Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Вибір. Кидаючи монетку

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Кожного разу, коли хтось зупиняється перед вибором, утворюються нові лінії долі. Ти щось обираєш, і доля тече по одному руслу, вибрав би інше - доля повернула б інакше. У кожній точці вибору утворюється цілий пучок варіантів подальших подій. Пропоную вам роман-квест "Вибір. Кидаючи монетку", в якому можна подорожувати по різних варіантах сюжету (всього 27 напрямків), повертаючи назад, забігаючи наперед чи звертаючи убік. Тільки приготуйте монетку!

  
  
  1
  ВИБІР. КИДАЮЧИ МОНЕТКУ
  РОМАН-КВЕСТ
  (травень 2019 - травень 2020)
  
   Читати цей роман підряд неможна, ви просто не зможете слідкувати за сюжетом. Необхідно переходити на ті сторінки, які вказані у точках переходу.
   Щоб згодом щось не пропустити та пройти по всіх сюжетних напрямках, раджу вам роздрукувати чи переписати зміст та відмічати у ньому прочитані розділи.
  2
   Для полегшення знаходження необхідних сторінок, їх нумерація ведеться зверху.
  3
  ЗМІСТ
  
   Розділ 1. Початок шляху.............................................................................6
   Вибір-1...........................................................................................................13
   Повернення-4...............................................................................................14
  
   Розділ 2. Рівень-1. Орел.............................................................................14
   Вибір-2 (орел)..............................................................................................26
   Повернення-3..............................................................................................26
  
   Розділ 3. Рівень-1. Решка..........................................................................26
   Вибір-2 (решка)...........................................................................................33
   Повернення-3..............................................................................................33
  
   Розділ 4. Рівень-1. Ребро............................................................................33
   Вибір-2 (ребро)............................................................................................44
   Повернення-3..............................................................................................44
  
   Розділ 5. Рівень-2. Орел-Орел..................................................................44
   Вибір-3 (орел-орел).....................................................................................70
   Повернення-2...............................................................................................70
  
   Розділ 6. Рівень-2. Орел-Решка................................................................70
   Вибір-3 (орел-решка)..................................................................................90
   Повернення-2...............................................................................................90
  
   Розділ 7. Рівень-2. Орел-Ребро.................................................................90
   Вибір-3 (орел-ребро).................................................................................112
   Повернення-2.............................................................................................112
  
   Розділ 8. Рівень-2. Решка-Орел..............................................................112
   Вибір-3 (решка-орел)................................................................................128
   Повернення-2.............................................................................................129
  
   Розділ 9. Рівень-2. Решка-Решка...........................................................129
   Вибір-3 (решка-решка)............................................................................140
   Повернення-2............................................................................................140
  
   Розділ 10. Рівень-2. Решка-Ребро..........................................................141
   Вибір-3 (решка-ребро).............................................................................153
   Повернення-2............................................................................................154
  
   Розділ 11. Рівень-2. Ребро-Орел............................................................154
   Вибір-3 (ребро-орел)................................................................................171
   Повернення-2............................................................................................171
  
  4
   Розділ 12. Рівень-2. Ребро-Решка.........................................................171
   Вибір-3 (ребро-решка)............................................................................190 Повернення-2...........................................................................................190
  
   Розділ 13. Рівень-2. Ребро-Ребро..........................................................190
   Вибір-3 (ребро-ребро).............................................................................206
   Повернення-2..........................................................................................206
  
   Розділ 14. Рівень-3. Орел-Орел-Орел..................................................207
   Повернення-1...........................................................................................225
  
   Розділ 15. Рівень-3. Орел-Орел-Решка...............................................225
   Повернення-1..........................................................................................240
  
   Розділ 16. Рівень-3. Орел-Орел-Ребро................................................240
   Повернення-1..........................................................................................261
  
   Розділ 17. Рівень-3. Орел-Решка-Орел...............................................261
   Повернення-1..........................................................................................279
  
   Розділ 18. Рівень-3. Орел-Решка-Решка............................................280
   Повернення-1..........................................................................................296
  
   Розділ 19. Рівень-3. Орел-Решка-Ребро.............................................296
   Повернення-1.........................................................................................316
  
   Розділ 20. Рівень-3. Орел-Ребро-Орел...............................................316
   Повернення-1.........................................................................................332
  
   Розділ 21. Рівень-3. Орел-Ребро-Решка............................................333
   Повернення-1.........................................................................................355
  
   Розділ 22. Рівень-3. Орел-Ребро-Ребро..............................................355
   Повернення-1.........................................................................................367
  
   Розділ 23. Рівень-3. Решка-Решка-Решка........................................367
   Повернення-1.........................................................................................375
  
   Розділ 24. Рівень-3. Решка-Решка - Орел........................................375
   Повернення-1........................................................................................393
  
   Розділ 25. Рівень-3. Решка-Решка-Ребро.........................................393
   Повернення-1........................................................................................405
  
   Розділ 26. Рівень-3. Решка-Орел - Решка........................................405
   Повернення-1........................................................................................419
  
  5
   Розділ 27. Рівень-3. Решка-Орел-Орел............................................419
   Повернення-1........................................................................................431
  
   Розділ 28. Рівень-3. Решка-Орел-Ребро...........................................431
   Повернення-1........................................................................................443
  
   Розділ 29. Рівень-3. Решка-Ребро-Орел...........................................443
   Повернення-1........................................................................................461
  
   Розділ 30. Рівень-3. Решка-Ребро-Решка.........................................461
   Повернення-1........................................................................................472
  
   Розділ 31. Рівень-3. Решка-Ребро-Ребро..........................................472
   Повернення-1........................................................................................490
  
   Розділ 32. Рівень-3. Ребро-Ребро-Ребро...........................................490
   Повернення-1.......................................................................................504
  
   Розділ 33. Рівень-3. Ребро-Ребро-Орел............................................504
   Повернення-1.......................................................................................527
  
   Розділ 34. Рівень-3. Ребро-Ребро-Решка.........................................528
   Повернення-1.......................................................................................541
  
   Розділ 35. Рівень-3. Ребро-Орел-Ребро............................................542
   Повернення-1.......................................................................................556
  
   Розділ 36. Рівень-3. Ребро-Орел-Решка..........................................556
   Повернення-1.......................................................................................576
  
   Розділ 37. Рівень-3. Ребро-Орел-Орел.............................................576
   Повернення-1.......................................................................................583
  
   Розділ 38. Рівень-3. Ребро-Решка-Орел...........................................583
   Повернення-1.......................................................................................597
  
   Розділ 39. Рівень-3.Ребро-Решка-Решка ........................................597
   Повернення-1 ......................................................................................605
  
   Розділ 40. Рівень-3. Ребро-Решка-Ребро .......................................605
   Повернення-1 ......................................................................................613
  
   Розділ 41. Епілог .................................................................................613
  
  6
  Розділ 1. ПОЧАТОК ШЛЯХУ.
   Зося залізла на скелю і крикнула:
   - Скоріше фотографуй! Я висоти боюся!
   - Усмішка... Тепер трошки повернися... Готово! Можеш злазити!
   - Не можу! Страшно!
   - Але ж ти туди якось залізла.
   - Коли я лізла, я дивилася вгору, тому було не так страшно. А тепер, коли я дивлюся вниз, я навіть ворухнутися не можу!
   Я побачив у Зосіних очах непідробний жах. Зося казала, що з дитинства страждає на акрофобію, тобто страх висоти. Але заради гарного кадру, як от зараз, іноді йшла на подвиги.
   - Тоді закрий очі і просто стрибай! Я тебе впіймаю!
   - А якщо не зловиш?
   - Зосінька, тут висота всього півтора метри. Бачиш, я спокійно дістаю до твого коліна. - Я обережно торкнувся Зосінго коліна. - Хочеш, я взагалі тебе звідти зніму? Навіть стрибати не доведеться.
   - Зніми. Я сама боюся.
   - Тоді тобі доведеться хоча б присісти, щоб мені було зручніше взяти тебе за талію.
   - Боюся!
   - А ти обережно, по стіночці...
   Обережно ковзаючи руками по шорсткій скелі, Зося сіла на виступі. Я обхопив її талію руками і потягнув на себе. Вона відірвала руки від скелі і схопила мене за шию. Секунда - і ми стоїмо, обійнявшись, біля підніжжя. Зосі все ще страшно і я починаю її цілувати: спочатку в потилицю, потім в лоб, щоки, губи...
  7
   - Янек, вставай! На тебе чекають великі справи!.. Янек, вставай! На тебе чекають великі справи!.. Янек, вста...
   Це будильник. Як завжди, на найцікавішому місці!
   Я відкрив очі. Ніякої Зосі немає і в помині. Мою кімнату заливає яскраве сонячне світло. Тихо, тільки чути, як гуде кондиціонер...
   "Вставати чи не вставати?" - повільно проплелась через сонний мозок думка - "Мабуть, ще трохи поваляюся..."
  Позавчора закінчилася сесія в університеті і попереду мене чекали цілих два місяці канікул. А вчора мої батьки полетіли в Африку. Вони медики і час від часу відлітають у міжнародні гуманітарні експедиції.
   - Янек, ти вже дорослий, як-ніяк перейшов на другий курс університету! - Сказала мама. - Тому ми не будемо наймати тобі няньку, як у дитинстві, або викликати когось з родичів, як у підлітковому віці.
   - Думаємо, що пару місяців ти вже цілком зможеш прожити самостійно! - Підсумував тато, викладаючи на стіл пластикову картку. - Грошей тут вистачить на нормальне життя.
   - Якщо не витрачати їх на пиятики, гулянки та наркотики! - Додала мама.
   - Відпочивай, насолоджуйся свободою, виховуй у собі самостійність і відповідальність! - Обернувшись у дверях, давав настанови тато. - Сподіваюся, що коли ми повернемося, ти вже будеш зовсім дорослим!
   - І не забувай їсти! - Крикнула мама, висовуючись з вікна таксі...
   В животі загарчало. Мабуть, пора вставати.
   Заглянувши в холодильник, я виявив там вчорашні відбивні з картоплею, розігрів їх і поснідав. Що робити далі? Гуляти! Найкраще місце для прогулянки в нашому Катовіце - Долина Трьох Ставків з парком Штауваєри. Піду-но я туди, тим більше, що і Зося, ймовірно, теж може там опинитися.
   Розкривши шафу, я замислився: "Що одягти - білі шорти з синьою футболкою чи жовту футболку із зеленими шортами?"
  8
  Повагавшись трохи, я надів сірі шорти, синю майку і білі шкарпетки, насунув на голову синьо-білу бейсболку і всунув ноги в сіро-білі кросівки. У коридорі, біля виходу, зупинився у задумі: "Що взяти? Велосипед?.. Скейт?.. Чи піти пішки?.." Подумавши з хвилину, зупинився на скейті. Засунувши його під пахву, підстрибом помчав вниз по сходах.
   День був чудовим, дороги - щойно помиті, погода прекрасна. Час ледь перевалив за десяту, народу на вулицях було мало, і я покотив по тротуару до парку, в якому були облаштовані доріжки для велосипедів, самокатів, скейтів, роликів, гіробордів і тому подібного - справжній скейтпарк і велодром! Якщо я там зустріну Зосю, то сьогодні, нарешті, підійду до неї і відкрию свої почуття! Годі вже зітхати, дивлячись на неї збоку! Час вже ставати чоловіком!
   Знав я про Зосю небагато. Вперше побачив її на велодромі на початку весни. Вона разом з подружками вчилася кататися на скейті. Скейт був один на трьох, дівчата постійно мінялися, сміялися, допомагали одне одній. З підслуханих розмов я довідався, що її звуть Зося. Вона одразу ж привернула до себе мою увагу, я постійно нишком спостерігав за нею, а інших не дуже й роздивлявся. Зазначив лише, що одна, з коротким темним волоссям, була схожа на хлопчиська, хоча звали її Марися. Друга, трохи повнувата Бася, постійно падала, але, незважаючи на подряпини, виявляла завидну завзятість. Також я дізнався, що вони ще навчаються у школі, у випускному класі, і що Зося збирається вступати до мого університету.
   Для когось Зося, можливо, нічим серед них і не виділялася, але для мене вона стала центром тяжіння. Я їздив навколо, ніби відпрацьовуючи доріжки, і не міг відвести від неї погляду. Струнка, в потертих джинсах і червоній курточці, русяве волосся неслухняним чубчиком постійно падає на яскраво зелені очі...
   На перехресті я зупинився. "Куди їхати? Якщо направо - то я потраплю до центрального входу в парк. З центральної алеї мене буде видно задовго до того, як я під'їду до велодрому. А якщо ліворуч - то я під'їду до доріжок з тилу, і мене помітять не одразу, зате я зможу всіх прекрасно роздивитися". Я вирішив повернути ліворуч.
  9
   Вже на під'їзді до парку машина, що проїжджала повз, раптом облила мене брудною водою з калюжі. Ну чому так?! Всі дороги і тротуари вимиті і саме в цьому місці опинилася вибоїна, в яку вся брудна вода і збіжала! І саме коли я під'їжджав до парку, треба було проїхати цій машині?! То як я покажуся на очі Зосі у такому вигляді?! От, якби можна було повернути час назад, хоча б до перехрестя, то я поїхав би направо, до центрального входу, і був би чистим! Від злості на машину і від досади на себе, тупаючи і пинаючи ногами, розмахуючи руками і б'ючи кулаками повітря, я повернувся кілька разів на одному місці. Коли я трохи заспокоївся і зупинився, ні дороги, ні парку біля мене не було. Взагалі навколо мене не було нічого, крім якогось перлинового туману.
   - Хай тобі грець! Що це таке? Куди я потрапив? - Я спробував пройти кілька кроків туди-сюди, але туман відштовхував мене до центру сфери, що переливалася перлиновим туманом.
   - Ти потрапив у точку вибору. - Повідомив голос нізвідки.
   - А хто зі мною розмовляє?
   - Ну, я. - Поруч зі мною раптом з'явилася якась жінка, одягнена в строкатий одяг.
   - Чаклунка, чи що? - Розгубився я.
   - Взагалі-то, я доглядачка шляхів. От у вас на залізниці є стрілочники? - Я кивнув. - Ну, вважай, що я стрілочниця. Тільки не на залізниці, а на шляху долі.
   - А чому така?...
   - Звідки я знаю, якою ти мене бачиш? Взагалі-то я для тебе ніяка. Це твій мозок обрав для мене образ.
   - А як ви тут з'явилися?
  10
   - Не з'явишся тут! Коли ти на цій точці такий вузол витоптав!
   - Який вузол? Нічого я не витоптував! Просто засмутився, що мене машина забруднила.
   - І при цьому висловив явне бажання повернутися до точки вибору.
   - Яка ще точка вибору? Ви можете мені хоч щось пояснити?
   - Добре. Пояснюю для особливо... нетямущих. У житті кожної людини існують точки вибору. От ти сьогодні вибирав: вставати чи не вставати, вдягнути синю футболку з білими шортами чи жовту з зеленими, взяти велосипед чи скейт...
   - Я ще думав пішки прогулятися.
   - Отож. Потім ти вибирав куди їхати: направо чи наліво.
   - Всі люди постійно щось вибирають.
   - Еге ж. І кожного разу, коли хтось щось обирає, утворюються нові лінії долі. Ти щось вибираєш, і доля тече по одному руслу, обрав би інше - доля потекла б інакше.
   - Це, ніби як паралельні життя?
   - Ти вчив геометрію? Якщо всі лінії виходять з однієї точки, вони можуть бути паралельними?
   - Ні, це,здається, промені...
   - Я би сказала, що це віялові життя, адже вони виходять з однієї точки і розходяться в різні боки віялом. У кожній точці вибору утворюється цілий пучок варіантів подальших подій.
   - То там, біля перехрестя, один Я поїхав направо, а другий - ліворуч? Один залишився чистим, а другого обляпала машина?
   - Абсолютно вірно. А ще третій розвернувся і пішов додому, а четвертий... Ну, загалом, там тебе було безліч, всіх і не перерахувати.
   - І що мені це дає? Я що, можу повернутися назад і обрати інший шлях?
   - Ну, якщо б усі могли так робити, вийшла б жахлива плутанина. Для того і існують стрілочники, щоб таких жвавих, що перебігають туди-сюди, обмежувати в можливостях.
  11
   - А що, часто перебігають?
   - Ти про таке явище, як дежавю, чув?
   - Так, це коли здається, що якась подія вже відбувалася.
   - Не здається, а згадується. Деякі люди примудряються пробігти одразу кількома варіантами. Але через те, що мозок у них ще недорозвинений, утримати все це в голові вони не можуть, тому на кожному новому варіанті всі попередні забуваються і тільки іноді щось схоже смутно пригадується.
   - А ви?
   - А ми не люди. Ми віялові. Чи то, як би ти сказав, паралельні. Ми намагаємося з людьми не зв'язуватися.
   - А як же я?
   - Ти мені тут такого натоптав і напинав! Доведеться весь вузол вирізати.
   - Вибачте, я ж не знав... А можна мені спробувати якісь інші е... варіанти. Але так, щоб запам'ятати?
   - В принципі, поки я тут після тебе буду розгрібати... Ти знаєш, скільки варіантів існує в кожній точці? У вас, людей, і цифр-то таких немає!..
   - Та не треба мені стільки! Хоч трохи! Як при ворожінні - яка карта випаде.
   - Яка карта, кажеш?... Ну гаразд. Дещо я тобі покажу. Ось, наприклад, візьмемо колоду карт... - В її руці одразу ж з'явилася гральна колода. - Викинемо всі карти до шісток... - Вона стала викидати зайві карти, які одразу ж танули у повітрі. - Масть теж не будемо враховувати... Отримаємо всього дев'ять карт: шістка, сімка, вісімка, дев'ятка, десятка, валет, дама, король, туз.
   Всі дев'ять карт зависли переді мною просто у повітрі, причому на кожній у кутках були намальовані всі масті.
   - Все одно багато... Гаразд, дозволимо тобі вибирати, як у казці, лише три рази. Тоді при першому виборі у тебе буде дев'ять варіантів, за кількістю карт. Поки що зрозуміло?
  12
   - Сіку фішку! Ось, дев'ять карт. Яку карту виберу, такий і буде варіант. Все ясно! Можна обирати?
   - Який ти спритний! У другій точці вибору у тебе вже буде вісімдесят один варіант. До третьої точки твій мозок почне закипати. Тому використану карту викинемо, залишиться 72 варіанти. Вже легше. У третій точці знову викинемо використану карту і отримаємо 504 варіанти. Ти впевнений, що твій мозок утримає в пам'яті п'ятсот чотири життєвих варіанти?
   - А може, щось легше є?
   - Ну... Можна взяти гральний кубик. Тоді у першій точці отримаємо шість варіантів, у другій, викидаючи використану грань, 30, а в третій - 120 варіантів. Сто двадцять варіантів свого життя ти зможеш запам'ятати?
   - А ще щось легше?
   - Можна кидати монетку.
   - Та це ж всього два варіанти: орел і решка! Замало буде!
   - Не два, а три! Ти про ребро забув! Отже, у першій точці три варіанти, у другій - 9, а в третій - 27. Всього двадцять сім варіантів!
   - А якщо б я обрав і карти, і кубик, і монетку, то скільки варіантів би вийшло?
   - Для нас, віялових, - зовсім дрібниця! А для тебе - просто запаморочливо! Рахуй сам: дев'ять карт, плюс шість граней кубика, плюс три варіанти монетки, отримуємо в першій точці вісімнадцять варіантів. Використані варіанти знову викидаємо?
   - Так, мабуть.
   - Тоді у другій точці - 306 варіантів, а в третій - 4896 варіантів. Повір моєму досвіду, жодні людські мізки цього не витримають. Думаю, вони вже на другій точці закиплять і перетворяться на манну кашу. То що ти обереш?
   Я задумався... Карти послужливо склалися віялом і підпливли ближче. Кубик почав повільно обертатися різними гранями. А монетка закрутилася навколо своєї осі, зависнувши у повітрі ребром. Перетворювати мозок на манну кашу не хотілося, не дуже-то я її люблю. "Мабуть, спершу спробую повправлятися на монетці" - подумав я і простягнув до неї руку.
  13
   Одразу ж карти і кубик, ніби розчаровано, повільно розтанули у повітрі. Монетка стрибнула мені на долоню і затишно влаштувалася в улоговинці.
   - Ну, от і добре. - Потерла руки жінка-стрілочниця. - Підкидай вже монетку, самій цікаво, куди тебе занесе!
   - А як я дізнаюся, що прийшов час вибору?
   - Озирнись! Що ти бачиш?
   - Туман.
   - Отакий туман і буде з'являтися у кожній точці вибору. Не бійся, я для страховки обмежу прояв варіантів, аби ти не розгубився. Будеш проходити по всіх варіантах, як нормальна людина, а потім все згадаєш. Давай!
   Я підкинув монетку...
  
  СТОП!
  Щоб читати далі, Вам теж треба взяти монетку.
  Підкиньте її разом з Янекомі виберіть подальший сюжет.
  
  Порада 1: Щоб не заплутатися і не пропустити будь-які варіанти, відзначайте олівцем пройдені глави у "Змісті", а також у "Виборах" та "Поверненнях" в тексті.
  
  Порада 2: Щоб монетка встала на ребро, її треба кидати над чимось в'язким: над тарілкою з кашею або картоплею-пюре, над чашкою з медом, над мискою з холодцем...
  
  Вибір-1:
   Якщо випаде орел, то переходьте до розділу Љ2 "Рівень-1. Орел" на сторінці 14.
   Якщо випаде решка, то переходьте до розділу Љ3 "Рівень-1. Решка" на сторінці 27.
   Якщо монетка стане на ребро, то переходьте до розділу Љ4 "Рівень-1. Ребро" на сторінці 34.
  
  14
  Повернення-4:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, кидайте монетку знову. Цього разу ви не повинні використовувати той шлях, який вам випав першого разу. У вас є тільки два варіанти. Сторінку подивіться вище, у пункті "Вибір-1".
   Якщо ви повернулися сюди втретє, вам залишається лише один невикористаний варіант. Сторінку визначте в пункті "Вибір-1".
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, перевірте, чи всі варіанти ви пройшли, чи нічого не пропустили. Якщо всі розділи у "змісті" вже відмічено, переходьте до розділу Љ41 "Епілог" на сторінці 631.
  
  Розділ 2. Рівень-1. Орел.
   Я підкинув монету... і мені випав "орел". Вірніше, якийсь невідомий герб із зображенням чи то трикутника, чи то піраміди. Туман навколо мене одразу ж розвіявся, і я опинився на перехресті. Абсолютно чистий. Звісно! До тієї вибоїни з брудною водою я же ще не доїхав! Орел - це наліво, ми легких шляхів не шукаємо! Хотів під'їхати до велодрому з тилу, і під'їду! Я знову звернув ліворуч, але, під'їхавши до парку, постояв і почекав, поки проїде та злощасна машина. Як і минулого разу, вона в'їхала у вибоїну, на всі боки полетіли бризки, але я стояв далеко і не постраждав.
   Чистий і впевнений, я поїхав на скейті по боковій алеї парку, з-за кущів виглядаючи на споті (громадське місце для катання на скейтах) Зосю. Двоє хлопців вправлялися у стрибках з трампліну на велосипедах, один зі скейтом відпрацьовував грайнд - (ковзання по перилам), двійко дівчат каталися на гіробордах... Зосі ніде не було. Може, пізніше під'їде? Покатавшись у пулі (чаша для катання), пострибавши на кекері (маленький трамплін) і відпрацювавши кілька фінтів (трюків), я став турбуватися. "А з чого я взяв, що вона повинна бути саме тут? Може, вона пішла з подружками у кіно? Або зайнята прибиранням своєї кімнати? А може, взагалі поїхала з батьками у відпустку? От якщо б не тягнув кота за хвіст і подружився би з нею раніше, то вже мав би її телефон і міг домовитися про зустріч!"
  15
   Щойно я зібрався вже йти, як побачив її. Вона йшла центральною алеєю, несучи скейт під пахвою. Одна! "Оце клас! Дівчат немає, і я зможу з нею познайомитися без сторонніх!" - з цими думками я поїхав назустріч Зосі.
   Раптом якийсь хлопець вихопив у неї скейт, кинув його на землю, скочив на нього і покотив до виходу з парку. Зося розгубилася і застигла на місці.
   Я додав ходу і помчав за злодієм. Він виїхав з парку і мчав уздовж огорожі. Це був справжній профі! Він класно виробляв хитромудрі бексайди (повороти через спину) і фінти (трюки). Помітивши мене, він додав ходу, перескакуючи через бордюри, ухиляючись від перехожих і роблячи складні флети (трюки). Я намагався не відставати, та все ж біля бокового входу в парк трохи пригальмував. Наздогнав я його біля тієї самої вибоїни. Він сидів у калюжі весь мокрий і брудний, мабуть, його облила якась машина. "Святе місце порожнім не буває!" - подумав я - "Не я, то хтось інший".
   - Класно убрався! (добре впав!) - Зауважив я, підхоплюючи скейт, який валявся неподалік.
   - Кредитку зловив... (отримав кінцем скейта у пах) - Тримаючись за пах, відповів грабіжник.
   - Так тобі й треба! - І я спокійним регуляром (стоячи, ліва нога опорна, права - поштовхова) в'їхав до парку через бічний вхід.
   Засмучена і розгублена Зося сиділа на лавці, мало не плачучи.
   - Твоя фанера (скейтборд)? - Я підкотив до неї і, поклавши врятований скейт на лавку, сам сів поруч.
   - То ти його наздогнав? - Радісно і вдячно змахнула Зося довгими віями. - Велике спасибі! А я так розгубилася...
   - Не варто ходити в парк одній. Мало хто трапиться.
   - Я, взагалі-то, завжди з подружками ходжу. Просто сьогодні так вийшло...
   - Ну, тоді давай кататися разом. Буду тебе охороняти.
   - Давай. Мене Зося звуть, а тебе?
   - А я Янек. Поїхали?
  16
   І ми поїхали разом. Потім я показав їй кілька простих фристайлів (трюків на місці), а на верті (катання в рампі) ми вже трималися за руки. До речі, ніякої акрофобії у реальної Зосі не було!
   Накатавшись, ми вирішили перекусити в кафе "Профі і ламер", яке розташовувалося біля входу до парку. Була уже друга година, тому ми замовили сардельки з картоплею і апельсиновий сік. Виявляється, Зося теж мене давно примітила і все чекала, коли ж я з нею познайомлюся! Я розповів, що закінчив перший курс журналістського, а вона повідомила, що встпила на хімічний. Вийшовши з кафе, ми вирішили відпрацювати стріт (катання по вулиці) і поїхали, куди очі дивляться.
   Непомітно виїхали на околицю міста. Виявилося, що ні я, ні Зося раніше ніколи тут не були. Все частіше стали попадатися напівзруйновані будинки, перехожих ставало все менше.
   - Посидіти б десь. - Зося зійшла зі скейта.
   - А он у дворі лавка! -Я підхопив обидва скейти і відчинив дерев'яну хвіртку, що висила на одній петлі.
   Пройшовши по зарослому травою подвір'ю до колодязя, ми всілися на лавці в тіні розлогої акації. Спочатку просто відпочивали, насолоджуючись тінистою прохолодою. А потім почули якісь дивні звуки, що доносилися з-під землі.
   - Що це? - Запитала Зося, сторожко озираючись.
   - Схоже на голоси... тільки звідкись знизу... - Я встав і підійшов до колодязя. Голоси чулися саме звідти. - Здається, це там! Треба спуститися і подивитися!
   - А може не треба? Там так темно, нічого не видно! Зробимо вигляд, що нічого не чули.
   - А якщо комусь допомога потрібна? Ми ж будемо потім все життя мучитися. Треба пошукати мотузку...
  17
   Мотузка знайшлася одразу, вона була натягнута між деревом і будинком-розвалюхою, мабуть, на ній колись сушили білизну.
   - Міцна, капронова! Повинна витримати! - Я прив'язав мотузку до балки над колодязем і почав спускатися.
   Води в колодязі не було. На глибині близько чотирьох метрів виявилося кам'яне дно. Розгледіти нічого не вдавалося, темрява була непроглядна. Тільки попереду ще чулися далекі голоси. Я витягнув руки вперед і зробив кілька кроків. Непевно ступаючи, я раптом спіткнувся об якийсь камінь і мало не впав, впершись руками у стіну. Під рукою щось клацнуло і спалахнуло тьмяне світло. Я стояв у склепінчастому тунелі заввишки трохи більше двох метрів. І склепіння, і стіни, і підлога були викладені рівним обтесаним камінням.
   - Зося! Тут справжній тунель з освітленням! - Гукнув я, повернувшись до колодязя.- Спускайся сюди, я тебе підхоплю!
   Зося теж полізла вниз. Щойно вона торкнулася ногами каменів підлоги, здалека знову заговорили. Я схопив кінець мотузки, потягнув Зосю до стінки і вимкнув світло. За кілька секунд до нас стали наближатися вогні ліхтариків.
   - Швидше, ми вже спізнюємося! - Підганяв голос з-під каптура. - Головний Магістр не любить, коли запізнюються!
   Повз нас прискореним кроком пройшли три закутані в чорні плащі фігури.
   - Давай за ними! - Прошепотів я на вухо Зосі, і ми, трохи відставши, пішли за дивними людьми.
   Коридор весь час йшов прямо, два рази нам траплялися такі ж колодязі, як і той, через який ми спустилися. Раптом попереду я побачив яскраве світло. Тунель виходив до майданчика, що балконом нависав над широкою підземної вулицею, освітленою з-під стелі яскравими лампами. По сходах троє в чорному спустилися на вулицю і пішли далі вздовж двоповерхових чорних будинків по обидва її боки. Перехожих було не багато, всі вони були в балахонах з каптурами різних кольорів: білі, сині, червоні, сірі, коричневі... Всі, хто був у чорних балахонах, квапливо рухалися в одну сторону.
  18
   - Якщо ми спустимося туди у своїх шортах, нас одразу ж помітять. - Занепокоїлася Зося.
   - Дивись, тут щось є!
   Я побачив у ніші балкона довгу вішалку, обвішану балахонами. Ми вибрали чорні, наділи їх на себе і поспішили слідом за тими, кого побачили у коридорі. Вулиця була прямою та широкою, кілька разів у неї вливалися бічні, вужчі вулички.
   - Дивні якісь будинки... - Озиралася по дорозі Зося. - Цікаво, що це за камінь?
   Я провів рукою по стіні будинку, повз якого ми проходили.
   - Це кам'яне вугілля! Все місто побудоване з вугілля! Нас ще в школі водили до Сілезького музею, побудованому на вугільній шахті, там самісенько такі ж камені.
   - Нас теж водили... - Зося помацала стіну. - Тоді все зрозуміло, мабуть, це старі вугільні шахти. Ой, зараз ми відстанемо! - І Зося, схопивши мене за руку знову припустила по вулиці.
   Всі "чорні" стікалися крізь кам'яну арку до великої площі. Тут будинки розташовувалися півколом, а прямо перед нами, діаметром цього півкола стояла велична будівля з червоного граніту з чорними квадратними колонами і великим балконом над центральним входом. Всього входів було три, високі чорні двері були окуті золотими ажурними пластинами із заклепками. Будинки, що стояли півколом, на рівні другого поверху теж оперізувалися балконом. Ми опинилися в замкненому червоно-чорному просторі. Світло під стелею тут було приглушеним, від тьмяного золотого оздоблення відблисків майже не було.
   Раптом всі якось урочисто загули і одразу ж замовкли. На бічних балконах з'явилися люди в бордових з чорними візерунками балахонах. На центральний балкон вийшла фігура в золотистому балахоні. Мабуть, це і був Головний Магістр. Тиша стояла гробова.
  19
  Зося схопила мене за руку і стиснула її так, ніби хотіла видавити сік з яблука.
   - Спокійно, ми такі ж, як усі. - Прошепотів я і Зосина хватка злегка послабшала.
   - Хай буде з вами Магія! - Проголосив "золотистий" і підняв догори руки.
   Всі - і ті, хто стояли на площі, і ті, хто дивився на нас з балконів, теж підняли руки вгору. Ми з Зосею, щоб не виділятися з загальної маси, зробили те ж саме.
   - Хай буде з вами Магія! - Відповів багатоголосий хор.
   - Всі прийшли сюди з власної волі і за твердим переконанням?
   - Всі! - Відповів гул голосів.
   - Ви вже знаєте, що Магія - це мистецтво впливу людською волею на сили природи. Сили, якими користується маг, такого ж порядку, як і всі інші сили природи. Особливість лише в тому, що ми використовуємо психічну енергію в живому середовищі, таким чином, зберігаючи і посилюючи ознаки розумності елементів природи, підкоряючи їх своїй волі. Маг докладає свою волю не до матерії безпосередньо, а до того, що постійно видозмінює матерію, тобто до астрального каналу. Всі це розуміють?
   - Так! - Наче видих пронеслося над площею.
   - Маг повинен навчитися сприймати людину не за обличчям чи одягом, а через його душу. Ось чому ми одягли балахони з каптурами і приховали під ними свою зовнішність. З вигляду ми всі однакові, тепер ви навчитеся бачити і розрізняти людей, користуючись лише психічним зором.
   Площею пронісся легкий гул.
   - У кожному мистецтві є свої інструменти. І зараз ви отримаєте свої перші магічні інструменти - іменні каблучки. Та через те, що тут, у Магарі, ваших облич ніхто не буде бачити, ваші звичайні імена доведеться залишити на поверхні. Під землею ви отримаєте нові імена. Зараз я буду їх називати, а вам залишиться тільки підтвердити їх словом "згоден". - І він почав називати якісь дивні імена, швидше схожі на прізвиська. - Абба, Агіель, Адонай, Аніель, Ассенбі, Асмодей, Ахам...
  20
   Ми з Зосею тільки й встигали помічати, як то один, то інший балахон піднімав до стелі руку і казав: "Згоден!" З руки Магістра зривалася золотиста блискавка і ставала каблучкою на пальці названого.
   - Балідет, Батор, Барзабель, Бурхат, Вель, Графіель, Габріель, Зазель, Зей...
   Всі балахони виглядали однаково, і тільки по голосах можна було визначити, чи то юнак, чи то дівчина ховаються під ними.
   - Касіель, Лама, Магют, Маймон, Ма, Махатань, Міхаель, Набам, Орифіель, Пафран... - Продовжував називати імена Золотистий Маг.
   - А якщо нас помітять? - Схилилася до мого вуха Зося.
   - Роби вигляд, що так і повинно бути.
   - Рафаель, Сашіель, Сорат, Тайє, Тау, Уріель, Фалег, Фріаган, Хей, Хизмаель, Шафран, Елаб, Ептоза, Ехіє... - На кілька секунд Маг замовк. - Щороку до нашої магістратури вступають рівно дев'яносто чоловік - три групи по тридцять. Але сьогодні Магічний Голос повідомляє мені, що на площі знаходиться дев'яносто дві людини.
   Настала тривожна пауза. Деякі "балахони" почали озиратися. Ми з Зосею застигли.
   - Він дав їм імена: Інь! - У могильній тиші громом пролунав голос Головного Магістра.
   Я озирнувся. Так само озиралися й інші. І тут до мене дійшло! Я штовхнув Зосю ліктем і показав очима до стелі. Зося одразу ж мене зрозуміла, підняла ліву руку вгору і голосно сказала:
   - Згодна! - Тієї ж миті на її середньому пальці кільцем згорнулася блискавка.
   - Ян! - Вигукнув Головний Магістр.
   - Згоден! - Я одразу ж підняв руку і опустив її вже з каблучкою.
   - А тепер роздивіться свої каблучки! - Наказав Головний Магістр.
  21
   Всі, і ми у тому ж числі, зняли каблучки з пальців і почали їх розглядати. Дивно, наші з Зосею каблучки виглядали як звичайні золті обідки, були вони абсолютно холодні і зовсім не були схожими на блискавки. З внутрішньої сторони каблучки я побачив напис. У мене було вигравірувано "Ян" і половина знака "Інь-Ян", у Зосі - "Інь" і друга половина знака.
   - Номер на вашій каблучці означає номер групи, в якій ви будете навчатися магії.
   - Але у нас немає ніякого номера... - Прошепотіла мені на вухо Зося.
   - Інь і Ян ні до якої групи не зараховані. У них буде вільне відвідування. Так вирішив Магічний Голос! - Магістр знову підняв руки догори, опустив голову у каптурі вниз і раптом зник.
   На всіх трьох дверях центральної будівлі золотом спалахнули цифри: 1, 2 і 3. До них одразу ж потекли три потічка чорних балахонів. Коли на площі залишилося всього чоловік п'ять-шість, я раптом зважився:
   - Зося, йдемо до центрального входу! - І я підштовхнув її до дверей з цифрою "1".
   Пройшовши довгим вузьким коридором, ми вийшли у велике приміщення, оформлене в готичному стилі: високі стрілчасті вікна з кольоровими вітражами, викладеними дивними узорами, розташовувалися по всьому периметру залу.
   - Цікаво, навіщо під землею вікна? - Розгублено озираючись, запитала Зося.
   - Не знаю. - Знизав я плечима. - Може, просто традиція...
   У простінках між вікнами розташовувалися високі книжкові полиці аж до стелі, у центрі залу стояли чорні дерев'яні столи, приставлені один до одного літерою "V", з такими ж лавами, і великий дерев'яний трон на постаменті. Усі, хто ввійшли, почали всідатися за столами, нам з Зосею довелося вміститися удвох на невеликій табуретці у вістрі цієї літери "V".
  22
   Тільки-но ми сіли, як на троні щось спалахнуло і поплив багряний дим. Коли дим розвіявся, ми побачили перед собою Мага в червоно-чорному балахоні.
   - Хай буде з вами Магія! - Привітав нас Маг, обличчя якого, як і в інших, видно не було. - Я буду вашим учителем протягом усього року навчання. Називайте мене просто Магістр.
   - Хай буде з вами Магія, Магістр! - Хором відповіли учні.
   - Дехто з вас думає, що для того, щоб стати магом, досить завчити різні заклинання з магічних книг. - Магістр повів рукою вздовж книжкових полиць, показуючи на книги. - Але це лише Теоретична Магія. Завчаючи заклинання, ви концентруєте сили для досягнення конкретної мети. Та головне в Магії - воля і дух. Коли ви опануєте їх у достатній мірі, ви зможете чудово обходитися без готових текстів.
   Всі загули. Мабуть, можливість обходитися без заклинань їх здивувала. Я ж сприйняв це як належне.
   - Я й раніше не дуже-то вірив у заклинання. - Пошепки повідомив я Зосі. - А от існування магії допускав.
   - Уяви собі, я теж. - Відповіла Зося.
   - Та досить розмов! - Магістр встав, і освітлення в залі посилилося. - Сьогодні ви будете знайомитися зі своїми каблучками.
   В принципі, це було схоже на звичайний урок. Магістр розповів, що каблучка буде наповнюватися магією, по мірі нашого навчання. Наприкінці навчання Магічний Голос прийме у нас іспити - він просто виміряє наповнення каблучки магією. Щоб отримати звання Мага, необхідно наповнення не менше ніж на 75 відсотків.
   А потім ми вчилися кликати свої каблучки. Спочатку ми, поклавши каблучку на стіл, подумки кликали її до себе на палець. В одних одразу, в інших з деякими труднощами, каблучки зі столу самі стрибали на палець господаря. Потім Магістр запропонував обмінятися каблучками попарно і заховати їх по всьому залу.
  23
   Я сховав Зосину каблучку під однією з книжкових шаф, вона мою засунула в щілину між книгами на протилежному кінці залу. Потім ми, ставши біля одного з вікон, подумки стали кликати свої каблучки, витягнувши руку вперед. Зосина каблучка стрибнула на її палець секунди за три, а моя повільно пропливла через весь зал, огинаючи всіх, хто траплявся на шляху, підлетіла до мене, ніби подумала трохи, і тільки після цього наділася на палець. Хто швидше, хто повільніше, з цим завданням впоралися всі.
   - Тепер складіть всі каблучки на столі і візьміть будь-яку! Спробуйте силою думки відібрати свою одне в одного!
   Всі розійшлися по кімнаті і почали викликати свої каблучки, надіті на чужі пальці. Тільки моя каблучка нікому не давалася до рук. Вона стрибала і каталася по столу, як навіжена, і лише коли я подумки попросив її змиритися перед Зосею, вона, наче знехотя, підкорилася і наділася на її палець. Варто було мені покликати її, як вона тієї ж миті опинилася на моїй руці. Зосина каблучка поводилася теж не так, як інші. Вона просто зависла над столом і ніби спостерігала за подіями.
   Магістр спостерігав за всіма нашими діями, мовчки сидячи на своєму чорному троні. Нарешті, він оголосив, що на сьогодні заняття закінчено, завтра урок почнеться о четвертій години дня, і що вдома ми повинні продовжувати тренуватися з каблучками. Всі маги-учні потяглися до виходу. Слідуючи на деякій відстані за ними, ми вийшли у підвал якогось будинку. Тут були чутні гучні звуки музики. Піднявшись по сходах останніми, ми побачили, як маги, скидаючи свої балахони і скручуючи їх у невеликі пакунки, майже миттєво розчинялися серед танцюючого натовпу. Це був молодіжний нічний клуб, який називався "Магараджа". Протиснувшись крізь веселий народ, що стрибав, танцюючи, ми вийшли до зупинки автобуса.
   - А я думала, нам знову доведеться лізти з колодязя по мотузці! - З полегшенням зауважила Зося.
   - Думаю, колодязі влаштовані тільки для вентиляції, ми просто випадково натрапили на такий.
  24
   І тут хлинув дощ! Закочивши в автобус, який саме під"їхав, ми поїхали додому. Від зупинки до Зосиного будинку довелося пробігти кілька метрів під струменями дощу. Вже біля входу в Зосин під'їзд, я раптом згадав, що так і не дізнався номер її телефону. Обмінявшись телефонами, ми домовилися завтра зателефонувати.
   Вночі мені снилася факельна хода, літаючі каблучки і люди в каптурах, які з'являлися прямо з чорних стін...
  ***
   Вранці Зося по телефону сказала, що її батьки днями збираються їхати до моря, а вона, пославшись на підготовку до навчання в інституті, відмовилася.
   - Сьогодні ми з батьками будемо цілий день займатися хатніми справами, але до пів на четверту я постараюся звільнитися. Зустрінемося біля "Магараджа"! - І вона відключилася.
   Знічев"я я пару годин грав з каблучкою: кидав її з балкона, просив зависнути у повітрі, топив у ванні, закопував у пісочниці, клав до посудомийної машини і мікрохвильовки... Каблучка звідусіль вибиралася і в мить ока опинялася на моєму пальці.
   О третій годині, вклавши балахон у звичайний рюкзак, я вже був біля "Магараджа". Пошвендявши трохи вздовж вулиці, я сів на лавку так, щоб мені було видно вхід до клубу. Вдень клуб працював як звичайне кафе. До нього входили і з нього виходили різні люди, нічого підозрілого не було. От тільки вивіска...
   Спочатку це була просто вивіска, як і всі інші. Яскраві літери, стилізовані під східні...Але якщо до неї придивитися, ставало помітно, що частина слова "Магара" веде себе якось дивно. Вона то зростала, то міняла забарвлення, то, ніби, потягувалася чи поверталася. В той час, як частина назви "джа" залишалася незмінною. Створювалося враження, що в назві "Магараджа" частина "Магара" була живою, а "джа" приставили просто так, для маскування.
  25
   І тут я згадав, що і підземне магічне місто називається Магара. Отже, клуб "Магараджа" був спеціально відкритий для того, щоб приховувати за своїм фасадом вхід у таємне місто!
   Я загуглив назви громадських місць нашого міста, які містять частку "магара". Таких виявилося всього три: кафе-клуб "Магараджа", біля якого я зараз сидів, східний критий базар "Магарабад", побудований емігрантами зі сходу і салон-студія експериментального мистецтва "Сан-Магаран", що знаходиться майже за містом, неподалік від того місця, де ми з Зосею вчора спустилися у колодязь.
   Незабаром я побачив Зосю, яка бігла від автобуса до "Магараджа" в білій короткій спідничці і блакитний майці, з перекинутою через плече сумкою. Я встав і поспішив до неї назустріч.
   - Ой, вже за дванадцять чотири! - Зося глянула на годинник, вправлений у вітраж вхідних дверей.
   - Нічого, встигнемо! Балахон взяла?
   Зося кивнула і поплескала рукою по сумці. Я відкрив двері, пропустив у них Зосю й увійшов слідом. Народу в кафе було не багато. Бармен запитливо подивився на нас, але я одразу ж повернув до сходів:
   - Нам тільки в туалет!
   Ще вчора я помітив, що двері зі сходів знаходилися поряд з дверима до туалету, на якихбуло написано "WC". На потрібних нам дверях було написано "Пожежний вихід" і намальовано сходинки.
   Ми з Зосею кинулися вниз, по дорозі вдягаючи на себе балахони, і вже за хвилину мчали бічною вулицею підземного міста. На центральну вулицю ми вискочили за вісім хвилин до четвертої, а під арку червоно-чорної площі пірнули за дві хвилини до початку уроку.
   - Куди? - Запитав я, пропускаючи вперед декількох запізнілих учнів у чорному.
   - Давай, кинемо монетку! - Відповіла Зося і полізла до кишені.
   - Не треба, у мене є! - Зупинив я її, дістаючи монетку, яку дала мені "стрілочниця".
   - Орел - наліво, решка - направо! - Загадала Зося.
   Нас огорнув перлиновий туман, я підкинув монетку і...
  26
  СТОП!
  Підкиньте монетку і ви.
  
  Вибір-2 (орел):
   Якщо випаде "орел", перейдіть на сторінку 46 до розділу Љ5 "Рівень-2. Орел-Орел".
   Якщо випаде "решка", перейдіть на сторінку 72 до розділу Љ6 "Рівень-2. Орел-Решка".
   Якщо монета стане на "ребро", перейдіть на сторінку 93 до розділу Љ7 "Рівень-2. Орел-Ребро".
  
  Повернення-3:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, знову підкиньте монетку. Тепер у вас залишилося тільки два варіанти. Сторінку подивіться трохи вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, у вас залишається лише один варіант. Сторінку подивіться вище.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, перейдіть на сторінку 14 до пункту "Повернення-4" розділу Љ1 "Початок шляху" і виберіть шлях, яким ще не ходили.
  
  Розділ 3. Рівень-1. Решка.
   Я підкинув монету... і мені випала "решка" - звичайна цифра "3". Туман навколо мене одразу ж розвіявся, і я опинився на перехресті. Абсолютно чистий! Ну, зрозуміло! Я ж ще не доїхав до вибоїни з брудною водою! Поїду-ка я направо, до центрального входу в парк!
   Біля самого входу до парку розташовувалося молодіжне кафе "Профі і ламер", де зазвичай проводили час завсідники спота (громадське місце для катання на скейтах) і велодрому. За його вікном я одразу ж побачив Зосю, яка сиділа за столиком удвох з Марисею. Дівчата про щось жваво розмовляли, тому я вирішив почекати їх у парку.
  27
   Щоб якось зайняти час, я, не випускаючи кафе зі свого поля зору, почав вправлятися в бексайді (трюки спиною вперед і повороти через спину). Скейтпарк поступово заповнювався тими, хто катався, а Зося все не виходила. Втрачаючи терпіння, я все ближче підкочував до входу і, нарешті, зважився зайти у кафе, щоб познайомитися з Зосею там. Щойно я взявся за клямку, як двері різко відчинилися і вдарила мене по лобі.
   - Дідько! - Вигукнув я, хапаючись рукою за лоба.
   - Вибачте, я ненавмисно! - Зося все ще трималася за ручку дверей.
   - Куди це ти так мчала? - Потираючи забите місце, запитав я.
   - Я... Ми...
   - От бачиш, що виходить, коли схоплюєшся і мчиш стрімголов, не дивлячись куди! - В отворі з'явилася Марися. - А на ловця і звір біжить!
   - В якому сенсі? - Не зрозумів я.
   - А, не звертай уваги! Це я так. - Марися багатозначно підморгнула Зосі. - Ну, мені вже час! Бувай! - І вона пішла, помахуючи зірваною тут же з куща гілкою.
   - Покажи, що там у тебе? - Зося відвела мою руку. - Ого! Та тут гуля росте!
   - Дякую за подаруночок. - Усміхнувся я. - Але подарунки якось не прийнято приймати від незнайомих людей. Доведеться нам познайомитися.
   - Зося. Я тут на скейті вчуся кататися.
   - Янек. Я вже пару років катаюся.
   - Клас! А мене навчиш?
   - Авжеж! Поїхали! - Я взяв її за руку, і ми пішли до пулу (чаша для катання).
   У регулярі (катання стоячи, ліва нога опорна, права - поштовхова) вона була вже майже профі. Щоб навчити її різним хитрощам і флетам (трюки), я запропонував пограти в грейм оф скейт (коли один повторює рухи за іншим). Коли ми, накатавшись, сіли відпочити на лавку, була вже друга година. Деякий час ми просто розмовляли, дещо дізнаючись одне про одного.
  28
   - Як ти ставишся до віри в Бога? Взагалі, до церкви? - Запитав я про всяк випадок, щоб не потрапити у халепу зі своїм атеїзмом.
   - Я думаю, що людина без віри в Бога, все одно, що риба без скейта! - З серйозним виглядом відповіла Зося. - Ну, а церква має таке ж відношення до Бога, як касир театру до мистецтва.
   - Кльово! Ти абсолютно точно передала моє ставлення до релігії! І хоча я не релігійний, але мені здається, що ти ангел. - Я пильно подивився у Зосині зелені очі і тут же почав тонути в них.
   - Звичайно, всі дівчата - ангели. - Кинула мені Зося рятувальний канат і почала витягувати мене із виру. - Я не виняток. Але коли нам обламують крила, волею-неволею доводиться літати на мітлі.
   - Так, таке життя. - Не знайшов я, що відповісти.
   - Життя взагалі несправедливе! От, наприклад, ти помітив, як хижаки люблять травоїдних? А травоїдні хижаків чомусь не люблять.
   - Так, не люблять... - Я не міг відвести очей від Зосиного обличчя, яке стало раптом таким близьким і рідним. Невідомо звідки з'явилося відчуття дежавю, яке підказувало, що ми з Зосею не просто давно знайомі, а кохаємо одне одного настільки, що не можемо нарізно обходитися. - Зося, я тебе кохаю! - Несподівано навіть для самого себе випалив я.
   - У Біблійному розумінні? - Відсторонилася Зося. - У сенсі, що всі ми повинні любити один одного?
   - Ну, так... Біблія вчить любити ближнього свого. Камасутра пояснює як. Нотатник підказує кого. А органайзер нагадує коли. - Згадав я рядки з анекдоту.
   - То ти такий велелюбний? У тебе так багато дівчат, що потрібен органайзер? - Зося навіть встала з лави.
  29
   - Ні! Я взагалі ще ні з ким серйозно не зустрічався! Просто так, для красного слівця ляпнув.Я, взагалі-то, вже півроку за тобою спостерігаю, але все не наважувався підійти. Ти мені давно сподобалася...
   Виявилося, що Зося теж мене давно помітила. І з Марисею вона в кафе говорила саме про мене! Марися вмовляла її проявити ініціативу, а Зося все не наважувалася. І от саме в той момент, коли вона вирішила діяти і схопилася, щоб знайти мене, я взявся за ту злощасну ручку дверей.
   - Виходить, що ми зважилися одночасно! - Вигукнув я.
   - Мабуть, це доля. - Посміхнулася мені у відповідь Зося.
   - А я думаю, що доля кличе нас он у те кафе, щоб посидіти в тиші і дізнатися один про одного ще більше.
   - Це побачення? - Широко розкрила очі Зося.
   - Так! - Відповів я і, зупинивши поспішаючу повз бабусю з кошиком квітів, вибрав для Зосі невеликий букетик маленьких трояндочок. - Ти готова?
   - Знову і знову переконуюся, що життя - як пельмені: все навколо кипить, а ти ще не готовий. - Зося сховала обличчя в троянди і помітно почервоніла. - Гаразд, пішли! - І вона подала мені руку.
   Її рука лягла в мою довірливо і якось так звично, ніби ми все життя ходили, взявшись за руки.
   У кафе ми просиділи майже до вечора. Про що говорили? Навіть не згадаю. Пам'ятаю тільки всеосяжне почуття закоханості, яке все більше і більше обволікало мене і відносило кудись за хмари.
   Коли ми, вийшовши з кафе, йшли вулицею, раптом пішов дощ. Я обхопив Зосю за плечі, і ми побігли до найближчого під'їзду. Але це не допомогло, ми все одно вщент промокли. Проте тепер ми стояли, обійнявшись, і дивилися на потоки води, що мчали повз тротуаром.
   - Зося! Я відчуваю себе таким закоханим! - Не міг я більше стримувати своїх почуттів.
  30
   - Закоханий? А виглядаєш непогано! - Спробувала відбутися жартом Зося, але її погляд не зміг приховати, що вона відчуває до мене те ж саме.
   Момент був найкращим, і наші губи злилися у першому поцілунку... Ми довго цілувалися, жадібно й палко, до нестями. І лише тітка, що виходила з під'їзду з парасолькою і собакою на повідку, повернула нас до реальності. Виявляється, стало вже зовсім темно. Хмари розвіялися, і на небо висипали яскраві зірки.
   - Ой, дощ, виявляється, вже закінчився! - Вигукнула Зося. - Мені ж додому давно пора!
   - Я тебе проводжу! - Обізвався я. - От тільки куди йти? Ти вмієш орієнтуватися по зірках?
   - Звичайно, вмію! Де зірки - там небо! - Відповіла Зося. - Нам он туди! - І вона вказала рукою напрям.
   Виявилося, що ми жили не так вже далеко один від одного, всього в двох кварталах. Біля Зосиного під'їзду ми знову цілувалися. Розходитися не хотілося. Та раптом у неї в кишені задзвонив телефон: мама хвилювалася, чому її так довго немає.
   - Мамо, я вже у під'їзді! Зараз у ліфт зайду. - Зося вивільнилася з моїх обіймів. - Ну, все! Мені пора! До завтра...
   - А телефон?! Як же ми домовимося про зустріч?!
   Ми обмінялися телефонами і, нарешті, розійшлися. Вночі мені снилася Зося, обійми, поцілунки і... не тільки...
  ***
   Вже о сьомій ранку я був на ногах. Почуття кохання настільки переповнювало мене, що весь світ здавався радісним і прекрасним. Навіть шматочок підсохлої ковбаси з яєчнею. Хотілося зустрітися з коханою негайно, але я дотягнув до восьмої години - може вона ще спить? О восьмій моє терпіння луснуло, і я набрав заповітний номер.
   - Привіт, Зосінька! Ти як?
   - Якось дивно і незрозуміло, але радісно та чудово.
   - Коли ми зустрінемося?
   - Хотілося би просто зараз, але доля розпорядилася по-іншому. Мені треба допомогти батькам.
   - Шкода... А коли ти звільнишся?
   - Постараюся години до другої. Ну, бувай! - І вона відключилася.
  31
   Цілих шість годин! Час тягнувся неймовірно довго. Цілу вічність я займався прибиранням у квартирі. Потім вигріб з шафи всі свої ношені речі і засунув їх у пральну машину. Вимив весь посуд, вирішив начистити картоплі, щоб ввечері не витрачати на це час... Пройшло всього півтори години...
   Спробував читати - замість букв бачив тільки Зосю і всілякі романтичні картини, в яких ми виступали головними героями... Телевізор дав такий же результат.
   Дзвоник, який раптом пролунав у тиші квартири, підкинув мене з дивана. Я схопив трубку, сподіваючись, що Зося зуміла звільнитися раніше, але це були мої батьки. Вони розповіли, що чудово влаштувалися у комфортному наметі майже з усіма зручностями (вода до наметів підведена від пробуреної у центрі табору свердловини, кран над стоячим унітазом замість душу, каналізаційна труба відводить стоки до великої ями, виритої екскаватором за табором) і вже почали прийом місцевого населення. Я повідомив, що катаюся на скейті, гуляю, читаю, дивлюся телевізор і навіть прибрав у квартирі.
   - Як щодо гучних вечірок? - Поцікавився тато.
   - Поки ще нікого в квартиру привести не встиг. Все попереду!
   Поклавши телефон на стіл, я знову подивився на годинник - до зустрічі залишалося чотири години! І чому час так повільно повзе?! Потинявшись деякий час по квартирі з кута в кут, я сходив у магазин за продуктами і заповнив холодильник. Потім виніс сміття. Посидів за електронним піаніно, бездумно награючи якісь мелодії... І раптом вирішив написати Зосі пісню! І слова, і ноти так і полилися з мене!
   Я люблю тебе радісно й ніжно,
   Палко, сміло, яскраво й безмежно!
   Хай кохання моє неосяжне
   Залишається в серці назавжди!
  32
   Коли я записав остаточний варіант, до зустрічі з Зосею залишалося всього трохи більше півгодини. Нарешті я міг вирушити до її будинку! Витягнувши на сходову клітку велосипед, я забрався з ним у ліфт і спустився вниз. Не знаю, з якою швидкістю я їхав, але, здається, всього через п'ять хвилин я був біля Зосиного будинку. У дворі, навпроти її під'їзду, я сів на лавку і, не зводячи очей з дверей, став чекати...
   Зося сьогодні була ще прекраснішою й чарівнішою, ніж учора. Сіро-блакитна легка сукня, білі балетки на ногах, біла сумочка через плече, розпущене по плечах хвилясте волосся...
   - Я тебе так люблю! Дуже-дуже! Я навіть пісню про це написав! - Я схопив її в обійми і пристрасно поцілував. - А ти мене кохаєш?
   - Кохаю. - Ніжно відповіла вона.
   - А як?
   - Як не дивно...
   - А що тут дивного?! Хіба я не твій ідеал?
   - Кажуть, ідеальних людей немає.
   - То виходить, що я не існую?! - Я жартома сердито насупив брови. - Торкнися, я є!
   - Так, існуєш... Мабуть, ти й справді ідеал. Ще й пісні пишеш... Заспівай!
   - Ні, співати не буду, я дам тобі послухати зі смарта.
   - А, може, це якась чужа пісня?
   - Моя, справді! Я її сьогодні вранці записав. Ти що, мого голосу не впізнаєш? - І я увімкнув запис.
   Коли прозвучали слова останнього приспіву:
   Люблю тебе і в спеку, і в мороз,
   Серед троянд, барвінків та мімоз,
   Вдень та вночі лише про тебе мрію,
   Та на взаємність маю я надію!,
  ми знову поцілувалися.
  33
   - Куди підемо? - Запитав я, однією рукою обіймаючи Зосю за талію, а іншою притримуючи велосипед. - У парк, до річки або...
   - Та хоч куди очі дивляться! Давай, кинемо монетку. Якщо "орел" - підемо у парк, якщо "решка" - до річки. А "або" буде, якщо монетка стане на ребро.
   - Стій, у мене саме для таких випадків є спеціальна монетка.
   Я дістав монетку, яку дала мені "стрілочниця", і підкинув її вгору. Одразу ж нас з Зосею огорнуло перлиновим туманом, а коли він розвіявся...
  
  СТОП!
  Щоб читати далі, підкиньте-но монетку і ви.
  
  Вибір-2 (решка):
   Якщо випав "Орел", перейдіть до розділу Љ8 "Рівень-2. Решка-Орел" на сторінці 116.
   Якщо випала "Решка", перейдіть до розділу Љ9 "Рівень-2. Решка-Решка" на сторінці 133.
   Якщо монетка встала на ребро, перейдіть на сторінку 145 до розділу Љ10 "Рівень-2. Решка-Ребро".
  
  Повернення-3:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, знову киньте монетку і визначте сторінку, залежно від того, що вам випало цього разу.
   Якщови повернулися сюди втретє, у вас залишився лише один варіант. Вище визначте сторінку прямування.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, перейдіть на сторінку 14 до пункту "Повернення-4" розділу Љ1 "Початок шляху" і оберіть ті варіанти, по яких ще не рухалися.
  Розділ 4. Рівень-1. Ребро.
   Я підкинув монету... І її підхопив чорний ворон, який пролітав крізь туман, що почав розвіюватися.
   - Гей, ти! Віддай монетку негайно! - Закричав я ворону.
  34
   Але він спокійнісінько сів на нижню гілку дерева на висоті близько трьох метрів просто над моєю головою. Монетку він затиснув у правій лапі так, що вона стояла між пальцями ребром.
   "Це ж як вважати - що монетка стоїть ребром?" - подумав я - "Та навіть якщо це так, все одно монетку треба повернути. Як же я без неї далі?" Я порився у кишенях і знайшов один волоський горіх.
   - Ворон, голубчику, який ти гарний! - Наслідуючи лисицю з байки Глібова, заспівав я, показуючи ворону горіх. - Хочеш горішок? Спускайся донизу!
   Ворон недовірливо дивився на горіх у моїх руках, але монетку не відпускав. Тоді я поклав горіх на тротуар і зі всієї сили тупнув по ньому ногою. Горіх, зрозуміло, розколовся. Я відійшов на кілька кроків назад. Ворон подивився на мене, на розчавлений горіх, голосно каркнув і, випустивши монетку, злетів до горіха. Я не став йому заважати. Поки він клював вміст горіхової шкаралупи, я не зводив очей з монетки, що застрягла у багнюці під деревом саме ребром! Зклювавши останні крихти, ворон голосно каркнув і полетів.
   А я кинувся під дерево. Ось вона, монетка ребром! Я озирнувся: дерево, на яке ворон затяг мою монетку, стояло біля того самого перехрестя, від якого я поїхав до парку. Я був абсолютно чистим. Нічого дивного, я ж ще не доїхав до тієї калюжі і машини!
   Куди ж мені поїхати тепер? А що, якщо і не направо, і не наліво, а прямо? Через паркан? Ну то й що, що не годиться! Монетки ребром теж не часто встають! Я підхопив скейт, перебіг через дорогу і підбіг до низенького парканчика, що огороджував парк. Продершись через кущі і пробігши кілька метрів по газону, я вибіг на асфальт доріжки, яка йшла зигзагом по всьому парку. Не кваплячись, покотив регуляром (стоячи, ліва нога опорна, права - поштовхова), вишукуючи місце, яке б найближче підходило до центральної алеї. Через кілька хвилин таке місце знайшлося. Тут доріжка підходила майже впритул до алеї, від якої її відділяли лише квітучі кущі троянд.
  35
   Сховавшись за кущем, я витягнув шию і закрутив головою у пошуках Зосі. Її ніде не було. "Мабуть, ще не прийшла", - подумав я, - "Не сидіти ж мені невідомо скільки часу в засідці! Треба вибиратися". Я почав пробиратися крізь колючі зарості і раптом моя ліва нога провалилася в якусь яму. З ями тягнуло холодом і вологою. Я глянув на ногу і... нічого не побачив. Ноги не було! "Чому ж я не падаю?" - крізь жах, що застилав мозок, пробігла боязка думка. Я опустив руку і провів нею по нозі. Рука сковзнула по шортах, з'їхала на коліно і далі... Нога під рукою була. Я її відчував. Тільки не бачив. Вибравшись на алею, я почимчикував обома ногами - все в порядку. Встав на невидиму ногу, зігнувши в коліні праву - стою.
   Повз проїжджав хлопець на велосипеді і, побачивши мене, завислого у повітрі, трохи не врізався в дерево. "Так, не варто привертати увагу!" - подумав я - "Сяду-но я на лавку і почекаю Зосю. От і буде неординарний привід познайомитися, з такою-то ногою!"
   Чекати довелося більше ніж півгодини. Мені було добре видно центральний вхід до парку, тому я одразу ж помітив, як Зося, несучи скейт під пахвою, попрощалася з Марисею, яка кудись поспішала, і пішла алеєю у мій бік.
   - Зося! - Гукнув я, коли вона наблизилася до моєї лави. - Підійди сюди! Мені потрібна твоя допомога!
   - Звідки ти знаєш, як мене звуть? - Запитала вона, підходячи ближче.
   - Випадково почув. - Чесно зізнався я. - Ось, бачиш, що зі мною сталося?! - Я показав на невидиму ногу.
   - Ой, тобі ногу відрізали?! Але ж як?! - Весь її вигляд показував щире співчуття.
   - Сядь і заспокойся. Нога у мене на місці, просто її не видно.
   - Як це не видно? Такого не буває.
   - А ти торкнися! Не бійся! - Підбадьорив я, бачачи її зніяковілість.
  36
   Зося обережно простягла руку до того місця, де повинна була бути нога.
   - Ой! - Відсмикувала вона руку. - Там щось є!
   - Звичайно є, це моя нога. Я ж казав.
   - А як...
   - Я тобі зараз усе розповім. Я йшов, щоб познайомитися з тобою. Розумієш, я давно тебе помітив, тільки все не наважувався... Я, доречі, Янек.
   - Зося, дуже приємно. Я тебе теж давно примітила.
   - Отже, я вирішив подивитися, чи прийшла ти вже у парк, і сховався за кущем. А потім, коли пробирався крізь нього, потрапив ногою в якусь яму.
   - І що?
   - Та ось, маю! Сидів, чекав на тебе.
   - Що ж робити?...
   Зося знов помацала мою невидиму ногу. Від її дотиків по нозі побігли приємні мурашки.
   - Потрібен експеримент! - Раптом вигукнула Зося, схопилася і побігла до кафе "Профі і ламер", яке знаходиться біля входу до скейтпарку.
   Через пару хвилин вона вже бігла назад, несучи в руках пляшку з мінеральною водою.
   - Експеримент номер один! - Проголосила вона і, відкрутивши кришку, полила невидиму ногу водою.
   Я мало не підскочив - вода була з холодильника, майже крижана! Я почав розтирати замерзаючу ногу рукою і та почала проявлятися.
   - От бачиш! Треба ще полити! - І Зося безжально вилила на мене майже півпляшки. - Стій! Не чіпай, подивимося, що буде.
   Але нічого не відбувалося.
   - Гаразд, потри! - Дозволила юна дослідниця.
   Я розтер мокру ногу, і вона майже вся проявилася. Невидимою залишалася тільки стопа у шкарпетці та кросівок.
   - Давай мені кросівок, а сам розітри ногу! - Розпорядилася Зося.
  37
   Поки я викручував шкарпетку і розтирав нею ногу, Зося встигла вологою серветкою протерти мій кросівок і повернути його мені вже видимим. Тепер я був у повному порядку, якщо не зважати на мокру шкарпетку.
   - То як?
   - Треба перевірити... - Я встав на скейт і зробив кілька фінтів (трюків) і бэксайдів (поворотів через спину). - То що, покатаємось?
   - А таємниця?
   - Яка таємниця?
   - Адже ми не знаємо, чому твоя нога стала невидимою. Треба це з'ясувати. Йдемо шукати ту яму!
   І ми пішли. Ви пробували шукати щось невидиме? Ми заглянули під кожен кущ, але нічого не знайшли.
   - Доведеться тобі знову спробувати ногами. - Запропонувала Зося.
   Вона притримувала колючі гілки троянд, а я тупцював під кущами, поки, вже близько другої години дня під одним з них моя права нога не провалилася у яму.
   - Як цікаво... - Зося дивилася на мене, поки я стояв майже по коліно в землі. - А ями ніякої не видно...
   Я обережно засунув руку у щось прохолодне, воно злегка пішло брижами і знову стало невидимим. Я розпрямився і відійшов у бік. Тепер я стояв на одній нозі і з однією рукою. Зося теж пошарила рукою під кущем.
   - Це схоже на в'язку рідину чи желе... - Вона зачерпнула субстанцію долонькою, але ні долоні, ні чогось у ній не побачила.
   - Цікаво, якщо повністю цим обмазатися, то можна стати невидимкою? - Вголос подумав я.
   - Як класно! Давай ЦЕ наберемо у пляшку! - І вона зібралася вилити воду, що залишилася, на землю.
   - Стій! Давай спочатку вимиємо твою руку і ти купиш ще води.
   Зося погодилася і я полив водою на її невидиму долоньку. Розтерши воду, вона знову стала видимою.
  38
   З кафе Зося повернулася з двома дволітровими пляшками води та ще прихопила дві порожні.
   - Вони там на столиках стояли. - Пояснила вона. - Давай набирати!
   - Набирати буду я! Я вже наполовину невидимий, а ти чиста. Менше води знадобиться на відмивання.
   - Гаразд, давай!
   Я опустив пляшку у ЦЕ і... пляшки видно не було. Лише за булькаючим звуком при струшуванні можна було здогадатися, що вона повна.
   - Полий-но водою на пляшку! - Попросив я Зосю. - Ось сюди. - Вказати я міг тільки носом, бо рук у мене не було.
   Протерши пляшку з етикеткою "Фанта", я зміг накрутити на неї кришку.
   - Одна повна. Давай другу!
   Так само ми наповнили пляшку з-під "Коли".
   - А тепер давай мене відмивати!
   Я підставляв під струмінь і ноги, і руки, поки повністю не став видимим. На це пішло півтори пляшки.
   - Зараз я наберу третю пляшку, давай сюди "Спрайт".
   Третю пляшку ми відмили водою, яка ще залишилася. Йти від "джерела невидимості", маючи при собі порожню тару, не хотілося.
   - Гаразд, я обережненько...
   Але як я не намагався, пальці правої руки стали невидимими. Остання пляшка теж.
   - Нічого! - Давай сюди скейти, під ними руки видно не буде!
   - А куди ми все це?
   - До мене додому! Мої батьки саме поїхали, питань задавати ніхто не буде.
   - А це далеко?
   - Зовсім поруч! Пішли!
   По дорозі Зося показала вулицю, в яку треба було звернути з моєї, щоб потрапити до її будинку. Виявилося, що Зося жила зовсім недалеко від мене, всього в двох кварталах.
  39
   Спершу я кинувся у ванну і відмив невидиму пляшку з етикеткою "Спрайт". Виставивши всі чотири пляшки на пральній машині, ми з Зосею "відмили" деякі невидимі ділянки на собі і на одязі і, перейшовши до кімнати, всілися на дивані.
   - То що ми будемо робити з цим далі? - Поставила Зося питання, яке мучило обох.
   - Звичайно ж, будемо експериментувати! - Впевнено відповів я. - Треба лише подумати, як.
   - А ти на якому факультеті вчишся? - Раптом запитала Зося.
   - На журналістському. А ти куди збираєшся?
   - На хімічний...
   Ще трохи помовчали.
   - Отже, починаю журналістське розслідування! - Вигукнув я і побіг за диктофоном. - З чого почнемо?
   - З наукового аналізу! Я, як майбутній хімік, вже можу сказати наступне: невідома субстанція... А як ми її назвемо?
   - Невидимка?.. Антивидим?.. Антивид! І коротко і зрозуміло.
   - Отже, "антивид" - це в'язка, прозора рідина, без кольору...
   - Без смаку і запаху! - Додав я.
   - Звідки ти знаєш? Ми ж не куштували. Тягни сюди!
   - Всі?
   - Ні, поки однієї пляшки вистачить!
   Я притягнув "Колу", відкрутив пробку і понюхав.
   - Запаху немає...
   - Дай-но мені!... Точно немає... А смак...
   - Давай я спробую.
   - А може воно отруйне?
   - Якби було отруйне, ми б це вже відчули. Я обережненько...
   Я вистромив язика і опустив його у невидиме горлечко пляшки. На смак ЦЕ було схоже на... холодне желе з легким присмаком манго. Зрозуміло, язик у мене одразу ж зник.
  40
   - А я тобі язика показую! - Подражнив я Зосю.
   - Ну то й що? А я все одно не бачу! Бе-бе-бе! - Зовсім, як маленька передражнила вона, але одразу ж схаменулася. - Невидима речовина без кольору і запаху, з легким присмаком манго. Висихає майже миттєво, змивається водою, якщо її розтерти. Тепер перейдемо до експериментів.
   Ми занурювали у пляшку, а потім відмивали різні предмети: ручку, дужку окулярів, шматочок паперу, сірник, ніж, бадилля від морквини, сир, ковбасу... Все це спочатку зникало, а потім, після миття, з'являлося знову. Причому, "антивид" з оброблених поверхонь не крапав, мабуть, одразу ж висихав.
   - Що далі? - Запитала Зося, коли гратися з предметами нам набридло.
   - Час вже переходити до експериментів на людях!
   - Цур, я перша!
   - Ні, я! Я перший це знайшов! І потім, я старший!
   - Гаразд, тоді йди у ванну, щоб на підлогу не пролити!
   Я заліз у ванну просто в кросівках і одязі і почав поливатися "антивидом". Зося допомагала там, де мені було не видно. Нарешті, я став абсолютно невидимим.
   - Ти де? - Зося водила рукою у повітрі, шукаючи мене у ванні.
   - Тут, виліз з ванни і стою поруч із тобою.
   - Тоді накинь на себе хоч рушник, бо якось моторошно.
   Поки я відвернувся, щоб взяти рушник, Зося вже опинилася у ванні. Вірніше у тому, що від неї залишилося: борти, що висіли у повітрі, і кахель під невидимим дном.
   - Ми ж домовлялися, що спочатку перевіримо ЦЕ на мені!
   Похлюпавшись в "антивиді", налитом мною, вона потягнулася за другою пляшкою.
   - Це ти домовлявся, а я не погодилася! Я теж хочу! Тим паче, що я вже все одно наполовину невидима.
   Дійсно, до повної невидимості залишалося зовсім небагато, тож чого тягнути? Я поливав її з "Фанти", але вона ніяк не хотіла зникати повністю. Виливши майже всю пляшку, я зупинився.
  41
   - Ти не зовсім невидима, а якась прозора, наче медуза.
   - Фу, знайшов з чим порівняти! Я, між іншим, теж тебе бачу! І я б сказала, що ти схожий на поліетиленовий пакет.
   Я подивився у дзеркало - нікого. Зося вилізла з ванни і стала поруч зі мною. У дзеркалі вона теж не відбивалася.
   - Ми невидимі, просто у такому стані ми можемо один одного бачити. - Здогадався я.
   - Це ж чудово! Нас ніхто не бачить, а ми одне одного, хоч і прозорими, та бачимо! Час вже кудись піти! - Заплескала у долоні Зося.
   - Переносимо експеримент з лабораторії у міські умови! - Продиктував я на диктофон.
   - Стривай, а ключ?
   - Що ключ?
   - Ключ від квартири буде видимим.
   - Зараз не буде... - Я занурив ключ у ванну, і він теж став напівпрозорим. Я поклав його до кишені. - Ну, як?
   - В кишені видно, а в дзеркалі - ні.
   - Тоді пішли!
   Бути невидимками виявилося дуже весело. Ми збивали з перехожих кепки, перекладали на прилавках журнали і фрукти, дарували квіти дівчатам, загалом, пустували. Бачили б ви всіх тих, перед ким у повітрі починали літати звичні речі! Нарешті, згадавши, що я вже майже дорослий, я зупинив Зосину руку, яка потяглася до чашки на підносі офіціанта вуличного кафе:
   - Годі пустувати! Треба зайнятися чимось серйозним.
   - А чим? - З готовністю подивилася на мене Зося прозорими очима, крізь які було видно кожен листочок на гілці дерева, що колихалася під легким вітерцем.
   - Давай подумаємо...
   Ми сіли на лавку і задумалися. В голову нічого не приходило.
  42
   - А чим займалися невидимки у книжках чи в кіно? - Запитав я.
   - Ну... Грабували банки, проникали до квартир коханих, запобігали протиурядовим змовам...
   - Ми ж не грабіжники?
   - Ні.
   - Підглядати за кимось нам теж не цікаво?
   - Так.
   - У державні справи ми будемо вплутуватися?
   - Не хотілося б...
   - Що тоді?
   - Треба подумати...
   Ми йшли головною вулицею, доки, повертаючи то вправо, то вліво, не вийшли на околицю міста. День підходив до кінця, захотілося їсти. Гроші в кишені були, але невидимі, довелося все-таки вкрасти по одній булочці.
   - Нічого не видно...- Пережовуючи булочку подивилася Зося в район мого шлунка. - А у фільмах показували, що вся їжа залишається видимою. Моторошне видовище!
   - Мабуть, наша невидимість діє якось інакше. Наприклад, просто відхиляє чи завертає промені.
   І раптом почався дощ. Спочатку трохи закапало з абсолютно чистого неба, та за хвилину набігли темні хмари і почалася справжня злива. Ми з Зосею побігли за кут будинку, щоб нас не могли побачити випадкові перехожі, і почали розтирати воду по собі, змиваючи "антивид".
   - Ну, і куди ми тепер такі мокрі? - Запитав я, сподіваючись, що Зося піде до мене.
   - Вже майже вечір. Мені додому треба, батьки чекають. - Відповіла вона.
   Я провів її до будинку, ми домовилися зустрітися завтра вранці у парку і розійшлися.
   Вночі я ніяк не міг заснути. Спочатку мені заважав шум дощу, потім, коли він закінчився, стала заважати тиша. Я перевертався з боку на бік, схоплювався, щоб випити води, знову лягав... Нарешті, мені це все набридло. Я рішуче одягнувся, спустився в гараж, взяв дві порожні каністри і направився до парку.
  43
   Невидиму яму з "антивидом" мені вдалося знайти майже одразу - Зося пов'язала на кущ, під яким вона перебувала, жовту гумку для волосся, яку зняла зі свого "хвостика". У світлі ліхтаря, прикріпленого до кепки, я набрав обидві каністри і пішов, згинаючись під тягарем, додому.
   Вдома я поставив каністри у шафу і пішов у ванну мити руки. Добре, що мені по дорозі ніхто не зустрівся! Рук у мене не було до ліктів, ноги складалися з окремих частинок, що плавали у повітрі, навіть половини обличчя не було, мабуть я витер його мокрою рукою... Вимившісь, я, нарешті, ліг і заснув.
  ***
   Прокинувся я аж об одинадцятій годині. Одразу ж вирішив зателефонувати Зосі. У неї були якісь хатні справи, тому домовилися зустрітися в парку після обіду. Збираючись на прогулянку, я наповнив дві півлітрові пляшки "антивидом" і про всяк випадок поклав їх у свій рюкзак.
   Зося виявилася пунктуальною: щойно я збирався сісти на лавку в парку, щоб почекати її, як вона з'явилася.
   - Куди підемо? - Весело запитала вона, перевішуючи сумочку з одного плеча на інше.
   Сьогодні вона була у короткій синій спідничці, у білій з синім візерунком футболці й зручних білих балетках на ногах.
   - Давай, для початку прогуляємося парком. Ти, наприклад, колись була он у тій його частині? - Я вказав на тінисту алею, що вела вбік від спота і велодрому.
   - Ні, я тільки кататися приходила.
   - І я теж. Підемо досліджувати нові простори!
   Ми просто йшли алеєю, розмовляючи про різні дрібниці, поки не дійшли до урвища. Тут алея закінчувалася, а вздовж обриву вправо і вліво йшла звичайна протоптана стежка.
   - Куди далі? - Запитав я.
  44
   - А давай кинемо монетку! - Запропонувала Зося. - Орел - направо, решка - наліво. - І вона полізла в кишеню за монеткою.
   - У мене своя монетка є! - Зупинив я її.
   Тільки я вийняв із кишені монету, як нас огорнув перлиновий туман.
   - Після того, як ми знайшли "антивид", я вже нічому не повинна дивуватися. - Сама собі сказала Зося.
   - А, нічого страшного! Зараз туман розвіється! - Я підкинув монетку і...
  СТОП!
  Щоб читати далі, вам теж треба підкинути монетку.
  
  Вибір-2:
   Якщо випаде "орел", перейдіть на сторінку 159 до розділу Љ11 "Рівень 2. Ребро-Орел".
   Якщо випаде "решка", перейдіть на сторінку 176 до розділу Љ12 "Рівень 2. Ребро-Решка".
   Якщо монетка стане руба, переходьте на сторінку 196 до розділу Љ13 "Рівень 2. Ребро-Ребро".
  
  Повернення-3:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, у вас є два варіанти. Підкидайте монетку і визначайтеся! Сторінку, на яку потрібно перейти, дивіться вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, у вас залишається лише один варіант. Сторінку визначте вище.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, перейдіть на сторінку 14 до пункту "Повернення-4" розділу Љ1 "Початок шляху" і оберіть новий сюжет.
  
  Глава 5. Рівень-2. Орел-Орел.
   - Орел - наліво, решка - направо! - Загадала Зося.
   І тут нас огорнув перлиновий туман.
   - Магія якась... - Задумливо озирнулася Зося. - Нас кудись перенесло?
   - Ні, туман з'являється, коли треба зробити вибір. Зараз він розвіється. - Я підкинув монетку і...
  45
   Повільно перевертаючись, монетка підпливла до лівої двері з цифрою "2" і зависла перед нею "орлом", тобто пірамідою догори.
   - Нам сюди! - Я відкрив двері і пропустив Зосю вперед.
   Майже всі учні в чорних каптурах вже зібралися. Хтось розмовляв, хтось просто сидів за столом. Ми з Зосею знову вмістилися на табуреточці у вістрі літери "V". Я помітив, що, незважаючи на однакові каптури, ми вже навчилися бачити внутрішнім зором, де під ними ховалися дівчата, а де хлопці, що легко перевірялося й за голосами.
   Через кілька хвилин почувся тріск, як від петарди, поплив багряний дим і на чорному троні з'явився Магістр в багряно-чорній мантії з каптуром. Абсолютно такий же, як і вчорашній.
   - Хай буде з вами Магія! - Привітався він з нами.
   Голос у цього Магістра був скрипучим і більш слабким, ніж у вчорашнього, мабуть, цей був старим.
   - Хай буде з вами Магія, Магістр! - Привіталися всі ми.
   - Хто знає, чим відрізняється Хаос від Порядку?
   - Хаос - це повний безлад! - Відповів хтось праворуч.
   - Невірно!
   - Хаос, це відсутність взагалі всього! - Відповідь пролунала з кінця столу.
   - Невірно!
   - Хаос - це коли всі елементи змішані і не відокремлені один від одного!
   - Невірно!
   - Хаос - це той порядок, який був знищений при створенні нашого світу! - Вирішив пожартувати я.
   - Порядок, який був зруйнований новими правилами і новим Порядком ! - Розвинула мою думку Зося.
   - Вірно! Що б де не існувало, воно завжди підпорядковується певному порядку. У часи Хаосу існував суворий порядок: величезне "Ніщо", в якому дуже рідко були розкидані "Зернини" - згустки дуже стислих елементів.
  46
   - Вони що, висіли в цьому "Ніщо" спокійно й нічого не робили? - Запитав дівочий голос зліва.
   - Як поводилися ці "Зернини", ми не знаємо. Знаємо лише, що чотирнадцять мільярдів років тому одна з них вибухнула і породила наш Всесвіт. Вивільнені нейтрони, з яких складалася ця зернина, стали розпадатися на електрони і протони, а ті, які не розпадалися, з'єднуючись з цими протонами і електронами, створювали перші атоми. Так з'явилася речовина.
   - А решта "Зернин"? Вони теж вибухали? - Запитав густий бас праворуч.
   - Думаю, що вибухи "Зернин" відбуваються час від часу постійно і, мабуть, підпорядковуються якомусь порядку Хаосу. Можливо, не всі "зернини" наповнені протонами, в деяких можуть міститися абсолютно не знайомі нам елементи. Можливо, з кожної "зернини" народжується свій Всесвіт, і порядки в цих Всесвітах зовсім різні, а, значить, і різні закони природи.
   - А що було потім? - Нетерпляче запитали одночасно кілька голосів.
   - Коли створювався наш Всесвіт, він змінив порядок Хаосу на новий Порядок, з його законами і властивостями, які відомі нам. Завжди, коли виникає щось нове, старе руйнується і зникає.
   - Стривайте! Нам це конспектувати? - Перепитав хтось у самому початку столу.
   - У нас не інститут і не школа. У нас МММ - Магічна Магістратура Магари. Все, що ви тут почуєте, треба пропускати через серце і душу, вбирати всім своїм єством. Тоді воно запам'ятається. Вести конспекти ми не будемо.
   Дехто прибрав приготовані зошити і ручки до сумок, прикривши їх балахонами.
   - Продовжимо! - Знову заговорив Магістр. - Вчора ви отримали нові імена. А отже, риси характеру, індивідуальні якості, та й сама доля у вас змінилися. Ви ще не знаєте як, тому нічого нового поки не помітили. Тож сьогодні ви будете знайомитися зі своїми іменами. Хто-небудь знає, що таке нумерологія?
  47
   - Це коли все розраховується за допомогою цифр? - Запитав хтось ліворуч.
   - Так. Для початку створимо таблицю.У ній ми будемо використовувати арабські цифри і латинський алфавіт. - Магістр змахнув рукою і з верхніх полиць до нас на стіл злетіли аркуші паперу й звичайні кулькові ручки.
   В повітрі перед столом з'явилася таблиця і засвітилася літерами:
  
  1 2 3 4 5 6 7 8 9
  a b c d e f g h i
  j k l m n o p q r
  s t u v w x y z
  
   - Клас! І дошка не потрібна! - Пирснула Зося.
   - Запишіть свої імена латиною, підставте замість букв цифри і складіть їх. - Давав вказівки Магістр. - Складати треба до тих пір, поки не вийде однозначне число. Потім відкривайте книги і знайомтеся з нумерологічним значенням свого нового імені.
   Одразу ж з полиць позлітали товстелезні книги і зависли над "V"-столом.
   Ми з Зосею вирішили почати розрахунки зі старих імен. Вийшло так:
   Jan- 1+1+5=7.
   Zoja- 8+6+1+1= 16=1+6=7.
   - Ов-ва! - Вигукнув я. - Недарма мені так хотілося з тобою познайомитися, ми ж створені одне для одного! У нас імена за нумерологією однакові! Цікаво, в якій книзі можна знайти сімку?
  48
   Одразу ж одна з книжок, що висіли у повітрі, підлетіла до мене і розкрилася на потрібній сторінці. Схиливши голови, ми з Зосею почали читати, і через пару хвилин знали, що число імені 7 характеризує мудрих людей, які цікавляться релігією, містикою та філософією, які шукають внутрішню правду і абсолютну істину, разгадують таємниці Всесвіту і займаються самоаналізом. Основними рисами характеру таких людей є врівноваженість, серйозність, схильність до самотності й роздумів. Їх не цікавлять гроші і комфорт, проте ваблять інтелект, мрійливість, сприйнятливість, деяка загадковість і чудеса.
   - Ой, які ми з тобою... загадкові... - Простягнула Зося. - Були! Тепер давай розрахуємо нові імена.
   Я намалював на аркуші знак Інь-Ян і підписав його латиною "Yin-Jang".
   - Ти знаєш, що означають Інь і Ян? - Запитав я Зосю.
   - Чоловічу і жіночу складові?
   - А давай загуглимо! - Я спробував набрати питання в своєму смартфоні, але інтернет тут, під землею, не брав.
   Замість цього до нас з полиці злетіла якась стародавня книга з китайськими ієрогліфами на шкіряній обкладинці. Книга розкрилася, і ми побачили зображення знака "Інь-Ян".
   - Шкода, що тут написано китайською! - Засмутилася Зося.
   - Дивись, ієрогліфи змінюються!
   Дійсно, надруковані в книзі ієрогліфи раптом стали змінюватися і перетворилися на знайомі нам літери.
   - Читай! - Вигукнула Зося.
   Я почав читати:
   - Інь-Ян - єдність і боротьба протилежностей у Всесвіті. Все постійно змінюється, тому протилежності доповнюють одне одного, ніхто не перемагає, ніхто не програє.
   -А причому тут тоді боротьба? - Не зрозуміла Зося.
   - Це мирна боротьба, боротьба, що породжує гармонію і досконалість, породжує п'ять стихій: воду, вогонь, дерево, метал і землю, які створюють все різноманіття світу.
  49
   - Дай, я прочитаю про Інь! - Зося вихопила у мене книгу і присунула її до себе. - Інь - це жіноча складова Всесвіту, відображає ніч, негатив, холод, спокій, північ. Інь - це земля, Місяць, тіло, вирощування, плекання. Отакої, якщо жіноче, то обов'язково все негативне! Одразу видно, що це придумали чоловіки! - Зося відсунула книгу до мене. - Сам читай!
   - Ян - це чоловіча складова. - Продовжив я. - Відображає день, позитив, рухливість, тепло, південь. Ян - це Сонце, душа, народження.
   - Цікаво, як це чоловіча складова народжує, а жіноча тільки вирощує? На мою думку, тут щось наплутано! Таке враження, що Ян спочатку писався для жінок, а потім хтось їх поміняв місцями!
   Я почав було сперечатися і доводити, що жінка без чоловіка не змогла б народити, що сам факт запліднення називається народженням, а виношування і пологи - це тільки вирощування... Але, тут Зося, побачивши, що деякі з учнів почали знайомитися один з одним, а дехто навіть почали об'єднуватися у групи за своїм числом, схаменулася і повернула мене до теми заняття:
   - Повернімося до нумерології! Он, більшість учнів вже розрахували свої імена!
   - Я був Jan, а став Jang.
   - А я стала Yin! Давай спочатку мене порахуємо!
   І ми порахували: Yin = 7+9+5=16+5=21=2+1=3
   - Книга, покажи номер "3"! - Голосно сказала Зося.
   До неї одразу ж підлетіла книга, розкрита на потрібній сторінці. Виявилося, що "трійки" - енергійні, рухливі, азартні, дотепні, веселі, чарівні, талановиті, горді й незалежні створення.
   - Ну, зовсім, як я! Чарівна, талановита, розумна і неймовірно скромна! - Прокоментувала Зося.
   - Вони володіють багатою уявою та легкістю сприйняття, їх завжди супроводжує удача, і вони завжди достатньо володіють собою, щоб при всій притаманній їм жвавості зберігати холоднокровність. - Продовжив читати я.
  50
   - Крім того, число "3" відповідає за кохання, тому воно особливо ефективно в любовних замовляннях. - Підсунула книгу до себе Зося.
   - Тоді ти просто мусиш мені допомогти! - Вигукнув я. - Здається, я починаю в тебе закохуватися, а ти не відповідаєш мені взаємністю! Мені терміново потрібен заговір на кохання! - Останні слова я сказав, мабуть, занадто голосно, тому, що Магістр підвівся на своєму троні і проголосив:
   - Заговори та заклинання ми будемо вивчати пізніше. Зараз вам треба навчитися розбиратися у собі!
   - Тихо! Ми ще тебе не порахували. А може ти виявишся таким противним, що жодні заговори застосовувати не захочеться? - Зося знову схилилася над листом:
   Jang = 1+1+5+7=7+7=14=1+4=5.
   - Номер п'ять! - Сказав я, і одразу ж до мене підлетіла книга з потрібною сторінкою.
   Ми прочитали, що "п'ятірки" - це непосидючі, розумні, азартні, ризиковані й нетерплячі авантюристи, яких приваблює все незвичайне і дивне.
   - Це перейшло до тебе з колишнього імені! - Стала коментувати Зося. - Це ж твій авантюризм і любов до ризику завели нас сюди.
   - Давай далі!
   - Винахідливі, життєрадісні, багатогранні особистості, що важко піддаються аналізу і визначенню.
   - Тож і не треба мене аналізувати! А то моя життєрадісність згасне.
   - Вони люблять подорожувати, заводити нові знайомства, змінювати обстановку... То я для тебе лише нове знайомство?! - Жартівливо обурилася Зося і штовхнула мене у бік ліктем. - Все, ніяких заговорів на кохання!
   - "П'ятірки" можуть все, але ні в чому не досягають досконалості. Вони не переносять буденності і обов'язків, неуважні до інших і потурають своїм бажанням. Цифра "5" відповідає за секс.
   - Яка дивна комбінація: у мене - кохання, у тебе - секс.
  51
   - А що тут дивного? Так і повинно бути. Я думаю, що з нас може вийти чудова пара! - І я з властивою мені енергією і переконливістю почав розвивати свою думку. - Ти - яскрава, весела, артистична, щаслива й легко домагаєшся успіху. Я - заповзятливий, азартний, багатогранний авантюрист, який нічого не доводить до кінця. Крім того, як кохання може обійтися без сексу?! Коротше, не дарма нам дали імена Інь і Ян! Ми просто необхідні одне одному і повинні одне одного доповнювати!
   Під час цієї пристрасної промови Зося намагалася відкривати рота, щоб щось мені заперечити, але я не давав їй вставити ані слова. Нарешті, коли я закінчив, Зося вимовила:
   - Однакові імена в житті і доповнюючі одне одного імена в магії... Мабуть, це все й насправді не просто так...
   Тут знову піднявся Магістр:
   - Зі своїми іменами ви вже ознайомилися, а тепер пригадайте з Біблії: "І сказав Бог: Хай буде Світло! І стало Світло". Бог називав речі і явища і вони з'являлися. Ім'я речі або явища містить у собі її сокровенну суть. Але, як ви вже знаєте, будь-яку річ можна виразити за допомогою цифр. Щоб посилити свої якості, ви можете користуватися числами будь-яких предметів. Якщо вам потрібні якості інших номерів, назвіть будь-який предмет з потрібним вам номером, і його сили передадуться вам.
   - А предмети називати треба теж латиною? - Запитав хтось праворуч.
   - Як хочете. Латиною ми користуємося для того, щоб непосвяченим було незрозуміліше. Крім того, традиція. Але для самої магії це не має ніякого значення. Візьмемо ГІТАРУ. У різних мовах вона називається по-різному, тому й номер буде мати різний. Давайте назвемо її... та хоч українською! Але цифри будемо визначати все з тієї ж латинсько-арабської таблиці: наприклад, слово "ГІТАРА" - "GITARA" = 7+9+2+1+9+1=11=2. Число "2" може додати вам мистецтва дипломатії і переконання, допоможе залучити темні і надприродні сили, а також сили світлі, якщо хочете, Бога, і, крім того, пізнати Істину. Так само будь-який предмет додасть вам всі ті якості, які властиві його нумерологічному імені.
  52
   - А як же магічні слова у книгах?! - Знову хтось перервав Магістра.
   - Якщо хочете, можете взяти готові розраховані слова з книг і вивчити їх. А якщо хочете, підберіть для себе кілька предметів з навколишнього світу, які зможуть вам додати потрібних якостей на всі випадки життя! Нехай вони стануть вашими талісманами - досить назвати цей предмет вголос і накреслити у повітрі його число. Мову слів обирайте самі.
   - Ми візьмемо готові чи розрахуємо свої? - Повернувся я до Зосі.
   - Не люблю нічого готового! Я хочу своє!
   - Тоді з чого почнемо?
   - Давай спочатку ознайомимося з усіма цифрами і визначимо, які якості можуть нам стати у нагоді, а потім будемо під них підбирати предмети.
   Ознайомившись зі значеннями чисел, ми вирішили взагалі відмовитися від цифр "4" і "6", а під інші стали підбирати слова.
   - Які слова нам потрібні? - Запитав я.
   - Якісь звичайні, щоб було легко запам'ятати. До того ж, якщо будеш їх вимовляти, ніхто не здогадається, що це магія.
   - Тоді давай візьмемо скейт і парк, адже саме завдяки їм ми познайомилися. - Запропонував я.
   - А ще треба взяти щось звичайне: сонце, небо, траву, дерева, хмари...- Почала перераховувати Зося.
   - І щось з навколишнього оточення: стіл, стілець, книга, трон, скіпетр... - Озираючись на всі боки, я став перераховувати те, що потрапляло на очі.
   - І щось магічне і надприродне: магія, сила, душа, вічність, таємниця, містика...
   - І щось для різних варіантів вибору: орел, решка, вибір, варіант, авантюра...
  53
   Поки ми займалися розрахунками вибраних слів, дехто з наших однокласників вирішили піти шляхом зубріння. Вони просто брали з книг готові слова, іноді абсолютно незрозумілі, і заучували їх разом з їх магічними властивостями. Багато хто одразу ж починали вправлятися у використанні цих слів. Вони виставляли вперед руку з каблучкою, вимовляли тричі якусь абракадабру, і навколо починало діятися щось неймовірне: то піднімалися у повітря всі предмети і люди, що знаходилися у кімнаті, то відкривалися якісь портали, то виникали зображення, на зразок голограм, то ставало темно, то спалахували вогні...
   Магістр, здавалося, просто дрімав на своєму троні, але коли я спробував до нього доторкнутися, він, все так же, не змінюючи пози, абсолютно бадьорим голосом повідомив:
   - Я за всіма спостерігаю внутрішнім зором.
   - А якщо ми тут щось жахливе накоїмо?
   - Я одразу ж поверну все до початкового стану. Для цього я тут і сиджу.
   На всі ці учнівські експерименти нам з Зосею доводилося час від часу відволікатися, то злітаючи під стелю, то занурюючись у непроглядну темряву, то намагаючись збити полум'я зі своїх балахонів, то обтрушуючись від хмар попелу, тому наша робота з підбору та розрахунку власних магічних слів зайняла весь час до закінчення заняття.
   Близько дев'ятої години вечора ми вийшли з класу зі списком слів-підсилювачів, які Зося примудрилася оформити у вигляді таблиці:
  число магичні слова бажана дія
  1 Зло, Розбрат
  Таїна, Темрява;
  Парк, Скейт, Чари - - посилення руйнівних сил
  - - покращання пам"яті
  - - залучення світлих сил
  2 Гітара, Звук,
  Грім, Життя
   Рай, Урок
   - - сили переконання та дипломатії
  - - залучення темних сил
  -- залучення світлих сил для
   пізнання істини
  3 Вітер, Маг, Трон
  
  Арія, Нава,
  
  Кишеня, Ангел - - для успіху, удачи та духовного
  Р розвитку
  - - для різних талантів, артистизму та
   досконалості
  - - для залучення багатства і кохання
   Щоб посилити всі властивості трійки,
  можна використовувати слова числа "9"
  9 Небо, Трава,
  
   Вакуум, Природа
  
  Добро, Птах,
  Холод, Дев"ять.
   - - неабияке везіння та духовне
   зростання
  - - неабиякий талант у всьому та
   багатство
  - - досконалість у всьому
  - справжнє, вічне,всепоглинаюче
   кохання
  5 Магия, Хмара
  
  Колесо, Сила, Ніколи, Варіант - - для авантюризму, заповзятливості
   та ризику
  - - для винахідництва
  - - для посилення сексуальності
  7 Крук, Простір, Ртуть.
  Ява, Буря, Вода, - - посилення окультних та
   містичних сил
   - для магії у цьому світі
  8 Душа, Межа, Решка, Туман,
  Містика.
  Коло, Скіпетр,
  Брама - - життя після смерті
  - - перехід з одного життя в інше
  
  =- відкриття просторових та
   часових порталів
   Причому портали краще відчиняються,
  якщо вісімку писати лежачою,
  тобто у вигляді знаку безкінечності
  54
   А щоб підсилити дію будь-якого слова-талісмана, його треба повторювати тричі або тричі-тричі, тобто дев'ять разів.
   - Ну от, повправлятися так і не встигли! - Скрушно тупнула ногою Зося і подивилася на годинник. - Ой, вже майже дев'ята! Мені батьки сказали, рівно о дев'ятій бути вдома!
   - Нічого, візьмемо таксі. - Спробував я її заспокоїти.
   - Все одно не встигнемо! Поки вийдемо з Магари, поки зловимо таксі, поки доїдемо... Мене просто вб'ють!
   - Ну, ніхто тебе вбивати не стане...
   - В усякому разі, завтра нікуди з дому не випустять!
   - Тоді... Давай відкриємо портал! Заодно і з каблучками попрактикуємось!
   Ми звернули з центральної вулиці підземного міста в якусь бічну, ще пару разів повернули і опинилися на набережній. Місто по обох берегах спускалося до річки терасами. Це була майже звичайна набережна річки, тільки під землею. Тут навіть росли дерева, чагарники, трава... Тільки вся рослинність була незвичайних жовтувато-салатних і білястих відтінків з чорними і темно-червоними квітами. Милуватися всім цим було ніколи.
   - Чим тобі не портал? - Я вибрав затишне місце між двох невеличких дерев, що схилися кронами одне до одного. - Яке там у нас є слово для відкриття порталів?
  55
   Зося заглянула в таблицю:
   - Коло і Скіпетр.
   - Так, давай станемо отак поруч, я тебе обійму, щоб ми не загубилися десь там у просторі...
   - А як же малювати вісімки?! Обніматися будемо іншого разу! Якесь одне слово виберемо, чи будемо називати обидва?
   - Давай обидва! І три рази!
   - Стій! Нас так куди завгодно може занести. Давай домовимося уявляти якесь певне місце.
   - Наприклад, твій двір!
   - Добре, мій двір...
   Ми витягнули руки з каблучками до проходу між деревами, і разом почали:
   - Коло і Скіпетр! - Від наших каблучок у простір між деревами простяглися два світлових промені. - Коло і Скіпетр! - Малювати вісімки у повітрі, утримуючи при цьому промені каблучок у потрібній точці, було не просто. - Коло і Скіпетр!
   Я очікував побачити щось на зразок водної поверхні, поставленої вертикально, але нічого схожого на кіношні портали не з'явилося. Просто між деревами заструменів голубуватий димок.
   - Вперед! - Скомандував я і ступив крізь цей димок. - Ай! - Я вдарився лобом об щось тверде.
  56
   Зося уткнулася у мене, тому не забилася. Ми стояли в дуже тісному місці, зігнувшись і притиснувшись один до одного.
   - Он якийсь прохід! - Помітила Зося, і ми полізли у вузький і низький отвір.
   Вибравшись, ми зрозуміли, що портал переніс нас у маленький дерев'яний будиночок на дитячому майданчику перед Зосиним будинком.
   - От бачиш, ти вже вдома. - Потираючи зростаючу на лобі гулю, вимовив я.
   - Ну, я побігла! - Зося чмокнула мене в щоку і побігла до будинку.
   - Стій! А балахон?! - Крикнув я їй навздогін.
   - Який балахон? А, дійсно! - Зося скинула балахон, на ходу запхала його до сумки і зникла у під'їзді.
   Додому йти не хотілося. Хто мене там чекав?! Тому я вирішив оглянути Зосін двір, щоб визначити більш зручне, ніж дитячий будиночок, місце "приземлення". Таке знайшлося у кутку, де до будинку був прибудований магазин. Сам куток затулявся від випадкових поглядів розлогим кущем жасмину. Забравшись за нього, я спробував повернутися до дерев на березі підземної річки. Вийшло! Назад - теж. Пострибавши кілька разів туди-сюди, я відкрив портал у парк. І одразу ж стукнувся об лавку. "З уявлянням місця виходу з порталу треба ще попрацювати..." - потираючи забите коліно подумав я - "Бо гулями та синцями можна не обмежитися..."
   Поблукавши з півгодини по алеях парку, я відкрив портал до своєї кімнати і ступив просто на диван. Перекусивши яєчнею з сардельками, я подумав було "пройти" до Зосиної квартири, але вчасно згадав, що ще не був у неї і не знаю розташування кімнат. От було б смішно, якби я приземлився у ліжко її батьків!
  57
   Подумавши про ліжко, я ліг і представив Зосю сплячою. Вже засинаючи, я прошепотів у темряву:
   - На добраніч, Зосінька!
   - На добраніч, Янек! - Почув я її відповідь крізь каблучку. У сонному мозку проповзло: "Виявляється, з нашими каблучками можна спілкуватися..." А, може, мені це тільки наснилося?..
  ***
   Щойно я прокинувся, одразу ж зателефонував Зосі:
   - Привіт, Зося, ти вже встала?
   - Ну чого ти телефонуєш о такій порі?! Батьки ще сплять, ти їх розбудиш! Наче каблучки у тебе немає!
   - У сенсі?
   - Забув, чи що? Ми ж учора через каблучки побажали одне одному доброї ночі!
   - То це був не сон?! Кльово! Давай перевіримо?
   Я відклав свій смартфон і підніс до рота каблучку:
   - Алло! Зося? Відповідай!
   Тиша...Через кілька секунд пролунав дзвінок телефону:
   - Ти чого мовчиш?
   - Я говорив, нічого не виходить.
   - А що ти робив вчора, коли вийшло?
   - Уявляв тебе... - Що я уявляв її у ліжку, договорити не встиг.
   - От і зараз уяви! А я буду уявляти тебе. - Вона відключилася.
   І майже миттєво я почув її голос поруч з собою:
   - Ну як, уявив?
   - Уявив. - Відповів я, зусиллям волі утримуючи Зосин образ перед уявним поглядом.
   - То чого ти телефонував?
   - Домовитися про зустріч.
   - Ой, мої батьки вже встали, снідати звуть! Давай так: ти через портал проходь до мого дому і піднімайся на третій поверх, квартира шістдесят два! Чекаю на тебе!
  58
   Наспіх привівши себе в порядок, я направив каблучку на душову кабіну, тричі вимовив заповітні слова, малюючи лежачу вісімку у повітрі, і, ступнувши в душову, вийшов з-за жасминового куща.
   Підійшовши до під'їзду, я виявив, що на дверях встановлено кодовий замок. Знову повернувся за кущ, створив портал і ступив прямо у під'їзд.
   - Здрастуйте! - Як ні в чому не бувало і роблячи вигляд, ніби щойно увійшов у двері, привітався я з жінкою, що з собакою спускалася сходами.
   - Доброго дня. - Відповіла жінка, підозріло дивлячись на мене.
   "Невже помітила? Та ні, просто я тут вперше, на незнайомців зазвичай дивляться..." - І я, рішуче переступаючи через дві сходинки, піднявся до шістдесят другої квартири.
   - Хто це почав займати весь час нашої доньки? - Грізно зсунувши брови, але при цьому весело блискаючи очима, вийшов у коридор батько Зосі. - Будемо знайомі, Кшиштоф! - Він простягнув мені руку.
   - Янек. - Потис я руку сухорлявого чоловіка з випещеною темною борідкою і одразу ж побачив за його спиною мініатюрну руду жінку, дуже схожу на Зосю.
   - А це Агнеся, мама Зосі! - Розвернувся вбік неї Кшиштоф.
   - Дуже приємно. - Я вклонився й непевно переступив з ноги на ногу.
   - Ну, чого ви напали на людину! - Вигукнула Зося, закриваючи за мною вхідні двері. - Проходь до кімнати, вони не страшні!
   Поки Зося з мамою накривали на стіл, я роздивлявся навкруги, щоб запам'ятати розташування кімнат і меблів. Розсівшись за столом у вітальні і запропонувавши мені приєднатися до сніданку, батьки Зосі деякий час мовчки розглядали мене, а потім майже одночасно заговорили:
  59
   - То Ви на журналіста вчитеся? - Запитав тато Кшиштоф.
   - А чому Ваші батьки в Африці? - Поцікавилася мама Агнеся.
   Поки я розповідав, зумів взяти себе у руки і зовсім заспокоївся. Батьки у Зосі були чудові - веселі, молоді, завзяті, доброзичливі. Ми одразу ж перейшли на "ти".
   - Зазвичай діти йдуть по стопах батьків. - Помітила Агнеся. - От я, наприклад, хімік, а Кшиштоф - фізик. Зосі не залишалося нічого іншого, як стати або фізиком, або хіміком.
   - Але через те, що мама зі мною проводила більше часу, я вибрала хімію! - Підвела підсумок Зося. - До речі! Я вчора отримала листа з університету! Мене прийняли!!! Днями треба буде зайти і визначитися з додатковими факультативами до загальної програми.
   - Клас! Я піду з тобою, щоб зістикувати наші розклади.
   - А чому не сьогодні? - Здивувалася мама Агнеся.
   - Тому що на сьогодні ми вже дещо намітили!
   - Цікаво, чим ви збираєтеся займатися цілий день? - Відклав виделку на порожню тарілку тато.
   - Ми збираємося здійснити екскурсію незвичайними місцями міста. - Підморгнула мені Зося. - А потім підемо на розкопки підземного ходу, що бачили вчора по телевізору!
   - А ви не думаєте, що будете заважати на розкопках? - Висловив побоювання Кшиштоф.
   - Ні, що ви! Ми навіть будемо допомагати! - Запевнив його я. - Там всім бажаючим видають лопати і відра.
   - А потім ми, може, сходимо на річку... Ну, все, мамо, тату, нам пора! - Зося встала з-за столу і потягнула мене до виходу. - До вечора!
   - До дев'ятої будь вдома! - Крикнула навздогін мама.
   - До одинадцятої! - Заперечила Зося, перекидаючи сумку з балахоном через плече.
   - Ні вашим, ні нашим! - Підсумував тато. - До десятої!
   - Гаразд! - Вже закриваючи двері, погодилася Зося і ми помчали сходами вниз.
  60
   - Ну, ти й брехуха! - Вигукнув я вже на вулиці.
   - А що я збрехала?! - Зося зробила величезні чесні очі. - Ми справді йдемо під землю, може, щось новеньке і розкопаємо. І річка там є!
   - Ну, якщо так... Тоді давай одразу в місто і пройдемо!
   - Знову в будиночок лізти?
   - Ні, я тут містечко зручніше придивився... - І я потягнув Зосю за кущ.
   Через портал ми знову вийшли на беріг підземної річки. З неба, вірніше зі стелі скелястого русла, світили яскравим денним світлом великі круглі світильники, висвітлюючи жовтувато-салатну рослинність з темно-червоними і чорними квітами. Темні, фіолетово-чорні води річки майже по прямій бігли вдалину, де вгадувалася якась велика споруда.
   - Куди підемо, вгору чи вниз за течією? - Запитав я.
   - Вниз йти далеко, і ще не відомо, чи там цікаво. А тут ми стоїмо саме на околиці Магари. Я ж казала батькам, що у нас буде екскурсія! Не брехати ж мені?! Підемо на екскурсію містом!
   Накинувши каптури, ми пішли бічною вудецею. Перехожих було мало. Щойно ми зібралися звернутися до сірого "балахону", щоб дізнатися дорогу до центру, як той раптом розчинився у повітрі.
   - Нічого собі! - Вигукнула Зося.
   - А що тут дивного? - Знизав я плечима. - Це ж маги! Вони, мабуть, і не таке можуть.
   - З ким би нам поговорити? - Зося почала озиратися, стоячи прямо посеред вулиці.
   - Стала би з краю, бо ще машина якась зіб'є! - Я взяв її за руку, але вона вирвалася.
   - Яка ще машина?! Вони ж маги! Їм ніякі машини не потрібні, вони куди завгодно можуть потрапити майже миттєво!
   - Так, все ніяк не звикну.
   - Кого шукаємо? - Почувся голос зверху.
  61
   Ми підняли голови і побачили великого чорного ворона, який сидів на парапеті балкона і, схиливши голову набік, уважно нас розглядав.
   - Ворон розмовляє! - Захопилася Зося.
   - Ну то й що, ну розмовляю. Ви що, не знали, що ворони навчаються мов навіть краще, ніж папуги? Але ми, на відміну від папуг, схильні ще й до філософії. То що ви там хотіли?
   - Нам би екскурсію містом... - Невпевнено почав я.
   - Так-так, ви ж у чорному, отже, новенькі. - Зробив висновок Ворон. - Гаразд, проведу вам екскурсію.
   Показуючи і розповідаючи, ворон перелітав з одного балкона на інший і відводив нас все далі і далі. Виявляється, Магара - це столиця європейських магів. Вона розкинулася під всім Катовіце і займає площу більшу, ніж саме місто, йдучи деякими тунелями вглиб Сілезьких гір. Власне, Катовіце і будували у ХІІ столітті спеціально, щоб замаскувати давню Магару. Всі вулиці Магари - це лабіринт підземних ходів, вирубаних у кам'яновугільних покладах і викладених каменем, в стінах яких влаштовано двох-трьох поверхові будинки, і тільки вздовж підземної річки будинки побудовані ярусами. І хоча здається, що будинки вузькі, бо на вулицю виходять лише вікна, двері і один-два ряди балконів, насправді деякі з них можуть приховувати за своїми фасадами безліч приміщень, крізь які можна вийти на інші вулиці.
   В місті є Бібліотека (цілий квартал будівель і приміщень з величезним сховищем книг, з залами для роздумів і місцями, де пишуться нові книги), Школа (чорно-червона гранітна будівля, в якій навчають новачків, у тому числі і нас; багато дослідницьких лабораторій, Верховна Рада Магів (Прекрасна будівля з чорного кварцу, багато прикрашена золотим литтям) і Музей Магії, в якому зібрано безліч стародавніх магічних артефактів, не всі з яких вивчені. Ні магазинів, ні кінотеатрів, ні кафе, ні дискотек... Все це - на поверхні, тобто, в Катовіце.
  62
   У Магарі можуть одночасно проживати близько ста тисяч жителів. Для прикладу, населення Катовіце становить близько трьохсот тисяч. Дехто живуть тут постійно - вони носять коричневі балахони. Дехто приїжджають для подальшого навчання, обміну досвідом, пошуку нових знань і так далі. В залежності від рівня своєї магічної компетентності, вони носять балахони різних кольорів. Магістри-професора носять червоні з чорними знаками мантії, а Головний Магістр - золотаву.
   Школа Магії знаходиться під Дебовою горою, а підземна річка, яка називається Мага, починаючись десь у Карпатах, тече під Сілезькими горами і каналом проходить під річкою Равою і нашою Дебовою горою.
   За підземним містом, вниз за течією Маги, майже під центром Катовіце, прямо на березі стоїть стародавня піраміда, якій вже кілька тисяч років. Побудована вона невідомо ким ще до будівництва Магари. Здається, що вона невелика, всього близько двадцяти метрів, але це тільки верхівка, вся піраміда йде більш ніж на сотню метрів униз, під землю. У ній є безліч ходів, кімнат, переходів, які за сотні років ще не достатньо вивчені, бо час від часу відкриваються то одні, то інші потаємні двері. Деякі Магістри вважають, що ця піраміда в три рази більша за піраміду Хеопса.
   Всі вулиці Магари стікаються до прямої центральної вулиці, що проходить під Катовіце з північного заходу на південний схід. Псередині цієї вулиці і знаходиться наша Магічна Школа.
   - Як це посередині? - Спитала Зося. - Там же глухий кут!
   - Глухий кут утворює будівля Школи, яка поставлена поперек вулиці. - Пояснив Ворон. - Але за будівлею вулиця продовжується далі під гору.
   - А як же потрапити до Школи з південно-східної частини Магари? - Вирішив уточнити я.
   - Звернути з центральної вулиці на бічні, а по ним знову повернутися на центральну, але вже біля входу до Школи.
  63
   - Навіщо така плутанина? Адже можна було б зробити вхід і з того боку! - Обурилася Зося.
   - Входи там є, але вони відомі тільки Магістрам. Вам, школярам, цього знати поки не треба. - Відповів Ворон. - Та взагалі, ви мені вже набридли! Самі ходіть! Каррр!!! - І він полетів кудись, майже зачіпаючи крилами круглі світильники під склепінням вулиці-тунелю.
   - Щось мені їсти захотілося... - Пробурмотіла, дивлячись йому вслід, Зося.
   - Підемо в якесь кафе! - Запропонував я.
   - Але ж тут немає ніяких кафе!
   - А "Магараджа"? Зробимо портал туди і поїмо!
   Ми знову відкрили портал за допомогою слів числа вісім і своїх іменних каблучок, на сходах зняли балахони і увійшли в зал як звичайні відвідувачі. Бармен нітрохи не здивувався, що ми увійшли не через вхідні двері, а зсередини. Мабуть, він був у курсі. Перекусивши, ми трохи посиділи в сквері, а потім, до четвертої години, повернулися у Магару. Цього разу ми вирішили повчитися у класі, з цифрою "2" на дверях.
   Вже звично всівшись на табуретці у вістрі "V"-столу, ми роздивлялися навкруги. Учні в чорних балахонах набули індивідуальних відмінностей. Очима ми бачили все ті ж однакові балахони, але десь всередині своєї голови я не те щоб бачив, а радше відчував їх різнобарвними. Хтось виглядав світлим, надійним, добрим, а хтось - темним, слизьких, заздрісним...
   - Дівчина, а чому ми з вами досі не знайомі? - Звернувся до Зосі хлопець з сизувато-сірим забарвленням аури.
   - Бог береже тебе, сіре створіння! - Ухилившись від простягнутої до неї руки, відповіла Зося.
   - Щось я не можу тебе роздивитися. - Відчувалося, як хлопець з усіх сил намагається проникнути внутрішнім поглядом під Зосин каптур. - Опиши себе.
   - Повний набір кісток, купа м'яса, близько п'яти літрів крові і великі зелені очі! - Відповів я за Зосю, даючи зрозуміти, що вона не одна.
   - Привабливий портрет! - Засміявся хлопець.
   - Привабливі дівчата відволікають! Досить базікати, урок починається! - До "сірого" підійшов "зелений" і відвів його на місце за столом.
  64
   Як зазвичай, з громом і димом на дерев'яному троні з'явився Магістр.
   - Хай буде з вами Магія! - Пролунало знайоме привітання.
   Темою сьогоднішнього заняття виявилися прикмети, за якими можна визначати майбутнє.
   - Які прикмети ви знаєте? - Запитав нас Магістр.
   - Погані і хороші...- До щастя і до нещастя... - Почулися відповіді.
   - А я думаю, що всі прикмети - на щастя! - Вигукнула Зося. - Тільки одні - до нашого, а інші - до чужого.
   - А для чого потрібні прикмети? - Не аналізуючи наших відповідей, продовжував запитувати Магістр.
   - Щоб знати, що нас чекає попереду, щоб передбачати майбутнє. - Відповів той самий "Сірий".
   - Скільки пророкувань ні слухай, все одно у майбутнього своє на умі. - Зітхнула Зося.
   - Правильно! Тому ми й не можемо на нього впливати. А що ж таке майбутнє?
   - Це місце, куди зручніше всього складати свої мрії. - Пожартував я.
   - І мрії, і сподівання, і побоювання і ще багато чого. - Погодився Магістр. - І в залежності від того, як ми ставимося до майбутнього, ми використовуємо прикмети і ритуали. Які прикмети і ритуали впливу на майбутні події ви знаєте?
   - Ну, наприклад, якщо чорна кішка перейде дорогу, то це до нещастя...
   - Або дзеркало розіб'ється...
   - Найстрашніша прикмета - якщо ви у розбите дзеркало побачите, як чорна кішка перебігає дорогу з порожніми відрами! - Сьогодні у мене був веселий настрій.
   - А ритуали?
  65
   - Три рази сплюнути через ліве плече. - Відповів хтось.
   - Кинути через ліве плече дрібку солі...
   - Повернутися три рази на одному місці...
   - Щоб викликати дощ, треба заспівати пісеньку-заклинання: "Іди, іди, дощику..." або принести жертву! - Випалив якийсь "темний" хлопець, який до цього весь час мовчав.
   - Найнебезпечніша та людина, яка слухає, думає і мовчить. - Прошепотів я на вухо Зосі, сторожко поглядаючи на нього.
   - Це раніше, щоб викликати дощ, треба було бити в бубон, виспівувати заклинання і приносити жертви! - Вирішила заперечити йому Зося. - А зараз достатньо просто помити машину!
   - Щоб впливати на майбутнє, його треба передбачати. - Зупинив спір Магістр. - Як ви пропонуєте бачити майбутнє?
   Я помітив, що все навчання в Магічній Школі зводилося не до читання лекцій та вивчення основних положень, а до постановки питань і пошуків відповідей на них.
   - Можна побачити майбутнє у кришталевій кулі. - Підняла руку симпатична (в ментальному сенсі, обличчя я не бачив) блакитно-бузкова відьмочка.
   - Так, та для цього треба самому створити і заговорити таку кулю. - Погодився Магістр. - Ще які ідеї?
   - Побачити майбутнє у кавовому осаді...
   - Ще!
   - Поворожити на картах, по руці, по хмарах...
   - Ще!
   - За допомогою астрології...
   - Ще!
   - За допомогою Біблії чи інших книг...
   - Ще!
   - Простіше згенерувати десяток ідей, ніж втілити в життя хоча б одну. Я віддаю перевагу сну. - Махнув я рукою на всі ці ідеї.
  66
   - Правильно! Найлегше побачити майбутнє уві сні. В ньому ж можна знайти і шляхи його зміни. - Магістр встав і вказав пальцем на мене. - А щоб сон став дійсно віщим, потрібно використовувати магію.
   - Яку? - Запитала та сама відьмочка.
   - Та хоча б каблучку! Отже, ритуал: щоб побачити майбутнє уві сні, покладіть під подушку каблучку, зроблену з металу, який відповідає Сонцю або Сатурну.
   - А які це метали? - Поквапив я.
   - Самі визначите - книги перед вами! Там же описані і ритуали ворожіння на кавовій гущі, по формі хмар, за нутрощами тварин і багато інших. Астрологічні таблиці знаходяться в книгах ліворуч. Вивчайте, кому що подобається. - І Магістр ніби заснув на своєму троні.
   Швидко визначивши, що Сонцю відповідає золото, а Сатурну - свинець, ми зраділи, що золоті каблучки у нас вже є, а отже, провіщати майбутнє нам вже є з чим. Потім ми з Зосею вирішили заглибитися у вивчення планет і їх властивостей. Як завжди, Зося вирішила всі відомості зводити до однієї таблиці, проставивши під кожною планетою відповідні їм метали і мінерали, кольори і навіть дні тижня.
  Ось що у нас вийшло:
  власти-вості Сонце Місяць Меркурій Венера Марс Юпітер Сатурн
  метал золото срібло ртуть мідь залізо олово свинець
  камінь карбункул алмаз сердолік смарагд рубін сапфір обсидіан
  колір золотавий сріблястий багатобарвний зелений червоний блакитний чорный
  дні
  тижня неділя понеділок вівторок середа четвер п"ятниця субота
  числа 6-212-666 9-81-369-3321-2321 8-64-260-280 7-49-157-1252 5-25-65-325 4-16-34-136 3-9-15-45
  
   - Оці числа схожі на телефонні номери. - Зауважив я. - А якщо спробувати подзвонити?
   - Давай!
   Але тут, у підземеллі, телефон не брав.
   - Гаразд, потім якось зателефонуємо. З цим ми розібралися. - Склавши аркуш із таблицею вчетверо і поклавши його до кишені, відсунула книгу Зося. - Тепер би попрактикуватися зі снобаченням.
  67
   Книга злетіла над столом, повисіла кілька секунд у роздумах і перелетіла до іншого кінця столу, розкрившись перед "чорним" моторошним хлопцем, який у цей час препарував жабу, уважно розглядаючи її нутрощі.
   - Спочатку треба знайти подушку. - Я відвернувся від непривабливого видовища, встав і, потягнувшись, озирнувся по сторонах. - А, ось і диванчик з подушечками!
   Під одним з вітражних вікон стояв невеликий диванчик, на якому лежало п'ять вишитих шовком подушечок. Я швидко попрямував до нього, приліг у куточку, підклавши під голову подушку і сунувши під неї руку зі своєю каблучкою.
   - Думаєш, у тебе вийде? - З сумнівом у голосі запитала Зося.
   - Ніколи не бійся робити те, чого не вмієш. - З розумним виглядом відповів я. - Пам'ятай, Ковчег був побудований аматором, а професіонали збудували "Титанік".- І я заплющив очі.
   - То як? - Зося сіла зкраю. - Засинаєш?
   - Ні, не виходить. - Я підняв голову і озирнувся.
   В класі стояв неймовірний гамір. Мало не з реактивним ревом пролітали туди-сюди магічні книги, у повітрі стояв густий запах кави, на спиртовках пихкали і шипіли, закипаючи, якісь зілля, перемовлялися й перегукувалися учні за препараторским столом, хропів на троні Магістр...
   - От би зараз снодійного... або якесь засинальне заклинання! - Я відкинувся на спинку канапи й подивився на стелю.
   Майже з-під стелі, з верхньої полиці до нас злетіла величезна книга, покрита товстим шаром пилу. Вона розкрилася посередині, і ми побачили, що ця книга не проста. На кожному розвороті був акуратно вставлений в кишеньку якийсь засушений листок, квітка, гілочка, травинка...
   - Та це ж гербарій! - Вигукнула Зося. - Давай, почитай, що тут написано.
  68
   Поки Зося розглядала пласку світло-бузкову волохату квіточку на короткій ніжці, на другій сторінці розвороту я прочитав, що для того, щоб викликати сон, треба подути на квітку сон-трави, промовляючи на видиху слово "Шшссуххль".
   - Тож лягай на подушку, я на тебе подую! - Розпорядилася Зося, підносячи до губ засушену квітку. - Шшссуххль! - Видихнула вона.
   Вже засинаючи, я краєм свідомості завважив, як всі присутні у магічному класі майже одночасно поклали голови на стіл, а Зося, підклавши під голову подушечку, згорнулася калачиком в іншому кутку дивану. Одне Зосине заклинання приспало весь клас...
   ...Спочатку у величезному "Ніщо" я побачив, як розгойдується величезний Маятник. Він хитався цілу вічність від дня до ночі, від зими до літа, від шквалів до затишку, від народження до смерті, від добра до зла, від духовного до тілесного, від свободи до необхідності, від сліз до сміху, від пристрастей до розуму, від любові до ненависті... Маятник висів на чомусь більш фундаментальному і невидимому, що підтримувало і об'єднувало ці протилежності, що створювало гармонію між усіма протилежностями, на тому, частиною чого були ці протилежності... І це розгойдування Вселенського Маятника створювало Ідеальну Рівновагу всього сущого. Коли я досяг відчуття повної рівноваги, я раптом зрозумів, що можу побачити все, що тільки забажаю: далеке і близьке, безкінечно мале і безкінечно велике, приховане і явне, минуле і майбутнє. Варто лише зосередитися на тому, що я хочу побачити. Я захотів побачити себе через пару місяців...
   ...Прекрасним осіннім днем я йшов з Зосею під руку з університету, розкидуючи ногами опале листя, і мене сповнювало почуття щастя. Зося розповідала щось смішне, що сталося на одному з занять, а я зовсім не вникав в її слова. Мені було просто приємно слухати її голос, її сміх, бачити радісне сяйво її величезних зелених очей і відчувати її руку в своїй руці...
  68
   Коли я отямився, багато хто вже приходили до тями, здивовано озираючись по сторонах. Зося ще спала і увісні ставала похмурою. Мабуть, її сон не був таким сонячним і безтурботним, як мій. Нарешті, вона розкрила очі і якось розгублено посміхнулася.
   - Що тобі снилося? - Почав я її торсати.
   - Та так, щось неясне... Якось потім... - Зося явно не хотіла розповідати.
   - Все! - Раптом піднявся на своєму троні Магістр. - Заняття закінчено! До завтра! - І він розчинився у клубах багрового диму.
   Вийшовши зі Школи, ми прямо на вулиці створили портал у Зосин двір і вийшли з-за куща жасмину, розполохавши невелике котяче зібрання на клумбі. Перебуваючи все ще під враженням від свого сну, я ніжно поцілував Зосю на прощання. Вона булла не проти...
  ***
   Вночі я через портал проник у Зосину квартиру. Вийшов я просто в коридор. У вікно відкритої кухні заглядав повний Місяць і його світла цілком вистачало. Я пройшов коридором до Зосиної кімнати і зупинився. Двері були зачинені не повністю, і з щілини в коридор виходила вузька місячна доріжка. Одним пальцем я почав натискати на двері, поступово розширюючи цю доріжку світла, поки двері не відчинилися настільки, що я зміг у них пройти. Тихесенько, навшпиньках я почав підходити до Зосиного ліжка. Раптом за вікном голосно каркнув ворон і я, підскочивши, впав на ковдру. Зосі у ліжку не було! Я обійшов всю кімнату - нікого. Вибіг у коридор, заглянув на кухню, у ванну, в туалет - Зосі ніде не було. "Невже вона спить з батьками?" - промайнуло в голові. Я обережно натиснув на дверну ручку батьківської спальні і увійшов. Ліжко було акуратно застелене і на ньому ніхто не лежав. Я був у чужій квартирі зовсім один! І тут мене огорнуло перлиновим туманом. "Треба кидати монетку!" - подумав я - "Орел - буду шукати Зосю через портали, Решка - зателефоную їй або зв'яжуся через каблучку, а Ребро..." - не додумавши, що буду робити в третьому випадку, я підкинув монетку...
  70
  Стоп!
  Діставайте свою монетку і підкидайте.
  Що вам випало?
  
  Вибір-3:
   Якщо монетка випала "орлом" догори, переходьте на сторінку 213 до розділу Љ14 "Рівень 3. Орел-Орел-Орел".
   Якщо випаде "решка", перейдіть на сторінку 232 до розділу Љ15 "Рівень 3. Орел-Орел-Решка".
   Якщо монетка встане ребром, переходьте на сторінку 247 до розділу Љ16 "Орел-Орел-Ребро".
  
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, у вас залишилося ще два варіанти. Кидайте монетку і вище вибирайте сторінку нового напряму сюжету.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, у вас залишився лише один варіант. Сторінку переходу визначте вище.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, перейдіть на сторінку 26 до пункту "Повернення-3" розділу Љ2 "Рівень-1. Орел".
  
  Глава 6. Рівень-2. Орел-Решка.
   - Орел - наліво, решка - направо! - Загадала Зося.
   І тут нас огорнув перлиновий туман. Від несподіванки Зося скрикнула і притиснулася до мене.
   - Не бійся, зараз це пройде. - Заспокоїв я її, підкидаючи монету, і... вона кудись зникла.
   - Де монетка, ти бачила, куди вона впала? - Запитав я Зосю.
  71
   - Не знаю... Ой, що це? - Зося розкрила долоню, в руці у неї була моя монетка. - Вона чомусь опинилася у мене. І вона лежить "решкою"
   - Значить, йдемо наліво! - Відповів я, беручи у Зосі монетку і кладучи її в кишеню.
   Ми підійшли до дверей з номером "2".
   Майже всі учні вже сиділи за столом, нам знову дісталося місце на вістрі букви "V" на одній табуретці. Так само, як і вчора, на троні в клубах багрового диму з'явився Магістр.
   - Хай буде з вами Магія! - Привітав він нас оксамитовим, якимось обволікаючим голосом, який, здавалося, кудись кликав.
   - Це інший Магістр. - Прошепотіла Зося. - У того голос був з металом.
   - Звичайно, ми ж в іншому класі! - Відповів я.
   - Вчора ви знайомилися зі своїми каблучками. - Нагадав Магістр. - А сьогодні я пропоную вам заглибитися в таїнство емпатії. Хто-небудь знає, що це таке?
   - Емпатія - це здатність співпереживати, відчувати те ж, що й інша людина. - Відповів хтось, хто сидив попереду.
   - За теорією німецького філософа і психолога дев'ятнадцятого століття Теодора Ліппса, у нас у мозку існують дзеркальні нейрони, які і допомагають відобразити те, що відчуває інша людина: і радість, і щастя, і горе, і страждання. - Почав віщати Магістр. - Найпростіший приклад емпатії, яку відчували ви все - це заразливий сміх.
   - Точно, іноді хтось на уроці в школі як засміється, а за ним й інші, і весь клас до кінця уроку не може зупинитися! - Прошепотів я Зосі.
   - У мене теж таке було.
   - Емпатією в деякій мірі володіють всі. - Продовжував Магістр. - Іноді лікар здатний відчувати ті ж симптоми, що й хворий - і це допомагає йому точніше поставити діагноз. Найнижчий рівень емпатії - аутизм, потім йде егоїзм, потім проста або емоційна емпатія, коли людина сприймає міміку і жестикуляцію іншого; середній рівень емпатії дозволяє через бесіду стати на позицію співрозмовника і почати мислити і відчувати, як він; ну а вища або когнітивна емпатія - вже осмислена, дозволяє відчувати людину наскрізь, зчитувати людей, формувати в уяві образ особистості - практично читати думки і транслювати іншим свої емоції.
  72
   - Клас! - Пронеслося по рядах учнів. - Майже телепатія.
   - Це і є телепатія, до якої ми приходимо шляхом емпатії. Розвинути телепатію може кожен. Але перш ніж ви навчитеся розуміти і контролювати емоції опонента, бачити його сильні й слабкі сторони, нав'язувати йому свої почуття і бажання, свої переживання, думки і переконання, спритно маніпулювати оточуючими у бізнесі, політиці, науці та побуті, я хочу, щоб ви визначили свій рівень емпатії на даний момент.
   Магістр роздав нам анкети, в яких ми повинні були виділити ті пункти, які нам підходили.
   Провівши тестування, Магістр поділив нас на три групи для вправ. У нас з Зосею виявився дуже високий рівень: ми могли відчувати емоції близьких, навіть коли їх немає поруч, у нас виявилися добре розвинені дотик, нюх, слух і смакові рецептори, нам просто фізично важко спостерігати сцени насильства, навіть в кіно та новинах.
   - Я, коли бачу в кіно, як до судини героя підносять голку, одразу ж відвертаюся! - Розхвилювалася Зося.- У мене навіть рука починає боліти в тому місці, куди повинні вколоти!
   - Я теж завжди настільки виразно уявляю себе на місці жертви, що намагаюся такі фільми не дивитися!
   Виявилося, що саме через емпатичну чутливість у нас звужено коло спілкування до невеликого числа близьких людей. І от тепер - одне до одного. Саме тому ми все життя уникали гучних вечірок, знаходили заняття для себе на самоті і лише зрідка впускали у своє життя когось іншого.
   - Хочу тобі зізнатися. - Змовницьки нахилилася до мого вуха Зося. - У мене всього дві подруги, але, якщо чесно, тільки в якості додаткових джерел інформації. Близько я їх до себе не підпускаю.
  73
   - У мене теж є пара приятелів, тільки для того, щоб мене не вважали дивним відлюдником. - Кивнув я.
   - А тепер займемося вправами! Ви навчитеся відчувати не тільки, як інші люди, а й як тварини, рослини, камені, хмари і все суще на цій планеті і в цьому Всесвіті. - Сповістив Магістр.
   Спочатку ми вчилися усвідомлювати свої почуття. Це виявилося не так-то й просто: потрібно було проаналізувати причину появи почуття або відчуття, а потім простежити динаміку його розвитку.
   У нас з Зосею викликав різке відторгнення один з учнів, якого ми для себе назвали "чорним". Проаналізувавши причину такої антипатії, ми прийшли до висновку, що нам чуже його захоплення злом і чорною магією. А в процесі подальших спостережень за ним ми в своїй антипатії все більше зміцнювалися.
   На другому етапі треба було навчитися уважно спостерігати за об'єктом, що викликав те чи інше почуття. Спостерігаючи за "чорним", ми примічали його жести, тон голосу, уявляли його міміку, положення тіла, забарвлення аури... Подумки я намалював його портрет: довге обличчя з чорними очима, тонкими, міцно стиснутими у смужку губами, з гострим носом і рідким темно-русявим волоссям.
   Далі треба було усвідомити свій об'єкт, інтерпретувавши свої уявлення про нього на його реальні почуття.
   - Привіт! - Підійшла до нього Зося. - Можна дізнатися, що ти відчуваєш зараз?
   - Саме зараз я відчуваю, що вам тут не місце. - Відповів той, ще нижче опустивши голову. - Від вас так і несе коханням, а мені це огидно.
   - Ну, я б не сказала, що це кохання. Швидше симпатія...
   - Та від вас любов'ю так і пре! Повірте мені, у мене на всі ці мусі-пусі алергія.
   - Це, як є любителі солодкого і любителі гострого? - Уточнила Зося.
  74
   - Угу, солодке я терпіти не можу, у мене від нього починає боліти голова. А от від гострого я отримую прилив сил і бадьорості. Я комфортніше себе почуваю в ароматах ненависті і злоби.
   - А що ти робиш, щоб бути у формі завжди? - Запитав я.
   - Влаштовую інтриги, раздуваю конфлікти, роблю невеликі пастки...
   - Зрозуміло. Якщо поставити себе на твоє місце, то тебе можна зрозуміти. Є ж люди зі світлобоязню, вони не можуть ходити без чорних окулярів. Але ж всі люди різні, не тільки білі і чорні, але й багатоколірні.
   - У мене від всього цього буйноцвіття не тільки очі болять, але й все усередині. Мені потрібна тінь, темрява, морок. Там я відчуваю себе найбільш комфортно. Доречі, якщо б не було темряви, як би ви дізналися про існування світла?
   Ми спробували подивитися на світ очима "чорного". Все це світло, яке так і лізло під каптур, так і норовило зіпсувати м'який і приємний морок. Всі учні навколо, у яких аура була світлішою, викликали різке неприйняття і відторгнення. Хотілося вижити їх зі свого світу, заповнити весь світ гострими емоціями небезпек, інтриг, зловтішних веселощів... У нас відбулося емоційне злиття настільки, що "чорний" подивився на нас іншими очима:
   - Як це у вас вийшло? Ви тепер стали темними і гіркими?! Я відчуваю у вас споріднені душі!
   - Тепер ти не один, нас стало троє! - Зловтішно потираючи руки, я озирнувся по сторонах. - Що б нам таке замутити?
   - А давайте підпалимо балахони он тих світлих відьмочок? - Зося вказала на трійцю, яка разлила навколо себе занадто багато радості і світла.
   Всі втрьох ми зосередилися, направили каблучки вбік ненависних "світлих" і подумки кинули у них пекельним полум'ям з глибин свого мозку.
   - А-а-а!!! - Заволали відьмочки, збиваючи зі своїх балахонів темно-багряне полум'я.
  75
   Помітивши, як ми зловтішно переглядаємося, відьмочки теж забарвилися у темний колір і випустили на нас цілу в'язку блискавок. Ми, ухиляючись, кинулися врозтіч - кожен сам за себе! Я зібрав всередині себе клубок чорного гніву і втопив найближчу відьмочку в його безодні. Поки вона вибиралася з нього, я причаївся за троном Магістра, готуючи нову ментальну зброю...
   - Але найголовніше - це управління емпатією! - Раптом встав Магістр зі свого трону. - Багато хто з вас прекрасно навчилися входити в стан іншої людини, але треба навчитися і виходити з нього. - Він махнув своїм посохом і сам вивів нас у первісний стан. - Щоб вільно входити і виходити з будь-якого стану, потрібен контроль. Навчіться наче виходити зі своєї свідомості і спостерігати за собою збоку. Одна частина свідомості зливається з об'єктом, а інша стоїть осторонь і спостерігає. У разі необхідності контролююча частина бере на себе керівну функцію і змушує ту частину, що злилася з об"єктом, вийти з емпатичного стану.
   - Як у психушці! - Роздратовано сказала Зося, ще не до кінця забарвлена в світлі тони.
   - Адже в психіатрії як: хто першим одягнув білий халат, той і психіатр! - Підтримав її я.
   - Якщо ви навчитеся себе контролювати, то зможете не тільки роздвоювати свою особистість без проблем для психіки, але й розтроювати, розчетверяти її і так далі. - Продовжив Магістр. - Виконуйте!
   Ми озирнулися, шукаючи, на кому ж повправлятися. І тут я помітив, що під личиною "чорного" ховається маленький білявий хлопчик з опущеними донизу куточками губ. Його ніхто не любив, він був самотній і покинутий. Не дивно, що бачачи поруч з іншими радість, любов, доброту, співчуття, він хотів позбавити їх цього. Я подумки послав йому усмішку і відчуття підтримки. Його аура трохи посвітлішала.
   - Як тебе звуть? - Запитав я його.
   - Азазель. - Відповів він і відвернувся.
  76
   Спочатку ми трохи повправлялися на оточуючих нас учнях. Потім до класу увійшла кішка, яка принесла в зубах напівживу мишу: кішка була гордою за свою здобич і, хоча їсти зовсім не хотіла, відпускати її не бажала. Вона випускала мишу з зубів і робила вигляд, що дивиться у бік. Миша намагалася втекти, а кішка знову опускала на неї лапу. Кішці було весело. Потім ми увійшли в положення цієї самої миші: їй було і боляче і страшно, все її єство було заповнено відчаєм, але в самому куточку свідомості ще світився маленький вогник надії на порятунок. Ми з Зосею зосередилися настільки, що й справді "розтроїлися" - частина свідомості стояла осторонь і спостерігала, частина злилася з кішкою, частина - з мишкою. Контролююча частина вирішувала, як вийти з ситуації, щоб нікого не образити.
   - Я спробую умовити кішку. - Сказала Зося. - А ти займися мишкою. - І вона потягла мене до цієї парочки, що продовжувала розважатися.
   Довго кішку вмовляти не довелося. Грати їй вже набридло, але відпускати мишу все ще не хотілося.
   - Кішечка, хороша! Яка ти розумниця, таку велику мишку зловила! - Говорила Зося, підходячи все ближче.
   Кішка підняла хвіст і гордо відповіла:
   - Мра! - При цьому вона трохи відпустила мишку і одразу ж накрила її іншою лапою.
   - Заспокойся, зараз я тебе врятую! - Заспокоював я в цей час мишку. - Ти, головне, мене не бійся.
   Мишка з надією поглянула мені в очі.
   - Ух, яка ти спритна, яка мисливиця! - Зося вже гладила кішку по голівці і чесала за вушком.
   Кішка почала муркотіти і по черзі випускати кігтики то з однієї лапки, то з іншої.
   - Ну, навіщо тобі ця напівдохла миша? Тебе ж тут і так непогано годують! Давай віддамо її Янеку? Янек голодний, він дуже хоче мишку...
  77
   Кішка подивилася на мене і перейшла ближче до Зосі, щоб потертися об її ноги.
   Мишка, ще не вірячи у своє щастя, потихеньку поповзла до мене. Я взяв її на руки і виніс за двері, відпустивши зі словами:
   - Коли виходиш гуляти, уважно дивися на всі боки!
   Сповнені почуттям гордості за врятоване життя, ми з Зосею раптом відчули, що наші душі зливаються в одну. Контролююча частина свідомості намагалася вивести нас з цього стану, і тоді ми одночасно подивилися на трон. Трон був старим, він багато чого бачив у цьому житті. Він дивився на всіх нас, як на мурах, що копошаться у мурашнику. "А чим він дивиться?" - мовчки перезирнулися ми з Зосею. Виявилося, своїм внутрішнім "Я". "У кожної речі є своє внутрішнє "Я"?" - подумки запитали ми."І у речей, і у явищ, і у стихій, і у всього сущого!" - пролунала без слів відповідь Магістра. "Цікаво, як це ми можемо подумки розмовляти?" - одночасно подумали ми з Зосею, злившися в одну свідомість. Магістр встав, стукнув скіпетром об підлогу і голосно проголосив:
   - Заняття закінчено! Ті, хто найбільш досягнуть успіху в емпатії, навчаться не тільки відчувати стан інших, але й розуміти їх настільки, що зможуть спілкуватися з ними телепатично. Тренуйтеся! - І він зник у клубах багряного диму.
   Вибравшись на поверхню, ми з Зосею почали тренуватися: і на перехожих, і на птахах, і на деревах, і на стовпах... А потім нас потягнуло одне до одного, ми поцілувалися і під час довгого, всепоглинаючого поцілунку злилися в єдине ціле. Говорити нам більше не треба було. Ми чудово не тільки чули думки одне одного, але й відчували кожне бажання, кожне відчуття. Я раптом зрозумів, що Зося дуже переживає через малесенького прищика, що вискочив у неї на скроні, якого я навіть не помітив. Зося побачила у мені цілу купу комплексів з приводу мого таланту журналіста. І ми зрозуміли, що зрозуміли це один про одного. А ще, що й насправді у наших душах оселилося справжнє кохання...
  78
   Взявшись за руки, ми, вже як єдине ціле, рушили до Зосиного будинку. Без всяких слів мені було ясно, що про неї вже турбуються батьки. Я знав, що сьогодні ввечері Зося розповість їм про мене...
   Повернувшись додому, я продовжував бути на телепатичному зв'язку з Зосею. Я бачив, чув і відчував, як вони всією сім'єю повечеряли, як Зося розповіла про кохання, що спалахнуло у ній, як мама занепокоїлася про наслідки, а тато сказав, що у двадцять першому столітті молодь має право сама будувати свою долю, навіть роблячи помилки.
   Навіть лежачі в різних ліжках, розділені парою кварталів, і я, і Зося продовжували бути єдиним цілим. Ми вирішили, що завтра вранці я прийду до неї, щоб познайомитися з її батьками. Вірніше, це вони познайомляться зі мною - я-то їх вже відчув, як рідних, і знайомитися мені було не треба.
  ***
   О восьмій годині я вже дзвонив у Зосину квартиру. Відкрив тато - веселий, сухорлявий чоловік середніх років з темною борідкою. Я відчув, що вже знайомий з цією людиною і що звати його Кшиштоф. "Цікаво, це емпатія, чи дежавю?" - подумав я, потискуючи простягнуту руку.
   - Давайте знайомитися! Кшиштоф!
   - Янек. - Кивнув я головою.
   У цей час у вітальню зазирнула маленька рудоволоса жінка.
   - А це Агнеся, мама Зосі. - Повернувся до неї тато Кшиштоф.
   "До чого ж вона схожа на Зосю" - подумав я. "Це я на неї схожа!" - почув я у думках Зосину відповідь.
   За сніданком ми з Зосею навперебій розповідали батькам про мене. Зося знала про мене все, адже вона з'єдналася з моїми думками, з моєю пам'яттю, з моїм єством, як і я з її.
  79
   - Зося казала, що ви знайомі лише пару днів. - Зауважила мама Агнеся. - Але складається таке враження, що ви знаєте одне одного все життя.
   - У нас теж таке враження. - Відповіли ми з Зосею в один голос. - Навіть в голові не вкладається, як ми жили до цього одне без одного!
   - Ви би хоч говорили по черзі! - Вигукнув тато Кшиштоф. - І справді, думаєте та говорите однаково! Ви самих себе не втратили?
   - Ні, навпаки, стали більш наповненими! - Знову хором вигукнули ми, і так подивилися одне на одного, що мама Агнеся висловила побоювання:
   - Оце ваше злиття... воно ж тільки духовне, чи...
   - Агнеся! - Осадив їй тато Кшиштоф.- Ми ж домовилися! Зараз двадцять перше століття, звичаї вже інші. Не заважай дітям жити!
   - Але ж Зосіньці лише сімнадцять!
   - А ти себе у сімнадцять пам'ятаєш?
   - Я... - І мама Зосі замовкла, згадавши свою молодість.
   У цей час ми з Зосею представили себе в одному ліжку...
   - Гаразд, тату, мамо, нам вже час! - Зося рішуче встала з-за столу. - У нас з Янеком ще купа справ!
   Спочатку ми поїхали до Рави. Там, сидячи на березі, ми вправлялися в емпатії, зливаючись з усім навколишнім світом: з річкою і з хмарами, з рибками і з птахами, з піском і з камінням... Ну, і, зрозуміло, одне з одним, відчуваючи себе єдиною людиною, яка нарешті знайшла загублену частину.
   - Слухай, пора виходити з цього стану! - Вийшов з тіні контролер у моїй свідомості. - Давай відокремлюватися і не слухати думок і почуттів одне одного, хоча б, коли ось так гуляємо.
   - Гаразд, будемо вчитися контролю. - Погодилася Зося.
   І ми роз'єднали свої свідомості.
   Потім ми гуляли по парку.
   - Я щось відчуваю таке... ніби мене хтось кличе, але не словами і не думками, а якось по-іншому... І я думаю, що це гриби. - Описувала свої відчуття Зося. - Давай, перевіримо! - І вона зійшла з доріжки на траву.
  80
   Через кілька хвилин ми назбирали пів рюкзака чудових, міцних і красивих польських грибів.
   - А ти вмієш їх готувати? - Запитала Зося. - Я, наприклад, тільки каву вмію заварювати, та й то розчинну.
   - А я чудово готую! Батьки часто виїжджають, от і навчився. Хочеш, я приготую жульєни?
   - Як у ресторані?
   - Ще краще!
   Я привів Зосю до себе додому і провів на кухню.
   - Ти сиди й дивись, а я буду творити!
   Жульєни і справді вийшли чудовими. Можливо, ще й тому, що на цей раз вони були приправлені коханням...
   Пообідавши, ми вирушили у Магару. Сьогоднішнє заняття було присвячене правилам, умовам і ритуалам. Магістр багато розповідав і показував.
   Виявляється, приміщення для магічного ритуалу обов'язково повинно знаходитися у тихій й безлюдній місцевості. Воно повинно бути закритим і недоступним для профанів-непосвячених спеціальними заклинаннями. Вугільні шахти Катовіце, як і всієї Сілезії, прекрасно для цього підходили.
   - А як же ми? - Спитала Зося. - Ми ж сюди пройшли.
   - Але ж нас прийняв якийсь Магічний Голос! Значить, ми свої.
   Перш, ніж починати будь-яку магічну дію, треба накреслити захисне коло - хоч крейдою, хоч вугіллям. В коло допускається не більше восьми осіб, але говорити може лише один.
   Ми поділилися на невеличкі групки. У свою ми прийняли "чорного" Азазеля, який в нашій присутності ставав чорним в яскраві зірочки, світло-бузкову та яскраво-жовту відьмочок і одного зеленого - всього шість осіб. Для початку нам запропонували виконати якесь простеньке заклинання, взяте з магічної книги. Азазель одразу ж запропонував скористатися книгою з чорної магії, яку заздалегідь придивився на полиці. Ми дозволили йому вибрати і заклинання.
  81
   - Ось! - Він знайшов потрібну сторінку. - Як перетворити людину на козла! Дуже хочеться спробувати!
   - А кого будемо перетворювати? - Запитав "зелений".
   - Та хоч тебе! - Тут же відповів "чорний".
   - Стоп! - Зупинив я їх, розуміючи, що зараз справа може дійти до серйозних розборок. - Для початку давайте познайомимося. - Я - Ян, це - Інь.
   "Чорний" представився всім Азазелєм, зелений - Рафаелєм, бузкова відьмочка - Ептозою, а жовта - Ламою. Я запропонував перетворювати всіх по черзі. Першим зголосився Азазель, обравши собі в якості піддослідної Ламу.
   Лама встала у коло, ми всі взялися за руки і Азазель тричі промовив фразу, прочитану з книги. Після третього разу Лама перетворилася на досить симпатичну козу. Ми всі по черзі погладили її, помацали за ріжки й зібиралися продовжити перетворення когось іншого.
   - А як же перетворити Ламу назад у людину? - Запитав Рафаель.
   Цього ми не знали. Навіть не подумали, що коли готуєш заклинання, одразу ж треба знаходити і протидію. Довелося знову копатися в книзі, вишукуючи потрібну фразу. Нарешті, ми її знайшли. Тепер довелося ловити козу, яка пішла брлукати класом. Кізочка тікала і ніяк не хотіла даватися до рук. Упіймавши, ми притягли козу, що норовила буцатися, до свого кола і спільними зусиллями встановили в його центрі. Ми знову взялися за руки, і Азазель прочитав фразу-антидот. Після третього проголошення коза перетворилася на Ламу.
   - Як ти себе почуваєш? - Поцікавився Рафаель. - Що пам'ятаєш?
   Лама пам'ятала все дуже смутно і толком нічого розповісти не змогла. Наступнимими були Ептоза і Рафаель. Спочатку Ептоза перетворила Рафаеля на козла і назад, а потім він її. Лама вже повністю прийшла до тями і вимагала сатисфакції від Азезеля. Ми поступилися їй чергою і вона перетворила його туди й назад. Потім я поступився чергою Інь-Зосі, і лише в самому кінці перетворив її.
  82
   Щось подібне витворяли й всі інші групи, поки Магістр не звернув нашу увагу на стіл, що стояв за його троном.
   - Зверніть увагу на обов'язкові атрибути кожного магічного ритуалу, що знаходяться за моїм престолом! Шпага!.. - Він став по черзі піднімати і називати кожен предмет. - Магічна паличка з ліщини з сімома метиличними кільцями і двома намагніченими кульками на обох кінцях!.. Жертовний ніж!.. Кубок або чаша з чистого кришталю!.. Письмовий прилад!.. Чотири кадильниці або жаровні!.. Воскові свічки!.. Вінки!.. Пентаклі!.. Куріння!.. Вода!..
   - Скільки всяких речей! - Прошепотіла мені Зося. - І навіщо вони?
   Я тільки знизав плечима, а Магістр продовжив:
   - Всі предмети, які я показав - навчальні, вони заговорені так, щоб слухатися кожного з учнів. На практиці ви повинні самі виготовити, освятити й заговорити свої власні магічні предмети. При будь-якому магічному ритуалі вони кладуться на стіл за престолом. А зараз прошу всіх пройти до майстерні і виготовити власний набір магічних предметів!
   Майстерня виглядала як середньовічна кузня. Тут були і ковадла, і столи, і різні інструменти, і безліч заготівок. Ми знову розділилися, тому що виготовлення магічних предметів - річ суто індивідуальна, яку треба тримати в таємниці від інших, щоб ними ніхто не міг скористатися.
   - З чого почнемо? - Запитав я швидше сам себе, ніж Зосю.
   - Давай по порядку. Ось, я записала на смарт: першою магістр назвав шпагу.
   Заготовки різних клинків були викладені ближче до горна. Заготовки ефесів купою лежали на столі біля стіни. Я одразу ж пішов до клинків.
   - А я підберу нам ефеси! З гострими предметами мені справу мати не хочеться. - І Зося відійшла до столу.
  83
   Щоб вибрати напевно, я вирішив скористатися допомогою каблучки: направив її промінь на шпаги і почав водити ним туди-сюди. Промінь висвітлив два сталевих толедськоих клинка, згорнутих у подвійні кільця діаметром усього близько вісімнадцяти сантиметрів. "Таке кільце зручно буде заховати в сумці або у рюкзаку" - подумав я і, знявши скобу, розпустив клинок. Він пружиною випростався і виявився довжиною близько ста десяти сантиметрів. "Цілком пристойна шпага" - оцінив я свою зброю і розгорнув Зосіну шпагу - абсолютно таку ж.
   - Ну, як тут у тебе? - Підійшов я до неї з двома кільцями шпаг, надітими на руку.
   - Для тебе я ефес вже вибрала, а свій ще оформляю.
   - Так-так, подивимося... - Я взяв у руки ефес, який Зося підібрала для мене.
   І клинок, і ефес мали різьблення, тому я легко накрутив рукоятку з ефесом на шпагу і зважив зброю в руці.
   Зося вибрала мені строгий золочений чашевидний ефес зі зручною рукояткою, яка так і приростала до долоні, а прикрасила його на зовнішній стороні кількома дорогоцінними камінцями, що переливалися різними кольорами.
   - Бачиш, тут на стіні висять різні таблиці: нумерологія, планети, метали, каміння... Для твого імені "Ян" підійшло число 5, воно відповідає планеті Меркурій - Merkuri. А Меркурію відповідає метал - ртуть, а камінь - багатобарвний сердолік. З ртуті ефес зробити неможливо, тому я взяла позолочений сталевий. Але крапельку ртуті я запаяла в золоту кульку і прикріпила її ось тут, бачиш?
   - Мені подобається! - Махнув я кілька разів шпагою. - Як рідна!
   - А у мене ось який! Прикрути, будь ласка.
   Я взяв Зосін ефес у руки і роздивився. Чашевидний ефес був виконаний з позолоченої міді з кількома вправленими смарагдами.
  84
   - Моєму імені відповідає число три, планета Венера, метал - мідь, а камінь - смарагд. - Пояснювала Зося, поки я накручував її рукоять на шпагу. - Тут ще такий важіль є... це, мабуть, щоб скручений клинок закріпити і він не розвертався.
   - Заговорювати шпаги зараз будемо, чи потім? - Запитав я, скрутивши обидві у кола.
   - Потім! От виготовимо всі предмети, і всі разом заговоримо!
   Ми сховали свої шпаги у рюкзаки, поставивши по одній галочці у своєму списку.
   - Тепер треба зробити магічні палички. Я там бачила в кошику цілу купу горіхових прутів! - Зося потягла мене в інший кінець майстерні.
   Прутики ми вибрали невеликі, всього по двадцять сантиметрів. Потім пішли підшукувати кільця з різних металів. По шість кілець - золоті, срібні, мідні, залізні, олов'яні та свинцеві ми знайшли швидко, треба було тільки підібрати потрібні для наших прутиків розміри. А ось що робити з сьомим металом - ртуттю? Кільце ж з нього не виготовиш. Тоді, як і з ртуттю на шпазі, ми вирішили помістити її в який-небудь твердий метал. За допомогою своїх каблучок ми виліпили зі сплаву золота й срібла тонку трубочку, зробили її овальною в перерізі і, заливши всередину ртуть, запаяли її кінці. Всі сім кілець тепер були надіті на горіхові палички. Намагнічені кульки будь-яких розмірів лежали у великій кришталевій вазі посеред круглого столу. Ми вибрали кульки діаметром по півтора сантиметри, випалили променями каблучок дірочки в них і, поки метал не застиг, наділи на прутики. У нас вийшли чудові магічні палички.
   - Як будемо робити жертовні ножі? - Запитала, озирнувшись, Зося.
   - Це дивлячись кого ми збираємося приносити в жертву.
   - Ну, вбивати я нікого не хочу... А от крапельку крові іноді можна взяти! Мені потрібен малесенький ножичок, щоб його можна було легко сховати.
  85
   Ми пішли до ковалень, де вже працювало кілька учнів. Азазель саме показував Рафаелю великий чорний ніж страхітливого вигляду, виконаний зі сплаву заліза, золота і срібла з чорнінням, схожий одночасно на кухонний тесак і кавказький кинджал. Рафаель виготовляв щось на зразок срібного морського кортика.
   Ми з Зосею вирішили сплавити всі сім металів. Покидавши шматочки потрібних металів до чаши і вливши туди ж кілька крапель ртуті, ми ретельно перемішали розплав спеціальною магічною лопаткою. Поки метал варився, ми виліпили невеликі формочки для ножиків. Рукояті були всього по два сантиметри, щоб їх можна було взяти двома пальцями, а леза - по чотири. Потім ми обробляли і заточували наші заготовки на спеціальному верстаті, запаювали рукояті в ювелірну смолу, вставляли в неї свої камені: я - сердолік, а Зося - смарагд.
   - Я ще шкіряні чохли для них пошию. - Сказала Зося. - Тоді їх можна буде вішати на шию, як талісмани.
   - Що там у нас далі?
   - Кубок або чаша з чистого кришталю.
   - Де кришталь?
   - Не знаю. Треба когось запитати.
   Повз пробігала Лама зі шматком металу.
   - Лама, стривай! Ти не знаєш, де взяти кришталь?
   - Он у тому кутку! - Махнула вона рукою. - Там його ціла гора!
   У кутку й справді була гора з кришталю, або, принаймні, шматок гори. Від неї вже було відбито кілька шматків, ще кілька відбивали прямо у нас на очах. Деякі шматки кришилися, їх доводилося відкидати і вирубувати нові.
   - Навіщо рубати? - Знизала плечима Зося. - А каблучки на що?
   Ми вирізали променями, схожими на лазерні, потрібні шматки і пішли до столу, щоб надати їм форми кубків.
   - Я зроблю маленьку чашечку, розміром з кавову. - Покрутивши в руках свій шматок кришталю і подивившись крізь нього на світло, сказала Зося. - Тільки без ручки. Навіщо кубку ручка? Він повинен стояти на ніжці! - І вона приступила до роботи.
  86
   Я вирішив зробити чашу ще простішою: чим звичайна стопка не чаша? Ну, хіба що, трохи прикрасив її різьбленням. Стопка вийшла, як стопка, її навіть неможливо було б відрізнити від інших, якби вона стояла у шафці.
   - Давай вирізьблемо на них наш знак і імена! - Запропонувала Зося.
   Хороший інструмент - Магічна Каблучка! Нею можна вирізати, гравірувати, випалювати, виплавляти, прокладати тунелі... взагалі, робити що завгодно. Тому нам не склало великої проблеми за допомогою каблучок вигравіювати на кришталі знаки "Інь-Ян" і написати наші мена. Магічні кубки теж відправилися до рюкзаків.
   Коли справа дійшла до письмових приладів, у нас виникла невеличка суперечка. Зося наполягала, що прилад повинен бути старовинним: чорнильниця з чорнилом і перо, а я стверджував, що цілком можна заговорити і звичайні кулькові ручки. Нарешті, ми прийшли до компромісу: вирішили виготовити з кришталю невеликі пляшечки для чорнила, які міцно закручувались, і тонкі порожні палички, схожі на фломастери, в які це чорнило можна буде заливати. Палички ми теж зробили з кришталю, помістивши всередину тонкий джгут поролону і зробивши наконечники із золота з вузькими дірочками. Все це Зося обіцяла потім помістити в спеціальні пенали.
   Кадильниці ми поєднали з куріннями: зліпили з глини і обпекли маленькі ладанки, які можна було вішати на шию на шкіряному шнурку, і помістили в них перець і камедь. Перець, як куріння, відповідає Меркурію, тобто мені, а камедь - Венері, тобто Зосі.
   - Що там ще залишилося?
   - Воскові свічки, вінки, пентаклі і вода!
   - Ну, воду, думаю, можна буде кожного разу наливати прямо в чаші, а свічки виливають он за тим столом, я бачив!
  87
   Заготівок для свічок вже було зроблено безліч. Тому ми вибрали найменші, розтопили віск і вилили собі по шість свічок довжиною близько семи сантиметрів і діаметром до пів сантиметра.
   - Зараз я навчу тебе плести вінки! - Потягнула Зося мене до виходу.
   Там, у відрі стояв оберемок якихось сухих квітів. Вибравши такі, які добре гнулися, не ламаючись, ми сіли в куточку на купі шкір. Сплевши по два маленьких вінка, ми їх теж прибрали в рюкзаки і почали озиратися у пошуках чогось, схожого на пентаклі.
   - Та що ж являють собою ці самі пентаклі? - Крутила Зося головою на всі боки. - Хто-небудь їх вже робив?
   Ептоза, яка пробігала повз з оберемком сухоцвітів, порадила повернутися до навчального класу і запросити книгу. Ми так і зробили. Книга, яка підлетіла до нас, розкрилася на сторінці із заголовком "Магічні пентаклі". Ми дізналися, що пентаклі - це система кабалістичних знаків, які є найпотужнішим енергетичним інструментом магії. Людина, що має пентаклі і вміє ними користуватися, може не тільки захиститися від усіх темних сил і ворожих впливів, але й відводити хвороби, порчи, нещасні випадки, залучати удачу і везіння, знаходити своє призначення.
   - Ну, що пентаклі необхідні магам, я вже зрозуміла. - Зося в нетерпінні вирвала у мене книгу і почала її перегортати. - А як їх робити?..
   Виявляється, пентаклі можна зробити з будь-якого матеріалу: метал, дерево, навіть картон. Спочатку треба вирізати з обраного матеріалу диск діаметром близько 15 сантиметрів. Краще всього він буде працювати, якщо диск увігнутий - для цього можна використовувати дно чашки або тарілки. У центрі фарбами треба намалювати вибраний знак, потім обвести його подвійним колом, написати девіз або цитату, яка захоплює чи в яку людина вірить. Потім треба окурити пентакль, вимовити заклинання і загорнути його в шовк. Найпростіші пентаклі, наведені в книзі в якості прикладів, - це звичайна пентаграма (п"ятипроменева зірка) і зірка Соломона (шестипроменева зірка Давида).
  88
   - Дивись, тут про зірку Соломона написано, майже як про нас: "Зірка Соломона означає гармонію світу, єдність жіночої і чоловічої складових, вищого і нижчого світів, мудрість і пізнання вищих таємниць". Майже Інь-Ян!
   - Точно! То що, виберемо зірку Соломона?
   - Ні, звичайно! Виберемо Інь-Ян! А щоб їх посилити в одному їх кружечку намалюємо пентаграму, в іншому - зірку Соломона!
   - А що означає пентаграма?.. Так... - Я вирішив прочитати і про неї. - Це відносини між людиною та астральним світом. Причому, якщо "голова" пентаграми дивиться вгору - вона приваблює світлі сили, а якщо вниз - темні. Які виберемо?
   - Давай світлі!
   Звірившись з таблицями, ми вибрали для виготовлення своїх пентаклей метали - мідь і ртуть, а кольори фарб - зелений для Зосі і різнобарв'я для мене. Повернувшись у майстерню, ми запаяли шар ртуті між двох шарів міді, злегка увігнули поверхні отриманих "бутербродних" кіл, намалювали усередині свої знаки: Інь - зеленою фарбою, Ян - червоною, вписали в Зосине "вічко" чорну зірку Соломона, а у моє - жовту п'ятикутну зірку, обвели все це по колу подвійною лінією і сіли за стіл, щоб придумати напис.
   - Якою мовою будемо писати? - Запитав я.
   - Польською! Навіщо випендрюватися?!
   - А що напишемо?
   - Зазвичай текст обирають з Біблії або Апокаліпсису. - Порадив Рафаель, що, виявляється, сидів поруч і теж вивчав теорію.
   - Ні! Я хочу своє! - Заперечила Зося.
   - Тоді давай подумаємо...
   - Разом ми сила, здатна на все! - За пару секунд вигукнули ми з Зосею одночасно.
  89
   Цю фразу ми і записали по колу своїх однакових пентаклей. Вибравши собі по невеликій шовковій хустинці небесного забарвлення (дійсно небесного: на блакитному тлі летіли білі хмари), ми завернули у них пентаклі і склали всі магічні речі у рюкзаки.
   - Важкий рюкзак вийшов! - Я зважив обидва на руці.
   - По-перше, діли це все на двох, а по-друге, ніхто не змушує нас все це тягати з собою весь час. Це ж треба тільки, коли робиш якийсь серйозний ритуал... Так, а тепер треба все це заговорити... Підемо, подивимося! - І Зося потягла мене ближче до виходу, де біля великого круглого столу кілька людей замовляли свої предмети.
   Більшість учнів заговорювали кожен предмет окремо, по мірі виготовлення, лише дехто, як і ми, вирішили заговорити всеза один раз.
   Ми подивилися наліво: там Азазель моторошно завивав і водив руками над своїм пенктаклем: "І дано мені вести війну зі святими і перемогти їх! І поклоняться мені всі, хто живе на землі!"
   - Це він з Апокаліпсису переробив під себе! - Здогадалася Зося.
   Праворуч хтось, з ким ми ще не встигли познайомитися, заговорюючи одразу три предмета, бубонів під ніс: "Ніхто не зможе ні на небі, ні на землі, ані під землею розгорнути книгу, ані глянути в неї!"
   - А це з Біблії, пам'ятаєш, "Книга за сімома печатками"?! - Упізнав я.
   - Не хочу ні з Біблії, ні з Апокаліпсису! - Мотнула головою Зося. - Своє придумаємо!
   Заговорювати всі зроблені нами предмети, щоб вони стали магічними, ми вирішили просто: злилися емпатично в єдине ціле, виклали всі речі купою на столі, обвели крейдяним колом, направили на них промені своїх каблучок і разом промовили:
   - Інь-Ян! Замовляємо, щоб ці предмети служили тільки нам і так, як нам захочеться! Інь-Ян!
  90
   У майстерні лишалося вже не більше одинадцяти школярів.
   - Час вже і нам додому! - Схопилася Зося. - Мої батьки сьогодні їдуть до Чорногорії, треба буде з ними попрощатися.
   Провівши Зосю до квартири і побажавши її батькам щасливого відпочинку, я пішов до себе. Повечеряв, переклав усі свої магічні предмети у шухляду письмового столу, роздягнувся, повісивши шорти на спинку стільця, і, приблизно об одинадцятій, телепатично побажавши Зосі гарної ночі, ліг спати...
  
  Стоп!
  Що ж буде далі? Давайте знову кинемо монетку!
  
  Вибір-3 (орел-решка):
   Якщо випаде "орел", переходьте до розділу Љ17 "Орел-Решка-Орел" на сторінці 269.
   Якщо випаде "решка", переходьте до розділу Љ18 "Орел-Решка-Решка" на сторінці 287.
   Якщо монетка встане "ребром", переходьте до розділу Љ19 "Орел-Решка-Ребро" на сторінці 305.
  
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, у вас є ще два варіанти. Сторінку переходу дізнайтеся з пункту "Вибір-3" трохи вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, вам залишається лише один з варіантів, дивіться сторінку сюжетного напрямку там же.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, вам треба перейти на сторінку 26 до пункту "Повернення-3" розділу Љ2 "Рівень-1. Орел" і вибрати напрямки, що залишилися.
  91
  Розділ 7. Рівень-2. Орел-Ребро.
   - Орел - наліво, решка - направо! - Загадала Зося.
   Я вийняв монетку і нас одразу ж огорнув перлиновий туман.
   - Знову магія... - Озирнулася навколо Зося. - Куди це нас занесло?
   - Ще не занесло. - Відповів я. - Просто це точка вибору, вона завжди ховається у тумані. - Я підкинув монетку і...
   ...Монетка впала мені під ноги ребром. Причому, щоб не падати, вона хитро крутилася, як дзига. Я спробував її підняти, але вона не давалася в руки. Так, крутячись дзигою на ребрі, вона рухалася кудись у тумані, а ми з Зосею йшли за нею. Нарешті, туман почав розвіюватися і монетка застигла.
   Я відкинув каптур і озирнувся. Виявилося, що ми стоїмо на березі якоїсь підземної річки. Річка була неширокою, всього метрів з двадцять. По берегах росли бліді жовтувато-салатні рослини, деякі з темно-червоними і чорними квітами. Купол коридорного склепіння тут знаходився на висоті приблизно двадцяти метрів. На ньому були встановлені великі круглі світильники, які освітлювали весь простір яскравим, майже денним світлом. Вгору за течією вгадувалися обриси підземного міста, будинки в якому ярусами розташовувалися по обидва береги річки. Від русла до стін печери в обидві сторони було приблизно по двісті-триста метрів.
   Вниз за течією, крізь жовтувато-коричневий серпанок вгадувалися обриси якоїсь самотньої споруди.
   - Давай подивимося, що там? - Запропонував я.
   Зося, теж скинувши каптур, кивнула й подала мені руку. Так, тримаючись за руки, ми неквапливо пішли вниз за течією. Йти було легко, бо річка була забрана в кам'яне русло і вздовж нього йшла широка витесана у скелі доріжка.
   - Йдемо, як по тротуару. - Сказала Зося. - Навіть пилюки ніде немає.
   - А по краях - газони з квітами! - Підхопив я. - Цікаво, а якщо зірвати квітку, нас оштрафують?
  92
   Я озирнувся на всі боки, але нікого не помітив. Підійшовши до кущів, я зірвав одну червону і одну чорну квітки.
   - Яку вибереш? - Простягнув я їх Зосі.
   Зося схилилася і обережно понюхала спочатку червону, а потім чорну.
   - Червона пахне трояндами. Навіть не трояндами, а концентрованою трояндовою олією. А чорна... Чорна викликає меланхолію і печаль, вона і пахне якось сумно... Фіалками та ліліями, і трохи морською ніччю...
   - Знаєш що! - Зупинив я її. - Краще б ти не дуже їх нюхала. Береженого бог береже... Може, вони теж якісь магічні...
   - Гаразд, давай я причеплю їх замість помпонів на наші каптури. Тобі - чорну квітку, а мені - червону.
   Вона спритно просмикнула стеблинки квітів крізь тканину і далі ми пішли з квітами за спинами. Приблизно хвилин за сорок ми побачили, що споруда попереду - це піраміда.
   - Маленька якась пірамі-і-ідка... - Промовила Зося. - Всього метрів з двадцять, навіть до стелі тунелю не дістає...
   - Давай пошукаємо вхід! - Запропонував я.
   Ми кілька разів обійшли піраміду по периметру, поки не помітили ледь помітну вертикальну щілину на протилежному від річки боці піраміди, зверненому до стіни тонелю.
   - То як це відкрити? - Зося задумливо взялася за підборіддя.
   І тут її каблучка засвітилася. Неяскраво так, ніби маленький світлячок. Я подивився на свою - теж світлячок.
   - А ну-мо, спробуємо направити на щілину каблучки!
   Каблучки засвітилися яскравіше і з них вийшли промені, схожі на лазерні. Під дією цих променів частина кам'яної кладки стала висуватися вперед, так, що нам довелося відскочити вбік. За нею відкрився прохід. Заввишки він був всього близько півтора метри, а завширшки - близько сімдесяти сантиметрів.
  93
   - Низенькі якісь дверцята. Особливо для твого росту! - Помітила Зося.
   - Нічого, проліземо! - І я поліз в отвір.
   За отвором коридор був значно більшим: до двох з половиною метрів у висоту і шириною близько півтора метри, тож нам з Зосею можна було йти не один за одним, а поруч. Ми рушили у напівтемряві до джерела примарного світла попереду. Метрів через шість ми опинилися в середині піраміди. Тут була невеличка камера з якоюсь товстою круглою колоною в центрі. Колона не доходила до верху, а закінчувалася на висоті всього шести метрів. Над нею, крізь напівпрозору верхівку піраміди в камеру потрапляло світло ламп.
   Раптом колона почала розкриватися - як душова кабіна, де дверцята ковзають по колу. Всередині яскраво горіло зеленувато-жовте світло.
   - Здається, нас запрошують. - Нерішуче озирнувся я на Зосю.
   - Не можна бути нечемними. Якщо запрошують, треба увійти. - Підштовхнула мене Зося.
   Ми увійшли, і дверцята тієї ж миті задвинулися. У вузькому циліндричному просторі ми стояли, тісно притулившись одне до одного. Нічого не відбувалося.
   - Ми що, замуровані тут? - Озирнулася Зося по сторонах. - Агов, хто-небудь! - Вона стукнула кулаком по стінці.
   Раптом ми відчули рух донизу.
   - Це ліфт! - Здогадався я. - Ми спускаємося!
   Опускалися ми досить довго. Чи то піраміда виявилася набагато більшою, ніж ми думали, чи то ліфт повз дуже повільно, чи то час для нас плив не поспішаючи.
   Поштовх зупинки, двері відсунулися, ми вийшли...
   ...Майже така ж камера, як нагорі, хіба що трохи ширше - приблизно п'ять на п'ять метрів. Прямо на стіні перед виходом з ліфта було вибито на камені зображення. Спочатку я подумав, що це просто якийсь візерунок з довгих і коротких ліній, що перетинаються між собою під прямими кутами. Але придивившись, зрозумів, що це схема. Схема внутрішнього устрою цього поверху піраміди!
  94
  На правій стіні була зображена піраміда у розрізі. Якщо її верхній поверх, в який ми потрапили з берега підземної річки, був заввишки двадцять метрів, то вся сорока семи поверхова піраміда була заввишки дев'ятсот сорок метрів! Такої ж довжини були і сторони основи піраміди, тобто 940 на 940 метрів. Судячи по точці-виїмці поруч з сьомим від основи рівнем, ми були на сьомому поверсі.
   На лівій і задній стінах були зображення звіроголових людей, що стояли з боків намальованих дверних прорізів.
   - А може, це не малюнки, а справжні двері? - Промовила Зося. - Їх просто треба відкрити.
   - Каблучками? - Я направив каблучку на "двері" і вони почала відходити в бік, зовсім як у купе поїзда.
   Слідом за мною Зося відкрила інші двері.
   - В які підемо? - Запитала вона мене.
   - Давай подумаємо...
   З боків моєї двері були люди з пташиними головами, з боків Зосіной - з котячими.
   - Мені більше кішечки подобаються... - Нерішуче сказала Зося.
   - Кішечки, так кішечки! Пішли! - Я взяв Зосю за руку й рішуче ступив у новий коридор.
   Ми йшли і йшли коридорами, повертаючи у глухих кутах то направо, то наліво, завжди під прямими кутами. Коридори нікуди не виводили.
   - Це просто лабіринт якийсь! - Втратила терпець Зося. - Ти хоч здогадався сфотографувати схему?
   - Не здогадався.
   - Ми так можемо все життя блукати...
   - Нічого, виберемося! - Я постарався вкласти у свій голос якомога більше впевненості. - У нас же каблучки є! - Раптом згадав я. - Простягай руку вперед!
   Каблучки знов засвітилися, і ми пішли вперед. У чергового перехрестя ми зупинилися і, перш ніж вибрати напрямок, посвітили каблучками. Вони яскравіше загорілися, коли ми їх направили вліво.
   - Значить, нам туди!
  95
   Не минуло й п'яти хвилин, як ми вийшли у велике приміщення, стіни якого були суцільно вкриті ієрогліфами. На підлозі була видовбана схема поверху з точкою, що позначала цю кімнату. Виявляється, коридор з ліфтової камери вивів нас в лабіринт периметра, ширина якого була сорок метрів. Всередині цього лабіринту на площі 780 на 780 метрів була влаштована мережа приміщень.
   - Корисна площа - шістсот вісім тисяч чотириста квадратних метрів! - Швидко підрахувала Зося. - Що ж можна влаштувати на такій площі?
   - Зараз розберемося...
   І тут до нас вийшла висока - близько двох метрів, оголена жінка з котячою головою і котячим хвостом. Очі її горіли червоними вогнями.
   - Хто такі?! - Гнівно скрикнула вона, зупиняючи нас рухом витягнутої вперед руки з вертикально спрямованою до нас долонею.
   - Біжимо! - Крикнув я і потягнув Зосю до найближчого коридору.
   Жінка-кішка випустила у нас прямо з долоні чергу електричних розрядів. Ухиляючись від них, я спіткнувся і впав, Зося звалилася на мене.
   - Ну все! Кінець... - Прошепотіла вона.
   Я затулив її своїм тілом і почав підніматися назустріч грізній охоронниці піраміди.
   - Ми це... - Я почухав рукою ніс, і каблучка на моїй руці яскраво спалахнула зеленим.
   - Доступ отримано! - Очі жінки-кішки змінили червоний колір на зелений. - Я можу відповідати на всі ваші запитання.
   - А хто ви така? - Запитала Зося, обережно показуючи й свою каблучку.
   - Я робот-андроїд котячого типу, спостерігач піраміди, зберігач досягнень котячої цивілізації, серія - Бастед, або скорочено Баст.
   - Робот?! - Здивувалася осміліла Зося. - А з вигляду цілком жива. Можна доторкнутися до вас?
   - Можна.
  96
   На дотик жінка-кішка була зовсім, як людина: гладка, пружна, тепла шкіра, трохи смаглява, порівняно з нами, але й не коричнева, як у африканців. Коротке хутро на голові і хвості зовсім як у кішки, Зося навіть не втрималася, і погладила її. Жінка-андроїд поставилася до цього цілком спокійно.
   - Розкажіть, для чого тут все це влаштовано. - Я обвів руками простір навколо себе.
   З тривалої розповіді Баст ми дізналися, що, виявляється, у Всесвіті існує безліч розумних цивілізацій. І от одна з них, яка прилетіла з Туманності Андромеди, вирішила побудувати тут спостережний пункт, щоб дивитися, наче серіали, етапи розвитку життя на Землі. Сидять собі андромедці біля чогось на зразок телевізорів або тривимірного відео, і дивляться, що у нас тут відбувається, етап за етапом.
   А етапів було безліч, тому що Земля опинилася в такому місці і в такий час, що на ній постійно траплялися різні катаклізми: то метеорити падали, то еліпсоїдна орбіта настільки віддаляла планету від Сонця, що наступали тривалі льодовикові періоди, а слідом за ними - періоди найвищої активності Сонця, що спалюють все живе. Вся ця плутанина призводила до бурхливих внутрішніх процесів, що проявлялися на поверхні вулканами і зрушеннями літосферних плит, оледениннями і потепліннями, посухами та повенями.
   Але, як не дивно, життя на планеті не знищувалося повністю, а з кількох залишившихся видів кожного разу бурхливо розвивалося з новою силою, підлаштовуючись під нові умови. Так, наприклад, перші живі організми дихали зовсім іншим повітрям. Тоді вся планета була під дією їх колективного розуму.
  97
  Водорості і рослини, що з'явилися слідом за ними, стали виділяти в процесі своєї життєдіяльності кисень і настільки зіпсували атмосферу, що перші мешканці загинули. Атмосфера все більше забруднювалася киснем, тому живі істоти з мідним обміном речовин, що мали блакитну кров, теж вимерли. Їм на зміну прийшли тварини з гемоглобіно-залізними процесами, у яких кров стала червоною. Ну і так далі. І щоразу в нових умовах з'являлися розумні істоти, які починали будувати свою цивілізацію.
   За всім цим розвитком життя і змінами цивілізацій спостерігали створені інопланетянами роботи і передавали в стислому відео-вигляді своїм господарям, до речі, теж гуманоїдам, принаймні, зовні. У них теж дві руки, дві ноги і по одній голові, хоча і більш витягнутої, ніж у нас, форми. І ходять вони теж вертикально. Ну, а живуть андромедці, порівняно з нами, вічно.
   - А чому ми так мало живемо? - Засмученим голосом запитала Зося.
   - Тому що всі ваші етапи дуже швидкоплинні. За якихось кілька мільйонів років треба щоб життя виникло, мутувало, поширилося, еволюціонувало до розумного і померло з новим катаклізмом.
   Бачачи, як засмутилася Зося, я вирішив перевести розмову на іншу тему.
   - А що ви там казали про котячу цивілізацію? - Згадав я.
   - Котячі виникли в одну з льодовикових епох, майже одразу після динозаврів.
   - А хіба льодовикова епоха не була перед нами? - Зося спробувала пригадати підручник історії.
   - Це остання льодовикова епоха закінчилася близько сорока тисяч років тому. А до неї їх було ще декілька.
   - Ну, то що там кішки? - Повернув я Бастед до теми.
   - А ось я вам зараз все покажу! - І вона повела нас по кімнатах свого поверху піраміди, як по музею, розповідаючи про давні події і показуючи експонати.
  98
   Котячі виникли в одну з льодовикових епох і дуже швидко стали розумними. Вони прекрасно володіли телепатією, тому засобів зв'язку винаходити їм не було потреби. Завдяки густому теплому хутру, одягу вони теж не потребували. Як любителі сирого м'яса і прекрасні мисливці, землеробством вони теж не займалися. Що ж їм залишалося? Будівництво будинків, спів, ігри, допитливість. У цих напрямках і розвивалася цивілізація.
   Ми бачили голограми безлічі прекрасних житлових та ігрових споруд, майданчиків та залів для вокальних конкурсів, а також безліч технічних іграшок. На певному етапі вони винайшли роботів - для годівлі й ігор. Саме в цей час стався контакт котячих з андромедцями, тому в моду увійшли роботи-андроїди гуманоїдного типу. Бастед саме і була одним з таких роботів, створених як гуманоїд, але за образом і подобою котячих.
   Через пару мільйонів років цивілізація загинула в одному з чергових катаклізмів. Андромедці встигли врятувати деякі експонати їх епохи, а також помістити в зберігаючі саркофаги кілька десятків їх представників.
   Ми бачили їх! У великих кам'яних ящиках з прозорими кришками лежали на спинах одухотвореного виду кішки з відкритими очима, які випромінювали розум. Мордами їх обличчя назвати просто язик не повертався. Руки, витягнуті уздовж тіла, мали досить довгі, покриті хутром пальці з підстриженими кігтями. Такими пальцями цілком можна було щось робити. Нижні кінцівки були майже як у сучасних кішок. Довгі хвости, прикрашені складною фігурною стрижкою, були викладені зигзагоподібними хвилями вздовж нижніх частин тіла. Зріст цих кішечок був близько трьох метрів.
   - В подальші епохи ми час від часу оживляли кілька котячих, вони народжували нащадків і ми випускали кошенят на поверхню Землі. Деякі гинули, деякі розмножувалися і, мутуючи, перетворювалися на інші види - шаблезубі, гігантські і сучасні тигри, леви і тому подібні звірі - це все мутанти котячих. Після останнього похолодання получилися маленькі мутанти - рисі, сервали, оракали й інші дикі кішки.
  99
   - І домашні. - Вставила Зося.
   - Через те, що у багатьох збереглася генетична пам'ять, вони почали шукати роботів. Таким чином, вони приручили людей, щоб вони їх обслуговували, годували і грали з ними.
   - А я думав, що це люди приручили кішок! - Вигукнув я.
   - Людина приручала тварин для чогось. А для чого потрібні кішки, що вони роблять для людини?
   - Ну, за ідеєю, вони повинні ловити мишей.
   - Якщо захочуть. Але якщо їх добре годують, вони тільки їдять, сплять і грають! - Заперечила Зося. - Тепер зрозуміло, чому!
   - Ой, я згадав анекдот! Собака думає: "Він мене годує, він за мною доглядає, він мене виховує... Може, він бог?" А кішка думає: "Він мене годує, він за мною доглядає, він зі мною грає... Може, я бог?"
   - Ха-ха-ха! - Засміялася Зося. - Це дуже точно характеризує відмінності в психології кішок і собак!
   - Невже вони сприймають нас за роботів?! - Образився я.
   - Ні, вони прекрасно розуміють, що ви - люди. Але люди повинні любити кішок і створювати їм всі необхідні умови. Так вони вважають. Ви помічали, що останнім часом все більше котів і кішок почали розмовляти людською мовою?
   - Точно! Я в ютубі декілька таких сюжетів бачила! - Згадала Зося.
   - Я теж бачив, як кіт у ванні казав: "Нормально!" Вони що, прогресують?
   - Звичайно! Не мине й кількох сотень років, як ви будете розмовляти з ними на рівних! Адже у них вже колись була своя мова, тепер їм треба вивчити вашу.
   - А Бастед - це власне ім'я? - Поцікавилася Зося.
   - Ні, це назва серії. Всі андроїди з котячими головами називалися Бастед. Час від часу ми виходимо на поверхню, збираючи інформацію. Гуманоїдна цивілізація людей, яка виникла відносно нещодавно, стала називати нас богами, і імена серій перетворилися на власні імена богів.
  100
   - Всі ці боги з головами різних тварин і птахів...
   - Це просто різні серії андроїдів. Після котячих ми для всіх цивілізацій створювали роботів за своєю андромедською подобою, але з їх головами.
   - А навіщо потрібен цей незрозумілий лабіринт по периметру піраміди? - Згадав я наші блукання.
   - По-перше, стіни лабіринту зберігають письмову інформацію. По-друге, якщо хтось проникне сюди якимось чином без права доступу, то подолати лабіринт він не зможе.
   - Зрозуміло! Охоронно-інформаційна система! - Кивнув я. - А чому нас впустили?
   - У вас каблучки із записаним кодом доступу до всієї інформації нашої цивілізації, як на Землі, так і в Космосі, а також інших земних і позаземних цивілізацій. Це універсальний міжгалактичний ключ.
   - Ов-ва! А я думав, просто так, каблучка з деякими енергетичними можливостями.
   - А що там ще за двері були, де люди з пташиними головами? - Згадала Зося.
   - Це пташина цивілізація. Хочете подивитися? Я викличу роботів-андроїдів серії Тот і Тутмос.
   - Давайте! - Одразу ж погодився я.
   - Ні, почекайте! - Зупинила мене Зося. - Ми тут стільки часу провели, а нам ще до Школи. А потім мені додому треба. Давай, завтра сюди прийдемо і все побачимо.
   - Ну, гаразд. А на інших поверхах піраміди що?
   - Це все різні земні цивілізації.
   - Кожен поверх - нова цивілізація? - Спробував я уточнити.
   - Ні. Чим вище поверх, тим меншу площу він має. Тому, якщо на цьому поверсі помістилися дві цивілізації, на нижніх - всі цивілізації з колективним розумом мікро-світу, медузоїдів, головоногих, динозаврових, то далі деякі займають по одному поверху, а деякі й по кілька. От, наприклад, ваша людська цивілізація, займає приміщення з тридцять другого по тридцять сьомий поверхи.
  101
   - А вище? Там же ще цілих десять поверхів! - Вигукнула Зося.
   - А вище поки порожньо. Там будуть наступні.
   - А потім? Коли всі поверхи піраміди заповняться? - Зося хотіла розставити всі крапки над "i".
   - Якщо Земля ще буде життєздатною, побудуємо нову піраміду.
   - А навіщо ви її під землею побудували? - Не вгамовувався я з розпитуваннями.
   - Ми будували піраміду на поверхні. Потім відмирали різні рослини, їх шари кам"яніли, перетворюючись на вугілля, а ці шари кам'яного вугілля поступово ставали все вищими та вищими. Так піраміда і стала замурованою. Раніше ми виходили на поверхню безпосередньо через ліфт, а потім і вершина опинилася глибоко під землею, доводиться користуватися тунелями.
   - Ну, гаразд, нам пора... - Потягнула мене Зося до виходу.
   - Зачекайте, а як нам знову потрапити на цей поверх? Адже ми випадково спустилися сюди.
   - Треба назвати ім'я робота тієї епохи, якою він завідує. Назвете Бастед або Тот, потрапите на цей поверх, назвете інші імена, потрапите відповідно на їх поверхи.
   - А як же ми дізнаємося їхні імена?
   - Запитаєте в мене. Будете вище - запитайте там.
   - Дякуємо! До побачення! - Зося виштовхнула мене в коридор лабіринту і простягнула вперед руку. - Ну, каблучка, веди нас до Магічної Школи!
   На урок ми запізнилися. Тихесенько увійшовши в перший-ліпший клас, ми почули, як Магістр закінчував пояснювати учням сенс Древньо-Єгипетського календаря:
  102
   - Час між двома галактичними сходженнями Сіріуса збігається в Єгипті з літнім сонцестоянням, що передує розливу Нілу, і становить 365,25 діб. Чотири тисячі років тому в Єгипті рік ділився на три пори року: Ахет (розлив) - чотири місяці по тридцять днів, з середини сучасного липня до середини листопада; Перет (відносно сухий період) - чотири місяці по тридцять днів, з середини листопада до середини березня; і Шему (посуха) - чотири місяці по тридцять днів, з середини березня до середини липня; плюс п'ять днів свят, які відзначалися як дні народження п"яти богів - Осіріса, Хора, Сета, Ісіди і Нефтіди. Місяць поділявся на три десятиденні тижні з одним вихідним.
   - Малувато якось! Всього три вихідних дні на місяць. Мені і восьми мало! - Прокоментувала Зося.
   - Особливо, якщо ти - будівельник пірамід! - Погодився я. - Вкаливаєш отак, без відпочинку... І відпусток, мабуть, тоді теж не було.
   - Тихо ви, з квітами на каптурах! - Обернулася до нас якась відьмочка. - Виділитися захотіли? Балахони придумані, щоб не виділятися!
   Ми швиденько зірвали свої квіти з каптурів і сховали в кишеньки рюкзаків.
   - Найяскравішою зіркою єгипетського неба був Сіріус. - Продовжував Магістр. - За три місяці до розливу Нілу Сіріус зникав за нічним горизонтом, а через 70 днів з'являвся лише на мить перед самим сходом Сонця. Цей день і був початком року, у цей день починався розлив Нілу. Замість Діда Мороза, Санта Клауса чи Святого Миколая у Новий рік приходила богиня Сопдет. При відсутності високосних років, сезонні явища кожного року відставали на одну добу. Таким чином, Новий рік за 1460 років (365х4) проходив всі сезони і повертався на початкове число. Ось ці 1460 років називаються сотічним періодом, циклом, або Великим Роком Сотіса. Але 238-го року до нашої ери, на дев'ятий рік правління фараона Птолемея III Евергета, був введений високосний рік.
  103
   - А навіщо нам стародавній календар? - Нахилився я до сусіда по столу.
   - Ми вивчаємо системи ворожінь по зіркам і планетам. Вже ознайомилися з Кам'яною добою, з Шумером, з Трипіллям, а тепер взялися за Єгипет.
   - Аааа! - Простягнув я і уважніше став слухати далі.
   - Єгиптяни знали п'ять планет Сонячної Системи: Венеру, Меркурій, Марс, Юпітер і Сатурн. Саме їх вплив на земні події і вивчали посвячені, пророкуючи долі народів, країн, правителів і кожної людини окремо. Без цих гороскопів жоден єгиптянин не міг і кроку ступити. А тепер, за допомогою магічних книг, самі складіть таблиці впливу планет! - Дав завдання Магістр і, здавалося, заснув на своєму троні.
   З полиць до нас злетіли магічні книги і відкрилися перед кожним на потрібній сторінці. До нас підлетіла лише одна книга.
   - А нам, як завжди, одна на двох! - Помітила Зося.
   - Тому що ми - єдине ціле! Інь-Ян! Нас не можна розділяти ні в чому! - Переконано відповів я. - Давай читати!
   Ми дізналися, що багатобарвний Меркурій був найшвидшою планетою на небосхилі, а тому відповідав за швидке прийняття рішень. Яскрава зелена Венера несла добро і радість. Червоний Марс обіцяв зло і неприємності. Повільний чорний Сатурн був уособленням вічності, а величний блакитний Юпітер...
   ...Та що нам з Зосею якась давнина?! Ми перескочили на європейський гороскоп і визначили, що шість планет і Сонце, відомі з Середньовіччя, поділили між собою сім днів тижня, яким відповідали і деякі почуття, чесноти й вади:
   Сонце - неділя - розуміння, віра і гордість;
   Місяць - понеділок - зір, надія і заздрість;
   Меркурій - вівторок - мова, благодійність і скупість;
   Венера - середа - смак, утримання і хтивість;
   Марс - четвер - дотик, сила і гнів;
   Юпітер - п'ятниця - нюх, справедливість і обжерливість;
   Сатурн - субота - слух, розсудливість і лінь.
  104
   В залежності від того, у який зі знаків Зодіаку заходила та чи інша планета, робилися передбачення подій.
   - Оце ще всі знаки Зодіаку треба вивчати! - Позіхнула Зося.
   - Що це у вас таке? - Заглянув у наші записи сусід зліва.
   - Та от, знайшли новий знак Зодіаку. - Загадково відповіла Зося.
   - Який?
   - Лох! Гороскоп на кожен день однаковий!
   - Аааа! - Промовив сусід. - Скільки в людях не розчаровуйся, все одно здивують! - Він махнув на нас рукою і відвернувся.
   - То як за цими даними передбачати долю? - Повернувся я до наших записів. - В суботу прислухайтеся до голосу розсудливості і постарайтеся подолати свою лінь, а в п'ятницю ваша чарівність допоможе прийняти справедливе рішення, якщо ви утримайтеся від зажерливості?
   - А от коли нам це знадобиться, тоді й дізнаємося! - Резонно зауважила Зося. - Мене, наприклад, цікавлять ось ці телефонні номери. - Вона тицьнула пальцем у книгу.
   - Цікаво, звідки у старій книзі позаминулого століття взялися телефонні номери? - Не повірив я і присунув книгу до себе.
   Навпроти кожної планети дійсно стояли якісь цифри.
   - Що це за цифри? - Сам себе запитав я.
   Книга одразу ж перегорнула сторінку, і я побачив дрібні літери, які для нас з Зосею одразу ж виділилися в тексті і виросли в розмірах:
  "Згідно з нумерологією,
  кожну планету можна позначити числами".
   - А, то це просто нумерологія... - Розчаровано протягнула Зося.
   - А давай спробуємо набрати ці цифри на телефоні? - Запропонував я.
  105
   Але в Магарі мобільник не брав.
   - Нічого, виберемося і спробуємо! - Підбадьорив я Зосю. - Ну-мо, запиши їх у смарт.
   Записавши в смарт номери планет, Зося раптом помітила, що вже пізно.
   - Мене ж батьки на вечерю чекають! - Терміново треба бігти!
   - Не зручно якось, ми й так спізнилися...
   - У нас вільне відвідування! Нам можна!
   Не чекаючи закінчення заняття, ми вислизнули з класу і помчали підземними вулицями Магари до виходу через кафе Магараджа.
   - Треба буде перевірити за допомогою каблучок, може, десь поблизу наших будинків теж є вхід. - Прийшла до мене думка. - Бо будемо бігати кожен день, як очманілі...
   Коли ми приїхали до будинку Зосі, вона потягла мене до себе на вечерю, щоб познайомити з батьками. Батьки її здалися мені знайомими, а саме знайомство взагалі було суцільним дежавю:
   - Хто це займає весь час нашої доньки, ще й так пізно? - Грізно зсунувши брови, але при цьому весело блискаючи очима, вийшов у коридор батько Зосі. - Будемо знайомі, Кшиштоф! - Він простягнув мені руку.
   - Янек. - Потис я простягнуту руку сухорлявого чоловіка з випещеною темною борідкою і одразу ж побачив за його спиною мініатюрну руду жінку, дуже схожу на Зосю.
   - А це Агнеся, мама Зосі! - Розвернувся в її бік Кшиштоф.
   - Дуже приємно. - Я вклонився і невпевнено переступив з ноги на ногу.
   - Ну, чого ви напали на людину! - Вигукнула Зося, закриваючи за мною вхідні двері. - Проходь до кімнати, вони не кусаються!
  106
   Поки Зося з мамою накривали на стіл, я просто роздивлявся. Розсівшись за столом у вітальні і запропонувавши мені приєднатися до вечері, батьки Зосі деякий час мовчки розглядали мене, а потім майже одночасно заговорили:
   - А на кого ти вчишся? - Запитав тато Кшиштоф.
   - А хто твої батьки? - Поцікавилася мама Агнеся.
   Розповідаючи, я зумів взяти себе в руки і зовсім заспокоївся. Дізнавшись, що я збираюся стати журналістом, Агнеся зауважила:
   - Зазвичай діти йдуть по стопах батьків. От я, наприклад, хімік, а Кшиштоф - фізик. Зосі не залишалося нічого іншого, як стати або фізиком або хіміком.
   - Але через те, що мама зі мною проводила більше часу, я вибрала хімію! - Підвела підсумок Зося. - До речі! Я вчора отримала листа з університету! Мене прийняли!!! Завтра треба буде зайти і визначитися з додатковими факультативами до загальної програми.
   - Клас! Я піду з тобою, щоб зістикувати наші розклади.
   Так ми базікали години до одинадцятої, а потім я пішов додому, домовившись з Зосею, що завтра з ранку ми підемо в університет.
  ***
   Вночі мені снилися сумні кошмари. То хтось помирав і я був присутній на похороні, то я сидів у в'язниці і потопав у відчутті безвихідності, то Зосю відносило якимось торнадо в невідомість і я безуспішно шукав її по всьому світу... Прокинувшись і перевернувшись на бік, я раптом знайшов у себе під подушкою зім'яту чорну квітку з Магари, з берега підземної річки Маги. Я встав, налив у склянку води і поставив її разом з квіткою на кухонне підвіконня. Більше кошмари мене не відвідували.
   Вранці, помившись і поснідавши, я сів на велосипед і поїхав до Зосі. Зося закінчувала сніданок, а її батьки збирали речі.
   - Ми сьогодні ввечері їдемо відпочивати. - Пояснив папа Кшиштоф.
   - У Чорногорію! - Уточнила мама Агнеся. - На два тижні.
  107
   - Отже, тепер ти відповідаєш за Зосю! Дивись, якщо що - з-під землі дістану! - Погрозив мені Кшиштоф пальцем.
   - Та я за Зосю сам кого завгодно!... - Я не став уточнювати, що саме я з цим "ким завгодно" зроблю.
   - Ми, пішки чи?... - Запитала Зося.
   - Я на велосипеді.
   - Тоді і я візьму! - Зося викотила з комори свій велосипед. - Поїхали?
   - Щоб до десятої була вдома! - Крикнула нам навздогін мама Агнеся.
   - Але ж ви їдете о першій ночі! - Вигукнула Зося. - Давай до дванадцятої?!
   - Ні вашим, ні нашим! - Зупинив суперечку тато Кшиштоф. - До одинадцятої! Але, як штик!
   - Гаразд, бувайте! - Зося вкотила велосипед до кабіни ліфта, поставивши його вертикально на заднє колесо.
   Я втиснувся туди ж зі своїм.
   - Як тобі спалося? - Запитала Зося, коли ми мирно котили по доріжці до університету.
   - А що?
   - Нічого дивного не було? Наприклад, з квіточкою...
   - Точно! Від цієї квіточки мені снилися неприємності і кошмари! Поки я її не поставив у воду та не виніс на кухню.
   - Отакої? А мені, навпаки, снилися дуже приємні сни. Там були і кохання, і пристрасть і навіть секс.
   - З ким це, цікаво?
   - Не повіриш! Чомусь з тобою.
   - І як я там був? На висоті?
   - Причому тут висота?! Мені було дуже добре. Так, що навіть прокидатися не хотілося. І все через квітку. Я заснула, тримаючи її в руці. А коли під ранок встала й поставила її у воду, всі ці приємні сни припинилися.
   - Ов-ва! Так от у чому магія квітів! - Осінило мене. - Чорні квіти навіюють сумні сни, а червоні - радісні.
   - Швидше, сексуальні. - Уточнила Зося, злегка почервонівши. - Треба би помінятися квітами і перевірити. - Запропонувала вона, в'їжджаючи у двір універу.
  108
   У дворі ми загальмували і спішилися. Повіяло якимось незрозумілим почуттям, ніби десь у мозку виникли перешкоди, як на телевізійному екрані.
   - Таке враження, що це вже відбувалося... - Задумливо зупинилася Зося.
   - Давай розійдемося, перепишемо свої розклади, а потім їх звіримо.
   Порівнявши свої розклади, ми пішли до стендів з додатковими дисциплінами.
   - Я хочу "Історію філософії". - Почав я, виводячи свій розклад на екран смарта. - Мені підходить... середа, з другої до...
   - ...пів на четверту! - Продовжила за мене Зося. - Дежавю якесь!
   Як не дивно, всі додаткові дисципліни, обрані нами, збіглися і по днях, і за часом, і за напрямками. Крім історії філософії, нас обох зацікавили "Традиції, культура і міфологія різних країн", "Теологічні, містичні та окультні уявлення різних народів", "Наукові тенденції ХХІ століття", "Всесвіт, Простір, Час" і "Любов та шлюб в історії людства". Трохи попрацювавши, ми склали розклад, який дозволяв відвідувати ще й Школу Магів два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої години. А ще залишалися вільними вихідні.
   - Ура! З розкладом покінчено! Куди далі? В піраміду?
   - Спекотно! Давай до річки?! - Запропонувала Зося. - А то так все літо під землею проведемо!
   І ми поїхали наввипередки до річки. Взагалі-то, зазвичай я їжджу обережно, дотримуючись усіх правил. Але сьогодні... Нас винесло на зустрічну перед носом величезного рефрижератора, а з обох сторін смуги на цей час були зайняті легковиками.
  109
   - А-а-а!!! - Заволала Зося, що їхала попереду, кинувши кермо і закривши обличчя руками, продовжуючи при цьому крутити педалі.
   - А-а-а!!! - Заволав я, простягаючи руку вперед і намагаючись схопити її.
   Ми повалилися на траву десь на березі Рави, далеко від будь-яких доріг і машин. Ніякого зіткнення. Просто перестали крутити педалі і впали.
   - А де?... - Зося крутила головою на всі боки. - Нам же, начебто, треба було ще близько п'ятнадцяти хвилин їхати?
   - Навіть більше. - Підтвердив я.
   - А як?...
   - Як! Як! - Прокричав раптом з найближчого дерева ворон. - Каблучки - ось як!
   - Що - каблучки? - Перепитав я ворона.
   - Каблучки перенесли! Як! Як! - І ворон, шумно знявшись з гілки, полетів по своїх справах.
   - Каблучки?.. - Я покрутив рукою. - Як же вони працюють?..
   - Треба вивчити їх методом наукового тику! - Підсіла ближче до мене Зося. - Давай проаналізуємо, що вони вже робили!
   Ми пригадали, що каблучки підкоряються лише своїм господарям, відповідають на їх поклик і при цьому можуть вибратися з будь-якого місця. Вони можуть відкривати різні таємні двері і виводити з лабіринтів. Крім того, в каблучки, як універсальні міжгалактичні ключі, записаний якийсь незрозумілий код доступу до всієї інформації андромедскої цивілізації, а також інших земних і позаземних цивілізацій.
   - І ще вони рятують від аварій! - Підсумувала Зося.
   - Переносячи нас з небезпечного місця в безпечне! - Закінчив я.
   - А давай спробуємо з перенесенням! Я все життя мріяла миттєво переміщатися у просторі. Отак сидиш собі, захотіла - і бац! Вже сидиш на березі океану. - Зося махнула рукою і зникла.
  110
   "То де її шукати?! На берег якого океану її перенесло?" - розгубився я - "Мабуть, до якогось теплого моря..." - Поки я думав, Зося знову з'явилася поруч зі мною.
   - Все! Я вже знаю, як це працює! - Радісно повідомила вона. - Отак прикриваєш очі, уявляєш місце, в якому хотів би опинитися, махаєш каблучкою - і ти там!
   - Постривай-но... - Я уявив свою квартиру і опинився поруч з диваном у вітальні.
   - Це ми де? - З'явилася поруч зі мною Зося.
   - Взагалі-то це моя квартира. А от як ти тут змогла опинитися, якщо ти тут ще жодного разу не була?
   - А я уявила себе поруч з тобою.
   - Тобто, не обов'язково представляти місце? Можна уявити когось і опинитися поруч з ним! - Зауважив я ще одну властивість каблучки.
   - У мене таке відчуття, що я тут вже багато разів була... - Зося повільно пройшлася моєю квартирою. - Там у тебе спальня, там - кімната батьків, а на кухні у тебе телевізор примагнічений до дверцят холодильника... Точно! От бачиш, мабуть, мені це все наснилося. Може, я провидиця?
   - Просто ти це вже переживала в паралельних, вірніше віялових варіантах життя. А тепер воно згадується як дежавю.
   - І це дежавю викликає якесь... я б сказала, що це схоже на нудоту в мозку. Мені навіть їсти захотілося!
   - Посидь спокійно, я тобі зараз щось приготую.
   - Не можна ось так спокійно сидіти, знаючи, що там у холодильнику одному пончику дуже страшно у темряві! - Сіла було, Зося схопилася і побігла на кухню.
   Через три секунди вона повернулася з надкушеним пончиком у руках і повним ротом.
   - Ось! Саме один! Я його просто ніби бачила! - Жуючи, випалила вона.
   Я зібрав дещо з їжі в рюкзак, і ми знову перемістилися до річки. Виглянувши з-за куща, ми побачили, як до наших велосипедів, які стоїли біля дерева, підійшов якийсь неохайний чоловік і, сторожко озираючись, зібрався один з них поцупити.
  111
   - Дозвольте поцікавитися! - Я встав на весь зріст. - Чим вам сподобався саме цей велосипед?
   - Я... Це ваш? Ось, на дзвіночок хотів подивитися... Дивний він якийсь... - Чоловік, тримаючи однією рукою велик за кермо, іншою помацав мій дзвіночок, виконаний у вигляді мініатюрного клаксона.
   Дзвінок різко видав виття поліцейської сирени. Чоловік від несподіванки випустив велик, підскочив на місці і аж присів, піднявши руки.
   - Така сирена допомагає мені, коли на вулиці занадто бурхливий рух. - Пояснив я, підходячи і піднімаючи велосипед.
   Чоловік встав і, озираючись, почав задом відходити від нашого місця.
   - А воно, це... не заборонено?
   - Поки ніхто не скаржився. - Відповів я і поставив свій велик поряд з Зосиним, притуливши його до дерева.
   Чоловік, відійшовши вже метрів на п'ять, розвернувся і побіг дрібною риссю уздовж берега в бік річкової пристані. Ми розклали на траві плед, виклали їжу і спокійно пообідавши, іншу частину дня провели то купаючись, то засмагаючи, то спостерігаючи за хмарами. Спускатися в Магару нам не хотілося - аж надто приємним був день.
   Вже у сутінках, перемістившись разом з велосипедами до Зосиного дому, ми попрощалися біля її під'їзду і роз'їхалися по домівках - я на велосипеді, Зося на ліфті.
  ***
   Прокинувся я вночі за п'ятнадцять хвилин до третюої від незміримої, чорної і тягучою до болю туги за Зосею. Мені просто необхідно було опинитися поруч з нею! І я опинився.
   Батьки її вже поїхали, вона спала у своєму ліжку, притиснувши до грудей червону квітку з берегів Маги, і посміхалася уві сні. Я присів на ліжко, і вона розплющила очі.
   - Нарешті! - Вона підняла руки й обійняла мене за шию, притягаючи до себе. - А я так тебе чекала, що аж заснула...
   Ми поцілувалися, я приліг поруч і ми стали єдиним цілим не лише ментально, але й фізично... Потім на межі сну нас оточив перлиновий туман і я, як сновида, кинув монетку...
  112
  Стоп!
  Хочете читати далі? Кидайте монетку!
  
  Вибір-3 (орел-ребро):
   Якщо випаде "орел", перейдіть на сторінку 325 до розділу Љ20 "Рівень-3. Орел-Ребро-Орел".
   Якщо випаде "решка", перейдіть на сторінку 342 до розділу Љ21 "Рівень-3, Орел-Ребро-Решка".
   Якщо монетка стане на ребро, переходьте на сторінку 365 до розділу Љ22 "Рівень-3. Орел-Ребро-Ребро".
  
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, у вас є ще два варіанти - вибирайте і переходьте на сторінку, вказану вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, у вас залишився лише один варіант. Дивіться сторінку і переходьте.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, переходьте на сторінку 26 до пункту "Повернення-3" розділу Љ2 "Рівень-1. Орел" і визначайтеся з подальшим направленням сюжету там.
  
  Розділ 8. Рівень-2. Решка-Орел.
   Я дістав монетку, дану мені "стрілочницею", обійняв Зосю за плечі і підкинув монетку вгору. Тієї ж миті нас огорнуло перлиновим туманом, а коли він розвіявся, біля своїх ніг я побачив монетку, що лежала пірамідою догори.
   - Орел! - Радісно вигукнула Зося і нахилилася за монеткою одночасно зі мною. Ми стукнулися лобами.
   - Знову по тому ж місцю! - Вигукнув я, потираючи гулю, що не загоїлася від учора.
   - І знову на те ж місце! У парк! - Вигукнула Зося.
   - Підемо чи поїдемо? - Запитав я, беручи свій велосипед, який стояв за лавкою.
   - Поки, мабуть, підемо.
  113
   Я однією рукою пригорнув Зосю, а другою повів велосипед. Йшли ми, не поспішаючи, а все навколо, що раніше було таким звичним і знайомим, в її присутності набувало абсолютно нового вигляду. Небо було неймовірно блакитним, трава і листя на деревах - просто смарагдово зеленими, перехожі - ошатними й привітними, настрій - піднесений і святковий... І парк, здавалося знайомий до дрібниць, їжжений і переїжжений вздовж і впоперек, тепер був якимось загадково-магічним. Кожна лавка так і кликала сісти і поцілуватися, кожне дерево благало притулитися до нього і злитися в обіймах, кожен птах, здавалося, співав про кохання, насвистуючи мелодію моєї пісні:
   Я люблю тебе радісно й ніжно,
   Палко, сміло, яскраво й безмежно!
   Хай кохання моє неосяжне
   Залишається в серці назавжди...
   - Навіть не віриться, що ми познайомилися лише вчора. - Перевела дух після чергового поцілунку Зося. - Ніби ми кохаємо одне одного цілу вічність.
   - Інь-Ян! Інь-Ян! Інь-Ян! - З гілки на нас дивився величезний чорний ворон, старанно вимовляючи ці два слова.
   - У тому, що ворон розмовляє, я не бачу нічого дивного, але що означають його слова? - Зося здивовано подивилася на мене.
   - Ну, я знаю, що "Інь-Ян" - це такий, чи то японський, чи то китайський знак, який означає єдність чоловічої і жіночої складових, єдність протилежностей.
   - Інь-Ян - це ви! - Повідомив ворон. - Інь-Ян - ваші імена! - І він полетів, голосно й обурено ляскаючи крилами.
   - Містика якась! - Зося знизала плечима. - Ну, що тебе звуть Ян, ми і так знаємо. Але ж я - Зося! Хоча, коли я народилася, папа хотів назвати мене Інною. І мама навіть була згодна, але потім втрутилася бабуся, і мене назвали Зосею.
   - Отже, доля в образі цього многомудрого ворона нарікає тебе Інною!
  114
   Цієї миті повз проходила вчорашня старенька квіткарка. Правда, сьогодні квітів у неї не було. Замість квіткових кошиків у руках, тепер на її шиї висів древній лоток, на якому були викладені якісь примітивні прикраси.
   - Каблучки вибрати не хочете? - Підійшла вона до нас. - Такій закоханій парі потрібні особливі каблучки!
   - А що? Може, і правда заручимося? - Запропонував я Зосі.
   - Ну, хіба що для сміху... - Зося схилилася над лотком.
   - Ніякого сміху. - Заперечила старенька. - Бабуся Ягуся знає, що каже! Те, що ви оберете зараз, залишиться з вами на все життя і визначить вашу подальшу долю!
   Зося відсмикнув простягнуту до прикрас руку і уважніше придивилася до бабусі.
   - Як ви сказали, вас звуть?
   - Ядвіга Старомястна, або просто бабуся Ягуся.
   - Просто, як у казці! - Розсміявся я.
   - Казка - не казка, а я багато чого про вас можу сказати. Ви обидва, наприклад, не дуже зближаєтеся з людьми, і справжніх друзів у вас немає, лише так, приятелі. А все тому, що ви все життя шукали одне одного. Зустрілися ви вже півроку тому, а познайомилися лише вчора. А так сильно кохаєте одне одного тому, що на інших життєвих шляхах ви вже давно пара.
   Я уважніше придивився до старенької і помітив, що вона напрочуд схожа на ту "стрілочницю", яка дала мені монетку.
   - А які обручки нам взяти? - Запитала у неї Зося.
   - Обирати вам. Тільки обирайте серцем.
   Ми з Зосею, практично одночасно показали пальцями на пару простеньких тоненьких обідків з жовтого металу, схожого на золото.
   - А ці можна? - В один голос запитали ми.
   - Ці каблучки особливі, подивіться, що там написано всередині.
  115
   Ми з Зосею взяли по каблучці і заглянули на внутрішню сторону. Там стояло клеймо у вигляді знака "Інь-Ян" і літерами теж було вигравірувано на більшій каблучці - "Ян", на меншій "Інь". Примірявши каблучки, ми переконалися, що вони нам саме впору.
   - Кльово! Підійшли! - Я підняв голову, і побачив, що бабусі Ягуси і слід прохолов.
   - А як же гроші?! - Кинулася було по доріжці Зося.
   - Це вам подарунок! - Пролунало у нас обох над головою - на гілці знову сидів ворон, причому від відчуття дежавю його зображення ніби переривалося перешкодами.
   - І що далі? - Повернулася до мене Зося.
   - Може, екскурсія?
   - А куди?
   - Ти давно була в Сілезькому музеї?
   - Колись у школі водили...
   - А давай сходимо зараз?
   - Пішли. Сьогодні все таке незвичайне, що й там може знайтися щось нове і цікаве.
   До Сілезького музею ми поїхали на велосипеді. Зося сиділа переді мною на рамі, а я притискався до неї грудьми, наче робив це вже багато-багато разів. Іноді Зося поверталася до мене і цілувала, від чого в моїй голові починало крутитися так, що ми пару разів мало не впали з велосипеда. Нарешті, поставивши велик на стоянці, ми увійшли до музею, побудованому над вугільною шахтою.
   Приставши до групи з екскурсоводом, ми почали прислухатися:
   - Як вам відомо, Сілезькі гори - це західна частина Карпат. - Розповідав довготелесий хлопець в окулярах, трохи старший за мене. - В чотирнадцятому столітті ця місцевість належала Чехії, у вісімнадцятому - Пруссії, з дев'ятнадцятого - Польщі. І всі, хто б тут не жив, займалися видобутком кам'яного вугілля. Тому шахт, підземних тунелів і переходів тут стільки, що вони навіть досі повністю не вивчені. Археологи складають карти давніх переходів, але вони все ще не повні - щось їм постійно заважає. Просто чаклунство якесь!
  116
   Серед експонатів, представлених у музеї, було і давнє гірнично видобувне обладнання, і сучасне. В зали і приміщення, розташовані на різних рівнях, ми то спускалися по сходах, то у старезній дерев'яній кліті, то знову піднімалися , але вже на сучасному ліфті. Коридори, тунелі, переходи, невеликі кімнатки і величезні зали... І всюди було вугілля: ним були викладені стіни, воно розсипами лежало по кутках, великими каменями було навалене у візки та вагонетки. Деякі камені зберігали відбитки древніх рослин. Кілька художньо обладнаних куточків ілюстрували легенди, створені народом. То там, то тут стояли фігури: гноми, які приховували у підземеллях свої скарби, маги, які творили свої таємні ритуали, щури-мутанти із сучасних легенд та навіть сучасні та інопланетні вчені в таємних підземних лабораторіях...
   Досить цікавими виявилися і різні вироби з кам'яного вугілля: цегла для будівництва, високі скульптури і невеликі статуетки, фонтанчики, головоломки, скриньки і навіть ювелірні вироби - гарно відполіровані і ограновані вугільні камінчики виглядали як дорогоцінні.
   Походивши трохи за групою екскурсантів, ми вирішили усамітнитися. Куди можна усамітнитися, перебуваючи в громадському місці? Туди, де написано: "Прохід заборонено"!
   Помітившиши такий напис на одній з дверей, ми з Зосею натиснули на ручку - двері виявилася не замкнені. Прошмигнувши у них, ми спочатку опинилися в повній темряві. Але через кілька секунд наші каблучки, подаровані бабусею Ягусею, почали світитися ніжним зеленуватим світлом і стало добре видно. Ми стояли на вузькій площадці сходів, вирубаних у кам'яному вугіллі, що вели кудись вниз.
   - Туди? - Запитала Зося.
   - Давай! - Відповів я.
  117
   Спускалися ми довго, вже навіть почали шкодувати, що так нерозважно почали цей спуск. Пару разів поривалися повернутися назад, але посвітивши каблучками вгору на нескінченні сходи, вирішили, що вниз, мабуть, вже буде ближче. Не знаю, скільки часу пройшло, коли сходи вивели нас у великий та широкий кам'яний тунель, освітлений круглими світильниками, прикріпленими до склепінчастої стелі.
   - А далі куди? - Визнавши у мені головного, запитала Зося.
   - Я би сказав, куди очі дивляться, але щось мені підказує, що треба постояти і почекати.
   - Що, просто так будемо стояти і чекати?
   - Ні, мабуть, присядемо на мій рюкзак і згадаємо, для чого ми хотіли усамітнитися.
   - А для чого? - Сідаючи до мене на коліна, кокетливо запитала Зося.
   - Ось для цього... - І я почав її цілувати.
   Зося з захватом мені відповідала, поки у коридорі не почувся глухий тупіт. Ми принишкли в темному куточку, а повз нас з електричними смолоскипами в руках пройшли кілька справжніх гномів! Гноми були зростом не більше сімдесяти сантиметрів, пропорційно складені, як цілком нормальні люди: ні великих голів, ні вкорочених кінцівок - просто зменшені людські копії. Одягнені вони були у щось на зразок колготок із заправленими в них сорочками, поверх яких були одягнуті жилети, застібнуті на один гудзик. На головах - середньовічні ковпаки, на ногах - шкіряні туфлі з великими пряжками. У всіх за спинами замість рюкзаків висіли шкіряні торбинки, стягнуті зверху мотузкою. Один з гномів підморгнув нам, запрошуючи йти за собою.
   Ми прилаштувалися в кінець цієї незвичайної процесії.
   - Всього дванадцять гномів. - Порахувала їх Зося. - А у всіх казках чомусь тільки по сім.
   - Ми ж не у казці... - Промовив я, не цілком упевнений у тому, що це реальність. Крім того, на душі якось сумно відчувалося дежавю.
  118
   "От зараз вони звернуть праворуч і зникнуть" - подумав я. Але гноми нікуди не звертали, а йшли прямо. Так, йдучи за гномами, ми вийшли до великої круглої будівлі, що стояла посередині величезної кам'яної печери. Будівлю було витесано з єдиної брили вугілля, але прикрашено вигадливою різьбою, арками, колонами, кам'яним мереживом і безліччю дорогоцінних каменів, що різнобарв'ям виблискували в світлі електричних світильників, які підсвічували будівлю з усіх боків. Навколо будинку був влаштований чи то рів, чи то басейн з абсолютно чорною водою. Містки з ажурними поручнями з'єднували підлогу печери з чотирма входами в будівлю. З боків від містків струменіли фонтани. Вода в них, виявляється, була звичайна - чиста і прозора, просто вугільний басейн був абсолютно чорним.
   Гноми вервечкою увійшли в будівлю, ми пішли за ними. Через анфілади кімнат і коридорів ми вийшли до великого центрального залу.
   - Як у цирку! - Вигукнула Зося.
   І справді, у центрі зал був порожнім, як арена цирку, а по колу було встановлено чотири ряди відполірованих п'ятими точками дерев'яних лавок. Більшість лав були вже зайняті, деякі ще порожні. Гноми пройшли до переднього ряду і розсілися там. Ми з Зосею затрималися і обережненько присіли в останньому ряду, неподвлік від входу.
   Крім гномів, на лавах сиділи люди звичайного росту, але в якихось дивних балахонах з каптурами, які закривали їхні обличчя. Ті та інші трималися на рівних. Коли всі місця в залі заповнилися, у центр вийшов гном в балахоні і почав голосно вимовляти якусь абракадабру.
   - Що він каже? - Запитала Зося, від хвилювання крутячи на своєму пальці каблучку.
   Її каблучка засвітилася, у відповідь спалахнула і моя. Тієї ж миті ми почули у своїх головах фрази-думки про те, що гном виголошує магічні заклинання, які повинні налаштувати всіх присутніх на об'єднання сил, як у колективному розумі.
  119
   До центрального гнома вийшло ще троє гномів і троє високих "балахонів". Вони взялися правими руками один за одного, а лівими вхопилися за якийсь древній скіпетр, прикрашений різьбленими металевими кільцями з дорогоцінними каменями. Всі, закривши очі, мугикали якийсь мотив:
   Оуммуа-ммуа-омма! Оуммуа - омма-ммуа!
   Оуммуа-ммуа-омма! Оуммуа-омма-ммуа!
   У залі наростала напруга. Вже всі присутні встали і приєдналися до цього мугикання: Оуммуа-ммуа-омма! Та, мабуть, у них щось не виходило.
   - А що вони взагалі хочуть? Може, ми можемо їм допомогти? - Пожаліла їх Зося.
   В голові біжучим рядком побігли фрази: "Гноми і маги намагаються активізувати стародавні магічні сили, які можуть допомогти вирішити проблеми здоров'я людства, а саме: позбавлення від раку, зміцнення серцево-судинної системи, активізація регенеруючих сил організму, збільшення тривалості життя до трьохсот років..."
   - А що, цілком благородне прагнення! - Не став я дочитувати цей рядок до кінця. - Давай теж підключимося?!
   Зося кивнула, ми встали, простягнули свої руки з каблучками у бік скіпетра і, лише злегка примруживши очі, щоб не втрачати з поля зору того, що відбувалося у залі, замугикали разом з усіма: "Оуммуа-ммуа-омма!" Щойно ми доспівали це до кінця, як з наших каблучок у бік скіпетра вирвалися зелені розрядні дуги і, з'єднавшись з ним, запалили усі його камені дивним сяйвом, схожим на світлодіодне.
   Всі полегшено видихнули: "Омаа-ваалам!" і стомлено впали на лави. Гноми і люди в балахонах, що стояли у центрі, впали просто на підлогу.
  120
   - Ми що, їх вбили? - Розгубилася Зося.
   - Тепер магія поліпшення здоров'я людства запрацює. - Раптом пролунав гучний голос з-під стелі. - Правда, на це знадобиться ще багато наполегливої праці.
   - Магічний Голос! Магічний Голос! - Благоговійно зашепотіли всі навколо і вдячно вклонилися нам з Зосею.
   - А що ми? Ми ж нічого такого... - Промимрив я.
   - Носії магічних каблучок "Інь-Ян"! Просіть, що хочете! - Звернувся до нас Голос.
   - Нам би додому... - Невпевнено почала Зося.
   - Хотілося б швидше! - Підтримав її я.
   - Функція миттєвого перенесення у просторі активована! - Повідомив Голос. - Досить уявити те місце, в яке треба перенестися!
   - Янек, я хочу додому! - Вчепилася в мою руку Зося.
   Я ще не встиг і подумати про її будинок, як ми опинилися в кущах біля нього.
   - Ми що, вже біля будинку?! - Не повірила Зося і кілька разів обійшла весь двір, перевіряючи, чи справді це її будинок.
   У цей час задзвонив Зосін мобільник.
   - Так, мама! Я вже біля будинку... Зараз піднімуся... Ні, я не одна, зі мною Янек... Добре, зараз будемо! - Зося відключила телефон. - Янек, ти знаєш, мої батьки хочуть з тобою познайомитися. Ти як?
   - Ну, я не проти. Тим більше, що вечеряти пора. Адже мене пригостять вечерею?
   - Звичайно! Пішли! - І вона потягла мене до під'їзду.
   Батьки у Зосі виявилися цілком симпатичними, веселими і досить молодими. Тата звали Кшиштоф, а маму - Агнеся. Кшиштоф був високим і з борідкою, а Агнеся - мініатюрною і рудоволосою. Вони розпитували і про моїх батьків, і про навчання в університеті, і про наше з Зосею знайомство. Мені вони здалися давно знайомими і навіть рідними.
   Потім ми з Зосею навперебій розповідали про відвідування Сілезького музею, не змовляючись описуючи подію з гномами, як спеціальну театралізовану виставу. Не говорити ж про магічні каблучки!
  121
   Каблучки, до речі, ми їм теж показали, але зі сміхом і жартами, не розкриваючи їх магічних властивостей. Тим більше, що й самі поки ще не знали всіх їх здібностей.
   Близько десятої вечора я попрощався і пішов до себе.
  ***
   Спав я міцно і довго: мені снилася Зося, з якою я вже не тільки цілувався, але й... Не дивно, що прокидатися не хотілося.
   Вже о пів на дев'яту мене розбудив Зосін дзвінок:
   - Привіт! Який сон дивишся?
   - Ну... Я вже збирався вставати...
   - Розповідай! Каблучка мені тебе показувала! Це, як у телевізорі, тільки посеред кімнати, прямо у повітрі!
   - Клас! - Я сів на ліжку.
   - До речі, ще й дещо з твоїх снів показала! Як тобі не соромно?! Я, може, ще не готова!
   - Зосінька, та це ж просто сон! - Почав виправдовуватись я. - Хоча, мені б дуже хотілося, щоб він скоріше збувся.
   - Ну, подивимося... Може, цей сон віщий?.. Гаразд, вставай, збирайся, я скоро буду! - І вона відключилася.
   Коли я виходив з ванної, у коридорі зіткнувся лобом з Зосею, що виходила з моєї кімнати.
   - Ой! Знову по тому ж місцю! Скоро моя гуля на лобі стане хронічною!.. - Я потирав вдареного лоба. - А як ти тут опинилася?
   - За допомогою каблучки! Не повіриш, представила тебе, подумала, що хочу бути поруч - і ось! - Радісно щебетала навколо мене Зося, поки я одягався. - А мої батьки поїхали у відпустку! На машині, до Чорногорії. На цілих два тижні! Тепер я абсолютно вільна!
   - Я зараз буду снідати, ти як?
   - Ой, я з задоволенням! А то з цими батьківськими зборами тільки каву і встигла випити!
  122
   Я почистив картоплю і посмажив її на рослинній олії. За цей час нарізав салат з помідорів, огірків і петрушки, присмачивши його оливковою олією і соком лимона. Коли картопля була майже готова, дрібно нарізав у неї бекон, посолив, поперчив і ще трошки притушив під кришкою. До кави я дістав з упаковки два кексика, виставив все на стіл і запропонував:
   - Прошу до столу! Сніданок готовий!
   Зося, яка весь цей час мовчки сиділа осторонь і лише спостерігала за моїми діями, нарешті, віднайшла дар мови:
   - Клас! Просто справжній кулінар! А я тільки чайник вмію ставити, та розчинну каву заварювати.
   - А чим же ти збиралася харчуватися у відсутність батьків?
   - А вони мені грошей на кафе залишили. Але тепер - ніяких кафе! Тепер ти мене будеш годувати! - Говорила вона, уплітаючи за обидві щоки.
   - Сніданками та вечерями - обіцяю! Та що стосується обідів... Не сидіти ж нам цілий день вдома?! Якщо ми будемо десь у місті, то й обідати будемо там.
   - Згодна! - Зося вже відставила порожню чашку. - Давай я посуд помию, адже я ще прекрасно вмію натискати кнопку посудомийної машини! - Вона поставила наші чашки і тарілки в машину і натиснула кнопку. - Бачиш, яка я гарна господиня?! То куди ми зараз?
   - А давай до гномів? Дізнаємося, хто вони такі, хто такі ті маги, що вони взагалі під землею всі роблять?
   - Давай! Ми пішки підемо чи одразу каблучками скористуємося?
   - Може, хоч трохи прогуляємося?
   - Пішки?
   - Чому б і ні?
   - Ну, то пішли!
   Погуляти ми вирішили по Дебовій горі. Адже саме десь під нею, за нашими розрахунками, знаходилася та велична будівля гномів. Погода була чудова, сонце припікало, час від часу ховаючись за хмарами, у тіні дерев віяло прохолодою, а повітря було чистим, і якимось п'янким. Ми, обійнявшись, ходили стежками серед дерев, піднімаючись все вище і вище у гору. Я час від часу допомагав Зосі забратися на черговий уступ.
  123
   - Ой, що це? - Зося зупинилася і показала рукою кудись вперед.
   На гілці куща біля самої стежки висіло щось чорно-червоне. Підійшовши ближче, ми побачили, що це вінок з якихось дивних чорних і червоних квітів.
   - Я таких ніколи не бачила. - Розглядала їх Зося. - І пахнуть якось дивно... Червоні - трояндами, а чорні - фіалками та лілеями...
   Я оглянувся довкола - ніде нічого подібного не росло. В траві миготіли лише грицики та кульбаби. Зося, надівши на голову вінок, стала якоюсь лагідною і сумною.
   - Якщо ти мене зараз же не поцілуєш, я помру! - Зі сльозами на очах промовила вона.
   - Зосінька, люба! Я ж тебе дуже-дуже кохаю! Не вмирай, будь ласка! Я ж без тебе жити не зможу! - Бурмотів я, покриваючи її поцілунками і саджаючи до себе на коліна, сівши і притулившись до уступу гори.
   Поступово закохано-меланхолійний настрій став опановувати і мною. Хотілося кохати Зосю до нестями і одразу ж померти. Я цілував Зосині губи, шию, плечі, груди, і при цьому заливався сльозами. Зося, теж вся у сльозах, відкинула голову, і вінок з її голови впав. За мить нас відпустило.
   - Здається, ці квіти якось незрозуміло діють на свідомість. - Зауважив я.
   - Одні посилюють кохання, а інші наганяють тугу і смуток. - Погодилася Зося. - Давай, викинемо їх кудись подалі, щоб вони нікому не трапилися.
   Я піднявся, щоб закинути вінок подалі в кущі і тут побачив за уступом, біля якого ми сиділи, якусь металеву ручку. Ні про що не думаючи, я потягнув за ручку і відкрив люк. Сходинки під кришкою вели кудись униз.
  124
   - Зося, я тут щось знайшов...
   - Щось хороше, чи погане? - Зося підійшла до мене. - Знову сходинки! Мабуть, до гномів. Пішли?
   - А як же каблучки?
   - Каблучки перенесуть нас туди, куди ми захочемо, але що можемо уявити. А цей люк ми ще не досліджували.
   Сходи вивели нас на берег неширокої, всього близько двадцяти метрів, підземної річки, вздовж якої росли світло-зелена трава і кущі з чорними та червоними квітами. Печера річкового русла освітлювалася такими ж круглими світильниками, що й та печера гномів.
   - То от звідки ті квіти! Мабуть, хтось із гномів загубив. - Здогадалася Зося.
   Трохи пройшовши вздовж берега, ми побачили човен, прив'язаний до кільця, вбитого в чорну скелю.
   - Дивись, човен! Давай покатаємось? - Заплескала в долоні Зося. - Буде так романтично - плисти у човні по підземній річці...
   - У нього немає весел. - Зазирнув я у човен.
   - То попливемо за течією. - Зося вже увійшла в човен і сіла на лаві. - Так навіть краще: руки у тебе будуть вільними і ти будеш мене обнімати!
   Я сів поруч і, відв'язавши канат, обійняв Зосю. Течія підземній річки була не сильною, нас несло зі швидкістю пішохода, що прогуюється. Спочатку я дивився по сторонах, відзначаючи, що берега річки, яка звивалася у підземеллі, то звужуються, майже нависаючи над нами стрімкими скелями, то розширюються, демонструючи бліду низьку рослинність з чорними і червоними квітами. Сама вода здавалася дзеркально-чорною, але коли Зося зачерпнула її долонею, вона виявилася найзвичайнісенькою і чистою.
   Потім всією моєю увагою заволоділи гудзички на Зосиній блузці, які так і манили їх розстебнути. Ну а потім, я повністю потонув у відчуттях під моїми руками і під моїми губами від того, що перебувало під блузкою...
  125
   Як довго ми пливли, не знаю, бо зовсім втратив відчуття часу. Може, годину, а може, й цілу вічність. Раптом Зося сахнулася і запахнула блузку. Я підняв голову - ми підпливали до підземного міста, будинки якого, витесані з обох сторін у скелястих берегах, терасами спускалися до річки. Берег річки у цьому місті являв собою два півкола площі, сполучені перекинутим через річку широким, майже як сама площа, кам'яним мостом з мереживно вирізаними поручнями. Не звертаючи ніякої уваги на нас, по своїх справах сновигали нечисленні гноми. Човен пристав до парапету мосту, я просунув канат у таке ж саме, як і раніше, металеве кільце, закріпив його і допоміг Зосі вибратися на берег.
   - Я відчуваю себе, наче Гулівер серед ліліпутів. - Розгублено озиралася Зося.
   Дійсно, навіть найвищі гноми не діставали до наших талій.
   - Хто би нам тут щось показав і розказав... - У задумі я почухав ніс, і раптом каблучка на моїй руці знову засвітилася зеленуватим світлом.
   Гноми раптом всі одночасно зупинилися і повернулися до нас.
   - Ми щось зробили не так? - Злякалася Зося. Її каблучка теж світилася.
   З найближчого будинку вийшов сивий гном у червоній жилетці з двома золотими ґудзиками і підійшов до нас.
   - Вітаю вас у нашому місті, шановні Інь і Ян! - Звернувся він до нас. - Мене звуть Інгвар, я можу приділити вам час.
   Всі інші гноми знову розійшлися, зайняті якимись своїми справами.
   - Це через каблучки? - Запитала Зося.
   - Ваші каблучки дають допуск до будь-яких таємних знань Землі і всього Всесвіту. - Підтвердив гном. - Що би ви хотіли дізнатися від нас?
  126
   - А ви справжні, не казкові? - Поцікавилася Зося.
   - Найсправжнісінькі! - Запевнив її гном. - Наша цивілізація має приблизно такий же вік, що й ваша. Навіть трохи старша, тому що, коли після чергового катаклізму ви здичавіли і бігали по поверхні, як дикуни, ми жили під землею і майже повністю зберегли древні знання.
   Обличчя гномів трохи відрізнялися від європейських, мабуть, вони належали до іншої раси. Колір шкіри був набагато світліший за нашу з якимось зеленкуватим відтінком. Очі великі й більш округлі. Носи трохи довші, але тонші. Вилиці майже не випирали, а підборіддя були злегка загнуті догори. Великі, високі лоби, жорстке пряме волосся рудуватих відтінків, тонкі короткі пальці...
   - Розкажіть про вашу цивілізацію. - Попросив я.
   - Це довга історія, а довгі історії найкраще вислуховувати за гарним обідом. Прошу до мого столу! - І гном повів нас у свій дім.
   Як не дивно, будинки гноми будували високими, я легко міг увійти до кімнати, лише злегка пригнувшись у дверях.
   - А чому...
   - Наші предки були майже такими ж високими, як ви, просто за сорок тисяч років трохи подрібнішали під землею. А традиція будувати будинки за старими мірками збереглася. Крім того, до нас іноді заглядають маги, треба ж їх якось приймати.
   Магів ми вже вчора бачили, правда, тільки в балахонах. Які в них були обличчя, і чи були взагалі, ми не знали. Та зріст у них був, як у звичайних людей.
   - А маги теж живуть під землею? - Запитав я.
   - Деякі живуть. У них теж є своє місто, але під іншим берегом Рави.
   - Прямо під Катовіце?
   - Так. Ми займаємо простір під Дебовой горою, а вони - під рівниною міста.
  127
   Гном запросив нас до високого, як для нього, столу, який для нас виглядав наче журнальний. Одразу ж кілька жінок почали виставляти на нього всілякі страви, які ароматно пахли і викликали звірячий апетит.
   - Це моя дружина і мої доньки. - Представив їх Інгвар. - Бася, Гася і Марися.
   - Ой, а моїх подружок теж Басею та Марисею звуть! - Посміхнулася Зося.
   Накривши на стіл, жінки вклонилися і вийшли. Ми взялися за їжу, одночасно слухаючи розповідь Інгвара.
   Отже, все почалося дуже давно. В одне з потеплінь на Землі почали поширюватися людиноподібні. Їх було дуже багато видів. Гноми були однією з гілок гомінідів. Спочатку всі гомініди відрізнялися не дуже сильно - рисами обличчя і більш тонкою, чи навпаки, більш кремезною будовою кістяка. Всі цивілізації розвивалися приблизно рівномірно і навіть дійшли до польотів у повітрі й у космосі, а також до підводних плавань. Але потім почався льодовиковий період. Хто міг, рятувався у підземеллях, хто не міг - або вимерли, або мутували. До кінця льодовикового періоду все людство опинилося на межі вимирання. Окремі племена різних видів зуміли вижити, але майже всі сильно здичавіли, тому їм довелося розвиватися знову. Видів людей залишилося зовсім мало: неандертальці, кроманьйонці, флоренси, хобіти, денисівці (якщо називати їх по-сучасному) і так далі. За кілька десятків тисячоліть льодовикового періоду лише дехто зміг зберегти залишки колишніх знань, та й то завдяки тому, що їм допомогли інопланетяни, які сюди інколи прилетали.
   - А що, іншопланетяни насправді існують?! - Не повірила Зося.
   - Звичайно! Не може ж такий величезний Всесвіт створити життя лише на одній окремо взятій планеті! Життя, у тому числі й розумне, розсіяне скрізь.
   - Клас! А ви володієте магією? - Поцікавився я.
   - Так. Але наша магія - це серйозна старовинна наука, залишки якої ми зберігаємо і працюємо над відновленням втраченого. В останні два тисячоліття нам здорово допомагають у цьому і присвячені люди, які називають себе магами.
  128
   Коли з обідом було покінчено, Інгвар запропонував нам прогулянку містом, знайомлячи з його архітектурою та благоустроєм. Незважаючи на сприятливу зміну клімату, гноми не стали повертатися на поверхню. Живучи під землею і маючи справу з каменем, вони навчилися вирізати з нього найтонше мереживо, прикрашаючи їм всі споруди. Електрику вони зберегли ще з допотопних часів, але добу продовжували ділити на день та ніч. "Вночі" вони робили світло менш яскравим, схожим на освітлення наших нічних вулиць. Саме освітлення, яке змінилося на більш тьмяне, змусило нас звернути увагу на годинник: була вже десята вечора.
   - Вже час додому! - Вигукнула Зося.
   - Та й мені пора спати. - Вклонився гном. - Приходьте до нас, коли захочете.
   - До побачення! - Попрощалися ми.
   Цього разу ми скористалися каблучками і за мить опинилися в моїй квартирі. Після дуже ситного обіду у гномів, вечеряти не хотілося, тому ми тільки випили по чашці чаю і разом вирушили в душ. Спільне купання (з поцілунками і не тільки) тривало більше години, тож у ліжко ми лягли вже за північ. Чи то у мене в голові каламутилося від пристрасті, чи то нас оточив перлиновий туман, точно не знаю, але про всяк випадок, вимикаючи світло настільної лампи, я скинув монетку, що лежала поруч з нею, на підлогу. Шукати її я не став, самі розумієте, не до того було...
  
  Стоп!
  Треба перепочити і відшукати монетку.
  Спробуємо підкинути її знову.
  
  Вибір-3 (решка-орел):
   Якщо вам випала "решка", переходьте до розділу Љ26 "Рівень-3. Решка-Орел-Решка" на сторінці 416.
   Якщо вам випав "орел", переходьте до розділу Љ27 "Рівень-3. Решка-Орел-Орел" на сторінці 431.
   Якщо монетка встане на ребро, переходьте до розділу Љ28 "Рівень-3. Решка-Орел-Ребро" на сторінці 443.
  
  129
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, за допомогою монетки обирайте напрям з двох, що залишилися, подивившись сторінку трохи вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, вам залишився лише один варіант. Подивіться, на яку сторінку треба перейти.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, перейдіть на сторінку 33 до пункту "Повернення-3" розділу Љ3 "Рівень-1. Решка".
  
  Розділ 9. Рівень-2. Решка-Решка.
   Я дістав монету, дану мені "стрелочницею", і підкинув її вгору. Нас з Зосею огорнуло перлиновим туманом, а коли він розвіявся, біля своїх ніг я побачив монетку, яка лежала догори "трійкою", тобто "решкою".
   - Решка! - Вигукнула Зося. - Тож нам до річки! Почекай, я збігаю за купальником! - І вона помчала додому, не давши мені й слова сказати.
   Мені про плавки думати не треба було: влітку все необхідне завжди знаходиться у моєму рюкзаку. Вивівши велосипед з-за лавки, я підвів його до самого під'їзду. Тої ж миті двері відчинилися, трохи не вдаривши мене знову, і з них вилетіла Зося.
   - Я готова! Поїхали!
   Зося влаштувалася на рамі, я сів позаду і, охопивши її з двох боків руками, взявся за кермо.
   - Ти не дуже притискайся! - Зупинила Зося мій запал. - А то я можу відчути те, що пристойній дівчині на другий день знайомства відчувати не годиться!
  130
   Незабаром ми приїхали до пляжу на березі Рави. Ліворуч виднілася невелика пристань парку Штауваєри, праворуч - аеропорт Муховец, посередині - прекрасний піщаний пляж з парасольками і лежаками.
   - Клас! Я одразу купатися! - Зося скинула на лежак сукню і побігла до води. - Доганяй!
   Поки я переодягнувся в плавки, Зося вже була далеко від берега. Я поплив до неї. Нас розділяло всього метрів п'ять, коли повз промчав водний скутер, накривши мене з головою крутою хвилею. Виринувши, я Зосі не побачив. "Невже потонула?" - промайнула панічна думка. Я почав вистрибувати з води, сподіваючись побачити Зосю попереду - нікого. Почав пірнати, але під водою теж Зосі не знайшов.
   - Янек! Янек! - Почулося ззаду.
   Зося кликала мене майже від берега. Я кинувся до неї.
   - Я тебе кличу, кличу!
   - А я тебе шукаю, шукаю! Думав, що ти втопилася.
   - Я просто пірнула у хвилю назустріч тобі, трохи не розрахувала і перепливла далі. А ти, замість того, щоб плисти до мене, поплив в іншу сторону і почав пірнати. А потонути я ніяк не могла, я з дитинства плаваю!
   - Звідки ж я знав, що ти чудово пірнаєш і плаваєш? Адже ми з тобою ще так мало знайомі...
   Ми вже випливли на мілину і встали на ноги. Я обійняв Зосю і притиснув її мокре тіло до свого, намагаючись поцілувати.
   - Послухай, ти, малознайомий! - Відсторонилася Зося. - Чи не занадто ти поспішаєш?
   - Життя така штука, що проходить дуже швидко. Це мені бабуся казала, а вона знає сенс життя. Тому завжди треба поспішати, бо багато чого можна не встигнути.
   - Ну, якщо бабуся каже... Тоді добре! - І Зося сама мене поцілувала.
   Потім ми лежали на лежаках і милувалися хмарами. Вони перетікали і з"єднувалися, утворюючи небесні замки і палаци, які постійно змінювали свої обриси.
  131
   - Ти ніколи не хотів стати архітектором? - Запитала Зося.
   - Та ні, Я взагалі не дуже-то здатний до дій. Так, любитель поговорити про все на світі. У крайньому випадку щось написати...Тому й вчуся на журналіста.
   - А я завжди мріяла побудувати собі палац. Найнезвичайніший. Але мої батьки все життя займаються фізикою та хімією. Ну, я подумала, і вирішила йти їхнім шляхом.
   - Одразу стати і фізиком і хіміком?
   - Ні, на чаші терезів моїх сумнівів переважила мама. Я поступаю на хімічний до нашого університету.
   - Клас! Отже, будемо вчитися зовсім поруч. Ти вже обрала для себе додаткові заняття?
   - Ні, мабуть, піду завтра чи післязавтра.
   - Я з тобою! Давай складемо розклади так, щоб на додаткові лекції ходити разом.
   - А хіба так можна?
   - Звичайно! Лише б це не заважало основному навчанню. Зате у нас з'являться спільні інтереси! Хоча поки у мене тільки один інтерес... - Я пересів на лежак до Зосі, нахилився над нею і ми знову почали цілуватися...
   Здавалося б, ну скільки часу можуть зайняти поцілунки? Коли ми, нарешті, вирішили припинити це заняття, сонце вже торкалося верхівок дерев. Напівп'яні від кохання, ми озиралися, ніби опинилися в незнайомому місці, а, можливо, взагалі на іншій планеті.
   - Як швидко час пролетів... - Зауважила Зося.
   - Я ж казав! Цей час взагалі незрозуміла штука: то повзе, як равлик, то летить, як реактивний літак.
   - Мабуть, надолужує відставання.
   - Точно! З ранку він тягнувся, а тепер несеться.
   - Думаю, і нам пора кудись понестися.
   - А куди? В кафе? В кіно? На дискотеку?
   - Давай в кафе з дискотекою! - Зупинила мене Зося.
   - Я знаю одну таку місцинку неподалік від "Сподека" (спортивно-концертний комплекс у вигляді літаючої тарілки, побудований в Катовіце в 1970 році). Поїхали?
   - Поїхали. - Погодилася Зося.
  132
   Ми знову сіли на велосипед і поїхали до "Сподека". Вечір тільки починався, і людей поки було мало, тому нам вдалося зайняти столик на двох у затишному куточку кафе за пальмою. Замовивши легку вечерю, ми пішли танцювати. Музика, ритм, миготіння світла, закоханість - та ви й самі знаєте, як це діє! Час знову летів так стрімко, що коли Зосі зателефонувала мама і повідомила, що вже перевалило за десяту годину, ми спочатку навіть не повірили.
   - Ой, матусенько! Я зовсім не помітила! Ми на дискотеці, зараз поїду додому... Ні, я не одна, мене проводять до самого дому... Так, скоро буду.
   - І хто це тебе буде проводжати? - Роблячи вигляд, що ревную, запитав я. - Покажи мені цього Казанову!
   Зося зробила вигляд, що вишукує когось у танцюючому натовпі:
   - Зараз покажу... Це... Де ж він... Ось він! - Зося несподівано схопилася з-за столу і тицьнула у мене пальцем. - Пішли! - І вона попрямувала до виходу.
   Біля під'їзду Зосю вже чекали її батьки.
   - Молодий чоловіче! - Звернувся до мене сухорлявий чоловік з темною борідкою. - Вам слід знати, що Зосіньці ще лише сімнадцять років, вона, як ви розумієте, не повнолітня, а тому повинна бути вдома не пізніше одинадцятої.
   - А ще краще - не пізніше десятої! - Вставила мініатюрна рудоволоса жінка, чимось схожа на Зосю.
   - Між іншим, зараз пів на одинадцяту! - Подивилася Зося на годинник. - Ми саме вписалися!
   - Справді?... Тоді давайте знайомитися. Я - Кшиштоф, Зосин тато. А це - Агнеся.
   - Зосина мама! - Уточнила та.
   - А я Янек, Зосин друг. - Представився я.
   - А давно ви знайомі? - Поцікавився тато Кшиштоф.
   - Приблизно з півроку.
   - Мама, тато! Досить вже допитувати людину! Пізно вже, а йому ще додому добиратися! Ось завтра він до нас прийде, тоді й порозпитуєте!
  133
   І вона, попрощавшись, повела своїх батьків у будинок. Я поїхав до себе.
  ***
   - Янек! Дивись, я лечу!... - Кричала мені Зося, ширяючи серед хмар, просто розставивши в сторони руки. - Лети до мене!
   Я відштовхнувся від землі ногами і теж злетів. Відчуття неймовірної легкості і свободи було розлито у повітрі, і ми стали ганятися один за одним, то облітаючи зустрічні хмари, то граючи серед них у хованки...
  ***
   - Янек, вставай! Тебе чекають великі справи! Янек, вставай! Тебе чекають вели... - Розбудив мене вранці будильник.
   Не встиг я встати, як пролунав дзвінок телефону:
   - Привіт, Янек! Ти вже прокинувся?
   - Так.
   - Тоді приходь до нас на восьму годину на сніданок. Батьки мають право знати, з ким їх дочка гуляє допізна.
   - А яка в тебе квартира?
   - Шістдесят друга, це третій поверх!
   Схопившись з ліжка, я швидко привів себе в порядок, підхопив рюкзак і побіг вниз, перестрибуючи через дві сходинки. Бігти по ранковій вулиці було так само легко і вільно, як літати уві сні.
   Розсівшись за столом у вітальні і запропонувавши мені приєднатися до сніданку, батьки Зосі деякий час мовчки розглядали мене, а потім майже одночасно заговорили:
   - То Ви на журналіста вчитеся? - Запитав тато Кшиштоф.
   - А чому Ваші батьки в Африці? - Поцікавилася мама Агнеся.
  134
   Десь у голові залоскотало. "Знову дежавю" - неквапливою кішкою пройшла через мозок думка - "А якщо я вже з ними знайомився, то й переживати мені нема чого, можна й пожартувати, якщо вийде".
   Поки я розповідав про себе, зумів взяти себе в руки і зовсім заспокоївся. Батьки у Зосі були чудові - веселі, молоді, завзяті, доброзичливі. Ми одразу ж перейшли на "ти".
   - А чим ти цікавишся, чим займаєшся у вільний час? - Сипалися на мене питання.
   - Я багато чим цікавився, багато чим займався, багато про що читав, але нічого не доводив до кінця. Отже, мене можна назвати всебічно недорозвиненою особистістю. - Пожартував я. - Але у мене ще є трохи часу попереду, щоб хоч у чомусь досягти успіхів. Якщо Зося цей час не відбере повністю.
   - І не сподівайся! Відберу все до секундочки! - Засміялася Зося.
   - Ну, а якщо серйозно? - Не вгавала мама Агнеся.
   - Та що може бути серйозним у вісімнадцять років?! - Зупинив її тато Кшиштоф.
   - А ще Янек грає на фортепіано, пише пісні, чудово їх виконує і вчить мене кататися на скейті! - Випалила Зося, встаючи з-за столу і піднімаючи мене за руку.
   - А куди ви зараз підете? - Поцікавилася мама Агнеся.
   - Спробуємо десь дорозвинутися. - Пожартував я.
   - Але тільки до десятої години!
   - Ну, мамо! До дванадцятої!
   - Ні вашим, ні нашим! - Зупинив їхню суперечку тато Кшиштоф. - До одинадцятої!
   - Тільки не потрапте в аварію! - Наставляла вже у дверях мама. - Зараз по телевізору щодня поліцейські передають такі страшні зведення!
   - Саме ці поліцейські і винні у всіх аваріях! - Обернувся я від сходів.
   - Як це?
   - Кожного разу, як я бачу аварію, поруч обов'язково стоїть поліцейська машина! - І я потягнув Зосю за руку вниз по сходах.
  135
   - Куди підемо? - Запитала Зося на вулиці.
   - Та куди очі дивляться! - Відповів я безтурботно. - Мені з тобою - хоч на край світу!
   - Тоді пішли прямо!
   Ми йшли, тримаючись за руки, час від часу зупиняючись, щоб поцілуватися. Отямившись від чергового поцілунку, ми помітили, що стоїмо, притулившись до великої та яскравої афіші.
  КЛЯКСОГРАФІЯ
  Ми навчимо вас малювати плямами!
  Відкрийте свої таланти!
  Розвиватися ніколи не пізно!
  - значилося на афіші.
   - Здається, хтось обіцяв моїм батькам, що ми будемо розвиватися. - Вивільнилася з обіймів Зося. - Чому не тут? - І вона ткнула пальцем в афішу.
   Тренінг з кляксографії проводився тут же, у великому приміщенні на першому поверсі. Спочатку нас навчили бачити в кожній випадковій кляксі, в кожній плямі на дорозі, на стінах, на стелі і де завгодно обриси предметів, людей, тварин.
   - Таким чином, ви розвиваєте уяву. - Пояснював тренер. - А гарна уява ще нікому в житті не завадила.
   Потім ми вчилися ставити плями: пензликами і зубними щітками, ватяними паличками і ганчірочками, просто розливаючи або виплескуючи на картон фарбу, вистрілюючи її з водяних пістолетів і бризкаючи шприцом.
   Потім ми пробували додавати цим кляксам нових обрисів за допомогою тих же інструментів і навіть просто пальцями. А закінчили заняття створенням загальної шедевральної картини розмірами два на три метри. Вставши по периметру цього полотна, всі бажаючі могли вилити на нього велику краплю будь-якої фарби і шляхом роздування її через трубочку направляти фарбу у потрібне місце. Спільними зусиллями восьми осіб у нас вийшов якийсь неймовірний, фантастичний пейзаж. Потім ватяними паличками ми домалювали все те, що вважали необхідним для закінченості цього пейзажу.
  136
  Зафотографувавши на смартфон всю свою творчість, ми, сповнені натхнення і почуваючи себе набагато більш розвиненими в художньому сенсі, вийшли на вулицю.
   - А чи не пора нам підкріпитися? - Запитав я, почувши апетитні запахи з розкритого вікна кафе, повз яке ми проходили.
   - Думаю, що пора! - Погодилася Зося, подивившись на годинник. - Вже пів на другу.
   Ми замовили польський чурек та італійську піцу. Не знаю, що за день був сьогодні в офіціанта, але він примудрився спіткнутися біля нашого столика і облити мою футболку.
   - Щоб тебе!.. - Схопився я, бо чурек був досить гарячим. - І що мені тепер, гуляти з дівчиною в такому вигляді? - Я намагався відтерти серветкою величезну пляму на футболці, але вона, як на тренінгу з кляксографії, все більше ставала схожою на фантастичний пейзаж.
   - Вибачте... Я не хотів... - Виправдовувався офіціант, подаючи мені все нові й нові серветки.
   Підбіг адміністратор і заторохкотів:
   - Приносимо вам свої щирі вибачення! Ваш обід буде оплачено за рахунок закладу! Пройдіть зі мною, ми дамо вам у щось перевдягнутися! Вашу футболку неодмінно виперуть! - І він потягнув мене за собою кудись у службові приміщення.
   Поки я роздягався, переодягався в чисту офіціантську сорочку і віддавав для прання свою футболку, Зосю пересадили за інший столик і заставили його стравами "від закладу". Крім замовлених нами чурека і піци, нам принесли віденські сосиски з кнедликами, кілька видів салатів в маленьких розеточках, ароматні свіжоспечені булочки і два тістечка.
  137
   - Візьміть з щирими вибаченнями! - Продовжував метушитися адміністратор. - Адже навіть у Біблії сказано, що не треба пам'ятати зла!
   - Аге, як же! - Стрепенулася Зося. - Як це не пам'ятати зла? Людина старалася, а ми забудемо?! - І вона з таким завзяттям вп'ялася зубами у шматок піци, що розгублений адміністратор миттєво зник. - Набрид! - Вже спокійно сказала Зося. - Крутиться і крутиться. Поїсти спокійно не дає.
   Може, ви не повірите, але нам вдалося з'їсти все! По-перше, голод, по-друге, молодість, по-третє, безкоштовне обслуговування. Поївши, я підкликав офіціанта, щоб запитати, коли ж буде готова моя футболка. Нашого офіціанта в залі вже не було. Замість нього підійшла дівчина і, сказавши, що футболку привести в порядок поки не вдалося, поставила перед нами каву і морозиво теж за рахунок закладу.
   - Нам що, тут до вечора сидіти? - Підморгнувши Зосі, я постарався вкласти в голос якомога більше обурення. - Може, у нас інші справи є?!
   Насправді ми з Зосею не проти були провести тут не тільки пару годин, але й всю решту дня і навіть вечір. А що? Годують безкоштовно, від кондиціонера віє легкою прохолодою, звучить ненав'язлива музика, поруч за столиком сидить дорога людина, з якою є про що поговорити...
   Близько четвертої години адміністратор знову підійшов до нашого столу. В руках він тримав якусь пласку коробку.
   - Вибачте за турботу! - Знову забелькотів він. - Ваша футболка остаточно зіпсована, тому ми взяли на себе сміливість замість вашої купити дві нові. - І він розкрив коробку.
   У ній лежали дві футболки мого розміру - одна салатна, майже як моя постраждала, а друга - синьо-біла. Я пішов переодягатися і вийшов до Зосі в синьо-білій футболці.
   - Кльово! І чому цей офіціант не вилив чурек на мене? Мені б тоді купили дві нові сукні! - Засміялася Зося, і ми попрямували до виходу.
   Біля виходу адміністратор подав Зосі букет троянд.
   - Це щоб я зла не пам'ятала? - Посміхнулася Зося. - Гаразд, забуду.
  138
   І ми пішли до скверу, що виднівся трохи віддалік.
   - Що будемо робити далі? Хотілося б ще чогось такого авантюрного. - Задумливо нюхаючи кожну квітку, запитала Зося.
   - Ти коли-небудь грала в лотерею?
   - Так, пару разів, але мені ніколи не щастило.
   - Мені теж. Але це тому, що ми були нарізно. Зараз, коли ми разом, нам обов'язково повинно пощастити. - Я побачив у сквері натовп, який збирався біля розтягнутого між стовпів плакату, що закликав взяти участь у концерті самодіяльності та безпрограшній лотереї. - Чим тобі не авантюра?! Виконаємо щось і отримаємо виграшний квиток!
   - А що ми виконаємо?
   - Та хоч ту пісню, яку я для тебе написав!
   - А я співати не вмію.
   - А тобі й не треба! Я буду співати, а ти танцювати! - І ми пішли записуватися на конкурс.
   Хлопець у клоунському вбранні записав нас дев'ятими, після вуличного гітариста і перед мімом. На імпровізованій сцені стояв клавішний синтезатор, два мікрофони і великі колонки. Публіка зібралася весела і доброзичлива, всі виступи, навіть найслабші, проводжали гучними оваціями і вигуками схвалення. Після виступу кожен учасник виймав з барабана квиток і вголос зачитував свій виграш: Квитки в кіно на двох! Прогулянка на катері по Раві! Відвідування Сілезького музею! Абонемент до тренажерного залу комплексу "Сподек"!
   Підійшла наша черга. Коли ми піднімалися на підмостки, у сквері запалилися різнокольорові гірлянди вечірніх ліхтарів. В їх романтичному освітленні я підійшов до клавіш і кивнув Зосі. Вона поклала свій букет на край синтезатора і відійшла трохи вбік. Я заграв і заспівав, а Зося почала танцювати... В результаті нам дістався найромантичніший приз - поїздка на Парад Драконів у Кракові!
   - Це ж завтра! - Вигукнула Зося, подивившись на дату.
   - От бачиш, романтична авантюра вдалася! Ми виграли головний приз! - Зрадів я.
  139
   Ми додивилися концерт до кінця, пораділи за всіх його учасників і стали вибиратися з веселої юрби, яка вже почала розходитися.
   - Мамо! Ми виграли приз! Поїздку до Кракова на Парад Драконів! - Поспішила Зося поділитися радістю по телефону. - Завтра! Удвох!.. Так, пам'ятаю... До одинадцятої буду...
   Після довгого стояння біля підмостків, захотілося трохи відпочити. Під одним з ліхтарів я побачив вільну лавку і повів Зосю до неї.
   - Вечір настав... - Озирнулася на всі боки Зося, присівши на лавку. - Чим займемося далі?
   - А чим тобі тут погано? - Я обійняв Зосю і став її цілувати.
   Це заняття затягнулося у нас допізна... Схаменулися ми, коли якийсь п'яний, проходячи повз і брязкаючи склом в брудному пакеті, поцікавився, чи є у нас порожні пляшки. Пляшок у нас не було.
   - І чого сидіти? - Бубонів собі під ніс випивака, віддаляючись. - Якщо сидиш, то пий, якщо п'єш - залишай пляшку! Сидять тут без діла і без користі... Краще б йшли додому!
   Додому нам, дійсно, було вже на часі. Провівши Зосю до її будинку, я дізнався, що, виявляється, сьогодні вночі її батьки їдуть до Чорногорії.
   - Тоді ми підемо їх проводжати! - Зрадів я приводу не йти до себе і піднявся разом з нею у квартиру.
   Поїзд відправлявся о першій ночі. До цього часу ми сиділи, розмовляючи, у вітальні. Спочатку ми з Зосею розповіли батькам про тренінг з кляксографії, показали фото своєї кляксотворчості, потім вирішили надрукувати кращі "картини" на принтері. Потім тато Кшиштоф, ретельно приховуючи хвилювання, відвів мене убік і, як чоловік чоловікові, сказав, щоб я дбав про Зосю в їх відсутність і не ображав її, інакше він мене з під землі дістане. Мама Агнеся хвилювалася, як це ми за їх відсутності поїдемо до Кракова. Зося хвилювалася, що час тягнеться так довго, і вони ніяк не виїдуть. Я хвилювався, чи дозволить мені Зося залишитися у неї на ніч ...
  140
   Нахвилювавшись досхочу, ми сіли у таксі і поїхали на вокзал. Поїзд відправився строго за розкладом, і ми з Зосею, нарешті, залишилися самі. На цілих два тижні!
   Зося дозволила мені залишитися з нею, але попередила, що ще не готова до серйозних стосунків. Я пообіцяв, що не буду зазіхати на неї і навіть не стану роздягатися, залишившись у джинсах. Абсолютно виснажені і втомлені, ми лягли спати. Я обійняв Зосю і нас заволокло перлиновим туманом. Вже крізь сон, я чи то почув, чи то відчув, як щось випало у мене з кишені і впало на підлогу...
  
  Стоп!
  Щоб дізнатися, що будуть робити Зося і Янек, прокинувшись,
  треба знову кинути монетку.
  
  Вибір-3 (решка-решка):
   Якщо вам випаде "орел", переходьте до розділу Љ24 "Рівень-3. Решка-Решка-Орел" на сторінці 386.
   Якщо випаде "решка", переходьте до розділу Љ23 "Рівень-3." Решка-Решка-Решка" на сторінці 378.
   Якщо монетка постане ребром, переходьте до розділу Љ25 "Рівень-3. Решка-Решка-Ребро" на сторінці 404.
  
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, кидайте монетку і визначайте сюжет з решти двох напрямків.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, вам залишається лише один варіант. Сторінку переходу визначте вище.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, то вам треба перейти на сторінку 34 до пункту "Повернення-3" розділу Љ3 "Рівень-1. Решка".
  
  141
  Розділ 10. Рівень-2. Решка-Ребро.
   Я дістав монету, дану мені "стрілочницею", і підкинув її вгору. Одразу ж нас з Зосею огорнуло перлиновим туманом, а коли він розвіявся, монетки я не побачив, а Зося чомусь потирала свою потилицю.
   - А де ж монетка? - Запитав я.
   - У моїй голові. - Відповіла Зося. - У волоссі заплуталася.
   - Ну-мо, нахили голову!
   Я розвів хвилясте волосся на Зосиній маківці в сторони і знайшов там монетку, що стояла ребром.
   - Боляче? - Занепокоївся я. - Вона ребром у волоссі стирчить.
   - Якщо ребром, то нам дістається "або".
   - Яке "або"? - Не зрозумів я.
   - Ну, ми ж домовилися, що якщо монетка стане на ребро, то буде не парк, не річка, а "або".
   - І де це "або" знаходиться?
   - А я звідки знаю?..
   - Давай міркувати логічно! Якщо до парку веде ця дорога, до річки - ця, то для "або" залишається тільки ця! Поїхали?
   Я посадив Зосю на раму велосипеда перед собою і поїхав, відчуваючи її в своїх обіймах, не за місто, як думав спочатку, а прямо в центр. Проїхавши по алеї Войцеха Корфанти, ми виїхали до "Сподека" - одного з найбільших в Європі критих спортивно-концертних комплексів. Він у нас побудований у вигляді літаючої тарілки, що "приземлилася" тут ще в сімдесятих роках.
   - Ти давно в "Сподеку" була? - Запитав я, ставлячи велосипед на стоянці.
   - Ще взимку, на концерт приходила.
   - То давай подивимося, що нам запропонують сьогодні...
  142
   Ми підійшли до афіші. Велика арена запрошувала ввечері на фестиваль фольклорних ансамблів, гімнастичний зал пропонував за годину чемпіонат округу з легкої гімнастики. Каток і тенісні корти працювали без перерв, пропонуючи тренінги за акційними цінами.
   - Куди спочатку? На ковзанку чи на корти? - Надав я Зосі право вибору.
   - Давай, поки не жарко на корти, а потім охладимося на ковзанці!
   На корті з'ясувалося, що ні я, ні Зося професійними тенісистами не були. Тренер пояснив нам, як ставати у стійку, як замахуватися ракеткою, як стежити за м'ячем і, коли у нас стало трохи виходити, пішов до іншої пари.
   Погравши трохи в теніс, ми пішли на ковзанку. Перевзувшись, виїхали на лід, і тут виявилося, що Зося цілих п'ять років займалася фігурним катанням. Вона вміла робити таке, що я тільки розкривав рота: стрибки, каскади, кожухи, вертушки, прогини, вертикальні шпагати, різні види ковзання... Я зі своїми кількома трюками, якими хотів похвалитися, нервово стояв осторонь.
   - Приєднуйся! - Під'їхала до мене Зося. - Дечого тебе навчу! Бери мене цією рукою за талію, а цієї - за руку...
   Вона навчила мене синхронного ковзання, парі стрибків, і трьом підтримкам. А потім зазвучала ніжна музика, стали падати світлові "сніжинки" від спеціального прожектора і голос по радіо запропонував романтичні танці. Танцювати на ковзанах було незвично, але класно. Ми ковзали, міняючи пози і напрямки, і все - обійнявшись...
   Потім ми сиділи в кафе і я постійно ловив себе на тому, що просто потопаю у смарагдовій зелені Зосіних очей...
   Від цього добровільного потопання мене відволікли дивні слова:
   - ...справжні іншопланетяни! Присягаюсь!
   Зося теж повернула голову до сусіднього столика.
  143
   - Ти думаєш, чому "Сподек" побудували прямо над вугільним пластом? Думаєш, не було бажаючих його розробляти? А як же! Просто саме в цьому пласті знайшли залишки древнього корабля прибульців! Я тобі кажу! "Сподек" тому і побудували у вигляді тарілки, щоб припинити чутки... - Хлопець в окулярах і синій майці раптом помітив, що ми прислухаємося. - Ха! Здорово я тебе розіграв! - Вдавано розсміявшись, він відкинувся на спинку стільця. - Щось тут багатолюдно стає, підемо кудись на природу...
   Він і його співрозмовник встали і вийшли назовні.
   - Як ти думаєш, це правда? - Повернулася до мене Зося. - Мені взагалі-то завжди хотілося зустрітися з братами по розуму. Ну не може бути, щоб ми були одні у Всесвіті!
   - Може, й правда. Тоді, в сімдесяті, взагалі дуже багато чого тримали у таємниці. От, якщо би спробувати спуститися вниз...
   - А давай спробуємо?! - Зося вже підхопилася від нетерпіння. - Полазимо тут скрізь, може щось та знайдемо.
   І ми вирушили лазити по "Сподеку". Цікавили нас переважно нижні поверхи. Чого там тільки не було: і склади, і технічні приміщення, і комунікації... На багатьох дверях було написано: "Вхід заборонено", але ми примудрялися зазирнути і туди. І ось, відкривши чергові двері з табличкою "Вхід заборонено", ми побачили круті кам'яні сходи, що спускалися глибоко вниз. Сходи були видовбані в кам'яному вугіллі.
   - Ось воно! - Вигукнула Зося. - Кам'яновугільний пласт і сходинки в ньому. Нам туди!
   І тут задзвонив її телефон. Телефонувала мама.
   - Так, пам'ятаю... Добре... Я не одна... Ні, не з Марисею. З Янеком... Добре, ми прийдемо на вечерю... Гаразд, бувай! - Зося вимкнула телефон і сховала його до своєї біленької сумочки. - Мої батьки запрошують тебе до нас на вечерю. Ти як?
   - Ну, мене вдома на вечерю ніхто не чекає. Думаю, я готовий познайомитися з твоїми. А о котрій вечеря?
  144
   - О восьмій. Ой, вже пів на восьму! Як швидко час летить!
   - Тоді поїхали!
   - А сходи? - Нерішуче переступила Зося з ноги на ногу.
   - А сходи ми будемо досліджувати завтра, з самого ранку! - Пообіцяв я.
   Зосині батьки мені одразу сподобалися і здалися давно знайомими. Тата звали Кшиштоф, він був високим, сухорлявим і носив пещену темну борідку. Маму звали Агнеся, вона була дуже схожа на Зосю - така ж мініатюрна, хоча й рудоволоса. Вони були веселими, молодими й завзятими.
   Дізнавшись, що ми з Зосею будемо вчитися в одному університеті, вони запропонували, якщо ми захочемо, скласти розклади так, щоб на додаткові курси ходити разом. Ми вирішили, що днями обов'язково це зробимо.
   Вранці Кшиштоф і Агнеся збиралися їхати у відпустку - на машині до Чорногорії.
   - Янек! Я прекрасно розумію, що сучасну молодь нічому вчити не треба, але, якщо вже ти став новим другом Зосі, то саме ти за неї і будеш відповідати. - Звернувся до мене тато Кшиштоф, вийшовши зі мною на балкон, поки мама з донькою прибирали зі столу. - Я бачу, що ти хлопець хороший, але якщо що, сам розумієш, я тебе з під землі дістану.
   - Будьте спокійні, Зосю я в образу не дам! - Запевнив я його.
   Посидівши ще у загальному колі хвилин з п'ятнадцять, я відправився додому. Спробував дивитися телевізор, читати, побренькав на клавішах і близько одинадцятої ліг спати...
  ***
   - Янек! Вставай! Тебе чекають великі справи!.. Янек! Вставай! Тебе чекають великі спра... - Розбудив мене вранці будильник.
  145
   Я схопився - справи, і справді, чекали на нас великі. По-перше, сходи, а по-друге, Зося, яка залишилася одна і, мабуть, чекала від мене чогось нового і романтичного.
   Привівши себе у порядок, я підхопив скейт, спустився з ним на ліфті і помчав вже на ньому по вулиці до Зосиного будинку. Зося відчинила мені двері вже майже готова:
   - Мені тільки хвіст залишилося зав'язати! - Повідомила вона, стоячи перед дзеркалом у синіх коротких лосинах і синьо-білій смугастій футболці. - А ти на скейті? Тоді я теж візьму!
   Покидавши щось у маленький рюкзачок, вона витягла з комори дошку і ми вийшли з квартири.
   - Ти де зазвичай снідаєш? - Запитала Зося, стаючи на скейт.
   - Вдома.
   - Що, сам готуєш? - Здивувалася Зося.
   - Звичайно! А що тут такого? Мої батьки часто виїжджають, от і навчили.
   - А я готувати зовсім не вмію, хіба що чайник закип'ятити! Мені батьки грошей залишили, щоб я їла в кафе. От якраз підходяще кафе! Зайдемо? Ти як, снідав?
   - Забув! - Чесно зізнався я. - До тебе поспішав!
   Довелося снідати в кафе. На сніданок у нас була піца з грибами, беконом і ананасами, кава і круасани. Поївши, ми вже без зупинок, на максимально можливій швидкості покотили до "Сподека".
   Обидва скейти я ввіпхав до свого рюкзакаі ми кинулися шукати "ті сходи".
   - Здається, це було тут...
   - Ні, там біля дверей будівельне сміття було навалено.
   - Може, оці?
   - Тут же замок!
   - А може, його сьогодні повісили?
   - Ні, там на дверях внизу була велика подряпина...
  146
   Нарешті, ми знайшли потрібні двері, відкрили їх і почали спускатися вниз по сходах, підсвічуючи собі у темряві смартфонами.
   - Ой, я чимось подряпалася! - Вигукнула Зося, коли ми спустилися досить глибоко і вийшли на якусь площадку.
   - Покажи! - Я повернув її до себе подряпаним плечем і ніжно поцілував. - Вже не болить?
   - Болить, тільки не тут, а тут! - Зося підставила мені свою щоку. - А тепер тут!.. І тут!..
   Смартфони сіли і перестали світитися, ми цілувалися в повній темряві підземелля, поки не вирішили, що час вже роззирнутися. Пошаривши руками по підлозі, я намацав якийсь великий камінь і кинув його об стіну, намагаючись висікти іскру. Іскри, справді, вийшли. Відскочивши від стіни, до нас під ноги впали два зеленуватих вогника. Спочатку ледь помітні, вони все більше розгорялися. Нахилившись до них, я підняв з підлоги дві майже однакові каблучки - прості тонкі золоті кільця, одне більше, друге менше. Зелені промені виходили просто з металу.
   - Ой, дивись! Там всередині щось написано. - Зося піднесла до очей меншу каблучку. - Тут написано "Інь" і частина знаку "Інь-Ян". Я знаю, він означає єдність протилежностей, жіночої та чоловічої складових.
   - А у мене такий самий знак, але написано "Ян".
   - Ну, правильно, тебе ж Ян звуть. А мене, до речі, папа хотів назвати Інною, але бабуся не дозволила.
   - Це доля! - Вирішив я, надягаючи каблучку. - Тепер ми заручені і нероздільні, як Інь-Ян!
   Зося теж надягла каблучку. І тут кільця погасли. У повній темряві, яка знову наступила, ми раптом побачили, що до нас здалеку наближається якесь ледь помітне світло.
   - Там щось рухається... - Притулилася до мене Зося.
   - Давай тихенько постоїмо і подивимося...
   У блідому світлі, що наближалося, ми побачили, що стоїмо на перехресті якихось підземних коридорів, вирубаних у суцільному вугільному пласті. Через кілька секунд повз нас з електричними смолоскипами в руках пройшла вервечка справжніх гномів!
  147
  Гноми були зростом не більше сімдесяти сантиметрів, пропорційно складені, як цілком нормальні люди, тільки маленькі. Одягнені вони були у щось на зразок колготок із заправленими в них сорочками, поверх яких були одягнуті жилети, які застібалися на один гудзик. На головах - середньовічні ковпаки, на ногах - шкіряні туфлі з великими пряжками, за спинами - шкіряні торбинки. Один з гномів підморгнув нам, запрошуючи йти за собою. Ми прилаштувалися в кінець цієї незвичайної процесії, відчуваючи тоскне відчуття дежавю.
   - Всього дванадцять гномів. - Порахувала їх Зося. - А у всіх казках зазвичай сім.
   - Ми ж не в казці... - Промовив я, не цілком упевнений у реальності того, що відбувається.
   "От зараз вони підуть прямо і виведуть нас до якогось великого будинку" - подумав я. Але гноми, дійшовши до перехрестя, раптом повернули направо і за кілька секунд їх тупіт припинився. Пройшовши за ними всього метрів десять, ми вперлися у глухий кут. Жодних дверей, ніяких важелів - суцільна вугільна стіна.
   - Все? Може, нам це здалося? - Розгубилася Зося. - Може, ми клепки втратили?
   - З розуму сходять поодинці! - Впевнено відповів я. - Обом одне й те ж саме уявитися не могло.
   - А ти впевнений, що бачив те ж саме, що і я?
   - Ну, так, дванадцять гномів у колготках і жилетах...
   - А якого кольору був ковпак у того, який нам підморгнув?
   - Здається, жовтувато-зеленого... Точно, я ще подумав: "Дивний якийсь колір. У всіх ковпаки темні, від сірого до чорного і коричневого, а у цього - бліда травичка, якій не вистачило сонячного світла".
   - Правильно. Значить, це не божевілля.
   - А якщо не божевілля, то підемо ліворуч! - І я, рішуче взявши Зосю за руку, повернув назад.
  148
   Лівий коридор вивів нас у величезний зал. Високу стелю підпирало безліч чорних вугільних колон, що стояли, як дерева в рідкому лісі. Пройшовши по цьому лісі, ми вийшли у велике кругле приміщення, з однією центральною колоною. По його периметру в три ряди були встановлені кам'яні постаменти, на яких лежали дивні мумії. Зріст їх не перевищував ста тридцяти сантиметрів, великі, порівняно з тілами, голови мали величезні очні западини і беззубі щелепи, швидше схожі на дзьоби черепах. На грудях кожної мумії лежав кам'яний диск, діаметром близько тридцяти сантиметрів, з якимись знаками.
   - Всього шістдесят сім мумій... - Порахувала їх Зося. - Це що, предки гномів?
   - Швидше, вони схожі на інопланетян. Я читав про таке поховання десь у Китаї, здається, в печері Хебіта. Там їх називали плем'я Дропа.
   - А я читала, що подібні поховання прибульців знаходили не тільки в Китаї, але й у Туреччині, і в Єгипті, і в Центральній Африці, в Північній та Центральній Америці.
   - От би дізнатися, що у них написано на цих дисках! - Я торкнувся одного з дисків рукою, моя каблучка засвітилася і у
  відповідь на це світіння засвітилися вирізані на диску символи.
   Світлові ієрогліфи піднялися на п'ятдесят сантиметрів над грудьми мумії і склалися у голографічне напівпрозоре зображення, яке поступово налаштовуючись, ставало все більш щільним. Це було зображення живого інопланетянина. Він подивився на нас і заговорив якоюсь пташиною мовою. З невеликим відставанням з моєї каблучки зазвучав переклад:
   - Я - Сюрзі Чюзрлі Стюзрі Дропазі! Другий помічник капітана корабля, що летів з планети Дропазаці Системи Сіріуса-С до планети Нюрбезі в Системі Сігми Південного Хреста. Наш корабель був частиною міжзоряної експедиції, що складалася з семи дискових кораблів. Неподалік Сонячної Системи наша флотилія зіткнулася з роєм великих блукаючих астероїдів і зробила вимушену посадку на третій від Сонця планеті.
  149
  Три кораблі спільними зусиллями вдалося відремонтувати, і вони продовжили шлях. Чотири кораблі полагодити не вдалося. Їх екіпажі залишилися на Землі, знаючи, що допомога може прийти лише через кілька тисяч років.
   Зося торкнулася рукою диска на грудях іншої мумії, і ми почули те ж саме, але від Чюризлі Сюфиразі Црюзі Дропазі, техніка машинного відділення.
   - Давай більше не включати ці диски. - Попросила Зося, коли я наблизився до наступної мумії. - Якось моторошно вислуховувати їхні надгробні повідомлення.
   - Десь тут має бути і загальна інформація... - Я став озиратися навколо у пошуках.
   Ієрогліфи, схожі на надгробні, я знайшовв на центральній колоні. Торкнувшись їх, ми дізналися, що народ Дропазі прилетів з однієї з планет Сіріуса-С. У складі флотилії були представники народів Догоносі з планети Сіріуса-В та Джоргові з Сіріуса-А. Ми побачили схему зоряної системи Сіріусів і обернення Сіріуса-С навколо Сіріуса-А. А далі йшли картинки з заселених планет системи Сіріусів і збори флотилії в експедицію.
   Потім нам показали планети, до яких прямувала експедиція. Потім йшли кадри жахливої катастрофи, коли флотилія піддалася космічному бомбардуванню і змушена була рятуватися на Землі. Сталося це двадцять три тисячі років тому. Дропазі, Догоносі і Джоргові, що залишилися тут, заснували свої невеликі поселення майже по всій Землі і почали навчати здичавіле після чергового льодовикового періоду місцеве людство того, що знали самі, прискорюючи розвиток нашої цивілізації. З часом люди стали називати їх Дропа, Догони і Джоргви. Перед смертю вони записували свої повідомлення на диски, які після смерті ставали надгробними, вірніше надмумійними, повідомленнями.
   - Сумно... - Пробурмотіла Зося, змахуючи зі щоки сльозу. - Вимирали на чужій планеті, знаючи, що ніколи не повернуться до своїх...
  150
   - Зате допомогли нам! - Підбадьорив її я. - Може, без них ми б і досі з палицями бігали!
   - А... А чому двадцять три тисячі років тому? Адже кам'яновугільні пласти виникли мільярди років тому! - Почала аналізувати Зося.
   - А може, вони в цих вже готових кам'яновугільних пластах і повирубували свої перші притулки?
   - Чи влаштували своє кладовище...
   - Послухай, а каблучки у нас не прості! - Я помітив, що моя знову засвітилася. - Здається, вона нас кудись кличе!
   Я пішов у напрямку, куди вказував промінь каблучки. Зося рушила за мною. Минувши зал з лісом колон, ми вийшли в коридор, яскраво освітлений круглими світильниками, підвішеними під стелею. На стінах світилися стрілки і наче пропонували нам пройти далі. А далі був цілий інопланетний комплекс!..
   Тут стояли якісь пульти, застигли вимкнені екрани, при нашому наближенні на стінах оживали голографічні зображення з неземними пейзажами... Перед одним з пультів стояло два крісла зі знаками "Інь-Ян" на спинках.
   - Це для нас? - Запитала Зося і, не чекаючи моєї відповіді, сіла в одне з них.
   - І що далі? - Я сів поруч.
   - Ну, хоча б просто посидимо... - Зося провела руками по пульту, стираючи з нього вугільний пил.
   Їй каблучка спалахнула, і від цього яскравого світла раптом ожив екран перед нами, засвітившись м'яким жовтим світлом.
   - Отримано код доступу від об'єкта "Інь"! - Пролунав голос під стелею. - Необхідно підтвердження від "Ян"!
   Я теж поклав руку на пульт. Моя каблучка спалахнула і екран, яскраво засвітившись, раптом ожив:
   - Отримано повний код доступу до Вселенської системи! Ставте питання! - З екрана на нас очікувально дивився гуманоїд з тонкими рисами обличчя, великими очима, маленьким носом і ротом у вигляді вузької щілини.
  151
   - Цей не такий, як ті мумії... - Прошепотіла Зося.
   - Мабуть, з іншої планети. - Теж пошепки відповів я. - Худий і довгий, як шнурок.
   - Ось і кличка готова - Шнурок. Цікаво, а хто він такий?
   - Я черговий консультант столиці нашого Всесвіту - міста-галактики Мрчиктулан. - Почув запитання гуманоїд на екрані.
   - Ов-ва! Місто-галактика! Навіть уявити неможливо! А де воно знаходиться? - У мні спалахнула допитливість.
   - У центрі Всесвіту. - "Шнурок" перемістився до краю екрану, і ми побачили зображення райдужної галактики десь дуже далеко.
   - А там тільки ваш вид живе? - Запитала Зося.
   - Місто-галактика об'єднує і координує взаємодію всіх розумних істот нашого Всесвіту: гуманоїдів, рептилоїдів, головоногих, арахноїдів та інших. - На екрані в дуже швидкому темпі замиготіли різні види інопланетян.
   - А як же ви переміщуєтеся по всьому Всесвіті? Адже це мільярди світлових років! - Продовжувала допитувати Зося.
   - За допомогою підпросторового метро, яке пронизує весь Всесвіт, поєднуючи галактики і зоряні системи в них. - Кадри кіно показали, як капсула метро в'їжджає в якусь арку. Потім пунктиром нам показали шлях її переміщення з однієї зоряної системи до іншої, де вона благополучно виїхала з такої ж самої арки на іншій планеті в декількох тисячах світлових років від місця входу. - Будь-яку відстань, якою б величезною вона не була, через метро можна подолати всього за пару секунд.
   - А багато у Всесвіті розумних видів?
   - Лише на Землі живуть одинадцять видів розумних, що вже говорити про цілий Всесвіт! Останні підрахунки показали, що зараз їх більше трьохсот трильйонів. Точну цифру назвати не можу, тому що постійно то вимирають, то з'являються нові види, так само, як зникають і зароджуються нові зірки.
   - А чому ж нам про них нічого не відомо? - Образився я.
  152
   - В цілому, людство до контакту ще не доросло.
   - А чому ж ви нам все це розповідаєте? - Здивувалася Зося. - Чим ми краще за решту людства?
   - У вас каблучки-ключі з кодом повного доступу до будь-якої інформації Всесвіту. Володарі ключів, навчаючись, поповнюють розумну складову Землі, звану у вас ноосферою, з якої людство може черпати інформацію, наближаючись, таким чином, до Порогу Розумності.
   - До якого ще порогу? - Не зрозумів я.
   - Це Поріг, переступивши який, ви будете прийняті до Міжгалактичної Конфедерації Вищих Розумів.
   - Ов-ва! А що наші каблучки ще можуть?
   - Здійснювати вербальний та відео зв'язок, матеріалізовувати енергію, використовувати різні види енергій, візуалізовувати події минулого та майбутнього, переміщати предмети і вас самих у просторі, і ще багато чого.
   - Переміщатися у просторі за допомогою каблучок?! - Не повірила Зося. - Я про це давно мріяла! Мені навіть багато разів снилося, як я силою думки переношусь то в Африку, то до Індії, то...
   - А як це робиться? - Запитав я.
   - Дуже просто. Концентруєте свою увагу на каблучці, уявляєте місце перенесення і опиняєтеся там. - Зовсім по-буденному відповів "Шнурок".
   - А от ви казали, що на Землі зараз живе одинадцять видів розумних. Це як? Чому ми про них не знаємо? - Я вирішив спуститися на Землю.
   - Деяких ви знаєте, але не допускаєте думки про їх розумність, а деякі не хочуть виходити з вами на контакт.
   - Ну, хоча б перерахувати ви їх нам можете? - Попросив я.
   - Гаразд, рахуй: три види гуманоїдів - люди, гноми і шамбали. Потім плазмоїди, потім морські - кити, дельфіни і восьминоги, далі котячі, мурахи, бджолоїди, ну і облакоїди - всього одинадцять.
   - А...
  153
   - Час сеансу вичерпано. Повторний сеанс зв'язку можливий не раніше, ніж через вісімнадцять земних годин.
   - А можна пізніше? - Про всяк випадок спробував я уточнити.
   - Звичайно! Тривалість сеансу - шістдесят три хвилини з перервою на вісімнадцять годин плюс безкінечність.
   - Ми що, вже шістдесят три хвилини спілкуємося? - Не повірила Зося.
   Але екран уже погас.
   - Ну, от! На самому цікавому місці! - Зося від образи навіть надула губки. - І що нам тепер робити?
   - Цей комплекс тепер від нас нікуди не дінеться! - Заспокоїв я її. - А от молодість може пройти. Тому, поки вона не пройшла, давай займемося собою.
   - Де?
   - У мене вдома! - Я обійняв Зосю і ми, представивши мою квартиру, перенеслися прямо на диван у вітальні.
   Виявляється, вже настав пізній вечір. Я нашвидкуруч приготував вечерю. Над тарілкою Зося вже клювала носом. Тому, коли ми поїли, я взяв зовсім сонну Зосю на руки і поніс у спальню. Щойно ми переступили поріг, як навколо заклубився перлиновий туман.
   - Давай, кинемо монетку! - Сказав я, опустивши її на ліжко.
   Тільки я підкинув монету, як Зося знову обхопила мене за шию і притягнула до себе. "Потім знайду..." - подумав я, розчиняючись у відчуттях кохання і пристрасті...
  
  Стоп!
  Щоб рухатися далі,
  знову доведеться скористатися монеткою.
  
  Вибір-3 (решка-ребро):
   Якщо випаде "орел", можете перейти на сторінку 455 до розділу Љ29 "Рівень-3. Решка-Ребро-Орел".
   Якщо випаде "решка", то вам треба перейти на сторінку 474 до розділу Љ30 "Рівень-3. Решка-Ребро-Решка".
   Якщо монетка постане руба, переходьте на сторінку 485 до розділу Љ31 "Рівень-3. Решка-Ребро-Ребро".
  
  154
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, знову кидайте монетку і вибирайте новий шлях у пункті "Вибір-3", дізнавшись сторінку переходу трохи вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, вам залишається всього один варіант. Дивіться сторінку вище і переходьте.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, то вам треба на сторінку 33 до пункту "Повернення-3" розділу Љ3 "Рівень-1. Решка".
  
  Розділ 11. Рівень-2. Ребро-Орел.
   Я підкинув монету, туман розвіявся і... на руку мені впала монетка "орлом", тобто пірамідою.
   - Значить, підемо напра-во! - Я чітко, як солдат, повернув направо.
   - Гаразд, напра-во! - Зося піднесла два пальці до голови, жартівливо віддаючи честь, і теж повернула направо.
   - Два-три, два-три! - Почав я задавати ритм.
   Отак промарширувавши пару десятків метрів, ми змушені були змінити темп - далі стежка звужувалася і починала петляти. Спочатку ми з Зосею все ближче і ближче сходилися, а потім взагалі довелося йти в обнімку. Думаєте, я засмутився? Навпаки! Однією рукою я обіймав Зосю за талію, а іншою відсував гілки. Була б третя рука, я б і їй знайшов застосування. Стежка помітно йшла під ухил, тож ми поступово спускалися з обриву. По дорозі я розповів Зосі про те, як зустрівся зі "стрілочницею" і як вона дала мені монетку.
  155
   - Дивна монетка... - Зося розглядала монетку, перевертаючи її то однією, то на іншою стороною. - Невідомо навіть, з якої вона країни...
   - А може, взагалі ні з якою! Може, її спеціально для мене зробили!
   - Піраміда цілком земна, схожа на єгипетську... А що означає цифра "три"?
   - Може те, що кожного разу виникають три варіанти?
   - А що тут на ребрі написано?
   - А хіба там щось написано? Я й не помітив.
   - Тут написано "Інь-Ян" і знак стоїть. Ти взагалі знаєш, що таке Інь-Ян?
   - Це щось про єдність і боротьбу протилежностей.
   - І про єдність чоловічої та жіночої складових Всесвіту. - Додала Зося. - Ой, я монетку впустила! Он, вона туди покотилася!
   Ми побігли вниз по схилу за монеткою. У самому низу ми почали нишпорити по кущах і у траві, шукаючи її. Монетки ніде не було.
   - Дивно, чому немає туману? - Сам до себе бубонів я під ніс. - Адже коли кидаєш монетку, обов'язково повинен з'являтися туман.
   - Це коли кидаєш! А коли вона сама падає, то не з"являється! - Повідомив мені з найближчої гілки великий чорний ворон, що з"явився невідомо звідки.
   - Куди ж вона поділася?... - Зося, шукаючи монетку, підійшла до мене ближче.
   - Під каменем подивися! - Сказав ворон.
   - Це що, ворон розмовляє? - Здивовано подивилася на мене Зося.
   - Ну, розмовляю! А що тут такого? Вам можна, а мені не можна? - І він, голосно плескаючи крилами, знявся з гілки і кудись полетів.
   Піднявши найближчий камінь, я знайшов під ним монетку. Там же лежало ще щось блискуче. Я підняв - це виявилися дві тонкі золоті каблучки - одна більша, друга менша.
  156
   - Клас! Ми знайшли скарб! - Зраділа Зося. - Дай подивитися!..
   Роздивившись каблучки, ми побачили на їх внутрішній стороні знак Інь-Ян і написи: на більшій - "Ян", на меншій - "Інь".
   - Ов-ва! Це ж каблучки для нас! Навіть нашими іменами підписані!
   - Ну, мене звати Ян, але ж ти - Зося?
   - А мене батьки спочатку хотіли Інною назвати, але втрутилася бабуся, і назвали Зосею. Але іноді звуть і Інною. Дай-но поміряти! Підійшла! Як рідна... - Зося помилувалася своєю рукою з каблучкою.
   Мені каблучка теж підійшла. І теж стала якоюсь своєю, ніби я її носив усе життя, але чомусь забув.
   - Стривай... - Зося піднесла свою руку з каблучкою до моєї. - Однакові, як весільні...
   І тут каблучки спалахнули зеленим вогнем, з них вийшли тонкі, схожі на лазерні, промені і з'єдналися на уступі обриву в одній точці. Уступ злегка затремтів і у скелі почав відкриватися прохід.
   - Ми щось включили? Якийсь секретний механізм? - Зося зробила пару кроків до утвореного проходу.
   - Мабуть, каблучки - це ключі. А якщо нам дісталися такі незвичайні ключі, треба подивитися, що таке вони відкрили... - Я заглянув у прохід і зробив всередину пару кроків.
   - Може, не треба? - В нерішучості зупинилася Зося на кордоні світла і темряви.
   - З тобою часто відбуваються пригоди?
   - До вчорашнього дня, поки я з тобою не познайомилася, нічого незвичайного не відбувалося.
   - Зі мною, до речі, теж. Отже, доля тільки чекала, щоб ми з'єдналися, а тепер надолужує згаяне. Пішли! - Я взяв Зосю за руку і втягнув її у печеру.
  157
   Прохід за нами одразу ж закрився, і ми опинилися в повній темряві.
   - Ой! Йо-йо-йой! - Тихенько заскиглила Зося.
   - Не бійся! Я зараз смартом підсвічу...
   Та не встиг я дістати смартфон, як над нами спалахнув круглий світильник. У його світлі ми побачили, що з печери кудись під парк веде цілком комфортний коридор, стіни, підлога та склепінчаста стеля якого були викладені чорним каменем. Зося відпустила мою руку, в яку від страху вчепилася пальцями. Я зробив кілька кроків по коридору, і трохи далі на стелі засвітився новий світильник.
   - Тут світло з датчиками руху! - Здогадався я і пробіг кілька кроків вперед. - Бачиш?
   Випереджаючи мене на пару метрів, на стелі загорілися п'ять світильників. Зося обережно рушила за мною. Перший світильник погас.
   - От бачиш, яка економія! Ти відійшла і світло вимкнулося! Йдемо далі?
   Я взяв Зосю за руку і ми пішли широким, близько трьох метрів, коридором. Попереду вмикалося світло, ззаду воно вимикалося, але далі п'яти метрів нічого видно не було. Щоб не йти просто так, я розповідав Зосі про історію нашого краю.
   - Сілезькі гори, поруч з яким розташований наш Катовіце, - це величезне родовище кам'яного вугілля. В давнину його тут видобували люди кам'яного століття. В чотирнадцятому столітті ці землі належали Чехії, у вісімнадцятому - Пруссії, з дев'ятнадцятого - Польщі. А все тому, що всім було потрібне вугілля.
   - То може, ці камені, якими викладено коридор, - це вугілля? - Промовила Зося.
   Я провів пальцем по стіні - палець став чорним.
   - Дійсно, вугілля. От бачиш, виявляється, його можна не тільки спалювати, але й будувати з нього!
   - А я бачила в Сілезькому музеї ювелірні вироби із вугілля! Коли вугілля добре відшліфоване і ограноване, воно виблискує не гірше дорогоцінних каменів!
  158
   Далі світло не вмикалося, але попереду щось тьмяно світилося. Ми пройшли ще кілька метрів у темряві і визирнули з коридору. Тут коридор закінчувався невеликим балкончиком зі сходами, що йшли униз. А внизу була... міська вулиця!
   Яскраві ліхтарі висіли під стелею більш високого і широкого, ніж наш, коридору. Триповерхові будинки з вікнами і балкончиками з боків. Ніякого транспорту, лише пішоходи у довгих балахонах з каптурами, що закривають обличчя.
   Обережно визираючи з коридору, ми розглядали таємничу вулицю, що простяглася, по-моєму, від парку Штауваєри до центру Катовіце.
   - Виявляється, під містом живуть люди... - Пробурмотіла Зося.
   - А може, це не люди, а якісь інопланетяни? Ми ж не знаємо, які в них обличчя! І чи є вони взагалі... Давай спустимося?
   - В міні-спідниці та шортах? Вони ж нас одразу помітять!
   - Гаразд, зараз щось придумаю... Пити хочеш?
   - Давай!
   Я простягнув Зосі пляшку і зробив пару ковтків з іншої. Зося почала зникати і перетворилася у напівпрозору істоту.
   - Ой, а ти стаєш невидимим! - Зося, відпивши кілька ковтків, простягнула мені пляшку.
   - Як же я забув! Я ж замість води взяв пляшки з "антивидом"! Зате тепер нас ніхто не побачить, і ми можемо спокійно спуститися у це підземне місто. - Я рішуче попрямував до сходів.
   - Стій! - Вигукнула Зося. - У тебе рюкзак видимий! Нічого собі замаскувався - самого не видно, а у повітрі пливе рюкзак!
   - Дідько!... Доведеться залишити його тут.
   - Тільки треба уважно запам'ятовувати дорогу, щоб його потім знайти. Та й вихід з цього міста...
  159
   Спочатку ми йшли дуже обережно, старанно обходячи перехожих. Перехожі, слава богу, нікуди не поспішали, ходили повільно, тому зіткнень нам вдавалося уникати без зайвого клопоту. Ми милувалися незвичайною архітектурою міста, витесаного у кам'яному вугіллі. Все навколо було чорним: кам'яні візерунки на стінах, мереживні кам'яні огорожі на балкончиках, арки, скульптури, фонтани - все чорне. В яскравому світлі з-під стелі вугілля таємничо відблискувало, створюючи якусь магічну обстановку... Тільки люди були в різних балахонах: коричневих, сірих, бордових, фіолетових, синіх, зелених...
   Ми помітили, що в більшості житлових будинків не було дверей: "балахон" просто підходив до стіни, і проходив крізь неї. Ми з Зосею теж спробували, але стіна була твердою і нас не пропустила.
   - Магія якась. - Зробила висновок Зося.
   - Мабуть, вони вміють проходити крізь стіни, або просто переміщуються звідси туди.
   - "Просто"? Хотілося б і мені вміти отак "просто"!
   - Он, дивись! Будівля з дверима! Увійдемо?
   Ми увійшли в широкі й високі двостулкові двері величної будівлі, кам'яна різьба на фасаді якої була прикрашена золотими деталями. Це була бібліотека! Височенні, більше шести метрів, стелажі з книгами упиралися у стелю, утворюючи перегородки великих залів. У залах були розставлені столи і лавки з темного дерева, причому відчувалося, що вони дуже старі. За деякими столами сиділи люди (чи не люди?) в балахонах і читали...
   - Цікаво, як вони дістають книги з верхніх полиць - ніяких сходів не видно. - Вертіла головою Зося.
   І тут один з "балахонів", що сидів неподалік, підняв руку і вимовив стиха якусь незрозумілу фразу. З верхньої полиці стелажа до нього злетів древній запилений фоліант і завис перед ним у повітрі, розвернувшись на потрібній сторінці. Темно-зелений "балахон" узяв книжку в руки, поклав перед собою на стіл і, як ні в чому не бувало, заглибився у читання.
  160
   - Тут що, і бібліотекарів немає? - Розгубилася Зося. - Отак замовляєш книгу, і вона до тебе підлітає?
   - Зараз перевіримо! - Я потягнув Зосю в дальній закуток і посадив за стіл, сівши поруч. Підняв руку, як це робив "зелений балахон", і тихенько сказав:
   - Каблучки!
   За мить перед нами зависло кілька фоліантів, розкритих на сторінках із заголовками "Каблучки". Заглянувши в них, ми дізналися, що бувають каблучки для ворожіння, для перегляду віщих снів і складання прогнозів, для магічних ритуалів і ще багато всякої магічною абракадабри.
   - Це все не те! - Закривши книгу, я поклав її на стіл.
   - "Чорна та Біла Магія" - Прочитала Зося назву книги. - А що ти взагалі шукаєш?
   - Хотілось би прочитати про наші каблучки.
   - Ну, то скажи: "Каблучки Інь-Ян"! - Зося вимовила це, піднявши руку вгору.
   Всі наші книги полетіли, а натомість до нас спустилася нова, відкрита на сторінці із заголовком "Каблучки Інь-Ян".
   - Те що треба! - Я присунув книгу ближче, і ми з Зосею почали читати.
   Ми дізналися, що каблучки Інь-Ян не можна ні купити, ні подарувати. Вони самі знаходять своїх носіїв. Крім того, вони мають безліч магічних функцій: телепортація, левітація, телекінез, телепатія, видозмінення матерії, управління енергіями, а також є ключем до всіх таємниць і знань Всесвіту, бо в них записано код доступу до всієї інформації багатьох цивілізацій, як на Землі, так і в Космосі. Каблучки виявилися не лише магічними, а й універсальними міжгалактичними ключами.
   - Отакої! А як цим користуватися? - Зосі не терпілося випробувати нові можливості.
   - Тиша повинна бути в бібліотеці! - Закричало раптом голосом кавеенщика Михайла Галустяна опудало сови, що стояло на найближчій полиці. - У бібліотеці не можна проводити ніяких експериментів! Для цього вибирайтеся на поверхню!
  161
   - Опудало розмовляє ... - Розгубилася Зося.
   - Я не опудало! Я жива! - Заперечила сова і злетіла до нас на стіл, щоб показати себе з усіх боків.
   Вона походжала по столу туди-сюди, то розставляючи, то складаючи крила, і дивилась на нас своїми величезними круглими очима.
   - От бачиш, нічого особливого, подумаєш - жива, розмовляюча сова... - Я теж був розгублений.
   - Вона що, нас бачить? Ми ж випили "антивид"...
   - Подумаєш, три ковтки "антивида"! - Пирхнула Сова. - Ваш "антивид" діє всього три години. Ви вже проявилися!
   - Стривайте! Три ковтки "антивида" - три години, отже...
   - Скільки ковтків вип'єте, стільки годин і будете невидимими! - Закінчила за мене сова.
   - Як же нам вибратися непоміченими з цього міста? - Стурбовано обернулася до мене Зося.
   - А каблучки у вас навіщо? - Знову втрутилася сова. - Телепортуйтеся, куди захочете! Між іншим, наше місто називається Магара.
   - А давно воно, в сенсі Магара, тут існує? - Запитав я.
   - Та вже довше вашого Катовіце! На кілька тисяч років.
   - А як за допомогою каблучок можна телепортуватися? Для цього якісь магічні слова треба сказати? Якісь заклинання? - Почала розпитувати Зося.
   - Можна й слова, можна і заклинання. А можна просто з'єднати промені кілець в один і уявити місце, в якому хотіли б опинитися. - І сова полетіла в інший зал.
   - Дивно, то розмовляючий ворон, то розмовляюча сова... - Задумливо подивилася їй услід Зося.
   - Нічого дивного! Вже давно відомо, що ворони розмовляють не гірше, ніж папуги. А сови... Може, за совами просто ніхто не спостерігав. Між іншим, вже навіть розмовляючі коти з'являються.
  162
   - Так, я бачила в ютубі, як коти говорили якісь слова. І собаки теж.
   - От бачиш! Тож тут нічого дивного немає. Давай краще перевіримо телепортацію!
   - Давай. А куди ми портанемося?
   - Спочатку за рюкзаком. - Відповів я. - А якщо вийде, то й додому можна.
   У нас вийшло! Щойно ми поєднали промені, які спалахнули при піднесенні каблучок одна до одної, та уявили балкончик коридору, в якому залишили мій рюкзак, одразу ж опинилися там. Рюкзак спокійнісінько лежав біля стінки, чекаючи на нас.
   - Тепер до мене? - Запитав я Зосю.
   - Давай!
   І ми опинилися в моїй квартирі. Було вже близько дев'ятої вечора.
   - Ой, мені ж додому треба! - Занепокоїлася Зося і кинулася до дверей.
   - Стій! Ти трошки забруднилася! - Зупинив я її, помітивши, що лікоть та плече футболки у Зосі були чорними.
   Лікоть відмився швидко, а от на футболці ми тільки розмазали пляму
   - Нічого, вдома відперу! Добре, що вже темніє, ніхто не помітить.
   - Давай, я тебе проводжу! Якщо ось так обійняти, то взагалі нічого не видно... - Я обійняв Зосю за плечі і подивився їй в очі.
   В її очах спалахнув якийсь збентежений вогник, але вона не відсторонилася. А мені здалося крізь неясне відчуття дежавю, що ось так обійнявшись, ми ходимо вже цілу вічність...
   Біля під'їзду Зосю вже чекали стурбовані батьки: тато - високий сухорлявий чоловік з темною випещеної борідкою і мама - мініатюрна жінка, дуже схожа на Зосю, тільки рудоволоса.
  163
   - То от хто змушує нас турбуватися! - Сердито зсунувши брови, але з веселими іскорками в очах вигукнув Зосін тато при нашій появі. - Давайте знайомитись - Кшиштоф! - Він простягнув мені руку.
   - Янек. - Відповів я, ловлячи себе на думці, що вже давно з ним знайомий.
   - Агнеся! - Кивнула мені Зосіна мама і зарябила перед очима у перешкодах дежавю.
   - Може, зайдете до нас? - Запропонував тато Кшиштоф.
   - Ні, Янеку вже час додому! - Заперечила Зося. - От він завтра вранці прийде, тоді й поговоримо.
   - До побачення! - Попрощався я і пішов додому.
   Вдома я на швидку руку склепав собі вечерю, прийняв душ, кинув забруднені вугіллям речі у пральну машину і ліг спати.
   Снилася мені Зося. Ми з нею ходили по підземеллю, цілувалися в затишних куточках і...
  ***
   - Янек! Вставай! Тебе чекають великі справи!... Янек! Вставай! Тебе чекають... - Розбудив мене о восьмій годині будильник.
   Не встиг я прийняти душ і одягнутися, як зателефонувала Зося:
   - Янек, привіт! Ти вже поїв?
   - Ні, не встиг!
   - І не треба! Біжи мерщій до нас - і поснідаєш, і ближче познайомишся з батьками! Квартира шістдесят два! Чекаю! - І вона кинула трубку.
   Підхопивши в передпокої рюкзак, я сунув ноги в кросівки і помчав до Зосі.
   Мама Агнеся закінчувала сервірувати стіл у вітальні, для мене вже теж був поставлений посуд. Розсівшись за столом, ми деякий час їли мовчки, а потім Зосині батьки почали розпитувати і про навчання, і про батьків і про плани на майбутнє.
  164
   - Ну, що ви причепилися до людини! - Нарешті, зупинила їх розпитування Зося. - Нам уже час до університету! Треба вибрати додаткові дисципліни та погодити їх з основним розкладом.
   - Я розумію, що у вісімнадцять років ще ніяких серйозних планів бути не може, - Встав з-за столу тато Кшиштоф. - Але якщо хочете, узгодьте свої розклади так, щоб одні й ті ж додаткові семінари відвідувати разом.
   - Клас! - Вигукнув я. - Мені тільки що така ж думка в голову прийшла! Ви ніби мої думки прочитали!
   - Мам, тат, я прийду пізно! Ми з Янеком будемо гуляти.
   - Але до дев'ятої будь вдома! - Зупинила її вже у дверях мама Агнеся. - Не забувай, що ми вночі їдемо!
   - До одинадцятої! - Мотнула головою Зося.
   - Ні вашим, ні нашим! - Зупинив їх сперечання тато Кшиштоф. - До десятої! Янек, я можу на тебе розраховувати?
   - Так точно! - Я жартівливо віддав честь. - До десятої об'єкт буде доставлений!
   - Взагалі-то я суб'єкт, а не об'єкт! - Жартома зобразила образу Зося. - Пішли! - І вона виштовхнула мене за двері, не давши навіть як слід попрощатися.
   До університету ми вирішили прогулятися пішки. Погода була чудова, тож йти отак по вулицях, взявшись за руки, було надзвичайно приємно. Біля воріт університету по наших руках раптом пробігли хвилею мурашки. Від несподіванки ми навіть руки відпустили. Дежавю?..
   Переписавши свої основні розклади, вивішені біля факультетів, ми вийшли на подвір'я до стендів з додатковими курсами.
   - Мене весь час не покидає відчуття, що це вже відбувалося.. - Задумливо зупинилася Зося перед одним зі стендів. - "Історія філософії". - Прочитала вона. - Я би хотіла цей факультатив.
   - Я теж. - Я вивів свій розклад на екран смарта. - Мені підходить... середа, з другої до...
   - ...пів на четверту! - Продовжила за мене Зося. - Дежавю якесь!
  165
   - А давай запишемо всі факультативи, які хочемо, а потім звіримося?
   На дивовижу, все, обране нами, збіглося і по днях, і за часом, і за напрямками. Нас цікавило одне й те ж саме: "Традиції, культура і міфологія різних країн", "Теологічні, містичні та окультні уявлення різних народів", "Наукові тенденції ХХІ століття", "Всесвіт, Простір, Час", "Любов і шлюб в історії людства". Ну, і зрозуміло, Історія Філософії. Майже всі дні були розписані з восьмої ранку до восьмої-дев'ятої вечора. При цьому два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої години у нас залишався вільний час. Не враховуючи вихідних.
   - А у вільний час у нас будуть пригоди! - Заявив я.
   - Де це бачено, щоб пригоди ставили у розклад?
   - Ну не прогулювати ж нам заради них університет?! Навіщо ж ми до нього поступали?!
   - Щоб вчитися. Хоча з цими нашими пригодами ми дуже багато чого і так зможемо навчитися. Гаразд, так і запишемо: вівторок та четвер, з шістнадцятої до двадцять першої - пригоди...
   - А ще запиши: субота та неділя з ранку до вечора - побачення!
   - Ти впевнений? - Підняла Зося на мене очі. - А раптом я тобі набридну?
   - Тоді побачення будуть чисто діловими! От як сьогодні.
   - А у нас що, сьогодні ділове побачення?
   - Звичайно! Ми ж у справі зайшли до університету, а потім у справі підемо до Магари.
   - Якої ще Мага... А! У підземне місто? А що ми там будемо робити?
   - Досліджувати! Сьогодні, до речі, четвер - день пригод, подивися у свій розклад!
   Зося для виду опустила очі до розкладу, поводила по ньому пальцем і сказала:
   - Дійсно! Нікуди діватися, доведеться йти по пригоди! - І вона вдавано зітхнула.
  166
   Ми поїхали до парку, знайшли там затишну лавочку, щоб нас ніхто не бачив, випили по чотири ковтки "антивиду", і портанулись у Магару. До речі, наші каблучки і одяг теж ставали невидимими, незважаючи на те, що ми їх в "антивид" не занурювали.
   - Дивно! Я читала в книжках, що якщо випити щось подібне, то одяг треба знімати і ходити голими.
   - Я теж таке читав. Але тут, мабуть, якийсь інший принцип. Хоча, яка нам різниця?! Стали невидимими, і добре!
   Блукаючи численними вулицями Магари, ми раптом вийшли до напівкруглої площі на березі підземної річки. Тут місто спускалося до річки терасами, а берега з'єднувалися широким кам'яним мостом з кам'яними поручнями, вирізьбленими у вигляді мережива.
   Народ стояв по периметру площі з мостом, утворюючи замкнене коло. Нам вдалося протиснутися наперед і ми побачили, що прямо посеред мосту відбувається чи то якийсь магічний ритуал, чи то вистава. Високий маг у золотавому балахоні і з великим посохом, прикрашеним різними металевими кільцями, щось завивав, розмахуючи руками. Поступово все більше "балахонів" включалися у це завивання. Через деякий час вже всі хором завивали: "Оввал-ла-дана! Оввалон-лаган-дана!.. Оввал-ла-дана! Оввалон-лаган-дана!.." І так без кінця.
   - Цікаво, що це вони роблять? - Обернулася до мене Зося.
   - Гадки не маю. - Пробурмотів я, витягаючи її з натовпу і видряпуючись на високий щабель біля одного з будинків.
   - Викликають древніх духів! - Пролунав чийсь знайомий голос.
   Ми озирнулися. Поруч, на перилах балкону, сидів чорний ворон.
   - А хіба духи існують? - Не повірила Зося.
  167
   - А це дивлячись, що духами називати. - Ворон переступив з лапки на лапку. - Якщо висловлюватися науково, то існують голографічні записи стародавніх цивілізацій. Іноді їх вдається активувати, тоді можна дещо дізнатися зі втрачених знань. От тільки шукають маги ці точки активації методом "наукового тику".
   - Як це?
   - Десь щось прочитають, до чогось додумаються, щось знайдуть інтуїтивно... Отак і тикаються, як сліпі кошенята носами, чи просто тикають пальцем у небо. Цей метод називається "науковим тиком".
   - А що ж вони хочуть від цього давнього духу? - Поцікавився я.
   - Хочуть дізнатися, як налагодити контакт з усіма розумними цивілізаціями на Землі.
   - А хіба у нас не одна цивілізація? - Стрепенувся я.
   - Звичайно не одна. Приблизно одинадцять вже точно є!
   - Слухай, Янек, мені теж дуже хочеться дізнатися, які ще цивілізації живуть поруч з нами! - Торкнулася Зося мого ліктя.
   - То допоможіть їм! - Порадив ворон.
   - А як?
   - Як?! Як?! Каблучки вам навіщо?! - Закричав ворон, обурено злетів з балкона і полетів кудись, зачіпаючи крилами світильники під стелею вулиці та продовжуючи обурюватися. - Як?! Як?!
   Ми придивилися до магів у балахонах. Всі вони витягли праві руки в сторону палиці золотавого мага. На всіх витягнутих руках були якісь каблучки та персні.
   - Давай так само! - Запропонував я.
   Ми теж витягнули руки зі своїми каблучками в бік посоха і, як усі, завили: "Оввал-ла-дана! Оввалон-лаган-дана!.. Оввал-ла-дана! Оввалон-лаган-дана!.."
   З наших каблучок з'явилися промені, схожі на лазерні, і зійшовшись на центральному камені посоха, раптом запалили його яскравим світлом. Це світло спливло під склепіння печери і проявилося голографічним зображенням.
  168
   Перед нами постала людина якоїсь дивної раси: шкіра його була фіолетовою, очі - яскраво смарагдовими, волосся - довге й біле, а обличчя... Воно здавалося надзвичайно красивим, хоча його риси були зовсім не схожі на європейські. Вузький, довгий овал з чолом, що займає половину обличчя. У нижній половині розташовувалося все інше: очі майже без очних западин, але не вирячені, обрамлені довгими і густими білими віями. Тонкий прямий ніс майже упирався в горизонтальну лінію рота з вузькими чорними губами. Істота заговорила і ми побачили, що замість зубів у неї в роті були кістяні дуги.
   - Вітаю вас, люди! - Вклонився він одними очима. - Видно, ваш час вже прийшов! Я - чергуючий контактер Планети Земля, раси Шамбал, Шарад Маруд готовий відповісти на ваші запитання.
   Ми з Зосею перезирнулися: виявляється, люди не єдині розумні мешканці на Землі! Ніби прочитавши наші думки, маг у золотавому балахоні запитав:
   - Скільки розумних видів живе на Землі?
   - За всю історію Землі, на ній жило близько ста сімдесяти дев'яти видів розумних. На даний час їх налічується одинадцять плюс ще вісімнадцять видів, які підходять до порога, визнаного у Всесвіті початком розумності. Ще кілька видів перебувають на Землі тимчасово, прилетівши з далекого Космосу або проникнувши з інших Всесвітів.
   - Назвіть тих розумних, що живуть на Землі зараз! - Попросив маг і уточнив: - Корінних землян!
   - Три види гуманоїдів - люди, гноми і шамбали; один вид плазмоїдів, три види морських - кити, дельфіни і восьминоги, недавно перейшли поріг розумності котячі. Мурахи і бджолоїди, навпаки, підходять до порога з іншого боку, якщо вони його переступлять, то розумними, з точки зору Вселенського Розуму, бути перестануть. Коли порога розумності досягли хмароїди, невідомо, але недавно вони самі вийшли на контакт, просячи допомоги в очищенні атмосфери від продуктів життєдіяльності людей.
  169
   Поки шамбал Шарад Маруд перераховував види розумних, ми з Зосею загинали пальці - вийшло одинадцять.
   - Розкажіть про всі види докладніше! - Попросив Маг.
   - Час сеансу обмежений. У нас залишилося всього п'ять хвилин за вашим часом. Можу почати розповідь про який-небудь один вид.
   - Нам цікавіші гуманоїди. Почніть зі свого виду!
   Ми з Зосею вирішили присісти на виступі, щоб було зручніше слухати. Розповідь шамбал супроводжував голографічним відео зображенням. Ми дізналися, що колись, дуже-дуже давно, ще до потопу і льодовикового періоду, в районі сучасної Антарктиди жила і процвітала раса гуманоїдів, які називали свою країну Шамбала. У той час на Землі жило ще сім гуманоїдних рас, кожна з яких займала певні території.
   Перед нашими очима замиготіли квітучі країни з майже однаковим теплим кліматом. Грандіозні будівлі, величні палаци, величезні й красиві споруди, мости, піраміди, колосальні статуї змінювали одне одну, як у калейдоскопі. По небу літали дивні апарати округлої, овальної та сигароподібної форми. Ніякої схожості з сучасними літаками вони не мали, мабуть, принцип їх польотів був зовсім іншим. Пішли кадри якогось грандіозного будівництва. Будівля будувалося якось...
   - Я зрозумів! Це схоже на 3D принтер! - Здогадався я. - Уявляєш, вони так можуть побудувати що завгодно і яких завгодно розмірів без залучення величезного числа робочих!
   Потім відбулася глобальна катастрофа: величезний мандрівний уламок якоїсь загиблої планети потрапив у сферу тяжіння Землі. Готуючись до неминучого зіткнення, гуманоїдні раси почали будувати захисні споруди, щоб врятувати хоч частину населення та досягнень своїх цивілізацій. Врятуватися вдалося лише трьом видам: високим і міцним золотавошкірим Атлантам, кремезним білошкірим Лемурійцям і витонченим фіолетовошкірим Шамбалам. Саме вони і почали нове відродження людства після того, як від Землі був відбитий величезний шматок.
  170
   Від зіткнення планетоїда з Землею обидві маси - і планетоїд, і вирвана частина Землі - розплавилися, а потім, злившись в одну купу, крутячись і остигаючи в Космосі, дуже швидко придбали кулястої форми, утворивши новий супутник - Місяць. Два старих супутника були скинуті ударною хвилею зі своїх орбіт і загубилися десь у поясі астероїдів. На Землі вибоїна заповнилася водами і перетворилася на океан. Вся географія Землі повністю змінилася.
   Шамбали врятувалися в комплексах, побудованих під землею в Антарктиді, а коли та стала остигати, перебралися в аналогічні на іншому континенті...
   - Сеанс закінчено! - Сповістив Шарад Маруд, припиняючи трансляцію. - Для подальших включень тепер достатньо лише посоха і кодової фрази: "Оввал-ла-дана! Оввалон-лаган-дана!" Час і місце значення не мають, крім того, що між сеансами повинно пройти не менше вісімнадцяти годин вашого часу.
   Всі маги, які слухали і дивилися стоячи по колу, розчаровано загули. Маг у золотавому балахоні оголосив, що призначає засідання Ради назавтра в Головному Залі, де і буде продовжено зв'язок з шамбалом Шарадом Марудом.
   - А поки у вас є можливість осмислити отриману інформацію! - Маг стукнув посохом по мосту і зник.
   Інші теж почали покидати площу: хто так само зникаючи, а хто просто розходячись пішки.
   Ошелешені щойно побаченим і почутим, ми з Зосею портанулись у парк і, ділячись враженнями, гуляли там до дев'ятої вечора. Потім я проводив Зосю додому і пішов до себе.
   Незважаючи на велику кількість нових вражень, повечерявши, я одразу ж роздягся, кинув речі на стілець, і, продираючись крізь перлиновий туман, дістався до ліжка. Вирубався я моментально і спав без сновидінь до самого ранку...
  171
  Стоп!
  Щоб дізнатися, що буде далі,
  знову доведеться кинути монетку.
  
   Вибір-3 (ребро-орел):
   Якщо випаде "орел", перейдіть на сторінку 557 до розділу Љ35 "Рівень-3. Ребро-Орел-Орел".
   Якщо випаде "решка", перейдіть на сторінку 572 до розділу Љ36 "Рівень-3. Ребро-Орел-Решка".
   Якщо випаде "ребро", перейдіть на сторінку 593 до розділу Љ37 "Ребро-Орел-Ребро".
  
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, то вам потрібно знову кинути монетку і вибрати напрямок з решти двох, визначивши сторінку вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, то вам залишився один варіант. Подивіться вище, на яку сторінку треба перейти.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, вам треба перейти на сторінку 44 до пункту "Повернення-3" розділу Љ4 "Рівень-1. Ребро".
  
  Рогзділ 12. Рівень-2. Ребро-Решка.
   Я підкинув монету, туман розсіявся і... вона впала на стежку "решкою".
   - Решка! - Вигукнула Зося. - Отже, підемо ліворуч!
   Спочатку ми йшли широкою стежкою досить бадьоро, але через кілька метрів ритм довелося змінити: стежка почала звужуватися і звиватися, іноді йшла по самій кромці обриву, іноді проходу заважали кущі. Нам доводилося зупинятися, допомагаючи одне одному. Вся ця "допомога" доставляла мені чимало задоволення, адже мені доводилося то брати Зосю за руку, то притискати її до себе, то взагалі йти в обнімку... Взагалі, здавалося, що ми знайомі вже багато часу і знаємо одне про одного все, тому нам навіть не треба було розмовляти, ми розуміли одне одного без слів.
  172
   Тож, коли прямо над обривом ми помітили зарослу кущами стару альтанку, то не змовляючись, попрямували до неї. Альтанка була зовсім старою, ми, ризикуючи провалитися у прірву, обережно пройшли по скрипучих дошках підлоги, що хиталися при кожному кроці, і сіли на вузьку лавку. Місця було мало, тому ми сиділи, тісно притулившись одне до одного. Ця близькість переросла спочатку в обережні, а потім у бурхливі, полум'яні і пристрасні поцілунки... Здавалося, це заняття не набридне ніколи, але через деякий час Зося злегка відсторонилася і поправила футболку, яка чомусь задерлася майже до самої шиї.
   - Що це там блищить? - Вона вказала пальцем у щілину під підлогою альтанки.
   Там, заплутавшись у траві, якимось чином вирослої під нависаючою альтанкою, блищало щось невеличке, на вигляд - металеве, що раптом засвітилося зеленкуватим світлом.
   - Зараз подивлюся! - Я встав і спробував просунути в щілину руку. - Ні, занадто вузько... А якщо дістати це знизу?.. - Я вийшов з альтанки і, тримаючись за гілки кущів, спробував підлізти під неї.
   - Янек, будь ласка, обережніше! Не впади! - Непокоїлася Зося.
   Та мене вже здолав азарт. Ставши на коліна і пригнувшись якомога ближче до землі, я протиснув свої плечі під навіс, простягнув руку і кінчиками пальців дотягнувся до предмета.
   - Здається, дістав! - Я вибрався з-під альтанки, і знову видерся нагору, навіть не розглядаючи того, що було у мене в руці.
   - От! - Простягнув я Зосі свою розкриту долоню, на якій лежало щось блискуче.
   - Це ж каблучки! І, здається, золоті! - Вигукнула Зося.
  173
   Каблучки - одна більша, друга менша, були скріплені разом звичайною канцелярською скріпкою. Зося від'єднала скріпку і роз"єднала каблучки.
   - Ця мені підходить, саме мій розмір! Поміряй другу!
   Перш ніж приміряти каблучку, я оглянув її з усіх боків. На внутрішній її поверхні було написано: "Ян" і стояв знак Інь-Ян.
   - Ця каблучка навіть підписана моїм ім'ям! - Повідомив я Зосі, вдягаючи її на палець.
   - А моя? - Зося зняла каблучку і стала її розглядати. - А у мене написано: "Інь" і теж знак Інь-Ян!
   - Шкода, що не написано "Зося"!
   - Ти ж не знаєш! Мене батьки саме збиралися назвати Інною. Та потім втрутилася бабуся, і вони поступилися, назвавши мене іменем її матері, тобто моєї прабабусі. Іноді вони мене жартома Інною називають.
   - Тоді, Зося-Інна, дозволь надіти тобі цю каблучку, як знак мого безмежного кохання! - Я надів каблучку Зосі на палець і поцілував її руку.
   - А ти знаєш, що означають ці Інь і Ян?
   - Я читав, що, чи то в Китаї, чи то в Японії, цей знак символізує єдність і боротьбу протилежностей, єдність і рівність чоловічої та жіночої складових Всесвіту.
   - Щодо єдності мені подобається, а от боротьба мені не підходить. Я з тобою боротися не хочу.
   - І не треба. Краще цілуватися... - Я посадив Зосю до себе на коліна і збирався знову зайнятися справою, від якої нас відвернули каблучки.
   - Дивись, які гарні хмари! - Перевела вона мою увагу з себе на небо. - Он та схожа на бурхливі хвилі моря, на них навіть баранці з'явилися. - Зося показала пальцем, на якому красувалася каблучка, на хмару.
   З каблучки вирвався зеленкуватий промінь і, здавалося, проткнув хмару наскрізь. Й справді, хмара, що мить тому було звичайнісінькою, тепер була дуже схожа на морські хвилі.
   - Здається, що зараз з хвилі вирине дельфін. - Продовжувала Зося.
  174
   Дельфін виринув і став перекидатися, з"являючись то на одному, то на іншому гребенях.
   - Шкода, що люди цього не бачать. - Включився і я в цю гру. - Де вони плавають?!
   З великої купи безформних хмар на заході відірвався невеликий шматочок і, на ходу набуваючи обрисів парусника, "поплив" до дельфіна, який продовжував пустувати.
   - А на тому вітрильнику пливемо ми з тобою... - Зося показала на якийсь горбочок на носі корабля.
   Горбочок став розгортатися в обриси хлопця і дівчини, що в обнімку стояли на носі і милувалися грою дельфіна.
   - Я хочу до дельфіна! - Вигукнула Зося.
   Хмаринкова дівчина зістрибнула прямо у "воду" і побігла по хвилях, як по піску.
   - Я за тобою! - Я скочив з лавки прямо з Зосею на руках у той час, як хмаринний хлопець теж побіг по хвилях.
   - Хочу грати з дельфіном! - Зося вислизнула з моїх рук, і тут я помітив, що ми, виявляється, летимо до хмар, якимось чином покинувши альтанку.
   - Зося! Ми летимо! - Крикнув я, наздоганяючи її в повітрі.
   - Я знаю! - Зося вже бігала серед хмарних хвиль. - Круто!
   - І чому ми раніше з тобою не познайомилися?! - Я вже теж пірнав за дельфіном. - Коли ми разом, з нами трапляються такі незвичайні речі!..
   Наші руки з'єдналися, між каблучками проскочив зелений розряд і ми потонули у білих хмарах.
   "Невже, знову точка вибору? Як тут кидати монетку?" - не випускаючи Зосиної руки, щоб не втратити її, подумав я.
   - Ні, це не точка вибору. Це точка контакту. - Почув я голос у своїй голові.
   - Ти теж це чуєш? - Запитала Зося.
   - Якщо ти про точку контакту, то так.
  175
   У цей час хмари навколо набули вигляду встановлених по колу крісел, в яких сиділи молоді хмаринні хлопці і дівчата, дивно схожі на нас. Ми теж сиділи в хмаринних кріслах, які стояли на хмаринному килимі, що плив невідомо куди по ясному небу.
   - Значить, це не слухові галюцінації. - Пробурмотіла Зося. - У обох одразу галюцінацій бути не може.
   - А що за контакт? - Голосно запитав я.
   - Контакт Людей і Хмароїдів.
   - Не зрозумів! Ви що, розумні хмари? І ви вмієте розмовляти?!
   - Ми передаємо образи за допомогою електромагнітних полів. І сприймаємо ваші. Ви можете не говорити з нами, а тільки думати.
   - Ну, говорити якось звичніше... - Я повернувся до мовчазної Зосі. - Ти як?
   - Слухаю. Я в шоці - виявляється, ми на планеті не одні, у нас є брати по розуму.
   - Ми не брати, ми влаштовані зовсім інакше, і наша цивілізація розвивається зовсім іншим напрямком. Але щоб вам було комфортніше з нами спілкуватися, зараз намагаємося підтримувати форму гуманоїдів.
   - А навіщо ви вступили з нами в контакт?
   - Ми отримали від вас сигнал.
   - Який ще сигнал? - Почув я мовчазне запитання Зосі.
   - Промені від каблучок. У ваших каблучках записаний код доступу до всієї інформації нашої і вашої цивілізацій, а також інших земних і позаземних цивілізацій. Це універсальний міжгалактичний ключ.
   - Ов-ва!.. - Тільки і зміг вимовити я.
   - Йой! Ми їх випадково знайшли. Може, їх треба комусь повернути? - Занепокоїлася Зося.
   - Каблучки випадково знайти неможливо. Вони самі відшукують своїх носіїв.
   - А чому саме ми? - Розгубилася Зося.
  176
   - Нам це невідомо. Мабуть, ви саме ті, хто повинен першими вступити в контакт зі Вселенським Розумом.
   - А цей Вселенський Розум, він що - бог? - Обережно запитав я.
   - Ні, це співтовариство всіх розумних істот нашого Всесвіту, які переступили через певний поріг розумності.
   - А таких багато?
   - Багато мільярдів. Лише на Землі живуть одинадцять видів розумних і вісімнадцять умовно розумних видів. Що вже казати про весь Всесвіт!
   - Вау! А чому ж ми їх не знаємо? - Здивувався я.
   - Ви їх знаєте, просто не допускаєте думки про їх розумність. От, як з нами.
   - Еге ж, важко уявити, що звичайні скупчення води, що випарувалася, можуть володіти розумом. - Пробурмотів я.
   - Ми складаємося не лише з води, в цій воді багато різних мікроелементів. Так само, як і у вашій крові. Ми можемо пересуватися, змінювати форму, спілкуватися, спостерігати, передавати інформацію на великі відстані і навіть у Космос. - В цей час хмаринні хлопець і дівчина злилися разом зі своїми кріслами і перетворилися на одного нового чоловіка, а хлопець, який сидів поруч, перетворився спочатку на дівчину, а потім роздвоївся на двох. - Ми навчилися керувати різними енергіями: електричними, магнітними, атмосферними і деякими іншими, про які ви ще нічого не знаєте.
   - А чому ми не падаємо? - Я тупнув ногою по хмаринному килиму і вона провалилася у порожнечу.
   - Ми утримуємо вас спеціальним полем.
   - Антигравітаційним?
   - Ні, іншим, воно дуже приблизно схоже на електромагнітне, але має дещо інші параметри. Ви ж знаєте, що якщо помістити предмет між двох магнітів, то він може висіти в повітрі? І антигравітація йому не потрібна.
   - А куди ми зараз летимо? У ваше місто? - Запитала Зося.
   - Нам не потрібні міста. Ми просто рухаємося за вітром, насолоджуючись чудовою погодою.
  177
   - А проти вітру ви можете літати? - Запитав я.
   - Ми можемо літати куди завгодно, було б повітря чистим. Але останнім часом ваша людська життєдіяльність істотно впливає на нашу екологію.
   - Розкажіть про свою цивілізацію. - Попросила Зося.
   - Це, практично, неможливо... Ви можете пояснити сліпому від народження, як виглядає веселка? Ви можете пояснити глухому, як шумлять хвилі океану? Ви ще навіть не дійшли до розуміння ваших власних морфогенетичних полів, що дають можливість подібним вам гуманоїдам передавати знання та інформацію у часі та просторі без технічних засобів зв'язку! - Поки тривала ця промова, у центр нашого кола влетіла кульова блискавка, трохи повисіла і полетіла геть.
   - Ой, що це було?! - Вигукнула Зося.
   - Плазмоїд. - Спокійно відповіла хмара, що перетворилася тепер на величезний корабель, який ніс нас на всіх вітрилах кудись у невідомість. - З вищим видом плазмоїдів ми контактуємо. Але це був умовно розумний.
   - Як це "умовно розумний"? - Не зрозумів я.
   - Ну, от, наприклад, у вас є кішки. За кілька льодовикових епох до вашого часу, їхні предки були розумними і створили власну цивілізацію. Коли вони вимерли, на зміну прийшли інші котячі, здичавілі. У них збереглися ознаки розумності, але нижче порога розуму, визнаного у Всесвіті. Дикі кішки вважаються умовно розумними.
   - А домашні?
   - Домашні вже перейшли поріг, навчившись керувати людьми, зараз вони освоюють людську мову і готуються вийти на контакт з Космосом.
   - Ой, а я бачила в ютубі, як коти розмовляють! - Вигукнула Зося. - Так схоже!
   - Я теж бачив, але не міг і припустити, що це вони нами керують.
   - А хто ж? Ти можеш уявити кота, який підпорядковувався би комусь без свого бажання?! Звичайно ж, вони розумні! Навіщо їм будувати будинки, розводити худобу, добувати їжу, коли все це можна отримати від людини, нічого не пропонуючи навзаєм, крім дружби?!
  178
   - Мир, дружба, жрачка... - Пробубонів я собі під ніс. - То той плазмоїд, це щось на зразок домашньої тварини у більш розумних плазмоїдів?
   Але мені ніхто не відповів. Хмари розвіялися і ми з Зосею опинилися на уступі якоїсь гори.
   - Куди це нас занесло? - Озирнулась навколо Зося. - Може, навіть до іншої країни?! Як ми будемо добиратися додому?
   - Зараз дізнаємося... - Я включив у смарті навігатор і визначив, що облакоїди висадили нас не так вже й далеко - на Дебовій горі. - Якщо ми перейдемо через отой хребет, то побачимо внизу річку Раву і наш Катовіце на її березі.
   - Тоді пішли? - Зося подала мені руку. - А то до вечора не встигнемо.
   Поки ми спускалися до річки, настали сутінки, а коли дісталися до Зосиного будинку, була вже десята година. Стурбована довгою відсутністю дочки, Зосі подзвонила її мама. Дізнавшись, що з нею все в порядку і що її проводжають, мама запропонувала мені зайти до них.
   Зосина квартира знаходилася на третьому поверсі, тому ми не стали викликати ліфт, а піднялися пішки. У дверях нас вже зустрічав тато - сухорлявий, цілком ще молодий чоловік з темною випещеної борідкою.
   - Кшиштоф! - Він простягнув мені руку. - Так от хто змушує нас хвилюватися! Зося ще ніколи так пізно не приходила!
   - Ну що ти напав на людину! - Зося потягла мене у вітальню. - Між іншим, ми цілий день гуляли і в парку Штауваєри, і на Дебовій горі, втомилися і хочемо їсти!
   - Що можна було робити на Дебовій горі? - Увійшла до кімнати мініатюрна жінка, дуже схожа на Зосю, тільки не русява, а руда. - Я Агнеся, мама Зосі. - Представилася вона.
   - Як що?! Насолоджуватися природою і милуватися хмарами! - Відповіла Зося, допомагаючи їй накривати на стіл.
  179
   За вечерею Зосині батьки розпитували мене і про моє навчання, і про мої захоплення, і про моїх батьків. Ми дуже швидко перейшли на "ти" і мені здавалося, що я з ними знайомий вже дуже давно.
   - А чому ти не пішов по стопах батьків, не став медиком? - Поцікавився тато Кшиштоф.
   - Вони часто виїжджали в різні гуманітарні експедиції, а потім мені розповідали багато цікавого. Мабуть, ці їхні розповіді і підвели мене до журналістики. Хочу побачити світ, дізнатися щось нове і розповісти про це всім.
   - А ти вже десь публікувався? - Запитала мама Агнеся.
   - Так, пару статейок надрукували у нашій газеті. Але ж я ще тільки на другий курс перейшов! У мене ще все попереду.
   - Ми тепер будемо разом вчитися! - Допиваючи чай, повідомила Зося. - Мені вже прийшло повідомлення про зарахування до університету. Треба буде сходити і дізнатися розклад.
   - Давай завтра сходимо! - Запропонував я. - Мені теж треба. До того ж ми зможемо вибрати для себе додаткові дисципліни так, щоб ходити на них разом.
   - Клас! А о котрій підемо?
   - Давай з самого ранку, після сніданку?
   - Тільки врахуйте, що завтра Зосі треба бути вдома до дев'ятої! - Прибираючи зі столу тарілки, втрутилася у розмову мама Агнеся.
   - Ну, мамо! Адже я вже не маленька! До одинадцятої! - Надула губки Зося.
   Цей діалог викликав у мене неясне відчуття дежавю. "От зараз втрутиться тато і скаже: "Ні вашим - ні нашим! До десятої!" - подумав я.
   - Ні вашим - ні нашим! - Наче у відповідь на мої думки припинив тато цю суперечку. - До десятої! І щоб як штик! Адже нам вночі їхати.
   - А куди ви їдете? - Запитав я просто через ввічливість.
  180
   - У відпустку, до Чорногорії. - Відповів тато.
   - На цілих два тижні! - Додала мама. - І як ми залишимо Зосю одну?!
   - Не турбуйтеся, я візьму над нею шефство. - Спробував я її заспокоїти.
   - От саме цього я найбільше і боюся... - Тихо промовила мама.
   - Агнеся, Зося вже цілком доросла і відповідальна! - Папа Кшиштоф вивів дружину до іншої кімнати і вони продовжили там свою розмову.
   - Ти бачив, якими очима вони одне на одного дивляться?! - Почув я, коли Зося, приклавши палець до губів, навшпиньки підвела мене до дверей їхньої кімнати.
   - Закоханими та щасливими. - Підтвердив батько.
   - Саме так! Можеш уявити, чим вони будуть займатися за нашої відсутності?!
   - А ти нас згадай! Вона теж має право на власне життя і на власні помилки!
   Ми з Зосею пройшли до її кімнати, трохи посиділи і послухали музику через одні навушники. Потім домовилися, що я прийду до її будинку рівно о дев'ятій ранку, і я, попрощавшись з усіма й поцілувавши у коридорі Зосю, пішов до себе.
  ***
   Вночі мені снилися польоти з Зосею у хмарах і розумні коти в окулярах та з книжками під пахвами... Один кіт влетів до мене у кватирку, сів на груди і раптом закричав:
   - Янек! Вставай! Тебе чекають великі справи!... - Будильник, як завжди, розбудив мене о сьомій.
   Я встав, прийняв душ, поснідав і задумався: "Брати сьогодні велик чи скейт? А може, піти пішки? Чи стане в нагоді нам з Зосею "антивид"? Куди піти після університету?..." Зрештою, я запхав пляшку "антивиду" в рюкзак, сунув під пахву скейт і помчав сходами вниз.
   Зося вже збиралася виходити, коли я подзвонив біля дверей її квартири.
  181
   - Ой, а ти зі скейтом?! Тоді я теж візьму! Добре, що не вдягла сукню! Як тобі мої шорти? - Зося покрутилася переді мною в маленьких, акуратних, синіх шортиках, які прекрасно демонстрували її стрункі ноги, і в короткому біло-синьому смугастому топіку.
   - Ти у цьому просто затьмарюєш мій розум! - Не зміг я стримати захоплення - Доброго ранку! - Привітався я з Зосиними батьками, що висунулися з кімнати у коридор.
   - Доброго ранку! - Відповіли вони в один голос.
   - Ну, ми пішли! - Зося виштовхнула мене на сходи, не давши навіть як слід попрощатися.
   Біля під'їзду ми поставили свої скейти на тротуар і покотили щойно помитими міськими вулицями. На небі не було ні хмаринки. "Мабуть, зібралися десь в іншому місці і щось обговорюють" - подумав я.
   Коли ми під'їжджали до університету, мене знову відвідало відчуття дежавю. Ми розбіглися кожен до свого факультету, щоб дізнатися розклад основних занять, а потім зустрілися у дворі біля стендів з додатковими дисциплінами.
   - Таке враження, що це вже відбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Історія філософії". - Я би хотіла цей факультатив.
   - Давай звіримо розклади, щоб ходити на нього разом. - Я вивів свій розклад на екран смарта. - Мені підходить... середа, з другої до...
   - ...пів четвертої! - Продовжила за мене Зося. - Дежавю якесь, ніби це вже колись було.
   - Чи буде. - Згадав я слова "стрілочниці".
   - Як це буде?
   - Ну, ми проживаємо кілька життів, які розгалужуються в кожній точці часу на безліч напрямків.
   - І на одному з цих напрямків ми вже приходили сюди і визначалися з факультативами? Давай перевіримо!
   Ми знову розійшлися, переписали всі факультативи, які хотіли б відвідувати, а потім звірилися - все співпало і по днях, і за часом, і за напрямками. Крім історії філософії, нас цікавили "Традиції, культура і міфологія різних країн", "Теологічні, містичні та окультні уявлення різних народів", "Наукові тенденції ХХІ століття", "Всесвіт, Простір, Час" та "Любов і шлюб в історії людства".
  182
   Всі дні були зайняті з восьмої ранку до восьмої-дев'ятої вечора, тільки у вівторок і в четвер залишався вільний час з четвертої до дев'ятої вечора. Ну, і вихідні.
   - От і чудово! - Зрадів я. - Цей час ми залишимо для побачень і пригод! Отже, запиши у свій розклад: вівторок та четвер, з шістнадцятої до двадцять першої - пригоди; субота та неділя - побачення!
   - А якщо я тобі набридну?
   - Тоді побачення будуть суто діловими, от як сьогодні.
   - Отож, ми ж сюди у справах зайшли... Добре, так і запишемо... - Зося ввела ці "заняття" у свій смартфон. - Куди тепер?
   - Сьогодні четвер - що там у тебе?
   - Пригоди.
   - От і пішли їх шукати!
   Ми встали на скейти і покотили куди очі дивляться. Очі, дорога і скейти привели нас у центр міста. Прямо посеред тротуару дорогу нам перекрив банер з афішею, стрілочка на якій вказувала на вхід у Планетарій.
  Чи знаєте ви, чим відрізняються
  планети Сонячної Системи?
  Хочете дізнатися таємниці нашої та інших галактик?
  Чи відомо вам, скільки вже відкрито планет,
  на яких можливе життя?
  Що таке Оумуамуа - Астероїд? Комета?
  Стародавній космічний корабель невідомої цивілізації?
   - А як давно ти відвідувала планетарій? - Запитав я Зосю.
   - Чесно? Мабуть, ще у минулому житті! - Зізналася вона.
   - Зайдемо?
   - Ти думаєш, у планетарії можна надибати пригоди?
  183
   - А чому б ні? Якщо нікуди не заходити, то можна нічого і не знайти.
   - Тоді давай зайдемо! - Погодилася Зося і рішуче попрямувала до входу.
   Я підхопив свій скейт і поспішив за нею. Лекція повинна була закінчитися хвилин через двадцять, наступна мала початися за півгодини. Купивши квитки, ми влаштувалися в кафе навпроти.
   - То що ж то таке - це Оумуамуа? - Колупаючись ложечкою у вазочці з морозивом, запитала Зося.
   - Зараз загуглю... Так... Оумуамуа - в перекладі з гавайської означає "посланець здалеку", "розвідник". Міжзоряний об'єкт, що залетів до нашої Сонячної Системи. Відкритий восени 2017 року.
   - І все?
   - Поки все. Може, в планетарії більше розкажуть.
   В очікуванні часу сеансу, ми з'їли по два морозива, закусили його тістечками і запили молочними коктейлями. Нарешті, в зал планетарію почали впускати глядачів, і ми, поклавши скейти в шафку зберігання, поспішили зайняти свої напівлежачі місця, які опинилися в третьому ряду.
   Світло згасло і над нами у повній темряві залунав голос:
   - Існує кілька гіпотез про те, як виник наш Всесвіт. Одна говорить про його Божественне створення, інша - про Великий Вибух, третя... давайте не будемо перераховувати їх всі, а виберемо лише одну. Яку? Сьогодні жереб пав на гіпотезу про те, що у величезному "Ніщо" час від часу з'являються мікроскопічні "зерна" - згустки дуже стислих елементів. Вони зароджуються не часто і дуже рідко розкидані у цьому "Ніщо".
   На куполі над нами почали з'являтися точкові вогники.
   - Що відбувалося з цими "зернами", ми не знаємо. - Продовжив голос. - Знаємо тільки, що чотирнадцять мільярдів років тому одне з них вибухнуло і породило наш Всесвіт.
  184
   Одна з крапочок на куполі вибухнула і цей вибух, як у сповільненій зйомці, почав розширюватися по всьому куполу.
   - Вивільнені нейтрони, з яких складалося це "зерно", стали розпадатися на електрони і протони, а ті, які не розпадалися, з'єднуючись з цими протонами і електронами, створювали перші атоми. Так з'явилася речовина.
   Тепер весь центр купола займав вибух, що розширювався.
   - Первинна речовина збиралася у грудки, утворюючи гарячі зірки і швидко остигаючі згустки. Зірки притягували до себе остигаючі уламки, формуючи зоряні системи з планетами. Але незважаючи на це, після вибуху в Космосі залишилося багато уламків, астероїдів, комет, пилу та іншого.
   Все це барвисто розгорталося над нашими головами, об'єднуючись у галактики. Та от дія перенеслася у нашу галактику і до нашої Сонячної Системі.
   - Сонячна Система знаходиться на околиці нашої галактики, званої Чумацьким Шляхом, і робить один оборот навколо її центру за двісті мільйонів років. Саме Сонце рухається зі швидкістю 250 кілометрів на секунду.
   - Цікаво, скільки це буде на годину? - Нахилився я до вуха Зосі.
   - Приблизно... дев'ятсот тисяч кілометрів на годину!
   - Крутяк...
   Потім на куполі розгорнулася вся Сонячна Система і голос почав розповідати про особливості планет, що входять у неї. Я, звичайно, все запам'ятати і не намагався, але дещо було досить цікавим. Наприклад, що на Меркурії можна спостерігати так званий ефект Ісуса Навина, коли Сонце в небі планети на деякий час зупиняється і починає рухатися у зворотньому напрямку. А ще рік на Меркурії триває менше, ніж два дні. Зате на Венері один день триває більше року. Атмосфера Землі в давнину була такою ж, як зараз на Титані, супутнику Сатурна. На цілком спокійному Місяці невідомо чому трапляються місяцетрясіння.
  185
   - Мабуть, інопланетяни щось підривають. - Пожартував я.
   - До речі, під Південним полюсом Місяця, який називається Ейтікен, ховається величезна маса металу. - Наче відповідаючи мені, продовжив голос. - З цього приводу теж висунуто багато гіпотез, але нам сьогодні найбільш цікавими здаються лише три. По-перше, це може бути великий залізний метеорит, що в давнину впав на Місяць і застряг під його поверхнею; по-друге, це може бути космічний корабель прибульців, який також у глибоку давнину звалився на наш супутник; і по-третє, це може бути житлова база або рубка корабля, вбудована у Місяць, як у величезний космічний корабель.
   - Я за рубку! - Вигукнула Зося. - От би туди потрапити і включити...
   - Ти що, тоді Місяць полетить невідомо куди, а у нас на Землі почнуть відбуватися різні катаклізми! Хоча я теж за рубку, цікаво було б там полазити...
   - З давніх часів люди мріяли знайти братів по розуму на інших планетах. - Продовжив голос. - Ще античні вчені стверджували, що ми не одні у Всесвіті і вважали зірку Проксіма із сузір'я Малий Пес центром позаземної цивілізації.
   - От би зустрітися з інопланетянами!.. - Майже слово в слово озвучила Зося мої думки. - Дізнатися щось нове, побувати на їх планеті...
   - Життя на Марсі є. - Долинув до нас голос. - Залишилося тільки його знайти. Там є багато води, у всякому разі Південний полюс вкритий багатокілометровим шаром криги, є вуглекислий газ, спостерігаються сезонні зміни у вигляді танення льодовика, від якого течуть струмки. Скоро ми дізнаємося про Марс набагато більше, бо збираємося заселити цю планету.
   Тепер на куполі демонструвалися кадри фільму про проекти заселення Марса і комплекси підготовки перших переселенців.
  186
   Потім нам розповіли, що життя можливе і на супутниках Юпітера Європі та Ганімеді, бо Ганімед має кисневу атмосферу, а на Європі води в два рази більше, ніж на Землі. На супутнику Сатурна Титані, який має метанову атмосферу, гори, дюни, метанові океани і озера, може існувати життя на метановій основі. На іншому супутнику - Енцеладі виявлені цілі океани води, джерела тепла та органіка. Навіть Плутон, позбавлений статусу планети, може виявитися заселеним живими організмами, бо має атмосферу з азоту і метану, а ще на ньому часто йдуть червоні дощі...
   Все це демонструвалося у вигляді комп'ютерного мультика, схожого на справжні космічні зйомки. Слухати і дивитися було, звичайно, цікаво, але нам з Зосею не терпілося дізнатися про дивний об'єкт Оумуамуа.
   - Дев'ятого жовтня 2017 року телескоп Пан-СТАРРС-1 на Гаваях виявив дивне небесне тіло. За формою воно нагадувало лезо ножа: вузьке - шириною близько 86 метрів, пласке - товщиною приблизно 26 метрів, і довге - близько чотирьохсот метрів. Маса його незначна, можливо об'єкт порожнистий всередині, а поверхня відбиває світло в десять разів сильніше, ніж будь-яка комета. Пропорції об'єкта ідеальні для запобігання зіткнень з космічним пилом.
   На "небі" з'явилося схематичне зображення об'єкта.
   - У травні 2018 року об'єкт пролетів повз Юпітер, у січні 2019 - повз Сатурн. Об'єкт назвали "Оумуамуа" - що означає "посланець здалеку". Летів він зі швидкістю 26 кілометрів на секунду або 93600 кілометрів на годину незамкненою гіперболічною траєкторією, але з першого червня 2018 року раптом отримав додаткове прискорення і тепер його швидкість становить 31,6 кілометрів на секунду або 113760 кілометрів на годину. Нагадаю, що друга космічна швидкість, що дозволяє покинути орбіту Землі, дорівнює 11,2 кілометри на секунду.
   Об'єкт не може бути кометою, бо не має газової хмари, на астероїд він теж не схожий, радіохвилі не подає. Розрахунки показали, що прибув він з-за меж Сонячної Системи, можливо з Веги сузір'я Ліри.
  187
  Якщо він летів з тією ж швидкістю, що і зараз, то на цей шлях витратив мільярди років. Що це - стародавній космічний корабель невідомої цивілізації?.. Частина корабля, наприклад, сонячне вітрило?.. Безпілотний розвідник?.. Космічний зонд?..
   Це були саме ті питання, які цікавили нас з Зосею.
   - Щоб відповісти на ці питання, необхідно надіслати до об'єкта Оумуамуа розвідувальний десант.
   На "небі" розгорнулася схема можливого десанту.
   - Можна "зловити" його на доступній від Землі відстані, зробивши гравітаційний маневр біля Юпітера і близький колосонячний проліт на відстані трьох сонячних радіусів, використовуючи сонячні, лазерні і електричні двигуни. Для цього знадобиться багато років. Можливо, саме ви зможете відповісти на питання, що ж таке цей загадковий об'єкт Оумуамуа?...
   Світло в залі почало повільно вмикатися.
   - І все?! - Розчаровано поглянула на мене Зося. - Я не хочу чекати багато років. Я хочу знати зараз!
   - Я теж хочу зараз, але що ми можемо вдіяти?!
   Ми вийшли на вулицю, продовжуючи висувати здогадки про космічного прибульця. Чомусь нам обом здавалося, що це об'єкт штучного походження і навіть на рівні дежавю пригадувались якісь неясні подробиці про його облаштування...
   Вийшовши до "Сподеку" - нашої Катовіцької літаючої тарілки, побудованої в сімдесятих роках минулого століття, ми раптом побачили величезні повітряні кулі. Виявляється, там сьогодні проводився чемпіонат з польотів на кулях! Сам чемпіонат вже закінчився, і тепер усі бажаючі могли покататися і помилуватися на Катовіце з висоти пташиного польоту.
   - Ми бажаючі? - Запитав я Зосю.
   - Не дуже... - Пробурмотіла вона.
   - А як же пригоди?! Треба дотримуватися розкладу!
  188
   - Ну, якщо розклад... - І Зося покірно пішла за мною до великої синьо-червоної кулі, на якій золотими літерами було написано: "Alien" (англ. "Прибулець").
   - От бачиш, навіть кулю назвали на честь того космічного об'єкта! - Бадьоро балакав я, відволікаючи Зосю від її страху.
   - А може, це взагалі не про того прибульця мова?! Може це про якогось гуманоїда? Або про гостя, який зайшов до сусіда попити кави? - Заперечувала мені Зося, притискаючись до поручнів "кошика" і міцно тримаючись руками за поручні огородження.
   Щоб їй було не так страшно, я обійняв її за талію і притиснув до себе. З висоти летючої кулі розгортався прекрасний вид на Катовіце з тарілкою "Сподека" у центрі, Долиною Трьох Ставків з парком Штауваєри, в якому ми каталися на скейтах, поруч з ним - спортивний аеродром Муховець і невелика водна пристань на річці Рава, що стрічкою зміїлася повз Дебову гору...
   - Ой, ми ж забули свої скейти у шафці в Планетарії! - Раптом згадала Зося, яка вже перестала боятися і просто насолоджувалася краєвидами, що відкривалися.
   - Нічого, от приземлимося і сходимо за ними! - Заспокоїв я її.
   Приземлилися ми разом із сутінками. Планетарій було уже зачинено.
   - Ну то й що? Завтра прийдемо і заберемо! А до завтра походимо пішки. - Зрадів я можливості і далі йти, обіймаючи Зосю.
   - Вже додому пора... - Пробурмотіла вона.
   Проводжав я Зосю досить повільно, тому до дому ми підійшли на початку одинадцятої.
   - Ти ж обіцяла прийти до десятої! - Зустріла нас в дверях мама Агнеся.
   - Вибачте, будь ласка! Це я винен - забув скейти у шафці Планетарію.
  189
   - То ви у Планетарії були? - Здивувався тато Кшиштоф. - А що ж там цікавого?
   - Ой, тату! До нас у Сонячну Систему залетів якийсь невідомий космічний об'єкт, який назвали Оу... Янек, як його назвали?
   - Оумуамуа. Це з гавайської означає "посланець здалеку".
   - А потім ми каталися на повітряній кулі! І бачили все місто та його околиці з висоти!
   - Еге ж, велика у вас культурна програма... - Пробурмотіла мама Агнеся.
   - От бачиш, а ти собі навигадувала бог знає що!... - Тато Кшиштоф виніс у коридор валізу. - Отже так, Янек. Ми сьогодні вночі вилітаємо до моря, у Чорногорію. Зося залишається.
   - На цілих два тижні! - Вигукнула мама Агнеся.
   - Подумаєш!.. Так от, Янек, сам розумієш, якщо вже ти тепер дружиш з нашою дочкою, то постарайся, щоб з нею нічого поганого за нашої відсутності не сталося.
   Я запевнив стурбованих батьків, що з їх дочкою під моїм заступництвом нічого поганого не станеться, побажав їм приємного відпочинку, попрощався і пішов додому.
   Поки я вечеряв, мої фантазії малювали мені романтичні картини проведення часу з Зосею без нагляду батьків...
  ***
   Вранці Зося заскочила до мене, бо, як виявилося, готувати вона не вміє, а снідати в кафе сама не захотіла.
   - Мені батьки грошей залишили, щоб я з голоду не померла. Ой, а що це у тебе так смачно пахне?
   Я саме смажив яєчню з сардельками.
   - Давай, я тебе нагодую. - Поставив я тарілку перед Зосею.
   - Як смачно! А я тільки чайник вмію ставити...
   Після сніданку ми пішли до Планетарію за своїми скейтами. Прямо біля його входу нас раптом огорнув перлиновий туман, і мені довелося знову кинути монетку...
  190
  Стоп!
  Киньте монетку і ви.
  
  Вибір-3 (ребро-решка):
   Якщо випаде "орел", перейдіть на сторінку 600 до розділу Љ38 "Рівень-3. Ребро-Решка-Орел".
   Якщо випаде "решка", перейдіть на сторінку 614 до розділу Љ39 "Рівень-3. Ребро-Решка-Решка".
   Якщо монетка встане ребром, перейдіть на сторінку 622 до розділу Љ40 "Рівень-3. Ребро-Решка-Ребро".
  
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, виберіть за допомогою монетки один з двох варіантів, що залишилися, подивившись сторінку трохи вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, вам залишається один варіант. Дивіться сторінку і переходьте.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, перейдіть на сторінку 44 до пункту "Повернення-3" розділу Љ4 "Рівень-1. Ребро".
  
  Розділ 13. Рівень-2. Ребро-Ребро.
   Я підкинув монетку, туман розвіявся і... я побачив, як вона зависла над прірвою буквально у метрі від мене, причому не горизонтально, а вертикально, тобто, ребром.
   - Як би її дістати?.. - Потягнувся я за монеткою.
   - Облиш її! Бо ти ще зірвешся! - Зупинила мене Зося.
   - Ні, це особлива монетка, її треба обов'язково дістати. - Я вхопився рукою за кущ, що ріс над урвищем, і знову потягнувся за монеткою.
   Раптом гілка обірвалася, і я зірвався вниз.
   - А-а-а!!! - Закричав я і від страху навіть не одразу помітив, що не падаю, а стою на чомусь твердому. Просто в повітрі над урвищем!
  191
   Зося присіла на стежці, закривши від жаху рот руками і витріщивши на мене очі. Розгублено дивлячись на неї, я вийняв з рюкзака пляшку і сьорбнув кілька ковтків.
   - Ти став невидимим! - Вигукнула Зося.
   Я озирнувся. Ставши невидимим, я побачив, що стою на якомусь напівпрозорому об'єкті, схожому на блюдце, перевернуте догори дном. Я потопав ногами - глухий звук металу.
   - Зося, стрибай до мене, тут просто невидиме спорудження!
   - Лячно! - Сказала Зося. - Я ж навіть тебе не бачу.
   - Я тут! Стрибай! Я тебе зловлю! - Майже як у своєму сні покликав я.
   Зося стрибнула і опинилася в моїх обіймах.
   - Ой! Це ти?
   - Я. Тобі теж треба стати невидимою. Зараз я тебе поллю...
   - Але ж ти не поливався! - Заперечила Зося. - Ти просто трохи випив.
   - А й справді! Всього пару ковтків. На, спробуй!
   Зося сьорбнула три невеликих ковтки і теж стала напівпрозорою. Тепер вона бачила мене і те, на чому ми стояли.
   - Прикольно! Виявляється, якщо цю рідину пити, то її знадобиться зовсім небагато! - Зраділа Зося.
   - І невидимість настає значно швидше! Ковтнув, і готово! - Погодився я.
   - А чому ж одяг теж невидимий? Щось тут не так. У всіх фільмах невидимки змушені знімати одяг.
   - А може, тут принцип невидимості зовсім не такий, як в наших фільмах. Може, цей "антивид" просто якимось чином відхиляє промені, і ми тільки здаємося невидимими?
   - Давай подивимося, на чому це ми стоїмо...
   Ми зістрибнули з "блюдця" на стежку і подивилися на нього з боку. Це було схоже на літаючу тарілку! Два блюдця, складених разом, висіли просто у повітрі, ні на що не спираючись.
  192
   - Літаюча тарілка... - Прошепотіла Зося.
   - Просто в центрі міста. І ніхто її не бачить. Стрибай! - Я знову стрибнув на блюдце і простягнув руку Зосі.
   Повагавшись кілька секунд, вона теж стрибнула. Ми пройшлися по опуклій поверхні "блюдця" до вершини. Там виявився відкритий люк. Вірніше, не люк, а просто круглий отвір діаметром близько сімдесяти сантиметрів.
   - Спустимося? - Запропонував я.
   - А раптом там інопланетяни?
   - Якщо б вони там були, то вже б вийшли і щось з нами зробили! Думаю, вони пішли по своїх справах.
   - По яких ще справах?
   - Ну, у розвідку, наприклад. - І я поліз у люк.
   Це був справжній інопланетний корабель! Всі прилади в ньому були напівпрозорими, наче з пластику. Стінки і перегородки теж, але це мабуть тому, що вони були оброблені чимось на зразок нашого "антивида".
   - Янек, тільки будь ласка, не чіпай нічого руками! - Благала мене Зося, варто було мені простягнути до чогось руку.
   Я, як міг, тримав себе в руках, поки ми не підійшли до якоїсь перегородки, за якою була повна темрява. Не невидимість, а справжнє чорне ніщо. Доторкнувшись до перегородки, я навпомацки зрозумів, що це були розсувні двері. Причому вони розсовувалася не так, як японські двері, чи, наприклад, як двері в купе поїзда, а якось на всі боки, відкриваючи широкий круглий вхід.
   - Янек, не треба... - Спробувала зупинити мене Зося, але я вже був усередині. - Ти де?
   - Тут. - Відповів я, не відходячи від входу вглиб цього "чорного простору".
   - Я тебе не бачу. Навіть прозорим.
   - Клас! Значить, тут невидимість ще більш високого рівня. Шкода, що я тут нічого не бачу. Зате все, що робиться назовні, видно чудово! Воно звідси не прозоре, а цілком матеріальне. От ти, наприклад, вже не схожа на медузу, а стала звичайною видимою людиною. І "блюдце" виявляється не пластикове, а металеве. І прилади, і все начиння...
  193
   - Циц!!! - Раптом приклала палець до губів Зося. - Сюди хтось іде! Що робити?
   - Давай сюди! - Я потягнув Зосю за руку в "чорний простір" і, провівши рукою вздовж проходу, закрив його перегородкою.
   У "рубку" спустилися четверо інопланетян. Вони були людиноподібними, але все одно відрізнялися від людей. По-перше, зростом та пропорціями тіла: близько двох метрів, але дуже тонкі, з витягнутими черепами, великими очима і маленькими ротами. Носів у них не було, лише невелика щілина на маленькій опуклості над ротом. По-друге, їх гнучкість була не людською: по два ліктьових і колінних суглобів на кожній кінцівці, хребет, який згинався у всіх напрямках, дуже довгі шиї і пальці на руках... Ці пальці постійно ворушилися, як щупальця, і перерахувати їх я ніяк не міг. Прибульці про щось говорили і їхня мова була схожа на... щось середнє між щебетанням птахів, ревом кита і грою органу. При всій незвичайності і чужості мови прибульців залишалося відчуття чогось високого, прекрасного і надзвичайно мудрого.
   - Які вони... тонко-видовжені. - Висловила своє враження від їх зовнішності Зося.
   - Як шнурки! - Реготнув я. - Так і буду їх називати!
   Ми з Зосею причаїлися в "чорноті" і затамували подих, але інопланетяни навіть не дивилися у наш бік. Мабуть, вони нас не помітили.
   Позаймавшись якимись своїми справами, двоє з них полягали в нішах, які, мабуть, були їм за постіль, і заснули, практично як звичайні люди. Двоє інших зробили по кілька ковтків з гофрованого шланга, який висунувся зі стіни після натискання кнопки, і знову піднялися вгору.
  194
   - Пішли. - Через деякий час прошепотіла мені у вухо абсолютно невидима Зося.
   - А ті сплять. - Подивився я на сплячих. - Давай вибиратися звідси, поки не пізно!
   Вибравшись, ми пішли по стежці і за кущем трохи не зіткнулися з тими двома інопланетянами, які вийшли раніше. Напівпрозорі "Шнурки" закопували під кущ кулясту ємність з невидимою рідиною.
   - Антивид зливають! - Здогадався я. - Напевно, вже використаний.
   - Ой, а наш антивид, мабуть, теж вони сховали! І теж під кущем. - Прошепотіла Зося.
   - Що ж вони так погано його закопують? - Обурився я. - Варто людині наступити, і прямо в нього провалюєшся!
   - Зате так ми змогли його знайти! - Відповіла Зося.
   - Давай подивимося, що вони далі будуть робити?!
   - А якщо помітять?
   - А ми обережненько...- Тут я послизнувся на якійсь гілці і з шумом упав на коліна. - А, щоб...
   - Тихо! - Зашипіла Зося, закриваючи мені рот рукою. В цей час з гілки, під якою ми присіли, злетіли два птахи і стали кричати на усе своє пташине горло.
   Слава богу, напівпрозорі прибульці лише підняли свої голови до птахів, щось проспівали-проговорили і навіть не запідозрили про наше існування. Закопавши невидиму ємність і поправивши гілки куща, вони пішли по доріжці парку, старанно обходячи поодиноких перехожих. Ніхто їх не помічав, тільки собаки трохи тривожилися і притискалися до ніг господарів, підгортаючи хвости під себе. Прямували "Шнурки" до берега Рави, у тій її частині, де парк не було впорядковано. Ми слідували за ними по газону на деякій відстані, старанно ховаючись за кущами і деревами. От прибульці пірнули під гілки розлогої верби біля краю величезного каменя, принесеного сюди, мабуть, ще в льодовикову епоху. І зникли! Трохи почекавши, ми теж увійшли під низько опущені гілки - нікого. Обійшли дерево і камінь - нікого.
  195
   - Куди вони зникли? - Дивувалася Зося.
   - Або провалилися... - Я почав уважно оглядати грунт під ногами і виявив під каменем якийсь лаз. - Мабуть, у цю дірку пролізли.
   - Вузька діра якась...
   - Так і вони ж тонкі, як черв'яки! - Я вирішив зазирнути в лаз. - Ов-ва! Земля піді мною прогинається! А-а-а !!!... - Не втримавшись, я полетів у щілину під каменем, яка несподівано розширилася.
   Пара секунд - і я скотився, як з гірки, у підземний тунель. Відреагувавши на мою появу, під стелею спалахнуло світло.
   - Янек! Ти як? Живий? - Почув я над собою стривожений голос.
   - Все нормально! Тут освітлений тунель! Спускайся до мене!
   - Як? Я не пролізу... А-а-а!!!... - Зося все ж таки провалилася в щілину і з'їхала прямо у мої обійми. - Як на гірці. А що тут таке?
   Ми почали озиратися. На висоті півметра від підлоги коридору, викладеної чорним блискучим каменем, в глухій стіні було зроблено отвір похилого тунелю, по якому ми сюди з'їхали. Над нами світилися довгі нитки-смужки. Коли ми зробили кілька кроків по коридору, смужки засвітилися далі.
   - Дивись, вони реагують на наш рух! - Зося пробігла кілька кроків вперед, і світло під стелею теж побігло, випереджаючи її на пару метрів. - Іди до мене!
   Я пішов, а світло за моєю спиною почало гаснути.
   - Економія! - Шанобливо зауважив я, порівнявшись з Зосею і беручи її за руку. - Пішли!
   - Ой, а інопланетяни?!
   - Вони вже далеко. Он як ми тут шуміли, але ніхто не з'явився!
   І ми спокійно пішли далі.
  196
   - За моїми підрахунками, зараз ми йдемо під дном Рави. - Через деякий час порушив я наше мовчання.
   - А вода не просочується... - Зося провела пальцем по стіні коридору. - Що це за камінь?
   Я помацав кам'яну кладку - це було кам'яне вугілля! Нічого дивного, адже в нашому Катовіце вже кілька століть видобувають саме кам'яне вугілля.
   - Ти була в нашому Сілезькому музеї? - Запитав я.
   Зося кивнула.
   - Вугілля бачила?
   - Звичайно, кожен школяр в Катовіце його бачив! Ой, а це й справді вугілля! Я бачила ювелірні прикраси з кам'яного вугілля, але щоб його використовували у будівництві...
   - А чому б і ні? Камінь, як камінь, навіть блищить.
   Так ми пройшли коридором ще хвилин з тридцять, а коли, за моїми підрахунками, були вже далеко під Дебовою горою, раптом вперлися у глухий кут.
   - Все! Прийшли! - Зупинився я.
   - Куди прийшли?
   - У кінець коридору. Далі дороги немає.
   - Не може бути! Куди ж тоді поділися прибульці? Ніяких бічних коридорів не було.
   - Значить, треба шукати... - Я почав обмацувати стіни і їх стики з підлогою і тут помітив невелику вертикальну смужку світла, що просочувалася з кута. - Здається, знайшов...
   Я почав просовувати в щілину палець, потихеньку розширюючи її, і раптом помітив, що моя рука перестала бути прозорою.
   - Зося, у нас проблема, ми втрачаємо невидимість. - Я озирнувся і побачив Зосю, яка вже майже повністю проявилася.
   - Нічого, давай подивимося хоч краєчком ока!
   Розширивши щілину так, що в неї вже можна було зазирнути, я притулився до неї оком.
   - Що там? - Зося в нетерпінні крутилася позаду, намагаючись мене відсунути.
  197
   Потім вона присіла і підлізла до щілини знизу.
   - Ой!...
   За дверима, які відсувалися вбік, був великий зал, витесаний з каменю. Його яскраво освітлювала куля, підвішена у центрі круглого купола. По периметру залу, з нахилом приблизно у тридцять градусів, були встановлені великі чорні саркофаги з прозорими кришками. В саркофагах лежали триметрові мумії, дуже схожі на наших двометрових "Шнурків".
   - Всього дванадцять саркофагів. Отже, дванадцять мумій. - Встигла перерахувати Зося.
   Наші, двометрові, натискали якісь камені-кнопки в стіні над узголів'ями.
   - Це що, склеп? - Прошепотіла Зося знизу.
   - Схоже... Я читав про такі поховання інопланетян. Їх знаходили і в Китаї, і в Африці, і в Америці, але щоб у нас...
   - Дивись!...
   Прозорі кришки саркофагів почали підніматися і відкидатися на стіну за узголів'ями, в той час, як самі саркофаги, повільно змінюючи кут нахилу, наближалися до вертикального положення. Застигли вони, коли стали приблизно під кутом сімдесят п'ять градусів до підлоги. На стінах над кожною з "мумій" засвітилися якісь знаки, спіралями вписані у диски, діаметром сантиметрів по тридцять п'ять - тридцять шість.
   - Це їх писемність... - Прошепотів я.
   Коли всі знаки, розпочавши світитися в центрі дисків, добігли до їх країв, знайомі нам "Шнурки" сіли на кам'яну лаву, що стояла прямо навпроти входу, до нас спиною і обличчями до центру залу. Вони поклали свої руки на постамент перед собою і одночасно натиснули якісь важелі. Світлові знаки перемістилися з дисків на стінах до центру залу, з'єдналися разом і перетворилися на тривимірне голографічне зображення. "Шнурки" застигли, злегка закинувши голови.
   - Кіно... - Почув я шепіт ледь не від моїх колін.
  198
   Щоб Зосі було зручніше дивитися, я ще трохи розширив щілину, і вона, піднявшись з колін, стала поруч.
   Запис йшов у прискореному темпі. Спочатку не вдавалося нічого толком роздивитися. Потім ми стали вгадувати своє місто, на якому пори року змінювали одна одну з неймовірною швидкістю. Ось ми побачили наш "Сподек" - спортивно-концертний комплекс у вигляді літаючої тарілки, побудований в сімдесяті роки, потім військові події, перші будинки у Катовіце, дрімучий ліс на схилах гір, первісні люди серед дерев...
   - Це у зворотному порядку! - Зрозумів я. - Спочатку сучасні події, а потім більш давні.
   Так само швидко змінювалися види інших міст і країн з їх подіями, які ледь вдавалося вгадувати: війни, революції, зміни цивілізацій, будівництво грандіозних споруд...
   - У них, мабуть, швидкість сприйняття більш висока. - Пояснив я не лише Зосі, а й собі самому.
   - Нам би так! Переглянули науково-популярний фільм - і йди, здавай іспити!
   Переглянувши все, що відбувалося на Землі за кілька тисяч років, наші "Шнурки" вимкнули "відеозапис" і натиснули інший важіль. "Мумії" розкрили очі.
   - Ой, мамочко!... - Пискнула Зося і знову сіла. - Зараз ці зомбі вийдуть...
   Але "зомбі" із саркофагів не вийшли. Вони почали по черзі щось розповідати "нашим", ті уважно слухали, іноді ставлячи питання.
   - Ой, у мене телефон! - Зося поповзла від щілини. - Добре, що я його на вібрацію поставила...
   Я відійшов від щілини в стіні, трохи зсунувши кам'яні двері, і підійшов до Зосі.
   - Це мама. Виявляється, вже пізно, мені треба терміново додому. Якщо я не встигну до дев'ятої, мене вб'ють!
   Я подивився на годинник: пів на дев'яту.
   - Тоді біжимо! - Я схопив Зосю за руку і помчав назад підземним коридором.
  199
   До його початку ми добігли всього за дванадцять хвилин.
   - А як ми піднімемося по слизькій гірці? - Занепокоїлася Зося.
   - Зараз розберемося... - Почав я обмацувати стінки тунелю-гірки і намацуючи збоку якийсь камінь.
   Я натиснув на камінь і в темному отворі спалахнуло світло, а зверху скотився якийсь круглий предмет. Від несподіванки я відсахнувся, але предмет не впав на підлогу, а завис над ним. Це була куля, підвішена на гнучкій стрічці.
   - А ось і рятівна мотузка! - Вигукнув я і, вхопившись за неї, почав підніматися вгору по тунелю, прорубаному під кутом приблизно в сорок п'ять градусів.
   Зося полізла за мною. На алею ми вибралися за п'ятнадцять хвилин до дев'ятої.
   - Спізнюємося! - Нервувала Зося.
   - Нічого! Встигнемо! - Я озирнувся і побачив, як неподалік молодий хлопець збирається розсідлувати двох коней, запряжених у віз, на якому він катав бажаючих парком.
   - Гей, хлопче! Питання життя і смерті! Підвези до міста! - Кинувся я до нього.
   Вигляд у нас, мабуть, був такий розпачливий, що хлопець не відмовився і майже галопом довіз нас до виходу з парку. За дев'ять хвилин до дев'ятої ми зловили таксі. О дев'ятій годині та одній хвилині вискочили біля Зосиного будинку.
   - Мамо, я вже підбігаю! - Кричала на бігу Зося, набравши номер ще в таксі.
   Біля входу у під'їзд стояли сухорлявий чоловік з випещеної темною борідкою і мініатюрна рудоволоса жінка, дуже схожа на Зосю. "Десь я їх вже бачив... Мабуть, в одному з життєвих варіантів. Дежавю..." - за секунду промайнула думка в голові.
   - Хто це допізна затримує нашу дочку? - Грізно зсунувши брови, але при цьому весело блискаючи очима, рушив до нас батько Зосі. - Будемо знайомі, Кшиштоф! - Він простягнув мені руку.
  200
   - Янек. - Потис я простягнуту руку.
   - А це Агнеся, мама Зосі! - Він розвернувся у бік дружини.
   - Дуже приємно. - Я вклонився і невпевнено переступив з ноги на ногу.
   - Ну чого ви напали на людину! - Вигукнула Зося. - Пішли, вони не страшні! - І вона потягнула мене вгору по сходинках.
   Зосина квартира під номером 62 була на третьому поверсі. За вечерею я розповів її батькам, що вчуся в університеті, що мої батьки поїхали в Африку, і що з Зосею ми просто гуляли у парку.
   - Ми й завтра підемо гуляти! - Повідомила Зося.
   - Ну, спочатку ти нам по дому допоможеш, а потім можеш і погуляти. - Заперечила мама Агнеся. - Годині о... дванадцятій.
   - А де ви збираєтеся завтра гуляти? - Поцікавився тато Кшиштоф.
   - Підемо до літаючої тарілки! - Не моргнувши оком, випалив я.
   А що? Всі в Катовіце знають, що наша літаюча тарілка "Сподек", розташована в центрі міста на алеї Войцеха Корфанти, з її ареною, гімнастичним залом, катком і тенісними кортами - улюблене місце молоді, в якому знайдеться чим зайнятися з ранку і до пізньої ночі.
   - Але тільки до дев'ятої години вечора! - Голосом, що не терпить заперечень, розпорядилася мама Агнеся.
   - До одинадцятої! - Все ж таки заперечила Зося.
   - Гаразд, ні вашим, ні нашим! - Якось дуже знайомо підсумував тато Кшиштоф. - До десятої!
   Побажавши всім на добраніч, домовившись з Зосею про зустріч на завтра, я пішов додому. Вночі мені снилися літаючі тарілки, за якими ганялися літаючі саркофаги, а Зося весь час перетворювалася на іншопланетянку з тонкими пальцями, які ворушилися, як щупальця...
  ***
  201
   Поснідавши, я вирішив до дванадцятої години зайнятися експериментами з "антивидом". Зробивши два ковтки рівно о восьмій годині ранку, я спостерігав за своїм станом. Після десятої, коли я вже подумував збиратися на зустріч з Зосею, я помітив деякі прояви видимості: у дзеркалі почало щось миготіти. Потім, хвилин через п'ятнадцять, з'явилися очі, а за ними, досить швидко стало проявлятися і все інше. "Значить, повна невидимість від двох ковтків зберігається протягом двох годин. Треба мати це на увазі", - підвів я подумки підсумок.
   Сьогодні ми з Зосею зібралися уважніше оглянути зал саркофагів у підземному тунелі. З'їхавши з "гірки" і промчавши коридором, ми відсунули кам'яну плиту і ввійшли до круглого залу. Як і вчора, по його периметру мирно спали дванадцять мумій.
   - Тільки не чіпай нічого руками! - Як і вчора в НЛО благала мене Зося.
   І я нічого не чіпав. Майже. Ну, так, просто підібрав з підлоги щось блискуче а потім випадково торкнувся якогось камінця на панелі перед лавкою, на якій вчора сиділи наші "Шнурки". На цій панелі раптом чомусь з'явилася якась шкала, розташована горизонтально через всю панель. У центрі цієї шкали засвітився яскраво-білий вогник. Сама шкала поступово тьмяніла від цього вогника до лівого кінця від жовтуватого, через помаранчевий і червоний, до чорно-червоного, а до правого - від зеленуватого, через блакитний і синій, до темно-фіолетового. Уздовж шкали був прокладений вузький жолобок, а в його центрі, під білим вогником розташовувався чорний кам'яновугільний кристал.
   Я хотів вимкнути цю шкалу і доторкнувся до кристала. У залі потемніло, а в його центрі виникло голографічне зображення.
   - Це ж ми! - Вигукнула Зося і впала на лаву.
   - Схоже. - Я сів поруч і відпустив кристал.
  202
   Прямо перед нами застигло зображення нас з Зосею, що стояли біля пульта. Я знову доторкнувся до кристала - зображення ожило, і показало, як ми з Зосею сіли на лаву за пультом. Ми перезирнулися. Зображення повторило за нами.
   - Це що, таке голографічне дзеркало? - Промовила Зося.
   - Не знаю, треба перевірити. - І я обережно посунув кристал трішки вліво.
   Як у кіно, ми побачили, що мчимо кам'яним коридором, відсуваємо двері, входимо до залу саркофагів і оглядаємося...
   - Це вже було. - Видихнула Зося, яка весь цей час намагалася не дихати.
   - А якщо посунути ще трохи вліво...
   Ми з Зосею були в парку, саме знайомилися: я сидів на лавці з невидимою ногою, а Зося з заклопотаним виглядом стояла поруч.
   - Це було вчора. - Прокоментувала Зося.
   Я натиснув на кристал сильніше, трохи втопивши його в жолобок, і у нас з'явився звук.
   - Ой, тобі ногу відрізали?! Але як?! - Зі співчуттям запитала Зося.
   - Сядь і заспокойся. Нога у мене на місці, просто її не видно. - Знову відповів їй я.
   - Як це не видно? Такого не буває.
   - А ти торкнися! Не бійся!
   - Я зрозуміла! Це машина часу! - Вигукнула Зося. - Тільки вона не переміщує нас назад, а показує, що вже було.
   - Тоді треба подивитися з самого початку! - Зрадів я і перевів кристал у крайнє ліве положення на шкалі.
   ...Спочатку було просто темно. Потім у цій темряві ми помітили якісь точкові вогники. Через пару секунд деякі з них почали вибухати. Голограма виділила один з точкових вогників скраю і вивела його у центр зображення, усунувши всі інші. Цяточка, яка тьмяно світилася, раптом вибухнула і з неї стали розлітатися... галактики з зірками і планетами!
   - Це ж наш Всесвіт! - Захоплено вигукнула Зося. - Він щойно народився...
  203
   Потім з'явилася наша Галактика. Коментар до цього "фільму" йшов польською мовою. Ми дізналися, що в центрі нашої Галактики знаходяться молібденові зірки, і саме на планетах навколо них зародилося життя. Все білкове розумне життя з його різноманіттям видів, вийшло саме звідти, хоча древні легенди стверджують, що занесла його туди якась неймовірно древня раса Кронів*, які засівали життям весь Всесвіт. На одних планетах з'явилися головоногі, на інших - рептилоїди, на третіх - гуманоїди, на четвертих...
   Але молібденові зірки - це червоні карлики, вони живуть зовсім не довго, тому розумні цивілізації молібденових зірок - це кочові цивілізації, що прийшли туди звідкись здалеку. Проживши кілька мільярдів років біля однієї зірки, вони змушені перелітати до іншої, потім до третьої і так далі. Таким чином, вони постійно освоюють все нові й нові зоряні системи і планети навколо них. Іноді освоєння нових планет призводить до міжвидових конфліктів і навіть до воєн.
   У всіх цивілізацій є свої розвідники: вони розшукують нові системи і планети, придатні для заселення. Іноді розвідники залітають навіть на околиці галактики, наприклад, "шнурки" так залетіли у наш сектор рукава Чумацького Шляху.
   Потроху пересуваючи кристал вправо, ми побачили виникнення нашої Сонячної Системи і Землі, зародження й розквіт нового життя, не схожого на життя близько молібденових зірок, відвідування нашої планети "Шнурками" з дуже далекої галактики і засівання її новим життям після глобальної катастрофи, коли вимерло майже дев'яносто відсотків всього живого на Землі. Засівали "Шнурки" нашу планету, користуючись одним і тим же набором генів, лише трохи видозмінюючи їх комбінації.
   ___________________________________________________
  *Докладніше про Кронів можна прочитати в моїй фантастичної повісті "Делікатеси".
  204
  Таким чином, вийшло все те різноманіття, яке нас сьогодні оточує.
   Коли загинула цивілізація динозаврів, "Шнурки" стали створювати інші види розумних. Їх було багато, але нас з Зосею цікавили люди. Злегка доторкаючись до чорного кристала, ми могли то прискорювати, то сповільнювати перегляд подій минулого.
   Людей створювали не "шнурки". З уже наявних тварин засіяного "шнурками" життя, людей за своїм образом і подобою створювали Андромедці. "Шнуркам", які у черговий раз прилетіли на Землю, залишилося лише спостерігати за людьми, допомагати їм у чомусь, покращувати за допомогою генної інженерії, усуваючи небажані мутації.
   Перші цивілізації людей були високими: п'ятиметрові титани, чотириметрові лімурійці, триметрові гіперборейці, двох з половиною метрові атланти... Катаклізми нашої нестабільної планети приводили до зміни одних іншими, а картини їх загибелі викликали скорботу, розпач і обурення. Продуктами харчування для людей служили рослини з великою концентрацією молібдену, привезені з планет, заселених "Шнурками": боби, кукурудза, соя, пшениця, какао. Людина - єдина істота на Землі, якій потрібен такий елемент, як германій. І, зрозуміло, інопланетяни дали нам таку рослину, яка його містить - часник. У поєднанні з селеном, якого теж багато в часнику, германій дає можливість зберігати молодість. "Шнурки" дали людям цілі бібліотеки, в яких описувалися і властивості різних рослин, і способи їх вирощування, і рецепти приготування корисних наїдків та напоїв з них. До речі, практично вся їжа "Шнурків" - рідка, недарма люди називали її "нектар богів". Ну а потім, для прискорення розумових процесів в умовах Землі, довелося додати людям і м'ясні продукти.
   - Давай зупинимо! - Вигукнула Зося, коли в центрі залу з'явилося зображення кам'яної таблички з описом напою молодості.
  205
   Хоча опис було зроблено незрозумілими для нас знаками, коментар йшов польською. Ось що ми прочитали:
   "...створити напій молодості. Візьміть порівну часнику, меду та лимону, подрібніть все це в однорідну масу, змішайте і поставте настоюватися в темному місці на десять днів. Потім процідіть і вживайте по кубку кожен вечір протягом десяти днів. Зробіть перерву на місяць і знову пийте десять днів. І так повторюйте завжди..."
   Тут же з'явилося зображення єгипетського фараона з однією з наложниць. Вони пили цей напій із золотих кубків, схожих на фужери для вина, але розмірами з п"ятдесятиграмову стопку.
   - Треба буде спробувати! Всі інгредієнти доступні. - Запропонувала Зося.
   - А давай подивимося, що буде, якщо кристал перемістити вправо? - Запропонував я.
   - Напевно, там буде майбутнє. - Задумливо промовила Зося. - Тільки я не дуже хочу...
   І тут задзвонив телефон. Дзвонила Зосина мама, щоб нагадати, що до десятої Зося повинна бути вдома. Я подивився на годинник - виявляється, ми просиділи в склепі більше п'яти годин, час наближався до шостої вечора. І без обіду! В животі загарчало.
   - Що це ти рулади виводиш? - Зі сміхом запитала Зося.
   - А чи не пора нам чимось підкріпитися? - Голосом Вінні Пуха з мультика поцікавився я. - Думаю, що пора!
   - А як же машина часу?
   - А куди вона втече? Ми тепер знаємо, де вона знаходиться і як її включати. Зможемо подивитися коли завгодно!
   Вийшовши на поверхню і перекусивши в кафе "Профі і ламер", ми трохи погуляли містом і за п'ятнадцять хвилин до десятої вже були біля Зосиного будинку.
   - Що ти будеш робити ввечері? - Запитав я, не бажаючи розлучатися з Зосею.
  206
   - Піду проводжати батьків, вони сьогодні вночі відлітають до Чорногорії.
   - А одну тебе вони не бояться залишати?
   - Тебе ж твої не побоялися залишити! Чим я гірша?
   - Тоді я піднімуся разом з тобою в квартиру і скажу їм, що ти будеш під моїм захистом і турбуватися їм нема про що!
   Ми дуже душевно поспілкувалися з веселими й життєрадісними батьками Зосі, а коли я вже йшов, тато Кшиштоф нагадав:
   - До речі, не забудьте завтра сходити в університет! Зосі треба скласти розклад додаткових занять!
   - Точно! Мені теж треба! Обов'язково сходимо! - Пообіцяв я, озирнувшись вже зі сходів.
   Був початок одинадцятої, "дитячий час" для такого самостійного хлопця, як я. Спати не хотілося. "Куди піти?" - задумався я і випустив монетку, яку крутив у руках. І тут мене огорнуло перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Знову прийшов час кидати монетку.
  
   Вибір-3 (ребро-ребро):
   Якщо вам випаде "орел", перейдіть до розділу Љ33 "Рівень-3. Ребро-Ребро-Орел" на сторінці 518.
   Якщо випаде "решка", переходите до розділу Љ34 "Рівень-3. Ребро-Ребро-Решка" на сторінці 542.
   Якщо монетка встане на ребро, перейдіть до розділу Љ32 "Рівень-3. Ребро-Ребро-Ребро" на сторінці 504.
  
   Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, знову киньте монетку і виберіть напрямок з двох, що залишилися. Сторінку подивіться вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, у вас залишився тільки один варіант. Дивіться сторінку, на яку треба перейти.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, то вам треба перейти на сторінку 44 до пункту "Повернення-3" розділу Љ4 "Рівень-1. Ребро".
  
  207
  Розділ 14. Рівень 3. Орел-Орел-Орел.
   Я був у чужій квартирі зовсім один! І тут мене огорнуло перлиновим туманом. "Треба кидати монетку!" - подумав я - "Орел - буду шукати Зосю через портали, Решка - зателефоную їй чи зв'яжуся через каблучку, а Ребро..." - не додумавши, що буду робити в третьому випадку, я підкинув монету... і вона впала на килим.
   У темряві одразу розгледіти, як саме вона впала, мені не вдалося, я присвітив собі мобільником і побачив піраміду. "Отже, орел!" - подумав я - "Буду створювати портал на Зосю". Я постарався уявити Зосю як можна виразніше, направив у вікно промінь каблучки, тричі вимовив "Коло, Скіпетр, Брама!", лівою рукою малюючи у повітрі лежачу вісімку, тобто знак нескінченності, і ступив у відкрите вікно третього поверху...
   ...Низько над головою пролетів літак, набираючи висоту. Озирнувшись, я зрозумів, що перебуваю біля центрального входу в аеропорт Муховець за нашим улюбленим парком Штауваєри в долині трьох ставків.
   - Допоможіть! - Почув я далекий крик з дороги, яка вела до парку.
   "Зося у небезпеці!" - промайнула думка - "Треба її рятувати!" Підсвічуючи шлях перед собою променем каблучки, бурмочучи крізь міцно стиснуті зуби: "Крук, як ртуть летить крізь простір", я величезними, по тридцять-сорок метрів, кроками полетів на крик. Кілька секунд - і я звалився на голови двох п"яних чоловіків, які за руки тягнули Зосю в кущі. Не знаю як, але мені вдалося подолати обох та ще скрутити їх руки і ноги гнучкими гілками верби. Склавши упакованих хуліганів біля своїх ніг, я підняв голову і глянув на Зосю.
  208
   Чомусь вона була рудою. І волосся стало довшими... Це була не Зося.
   - А-а... А навіщо вам ніж? - Запитала рудоволоса дівчина, зовсім не схожа на Зосю, з острахом дивлячись на мої руки.
   Я покрутив у руках ніж, намагаючись зрозуміти, що я з ним робив. Згадав, що саме ним я різав прути, щоб пов'язати бандитів.
   - Ніж потрібен завжди. Раптом хтось піцу принесе. - Я склав лезо і заховав ножа у кишеню.
   В цей час від аеропорту до нас підбігло кілька людей. Вони кинулися на допомогу тої ж самої мить, як почули крики, але я виявився швидшим.
   - Янек?! Як ти тут опинився? - Серед людей була і Зося.
   - Тебе шукав. - Відповів я, беручи Зосю під руку і відводячи убік. - Портанувся до тебе додому, а в квартирі - нікого. Ну, я представив тебе і портанувся на образ. - Я озирнувся на врятовану мною дівчину. Хтось її заспокоював, хтось розповідав поліцейським, які вже прибули, що тут сталося. На нас ніхто не звертав уваги. - А от що ти тут робила?
   - Я батьків проводжала! Ти що, забув? Я ж тобі казала, що вони відлітають до моря, у Чорногорію. Літак тільки що полетів, я вийшла через центральний вхід, а тут дівчина закричала...
   - Я теж опинився біля центрального входу. Коли почув крик, думав, що це ти, і кинувся на допомогу.
   - А як тобі вдалося так швидко добігти? Та ще впоратися з двома громилами?
   - Розумієш... Я й сам толком не знаю. - Ми з Зосею вже йшли по алеї вбік парку. - Я так за тебе злякався, що ні про що не міг думати. Витягнув руку з каблучкою вперед і помчав. Я наче летів величезними кроками. Уявляєш, я туди добіг лише кроків за сім!
   - Мабуть, задіяв якусь магію. Ти нічого не казав?
  209
   - Начебто нічого... А, ні! Згадав! Я чомусь цідив крізь зуби: "Крук, як ртуть летить крізь простір!" Мабуть, уявляв себе могутнім круком, який хоче розтерзати здобич.
   - Стривай... - Зося розкрила в смарті таблицю магічних слів. - Ось, знайшла! Слова "крук", "ртуть" і "простір" відносяться до числа "7", яке відповідає за посилення магічних і окультних сил. Ти, мабуть, підсвідомо їх згадав.
   - Еге ж! І тому у мене виходили кроки-польоти по п'ятдесят метрів!
   - Цікаво... - Зося спинилася. - Там відстань всього близько трьохсот метрів, може навіть трохи менше. Якщо ти зробив сім кроків, то виходить... Метрів по сорок-сорок п'ять на кожен крок. Давай спробуємо ще!
   Але скільки ми не пробували, скільки не проговорювали потрібні слова, таких великих кроків у нас не виходило. Максимум по п'ять-шість метрів.
   - Це, мабуть, через стрес. - Припустив я. - Я ж думав, що тебе треба рятувати. - І я обійняв Зосю.
   - Ох ти, мій рятівник! - Зося притулилася до мене і поцілувала мене в щоку.
   Я скористався моментом і тут же заволодів її губами. Поцілунок вийшов довгим і приємним, він відокремив від нас весь Всесвіт...
   - Послухай! - Нарешті відсунулася від мене Зося. - Я ось що подумала...
   - То ти під час поцілунку ще й думала?! - Вдавано обурився я.
   - Думати ніколи не шкідливо. Відкривати портали ми з тобою вже навчилися, а от ці твої кроки скидаються на левітацію. Треба би і цього навчитися.
   - Треба би. - Погодився я, знову покриваючи Зосю поцілунками.
   - Тоді давай портанемося до Школи і почитаємо про це в Книгах. - Зося остаточно звільнилася з моїх обіймів.
   - А може краще додому, на диванчик? - Я молитовно склав руки.
   - Ні, диванчик нікуди не втече, хоч у нього і чотири ніжки. - Зося була непохитна. - Робимо портал у Школу!
  210
   Довелося мені підкоритися. Але до Школи ми не потрапили. Ми опинилися в одному з бокових тунелів.
   - Дивно, я уявляла площу перед Школою, а ти? - Зося виглянула з балкончика на вулицю.
   Як не дивно, але життя в Магарі не припинялося і вночі. Все те ж освітлення, що і вдень, все ті ж люди в балахонах на вулицях.
   - Я теж. Давай ще раз спробуємо.
   Ми знову спробували створити портал до Школи, але залишилися все у тому ж тунелі.
   - Нічого не розумію... - Зося розгублено подивилася на мене.
   Я озирнувся. Ми стояли у такому ж тунелі, що і в перше наше відвідування Магари. Зліва від балкончика була така ж ніша з вішалкою.
   - Я зрозумів! Ми ж не вдягли балахони!
   - Мій балахон залишився вдома. Я ж не збиралася вночі сюди.
   - І я не збирався. Мабуть, саме для таких випадків і передбачені вішалки. Давай одягнемо запасні!
   Ми відшукали серед балахонів два чорних, наділи їх і портанулися до Школи. Цього разу все вийшло, і ми опинилися перед центральними дверима. Магістр у класі дрімав на своєму дерев'яному троні.
   - Як би покликати потрібну книгу? - Ледь чутно прошепотіла мені на вухо Зося.
   - Дивлячись про що ви хочете дізнатися. - Бадьорим голосом, не піднімаючи голови у каптурі, відповів Магістр.
   - Нам би про левітацію... - Розгублено промовив я.
   - Ви про ефект Мейснера що-небудь знаєте? - Як завжди питанням на питання відповів Магістр.
   - Вперше чую. - Зізнався я.
  211
   - А я знаю! - Вигукнула Зося. - У мене ж тато фізик! Ефект Мейснера - це можливість ширяння тіл між двома магнітами.
   - Ну, магніти - це не магія! - Розчаровано пробурмотів я.
   - Нагадаю, що магія - це вміння володіти силами природи! - Стрепенувся Магістр. - А як застосувати ефект Мейснера для левітації доведеться прочитати у книзі.
   - А ви що, не знаєте? - Запитав я.
   - Звичайно, знаю! - Магістр, не міняючи пози, повільно злетів над троном і став кружляти по кімнаті на висоті трьох метрів, поступово розширюючи діаметр польоту.
   - Ну, то розкажіть нам! - Задерши голову вгору, попросила Зося.
   - Якщо я розповім, це тільки влетить у вуха, але не пройде крізь ваші душі. - Магістр все так само кружляв над нашими головами. - Тільки знання, здобуті власними зусиллями, стають частиною єства Мага. Потрібна книга знаходиться у Бібліотеці. Вам треба туди! - Грім, тріск, багряний дим - і Магістра не стало.
   Створивши портал, ми з Зосею зробили крок до Магічної Бібліотеки.
   - А котра зараз година? - Зайшовши у перший читальний зал і крутячи головою, спитала Зося.
   - Друга година ночі. - Повідомило опудало сови, що стояло на одній з книжкових полиць.
   - Ой, опудало розмовляє! - Вигукнула Зося.
   - Ніяке я не опудало! - Обурилася Сова, змахнула крилами і розвернулася до нас спиною.
   - Вибачте... - Пробурмотіла Зося в спину Сові, але та на нас більше не реагувала. - Друга година ночі, а в бібліотеці повно народу. - Вона звернула мою увагу на столи.
   Дійсно, майже всі столи в залі були зайняті. Над стопками книг схилилися сірі, червоні, коричневі, фіолетові і червоні "балахони". В чорних були тільки ми з Зосею.
   - А де тут бібліотекарка? - Прошепотіла Зося.
   - Зараз пошукаємо... - Я повів Зосю уздовж ряду столів.
  212
   І тут один з "балахонів" підняв голову і тихо промовив:
   - Заклинання від хвороб!
   Одразу ж з однієї з полиць злетіла книга і, підлетівши до "балахона", опустилася перед ним на стіл, розкрившись на потрібній сторінці. Той, як ні в чому не бувало, схилився над нею і заглибився у читання. Маги за іншими столами були зайняті своїми справами: хто читав, хто щось виписував, хто тут же відпрацьовував паси і ритуали, хто вчив чи складав замовляння...
   Відшукавши вільний стіл, ми з Зосею сіли і я, дивлячись у стелю, промовив:
   - Левітація, телекінез, телепортація.
   Пара секунд - і перед нами розляглася велика книга в шкіряній палітурці, розкрита на сторінці із заголовком "Левітація". Трохи далі були закладені шкіряні закладки з золотим тисненням "Телекінез" і "Телепортація". Поки ми перегортали сторінки від однієї закладки до іншої, Сова, пролетівши над нами, кинула на стіл ще одну закладку з написом "Левітація".
   - Це, щоб вам рукою не притримувати. - Кинула вона на льоту і полетіла на свою полицю.
   Ми взялися за читання. Виявляється, телепортацію ми з Зосею вже цілком опанували - це було мистецтво створення порталів за допомогою іменних каблучок і магічних слів числа "8". Новим було лише вміння відкривати портали так, щоб не зіткнутися з чимось небезпечним. Для цього, перш ніж зробити крок у портальний туман, треба було всього лише намалювати рукою в повітрі коло-нуль.
   - Якби ми одразу про це знали, то я би не набив собі гулю в дитячому будиночку! - Вигукнув я.
   Телекінез теж виявився зовсім простою штукою. Щоб зрушити з місця будь-який предмет, треба було направити на нього промінь каблучки, посилити його за допомогою слова числа "7" і рукою показати звідки і куди ми хочемо перемістити річ.
  213
   - Давай візьмемо слово "Ртуть" - Запропонувала Зося, заглянувши в нашу таблицю.
   - Чому "Ртуть"?
   - Вона така рухлива, якраз годиться для переміщень. І вимовляється швидко. - Зося повернулася до мене, направила на мій стілець руку з каблучкою і, промовивши: "Ртуть!", вказала пальцем на двері.
   Стілець одразу ж поїхав по паркетній дубовій підлозі до дверей, я ледве встиг вхопитися за нього руками. Біля дверей стілець зупинився і застиг, наче все життя там стояв.
   - Ах, так! - Вигукнув я і направив каблучку на Зосин стілець. - Ртуть!
   Зося разом зі стільцем під'їхала до мене.
   - Ну, стривай! - Вигукнула вона і відправила мене у протилежний кут читального залу.
   - Тримайся! - Крикнув я їй звідти і перемістив її під стелю.
   Стілець із Зосею завис на висоті п'яти метрів.
   - Зараз я тебе!... - Вигукнула Зося.
   - Тиша повинна бути в бібліотеці! - Голосом кавеенівського коміка Михайла Галустяна повідомила Сова, підлетівши до Зосі і опускаючи її на підлогу. - Тиша повинна бути в бібліотеці! - Зиркнула вона на мене, і я знову опинився за нашим столом.
   Ми з Зосею озирнулися - ніхто з магів не звернув на наші витівки ніякої уваги.
   - Гаразд, давай займемося левітацією. - Прошепотіла Зося, знову схилившись над книгою.
   Щоб оволодіти левітацією, крім каблучки і магічних слів числа "7", потрібно було навчитися чітко уявляти природу магнетизму та скласти фразу-заклинання. Ми прочитали про магнітне поле Землі, про магнітні поля інших планет і Сонця, про сили тяжіння між молекулами і різними предметами. Коли ми повністю розібралися з цим питанням, вирішили в якості магічних слів залишити інтуїтивно вибрані мною в стресовій ситуації слова "Крук", "Ртуть" і "Простір".
  214
   - Яку фразу складемо? - Повернулася до мене Зося.
   - Крук, як ртуть, летить крізь простір? - Запропонував я свою фразу.
   - А хіба можна змінювати слова за відмінками? - Засумнівалася Зося. - Якщо змінюється закінчення, то міняється й число.
   - Для складання фраз відмінок не має значення! - Повідомила Сова, яка зависла над нашим столом. - Головне, щоб ви ясно представляли ці слова і не забували про число!
   - Крук, як ртуть, летить крізь простір! - Обережно сказав я, малюючи перед собою каблучкою цифру "7".
   Я сплив над стільцем приблизно на півметра.
   - Крук, як ртуть, летить крізь простір! - Сказав я більш рішуче і злетів ще на два метри.
   - Крук, як ртуть, летить крізь простір! - Повторила за мною Зося і зависла у повітрі поруч зі мною.
   - Крук, як ртуть, летить крізь простір! - Я захотів політати колами і це вийшло.
   - Крук, як ртуть, летить крізь простір! - Зося почала носитися під стелею туди-сюди по всьому залу.
   - Тиша повинна бути в бібліотеці! - Знову зупинила нас Сова. - Переміщуйтеся на поверхню і літайте собі там скільки хочете!
   Ми вискочили на поверхню і опинилися на березі Рави біля підніжжя Дебової гори. Ніч вже закінчилася, настав світанок.
   - Куди летимо? - Ширяючи на висоті двох метрів запитала Зося.
   - Летимо до мене! Поснідаємо, а потім вирішимо, що робити далі.
   Летіти над порожнім містом, коли воно тільки прокидається, було дуже весело. Вітер розвівав волосся і приємно холодив шкіру, гілки високих дерев намагалися зірвати з нас одяг, тіні від рідкісних хмар грали з нами в лови... Ми ганялися один за одним, змінюючи висоту і напрямок, поки на вулицях не стали з'являтися пішоходи, а потім, нарешті, влетіли на балкон моєї квартири.
  215
   Після сніданку ми згадали, що сьогодні збиралися зайти в університет, щоб визначитися з розкладом додаткових занять і факультативів.
   Списки прийнятих до університету абітурієнтів висіли на дошці оголошень перед фасадом головного корпусу. Зося знайшла своє прізвище, дізналася, в яку групу її зарахували і сфотографувала основний розклад занять своєї групи. Щоб не втрачати часу дарма, я збігав на свій факультет і теж сфотографував свій розклад.
   - Тепер треба визначитися з додатковими факультативами. - Підбіг я до Зосі в той момент, коли вона, відійшовши від дошки оголошень, безпорадно озиралася по сторонах.
   - А де? - Запитала вона.
   - На подвір'ї перед головним корпусом. Там всі факультативні напрями представлені окремими стендами.
   Ми почали переглядати запропоновані програми. З'явилося якесь незрозуміле відчуття погляду на себе з боку.
   - Таке враження, що це вже відбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Історія філософії". - Я би хотіла цей факультатив.
   - Давай звіримо основні розклади, щоб ходити на нього разом. - Я вивів свій розклад на екран смарта. - Мені підходить... середа, з другої до...
   - ...пів на четверту! Я знала, що ти збираєшся сказати! - Вигукнула Зося. - Дежавю якесь, ніби це вже колись було.
   - Чи буде. - Згадав я слова "стрілочниці".
   - Як це буде?
   - Ну, ми проживаємо кілька життів, які розгалужуються в кожній точці часу на безліч напрямків. Може, на одному з цих напрямків ми вже приходили сюди і визначалися з факультативами.
   - Я щось таке чула... Теорія Еверетта-Вілера! Там говорилося про можливість одночасного існування безлічі Всесвітів. Здається, це називається Мультиверс, чи Мультисвіт... Мегасвіт, Мультиуніверсум, Метавсесвіт...
  216
   - Мені одна жінка казала, що існують точки вибору, у яких життєві варіанти розгалужуються на безліч можливостей і створюють ціле віяло таких віялових реальностей.
   - І Еверетт говорив про постійне розщеплення квантового Універсуму на безліч класичних Світів.
   - Та жінка казала, що я зможу ними подорожувати.
   - Ані Еверетт, ані Вілер не говорили про зв'язки зі світами або можливість керувати вибором світів. Вони вважали, що наша свідомість лише уві сні здатна відвідувати такі альтернативні світи і отримувати звідти інформацію.
   - Еге ж! Ми, мабуть, вже там були, тому у нас і з'явилося відчуття дежавю!
   - А як це перевірити?
   - Поняття не маю!
   - А давай запишемо всі факультативи, які хочемо, а потім звіримося?
   Ми розійшлися у різні боки, щоб не знати, хто що записує. Як не дивно, все, обране нами, співпало і по днях, і за часом, і за напрямками. Крім історії філософії, ми обрали "Традиції, культуру і міфологію різних країн", "Теологічні, містичні та окультні уявлення різних народів", "Наукові тенденції ХХІ століття", "Всесвіт, Простір, Час" і "Любов та шлюб в історії людства". Причому складений нами розклад дозволяв навіть відвідувати Школу Магів два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої години. Не враховуючи двох вихідних.
   - Крутяк! - Вигукнув я. - Все однаково! Ніби ми списували один у одного! Й насправді, дежавю!
   - Щось мені від цього відчуття трохи не по собі. - Знизала плечима Зося. - Давай зробимо щось таке, що не вписується у наші плани.
   - А у нас і планів-то ніяких не було. Крім вечора, звичайно. Ми ж підемо ввечері до Магари?
   - Обов'язково! Це ж так цікаво! То що би таке придумати на цю половину дня?..
   - Парк?.. Кіно?.. Річка?.. Прогулянка?..
  217
   - Річка! - Зупинила мої перерахування Зося. - Як-ніяк, літо у розпалі, а ми постійно під землею ховаємося. Хочу плавати і загоряти!
   - Все, що вашій величності завгодно! - Я виконав кілька па придворних реверансів. - Робимо портал на Раву?
   - А купальник?! Я не можу без купальника! Спочатку додому!
   Пляж на березі Рави був обладнаний різними водними атракціонами: гірки, батути, аквазорби, вишки, трампліни... Настрибавшись, наплававшись, погравши в пляжний волейбол і позасмагавши, ми пообідали в прибережному кафе і лягли відпочивати на шезлонгах в тіні натягнутого на стовпах тенту.
   - Оце справжній Рай! - Я блаженно потягнувся на лежаку і повернувся до Зосі. - Цікаво, навіщо людям у Раю знадобилися фігові листочки? - Мої думки переключилися на інший напрямок.
   - Фігові листочки потрібні для того, щоб звертати увагу на те, що вони закривають. - Філософськи промовила Зося, глянувши на мої плавки, які видавали мій стан, і тут же прикрилася рушником. - От ходили собі люди голими і не звертали на це уваги. А як тільки на деяких місцях з'явилися листочки, одразу стало цікаво, що ж таке вони прикривають?
   - А навіщо ти прикрилася рушником? Мені ж тепер цікаво подивитися, що там! - Я зірвав з Зосі рушник і відкинув його вбік.
   - Ти це все вже бачив, ми ж години дві плескалися у воді! - Обурилася Зося і сіла.
   - Ну що ти сердишся? Лягай, відпочивай, мені просто приємно на тебе дивитися!
   - Відпочинеш тут, коли ти мене очима роздягаєш...
   - Я би не тільки очима...
   - Янек! Припини, бо ображуся!
   - Гаразд, мовчу. Але май на увазі, що ти мені дуже подобаєшся.
   - Я люблю подобатися. - Посміхнулася Зося. - А ще я люблю дивитися на хмари. Он, дивись, які цікаві!
  218
   Я перекинувся на спину і подивився в щілину між двома тентами, яка розташувалася прямо над нами. По яскраво блакитному небу неспішно пливли розкішні хмари. Одна з них нагадувало човен з вітрилами.
   - Бачиш човен? - Запитав я, вказуючи рукою з каблучкою на хмару.
   - А якщо додати трохи вітрил і збільшити корму, вийде справжній фрегат! - Підхопила Зося, розкреслюючи небо магічним променем своєї каблучки.
   На наших очах хмара стала міняти форму і перетворюватися на багатовітрильний фрегат.
   - Кльово! А якщо навколо зробити хвилі... - У відповідь на мій вигук навколо фрегата з сусідніх хмар стали формуватися баранці хвиль.
   - А я зроблю острів! - Вигукнула Зося. - Повинен же фрегат кудись припливти! - Праворуч почав формуватися хмаринний острів з пальмами і пляжем.
   - Острів не повинен бути безлюдним! - Я подумки підігнав кілька хмар і спорудив з них щось на зразок будинку.
   - На такому острові повинен бути замок! - Зося перетворила мій будинок на замок з вежами.
   - А я... - Я згріб зі всього видимого неба хмари ближче до острова. - Зараз я зроблю...
   Та зробити я нічого не встиг. Зібрані нами в одному місці хмари раптом почали проливатися дощем. Прямо на нас. Навколо світило сонце, а над нашим тентом лив дощ.
   - От що виходить, коли бездумно користуєшся магією! - Філософськи зауважила Зося, пересідаючи глибше під тент і рятуючи наш одяг від дощу.
   - Нічого страшного, нам все одно вже пора - вже пів на четверту! О четвертій у нас урок! - І я почав натягувати вологі шорти.
   - В який клас портанемося? - Запитала Зося, надягаючи через голову сарафан.
   - Давай у перший! - Моя голова вигулькнула з горловини футболки. - Будемо міняти класи по черзі.
  219
  ***
   Магістр, який як завжди несподівано з"явився у класі, спочатку запитав нас, що ми знаємо про африканську магію, а потім запропонував усім пройти в цю саму Африку. Він зробив великий портал у вигляді коридору, і ми всі пішли за ним. Позаду залишався наш магічний клас, а попереду виднілися джунглі. Щойно портал закрився за останніми учнями, із зелені листя раптом матеріалізувався напівголий чаклун у страшній дерев'яній масці на обличчі і у спідничці з трави на шоколадному тілі. Як не дивно, африканський чаклун цілком нормально говорив польською.
   - Мені все одно, якою мовою ви розмовляєте. - Заявив він. - Я читаю ваші думки і починаю говорити так само.
   - І англійською, і китайською, і на івриті? - Не повірив хтось з-під балахону.
   - Будь-якою мовою! Варто тільки випити магічного напою, і мови перестають бути перешкодою, я переходжу на телепатію.
   Було дуже жарко, градусів, мабуть, тридцять шість, якщо не більше. А ми всі стояли в чорних балахонах з напнутими на голови каптурами. Піт стікав під ними не те що струмками, а цілими ріками. Але варто було чаклуну дати нам випити якоїсь рідини, що пахла цитрусовими, магнолією і ще невідомо чим, як відчуття спеки пропало. Стало цілком прохолодно і комфортно. Пройшовши повз селище, ми вийшли на поляну до струмка. Тут наш Магістр влаштувався у гамаку під деревами, передоручивши нас місцевому чаклуну з важковимовним іменем Мгвамбванда.
   До самої ночі ми займалися виготовленням магічних напоїв під його керівництвом. Мені пощастило, що я працював у парі з Зосею: як майбутній хімік, вона дуже швидко схоплювала якість і кількість потрібних інгредієнтів. Наприклад, телепатичний напій треба було готувати зі складної суміші алкалоїдів і мінеральних речовин, дотримуючись строгих пропорції, вимірюваних пучечками.
  220
  Причому, якщо Зосіна пучка відповідала одиниці виміру чаклуна, то моя ніяк не хотіла з нею збігатися, вона виходила то меншою, то більшою. Тому я зайнявся підбором і розтиранням на порошок різних трав, ягід, плодів, кори, коріння, каміння, глини, землі, золи, кісток тощо, сортуванням і підписування одержуваних порошків, а вже відміряти і змішувати їх надав Зосі.
   - Як же ти збираєшся стати магом, якщо не можеш елементарно відміряти потрібну кількість?! - Обурювалася Зося.
   - Зараз у мене для цього є ти, а коли закортить, я зроблю спеціальну ложечку, в яку буде вміщуватися рівно стільки, скільки треба. - Відповів я, викопуючи з землі чергову порцію якихось личинок.
   В якості тари для готових напоїв, Мгвамбванда висипав на галявині біля струмка цілу купу висушених порожніх гарбузів, схожих на пузаті пляшки. Ми зробили і розлили по них кілька магічних напоїв: телепатичний, розважальний, снодійний, підсилюючий хоробрість, спонукаючий до дій.
   - А навіщо потрібен напій, що спонукає до дій? - Запитала одна з відьмочок.
   - Якщо у племені є ледача людина, то за допомогою цього напою її можна змусити працювати. Вона буде працювати за трьох і її не можна буде зупинити, поки не дати випити сонного напою. - Відповів чаклун. - Це дуже корисний напій.
   - Так все плем'я можна перетворити на своїх рабів. - Прошепотіла Зося. - І будуть працювати, не покладаючи рук, на користь однієї людини.
   - Можна. - Чаклун почув її шепіт, хоча знаходився метрів за тридцять від нас. - Але завжди треба знати міру. Люди, які постійно працюють під дією магічних напоїв, дуже швидко вмирають. Якщо всі помруть, хто ж буде працювати потім?
   - А може, є такий напій, який і мертвого змусить працювати? - З іронією поцікавився я.
   - Є. - Як ні в чому не бувало, відповів чаклун. - Це напій для Зомбі.
  221
   Його слова у темряві ночі, яка несподівано швидко спускається в екваторіальній зоні, освітлюваної лише багаттям посеред галявини і факелами по її периметру, прозвучали моторошно й зловісно. Майже всі тридцять учнів в чорних балахонах інстинктивно підсунулися ближче до вогню.
   - Зараз ми повечеряємо і підемо створювати Зомбі. - Мовив чаклун у той час, як кілька чорношкірих жінок розносили нам велике пальмове листя з якоюсь їжею. Можливо, це були розтерті плоди, змішані з якимись личинками чи гусеницями. Попоївши, всі свої листи-тарілки ми кинули у багаття, взяли кожен по смолоскипу і пішли ланцюжком за чаклуном до місцевого кладовища. Ми з Зосею замикали цю моторошну смолоскипну ходу. Спочатку ланцюжок смолоскипів потягнулася вгору по схилу пагорба, потім почав спускатися у великий яр. Коли ми з Зосею затрималися нагорі, перед нами постала така картина: дно величезного яру було висвітлено безліччю смолоскипів, по його периметру стояли і сиділи напівголі африканці, відсвічуючи виблисками пітною шкіри, і пританцьовували в такт барабанів. Кладовище являло собою рівну долину з низькою травою, серед якої там і тут стояли камені майже ідеально круглої форми. Ось до цих каменів і спускався зі схилу у яр ланцюжок наших смолоскипів. Здавалося, ніби вогні летіли самі, бо чорних балахонів у темряві не було видно.
   Мгвамбванда обійшов кладовище, до чогось прислухаючись та принюхуючись, за одному йому відомими ознаками вибрав п'ять могил, розділив нас по шість чоловік на кожну і змусив копати. Копати треба було точно під круглими каменями, попередньо відкотивши їх у бік, на глибину до півтора метри. Тільки ми докопали до потрібної глибини, на небі раптом виринув з-за хмар Місяць і яскраво освітив все кладовище. В його світлі ми побачили на дні ям акуратно покладене пальмове листя, а під ним - трупи. Всі ці п'ять трупів чаклун змусив витягнути з могил і покласти на траву.
  222
   Наша шістка відкопала труп чоловіка в білих штанях і сорочці. Від нього йшов дуже різкий трупний запах, але тіло ще не повністю розклалося.
   - Уважно подивіться на мертвих! - Наказав Мгвамбванда. - Зомбі не получиться, якщо труп вже сильно розклався або взагалі перетворився на скелет. У Зомбі повинні більш-менш зберегтися м'язи.
   - Ну, звичайно, бо як же вони будуть рухатися. - Прошепотів я, погоджуючись з чаклуном.
   Міцні хлопц-африканці принесли кілька великих гарбузів, наповнених якимось зіллям, і поставили біля кожного трупа. Чаклун наказав нам залити половину цього зілля в горло мерцям, а залишком обмити їх тіла. Поки ми, долаючи огиду, виконували цей обряд, Мгвамбванда по черзі підходив до кожної групи, перевіряв, чи все ми зробили правильно, і промовляв якісь незрозумілі заклинання. Потім він наказав нам відійти до місцевих і приєднатися до їх танцю.
   Танок був не складним: під звуки барабанів треба було переступати з ноги на ногу, роблячи крок вправо, крок вліво, ляскаючи при цьому у долоні. Сам чаклун залишився в центрі кола, викладеного п'ятьма мертвими тілами. Його танець відрізнявся від загального, бо включав у себе безліч несподіваних стрибків і поворотів. Під ритм тамтамів і ляскання, які все більш прискорювалися, трупи на землі заворушилися й почали вставати. Вони вставали повільно і незграбно, падали і знову піднімалися, а потім, ніби знехотя, теж включалися у загальний танок з притопами і лясканнями.
   Почався світанок, все плем'я потягнулося до села, лише п'ятірка щойно ожилих Зомбі потупцювала за чаклуном у гущавину лісу. Ми залишилися на розритому кладовищі...
  223
  ***
   Прокинулися ми в тіні пальм все на тому ж цвинтарі, коли сонце знаходилося майже в зеніті. Як ми заснули? Чому не пішли до села? Напевне, чаклун опоїв нас сонним зіллям, тому що спали ми там же, де стояли, коли він пішов. Поруч з нами на землі лежало велике листя з розкладеними на них плодами. Знайомими серед них виявилися тільки банани. Підкріпившись, ми стали радитися, куди йти. Одні учні пропонували повернутися до села, інші піти туди, куди пішов чаклун зі своїми Зомбі. Так і не прийшовши до спільної думки, наш клас розділився: двадцять один школяр повернулися у село, а одинадцятеро вирішили відшукати чаклуна. Цілком зрозуміло, що серед цих одинадцяти були і ми з Зосею.
   Чаклуна ми знайшли неподалік. Тут, на околиці, подалі від сторонніх очей, стояла його хижа, зібрана з колод і пальмового листя. Вона стояла на палях і під нею постійно дув вітер, створюючи дивну мелодію і прохолоду всередині житла. Поряд з хатиною був розбитий город, на якому працювали створені цієї ночі Зомбі.
   Якби не трупний запах і якісь незграбні, автоматичні рухи, їх можна було прийняти за майже нормальних людей. Вони ходили, виконували нескладну роботу на городі і команди, які давав їм чаклун, спеціально демонструючи нам їх можливості, і навіть відповідали на прості запитання.
   - Як тебе звуть? - Зупинив я одного з них.
   - Не пам'ятаю. - Відповів той.
   - А де ти живеш?
   - Я не живу, я працюю.
   - А.. Тобі хочеться пити або їсти?
   - Ні. - І він знову почав щось викопувати.
   - Ось тобі і безкоштовна робоча сила! Навіть годувати не треба. - Вигукнув я, дивлячись на іншого Зомбі, який завантажував на візок викопані з землі великі бульби якоїсь рослини.
   - Цікаво, а як довго вони можуть так працювати? - Запитала Зося.
  224
   - Щонайбільше - три дні. - Відповів чаклун, обмахуючись гілкою якогось дерева з дуже сильним ароматом. - Потім зілля перестає діяти на м'язи і мозок, і Зомбі доводиться знову закопувати. Часто я їх не оживляю, тільки в екстрених випадках. Вчора я створив Зомбі спеціально для вас. Завтра я їх закопаю.
   - А які випадки ви називаєте екстреними?
   - Ну, наприклад, якщо потрібно знайти вбивцю, а жодних свідків, окрім вбитого, немає. Або, якщо починається війна з іншим плем'ям, тоді вперед можна послати зомбі. Або, коли для якихось термінових робіт знадобиться велика кількість робочих рук... Але відповідні трупи у потрібний час не так вже й просто знайти. Люди не кожного днря вмирають. Багатьом мені вдається продовжити життя, лікуючи від хвороб.
   - А навіщо ж ви тоді лікуєте? - Запитав чорно-слизько-холодний "балахон".
   - Живі люди краще мертвих.
   - А що ви вирощуєте на своєму городі? - Зовсім недоречно запитала сіро-блакитна, з фіолетовим відливом аури, відьмочка.
   - Різні рослини, і для їжі, і для приготування магічних напоїв, і для краси.
   - Рослини взагалі корисні, вони дають нам кисень. - Поділився відомостями зі шкільної програми сірий "балахон".
   - Невже? А якщо рослини вирощують нас, даючи нам плоди і кисень, лише для того, щоб ми після смерті послужили їм хорошим добривом? - З якоюсь хитрістю подивився на нього Мгвамбванда. - Все може бути...
   І тут ми разом з ним опинилися на вчорашній галявині біля струмка. Наші однокашники вправлялися у ворожінні по кістках різних дрібних тварин. Ми хотіли приєднатися до них, але Мгвамбванда сказав, що піднята вчора тема телепатії сьогодні буде продовжена.
  225
  Виявляється, африканські чаклуни вміють передавати телепатичні повідомлення на великі відстані за допомогою диму від вогнищ.
   - Ну то й що, козаки в давнину теж передавали повідомлення за допомогою диму. Якщо йшов чорний дим, значить вороги на підході, якщо білий - хтось збирається приїхати.
   - Це просто умовні знаки! - Перебив його чаклун. - А я кажу про телепатію. Багаття завжди запалюється однакове, і лише для того, щоб привернути увагу. Чаклун сідає перед ним і під барабанний бій починає передавати уявне повідомлення, а інший чаклун, перебуваючи за багато кілометрів від першого, теж під бій барабанів входить у транс і "читає" це повідомлення. А потім переказує з великими подробицями своєму племені все, що відбувалося з сусідами. Це називається "читати дим".
   "Читанням диму" ми займалися майже до самого вечора, а потім знову через портал-коридор повернулися у Магару.
   В Катовіце настав звичайний літній вечір.
   - Що будемо робити? - Запитала Зося, коли ми вийшли з "Магараджа" і пішли по вулиці, вже освітленый ліхтарями й вогнями реклами.
   - Не знаю. Може... - І тут нас знову оповив перлиновий туман...
  Стоп!
  Тут вам можна зупинитися і перепочити.
  
  Повернення-1:
   З цього місця вам треба повернутися на сторінку 70 до пункту "Повернення-2" розділу Љ5 "Рівень-2. Орел-Орел".
  
  Розділ 15. Рівень-3. Орел-Орел-Решка.
   Я був у чужій квартирі зовсім один! І тут мене оповило перлиновим туманом. "Треба кидати монетку!" - подумав я - "Орел - буду шукати Зосю через портали, решка - зателефоную їй або зв'яжуся через каблучку, а ребро..." - не додумавши, що буду робити в третьому випадку, я підкинув монету...
  226
  і вона впала, закотившись під тумбочку. Я встав на карачки, пошарив рукою у темряві і обережно, не перегортаючи, підніс монетку, до своїх очей. Нічого не видно! Увімкнув настільну лампу, що стояла на тумбочці, і побачив "решку".
   Діставши смартфон, став набирати Зосін номер. Абонент був недоступний. Тоді, зібравши всі сили духу і уявивши собі Зосю якомога виразніше, я підніс свою каблучку до рота і прошепотів:
   - Зося, ти де?
   - На вокзалі. Тут народу багато, говорити незручно.
   "Який ще вокзал? Вона що, збирається кудись їхати? А як же я без неї?!" - думки промайнули в моїй голові розпеченій стрілою. Практично нічого не тямлячи, підкоряючись єдиному бажанням - бути поруч з Зосею, я відкрив портал і ступив у темний коридор...
   ...Вереск гальм, крики людей - я мало не потрапив під колеса автобуса, що від'їжджав від залізничного вокзалу. Водій вискочив з автобуса, щось вигукуючи і розмахуючи руками. Слідом за ним висипали деякі пасажири. Все було, як у тумані, поки я не почув Зосин голос:
   - Янек, з тобою все в порядку? - Зося, яка була в числі пасажирів цього злощасного автобуса, кинулася до мене, почала обіймати і торсати. - Руки-ноги цілі? Голова на місці? Йти можеш?
   - Так, давай підемо звідси скоріше...
   Вже сидячи на лавці у привокзальному сквері, я остаточно прийшов до тями.
   - То що тебе спонукало стрибнути під автобус? - Запитала Зося, не перестаючи погладжувати мене по руках і плечах.
   - Я думав, ти їдеш. Відкрив портал і увійшов... А що ти тут робила? - Я взяв її за руки.
  227
   - Проводжала батьків, вони поїхали до моря, в Чорногорію. Я ж тобі казала! Поїзд вирушив о двадцять четвертій сімнадцять. Поки автобус почекала...
   - А я відкрив портал до твоєї квартири - а там нікого! Знаєш, як я злякався?! Думав, щось трапилося. - Я міцно притиснув Зосю до себе. - Зв'язався з тобою через каблучку, а ти кажеш, що на вокзалі. Я думав, що більше ніколи тебе не побачу... - Мої обійми цілком природно переросли в поцілунки.
   - А я батьків проводила і збиралася їхати додому - Видихнула Зося після чергового затяжного поцілунку.
   - А чому не через портал?
   - Та якось з голови вилетіло. Сюди їхали на автобусі, і назад так само.
   Ми сиділи, обійнявшись, і дивилися на великі зірки, що висипали на небо. Такі ж неосяжні, як небо, і яскраві, як зірки, ніжність і кохання розтікалися по всій моїй свідомості. Весь мій внутрішній Всесвіт складався тільки з любові і ніжності.
   - Зосенька... Мила, я так тебе кохаю, що не уявляю свого існування без тебе. - Видихнув я частину свого Всесвіту у вухо Зосі.
   - І я тебе кохаю, Янечку, милий... - Наші губи злилися в довгому поцілунку, відокремивши весь навколишній світ від Нового Всесвіту, що утворився від зіткнення двох наших душ...
   Так, обнімаючись і цілуючись, ми просиділи до самого світанку. Коли зірки на небі почали танути, у моєму шлунку загарчало. Отакої: яким би сильним і піднесеним не було кохання, а звичайний банальний голод повернув нас із піднебесся на землю.
   Ми портанулись у мою квартиру, вмилися і пішли готувати сніданок. Виявляється, коли готуєш разом з коханою людиною, цей процес перестає бути таким нудним і нецікавим, а набуває ноток романтичності і веселощів. Сніданок, зліплений з усього, що було, виявився неймовірно смачним. Можливо тому, що був приправлений коханням, обіймами і поцілунками.
  228
   Після сніданку ми почали збиратися до університету. Вже на підході до нього нами оволоділо дивне відчуття дежавю.
   - Таке враження незрозуміле... Мені тут все чомусь знайоме... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Історія філософії". - Я би хотіла цей факультатив.
   - Тоді я теж. - Я вивів свій розклад на екран смарта. - Дежавю якесь, ніби це вже колись було... Чи буде.
   - Як це буде?
   - Ну, ми проживаємо кілька життів, які розгалужуються в кожній точці часу на безліч напрямків. На одному з цих напрямків ми, мабуть, вже тут були.
   - Еге ж, я щось таке чула. Здається, це називається теорією Еверетта-Вілера про одночасне існування безлічі світів, що розходяться віялом з кожної точки.
   - Ну, якщо ми вже тут були в одному з віялових життів, то ти записуй вподобані факультативи з парних стендів, а я буду записувати з непарних. Так ми в два рази скоротимо час вибору.
   Звірившись, ми додали до свого розкладу такі додаткові факультативи: "Історія філософії"; "Традиції, культура і міфологія різних країн", "Теологічні, містичні та окультні уявлення різних народів", "Наукові тенденції ХХІ століття", "Всесвіт-Простір-Час" та "Любов і шлюб в історії людства". Крім того, у нас навіть залишалися вільними два вихідних та ще два дні з четвертої до дев'ятої вечора.
   - А у вільний час ми можемо відвідувати Магару. Це у нас вівторок і четвер.
   - І все?
   - А по вихідних ходити на побачення!
   - З ким це, цікаво? - Зося підняла одну брову і поставила руки в боки.
   - З тобою, з ким же ще?!
   - А якщо ми одне одному набриднемо?
  229
   - Тоді побачення будуть суто діловими. Повинні ж ми паралельно з університетом закінчити і Магічну Магістратуру, якщо вже нам випала така можливість?! - Насправді я дуже розраховував, що побачення будуть суто романтичними.
   - А куди ми зараз? - Запитала Зося.
   - Так... - Задумався я. - Сьогодні у нас п'ятниця. Що там у нашому розкладі?
   - Ні пригод, ні побачень, тільки заняття в університеті з восьмої ранку до дев'ятої вечора.
   - Зараз канікули, які ж можуть бути заняття?!
   - Розклад є розклад! - Твердо сказала Зося. - Як у тому анекдоті: Лікар сказав: "В морг!", значить, в морг! Написано: "Заняття", значить, будуть заняття! У нас тут у п'ятницю факультативи "Всесвіт-Простір-Час" і "Історія кохання та шлюбу в історії людства". Першим стоїть Всесвіт.
   - А просто погуляти?.. - Я подивився на Зосю очима побитої собаки.
   - Гаразд, можна поєднати приємне з корисним. Підемо в парк і там поговоримо і про Всесвіт, і про простір і про час. - Змилостивилася Зося, подаючи мені руку.
   Відшукавши лавку в затишному куточку парку, ми з Зосею сіли поряд. Погода була чудовою, крізь мереживо листя проглядало яскраво синє небо з рідкими хмарами, птахи наспівували якийсь дивний мотив, в якому вгадувалися смутно знайомі слова, що крізь відчуття дежавю відлунювали у моїй душі. Я вирішив заспівати ці рядки Зосі вголос і почав:
   - Я люблю тебе радісно й ніжно!
   - Палко, сміло, яскраво й безмежно! - Підхопила Зося.
   - Хай кохання моє неосяжне...
   - Залишається в серці назавжди! Ти теж це почув?! Клас, птахи просто свистять, а ми почули одне і те ж!
   - Ну, ми ж Інь-Ян - одне ціле! Тому і почуття, і думки у нас однакові.
   - А може, ми співали цю пісню в якомусь з минулих життів?
  230
   - Або в паралельному, тобто, віяловому. Ось вона нам і згадалася. Люблю тебе і в спеку, і в мороз...
   - Серед троянд, барвінків та мімоз!
   - Вдень та вночі лише про тебе мрію, та на взаємність маю я надію! - Закінчив я. - Тепер я смутно пригадую, що сам колись написав цю пісню. Мабуть, в іншому житті.
   - Пам'ятаєш, щось таке про переходи з одного життя в інше казали у Школі Магів? Здається, у мене в смарті щось записано... - Зося продивилася свої записи. - Ось! Знайшла! Число вісім!
   - Але ж і воно саме, і слова числа вісім відкривають просторові та часові портали! - Згадав я.
   - Правильно, та дочитай до кінця: крім просторових та часових порталів вони відкривають також переходи з одного життя в інше.
   - Отже, якщо ми, як і раніше, намалюємо у повітрі лежачу вісімку і скажемо: "Коло-скіпетр-брама", то зможемо потрапити в якесь паралельне або віялове життя? - Не дуже повірив я. - А як ми їх собі уявимо? Твою квартиру, двір, навіть берег моря чи, навіть, будь-який об'єкт на Марсі ми можемо уявити. Але інші життя?!
   - Та запросто! Ти ж сам казав, що у кожній точці вибору розгалужується безліч варіантів. Придумуєш будь-який варіант, уявляєш його, кажеш заповітні слова і малюєш вісімку! Все!
   - А якщо нас занесе за межу життя?
   - Ось тут у нас написано, що для переходу в життя після смерті і назад теж підходить вісімка, тільки ми підібрали для цього інші слова: Решка, Туман, Містика.
   - Ну... У випадку з простором мені ці портали-переходи якось більш зрозумілі. А от з іншими життями і навіть після смерті...
   - Та який ти, Янек... Хома невіруючий! Давай проведемо експеримент! Спробуємо уявити собі якийсь інший варіант.
   - Тільки варіант повинен бути якийсь неймовірний, інакше експеримент буде некоректним.
  231
   - Гаразд, що придумаємо?
   - Ну, наприклад... Може ж бути варіант, коли ми живемо в якійсь магічній країні? Припустимо, в ній стерті межі між життям і смертю, коли люди вмирають, вони переходять в інший стан і продовжують жити. Смерть в їх розумінні не кінець, а якась точка перетворення... - Почав фантазувати я.
   - Кльово! І всі люди там займаються магією, як наукою. Вірніше, магія - це найголовніша наука, а всі інші - її похідні... Як ти думаєш, цього достатньо, щоб здійснити перехід?
   - Думаю, цілком! Навіть якщо ми чогось не додумали, то все одно у щось схоже перейти повинні. Якщо воно, звичайно, існує.
   - От і перевіримо! Давай старанно представляти те, що ми придумали, малюємо каблучками вісімку і говоримо слова... - Зося прикрила очі, щоб краще уявити те, що ми придумали.
   - Стривай! Давай до Кола, Скіпетру і Брами додамо слова Решка, Туман і Містика, якщо такий світ існує десь поза межами нашого Всесвіту. І треба знайти місце для порталу. - Зупинив я її.
   - То чим тобі он той кущик не портал?! Давай підійдемо до нього. - Зося встала і потягла мене до куща. - Так, стали. Тепер направляємо на нього каблучки... Закриваємо очі... Ти все чітко уявляєш?
   - Більш-менш.
   - Тоді повторюємо разом три рази: Коло, Скіпетр, Брама, Решка, Туман, Містика!.. Коло, Скіпетр, Брама, Решка, Туман, Містика!!.. Коло, Скіпетр, Брама, Решка, Туман, Містика!!!..
   Ми, тримаючись за руки, увійшли в кущ... Відкрили очі і від страху відсахнулися назад: ми стояли на краю прірви. Ще трохи, і ми би впали з високої стрімкої скелі у вируючі глибоко внизу морські хвилі.
   - Метрів з триста. - Оцінив я висоту на око.
  232
   - А навколо - ліс. Якийсь дивний, весь просвічується сонцем і без підліска, наче причесаний. - Озирнулася Зося.
   - А може, це парк? Підемо, подивимося? - Запитав я, відходячи подалі від прірви. - Виглядає він цілком нормальним.
   - Якщо не враховувати того, що дерева якісь незнайомі...
   Дерева й насправді виглядали незвично. Не надто високі, до п'яти-шести метрів, з двома розставленими в сторони товстими нижніми гілками, і з великою кількістю тонких гілок, що стирчали вгору та були вкриті листям, схожим на платанове. Стояли дерева якось відособлено один від одного, а між ними стелився рівний газон трави. Ні стежок, ні доріжок, ні навіть співаючих птахів... Ми йшли, як по рівному килиму в мереживній тіні дерев.
   - Дивись, тут навіть немає ніяких комах. - Нахилилася Зося і провела рукою по траві.
   - Але у мене таке відчуття, що за нами хтось стежить.
   - Справді?! Бо я подумала, що у мене параноя. - Зося уважно озирнулася. - Хто б це міг бути?..
   - Ага! Попався! - Я побачив два ока, які спостерігали за нами з листя. - Зося, дивись, он там, на дереві!
   Ми підбігли до дерева і просто отетеріли. Серед листя нікого не було. Очі були у самого дерева! Воно кілька разів кліпнуло, і раптом серед кори розкрився рот і заговорив:
   - Ну, знайшли. Чого ж так кричати? Що, живих дерев ніколи не бачили?
   - Ми з іншого життя перейшли. У нас дерева не розмовляють. - Розгублено промовив я.
   - А що ж вони роблять?
   - Просто ростуть. Дають кисень, харчуються водою і розчиненими в ній елементами. З них будують будинки, роблять меблі, спалюють у вигляді дров... - І навіщо я пустився у такі подробиці? Не збагну!
   - Як же можна спалювати або пускати на меблі своїх родичів?! - Здивувалося дерево і зашелестіло листям.
  233
   У відповідь обурено зашуміли й інші дерева навколо. Тепер на нас дивилося безліч очей.
   - Як це - родичів? - Не зрозуміла Зося. Хіба дерева можуть бути родичами людей?
   - Вибачте, у нас світ зовсім інший, ми нічого у вашому не розуміємо. Розкажіть, будь ласка, як тут у вас все влаштовано. - Звернувся я до всіх найближчих дерев.
   І вони нам розповіли. Виявляється, у далекій-далекій давнині їх світ був влаштований приблизно так само, як наш. Але поступово Магія, що розвивалася, як головна наука, змінювала і світ. Людина народжується, живе, навчається магії, її тіло старіє, але вона не вмирає, як у нас. Коли приходить час, вона обирає спосіб переходу. Перейти можна у що завгодно. Якщо хочеться подумати більш-менш на самоті - стають деревами. Хто хоче, стає будь-якою з тварин, може своєю фантазією навіть створити абсолютно нову тварину. Хтось стає травою, хтось - метеликом, хтось хмарою, а хтось черв'ячком...
   - Це щось на зразок реінкарнації? - Вирішив уточнити я.
   - Але ж при реінкарнації люди нічого не пам'ятають, навіть якщо у когось перевтілюються, то ні розмовляти, ні чогось іншого людського робити не можуть. Там все випадково, невідомо, ким станеш. - Заперечила Зося.
   - Якщо говорити вашими термінами, то у нас керована реінкарнація. - Продовжило пояснювати дерево. - Ми чудово пам'ятаємо всі свої попередні втілення і можемо запланувати будь-яке наступне.
   - І все у вас тут може думати і розмовляти? Навіть якісь жучки-черв'ячки? - Не могла повірити Зося.
   - А чим ми гірші? - З землі по травинці піднялося кілька черв'ячків, жучків і якихось абсолютно незрозумілих комах. Прилетіла бабка і... маленька фея із крильцями, як у бабки. Всі вони, виявляється, теж прислухалися до нашої розмови.
   - Ой, справжня фея! - Вигукнула Зося. - А у нас феї тільки у казках водяться.
  234
   - Подумаєш! - Фея повела плічками і перелетіла на іншу травинку. - Вигадуєш образ, створюєш нове тіло і переходиш у нього!
   - А що зі старим? - Я хотів повністю докопатися до істини.
   - Старе розпорошується на елементи, атоми, молекули та поповнює банк матерії.
   - А душа отак може переселятися нескінченно? - Зося намагалася стояти навшпиньки, щоб м"яти якомога менше живої трави.
   - Це ви особистості називаєте душами? - Перепитав кущик трави прямо з-під Зосиного носочка.
   - Так. Ой, вибачте! - Зося спробувала переступити, але наступила на інший кущик. - Вибачте, що я вас топчу, але я не вмію літати...
   - Нічого, це нам не заважає. - Хором відповіли всі травинки, на яких ми стояли.
   - Особистості живуть вічно. - Повідомило дерево.
   - А як же тоді народжуються нові? Адже буде перенаселення!
   - Нові народжуються тільки тоді, коли хтось переходить в інші виміри.
   Виявляється, за кілька тисячоліть існування магії, диких або простих ані рослин, ані тварин не залишилося. Всі вони "заселені" особистостями. Коли особистість на щось перетворюється, народжуватися їй не потрібно. Так і живуть: стало тіло непридатним - створюють нове: хоч людське, хоч якесь інше, переходять у нього, старе розпилюють і так далі. Багатьом особистостям вже сотні тисяч років. Шукачі пригод, перепробувавши все можливе на цій Землі, можуть захотіти перейти в інші "життя" - варіанти віялових напрямків. Тоді тут з'являється вільне місце. Хто завгодно - хоч кішка, хоч змія, хоч людина, хоч дерево, хто першим виявить бажання, може народити нове життя. Тоді цю підростаючу особистість всі навчають магії, і вона виростає у таку ж, як і інші. І теж може реінкарнувати нескінченну кількість разів.
  235
   - А як же ви один одного їсте? - Я не міг уявити, щоб якийсь дядя в тілі тигра міг з'їсти свою племінницю в тілі кролика. - Навіть, якщо харчуватися тільки листям?
   - Ми не їмо один одного! - Обурилися і трави, і дерева, і комахи, і зграйка птахів, що прилетіла звідкись.
   - То чим же ви харчуєтеся? - Вигукнули ми з Зосею.
   - Сонячною енергією і розчиненими у воді мінералами і елементами.
   - Не тільки рослини, але й тварини і люди?
   - Звичайно, ми так налаштували свій метаболізм ще в глибоку давнину.
   - А у людей, немає ніякої промисловості?
   - А навіщо? Все, що нам потрібно, ми зробимо з елементів за допомогою магії.
   - А як ви спілкуєтеся?
   - Так само як ви, словами, а також ментально, емпатично та телепатично. У нас повне взаєморозуміння, взаємозаміщення, взаємоперетворення.
   - Клас! Повна гармонія - просто рай! - Зося лягла на траву, розкинувши руки.
   - Ніщо не пропадає, ніщо не вмирає остаточно... І навіть перенаселення не загрожує... - Міркував я. - Що захотів, те й зробив. Захотів поповзати - став черв'ячком, захотів політати - перетворився на птаха або фею, захотів подумати - став деревом... І так тисячі років?
   - Абсолютно вірно.
   - Нуднувато якось...
   - А кому стає нудно, ті подорожують в інші світи і живуть там по їх законам.
   - А можна нам подивитися ваш світ, але щоб швидко, за один день? - Я вирішив, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути.
   - Я створю для вас повітряний корабель! - Раптом матеріалізувався під сусіднім деревом чоловік у яскраво-синій мантії з золотистими зірочками і в широкополому високому ковпаку. - І навіть буду супроводжувати вас у цій подорожі.
  236
   Маг підійшов до нас і виявився молодим хлопцем з пронизливо синіми очима, світло-золотавою шкірою і золотистим волоссям, заплетеним у довгу, до пояса, косу. Він почав говорити щось незрозуміле, роблячи руками якісь незвичайні рухи, і поруч з нами поступово почав виростати великий парусник, який так і рвався в небо.
   - Прошу на борт! - Запросив хлопець. - Вперед і вгору! - Наказав він кораблю, і ми полетіли у повітрі...
   Внизу пропливали казкові пейзажі: ліси, долини, гори, водоспади, озера, моря... Все було настільки гармонійним, що ставало ясно - все це створено штучно. Час від часу нам траплялися фантастичні замки. Вони могли виглядати якимось куполом зі скла або ж вежею з купою лісових крон замість даху; могли невідомо як чіплятися за прямовисну скелю, висячи над прірвою; могли перекидатися містком через мальовничу річку або висіти над водоспадом; плавати в морі або літати як плавучі острови серед хмар... Ніякого транспорту ми не помітили. Та й навіщо він магам, які вміють переміщуватися силою думки у будь-яку точку світу?!
   Спустившись нижче, ми побачили звичайну руду лисицю, яка вирішувала складні геометричні задачі, щось креслячи паличкою на річковому березі. Бачили ведмедя, який навчав мистецтву левітації маленького ведмежа. Бачили вовка, який старанно вчив з книги якісь заклинання. Бачили самотнє дерево посеред безкрайого луку, яке проливало гіркі сльози, що стікаюли з його очей двома струмочками. На землі струмочки розбігалися в різні сторони і на їх берегах цвіли білі сумні лілії. Бачили зграйку маленьких фей, розмірами з бабку, які весело ганялися одна за одною і, якщо когось доганяли, перетворювали на товстого джмеля, який повинен був чекати своєї черги знову стати феєю, коли спіймають і перетворять когось іншого...
  237
   Потім ми прилетіли до Палацу Магії - величезної, розміром з ціле місто, споруди, в якій були зібрані всі досягнення Магічної Науки за тисячі тисячоліть. Тут золотистий маг, наче гід, водив нас по вулицях, залах, переходах, коридорах, сходах, вузькими балкончиками і під різьбленими арками, а під кінець екскурсії подарував нам з Зосею по маленькому кулончику у вигляді Інь з блакитним каменем і Ян - з червоним.
   - Це так, іграшки. - Сказав він. - Коли буде нудно і нічим зайнятися, можна з ними грати.
   Як саме грати, він не пояснив, показуючи різні книги і магічні предмети, які ось так, на бігу, нам ні про що не говорили.
   Ми знову сіли на корабель і полетіли далі.
   - Я би зараз чогось з'їв. - Нахилився я до вуха Зосі.
   - Ти що?! Тут же все живе і розумне! Навіть будь-який плід на дереві може виявитися якоюсь особистістю!
   - Тоді нам треба повертатися. Бо я за себе не відповідаю! - Я повернувся до мага, що керував кораблем.
   - Що, вже пора назад? - Запитав він.
   - Так, адже ми не вміємо харчуватися сонячною енергією.
   - Можна нам десь приземлитися, щоб створити портал? - Попросила Зося.
   - А давайте між оцих хмар, які розташовані колом?!
   Хмари і справді були мальовничими: п'ять знаків Інь-Ян, не з'єднаних до кінця, робили коло, в центрі якого небо здавалося особливо синім.
   Ми з Зосею взялися за руки, проголосили заповітні слова і, кинувшись з корабля прямо у просвіт між хмарами, перенеслися до моєї кімнати. Було вже близько одинадцятої вечора.
   - Залишайся у мене! - Запропонував я Зосі. - Я тебе вечерею нагодую!
   - А ти що, вмієш готувати? - Спитала Зося.
   - Ще й як! Мої батьки часто виїжджають, от і навчився.
   - А я тільки чайник вмію включати, ну, і заварювати розчинну каву.
   - І все?
   - Ну, ще чай у пакетиках...
  238
   Я зварив картоплю і сардельки, нарізав салат. Зося заварила чай і запалила знайдені в коридорі свічки. У нас вийшла прекрасна романтична вечеря. Після вечері ми разом пішли приймати душ, а звідти я виніс Зосю на руках і, поклавши її на своє ліжко, не тільки розповів їй про своє кохання, але й...
  ***
   Ранок застав нас в обіймах одне одного. Вставати не хотілося, хотілося любові і пестощів, чим ми негайно ж і зайнялися...
   Снідали ми вже близько дванадцятої години дня.
   - Все, треба вийти з дому! - Відповідаючи на мій черговий поцілунок, рішуче сказала Зося. - Я не хочу весь день провалятися в ліжку.
   - А я б із задоволенням...
   - Ти що?! Я ж не залізна! У мене все це в перший раз, я вже не можу. Що там у нас за розкладом?
   - Пригоди... - Зітхнув я.
   - От і підемо їх шукати! - Зося рішуче попрямувала приводити себе в порядок, щоб йти гуляти.
   Я, засунувши посуд у посудомийку, приречено пішов за нею.
   Спочатку ми просто йшли вулицями, тримаючись за руки і ні про що не розмовляючи. Потім Зося захотіла краще роздивитися мій кулон, взяла його в руки і між її каблучкою і каменем кулона пробігла іскра.
   - Прикольно! А якщо торкнутися мого? - Вона торкнула свій кулон, але ніякої іскри не вийшло.
   - Давай, я спробую! - Я простягнув руку до її кулону, і у мене теж вийшла іскра.
   - Ов-ва! Іскра виходить, коли Інь з'єднується з Ян! - Здогадалася Зося. - У мене на кулоні Інь, у тебе на каблучці - Ян. І навпаки.
   - А що ж включають ці іскри?
   - Якусь гру. - Згадала Зося.
   - Здогадатися б, яку... - Я подивився на гілку дерева, під якою ми проходили. - Зараз на цю гілку сядуть три горобці. - Чомусь озвучив я вголос картинку, що промайнула у мозку.
  239
   І дійсно, тільки ми відійшли на кілька кроків і зупинилися, щоб подивитися, що буде, як на гілку з гучним цвіріньканням прилетіли три горобці.
   - А он там зараз припаркується срібляста "шкода"! - Раптом повідомила Зося.
   Дійсно, через кілька секунд до місця парковки під'їхала срібляста "шкода" і почала паркуватися.
   - Так... - Я озирнувся на всі боки. - Он з того кафе зараз вийдуть хлопець і дівчина, до неї підбіжить собака і дівчина дасть їй бутерброд.
   - Один, два, три, чотири... - Вирішила Зося порахувати, скільки пройде секунд.
   Рівно через сімнадцять секунд сталося все те, що я передбачив.
   - Тепер я! - Зося потягла мене трохи далі по вулиці. - Ось! Зараз он з того балкона дитина впустить гумове кошеня, а його мама попросить нас потримати його, поки вона спуститься.
   Тепер секунди рахував я. Рівно сімнадцять. До наших ніг упало руде гумове кошеня. Зося одразу ж нахилилася й підняла його.
   - Молоді люди! - Крикнула з балкону мама малюка. - Потримайте іграшку, поки я спущуся!
   - Із задоволенням! - Крикнув я, задерши голову і побачивши трирічного карапуза на її руках.
   Поки матуся з дитиною спускалися до нас, ми передбачили ще кілька незначних подій. Віддавши іграшку, ми пішли далі, пророкуючи то те, то се.
   - Ну, то яка користь у таких прогнозах за сімнадцять секунд до події? - Спробував я знайти в цьому раціональне зерно.
   - А навіщо тобі якась користь? Це ж іграшка! Просто грати, і все!
   - Навіть іграшка може приносити якусь користь.
  240
   - Ну гаразд. Припустимо, тобі на голову з даху буде падати цегла. Ти побачиш це за сімнадцять секунд і не тільки зможеш відійти на кілька кроків убік, але й попередити найближчих до тебе людей. Це буде користь?
   - Буде. - Погодився я. - А ще що?
   - Ну... Буде поруч переходити дорогу якась старенька, а тут - машина. Ти встигнеш цю стареньку відштовхнути і уникнути аварії.
   Так, гуляючи, передбачаючи різні події, розмірковуючи про користь цієї гри і способи її застосування у житті, ми обійшли майже все місто і до вечора дісталися парку.
   - Посидимо? - Запропонував я Зосі, зупинившись біля вільної лавки.
   Не встигли ми сісти, як нас огорнув перлиновий туман...
  Стоп!
  Тут вам треба зупинитися і перепочити.
  
  Повернення-1:
   З цього місця вам треба повернутися на сторінку 70 до пункту "Повернення-2" розділу Љ5 "Рівень-2. Орел-Орел".
  
  Розділ 16. Рівень-3. Орел-Орел-Ребро.
   Я був у чужій квартирі зовсім один! І тут мене огорнув перлиновий туман. "Треба кидати монетку!" - подумав я - "Орел - буду шукати Зосю через портали, Решка - зателефоную їй або зв'яжуся через каблучку, а Ребро..." - не додумавши, що буду робити у третьому випадку, я підкинув монету... і вона впала на килим, заплутавшись у високому ворсі так, що застрягла ребром. "То що ж мені робити? Як вчинити у випадку "ребра", я ж так і не додумав..." - я розгублено озирнувся і сів на ліжко.
   У повній тиші раптом почувся звук повороту ключа в замковій щілині. Схопившись, я кинувся в коридор. Клацнув вимикач, і коридор залило електричним світлом.
  241
   - А-а-а!!! - Несподівано побачивши мене у своїй квартирі, заволала Зося, яка щойно зайшла.
   - Це я! Не кричи! - Я відійшов на пару кроків назад, щоб Зося могла мене роздивитися та заспокоїтися. - Ти де була? Я вже думав, що щось трапилося - нікого немає вдома...
   - А як ти взагалі сюди потрапив? - Зося заспокоїлася і почала перевзуватися у кімнатні капці.
   - Через портал. Хотів з тобою поговорити.
   - Про що?
   - Не пам'ятаю... Як побачив, що нікого немає, так усе на світі й забув.
   - Я батьків проводжала. Їздила на вокзал. Вони на море поїхали, а поїзд відправився о двадцять четвертій сімнадцять. Назад приїхала на таксі, тож заспокойся, зі мною все в порядку. То що ти там хотів?
   - Не пам'ятаю.
   - Для поліпшення пам'яті у нас є магічні слова. Зараз подивлюся у таблицю...
   Зося покопирсалась у своєму смартфоні і повідомила:
   - Ось! Для поліпшення пам'яті потрібні слова-одиниці. У нас це "Таїна" та "Темрява". Давай, кажи!
   Я притиснув до свого лоба каблучку, накреслив у повітрі перед очима цифру "1" і почав бубоніти собі під ніс:
   - Таїна та Темрява! Таїна та Темрява! Таїна та Темрява!
   І одразу ж згадав! Ні, не те, навіщо я сюди відкрив портал. Я згадав деякі зі своїх колишніх життів!
  ***
   ...Я скакав верхи крізь вітер і дощ. Мокрий плащ тріпотів за моєю спиною, голосно ляскаючи по крупу коня. Я дуже поспішав до свого родового замку. Спішившись біля воріт, я постукав дверним молотком. Майже одразу в оглядовому віконці з"явилися очі стражника:
   - Це ви, хазяїне? Зараз відкрию.
   - Ну, як там?
   - Ще ні.
  242
   Я кинув поводи стражникові і помчав сходами угору до кімнати Інни.
   - Не можна в мокрому! - Зупинила мене біля дверей економка. - Переодягніться, будь ласка!
   Довелося наспіх скинути весь мокрий одяг і надіти сухі штани й сорочку. Розхристаний, без камзола і без чобіт я увірвався до спальні. Інна лежала на ліжку зовсім бліда, і холодний піт стікав по її обличчю. Покоївка зтирала цей піт вологою серветкою, біля стіни стояли в очікуванні дві служниці. Повитуха сиділа на стільці в узголів'ї ліжка і шепотіла над чашею з якимось зіллям. Інна відкрила очі і посміхнулася мені. Посмішка вийшла якоюсь жалюгідною й вимученою.
   - На, випий! - Повитуха подала їй зілля.
   Інна слухняно випила і відкинулася на подушки. Я сів поруч і взяв її за руку. Кілька хвилин все було спокійно, і раптом пролунав просто нелюдський крик:
   - А-а-а!!!!
   - Вийдіть, господар! Тепер це наша справа! - Випхала мене за двері економка.
   Я вийшов і забігав туди-сюди по килиму. Інна за дверима кричала, а у мене від її крику розривалося серце. За чимось вискочила служниця і знову зникла за дверима...
   - Уа-уа-уа!!! - Раптом зовсім незнайомо пролунало з-за дверей.
   Я відчинив їх і увірвався до кімнати. Інна лежала зовсім знесилена, але щасливо посміхаючись. Повитуха тримала на руках якийсь згорток.
   - У вас син! Вилитий старий пан, царство йому небесне...
  ***
   ...Я сидів за столом і щось переписував із стародавнього манускрипту. Переписування йшло важко, бо напівзабута мова з трудом піддавалася перекладу. За заскленим вікном крізь хмари проглядав ущербний місяць. Легкий вітерець змушував полум'я свічки у лампаді колихатися. Я знову вмочив перо в чорнильницю і вивів: "...помістити два мідних стрижні в сильний розчин оцту, приєднавши до них тонкі мідні пластинки, витягнуті у нитки..."
  243
  Я озирнувся, перевіряючи, чи є в мене такі. Все було на місці: і металеві посудини, наповнені оцтом, і мідні стрижні, і тонкі нитки, які коваль витягнув мені з мідних пластин, і велика скляна колба, в яку ці нитки, звернувши їх спіраллю, треба було помістити. Манускрипт був дуже старим, написаним на старовинному пергаменті з бичачої шкіри, частини якого весь час ламалися під моїми пальцями... Але мені просто необхідно було перевірити легенду про існування у давніх способу видобутку світла без свічок, масла і кресала. Незгасимі лампади! Ця ідея, під невиразним відчуттям пам'яті про те, що це вже колись відбувалося, пронизувала мій мозок дивним словом "електрика"...
  ***
   ...Я стояв на вершині усіченої піраміди і співав хвалу Сонцю. Внизу, на площі, зібралася багатотисячна юрба народу. Якщо заспівати заклинання правильно, то тіні під променями Сонця почнуть ковзти, і вниз, від вершини сходів до основи, поповзуть, звиваючись, кам'яні зображення Кетцалькоатля...
  ***
   - Ну, ти й спав! - Вигукнула Зося, коли я відкрив очі. - Тебе неможливо було розбудити! Я спочатку термосила тебе, потім штовхала, а потім так і залишила на підлозі. А сама пішла спати на ліжко. Вранці прокидаюся - а ти так само лежиш і руками розмахуєш! Ти знаєш, котра година?! Вже пів на дванадцяту! Що тобі снилося?
   - Здається, мої минулі життя.
   - Клас! Розкажи!
   Я переказав Зосі те, що бачив і відчував.
   - Треба буде подивитися, що пишуть про це в магічних книгах. Тільки спочатку поїмо! У яке кафе підемо?
   - Навіщо в кафе? Давай щось приготуємо.
   - А ти вмієш? - Я кивнув. - Кльово! А я тільки чайник чудово ставлю. Мені батьки грошей на кафе залишили, щоб я там їла.
  244
   Провівши розвідку в холодильнику, я знайшов яйця, помідори, шматок сиру, олію та заморожене куряче філе. Розморозивши його у мікрохвильовці, я порізав його на дрібні шматочки, обсмажив на олії, додав помідори і збиті яйця, посипав все тертим сиром і у нас вийшов чудовий омлет з куркою.
   - Як смачно! - Втоптувала Зося за обидві щоки. - Ти ще більше виріс у моїх очах! А як тобі моя кава? Я добре заварила порошок окропом? А ще я вмію натискати кнопку посудомийної машини, давай сюди свою тарілку!
   Після сніданку ми одразу ж вирішили відкрити портал до Бібліотеки у Магарі. Накинувши каптури, ми портанулись у читальний зал. Відвідувачів у залі не було, лише на верхній полиці, майже під стелею, мирно дрімала сова.
   - Книга про пам'ять минулих життів! - Голосно сказала Зося, і до нас підлетіла товста запилена книга. Мабуть, її давно ніхто не запитував.
   Виявилося, що наука, яка займається пам'яттю минулих життів, називається "ксеноглосією". Особливо чітко люди згадують свої минулі життя під гіпнозом або у трансі, а також при фізичних і душевних травмах.
   - Отож! У мене була душевна травма! - Підтвердив я. - Ти пропала, а для мене це ж просто трагедія!
   - Читай далі, травмований ти мій! - Засміялася Зося.
   - Деякі вчені вважають пам'ять минулих життів проявом шизофренії... Та хіба ж я схожий на шизофреніка?
   - Не знаю, іноді шизофреніки такі хитрі і так вправно вміють маскуватися під нормальних...
   - А як же діти? Адже багато хто з них пам'ятає своє минуле, до народження на Землі! Потім, правда, забувають...
   - А дехто пам'ятає контакти з інопланетянами! - Іронічно посміхнулася Зося.
   - От-от! Щось таке і я пригадую... Тільки дуже смутно, на рівні дежавю.
  245
   Далі ми прочитали, що вся гіпотеза реінкарнації побудована саме на пам'яті минулих життів. А в кінці, на порожній сторінці, раптом з"явився абсолютно новий сучасний запис з посиланням на якийсь науковий журнал. Там говорилося, що на генетичному рівні у нас записується весь досвід минулих поколінь. Той, хто навчиться "читати" свої гени, зможе розповісти історію свого роду до найдрібніших подробиць, з усіма подіями, почуттями, думками, відчуттями. Можливо, саме ця генетична пам'ять і пояснює пам'ять минулих життів - не своїх, а своїх предків.
   - Клас! І історію вчити не треба! Згадуй, що відбувалося з твоїми предками, і розповідай! - Радів я.
   - А кому буде цікаво те, що якийсь твій предок рубав дрова і розмірковував про те, скільки треба запасти сіна для корови? Істориків цікавлять визначні події. А якщо хтось з дому далі двору не виходив, газет не читав, телевізора не дивився, що він зможе розповісти про свій час? Історію все одно доведеться вчити, просто розуміти ти її будеш краще, спираючись на досвід, почуття та думки попередніх поколінь.
   - Тиша повинна бути в бібліотеці! - Зиркнула на нас одним відкритим оком сова.
   - Гаразд, гаразд, вже йдемо! - Сказали ми їй і вийшли на вулицю Магари.
   Розмірковуючи про генетичну пам'ять своїх предків, ми вийшли на набережну Маги.
   - А що ти можеш згадати про Магу? - Запитала Зося.
   - А чому я? Може, твоя генетична пам'ять ще цікавіша за мою?! Давай, тепер ти згадуй!
   Зося сіла просто на траву, посадила мене поруч, промовила три рази: "Таїна, Темрява" і одразу ж впала головою на мої коліна. Я поправив її голову зручніше, і почав чекати...
  246
  ***
   ...Іня-Зося йшла первісним лісом до галявини Богів. Так було треба. Залізні Боги розділили їх плем'я на сім груп, і кожного дня одна з груп повинна була приходити до їх Дому. Дім був високим-високим, вище дерев, і хоча за формою нагадував курінь, побудований був не з прутів та листя, а з великих каменів. Біля Дому людям давали щось смачненьке... І все. Що відбувалося далі, ніхто не знав.
   Одного разу Іня стежила за групою, до якої належав її друг Янь, і дещо побачила. Всі десять чоловік, з'ївши щось смачненьке, попадали на землю і поснули. У стіні Дома відкрився прохід, і звідти виповзла дивна істота на якихось круглих ніжках, які постійно крутилися. Вона, як і Боги, була залізною і, хоча й рухалася, живою не здавалася. У задній частині істоти теж відкрився прохід і звідти вийшли дивні люди. Вони були дуже тонкими і високими, а обличчя... Їхні обличчя були зовсім не схожі на людські. Ці люди-боги по черзі стали вносити справжніх людей всередину істоти. Страшно не було. Іня розуміла, що істота нікого не з'їсть. Потім люди-боги теж увійшли всередину істоти, і вона заповзла у Дім...
   Іня сиділа довго, до самого заходу. Коли сонце торкнулося верхівок дерев, у стіні Дому знову відкрився прохід. Люди-боги винесли з залізної істоти всіх справжніх людей і пішли. Люди почали прокидатися...
   Щоразу після відвідування Будинку Богів люди ставали розумнішими. Так, одного разу Іня дізналася, чим відрізняються метали від дерева, залізо від міді, і взагалі навчилася розпізнавати різні речовини. Іншого разу вона навчилася рахувати.
   - Янь, ти вже прокинувся? - Покликала Іня друга з-за куща.
   - Іня? Ти де? - Закрутив головою Янь, ще не зовсім прийшовши до тями.
  247
   - Тут! - Іня помахала з-за куща рукою. - Іди до мене!.. Ну, що ти вже знаєш? - Запитала вона, коли Янь сів поруч з нею.
   - Піраміда. - Показав Янь на Дім Богів. - Форма цього будинку називається Піраміда. А ще бувають куля, куб, циліндр, конус... - Янь говорив дивні слова і тут же намагався пояснювати, як вони виглядають.
   Поки він пояснював, майже стемніло, на небі з'явилися перші вогники.
   - А це зірки... - Янь подивився вгору. - Це не просто вогники, і не світлячки. Зірки - такі ж, як Сонце, тільки вони дуже далеко, тому здаються маленькими... А он з тієї зірки прилетіли Боги...
   - Як вони могли на ній поміститися? Адже сонце теж маленьке. - Не повірила Іня.
   І тоді Янь почав малювати паличкою на землі сонце і планети. Так Іня дізналася про будову Сонячної Системи...
   Сьогодні Іня вирішила схитрувати: коли залізні Боги дадуть всім щось смачненьке, вона не стане його їсти, а сховає під волоссям, зв'язаними мотузкою з трави. Дуже вже цікаво подивитися, що ж роблять з людьми Боги у своїй Піраміді?!
   Люди підійшли до Піраміди і сіли на траву. З верхівки Будинку Богів до них спустився прямо по повітрю залізний Бог і, роздавши усім по шматочку чогось білого, знову полетів угору. Всі люди поклали солодкі шматочки до ротів і поснули. Зося теж зробила вигляд, що заснула. Краєм ока вона побачила, як з-за куща перебіжками до неї підбіг Янь.
   - Ти що робиш? - Запитала Іня, намагаючись не розкривати очі повністю.
   - А ти не спиш? - Здивувався Янь.
   - Ні, тільки прикидаюся.
   - Тоді я з тобою! - Янь відтягнув найближчого сплячого хлопця за кущ, а сам ліг поруч з Інєю і теж прикинувся сплячим.
  248
   З піраміди виїхала самохідка. Іня вже знала, що вона потрібна для перевезення вантажів і людей, а замість ніг у неї колеса. Люди-боги переклали сплячих у самохідку і в'їхали всередину Піраміди...
   Коли їх везли до Лабораторії, у Іні весь час свербів ніс. Як вона не намагалася, але все ж таки чхнула. "Ну, все" - подумала Іня, від жаху широко розкривши очі, - "зараз нас вб'ють..." Але саме в момент її чхання в Піраміді щось голосно залунало. Ніхто нічого не помітив. Іня знову прикрила віями очі і дивилася навколо крізь вузькі щілинки. У Лабораторії їх поклали на столи, обліпили якимись присосками з проводами і почали робити Аналізи - іноді боляче, іноді не дуже. Всі свої дії люди-боги коментували незнайомими словами, а Іня і Янь, обліплені датчиками, намагалися запам'ятати як можна більше.
   - Поміняй музику! - Сказав один з людино-богів, дивлячись на екран, на якому стрибали вгору-вниз якісь вогники.
   Гучне і бадьоре звучання змінилося на більш тихе й ніжне. Так Іня і Янь дізналися, що таке музика.
   - Рівень інтелекту групи зріс в середньому на 0,78 відсотка. Хоча у деяких помітний значний прогрес.
   - За тиждень не погано. Будемо прискорювати, чи залишимо так?
   - Мабуть, залишимо так. Не варто форсувати. За місяць це буде 3,12 відсотка, за півроку - майже двадцять. Ось тоді і подивимося. Як би не нашкодити...
   - У цих двох значний стрибок! - Тонкий і довгий людино-бог розглядав показники Іні і Яня. - У них вже майже половина запланованого рівня!
   - Показники ідентичні... - Задумливо промовив інший людино-бог, підійшовши до першого. - Та вони ж не сплять!!!
   Викриті Іня і Янь розплющили очі.
   - Чому ви не заснули? - Запитав ще один людино-бог. - На вас не подіяли солодощі?
  249
   - Ми їх не з'їли. - Зізналася Іня.
   - А цей взагалі з третьої групи. - Раптом зауважив перший людино-бог. - Як ти потрапив у цю групу?
   - Я ліг на місце сплячого, і ви мене внесли у самохідку. - Теж чесно відповів Янь. - Я хотів бути поруч з Інею.
   - А спробуй-но, синхронізувати їх показники!
   - Дивно, показники ніби доповнюють одне одного... Якщо їх накласти, виходить той самий ідеальний еталон, який ми прорахували для еволюції цього виду.
   - Доповнюють... Як, ви кажете, вас звати? - Повернувся головний людино-бог до Іні і Яня, які все ще лежали на столах.
   - Іня і Янь! - Відповів за обох Янь.
   - Іня і Янь... Іня-Янь... Інь-Ян.. От і термін для цього явища придумувати не треба! Дивно, такого єднання двох різних складових ми розраховувати досягти лише наприкінці експерименту... А тут, практично, на початковій стадії... Добре! Закріпіть це єднання на генетичному рівні! Період - двісті років. Треба б якийсь з наших ключів їм дати...
   - А що, якщо їх окільцювати? Як птахів? Введемо код з доступом до всієї інформації нашої та інших земних і позаземних цивілізацій.
   - Дати цим дикунам універсальний міжгалактичний ключ?!
   - То й що? Ви ж бачили, що після об'єднання їх інтелекти підскочили майже вдвічі! Ця пара вже не дикуни!
   Іні і Яню наділи на пальці якісь кільця з жовтого металу. На кільцях були викарбувані якісь незрозумілі знаки.
   - Тут ваші імена та знак єднання. - Пояснив один з людино-богів і щось упорснув обом в ніс.
   Пчихнувши, Іня побачила, як все навкруги попливло і очі самі стали закриватися. Вже засинаючи, Іня почула:
   - Які знання внесемо їм сьогодні?
   - Мабуть, про існування інших розумних істот у Всесвіті. Це повинно бути на підсвідомості, так, щоб викликати бажання прагнути до зірок, до пошуку братів по розуму...
  250
   З'явилося спіральне зображення галактики, зірки, чомусь звані молібденовими, люди-боги і якісь незрозумілі істоти в дивних капсулах...
  ***
   Коли Зося прокинулася і розповіла мені все, що бачила уві сні, я просто отетерів:
   - То виходить, що нас робили розумними штучно?! Якісь інопланетяни з молібденових зірок у центрі галактики?! А як же розвиток, еволюція, прогрес?!
   - Я думаю, вони нам надали лише першого поштовху, а далі ми вже самі... - Намагалася заспокоїти мене Зося. - Хай там як, навіщо нам знання на підсвідомості? Звичайно ж для того, щоб ми самі шукали відповіді і до чогось прагнули!
   - Гадаєш?
   - Впевнена!
   - Фантастика якась! То ці каблучки знайшли нас не випадково... - Я по-новому подивився на свою каблучку.
   - І виходить, що ми, або наші свідомості, зустрічаються кожні двісті років, за допомогою каблучок щось там відкривають нове і... Щось у мене голова закрутилася.
   - Гаразд, пора вертатися на Землю, пішли до університету.
   Біля університету до мене знову підкралося відчуття дежавю. Може, тому що я цілий рік сюди вже ходив?
   - Таке враження, що це вже відбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Історія філософії". - Я би хотіла цей факультатив.
   Ми з нею розійшлися і переписали все, що хотіли вивчати додатково. Звірившись, ми виявили, що наші записи ідентичні.
   - Клас! - Вигукнув я. - Все слово до слова! Ніби ми списували одне в одного!
   - А що тут дивного? - Знизала Зося плечима. - Ми же вже багато тисячоліть доповнюємо одне одного. Ми - єдине ціле!
  251
   - Чи, може, на одному з життєвих напрямків ми вже приходили сюди і визначалися з факультативами... - Промовив я собі під ніс.
   - Як це? - Почула мене Зося.
   - Ну, розумієш, є теорія, що в кожній точці часу наші життя розгалужуються на безліч варіантів і течуть по-іншому. Але дещо в них виявляється однаковим. Тоді можуть утворюватись збіги і виникає відчуття дежавю.
   - Точно! Щось схоже на дежавю я саме зараз і відчуваю! - Підтвердила Зося. - Якось мені від нього не по собі... Давай кудись підемо скоріше, щоб позбутися цього...
   - Пропоную для початку пообідати!
   За обідом у найближчому кафе, ми не переставали обговорювати отриману уві сні інформацію.
   - Уявляєш, кожні двісті років ми знаходимо одне одного і каблучки знаходять нас! Потім з нами відбуваються якісь дивні пригоди, під час яких ми дізнаємося щось незвичайне. - Не помічаючи, що втоптує вже четверту сардельку, говорила Зося.
   - От, наприклад, ця Школа Магів, таємне підземне місто Магара, магічні знання і здібності, в яких нам допомагають каблучки... А що ти там таке говорила про міжгалактичні ключі?
   - Ну, це вже було на грані свідомості... Може, це мені наснилось? Начебто, в ці каблучки закладено код з доступом до всієї інформації нашої та інших земних і позаземних цивілізацій. І що у Всесвіті є безліч розумних цивілізацій.
   - Я завжди був впевнений у цьому! Як же нам активізувати ці ключі?.. Так хочеться подивитися на інші світи...
   - А давай спробуємо за допомогою магічних слів відкрити портал?!
   - Просто тут?
   - Ні, давай вийдемо у сквер, щоб людей не було.
   - Слухай, Зося, як же ми відкриємо портал кудись у Космос, якщо ми не можемо ясно уявити собі потрібне місце? - Засумнівався я, сідаючи в затишному куточку скверу на лавку під розлогою вербою.
  252
   - Так хотілося опинитися на якійсь інопланетній базі...
   - А може, спочатку до тих твоїх людино-богів? Адже ясно ж, що вони якісь інопланетні гуманоїди! Ти можеш описати їх піраміду?
   - Ну... Така величезна-величезна піраміда, набагато вища за піраміду Хеопса. А ще вона була оздоблена такими плитами... Ну, точно - сонячними батареями!
   - Тоді давай зробимо портал до тієї піраміди.
   - А якщо вона вже давно зруйнувалася? З тих пір пройшло, як мінімум, тисяч п'ятдесят років.
   - Все одно потрапимо на те місце, де вона колись стояла.
   - Гаразд, приготувався?
   Ми виставили вперед руки з каблучками, які одразу ж випустили по тонкому зеленому променю, і одночасно малюючи у повітрі знаки нескінченності, тричі виголосили заповітні слова: "Коло, Скіпетр, Брама!"
   Опинились ми знову на березі Маги. Праворуч виднілися будинки Магари, що спускалися до річки ярусами. Промені каблучок вказували наліво, вниз за течією.
   - Нам що, туди?
   - Напевно... Може, десь там колись і стояла та піраміда.
   Річка бігла, трохи забираючи вправо, тому зазирнути занадто далеко за поворот не вдавалося. Але ось попереду показалися обриси якоїсь великої споруди.
   - Це ж піраміда! - Радісно вигукнула Зося. - Але ж маленька якась... Тут до стелі не більше двадцяти метрів? Піраміда висотою всього з шестиповерховий будинок?! Та була набагато більшою...
   Ми підійшли до піраміди і обійшли її з усіх сторін.
   - А й справді, сонячні батареї. - Я помацав руками облицювання піраміди. - Тільки тут, під землею, вони, мабуть, не працюють, світла немає.
   - А від світильників?! Світильники тут світять постійно, якусь енергію піраміда все ж таки отримує.
  253
   - Я думаю, що це тільки верхівка піраміди. Мабуть, за тисячоліття вона пішла в землю. Цікаво, як же нам потрапити у середину...
   - Каблучки! Шукай вхід за допомогою каблучки!
   Дійсно, коли ми обходили піраміду другий раз, вже скануючи її поверхню променями своїх каблучок, в стіні, на протилежній від річки грані, раптом почав відкриватися вхід. Частина кам'яної кладки поїхала на нас, відкриваючи вузький і низький прохід. Протиснувшись у нього, ми опинилися в цілком нормальному коридорі - два з половиною на два метри. В кінці його щось світилося. У самому центрі піраміди виявилася велика колона, зрізана на висоті шести метрів. Крізь прозору верхівку піраміди всередину проникало світло. У колоні, так само, як у круглій душовій кабіні, відсунулися дверцята, пропускаючи нас усередину. Ми увійшли в тісний простір, освітлений зеленуватим світлом, і дверцята знову зачинилися.
   - То й що? Так і будемо стояти? - Запитала Зося.
   - Може, треба натиснути якусь кнопку, як у ліфті? - Припустив я.
   - Ніяких кнопок тут немає! - Стукнула Зося по вигнутій стіні.
   І тут же ноги у нас підкосилися, а в животах з'явилося відчуття невагомості - ми мчали вниз з шаленою швидкістю. Всього півтори секунди. Двері відсунулися, ми випали в простір перед колоною. Квадратне приміщення, майже таке ж, як нагорі: підлога викладена великою кам'яною плиткою, на стінах якісь візерунки. На кожній стіні - зображення двері, вибите на камені.
   - Ой, дивись, Ян! - Крикнула мені Зося, яка досліджувала праву стіну кам'яної кімнати. Це ж піраміда у розрізі! І судячи по точці, ми знаходимося тут!
   На стіні була вибита піраміда з центральним ліфтом, що проходив крізь неї. Якщо верхній ярус, у який ми ввійшли спочатку, був заввишки близько двадцяти метрів, то вся сорока семи поверхова піраміда повинна була бути... дев'ятсот сорок метрів!
  254
   - Нічого собі пірамідка... - Приголомшено мовив я. - Хто ж міг побудувати таку?
   - Гуманоїди, хто же ще! - Впевнено відповіла Зося. - І ми зараз знаходимося... на тридцять другому рівні! Все зрозуміло, відкривай двері!
   - Як? І які?
   - Будь-які! За допомогою каблучки! - І Зося підійшла до зображення дверей, по краях яких були висічені фігури звичайних людей - чоловіка і жінки. - Відкриваємо? - Не чекаючи моєї відповіді, Зося провела каблучкою вздовж вузької вертикальної борозни викарбуваних у камені дверей.
   Двері відсунулися вбік, як у купе поїзда. За ними був коридор. Промені каблучок засвітилися яскравіше, вказуючи углиб коридору. Час від часу коридор перетинався такими ж коридорами. Тоді ми зупинялися і повертали каблучки то в один, то в інший бік. Промені то повністю згасали, то знову яскраво спалахували, вказуючи потрібний напрямок. Лише хвилин через десять ми вийшли у величезне приміщення з безліччю столів та всілякої апаратури.
   - Це та сама Лабораторія, як уві сні... - Прошепотіла Зося і тісніше притиснулася до мене.
   Коли я йшов уздовж столів, доторкався до екранів, чіпав якісь дивні апарати, у мене виникало відчуття дежавю.
   - Таке відчуття, що я тут вже був...
   - Напевно, у тебе теж заробила генетична пам'ять...
   - Мені здається, що після тих подій з твого сну ми тут бували ще не один раз, і вже не в якості піддослідних, а цілком компетентних помічників.
   - Ой! Я працювала з цією штукою! - Раптом підійшла Зося до великого круглого столу. - Вона відповідає на різні питання! Так... Зараз ввімкну... Ось!
   Стіл засвітився і з нього виріс стовп блідо-блакитного світла. У ньому виникло зображення високого та тонкого гуманоїда. Відрізнявся він від людини, по-перше, зростом і пропорціями тіла: близько двох метрів, але дуже тонкий, з витягнутим черепом, великими очима і маленьким ротом. Ніс теж був невеликим. А пальці на руках були дуже тонкими і довгими. Прибулець заговорив, і мова його була схожа на... звичайну людську мову, але язик був незрозумілий.
  255
   - Який він... тонкий та видовжений. - Висловила своє враження Зося. - Зовсім, як у моєму сні...
   - На фараона схожий! - Нервово хихикнув я, під пильним поглядом гуманоїда.
   "Фараон" почув мене і тут же перейшов на польську:
   - Покажіть ваш код доступу! - Наказав він.
   Ми з Зосею показали свої каблучки, які на мить знову спалахнули зеленими променями.
   - Код доступу, отриманий! Яку інформацію бажаєте отримати?
   - Ми... Та... Ну... - Спробувала сформулювати питання Зося.
   - Це ви нас зробили розумними? - Випалив я.
   - Зачатки розумності у вашого виду, як і у багатьох інших, що населяли Землю в давнину, були з самого початку. Вся природа живого спрямована на розвиток розуму. Ваш вид ми трохи підштовхнули тому, що ви більше за інших схожі на нас. Без нашого втручання ваша еволюція відбувалася б лише трохи повільніше.
   - А от я чула, що до нас були інші цивілізації. - Прийшла до тями Зося. - Вони були теж гуманоїдними, чи якимись іншими?
   - Було безліч негуманоїдних цивілізацій і чотири гуманоїдних. З усіх гуманоїдних ваша остання, що залишилася.
   - Гуманоїдні, але не людські цивілізації на Землі?! Чим вони відрізнялися від нас? - Я весь перетворився на цікавість.
   - Гуманоїдними називаються цивілізації, зовні схожі на нас, тобто, на людей. Голова, руки, ноги, мозок... Перші цивілізації були представлені особинами набагато крупнішими за вас, зріст деяких досягав п'яти і більше метрів. Дві з них розвинулися до рівня космічних польотів у межах Сонячної Системи.
  256
   - А чому ж вони загинули? - Спитала Зося.
   - Війни та глобальні катаклізми.
   - А ми? - Мені було цікаво більше дізнатися про нашу цивілізацію.
   - Кілька видів дрібних гуманоїдів утворилися від залишків мутантів колишніх цивілізацій, яким вдалося вижити. Кроманьйонці з'явилися ще перед останнім льодовиковим періодом. Спочатку дрібний вид, який рятувався від холоду в норах, проявив себе, як суспільство винахідливих мисливців, яке заради виживання не гидувало замороженою падаллю. Крім того, ви були дуже майстерними наслідувачами. Підгледівши за неандертальцями, ви почали, як і вони, будувати житла, робити кам'яні знаряддя праці, виготовляти прикраси, музичні інструменти, ховати своїх померлих родичів...
   - Це все робили неандертальці?! - Не міг повірити я. - А я думав, що вони були примітивними дикунами, а ми були розумнішими за них!
   - У неандертальців мозок був більшим, ніж у вас, вони володіли розвиненою мовою і були більш сильні фізично. Кілька десятків тисячоліть ви жили пліч-о-пліч і багато чому у них навчилися.
   - Чому ж вижили саме ми, а не вони?
   - Їх викосили хвороби, на які у вас був імунітет.
   - А звідки ж у нас взявся такий імунітет?
   - Імунітет вам дали ми. Як і допитливість, що підштовхує до нових знань.
   - А ви? - Зося хотіла більше дізнатися про інопланетян. - Звідки ви взялися?
   - Ми прилетіли з галактики Андромеда. Ваша галактика зацікавила нас тому, що вона зближується з нашою. Через деякий час вони обидві зіллються в одну галактику.
   - Чумацький шлях і Андромеда... - Замислився я. - Вийде Андрочумеда?
  257
   - Можливо. Наша цивілізація борознила простір у пошуках нових планет, придатних для життя. В одній з таких розвідувальних експедицій і була виявлена Земля.
   - Чому ж ви не зайняли її? - Здивувався я.
   - Тому що ваша Земля дуже нестабільна. Тут дуже часто відбуваються глобальні катастрофи, через які кожного разу знищується більше дев'яноста відсотків всього живого. Крім того, на ній вже існувало розумне життя. Та й уся вона вже була засіяна життям з генним набором від представників Молібденових зірок.
   - А який на Землі був розум спочатку?
   - Це був колективний розум, носієм якого були співтовариства мікроорганізмів.
   - Розкажіть про них! - Вигукнула Зося.
   - Вся інформація про перші цивілізації Землі зібрана на нижніх поверхах Піраміди. Якщо вам буде цікаво, можете спуститися туди. А зараз час сеансу закінчується. У вас всього дві хвилини.
   - А у розвиток земних цивілізацій втручалися тільки ви, чи ще хтось? - Поцікавився я.
   - Не лише ми. З гуманоїдних вами, крім нас, андромедців, займалися сиріусійці, талійці, китяне і ще кілька, які тільки спостерігали. Прилітали рептилоїди, котоїди, плазмоїди... - І тут промінь, в якому знаходилося зображення гуманоїда, згас.
   - Час сеансу закінчився... - Розчаровано промовила Зося. - Щось мені спати захотілося...
   - Авжеж! Вже ніч на дворі! - Вигукнув я, подивившись на годинник. - Пів на дванадцяту! Робимо портал додому?
   - Ні, тут у нас ліжко було...
   Зося пішла вздовж стінки, натиснула якийсь важіль і в стіні відкрилася дуже затишна ніша, оббита чимось м'яким. Позіхаючи, Зося залізла в неї і почала влаштовуватися, причому м'яка оббивка послужливо прогиналася під нею, надаючи ложу найбільш зручної форми.
   - Ну, чого стоїш? Лягай! - І Зося, ще раз позіхнувши, заплющила очі.
  258
   Спати разом з Зосею?! Про таке я поки навіть не мріяв. Розуміючи, що сонна Зося не відрізняла пам'яті минулого життя від реальності, я, давши собі слово, що чіпати її не буду, теж влаштувався поруч. Слово словом, але як його дотриматися, коли в душі горить кохання, а в тілі - пристрасть? Обережно обійнявши Зосю, я доторкнувся губами до її щоки. Зося тихесенько посапувала уві сні. Я став покривати її обличчя м'якими і ніжними цілунками, а коли добрався до губ, Зося відповіла на мій поцілунок спочатку сонно і м'яко, а потім більш пристрасно. Мої руки, виявляється, вже встигли підняти її футболку вгору і залізти під неї...
   - Зосінька, це не минуле життя, тут ми робимо це вперше. - Піднявшись над нею на руках, я спробував зупинити не стільки її, скільки себе.
   - Я знаю. Все одно ми - єдине ціле. Навіщо відсувати неминуче?...
   І ми стали одним цілим не тільки духовно, але й фізично...
  ***
   Прокинулися ми, коли на моєму годиннику було вже десять хвилин до десятої. А вилізли зі спальної ніші майже об одинадцятій.
   - Здається, десь тут має бути душ... - Я перейшов через кілька коридорів, ведучи за руку голу Зосю. - Ось! Я теж дещо згадую!
   Ми увійшли до приміщення, стіни, підлога і стеля якого були поцятковані невеликими отворами.
   - Як же воно включається?...
   - Вода! - Голосно сказала Зося.
   Одразу ж з усіх дірочок полилася вода: і зі стелі, і зі стін і з підлоги. Ми ганялися одне за одним серед теплих струменів, голі, мокрі і щасливі, поки Зося, в черговий раз вислизнувши з моїх обіймів, не сказала:
   - Я страшенно хочу їсти.
  259
   Вода одразу ж вимкнулася, і на нас подуло теплим вітром. Обсушені, ми вийшли до наступного приміщення.
   - Зараз я тебе нагодую... - Почав я нишпорити по нішах приміщення з круглим столом посередині у пошуках чогось їстівного. - Я точно пам'ятаю, що це кухня...
   - А ти вмієш готувати? - Запитала Зося, сідаючи за стіл на круглу трьохногу табуретку з якогось незрозумілого матеріалу.
   - Звичайно! Мене батьки часто залишали одного, от я й навчився. - Я, нарешті, знайшов кілька брикетів з незрозумілими знаками на якійсь штучній упаковці. - Щось мені підказує, що це їжа.
   - А я готувати не вмію. Тільки чайник можу поставити. - Зося оперлася ліктем на стіл, і з його центру раптом піднявся якийсь дивний агрегат, схожий на космічний корабель. - Ой, дивись! Це щось на зразок мікрохвильовки! Я знаю, що їжу треба засунути туди!
   Я сунув два брикети у "мікрохвильовку", вона тихенько загула і буквально через п'ять секунд, видавши мелодійний дзвін, розкрилася. На двох пласких кружальцях з чогось твердого, несхожого на жоден із земних матеріалів, лежали шматки звичайного смаженого м'яса в оточенні якогось пюре і видавали неймовірно апетитний аромат.
   - А чим це їдять? - Озирнувся я у пошуках виделок чи якихось інших столових приладів.
   - Руками! - Відповіла Зося і так, ніби робила це все життя, обмакнула шматок м'яса в пюре і відкусила. - Сма-а-а-чно...
   Я теж взявся за їжу.
   - Цікаво, з чого зроблено це пюре? - Запитав я, коли на тарілці залишалося вже зовсім небагато.
   - З топикадорів! - Облизуючись, відповіла Зося. - Тепер такого немає, а раніше ми їх у лісі збирали. Вони на кущах росли. Згадав?
  260
   Так, я згадав... Ми з Зосею йшли по лісі з великими шкіряними торбинками за плечима і з палицями в руках. І я, і Зося були одягнуті у шкіряні спідниці і шкіряні тапочки, стягнуті висушеними козячими жилами. От ми підійшли до розлогого куща, вкритого помаранчево-коричневими плодами. Плоди були розміром з середній помідор, у жорсткій шкірці, яка нагадувала картопляну, і з незвичайно приємним ароматом. Ми почали зривати ці плоди і складати їх у торбинки...
   - Згадав. Ми їх запікали у золі, а потім, коли навчилися робити посуд, варили.
   - Так, а вони розварювалися до ось такого пюре. - Зося, як ні в чому не бувало, відломила шматочок кружальця-тарілки і, засунувши його в рот, почала жувати, злегка похрумкуючи.
   - Ти що, їси тарілку?! - Вигукнув я.
   - Так... Це ж їстівні тарілки! Я зовсім забула, просто автоматично, на рівні підсвідомості почала їсти. А тепер згадала.
   - Я теж згадав! - Я почав хрустіти "тарілкою". - Смачно! Нагадує сухарики з ваніллю...
   - Пити! - Голосно сказала Зося.
   Зі столу висунулася гнучка трубка з накрученим на неї мундштуком. Зося взяла мундштук до рота і прийнялася смоктати, як із соски.
   - Пити! - Слідом за нею повторив я.
   Переді мною теж з'явилася трубка. Взявши її до рота, я відчув солодкувато-кислуватий смак, що трохи нагадував суміш мангового, полуничного і виноградного соків.
   - Все! - Сказала Зося і встала, знову ставши переді мною у всій своїй оголеній красі.
   "Мікрохвильова піч", і трубки сховалися в столі.
   - Мене знову потягнуло на десерт... - Підійшов я до Зосі і, обійнявши, почав цілувати все її тіло...
  261
   Тільки майже о п'ятій годині вечора, втомлена від моїх пестощів Зося, твердо заявила, що пора вдягатися і зайнятися чимось іншим.
   - Чим? - Запитав я, натягуючи шорти.
   - Можна піти погуляти, просто подихати свіжим повітрям, а можна піти у Магічну Школу, повчитися чогось нового.
   І тут нас знову затягло у перлиновий туман...
  
  Стоп!
  Цей варіант життєвих напрямів закінчився.
  
  Повернення-1.
   Перейдіть на сторінку 70 до пункту "Повернення-2" рорзділу Љ5 "Рівень-2. Орел-Орел".
  
  Розділ 17. Рівень-3. Орел-Решка-Орел.
   Прокинувся я від того, що повний Місяць заглядав у моє вікно. На годиннику була північ. Зв'язавшись із Зосею телепатично і дізнавшись, що вона теж не спить, я вирішив випробувати на ділі свою магічну паличку, тим більше, що Зосині батьки вже поїхали, і в квартирі нікого не було.
   Надягаючи шорти, я побачив під стільцем монетку. Вона лежала "орлом". Машинально сунувши її у кишеню і направивши кінець палички в отвір кімнатній двері, я уявив Зосину квартиру.
   - Інь-Ян! Хочу опинитися поруч із Зосею! Інь-Ян! - Промовив я вигадану нами фразу і одразу ж опинився поруч з її ліжком.
   - Ов-ва! - Здивувалася Зося і відклала в сторону детектив, який читала. - Це ти як?
   - За допомогою палички.
   - Клас! Я теж хочу спробувати.
   І ми почали вправлятися, перескакуючи то в парк, то до Рави, то в Магару, то на Дебову гору... Після трьох годин таких стрибків ми втомилися. Впавши на ліжко, полежали так деякий час, поки нас не потягнуло на поцілунки. Не знаю, як так вийшло, але від поцілунків ми перейшли далі, злившись в єдине ціле не лише емпатично, але й фізично...
  262
   Після майже безсонної ночі прокинулися ми не вранці, а о половині першої дня. Душ приймали разом, тому він затягнувся ще до половини другої. Їсти хотілося страшенно, аж до спазмів у шлунку.
   - Підемо у кафе? - Запитала вже повністю одягнена і причесана Зося.
   - А хіба у тебе в холодильнику нічого немає?
   - Не знаю, може, щось і залишилося. Мені батьки грошей на кафе залишили, щоб я не заморочувалася.
   "Щось" я все ж знайшов: шматочок напівзасохлого сиру, пучок зелені, два помідори, два яйця, одну сосиску і пару ложок вермішелі, що залишилася на тарілці від учора. Порізавши сосиску, помідори і зелень, я змішав їх з вермішеллю, виклав на сковорідку, залив збитими яйцями і накрив кришкою. Через пару хвилин посипав все тертим сиром.
   - А чим це так смачно пахне? - Зося, яка розбирала у кімнаті свої магічні предмети та підшукувала для них відповідне місце, повернулася до кухні.
   - Янівська піца! - Я поставив на стіл сковороду.
   - Піца?! З чого ж ти її зробив?
   - З усього, що знайшов. Скуштуй!
   Моя "піца" Зосі сподобалася, втоптувала вона її за обидві щоки.
   - Чим тепер займемося? - Запитав я, спостерігаючи, як Зося складає посуд у посудомийну машину і натискає кнопку.
   - Вже скоро вечір! - Подивилася Зося на годинник. - Нам же треба встигнути до університету!
   - Тоді, може, на велосипедах?
   - Ні, за допомогою паличок! Нам же тренуватися треба.
   Направивши менші магнітні кульки паличок на вхідні двері Зосиної квартири, затиснувши у руках більш великі кульки, ми уявили собі велику вербу біля входу в університет і перемістилися до неї.
  263
  Розсунувши гілки, що спускалися аж до землі, і подивившись з-під них на ворота університету, я відчув якесь дивне, трохи нудотне відчуття десь глибоко у мозку. Нашої появи ніхто не помітив, ми вийшли з-під дерева і розійшлися по своїх факультетах, щоб переписати розклади, домовившись зустрітися у дворі біля стендів з додатковими курсами.
   - Таке враження, що це вже відбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Історія філософії". - У мене якось дивно нудить у голові... - Я б хотіла цей факультатив... Дежавю якесь, ніби це вже колись було.
   - Чи буде.
   - А може, це емпатія? - Промовила Зося.
   Обравши ще кілька факультативів і склавши загальний розклад, заповнивши майже всі дні заняттями до восьмої-дев'ятої годин вечора, ми викроїли для себе вільний час два рази на тиждень, у вівторок та четвер, з шістнадцятої до двадцять однієї години. Ну, і ще два вихідних.
   - Повинні ж ми колись на побачення ходити?! - Я вже мріяв усамітнитися з Зосею десь у затишному місці.
   - З ким це ти зібрався ходити на побачення?! - Зося жартівливо звела брови і поставила руки в боки.
   - Дай подумати... - Я почав озиратися по сторонах. - Нікого підходящого немає... Гаразд, і ти зійдеш!
   - Ах, так!... То я тільки "зійду"?! А я ж думала, що ти жити без мене не можеш!.. - І Зося, погрожуючи мені підібраною під ногами палицю, почала ганятися за мною по університетському двору.
   Я тікав від неї, вивертаючись, поки на нас не стали звертати увагу рідкісні на цей час студенти та абітурієнти.
   - Все, здаюся! - Зупинившись, я впав перед Зосею на коліна. - Дивлячись на цю палицю, урочисто присягаю, що я жити без тебе не можу!
   - А без палиці? - Зося відкинула палицю вбік.
   - А без палиці я... - Я піднявся, загарбав Зосю в обійми і міцно поцілував, вклавши у поцілунок всього себе. - Я без тебе взагалі перестану існувати...
  264
   - Янек... Ну, Янек!.. - Зося вивільнилася з моїх обіймів. - Подивися, вже вечір наступає! Нам час вже до Школи.
   Ми сховалися за кут будівлі і, переконавшись, що нікого поблизу немає, за допомогою магічних паличок перенеслися в клас. Вступну промову Магістр вже давно закінчив і мирно дрімав на своєму троні.
   - Чим ми сьогодні займаємося? - Запитав я, підійшовши до четвірки наших знайомих.
   - Вправляємося з паличками. - Відповіла бузкова Ептоза.
   - Та дурницями вони займаються! - Вигукнув чорний Азазель. - То щось переносять у повітрі з одного місця на інше, то щось ховають і знаходять... Я пропоную відшукати справжній скарб!
   - А що? Це цікаво. Може, десь тут, під Катовіце заховані справжні скарби?! - Загорілися очі у зеленого Рафаеля.
   - Ви ще про казкових гномів згадайте! У казках скарби завжди зберігають гноми. - Іронічно знизала плечима жовта Лама.
   - Отож, знайдемо гномів, а вони нам покажуть, де лежать незліченні скарби! - Підтримала її бузкова Ептоза.
   Мій погляд перескакував з чорного на зелене, з жовтого на бузкове, від цього зарябило в очах.
   - Цікаво, а якими вони бачать нас? - Прошепотів я на вухо Зосі.
   - Зараз спитаю! А ти поки покопайся у таблиці і знайди щось підходяще, щоб об'єднати всіх і зайнятися чимось цікавим.
   Поки Зося розмовляла зі школярами, я відійшов убік і заглянув у смартфон. З усіх магічних слів, зведених нами до таблиці чисел, найбільше підійшла п'ятірка зі словами "Сила" і "Магія" - вони могли надати нашій групі підприємливості і готовності йти на ризик. Я направив у бік групи каблучку, намалював у повітрі цифру "5" і прошепотів: "Сила Магії! Сила магії! Сила магії!"
  
  265
  Строкаті брижі перед очима змінилися цілком гармонійним переплетенням зеленого з жовтим і бузкового з чорно-золотистим. Тепер усіх об'єднував азарт в очах.
   - Ян, ти знаєш, виявляється, всі учні бачать нас синьо-рожевими, як літнє небо на заході.
   - А ти сказала, якими ми бачимо їх?
   - Сказала. Спочатку їх бачення трохи відрізнялося від нашого, але тепер вони теж так бачать.
   - А які були відмінності?
   - Наприклад, я бачила Азазеля не чорно-золотистим, а чорно-фіолетовим. - Заявила бузкова Ептоза. - А себе я уявляла не бузковою, а світло-фіолетовою.
   - А у мене Ептоза була синьою з рожевими сполохами, але тепер я бачу, що слово "бузкова" їй більше підходить. - Рафаель перевів погляд з Ептози на Ламу. - А Лама у мене була яскраво-лимонною. Але тепер її аура стала трохи приглушеною і я бачу, що вона жовта.
   - А ви всі для мене спочатку були настільки яскравими і світлими, що дивитися було боляче. - Азазель вже не здавався таким похмурим, як спочатку. - Тепер я дивлюся на вас спокійно, хоча ви й не стали темними.
   - А ти мене яким бачила? - Запитав Рафаель, прямо-таки пропалюючи каптур Лами поглядом.
   - Смарагдовим. - Відповіла та, опускаючи голову.
   - Так, з кольорами ми розібралися! - Я вирішив згладити напругу, що утворилося між ними. - Пропоную проголосувати за вибір вправи.
   - Та що тут голосувати?! - Одразу ж підвела голову Лама. - Азазель запропонував непоганий варіант - пошук скарбу. Тож давайте пошукаємо!
   Всі погодилися. Залишалося тільки дізнатися, як це робиться. Для початку вирішили запросити книгу. Книга, що підлетіла до нас, ще у польоті розкрилася на потрібній сторінці.
  266
   - "Пошук скарбів за допомогою магічної палички". - Прочитала Ептоза. - Так... Ось! Читайте!
   - Давайте я! - Азазель присунув книгу до себе. - "Знайдіть будь-який тунель гномів..."
   - Ха! Я ж казала, що без гномів тут не обійтися! - Переможно вигукнула Лама.
   - "...Візьміться за золоте кільце на паличці і направте більшу магнітну кульку спочатку в одну, а потім в іншу сторону тунелю. Куди вас потягне, туди і йдіть".
   - Цікаво, де цей тунель гномів знаходиться? - Задумався Рафаель.
   - Десь під землею. - Відповіла Лама.
   - Ми і так перебуваємо під землею! - Вигукнула Зося. - Тут будь-який тунель може виявитися не тільки магічним, але й гномівським!
   - Тоді пішли? - Нетерпляче скочив Азазель.
   - Може, дочитаємо книгу до кінця? - Зупинив його Рафаель. - Он тоді, з козою, нам потім довелося шукати фразу для протидії.
   - Проблеми треба вирішувати по мірі надходження! - Не міг залишатися на місці Азазель. - Ви як хочете, а я йду! Ептоза, ти зі мною?
   Ептоза мовчки кивнула і встала.
   - Ми всі підемо разом! - Я теж встав. - А ти, Рафаель, зафотографуй на смарт весь розділ. Коли знадобиться, ми дочитаємо.
   Спочатку ми йшли по вулицях Магари, звертаючи то в одну, то в іншу кам'яні вулиці, поки не вийшли на околицю міста. Тут будівлі по краях коридору закінчувалися, а сам коридор ставав вужчим. Ми йшли, тримаючись за золоті кільця на паличках і намагаючись зрозуміти, чи тягнуть нас куди-небудь магнітні кульки, але нічого не відчували. Пройшовши кілька сотень метрів по звивистому коридору, Лама зупинилася:
   - Ми так можемо цілу вічність йти! Чи не можна якось прискорити процес?
  267
   - Можна. - Раптом хором відповіли ми з Зосею. - Ми можемо за допомогою паличок переміститися у коридор гномів.
   - Як? - Вигукнули всі майже одночасно.
   - Беремо палички. - Почала Зося. - Меншу кульку направляємо вперед, більшу затискаємо у долоні...
   Всі почали повторювати за нами.
   - Говоримо свою заповітну фразу і називаємо місце, в яке хочемо переміститися. - Закінчила Зося. - От, наприклад, ми з Яном говоримо: "Інь-Ян! Хочу опинитися в коридорі гномів! Інь-Ян!" - І Зося у ту ж мить зникла.
   - Вона вже там? - Ептоза пройшлася по тому місцю, де щойно стояла Зося.
   - Там. - Відповів я. - Давайте, кажіть свої заклинання, а я піду останнім.
   Я телепатично зв'язався з Зосею і ми налаштували свої палички так, щоб вони тримали невидиму нитку між нами. Саме вздовж цієї нитки я і запропонував направляти палички всіх наших друзів.
   Першим, промовивши якусь абракадабру, зник Рафаель. За ним вирушила Лама. Азазель і Ептоза, взявшись за руки і вимовивши кожен своє заклинання, зникли разом. Останнім простягнув вперед паличку я:
   - Інь-Ян! Хочу опинитися в коридорі гномів поруч із Зосею! Інь-Ян!
   Зося стояла одна.
   - А де решта? - Закрутив я головою.
   - Десь поруч, я чую їхні голоси.
   І справді, з обох кінців коридору чулися голоси.
   - Гей, йдіть на зелене світло! - Крикнув я, піднімаючи до стелі каблучку, з якої виринув зелений промінь світла.
   Зося посилила світло своєю каблучкою і незабаром до нас підійшли спочатку Азазель з Ептозою з правої частини коридору, а за пару секунд і Рафаель та Лама з лівої частини.
  268
   - А це точно коридор гномів? - Запитала Лама, потираючи лікоть, яким стукнулася, перемістившись у темний коридор.
   - Зараз перевіримо! - Азазель направив магнітну кульку своєї палички спочатку в одну, потім в іншу сторону. - Мене тягне туди!
   Ми все перевірили, нас теж тягнуло в ту сторону.
   - За мною! - Азазеля вже неможливо було втримати.
   Майже бігом, лише зрідка уповільнюючи крок на поворотах і перехрестях тунелів, щоб звіритися з напрямком, ми мчали за Азазелем. Коли дівчатка вже почали виснажуватися, я вирвався наперед, зупинив Азазеля і сказав, що пора зробити привал.
   - Гаразд. - Знехотя погодився той. - Даремно я з вами зв'язався...
   - "Скарб гномів завжди замаскований і знайти його не просто". - Сівши біля стінки і схилившись над своїм смартфоном почав читати Рафаель. - "Якщо не вимовити заклинання, можна ходити цілу вічність коридорами гномів".
   - Що ж ти раніше не сказав?! - Обурено підскочив до нього Азазель.
   - Та ти раніше мені дочитати не дав! - Парирував Рафаель.
   - Хлопці, заспокойтесь! - Зупинила Лама хлопчаків, які трохи не кинулися в бійку. - Що там за заклинання?
   - А от не скажу, поки він не вибачиться!
   - Та що ви, як маленькі! - Ептоза підійшла до Азазеля і взяла його за руку. - Азазель, адже й справді, ти не дав прочитати. Вибачся, і ми дізнаємося заклинання.
   - Гаразд, і справді, вибач. Дуже вже хотілося швидше почати пошуки.
   - Отож! Де це було... Ага! "У коридорі гномів треба знайти будь-яке перехрестя, встати в його центрі і сказати три рази: "нехай невидиме стане явним".
   - Ми нещодавно пройшли перехрестя! - Зраділа Зося. - Треба тільки трохи повернутися назад!
  269
   Повернувшись до перехрестя, ми скупчилися в його центрі і всі хором промовили:
   - Нехай невидиме стане явним! Нехай невидиме стане явним! Нехай невидиме стане явним!
   Коридор став зовсім іншим. Якщо раніше ми йшли між двох стін, викладених чорним каменем, то тепер вони виявилися розмальованими. Безліч різнокольорових стрілок вказували різні напрямки, якісь знаки, схожі на ієрогліфи, щось пояснювали, якісь малюнки про щось розповідали.
   - Ов-ва! І що далі? - Розгубився Азазель.
   - А далі знову звіримося з паличками. - Відповів Рафаель.
   Ми знову направили вперед великі магнітні кульки, взявшись за золоті кільця на паличках. Майже всі знаки на стінах зникли, залишилися тільки золотаві стрілочки, що вели від перехрестя зовсім не туди, куди ми пішли спочатку.
   Йдучи за цими стрілками, ми прийшли у глухий кут. Тут на стіні золотистою фарбою було намальовано коло, а в його центрі - шестикутник.
   - Що далі? - Вже спокійно запитав Азазель Рафаеля.
   - Зараз прочитаю... "Пройшовши за стрілками до золотистого кола, торкніться магнітною кулькою магічної палички кожного вістря шестикутника..."
   Не змовляючись, ми майже одночасно торкнулися своїми паличками кутів шестикутника, причому якось так вийшло, що кожен вибрав свій кут. Останнім торкнувся нижнього кута Рафаель. Прозвучав музичний акорд, схожий на звучання органу, і частина стіни від'їхала вбік, відкриваючи перед нами величезне приміщення. В яскравому світлі стельових світильників у печерному залі переливалися купи золота і дорогоцінних каменів...
   - Ура!!! - Азазель просто таки тріумфував. - Скільки тут усього!!!
   Він підбігав то до однієї купи, то до іншої, загрібав обома руками пригорщі скарбів, підкидав їх над своєю головою, створюючи дорогоцінний дощ, і радів, як дитина. Слідом за ним почали розкидати скарби й інші.
  270
  Ми з Зосею, подивившись на цю радість, тихенько пішли вздовж куп золота і каменів. Виявилося, що з цього залу відкривалися проходи до безлічі інших, так само наповнених різноманітними скарбами.
   - Ов-ва! Та тут стільки всього, що навіть вбивати нікого не доведеться! - Радів Азазель, то перебігаючи з одного залу до іншого, то кидаючись навзнак на купу золотих монет, то пірнаючи в гору діамантів, то катаючись по розсипу турмалінів.
   - А ти що, збирався когось з нас вбити? - Запитала Ептоза, пересипаючи з руки в руку жменю бузкових аметистів.
   Але Азазель не чув питання, він весь був поглинений неймовірно величезним багатством, яке несподівано потрапило до його рук.
   Рафаель, сидячи на купці золотих ланцюжків всілякого плетіння, знову дістав смартфон.
   - "Скарбом гномів можна скористатися лише один раз у житті". - Голосно прочитав він уголос. - "Ніякі заклинання, ніякі ритуали, ніякі магічні предмети не приведуть вас до нього другий раз..."
   - Що? Що ти сказав?!! - До Азазеля, нарешті, дійшло прочитане. - А ну, повтори!
   - Скарбом гномів можна скористатися лише один раз у житті! - Повторив Рафаель. - Ось тут далі написано: "Тому старанно і вдумливо обирайте скарби, беріть тільки те, що вам дійсно необхідно".
   - А якщо необхідно все?! - Погляд Азазеля розгублено перебігав з однієї купи на іншу.
   - Я думаю, що все ти все одно унести не зможеш. - Підійшла до нього Ептоза. - Бери стільки, скільки зможеш підняти. О, тут і мішки приготовані! - І вона почала вибирати на свій смак намиста, персні і сережки з найближчої купи скарбів, звалених на великому круглому столі.
  271
   Дійсно, біля кожної гори та купи скарбів лежали шкіряні мішки - і великі, і маленькі, і зовсім крихітні.
   Лама і Рафаель, наслідуючи її приклад, теж почали вишукувати серед усього цього блискучого скарбу щось для себе. Ми з Зосею перезирнулися і, взявшись за руки, пішли із залу в зал, повертаючи голову то праворуч, то ліворуч. Наші погляди не зупинялися ні на чому, поки ми не увійшли до маленької кімнатки, освітленої всього двома світильниками, стилізованими під факели і прикріпленими до стіни біля входу. У напівтемряві на маленькому круглому підносі в ніші, вирубаній прямо у стіні, лежали дві блискучі кулі - одна яскраво зелена, як Зосині очі, а інша - барвиста, що переливалася всіма кольорами веселки.
   Підійшовши ближче, ми побачили, що це не кулі, а великі дорогоцінні камені з безліччю шестикутних граней.
   - Це ж наші камені - смарагд і сердолік! - Вигукнула Зося.
   - Мабуть, це саме те, що нам потрібно. - Погодився я і взяв у руки сердолік.
   Діаметр дорогоцінної кулі був близько п'яти сантиметрів, тримати її у руці було зручно і приємно. Зося взяла смарагд і покрутивши його перед очима, сховала у шкіряний мішечок, знайдений тут же.
   - Ну, все, більше нам шукати нічого. Підемо, поквапимо інших, час повертатися. - Я теж поклав свій камінь в мішечок.
   Ми вийшли до першого залу, де і знайшли всіх своїх компаньйонів. Вони стояли біля виходу, згинаючись під вагою зібраних скарбів.
   - Ну, де їх носить? - Обурювалася Ептоза, підтягуючи повний мішок до виходу. - Кличемо їх, кличемо!..
   - Це ви нас кличете? - Запитала, підходячи, Зося. - Ось ми!
   - Давайте ще раз гукнемо! - Запропонувала Лама, ніяк не відреагувавши на Зосю та її слова.
   - Гей, ми тут! - Замахав я руками перед носом Рафаеля, який на всю силу легенів горлав наші імена.
  272
   Він продовжував кликати нас, не бачачи ні мене, ні моїх рухів.
   - Ян! Вони нас не бачать і не чують. Ми що, привиди? - Зупинила мене Зося, коли я став стрибати перед кожним.
   - Зараз перевіримо! - Я ущипнув Рафаеля за дупу.
   -Йой! - Вигукнув Рафаель і різко розвернувся, впустивши свій мішок з рук. - Мене щось вщипнуло. - Потираючи задню точку, розгублено промовив він.
   - А так?! - Я ще кілька разів вщипнув Рафаеля.
   Він тільки йойкав та підскакував, розвертаючись, щоб побачити, хто його щипає. За його розгубленим поглядом я зрозумів, що він не прикидався, він дійсно мене не бачив.
   Зося теж вирішила когось вщипнути. Першою їй підвернулася Лама.
   - А-а-а!!! - Заволала вона. - Тут привиди!!!
   - Привиди не щипаються. - Повчально сказала Ептоза. - А-а-а!!! Мене теж хтось вщипнув!
   - Рафаель! Що там у книзі написано?! - Закричав, не випускаючи з рук двох величезних мішків, які він не ніс, а волочив за собою, Азазель. - Є там що-небудь про невидимок?
   - Про невидимок нічого немає... А от про можливі пастки гномів є! "Гноми нікому просто так своїх скарбів не віддають. Щоб винести їх зі сховища, треба або зробити правильний вибір, або розгадати..."
   Що треба розгадати, Рафаель так і не дочитав. У залі раптом згасло світло і стало абсолютно темно. У темряві чувся лише якійсь шурхіт. Кілька хвилин у непроглядній чорноті здалися цілою вічністю. Коли світло знову увімкнулося, всі четверо шукачів скарбів опинилися замкненими у великій залізній клітці, а їх шкіряні мішки зі скарбами виставлені в рядок перед нею. За мішками стояли маленькі чоловічки.
   - Це гноми? - Невідомо кого запитала Лама.
   - Гноми, гноми. - Відповів їй один з чоловічків.
  273
   Гноми були зростом не більше сімдесяти сантиметрів, пропорційно складені, як цілком нормальні люди, тільки маленькі. Одягнені вони були у щось на зразок колготок із заправленими в них сорочками, поверх яких були вдягнуті жилети, застібнуті на один гудзик. На головах - середньовічні ковпаки, на ногах - шкіряні туфлі з великими пряжками, за спинами - шкіряні торбинки.
   Ми з Зосею залишилися на своїх місцях.
   - Вони що, теж нас не бачать? - Намагаючись не рухатися, прошепотіла Зося.
   - Думаю, що й не чують. - Тихенько відповів я.
   Ніхто з гномів у наш бік не повернувся.
   - Попалися, голубчики! - Потер ручки гномик в смугастому сіро-зеленому ковпаку. - Зараз перевіримо, що ви тут назбирали...
   Гноми стали по черзі висипати вміст мішків перед кожним із бранців. У цей час Азазель відійшов від шоку і вирішив скористатися своєю магічною паличкою. Пробубонивши під ніс якусь абракадабру, він випустив у гномів цілу чергу маленьких кульових блискавок. Але ті, не долітаючи до коротунів всього якихось п'яти сантиметрів, згасали і не завдавали їм ніякої шкоди.
   - Даремно стараєшся! - Повернув до Азазеля голову гномик в синьому ковпачку. - На нас ваша магія не діє, у нас своя є.
   - Зося, я постараюся підійти ближче до замка, подивлюся, як він відкривається, а ти постій он там, ближче до виходу. - Сказав я Зосі і навшпиньках пішов до клітки.
   - І навіщо тобі стільки? - Здивовано подивився гном у сіро-зеленому ковпаку на Азазеля. - Що ти збирався з цим робити?
   - Перевести у гроші і покласти в банк. - Відповів Азазель.
   - А потім? На що би ти витратив гроші? - Не вгамовувався гном.
   - Потім було б видно. Завжди знайдеться, куди витратити гроші.
   - Тобто, чіткої мети у тебе немає? Просто потрібні гроші - і все?!
  274
   - Гроші завжди потрібні! З ними все можна зробити! З ними можна відчути свободу! - З Азазеля аж сипалися іскри, коли він дивився, як його скарби тонкими струмочками відповзали назад по своїх купах і горах.
   - А магії тобі мало? - Запитав гном у червоно-чорному ковпаку.
   - Магії я теж збираюся здобути якомога більше. Але гроші магії не завадять.
   - Добре. Ми можемо тобі дати магічний нерозмінний злотий. Кожного дня ти зможеш його витрачати, а на ранок у тебе буде з'являтися новий. - Гном вибрав з купи золотих монет одну і покрутив у руках.
   - Що можна купити на один злотий?!
   - В усякому разі, з голоду не помреш! - Стукнув гном злотим перед самою кліткою і поклав його на кам'яну підлогу на відстані трохи більшій, ніж витягнута з клітки рука.
   - А тобі навіщо стільки прикрас? - Зупинився гном у сірувато-фіолетовому ковпаку перед Ептозою.
   - Я думаю, що вони мені пасують. - Відповіла Ептоза. - Вони такі гарні...
   - А продати ти їх не думала? Щоб заробити грошей, як твій друг?
   - Ну, так, продати у випадку чого можна було б, але...
   - Гноми нічого не дають на продаж! - Підняв вказівний палець вгору гном у сіро-зеленому.
   - А оце тобі і справді личитиме! - Витягнув фіолетовий гном з втікаючого струмочка танзанітове кольє. - Воно такого ж кольору, як твоя аура. Це ми можемо тобі залишити. - І він поклав кольє навпроти клітки.
   - А у тебе чому так мало? - Запитав синьо-сірий, нахилившись над купкою, яку відібрала Лама.
   - Я подумала, що більше донести мені сил не вистачить. Краще менше, ніж надриватися.
   - Мудре рішення. А як ти відбирала свої скарби?
  275
   - Ну, он той кулон мені одразу сподобався, в ньому відчувається якась загадка. Коли я його взяла, до нього потягнулися он той браслет, он ті сережки і он той перстень. Хоча вони й різні, але щось їх об'єднує. Мені здалося, що у них одна історія. Ну, а все інше, просто брала, щоб не йти з порожнім мішком.
   - Саме те, що ти обрала спочатку, і було правильним вибором. Ці речі дійсно об'єднує одна загадкова магічна історія, якій вже більше тисячі років. Це ми тобі дамо. А решту заберемо.
   Гном склав кулон, браслет, сережки і перстень у купку перед Ламою. Поки всі мовчки спостерігали за струмочком скарбів, що повзли до своїх місць, я підійшов ближче до клітки і придивився до Ламиних скарбів. Нічого особливого: срібний з чорнінням кулон розміром з велику сливу був весь поцяткований якимись знаками, схожими на візерунок. І все ж відчувалося, що це не простий візерунок, а якесь важливе письмове повідомлення. Срібний перстень не мав ні візерунків, ні знаків - простий обідок із вставленим у нього непоказним блакитним місячним каменем. Але й він наче хотів щось повідомити. Сережки взагалі були нецікавими - середньої величини срібні сливи без будь-яких прикрас. А от через браслет пробігав рядок з якимись смутно знайомими знаками. "Де я їх вже бачив?.. Чи не бачив?.. Може, в одному з минулих життів?.." - від цих думок мене відволік вигук жовто-малинового гнома:
   - Отакої! Цей школяр вибрав чарівні предмети! Ви тільки подивіться, у нього справжній нюх! Тут і молодильний кубок, і ментально-телепатичний шолом, і дощовий перстень, і плазмостріл, і пил, що відводить очі!!! І нічого просто дорогого або красивого! Як ти обирав?
  276
   - Я направив на скарби свою магічну паличку, промовив своє особисте заклинання і попросив вибрати магічні речі. - Зізнався Рафаель.
   - Всього ми тобі не дозволимо забрати. Обирай щось одне! - Проголосив сіро-синій.
   - Ну... Я, мабуть, виберу... молодильний кубок. Тоді я зможу багатьох лікувати і омолоджувати.
   - Не тільки себе? Похвально. Ну, з усіма вами ми вже розібралися, тепер поговоримо про викуп.
   - Ми не всі... - Заїкнулася було Лама, але Рафаель штовхнув її в бік ліктем:
   - Тихіше! Поки вони не знають про Інь та Яна, у нас є шанс!
   Лама прикусила язика і продовжила вже іншим тоном:
   - Ми ж не все взяли. Он у вас скільки всього залишилося!
   На цей час я вже зрозумів, як відкрити замок і лише чекав слушної нагоди, щоб допомогти нашим компаньйонам з пошуку скарбів звільнитися.
   - Зося! - Відійшов я до стіни, біля якої вона сіла просто на підлогу. - Я вже знаю, як відкрити замок. Треба тільки дочекатися, коли гноми підуть чи заснуть.
   - Ой, вже четверта ранку! - Вигукнула Зося, глянувши на годинник. - Ми що, тут всю ніч просидимо?!
   Ніби відповідаючи на її питання, синьо-сірий гном сказав:
   - Але навіть ті речі, які вам підходять, гноми просто так не віддають. Вам за них доведеться відпрацювати! І працювати ви будете на нас три роки!!!
   - Три роки каторжних робіт на золотих копальнях та видобувних рудниках!!! - Хором підтвердили інші гноми.
   Раптом у диму та полум'ї, з неймовірно жахливим громом з'явився Магістр.
   - Що тут у вас? - Громовим голосом запитав він гномів.
   - Та от, ваші школяри бешкетують. - Ввічливо вклонився Магістрові сіро-синій гном.
   Всі інші теж вклонилися, знявши ковпаки.
   - Інь-Ян! З'єднайте свої кулі і виходьте до нас! - Магістр підняв голову і прокричав це просто у стелю.
  277
   - Звідки він знає про кулі? - Запитала Зося, дістаючи з мішечка смарагдовий кристал.
   - Він же Магістр. - Знизав я плечима, підносячи свій сердолік до Зосиного смарагду.
   - Інь-Ян! - Хором здивовано вигукнули гноми і всі як один знову насунули на голови ковпаки.
   Ми зрозуміли, що стали видимими, і підійшли ближче.
   - Ви весь час були тут? - Здивувалися і наші компаньйони.
   - Головне завдання цієї епохи виконане! Інь-Ян знайшли свої кристали! - Звернувся Магістр до гномів. - Ви повинні відпустити полонених з дарами.
   - Ну, якщо Інь-Ян... - Жовто-малиновий почав возитися із замком, відмикаючи клітку. - Прошу на вихід! - Він жартівливо вклонився полоненим, пропускаючи їх у хвіртку. - Дрібнички свої не забудьте!
   Слідом за Магістром ми всі вийшли в коридор і гноми запечатали зали зі скарбами якимось незрозумілим заклинанням. Тепер це був звичайний коридор, ніяких відміток на стіні не було - просто чорні камені.
   - Аркарадогус! - Громовим голосом прокричав Магістр і стукнув об підлогу своїм скіпетром.
   Нас всіх оповив червоний дим, а коли він розвіявся, ми опинилися в навчальному класі Магічної Школи. Нікого, крім нашої шістки, там вже, зрозуміло, не було.
   - Домашнє завдання! - Проголосив Магістр, сідаючи на трон. - Розібратися зі скарбами, отриманими від гномів! - І він зник у клубах багрового диму.
   Ми перенеслися за допомогою паличок до мене додому і одразу ж впали на ліжко. Прокинувся я від того, що Зося лоскотала мені ніс пір'їнкою.
   - Апчхи! Ти чого мені спати заважаєш?
   - Ми вже другу добу поспіль не спимо ночами, а встаємо після полудня! - Стала термосити мене Зося, сівши на мене верхи. - Вже дванадцята!
  278
   Я ухилявся і намагався накритися з головою ковдрою.
   - Янек! Я їсти хочу! Я з тобою зовсім схудну - ми ж їмо всього один раз на добу! Та якби мої батьки дізналися...
   Я вже остаточно прокинувся, схопив Зосю в обійми, перевернув її під себе і вп'явся в її губи довгим поцілунком.
   - Все, годі! - Почала відбиватися від мене Зося. - У мене в животі вже цілий оркестр грає!
   - А як же кохання?
   - Ніякого кохання, поки ти мене не нагодуєш! - Рішуче відрізала Зося, вирвавшись від мене і підхоплюючись з ліжка. - Я - в душ, а ти - на кухню! - І вона втекла.
   Довелося мені йти на кухню і зайнятися приготуванням чи то сніданку, чи то обіду.
   З будинку ми вийшли на початку другої години. Про всяк випадок я поклав у рюкзаки трохи їжі і пляшку з водою - хто знає, чи вдасться нам десь поїсти. Прихопивши з собою магічні кристали зі скарбниці гномів, ми поїхали на велосипедах до річки. Поки їхали, переконалися, що ні нас, ні наших велосипедів ніхто не бачить.
   - Прикольно! Ми можемо хоч сексом займатися, а ніхто не побачить! - Захоплювався я.
   - У тебе тільки секс на думці! А мені все одно хочеться усамітнення!
   Ми проїхали трохи вздовж Рави, переїхали через місток і влаштувалися на невеликому піщаному пляжі біля підніжжя Дебової гори.
   Спочатку ми просто купалися і загоряли, потім цілувалися, потім, зайнялися коханням... Потім знову купалися, і тільки перекусивши, вже на початку п'ятої згадали про магічні камені.
   - Який він гарний... - Дістала Зося свій смарагд.
   - Такий же, як твої очі... - Я дістав свій сердолік і поклав його поруч зі смарагдом.
  279
   - А сердолік такий же багатобарвний і мінливий, як ти! Цікаво, крім невидимості, вони ще щось можуть?
   - Не знаю. - Я поклав голову на покривало і подивився крізь обидва камені на Зосю.
   І тут я побачив... Я точно знав, що це майбутнє! Зося сиділа за столом і допомагала робити уроки нашому синові. Я грався на килимі з маленькою донькою.
   - Тато, давай глати в хованки! - Запропонувала донька і, хлебнувши з пляшечки з соскою, стала невидимою.
   - Ах, ти ж, бешкетниця! Так нечесно! - Я почав нишпорити навколо себе руками, чуючи лише її заливчастий сміх.
   - І я! І я! - Син теж сьорбнув з пляшки і, ставши невидимим, голосно затупотів ногами у бік коридору. - Не знайдете!...
   - Ти бачив те саме, що і я? - Запитала, піднімаючи голову, Зося. - Як ми граємо в хованки зі своїми невидимими дітьми?
   - Так. Отже, ці кулі, крім невидимості, ще й пророкують майбутнє.
   - Ти бачив, наші діти щось пили, перш ніж стати невидимими?! Цікаво, що це було?
   - Може, ми відкрили якийсь невидимий напій? Або створили його за допомогою магії.
   - Або вкрали його в інопланетян! - Раптом голосно каркнув з гілки дерева великий чорний ворон.
   І тут нас оповів перлиновий туман...
  
  Стоп!
  Цей варіант життєвого напрямку закінчився.
  
  Повернення-1:
   Треба перейти на сторінку 90 до пункту "Повернення-2" розділу Љ6 "Рівень-2. Орел-Решка".
  
  280
  Розділ 18. Рівень-3. Орел-Решка-Решка.
   Вночі я прокинувся від того, що хтось термосив мене за ніс:
   - Янек, прокинься! Ну, Янек! - Зося сиділа на краю мого ліжка.
   Я не повірив в реальність того, що відбувається, а тому знову заплющив очі.
   - А якщо так? - Вона нахилилася і поцілувала мене в губи.
   Відповідаючи на поцілунок, я обхопив Зосю руками і перевернув, уклавши поруч з собою. Ми злилися в одне ціле спочатку емпатично, а потім й фізично... І хоча і я, і вона сексом зайнялися вперше (тільки не кажіть: От які лохи! У нашому столітті дожити незайманими до такого віку!!! - Так сталося), у нас все вийшло...
   Після бурхливої безсонної ночі прокинувся я пізно, навіть не чув звичного "Янек, вставай! На тебе чекають великі справи!" від будильника. Подивившись на нього, я побачив, що вже пів на одинадцяту. Зося мирно спала, розкидавши волосся по подушці, і чомусь посміхалася уві сні. Ну як можна було втриматися й не поцілувати її?! Звичайно ж, утримуватися я навіть не намагався. Обережно схилившись над коханою, я ніжно торкнувся губами її губ. Зося обхопила мене за шию, і наш поцілунок затягнувся на кілька хвилин.
   - Ух! - Видихнула, нарешті, Зося, відсторонюючись від мене. - Тепер у душ і снідати! Нам ще до університету треба встигнути і на заняття у Магару!
   - А може займемося "цим"?...
   - Ніяких може! "Це" тепер від нас нікуди не втече!
   Довелося вдягатися. Під стільцем я побачив монетку, що лежала догори "решкою" і за звичкою сунув її до кишені. Поївши, ми почали вирішувати, яким чином ми підемо гуляти. Я пропонував велосипеди, Зося - пішу прогулянку. Нарешті ми прийшли до компромісу: вирішили взяти скейти, які можна було у будь-який момент заховати в рюкзак.
  281
   Отак на скейтах ми і помчали до університету. Зіскочивши з дощок перед воротами, ми перезирнулися. В обох виникло дивне відчуття того, що це вже кілька разів відбувалося.
   - По факультетах? - Запитав я.
   - По факультетах! - Погодилася Зося.
   І ми розійшлися, щоб переписати свої розклади. Зустрілися приблизно за двадцять хвилин у дворі перед стендами з додатковими курсами.
   - Таке враження, що це вже відбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Історія філософії". - Мені здається, я навіть пригадую слова щодо того, що розклад додаткових курсів ми повинні скласти так, щоб ходити на них разом...
   - Тоді давай складати розклад, злившись емпатично! - Запропонував я. - Знаєш, скільки часу заощадимо!
   Ми так і зробили: вибрали, крім "Історії філософії", "Традиції, культуру і міфологію різних країн", "Теологічні, містичні і окультні уявлення різних народів", "Наукові тенденції ХХI століття", а також курси "Всесвіт, Простір, Час" і "Любов і шлюб в історії людства". Складений нами розклад зайняв майже всі дні до восьмої-дев'ятої години вечора, залишивши вільними лише два дні на тиждень з шістнадцятої до двадцять першої, не рахуючи вихідних.
   - Неповний якийсь розклад... - Схилилася над смартфоном Зося. - Давай подумаємо, чим би і ці "вікна" заповнити.
   - А що тут думати! - Вигукнув я. - У вівторок нехай у нас будуть пригоди, а в четвер - експерименти!
   - Які експерименти?
   - Та будь-які! Хто знає, що нам Магічна Школа підкине?!
   - Гаразд, так і напишемо: пригоди... експерименти... А у вихідні?
   - А вихідні залишимо для побачень. Повинне ж у нас бути особисте життя?!
  282
   - Гаразд, записую: побачення... З ким би я могла піти на перше?.. - Зося почала озиратися по сторонах, ніби вишукуючи когось.
   - Я! Я! Зверни увагу на мене! - Став я стрибати перед нею і махати руками.
   Зося вдавала, що мене в упор не помічає.
   - Гаразд, потім когось знайду! - Вона встала і повернулася до мене. - Ну що, куди підемо?
   - А що у нас сьогодні за розкладом?
   - Зараз подивлюся... Четвер - експерименти.
   - А з чим будемо експериментувати?
   - З магічними предметами.
   - З якими?
   - З усіма одразу! Як казав Магістр: розкласти їх на столі і провести якийсь серйозний магічний обряд.
   - Тоді доведеться повернутися за ними додому.
   - Отже, поїхали! - І Зося перша встала на дошку.
   Для експерименту потрібен був якийсь темний відокремлений куточок, абсолютно прихований від сторонніх очей, тому ми вирішили, що кращого місця, ніж підвал в моєму будинку не знайти: і темно, і ніхто туди не поткнеться.
   Зібравши всі магічні речі в рюкзак, ми спустилися в підвал і стали шукати відповідне місце для ритуалу.
   - Потрібно знайти щось схоже на престол і поставити за ним стіл. - Зося йшла за мною, тримаючись за мою руку і постійно озираючись у незнайомій обстановці.
   Я вже в цьому підвалі бував, тому впевнено вів її в дальній кінець, де були повалені старі меблі. Відшукавши цілком пристойний стілець, я виніс його на вільну площадку і поставив спинкою до стіни. Стерши з нього пил вологими серветками, я застелив його рушником, який Зося для чогось сунула у мій рюкзак.
   - То чим це не престол?!
   Потім ми притягнули невеликий журнальний столик, головним плюсом якого була наявність усіх чотирьох ніжок, і поставили його за "престолом". Зося одразу ж прийнялася стирати з нього пил, а я почав викладати магічні предмети.
  283
   - Шпага... Ще одна... Магічні палички... Жертовні ножі...
   Зося стала перекладати усі предмети симетрично: мої - ліворуч, свої - праворуч.
   - Кришталеві кубки... Письмові прилади... Дві зв'язки кадильниць... Воскові свічки... Вінки... Пентаклі... Куріння... Вода... - Я дістав пляшку з водою і поставив її посередині. - Що далі?
   - Ну, думаю, воду треба налити в кубки... - Зося відкрила пляшку і наповнила кожен кубок до половини.
   - Тоді кадильниці з куріннями і свічки логічно запалити... - Я дістав з рюкзака запальничку, яку зазвичай ношу з собою про всяк випадок.
   - Ти розкрути шпаги, а я візьму жертовні ножі. - Розпорядилася Зося. - Тільки от що з ними робити?
   - За логікою, треба принести жертву.
   - Як?
   - А що ми взагалі збираємося робити? - Я сів на стілець. - Який ритуал проводитимемо?
   - Ну, когось викличемо... Тільки не дуже страшного. Думаю, до зустрічі з дияволом ми ще не готові.
   - А хто для тебе не дуже страшний?
   - Ну... Який-небудь маленький, доброзичливий... Домовичок! Точно, пам'ятаєш, такий у мультику був? Думаю, домовичок нам цілком підходить.
   - А для чого він нам?
   - Та-ак... Починається... Не досить, щоб просто викликати, тут ще думати змушують!.. Ну, запропонуємо йому дружити, нехай він живе у тебе в будинку, доглядає за магічними речами... Ну, іноді нехай прибере... А ми його будемо годувати і грати з ним, щоб йому нудно не було.
   - Щоб нудно не було, він може цілими днями телевізор дивитися, коли нікого вдома немає. - Заперечив я. - У нас же всі дні під зав'язку заповнені!
   - Тоді це ще легше! Давай викликати!
  284
   - Якщо тут лежать жертовні ножі, значить, треба принести жертву! - Стояв я на своєму. - Просто так нічого не буває. Давай, хоча б по краплі крові у воду крапнемо. - Я взяв свій ножик, проткнув ним палець, і капнув по краплині крові у свій і Зосин кубки.
   - Гаразд, тоді я теж... - Зося теж видавила по краплі крові в наші кубки та сунула палець в рот, щоб зупинити кров. - Що далі?
   - Давай накреслимо коло і намалюємо в ньому пентаграму, адже саме пентаграма пов'язує цей світ з тим.
   - А чим ти малювати будеш? Ти хоч крейду здогадався взяти?
   - Ні. Зараз щось вигадаю...
   Я почав озиратися у пошуках чогось схожого на крейду. Нічого такого в підвалі не було. Хіба що шматок штукатурки, що відвалилася від стіни. Я підібрав невеликий шматочок і спробував провести ним по підлозі. Штукатурка залишала на цементній підлозі слабкий слід.
   - Нічого, зійде! - Підбадьорила мене Зося. - Зробимо подвійне коло, і нікуди він не дінеться.
   Я намалював подвійне коло, а в ньому - пентаграму.
   - А як розглядати пентаграму? - Замислилась Зося, обходячи моє мистецтво. - "Голова" зірки повинна бути повернена до престолу, чи від нього?
   - Де призначимо, там і буде! - Вирішив я. - Якщо ми стоїмо спинами до "престолу", то "ноги" зірки повинні бути біля нас, а голова - навпроти. Коли я малював, я саме так і думав.
   - Ну, добре. А тепер що?
   - Давай візьмемо в руки магічні палички і направимо їх в центр кола.
   - І каблучки теж, щоб підсилити ефект. - Погодилася Зося, стаючи поруч зі мною.
  285
   Ми знову стали емпатично єдиним цілим. Тепер ми уявляли одне й те саме, думали однаково і домовлятися нам ні про що вже не було потреби.
   - Інь-Ян! Викликаємо у наше коло домовика! Інь-Ян! Викликаємо у наше коло домовика!! Інь-Ян! Викликаємо у наше коло домовика!!! - В один голос заговорили ми, поступово посилюючи гучність голосів.
   У центрі пентаграми з'явилася спочатку якась темна розмита пляма, а потім з"явилася якась невеличка, всього сантиметрів двадцять п'ять-тридцять у висоту, кошлата істота з маленькими злими очима.
   - У-у-у!!! - Завила істота і закрутилася всередині кола, шукаючи вихід.
   Виходу не було. Істота сіла і втупилася на нас. Ми, відчувши жахливий страх, неймовірний жар і ніби увійшовши в ступор, мовчки дивилися на нього. Нарешті, я не витримав:
   - Дозвольте представитися: ми Інь і Ян.
   - Ну то й що? - Глухим, грубим голосом, який неначе йшов з усіх боків, відповів домовик.
   - А як вас звуть? - Ввічливо запитала Зося.
   - Як назвете, так і буде. У вашій мові наших звуків немає.
   - Тоді нарікаю тебе Лохматик! - Представивши себе крутим магом, урочисто і з завиванням сказав я.
   - Та хоч Монатік!
   - А чого ти такий сердитий? - Поцікавилася Зося. - Адже ми тільки запитати хотіли...
   - А що мені, радіти, що ви висмикнули мене з мого будинку?! Посеред дня?! Замкнули у клітці! Ще, мабуть, і служити примусите.
   - Та ні, ми просто хотіли ритуал перевірити... - Почала виправдовуватися Зося.
   - Перевірили?! А як назад мене відпустити, знаєте? - Від нього на нас хлинув потік холодного жаху.
   - Ну, ми думали, що треба укласти з вами якийсь договір, тоді ви і будете вільні. - Зося пригадала щось з лекції Магістра, яка у мене пройшла повз вуха.
  286
   - Щоб укласти договір, я повинен підійти до вас ближче. - Блиснув Лохматик очима.
   - Я зараз зітру тут... - Зося почала затирати ногами зовнішній обідок намальованого кола.
   - Стій! - Помітив я, як радісно і злобно блиснули очі у домовика. - Коло стирати не можна!
   Зося зупинилася, а домовик аж зашипів.
   - Але ж домовики наче добрі... - Розгублено закліпала Зося віями.
   - Начиталися казок! - Зло прошипів Лохматик. - Я вам покажу, які ми добрі!!!...
   Він раптом закрутився дзигою і на нас посипалися чорні іскри. Думаєте, чорних іскор не буває? Я теж такого ніколи б не подумав. Але по-іншому я не можу назвати маленькі, чорні грудочки, які сипалися з вовни домовика і, проникаючи через коло в тому місці, де Зося його послабила, сипалися на нас, обпалюючи, як іскри з багаття. Ми, струшуючи з себе ці чорні іскри, кинулися за спинку стільця. Поки я допомагав Зосі загасити футболку, яка почала тліти на ній, Лохматику вдалося пропалити у магічному колі більш широкий прохід, і він поліз у нього.
   - Ти куди?! - Я щось схопив зі столу і кинувся до домовика. В руці у мене виявилася свічка. - А ну, на місце! - Я виставив свічку вперед.
   - Плював я на твою свічку! - Лохматик все так же пхався крізь намальоване коло. - Вона мені не зашкодить. Хіба ти не чув, що домовики завжди біля вогню гріються?
   - А от і зашкодить! - Вигукнула Зося і, підскочивши до нього зі своєю свічкою, спробувала підпалити йому вовну.
   Полум'я пройшло крізь домовика, як крізь туманну завісу, а сам він став навіть трохи більшим.
   - Ха! Тепер я у вашому світі такого накою!!! - Домовик остаточно вибрався з магічної пастки і застрибав по підвальній кімнаті.
  287
   - Інь-Ян! - Скрикнули ми з Зосею, одночасно зрозумівши, що випускати його з підвалу не можна. - Закриваємо весь підвал!
   - У-у-у-у!!! - Завив домовик, тикаючись у дверні отвори і розбиті підвальні вікна. - Тоді і ви звідси не вийдете!!! - Він випустив цілу хмару якогось їдкого бурого газу, від якого ми з Зосею почали кашляти.
   Коли газ розвіявся, домовика у підвалі не було.
   - Невже втік? - Зося спробувала виглянути в інше приміщення, але не змогла подолати отвір. - Здається, тепер ми в пастці.
   - Маги-недоучки! - Розсердився я сам на себе, теж безуспішно намагаючись пройти в якісь двері. - А якщо за допомогою паличок?..
   Але і магічні палички не допомогли.
   - Ми що, тут тепер назавжди залишимося? - Зося розгублено сіла на "престол".
   - Звичайно ж ні! У нас ціла купа магічних предметів, щось придумаємо...
   - Можна, наприклад, зв'язатися телепатично з кимось з наших і викликати їх сюди... - Припустила Зося.
   - А якщо вони теж опиняться у пастці?
   - Тоді... Якби нам книгу! Ми б могли прочитати, що робити.
   - Книги немає. Треба думати самим.
   - Щось мені в голову нічого не приходить.
   - Давай просто поміркуємо. Навіщо нам всі ці предмети? Шпаги, наприклад.
   - Може, просто для краси?
   - В магії нічого просто так не буває. Ми просто ще не знаємо, як усім цим користуватися.
   - Мабуть, саме зараз у Магічній Школі і навчають цьому.
   - Може бути... А ми будемо навчатися методом наукового тику!
   - Що це за метод такий?
   - Ну, це як пальцем у небо: тицьнув і потрапив.
  288
   - А куди ти збираєшся тицьнути?
   - Для початку думаю, що треба убезпечити себе від будь-яких потойбічних сил і сутностей.
   - Давай! А як?
   - Ну... Нам треба зробити малюнок більш чітким, щоб він не міг перейти через кордон.
   - Тоді тут треба прибрати сміття і хоч трохи підмести.
   Ми стали зносити в дальній кут якісь дошки, уламки цегли, обривки газет і биті пляшки. Зося спорудила щось на зразок віника і почала старанно замітати сміття у кут. Піднялася хмара пилу.
   - Стривай! - Зупинив я її, прокашлюючись. - Дай-но я тут поллю...
   Я розбризкав майже всю воду з принесеної пляшки по підлозі. Тепер підмітання перетворилося ще й на миття підлоги. Поки підлога просихала, ми накрили купу сміття в кутку шматком знайденої поліетиленової плівки, закріпивши її для надійності шматками цегли. Вийшло невелике акуратне спорудження.
   - Та тут тепер жити можна! - Озирнулася по сторонах Зося. - Цілком чисто і комфортно...
   - Але жити все ж краще у квартирі. Тому давай продовжимо.
   Ми знову намалювали подвійне коло і пентаграму всередині нього.
   - Давай розставимо навколо пентаграми кадильниці і свічки... - Запропонував я, намилувавшись витвором свого мистецтва.
   - Але ж він не боїться вогню!
   - А нам не обов'язково його лякати. Може, якщо йому буде тепліше, він стане добрішим, чи, хоча б, назовні не захоче вибиратися.
   У кожен кут пентаграми ми поставили по свічці - всього десять свічок. Дві свічки, що залишилися, ми поставили на столі. Всі вісім кадильниць виставили по колу між двома намальованими колами. Шпаги схрестили на столі, а в кутах перехрестя поставили по кубку і поклали по вінку, один навпроти одного. У центрі кожного вінка поставили письмові прилади. Пентаклі засунули собі за пазухи - замість щитів.
  289
   Роблячи все це, ми ще й заговорювали всі предмети на те, щоб вони нас захищали, щоб вони нам допомагали, щоб вони підпорядковували нам потойбічні сутності і щоб вони посилювали дії одне одного на нашу користь. Час від часу ми намагалися пройти крізь невидимий бар"єр, що оточив підвал, пробували проштрикнути його магічними паличками, пропалити променями своїх каблучок, подряпати його ножиками і шпагами - все було без результату.
   Потім, взявши в руки палички і ножики, ми знову викликали домовика, називаючи його тепер по імені - Лохматик.
   Лохматик з'явився в центрі пентаграми - ще більш злий. Тепер, оточений свічками, він не міг зрушити з місця, так і сіпаючись у центрі зірки. Промені наших паличок і каблучок пропалювали його, мабуть, завдаючи сильного болю.
   - У-у-у-у!!! - Вив він у той час, як шерсть його почала диміти. - Ви ж мене спалите!
   - Поклянись, що змиришся, і ми приберемо промені! - Зглянувся я над ним.
   - Клянуся! Клянуся! Клянуся! - Тричі прокричав Лохматик і ми з Зосею, переглянувшись, опустили руки.
   - А тепер відповідай на питання! - В один голос наказали ми.
   - Заприсягся ж...
   - Що треба зробити, щоб ти не заподіяв нам шкоди? - Запитала Зося.
   - З'єднати нашу кров. - Глухо відповів домовик.
   - То от для чого потрібні ножики! - Вигукнув я. - Зося, давай сюди кубок!
   - Чий - твій чи мій?
   - Будь-який!
   Зося піднесла свій кубок, в якому вже було розчинено по краплині нашої крові.
   - А як ти візьмеш кров у нього? - З острахом запитала вона.
  290
   - Підійду і проткну! - З удаваною хоробрістю відповів я. - Ти стій тут і про всяк випадок тримай напоготові паличку та каблучку. У разі чого, пали його променями! - Не так для Зосі, як для домовика сказав я. - Ну, я пішов!..
   Ставши на краю кола, я глибоко вдихнув, ніби збирався пірнати, і обережно переніс ногу за межу. З моєю ногою нічого не сталося. Уже осмілівши, я зробив два кроки між "ніг" зірки, впритул наблизившись до центру пентаграми з Лохматиком всередині неї.
   - Давай сюди руку! - Наказав я домовику.
   - Як я не люблю гострі, колючі та ріжучі предмети! - Вигукнув Лохматик, але все ж простягнув мені свою волохату руку.
   - А кажуть, що домовики викрадають ножі. - Почув я з-за спини напівшепіт Зосі.
   - Тому і крадуть, щоб заховати подалі. - Відповів Лохматик. - Ой!!! У-у-у!!! Боляче!
   Я зцідив кілька крапель крові з його пальця в кубок і одразу ж відступив назад, виходячи за захисне коло.
   - Інь-Ян! Змішуємо нашу кров, стаючи родичами, щоб уникнути зла! - Помішуючи воду магічними паличками, проговорили ми з Зосею заклинання, яке само прийшло одночасно обом у голови.
   Очі домовика зі злісно-холодних поступово ставали теплувато-зеленими, майже смарагдовими, навіть трохи схожими на Зосині. Він заспокоївся, сів всередині пентаграми на підлогу і озирнувся.
   - А ви тут прибрали... Домовики люблять чистоту і порядок.
   - Справді? Тоді розкажи, що в казках про домовиків правда, а що вигадка? - Запитала Зося, все ще ображена на "неправильну" поведінку домовика.
  291
   - Ну, по-перше, ми не тварини, а енергетичні істоти. Згустки енергії, які при певних умовах приймають людиноподібного вигляду.
   - А як же кров? - Здивувався я. - Адже в енергії крові бути не може!
   - Це ви бачили кров. Насправді це була частинка моєї енергії. Кров з енергією з'єдналися і зв'язали нас родинними узами. Мені продовжувати?
   Я кивнув.
   - По-друге, у кожного домовика свій характер. Залежно від ступеня енергетичної забрудненості, енергетична сутність домовика може бути позитивною або негативною.
   - А чому ж ти такий злий?
   - А як ви хотіли?! Тут брудно, пилюка, люди зносять сюди все те, що їм вже давно не потрібно - яка ще тут може бути енергетика? Та ще з деяких пір сюди занадилися алкаші та наркомани зі своїми розпусними дівками! А ми терпіти не можемо бруду, алкашів, розпусти, крику і свисту.
   - Фіть! - Присвиснув я.
   Лохматик стиснувся у малесеньку грудку, закриваючи свої вуха лапками.
   - Я ж казав!!!
   - Вибач, я просто перевіряв.
   - Перевіряють вони! - Знову набуваючи звичайних розмірів, пробурчав Лохматик. - То будять посеред дня, то променями палять, то свистять...
   - А чим ви харчуєтеся? Адже, якщо ви - енергетичні сутності, то молоко і пироги, всяка там каша з медом, які вам ставлять у деяких будинках, вам не потрібні? - Знову почала розпитувати Зося.
   - Ми харчуємося людськими емоціями. Найпоживніша - страх і жах, тому ми так любимо лякати людей. Ну а любов і злагода - це як цукерки, від них ми стаємо добросердими.
   - А як же пироги і молоко? - Не відступала Зося.
   - З якими емоціями люди підносять нам дари? - Питанням на питання відповів домовик.
   - Мабуть, з добрими, спокійними... - Припустив я.
   - Саме так! Неначе пригощають цукеркою.
  292
   - А я ще чув, що в давнину, щоб домовик заселився в новий будинок, йому приносили жертви. - Спливло у моєму мозку колись давно прочитане.
   - Ще як приносили! І тварин різних вбивали, замуровуючи їх у кутах будинку, і навіть людей! Смачні часи були!..
   - А навіщо?
   - От недотепа! З яким настроєм вмирає жертва, яку вбивають?
   - Ну, напевно, зі страхом та жахом.
   - Саме так! І цього страху та жаху у жертви стільки, що можна ними підживлюватися кілька десятків років. От наші сутності і прагнули скоріше заселитися у такий новий будинок.
   - А в одному будинку може оселитися кілька сутностей, чи тільки одна? - Запитала Зося.
   - Лише одна. Скільки можна взяти з однієї сім'ї?
   - То саме через те, що не буде чим харчуватися, домовики не живуть у порожніх будинках? - Здогадався я.
   - Отож!
   - А чому ж у всіх казках і переказах говориться про добрих домовиків? - Продовжувала докопуватися Зося.
   - Ну, якщо весь час лякати і шкодити господарям, вони можуть просто виїхати. Шукай тоді собі нове пасовище! Гарне стадо треба охороняти! Коли страху напустимо, придушимо когось злегка, з ліжка скинемо, хворобу накличемо, ну і так, різні дрібні капості поробимо, а коли треба - і допоможемо: нещастя там передбачити, в разі пожежі розбудити, погану людину від будинку відвадити...
   - А як ви поганих людей відважуєте?
   - Ну, прийшов до тебе, наприклад, заздрісник якийсь. Я ж його енергетику одразу відчую і давай страху наводити: то посуд у нього з рук валиться, розбивається, то рідини різні проливаються, то душно йому стає, то моторошно. Подвійна користь - і наїмся досхочу, і від хороших господарів відважу.
  293
   - Люди - стадо, що охороняється для їжі... - В голові у мене залоскотало неясне відчуття дежавю. - Можливо, і рослинам ми потрібні тільки для того, щоб, вмираючи, удобрювати для них грунт...
   - Про що це ти? - Занепокоїлася Зося.
   - Та так, філософське питання... - Зрозумівши, що можу налякати її, махнув я рукою. - Я чув, домовики ще й майбутнє можуть передбачати?
   - Енергетику ж ми відчуваємо! Якщо людина вмирає, можемо попередити про це за допомогою плачу. Якщо добро в домі намічається - торкнемося до неї теплою рукою, якщо зло - холодною. А якщо хочемо нагородити багатством якимось - пухнастим боком притулимося. Взагалі-то, якщо нас не злити, то й ми не злі.
   - А чим же ви харчуєтеся, коли до своїх господарів добрі?
   - Виходимо по ночах гуляти, там, на вулиці, і наводимо страху на всіх, кого зустрінемо.
   - Ну, добре! - Вирішив я закінчувати розмову. - Чим ми тобі могли б допомогти?
   - Ну ... Прибрати тут у підвалі, зробити його затишним...
   - Ой, ми ж можемо в цій кімнаті навісити двері, повісити замок, прибратися, поставити якісь меблі... Адже цього приміщення для тебе одного цілком достатньо? Ми ж не можемо весь підвал закрити.
   - І не треба! Буду тут жити, а в іншому підвалі лякати тих, хто трапиться.
   - А за "цукеркою" можеш до мене приходити! - Вирішив і я проявити благодушність. - Буду для тебе у своїй кімнаті ставити молоко з булочкою.
   - А на якому ти поверсі живеш? - Зацікавлено підвівся Лохматик. - Ми, домовики, вважаємо за краще середні поверхи.
   - На шостому. - Відповів я.
  294
   - Згодиться. Треба би на порядок у тебе вдома подивитися... - Він спробував пройти крізь пентаграму, але не зміг. - Гей! Родичі по крові! А випустити?
   - Зараз випустимо. - Я зібрався було почати стирати коло. - А нас? Нас-то ти теж замкнув!
   - Уже відімкнув.
   - Я зараз перевірю! - Зося підбігла до дверного отвору і обережно визирнула в прилегле приміщення.
   Голова крізь отвір пройшла. Зося пішла туди, зробила кілька кроків і повернулася назад.
   - Працює!
   Ми виплеснули на намальований круг воду з краплями крові, розтерли її ногами по колу, зібрали і загасили свічки і кадильниці.
   - Ох, добре! - Домовик вийшов і почав розминатися. - Так, не забудьте у цій кімнаті мені вихід для прогулянок залишити! Вікна заскліть, але зробіть кватирку. І це сміття обов'язково вивезіть! - Він штовхнув ногою нашу споруду під плівкою. - Ну, ведіть у свою квартиру!
   З квартири ми випровадили домовика вже далеко за північ, голодні й виснажені. Наспіх перекусивши і відмившись від підвальної пилу, звалилися на ліжко зовсім знесилені.
  ***
   Ранок почався після десятої. Вставати не хотілося, тим більше вивільнятися з Зосиніх обіймів. Я почав потихеньку її цілувати, вона відповідала, тому вибралися ми з ліжка вже близько одинадцятої.
   - Чим займемося? - Прибираючи посуд після сніданку в посудомийку, запитав я.
   - Підвалом! - Не замислюючись, відповіла Зося. - Ми ж обіцяли Лохматику.
   - Тоді для початку пропоную збігати у Магічну Бібліотеку. Треба дізнатися, як можна користуватися магічними предметами. Може, за їх допомогою ми швидше наведемо у підвалі порядок.
   - Гаразд. - Погодилася Зося. - Але до вечора ми там все повинні облаштувати.
  295
   До Магараджі ми поїхали на велосипедах. Спустившись у Магару, швидко відшукали Бібліотеку. Вона виявилася величезною.
   - То як тут розібратися? - Розгубилася Зося.
   - Гей! Тут є бібліотекар? - Закричав я, озираючись в абсолютно порожньому залі.
   - Тиша повинна бути в бібліотеці! - Голосом коміка Михайла Галустяна відгукнулося опудало сови, що стояло на книжковій полиці неподалік від нас.
   - Опудало розмовляє! - Вигукнула Зося.
   - Сама ти опудало! - Сова злетіла з полиці і почала походжати по столу поруч з нами. - Я - Мудра Сова, хранителька Бібліотеки!
   - Не дуже-то скромно називати себе мудрою. - Вирішив я її трохи осадити.
   - А це не назва, а звання! От дослужишся до мого, сам теж зможеш стати Мудрим.
   - Ов-ва! А які ще у вас бувають звання? - У Зосиних зелених очах загорівся вогник цікавості.
   - Ну, спочатку Учень, потім Вчений, потім Розумник, потім Мудрий, а потім - Всезнаючий.
   - То ви ще не все знаєте... - Розчаровано пробурмотіла Зося.
   - Для вас моїх знань цілком вистачить! А чого не вистачить - на то книги є! То що вас там цікавило?
   - Ну, ми виготовили магічні предмети, цілу купу, а як ними користуватися, не знаємо. Так, дещо за допомогою наукового тику дізналися... - Почав я пояснювати мету нашого візиту.
   - Ну, це я вам і без книг розповім! - Сова зручніше вмостилася на столі. - Записуйте!
   Зося включила диктофон на своєму смартфоні і Сова почала розповідати...
  296
   Повернулися ми додому, відкривши портал прямо з Бібліотеки до моєї квартири за допомогою магічних паличок: всього-то й треба було вимовити нашу фразу-замовляння і сказати, куди хочемо переміститися. Швидко перекусивши, ми спустилися у підвал і за допомогою все тих же паличок, підкріплених дією каблучок, навели там порядок. Причому, якщо сміття і бруд ми телепортували у далекі приміщення підвалу, то більші предмети - дошки, пляшки, цеглу - розщепили за допомогою каблучок на атоми, а потім з них за допомогою паличок сформували потрібні предмети обстановки: диван, крісла, стіл, телевізор , підлоговий килим. Так само ми засклили вікна і зробили кватирку. Через астрал, вхід в який організували у вигляді маленької гіпсової розетки на стелі, під'єднали телевізор до всіх каналів і до інтернету - нехай Лохматик розважається. Провівши звідти ж енергетичний канал, підключили до нього електрокамін - тепер-то ми знали, що домовики люблять тепло.
   - Сама би тут жила! - Вигукнула Зося, коли все було готово. - Ну що, викличемо Лохматика чи нехай він сам все побачить, коли повернеться сюди ввечері? - Запитала вона, оглядаючи затишну кімнату оцінюючим поглядом.
   Не встиг я відповісти, як нас заволокло перлиновим туманом...
  Стоп!
  Цей напрямок віялових варіантів закінчився.
  
   Повернення-1:
   Вам треба перейти на сторінку 90 до пункту "Повернення-2" розділу Љ6 "Рівень-2. Орел-Решка".
  
  Розділ 19. Рівень-3. Орел-Решка-Ребро.
   Спав я приблизно до третьої години ночі. Бо о третій мене розбудило якесь дивне гудіння. Воно було ледь чутним, але викликало якусь клітинну вібрацію всередині мене. Машинально натягнувши шорти і підібравши з підлоги монетку, яка застрягла ребром у ворсі килима, я вийшов у коридор, заглянув до спальні батьків і раптом побачив не дуже яскраве світло з кухні. Там плавала у повітрі кульова блискавка!
  297
   "Ов-ва!" - подумав я і від несподіванки виставив вперед, закриваючись від кулі, руку з каблучкою. Блискавка застигла, потім підлетіла до каблучки, зависла над рукою, змінила колір світіння на бузковий, і я почув у своїй голові слова:
   - Вітаю! Як справи?
   - Отакої... - Вголос подумав я. - Блискавка розмовляє...
   - Я не блискавка, я плазмоїд. - Беззвучно відповіла пульсуюча вогненна куля, і вібрація всередині мене посилилася.
   - А яка різниця? - Ошелешено запитав я.
   - Блискавка - це просто електричний розряд. А плазмоїд - це розумна енергетична істота. - Провібрувало у мене в мозку.
   - А як ти зі мною розмовляєш?
   - Безпосередньо посилаючи імпульси на нейрони в твоєму мозку.
   - Кльово... Коли я слухаю вухами, звукові хвилі викликають вібрацію у вусі, вона передається на нейрони і перетворюється на інформацію в мозку. А тут одразу інформація передається на нейрони. Поки зрозуміло. А вас, плазмоїдів, багато?
   - Багато, але ми, переважно, живемо на кордоні атмосфери і космосу. Наші рідко до вас заглядають.
   - А ти?
   - От у вас, наприклад, є люди, які за допомогою різних пристосувань занурюються глибоко під воду, до невластивого вам середовища проживання. Для чого?
   - Ну, з цікавості. Цікаво ж, як живуть підводні жителі.
   - І мені цікаво. Тільки для мене поверхня Землі - як для вас підводні глибини.
   - А чому ти до мене залетів?
   - Я відчув вібрацію твоєї каблучки. Де ти її взяв?
  298
   - Взагалі-то, каблучка сама наділася мені на палець у підземній Школі Магів. - Чесно відповів я. - Я не дуже-то вірив у магію, але каблучка і справді якась незвичайна. Вона слухається тільки мене і постійно до мене повертається. Я вже експериментував з нею і точно знаю, що її можливості посилюються, коли поруч знаходиться Зося зі своєю каблучкою. Ми разом стаємо наче єдиним цілим.
   - Тоді точно, це вони! Каблучки Інь-Ян! У них записаний код доступу до інформації всіх земних та інопланетних цивілізацій. Це універсальний міжгалактичний ключ.
   - Нічого собі! А я думав, що це магічні каблучки.
   - Магія - теж цивілізація. Але вона існувала давно і вже зникла.
   - Не зовсім. У нас під землею ціле магічне місто і там є Школа Магів.
   - Це все дрібниці, залишки минулої величі, крупиці колишніх знань. От коли маги були в повному розквіті, ми часто з ними співпрацювали. Ну, клич!
   - Кого кликати?
   - Інь, звичайно! Вам взагалі належить бути завжди разом.
   - А може, вона зараз спить! Мені що, будити її?
   - Якщо ти не спиш, то й вона прокинулася.
   - Я не сплю. - Пролунав голос Зосі у мене в голові. Я на емпатичному зв'язку. - Просто поки що сиділа тихенько і слухала.
   - Тоді стрибай до нас! - Зрадів плазмоїд.
   - Як це - стрибай? - В один голос запитали ми з Зосею.
   - Миттєве перенесення у просторі. - Пояснив плазмоїд. - З'єднуєте свої енергії, уявляєте точку в просторі і стрибаєте.
   - Ми так не вміємо.
   - Та що тут вміти! Ось твоя каблучка. - Плазмоїд торкнувся моєї каблучки, з'єднавши з її зеленим світінням своє бузкове. - Поверни його в сторону Інь, уяви її і стрибай!
   Я навіть толком уявити нічого не встиг, як ми з плазмоїдом опинилися у Зосиній кімнаті.
  299
   - Клас! - Підскочила до мене Зося. - А ми отак куди завгодно можемо "стрибнути"?
   - Звісно.
   - А що ти там казав про цивілізації? - Згадав я. - Я і раніше припускав, що в космосі може існувати кілька видів розумних істот. Тепер от дізнався, що є ще й плазмоїди.
   - У Всесвіті є і енергети, і гуманоїди, і рептилоїди, і головоногі, і арахноїди, і розумні рослини, і розумні кристали, і розумні рідини... Всього й не уявити.
   - А ти що, подорожував Всесвітом і з ними зустрічався?
   - Ні, я тільки трохи пірнав у Космос. Трохи залетівши за орбіту Землі, зустрічався з Сонячними Енергетами. А з гуманоїдів, крім людей, мені траплялися тільки Андромедці та Молібденці, вони часто сюди прилітають, за вами спостерігають.
   - А чому ж вони нам не показуються? Чи показуються? - Запитала Зося. - Оті всі повідомлення про прибульців - це не вигадки?
   - Ваш вид ще не прийнятий до Міжгалактичної Конфедерації Вищих Розумів, за вами ведуться спостереження. Саме Інь-Ян повинні першими вступити в контакт.
   - Ми? А з ким?
   - Ну, от зі мною, наприклад. Якщо ви почнете розуміти хоч когось із земних розумних, то вам легше буде зрозуміти і позаземних.
   - А на Землі що, теж кілька видів розумних?
   - На Землі одинадцять видів розумних: плазмоїди і хмароїди, три види гуманоїдів - люди, гноми і шамбали, потім морські - кити, дельфіни і головоногі. Далі котячі - у них колись давно була дуже розвинена цивілізація. Вони навіть співпрацювали з Андромедцямі, але потім здичавіли. Зараз домашні кішки знову підступили до порогу, визнаному Конфедерацією. Нещодавно переступили цей поріг мурахоїди та бджолоїди.
  300
   - Не може бути! - Не міг повірити я. - Я ще можу допустити, що у мурашок, термітів і бджіл є якась там цивілізація, адже вони будують дуже складні споруди, у них там кероване суспільство, вони спілкуються і передають інформацію...
   - Ой, а я недавно читала, що мурахи при зустрічі кивають один одному! - Вставила Зося.
   - Але кішки!.. - Продовжив я. - Як можна назвати готовими до розумного контакту кішок?! Адже вони навіть дресируванню не піддаються так, як собаки! Невже, собаки дурніші?
   - Мова не йде про розум або дурості. Мова йде про розвиток розуму. А кішки настільки розумні, що не хочуть підкорятися людям, вони самі їх собі підпорядкували.
   - Але ж вони нічого не будують, нічого не винаходять! - Не здавався я.
   - Плазмоїди теж не будують і не винаходять. - Обірвав мене плазмоїд. - Ми розмірковуємо. Ми контактуємо. Ми дізнаємося щось нове і передаємо інформацію.
   - Вибачте. - Я зрозумів, що нічого не розумію.
   - Кішки теж постійно розмірковують! - Втрутилася Зося. - А чим їм ще займатися цілий день? Якщо їх годують, напувають, доглядають за ними, люблять їх... Виходить, що це вони нас приручили, а не ми їх?
   - От бачиш, ти вже починаєш розмірковувати. - Плазмоїд перелетів ближче до Зосиної каблучки.
   - Гаразд, з мурахоїдами, бджолоїдами і котячими вже трохи зрозуміло. - Знову заговорив я. - А що там з головоногими і морськими?
   - Ти в курсі, що у головоногих мозок знаходиться не лише в голові, але й у кожному щупальці? Щупальце, незалежно від центральної нервової системи, може саме мислити, отримувати і передавати іншим щупальцям інформацію, і при необхідності саме приймає рішення до дії, що актуально для вищого розуму. Ну, а крім того, якщо судити з людської точки зору, то головоногі будують свої підземні міста, спілкуються...
  301
   - Як?
   - У них дуже розвинена колірна мова. Так само, як ви користуєтеся звуками, вони користуються кольорами та відтінками.
   - А про дельфінів і китів я давно знала! - Зося, вибігла на кухню і повернулася з двома склянками і пляшкою молока. - Будеш? - Запропонувала вона мені. - На! - У відповідь на мій кивок вона простягнула мені склянку. - У них і мозок набагато більший нашого, і мова у багато разів складніша і пам'ять краща...
   - Залишилося розібратися з гномами і, як ти там казав? Шамблоїди?
   - Шамбали. Це залишки колись дуже розвиненої гуманоидной цивілізації, що жила в Антарктиді. У той час на Землі жило ще сім гуманоїдних рас, кожна з яких займала певні території. Потім відбулася глобальна катастрофа, після якої врятуватися вдалося лише трьом цивілізаціям: Атлантам, Лемурійцям і Шамбалам. Шамбали врятувалися в комплексах, побудованих під землею в Антарктиді, а коли та почала остигати, перебралися в аналогічні на іншому континенті...
   - Я чула легенди про Шамбалу. Чому ж вони ховаються і не розкривають нам своїх знань?!
   - Мабуть, вважають вас недостатньо розвиненими.
   - А ви? Якщо Плазмоїди і Хмароїди - це теж розумні цивілізації, то як же нам зрозуміти одне одного, адже ви навіть не маєте плоті, як ми?
   - Зрозуміти одне одного, дійсно, дуже складно. Давайте, я вам закачаю стислу інформацію про нас, а ви поки перетравіть її. А потім я знову прийду, і ви відповісте мені на питання про вас.
   Плазмоїд загудів сильніше, у голові запаморочилось, і я відключився. У несвідомому стані ми з Зосею побачили себе невеликими енергетичними згустками, що пливуть високо над Землею, десь на кордоні атмосфери і космосу...
  302
  Земля виглядала абсолютно незнайомою: електромагнітне поле, яке огортає її, переливалося різними кольорами від блакитного, через синьо-зелені і фіолетово-чорні відтінки до бузкового. У центрі помаранчево-жовтого енергетичного океану хлюпалося Сонце, посилаючи до Землі неймовірно приємні потоки. Вони омивали всю Землю, проникали в її середину і розтікалися далі. Серед цих потоків пливли інформаційні вібрації. Читати їх ми поки не вміли, але розуміли, що посилають їх Сонячні і Меркуріанські Енергети. Земні Плазмоїди спілкувалися між собою на відстані. Та й навіщо їм наближатися один до одного, коли їх вібрації сонячним потоком передавалися зі швидкістю світла? Енергетичні Плазмоїди, не обтяжені фізичними тілами, отримували більш вільний доступ до всього духовного потенціалу Всесвіту. Були серед них і недо-плазмоїди: такі ж енергетичні згустки, але з більш низьким рівнем духовного розвитку. Саме їх ми зазвичай і бачимо у вигляді кульових блискавок. Ці кульові блискавки у плазмоїдів щось на кшталт наших домашніх улюбленців: з ними можна грати, їх можна дресирувати і щось ще, чого ми не зрозуміли. Відповідно до законів фізики, всі плазмоїди, і розумні і не дуже, підкоряються дії доцентрової та відцентрової сил, у результаті об'єднання яких виходить врівноважений круговий рух. Саме тому плазмоїди виглядають як кулі, які утворюються навколо позитивних зарядів. У особливо споріднених за духом плазмоїдів іноді виникає непереборне бажання об"єднання. Тоді вони зливаються в один сильніший плазмоїд і отримують такий величезний потенціал, що можуть подорожувати далеко від Землі, користуючись всім енергетичним сонячним океаном...
   - Це щось схоже на кохання? - Запитала Зося, прокинувшись у моїх обіймах.
   - Мабуть... - Підкоряючись непереборному бажанню ще більшого єднання з Зосею, я припав до її губ своїми, і ми злилися в єдине ціле не тільки емпатично чи енергетично, а й фізично...
  303
  ***
   Снідали ми вже після одинадцятої, тому, не чекаючи на Плазмоїда, скористалися енергетичним перенесенням у просторі за допомогою своїх каблучок і опинилися в одному з коридорів університету.
   - Давай спочатку розбіжимося по своїх факультетах, перепишемо розклади, а потім зустрінемося у дворі, біля стендів з додатковими курсами. - Запропонував я.
   Хвилин через п'ятнадцять я знайшов Зосю біля стенду "Історія філософії".
   - Таке враження, що це вже відбувалося... - Задумливо промовила Зося. - Дежавю якесь.
   - Або пам'ять про інші варіанти. - Припустив я, згадавши слова "стрілочниці".
   - Які ще інші варіанти?
   - Ну, ми проживаємо кілька життів, які розгалужуються в кожній точці часу на безліч напрямків. Може, на одному з цих напрямків ми вже приходили сюди і визначалися з факультативами.
   - Це щось на зразок теорії Еверетта-Вілера?
   - Не знаю я ніякого Еверетта-Вілера! Давай розклад складати!
   Ми знову розійшлися, а коли закінчили з вибором додаткових курсів, виявилося, що все, обране нами, збіглося. Розподіливши всі обрані курси по днях тижня, ми отримали розклад, який навіть залишав нам вільний час у вівторок і в четвер з шістнадцятої до двадцять першої години плюс два вихідних.
   - Це, щоб Школу Магії відвідувати і з Плазмоїдами спілкуватися. - Прибрав я смартфон у кишеню рюкзака.
   - А чому тільки з Плазмоїдами? Може, ми й з іншими цивілізаціями знайдемо спільну мову? - Заперечила Зося, відчувши моє прагнення злитися з нею емпатично і ставлячи мозковий заслін. - Ми ще й з одногрупниками спільної мови не знайшли.
  304
   - Як?! Ми ж уже познайомилися з деким!
   - Шість школярів! Ах, як багато! А з рештою? Ти можеш абсолютно впевнено сказати, що розумієш всіх учнів Школи Магів? А Магістрів? Стоп! А хто взагалі такі ці Магістри? І хто такий Головний Маг? І що таке Магічний Голос? Бачиш, скільки ще незрозумілого навіть у нашій цивілізації!
   - Незрозумілостей цілий вагон і маленький візок! - Погодився я. З чого почнемо перетворення їх на розумілості?
   - З Магістрів і Магічного Голосу! Чому вони нас впустили до Магари? Чому допустили до занять, хоча вже набрали необхідну кількість учнів? Чому дозволили вільне відвідування? Чому нам дісталися такі незвичайні каблучки?
   - Я думаю, за один день на всі ці питання ми відповідей не знайдемо.
   - Але з чогось же треба починати! Пішли у Магару!
   Ми об'єднали енергії наших каблучок, як вчив Плазмоїд, і перемістилися в Магару.
   - Взагалі-то я уявляла собі Школу... - Озирнулася Зося в темному коридорі.
   - Я теж.
   - Тоді чому ж...
   - Балахони! - Здогадався я. - Ми ж не наділи балахони!
   - Отже, треба їх пошукати... - І Зося, підсвічуючи шлях променем каблучки, пішла вперед по коридору.
   Всього через п'ятнадцять-двадцять метрів коридор повертав, а за ним ми побачили балкончик, з якого сходи вели на вулицю Магари. Поруч з балкончиком була невеличка кімнатка з вішалками. Підібравши собі чорні балахони, ми вдягли їх і спустилися на вулицю. Майже навпроти нашого балкончика стояла велична будівля Бібліотеки, про що свідчив напис, зроблений великими золотими літерами на плиті з червоного граніту, підтримуваної квадратними чорними колонами.
   - Зайдемо? - В нерішучості зупинилася Зося.
   - Звісно! Не дарма ж нас сюди винесло! - І я рішуче підійшов до дверей.
  305
   Двері відчинилися самі, впускаючи нас у середину.
   - Автоматика чи магія? - Озирнулася на них Зося.
   - Будь-які технічні досягнення для непосвячених виглядають як магія. - З розумним виглядом відповів я. - Може, магія - це не просто диво, а якісь незрозумілі нам технології?
   - І ми цими технологіями повинні опанувати! - Вигукнула Зося.
   - Тиша повинна бути в бібліотеці! - Пролунав звідкись голос російського коміка Михайла Галустяна.
   - Ой! Де це? - Почала озиратися Зося.
   Прямо перед нами на полиці з книгами сиділа сова і кліпала очима.
   - Тиша повинна бути в бібліотеці! - Сказала сова, розчепіривши крила.
   - Сова розмовляє... - Розгублено прошепотіла Зося.
   - Ну то й що? Ви думаєте, тільки люди вміють розмовляти?
   - Ну, ще папуги... - Згадав я.
   - І папуги, і ворони, і сови, і навіть коти! Всі, хто захоче. - Сова перелетіла з полки ближче до нас і сіла на столі.
   - Ой, а я бачила в ютубі котів, що розмовляли! І собак! - Вигукнула Зося.
   - Угу! - Відповіла сова. - Навіщо прийшли?
   - Нам би бібліотекаря, запитати дещо... - Вибачаючись, попросив я.
   - Я і є бібліотекар! Що треба? - Сова прийняла поважну позу і наділа... окуляри! І звідки вона їх вийняла? Мабуть, ховала під крилом.
   - От цікаво, Магара - місто магів. - Почала Зося. - А хто взагалі такі ці Маги? Я маю на увазі не учнів, а справжніх Магів.
  306
   - Магами називали вчених в Атлантиді. Коли Атлантида загинула, вцілілі маги зберігали і передавали наступним поколінням свою науку. Намагалися передавати її і людям, але це призводило до небажаних наслідків. Тому більшою мірою її тепер зберігають, намагаються відновлювати втрачене і охороняють від деяких занадто цікавих. Справжніх магів вже не залишилося в живих, багато з їхніх знань втрачено, тому навчені їх нащадками люди, які намагаються відновити стародавні знання, називаються Магістрами.
   - А як же Школа? - Перервав я.
   - Школа Магів - це вельми обмежений експеримент. Быльшість учнів, які не зможуть виправдати надій Магістрів на воскресіння і розвиток магічної науки, наприкінці навчання все забудуть і повернуться до звичайного життя.
   - А ми? Чому нас назвали Інь-Ян і допустили до навчання?
   - Кожні двісті років ваші душі, записані на генетичному коді, відроджуються і об'єднуються, готуючи людство до отримання знань всього Всесвіту. У вас каблучки з записаним кодом доступу до інформації всіх цивілізацій, як на Землі, так і в Космосі. Це універсальний міжгалактичний ключ, який створили андромедці в одне зі своїх відвідувань Землі.
   - Щось таке і плазмоїд казав. - Пригадав я.
   - От бачите! Ви вже з іншими цивілізаціями почали знайомитися! - Сова подивилася на нас вже не так презирливо, а навіть з деякою часткою поваги.
   - А Магічний Голос! - Згадала Зося. - Мені дуже хочеться дізнатися, що це за дивний такий голос, який щось там знає, радить Магістрам, кого брати, а кого не брати в учні, і чому він обрав саме нас?
   - Магічний Голос - це свідомість Головного Мага Атлантиди, поєднана зі свідомістями інших Магів і записана на... як би це вам зрозуміліше пояснити... на носій інформації. Можна сказати, що хоча маги і зникли, їх загальна свідомість живе вічно.
   - Я читав щось таке. Передбачається, що в майбутньому так можна буде створювати безсмертні роботизовані особистості, записуючи на їх носії свідомість людини. Людина буде жити і думати навіть після смерті, правда вже не в тілі, а в машині.
  307
   - Отож! Щось на зразок цього. Тільки комп'ютер цей виглядає як кристалічна куля. Він вирахував вашу генетичну інформацію, визначив, що ви Інь-Ян і дав розпорядження допустити вас до Школи, забезпечивши каблучками.
   - А ви звідки все знаєте? Вас же там не було! - Здивувалася обізнаності сови Зося.
   - А я ще й читати вмію! У мене тут зібрана вся інформація, яка надходить у Магару.
   - У вас тут комп'ютер є? - Здивувався я.
   - Вся бібліотека - це величезний комп'ютер! Запитуйте будь-яку інформацію, і вона вам буде надана.
   - А як?
   - Як-як! Голосом!
   - І що, навіть про плазмоїдів є? - Не повірила Зося. - Ми з одним, звичайно, познайомилися, але зрозуміти його не дуже-то й змогли.
   - Для початку, думаю, вам треба розібратися з астралом... - Замислилася сова. - Точно, без астралу ви плазмоїдів не зрозумієте! - І вона, голосно ляскаючи крилами, вилетіла в інший зал.
   - А як знайти... - Спробувала крикнути їй навздогін Зося. - Книгу про астрал. - Закінчила вона вже просто у стелю.
   Одразу ж з однієї з полиць, майже з-під самої стелі до нас злетіла книга з великими готичними літерами на обкладинці.
   - "АСТРАЛ". - Прочитав я.
   - Така то-о-овста... - Розчаровано протягнула Зося. - Вона спробувала читати, але заплуталася в якихось незрозумілих термінах. - Може, потім почитаємо?.. Нам ще в Школу треба встигнути. - Знайшла вона гарну відмазку.
   - Можна і пізніше! - Погодився я. - Тільки давай книгу з собою візьмемо.
   - А може, звідси нічого виносити не можна?
  308
   - Я думаю, якщо виносити не можна, то книга сама полетить на полицю, а якщо можна, буде вести себе спокійно. Зараз перевіримо! - І я попрямував до виходу.
   Книга з рук не виривалася.
   В клас ми потрапили одними з перших.
   - Що це у вас? - Підскочив до нас Рафаель, побачивши важкий том. - Астрал? А навіщо?
   - Про всяк випадок. - Ухильно відповіла Зося.
   Ми, як завжди, сіли в кутку столу, і я розкрив книгу. Якісь схеми, графіки, слова, що не складалися у мозку в інформацію... І раптом з громом і димом з'явився Магістр.
   - Хай буде з вами Магія! - Проголосив він, сідаючи на трон.
   - Хай буде з вами Магія, Магістр! - Відповіли ми.
   - Сьогодні ми заглибимося у фізику. - Почав Магістр.
   - О, фізика... Вона мені ще у школі набридла. - Простогнала фіолетова Ептоза. - Я думала, що хоч тут можна буде без неї обійтися.
   - А у мене з фізикою все добре. - Зраділа Зося. - У мене тато фізик!
   - Що знали древні про фізику? - Запитав з під каптура Магістр.
   - Та що вони могли знати?! - Вигукнув Азазель. - Ну, камінь там кинути або спис...
   - Вогонь вміли розпалювати. - Додала Лама.
   - Воду кип'ятити. - Підхопила Ептоза.
   - А стародавні греки знали, що все складається з атомів! - Згадав Рафаель.
   - У давнину мудреці і Маги мали дуже серйозні знання з фізики. - Маг підняв руку, зупиняючи учнів. - На жаль, багато чого з їх знань було загублено і нам по крупинці доводиться їх відновлювати. Все у світі вони ділили на три групи: світ духовний, світ астральний і світ фізичний.
   - О! Мабуть, нам сьогодні саме щось про астрал розкажуть! - Зраділа Зося.
  309
   - Всі ці світи не існують окремо, а взаємопронизують один одного. Візьміть, наприклад, посудину і наповніть її камінням. Потім всипте пісок Дрібний пісок проникне між великими каменями. Потім залийте це водою. Вода проникне і між камінням і між частинками піску. А між частинками води ще виявляться частки повітря. Так само всі світи проникають один в одного, утворюючи все різноманіття нашого світу. Світ фізичний - це матерія, всі фізичні тіла. Світ астральний - це світ енергії, світ духовний - це тонкий світ, або просто дух. З чого складаються матеріальні тіла?
   - З молекул! - Вигукнув хтось спереду.
   - З атомів! - Заперечила Зося.
   - Так, будь-яку речовину можна розкласти на молекули, а молекули - на атоми. І якщо сучасна фізика вважає атоми неподільними, то стародавні маги вміли розкладати їх на ще дрібніші елементи, так звані "первинні атоми". Так само, як в основі всього живого лежать одні й ті ж самі елементи ДНК, в основі всіх матеріальних тіл лежать одні й ті ж самі первинні атоми. Що це нам дає?
   - Якщо це й насправді так, то розклавши, наприклад, залізо на первинні атоми, ми могли б скласти їх по-іншому і отримати золото! - Зрадівши, підскочив Азазель.
   - Абсолютно вірно! Цим і займалися середньовічні алхіміки.
   - І називали це трансмутацією металів! - Знову вигукнув Азазель.
   - Скільки елементів визнавали древні? - Поставив всім питання Магістр.
   - Чотири! - Викрикнув хтось за лівим крилом столу. - Земля, вода, повітря і вогонь.
   - Це лише чотири символи матерії або фізичного світу. Земля є символом всіх щільних, тобто твердих тіл. Вода - символом всіх рідин. Повітря - символ всіх простих газів. Вогонь - символ ефірних газів. Крім того, стародавні визнавали ще й п'ятий елемент...
   - Кохання! - Вигукнула Лама. - Я в кіно бачила!
  310
   - Всі ми бачили кіно "П'ятий елемент", але до справжньої магії він не має ніякого відношення. П'ятий елемент - це ефір, ще тонша, ніж гази, матерія, яка вже переходить в енергію. Оцей п'ятий елемент і є астралом.
   - Ух! - Полегшені видихнула Зося. - Тепер все стає більш зрозумілим!
   - За первинними атомами слідують ще більш дрібні - астральні. - Продовжив Магістр. - Тобто, астрал - це теж матерія, але більш тонкого плану, що носить більш духовний характер.
   - А далі древні теж ділили матерію? - Запитав хтось праворуч.
   - Звісно! За астралом йде ще більш тонка, більш духовна, і так до нескінченності, до наближення до чистого духовного принципу. Отже, дух - це принцип енергії, енергія проявляється в матерії, яку приводить у рух. Астрал проникає всюди і оточує весь світ, пов'язуючи не тільки речі на Землі, а й сонячні і зоряні системи. А через те, що атоми будь-якої матерії під дією енергії знаходяться у вібрації, відбуваються різні явища: звук, світло, електрика, теплота, Х-промені, N-промені, магнетизм і так далі.
   Я озирнувся: майже всі учні трохи занудьгували, мабуть, як і у мене, у багатьох були проблеми з фізикою.
   - А тепер, щоб ви не нудьгували, знайомтеся з астралом самостійно! - Магістр стукнув скипетром об підлогу, і на столи з полиць злетіла ціла зграя книг.
   До нас книги не підлетіли.
   - І як вони знають, що ми вже взяли? - Здивувалася Зося.
   - Бібліотечний комп'ютер! - З повагою зазначив я.
   Ми знову розкрили книгу. Тепер вона стала набагато зрозумілішою.
   - Давай, я буду читати! - Зося присунула книгу до себе. - Я в фізиці більше розбираюся. Так... Відповідно до законів фізики, астрал підпадає під дію відцентрової та доцентрової сил, у результаті злиття яких виходить врівноважений круговий рух. Астрал може поляризуватися як в позитивному, так і в негативному напрямках, перебуваючи при цьому в постійному кругообігу, як замкнений електричний струм. Всі ці рухи відбуваються з величезними швидкостями, що перевищують навіть швидкість світла, тому наші поняття про час і простір до астралу застосовувати не можна... Ти щось зрозумів?
  311
   Чесно зізнатися, я взагалі слухав Зосю лише краєм вуха. Від усієї цієї фізики мене тягнуло на сон, і я ледь стримувався, щоб не позіхати.
   - Майже нічого. У мене все повз вуха проходить. Зрозумів тільки, що час і простір там зовсім не такі, як у нас і швидкості перевищують світлові.
   - Ну хоч щось! - Зося деякий час читала про себе, а потім вигукнула: - Ось! Це вже ближче до практики! Плюс астралу називається Аод, його символом є Сонце, колір - червоний. Мінус - Аоб, символ - Місяць, колір - блакитний. Прокинься! Краще запиши це все в табличку!
   Мені довелося скинути дрімоту, взяти в руки ручку, розділити лист блокнота на дві половини і записати:
  Аод - "+" астрала Аоб - "-" астрала
  символ - Сонце символ - Місяць
  колір - червоний колір - блакитний
  в основі лежить іона
   символ - голуб в основі лежить ереб
   символ - ворон
  сила розширення,
  простору, життя сила стиснення,
  часу, смерті
  В урівноваженому русі вони утворюють Аор - Астрал,
  або астральне світло;
  символ - дві переплетені змії.
  
   Поки я малював і записував таблицю, сонливість пройшла, тепер я уважніше слухав Зосю.
   - Маги вміли керувати течіями астралу і виробляти чудеса. Наприклад, через Аод можна розсіяти матерію до первинних атомів, а через Аоб згустити гази чи матеріалізувати астрал у задуману форму. Або проходити крізь стіни: можна розсіятися до атомів, пройти крізь матерію і на іншій стороні знову матеріалізуватися.
  312
   - Прикольно! Я теж так хочу! - Тепер мені було цікаво.
   - Так само, як у повітрі, насиченому електрикою, заряди можуть конденсуватися, утворюючи кульові блискавки. В результаті конденсації астралу можуть вийти астральні тіла - астросоми.
   - Стій! Може, плазмоїди - це розвинені до високого розуму астральні тіла?
   - Може бути... Кульові блискавки утворюються близько позитивних центрів, а астросоми - близько негативних. - Продовжила Зося.
   - Отже, астрал - це світ енергій, тепер зрозуміло, чому вони називають себе Енергетами! - Здогадався я. - А якщо астросоми набагато ближчі до духовного світу, ніж ми, то плазмоїди - більш одухотворені, ніж ми. Тепер би розібратися, що у нас спільного.
   - Так... ось! Знайшла! Всі - і люди, і тварини, і рослини, і мінерали мають у своєму фізичному тілі і астросому, і частинку духу.
   - Дай-но, я спробую розібратися! - Я потягнув книгу до себе.
   Виявляється, навіть мінерали одухотворені і можуть бути розумними! Через те, що астрал проникає всюди, в будь-якому мінералі є і астросома, яка привчає мінерал до органічного життя. Одухотворений астросомою мінерал починає рости, кристалізуватися. Коли процес життя мінералу закінчується, він виходить на більш високий план - стає рослиною. При зростанні рослини, збільшується і його астросома. Після загибелі рослини він переходить у тварину, потім у людину, потім у душу і різні духи більш високого плану, поступово наближаючись до найтонкішого духу...
   - Уявляєш, Зося, виявляється в мінералах є зародковий розум, який виражається в симпатіях і антипатіях мінералів.
   - І рослини теж розумні, не кажучи вже про тварин! - Підхопила Зося. - Ой, а що це за стрілочки?
  313
   Стрілочка вниз вказувала на інволюцію, тобто на матеріалізацію духу; стрілочка вгору - на еволюцію, тобто на одухотворення матерії.
   - Отак все у Всесвіті еволюціонує і стає розумним. Тільки от до Межі, визнаній Конфедерацією Цивілізацій, ще не всі дійшли.
   - А може, на деяких планетах і дійшли! Дивись, тут далі про людину написано! Ти читай, а я буду таблицю складати! - Схопила Зося ручку і присунула до себе блокнот.
   Людина розглядалася через три плани:
  духовний план астральний план матеріальний
  план
  вищі духовні поняття і спонукання розум, почуття, бажання астральні та фізичні тіла
  чистий дух, істина,
  мудрість, доброта, любовь до ближнього,
  ідея прекрасного, гармонія, краса розум, совість, почуття, пристрасть, любовь, інстинкт,
  фізичний потяг астросом,
  життєва сила,
  фізичне тіло,
  органи
  Всі елементи людини об"єднуються волею.
  
   - Отже, якщо зібрати всю силу волі в кулак, то можна змусити себе еволюціонувати швидше! - Зрадів я. - І тоді нас визнають більш духовними і приймуть до Конфедерації.
   - Непогана ідея! До речі, виходить, що думка - це така сила, яка здійснює взаємодію між духом, астросомою та тілом людини.
   - Я би навіть сказав, що думка - це вібрація духу, що передається спочатку астросомі, а потім мозковій матерії.
   - Тепер зрозуміло, як за допомогою вібрацій розмовляв з нами плазмоїд!
   - Добре плазмоїдові, він харчується чистою енергією. А мені від усього цього читання страшенно захотілося їсти! Я би, мабуть, зараз цілого баранчика з'їв!
   - І не дивно! Адже ми лише снідали, хоча і об одинадцятій годині, а зараз вже майже дев'ята вечора.
   - Думаю, час вже додому!
  314
   І хоча багато хто з учнів все ще сиділи над магічними книгами, ми з Зосею потихеньку встали і вийшли з класу.
   - Книгу завтра до Бібліотеки віднесемо? - В нерішучості зупинилася Зося. - Щось мені йти туди зовсім не хочеться.
   - А вона нам ще потрібна?
   - Ні.
   - Гей, книга! Ти сама до Бібліотеки можеш повернутися? - Запитав я, тримаючи книгу на витягнутих руках.
   Книга, як ні в чому не бувало, злетіла і полетіла вздовж вулиці на висоті близько двох метрів.
   - Мабуть, тут не тільки Бібліотека - комп'ютер, а й усе місто. - Припустив я.
   Ми з Зосею одразу ж, не відходячи від Школи, перемістилися за допомогою каблучок до моєї квартири. Коли ми наминали приготовану мною на швидку руку вечерю, в кухні знову з'явився плазмоїд. Виснажені за день, ми дуже хотіли спати.
   - То спить собі на здоров'я! - Провібрувала у нас в головах думка плазмоїда. - Я ж можу зчитувати ваші вібрації і під час сну. Мені з вами для цього розмовляти не потрібно. Швиденько прийнявши душ, ми лягли в ліжко і майже одразу ж вирубалися...
  ***
   - Янек! Вставай, тебе чекають великі справи! Янек! Вста...
   - Який у тебе будильник настирливий! - Подивилася на годинник Зося. - Ще тільки сьома ранку! Не хочу! - І вона з головою закуталась у ковдру.
   Я почав видирати ковдру з її чіпких рук, зав'язалася жартівлива боротьба, що перейшла незабаром у поцілунки і пестощі. Кохання, яке повністю заволоділо нами, відсунуло весь світ кудись за горизонт. Тільки думка, що провібрувала у головах: "Ваші відомості про астрал дуже допомогли мені розібратися в людях!" - повернула нас до реальності.
  315
   Після сніданку ми вирішили спочатку відпочити на пляжі, трохи покупатися, а потім спуститися у Магару. Ні про що, крім кохання, на пляжі не думалося. Ще б пак! Річка, пісок, сонце, Зося в купальнику... Ми цілувалися і у воді, і під водою, і на березі, але нам все було мало. І хоча на пляжі людей майже не було, хотілося повного усамітнення.
   Розімкнувши губи після чергового поцілунку, ми раптом виявили себе на березі річки, але не Рави, а Маги. Мабуть, наше прагнення до усамітнення перенесло нас сюди, під землю. Ми лежали на жовтувато-салатній траві в оточенні кущів з чорними і червоними квітами.
   - Хочеш, я тобі букет назбираю? - І я, не чекаючи відповіді, підскочив до кущів і зібрав невеликий букет - дві чорні і три червоних квітки.
   - Червоні пахнуть трояндами. - Зося почала нюхати букет. - Навіть не трояндами, а концентрованою трояндовою олією. А чорні... Чорні викликають меланхолію і печаль, вони пахнуть якось сумно... фіалками і ліліями, і трохи морською ніччю... - По щоці Зосі покотилася самотня сльозинка.
   - Ну, що ти, Зосінька... - Розгубився я. - Чого ти плачеш? Я ж тут... Я тебе кохаю... - Я обійняв Зосю і почав цілувати її, заспокоюючи.
   Квіти розсипалися навколо нас. У Зосі сльози вже лилися потоками.
   - Якщо ти мене не будеш любити щосили, я просто зараз помру. - Ридаючи, промовила Зося.
   Мене охопила така сильна пристрасть і любов, що хотілося повністю розчинитися у Зосі та померти. Знемагаючи від кохання і стікаючи сльозами, ми повністю віддалися одне одному... Катаючись у поривах пристрасті по траві, ми поступово скотилися до самої води і впали у річку. Вода нас охолодила і заспокоїла.
   - Що це з нами було? - Запитала Зося, поступово приходячи до тями.
   - Гадки не маю. Неначе наркотик якийсь... Ой, це ж, мабуть, квіти! Треба бути з ними обережнішими.
   - Я повинна перевірити! - Прокинувся у Зосі експериментатор.
  316
   Вона підійшла до червоного куща і понюхала квіти. По її обличчю розпливлося задоволення, а в очах зі ще більшою пристрастю засвітилося кохання. Від запаху чорних квітів обличчя Зосі осунулося і засмутилося, в очах з'явився трагізм, по щоках знову заструменіли сльози.
   - Мені навіть хочеться померти. - Струшуючи ману, зізналася Зося.
   - Точно! А коли і червоні, і чорні квіти були поруч, мені хотілося кохати тебе до нестями і з цим коханням померти. Давай-но більше не будемо їх чіпати.
   - Давай. - Погодилася Зося, вже повністю прийшовши до тями. - А куди ми тепер?
   - Треба подумати...
   І тут нас заволокло перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Цей життєвий варіант закінчився.
  
   Повернення-1:
   Перейдіть на сторінку 90 до пункту "Повернення-2" розділу Љ 6 "Рівень-2. Орел-Решка".
  
  Розділ 20. Рівень-3. Орел-Ребро-Орел.
   Прокинулися ми в Зосиному ліжку близько восьмої години. Одразу вставати не хотілося, тому ми повалялися трохи, займаючись коханням, а коли, нарешті, Зося зіштовхнула мене з ліжка, на підлозі я знайшов монетку, що лежала пірамідкою догори. Після сніданку Зося запропонувала переглянути всі записи на смартфоні.
   - Будемо робити домашнє завдання! - З видом учениці-відмінниці розпорядилася вона.
   - Слухаюсь і підкоряюся! - Жартівливо вклонився я і сів просто на килим по-турецьки.
   Зося прилаштувалася поряд і зазирнула в смартфон.
  317
   - Так... З каблучками ми вже розібралися, вони багато чого можуть, треба тільки тренуватися... Квіти... Квіти кохання і квіти печалі - теж зрозуміло... Піраміда. Там різні цивілізації, обов'язково треба туди навідатися!.. Старовинний єгипетський календар, таблиця планет... Ось! Ми хотіли спробувати зателефонувати за цими номерами! Який виберемо?
   - Дай-но подивитися!.. У них у всіх різна кількість цифр: є по сім, по шість, по вісім... А у Місяця - цілих чотирнадцять! Це найдовший номер.
   - От з нього і почнемо! Диктуй! - Зося приготувалася набирати номер.
   - Почекай, а раптом ми до кого-небудь на Землі зателефонуємо?
   - То й що?! Скажемо, що помилилися номером і від'єднаємось!
   - А мені через якесь незрозуміле відчуття дежавю...
   - Так-так?
   - Мені здається, що треба задіяти наші каблучки. - Закінчив я, остаточно піймавши за хвіст думку, що намагалася втекти. Думка пару разів сіпнулася, але потім заспокоїлася і зовсім буденно вляглася в улоговинці мозкової звивини. - Тепер я точно знаю, що без каблучок з жодною планетою зв'язатися не вийде.
   - Добре. А як?
   - Промені каблучок треба з'єднати і направити вгору, у вигляді антени. Найкраще це робити не в приміщенні, а на відкритому просторі. - Зчитував я інформацію з думки-дежавю.
   - Балкон підійде? - Озирнулася Зося по сторонах.
   - Може і підійде... - Думка-дежавю, яка до цього спокійно лежала в одній зі звивин мозку, раптом кудись зникла. - Але краще піти в гори! Звідти до космосу набагато ближче!
   Насправді мені просто хотілося романтики. А що може бути романтичніше за прогулянку з коханою в горах?! Наша Дебова гора, звичайно, не Памір, але і там дуже красиво.
   - Тоді я перевдягнусь! У гори в спідниці не підеш! - І Зося випурхнула з вітальні.
  318
   Я про всяк випадок зібрав у рюкзак дещо з їжі, прихопив пляшку з водою і, сам не знаю чому, склав туди ж велику клейонку, що лежала в ящику кухонного столу.
   - На чому поїдемо? - Зося стояла у дверному отворі у вузьких сіро-зелених штанцях і салатній майці.
   - Яка ти... - Не міг я на неї надивитися.
   - А що? Цілком по-похідному... - Зося покрутилася переді мною - І на велосипеді можна, і на скейті...
   - І на каблучці.
   - На якій... А! Ми перемістимося туди за допомогою каблучок?! Клас! Давай, на саму вершину!
   Я обійняв Зосю за талію, ми взялися за руки, притиснувши одну каблучку до іншої, зосередилися, представляючи вершину Дебової гори, і заплющили очі...
   Легкий вітерець, що повіяв мені в обличчя, змусив відкрити очі. Вгорі було яскраво-синє небо з легкими хмаринками десь на горизонті. Внизу - гірський ліс. А ми з Зосею стояли на вільному просторі однієї з вершин гори, порослому травою з дрібними гірськими квітами.
   - Крутяк! Як гарно!... - Зосині зелені очі блищали наче справжні смарагди.
   - Так, гарно, особливо очі... - Я обійняв Зосю, заглядаючи у бездонну зелень.
   - Які ще очі? - Зося подивилася на мене. - Я про все навколо... А у тебе очі сіро-блакитні і начебто з хмаринками...
   У смарагдовій глибині Зосиних очей я побачив фантастичний краєвид з горами, каньйонами, річками і заходами двох зелених сонць... Зося, мабуть, теж побачила в моїх очах щось цікаве, тому що вдивлялася в них, як у захоплюючу книгу. Ми довго так стояли, обійнявшись, і розглядаючи пейзажі в очах одне одного. Нарешті, Зося похитала головою і зробила крок назад.
   - Ніколи не думала, що в звичайних очах можна таке побачити.
  319
   - А може, у нас очі незвичайні. Може, вони зберігають відбитки світів, в яких ми колись були.
   - У минулих життях?
   - Може, в минулих, а може, в майбутніх. Хто знає, що там у цих віялових розгалуженнях раніше, а що пізніше. Може наше "зараз" десь ще не настало, а десь уже давним-давно пройшло.
   - Зараз у нас - це зараз! Досить мені голову морочити! Давай, номер набирай!
   Ми стали один навпроти одного, сплели пальці лівих рук так, щоб наші каблучки стикнулися, і підняли їх угору, направивши зелені промені, що одразу спалахнули, кудись у космос.
   - Набирай: 9-81-369-3321-2321. - Почав я диктувати переписане на папір число Місяця, в той час, як Зося правою рукою натискала цифри на смартфоні.
   Деякий час чулися гудки виклику.
   - Довго отак стояти? - Прошепотіла Зося кудись у моє плече.
   - Головне, руки не опускати. - Прошепотів я в її маківку, роздуваючи волосся, яке прагнуло влізти мені в ніс.
   Гудки припинилися. Зі смартфона почулося щось схоже на щебетання птахів, ревіння кита і гру органу, причому не окремо, а все одночасно. При всій неймовірності й чужості цих звуків, створювалося відчуття чогось високого, прекрасного і надзвичайно мудрого.
   - Алло! Нічого не розумію... - Зося піднесла слухавку до вуха. - Алло! Там хтось є?
   - Алло! - Відповів звичайний людський голос. - Місячна база на зв'язку. Хто питає?
   - Інь-Ян! - Чомусь в один голос відповіли ми.
   - Хочете запросити інформацію чи перенестися?
   - І те, і те! - Знову разом відповіли ми.
   - І можна без хліба. - Пошепки додала Зося, вивільняючи свою руку з моєї.
   - Тримайте промінь! - Перебив її голос зі смарту. - Перенесення починається! П'ять, чотири, три, два, один...
  320
   Навколо стало абсолютно темно. Тісно притиснуті одне до одного, з витягнутими вгору лівими руками, ми вчепилися правими за талії і відчули дуже швидкий зліт. Кілька секунд - і ми стоїмо в центрі якогось круглого приміщення, оздобленого сріблястими металевими панелями.
   - Промені можна опустити. - Сказав все той же голос, але вже не зі смарта, а від стіни.
   Повернувшись на голос, ми побачили двох... інопланетян! Це були гуманоїди в сріблястих комбінезонах: дуже тонкі, зростом близько двох метрів, з витягнутими черепами, великими очима і маленькими безгубими ротами. Носів у них не було, тільки невеликі горизонтальні щілини на опуклості над ротом. Коли один з них піднявся і попрямував до нас, ми відзначили їх не людську гнучкість: по два ліктьових і колінних суглоби на кожній кінцівці дозволяли і рукам, і ногам згинатися у всіх напрямках. Ще у них були хребти, що згиналися в різні боки, дуже довгі шиї і пальці на руках, які постійно ворушилися, як щупальця, тому перерахувати їх мені ніяк не вдавалося. Між собою вони говорили тою самою мовою, яку ми спочатку почули зі смартфону. Але до нас вони звернулися цілком по-земному:
   - Місячна база вітає людей!
   - Крутяк!.. - Тільки й зміг вимовити я.
   - Ходіть, де хочете, дивіться, що захочете, питайте, кого зупините. Вам, як контактерам від людей, забезпечених каблучками Інь-Ян, дається повний допуск до інформації. - Інопланетянин, що підійшов до нас, якось незрозуміло зігнувся, що у них, мабуть, означало вітання. - А поки просто роззирніться. Не будемо вам заважати. - І він вийшов крізь двері, які розсунулися у металевих панелях.
   - Які вони... Зовсім не схожі на андроїдів-андромедців. Ті були, хоч і трошки незвичайними, але людьми. - Прошепотіла Зося. - А ці довгі, тонкі, звивисті, як...
   - Шнурки. - Закінчив я. - Андромедці створювали нас за своєю подобою. А ці "шнурки" - інші. Пам'ятаєш, Бастед казала, що інші теж до нас прилітають і спостерігають. От, навіть базу на Місяці побудували.
  321
   - Цікаво, звідки вони? Може, запитаємо?
   - Давай потім. Спочатку треба роззирнутися... - І я потягнув Зосю до виходу зі сріблястого залу.
   Абсолютно невидимі в стіні двері при нашому наближенні розсунулись, і ми вийшли в коридор.
   - Янек, тримай мене, будь ласка за руку! Бо мені весь час здається, що я зараз злечу до стелі.
   - Не злетиш! Тут просто сила тяжіння менша, ніж на Землі. Давай, спробуємо пробігтися?
   Ми побігли по нескінченному коридору величезними, метрів по шість, кроками. Навколо снували "шнурки" в однакових комбінезонах, на нас з Зосею ніхто не звертав уваги, всі були зайняті своїми справами. Побігавши так хвилин з п'ять, я пригальмував Зосю.
   - Час вже про щось дізнатися. Наприклад, куди можна вийти з цього коридору. - Запропонувала вона.
   - Вибачте... - Звернувся я до одного зі "шнурків", який пробігав повз, але він навіть не пригальмував.
   - Будь ласка... - Спробувала Зося зупинити іншого - з тим же результатом.
   - Як нам... - Повний ігнор.
   - Нам би запитати... - Ніякої реакції.
   - Таке враження, що нам це сниться. Причому, вже не в перший раз. - Зося спинилася і притулилася до стіни. - Просто, хоч плач!
   - Так, спокійно, тільки спокійно! Плакати не треба, просто стоїмо і дивимося.
   - На що?
   - На все!
   Туди-сюди по коридору продовжували сновигати "шнурки" в сріблястих комбінезонах. Я виділив поглядом одного з них і вирішив простежити тільки за ним. "Шнурок", пробігши метрів з двадцять, зупинився перед рівною стіною, приклав до неї руку, і в стіні розсунулися двері. "Шнурок" ступив в отвір і двері засунулися.
   - Еге ж! За мною! - Скомандував я Зосі.
  322
   Підійшовши до того місця, де зник інопланетянин, я озирнувся спочатку направо, потім наліво. Ніхто на нас не дивився.
   - Спробуємо... - Я обережно торкнувся стіни правою рукою.
   Нічого. Стіна залишалася монолітною.
   - Гаразд, а так?.. - Я торкнувся стіни лівою рукою, на якій одразу ж мигнула зеленим промінцем каблучка.
   Двері розсунулися.
   - А хіба нам туди можна? - Запитала Зося.
   - Сказали ж, ходіть, де хочете!
   Я рішуче ступив в отвір і втягнув Зосю, яка упиралася, за собою. Ми стояли в абсолютно порожній круглій кімнаті, схожій на внутрішність сфери. Висвітлена ця сфера була темно-червоним світлом, який струменів, здавалося, звідусіль. У центрі сфери висіла велика куля, що переливалася безліччю кольорів. Підійшовши ближче, ми зрозуміли, що це не куля, а багатогранник, причому всі грані його представляли собою правильні шестикутники.
   - Як стільники. - Провела Зося пальцем по поверхні кулі-багатогранника. - Дивись, одні грані - зелені, схожі на смарагди, а інші - багатобарвні...
   - Смарагдові та сердолікові багатогранні кристали зібрані в єдиний комп"ютер. - Невідомо звідки почувся голос.
   - Ой! - Зося відскочила і через малу силу тяжіння опинилася під самісінькою стіною. - Це хто?
   - Я Магар Радаж - комп'ютерна особистість Мага, одного з останніх атлантів, що вижили після катастрофи.
   - Яких атлантів? Тих самих? - Запитав я.
   - Якщо ви маєте на увазі цивілізацію атлантів з Землі, то тих самих.
  323
   - А у нас на Землі є підземне магічне місто - Магара, а над ним кафе - Магараджа. Це, мабуть, на вашу честь?
   - Може і на честь мене, а може, на честь якогось іншого Мага, одного з нащадків тих атлантів, хто врятувався.
   - Ой, а розкажіть про атлантів?! - Осміліла Зося.
   І комп'ютер, зібраний з безлічі дорогоцінних кристалів, розповів нам, що колись на Землі жила раса атлантів. Потім їх цивілізація зникла внаслідок глобальної катастрофи. Найцінніші особистості були переписані на комп'ютерні програми і, отримавши таким чином безсмертя, розіслані в різні точки Всесвіту.
   - А як визначалася цінність особистостей? - Зося сіла на підлогу по-турецьки і тепер дивилася на багатогранник знизу уверх.
   - Цінність особистості визначалася за кількістю і якістю знань, збережених в її пам'яті. Атланти, які володіли усіма знаннями, секретами, досягненнями своєї цивілізації, називалися Магами. У кристалічні комп'ютери було поміщено близько ста тисяч особистостей Магів. Частина з них залишилася на Землі, частина - на планетах Сонячної Системи, а більшість вирушили до відомих атлантам населених світів нашої та інших галактик та у подорожі по всьому Всесвіті.
   - А ви?
   - А мене відправили на Місяць, на одну з інопланетних баз.
   - А звідки ці інопланетяни тут взялися? - Поцікавився я.
   - З самого центру нашої галактики, з планет, що обертаються навколо молібденових зірок. Вони були одними з ініціаторів створення Конфедерації Вищих Розумів.
   - А що це за Конфедерація Вищих Розумів?
   - Це величезне загально галактичне об'єднання всіх розумних істот, які перейшли певний поріг розвитку розуму. Атланти в нього входили, а ви, люди, поки ні. Центром Конфедерації є місто-галактика Мрчіктулан.
  324
   - Як це - місто-галактика? Навіть не планета, не якась там сонячна система, а ціла галактика?
   - Так, це дуже красива Райдужна Галактика, що знаходиться за сотні тисяч світлових років від нашої. - Охоче пустився у спогади Магар Радаж, очевидно скучивши за спілкуванням. - Завитки її спіралей переливаються безліччю неймовірних кольорів, зірки в них сяють дорогоцінним камінням, і все разом схоже на вогні великого міста. У центрі цієї галактики майже вакуумний простір з величезною планетою посередині. Ця гігантська планета називається Мрчін. Навколо неї обертаються п'ять зірок - червоних карликів, причому по одній орбіті, ніби наздоганяючи одна одну.
   - Все навпаки: зірки обертаються навколо планети?! - Здивувалася Зося.
   - Нічого дивного, колись вона була зіркою, але потім, вибухнувши, перетворила на зірки п'ять своїх планет, а сама охолола. Зараз це планета розмірами з п'ятдесят наших сонць.
   - А як же ці шнур..., тобто Мрчіктуланці змогли до нас дістатися?
   - По-перше, їх кораблі працюють на мікроколапсарних двигунах. Мікроскопічні чорні діри викидають з ракетного двигуна гамма-імпульси, дозволяючи розвивати при міжзоряних перельотах швидкості у тисячі світлових років. По-друге, спочатку часів вони добиралися до нас не з Райдужної галактики, а з центру нашої, як я вже казав, від Молібденових зірок. А по-третє, вся Галактика Мрчіктулан, а також всі галактики, включені до складу Конфедерації, пронизані дуже густою мережею підпросторового метро так, що з будь-якої планети біля будь-якої зірки можна потрапити на будь-яку планету будь-якої іншої зірки, що входить у цю Конфедерацію. На Землі підпросторового метро поки немає, а от на Місяці вихід є.
   - А ця база? Чому американці, коли висадилися на Місяці, її не помітили?
  325
   - База розташована під поверхнею Місяця на його зворотньому від Землі боці.
   - От би нам екскурсію по цій базі!.. Але ці шнурки, тобто, вибачте, мрчіктуланці зовсім не звертають на нас уваги!
   - Я можу провести вам екскурсію! - Зрадівши можливості довше поспілкуватися, вигукнула куля-Магар.
   - Нам що, можна вас звідси винести? - Я з побоюванням подивився на величезний багатогранник, що важив, мабуть, кілограмів шістдесят.
   - Навіщо виносити? Можна спілкуватися на відстані.
   - Як це?
   - Через ваші каблучки. Направте їх промені на мене, я підключуся!
   Промені каблучок торкнулися граней багатогранного комп'ютера, і голос зазвучав тепер з них.
   - Для початку пропоную вийти на поверхню! Для цього вам треба буде надіти скафандри. Вони знаходяться біля шлюзу. Виходьте зі сховища моєї Особистості і повертайте направо...
   Ми йшли коридорами місячної бази, повертаючи то туди, то сюди.
   - Цікаво, а як ми вліземо в їх скафандри? - Прошепотіла по дорозі Зося. - Вони ж такі тонкі й довгі, а ми...
   - Гуманоїдні скафандри створені з "розумної" тканини. Вони підходять всім, хто має один тулуб, одну голову, дві ноги і дві руки, підлаштовуючись під особливості організму і його розміри. - Охоче пояснив Магар Радаж.
   Замість шаф з розвішеними в них скафандрами, мрчіктуланці використовували сріблясті циліндри. За порадою голосу Магара Радажа з каблучки, я тупнув ногою по підлозі біля стіни звичайного коридору, і з підлоги піднявся цей самий циліндр. Всередині знаходився якійсь одяг незрозумілої форми і розміру. Ми почали абияк натягати це на себе, а воно одразу ж набирало зручної для нас форми. Через пару хвилин ми стояли у таких самих сріблястих комбінезонах, як і всі "шнурки", що пробігали повз. Причому самі каблучки ніби пройшли крізь тканину комбінезонів, і залишалися не захованими.
  326
   - Тепер треба надіти шоломи і ранці з двигунами. Вони знаходяться в циліндрі біля іншої стіни. - Повідомив голос Магара Радажа, який, мабуть, міг нас не тільки чути, але й бачити.
   Тепер по підлозі тупнула Зося. У нових циліндрах виявилися еліпсоїдні прозорі шоломи з якимись трубками, зібраними на потилиці в подобу химерної зачіски, і обтічні ранці з невеликою дірочкою знизу. Як тільки ми одягли шоломи на голови, вони одразу ж, ніби приварилися до комбінезонів. Ранці без лямок і кріплень теж просто прилипли до наших спин і зовсім не обмежували рухів.
   - Тепер можна виходити! - Урочисто проголосив Магар.
   Він проспівав якусь дивну мелодію і в стелі прямо над нами відкрився круглий прохід з вертикальною шахтою.
   - Натисніть кнопки на зап'ястках! Вони включать реактивні двигуни, і ви підніметеся вгору. - Продовжував пояснювати голос.
   Швидкість підйому була невеликою. Приблизно з такою ж швидкістю піднімаються наші звичайні флай-скейти, коли влаштовуються паради зі спецефектами.
   Кілька хвилин - і ми вилетіли з люка, захованого в одному з місячних кратерів. Зверху Місяць виглядав зовсім звичайно. Ніяких будівель, ніяких кораблів чи літаючих тарілок, ніяких вогнів або механізмів. Абсолютно незаселений супутник Землі. Якби ми щойно не вилетіли з його надр, ні за що б не здогадалися, що хтось може в ньому жити.
   - Місячна база мрчіктуланців займає площу 12307,82 квадратних кілометри і знаходиться на глибині 57,31 кілометри під поверхнею. - Віщав голос нашого гіда в шоломах. - У плані база виглядає як еліпс, а в об'ємному зображенні - як яйце. Це яйце має дев'яносто сім рівнів по вертикалі, дванадцять шахтних причалів для космічних кораблів і 1728 шахтних виходів для гуманоїдів у скафандрах, як у вас. З бази постійно ведуться спостереження за розвитком цивілізацій на Землі. Хоча будували мрчіктуланці цю базу для всіх гуманоїдних, найчастіше її відвідують вихідці з молібденових зірок, названі вами "шнурками". Іноді тут з'являються андромедці, які більше за всіх інопланетян схожі на людей. Решта бувають дуже рідко.
  327
   Ми летіли над Місяцем на висоті близько шістдесяти метрів. Пролітали над якимись хребтами, спускалися у розломи і кратери, милувалися величезними зірками на абсолютно чорному небі і навіть бачили Марс.
   - Шкода, Землі не видно. - Зосі вже набридло дивитися на зірки.
   В принципі, довго так гуляти сенсу не було, тому приблизно за годину ми повернулися на базу.
   - Їсти хочеться жахливо! - Повідомив я комп'ютерному Магару, коли ми скинули комбінезони та залишилися у своєму звичному одязі.
   - Тут є їдальня. Думаю, андромедська їжа вам цілком підійде. Йдіть по коридору...
   І знову ми петляли незліченними коридорами, що зміїлися і пересікалися, здавалося, без будь-якої системи.
   - Тут! - Повідомив голос Магара Радажа. - Доторкнися рукою до стіни.
   Приміщення, яке відкрилося, зовсім не нагадувало їдальню. Воно було, скоріше, схоже на рубку корабля. Якісь скляні панелі, якісь пульти з кнопками вздовж стін. У центрі, правда, був великий круглий стіл, поцяткований якимись кружечками різної величини. Озираючись, ми знайшли в розсувній ніші кілька круглих триногих табуретів, і Зося підкотила їх до столу. Я, нарешті, знайшов кілька брикетів з незрозумілими знаками на упаковці - щось мені підказувало, що це їжа.
   - До речі, повинна тобі зізнатися - я готувати не вмію. Тільки чайник можу поставити. - Зося обіперлася ліктем на стіл, і з його центру раптом піднявся якийсь дивний агрегат, схожий на космічний корабель. - Ой, дивися! Це щось на зразок мікрохвильовки! Я знаю, що їжу треба засунути саме туди!
  328
   Я сунув два брикети у "мікрохвильовку", вона тихенько загула і буквально через п'ять секунд, видавши мелодійний акорд, розкрилася. На двох пласких кружечках з чогось твердого, несхожого на жоден із земних матеріалів, лежали шматки самого звичайного смаженого м'яса в оточенні якогось пюре і видавали неймовірно апетитний аромат. Я понишпорив поглядом у пошуках виделок чи ложок. Нічого схожого ніде не було.
   - Ух, ти, як смачно! - Зося вже наминали м'ясо, беручи його руками і вмочуючи в пюре.
   - Ти думаєш, їсти треба саме так? - Я теж взяв шматок м'яса. - А пюре, виявляється, не картопляне! Що ж це таке?
   - Яка різниця?! Головне, що смачно! А їсти треба саме руками, я впевнена! У мене таке відчуття, що я вже так колись їла...
   - Цікаво, а чим тут дають запивати? - Запитав я, язиком вилизуючи "тарілку" від залишків пюре.
   У цей момент Зося відламала шматочок кружечка-тарілки і, сунувши його в рот, почала жувати, злегка похрумкуючи.
   - Ти що, їси тарілку?! - Вигукнув я.
   - Так... Це ж їстівні тарілки! Дежавю якесь... Колись я вже їла таку тарілку...
   - І у мене дежавю. - Я теж почав хрустіти "тарілкою". - Смачно! Нагадує сухарики з ваніллю...
   - Пити! - Голосно сказала Зося.
   Зі столу висунулася гнучка трубка з накрученим на неї мундштуком. Зося взяла мундштук до рота і стала смоктати, як із соски.
   - Пити - Слідом за нею повторив я.
   Переді мною теж з'явилася трубка. Взявши її до рота, я відчув солодкувато-кислуватий смак, що трохи нагадував суміш мангового, полуничного і виноградного соків.
  329
   Щойно ми наїлися і встали з-за столу, трубки з соком і "мікрохвильовка" в центрі столу втягнулися назад, а стіл знову став абсолютно порожнім і чистим.
   А потім ми бродили по Місячній базі. Виявляється, коридори тільки здавалися безкінечно довгими і порожніми. Майже через кожні чотири-п'ять метрів в їх стінах можна було відкривати якісь приміщення, варто було лише прикласти руку до стіни. Тут були і склади, і майстерні, і комплекси з виробництва повітря, і басейни, і оранжереї з абсолютно незнайомою нам рослинністю.
   В одному з приміщень була влаштована Інфотека, інформація в якій зберігалась не в книгах, а на кристалах. Коли я активував один з кристалів, перед нами виникло голографічне зображення якоїсь невідомої планети, і зазвучав дивний, абсолютно не схожий на людський, голос. Магар Радаж щось сказав і голос перейшов на польську. Виявляється, ми відкрили енциклопедію світів, включених до Конфедерації. І саме зараз перед нами пропливали пейзажі планети розумних комах. Розум на планеті був представлений восьминогими термітоподібними, бджолоїдами, бабками і якимись зовсім незрозумілими літаючими комахами, аналогів яким на Землі немає.
   Ми спостерігали за роботою "шнурків", які систематизували інформацію, зібрану на Землі. Виявилося, що їх цікавили не тільки люди, але й багато інших видів: мурахи, терміти, бджоли, кити, дельфіни, восьминоги, якісь незрозумілі плазмоїди і облакоїди...
   - А чому вас не цікавлять наші собаки? - Я заглядав через плече "шнурка", що прослуховував "мову" кита. - Адже собаки вже давно живуть поруч з людьми і вони дуже розумні.
   - Можливо, собаки і могли би стати настільки розумними, щоб наблизитися до Порога, якби не ви. - Відповів, не обертаючись, "шнурок". - Ви же штучно селекціонуєте в них інфантильність. Вам же потрібні слухняні тварини! Бідні собаки без вас не можуть і кроку ступити. А це ваше дресирування зовсім не є показником розуму.
  330
   Ми вже валилися з ніг від втоми і надлишку інформації.
   - Все! Я більше не можу! - Зося сіла просто на підлогу коридору. - Хочу спати!
   - Ов-ва! Третя година ночі! - Подивився я на свій годинник.
   - Можу запропонувати вам каюту андромедців. - Запропонував голос із каблучки. - Це зовсім поруч, буквально три кроки праворуч.
   - Я не встану. - Зося опустила голову на підлогу і закрила очі.
   Я відрахував від неї три кроки, доторкнувся до стіни і відкрив нове приміщення, в стінах якого були влаштовані затишні ніші, оббиті чимось м'яким. Ніш виявилося п'ять і всі вони були порожніми. Я знову вийшов в коридор, взяв сонну Зосю на руки і переніс в одну з ніш. М'яка оббивка тут же послужливо прогнулася під нею, надаючи ложу найбільш зручної форми. Зося одразу ж згорнулася калачиком і блаженно всміхнулася. Я ліг поруч, збираючись поцілувати Зосю на ніч, але не зміг знайти в собі сил, щоб дотягнутися до неї і миттєво відключився...
  ***
   Прокинулися ми, коли на моєму годиннику була дев'ята година. Магар Радаж підказав, як швидше пройти до їдальні, а потім запропонував подивитися стартовий майданчик космічних кораблів.
   Стартовий майданчик представляв собою велику вирубану в скельній породі циліндричну шахту, і був розрахований на три літаючі "тарілки". Зараз на ньому стояло лише дві, позначене червоною і білою фарбою місце для третьої було порожнім. "Тарілки" були невеликими - два блюдця, складені разом, мали у висоту не більше двадцяти метрів, діаметр "тарілок" не перевищував сорока п'яти метрів. Ми обійшли тарілку навколо - ніяких входів, ніяких люків.
   - Як же туди потрапити? - Поцікавилася Зося і почала підніматися по драбині, що вела на балкончик, розташований по периметру циліндричної шахти.
  331
   Я пішов за нею, і тут почувся якийсь приглушений гул. Стеля циліндра розсунулася і в нього почала спускатися третя "тарілка", причому спочатку вона була невидимою, потім напівпрозорою, а коли опустилася на підлогу, тоді вже проявилася повністю.
   - Так от чому ми їх не бачимо! - Вигукнула Зося, спираючись на пластикові перила балкончика. - Вони, виявляється, користуються невидимістю.
   Балкончик був розташований трохи вище верхнього дна "тарілки". Звідси нам було прекрасно видно, як до прибулої "тарілки" підійшло двоє "шнурків" і про щось перемовляючись, стали трохи збоку. Хвилини через три в центрі верхнього "блюдця" розсунувся невеликий люк - всього сантиметрів сімдесят в діаметрі, і з нього вилізли один за іншим четверо мрчіктуланців.
   - А навіщо їм ширший люк? - Сама до себе говорила Зося. - Вони ж тонкі, як шнурки, їм широкий вхід не потрібен...
   Мене більше цікавило, як вони будуть спускатися з висоти двадцяти метрів, тому я нічого не відповів, уважно спостерігаючи за прибульцями. "Шнурки" підійшли до обідка "дна" своєї "тарілки" і зупинилися. І тут вони просто злетіли і так, у левітаційному польоті, по дузі спустилися на підлогу. Вони підійшли до тих, які їх зустрічали, і обмінялися якимись дивними жестами, що означали, мабуть, вітання.
   Спробую описати цей жест. Якби у мене було два ліктьових суглоби, як у них, у мене б це вийшло краще. Отже, от я стою, зігнувши руки в обох суглобах так, що перші суглоби висунули руки переді мною, а другі поставили їх вертикально перед обличчям так, що долоні рук, спрямовані пальцями назустріч один одному, з'єднуються, не плескаючи. Причому тильні сторони складених долонь направлені до мого обличчя і обличчя того, кого я вітаю. Приблизно так.
   Ми з Зосею спробували повторити щось схоже на цей жест кілька разів. Тепер, ходячи по коридорах, ми вітали "шнурків" таким жестом і вони нам відповідали!
  332
   Відкривши чергові двері з коридору, ми потрапили у велике приміщення, в якому не було нічого, крім величезної кам'яної арки невідомого призначення.
   - Це вхід до підпросторового метро. - Повідомив нам голос Магара. - Ви просто в'їжджаєте в арку, набираєте адресу на панелі і виїжджаєте на тій планеті, на який захочете.
   - На чому в'їжджаємо? - Одразу ж запитав я.
   - На пасажирській капсулі. В ангарі навпроти.
   - Підемо, подивимося! - Зося рішуче вийшла в коридор і приклала руку до стіни навпроти.
   Відкрилося приміщення, яке виявилося ангаром. У ньому стояло сім капсул, схожих на еліпсоїдні дирижаблі чи маршрутки. Усередині таких "маршруток" були передбачені місця для восьми пасажирів. Місця розташовувалися уздовж стін, пасажири повинні були сидіти обличчям до проходу. Адресна панель спускалася зі стелі.
   - Давай куди-небудь махнемо?! - Запропонував я, торкаючись панелі.
   - Ой, Янек! Тільки не треба нічого чіпати руками! - Вигукнула Зося.
   І тут нас заволокло перлиновим туманом.
   - Ну, я ж просила!..
   - Я нічого не встиг зачепити! - Виправдовувався я, намагаючись хоч щось роздивитися навколо...
  
  Стоп!
  Цей варіант підійшов до кінця.
  
   Повернення-1:
   Звідси вам треба перейти на сторінку 112 до пункту "Повернення-2" розділу Љ7 "Рівень-2. Орел-Ребро".
  
  333
  Розділ 21. Рівень-3. Орел-Ребро-Решка.
   Прокинулися ми в Зосиній квартирі близько о восьмій годині. Сонячний промінь добрався до Зосиної голови і почав лоскотати її вії. Її зворушливий пчих з головою накрив мене хвилею любові, тому ми дещо затрималися у ліжку...
   Коли ми, нарешті, встали, поруч із ліжком, на килимку, я побачив монетку "решкою" догори. Після сніданку Зося запропонувала прогулятися десь на природі.
   - Парк, річка чи Дебова гора? - Запропонував я.
   - На річці ми були вчора, в парку - два дні тому, а на Дебовій горі я давно не була. Давай туди!
   Ні велосипедів, ні скейтів вирішили не брати - треба ж тренуватися переміщатися за допомогою каблучок. Зібравши в рюкзак дещо з їжі, пару пляшок води, і покривало, ми перемістилися на одну з вершин Дебової гори.
   Серед рідкісних дерев стелилися мальовничі галявини з травою і гірськими квітами, а трохи нижче ліс ставав все більш густим і темним. Спочатку ми просто гуляли, час від часу зупиняючись і милуючись видами. Я не пропускав жодної такої зупинки, щоб поцілуватися з Зосею. Нарешті, ми спустилися трохи нижче і розташувалися на привал у тіні, на кордоні дрімучого лісу і рідколісної вершини. Зрозуміло, кохання настільки нас переповнювало, що привал не обмежився тільки перекусом.
   - Карр!!! - Перервав черговий наш поцілунок гучний голос зверху і до нас на покривало впали дві квітки: чорна і червона.
   - Це ж квіти з берега Маги! - Вигукнула Зося і взяла квіти до рук.
   - Ми збиралися з ними поекспериментувати. - Згадав я. - Зараз будемо чи потім?
   - Якщо вони впали на нас зверху, значить, там, нагорі, вирішили, що ми повинні експериментувати саме зараз! - Зося рішуче відсунулася від мене. - З цією квіткою я вже спала. Спробую понюхати цю... - І вона піднесла до обличчя чорну квітку, підсунувши до мене червону.
  334
   Я закрив очі і втягнув у себе аромат червоної квітки. Кохання, величезне, як Всесвіт, заповнило кожну клітинку мого організму. Я взагалі перестав існувати, я став частиною всесвітнього океану кохання... Спочатку хвилі любові були м'якими і ніжними, потім хвилювання стало посилюватися, на крутих хвилях з'явилися гребінці пристрасті, які захльостували мене і не давали дихати. Я відкрив очі. Зося, притулившись головою до стовбура дерева, під яким ми сиділи, схлипуючи і ридаючи, заливалася гіркими сльозами. Її обличчя відображало таку безмежну вселенську скорботу і печаль, що мені стало її неймовірно шкода. Я вирішив вгамувати її горе, поділившись своїм коханням. Скинувши квіти з покривала, я схопив Зосю в обійми і запечатав її рот поцілунком. Хвилі пристрасті все ще вирували в океані моєї свідомості і я втопив у них Зосю. Ридання і схлипи припинилися. Потім ми лежали на ковдрі і бездумно дивилися на хиткі крони дерев, поступово заспокоюючись і приходячи до тями.
   - Усе! Більше ніяких квітів! - Я допоміг Зосі встати і зібрав речі в рюкзак. - Треба зайнятися чимось більш цікавим.
   - Отакої! То я тобі, значить, не цікава?! - Зося зробила вигляд, що розсердилася. - Тоді я піду! - І вона попрямувала схилом униз.
   - Зося! Та ти найцікавіше, що відбулося в моєму житті! - Вигукнув я і кинувся за нею.
   - То я для тебе просто щось цікаве?! - Зося побігла, перескакуючи через вибоїни і корчі.
   - Зося! Тебе не зрозумієш: і то не так, і це не так! - Я перемістився за допомогою каблучки вниз по схилу і перегородив Зосі дорогу.
   - Так не чесно! - Обурилася Зося. - Повинна ж у мене бути свобода для образ. - Вона перемістилася на пару метрів вниз.
   - Стій! - Я знову телепортувався, перегородивши їй дорогу. - Поясни причину своєї образи!
  335
   - Розумній дівчині, щоб образитися, причину шукати не треба! Хочу - і ображаюся! - Зося перемістилася на верхівку дерева, під яким я її зупинив. - Отак! Не дістанеш!
   - А я зараз до тебе...
   - Ні!!! Тут гілка дуже тонка, ми впадемо!
   Я завис перед Зосею прямо у повітрі, метрах в п'яти над землею.
   - Ов-ва! Виявляється, і так можна... - Зося обережно зісковзнула з гілки і зависла поруч. - Цікаво, а літати ми так зможемо?
   - Треба спробувати. - Я обережно ворухнув руками і ногами, роблячи вигляд, що пливу.
   - Негарно якось ти літаєш. У кіно зазвичай літають витонченіше.
   - Сама спробуй!
   - А от і спробую... - Зося витягнула вперед руку і повільно пропливла повз мене. - Я просто уявляю, що лечу, і не треба цих безглуздих рухів руками та ногами! Доганяй! - І Зося раптом понеслась над верхівками дерев з величезною швидкістю, одразу же зникнувши з мого поля зору.
   Я, наслідуючи суперменові, витягнув руку вперед, і полетів у ту ж сторону, куди помчала Зося. Я літав туди-сюди, то вгору, то вниз, поки не здогадався переміститися не до місця, а до Зосі. Знайшов я її на березі Рави біля підніжжя гори. Зося сиділа на великому валуні і, як ні в чому не бувало, кидала камінці у воду.
   - Ох, і довго ж ти мене шукав! - Піднялася вона мені назустріч, обняла за шию і міцно поцілувала. - Я вже навіть скучила!
   - То ти на мене вже не сердишся?
   - А я й не сердилася. Просто побешкетувати захотілося.
   - А тепер чого тобі хочеться? - Від надлишку ніжності я взяв Зосю на руки.
   - Хочу в піраміду! Там стільки цивілізацій, що просто розумом не збагнути! А ми познайомилися лише з однією.
   - У піраміду, то у піраміду! - І я перемістився прямо з Зосею на руках до підземної піраміди.
  336
   Яскравий сонячний день змінився сутінками підземного тунелю. Від темних вод Маги повіяло холодком.
   - Постав! - Забовтала Зося ногами, вивільняючись із моїх обіймів. - Ніяк не звикну до таких... переміщень. Цур, двері відкривати буду я! - І вона побігла навколо піраміди, відшукуючи місце входу.
   Поки я її наздогнав, вона вже відкрила прохід у коридор.
   - Підемо? - Стоячи, зігнувшись, у проході, Зося озирнулася на мене.
   - Тільки більше не тікай.
   - Гаразд, давай руку!
   Кілька кроків - і ми зупинилися перед ліфтовою колоною. Дверцята відсунулися, ми увійшли.
   - Що далі? - Ледь чутно прошепотіла Зося.
   - Назвемо ім'я Бастед... - І тут ліфт понісся вниз.
   Ми вийшли з кабіни на вже знайомому сьомому поверсі.
   - Підемо до Бастед чи самі впораємося? - Зупинилася Зося в нерішучості, вибираючи двері.
   - Самі! - Я рішуче підійшов до зображення людей із пташиними головами і направив на них промінь своєї каблучки.
   Двері розсунулися, і ми увійшли до лабіринту. Цього разу ми не стали блукати, а одразу ж виставили вперед руки з каблучками. Всього через три-чотири повороти ми вийшли в зал з безліччю намальованих на стінах птахів.
   - Хто такі?! - Вийшов до нас чоловік з головою шуліки, так само, як Бастед зупиняючи нас рухом витягнутої вперед руки з вертикально спрямованою до нас долонею.
   - Свої! - Хором відповіли ми з Зосею, показуючи каблучки.
   - Доступ отримано! Запитуйте! - Очі андроїда з червоних стали жовто-коричневими.
   - По-перше, як вас звуть? - Одразу ж запитав я.
  337
   - Я робот-андроїд птахоподібного типу, спостерігач піраміди, охоронець пташиної цивілізації, серія - Тутмос.
   - А ми... - Почала було Зося.
   - Знаю. Ви - Інь і Ян. У вас повний доступ до всієї інформації.
   - Тоді розповідайте! - Я, тримаючи Зосю за руку, почав обходити Тутмоса, щоб краще його роздивитися.
   - З чого починати?
   - З початку! - Махнув я рукою.
   Робот-андроїд виглядав як звичайний чоловік, високий - трохи більше двох метрів, м'язистий, з такою ж, як у Бастед, смаглявою шкірою. Тільки замість котячої голови у нього була пташина, покрита сіро-коричневими пір'ям. Ззаду, за спиною андроїда виявилися справжні крила.
   - Спочатку нічого не було. Потім стався вибух...
   - Ні! З початку зародження пташиної цивілізації. -Зупинила його Зося.
   - Пташина цивілізація зародилася приблизно двісті мільйонів років тому, в епоху динозаврів...
   - А можна розгорнути крила? - Перервав я розповідь.
   - Будь ласка! - Тутмос розкрив крила. У розправленому вигляді вони досягали близько п'яти метрів у розмаху. - Сила тяжіння на Землі тоді була приблизно в два рази менше, ніж тепер.
   - Як це? - Здивувалася Зося, проводячи пальцем по величезному перу. - Чому ж вона збільшилася?
   - Приблизно сто п'ятдесят мільйонів років тому вся Сонячна Система проходила крізь хмару міжзоряного пилу. На поверхню Землі випало безліч частинок, збільшивши її силу тяжіння. Розмір і маса Землі спочатку збільшувалися поступово, але в якийсь момент різко прискорилися. Такого гравітаційного стрибка ані динозаври, ані птеродактилі, ані великі птахи витримати не змогли. Їх цивілізації повільно приходили у занепад, поки зовсім не зникли.
   - Зрозуміло. Давайте про цивілізацію. - Повернув я розповідь до початку.
   - Прошу! - Тутмос зробив рукою і крилом жест кудись углиб своїх володінь.
  338
   Представниками пташиної цивілізації були великі птахи, родичі динозаврів. У них були довгі міцні ноги з трьома м'язистими пальцями, що закінчувалися кігтями. Коли я став біля манекена такого птаха, щоб помірятися з ним зростом, нога доходила мені під самі груди. Сама "пташка" була понад два метри, завдяки ще й довгій шестидесятисантиметровій шиї. Ноги птахозавра були одягнені в сіро-жовту луску, на зразок курячої. Тіло, розташоване горизонтально, покрито невеликим м'яким пір'ям, поверх якого нависали більш жорсткі і довгі пір'їни крил. Величезне пір'я розкішного хвоста були схоже на страусяче, але з забарвленням як у павича. Довга шия утеплена пухом, а на голові красувався пір'яний гребінь, схожий на хаєр панка. Очі розумного птаха були трохи меншими, ніж у страуса, але такі ж круглі. Навколо очей пух був пофарбований в абсолютно немислимий яскраво-бірюзовий колір. Здавалося, птах надів пластмасові пляжні окуляри і дивиться на нас крізь них.
   - Кожен представник пташиної цивілізації мав індивідуальне забарвлення, двох однакових особин знайти було неможливо. - Віщав Тутмос, підштовхуючи нас до одного з яйцеподібних саркофагів з прозорими передніми половинами, які стояли довгим рядом уздовж однієї зі стін.
   Дійсно, забарвлення пір'я сплячих у них птахів просто вражало: птахозаври переливалися всіма барвами веселки та їх відтінками.
   - Просто як канарки або райські пташки! - Вигукнула Зося.
   - Гарні пташки з трьохсантиметровими зубками! - Звернув я її увагу на відкритий дзьоб одного з птахів.
   Сам дзьоб був порівняно невеликий - всього сантиметрів близько десяти в довжину і близько п'ятнадцяти завширшки біля основи. До кінця дзьоб загострювався, а всередині... Всередині стояв частокіл гострих зубів, здатних перепиляти що завгодно. Між зубами лежав гострий язик.
  339
   - Завдяки язику і особливій будові гортані, птахи могли відтворювати величезну кількість різних звуків. Їх лінгвістичні можливості раз у десять перевершували здібності людей, а звуковий діапазон включав у себе і інфразвук, і ультразвук. - Повідомив нам Тутмос і включив запис якоїсь розмови.
   На нас обрушилася неймовірна суміш щебетання, клацання, шипіння, співу, криків, курликання, бурчання, говоріння і чогось ще настільки незрозумілого, що пояснити це словами просто неможливо.
   - Це запис дискусії з приводу можливої загибелі цивілізації і пошуків способів запобігання їй. - Тутмос вимкнув звук, і в піраміді стало надзвичайно тихо. - Як ви розумієте, таких способів знайдено не було. До того, як сила тяжіння Землі не збільшилася, птахозаври переміщалися, переважно, у повітрі. Швидкість їх польотів варіювалася від двадцяти до сімдесяти кілометрів на годину, якщо перерахувати на вашу систему вимірювань. По землі розумні птахи ходили з середньою швидкістю близько десяти кілометрів на годину, хоча при необхідності могли бігти і сорок кілометрів на годину. Давайте повернемося до манекену і я покажу вам, як було влаштоване крило.
   Ми повернулися від саркофагів зі сплячими птахозаврами до манекену, що стояв у центрі залу. Складені уздовж спини крила пташки не виступали за хвіст. Але коли Тутмос, зробивши якісь маніпуляції, змусив манекен розгорнути крила, виявилося, що вони, як складана парасолька, були складені кілька разів. У розправленому вигляді їх розмах перевищував п'ять метрів!
   - Ой, а це що? - Зося, заглянувши під крило, побачила щось незрозуміле.
   - Це рука. - Відповів Тутмос.
   - Рука?! - Вигукнув я. - У них, крім крил, ще й руки були?!
   - Були. Не зовсім такі, як у людей, але ними цілком можна було щось робити. - Тутмос змусив манекен розтиснути стислу в кулак "руку".
  340
   Рука була незвичайною: з першого від початку крила вигину визирала гола, не покрита ані пір'ям, ані пухом кінцівка з трьома пальцями. Пальці були майже людськими, якби не будова пазурів.
   - Птахи, не розправляючи крил, могли за необхідністю працювати руками, та найчастіше руки були стиснуті в кулаки і видно їх не було. Поступово, при деградації і дееволюції, потреба у руках відпала і всі пальці влилися у крила.
   - А чому тільки три? - Запитала Зося.
   - Взагалі-то, і у динозаврів, і у птахів спочатку було по п'ять пальців. Але в процесі еволюції, два пальця птахозаврів подовжилися, вкрилися пір'ям і являють собою продовження крила. Два пальці на задніх ногах перетворилися на короткі сильні "шпори". Ось, подивіться.
   Дійсно, на нижніх кінцівках ззаду були шпори, на які ми спочатку просто не звернули уваги.
   - Такою шпорою можна бика розпороти! - Помацав я гострий, як кинджал, кіготь на шпори.
   - А чим ці птахи займалися? - Поцікавилася Зося. - Як вони прийшли до цивілізації?
   - Птахи почали віддалятися від динозаврів, коли відбулося деяке похолодання. Саме тоді, рятуючись від холоду, вони почали покриватися пухом, а потім і пір'ям. До речі, багато динозаврів робили те ж саме.
   - Важко уявити динозавра, покритого пір'ям! - Не повірив я.
   - Але саме так і було. Пір"я динозаврів теж було розфарбоване у різні кольори, і чим яскравішим було забарвлення, тим більше у них були шанси на парування.
   З подальшої розповіді ми дізналися, що для того, щоб уберегти яйця від холоду, предки птахів почали плести гнізда. Робили вони це, як і динозаври, руками. Поступово руки розвивалися, пір'я подовжувалося, перетворюючись на крила.
  341
  Через те, що жили птахозаври зграями, у них укладалися соціальні відносини. Спілкування, спільне полювання, пошук компромісів, виховання загальних дитинчат, взаємодопомога - все це виливалося у широкі соціокультурні зв'язки. Згодом почали виділятися окремі спеціалізації: мисливці, будівельники гнізд, ті, хто висиджували яйця, няньки, вчителі, співаки, вчені...
   Птахозаври були хижаками. Зазвичай на полювання виходили бригади по п'ять птахів: один відволікав майбутню здобич, двоє нападали ззаду і з боків, потім їм допомагав перший, а пара тих, що залишилися, ховалися поблизу і збирали здобич на волокушу. Після полювання всі разом волокли здобич до свого поселення. Полювали, зазвичай, на ящерів середніх розмірів, які не підпадали під Конвенцію Розумності.
   - Що це за Конвенція така? - Запитав я.
   - Ця Конвенція забороняє вживати в їжу, тримати як домашніх улюбленців або робочу худобу представників тих видів, які визнані розумними. У той час розум на Землі був представлений декількома видами: прямоходячі динозаври, великі птахи, водні ящери і плазмоїди.
   - Давайте далі! - Поквапила Зося, поглядаючи на годинник. - У нас часу мало.
   - Може, треба трохи прискоритися? - Поцікавився Тутмос.
   - Непогано би. Хоча й дізнатися хочеться побільше.
   - Тоді я вам скину інформацію просто на мозок! - Радісно вигукнув Тутмос і швидким кроком пішов через анфіладу кімнат, запрошуючи нас за собою розгорнутим крилом.
   - Ось, сідайте зручніше, закривайте очі, розслабтеся... - Він посадив нас в якісь капсули, схожі на яйця зі встановленими всередині кріслами. - Це займе всього кілька секунд...
  342
   Не встиг я заплющити очі і уявити, що перебуваю в яйці величезного птаха, як Тутмос знову відкрив капсули і допоміг нам вибратися назовні.
   - От і все! Тепер ви все знаєте.
   - Як це? Я ж нічого не... - І тут я "згадав"! Я згадав все про пташину цивілізацію, ніби прожив разом з птахозаврами багато років і все бачив на власні очі.
   І те, як поступово на зміну індивідуальним гніздам прийшли величні будівлі з дерева та глини. І те, як у величезних круглих будівлях влаштовувалися наукові диспути, вокальні конкурси та міжвидові конференції. І те, як скооперувавшись зі звіроящерами, дві цивілізації створювали грандіозні споруди з каменю для спільних зборів. І те, як вони разом будували металообробні та машинобудівні заводи, проектували космічні кораблі і виходили в космос. І те, як проходило навчання пташенят, і те, як у них заохочувалася цікавість і непереборне бажання пошуку нового... Загалом, все це і багато іншого виявлялося поступово, варто було лише подумати в певному напрямку.
   Вибравшись з піраміди, ми побігли до Школи Магів. Заняття там саме закінчилися й усі школярі виходили з трьох дверей, поступово розчиняючись у потоці перехожих підземної вулиці.
   - Он наші виходять! - Невідомо за якими ознаками впізнала наших однокашників Зося. - Давай хоч запитаємо, чим вони сьогодні займалися!
   Ми кинулися наздоганяти парочку, приховану під однаковими каптурами. І як Зосі вдалося так швидко їх упізнати?
   Це були Азазель і Ептоза. Вони розповіли, що сьогодні в школі вчилися складати гороскопи за всіма видами календарів, про які дізналися вчора.
   - Ну от, не звикла я прогулювати! І спізнюватися. А за останні дні... - Розгублено озирнулася на мене Зося. - Як ти гадаєш, ми обійдемося без гороскопів?
  343
   - Цілком! - Підбадьорив її я. - Знання про інші цивілізації цілком перекривають цю прогалину.
   - Давай хоч згадаємо, що ми дізналися вчора. - Зося почала копатися в своєму смартфоні. - Ось! Таблиця планет. І якісь числа, схожі на телефонні номери.
   - Точно! Ми ще хотіли зателефонувати по одному з них і перевірити! Давай зараз і перевіримо!
   - Але ж тут зв'язку немає! Треба вибратися на поверхню.
   Нагорі вже було зовсім темно. Абсолютно безхмарне нічне небо було всіяне яскравими зірками.
   - Номер Марса у нас є? - Запитав я, дивлячись на червону зірочку.
   - Є: 5-25-65-325.
   Я став набирати номер на своєму смартфоні.
   - Ну то як? - Квапила мене Зося.
   - Поки нічого, навіть гудків немає.
   - Може, треба ще щось зробити? Адже якби так легко можна було зв'язатися з Марсом, туди б навіть випадково міг зателефонувати хто завгодно. Повинна бути система запобігання від випадкових дзвінків. - Почала розмірковувати Зося.
   - І ключ для подолання цієї системи. - Додав я.
   - Точно! У нас же є ключ! Наші каблучки!!! - Зося схопила мене за руку так, що наші каблучки стикнулися, і підняла руки до неба.
   З обох каблучок вирвалися зелені промені, з'єдналися в один і, здалося, прокололи, весь Всесвіт. У смартфоні почулися гудки і якийсь голос чітко сказав:
   - Марс на зв'язку. Який ваш запит?
   - Крутяк! А можна нам до вас? - Запитала Зося.
   - З доступом Інь-Ян можна все! - І на тому кінці відключилися.
   Нас одразу ж заволокло якимось бузково-синім туманом і потягло вгору. Всього хвилин через шість-сім ми стояли в величезному ангарі, уздовж рожевих стін якого гули сірі машини, а від них помітно віяло свіжим вітром.
  344
   - "Зал виробництва повітря. Просимо не використовувати нічого, здатного його забруднити!" - Прочитала Зося оголошення, написане якимись незрозумілими червоними ієрогліфами, і яке проходило через всю стіну. При цьому вона як пальцем, вела по рядку променем від каблучки.
   - Звідки ти знаєш? - Здивувався я. - Коли це ти встигла вивчити марсіанську писемність?
   - А я і не вчила. Каблучка перекладає. Сам спробуй!
   Я витягнув руку вперед і в моєму мозку прямо перед очима, як на моніторі комп'ютера, потягнувся біжучий рядок з перекладом написаного на стіні.
   - Клас! Цікаво, а ми так будь-яку мову зможемо перекладати?
   - Мабуть. Чим інші мови гірше марсіанської? Мене інше питання мучить: а як же наші бактерії? Адже ми можемо отруїти ними місцеве повітря.
   - Як-як! - Проявився з повітря біля нас чорний ворон. - Ваші шкідливі бактерії вже нейтралізовані бактерицидним туманом!
   - Тут що, і птахи водяться? - Пошепки запитала мене Зося.
   - Кому треба, ті й водяться! Тепер от навіть ви завелися! - І голограма ворона розтанула у повітрі.
   - Ну, що, підемо? - Я взяв Зосю за руку. - Підемо відкривати для себе Марс?!
   Ми рушили вздовж стіни з машинами вліво. Ангар був дуже довгим, причому, як виявилося, він злегка завертав по дузі вправо. Ми йшли, йшли і йшли.
   - А може, ми по колу йдемо? - Запитала Зося.
   Я озирнувся. На тонкому шарі червонуватого пилу за нами тягнувся ланцюжок слідів.
   - Ні, поки що наші сліди не траплялися.
   І тут щось загуло і весь пил кудись понесло. Підлога стала абсолютно чистою і блідо-рожевою.
  345
   - Тепер тут взагалі нічиїх слідів немає! Може, тут давно всі вимерли?!
   - А хто ж нам відповідав?
   - Автомат. Або якась програма. Та хіба мало що! Мені це вже набридло! Гей, хто-небудь! - Зося застрибала на місці, розмахуючи над головою руками. - Відгукніться!!! Покажіться!!!
   - Ну, показався. І що далі? - Перед нами знову виникла голограма чорного ворона, який сидів на гілці, що зависла прямо у повітрі.
   - Ой! Ну, не так же раптово... - Зося зупинилася і підійшла ближче до ворона. - Куди нам йти?
   - Звідки я знаю, куди вам треба? - Знизав ворон крилами.
   - Слухай, ворон. - У голосі Зосі почулася загроза. - Говори, як нам вибратися з цього ангара хоч куди-небудь! І не збивай мене!
   - Якщо людині все одно, куди йти, то її дуже важко збити зі шляху. - Ворон над нами явно знущався і навіть якось посміхався своїм дзьобом.
   - Так, досить! - Я підійшов до голограми, направивши на неї промінь своєї каблучки. - Проведи нам екскурсію по тутешніх місцях!
   - Так би одразу і сказали... А вам де провести екскурсію - по базі чи на поверхні? - Ворон знову хитро посміхнувся.
   - Спочатку по базі, а потім на поверхні! - Твердо відповів я.
   - Ну, тоді прошу за мною! - І голограма, змахнувши крилами, полетіла до зовнішньої стіни величезного кільця ангара.
   У стіні розсунулися двері, і ми вийшли на широку вулицю підземного (тобто підмарсианського) міста. Транспорту на вулиці не було, тільки рухомі доріжки, розташовані і внизу, і на стелі, і на стінах. Всі вони рухалися з різними швидкостями.
   - Переступіть по жовтих доріжках на п'яту стінну! - Скомандував ворон, зависнувши біля потрібної доріжки.
  346
   Я помітив, що всі жовті доріжки мчали справа наліво, а зелені - зліва на право. Причому, чим вищою була їх швидкість, тим інтенсивнішим і яскравішим був колір. Ми стояли на краю вулиці, в тому місці, куди вийшли з ангара, на світло-жовтій, майже білій, нерухомій доріжці. П'ята стінна доріжка яскраво-лимонного кольору, перебувала на вертикальній стіні над нами.
   - Як переступити? - Не зрозумів я. - Просто по стіні?
   - Просто по стіні! - Підтвердив ворон. - Вам щось не подобається?
   - Та ні... - Я підняв праву ногу і поставив її на жовту смужку, яка рухалася з невеликою швидкістю і була розташована за півметра від підлоги.
   Одразу ж моя друга нога підскочила і встала поруч з першою. Сила тяжіння тепер була спрямована перпендикулярно до стіни.
   - Круто! - Вигукнув я, повільно від'їжджаючи від Зосі. - Стрибай, не бійся!
   - А ми так і по стелі можемо ходити? - Запитала Зося, наздоганяючи мене по рухомій стрічці. - Як мухи?!
   - Не знаю, як там мухи, але тут всі можуть ходити по будь-яких доріжках. - Відповів Ворон. - Ну, давайте, перебирайтеся на п'яту!
   Щоб перебратися на п'яту жовту доріжку, довелося перестрибувати через зелені, що рухалися в протилежному напрямку. Час від часу ми бачили на перехрестях коридорів доріжки інших кольорів: від блакитних до яскраво-синіх, від рожевих до яскраво-червоних, від сірих до чорних і так далі. Стіна, по якій ми мчали, тепер була підлогою. Взагалі-то, гравітація тут діяла на всіх поверхнях і тому поняття "підлога", "стеля" чи "стіна" абсолютно втрачали сенс. З кожним стрибком швидкість збільшувалася і п'ята доріжка мчала вже майже зі швидкістю автомобіля. І хоча ноги на ній здавалися просто приклеєними до поверхні гравітацією, ми з Зосею, слухаючи пояснення ворона, який наче нерухомо завис над нашими головами, міцно вчепилися одне в одного.
  347
   - Як ви знаєте, ще до того, як атмосфера Марса була зірвана великим астероїдом, який пролітав повз, частина його населення перебралася під поверхню.
   - А ми й справді це знаємо? - Пошепки запитала мене Зося.
   - Тепер знаємо. - Прошепотів я у відповідь і запитав у ворона: - А інша частина?
   Ворон подивився на мене так, ніби я запитав про щось, чого неможливо не знати.
   - На Землю, звичайно ж! Невже ви про це не чули?
   - Якщо чесно, то ні. - Знітившись під презирливим поглядом птаха сказав я.
   - Все вам треба пояснювати! Звідки таке невігластво?! Багато мільйонів років тому життя на планети Сонячної Системи було занесене з планет зірки Проціон із сузір'я Малого Пса, тому все живе на тутешніх планетах має схожу генетичну структуру. У формування людства, правда, на різних етапах втручалися представники розумних з інших систем, але на генотип це особливо не вплинуло. Люди, в тому вигляді, який вони мають зараз, спочатку сформувалися саме на Марсі, бо умови для них тут були найбільш підходящими: відстань від Сонця в півтора рази більше, ніж до Землі, а, отже, менш згубний вплив ультрафіолету.
   - А хіба ультрафіолет шкідливий? - Розгубилася Зося.
   - А рак, на вашу думку, звідки береться? - Саркастично перепитав ворон і продовжив: - Сила тяжіння на Марсі становить тридцять вісім відсотків від земної, що дозволило людям перейти до прямоходіння.
   - А на Землі... - Спробував заперечити я, але ворон мене тут же перебив:
   - А на Землі у людей через підвищену силу тяжіння вже сотні тисяч років спостерігаються проблеми з опорно-руховою системою! І вони, чомусь, і досі ніяк не можуть пристосуватися! Доба на Землі трохи коротша, ніж на Марсі. Тут вона триває 24 години 39 хвилин і 35 секунд, а це до сих пір позначається на якості сну, особливо у літніх землян. Про старече безсоння хоча б чули?
  348
   - Так! - Поквапились ми дружно кивнути головами.
   - Так от... - Ворон постарався повернути нитку розмови в колишнє русло. - Коли марсіани дізналися, що астероїд пройде в небезпечній близькості від їхньої планети, вони не склали руки у безвиході, а вжили низку заходів з порятунку цивілізації. Моря, озера і річки терміново переносилися під поверхню, обладнувалися атмосферні заводи, будувалися підземні міста. Стоп! Наближається потрібний нам коридор! Перескочить на пару доріжок лівіше, щоб знизити швидкість, а коли я скажу, стрибайте на блакитні доріжки!... Зараз!
   Ми стрибнули на перпендикулярну блакитну доріжку, а потім перейшли на сині, що мчали з більшою швидкістю по іншому коридору. Ворон почекав, поки ми встановимо рівновагу, і продовжив:
   - У цей же час створювалися марсіанські бази на Землі, а матеріальні носії цивілізації завантажувалися в древній космічний корабель, який ви називаєте Фобос.
   - Стривайте, а хіба Фобос не супутник Марса? - Зося взяла мене за руку і встала поруч.
   - А хіба може природний супутник бути порожнистим усередині? Звичайно ж, це корабель, який припаркувався біля Марса ще тоді, коли на ньому відбувалися бурхливі тектонічні процеси і людей ще взагалі не було.
   - А хто ж його припаркував? - Поцікавився я.
   - Представники якоїсь дуже древньої цивілізації.
   - А куди вони поділися? - Не відставала Зося.
   - Куди, куди! Разкудикалися!!! Звідки я знаю, куди?! Ви про марсіан слухати будете, чи мені замовкнути?! - Ворон явно розсердився і навіть почав втрачати чіткість зображення.
   - Будемо, будемо!! - Поквапились ми заспокоїти ворона.
   - Весь настрій зіпсували! Коротше, ті марсіани, які перебралися під поверхню Марса, продовжили марсіанську цивілізацію. А коли сюди завітали андромедці, мрчіктуланці і інші, більшість перебралася у більш цивілізовані куточки Всесвіту. Тепер тут працюють представники багатьох цивілізацій вахтовим методом. Все зрозуміло?
  349
   - Майже. - Зося зіщулилася під роздратованим поглядом ворона, голограма якого повернулася до неї. - Лише одне питаннячко! Хто такі андромедці і мурчик...
   - Мрчіктуланці! Це різні інопланетяни. Можливо, деяких ви сьогодні побачите. Ось! Приїхали, знижуйте швидкість!
   Ми з Зосею стали переходити з синіх смуг на блакитні.
   Ворон запропонував увійти в якийсь коридор, закритий світловою завісою. Пройшовши крізь неї, ми опинилися на міській вулиці. Майже звичайнісінькій земній вулиці. Правда, придивившись, зрозуміли, що будинки на ній мають неземну архітектуру. По-перше, вони піднімалися по боках вулиці на чотири поверхи до самої стелі, а тому не мали дахів, майже як у підземному місті Магара на Землі. По-друге, висота поверхів становила приблизно по п'ять метрів, а вікна були великими і овальними, схожими на ілюмінатори з вітражами з різнокольорового скла чи пластику, що зображали найдивовижніші пейзажі. А по-третє, ні сходів, ні ліфтів ці будинки не мали - на будь-який поверх можна було пройти просто по вертикальній стінці та ввійти у вікно. Що ми і зробили.
   І опинилися в невеликому затишному залі житлового будинку.
   - Гей, господар! - Закричав ворон. - Я гостей привів! Виходь!
   На його крик з внутрішніх кімнат вийшов майже звичайний чоловік зростом близько ста сімдесяти сантиметрів.
   - Дуже радий! - Схилив він голову у вітальному поклоні і простягнув вперед зігнуті в ліктях руки долонями вгору. - Не часто у нас з'являються земляни!
  350
   Незвичайності людині надавав сірувато-блакитний колір шкіри, яка начебто трошки світилася зсередини, і риси обличчя, несхожі на жодну земну расу. Високе чоло переходило на потилиці у сіре з блакиттю волосся, зібране декількома застібками в один хвіст, що спускався по спині аж до щиколоток. Великі очі без брів і вій сяяли ультрамарином, а яскраву посмішку не можна було назвати білозубою, тому що замість зубів у нього були дві суцільні кістяні пластини. Овал обличчя був майже ідеальним, без вилиць, що випирають, надбрівних дуг і підборіддя. Атлетичний торс, який закінчувався дуже тонкими ногами, взутими в повстяні капці на товстій метало-пластиковій підошві, був обтягнутий сріблясто-зеленим комбінезоном. Незважаючи на незвичність, весь його вигляд сприймався красивим.
   - Ось, здаю з крил на руки! - Зависла голограма ворона над нашими головами. - Як же вони мені набридли!.. - І ворон розтанув у повітрі.
   - Не звертайте на нього уваги, він з усіма так. Сідайте! - Господар вказав нам на м'які пуфики, що стояли навколо овального напівпрозорого столу посеред залу, встеленому пухнастим синім килимом. Більше в залі нічого не було.
   Господар сів, поклав прямі руки на коліна і, незвично жестикулюючи, але так само радо посміхаючись, представився:
   - Я - корінний марсіанин. - Стисла в кулак права рука торкнулася чола тильною стороною. - Моє ім'я - Чан'є Айні Гуту-Тучсі. - Права рука з чола повернулася на коліно і розправилася, а ліва, стиснута в кулак з випрямленими двома середніми пальцями лягла на праве плече, тильною стороною до нас. - А як називаєтесь ви? - Обидві руки, повернені долонями догори, із стисненими разом пальцями простяглися до нас.
   - Ми - земляни. - Я спробував копіювати марсіанську жестикуляцію, але швидко збився і перейшов на земну. - Моє ім'я - Ян. І вдома теж Ян.
   - А моє - Зося, або Інь.
   - Ян Ідома Теж Ян. - Повторив марсіанин, зробивши напівуклін у мій бік. - Зося Або Інь. - Напівуклін до Зосі. - Я правильно вас назвав?
   - Можна просто Ян і Зося, щоб було коротше.
  351
   - Тоді і мене називайте просто Чан'є. Ян і Зося, який зараз час доби у вас вдома?
   - Ой, вже зовсім ніч! - Подивилася Зося на екран мобільника. - Чверть на першу!
   - Чи можу я запропонувати вам їжу? - Марсіанин торкнувся правою рукою рота, а лівої живота.
   - Так, звісно! - Скрикнув я, вже давно ледь стримуючи бурчання у своєму животі.
   - Чи є у вас якісь харчові обмеження?
   - Взагалі-то ми всеїдні, але зараз я б не відмовився від хорошого шматка м'яса.
   - З овочами! - Додала Зося. - Якщо вас не утруднить, звичайно.
   Марсіанин сказав щось незрозуміле і з центру столу піднявся металевий циліндр. Присуваючи його до себе, марсіанин коментував:
   - По трубі, вбудованій у ніжку стола, з нижнього приміщення, яке у мене є складом всього необхідного, голосовим кодом я викликав харчовий 3D-біопринтер. Тепер іншим кодом я замовлю йому м'ясо з овочами. - Він знову щось сказав незрозуміле, схоже на крякання качки. - Вважаєте за краще споживати їх сирими чи піддати тепловій обробці?
   - Піддайте, будь ласка. - Попросила Зося в той час, як я заглядав під стіл і намагався роздивитися, що ж ще знаходиться у матовій напівпрозорій ніжці столу.
   - Я налаштував апарат на земні кулінарні традиції. Через деякий час він подасть сигнал і можна буде їсти. - Коментував Чан'є, витягуючи з труби стопку прозорих мисок і ще один циліндрик.
   Пролунав мелодійний дзвінок і 3D-циліндр розкрився, як душова кабіна. Всередині виявилося кілька поличок, на яких випускали аромат щойно приготовані великий шматок м'яса, гроно якихось крупних кульок і гроно кульок поменше.
   - Це наші столові прилади. - Повідомив марсіанин, витягуючи з другого циліндра увігнуті матово-прозорі пластини з двома прорізами на одному з кінців. - Ними можна користуватися як вашими ложками і виделками. - А це - ніж. - Показав він тонку пластинку з заокругленим кінцем.
  352
   За допомогою "виделки" і "ножа" він дістав з 3D-принтера м'ясо і, розрізавши його на шматки, розклав по мисках. Миски під вагою продуктів, покладених на них, мелодійно подзенькували.
   - Тепер овочі. - Він вийняв за хвостик гроно великих кульок і розділив її на рівні порції. - І хліб. - Вийняв він гроно поменше.
   Я присунув миску до себе і принюхався. М'ясо пахло просто чудово! До того ж воно було просякнуте якоюсь підливою. Овочеві кульки за смаком нагадували картоплю з великою кількістю вершкового масла і якимись приправами. А маленькі кульки виявилися булочками.
   - А чому вони на гронах? - Запитала Зося, прожовуючи одну з булочних ягід і відриваючи другу.
   - Так легше вирощувати. - Відповів Чан'є. - Можна було б виростити одним великим шматком, як м'ясо, а можна невеликими порціями. М'ясо, до речі, теж можна вирощувати гронами, але я хотів, щоб було, як у вас на Землі.
   - А з чого все це вирощується? - Поцікавився я.
   - З генетично виведеної біомаси. Невеликі шматочки біомаси закладаються у 3D-принтер, задається програма і вони починають рости з необхідними властивостями - чи то м'ясо, чи то овочі, чи то ще щось.
   - То все це зроблено з одного і того ж? - Здивувалася Зося.
   - Так. Але тут немає нічого дивного. Адже навіть все живе у вас на планеті створено з одних і тих же деталей, має одні й ті ж гени, тільки зібрані в різних послідовностях. Таким чином, з одного набору виходять і тварини, і рослини. Такий же принцип і тут. Потім подається сигнал до теплової обробки і ми отримуємо готові страви.
   - Ух, наївся! - Відсунув я миску. - Тепер запити б чимось.
  353
   Марсіанин щось крякнув і з ніжки столу на поверхню виїхав цілий сніп якихось різнокольорових трубок. Вони стояли над столом, як букет квітів і злегка погойдувалися.
   - Будь ласка, в цих трубках знаходяться напої, вибирайте на свій смак.
   - Я спробую помаранчеву. - Простягла Зося руку до однієї з трубок. - Вона за кольором схожа на апельсин. Може, в ній апельсиновий сік? - Зося потягнула трубку до себе і та стала подовжуватися, все більше вилазячи зі столу. - А, ні, не апельсин. Щось зовсім інше, незрозуміле, але смачне і освіжаюче.
   Я вибрав червону трубку і почав смоктати щось, за смаком схоже на суміш дині з огірком. Потім ми з Зосею почали пробувати все підряд, намагаючись зрозуміти, на що це схоже на Землі.
   Коли ми награлися у гру під назвою "вгадай, що це", Чан'є запропонував нам прогулятися містом, а потім вийти на поверхню. У місті були створені умови для комфортного проживання самих різних істот. Деякі з них зустрічалися нам по дорозі. У місті були не тільки вулиці, а й сади, гайки, поля або луки з незнайомою рослинністю. Уздовж берега підземної, вірніше підмарсіанської річки ми вийшли до величезного озера чи моря. Правда, хвиль на ньому майже не було. Чан'є пояснив, що вітрів під поверхнею не буває, тому водні маси ніщо не розганяє. А от припливи і відливи під дією Деймоса відбуваються регулярно, хоча і не такі сильні, як на Землі під дією Місяця.
   - А Фобос? Хіба він не викликає припливів? - Запитала Зося.
   - Фобос порожнистий всередині, тому його маса не така вже й велика. Припливи від Фобоса, зрозуміло, теж є, але вони занадто малі, щоб їх помітити без спеціального обладнання.
   Коли перший шок від того, що ми гуляємо марсіанським містом, пройшов, ми злегка занудьгували. Нічого особливого не відбувалося, архітектура була одноманітною, ніяких пам'ятників і музеїв...
  354
   - Може, ви хочете вийти на поверхню? - Запропонував марсіанин.
   - Давайте! - Зраділи ми.
   Поки ми йшли до шлюзової камери, Чан'є продовжував розповідати:
   - Повітряні заводи спочатку будувалися для того, щоб з часом відновити атмосферу, але потім від цієї ідеї відмовилися. Краще вже постачати повітрям всі підмарсіанські споруди. Тому поверхнею нам доведеться гуляти в скафандрах.
   Він допоміг нам влізти у скафандри, а потім ми на ліфті піднялися на поверхню і вийшли назовні. Тут ще була ніч.
   - Північна півкуля Марса рівна та низька. Вважається, що дуже давно сюди впало якесь космічне тіло. Південна півкуля на чотири-вісім кілометрів вища, вона вся перерізана кратерами і каньйонами. Якщо ми поквапимося, то встигнемо застати кристалічний туман над Лабіринтом Ночі. Полетіли?
   Натиснувши кнопки на животах, ми включили реактивні двигуни за спинами і полетіли за Чан'є. Лабіринтом Ночі назвали найбільший комплекс пересічних каньйонів, що простягаються на тисячу двісті кілометрів. Ми спустилися в один з каньйонів на глибину десяти кілометрів. На дні виявилися наноси піску, які в деяких місцях утворювали справжні дюни. Між дюнами пробиралися невеликі струмочки талої води. Вертикальна стіна, що піднімалася зліва, була смугастою через численні шари гірських порід, вулканічного попелу і застиглої у давні часи лави.
   - Ось, зараз! Увага! Щойно Сонце з"явиться з-за обрію, над Лабіринтом Ночі підніметься кристалічний туман!
   І справді, у променях вранішнього Сонця вода в струмочках і на стінках каньйону почала випаровуватися і одразу ж концентруватися у блискучі кристали. Поблизу ці кристалики здавалися алмазним пилом, а трохи далі зливалися у блискучий туман. Видовище було неймовірно красивим і захоплюючим. Так ми і стояли, взявшись за руки і задерши голови, поки кристалічний туман не розтанув.
  355
   - Куди тепер? - Запитав нас марсіанин, коли ми, нарешті, прийшли до тями і почали озиратися. - На екскурсію по каньйонах чи на Фобос?
   Тільки ми з Зосею зібралися порадитися, як нас знову огорнуло туманом, але цього разу не кристалічним, а перлиновим...
  Стоп!
  Цей напрямок віялових варіантів закінчився.
  
   Повернення-1:
   Вам треба перейти на сторінку 112 до пункту "Повернення-2" розділу Љ7 "Рівень-2. Орел-Ребро"
  
  Розділ 22. Рівень-3. Орел-Ребро-Ребро.
   Прокинулися ми в Зосиній квартирі близько восьмої години ранку. Коли ми, побешкетувавши у ліжку, нарешті, вирішили вставати, то виявили у помпоні Зосиного тапка монетку, що стирчала ребром.
   - Ну, то що це означає? - Вийняла Зося монетку з помпона і простягнула мені.
   - Це означає, що нам пора снідати. - Сказав я і пішов перевіряти Зосин холодильник.
   Зібравши все, що трапилося під руку, я спорудив овочеве рагу з додаванням сардельок. Зося, вмившись, сіла за стіл і, підперши голову рукою, мовчки спостерігала за моїми діями. Коли я поставив на стіл тарілки з готовою стравою, вона обережно принюхалася, потім нанизала на вилку шматочок варива і лизнула. Очевидно, блюдо їй сподобалося, тому що вона задоволено кивнула сама собі, влаштувалася зручніше і почала наминати моє куховарство за обидві щоки.
   - Ух! - Нарешті видихнула вона. - Клас! А я нічого готувати не вмію.
   - Зовсім нічого?
  356
   - Ну, я непогано заварюю чайник... А ще можу зварити заморожені пельмені! Ой, Янек, ти мене тепер кинеш?
   - Нізащо! І не сподівайся! Краще я тебе навчу готувати.
   - А якщо я не захочу вчитися?
   - Тоді доведеться самому взяти на себе цей обов'язок. - Приречено опустив я голову.
   - От і добре! А поки ти будеш готувати, я буду читати тобі книги вголос! - Зраділа Зося. - У нас буде такий рівноцінний розподіл обов'язків.
   - А що ти ще не любиш робити?
   - Я не люблю пилососити. Зате з задоволенням можу натиснути кнопку на пральній машині!
   - Домовилися.
   - А ще я не люблю витирати пил. Звідки він тільки береться? Ти це теж на себе візьмеш?
   - А ти що в цей час будеш робити?
   - А я буду складати посуд у посудомийку і робити макіяж, щоб ми нікуди не спізнилися. До речі, ми ще нікуди не спізнюємося? - Зося натиснула кнопку посудомийної машини і повернулася до мене з виглядом повної готовності.
   - Спізнюємося! - Загорлав я не своїм голосом і почав носитися по кімнаті.
   - Куди?! - Спробувала зупинити мене Зося, перегородивши дорогу.
   - На диван! - Крикнув я, підхопив її на руки і впав на диван, вп"явшись в її губи пристрасним поцілунком.
   - Все досить! Хорошого потроху! - Зося вирвалася з моїх обіймів і почала поправляти волосся перед дзеркалом. - Що я, даремно фарбувалася? Треба мене вигуляти. Які будуть пропозиції?
   - Ми підемо у Магара... - Почав я, але Зося тут же перебила:
   - Тільки не в Магару! Літо на дворі, погода чудова, а ми весь час під землею, як кроти, вовтузимося!
   - У Магарабад! - Закінчив я.
   - Що ще за Магарабад?
  357
   - Критий східний базар. Його недавно відкрили.
   - Справді? Я щось таке чула, але жодного разу там не була. А що цікавого може бути на базарі?
   - Там десь є вхід у Магару.
   - Знову Магара! - Зося надула губки і тупнула ніжкою.
   - Зосінька, нам зовсім не обов'язково спускатися у Магару. Ми просто розвідаємо, де знаходиться вхід. Крім того, на східному базарі можуть трапитися якісь чудеса.
   - Ну добре! Підемо в Магарабад. За допомогою каблучок?
   - Можна і за допомогою каблучок.
   Я дістав карту міста, розклав її на підлозі, визначив наше місце розташування і, обійнявши Зосю лівою рукою, розвернув у бік Магарабаду. Ми витягли в його напрямку руки з каблучками і...
   ...Опинилися посеред заповненої народом площі. Народ, штовхаючись, снував туди-сюди, на нашу появу в цій штовханині ніхто не звернув уваги. Грала східна музика, час від часу лунали крики торговців, які намагалися підтримати імідж східного базару, та й по всьому. Звичайний ринок, який майже нічим не відрізнявся від інших. Ми рушили вздовж рядів лавок з прянощами та екзотичними фруктами, перейшли до лав з одягом... Серед продавців було багато європейців, але зустрічалися також азіати і чорношкірі.
   - Нічого цікавого. - Зробила Зося висновок, поблукавши по базару хвилин з десять.
   - Все цікаве попереду! - Каркнув у нас над головами чийсь голос.
   Ми підняли голови і побачили на жердині одного з торгових наметів великого чорного ворона.
   - Ой, ворон розмовляє! - Вигукнула Зося.
   - Ой, дівчина розмовляє! - Передражнив її ворон.
   - Гей! Притримай коней! - Заступився я за Зосю. - Краще скажи, що там, попереду?
   - Попереду найцікавіше.
   - Де?
   - Прямо! Прямо! Прямо! - Закаркав ворон, зірвався з жердини і полетів кудись за інші ряди.
  358
   - То що, Зося? Підемо прямо? - Обернувся я до Зосі.
   - От спочатку я хотіла образитися. Але дуже кортить дізнатися, що цікавого нам міг запропонувати ворон, що розмовляє.
   - Тоді прямо?
   Ми пішли прямо, намагаючись не звертати з напрямку, навіть якщо нас штовхали перехожі. Через кілька хвилин ми вперлися у будівлю, стилізовану під східний намет, з вивіскою "МАГАРАБАД". Біля входу на низенькому ослінчику, підібгавши під себе ноги, сидів дідок у тюрбані і шовковому халаті, схожий на східного мудреця, яким його малюють у казках.
   - О, високоповажні подорожні! - Звернувся він до нас. - Покажіть ваші руки і я розкрию вашу долю!
   Ми з Зосею простягнули йому руки. Як тільки дідок побачив наші каблучки, які чомусь запалали у відповідь на його дотик зеленим вогнем, він одразу ж змінив свій тон.
   - Ви в Магару чи до Порталу?
   - У Магару нам сьогодні не треба. - Відповів я. - Хотілося тільки подивитися на вхід. А от Портал...
   - Прошу, заходьте, зараз я вам все покажу! - Дідок жваво зіскочив з ослінчика і запросив нас за собою до "намету".
   Всередині намет був прикрашений килимами зі східними візерунками і позолоченими завитками та обвішаний різними магічними предметами. На підставці посеред шатра лежала розгорнута книжка з арабськими письменами. У дальньому кутку стояла ширма, розписана китайськими драконами.
   - Сходи до Магари знаходяться за ширмою. - Повідомив нам дідок.
   Ми з Зосею підійшли до сходів. Всього десять крутих сходинок, що вели вниз, закінчувалися дубовими дверима з зображенням людського ока.
   - А ось тут Портал...
  359
   Ми озирнулися. Дідок стояв біля настінного килима, на якому був вишитий вхід до мальовничого гроту.
   - Я увійти до цього порталу не можу, а ви з вашими каблучками...
   - Не поспішайте. - Зупинив я його. - Розкажіть нам про Портал.
   - Як ви знаєте, на Землі та інших планетах Сонячної Системи древні побудували дванадцять порталів, які ведуть до інших світів. Щоб ними скористатися, треба знати космічні коди і мати доступ. У вас такий доступ є - ваші каблучки тому підтвердження. А коди... Сподіваюся, коди ви знаєте?
   - Звісно. - Поважно кивнувши, відповіла Зося. - У нас є коди всіх планет Сонячної Системи.
   - Тоді ви можете пройти, куди захочете. - Дідок, вказавши рукою на вхід вишитого гроту, відійшов трохи вбік.
   Ми з Зосею підійшли до килима. Я провів по ньому рукою - вишивка, як вишивка, деякі ниточки навіть трохи порвалися і звисали з загального полотна. Зося торкнулася вишивки каблучкою і та пішла брижами. Я теж приставив каблучку до зображення грота і... Ніякої перешкоди більше не було, перед нами був вхід до справжнісінького гроту. Перезирнувшись, ми з Зосею зробили кілька кроків всередину.
   - Не забудьте назвати код! - Долинуло до нас звідкись здалеку.
   Ми озирнулися - за спинами була суцільна кам'яна стіна.
   - Зосінька, а який код ти збиралася назвати? - Повернувся я до Зосі.
   - Якийсь з оцих. - Зося вивела на екран смартфона номера планет, які ми зняли на уроці в школі магів. - Вибирай!
   Я, не дивлячись, тицьнув пальцем.
   - Це номер Юпітера. - Прочитала Зося і тут же почала називати цифри: - 4-16-34-136.
   Навколо потемнішало, нас закрутило в якомусь вирі, і раптом знову спалахнуло світло. Тепер ми стояли в овальному приміщенні, схожому на внутрішність величезного яйця. Жодного кута в приміщенні не було.
  360
   - Ми що, вже на Юпітері? - Пошепки запитала Зося.
   - Ні, ви на його супутнику Ганімеді! - Почули ми голос позаду.
   Озирнувшись, ми побачили, як в "шкаралупі" яйця розкрився круглий отвір, і в нього увійшов справжній інопланетянин! Це був гуманоїд, який відрізнявся від людини своїми пропорціями: зріст близько двох метрів, дуже тонке тіло, витягнутий череп, великі очі і маленький рот. Носа у нього не було, тільки невелика щілина на маленькій опуклості над ротом. Вражала також нелюдська гнучкість його тіла, що надавало йому схожості зі... шнурком від черевика. Крім того, у нього було по два ліктьових і колінних суглоби на кожній кінцівці, хребет, що згинався в усіх напрямках, дуже довга шия і пальці на руках... Ці пальці постійно ворушилися, як щупальця, і перерахувати їх мені ніяк не вдавалося.
   - Вітаю вас на мрчіктуланській базі "Ганімед"! - "Шнурок" переплів свої багатосуглобні руки над головою у вигляді вінка. - Не часто у нас тут бувають земляни.
   - А бувають? - Здивувалася Зося.
   - Землян тут не було вже пару тисячоліть.
   - А ви що, і тоді тут жили? - Вирішив я уточнити.
   - Ні, я тут перебуваю всього близько десяти земних років.
   - То звідки тоді ви знаєте, що ми земляни? Може, ми марсіани якісь?! - Зося гордовито задерла голову і поставила руки в боки.
   - Марсіани не такі, хоча й дуже схожі на вас. У них шкіра сіро-блакитна і расові ознаки дещо інші.
   - То що, марсіани насправді існують? - Зося опустила руки і перетворилася на абсолютну цікавість.
   - Звичайно, існують.
   - Ой, як цікаво! Розкажіть! - Зося зробила кілька кроків до "шнурка".
   - А про мрчіктуланців вам дізнатися не цікаво? - Зупинив її "шнурок".
  361
   - А хто це? - Зося розгублено озирнулася на мене.
   - Мрчіктуланець - це я. - "Шнурок" обернув себе руками і злегка присів - мабуть, це був знак вітання.
   - Ой, вибачте. - Зося поспішила вклонитися. - Стільки вражень, що забуваєш чому дивуватися. Я - Зося, а це Ян.
   - Ти не можеш бути Зосею, ти повинна бути Інь! - Тут же заперечив "шнурок".
   - Так, справді, Інь. Але іноді мене називають Зосею.
   - А мене можна називати Мрочек. Моє справжнє ім'я ви вимовити не зможете, а цей набір звуків максимально до нього близький.
   - Дуже приємно, Мрочек. - Простягнув я йому руку.
   Інопланетянин покрутив пальцями навколо моєї долоні, не торкаючись до неї, і прибрав руки за спину. Мабуть, рукостискання у мрчіктуланців були не прийняті.
   - Розкажіть про свою планету. - Попросив я, теж ховаючи руки за спину.
   - Із задоволенням! - Зрадів Мрочек. - У нас тут так рідко з'являються гості! Прошу до столу! - "Шнурок" щось промурчав і з підлоги висунувся круглий, злегка увігнутий до середини стіл на одній ніжці і три табуретки такої ж форми.
   Ми сіли за цей стіл, зроблений з якогось складного сплаву металів і пластику. "Шнурок" щось промуркотів і над столом розгорнулася голограма. Це була Райдужна Галактика! Нитки завитків її спіралей переливалися безліччю неймовірних кольорів, зірки в них сяяли дорогоцінними каменями, і все разом було схоже на вогні якогось величезного казкового міста.
   - Це місто-галактика Мрчіктулан! - Гордо оголосив Мрочек. - Вся галактика Мрчіктулан пронизана дуже густою мережею підпросторового метро так, що з будь-якої планети біля будь-якої зірки можна потрапити на будь-яку планету будь-якої іншої зірки, що входить до цієї системи. Це не складніше, ніж проїхатися у Варшавському метро. - Він знову щось муркнув і галактика стала наближатися, повертаючись до нас різними боками.
  362
   Тут все було влаштовано взагалі неможливим чином: якщо рукава галактики складалися зі звичних для нас зоряних систем, то в центрі був якийсь темний простір з величезною планетою всередині. Навколо центрального планетного гіганта оберталося п'ять зірок - червоних карликів.
   - Все навпаки: зірки обертаються навколо планети! - Захоплено видихнула Зося.
   - Мрчін! - Показав рукою на гігантську планету Мрочек. - Моя Батьківщина!
   Мені б ніколи не спало на думку, що планета може бути розмірами з п'ятдесят наших сонць! Мрчін був не тільки величезний, але й чудовий: суша і моря рівномірно розподілені по всій поверхні, клімат схожий на наш субтропічний. Пір року та навіть ночей на Мрчіні не буває, тому що всі п'ять сонць освітлюють його рівномірно. Півсфери і сфери будинків, зібрані у грона, потопаючи в бузково-фіолетовій порослі чи то парків, чи то лісів, утворювали поселення. Не планета, а курорт моєї мрії!
   Ми милувалися краєвидами Мрчіна й інших планет Мрчіктулана години три, поки не зголодніли. Підкріпитися нам запропонували рідкою поживною сумішшю із трубочок з мундштуками, утопленими в стіні.
   Потім Мрочек розповів нам, що на супутниках Юпітера Європі та Ганімеді є життя. Бази мрчіктуланців на цих супутниках ведуть спостереження за його розвитком. Сама база не представляла з себе нічого цікавого - усюди округлі голі стіни, ніяких кутів, ніяких меблів, ніякого обладнання - все заховано в стінах, підлозі, стелі, все з'являється після голосового коду мрчіктуланця. Тому, поводивши нас по кімнатах-бульбашках, Мрочек запропонував нам екскурсію навколо Юпітера та його супутників.
   Виявилося, Ганімед має найкисневішу атмосферу в Сонячній Системі, а на Європі води в два рази більше, ніж на Землі. На Ганімеді життя має рослинний характер, а деякі з рослин навіть підійшли до порогу розумності. Живуть на ньому також і гриби - деякі з них ростуть у грунті, а деякі бродять по поверхні або плавають у воді. Їх розум поки можна порівняти з розумом більшості наших тварин.
  363
   На Європі життя розвивається у морях, океанах та інших водоймах, під невеликим шаром льоду. Найбільш розумними вважаються головоногі, дуже схожі на наших восьминогів, але з більшою кількістю щупалець.
   На Іо життя представлене бактеріями, здатними жити в екстремальних умовах вулканічної діяльності. На теперішній час на ній діє більше чотирьохсот вулканів, які рівномірно розподілені по всій поверхні супутника. Між вулканами плескаються озера розплавленої сірки, а перепад температур коливається від плюс 1700 градусів Цельсія до мінус 190.
   - А чому Іо така бурхлива? - Поцікавилася Зося.
   - Тому що її орбіта проходить там, де перетинаються гравітаційні поля Юпітера, Ганімеда і Європи. Вони то розтягують Іо, то сплющують її.
   - А на Юпітері? На Юпітері життя є? - Не втримався я.
   - Юпітер - це газовий гігант. Навіть важко сказати, чи то це колишня зірка, чи то майбутня. У всякому випадку, на планету він мало схожий. Життя на ньому немає, проте є розум.
   - Як це? - Хором вигукнули ми з Зосею.
   - Там живуть плазмоїди. Це енергетичні розумні істоти, які не підходять під поняття живого. Юпітеріанські плазмоїди не хочуть з нами контактувати і дали зрозуміти, що до Юпітера нам наближатися не варто.
   - Ну то й не треба. - Зося дуже старалася стримати позіхання, але у неї це погано виходило.
   Я поглянув на годинник - в Катовіце вже було за північ. Час повертатися додому. Попрощавшись з Мрочеком і подякувавши йому за екскурсію, я з сонною Зосею на руках перемістився до своєї квартири і поклав її на ліжко. Зося муркнувши щось, повернулася на бік і, як ні в чому не бувало, продовжила спати. Роздягати її я не став, а просто приліг поряд...
  364
  ***
   Прокинувся я від того, що Зося, яка вийшла з душу, вирішила викрутити своє мокре волосся просто мені на обличчя.
   - Ах, ти!... - Я схопив її в оберемок, але Зося вирвалася і втекла на кухню.
   - Я їсти хочу! - Крикнула вона звідти. - Вчора ми навіть не повечеряли! Іди, приготуй що-небудь, бо я помру!
   - Зуби хоч почистити можна? - Запитав я, прямуючи до ванної.
   - Гаразд. - Дозволила Зося. - Тільки швидко!
   Після сніданку ми вирішили навідатися до Магари. До занять у Магічній Школі було ще багато часу, тому, трохи поблукавши містом, ми знову вирушили до піраміди. Ми йшли по набережній вздовж річки, здалеку милуючись червоними і чорними квітами, ганялися одне за одним, цілувалися, коли один з нас наздоганяв іншого...
   - Тобі не здається, що ми йдемо сьогодні занадто довго, а піраміди все немає та й немає? - Подивилась навколо Зося, коли звільнилася після чергового поцілунку.
   - А й справді. Ми зайшли за ріг і міста звідси зовсім не видно.
   - Може ми так захопилися, що не помітили, як пройшли повз?
   - Тоді давай повернемося.
   Ми повернулися до повороту, але піраміди і там не було. Магара, як зазвичай, розташовувалася терасами по обох берегах підземної річки, а піраміди на своєму місці не було.
   - Ну не пішла ж вона сама... - Зося розгублено тупцювала на тому місці, де повинна була бути піраміда. - Ніяких слідів! Навіть пил лежить так само, як і всюди...
   - Ти точно стоїш на тому місці? - Підійшов я до Зосі.
   Раптом наші кільця вистрілили вгору фіолетовими променями, і нас ніби смикнуло наверх. Навколо стало ясно, яскраве сонце висвітлювало траву у нас під ногами. Ми стояли біля підніжжя величезної піраміди, а навколо галявини шумів височенний папоротевий ліс.
  365
   - Цікаво, це наша піраміда чи ні? - Я задер голову вгору. - Висота близько кілометра...
   - Давай поміряємо підставу. - Запропонувала Зося і тут же побігла до ребра піраміди. - Один, два, три... - Почала вона відраховувати кроки.
   Підстава піраміди виявилася квадратною, приблизно 940 на 940 метрів.
   - Може, це наша піраміда, тільки чомусь не під землею, а на поверхні і на повну висоту. - Задумався я.
   - На повну висоту і на поверхні вона була мільйони років тому! - Заперечила Зося. - Не перенеслися ж ми з нею у минуле!
   І тут з-за папороті на галявину вийшов динозавр. Дуже схожий на Тіранозавра Рекса. Він, сито облизуючись, вишукував зручне для себе місце, щоб поніжитися на сонечку.
   - Здається, все ж таки перенеслися... - Прошепотіла вона, притискаючись до стіни піраміди. - Якщо ми не будемо ворушитися, може він нас не помітить? Ти не в курсі, який у динозаврів був зір?
   - Тиранозаври - мисливці, а у мисливців завжди зір чудовий.
   - А ми від нього зможемо втекти?
   - Людина бігає зі швидкістю до восьми кілометрів на годину, а тиранозавр більше. Якщо доведеться тікати, шансів у нас немає.
   - А якщо...
   Тут над верхівками папоротей з"явилася невелика голова на довгій шиї. Голова ліниво зривала листя і не переставала жувати. Земля почала здригатися під ходою величезного звіра. Тиранозавр, який щойно задрімав, підняв голову і прислухався. Звір наближався. Тиранозавр, який виглядав поруч з ним як мишка, роздратовано рикнув, піднявся і потрусив у бік. Величезний динозавр вийшов на галявину і продовжував жувати листя папороті уздовж крайки лісу.
  366
   - Хто це? - Притиснувшись до мене, прошепотіла Зося.
   - Зауропод. - Блиснув я ерудицією. - Вони жили ще двісті мільйонів років тому, а вимерли приблизно шістдесят п'ять мільйонів років тому.
   - Цей, здається, не вимер...
   - Значить, ми точно у минулому!
   - А раптом просто зараз на Землю впаде той самий астероїд, через який всі динозаври вимерли? - Занепокоїлася Зося. - Щось мені не хочеться тут залишатися...
   - Між іншим, вимирання динозаврів почалося за мільйони років до падіння того метеорита. Припускають, що вони почали хворіти через появу квіткових рослин. Екологія порушилася. Але навіть якщо той астероїд впаде, нам ніщо не загрожує.
   - Чому?
   - Тому що наша піраміда знаходиться біля Катовіце, а туди астероїд не падав.
   І тут ми побачили, що до землі летить астероїд! Ми з Зосею так і присіли в тіні величезного мегаліта, покладеного в основу піраміди.
   - Яне-е-ек!!! - Закричала Зося, прикриваючи голову руками.
   Від цього крику я відкрив очі - до нас наближався не астероїд, а овальний літаючий апарат явно штучного походження, який поступово зменшував швидкість.
   - Зося! Розплющ очі! Це не астероїд!
   - А що? Ой, це ж... Пам'ятаєш, нам такий самий Бастед показувала?...
   В цей час апарат знизився до ста метрів над поверхнею, беззвучно покружляв над зауроподом, спустив до нього блакитно-білий промінь і приземлився трохи збоку. Зауропод перестав жувати, а потім повільно почав валитися на бік.
   - Вони його вбили чи приспали? - Запитала злегка оговтавшись від жаху Зося.
   - Поживемо побачимо!
  367
   З апарату вийшли троє високих гуманоїдів зі смаглявою шкірою. Вони були дуже схожі на людей, тільки за рисами обличчя не можна було зрозуміти, до якої раси вони належать.
   - Це ж андромедці! - Здогадалася Зося.
   - А чому ж у них голови людські?
   - Тому що це не роботи, а живі, справжні! Підемо до них?
   Я задумався. Чи варто розкривати інопланетянам, навіть таким схожим на нас, свою присутність?
   - Ну? - Нетерпляче допитувалася Зося. - Ну, Янек! Йдемо чи як?
   І тут нас заволокло перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Цей життєвий варіант закінчився.
  
  Повернення-1:
   Перейдіть на сторінку 112 до пункту "Повернення-2" розділу Љ7 "Рівень-2. Орел-Ребро".
  
  Розділ 23. Рівень-3. Решка-Решка-Решка.
   Прокинулися ми рано, ще не було сьомої години. Штовхаючись і бризкаючись, вмилися і причесалися. Я надів свіжу футболку, подаровану мені вчора в кафе, і виглядав, як огірочок. Зося взяла таку ж салатну майку і білі шорти в зелену квіточку.
   - Це щоб ми були в одній колірній гамі. - Пояснила вона. - Так можна і гуляти, і в університет сходити.
   І тут я згадав про монетку. В кишені джинсів її не було, мабуть, випала вночі. Переривши все ліжко, я знайшов її під ліжком, вона лежала трійкою вгору. "Отже, решка!" - подумав я і поклав її до кишені.
   - А снідати ми будемо? - Поцікавився я.
   - Так точно! Зараз щось придумаємо...
   - А яка твоя коронна страва?
  368
   - Ну, я чудово ставлю чайник. А потім кип'яченою водою можу залити розчинну каву.
   - Тоді ти готуй свою коронну каву, а я проведу розвідку в холодильнику.
   Розвідка показала, що у нас є пара ложок вчорашньої вареної вермішелі на тарілці, шматочок копченої ковбаси, шматочок сиру, пара помідорів, половина цибулини, три яйця, кілька гілочок петрушки і консервовані ананаси в банці. Виставивши все це на стіл, я попросив у Зосі сковорідку і поставив її на плиту, попередньо окропивши соняшниковою олією. Першими на сковороду пішли нарізані квадратиками помідори, потім - цибуля, слідом за нею - дрібно порізана ковбаса і шматочки ананасів. Коли це все трохи посмажилося, я висипав з тарілки вермішель, залив все збитими яйцями, посипав зеленню, гарненько перемішав і накрив кришкою.
   Вода у Зосі вже закипіла і вона розлила її по чашках. Всипавши розчинної кави і перемішавши її, вона запитала:
   - Тобі скільки цукру?
   - Дві ложечки.
   - Класно! Я теж завжди кладу дві ложечки! А у тебе тут так смачно пахне!.. Вже готове?
   - Ще останній штрих! - Я посипав вміст сковорідки тертим сиром і знову накрив кришкою. - Треба почекати хвилин з п'ять. А за цей час треба зробити ще одну дуже важливу справу.
   - Яку?
   - Поцілуватися!
   Ми мало не проґавили момент, коли сковороду треба було знімати з плити. Слава богу, підгоріти не встигло. Розклавши по тарілках щось, зовні схоже на піцу, ми сіли снідати.
   - Крутяк! - Наминала Зося мій кулінарний шедевр за обидві щоки. - А мені тому продуктів і не залишили, що я все одно готувати не вмію Я збиралася у кафе їсти.
  369
   - А от у мене вдома повний холодильник! Я ще й не таке можу! - Гордий похвалою розпустив я хвіст. - Давай сьогодні до мене підемо, я тебе чимось смачненьким пригощу!
   - Гаразд, тоді я буду посуд мити. Я ж віртуозно вмію натискати кнопку посудомийної машини! Ой, мало не забула: сьогодні нам треба в універ, а о третій годині - на електричку! Про Парад Драконів забув?
   - Нічого я не забув.
   Вийшовши на вулицю, ми побачили, що світ прекрасний, погода чудова, небо синє, трава зелена, а повітря прозоре. Тому до університету вирішили прогулятися пішки.
   Підходячи до будівлі університету, я відчув якийсь холодок у животі і легку нудоту в мозку.
   - Таке враження, що це вже відбувалося... - Задумливо зупинилася Зося.
   - І у мене теж дежавю якесь.
   Спочатку ми зайшли до будівлі і переписали свої основні розклади. Потім пішли визначатися з факультативами. Всі факультативні пропозиції були вивішені на стендах, виставлених по краях алеї. Ми пішли вздовж них, виглядаючи те, що нас могло би зацікавити. Перед стендом "Історія філософії" Зося зупинилася.
   - Я би хотіла цей факультатив.
   - Я теж!
   Щоб не втрачати даремно часу, ми вирішили розійтися і скласти свої власні розклади. А коли зійшлися і звірили їх, виявилося, що все, обране нами, збіглося і по днях, і за часом, і за напрямками: "Історія філософії", "Традиції, культура і міфологія різних країн", "Теологічні, містичні і окультні уявлення різних народів","Наукові тенденції ХХI століття", "Всесвіт, Простір, Час" і "Любов і шлюб в історії людства". Залишався навіть вільний час з четвертої до дев'ятої вечора два рази на тиждень. А ще й вихідні.
   - А цей вільний час ми присвятимо собі! Нам же треба розвиватися?! От і будемо розвивати свої відносини! - І я знов поцілував Зосю.
  370
   Потім ми гуляли містом і цілувалися мало не на кожному кроці, а коли схаменулися, часу до електрички залишилося зовсім мало. Примчали ми до вокзалу на таксі, коли поїзд уже почав відходити. Нам ледве вдалося вскочити у тамбур.
   - А ти квитки хоч взяв? - Відсапавшись, запитала Зося.
   - Тут, у кишені рюкзака. Я їх ще вчора поклав.
   - Перевір!
   Я поліз до кишені, виграні нами квитки, які включали в себе і проїзд, і проживання у готелі, і місця на набережній трибуні, були на місці. Ми увійшли до вагону і сіли на вільні місця.
   - Давай, почитаємо, що там написано! - Взяла Зося з моїх рук квиток-буклет. - Дракон - один із символів Кракова...
   - Це ми і так знаємо!
   - А чому - знаєш? Не знаєш! А отут написано: за легендою страшний і злий дракон жив біля підніжжя пагорба Вавель ще за часів короля Крака. Він викрадав худобу і дівчат. Багато лицарів намагалися вбити дракона, але гинули самі. І тільки молодому Шевчику Скубі - учневі шевця - вдалося його перемогти, але не силою, а хитрістю. На згадку про цю подію щороку, починаючи з двохтисячного року, в Кракові влаштовують Парад Драконів (Parada Smokow) який став місцевою традицією.
   - Дай-но подивитися, що там буде! - Відібрав я у Зосі буклет.
   А чекало нас протягом двох днів водне і повітряне шоу, піротехнічні ефекти, маскарад лицарів і придворних дам, салют, ігри і масові народні танці. Ну і, звичайно ж, сам Парад Драконів.
   Приблизно о пів на шосту ми підійшли до готелю "Королівський готель" і нас оселили у двомісному номері. Перекусивши в тутешньому ресторанчику, ми вирушили до річки. Всі події першого дня проходили тут же, у вигині річки Вісли, біля підніжжя Вавельського замку.
  371
   Сфотографувавшись біля пам'ятника Дракону, полазивши по його хвосту і лапах, ми вийшли на берег. Сім'ї Драконів (переодягнені актори і волонтери) перетворили берега Вісли і прилеглі бульвари на місце для величезного пікніка. Весь чарівний простір був заповнений надувними кулями, наметами, місцями для мистецьких заходів і спеціальних семінарів. Заглянувши у кілька наметів з вивісками "Уроки танців", "Школа емпатії", "Передбачення майбутнього", "Секрети Фен-Шуй", "Земля - планета динозаврів", "Піраміди з усього світу - історія і загадки", "Біла і Чорна магія", "Чи самотні ми у Всесвіті?", Зося запитала:
   - Як ти думаєш, чи не занадто багато у нас останнім часом семінарів?
   - Що ти маєш на увазі?
   - Ну, тренінг з кляксографії...
   - І все!
   - Але на рівні дежавю мені здається, що були ще якісь... Набридло вчитися! Хочу видовищ!
   І тут, неподалік ми побачили, що саме починається вистава під відкритим небом. Актори "Театру Гротеску" розігрували легенду про Дракона і Шевчика Скубу. Глядачі навколо сиділи хто на пледах, хто просто на траві, хто стояв позаду. Ми теж підійшли подивитися. Грали актори весело, іноді залучаючи до вистави найближчих глядачів.
   Після вистави, коли глядачі почали розходитися, ми помітили, що майже всі берега Вісли вкрилися клаптями пледів з відпочиваючими на них людьми. Між ними бродили Дракони-волонтери і пропонували кошики з їжею і пледи на прокат.
   - Ти як хочеш: одразу піти зайняти місця на трибуні, чи спочатку полежати на травичці з кошиком смакоти? - Повернулась до мене Зося.
   - Думаю, нам треба розстелити плед неподалік від трибун. Спочатку можна полежати на травичці, а потім піти до своїх місць, щоб було краще видно.
  372
   Так ми і зробили. Лежати в обнімку під відкритим небом, серед величезного скупчення народу, було досить романтично. У сутінках звучала старовинна музика, всюди відбувалися виступи акторів, масові танці, влаштовувалися розваги, працювали атракціони. Все необхідне відпочиваючим підносили верткі дракони-волонтери. У небі над Віслою один за одним почали з'являтися величезні надувні дракони всіляких форм і забарвлень.
   - Он, дивись, дракон з'явився! Величезний, мабуть, з автобус! - З захопленням кричала Зося. - А он другий! Давай їх рахувати!
   Дорахувавши до двадцяти трьох, ми збилися, бо не могли запам'ятати, яких вже рахували, а яких ще ні. Тоді ми склали плед і пішли на трибуну.
   О десятій годині вечора почалася основна вистава. У небі плавало близько півсотні Драконів, звучала романтична музика, запалилося безліч вогнів, створивши на берегах Вісли чарівні пейзажі, від яких захоплювало дух. Літаки з парашутистами влаштували аеро-шоу, потім нам показали лазерне та світлове шоу на воді. Серед ширяючих над водою Драконів акробати на флай-скейтах і з літаючими ранцями влаштували своє адреналін-шоу. Закінчилося все надзвичайно барвистим салютом. Не чекаючи закінчення салюту, ми повернулися до готелю.
   Вся ця надзвичайна романтична обстановка, безліч позитивних емоцій, одне ліжко на двох призвели до того, що ми, якось так непомітно, від поцілунків перейшли до більш суттєвих проявів кохання...
   Ще за два дні до від'їзду, тато дав мені цілу пачку презервативів зі словами:
   - Не знаю, що ти будеш з ними робити, хоч надувай чи наливай воду, але нехай про всяк випадок вони у тебе будуть. Щоб не виникло ніяких неприємностей.
   - Дякую. - Відповів я, намагаючись зберегти незворушний вигляд. - Може, й стануть у нагоді.
   - Користуватися хоч ними вмієш? - Я кивнув. - Ну, тоді поклади в рюкзак і нехай вони завжди будуть під рукою.
   Ось вони і стали у нагоді...
  373
  ***
   Вранці ми прокинулися рано, приблизно о восьмій. До Параду було ще дві години, тому ми знову, не вилазячи з ліжка, зайнялися коханням. В душ ми теж пішли разом, тому купання (разом з інтимними відступами) тривало більше півгодини.
   Зі сніданком по типу шведського столу ми постаралися впоратися якнайшвидше, і, нарешті, вийшли в хол. У холі стояли пересувні вішалки з маскарадними костюмами, і нам запропонували вибрати що-небудь для себе. Я вбрався кавалером, Зося - придворною дамою, і в такому вигляді ми вийшли на вулицю.
   Всі вулиці міста були заповнені людьми. Уздовж головної вулиці по обидві її сторони вишикувалися дами і кавалери, дракони і лицарі, туристи і діти. Навіть деякі собаки були одягнені в костюми драконів. Всі крутили головами і з нетерпінням поглядали в бік нашого готелю.
   О десятій годині по вулиці від Королівського готелю до Ринкової площі рушила колона Параду Драконів. Повз нас проходили більше десяти тисяч дітей з усієї Польщі зі зробленими власними руками Драконами. Ми бачили Драконів, які літали і дихали вогнем, гарчали і плавали у повітрі, йшли на ходулях і їхали на колесах... А вже на самій площі проходив конкурс на найгарнішого Дракона.
   Коли Парад закінчився, ми, так само у середньовічних костюмах, вирішили прогулятися вулицями Кракова. То там, то тут сувенірні лавки пропонували неймовірну кількість дракончиків-брелоків, дракончиків-талісманів, дракончиків-скарбничок, дракончиків-кулонів і тому подібного. Ми купили собі по одному брелочку: Зосі - вогнедишного дракончика, який готується до бою, а мені - мило усміхнену дракониху у кокетливому капелюшку.
   - Я назву свого дракончика Янеком. - Сказала Зося, прикріплюючи брелок до ключа від квартири.
   - А я свого - Зося!
  374
   - Ти що, хочеш сказати, що я схожа на дракона?! - Вдала Зося, ніби обурилася.
   - Ні, ти крапельку красивіша.
   - Всього лише крапельку?
   - Таку крапельку, яка затопила мене. І врятувати мене з цієї безодні може тільки твій поцілунок!
   Від цього поцілунку нас відірвав хрипкий голос збоку:
   - Каблучки, кулони, браслети! Молоді люди, не хочете закріпити свої почуття каблучками?
   Ми озирнулися. Поруч стояла бабуся в середньовічному костюмі торговки, дуже схожа на "стрілочницю" з перехрестя долі.
   - Ой, покажіть! - У Зосі загорілися очі. - Які гарні...
   Каблучок на лотку, що висів у торговки на шиї, було багато: і з різнокольоровими камінцями, і з якимись складними переплетеннями, і з величезною кількістю деталей. Мою увагу чомусь привернули два простих обідка. Зося теж одразу ж простягнула до них руку.
   - Оці здаються мені знайомими і якимись рідними. - Вона піднесла меншу каблучку до очей. - Дивись, тут написано "Інь" і знак якийсь!
   - Це знак "Інь-Ян" - Прокоментувала торговка. - Він означає єдність чоловічої і жіночої складових.
   - Саме нам підходить! - Я розглядав другу каблучку. - А тут написано "Ян".
   - Твоє ім'я! Ну чому мене не назвали Інною? - Зося вже вдягла каблучку на палець і, витягнувши вперед руку, дивилась на неї. - Абсолютно мій розмір!
   Я теж надів каблучку, вона ніби була там завжди.
   - Беремо? - Заглянула Зося мені в очі.
   - Звісно! Скільки з нас? - Я обернувся до старенької, але її й слід прохолов. - Куди вона поділася? А як же гроші?
   - Це вам подарунок... - Прошелестів голос у голові.
   - Які незвичайні у нас заручини... - Дуже тихо промовила Зося, теж до чогось прислухаючись.
  375
   На обід, зовсім втомлені, ми повернулися до "Королівського готелю". Але варто було нам усамітнитися в своєму номері і прилягти на ліжко, як сили раптом звідкись знову з'явилися і вирвалися бурхливим вулканом пристрасті...
   На семигодинну електричку ми спізнилися. Довелося чекати наступної, тому у Катовіце ми повернулися вже близько опівночі. Тільки переступили поріг моєї квартири і я опустив сонну Зосю на ліжко, навколо нас знову заструменів перлиновий туман...
  Стоп!
  Цей життєвий варіант закінчився.
  
  Повернення-1:
   З цього місця вам треба перейти на сторінку 140 до пункту "Повернення-2" розділу Љ9 "Рівень-2. Решка-Решка".
  
  Розділ 24. Рівень-3. Решка-Решка-Орел.
   Прокинулися ми рано, ще не було сьомої години. Штовхаючись і бризкаючись, вмилися і причесалися. Я надів свіжу футболку, подаровану мені вчора в кафе, і виглядав, як огірочок. Сунувши руку в кишеню джинсів, монетки я там не знайшов. "Мабуть, випала вночі" - подумав я. Монетка знайшлася під ковдрою "орлом" догори. "Знайшлася!" - подумав я і поклав її до кишені. Зося, яка нарешті вийшла з ванної, забігала по кімнаті, витираючи волосся махровим рушником.
   - Швидше збирайся! Я їсти хочу! Така голодна, що й свідомість втратити можу. І тобі доведеться мене на руках до кафе нести!
   - А приготувати щось сама ти не можеш?
   - Взагалі-то у мене є одна коронна страва: я чудово ставлю чайник. А потім кип'яченою водою можу залити розчинну каву. - Зося вже повісила рушник на сушилку і стояла вся розпатлана посеред кімнати.
   - Тоді ти готуй свою коронну каву, а я проведу розвідку в холодильнику. - Кивнув я головою і пішов у кухню.
  376
   Розвідка показала, що у нас є трохи вчорашньої вареної вермішелі в тарілці, шматочок копченої ковбаси, шматочок сиру, пара помідорів, три яйця, кілька гілочок петрушки і консервовані ананаси в банці. З усього цього я спорудив на вигляд щось середнє між піцою та омлетом. Вода у Зосі вже закипіла і вона розлила її по чашках. Всипавши кави і перемішавши її, вона запитала:
   - Тобі скільки цукру?
   - Дві ложечки.
   - Клас! Я теж завжди кладу дві ложечки! А у тебе тут так смачно пахне!.. Вже готово?
   - Останній штрих! - Я притрусив вміст сковорідки тертим сиром і знову накрив кришкою. - Треба почекати хвилин з п'ять. А за цей час зробимо ще одну дуже важливу справу.
   - Яку?
   - Поцілуватися!
   Наш поцілунок був перерваний дивним шелестом за вікном.
   - Що це там? - Спробувала Зося вирватися з моїх обіймів.
   - Що б там не було, а на третій поверх ніхто не залізе.
   - Все одно треба подивитися! - Зося підбігла до вікна і відсмикнула завісу. - Ой, що це?
   На вікні лежала товстенна книга у старовинній палітурці.
   - "Гремуар". - Насилу прочитав я потемнілу готичну в'язь.
   - Містика якась. Як вона тут опинилася? - Зося висунулася у вікно, але нікого не побачила. - І назва дивна... - Зося хотіла було відкрити книгу, але я її зупинив:
   - Стій! Я чув десь, що гремуари - це магічні книги. Кажуть, що якщо таку книгу відкриє непосвячений, то може навіть осліпнути! А прочитати її може тільки той, кому вона належить.
   - Ой- йой-йой!!! Які ми забобонні! А я ні в яку магію не вірю! - І Зося рішуче розкрила книгу.
  377
   І нічого. Ніяких вогняних сторінок, ніякого сліпучого світла...
   - От бачиш, звичайна книга. Зараз спробую прочитати...
   Я теж схилився над сторінкою, списаною незрозумілими ієрогліфами. І тут ієрогліфи стали перетворюватися на звичні для нас букви: "Книга святої магії Абрамеліна" - з'явився перший рядок. Потім у центрі сторінки проявилося коло зі знаком "Інь-Ян", а трохи нижче, вже більш дрібними літерами: "Підручник для магів".
   - Отакої, а ти казала, що в магію не віриш! Що ти тепер скажеш? - Переможно тицьнув я пальцем у книгу і випадково потрапив на знак "Інь-Ян".
   Пролунав мелодійний передзвін і надрукований чорною друкарською фарбою знак раптом почав набувати кольору та об"єму. Кілька секунд ми стояли, розкривши роти, поки на книзі не з'явилися дві золоті каблучки. Знаки Інь-Ян перейшли зі сторінки на внутрішні обідки каблучок і там же з'явилися підписи: на більшій - Ян, на меншій - Інь.
   - Це нам? - Зося нерішуче озирнулась на мене.
   - А ти тут ще когось бачиш? - Я намагався демонструвати незворушність, а тому сміливо взяв більшу каблучку і надів її на палець. Прикраса була впору. - Мій розмір!
   - Тоді і я спробую... - Зося теж надягла каблучку. - Ти знаєш, вона як рідна. Начебто я її все життя носила, а потім втратила.
   - Ну, тепер вона знайшлася! Я думаю, що це знак до наших заручин! - І я взяв Зосину руку в свою.
   Наші каблучки стикнулися, з них раптом вирвалися два зелених промені і з'єдналися на книзі. Книга сама перегорнулася і на другій сторінці з'явилося повідомлення: "У книзі зібрані магічні тексти Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Ізраїлю, Персії, Китаю і Південної Америки, які описують ритуали виклику демонів і магічних сутностей, заклинання і засоби виготовлення амулетів на всі випадки життя. Скористатися книгою можуть лише Інь і Ян".
  378
   - Добре, що мене батьки Яном назвали. - Вирішив я жартом розрядити обстановку.
   - До речі, мене хотіли назвати Інною. Тож я не просто Зося, а Інна-Зося. Виходить, каблучки нас знайшли не випадково?
   - Ніщо в світі не відбувається випадково! - Авторитетно заявив я. - А з'єднані разом знаки Інь і Ян означають єдність жіночої та чоловічої складових Всесвіту. Виходить, що ми тепер одне ціле! - І я притиснув Зосю до себе.
   - Гаразд, єдиний ти мій! - Зося вивільнилася і поправила волосся. - Ти не забув, що у нас сніданок стигне? А потім нам ще треба в Універ зазирнути?
   - А потім ще поїхати до Кракова на парад драконів! - Згадав я. - Ми ж учора в лотерею виграли!
   Нашвидку поснідавши, ми стали збиратися. Не знаю чому, але я поклав у рюкзак і магічну книгу. Вискочивши з під'їзду, ми зловили таксі і поїхали до університету. Розбігшись по своїх факультетах і переписавши там свої розклади, ми домовилися зустрітися біля стендів з додатковими дисциплінами.
   - Таке враження, ніби це вже відбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Історія філософії". - Я би хотіла цей факультатив.
   - Давай звіримо розклади, щоб ходити на нього разом. - Я вивів свій розклад на екран смарта. - Мені підходить... середа, з другої до...
   - ...пів на четверту! - Продовжила за мене Зося. - Дежавю якесь, наче це вже колись було.
   - Або буде. - Згадав я слова "стрілочниці". Є теорія, що ми проживаємо кілька життів, які розгалужуються в кожній точці часу на безліч напрямків. Може, на одному з цих напрямків ми вже приходили сюди і визначалися з факультативами. Може, ми навіть вибрали однакові, щоб разом на них ходити.
   - А давай запишемо всі факультативи, які хочемо, а потім звіримося?
  379
   Як не дивно, все, обране нами, збіглося і по днях, і за часом, і за напрямками.
   - Ов-ва! - Вигукнув я. - Все слово до слова! Наче ми списували один у одного.
   - У нас навіть вільний час залишається, ось дивись: два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої. Не враховуючи двох вихідних. - Помітила Зося. - Чим його заповнимо?
   - Як чим?! Коханням, звичайно ж! - І я знову її поцілував.
   - Ти так цілуєшся, ніби маєш диплом з поцілунків! - Зося знову зуміла вирватися з моїх обіймів. - Може, школу спеціальну закінчував?
   - Та якби такі школи були!... - Я невдало повернувся і впустив свій рюкзак. З нього прямо нам під ноги випала книга і розкрилася десь посередині.
   - "Школа поцілунків знаходиться за адресою..." - Почала читати Зося. - "...неподалік від салону експериментального мистецтва Сан-Магаран". Де це?
   - Я знаю, це зовсім на іншому кінці міста, далеко.
   - Ну то й що? Тобі хіба не цікаво? Йдемо!
   Але йти нам не довелося. Ледве Зося торкнулася моєї руки, як наші каблучки знову спалахнули зеленим вогнем так, що ми аж примружилися. А коли розплющили очі, то опинилися в абсолютно незнайомому районі міста.
   На фасаді будівлі, що стояла на перехресті, висіла велика яскрава вивіска:
  ШКОЛА ПОЦІЛУНКІВ
  після закінчення навчання видається диплом
   - От бачиш, а ти казав, що таких шкіл не буває!
   - Ну, навіщо нам ця школа? - Намагався я відвести Зосю куди-небудь подалі. - Он, дивись, яка чудова лавочка стоїть у затінку скверу! Ми і там можемо прекрасно цілу...
   - Диплома з поцілунків у тебе немає. - Не звертала вона уваги на мої спроби. - Отже, ти не професіонал, а тільки любитель.
   - Так, я любитель, тому що люблю тебе!
   - А я хочу мати справу з професіоналом! Все, йдемо до школи! - І вона, підхопивши мене під руку, рішуче пішла через перехрестя.
  380
   Урок-тренінг в школі поцілунків повинен був початися о першій годині, тобто, через дванадцять хвилин. Записавшись і сплативши повний курс - два уроки по годині, які можна було пройти за один раз сьогодні з перервою на півгодини, ми прийнялися прогулюватися по холу.
   Хол був просторим і затишним, зручні диванчики відділялися від загального простору великими діжками з вічнозеленими рослинами, створюючи затишні куточки. У деяких куточках сиділи закохані парочки і цілувалися, мабуть, поки що не професійно. Ми теж вибрали для себе диванчик, але Зося практикуватися рішуче відмовилася:
   - Спочатку теорія, а потім практика! - Заявила вона.
   Рівно о першій годині прозвучало кілька акордів, наче з мобільника, і привітна жінка похилого віку у бордових брюках і шовковій рожевій блузці, з білявими завитками довкола голови запросила нас до класу. Класом було велике приміщення, де в шаховому порядку стояли поліровані столики з двома обертовими кріслами біля кожного. На торцевій стіні висів великий екран телевізора, праворуч від нього стояв маленький журнальний столик з ноутбуком і одне крісло. Дама пройшла до столика, сіла, відкинувшись на спинку і поклавши ногу на ногу, взяла в руки віяло і запропонувала нам займати місця.
   - Поки ви сідаєте, я хочу представитися - мене звуть пані Ядвіга!
   Всі розсілися парами, жодної самотньої людини, окрім пані Ядвіги, в класі не було. Заняття розпочалося, як звичайна лекція.
   - Вісімдесят шість відсотків людей знаходять перший досвід поцілунку у віці десяти - чотирнадцяти років. - Обмахуючись віялом, почала літня блондинка. - Однак, не варто хвилюватися через те, що вам вже шістнадцять, а ви ще не цілувалися. Трапляється так, що деякі люди вперше цілуються і після двадцяти років. До речі, у нас є такі, хто ще ніколи не цілувався?
  381
   Руки підняла пара за столиком майже у кутку.
   - Нічого страшного! Ви зможете швидко наздогнати інших - це легше легкого! Отже, приступимо до навчання, тим більше, що днями - двадцять п'ятого червня відзначається Всесвітній День поцілунку. Зустрінемо його у всеозброєнні!
   По залу прокотилося невпевнене хихикання.
   - Отже, перше питання: що таке поцілунок?... - Блондинка обвела нас поглядом, під яким всі, як у школі, поспішили опустити очі. - Це форма спілкування. Залежно від того, як ти ставишся до людини, поцілунок може передати тисячі відтінків почуттів, що виникли між людьми - ніжність, флірт, дружбу, вдячність, повагу, захоплення, ну і, звичайно ж, кохання з усіма його відтінками. І для цього не знадобиться ніяких слів.
   Зрозумівши, що питання було риторичним, всі полегшено підвели голови.
   - Друге питання: коли виникли поцілунки? Вчені, які займалися цим питанням, вважають, що це сталося в третьому тисячолітті до нашої ери. Тобто, поцілунку вже більше п'яти тисяч років. Люди цілуються вже стільки століть, що поцілунок став частиною культури. В середньому за все своє життя людина витрачає на поцілунки друзів, родичів і коханих загалом близько двох тижнів.
   - Малувато буде! - Вигукнув хлопець зліва.
   - Згодна, цілуватися треба більше. Вчені підрахували, що у тих, хто більше цілується, більше шансів стати довгожителем. Отже, цілуйтеся побільше і це продовжить вам життя! - Повернулася пані Ядвіга до хлопця. - Як ви зрозуміли, існує навіть наука, що вивчає це древнє явище. Антрополог Едвард Холл, який створив науку про поцілунки, стверджує, що у людини існує чотири зони контакту: громадська, соціальна, персональна та інтимна. Знання цих зон допоможе вам зрозуміти, чи хоче дівчина, щоб її поцілували. Зона інтимного спілкування, що включає поцілунки, не перевищує півметра. Причому слід мати на увазі, що у дівчат зона інтимного спілкування менша, ніж у хлопців. Давайте виміряємо ваші персональні інтимні зони: витягніть руку вперед!
  382
   Ми витягли руки.
   - Ваша персональна інтимна зона закінчується на середині передпліччя - це частина руки від зап'ястя до ліктя. Як бачите, у дівчат ця відстань коротша. Якщо людина підійшла на таку або навіть більш близьку відстань, значить партнер готовий до поцілунку. А тепер встаньте і перевірте, на якій відстані одне від одного вам найбільш приємно перебувати.
   Виявилося, що мені приємніше за все, коли Зося знаходиться у моїх обіймах. Зося сказала, що їй це теж приносить задоволення.
   - Третє питання: навіщо люди цілуються? - Повернула нас до лекції пані Ядвіга. - Та просто тому, що нам це подобається! Тому що це приносить нам задоволення. Крім того, ми всі знаємо, що поцілунок - спосіб прояву почуттів. Про це нам постійно нагадують і кінофільми, і реклама на телебаченні, і парочки, що цілуються на вулицях. У результаті поцілунок починає сприйматися як обов'язковий елемент романтичних відносин. А якщо з наукової точки зору, то поцілунок дозволяє оцінити партнера на біологічну сумісність через смакові відчуття і запах. Це як Інь і Ян - якщо все складається в пазл, то ви створені одне для одного і поцілунки для вас будуть приємними. - При цих словах вона дуже пильно подивилася на нас з Зосею.
   - Звідки вона знає? - Прошепотіла мені на вухо Зося. - Може, каблучки помітила?
   - Яка різниця? Головне, що ми сумісні!
   - У чому користь чи шкода поцілунку? - Знову поставила риторичне запитання лекторка. - Найбільший плюс - у неймовірній насолоді. Але до цього додається і користь для здоров'я. Під час повноцінного поцілунку від однієї людини до іншої передається близько трьохсот видів бактерій. На щастя, більшість з них безпечні, а інші... Якщо ви будете практикуватися регулярно, вони допоможуть вам виробити імунітет. Це як щеплення. А ще...
  383
   Вона включила телевізор і на екрані з'явилися мультяшні малюнки з підписами, з яких ми дізналися, що при поцілунку прискорюється пульс - тренування серця і м'язів обличчя. Це прекрасний заспокійливий і знеболюючий засіб - за один поцілунок в організм надходить порція гормонів, що перевищує мінімальну дозу морфію. Поцілунок може припинити гикавку, а затримка дихання при поцілунку - як заняття йогою. Оптимальна тривалість поцілунку - три хвилини, але найголовніше - цілуватися приємніше і корисніше з коханою людиною. Там було ще безліч цікавих фактів і корисних відомостей, але все я, звичайно ж, не запам'ятав. Коли ролик закінчився, пані Ядвіга продовжила:
   - Як зробити поцілунок найбільш приємним? Слідкуйте за своїм диханням, регулярно чистьте зуби і язик. Величезне значення мають почуття гумору і впевненість у собі. Ну, а чи приємний ваш поцілунок, можна дізнатися за реакцією партнера. Якщо людина сумна - значить їй з вами нудно, якщо очі горять, посмішка з обличчя не сходить - все в порядку. Головне, щоб була взаємна симпатія, почуття, бажання зробити людині приємно, і вміння цілуватися прийде само. А зараз - перерва! Ви можете трохи відпочити або випробувати на собі все те, про що дізналися. - І пані Ядвіга вийшла з класу.
   Ми з Зосею вийшли на вулицю і прямо навпроти Школи Поцілунків побачили будівлю з написом: "Сан-Магаран. Салон експериментального мистецтва ".
   - Йдемо туди! - Вирішила Зося.
   - А може, до скверика, на лавочку? - Спробував я потягнути її під тінь кущів.
   - Невже ти не насидівся?! - Обурилася Зося. - Нам ще цілу годину сидіти доведеться! А зараз - до прекрасного!
  384
   Прекрасними твори експериментального мистецтва я би не назвав. Тут були якісь незрозумілі картини, химерні інсталяції зі сміття і всього того, що "художники" знайшли на звалищах, запаморочливі суміші з елементів живопису, фотографії, об'ємних конструкцій та навіть вписані в них живі люди. Ми ходили по залах салону, здивовано переглядаючись, поки нашу увагу не привернуло щось струмуюче, що перетікало у кутку останнього залу.
   - А це що таке? - Зупинилася перед сірувато-зеленуватим об'єктом Зося. - Як це зроблено?
   - Може, голограма така? - Припустив я.
   - Якщо голограма, то крізь неї повинна пройти рука. - Зося рішуче підійшла і сунула руку в сіро-зелений туманний водоспад, який струмував не вниз, а вгору.
   Рука пройшла вільно.
   - Там нічого немає. - Зося озирнулася на мене. - А давай разом пройдемо через це?
   - Давай на один-два-три! - Я взяв Зосю за руку. - Один! - Ми зробили крок у туман. - Два! - Нас огорнула непроглядна темрява. - Три!
   Ми вийшли на балкон якогось приміщення, потопаючого у напівтемряві й освітленого тьмяною лампочкою під низькою стелею.
   - А де "це"? - Озирнулася Зося.
   - Що "це"?
   - Ну, те, у що ми зробили крок?
   Я озирнувся. За нашими спинами був довгий темний коридор, викладений чорним каменем. Простір за балконом було освітлено набагато яскравіше. Ми підійшли до поручнів і побачили дивну вулицю: дорога, викладена чорними плитами, триповерхові будинки з чорного та червоного каменю, прикрашені колонами, кам'яним різьбленням і ажурними балконами, чорне кам'яне склепіння замість неба, в яке були вправлені круглі пласкі світильники. Вулицею ходили люди в дивних балахонах різних кольорів, але всі з каптурами, які закривали обличчя. Поки ми дивилися, у підсвідомість проникло якесь дивне відчуття.
  385
   - Містика якась! - Щойно ми були в звичайному будинку, і ось тобі - катакомби! - Мене охопило нервове збудження.
   - Таке відчуття, що я тут вже колись була. Може, в минулому житті... - Пробурмотіла Зося.
   - У мене теж. Я навіть знаю, що нам треба он туди, за чорними. - Я показав рукою вліво, куди поспішало кілька людей в чорних каптурах.
   - Там Школа. - Невпевнено промовила Зося. - У мене в голові крутиться назва цього міста, але ніяк не випливає назовні...
   - Магара! - Впевнено сказав я. - Це підземне місто і воно називається Магара. Підемо до Школи?
   - Так, повернемося до Школи Поцілунків.
   - Я мав на увазі місцеву Школу, підземну.
   - Терпіти не можу метушні! Спочатку закінчимо одну, потім підемо до іншої! Бо так нічого до кінця не доведемо!
   - Гаразд, гаразд, заспокойся! Давай повернемося.
   - А як?
   Я пройшовся по коридору. Ніяких слідів сіро-зеленого марева чи дверей до салону мистецтв не було.
   - Думаю, це якийсь портал... Ми вийшли ось тут... Зося, йди до мене! Давай руку. Встанемо так, як стояли, коли тут опинилися.
   - І що далі? - Зося довірливо взяла мене за руку.
   - Зробимо три кроки назад, так само, як і сюди, на один-два-три. Готова? - Зося кивнула. - Тоді - один! - Крок назад і непроглядна темрява навколо. - Два! - Другий крок і навколо заструменів туман. - Три!
   Ми знову стояли в залі перед сіро-зеленим водоспадом, що струменів угору.
   - Крутяк! Цікаво, а хтось ще знає, що це не просто інсталяція, а портал? - Зося озирнулася на всі боки.
   Нечисленні відвідувачі не звертали на нас уваги, підходили до одних експонатів, розглядали інші. Якийсь сивобородий дідок наблизився до нас. Ми з Зосею відійшли в сторону, даючи йому можливість краще роздивитися експонат. Дідок постояв, нахиляючи голову то на один, то на іншій бік, і пішов далі.
  386
   - Все, нам пора! - Зося подивилася на годинник і потягла мене до виходу.
   Після перерви в класі з'явився манекен із зазначеними на ньому точками. Одні точки були зеленими, інші - червоними, треті - жовтими.
   - Куди цілувати рекомендується, а куди ні? - Запитала всіх і нікого пані Ядвіга, вставши біля манекена з указкою в руках. - Зверніть увагу на ці точки...
   І вона почала розповідати, в які точки цілувати необхідно, від яких треба утриматися, і які будуть нейтральними.
   - До речі, за поцілунками можна навіть гадати! Простий тест: розійдіться і киньтесь назустріч одне одному в обійми з поцілунком.
   Дівчата відійшли до правої стіни, хлопці - до лівої. За сигналом ми кинулися назустріч одне одному. Я поцілував Зосю прямо в мочку вуха, вона ухилилася і поцілувала мене в губи.
   - Зверніть увагу, куди вас цілують. - Пояснювала блондинка. - Якщо в щоку - почуття більш приятельські, ніж романтичні. У губи - ніяких сумнівів - кохання до шаленства, до нестями. В лоб - відносини на межі розриву. У мочку вуха - справжня пристрасть, бажання сексу. Коротко і нервово - вогник любові почав згасати, а може, просто немає часу. Сухо і гаряче - велика увага і ніжне кохання. Волого і м'яко - вас люблять, готові носити на руках, ловити кожне слово і догоджати...
   Потім було ще безліч вправ і відомостей, а наприкінці заняття пані Ядвіга видала всім дуже красиво оформлені "Дипломи", що підтверджували, що ми пройшли повний теоретичний курс мистецтва поцілунків.
   - А тепер домашнє завдання! - Встала з крісла пані Ядвіга. - Все те, що ми вивчали сьогодні теоретично, ви повинні будете закріпити вдома на практиці! - Вона вийшла з-за столу, глянула у вікно і... зникла.
  387
   Ні, справді, не вийшла, не вискочила, а просто розчинилася у повітрі. Правда, ніхто цього не помітив, бо парочки виходили з класу, повністю поглинені одне одним. Я зупинився, чекаючи, поки Зося поправить липучку на кросівках, тому дивився прямо на пані Ядвігу. Нічого не кажучи Зосі, я подивився на годинник - було пів на четверту.
   - Зосінька. А давай хоча б на хвилиночку повернемося до порталу? Перевіримо, на місці він, чи нам це тільки примарилося.
   Зося кивнула і ми повернулися до Сан-Магарану.
   - Поспішайте! - Сказала нам білетерка. - Ми скоро зачиняємося!
   Сіро-зелений водоспад був на місці. Його струмені так само спрямовувалися вгору, зникаючи під стелею.
   - На один-два-три? - Взяла мене Зося за руку.
   - Давай!
   Ми зробили три кроки у туман і вийшли на той самий балкон. Кам'яною вулицею-тунелем так само йшли кудись кольорові балахони. Чорних серед них тепер не було.
   - Ну от, спізнилися! - Засмутився я. - Урок вже почався.
   - Ну то й що? Наступного разу потрапимо! Ти забув, що нам сьогодні треба до Кракова? Не кожного дня випадає такий виграш!
   - Точно! - Я подивився на годинник. - Ов-ва! Часу зовсім не залишилося! Біжимо!
   Ми знову взялися за руки і, зробивши три кроки назад, опинилися... на пероні вокзалу!
   - Поїзд на Краків відправляється з другої платформи! - Голос по радіо вивів нас зі ступору.
   - Біжимо! - Потягнув я Зосю до вагону.
   - Цікаво, а ось так, прямо у Краків можна було? - Задумливо пробурмотіла Зося, коли ми сіли на свої місця. - Може, той портал куди завгодно виводить? Варто лише подумати або сказати?
  388
   - Та що тут думати?! Ось повернемося з Кракова і все з'ясуємо! Давай краще почитаємо, що тут написано! - Я дістав з рюкзака виграні буклети, до яких було докладено квитки на потяг туди і назад і квитанція на оплачений номер у Королівському готелі.
   З буклету ми довідалися, що, згідно з легендою, страшний і злий дракон жив біля підніжжя пагорба Вавель ще за часів короля Крака. Він викрадав худобу і дівчат. Багато лицарві намагалися вбити дракона, але гинули самі. І тільки молодому Шевчику Скубі - учневі шевця - вдалося його перемогти, але не силою, а хитрістю. На згадку про цю подію щороку, починаючи з 2000 року, в Кракові влаштовують Парад Драконів - Parada Smokow, який став місцевою традицією. Протягом двох днів ми мали побачити водне і повітряне шоу, піротехнічні ефекти, маскарад лицарів і придворних дам, салют, ігри і масові народні гуляння. Ну і, звичайно ж, сам Парад Драконів.
   Приблизно о пів на шосту ми підійшли до готелю "Королівський готель" і нас оселили в двомісному номері. Перекусивши в тутешньому ресторанчику, вирушили до річки. Обидва берега були заповнені надувними кулями, наметами, місцями для мистецьких заходів і спеціальних семінарів. Заглянувши до кількох наметів з вивісками "Уроки танців", "Школа емпатії", "Уроки пророкувань", "Секрети Фен-Шуй" і ще якісь, Зося запитала:
   - Як ти думаєш, чи не занадто багато у нас останнім часом шкіл?
   - Що ти маєш на увазі?
   - Ну, тренінг з кляксографії, Школа Поцілунків...
   - І все! До підземної школи в Магарі ми не потрапили.
   - Але на рівні дежавю мені здається, що ще якісь були... Набридло вчитися! Хочу видовищ!
   І ми пішли за видовищами. Спочатку мім показав нам, як освідчуватися у коханні за допомогою жестів. Потім ми дивилися на дресированих голубів, які вміють літати і повертатися назад за покликом господині, катати маленькі візки, крутитися на карусельці і ще багато чого.
  389
  А потім ми побачили невелику юрбу людей, що зібралися навколо вуличного фокусника. В кінці свого виступу він вийняв у нас прямо з-за комірів по маленькому брелку-дракончику. Показавши дракончиків усім присутнім, він подарував їх нам: Зосі - вогнедишного дракончика, який готується до бою, а мені - мило усміхнену дракониху в кокетливому капелюшку.
   - Я назву свого дракончика Янеком. - Сказала Зося, прикріплюючи брелок до ключа від квартири.
   - А я свого - Зося!
   - Ти що, хочеш сказати, що я схожа на дракона?! - Зося зробила вигляд, що обурилася.
   - Ні, ти трішки гарніша.
   - Всього лише трішки?! Ну, я тобі!...
   І тут в наступаючих сутінках зазвучала старовинна музика, а в небі над Віслою один за одним почали з'являтися величезні надувні дракони всіляких форм і забарвлень.
   - Он, дивись, дракон з'явився! Величезний, мабуть, з автобус! - З захопленням закричала Зося. - А он другий! Давай їх рахувати!
   Дорахувавши до двадцяти трьох, ми збилися, бо не могли запам'ятати, яких вже рахували, а яких ще ні.
   - Гаразд, підемо на трибуну, бо наші місця хтось займе. - Запропонував я.
   О десятій годині вечора почалася основна вистава. У небі плавало близько півсотні Драконів, звучала романтична музика, запалилося безліч вогнів, створивши на берегах Вісли чарівні пейзажі, від яких захоплювало дух. Літаки з парашутистами влаштували аеро-шоу, потім нам показали лазерне та світлове шоу на воді. Серед повітряних драконів, що ширяли над водою, акробати на флай-скейтах і літаючих ранцях влаштували своє адреналін-шоу. Закінчилося все надзвичайно барвистим салютом. Не чекаючи закінчення салюту, ми повернулися до готелю.
   Вся ця незвичайна і романтична обстановка, безліч позитивних емоцій, одне ліжко на двох призвели до того, що ми, якось так непомітно, від поцілунків перейшли до більш суттєвих проявів кохання...
  390
   Ще за два дні до від'їзду, тато дав мені цілу пачку презервативів зі словами:
   - Не знаю, що ти будеш з ними робити, хоч надувай або наливай воду, але нехай про всяк випадок вони у тебе будуть. Щоб не виникло ніяких неприємностей. Поклади в рюкзак і нехай вони завжди будуть під рукою. Ось вони і стали у нагоді...
  ***
   Вже далеко за північ ми з Зосею, вийшовши з ванної, підійшли до вікна. Світив повний Місяць і ми, обійнявшись, дивилися на нього, намагаючись розгледіти "обличчя Місяця". Набігла легка хмаринка, і на якусь мить Місяць зник. Коли хмаринка відсунулася вбік, місячний промінь впав на підвіконня, торкнувшись нашої магічної книги під назвою "Гремуар", яка лежала на ньому. Книга розкрилася і на абсолютно чистій сторінці проступив напис: "Йдіть за полум'ям".
   - За яким ще полум'ям? - Запитала Зося.
   - Гадки не маю. Може... - І тут я побачив, як через двір обережно крадеться покоївка, тримаючи в руках запалену свічку.
   - Он полум'я! - Вказав я Зосі на покоївку. - Підемо?
   - От жила собі спокійно, все було звичайне і зрозуміле, а як познайомилася з тобою, то... - Бубонила собі під ніс Зося, натягуючи шорти і взуваючи кросівки.
   Ми вискочили на подвір'я і побігли до того місця, де бачили полум'я свічки. За рогом будинку виявилися низькі дерев'яні дверцята, окуті металевими деталями. Дверцята були незамкнені.
   - Йдемо! - Я нахилився й увійшов.
   Низька стеля, круті сходи вниз, ледь помітний вогник попереду... Ми поспішили за вогником і, петляючи по кам'яних коридорах, вийшли до великого залу з склепінчастою стелею. Причаївшись біля входу, ми побачили, як покоївка запалила від свічки кілька смолоскипів, укріплених на стінах, і почала викладати на стіл принесену з собою їжу.
  391
   - Сьогодні Ніч Драконів. - Говорила вона комусь. - От повечеряємо і підемо. Пора вчитися!
   - З ким це вона? - Прошепотіла Зося. - І чому вчитися?
   І тут з темного кута до столу вийшов... справжній дракон! Не актор у костюмі, не надувна іграшка, не автомат на управлінні, а живий дракон! Невеликий, всього близько двох метрів, на двох міцних ногах, з кігтистими верхніми лапами, з двома перетинчастими крилами і з жахливою зубастою пащею. Я прикрив Зосі рот рукою і вона, вп"явшись у неї зубами, сповзла на підлогу. Так ми і сиділи на підлозі, намагаючись не видавати жодного звуку, поки Дракон вечеряв.
   Потім покоївка зібрала залишки їжі в кошик і поманила Дракона до гобелену на стіні. За гобеленом виявилися ще одні двері.
   - Ці двері можеш відкрити тільки ти, спробуй! - Сказала вона Дракону.
   Той приклав до дверей свою лапу і двері зі скрипом відчинилися. Парочка зникла в темряві. Ми, притискаючись до стінок, поспішили за ними. Через деякий час, то спускаючись по крутих сходах, то піднімаючись, то повертаючи, ми вийшли на повітря. Вийшовши з дверей у скелі, що поросла чагарником і високою травою, ми опинилися на високій горі. Внизу протікала Вісла, а на протилежному березі чорнів наш замок - Королівський готель.
   У світлі Місяця покоївка показувала дракону, як треба розправляти крила. Вона махала руками, підстрибувала, бігала і змушувала дракона повторювати за собою рухи, поки дракон не злетів і не пролетів кілька метрів. Тоді вона обняла його за шию, поцілувала в жахливу морду і сказала:
   - Пора!
  392
   Дракон змахнув зміцнілими крилами, злетів, зробив коло над своєю вчителькою і полетів у темне небо...
   - Зовсім ще маленький. Як він тепер без мене... - Сама до себе говорила під ніс покоївка, проходячи назад повз кущі, у яких ми сховалися.
   Ми, слідуючи за нею на безпечній відстані, повернулися до готелю.
  ***
   Вранці ми прокинулися пізно. До Параду залишалося зовсім мало часу, тому ми, впоравшись зі сніданком якомога швидше, вийшли у хол. У холі стояли пересувні вішалки з маскарадними костюмами, і нам запропонували вибрати щось для себе. Я вбрався кавалером, Зося - придворною дамою. У такому вигляді ми вийшли на вулицю.
   Всі вулиці міста були заповнені людьми. Уздовж головної вулиці по обидві її сторони вишикувалися дами і кавалери, дракони і лицарі, туристи і діти. Навіть деякі собаки були одягнені в костюми драконів. Всі крутили головами і з нетерпінням поглядали в бік нашого готелю.
   О десятій годині по вулиці від Королівського готелю до Ринкової площі рушила колона Параду Драконів. Повз нас проходили більше десяти тисяч дітей з усієї Польщі зі зробленими власними руками Драконами. Ми бачили Драконів, що літають і дихають вогнем, що гарчать і плавають у повітрі, на ходулях і на колесах... Але жоден з них і близько не був схожий на того, справжнього, якого ми бачили вночі...
   Коли Парад закінчився, ми, все так же в середньовічних костюмах, вирішили прогулятися вулицями Кракова. Нагулявшись, я запропонував повернутися до готелю.
   - Тобі тільки одного треба! - Обурилася Зося. - Ось піду, знайду того Дракона, і скажу йому, щоб він тебе з'їв! - Зося зробила вигляд, що сердиться.
   - Ні, тільки не Дракон! - Зробивши вигляд, що страшенно злякався, вигукнув я. - І зовсім не одного мені треба! Я, може, просто зголоднів?!
  393
   Зовсім втомлені, ми повернулися до "Королівського готелю" на обід. Але варто було нам усамітнитися у своєму номері і прилягти на ліжко, як сили раптом звідкись знову з'явилися і вирвалися бурхливим вулканом пристрасті...
   На семигодинну електричку ми спізнилися. Довелося чекати наступної, тому в Катовіце ми повернулися вже близько опівночі. Щойно ми переступили поріг моєї квартири і я опустив сонну Зосю на ліжко, навколо нас знову заклубився перлиновий туман...
  
  Стоп!
  Цей життєвий варіант вже закінчився.
  
  Повернення-1:
   Якщо хочете перейти до іншого варіанту, поверніться на сторінку 140 до пункту "Повернення-2" розділу Љ9 "Рівень-2. Решка-Решка".
  
  Розділ 25. Рівень-3. Решка-Решка-Ребро.
   Прокинулися ми рано, ще не було сьомої. Штовхаючись і бризкаючись, вмилися і причесалися. Я надів свіжу футболку, подаровану мені вчора в кафе, і виглядав, як огірочок. Зося крутилася перед дзеркалом, приміряючи то одне, то інше. Я милувався нею, і раптом згадав про монетку. У кишені джинсів її не було, мабуть, випала вночі. Перевернувши все ліжко, я знайшов її між двома подушками ребром. "І як її сюди занесло?" - подумав я і поклав її в кишеню.
   - Я готова! - Зося стояла на порозі спальні. - Пішли?
   - Куди пішли? А снідати?!
   - От снідати і пішли. Тут у нас кафе неподалік.
   - Яке кафе?! У тебе що, вдома нічого немає?
   - Не знаю. Я, взагалі-то, готувати не вмію, тому мені батьки залишили гроші на кафе.
   - Зовсім-зовсім не вмієш?
   - Ну, чайник поставити можу. І ще пельмені зварити.
   - Гаразд, дивись і вчись, поки я живий! - І я повів її на кухню.
  394
   Заглянувши в холодильник, я знайшов пару ложок вчорашньої вареної вермішелі на тарілці, шматочок копченої ковбаси, шматочок сиру, пару помідорів, половину цибулини, три яйця, кілька гілочок петрушки і консервовані ананаси в банці. Виставивши все це на стіл, я попросив у Зосі сковорідку і поставив її на плиту, попередньо покропивши соняшниковою олією. Виклавши всі інгредієнти на сковороду, я залив їх збитими яйцями і накрив кришкою.
   - А що це буде? - Поцікавилася Зося.
   - Щось на зразок піци. - Гордо відповів я. - От зараз ще посиплю це тертим сиром... А ти поки залий розчинну каву окропом, зможеш?
   - Зможу.
   Після сніданку ми почали збиратися в університет.
   Поки ми йшли вулицею, було весело, легко і радісно. Але коли наблизились до огорожі Універу, на душі стало якось тривожно, у мозку залоскотало, а ноги самі стали йти повільніше.
   - Таке враження, наче це вже відбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Історія філософії". - Давай запишемося на цей факультатив.
   - Давай спочатку звіримо свої розклади і визначимо вільні години. - Я вивів свій розклад на екран смарта. - Мені підходить... середа, з другої до...
   - ...пів на четверту! - Продовжила за мене Зося. - Дежавю якесь, наче це вже колись було.
   - Або буде. - Згадав я слова "стрілочниці". - Є гіпотеза, що ми в кожній точці часу проживаємо кілька життів, які розгалужуються на безліч напрямків. Може, на одному з цих напрямків ми вже приходили сюди і визначалися з факультативами. - Слова звучали якось беземоційно, як завчений текст.
   - Тоді давай перевіримо: запишемо всі факультативи, які хочемо, а потім звіримося!
  395
   Крізь брижі дежавю мені зовсім не здалося дивним, що все, обране нами, збіглося і по днях, і за часом, і за напрямками: "Історії філософії", "Традиції, культура і міфологія різних країн", "Теологічні, містичні і окультні уявлення різних народів", "Наукові тенденції ХХI століття", "Всесвіт, Простір, Час" та "Любов і шлюб в історії людства".
   - Все слово до слова! Наче ми списували одне у одного! - Констатував я цей факт.
   - Не погано. У нас навіть є ще вільний час два рази на тиждень з четвертої до дев"ятої. Не враховуючи вихідних. Чим займемося в цей час?
   - Одне одним! - Вигукнув я. - Кохання теж вимагає часу.
   - Добре, тоді я виділю тобі зараз годинку на кохання. Куди підемо?
   - До скверу! Он бачиш, у затінку під деревами нудьгує затишна лавочка? Давай складемо їй компанію!
   - Так, лавочку шкода... Пішли!
   Ми влаштувалися на лавочці, прикрилися гілками верби, що звисали майже до землі, і знову почали цілуватися. Опівдні по вулиці розлилася нестерпна спека, від якої всі люди кудись порозбігалися. Лише нам у затінку верби було цілком комфортно. Тільки от якийсь незрозумілий звук...
   Зося відсунула гілки і подивилася у той бік, звідки долинало монотонне дзижчання.
   - Ой, Янек, це...
   Я визирнув за нею. На доріжку скверу сідала звичайнісінька літаюча тарілка. Чому звичайнісінька? Та тому, що я такі вже разів сто бачив по телевізору в фантастичних фільмах. Але ж це був не фільм.
   - Насниться ж таке... - Пробурмотів я.
   - Ти думаєш, що це сон? - Обернулася до мене Зося. - А так? - І вона боляче ущипнула мене за руку.
   - Ай! Ти що?! Боляче!
   - А уві сні так буває?
   - Здається, не буває.
   - Тоді це не сон. Пішли, подивимося! - І Зося, обережно вставши, потягла мене з-за гілок у кущі.
  396
   Так, пригинаючись за кущами, ми підійшли до "тарілки". "Тарілка" стояла посеред доріжки нерухомо, ніяких звуків з неї не долинало, нічого навколо не відбувалося.
   - Давай підійдемо ближче! - Осмілів я.
   Наблизившись до тарілки впритул, я торкнув її рукою. Поверхня, схожа на срібло, виявилася пружною і теплою.
   - По-моєму, це не метал. - Сказав я.
   - А може, метал, але тільки не відомий на Землі. - Припустила Зося. - Щось схоже на ртуть, наприклад.
   І тут під нашими руками "ртуть" розступилася, утворивши овальний прохід.
   - Це що, нас запрошують? - Відсахнулася Зося.
   - Коли запрошують, неввічливо змушувати себе довго просити. Йдемо!
   - А якщо нас викрадуть?
   - А якщо такого випадку більше не трапиться?
   І ми пройшли всередину тарілки. Всередині виявилося кругле приміщення з трьома подобами крісел і низькою стелею. У кріслах, повернувшись до нас, сиділи троє гуманоїдів. Маленькі, не більше метра у висоту, сіренькі, з лисими черепами, без вух, з дуже сумними великими очима і маленькими ротами з опущеними вниз куточками губ. Одягнені вони були в зеленувато-сріблясті комбінезони, а на грудях у кожного висів кулон з яскравим червоним каменем, який наче світився зсередини.
   - Які вони... Як діточки. - Висловила своє враження від їх зовнішності Зося.
   - Дуже сумні діточки! - Нервово хихикнув я, переступаючи з ноги на ногу.
   Один з "діточок" встав і запропонував нам сісти на його місце. Не встигли ми з Зосею торкнутися крісла, як воно розширилося і зручно обтекло нас обох. Інопланетяни про щось розмовляли між собою, роблячи з нами якісь маніпуляції. Спочатку приклали якісь круглі штуки до скронь і зап'ясть, потім всунули якісь палички в рот, потім зрізали по кілька волосинок... Нічого страшного, нічого болючого.
  397
   - Усе! Ми провели повний аналіз. Ви - Інь і Ян! - Проголосила "дитина" з трьома складками шкіри на худенькій шийці.
   - Мене дійсно звуть Ян, а це - Зося. - Заперечив я.
   - Взагалі-то мене Інною збиралися назвати. - Озвалася Зося. - Але бабуся захотіла, щоб назвали Зосею. Тоді мені дали подвійне ім'я - Інна-Зося.
   - Ви Інь-Ян космічного масштабу - Відгукнувся зі свого крісла "малюк" зі складками по боках голови. - У вас чудове генетичне єднання. У нас є інформація, що це єднання було ще в давнину закріплено на генетичному рівні з періодом у двісті років.
   - Кожні двісті років ви відроджуєтеся, знаходите одне одного і стаєте космічною єдністю. - Втрутився третій "малюк" з великою складкою, що каптуром звисала з потилиці на спину. - Ми отримали сигнал, що ви вже з'єдналися, тому прилетіли на ваш генетичний маяк, щоб вручити вам каблучки.
   - Які ще каблучки? - Майже в один голос здивувалися ми.
   - Каблучки Інь-Ян, вони є кодом доступу до всієї інформації земних і позаземних цивілізацій.
   - Це Універсальний Міжгалактичний Ключ. - Підійшов до нас "малюк" зі складками на шиї. - Візьміть. - І він простягнув нам на своїй долоні два золотих обідка - один більший, а другий трохи менший.
   Беручи з долоні інопланетянина каблучку, я мимоволі перерахував кількість його пальців на руці. Їх виявилося чотири.
   - Обручається раба божа... - Жартома проказав я, вдягаючи Зосі на палець меншу каблучку.
   - Почекай! Що там таке? - Зося зупинила мою руку і взяла свою каблучку. - Тут на внутрішній стороні якийсь знак... Це ж знак Інь-Ян! І моє ім'я - Інь. А у тебе?
  398
   - А у мене теж, і ім'я - Ян. - Подивився я на свою каблучку.
   - Ой, воно зовсім впору! Наче все життя його носила. - Зося приміряла прикрасу і витягнула руку вперед, милуючись нею.
   - І в мене. Хоча нічого дивного тут немає. Якщо їх робили спеціально для нас, і ми носимо їх кожні двісті років... То ось чому у мене таке відчуття, ніби ми знаємо одне одного цілу вічність! Ми ж постійно відроджуємось, зустрічаємося і об'єднуємося! - Здогадався я.
   - А мене цікавить, що це за універсальний міжгалактичний ключ? - Повернулась Зося до інопланетян. - Що він нам може відкрити?
   - Кожні двісті років ви знаходите одне одного і каблучки, тим чи іншим чином, знаходять вас! Потім з вами відбуваються різні пригоди, під час яких ви дізнаєтеся щось нове. - Відповів малюк зі складками замість вух.
   - А навіщо? - Здивовано розвела руки Зося.
   - Щоб наблизити людство до розумності. - Відповів малюк зі складкою-каптуром.
   - А хіба ми не розумні? - Образився я.
   - Ваш вид ще не прийнятий до Міжгалактичної Конфедерації Вищих Розумів, за вами ведуться спостереження. Саме Інь-Ян повинні першими вступити у контакт.
   - Ми? А з ким?
   - Ну, ось з нами, наприклад. Чи з кимось із земних. - Тепер говорив той, що зі складками на шиї. Я взагалі помітив, що вони розмовляють по черзі. - Якщо ви почнете розуміти хоч когось із земних розумних, то вам легше буде зрозуміти і позаземних.
   - А на Землі що, теж кілька видів розумних?
   - На Землі одинадцять видів розумних, але до Конфедерації поки прийняті лише Плазмоїди, Хмароїди та Китові. - Відповів складковухий.
   - А ще які є?
  399
   - Три види гуманоїдів - люди, гноми і шамбали. Раніше були й інші, але вони вимерли в земних катаклізмах. Потім йдуть морські головоногі. Далі котячі. У них колись давно була дуже розвинена цивілізація, вони навіть співпрацювали з Андромедцями, але потім здичавіли. Зараз домашні кішки знову підходять до порога, визнаного Конфедерацією. Нещодавно переступили цей поріг мурахоїди і бджолоїди, тож зараз вирішується питання про прийняття їх до Конфедерації. - Пояснив каптурний.
   - То ми що, не найрозумніші на Землі? - Я був неприємно вражений.
   - Ваш вид ще занадто молодий, але завдяки Інь-Ян він уже наблизився до порога.
   - Гаразд, з розумністю я зрозуміла. - Зося заспокійливо поклала руку мені на плече. - А який у нас доступ? Що ми можемо дізнатися, наприклад, просто зараз?
   - Все, що тільки забажаєте. Задавайте питання.
   - А ви всі земні мови знаєте чи тільки польську? - Поцікавилася Зося.
   - Нам не треба знати. Нам допомагають перекладачі. - Всі три "малюка" торкнулися медальйонів на шиї.
   - А чому ви такі сумні? - Продовжувала допитуватись Зося.
   - Ми не сумні, ми дуже навіть веселі, просто будова наших облич для вас здається сумною.
   - А ви по всьому Всесвіті літаєте чи тільки Сонячною Системою? - Запитав я.
   - Всім цим Всесвітом. В інші Всесвіти ми поки не виходили, хоча деякі розумні подорожують і там.
   - Ось на такій маленькій "тарілочці" і літаєте? - Зося обвела навколо себе руками.
   - Ні, на орбіті Землі висить наш корабель, а це тільки човник.
   - А можна нам просто зараз потрапити на ваш корабель? Дуже хочеться подивитися! - Не замислюючись випалив я.
   - Можна, можна. - Відповіли "діточки" хором.
  400
   У "тарілці" потемніло, проте стінки стали прозорими. Ми ніби зависли у повітрі над доріжкою скверу. Людей поблизу все ще не було. І раптом доріжка стала нестися з під нас з неймовірною швидкістю. Ось тільки що під нами був сквер, ось уже весь Катовіце, а через пару миттєвостей ми вже вийшли на навколоземну орбіту. І ніяких перевантажень, ніяких поштовхів або нахилів, ніякої невагомості! Так само без проявів руху ми полетіли навколо Землі. Ось під нами Західна Європа, потім Атлантичний океан, Південна Америка, Тихий океан...
   Корабель "малюків" висів над Австралією. Тарілка увійшла в отвір, який утворився у стінці корабля при нашому наближенні, і опустилася на підлогу ангара.
   - Можна виходити. - Запросив нас до виходу складкошиїй.
   - Вибачте, а як нам вас називати? І з якої ви планети? - Повернулась до ставших у ряд "малюків" Зося, зістрибнувши з підніжки "тарілки".
   - Гуманоїдів нашого типу називають Грум. Наша рідна планета Грум знаходиться в галактиці Крабоподібна Туманність. А наші власні імена в земній вимові можуть звучати як Крі-Луц... - "Малюк" зі складками на шиї притиснув обидві руки долонями до живота.
   - Фрі-Зус! - Такий же жест зробив складковухий.
   - Шрі-Кун! - Назвав себе каптурний.
   Екскурсія кораблем виявилася не такою вже й цікавою. Все було схоже на декорації до фантастичного фільму: якісь коридори, якісь овальні приміщення, якісь незрозумілі автомати і пульти... Всі зовнішні стінки корабля були такими ж прозорими, як "тарілка", через них було видно зовнішній Космос.
   - А чому через ці прозорі стінки не видно двигунів і всілякої іншої машинерії? - Поцікавився я.
   - Тому що насправді стіни не прозорі. - Відповів Крі-Луц. - Вони влаштовані, як великий монітор. Все, що знаходиться зовні, просто відображається на цьому моніторі.
  401
   А потім нас прокотили всією Сонячною Системою. Переліт від однієї планети до іншої не перевищував п'ятнадцяти хвилин. Ми облітали кожну планету, слухали розповіді Грумів про їх особливості, дізналися, що на деяких навіть є життя, правда, не гуманоїдне. Виявляється, на всіх твердих планетах і супутниках під поверхнею влаштовані інопланетні бази, а база Грумів вже пару століть працює на Ганімеді, супутнику Юпітера. Вони вибрали його тому, що на ньому є слабка киснева атмосфера і вода, в якій розвиваються водорості.
   Під час цієї екскурсії Фрі-Зус і Шрі-Кун сунули нам до ротів якісь трубки і сказали, що це обід. Трубки виходили прямо з прозорої стіни, наче прикріплені до неї присосками. По них у рот почала надходити поживна суміш, і солодка, і солона, і гірка одночасно, яка за смаком нагадувала м'ясне пюре з малиновим варенням і солоними огірками. Та може, це лише мій мозок так інтерпретував незнайомі відчуття.
   - Тепер додому, в Катовіце? - Запитав Крі-Луц, коли ми трохи політали між величезними брилами в поясі астероїдів.
   - Так, вже, мабуть, пізно. - Погодився я.
   - Ой, ми ж на поїзд запізнилися! Нам до Кракова треба! - подивившись на годинник, вигукнула Зося.
   - Можна і до Кракова. - Погодився Фрі-Зус.
  ***
   Була вже десята година вечора. Весь Краків світився вогнями, створивши на берегах Вісли чарівні пейзажі, від яких захоплювало дух. У небі плавало близько півсотні Драконів, між якими серед різнокольорових лазерних променів літали літаки, вертольоти, парашутисти та акробати з літаючими ранцями. Наша "тарілка" зависла прямо серед усього цього, тому нам було видно все.
   - А якщо нас помітять? - Поцікавилася Зося.
   - Ну то й що? Подумають, що ми не справжні, а такі повітряні, як дракони! - Безтурботно махнув я рукою.
   Груми зі мною погодилися, та коли наприкінці програми почався салют, вони вирішили відлетіти від гріха подалі і приземлили "тарілку" неподалік від "Королівського готелю", в якому у нас був заброньований номер. Не чекаючи закінчення салюту, ми, попрощавшись з "малюками", пішли реєструватися.
  402
   Вся ця незвичайна, фантастична, романтична обстановка, безліч емоцій, одне ліжко на двох у номері призвели до того, що ми, якось так непомітно, спочатку почали цілуватися, а потім перейшли до більш суттєвих проявів кохання...
   Вранці, поки Зося збиралася до сніданку, я вирішив почитати буклет. З нього ми дізналися, що, згідно з легендою, страшний і злий дракон жив біля підніжжя пагорба Вавель ще за часів короля Крака. Багато лицарів намагалися вбити дракона, але гинули самі. І тільки учневі шевця вдалося його перемогти хитрістю. На згадку про цю подію щороку, починаючи з 2000 року, в Кракові влаштовують Парад Драконів - Parada Smokow, який став місцевою традицією.
   Перекусивши в ресторанчику, ми вирушили до річки. Весь чарівний простір був заповнений надувними кулями, наметами, місцями для пікніків і мистецьких заходів.
   - У мене знову дежавю. - Сказала Зося. - Тобі не здається, що щось таке вже було?
   - Може, щось і було в іншому житті. - Відповів я. - Давай краще драконів рахувати!
   І ми почали рахувати повітряних драконів, завислих в небі над Віслою та її берегами. Дорахувавши до двадцяти трьох, ми збилися, бо не могли запам'ятати, яких вже рахували, а яких ще ні. Тоді ми вирішили прогулятися містом. Всі вулиці були заповнені людьми в маскарадних костюмах. Уздовж головної вулиці, по обидва її боки, вишикувалися дами і кавалери, дракони і лицарі, туристи і діти. Навіть деякі собаки були одягнені в костюми драконів. Всі крутили головами і з нетерпінням поглядали в бік нашого готелю.
   - Всі у костюмах, а ми, як дурні, у звичайному одязі. Аж незручно якось. - Почала озиратися Зося.
   - То давай повернемося до готелю і щось собі спорудимо, хоча б із фіранок. - Запропонував я.
  403
   Але нічого "споруджувати" нам не довелося. У холі стояли пересувні вішалки з маскарадними костюмами, і нам запропонували вибрати що-небудь для себе. Я вбрався кавалером, Зося - придворною дамою. У такому вигляді ми і вийшли на вулицю. Саме вчасно - від Королівського готелю до Ринкової площі рушила колона Параду Драконів. Ми побігли, обганяючи колону, вперед і стали на краю тротуару. Повз нас проходили більше десяти тисяч дітей з усієї Польщі зі зробленими власними руками Драконами. Ми бачили драконів, що летіли і дихали вогнем, що гарчали і плавали у повітрі, на ходулях і на колесах...
   Коли Парад закінчився, ми, так само в середньовічних костюмах, вирішили прогулятися по березі Вісли. Тут було безліч наметів з різними школами і семінарами - "Уроки танців", "Школа емпатії", "Уроки пророкувань", "Секрети Фен-Шуй" і ще якісь.
   - Як ти думаєш, чи не занадто багато у нас останнім часом шкіл? - Запитала Зося.
   - Що ти маєш на увазі?
   - Ну, тренінг з кляксографії і... Таке відчуття, що ще щось було, та ніяк не пригадується...
   - Думаю, в цьому житті більше нічого й не було. - Відганяючи неясне відчуття дежавю, відповів я.
   - Ти так думаєш? Тоді давай виберемо якийсь...
   Ми вибрали "Школу танців". На лавках, поставлених уздовж стінок смугастого шатра, підлога якого була встелена дерев'яним помостом, вже сиділо кілька пар таких же роззяв, як ми. Залунала романтична музика і до нас з-за завіси вийшла парочка років під сорок.
   - Вітаємо вас у нашій Школі танців! - Привіталася струнка маленька жінка з волоссям, зібраним у розкішний хвіст і в бордовій хустці з торочками, пов'язаній на стегнах поверх зелених колготок.
  404
   - Танці - це мистецтво прибирати ноги швидше, ніж на них стане партнер! - Звернувся до всіх чоловік з тонкими чорними вусиками, в чорних вузьких штанях і у вишитій бісером безрукавці, одягненій поверх жовтої шовкової сорочки.
   - Отже, саме так, не наступаючи одне одному на ноги, ви і спробуєте танцювати під нашу музику, хто як зможе! - Проголосила жінка.
   І ми почали танцювати. Хто як міг. Тренери підходили то до одних, то до інших, щось підказували, щось показували і вже хвилин через десять всі танцювали більш грамотно і злагоджено. Змінювалися мелодії і ритми, змінювалися рухи і до кінця двогодинного заняття ми вже відчували себе майже професіоналами.
   На обід, зовсім втомлені, ми повернулися до "Королівського готелю". Та варто було нам усамітнитися у своєму номері і прилягти на ліжко, як сили раптом звідкись знову з'явилися і вирвалися бурхливим вулканом пристрасті...
   Близько шостої вечора ми почали збиратися на вокзал. Коли Зося допомагала мені взяти рюкзак на плече, наші руки, стикнулися каблучками і з них вирвалися зелені промені. Протилежна стіна під цими променями почала плавитися і стала схожою на газовий водоспад, який струмував не вниз, а вгору.
   - Що це? - Здивувалася Зося.
   - Давай подивимося. - Запропонував я, прямуючи до стіни.
   - Янек, стій! А раптом там щось страшне? - Зося схопила мене за руку.
   Та я вже зробив крок у туман...
   Ми вийшли у мою квартиру. Я скинув рюкзак і з Зосею, яка все ще не відпускала моєї руки, обійшов всі кімнати, зазирнув на кухню і в ванну, переконуючись, що все це справжнє.
  405
   - Ну що ж, думаю, наші каблучки, як Універсальні Міжгалактичні Ключі, відкрили якийсь портал переходу. - З розумним виглядом зробив я висновок.
   - Ой, як цікаво! А ми такі портали тепер зможемо відкривати куди завгодно? - Заплескала у долоні Зося. - Давай спробуємо?!
   Тільки я зібрався відкрити рота, щоб щось відповісти, як навколо нас знову заструменів перлиновий туман...
  
  Стоп!
  Цей варіант закінчився.
  
  Повернення-1:
   Щоб зробити новий вибір, треба повернутися на сторінку 140 до пункту "Повернення-2" розділу Љ9 "Рівень-2. Решка-Решка ".
  
  Розділ 26. Рівень-3. Решка-Орел-Решка.
   Вранці, вже після того, як ми з Зосею побалувалися у ліжку і прийняли душ, вірніше навіть після сніданку, я згадав про монетку. Довго шукав її по всіх кишенях, у шортах, у рюкзаку, поки не згадав, що змахнув її вчора вночі з тумбочки біля ліжка. Монетка закотилася під ліжко і лежала там цифрою "3" вгору, тобто "решкою".
   - Чим займемося? - Запитав я Зосю, коли зі столу було прибрано.
   - А давай сходимо в Універ. Я ж поступила туди на хімічний! Хочу розклад переписати.
   - Пішли. Заразом можна вибрати й факультативні заняття, причому так, щоб ходити на них разом.
   - Клас! Пішки підемо чи?...
   - Пішки! Бо ходити розучимося. Тим більше, що погода така...
   - Погода чудова. - Погодилася Зося і ми вийшли на вулицю.
  406
   Йшли ми, повністю поглинені одне одним, поки з цього стану нас не вивело якесь невизначене відчуття. Здавалося, що злегка нудить десь у мозку.
   - Таке враження, що це вже було... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Історія філософії". - Дежавю, чи що...
   - А давай розійдемося, складемо розклади, а потім звіримось? Цікаво, наскільки співпадуть наші бажання.
   Як не дивно, все, обране нами, збіглося і по днях, і за часом, і за напрямками. Крім історії філософії, ми вибрали також "Традиції, культуру і міфологію різних країн", "Теологічні, містичні і окультні уявлення різних народів", "Наукові тенденції ХХI століття", "Всесвіт, Простір, Час" та "Любов і шлюб в історії людства".
   - Клас! - Вигукнув я. - Все слово до слова! Наче ми списували одне у одного!
   - А чи не занадто багато ми собі навибирали?
   - Нормально! Ще й вільний час залишився - два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої вечора.
   - Плюс вихідні... Знову дежавю! Мені від нього вже погано стає. Давай, кудись підемо?
   - А куди?
   - Може, монетку кинемо? - Полізла Зося до кишеньки свого рюкзака.
   - Нічого монетками даремно розкидатися! - Прозвучало у нас над головами.
   Поруч нікого не було. На високому паркані в тіні розлогої верби сиділа сова.
   - Що озираєтеся? Це я з вами розмовляю! Розмовляючих сов не бачили? - Сова розпушила пір'я і стала схожа на клубок мохерових ниток з дзьобом і оченятами.
   - Вибачте. - Залепетала Зося. - Ми просто ніяк не очікували...
   - А я вас тут уже давно чекаю! Майже двісті років. - Сова злетіла трохи нижче і сіла на спинку лавки. - Ну, готові?
   - До чого готові? - Перепитав я.
  407
   - Як до чого?! Вони ще питають! До зустрічі з примарами!
   - Ой... - Зося розгублено впала на лавку, я сів поруч.
   - А навіщо нам з ними зустрічатися? - Обережно поставив я питання.
   - А за тим, щоб щось нове дізнатися! Думаєте, для чого вам каблучки дані?
   - До речі, а для чого?
   - Це ж Універсальний Міжгалактичний Ключ! Для них відкриті всі простори і знання, які допоможуть людям увійти до міжгалактичної Конфедерації Вищих Розумів, а вони тут розсілися і всякі дурні питання ставлять! - Нервово закричала сова.
   - Гаразд, гаразд, заспокойтеся! Ми готові! Тільки...
   - От і добре! - Сова помітно повеселішала і скинула нам якийсь папірець. - Читайте замовляння! Тільки в один голос!
  
   Я розгорнув на коліні зім"ятий аркуш, Зося поклала свою руку на мою. Каблучки спалахнули зеленими променями і ми прочитали в один голос: "Душа і решка! Містика, туман, межа! Коло, скіпетр, решка, брама!"
   - Дивний набір слів. - Прошепотіла Зося.
   Я озирнувся - сови поруч не було. Як не було ні верби, ні лавки, ні університету... Ми з Зосею сиділи на камені в підземеллі, а над нами світило маленьке сонечко. Як тільки сонечко зрозуміло, що я його бачу, воно кілька разів сором'язливо мигнуло і сховалося за уступом. Я хитнув головою, відганяючи ману, та раптом "сонечко" знову визирнуло з-за каменя.
   - Янек, мені здається, що ця світлова кулька з нами грає. - Посміхаючись, сказала Зося.
   - Ти теж її бачиш? - Зрадів я. - Отже, з моїм мозком все в порядку, а то я подумав, що у мене дах поїхав. Гей, сонечко! Виходь, ми тебе помітили!
  408
   "Сонечко" випливло і зависло над нами.
   - От бачиш, воно нас розуміє! - Зраділа Зося. - Мабуть, це якась енергетична розумна істота. - Вона підняла руку і "сонечко" стало перекидатися навколо її долоні.
   - Енергетичне - так, але до справжніх розумних йому дуже далеко. - Пролунав з глибини підземного коридору шепіт, що наче шелестив по стінах.
   Ми придивилися і побачили, що з усіх боків з кам'яних стін підземелля до нас наближаються прозорі істоти, схожі на цівки диму з людськими обрисами.
   - Це мікро-плазмоїд, щось на зразок домашньої тварини у високо-розумних плазмоїдів. - Продовжував пояснювати шелесткий шепіт у той час, як димчасті силуети наближалися до нас.
   - Ой, це ж примари... - Зося сховалася за моїм плечем.
   - Звичайно, примари! - Прошелестіло у відповідь. - Ви ж прочитали замовляння для виклику привидів. А енергет тут випадково опинився.
   - Ми не хотіли, нас сова змусила. - Почала виправдовуватися Зося. - Вибачте, що потурбували...
   - Нічого страшного, нам і самим цікаво хоч іноді з людьми поспілкуватися. - Шелест-шепіт лунав з усіх боків, наче кілька привидів по черзі говорили по одному слову.
   - А хто, взагалі, такі ці Плазмоїди? - Запитав я, підставляючи руку "сонечку".
   "Сонечко" радісно перелетіло від Зосиної руки до моєї. Я підкинув його вгору, воно підлетіло до самого склепіння печери і знову опустилося до мене на долоню. Я знову його підкинув, воно знову опустилося.
   - Плазмоїди - це розумні істоти, що живуть на кордоні стратосфери Землі і Космосу. Вони навіть прийняті до Міжгалактичної Конфедерації Вищих Розумів. - Прошелестіло навколо. - А мікро-плазмоїди - це істоти схожої конфігурації, але які ще не досягли вершин розумності.
   - Ось уже другий раз чую про цю Міжгалактичну Конфедерацію! А ви теж до неї входите?
  409
   - Ні, ми до неї не входимо. Вона створена для живих розумних, а ми не живі.
   - Як це не живі?! - Вигукнула Зося.
   - А ось так! Колись ми були живими людьми, але після смерті не перенеслися у вищі сфери, а застрягли тут.
   - А чому застрягли? - Вирішив уточнити я.
   - Ну, у кожного різні причини, але все зводиться до того, що ми не досить розвинули свої душі, чогось ще не зрозуміли. Саме спілкування з людьми повинно нам допомогти це "щось" зрозуміти. Але зазвичай люди нас бояться і спілкуватися не хочуть.
   - Ми не боїмося! - Поспішила заспокоїти привидів Зося. - З нами можна спілкуватися!
   - А як ми дізнаємося, що вам треба зрозуміти? Про що з вами говорити? - Розгубився я, продовжуючи підкидати вгору "сонечко", яке явно із задоволенням пустувало.
   - Говорити можна про що завгодно. Ми - душевно відсталі, наші душі розвиваються набагато повільніше, ніж розвивалися тіла. Тіла вже померли, а душі ще не дозріли. У будь-якому спілкуванні з людьми вони можуть поступово дозрівати. Навіть у такому мало інформаційному, як це.
   - Дивне формулювання - душевно відсталі. - Замислилась Зося, проводжаючи "сонечко" поглядом до склепіння підземелля. - Я чула лише про розумово відсталих.
   - З розумовим розвитком у нас було все в порядку, серед нас є навіть професора і великі хранителі знань. Але в гонитві за знаннями ми забули про душу, ось вона і...
   - Ой, що це там?! - Скрикнула Зося, вказуючи пальцем вгору. - Там якісь знаки!
   У світлі завислого під самим склепінням "сонечка" ми побачили дивні малюнки на стелі. Вони були нанесені білою фарбою по чорному каменю і розташовувалися спіраллю від центру до стінок.
   - Шкода, світла замало! Як слід роздивитися не вдається! - Пожалкував я.
  410
   І тут "сонечко", приліпившись до склепіння в центрі цієї спіралі, стало розгоратися все яскравіше, поки повністю не освітило все підземелля. У його яскравому світлі ми побачили, що перебуваємо майже в правильному овальному приміщенні лише з невеликими уступами і виїмками поблизу підлоги. З цього приміщення відходили два коридори, розташовані на протилежних кінцях овалу. Вся склепінчаста стеля була майже повністю заповнена спиралевидним повідомленням, написаним якимись дивними ієрогліфами.
   - На єгипетські не схоже, на китайські або японські теж... - Задерши до стелі голову, Зося поверталася навколо своєї осі.
   - Це не людські ієрогліфи. - Прошелестіла відповідь.
   - Ой, мабуть, інопланетянські?! - Очі у Зосі загорілися цікавістю.
   - Ні, не інопланетні, а цілком земні. Просто дуже давно, за часів динозаврів, серед них існувала досить розвинена цивілізація.
   - Точно! Я щось таке читав! Адже динозаври навіть вимирали довше, ніж існує людство. Якщо ми так швидко розвинулися до розумних, то чому вони не могли?! А що вони тут написали?
   - Поняття не маємо. Ми ж людські примари. Читайте самі.
   - А як?
   - За допомогою ваших каблучок. Вони - Міжгалактичний Ключ до знань. Швидше направте їх на напис, нам самим цікаво!
   Ми з Зосею витягли руки з каблучками вгору і під зеленими променями поверх ієрогліфів почали проявлятися звичайні літери:
  "Цей пам'ятник у вигляді яйця
  відкритий на честь спільної експедиції
  ящерів-землян і гуманоїдів-андромедців
  до галактики Мрчіктулан
  у відповідь на запрошення тамтешніх жителів"
  411
   - То це ми в середині яйця знаходимося?! - Озирнулася навколо Зося.
   - То динозаври навіть у Космос літали?! - Майже одночасно з нею вигукнув я.
   - І спілкувалися з різними видами інопланетян. - Шелестом підтвердив голос.
   - То може, вам саме цього не вистачало, щоб перестати бути примарами і дорозвинутись далі? - Повернувся я до найближчої примари.
   - Не думаю. Це лише додаткова інформація, додаткові відомості. Для розвитку душі потрібно щось інше.
   - Ну, може, вам треба кудись поїхати і там ви знайдете це "щось"? - Висунув я нову версію.
   - Ми не можемо звідси нікуди податися. Всі примари прив'язані до того місця, де загинули. Радіус нашого переміщення не перевищує п'ятисот метрів.
   - Отже, ви всі загинули десь тут, поблизу? Всі разом? Скільки ж вас? - Окинув я поглядом розпливчастий натовп привидів.
   - Нас тут усього тридцять сім осіб. Але загинули ми не всі разом, а в різні часи. Декого з нас розділяють тисячоліття. - Зашелестіло навколо нас.
   - Ов-ва! Навіть за тисячоліття ви не змогли знайти вихід?! - Я так і сів на підлогу.
   - Раніше нас було більше. Кілька привидів вже пішли далі. Вони нам нічого не змогли пояснити. Мабуть, для кожного це має бути щось своє. Тож для нас вся надія на Інь-Ян, тобто, на вас!
   - А чому ж ми такі незвичайні? - Схрестила на грудях руки Зося.
   - Тому що ви старші за будь-кого з нас, ви живете на Землі вже багато сотень тисячоліть.
   - Ви щось плутаєте. - Заперечив я. - Мені всього вісімнадцять років, а Зосі, тобто Інь - сімнадцять.
  412
   - Це вам так здається. А насправді ви відроджуєтеся кожні двісті років, з кожним разом все більше удосконалюючись і в розумовому, і в душевному сенсі. Після смерті ви, як і ми, примари, не переходите на більш високі рівні. Тільки ми стаємо мертвими і примарними, а ви відроджуєтеся і живете як звичайні люди.
   - Не може бути! - Вигукнув я. - Ну, то чому ж ми весь час відроджуємось?
   - Щоб допомогти людству увійти до тієї самої Міжгалактичної Конфедерації Розумних Істот.
   - Шкода, що ми нічого про свої колишні життя не пам'ятаємо. - Зітхнула Зося.
   - Ви завжди все згадуєте, правда поступово. Але до кінця життя ви все пригадаєте.
   - А з вами ми вже зустрічалися? - Поцікавився я.
   - Звичайно, ще й не один раз!
   - А у чомусь ми вам хоч раз допомогли? - Продовжував допитуватися я.
   - Кожного разу після вашого візиту сюди хтось із нас йде на інший рівень.
   - Давайте міркувати по-науковому. - Зося рішуче сіла на найближчий виступ. - Розкажіть, чим ви займалися, поки були людьми, ми проаналізуємо кілька випадків, знайдемо щось спільне для всіх і визначимо те, чого бракує.
   - Якщо розповідати, то це займе дуже багато часу. Для нас це не має значення, а от для вас... Ми можемо просто ментально з'єднатися з вами і всього за кілька миттєвостей передати вам свої найяскравіші відчуття. Це буде так, ніби ви стали нами.
   - Прикольно! Я згоден! Як ми це зробимо?
   - За допомогою каблучок. Ви повинні обійнятися...
   - Це завжди із задоволенням! - Я притягнув до себе Зосю.
   - З'єднати разом руки з каблучками, а я ввійду у вас... Найближчий привид наблизився і злився з нами. Ось щойно він був - і вже його немає. Ми з Зосею теж перестали існувати. Замість нас тепер був...
  413
   ...Я - пілот бойової вімани Зарат Турастр. Я тільки що скинув ядерну бомбу на місто супротивника. (Тут же рядок, що біг всередині свідомості повідомив, що відбувалося це над територією сучасної Болгарії тридцять п'ять тисяч років тому.) Не встиг я в повній мірі відчути радість від знищення ста двадцяти тисяч чоловік, як мене наздогнав удар ядерної блискавки знизу. Вімана отримала значні пошкодження, дотягнути до бази в Мохеджарі (на території сучасної Індії) мені вже не вдасться. Сяк-так я посадив свою поранену віману в найближчих горах (Сілезькі Карпати). Аварійна посадка була настільки жорсткою, що мені ледве вдалося вибратися з уламків апарату. Бігти я чомусь не міг. Ледве встиг відповзти за уступ скелі, як вімана вибухнула. Перед очима плавали якісь точки і черв'ячки. Доклав до чола медальйон-діагност - він показав, що доза допустимого опромінення у мене перевищена в сто тридцять разів. Ось так. Мене не встигнуть підібрати, навіть якщо я пошлю сигнал про допомогу. Помирати доведеться тут, на самоті. Тепер навіть радості від знищення ворогів не відчувалося. Всю свідомість почала заповнювати нудота і біль. З останніх сил я дістав неслухняною рукою блазер і приставив до серця. Мить - і навколо розлилася темрява...
   Ми з Зосею виринули з цієї темряви, все ще відчуваючи і біль, і нудоту. Не встигли ми перевести дух і прийти до тями, як з нами злився інший привид.
   ...Я - переповнена коханням жінка на ім'я Ісір. (П'ять тисяч років тому народжена в Єгипті, бродить по всьому світу, кінцева точка - Сілезькі Карпати). Кохання, що живе в мені, настільки сильне та безмежне, що я за своїм коханим Озідом готова хоч у Космос летіти, хоч під землю спускатися, підніматися на крижані гори або брести по спекотних рівнинах, плисти по морях або літати над безкрайніми пустелями. Мене не цікавить ніщо на світі, крім мого Озіда. Ні мені, ні йому не потрібен ніхто і ніщо, крім нас самих. Я би могла залишатися з ним у будь-якому місці Землі, але його кудись постійно жене дух мандрів. Ми залишаємо своїх дітей, які час від часу народжуються, зустрічним людям і, з'єднані безмежною любов'ю в єдине ціле, блукаємо світом ось уже понад півстоліття...
  414
   Улюблений Озід втомився, прийшов його час відходу. Я тримаю руку Озіда в своїй руці і слухаю його дихання. Ось він випустив останній подих і затих навіки. Щоб слідувати за ним далі, я з'їдаю заповітні ягоди. Навколо стає темно, і ми з ним рука об руку йдемо вузьким коридором, у кінці якого видно примарне світло...
   Отямилися ми з Зосею, стоячи в центрі "Яйця", сповнені всеохоплюючим коханням. Ніхто і ніщо не могли нас відвернути від цього почуття, але...
   ...Я - охоронець і збирач знань Джохерс з великої Піраміди Нефер (сучасна Боснія, близько дев'яноста тисяч років тому). Все своє життя я присвятив науці. Звичайно, в юності і я був схильний до життєвих спокус. У мене навіть, якщо вірити Клінрес, десь росте син... Та це все так далеко від мене, що не викликає ані в моїй душі, ані в моїй пам'яті жодного відгуку. Єдиною моєю пристрастю вже більше двадцяти років є знання. Щоб їх добути, я готовий на все! Спираючись на стародавні письмена, я знаходжу і вивчаю дивні предмети долюдської цивілізації. Ніщо з того, що я знайшов, не повинно стати відомим людям, бо від невмілого користування ними людству загрожує загибель. Тому ми, хранителі знань, ховаємо всі знайдені артефакти від очей звичайних людей в Пірамідах Знань, хоча чимось іноді й користуємося у своїх цілях.
   Ось як, наприклад, зараз. Зараз я забрався у древню капсулу, схожу на величезне яйце, і, натиснувши велике коло в центрі виступу у гострому кінці "яйця", ментально з'єднався з древнім Голосом. Голос розмовляє зі мною без звуку, мислеобразами і картинами. Він уже знає, що колишніх господарів на Землі не залишилося і готовий допомагати мені. Я подумки уявляю місце в горах, де, за моїми відомостями, повинен перебувати якийсь об'єкт Древніх. Через пару миттєвостей "яйце" стає прозорим і піднімається у повітря, я лечу до далеких гір.
  415
   Поки я досліджував коридори і головне приміщення підземного комплексу Древніх, до мого "яйця" підібралися Дикі - люди, які вважають, що спадщину Древніх треба не ховати, а пристосовувати для потреб людства. Коли я вийшов на поверхню, Дикі вже розгадали механізм відкриття "яйця" і збиралися залізти всередину. Я гукнув до них і спробував відлякати зображенням Звіра, задіявши браслет Древніх. Але Дикі, замість того, щоб бігти зі страху, почали стріляти в мене блискавками. Як до них потрапила зброя Древніх? Думаю, або знайшли десь самі, або викрали з якоїсь Піраміди Знань. Стріляли вони по Звіру, але за його безтілесним зображенням ховався я. У мене потрапило три розряди, жити мені залишалося кілька хвилин. Вже помираючи, з останніх сил я послав мислеобраз Голосу. Голос підірвав "яйце", разом з яким під уламками скелі опинилися похованими і Дикі, і я, і вхід до комплексу Древніх...
   Ми з Зосею нерухомо лежали на кам'яній основі печери-яйця. Тіло боліло так, ніби на нього навалили кілька тонн каменів. Ворушитися не було сил. До нас підплив ще один привид.
   - Ні, достатньо. - Долаючи біль і прикладаючи величезне зусилля, прошепотів я. - Ми більше не витримаємо.
   Привиди відступили від нас на пару метрів. Лише хвилин через двадцять ми з Зосею змогли ворушитися і сіли, притулившись спинами до стіни.
   - Ви бачили! - Шелестіли навколо примари. - Серед нас є великі воїни, які приносили своїм державам перемоги, але навіть й вони не змогли пройти далі та залишилися примарами.
   - Це тому, що ви безжально знищували мирних людей і досі вважаєте це за доблесть. - Вставив я.
   - Може, вам треба більше любові? - Припустила Зося.
   - Ну що таке ця ваша любов?! - Зашелестіло з усіх боків. - Серед нас є і великі коханці, і віддані кохані і ті, хто на карту кохання поставив усе своє життя! Потрібно щось інше...
  416
   - Ця Ісір... - Згадав я свої відчуття. - Вона вся складалася з кохання до однієї єдиної людини, не розвивалася ні в якій іншій області, навіть дітей кидала...
   - Це неправильне кохання, воно якесь маніакальне. - Додала Зося. - От якби вона чимось ще цікавилася, любила дітей, інших людей, чому-небудь вчилася...
   - Але не так, як зберігач знань Джохерс. Його розвиток був теж однобоким - знання заради знань і більше нічого. Ні собі, ні людям. - Я встав з підлоги і подав руку Зосі.
   - Тим більше, що, мабуть, артефакти Древніх все ж таки потрапили до людей. - Зося встала і обтрусила джинси. - Але без необхідних знань привели до світової війни тридцять п'ять тисяч років тому, в якій, крім пілота бойової вімани Зарата Турастра, загинуло безліч людей і була знищена доісторична цивілізація.
   - Ми пишалися своїми досягненнями. - Зашелестіло навколо. - Ви змінили кут зору на наше життя. Нам треба осмислити сказане вами. - І примари стали зникати, розчиняючись всередині кам'яних стін.
   - Я так втомилася, ніби розвантажувала вагони з вугіллям. - Зітхнула Зося. - Хочу додому.
   - Які ми там слова казали? - Поліз я до кишені, відшукуючи папірець з магічними словами. - Ось, знайшов!
   Я розгорнув зім'ятий аркуш, Зося схилилася до мене і поклала свою руку на мою. Каблучки спалахнули зеленими променями, і ми в один голос прочитали:
   - Душа і решка! Містика, туман, межа! Коло, скіпетр, решка, брама!
   Темний вихор підхопив нас, і за секунду ми опинилися в Зосиній квартирі. За вікном було темно, годинник показував північ. Прийнявши на автопілоті душ, кинувши щось до рота з холодильника, ми повалилися на ліжко і, міцно обійнявшись, майже одразу же заснули...
  ***
   Прокинулися ми пізно, годині о десятій ранку. Зрозуміло, постільні ігри ще близько години не давали нам можливості встати, але коли ми, нарешті, прийняли душ і сіли в кухні за стіл, Зося рішуче відсторонилася від чергового поцілунку і твердо сказала:
  417
   - Стоп! Не треба перетворюватися на Ісір та Озіда! Треба розвиватися.
   - А як ми будемо розвиватися? - Запитав я, допомагаючи Зосі завантажити посуд у посудомийку.
   - Треба вчитися.
   - Чого?
   - Чогось дуже цікавого... - Зося задумалася. - Глобального... Вселенського... - У роздумах вона крутила на пальці каблучку, то знімаючи, то надягаючи її на палець.
   Я з подивом помітив, що навколо Зосі почали запалюватися зірки, а простір став темніти. Я схопив Зосю за руку, не даючи в черговий раз зняти каблучку, наші каблучки стикнулися, спалахнуло зелене полум'я і ми... зависли серед неозорого Всесвіту. Навколо нас снували галактики, то зближуючись, то розбігаючись, то зникаючи, то народжуючись. Яких ми були розмірів? Напевно, величезних, бо галактики ставали все меншими і меншими, а Всесвіт... Ми і були Всесвітом. Наша свідомість пронизувала весь простір, тремтіла в різних енергіях, пронизувала і матерію, і вакуум від елементарних частинок до гігантських зоряних скупчень. Позбавлених свідомості місць у Всесвіті просто не існувало. Весь Всесвіт був єдиним розумом. Виявилося, що свідомість Всесвіту, як величезної мислячої істоти, визначає свідомість всього і всіх, що знаходиться в ній - зірок і випромінювань, білкових істот і планет, рослин і каменів. Весь Всесвіт виявився дуже тонко і точно налаштованим за допомогою певних констант. Ми побачили і відчули своєю величезною свідомістю ці константи - це були некрасиві для нас раніше, в силу своєї нескінченності, цифри: швидкість світла - 299 792,458... км/с; число Пі - 3,1415926...; гравітаційна стала, константа ядерного взаємодії і так далі. Причому абсолютно ясно стало зрозуміло, що порушення хоча б однієї з цих констант не дало б можливості виникнути тому прояву життя, в якому ми виникли. Крок вліво, крок вправо - і білкове життя взагалі би не з'явилося.
  418
   Наприклад, якби гравітаційна стала була трохи більшою, то вийшов би Всесвіт з дуже маленькими і дуже гарячими зірками, що живуть всього по декілька тисяч років. За такий короткий час відоме нам життя біля жодної з них не встигло би розвинутися. Якби вона була трохи меншою, то Всесвіт містив би дуже великі і холодні зірки, у яких не вистачало би потужності на обігрів навколишнього простору, а отже, життя теж не могло би з'явитися.
   Зменшення константи ядерної взаємодії створило би світ, в якому існував би тільки водень. Якщо її збільшити, вийде Всесвіт з коротким терміном життя, що складається з важких елементів. Ні в тому, ні в іншому Всесвіті не було би хімічного різноманіття, а отже, і умов для виникнення життя.
   Своєю вселенською свідомістю ми зрозуміли, що для білкових прямоходячих істот однаково важко "дотягнутися" як до свідомості якогось електрона, так і до свідомості якоїсь галактики. Причому все, що розгорталося перед нашою величезною свідомістю, відбувалося на тлі пісні:
   Можливо, електрони - це світи, по п'ять материків,
   Мистецтва та знання, і пам'ять багатьох століть!
   Можливо ще, що кожен атом - Всесвіт
   із безліччю зірок й планет.
   Там є все те, що й тут, лиш в обсязі малому,
   Але також і те, чого немає тут.
   Десь на задньому плані свідомості промайнула інформація, що це пісня на вірші Валерія Брюсова. Він написав їх під враженням від гіпотези давньогрецького філософа п'ятого століття до нашої ери Анаксогора, який припустив, що в кожній частинці, якою б малою вона не була, є міста, населені людьми, оброблені поля і світять сонце, місяць та інші зірки, як у нас. Знання про це у Всесвіті плавають вільно і можуть прийти і вже приходили в голову кому завгодно. Зокрема про це, крім Анаксогора, писали і наші фізики Мойсей Марков та Валентин Псаломщиков.
  419
   Тут же на передній план нашої свідомості виплила думка, що наш Всесвіт для інших є мікросвітом, часткою розміром, наприклад, з електрон. Взагалі, Всесвіт і мікрочастинка - це одне й те ж саме, дивлячись з якого боку на них подивитися. Всі ці мікро-макро всесвіти мають електричні заряди, які не дають їм можливості повністю закритися один від одного. Всі вони пов'язані між собою вузькими перешийками чи то горловинами. Подорожуючи Всесвітом, можна наблизитися до такої горловини, а пролетівши через неї в інший Всесвіт, виявити, що покинутий Всесвіт являє собою в новому Всесвіті всього лише мікрооб'єкт. Багато з представників Вищого Розуму вміють знаходити такі горловини і подорожувати безліччю всесвітів. Хочете подорожувати - вивчайте мікрочастинки, знаходьте "горловини" і переходьте в інший світ!
   Ми-Всесвіт озирнулися і помітили поруч з собою ці інші Всесвіти. У деяких з них були інші константи, інші фізичні закони, але всі вони були розумними, всі володіли свідомістю і навіть спілкувалися між собою.
   - Поспілкуймося? - Обережно запропонувала Зося.
   Тільки я збирався погодитися, як раптом весь наш Всесвіт заволокло перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Цей напрямок пригод закінчився.
  
  Повернення-1:
   Щоб вибрати новий напрямок, перейдіть на сторінку 129 до пункту "Повернення-2" розділу Љ8 "Рівень-2. Решка-Орел".
  
  Розділ 27. Рівень-3. Решка-Орел-Орел.
   - Янек, вставай! На тебе чекають великі справи! Янек, вставай! На тебе чекають... - Як завжди розбудив мене будильник.
  420
   Тільки цього разу я прокинувся не один, а з коханою дівчиною в обіймах.
   - Який у тебе прикольний будильник! - Вивільнилася Зося з моїх обіймів і побігла в душ.
   Я скотився з ліжка і помчав за нею. Тільки після сніданку я згадав про монетку. Довго шукав її по всіх кишенях у шортах і в рюкзаку, поки не заглянув під ліжко. Монетка лежала поруч з килимком пірамідкою, тобто "орлом" догори.
   - Мені пасує? - Запитала Зося, надягнувши одну з моїх футболок і зав'язавши її вузлом на талії.
   - Тобі все пасує, ти така гарна! - Замилувався я її фігуркою. - Шкода тільки, що на футболці немає гудзичків.
   - Ой, Янек, не зациклюйся на одному і тому ж, а то маніяком станеш! - Засміялася Зося і пригрозила мені пальцем.
   - А я вже став маніяком! - Зробивши страшне обличчя і простягаючи до Зосі руки з розчепіреними пальцями, густим басом закричав я.
   - Ой, боюсь! - Зося побігла від мене спочатку в коридор, а потім на кухню.
   На кухні я загнав її в кут між мийкою і холодильником.
   - Ага, попалася! Тепер я тебе... - Я схопив Зосю в оберемок і вп'явся в її губи поцілунком.
   Спочатку Зося намагалася вирватися, але потім обм'якла, опустила руки мені на плечі і стала мені відповідати...
   - Ну все, досить! - Знов почала відбиватися вона від мене через кілька хвилин. - Бо так ми весь день проведемо вдома!
   - А чим погано провести його вдома? - Поцікавився я.
   - А тим, що так все життя повз вікна пройде, а ми й не помітимо!
   - Ну то нехай собі проходить! Ми потім загуглимо, що там було.
   Я знову спробував її обійняти, але вона вивернулася, встала на порозі кухні і рішуче заявила:
  421
   - Янек! Усе! Хочу гуляти! Якщо тобі більше подобається сидіти вдома, можеш залишатися, а я піду сама! - І вона рішуче попрямувала до виходу.
   - Стій! Я з тобою! Мені одному вдома сидіти не цікаво.
   - Гаразд, так вже й бути, вигуляю тебе. - Змилостивилася Зося, беручи свій рюкзак і спостерігаючи, як я застібаю липучки на своїх кросівках.
   Я взявся за свій рюкзак, та раптом зупинився:
   - Ми пішки, на велосипеді чи на скейтах?
   - Пішки ми вже ходили, на велосипеді їздили, а от скейт... Ти обіцяв мене новим фінтам навчити.
   - Тоді почекай, я візьму другий скейт на балконі!
   Відшукавши в шафі старий скейт, я витер його від пилу і простягнув Зосі. Спустившись на ліфті, ми вийшли на подвір'я, кинули дошки на асфальт і покотили до парку. До перехрестя доїхали у звичайному регулярі. Почекавши, коли загориться зелене світло, я запропонував поїхати наліво, до бічного входу.
   - Ось тут обережніше! - Попередив я Зосю. - Тут вибоїна на дорозі, і проїжджаючі машини так і норовлять в'їхати в неї та облити пішоходів брудною водою!
   Слава богу, ніяких підступних машин сьогодні на дорозі не було, і ми спокійно в'їхали в парк. На споті вже каталося кілька людей, тому я запропонував повправлятися в бексайді (трюки спиною вперед і повороти через спину) просто на доріжці. Потім ми пограли в грейм оф скейт (коли один повторює рухи за іншим), непомітно їдучи все далі і далі від споту. Коли ми, втомившись, сіли відпочити на коряву лавку, що стояла у затінку, Зося раптом помітила:
   - Дивно, я, здається, всі куточки парку знаю, а цього місця ніколи не помічала. - Тут все таке... казкове, чи що... Здається, що зараз з-за якогось дерева вийде чарівник...
   - Так, магією якоюсь тхне. - Погодився я. - Дивись, тіні від дерев лягають так, що виходять фігури тих магів в балахонах, яких ми вчора бачили.
  422
   - А ми що, й насправді вчора магів бачили? - Я кивнув. - І гномів?! - Знову кивок. - А я думала, що мені це тільки наснилося... І каблучки у нас справді чарівні? - Зося подивилася на свою руку.
   Ніби у відповідь на її питання, каблучка засяяла зеленуватим світлом. Я витягнув руку вперед і моя каблучка теж засвітилася. Обидва промені з'єдналися в кроні дерева над нашими головами.
   - Кар! - Обурено стрепенувся сплячий на гілці великий чорний ворон. - І тут спати не дають! Кар! Кар!! Кар!!! - Він змахнув крилами і полетів геть.
   - Звичайнісінький розмовляючий ворон. - Знизав я плечима.
   - А що це там на гілці? - Придивилася Зося. - Здається, там щось є.
   - Зараз подивимося! - Я рішуче встав і поліз на дерево.
   Добравшись до гілки, яку покинув розбуджений нами ворон, я побачив там прив'язаний до сучку шкіряний мішок.
   - Лови! - Крикнув я, відв'язавши мішок і кидаючи його вниз.
   Зося замість того, щоб ловити його, відскочила вбік. Мішок з гуркотом і дзвоном впав на лавку. Я спустився і почав його розв'язувати.
   - Зараз... Зараз... Подивимося, що тут ворон ховає...
   У мішку були якісь дивні предмети, причому кожного по два. Дістаючи їх з мішка і розкладаючи на лавці, ми знову відчули дежавю, від якого навіть наші руки перед очима розпливалися і все покривалося брижами, як на поверхні калюжі, в яку кинули камінь.
   - Скільки всяких речей! - Прошепотіла Зося. - І навіщо вони?
   Я тільки знизав плечима.
   - Мені чомусь здається, що це все наше. - Пробурмотіла Зося.
   - А мені навіть здається, що ми самі це все зробили. - Відповів я. - Пам'ять якась... Чи дежавю?.. Ось ці згорнуті в кільця штуки, наприклад, якщо у них ось тут натиснути, розгортаються в шпаги.
  423
   Я натиснув скобу під чашоподібним позолоченим ефесом, оздобленим різнобарвними сердоліками, і в моїй руці виструнчився толедський клинок довжиною більше метра.
   - Як рідна! - Махнув я кілька разів своїй шпагою. - Рукоятка наче приросла до руки! Хоп! Хоп! - З кожним помахом падали до моїх ніг зрізані шпагою вербові гілки.
   - Досить! Розмахався! - Зося теж стояла зі шпагою в руці. - Викликаю тебе на бій! - Встав я в стійку і зробив випад до Зосі.
   Зося відбила мій випад і кілька хвилин ми фехтували, ніби все життя тільки цим і займалися. Відбивши черговий Зосин випад, я притиснув її до стовбура дерева. Наші клинки з'єдналися біля самих ефесів перед Зосиним обличчям.
   - А що це за камінчики на ефесах? - Послабила вона відсіч.
   - У мене - сердолік, у тебе - смарагд! - Не замислюючись відповів я і, відійшовши на крок назад, запросив її до нового бою. - Ми спеціально підбирали їх відповідно до своїх планет.
   - Коли підбирали?
   - Здається... у 1620 році... - Я зупинився і опустив шпагу. В голові замигтіли картини, як в історичному фільмі. - Точно, згадав, це було в 1619! Ми були в підземній майстерні, і нам допомагав якийсь маг...
   - Магістр Октавіус... Він був нашим наставником.
   - Точно! А всі ці речі - наші власні магічні предмети. При будь-якому магічному ритуалі вони кладуться на стіл за престолом. Але й самі по собі можуть виконувати різні функції.
   - То що ж це виходить, ми - маги? - Зося відклала шпагу і почала перебирати предмети. - І ми вміємо всім цим користуватися?.. І ось цими тарілочками?
   Зося розгорнула небесно-блакитні, абсолютно не вицвілі від часу, шовкові хустки і у неї в руках опинилися дві металеві тарілочки. У центрі кожної було намальовано по кружечку: в одній - зелений, в іншій - червоний. На кружечках красувалися знаки Інь-Ян.
  424
   - Пентаклі. - Виправив її я. - Ці тарілочки називаються пентаклі.
   - Так, згадала! А для посилення їх дії в Ян намальована пентаграма, а в Інь - знак Соломона.
   - А пам'ятаєш, з чого ми робили ці тарілочки-пентаклі? Ми взяли два шари міді...
   - І помістили між ними шар рідкої ртуті. Мідь запаяли і вигнули в формі тарілки!
   - А потім по колу щось написали...
   Пентаклі були дуже старими і потьмянілими, напис прочитати не вдавалося.
   - Треба відмити їх! - Вирішила Зося, дістаючи зі свого рюкзачка пляшку з водою.
   - Спробуй ось цим! - Подав я їй свій носовичок.
   Зося змочила носовичок водою і почала протирати обідок "тарілочки". Через деякий час на пентаклі став проступати напис.
   - Янек, дивись, це старо-польською!
   Я нахилився ближче і ми хором прочитали:
   - Разом ми сила, здатна на все!
   Все навколо зарябило перешкодами дежавю, картини подій чотирьохсотлітньої давності з'єдналися з сучасними. У мозку щось клацнуло і пам'ять прояснилася.
   - Ов-ва, я згадала! Це магічні палички! - Зося взяла в руки два двадцятисантиметрові горіхових прутика, прикрашених сімома металевими кільцями кожен. - Це кільце золоте, це срібне, мідне, залізне, олов'яне, свинцеве, а це...
   - Сплав золота і срібла, всередині якого вміщено ртуть. - Підхопив я. - А на кінці - магнітна кулька.
   - А як вони працюють?
   - Напевно, якщо ми Інь і Ян, то якось разом.
   - Тоді давай спробуємо! Чого би такого побажати?...
   - Взагалі-то, я би зараз не відмовився від шматка піци.
   - Піца, так піца! Ставай поруч!
  425
   Ми встали поруч, витягнули руки з паличками вперед так, що вони стикнулися своїми магнітними кульками і, не змовляючись, в один голос сказали:
   - Інь-Ян! Хочемо, щоби тут з'явилася піца! Інь-Ян!
   - Піцу замовляли? - Зупинився за нашими спинами кур'єр на велосипеді. - Прийміть замовлення! - І він вийняв з короба на багажнику велику коробку.
   - Скільки ми вам винні? - Полізла Зося в рюкзак за гаманцем.
   - Вже сплачено! - Кур'єр скочив на сідло і поїхав, ніби його тут і не було.
   - Ух ти, як пахне!... - Я розкрив коробку і вдихнув у себе апетитний аромат.
   Піца в коробці була вже порізана на порції. Зося спробувала взяти один зі шматків.
   - Ой, гаряча! - Відсмикнув вона руку. - Ніби щойно з печі!
   Ми здвинули магічні предмети в сторону, звільняючи собі місце на лавці, і сіли підкріпитися. Вся піца вмістилася в нас всього за пару хвилин. Витерши все тим же носовичком руки, ми знову повернулися до речей зі шкіряного мішка.
   - Ага, ось і чарочки, щоб піцу запити! - Звернула Зося увагу на два магічних кубка, зроблених з гірського кришталю з вирізаними на них знаками Інь-Ян і нашими іменами - Інна і Ян. - Бачиш, чотириста років тому мене звали Інною!
   - Дивно, що ці чарочки не розбилися, коли мішок падав! А що ми в "чарочки" наллємо?
   - Лимонади! Морси! Соки! - Пролунав крикливий голос з доріжки. - Кому лимонади, морси, соки?! - З-за повороту вийшла тітка, штовхаючи перед собою візок-холодильник. - Ви що пити будете? - Підійшла вона до нас.
   - Я би не відмовилася від соку... мангового. - Нерішуче простягнула Зося до торговки свою "чарочку".
   - Будь ласка! - Торговка дістала з холодильника пляшку і почала наливати в Зосин кубок. - У бабусі Ягусі все найсвіжіше, найнатуральніше!
  426
   - Мені теж мангового. - Подумавши, вирішив я. - А я вас упізнав! Ви нам каблучки чарівні подарували! - Згадав я.
   - Ще й не таке згадайте! - І вона розтанула в повітрі.
   Неквапливо так, повільно, як туман. От тільки що була, а через кілька секунд нема...
   - А я і не дивуюся! - Струсивши заціпеніння заявила Зося. - З тих пір, як я з тобою познайомилася, з нами почали відбуватися дивні речі. До цього все було звичним та звичайним, а тепер...
   - Мабуть, Інь-Ян активізувалися. Поки ми були окремо, вони не працювали, а як тільки з'єдналися, так тепер надолужують.
   - А що це за мішечки? - Зося взяла два шкіряних мішечка з довгими шнурками.
   - Це на шию вішати. - З розумним виглядом повідомив я.
   - Зрозуміло, що на шию. А що всередині?
   Усередині виявилися маленькі ножички - рукоять близько двох сантиметрів, лезо - близько чотирьох.
   - Навіщо нам такі маленькі? Що ними можна різати?
   - Я згадав! Це жертовні ножі! А через те, що великі жертви ми приносити не збиралися, то зробили їх такими маленькими.
   - Щоби зробити надріз на пальці і отримати пару крапель крові. - Згадала і Зося.
   - Послухай, Зосенька, а давай складемо все це назад в мішок і розберемося якось іншим разом?
   - Гаразд, тільки чарівні палички залишимо. - Легко погодилася Зося.
   Ми склали в мішок і шпаги, і пентаклі, і ножики, і зв'язки свічок, і вінки з якихось сухих квітів, і дерев'яні коробочки зі старовинним письмовим приладдям, і глиняні кадильниці...
   - Може, кубки треба у щось загорнути, щоб не розбилися? - Струсила Зося краплі соку на землю. - Ой, що це?!
   Кілька крапель з кубка потрапило на Зосин скейт і він піднявся сантиметрів на двадцять над землею. Я торкнув скейт ногою. Той злегка опустився, але пружно повернувся в початкове положення.
  427
   - Мабуть, він тепер летючий. - Пробурмотіла Зося.
   - Проїхатися, чи що? - Невпевнено обернувся я до Зосі.
   - Почекай! По асфальту можна і так кататися, а по повітрю... Потрібна петля для ноги, як у сноуборда!
   - Зараз зробимо!
   Я рішуче відірвав лямку від свого рюкзака і зав'язав її петлею на скейті. Потім обережно всунув у неї ногу. Скейт, злегка похитуючись, все так же висів у повітрі.
   - Тепер би дізнатися, як на ньому літати... - Озирнувся я на всі боки і поставив на скейт другу ногу.
   І одразу ж злетів на півтора метри.
   - Янек! Тільки не злітай занадто високо! - Скрикнула Зося. - Хоча б поки не навчишся...
   Та я вже летів над доріжкою. Управляти літаючим скейтом було дуже просто, варто було тільки подумати і злегка нахилитися в ту чи іншу сторону. Я летів то швидше, то повільніше, то вище, то нижче, поки не опинився над урвищем у кінці парку. Від подиву я завис на місці, розглядаючи струмочок на глибині близько десяти метрів. З цього споглядання мене вивів вигук Зосі:
   - А, ось ти де! Знайшовся!
   Зося зупинилася у повітрі поруч зі мною, погойдуючись на моєму скейті.
   - А як ти?..
   - Налила води з пляшки в кубок і вилила на твій скейт! А він одразу ж злетів. Я теж зробила собі петлю, підхопила рюкзаки і мішок і полетіла шукати тебе. На, тримай, бо мені важко! - Зося простягнула мені шкіряний мішок з магічними предметами і мій рюкзак без лямок.
   - Ну, і як мені тепер рюкзак надіти?
   - А ти його засунь у мішок!
   Так я і зробив. А потім ми полетіли над яром, то обганяючи один одного, то виробляючи різні фінти, то розвертаючись, то ширяючи задом наперед...
  428
   - Класно! Хто би міг подумати, що на скейті можна ще й літати! - Уже в густих сутінках приземлився я на своєму балконі, допомагаючи зійти зі скейта Зосі.
   - Цур, я перша в душ! - Зося відштовхнула мене і, обігнавши, проскочила до кімнати. - А ти поки вечерю приготуй!
   Уклавши обидва скейти в рюкзак, я поставив його на лаву в коридорі, сховав магічний мішок у шафу і попрямував на кухню. "Що б такого приготувати?" - засунувши руки в кишені шортів, подумав я. Рука в кишені намацала чарівну паличку. "А якщо..." Я поклав паличку на стіл і тихо промовив:
   - Інь-Ян! Хочу влаштувати Зосі романтичну вечерю! Інь-Ян!
   Не встиг я моргнути, як на столі, накритому ажурною скатертиною, з'явилися тарілки, фужери, свічки, квіти у вазі, не враховуючи якихось страв, які дуже апетитно пахнули...
   - Ов-ва! Як ти швидко! - У кухню зазирнула загорнута в рушник Зося - Тоді мені потрібно переодягнутися! - І вона побігла до спальні.
   Я вийшов у коридор і подивився в дзеркало. До романтичної вечері мої шорти і футболка не підходили. За допомогою палички я переодягнувся в чорний фрак з метеликом на білосніжній сорочці, чорні штани і лаковані туфлі. Зі спальні вийшла Зося в смарагдово-зеленій довгій шовковій сукні зі шлейфом і зі смарагдовими сережками у вухах, що виблискували так само, як її величезні зелені очі. В руці у неї була паличка.
   - Клас! - Оцінила вона наші відображення у дзеркалі. - Тільки занадто урочисто. - Вона доторкнулася мого фрака паличкою, і він з чорного перетворився на канарковий.
   - Ах так! - Я перетворив її довгу сукню на коротку. - Мені так твої ноги краще видно!
   - А я!...
  429
   Тицяючи один в одного магічними паличками, ми переодягалися у найнемислиміші наряди хвилин з п'ятнадцять, поки Зося не згадала, що вечеря на столі, мабуть, вже зовсім охолола. Ті ж таки палички допомогли нам підігріти відбивні і освіжити салати, а потім ми почали гратися, вигадуючи все нові й нові страви, поки нам це не набридло.
   Коли ми за допомогою все тих же паличок прибрали зі столу і сіли, обійнявшись, у кімнаті на диван, Зося раптом запитала:
   - Слухай, Янек, от ми капнули з кубків на скейти, і ті стали летючими. А коли ми випили з тих кубків...
   - Думаєш, ми теж повинні були стати летючими?
   - Давай перевіримо! - Зося схопилася і почала підстрибувати, намагаючись злетіти. - Нічого не виходить.
   - А може, летюча дія зберігається лише пару годин?! Давай вип'ємо з кубків! - Я вибіг у коридор, дістав з мішка кубки і повернувся з ними до кімнати, попередньо забігши у ванну і набравши в них з крана воду.
   Ми з Зосею випили по парі ковтків. Ніяких змін у собі я не відчув. Як стояв, так і залишився стояти.
   - Нічого. Так і в парку було. - Сказав я.
   - А я хочу літати! - Капризно вигукнула Зося і підстрибнула.
   І не опустилася. Вона висіла переді мною, відірвавшись від підлоги всього на півметра.
   - Ага, я ж казала! - Радісно закричала вона і почала літати по всій квартирі.
   Я підстрибнув і полетів за нею. Потім ми ганялися у повітрі одне за одним, потім на підлогу полетів наш одяг, потім... Займатися коханням у повітрі було дивно, не зовсім зручно, але прекрасно і чарівно...
  ***
   - Янек, вставай, тебе чекають великі справи! Янек... - Будильник, як завжди, був у своєму репертуарі.
   Ми з Зосею, абсолютно голі, лежали, обійнявшись, у ліжку. Магічні палички лежали на тумбочці. Зося, відкинувши ковдру, спробувала злетіти з ліжка, але летюча дія вже закінчилася. Довелося нам йти до душу своїми ногами.
  430
   Після сніданку Зося раптом згадала, що нам треба сходити до університету і переписати розклад майбутніх занять.
   - Не хочу в універ! - Заявив я.
   - Та мало чого ти не хочеш! - Зося сердито звела брови. - Нам треба в універ!
   - Інь-Ян! Ми вже там побували! Інь-Ян! - Змахнув я одразу двома паличками.
   ...Ми з Зосею опинилися в коридорі. Я, тільки що увійшовши і закривши вхідні двері, роззувався і ставив рюкзак на полицю, а Зося вже проходила до кімнати.
   - Так, давай подивимося, що ми собі повиписували... - Зазирнула вона у свій смартфон. - Я вибрала кілька додаткових факультативів.
   У мене виникло таке враження, що ця розмова вже десь колись відбувалася. Відчуття дежавю зашкалювало настільки, що перед очима пливли перешкоди, як по екрану телевізора. Звіривши записи у смартфонах, ми побачили, що всі факультативи, обрані нами, збіглися і по днях, і за часом, і за напрямками, хоча ми з Зосею складали розклади кожен для себе окремо. Як виявилося, інтересів у нас було багато, а тому і додаткових занять ми вибрали теж багато. Незважаючи на це у нас залишився ще й вільний час - два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої години плюс вихідні.
   - Неймовірно, ніби ми одне в одного списували... - Сказав я фразу, яка здалася вивченої напам'ять.
   - А мене цікавить зовсім інше. - Зося задумливо крутила в руках магічну паличку. - От ми захотіли, і відвідування універу опинилося у минулому. Півдня пройшло, як одна мить. Адже так можна і універ закінчити...
   - Стій! - Вигукнув я, відбираючи у неї паличку. - Так ми все життя за одну мить проскочити можемо! Не встигнеш озирнутися, як на стареньку бабусю перетворишся!
  431
   - Гаразд, прибери її подалі. - Зося сіла на диван. - Але коли дуже буде треба щось зробити незвичайне, ми ними скористаємося?
   - Звісно! А чого б ти хотіла незвичайного?
   - Я...
   І тут нас оповило перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Цей віяловий напрямок закінчився.
  
  Повернення-1:
   Якщо хочете пережити пригоди за новим напрямком, переходьте на сторінку 129 до пункту "Повернення-2" розділу Љ8 "Рівень-2. Решка-Орел ".
  
  Розділ 28. Рівень-3. Решка-Орел-Ребро.
   Вранці, поки Зося приймала душ, я згадав про монетку. Довго шукав її і по всіх кишенях, і в шортах, і в рюкзаку, поки не згадав, що змахнув її вчора вночі з тумбочки біля ліжка. Але і під ліжком монетки не виявилося. Уже після сніданку, коли ми з Зосею вирішили, що треба би сходити в універ і пішли взуватися, знайшли її аж в коридорі. Монетка стояла на ребрі, обіпершись на поріжок між кімнатою і коридором. І як вона сюди закотилася?
   - Я раніше вважав, що монетка, що впала на ребро, це щось з області фантастики. - Задумливо крутячи монетку в руці, сказав я.
   - А у мене таке враження, що для цього існує безліч передумов. - Застібаючи босоніжки, міркувала Зося. - Монетка може впасти у бруд і застрягти в ньому ребром, може, як і тут, обіпертися об щось, може заплутатися у траві чи ворсі килима, може...
   - Гаразд, гаразд, переконала! Монетці встати на ребро так само легко, як впасти орлом або решкою. Ми як, пішки чи?...
   - Пішки!
  432
   Вийшовши на вулицю, ми побачили, що місто живе своїм звичайним життям, не підозрюючи про існуючих під ним магів і гномів. Небо було все таким ж блакитним, хмаринки - білими, трава і листя - зеленими, а університет... А от з університетом щось відбувалося. Чим ближче ми до нього наближалися, тим сильніше відчували якесь лоскочуче відчуття у мозку, а перед очима почало рябити.
   - Таке враження, що це вже відбувалося... - Задумливо зупинилася Зося.
   - Отож, на дежавю схоже. - Погодився я. - Давай розійдемося і перепишемо свої розклади, а потім звіримо їх і підберемо додаткові факультативи.
   Як не дивно, все, обране нами, збіглося і по днях, і за часом, і за напрямками.
   - Я боялася, що щось доведеться викреслити, але у нас навіть залишився вільний час! - Зраділа Зося. - Ось бачиш, два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої години вечора.
   - І вихідні. - Додав я. - Залишається час не тільки на підземне місто з магами і гномами, але й на нас з тобою!
   - То що ти нам з тобою сьогодні запропонуєш? - Кокетливо посміхнулася Зося.
   - А що би ти хотіла?
   - Море, пальми, пісок... - Зося мрійливо прикрила очі.
   Я взяв її за руку, з'єднавши наші каблучки, і теж уявив море, пальми і пісок...
   З мрійливого стану нас вивів шум прибою. Хвилі не докочувалися до нас всього у півтора метрах. Сонце стояло в зеніті і припікало неймовірно сильно. Трохи далі манив прохолодою пальмовий гай зі струмочком, береги якого були покриті шовковистою травою і який вибігав до моря.
   - Ми що, сюди за допомогою каблучок перенеслися? - Запитала Зося.
   - Мабуть. Ти саме цього хотіла?
   - Точнісінько цього! А де ми?
   - Зараз дізнаємося...
  433
   Джіпіес показав, що ми знаходимося на північно-західному узбережжі Австралії.
   - Ура!!! - Застрибала Зося. - Я все життя мріяла про далекі подорожі, а тепер можу побувати де завгодно! Ходімо купатися! - І вона, скинувши з себе на пісок весь одяг, голяка побігла до води.
   Звичайно ж, я не змусив себе довго чекати. Ми плавали і пірнали в теплій воді, забувши про все на світі, поки, виринувши у черговий раз, не помітили всього метрах в п'яти від себе вертикальний плавник.
   - Ой, акула! - Закричала Зося і з усіх сил стала гребти до берега, до якого було більше трьохсот метрів.
   Акула зробила коло, злегка віддалившись від нас по ньому, і знову націлилася до берега. "Не встигне!" - з жахом подумав я про Зосю, навіть не згадавши, що перебуваю в такій самій ситуації. Я кинувся назустріч акулі. Коли до неї залишалося всього кілька сантиметрів, я стиснув руку в кулак і зібрався стукнути її в ніс. Акула якось дивно, майже як в мультику, загальмувала. Навколо неї завирувала вода і утворилася хвиля, яка відштовхнула акулу на пару метрів від мене. В очах акули читався подив. У мене, мабуть, теж. Акула спробувала повернути лівіше, але буруни її відштовхнули і звідти. "Звідки ці буруни?" - промайнуло у мене в голові. Ніби у відповідь на моє уявне питання, з води виринуло світлове віяло зеленуватого кольору. Починалося віяло на моїй каблучці. "То це каблучка відлякує акулу!" - здогадався я.
   - Янек! Пливи до мене! - Кричала Зося, зупинившись на півдорозі до берега.
   - Зараз! - Гукнув я їй. - От тільки акулу відлякаю. - Прошепотів я сам собі. - А ну, пішла! Пішла геть!
   Акула пірнула. Серед бурунів не було видно, де вона збирається виринути. Я закрутився на місці, виставляючи перед собою світлові промені каблучки. Через кілька секунд далеко попереду я побачив акулячий плавник, що стрімко віддалявся. "А тепер до Зосі..." - полегшено подумав я і спокійно поплив до берега.
  434
   Від пережитих хвилювань у мене забурчало у животі. Жахливо захотілося їсти. Ми назбирали сухого пальмового листя і за допомогою своїх каблучок розпалили багаття. Потім я, як справжній чоловік, пішов на полювання, а Зося почала збирати листя і гілки для багаття. Сховавшись за пагорбом, я вирішив поекспериментувати з каблучкою. Направивши її в землю біля своїх ніг, я уявив собі кролика. Кроликів я бачив тільки в магазині, тому біля моїх ніг матеріалізувався вже випатраний кролик без шерсті, голови і лапок. Піднявши свій трофей, я повернувся до Зосі.
   Зося мовчки прийняла мою здобич і нанизала її на металевий рожен. Я зробив вигляд, що не помітив у вогнищі соснових дров. Подумаєш, може деякі пальми виявилися соснами? Та й рожен цілком міг вирости десь під ними. Ніяких питань у мене не викликала і простелена під пальмами скатертина. А Зося не здивувалася появі разом з кроликом малини і морозива.
   Коли ми закінчили обідати, на берег спустилися сутінки. У цих сутінках ми змели променями каблучок залишки трапези і розтягнулися на скатертині, що перетворилася на м'яку підстилку. Дуже швидко сутінки змінилися темрявою. Зося поклала голову на вигин моєї руки і показала на зірки:
   - Цікаво, які це сузір'я?
   - Взагалі-то, я знаю тільки Великий і Малий Ковші, але їх тут не видно.
   - Тоді давай самі придумаємо. Он ті зірки, наприклад, схожі на русалку. Бачиш, он там голова, а он там хвіст?!
   - А оте сузір'я схоже на інопланетний корабель. Бачиш, зірки розташовані еліпсом?!
   - Вони ще й блимають, наче корабель посилає якісь сигнали.
   - Мені навіть здається, що ці зірки до нас наближаються.
   - Ой, Янек, вони й насправді наближаються! Це ж НЛО! - Зося підскочила і сіла на покривалі.
  435
   Я теж сів. Дійсно, вогні, розташовані еліпсом, опускалися все нижче і нижче. Між ними почало вимальовуватися щось велике, схоже на літаючу тарілку.
   - Просто як наш Сподек... - Прошепотіла Зося.
   Величезне, майже як Катовицький спортивний комплекс, тіло зависло на кілька секунд над морем і раптом різко пішло під воду. Хвилі за півкілометри від берега освітилися фіолетовим, а потім повільно згасли, злившись з навколишньою темрявою.
   - Цікаво, це інопланетяни чи підводна цивілізація? - Пошепки запитала Зося.
   - Треба би перевірити. - Так само пошепки відповів я.
   - Зараз перевіряти будемо, чи вранці? - Зося вже надягала футболку і шорти.
   - Навіщо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні? - Я вже застібав кросівки.
   - Я готова! - Зося вже стояла зі своїм рюкзаком за плечима.
   - Тоді вперед - Я, підхопивши свій рюкзак, подав їй руку.
   Взявшись за руки, ми підійшли до самого берега так, що хвилі злегка торкалися наших ніг.
   - Що уявляти будемо? - Дивлячись на хвилі, запитала Зося.
   - Заплющуй очі і уявляй те, що ми бачили. - Впевнено відповів я і сам закрив очі...
   ...Розплющивши очі через пару секунд, ми виявили, що перебуваємо у невеликому напівтемному круглому приміщенні. Діаметр приміщення не перевищував чотирьох метрів. М'яке фіолетове світіння струменіло від підлоги, залитої водою, по стінах й аж до стелі. Над стелею плавали зграї невідомих риб. Вода з-під ніг кудись йшла, поки підлога не стала сухою.
   - Схоже на шлюзову камеру. - Переступив я з ноги на ногу, не випускаючи Зосиної руки зі своєї.
   - Отже, зараз повинні відкритися двері... - Оглянулася Зося по сторонах.
  436
   Але двері не відчинялися. Просто наше приміщення почало повзти кудись вниз. Причому риб над головою більше не було.
   - Ой! - Схопилася Зося за мене обома руками.
   - Нічого страшного. - Поспішив я її заспокоїти. - Це просто ліфт.
   - А як шлюз перетворився на ліфт?
   - А чому б і ні? Це ж не наші технології.
   - А чиї?
   - Зараз дізнаємося...
   Ліфт зупинився, відчинилася роздвижна, як у душовій кабіні, стінка і ми вийшли у велику трубу. Спочатку закрилася "душова кабіна", а потім зверху вниз опустилися ковзаючі двері труби-коридору. Увігнута підлога підсвічувалася бузковим світлом, яке згущалося до фіолетового під склепінчастою стелею. Діаметр коридору був близько двох з половиною метрів.
   - Чому у них все кругле? Так же ходити незручно. - Зробила Зося кілька кроків по трубі-коридору.
   - А може, для них зручно.
   - Ну, то де ж ці "вони"? - Зося зупинилася в глухому куті труби. - Ніде нікого і нічого.
   Я доторкнувся до пласкої стіни і вона відкотилася вбік. Ми увійшли до великого залу, схожого на вертикально поставлений циліндр, заставлений сірувато-блакитними кульками однакових розмірів. Навколо центральної кулі зі зрізаною верхівкою, яку я прийняв за стіл, стояло п'ять круглих куль-крісел. Кожна з них була порожнистою усередині і стояла на одній тонкій ніжці. При будь-якому дотику до кулі-крісла ніжка відхилялася і крісло хиталося в різні боки. Поверхня кулі-столу виявилася злегка увігнутою, а в його центрі стояла калюжка води. Я спробував її на смак - вода виявилася морською. Під напівпрозорою підлогою вгадувалися круглі світильники. Взагалі, у всіх приміщеннях підводного комплексу світло йшло знизу вгору.
  437
   - Може, сядемо? - Запропонував я Зосі.
   - Спробуємо. - Погодилася вона.
   Ми влізли в кулі-крісла і влаштувалися в них, звісивши ноги назовні. Поки кулі заспокоїлися, ми гойдалися в них, як на гойдалках.
   - Ну що за неподобство! - Обурилася Зося. - До них влізли сторонні, може навіть грабіжники, а вони не помітили і не прибігли, щоб нас вигнати! А якщо ми тут почнемо все трощити?! Ну, от так і хочеться щось зламати, щоб розуміли! - Зося стукнула кулаком по столу.
   Стіл-куля захитався, вода заплюскотіла і трохи пролилася на підлогу. Тут же в центрі стола включився невеликий фонтанчик і знову заповнив чашу столу морською водою. Я помив у ній руки і струсив краплі на підлогу. Зося почала розгойдувати стіл ногою. Вода з нього проливалася і проливалася, а на зміну пролитій надходила нова. Пролита вода не розтікалася по залу, а збиралася біля столу, видимо, підлога була теж злегка увігнутою.
   Я встав і вирішив роздивитися малюнки на стінах циліндричного залу. На них були зображені всілякі кола діаметром від декількох сантиметрів до двох з половиною метрів. Тільки я торкнувся рукою великого кола, як воно злегка виступило вперед, а потім відкотилося вбік. Виявляється, це були двері. За дверима знаходилося ще одне циліндричне приміщення, поєднане з нашим короткою трубою діаметром до двох метрів. Всі крісла-кулі в цьому приміщенні були встановлені по колу. В них перед незрозумілими приладами в стінах сиділи...
   Спробую описати цих істот. Уявіть собі кулю діаметром близько півтора метри, на всі боки з якої, як з глибоководної міни, виступають товстенькі щупальця довжиною до шістдесяти сантиметрів. Коли кілька куль, побачивши нас, викотилися зі своїх крісел, то їх зріст, враховуючі ніжки-щупальця, що спиралися на підлогу і стирчали вгору, становив близько метра сімдесяти - метра вісімдесяти, тобто дорівнював середньому росту людини. Ці істоти не ходили, а котилися, тому "ногами" або "руками" могли бути по черзі всі щупальця. Подумки я назвав їх Шароїдами.
  438
   Від несподіванки говорити ми з Зосею не могли і тільки відступали до центра, в той час, як Шароїди викочувалися зі своїх крісел і вкочувалися до "нашого" залу, поступово оточуючи нас з усіх боків. Один з Шароїдів торкнувся мого обличчя щупальцем, воно виявилося сухим, теплим і щільним, як гумовий шланг. Інший Шароїд спробував торкнутися Зосі, але та відсахнулася і закричала:
   - Ой, тільки не треба мене чіпати своїми слизькими... А ні, вони не слизькі...
   Шароїд одним щупальцем тримав її за руку, а другим заспокійливо погладжував по голові.
   Майже всі Шароїди відкотилися до стіни, троє залишилися поруч з нами, вкотилися в крісла, даючи зрозуміти, що і нам слід сісти. Ми з Зосею повернулися на свої кулі. Все це відбувалося у повній тиші. Нарешті, Зося прошепотіла:
   - Цікаво, вони інопланетяни чи якісь земні морські істоти?
   - Хто б вони не були, вони всі однакові! - Додав я. - Як їх розрізняти?
   - Ви для нас теж однакові - Почули ми цілком людський голос з крісла навпроти.
   Ні ротів, ні носів, ні очей у Шароїдів не було. Як вони бачили, чули, говорили було незрозуміло.
   - А хто ви? - Запитав я. - Місцеві чи з космосу?
   - Ми вже давно місцеві, хоча колись прибули з космосу. - Тепер я помітив, що при "розмові" поверхня Шароїдів злегка вібрує. - Наша планета загинула, тому Міжгалактична Конфедерація Вищих Розумів дозволила нам тимчасово створити свої поселення на вашій планеті в місцях, які ви поки не освоїли. Такими місцями виявилися підлідні тунелі на полюсах і підводний світ океанів.
  439
   - А чим ви тут займаєтеся? - Поцікавився я.
   - Живемо своїм звичайним життям, будуємо поселення, видобуваємо їжу, навчаємо потомство, виходимо в Космос, шукаємо вільну планету з відповідними умовами, яку могли би з часом заселити...
   - А можна нам подивитися ваше місто? - У Зосі заблищали очі. - Так цікаво!
   - Вам можна. - Погодилися Шароїди і викотилися зі своїх крісел. - Покотились! - І вони повели нас по коридорах і залах свого підводного поселення.
   Поселення було величезним. І як його досі не виявили?! Займало воно площу майже під третиною Індійського океану, формуючи рельєф його дна, і складалося з безлічі округлих секцій, кожна з яких мала свої власні виходи для морських капсул і для літаючих тарілок. У ньому були і ферми-заводи з виробництва харчових сумішей; і навчальні зали, що зберігають всілякі знання; і житлові приміщення; і приміщення, де гронами висіли зародки майбутніх Шароїдів; і заводи з виробництва необхідної техніки; і наукові комплекси...
   - А чим займається ваша наука? - Поцікавився я, розглядаючи незрозумілі знаки на стінах-комп'ютерах.
   - Наука Шароїдів розвивається в різних напрямках, але саме наше поселення більше займається філософськими проблемами. Філософськими у Вселенському сенсі. Крім того, поки ви не досягли Порога Розумності, нам в якості навантаження запропонували стежити за тим, щоб ви не знищили планету.
   - Що це за Поріг Розумності? - Обурився я. - Ми що, по-вашому, не розумні?
   - Недостатньо розумні, щоб бути прийнятими до Міжгалактичної Конфедерації.
   - А чого ж ви з такими нерозумними розмовляєте? - Образилася Зося.
   - Тому що у вас Міжгалактичний Ключ доступу до будь-якої інформації.
  440
   - Де ключ? - Не зрозумів я.
   - Ваші каблучки. Вони належать особистостям, здатним допомогти цивілізації досягти Вищого Розуму. Тому ми і відповідаємо на ваші запитання. Якби у вас не було цих каблучок, ми би були змушені вас убити.
   - Отакої! - Обурилася Зося. - Прилетіли казна-звідки і вбивати збираються!
   - А багато людей ви вже повбивали? - Вирішив уточнити я.
   - Ні, не багато. За кілька сотень років це були одиниці. Але вже деякий час, у зв'язку з неконтрольованим зростанням вашого населення, нам доводиться допомагати Землі розробляти нові види вірусів і бактерій.
   - Стривайте! Всі ці пандемії - свинячий грип, пташиний грип, коронавірус - це все ви?! - Здогадався я.
   - Так. А ще іспанка, СНІД, Ебола і інші. - незворушно відповів Шароїд. - Нам доводиться контролювати зростання вашої популяції, поки ви не викликали глобальну екологічну катастрофу.
   - Фу, "популяції"! Наче ми кролики якісь! - Фиркнула Зося.
   - Між іншим, ми - люди! - Додав я.
   - А чим ви кращі? І ви, і кролики поки не прийняті до Міжгалактичної Конфедерації. І ви, і кролики дуже швидко розмножуєтеся. І якщо за кроликами стежите ви самі, то хтось же повинен стежити за вами. Інакше Земля не витримає і просто вас повністю знищить. Як колись динозаврів.
   - А хіба динозаври не від падіння метеорита вимерли?
   - Земля, маючи, як і все у Всесвіті, розум, намагалася багатьма способами зменшити кількість істот, яких ви називаєте динозаврами. Для цього вона розводила бурхливу вулканічну діяльність, змінювала клімат, привертала астероїди і метеорити. але найістотнішим виявився вірусний і бактеріальний вплив. Динозаври заражали один одного і вмирали. Тепер такий вплив застосовується до вас.
  441
   - Ось тобі й маєш, приїхали! - Зося розгублено вибралася з крісла. - Якщо ми всі вимремо, то нас навіть у цю Конфедерацію не приймуть. Навіщо ж тоді нам Ключі до вселенських знань?
   - Ключі для того і дано, щоб допомогти людству досягти Порога Розумності. А розумні люди зуміють взяти під контроль і своє розмноження, і співіснування з іншими розумними істотами, і взаєморозуміння зі своєю планетою.
   - Ну як можна знайти взаєморозуміння з планетою?! Як з нею розмовляти?! - Зося розгублено повернулась до мене.
   - Ви про таке поняття, як ноосфера чули?
   - Звичайно, його ввів український вчений Володимир Вернадський. - Згадав я одну з лекцій. - Він говорив, що це такий розумний шар над Землею, створений спільним людським розумом.
   - Не тільки людським, але й розумом всіх істот на планеті і розумом самої планети. Вираз "Ідеї у повітрі літають" вам знайомий?
   Ми кивнули.
   - Отож, все, що може думати, випромінює свої думки у ноосферу. І все, що може думати, може витягувати думки з ноосфери. Якщо хтось щось придумає, то інший хтось може це сприйняти, наприклад, уві сні. Таким чином, знання стають загальнодоступними.
   - Менделєєву приснилася періодична система, Чайковський написав музику у вісні... - Почала пригадувати Зося.
   - Так, ваш загальнолюдський рівень розумності поки недостатньо розвинений, тому з ноосфери черпають знання лише одиниці. Ваші каблучки дають код доступу до всіх знань Всесвіту, тому ви можете черпати їх скільки хочете. І всі ваші знання, вилившись у ноосферу, наблизять людство до Вищого Розуму.
   - І тоді люди перестануть вмирати через хвороби? - В очах Зосі засвітилася надія.
  442
   - Так. - Не забарилася однозначна відповідь. - І тоді ви будете прийняті до Міжгалактичної Конфедерації Вищих Розумів, після чого вам відкриється весь Всесвіт.
   - Тоді нам треба побільше дізнатися! - Піднявся я духом. - Розкажіть нам, як ви такі круглі, без ротів, без очей і без вух бачите і чуєте?
   - Навколишній світ ми сприймаємо рецепторами, розташованими на шкірі. За їх допомогою ми і бачимо, і чуємо, і відчуваємо, і нюхаємо і сприймаємо ще кілька видів відчуттів, яких ви не маєте.
   - А як ви розмовляєте? І звідки знаєте нашу мову? Чи ви всі земні мови знаєте? - Запитала Зося.
   - Говоримо ми за допомогою хвиль, які утворюємо своєю шкірою. Будь-яку земну мову переводять наші комп'ютери, посилають на наші рецептори переклад, ми відповідаємо своєю мовою, а комп'ютери перекладають на вашу.
   - А як ви їсте? - Розпитував я далі.
   - Ми вам показували фабрики з виробництва поживних сумішей. Ці суміші цілком можуть підійти і вам, бо містять білки, жири, вуглеводи, набори необхідних вітамінів і мікроелементів. Наше харчування за своїм хімічним складом дуже схоже на ваше. А їмо ми теж всією поверхнею. Столові прибори нам замінює індивідуальна ванна, наповнена рідкою поживною сумішшю. Ми плаваємо в ній і таким чином їмо.
   - А як ви... вибачте, в туалет ходите? - Ставлячи це питання, Зося аж почервоніла від зніяковілості.
   - У нас немає ні шлунків, ні кишечника. Все, що ми з'їдаємо, використовується організмом повністю, без відходів.
   - От чудово! - Не втримався я від вигуку. - Нам би так!
   - Але якщо ви не їсте так, як ми, то навіщо вам ось цей круглий стіл? - Зося доторкнулася до столика перед нашими кріслами.
   І тут нас заволокло перлиновим туманом...
  Стоп!
  Виявляється, поки Янек і Зося були під водою,
   закінчився п'ятий день пригод.
  Пора би повернутися.
  443
  Повернення-1:
   А повернутися звідси можна на сторінку 129 до пункту "Повернення-2" розділу Љ8 "Рівень-2. Решка-Орел".
  
  Розділ 29. Рівень-3. Решка-Ребро-Орел.
   Вранці, після того, як ми збили все ліжко і навіть продовжили, звалившись з ліжка, займатися коханням на підлозі, ми раптом виявили поруч із собою монетку, що лежала "орлом".
   - Янек! Вставай! На тебе чекають великі справи! Янек!... - Заволав з тумбочки будильник.
   - А ми й без тебе вже встали! - Вимкнув я його.
   - Прикольний у тебе будильник! - Тікаючи у ванну, засміялася Зося. - Треба і мені щось таке придумати.
   Я помчав за Зосею і ми прийняли душ разом.
   Після душу я з гордістю продемонстрував Зосі свої кулінарні здібності, спорудивши з усього, що трапилося під руку подобу піци. Зося спостерігала за моїми діями з широко розкритими очима і здивовано відкритим ротом. Коли я виклав свій шедевр на тарілки і поставив їх на стіл, Зося беручи в руки ніж і виделку, промовила:
   - А я тільки чайник вмію ставити...
   - Нічого страшного, я буду тебе в цьому доповнювати - ми ж Інь і Ян!
   - Точно! Давай після сніданку одразу до Сподеку підемо! Дуже цікаво зі шнурком поговорити.
   - Він же сказав, що наступний сеанс можливий тільки через вісімнадцять годин!
   - А о котрій це буде?
   - Ну, на годинник я, звичайно, не дивився... Але якщо припустити, що додому ми повернулися приблизно об одинадцятій, то...
   - Наступний сеанс можливий о п'ятій вечора! А чим ми до вечора займемося?
  444
   - Можна погуляти.
   - Ура! Йдемо гуляти! - Зося схопилася, сунула посуд у посудомийку і натиснула кнопку. - Я вже все прибрала і посуд помила - бачиш, яка я чудова господиня!
   - Так, саме таку я і хотів взяти за дружину! - Обійняв я її.
   - За дружину ще рано, ми тільки вчора заручилися. - Відсторонилася Зося. - Треба одне одного трохи краще пізнати.
   - То може, підемо на диван? Пізнавати одне одного?! - Зрадів я.
   - Ні, ти обіцяв прогулянку! - Зося рішуче попрямувала до виходу. - Де тут були мої кросівки?
   - У шафці. Я завжди все ставлю на місце. - Я показав Зосі, куди вчора машинально прибрав взуття.
   - Порядок я теж люблю. - Зося взулася і взялася за дверну ручку. - Доганяй!
   Вона помчала вниз, перестрибуючи через кілька сходинок. Я - за нею. На майданчику другого поверху я вже мало не схопив її за руку, але в цей час відчинилися двері однієї з квартир, і з них вийшов величезний дог, тягнучи за собою на повідку хлопчика років восьми. Мені довелося пригальмувати, тому у двір я вийшов на хвилину пізніше Зосі.
   Озирнувся - її ніде не було. Пройшов по кілька кроків туди-сюди - як під землю провалилася! У душі почав зароджуватися відчай. "От зараз закрию очі, дорахую до десяти, заспокоюся і піду її шукати" - подумав я, зупиняючись біля лавки - "Один, два, три..."
   - Попався! - На числі "сім" вискочила з-за куща, що ріс над лавкою, Зося. - Ти чого такий переляканий?
   - Я думав, що тебе хтось викрав.
   - Хто ж мене може викрасти? Серед білого дня, у дворі, в двадцять першому столітті?
   - Та хоч... інопланетяни! Тим більше, що вони, виявляється, і справді існують. Не лякай мене так більше.
   - Гаразд, не буду. Куди підемо?
   - Та куди очі дивляться!
  445
   - А куди вони у тебе дивляться?
   - Взагалі-то, на тебе.
   - Ні, цей напрямок нам не підходить. Зараз знайду інший.
   Зося закрила очі, розвела руки в сторони і стала крутитися на одному місці. Потім вона зупинилася і відкрила очі.
   - Мої очі дивляться туди! - Сказала вона, намагаючись відновити рівновагу після кружляння.
   І ми пішли по вулиці в зазначеному напрямку, міцно тримаючись за руки і по-новому дивлячись на всі боки. Виявилося, що світ прекрасний, погода чудова, небо синє, трава зелена, а повітря прозоре. І в цьому прекрасному і чудовому світі не було нікого, крім нас. Можливо, люди і зустрічалися нам, але ми їх не помічали. Так ми йшли, майже ні про що не розмовляючи, час від часу зупиняючись, щоб поцілуватися, поки не вперлися в рекламний щит, який перегороджував тротуар. Великими літерами, стилізованими під китайські ієрогліфи, на ньому було написано:
  ТАЄМНИЦІ ФЕН-ШУЙ
  ПРАВДА І МІСТИКА
  Нові знання ніколи не бувають зайвими!
   - О! Дивись, тут якась лекція. Давай сходимо, послухаємо? - Зупинилася Зося.
   - Ну, навіщо нам це?!
   - Щоб вчитися і збагачуватися знаннями! Пам'ятаєш, Шнурок казав, що ми повинні поповнювати ноосферу?!
   - А що таке це "Фен-Шуй"?
   - Я чула, що це якесь древнє китайське вчення, якому кілька тисяч років. Воно вчить правильно розташовувати предмети в будинку.
   - Щоб злодіям було легше орієнтуватися, де що лежить? - Пожартував я.
   - Ні, щоб максимально задіяти енергії! Підемо? Лекція починається через три хвилини! - І Зося потягла мене за руку в низьку арку-вхід, козирок над яким був виконаний у вигляді японського загнутого даху.
  446
   Інтер'єр приміщення, в якому ми опинилися, був виконаний у суміші японсько-китайського стилю. Стіни розписані гілками сакури, великий плазмовий екран на центральній стіні, круглі валики-подушки розкидані по підлозі замість сидінь, низькі столики перед ними, на столиках, сервірованих на двох, - маленькі чашечки і чайнички. Майже всі місця вже були зайняті, нам дістався столик неподалік від виходу.
   - Дивись, люди прийшли з блокнотами та ручками, збираються щось записувати. - Прошепотіла мені на вухо Зося.
   - Нічого! Все, що нам треба, ми і так запам'ятаємо! - Заспокоїв я її.
   Пролунав удар гонгу, тихенько зазвучала китайська лірична мелодія. Під неї дрібними кроками вийшов дідок у розписаному драконами кімоно. У нього було довге, нижче пояса, сиве волосся і такі ж вуса з ріденькою борідкою. Дідок вклонився, щось сказавши китайською, випростався і обвів нас допитливим гострим поглядом. Погляд був молодим. Потім він сів перед таким же самим, як у нас, столиком, налив собі в чашку чаю і зробив знак, щоб ми приєднувалися до чаювання.
   Поки ми розливали чай і пробували його незвичайний смак, екран на стіні включився і на ньому стали показувати незліченну кількість книг про древню китайську науку Фен-Шуй, що виникла більше шести тисяч років тому. Диктор, перераховуючи назви книг і їх авторів, пояснював правила розташування меблів і речей в будинках і квартирах, звертав увагу на всілякі тонкощі і нюанси. Багато хто із слухачів лекції старанно все це записували у свої блокноти. Дідок незворушно сидів під екраном, попиваючи свій чай. Лекція виявилася суто телевізійною.
   Не встиг екран згаснути, як раптом заграло завзяте американське кантрі, дідок-китаєць схопився, скинув з себе кімоно і перуку і виявився веселим молодим хлопцем в синіх джинсах і білій футболці.
  447
   - Це був розіграш! - Задерикувато вигукнув він, підморгнувши ошелешеним слухачам. - А хто з вас серйозно ставиться до Фен-Шуй?
   Нерішуче піднялося кілька рук.
   - То й даремно! Звичайно, якщо вам більше нічим зайнятися, як хобі можна і Фен-Шуй вивчати, але... Повідомлю вам страшну таємницю, яка для тих, хто вміє шукати інформацію, таємницею ніколи і не була: древньому китайському вченню Фен-Шуй всього п'ятдесят років!
   По залу пронісся здивований гул.
   - Спокійно, спокійно! Зараз я вам все розповім! - Заспокоїв нас хлопець. І розповів*.
   Виявляється, все почалося у 1969 році. Саме тоді американський комівояжер Роберт Спуф шукав замовлення для однієї з нью-йоркських меблевих майстерень. Відвідуючи квартири і будинки потенційних клієнтів, він зазвичай звертав увагу господарів на недосконалості їх меблевого ансамблю. Але в той день - першого квітня - прийом не спрацював.
   У господині все було підібрано бездоганно. Вона навіть пожартувала, що якщо він знайде у неї хоч один недолік, це буде докором її смаку. Побачивши, що гість осоромлений, вона зняла незручність, сказавши, що в такий день - першого квітня - на жарти не ображаються. І запропонувала випити чаю, запросивши до столу, сервірованого китайським сервізом.
   Під час чайної бесіди Роберт дізнався, що господиня цікавиться культурою Китаю. Раптом у нього виникла ідея для відповідного жарту. Імпровізуючи на ходу, він заявив, що згідно з однією з древніх китайських наук, шафа не повинна мати такого розташування у кімнаті. Дама навіть не завважила, що ніяких шаф у стародавньому Китаї не було, і попросила розповісти про цю науку докладніше.
   -------------------------------------------------------------------------------
   * (Дані взяті з публікації Стаса Турчинського "Фен-Шуй - результат коммерческой шутки", "Интересная газета", 2017 рік, Љ13, сторінка 15).
  448
   Роберт тут же придумав, що про цю науку йому розповів один китаєць, що він запам'ятав не все, але у нього вдома є деякі записи. Жарт спрацював. Жінка повірила і замовила цілий комплект нових меблів. Зізнатися в своєму розіграші Роберт вже не міг. Тому ввечері він накидав невеликий звід правил розташування меблів у будинку, додавши до придуманого сьогодні на ходу ще кілька нових. Ці правила допомогли Роберту Спуфу і з іншими клієнтами, продажі різко зросли.
   Обдурена клієнтка почала шукати відомості про стародавню невідому науку, але ніде їх не знаходила. Одного разу вона зустрілася з письменником Ван Ши, який емігрував з Китаю. Той виявився ще винахідливішім за Спуфа. Записавши розповідь пані, він пообіцяв, що дізнається все про цю науку і напише про це книгу. І написав.
   Ван Ши додав до списку меблевого торговця ще безліч правил і ушляхетнив його китайськими термінами та посиланнями на вчення про енергії. Працюючи над термінами, він знайшов древній трактат "Книга про поховання", в якому викладалися правила поховання, в тому числі і правила розташування як самої могили, так і предметів у ній. З тексту стародавнього трактату були взяті прекраснозвучні слова "фен" - вітер і "шуй" - вода. Так з'явилася книга "Фен-Шуй. Давня мудрість для сучасного добробуту". І народилася наука з шести тисячолітньою історією.
   Книга мала величезний успіх. Почали видаватися праці інших авторів, які швидко оцінили комерційний потенціал теми. Вчення охопило майже всі сфери споживання і описує навіть те, про що стародавні китайці поняття не мали. У всьому світі почали видаватися книги і журнали, тепер багато людей без правил Фен-Шуй не можуть і кроку ступити. Навіть деякі китайці, які ще п'ятдесят років тому ставили меблі, як їм заманеться, захопилися Фен-Шуй...
   - У чому ж мораль? - Обвів хлопець нас вже серйозним поглядом.
  449
   - У тому, що вчення Фен-Шуй не існує, а займатися цим немає сенсу? - Пролунало чиєсь питання-відповідь.
   - Ні, чому ж, можете займатися. Якщо вам так цікавіше. Мораль у тому, що якщо у вас є фантазія, то ви можете придумати що-небудь незвичайне, забезпечити це щось красивою ідеєю, наповнити правилами і атрибутами, присмачити науковими чи ще якимись термінами і - вперед! До слави і грошей. Але... ніхто не замислювався, чому в світі так багато релігій? Навіть з одного тільки Християнства виникли і Католицтво, і Православ'я, і Протестантизм, і Баптизм, і Адвентизм, і... багато чого ще. І чим же вони відрізняються, якщо спираються на одну й ту ж книгу - Біблію і описують одного й того ж Бога? Тільки ритуалами! Одні в церкви сидять, інші стоять, дехто молиться перед статуями, дехто - перед іконами, а дехто взагалі не визнають ніяких зображень. Все це розмаїття придумали заповзятливі люди, які заснували свої концесії. Для чого?
   - Щоб краще пояснювати задум Божий? - Пролунала нерішуча відповідь з-за переднього столика.
   - Існує афоризм: "Хочеш швидко стати мільйонером - створи свою релігію!" - Весело підморгнув саме нам з Зосею хлопець. - Це вам інформація для роздумів! А моя лекція на сьогодні закінчена. Вивчаючи нове, критично ставтеся до будь-яких відомостей! - І він швидким кроком зник за бічними дверима.
   - Я не зрозуміла. - Повернулась Зося до мене. - Він нам пропонує створити власну релігію чи критично ставитися до інформації?
   - Думаю, друге. - Відповів я, встаючи і допомагаючи встати Зосі.
   Ноги від сидіння на низьких подушках злегка затекли, довелося потоптатися на місці, поки в них не перестали "бігати мурашки".
   - Щось мені їсти захотілося. - Пробурмотіла Зося, прикладаючи руку до живота, щоб втихомирити його бурчання.
  450
   - Звичайно, ми ж півдня гуляли! Вже майже четверта.
   - Тоді давай швиденько знайдемо якесь кафе, щоб до Склепу встигнути!
   - Мені до склепу ще рано. - Пробурмотів я.
   - Ну, до того Склепу! Де лежать мумії інопланетян, і на зв'язок виходить Шнурок з якогось там міста-галактики... Мрочектан... Мрчікулат...
   - Мрчіктулан! - Згадав я. - У нас часу ще більше години, встигнемо!
   Кафе ми знайшли одразу ж за рогом. Зося замовила обом польський чурек і італійську піцу. Не знаю, що за день був сьогодні у офіціанта, але він примудрився спіткнутися біля нашого столика і облити мою футболку.
   - Щоб тебе!.. - Схопився я на ноги, бо чурек був досить гарячим. - І що мені тепер, гуляти з дівчиною у такому вигляді? - Я спробував відтерти серветкою величезну пляму на футболці.
   - Мені здається, що це вже з нами колись відбувалося. - Задумливо дивлячись на мене, промовила Зося.
   Прибіг адміністратор і заторохтів:
   - Приносимо вам свої щирі вибачення! Пройдіть зі мною, ми дамо вам у щось переодягнутися! Вашу футболку неодмінно виперуть!
   - Якщо ти зараз з ним підеш, то ми тут просидимо кілька годин. - Раптом заявила Зося. - А у нас часу немає! Давай, я сама спробую випрати.
   Адміністратор кафе відвів нас до службового туалету, продовжуючи торохкотіти:
   - Ваш обід буде оплачений за рахунок закладу!
   - Немає лиха без добра... - Почалала стягувати з мене футболку Зося. - Так... А давай спробуємо каблучками...
   Ми розклали футболку на прасувальному столику, зосередилися, направили до плями свої каблучки і, не змовляючись, закривши очі, чомусь в один голос сказали одні й ті ж самі слова:
   - Інь-Ян! Хочемо, щоб футболка була чистою! Інь-Ян!
  451
   Коли ми очі відкрили, футболка була абсолютно чистою.
   Вийшовши з підсобки, ми побачили, що крім замовлених нами чурека і піци, нам принесли ще купу смакоти. На столі з'явилися віденські сосиски з кнедликами, кілька видів салатів у маленьких розеточках, ароматні свіжоспечені булочки, дві склянки малинового соку і два тістечка до кави.
   Зрозуміло, відмовлятися від усього цього ми не стали. А коли закінчили з обідом, була вже за п'ять хвилин п'ята.
   - Спізнюємося! - Вигукнула Зося, і потягла мене до виходу.
   - Нічого страшного, перемістимося до Склепу за допомогою каблучок. - Зупинив я її.
   - Тут стільки народу... - Роззирнулася по сторонах Зося. - Треба би десь сховатися, щоб ніхто не бачив, як ми зникаємо...
   - А он там, бачиш, лавочка в сквері, вся вкрита вербовими гілками! Думаю, нас там ніхто не помітить.
   З лавочки ми потрапили прямо в центр залу з муміями. Не звертаючи на них уваги, ми помчали до залу зв'язку. Сівши перед пультом у крісла з написами "Інь" і "Ян", ми одночасно поклали на нього руки і наші каблучки спалахнули зеленим.
   - Отримано код доступу "Інь-Ян" - З'явилася перед нами голограма "шнурка". - Черговий консультант міста-галактики Мрчіктулан очікує на запитання.
   Цей "шнурок" чимось відрізнявся від вчорашнього, хоча чим, я би сказати не зміг. Просто розумів, що це інший "шнурок", тобто інший черговий.
   - Та це ж жінка! - Шепнула мені Зося.
   Ні грудей, ні якихось інших статевих ознак я не помітив, але теж цілком зрозуміло відчув, що перед нами голограма жінки.
   - Про що ви хотіли дізнатися? - Нагадала голограма про свою присутність.
   - А про питання ми і не подумали. - Прошепотіла мені на вухо Зося. - Адже був час намітити!
  452
   - Доброго дня! - Привітався я зі шнурком-жінкою. - Ми би хотіли дізнатися... А чи багато ось таких інопланетних баз на Землі?
   - Багато. - Відповіла голограма. - І в вугільних шахтах, і під товщею морської води, і під пісками пустель, і під льодами полюсів, і на Місяці, і на Марсі...
   - Ов-ва! А навіщо так багато?
   - Різні бази належать різним гуманоїдним і негуманоїдним цивілізаціям, що входять до Міжгалактичної Конфедерації Вищих Розумів. Крім того існують й змішані міжгалактичні бази. Всі вони спостерігають за землянами, які підійшли до Порога Розумності, щоб не пропустити моменту його переходу.
   - А якщо пропустять? Ви що, як на поїзд не встигнете і вже прийняти нас до цієї Конфедерації не зможете? - Запитала Зося.
   - Чим раніше ви будете прийняті до Конфедерації, тим у вас буде більше шансів пережити чергову глобальну катастрофу.
   - А що, ми вже не переживали?
   - Земне людство існує вже більше мільйона років. За цей час виникало безліч цивілізацій, деякі з них були настільки розвиненими, що літали в Космос і освоювали ядерні реакції. І кожного разу цивілізації гинули: то в льодовикові періоди, то від ядерних воєн, то від втручання браконьєрських інопланетних цивілізацій, то...
   - Хвилиночку. - Зупинив я цей перелік. - От ви сказали "земне людство". А є ще й неземне?
   - Всі існуючі білкові цивілізації виникли дуже давно з одного й того ж самого першоджерела - генного конструктора білкового життя Кронів. Взагалі всі білкові організми складаються з нього. Саме тому геноми і людей, і тварин, і черв'яків, і трави, і всього іншого на Землі так схожі. І не тільки на Землі. З усіх білкових істот окрему групу, найбільш близьку до нас, складають всілякі гуманоїди. Всі розумні гуманоїди називаються Людьми або Людством. До них можна віднести землян, андромедців, мрчіктуланців, марсіан, дропазі і багатьох інших.
  453
   - Тобто, всі гуманоїди - родичі? - Зося від подиву навіть відкинулася на спинку крісла.
   - Звісно. У легендах і міфах практично всіх народів Землі збереглися перекази про те, що боги, які прилітали з небес, вступали у статеві зв'язки з землянами.
   - Точно! Бо боги - це інопланетяни! І від цих зв'язків народжувалися діти! - Згадав я. - І були вони сильними, славними, дуже розумними і володіли неймовірними здібностями.
   - Якби ми не були родичами, нащадки би у нас з"явитися не могли. Народження змішаних дітей від богів-інопланетян і землян допомагало відновити майже вимерле в катаклізмах людство і швидше відновити загиблі цивілізації.
   - А можна дізнатися, які це були цивілізації? - Попросила Зося. - Я взагалі дуже люблю загадки і таємниці історії, гіпотези про древні цивілізації, про їх знаннях і винаходи...
   - Будь ласка, дивіться! - І шнурок-голограма перемкнула програму на історичний фільм.
   Фільм був неземний. Все, що нам показали, знімали інопланетяни. Ми побачили не тільки стародавні земні цивілізації - доєгипетські, докитайські, доіндські, не тільки атлантів і лемурійців, не тільки допомогу позаземних цивілізацій нашій, а й набагато давніші і навіть спільну марсіанського-земну цивілізацію.
   Хоча фільм був оглядовим, час пролетів дуже швидко.
   - Час сеансу зв'язку закінчується! - Повідомила нам голограма жінки-шнурка.
   - Хвилиночку! - З розпачем у голосі вигукнула Зося. - Одне єдине запитаннячко! Звідки почалося все білкове життя? Чому у нас у всіх подібні ДНК?
   - Нам відомо, що спочатку у Всесвіті виник тільки один вид білкових істот, званих Кронами.*
  --------------------------------------------------------------------------------
  * Про Кронів можна прочитати в моїй фантастичній повісті "Делікатеси".
  454
   - Ці істоти були безсмертними гуманоїдами вищого порядку. У них була чотирьохланцюгова ДНК. Розділивши її на дволанцюгові, вони, за допомогою генної інженерії, створили все різноманіття білкового життя, заселивши ним придатні планети.
   - А якщо вони безсмертні, то...
   - Сеанс зв'язку закінчений. Наступний буде можливий лише через вісімнадцять годин. - Повідомила голограма і відключилася.
   - Ну от! Як завжди, на найцікавішому місці! - Надула Зося губки.
   - Нічого, у нас ще все життя попереду! Дізнаємося все, що захочемо! - Заспокоїв я її.
   - А я хочу зараз! - Капризно тупнула вона ногою.
   - Зосінька, ти що, втомилася? - Обійняв я її. - Вередуєш, як маленька дитина.
   - А звідки ти знаєш, як вередують діти? У тебе що, вже діти є?
   - Звичайно є! Хлопчику три роки, дівчинці - два.
   Зося припинила вередувати, на її обличчі відобразилося повне здивування з величезною часткою гальмування. Не звертаючи на її стан, я продовжував:
   - Коли вони втомлюються, то починають вередувати так само, як ти. Доводиться укладати їх спати.
   - А... А мама?
   - Мама зазвичай буває зайнята. Вона зі своїм чоловіком працює в конструкторському бюро.
   Зося стояла, роззявивши рота, і дивилася на мене, як баран на нові ворота.
   - У них постійно піджимають якісь терміни, терміново треба здавати якісь креслення, якісь розробки... - Як ні в чому не бувало, продовжував я. - Я в цьому зовсім не розбираюся. А от з малюками я прекрасно справляюся!
   - То вона вдруге вийшла заміж?
   - Чому вдруге? Вперше!
   - А твої діти?
  455
   - Мої прекрасні двоюрідні племінники! Вони живуть у Варшаві. Я там буваю досить часто, тому навчився розбиратися з їх настроями.
   - Уфф! - Видихнула Зося. - Налякав! А я подумала, що ти вже був одружений і що у тебе є діти!
   - Ну, мав же я тебе якось відволікти від твоїх капризів. От тепер ти знову адекватна і ми можемо зайнятися чимось іншим.
   - А чим? - Зося подивилася на годинник! - Ов-ва, вже пізно! Майже одинадцята! І справді, пора спати. Стрибаємо додому! Тільки тепер до мене!
   І ми телепортувалися до Зосі. Після вечері Зося знову почала вередувати, та цього разу не насправді, а жартома. Покращувати її настрій мені довелося в ліжку...
  ***
   Ранок застав нас в обіймах. Незважаючи на Зосине волосся, яке широким віялом лежало на моєму обличчі і лоскотало мені в носі, я довго не наважувався поворухнутися, щоб не розбудити її. Нарешті, вона прокинулася, посміхнулася і ніжно поцілувала мене.
   - З днем щастя тебе! - Прошепотіла вона.
   - І тебе. А що, сьогодні День щастя?
   - Звичайно, адже ми разом!
   - А вчора?
   - Вчора було не так. Вчора не було отих семи щасливих сонячних зайчиків на стелі!
   - А чому ці зайчики щасливі?
   - Тому що їх сім! Ти хіба не знаєш, що сім - це щасливе число?
   - Щось таке чув.
   - Тоді поцілуй мене рівно сім разів!
   - Та я й сім сотень сімдесят сім можу! - Почав я обціловувала Зосине тіло.
   - Стоп! Уже сім! - Почала вона ухилятися, хоча я тільки увійшов у смак. - Досить, а то все зіпсуєш! - І вона, вивернувшись з моїх обіймів, втекла до ванної.
  456
   Я побіг за нею, але двері виявилися замкненими.
   - По черзі! - Крикнула з-за дверей Зося. - Я постараюся закінчити за сім хвилин!
   Мені довелося почекати. Зося відміряла і мені сім хвилин водних процедур, а потім сімки понеслися одна за одною. Зося замовила оладки - рівно сім штук. Виявилося, що й смажилися вони по сім хвилин. Чайник закипав теж рівно сім хвилин. До чаю Зося дістала банку варення і виклала нам на блюдечка рівно по сім вишеньок. Коли Зося одягалася, виявилося, що гудзичків на блакитний блузці і білих смужок на синій спідниці теж було по сім. У мене на шортах вона нарахувала сім кишень, а на кросівках - по сім зірочок. Щоб не зраджувати числу сім, вона навіть примудрилася нав'язати на своїй голові цілих сім хвостиків!
   - Ні в кого немає такої зачіски! - Захоплено крутилася вона перед дзеркалом. - Тобі подобається?
   - Дуже! Ти така гарна, що тобі все пасує! - Щиро відповів я, милуючись всім її виглядом.
   - Тоді йдемо!
   - Куди?
   - Через сім поворотів, по семи вулицях, куди ноги приведуть!
   Вийшовши на подвір'я, ми одразу ж повернули ліворуч, щоб вийти на вулицю.
   - Перший поворот! - Почала рахувати Зося. - Тепер прямо!
   Дійшовши до перехрестя, Зося вирішила повернути праворуч.
   - Другий поворот!
   Так, звертаючи то праворуч, то ліворуч, йдучи прямо до наступного повороту, ми відрахували їх рівно сім.
   - Клас! Сьомий поворот - і прямо перед нами університет! - Зраділа Зося. - Я саме збиралася на днях сюди прийти, щоб переписати розклад і вибрати додаткові факультативи.
  457
   - І я збирався. - Відповів я. - От тільки... У мене таке відчуття, що ми вже сюди приходили... І розклад вже складали... І...
   - У мене теж якесь дежавю. Навіть перед очима трохи мерехтить... Гаразд, йдемо! - Труснула вона головою.
   - Тільки давай звіримо додаткові факультативи! - Попросив я. - Тоді ми на них зможемо ходити разом. А то я без тебе і вчитися не захочу!
   - А якщо ти будеш сидіти поруч зі мною, це тебе від занять відволікати не буде?
   - Ні! Ти не можеш відволікати, ти можеш тільки доповнювати! - Впевнено відповів я.
   Додаткових факультативів ми вибрали теж сім: "Історія філософії", "Традиції, культура і міфологія різних країн", "Теологічні, містичні і окультні уявлення різних народів", "Наукові тенденції ХХI століття", "Всесвіт, Простір, Час", "Любов і шлюб в історії людства" та "Як управляти своїм часом". При цьому два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої вечора плюс вихідні залишалися вільними.
   Не встигли ми вийти за огорожу університету, як побачили автобус номер сім.
   - Біжимо! Нам обов'язково треба на нього сісти! - Вигукнула Зося.
   Щойно ми вскочили, як автобус рушив. Разом з нами в ньому виявилося сім пасажирів.
   - Куди ми їдемо? - Запитав я.
   - Не куди, а скільки. Сім зупинок. - Відповіла Зося.
   Сьомою зупинкою була водна пристань у парку Штауваєри. Просто біля зупинки росла група дерев - рівно сім.
   - Містика якась! - Звернув я на них Зосину увагу. - Скрізь це число сім!
   - Отож, он навіть на небі сім хмар!
   - А он сім кішок! Хтось їм їсти дав.
   Кішки сиділи біля прибережного кафе "Сім футів під кілем".
  458
   - Нам сюди! - Прочитавши назву, вирішила Зося. - Тим більше, що й поїсти пора.
   - Рівно сім столиків! - Перерахував я. - За який сядемо?
   - Звичайно ж, за сьомий! - Зося попрямувала до дальнього столика, поруч з яким стояла віялова пальма в діжці.
   - Один, два, три... - Почав я перераховувати опахала листя нашої пальми. - Рівно сім!
   - Що будете замовляти? - Підійшла до нас дівчина-офіціантка в формі, стилізованій під морську.
   - Нам би хотілося сім страв... - Відкрила Зося меню.
   Ми замовили по порції супу, по порції фаршированих перців і по порції салату - це шість. Сьомою стравою обрали морозиво.
   - По сім кульок! - Уточнила Зося.
   Про всяк випадок я засік час. Зося перерахувала серветки у вазочці на столі - рівно сім, людей на пристані - теж сім. Відвідувачів у кафе теж було семеро - крім нас, ще одна пара і сім'я з п'ятирічним малюком. Малюк почав гикати і ніяк не міг зупинитися.
   - Один, два... - Рахувала Зося кожен "гик".
   Після сьомого гикавка припинилася. У цей час офіціантка принесла наше замовлення. Я глянув на годинник - рівно за сім хвилин.
   - От бачиш! Сьогодні нас всюди супроводжує число сім! Це якийсь знак.
   - Давай згадаємо, де ще буває сім?! - Запропонував я.
   І ми навперебій почали згадувати:
   - Сім днів у тижні!
   - Сім кольорів веселки!
   - Сім струн у гітари!
   - Сім днів творіння!
   - Сім дірочок у дудочки!
   - Сім нот в музиці!
   - Сім чакр в індуїзмі!
   - Сім кіл Пекла!
  459
   - І в Раю теж сім кіл!
   - Семисвічник-мінора в іудаїзмі і християнстві!
   - Сім бід - одна відповідь!
   - Сім п'ятниць на тижні!
   - Сім разів відмір, а один раз відріж!
   - Семеро одного не чекають!
   - У семи няньок дитя без ока!
   - Цибуля - від семи хвороб!
   - Семи п'ядей у лобі!
   - Вовк та семеро козенят!
   - Білосніжка і сім гномів!
   - До речі, про гномів. - Вирішив я припинити це семи-виверження. - Пам'ятаєш, перш ніж потрапити до інопланетного Склепу, ми бачили гномів?
   - А ми їх справді бачили? Вони нам не привиділися?
   - Звичайно ж, бачили! - Впевнено кивнув я. - А може, й ні... Але мені здається, що сьогодні саме відповідний день, щоб це з'ясувати! Йдемо до гномів!
   Вийшовши з кафе, ми завернули за ріг і "стрибнули" в коридор під Сподеком. Спочатку в непроглядній пітьмі нічого не було видно, але через кілька секунд наші каблучки засвітилися зеленим і освітили чорне склепіння примарним світлом.
   - Один, два... - Чомусь почала рахувати Зося.
   На числі "сім" вдалечині почулися кроки. Коридором до нас наближалися гноми.
   - Того разу їх було дванадцять. - Нагадала Зося.
   - А цього... рівно сім! - Перерахував я гномів, що проходили повз. - За ними?
   - Тільки давай швидше, бо знову зникнуть!
   Ми прилаштувалися в кінець ланцюжка.
   - Вибачте, що відриваю вас від ваших справ! - Ледве встигаючи за маленькими чоловічками, запитала Зося останнього. - А чому вас раніше було дванадцять, а сьогодні сім?
  460
   - Бо в різні дні ми організовуємось в різні групи, дивлячись скільки нас треба для конкретної роботи. А сьогодні - день сімки.
   - День сімки? А що це означає?
   Коридор звивався то вправо, то вліво, ланцюжок гномів з електричними факелами заходив у якісь зали, проходив крізь них і знову йшов коридором.
   - Число сім - магічне число. Саме цифра 7 відповідає за містику і окультизм. Ті, хто живуть під цифрою 7, набувають мудрості, витонченості, філософського ставлення до життя.
   Ми не відставали ні на крок, ледь встигаючи відзначати, що одні коридори змінюються іншими, високі зали перетікають у низькі гроти, тьмяне світло смолоскипів вихоплює з темряви якісь чорні споруди.
   - А от нам сьогодні постійно трапляються сімки. Що це означає?
   Черговий поворот - і... гномів ніде не було. Пробігши по коридору трохи вперед, ні бічних проходів, ні прихованих залів, ні дверей ми не виявили. Навколо - тільки кам'яновугільні стіни, такі ж підлога і склепінчаста стеля, освітлювані зеленуватим світінням наших каблучок, і коридор - прямий і довгий в обидві сторони...
   - Як же так?! - Вигукнула Зося. - А сімки?!!
   - Заспокойся, самі щось знайдемо. Давай тільки вирішимо, куди йти.
   - Назад, у бічній коридор, ми не підемо, ми вже там були. - Почала міркувати Зося. - Вперед не хочу, там десь гноми зникли. От візьмемо, і їм на зло підемо в іншу сторону! - І вона рішуче попрямувала.
   Йшли ми хвилин сім, поки не вийшли у великий круглий зал, освітлений примарним жовтуватим світлом. По його периметру, приблизно в двох метрах від суцільних стін, стояли шість колон. Колони були незвичайними: чорні кам'яновугільні стовпи з усіх боків були круглими і гладкими, а з боку, зверненого до центру, по ним від самої стелі до підлоги спускалися кристалічні квіти. У верхівках колон серед самоцвітного листя і бутонів ховалися світильники.
  461
  Світло відбивалося від дорогоцінних пелюсток кристалічних квітів і розсіювалося по всьому залу. За ним же зверху вниз водоспадиками стікали тонкі струмочки води. Біля підніжжя колон вони збиралися в радіальні струмки і бігли до центральної, сьомої колони, навколо якої утворювали круглий басейн. Сьома колона була усипана дорогоцінним квітами і листям з усіх боків.
   - Круто!!! Яка надзвичайна краса!!! - Не втримала Зося свого захоплення. - От би взяти хоч одну квіточку на пам'ять...
   Тільки я збирався відповісти, що для неї я готовий відірвати будь-яку, як почулася чиясь розмова. До зали входило три людини - один в чорному довгому балахоні, а двоє...
   - Це ж ми! - Розгледів я тих двох.
   Дійсно, поряд з людиною в чорному йшли ми з Зосею.
   - А може, це просто наші двійники? - Розгублено пошепки вимовила Зося.
   Здавалося, новоприбулі нас не помітили. Вони попрямували до центральної колони і... пройшли крізь нас!
   І тут нас оповило перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Пора би повернутися до точки вибору.
  
  Повернення-1:
   Перейдіть на сторінку 154 до пункту "Повернення-2" розділу Љ10 "Рівень-2. Решка-Ребро".
  
  Розділ 30. Рівень-3. Решка-Ребро-Решка.
   Вранці ми знову займалися коханням... Після спільного душа, коли я ніс мокру Зосю до ліжка, щоб гарненько її витерти, я раптом побачив під ногами монетку, що лежала догори "решкою". Одразу піднімати я її не став, не до того було. Вже потім, коли ми, нарешті, одяглися, я підняв її і поклав у кишеню, хоча більше скористатися нею мені й не доведеться, адже я вже кидав її три рази.
  462
   - Чим ми сьогодні займемося? - Запитав я Зосю, яка за обидві щоки наминали те, що я зазвичай називаю "а-ля-піца-що-попало".
   - Хочеться чогось романтичного... - Зося мрійливо примружила очі.
   - То до Склепу ми сьогодні не підемо? - Розчаровано протягнув я. - Мені би хотілося більше дізнатися про інопланетян...
   - Ну, куди Склеп дінеться з-під землі?! Склеп почекає! Хочу романтики!
   - Але ж і під землею може бути дуже романтично. - Не втрачав я надії затягти Зосю в кам'яні коридори під Сподеком.
   - Там темно. А я хочу чогось світлого, піднесеного...
   - Ну я не знаю...
   - Гаразд, можеш подумати. Тільки не довго. - Зося встала з-за столу і пішла до кімнати. - Янек! - Долинуло звідти. - Коли ти встиг?!
   - Що встиг? - Пішов я за нею.
   Зося стояла перед дзеркалом, приклавши до себе світло-зелену, майже повітряну сукню.
   - Мені пасує? Правда, підходить до моїх очей?
   - Ти така гарна... - Тільки й зумів вимовити я.
   - Дякую, Янечек! Я швидко! - І вона, цьомкнувши мене у щоку, пурхнула одягатися.
   Дивно, ще перед сніданком у кімнаті ніякої сукні не було. Хоча... Останнім часом з нами багато чого дивного відбувається.
   - Я вже готова! Давай спочатку сходимо в універ. - Зося попрямувала у коридор і почала взуватися. - Я обіцяла батькам переписати розклад і вибрати додаткові факультативи.
   - Точно! Я теж туди збирався днями заскочити. - Вискочив я за нею. - І дуже здорово, що ми підемо зараз - виберемо факультативи так, щоб ходити на них разом!
  463
   - А тобі не набридне весь час бути зі мною?
   - Який весь час?! Ми ж на основних заняттях будемо нарізно! - Я відкрив двері і випустив Зосю на сходову площадку. - Це по-перше. А по-друге, мені ніколи не набридне бути поруч з тобою!
   - Це ти зараз так кажеш, коли ми з тобою знайомі лише четвертий день! - Зося спускалася сходами, перестрибуючи через дві сходинки.
   - Лише четвертий? А мені здається, що ми разом вже років з десять!
   - От бачиш, за чотири дні - десять років! А через тиждень я тобі зовсім набридну!
   - Нізащо! Я відчуваю, що ми створені одне для одного на всі часи! - Відкриваючи двері перед Зосею, я випадково вдарив своєю каблучкою по її каблучці. - Я готовий для тебе засипати землю квітами, кожен день влаштовувати свята і взагалі, я готовий тобі весь світ подарувати!
   - Ов-ва!... - Зося вийшла і озирнулася на всі боки. - Це ти влаштував?
   Весь двір був прикрашений різнокольоровими повітряними кульками, уздовж доріжок стояли пластикові діжечки з величезними букетами квітів, гойдалки і будиночки дитячого майданчика були прикрашені квітковими гірляндами, а повітря... Здавалося, що повітря, наповнене музикою, мерехтіло і переливалося.
   - Щось таке я уявляв, коли розмовляв з тобою, але...
   - Ой, Янек! Безмежно дякую! Це все так клоьво! Мені все це так подобається! - Зося побігла на майданчик, потім понюхала найближчий букет, зірвала зі стовпа гірлянду кульок і випустила її в небо. - Ура! У мене романтичне свято! - Вона повісилася мені на шию і підставила губи для поцілунку.
   Я підхопив її на руки і закрутив під звуки вальсу, що лунав невідомо звідки.
   - Ну все! Постав! У мене вже голова паморочиться! - Через деякий час почала відбиватися від мене Зося.
  464
   - Це від кохання! - Відповів я, ставлячи її на землю. - Це тобі! - Я простягнув їй найкрасивіший букет, попередньо прив'язавши до нього кілька кульок. - То що? Підемо далі?
   Вся дорога до університету була прикрашена гірляндами, повітря було чистим і прозорим, небо - надзвичайно синім, трава - смарагдово-зеленою, а птахи... Птахи наче супроводжували нас і наспівували мелодію моєї пісні!
   З воріт університету вийшов чоловік у чорному костюмі з бордовою сорочкою. Лаковані туфлі на його ногах теж були бордовими. Побачивши нас, він кивнув сам собі, дістав із внутрішньої кишені якісь папери і впевнено підійшов до нас.
   - Ось ваші основні розклади, ось розклади додаткових занять. Я взяв на себе сміливість виписати їх заздалегідь, тому що у нас дуже мало часу!
   - А хто ви такий? - Ми розгублено крутили в руках розклади.
   - Я Головний Магістр, Верховний Маг підземного міста Магари. Я правильно підібрав факультативи?
   В якості додаткових факультативів на папірцях значилися "Історія філософії", "Традиції, культура і міфологія різних країн", "Теологічні, містичні і окультні уявлення різних народів", "Наукові тенденції ХХI століття", "Всесвіт, Простір, Час" та "Любов і шлюб в історії людства". Окремим рядком в розкладі було визначено вільний час - з четвертої до дев'ятої вечора у вівторок і четвер плюс два вихідних.
   - А це час для нас! - Зрадів я. - Треба ж нам розвивати свої відносини! - І я поцілував Зосю в щоку.
   - Ми ж не самі! - Зупинила мене Зося. - Розклад нам підходить. А що ви там казали про підземне місто? Ви впевнені, що саме ми вам потрібні?
   - Ви носите каблучки Інь-Ян. Просто так вони нікому не даються. Звичайно, їх можна використовувати і отак. - Магістр показав на квіткові гірлянди і кульки вздовж вулиці. - Але на вас покладається і певна відповідальність.
   - То це я за допомогою каблучки все влаштував? А як?
  465
   - Ви все це уявили, стикнулися каблучками, задіявши вселенські енергії, і уявлене матеріалізувалося.
   - Просто диво якесь! - Захопилася Зося.
   - Не диво, а більш високі технології. Їх називають реальною магією.
   - А ми ось так що завгодно можемо? - Поцікавився я.
   - Майже. Але нам ніколи, нас чекають! Ви готові? - І не чекаючи нашої відповіді, Магістр раптом накрив нас чорним довгим плащем, на який перетворився його піджак, і ми опинилися... перед фасадом величної будівлі з червоного граніту, з чорними квадратними колонами і великим балконом над центральним входом. Всього входів було три, високі чорні двері були заковані золотими ажурними пластинами з заклепками. Будівля стояла в глухому куті вулиці підземного міста, зі склепіння якої на висоті близько семи метрів нас освітлювали круглі лампи. Будинки, які стояли півколом перед будівлею і вздовж неширокої вулиці, на рівні другого поверху теж оперізувались балконами. Все це було витесане або вирізане в цілісному кам'яновугільному пласті і прикрашене золотими деталями по карнизах.
   - Накиньте! - Скинув Магістр з себе чорний плащ, який розпався на два. Сам він при цьому опинився в золотистому балахоні з бордовими і чорними візерунками...
   Сховавшись під чорними плащами з каптурами, що закрили наші обличчя, ми ледве встигали за Магістром, який так стрімко вів нас через зали і коридори будівлі, що нам толком не вдавалося нічого роздивитися. Пам'ятаю тільки, що всі стіни залів до самих стель були заставлені полицями зі старовинними книгами, а в самих залах сиділи люди в чорних балахонах і чогось навчалися.
   А потім ми вийшли у підземний коридор, такий самий, як і той, в якому ми вперше побачили гномів. Цього разу гноми нам не зустрілися. І в склеп інопланетян ми теж не потрапили. Зате ми вийшли у великий круглий зал, освітлений примарним жовтуватим світлом. По його периметру, приблизно в двох метрах від суцільних стін, стояли шість колон.
  466
  Чорні колони були незвичайними: з усіх боків вони були круглими і гладкими, а з боку, зверненого до центру, по них від самої стелі до підлоги спускалися кристалічні квіти. У верхівках колон серед самоцвітного листя і бутонів ховалися якісь джерела світла. Світло відбивалося від дорогоцінних пелюсток квітів і розсіювався по всьому залу. По них же зверху вниз водоспадиками стікали тонкі струмочки води, збираючись у підніжжя колон в радіальні струмки, які бігли до центральної, сьомий колони. Сьома колона стояла в круглому басейні і була усипана дорогоцінними квітами і листям з усіх боків.
   - Яка шалена краса! - Не втримала свого захоплення Зося. - От би хоч одну квіточку взяти на пам'ять!
   - Потім візьмете. Зараз нам ніколи! - Магістр пройшов по воді, торкнувся рукою центральної колони, і вона розчинилася, як двері.
   Дивно: діаметр колони не перевищував сорока сантиметрів, а розкрившись, вона утворила метровий прохід у... новий зал. Я обійшов навколо колони - ніякого залу за нею не було. Заглянув у прохід - величезний світлий зал, уздовж жовтуватих стін якого струменів легкий туман.
   - Ну? Покваптеся! - Долинув до нас звідти голос Магістра.
   Взявшись за руки, ми з Зосею обережно увійшли. Вхід за нами одразу ж зімкнувся. Ми стояли посеред величезного, яскраво освітленого, порожнього приміщення, стеля якого губилася у високому тумані. Магістр, розставивши руки в сторони, завис на висоті півтора метри.
   - Приєднуйтесь! - Покликав він нас.
   Ми, навіть не замислившись, як це зробити, повільно злетіли і, взявшись за руки з магом, утворили коло.
   - Постараюся дуже коротко ввести вас у курс справ. - Магістр разом з нами почав повільно кружляти у повітрі, поступово набираючи висоту. - Зараз ми з вами знаходимося в просторі між світами. Так би мовити, в шлюзовій камері.
  467
  Всесвіти, як ягоди в гроні винограду, стикаються один з одним, залишаючись замкнутими просторами. Кожен всесвіт має свої фізичні закони. Іноді між ними утворюються проколи. Через ці проколи один всесвіт може перетікати в інший, одні фізичні закони і енергії можуть змішуватися з іншими. Те, що у нас є звичайним і звичним, в іншому всесвіті може здатися чарівним або магічним. Якщо вміст одного всесвіту через такий прокол перетікає в інший всесвіт, їх маси і енергії змішуються, що викликає бурхливі процеси е... як би це точніше висловитися?... Чогось на кшталт вселенського гниття. Обидва всесвіти псуються і вмирають. Разом з усіма істотами і сутностями, які в них живуть. Ми, маги, намагаємося протистояти цьому катаклізму.
   - Тобто, маги - це не чаклуни або фокусники? - Переглянулися ми з Зосею.
   - Магами називалися вчені в Атлантиді, які вперше виявили такий прокол і почали користуватися незвичайними для нас властивостями сусіднього всесвіту. Тепер головним завданням магів є охорона проколів. Хоча раніше Маги вчилися керувати чужими для нас законами і енергіями, що для непосвячених виглядало як чудеса. І зараз багатьох приваблює саме це.
   - А я чула, що існує біла і чорна магія. Чим вони відрізняються? - Поцікавилася Зося.
   - Нічим. Білої магії, як такої, не існує. А Чорними Магами ми називаємо тих, хто в гонитві за новими чудовими знаннями і здібностями нехтує технікою безпеки і черпає з сусіднього всесвіту в необмежених кількостях. Це призводить до розширення проколів і небезпеки знищення обох всесвітів.
   - А самі маги в ті, інші всесвіти намагалися заглядати?
   - Звичайно ж, намагалися. Коли люди проникають в інший всесвіт, вони разом з собою привносять у нього певний обсяг нашого Всесвіту з його фізичними законами. У тому всесвіті починають відбуватися незвичайні для нього події. Так само, коли з чужого всесвіту до нашого проникають потойбічні сутності, у нас теж починає коїтися щось незрозуміле. Якщо прокол розшириться, всесвіти, перетікаючи один в інший, змішаються, фізичні закони переплутаються і почнеться хаос, розібратися і вижити в якому не вдасться ні нам, ні потойбічним сутностям. Ось тому ці проколи і треба охороняти, не даючи можливості скористатися ними непосвяченим, не допускаючи проникнення до нас великої кількості чужих сутностей і не даючи можливості проколам розширитися.
  468
   - А може, краще було би просто навчити людей користуватися цими чужими, чи то магічними енергіями і законами, а не засекречувати їх? - Зося відкинула каптур плаща назад і подивилася прямо в очі Магістру.
   - Атланти теж так думали. Для всіх бажаючих у них були створені школи магів і навіть щось на зразок магічних університетів. Але... Коли через розширений прокол виник локальний міжвселенський катаклізм, Атлантида загинула. Вцілілі маги намагалися передавати знання і подальшим цивілізаціям, але це призводило до катастроф, тому магію для звичайних людей заборонили. В умовах підвищеної секретності, багато що було забуто, багато втрачено у століттях. Більшою мірою ті знання, що залишилися від колишньої великої науки Магії, тепер оберігають, по крупицях намагаються відновлювати втрачене і охороняють від будь-яких непосвячених. Займаються цим тільки посвячені - ті, кого називають Магістрами.
   - А ви - головний з цих Магістрів?
   - Так, я завідую Школою Магів в європейській частині Землі.
   - А де ця школа знаходиться? - Поцікавився я.
   - Тут, під Катовіце, в підземному місті Магара.
   - У нас під боком є Школа Магів?! Круто! - Вигукнула Зося. - А нам до неї можна?
   - Вам можна, адже ви - Інь-Ян. Хоча Школа Магів - це вельми обмежений експеримент. Більшість учнів, які не зможуть виправдати надій Магістрів на відновлення і розвиток магічної науки, в кінці навчання все забудуть і повернуться до звичайного життя.
   - Ми виправдаємо! - Упевнила Магістра Зося.
   - Я й не сумніваюсь. Магічний Голос сказав, що ви допоможете нам зупинити черговий міжвселенський катаклізм.
  469
   - Що ще за Магічний Голос? - Вирішив я уточнити.
   - Магічний Голос - це свідомість Головного Мага Атлантиди, поєднана зі свідомостями інших Магів, записана на... як би це вам зрозуміліше пояснити... Вся Магара - це щось подібне до комп'ютера. То ж на всі її вулиці, коридори, площі, будинки і навіть на підземну річку Магу і записано цю загальну свідомість. Можна сказати, що хоча маги і зникли, їх загальна свідомість все ще живе. Але за десятки тисячоліть деякі записи стерлися. Час від часу Магічний Голос нам що-небудь повідомляє, про щось попереджає, щось просить зробити. Як, наприклад, він попросив відшукати вас і привернути до важливої місії.
   - І що ж запропонував зробити цей Магічний Голос?
   - Він попросив мене разом з вами, просто зараз, без будь-якого навчання, взяти участь в очищенні навколопрокольних просторів нашого і сусіднього всесвітів й у звуженні проколу між ними.
   - Нічого собі!.. - Ми з Зосею на мить розтиснули руки і я мало не впав на підлогу.
   - А з чого почнемо? - Схопився я за руки Зосі і Магістра і знову вирівнявся на п'ятиметровій висоті від підлоги.
   - З того, що станемо на ноги. - Магістр разом з нами зробив кульбіт у повітрі і, приземлившись на стелю залу, відпустив наші руки.
   Ми теж встали. Ніяких незвичайних відчуттів - просто стеля стала підлогою, а підлога - стелею.
   - Ось! Це і є наш прокол. - Магістр сів навпочіпки біля маленької чорної цяточки на світло-жовтій поверхні підлоги-стелі. - Ми повинні пройти через нього до сусідів і подивитися, що там нашого накопичилося.
   - Як же ми проліземо в цю крапочку?! - Здтвувався я.
   - Я вже казав, що цей зал - шлюзова камера між всесвітами. Тут змішані властивості обох світів. Те, що здається маленьким, насправді може виявитися дуже великим, і навпаки. Придивіться уважніше до туману навколо нас.
  470
   Ми з Зосею придивилися і зрозуміли, що туман - це зовсім не туман. Це були якісь істоти. Як тільки ми почали придивлятися, істоти стали набувати більш щільної консистенції і перетворюватися на... Деякі ставали людьми, деякі - невеликими, цілком нешкідливими на вигляд істотами, а деякі - жахливими монстрами.
   - Це потойбічні сутності. У нашому світі вони можуть на короткий час приймати цілком земний вигляд. Але навіть найнешкыдливіші з них при зіткненні з людьми несуть загибель.
   - Вони - це зло?
   - Чому зло? Просто ми несумісні. Ми для них так само небезпечні, як вони для нас. І виглядаємо в їхніх очах, чи що там у них є, нітрохи не краще. То що, готові?
   - Так точно! - Виструнчилися ми з Зосею, віддаючи честь.
   Магістр щось пробурмотів незрозумілою мовою, почав махати руками і ми заструменіли таким же туманом, як і потойбічні сутності. Туман-Магістр втягнувся в дірочку, ми за ним...
   І ось летимо ми по тунелю до світла в кінці нього, а самі поступово перетворюємося... на щось не наше. Зося, наприклад, тепер була схожа на сіро-блакитну медузоподібну змію з п'ятьма короткими ніжками на хвості і п'ятьма такими ж короткими ручками біля голови. Сама голова була схожа на желеподібну квітку, на кожній з п'яти товстих пелюсток якої було по одному зеленому оку. А я став чимось на зразок сірувато-фіолетової напівпрозорої валізи, покладеної дном донизу. Такі ж короткі, як у Зосі ручки і ніжки, теж по п'ять з двох сторін валізи, поки безвільно звисали під днищем. У валізи виявилося п'ять ручок, прикріплених до переднього її боку, і на кожній - по три ока. Магістр навіть тут, в іншому всесвіті, примудрився зберегти свій колишній вигляд. Світло в кінці тунелю виявилося кулястим енергетичним згустком.
  471
   - Це потойбічна шлюзова камера. - Пояснив нам Магістр. - Бачите, як її засмітили. - Він вказав на плаваючі серед енергії предмети. - Шукайте все, що потрапило сюди з нашого світу і дмухайте на нього.
   Магістр виловив зі струменіючої енергії черевик, подув на нього і він, перетворившись на цівку туману, полетів до великої вирви, що виходила з тунелю.
   - Таким чином, ми відправимо до нашого світу все, що тут знаходитися не повинно. А натомість все ті сутності, які накопичилися в нашому шлюзі, перетечуть сюди. Все зрозуміло? Тоді дійте!
   Скільки часу ми виловлювали окуляри, монети, автобусні квитки, обгортки від жувачок і різні інші дрібниці, я не знаю. У тому світі часу, як його розуміємо ми, не було. Але коли ми закінчили і повернулися назад, наші годинники показував за п'ятнадцять п'яту вечора.
   - Так... Гаразд, цілком нормально. - Подивився Магістр крізь мікроскоп, що виник прямо з повітря, на те місце, де раніше була точка проколу. - Спасибі за допомогу.
   - Ура! - Ляснув я в долоні і від них, як вогні салюту, на всі боки полетіли незабудки. - Ов-ва!
   - Клас! - Вигукнула Зося і незабудки, зібравшись у вінок, опустилися їй на голову. - А як це у нас виходить?
   - Частинки потойбічної речовини і енергії залишилися на ваших руках. Завдяки цьому ви придбали незвичайні здібності, звані магією. - Пояснив Головний Магістр, направляючи нас вгору, до підлоги. - Тепер ви теж Маги. Хоча я би порекомендував вам повчитися у нашій Школі Магів. Одна справа отримати якісь здібності, а інша - навчитися ними правильно користуватися.
   Тепер ми стояли у шлюзовому залі між всесвітами, туману в якому майже не залишилося. Магістр простягнув руку і перед нами відкрився прохід до тьмяно освітленого чорного залу з сімома колонами.
   - Ой, а я хотіла зірвати дорогоцінну квіточку!.. - Згадала Зося, кидаючись до виходу.
   Через край проходу ми переступили разом, і тут нас огорнуло перлиновим туманом...
  472
  Стоп!
  Нас кличе повернутися до себе точка вибору.
  
  Повернення-1:
   Найближча точка вибору знаходиться на сторінці 154 в пункті "Повернення-2" розділу Љ10 "Рівень 2. Решка-Ребро".
  
  Розділ 31. Рівень-3. Решка-Ребро-Ребро.
   Вранці, незважаючи на крики будильника, ми не вставали досить довго. А ви би встали, коли душу заповнює кохання, а тіло переповнене пристрастю?! Нарешті, вже близько десятої, ми пішли в душ. Разом! Ну, і там теж трохи затрималися...
   А потім ми, граючись, ганялися друг за другом голяка. Послизнувшись у коридорі, я розтягнувся на весь зріст і раптом побачив під шафою монетку, яка притулилася ребром до його ніжки. От ні за що б її не знайшов, якби не впав! Потираючи забите коліно, я пішов одягатися. Зося вже знайшла в шафі і одягла одну з моїх футболок, зав'язавши її вузлом на талії.
   - Нажаль, лосин у тебе немає. - Кокетливо посміхнулася вона. - Тому мені довелося надіти свої вчорашні. Як мені?
   - Чудово! Ти навіть у моїй футболці виглядаєш ошатно! До чого ж ти гарна! - Спробував я укрити Зосю в своїх обіймах, але вона вивернулася.
   - Янек, май совість! Уже майже дванадцята, а ми ще нічого не їли! Я ж помру від голоду! Ой! Вже помираю... - І Зося, закочуючи очі і вдавано спотикаючись на кожному кроці, попленталася до кухні.
  473
   - Ні, не вмирай! Я цього не переживу! - Побіг я за нею. - Оголошується операція з порятунку від голоду улюбленої Зосіньки! Сторонніх прошу сісти в сторонці і не заважати!
   - А я стороння чи?...
   - Саме зараз - стороння. - Відкрив я холодильник і приступив до приготування свого коронного блюда "а-ля-піца-що-попало".
   Після сніданку я запропонував відправитися у склеп інопланетян.
   - Але ж той Шнурок сказав, що зв'язок можливий тільки через вісімнадцять годин! - Згадала Зося.
   - А там що, крім зв'язку зі шнурками, більше нічого цікавого немає? - Заперечив я.
   - Гаразд, тоді зі шнурками поговоримо іншим разом!
   - Чому іншим?
   - Тому що сьогодні нам треба ще заскочити в універ і переписати розклад! - Зося клацнула мене по носі. - Ти не забув, що нам ще й вчитися треба?
   Щоб не втрачати даремно часу, ми перемістилися у склеп за допомогою каблучок. Секунда - і ми стоїмо посеред величезного підземного залу, високу стелю якого підпирало безліч чорних вугільних колон. Швиденько пробігши через цей ліс колон, ми знову опинилися в круглому приміщенні з однією центральною колоною, по периметру якого в три ряди стояли кам'яні постаменти з муміями інопланетян. Ми пройшли вздовж рядів, заглядаючи в саркофаги. Всі мумії, одягнені в однакові темно-сині комбінезони, були схожі одна на іншу. У кожної на грудях лежали однакові кам'яні диски. Я торкнувся каблучкою диска однієї з мумій другого ряду. Ієрогліфи на ньому зібралися в голографічний портрет, який тут же заговорив:
   - Я - Жюрзі Щюзерлі Чтюзері Дропазі! Другий медик корабля, що летів з планети Дропазаці Системи Сіріуса-С до планети Нюрбезі в Системі Сигма Південного Хреста. Під час польоту я народила двох дітей - сина Чюрзі Трюзрлі Чтюзері Дропазі і дочку Сюрзі Штюзерлі Чтюзері Дропазі. Наш корабель був частиною міжзоряної експедиції, що складалася з семи дискових кораблів. Двадцять тисяч років тому в околицях Сонячної системи наша флотилія зіткнулася з роєм великих блукаючих астероїдів і зробила вимушену посадку на третю від Сонця планету.
  474
   - Ми таке вже чули! - Нетерпляче хотів я відійти від мумії.
   - Ні, давай хоч раз дослухаємо до кінця. - Не погодилася Зося. - Ми ж нікуди не поспішаємо!
   - Три кораблі спільними зусиллями вдалося відремонтувати, і вони продовжили шлях. - Не звернувши уваги на наші переговори, продовжила голограма. - Чотири кораблі відремонтувати не вдалося. Їх екіпажі залишилися на Землі, знаючи, що допомога може прийти лише через кілька тисяч років. Народи Дропазі з Сіріуса-С, Догоносі з Сіріуса-В і Джоргові з Сіріуса-А, що залишилися на Землі, оселилися в Африці, Азії та Америці, заснувавши свої поселення. Виявивши тут гуманоїдів, здичавілих після чергового льодовикового періоду, ми вирішили допомогти місцевому населенню знову відновити їх цивілізацію. Мої діти Чюрзі Трюзрлі Чтюзері Дропазі і Сюрзі Штюзерлі Чтюзері Дропазі допомогли людям заснувати місто на півночі Африки і стали його першими правителями. Місцеві стали називати їх Чу-Тру-Зрі Дропа і Сю-Щу-Зрі Дропа. Побудувавши кам'яну обсерваторію, ми, люди Дропа, як нас всіх стали називати, пояснили людям Землі будову Всесвіту, місце розташування Сіріуса і нашої рідної планети...
   Чесно кажучи, слухати монотонний голос голограми було дещо нуднувато. Я навіть пару раз потайки позіхнув. У Зосі погляд теж злегка потьмянів, але вона була рішуче налаштована дослухати все до кінця. Переступивши пару разів з ноги на ногу, я озирнувся у пошуках чогось, на що можна було би сісти, та раптом помітив якийсь рух у залі з лісом колон.
   - Хвилиночку, я швидко! - Шепнув я Зосі і, крадучись, пішов до першого залу.
  475
   Сховавшись за колоною, я обережно визирнув. Від колони до колони, перебіжками рухався у напрямку залу з муміями чоловік у чорному одязі. На вигляд він був звичайнісіньким: середнього зросту, худорлявої статури, з гладким темно-попелястим волоссям. Рухався він дуже м'яко, якось по-котячому, і постійно озирався. Поблизу чорний одяг виявився схожим на щільне трико з накладними кишенями на плечах, на спині і на грудях, а замість кросівок на ногах були надіті витончені лаковані туфлі-човники на низькій танкетці. В руках у нього було щось схоже на трубку калейдоскопа, розфарбовану різнокольоровими, що перепліталися як серпантин, лініями. Я одразу зрозумів, що це зброя.
   Коли від мого притулку до прибульця залишалося всього метра півтора, чорне коло посередині його нагрудної кишені раптом тонко запищало і почало блимати зеленим вогником.
   - Інь-Ян! Я вас шукаю! - Зупинився чоловік в чорному. -Я знаю, що ви тут! У мене термінова справа!
   - Покладіть зброю на підлогу! - Наказав я.
   - Поклав! - Відгукнувся "чорний".
   Я почув, як по підлозі з металевим звуком щось прокотилося до мене. Біля самих моїх ніг зупинилася різнобарвна трубка. Не встиг я її підняти і визирнути з-за колони, як до залу спокійненько увійшла Зося.
   - Що тут таке? - Запитала вона, переводячи погляд з мене на "чорного".
   - Дозвольте представитися! - Витягнувся перед нею "чорний". - Я міжгалактичний поліцейський Чун, посланий на Землю для розслідування незаконного викрадання людей генетиками-браконьєрами. Мені наказано вступити в контакт з Інь-Ян, які можуть допомогти в моєму розслідуванні.
   - Що за генетики-браконьєри? - Переклавши трубку в ліву руку, підійшов я до нього.
   - Нам стало відомо, що вже кілька століть з Землі відбувається викрадення окремих особин людської раси для генетичних дослідів, заборонених Міжгалактичною Конфедерацією Вищих Розумів. Що роблять з цими людьми і яка їхня подальша доля, невідомо.
  476
   - Чун... Я правильно Вас назвала? А Ви самі з якої планети? - Поцікавилася Зося. - Ви дуже схожі на андромедця, але більше все ж таки на землянина.
   - Я людина. Мої предки були вихідцями з Землі дольодовикової цивілізації. Нашою батьківщиною стала одна з планет у Крабовидній туманності.
   - А Ви на Землі вперше? - Продовжила Зося.
   - Так, вперше, але мій предок вже був тут, передавши мені свої генетичні спогади. Йому того разу довелося вести справу Кронів.*
   - Вибачте, що перебиваю, але хто такі Крони? - Ввічливо зупинила його Зося.
   - Крони - це творці всіх гуманоїдів у Всесвіті.
   - Тобто, наші Боги? - Здивувався я.
   - Можна і так сказати, але... Гуманоїди створювалися Кронами з їх ДНК як їжа. Стадами диких гуманоїдів заселялися відповідні планети у всьому Всесвіті. Крони вирощували їх, як ви, наприклад, корів, і поїдали.
   - Тобто нас розводили, як стада тварин?! - У Зосі очі ледь не випали з орбіт.
   - Так. Але у міру розвитку, багато гуманоїдних цивілізацій навчилися протистояти Кронам і навіть створили Міжгалактичну Конфедерацію Вищих Розумів.
   - А ці Крони теж до неї входять? - Вирішив уточнити я.
   - Ні, Крони вважають нас просто їжею, хоча і дуже розумною.
   Галактичний поліцейський пояснив, що Крони, де тільки можуть, обходять заслони Конфедерації і поїдають гуманоїдів, які не досягли Порога Розумності. Так сталося колись і з землянами.
  --------------------------------------------------------------------------------
  * Детальніше про Кронів можна прочитати в моїй фантастичній повісті "Делікатеси".
  477
   Тоді пращуру Чуна, який передав йому свою генетичну пам'ять, вдалося за допомогою Інь-Ян - наших попередників, розправитися з кланом Кронів, який харчувався на Землі. З тих пір Земля знаходиться під захистом Конфедерації.
   - А як ми можемо допомогти у Вашому нинішньому розслідуванні? - Повернув я Чуна до початкової теми розмови.
   - Від розвідників-спостерігачів до нас надійшла інформація, що саме сьогодні на Землю прилетить корабель браконьєрів-генетиків. Вони відбиратимуть людей для дослідів. У число піддослідних повинні потрапити і ви.
   - Як підсаджені качки? - Здивувалася Зося.
   - Так.
   - А що ми повинні будемо там робити? - Запитав я.
   - Все дуже просто. Вас викрадуть, привезуть на свою базу, а ми по маячках ваших каблучок цю базу відстежимо.
   - То ви навіть не знаєте, де вона знаходиться?! - Зося аж підскочила на місці. - Як же ви забезпечите нашу безпеку?!
   - Ми постійно будемо з вами на зв'язку через ваші каблучки. Нічого страшного з вами статися не повинно. Як тільки ми зрозуміємо, що вам дійсно загрожує небезпека, ми одразу же вас врятуємо. Хоча нам дуже потрібно, щоб ви протрималися там якомога довше, щоб ви могли вникнути в їхні справи, щоб могли визначити на благо чи на зло їх дослідження, до якої раси розумних вони належать...
   - Все зрозуміло! - Перервав я Чуна. - Ми згодні!
   - Справді, згодні? - Повернулась до мене Зося.
   - Справді. - Рішуче відповів я. - Ми й самі зможемо врятуватися за допомогою своїх каблучок. Раптом що - ап, і перенеслися на Землю! А допомогти Міжгалактичній Конфедерації - наш обов'язок!
   - Ну, якщо обов"язок... А як ми потрапимо у ці піддослідні? Як зробити, щоб нас викрали?
   - А це дуже просто! - Пожвавішав Чун. - Корабель без розпізнавальних знаків вже висить на орбіті Землі. Як тільки він піде на посадку, наші спостерігачі повідомлять нас. Ми телепортуємося до точки його приземлення, а там вам просто треба буде потрапити їм на очі. Чи що там у них є замість очей.
  478
   - А коли... - Почав було я.
   - Ось! Надійшов сигнал! Траєкторія корабля показує, що він збирається сісти в Сибіру!
   - Отакої! А там холодно? - Пересмикнула Зося плечима.
   - Ні, там зараз літо і цілком тепло. Ось! Читинська область, недалеко від кордону з Китаєм! Пішли! - Чун зробив жест до самої товстої колони і увійшов у неї.
   Колона виявилася ліфтом на одного пасажира. Вибравшись по черзі з підземелля на вулицю, ми опинилися в тінистому малолюдному сквері. Було вже близько четвертої години, сонце розігріло повітря настільки, що я одразу покрився потом.
   - Ви з нами? - Запитав я Чуна.
   - Ні, мені не можна. Я зможу втрутитися лише тоді, коли буде достатньо даних для порушення справи. Ось вам координати!.. Зв'язок!.. Успіхів! - Чун сунув мені в руку якусь пластину, зробив незрозумілий жест над головою і відійшов в сторону.
   - І що мені з цим робити? - Повертів я в руках пластину.
   На вигляд звичайна пластикова картка, тільки намальовані на ній якісь незрозумілі ієрогліфи.
   - Це координати посадки. Торкніться каблучками картки і переміщуйтеся! Я на зв'язку!
   Ми так і зробили: взялися з Зосею за руки, доторкнулися каблучками до картки і... Навколо була ніч. Ми стояли у чорній тіні двоповерхової будівлі, трохи віддалік світився самотній вуличний ліхтар.
   - Місцевий час - друга година ночі. - Пролунав голос у вусі. - Вам треба йти направо по вулиці.
   Ми пішли. Перехожих не траплялося, було тепло і тихо.
   - Он, якісь силуети... - Прошепотіла Зося і міцніше вчепилася в мою руку.
  479
   У тьмяному світлі рідкісних ліхтарів з"явилися дві фігури.
   - Слава богу, гуманоїди! - Полегшено зітхнув я. - Не хотілось би, щоб нас досліджували якісь...
   - Із-за острова на стрєжень... - Раптом російською заспівали фігури. - На простор рєчной волни... - Це була парочка підпилих місцевих жителів.
   Тут же загавкав собака, йому почали вторити ще кілька. З паркану зіскочила кішка і шмигнула у кущі. Десь рипнула хвіртка. Парочка порівнялася з нами.
   - О! Люди?! - Здивувався один з них, побачивши нас з Зосею. - Чому ви так пізно гуляєте? Дітям треба спати!
   - Ми... нам... - Пробелькотіла Зося.
   - Єгор, ти не правий! - Потягнув його за рукав другий. - У нас - вільна країна. Хто хоче, той і гуляє!
   - Саньок, відпусти мене! Розпустили молодь! - Намагався вирватися від нього Єгор. - Ось у наш час...
   Що робила молодь в його час, ми так і не дізналися. Нас всіх раптом чомусь паралізувало. Через кілька секунд нас оточили люди в сірих комбінезонах і стало абсолютно темно...
   Отямився я в лікарняній палаті. Все навколо було білим - і підлога, і стеля, і стіни, і постіль на ліжках. Ліжок було шість. Зліва від мене лежала Зося, праворуч сопіла уві сні товста тітка з густо нафарбованими синім повіками і яскраво рудим волоссям. Єгор і Саньок лежали на ліжках біля протилежної стіни і дивилися у стелю. Між ними тихенько скавучала дівчинка років восьми. Зося простягнула до мене руку, я взяв її й заспокійливо потиснув.
   Увійшла майже звичайна медсестра в білому халаті. Майже, тому що темно-коричнева її шкіра відливала фіолетовим, а за рисами обличчя не вгадувалася жодна із земних рас.
   - Сніданок! - Голосно оголосила вона, розбудивши сплячу тітку. - Простягніть руку вгору, нащупайте в узголів'ї ліжка мундштук, потягніть його до себе і засуньте до рота.
  480
   Всі слухняно виконали її розпорядження. До рота потекло щось тепле і приємне на смак. Поки ми посмоктували "сніданок", медсестра принесла нам одяг і поклала кожному на ліжко.
   - Можете одягнутися і вийти з палати. - Стала вона в дверях. - Ви тут абсолютно вільні.
   - "Тут" це де? - Запитала Зося.
   - "Тут" - це наукова база всередині Фобоса.
   - Це той Фобос, що є супутником Марса? - Уточнив я.
   - Той самий. - Відповіла медсестра і вийшла.
   - А хто це у нас такий малесенький? А хто це вже поїв і хоче одягатися? - Закутавшись у ковдру, тітка підійшла до дівчинки і стала їй допомагати.
   Саньок вже стояв у штанях і, розставивши руки в сторони, розглядав рукава сорочки:
   - Ти диви, йо..., як на мене шита!
   - Бл...! - Вигукнув уже одягнений Єгор, нахилившись під ліжко. - Капці, су..., теж білі, як у небіжчиків! Ось я їм!...
   - Єгор, ти не правий - Заспокійливо заперечив Саньок. - Нас тут, йо..., на халяву і погодували, і одягли, і грошей не взяли ні ху...
   - Попрошу не виражатися! - Обурилася тітка, яка вже надягла сорочку і намагалася під ковдрою натягнути штани. - Тут, між іншим, дитина!
   - Тс-с! Пардон! - Вибачливим жестом приклав палець до губ Єгор. - Пані! - Він зробив реверанс у бік Зосі.
   Ми всі наділи білі штани і сорочки з м'якої тканини і взулися у м'які білі капці. Одяг був підібраний кожному за розміром.
   - То що, можна йти? - Нерішуче озирнулася на всі боки тітка і взяла дівчинку за руку.
   - Ясен перець! - Вигукнув Саньок. - Та су..., пардон, медсестра ясно сказала, що ми тут абсолютно вільні!
   - Єгор, ти не правий! - Тут же відгукнувся Саньок. - При дамах і дітях ми повинні вести себе, як дже... ці, як їх, бл..., пардон, дже-не-те-ле-мени! - І він, відкривши двері, зробив запрошувальний жест на вихід для тітки.
  481
   Тітка з дівчинкою вийшли в білий коридор і через кілька секунд звідти долинуло:
   - А як нас звати?... А скільки нам рочків?...
   Єгор з Саньком теж вийшли і пішли в іншу сторону. Ми з Зосею, як справжні шпигуни, обійшли всю палату, але нічого нового в ній не знайшли. Тоді ми теж вийшли в коридор, стіни і стеля якого були викладені білою великої плиткою. Він простягався метрів на двадцять і вправо, і вліво. А прямо перед нами в білій стіні вгадувалися такі ж білі двері. Двері були звичайними, цілком земними, зі звичною ручкою.
   - Сюди? - Взявся я за ручку.
   Зося кивнула. Я відкрив двері і ми вийшли в...
   ...Ми стояли на пагорбі, порослому травою. Внизу простягнулося звичайне місто. Уздовж вулиць стояли двоповерхові будинки, тротуари відокремлювалися від проїжджої частини газонами з чагарником і невисокими деревами, по дорогах їздили невеликі електромобільчики, по тротуарах ходили люди в однаковому, як у нас, білому одязі.
   Ми спустилися з пагорба і пішли вздовж вулиці. Поблизу люди виявилися різними. Голови жінок були прикрашені хитромудрими зачісками з довгого волосся, чоловіки були коротко підстрижені і носили вуса. Ні старих, ні дітей видно не було. Всі були молодими і стрункими.
   По газонах повзали якісь тварини, схожі на злегка приплюснуті овоїди з ніжками. Розміри тварин були від сорока до ста сантиметрів у довжину, від двадцяти до шістдесяти сантиметрів завширшки і від десяти до сорока сантиметрів у товщину. Товстенькими, коротенькими ніжками з пальчиками овоїди чіплялися за траву, обмацували камінчики, торкалися тротуарної плитки. Коли ми проходили повз одного з них, він раптом розкрив пащу і пропищав:
  482
   - Їсти! Їсти!
   Ми отетеріли. Поруч одразу же зупинився один з перехожих, між іншим, чоловік, задер сорочку і приклав овоїда до своїх грудей. Той, блаженно прикривши очі, одразу присмоктався і почав приплямкувати. В цей час до нас підповз другий овоїд і теж попросив:
   - Їсти! Їсти!
   - Чого ти стоїш? - Обернувся до мене чоловік, який годував першого. - Нагодуй малюка!
   Я розгублено взяв п'ятдесяти сантиметрового малюка на руки. Важив він близько чотирьох кілограмів.
   - А як його годувати? - Повертів я його перед собою. - Я ж не жінка! - І я простягнув малюка Зосі.
   - А я читала, що у чоловіків молочні залози теж працюють! - Зося зробила кілька кроків назад. - В індіанських племенах, коли мати вмирала, дитину вигодовували найближчі родичі. Якщо була бабуся, то вона прикладала малюка до грудей і так з ним ходила. Через кілька днів у неї з'являлося молоко. Так само і чоловіки. Якщо молочну залозу постійно стимулювати, то вона...
   - Ви що знущаєтесь?! - Чоловік вирвав у нас волаючого від голоду малюка і передав його новому перехожому.
   Той, як ні в чому не бувало, зупинився і приклав овоїда до грудей. Причому жінки, що снували туди-сюди, зовсім не звертали уваги ні на малюків, ні на чоловіків, які годували малюків.
   - А чому цих малюків вигодовують не жінки, а чоловіки? - Запитала Зося.
   - Ви що, новенькі? - Запитав перший перехожий, поклавши свого малюка на траву.
   Ми кивнули.
   - Жінки народжують, чоловіки вигодовують. У нас рівноправ"я. - І він пішов далі у своїх справах.
   - Не зрозуміла, оцих овальних малюків народжують людські жінки? - Здивувалася Зося.
   - А хто ж іще? - Питанням на питання відповів другий перехожий, який годував малюка, сидячи на траві і притулившись до дерева. - Це ж діти, личинки людей!
  483
   - Стоп! - Пролунав голос у мене в голові. - Доведеться розібратися детальніше! Відійдіть кудись, де нікого немає, і розтягніть час.
   - Ну, відійти кудись ми можемо, а як розтягнути час... Он, під деревом я бачу лавку, підійде?
   - Підійде. - Відповів голос. - Сідайте, я розповім, як розтягнути час.
   Виявилося, що за допомогою наших каблучок можна розтягувати час. Якщо точно знати, на скільки треба розтягнути, то можна розрахувати кільцевий вектор - кут торкання каблучок одна до одної. Тоді, проживши кілька днів, при зворотному повороті каблучок можна повернутися в перший день, де за цей час пройде всього пара годин. Для цього спочатку треба каблучки розташувати паралельно. Як паралельно розташувати кільця? Дуже просто, адже кільця - це замкнуті прямі. Якщо їх подумки розімкнути, отримаємо прямі, які можна розташувати паралельно. Тепер треба повернути одну каблучку щодо іншої на потрібний кут і отримати у своє розпорядження додатковий час.
   - А на який кут повертати? - Запитав я, коли ми зімкнули каблучки потрібним чином.
   - Якщо невідомо, скільки знадобиться часу, каблучки повертають на дев'яносто градусів, тобто перпендикулярно одну до одної. - Пояснив голос. - Перпендикуляр - це вектор невизначеності. Він може розтягнути час на скільки завгодно. За одну годину ви можете прожити хоч один день, хоч цілий рік.
   Я повернув свою каблучку щодо Зосиної на дев'яносто градусів. І нічого не сталося. Просто події понеслися з такою швидкістю, що відволікатися на діалоги у подальшій розповіді у мене не вийде.
   На Фобосі, вірніше всередині нього, ми прожили близько двох тижнів. За цей час ми дізналися, що супутник Марса Фобос всередині порожній. Колись давно він був космічним кораблем невідомої древньої цивілізації, припаркованим на орбіті Марса.
  484
  Потім його використовували корінні марсіани, а коли вони полетіли до інших планет, Фобос довгий час залишався незаселеним. Кілька сотень років тому його виявили несанкціоновані вчені, генетики-браконьєри, які шукали гуманоїдів для генетичних досліджень, і облаштували у ньому свою базу. Досліди вони проводили над землянами, тому й поселення всередині Фобоса були побудовані схожими на земні міста. Крім їх лабораторій, зрозуміло.
   Серед вчених-підпільників були різні гуманоїдні представники багатьох світів, об'єднані метою створення безсмертних землян. На даний час в декількох людських поселеннях Фобоса жили люди, генетично модифіковані за допомогою матеріалу земних змій і комах.
   Зовні ці люди нічим не відрізнялися від нас, хіба що у жінок були недорозвинені груди. Коли жінка народжувала, жити їй залишалося не більше місяця за земними мірками. Тому народжували жінки лише один раз, проживши до того приблизно двісті п'ятдесят - триста шістдесят років.
   Отже, жінка народжує. Без болю і особливої напруги. На світ з'являється ціла кладка шкірястих яєць (від десяти до п'ятнадцяти) розміром з гусячі. Яйця поміщаються в спеціальне приміщення, а матуся йде вмирати. Тепер вона тільки їсть і п'є, набираючи вагу, припадаючи товстими, кострубатими наростами, під якими, в решті решт, і гине.
   За яйцями в інкубаторі стежать працівники, ті, хто вибрав таку професію. Яйця треба час від часу перевертати, провітрювати, розмовляти з ними... За шість земних місяців ембріони, що знаходяться в яйцях, виявляється, живуть і вчаться. Вони знайомляться з поняттями світла і темряви, зміною діб і гравітацією, слухають і запам'ятовують мову та інтонації...
   Через шість місяців дозрілий ембріон прориває своїми ручками шкіру яйця і на світ з'являється... семи сантиметровий овоїд - людська личинка з чотирма чи то ручками, чи то ніжками, на кожній з яких є по п'ять пальчиків з кігтиками. Голови в овоїда немає, а очі і беззубий рот знаходяться на передній частині овального тіла.
  485
  Вигодовувати личинок потрібно людським молоком. Через те, що мама вже померла, годувати малюка повинен тато. Або будь-який інший чоловік, бо сімей, у нашому розумінні, у тутешніх людей немає.
   Щойно личинка виростає до п'ятнадцяти сантиметрів, її випускають на газони вулиць. Тут малюки самі повзають, вивчають світ і мову дорослих, бешкетують і просять їсти у будь-якого перехожого. Ніхто з чоловіків не може відмовити у грудях голодному малюкові. А жінки не звертають на них уваги. Живуть діти-личинки на молоці приблизно до трьох років. Потім у них прорізаються зубки і вони починають їсти все підряд: фрукти, що впали з дерев; траву, яка виявляється не простим газоном, а сумішшю різних їстівних трав від кропу і петрушки до базиліка, киндзи чи м'яти; випадково перепалими від перехожих недоїдками... Так вони їдять, їдять, їдять, поки не впадають у сплячку. На цьому життя личинки закінчується.
   Погладшавшу сплячу личинку знаходять на вулиці і приносять у приміщення, зване Дитячим Центром. Тут, коли через тиждень, коли через два, з личинки з'являється дитина. Ось лежить на стелажі метрова, товста, овальна личинка вагою до двадцяти кілограмів з короткими ніжками-ручками, і тут її зсередини щось починає розривати. Ручки-ніжки обвисають, як спущені надувні кульки, черевце розривається і з нього, протискуючись, вилазить на волю цілком земна, на вигляд трирічна дитина, зростом від дев'яноста сантиметрів до метра п'ятнадцяти і вагою від дванадцяти до п'ятнадцяти кілограмів. Вона одразу вміє повзати рачки і говорити. Зовнішня оболонка овальної личинки залишається лежати на полиці, а дитина намагається відповзти, поки не стикнеться зі скляною перегородкою, що не дає їй впасти на підлогу. Перегородка подає звуковий сигнал і до кімнати входить дорослий, який працює в Дитячому Центрі.
   Дітей, які вибралися з личинок, збирають і відносять до неглибокого басейну, де вони протягом декількох годин вчаться плавати і ходити, підтримувані водою. Потім їх виймають, витирають, одягають і вже за ручку відводять у їдальню. Тут діти вчаться їсти за допомогою столових приборів вже звичайну людську їжу.
  486
   У Дитячому Центрі діти живуть до місяця, навчаючись всьому, що необхідно знати про вертикальний спосіб життя. Потім дітей переводять в інтернати, де вони вчаться різним наукам і готуються до професій.
   У дванадцять років дитина, хоча ще й не виросла до дорослих розмірів, вже вважається дорослою. Вона отримує квартиру, вибирає професію і живе собі як заманеться п'ятдесят-шістдесят років.
   Сімей у генно-модифікованих таким чином людей немає. Все замінюють соціальні зв'язки - і дружба, і любов, і прихильність. Тому вони можуть утворювати пари і навіть групи за інтересами чи з любові, які, якщо хочуть, можуть жити разом. Секс у ГМ-людей практично такий же, як у звичайних. Займаються люди ремеслами, мистецтвами, науками - всім, чим захочуть.
   А через п'ятдесят-шістдесят років вони починають жерти все підряд в неймовірних кількостях і обростають товстими, кострубатими наростами. Ви би бачили, як жахливо виглядають ці товсті чудовиська! На щастя, на них ніхто не дивиться, бо цей період, який має назву "перевтілення", люди переносять на самоті. Два тижні такої самотності - і з під кострубатих корок і горбів, розриваючи стару шкіру, з'являється нова людина. Струнка, молода, красива, що зберегла весь свій попередній досвід. І так вона живе по п'ятдесят-шістдесят років, постійно перевтілюючись і омолоджуючись, циклів п'ять-шість. Загальна тривалість життя ГМ-людей, таким чином, становить від двохсот п'ятдесяти до трьохсот шістдесяти років. Коли життєвий запас сил у людини закінчується, приходить час помирати. Жінки, перш ніж покритися горбами і наростами, відкладають яйця, а чоловіки просто не можуть прорвати останню горбисту броню і гинуть.
  487
   Отакі результати генетичних дослідів. Цілком непогано прожити хоч і не вічно, але набагато більше, ніж на Землі. Місцеві вчені б'ються над завданням збільшення кількості змолоджуючих циклів, викрадаючи час від часу людей з Землі.
   Ознайомивши нас з умовами життя на Фобосі, нам запропонували теж пройти генну модифікацію. Саньок і Єгор, які пройшли повну антиалкогольну реабілітацію і знайшли для себе нові життєві цілі, одразу ж погодилися. Не тягнула з рішенням і тітка, що потрапила на Фобос разом з нами. Дівчинку ми якось бачили в одному з інтернатів Фобоса в іншому місті. Здається, вона вже була модифікована.
   Пропозиція про модифікацію було ввічливою, але ми розуміли, що колишніми нас звідси випускати ніхто не збирається. Ми погодилися на процедуру, відклавши її на кілька днів. (До речі, час всередині Фобоса рахується так само, як і на Землі, зберігаючи земну тривалість доби). Можна було втекти на Землю у будь-який час, але ми вирішили додивитися все до кінця.
   Коли нас привели до лабораторії, я запитав доктора-андромедця:
   - Доктор, а чому в якості генного матеріалу ви обрали змій і комах?
   - Бо це ж так зручно! - Вигукнула медсестра, довга і гнучка, як шнурок. - Жінкам не треба народжувати в муках - досить відкласти яйця, як це роблять змії та комахи.
   - Діти у вигляді личинок цілком самостійні, не плутаються у дорослих під ногами, не ставлять дурних запитань, навчаються всьому самостійно. - Додав доктор. - Це дає можливість дорослим займатися своїми справами.
   - А вміння змінювати шкіру, як змії! Адже це просто знахідка! Ніякі пластичні хірурги не потрібні, всі стають молодими самостійно! - Продовжувала радіти медсестра, розставляючи інструменти на столиках перед ложами, що готувалися для нас.
  488
   - Так, хіба погано прожити не одне, а п'ять-шість життів, починаючи ніби з початку, але не втрачаючи ні своїх знань, ні друзів, ні досвіду? - Доктор дістав колби з ГМ-витяжками.
   - Все це просто чудово! - З натхненням відповів я. - Але...
   - Яке ще може бути "але"? - Сміючись повернувся до мене доктор.
   - Але у нас на Землі теж існують абсолютно безсмертні організми.
   - Не зрозумів. Які ж це?
   - Медузи! - Випалив я. - От ви зайнялися зміями і комахами, а про медуз забули.
   - Невже земні медузи безсмертні? - Зупинився доктор.
   - Не всі. Але є такий вид, який постійно самоомолоджується.
   - Так-так, детальніше, будь ласка.
   - Ну, живе собі медуза у морі, плаває, харчується, росте, старіє. До певного моменту. А потім - бац!, і процес старіння повертається назад. Медуза молодшає, молодшає, поки не стає зовсім молоденькою. Тоді вона знову починає рости і старіти, а потім знову молодшає. І так нескінченно.
   - Дуже цікаво! Пожвавішав доктор. - З медузами ми працювати навіть не пробували. Медуз ми чомусь випустили з уваги... Так, генна модифікація відкладається! - Зупинив він медсестру, що продовжувала возитися з приладами. - Необхідно доповісти вченій раді про нові відомості. - І він вискочив з лабораторії.
   - Ну, чого ви стоїте? - Звернулася до нас медсестра. - Операція відкладена, ви вільні! - І вона виштовхнула нас за двері.
   - То що? - Зося зупинилася посеред коридору. - Будемо чекати нових дослідів, чи повернемося додому?
   - Поки вони будуть вивчати медуз, пройде багато часу. Думаю, модифікацію людей на зміїному і комашиному матеріалі вони тимчасово припинять. Мабуть, ми можемо повертатися.
  489
   Ми стикнулися каблучками, поставивши їх під кутом в дев'яносто градусів, потім я повернув свою паралельно і...
   ...Ми знов опинилися в тінистому малолюдному сквері неподалік від Сподека. Годинник показував пів на п'яту, сонце щойно повернуло до заходу. Міжгалактичний поліцейський Чун піднявся нам назустріч з лави.
   - Це що, все той самий день, коли ми полетіли? - Озирнулася по сторонах Зося.
   - Ні, тут вже пройшло близько доби. - Відповів Чун.
   - А що тепер буде з браконьєрами Фобоса? - Поцікавився я. - Начебто, нічого поганого вони не роблять, наміри у них благі - продовження життя.
   - А викрадення людей?! А порушення Конвенції?! А відсутність дозволу Міжгалактичної Конфедерації?! А де добровольці?! - Забігав навколо нас поліцейський. - Тут же купа порушень!
   - Ви їх всіх заарештуєте? - Запитала Зося.
   - Ні, я таких повноважень не маю. Я повинен був тільки провести розслідування. Тепер, маючи записи всього, що там відбувається, я негайно відправлюся у Головний Офіс Міжгалактичної Поліції. Там ці матеріали переглянуть, проаналізують і вирішать, що робити далі. Може, подібні досліди і дозволять, але вже на законних підставах і на добровольцях. Ну, все, велике спасибі за допомогу, мені пора! - Чун повернув внутрішнє кільце нагрудного чорного кола і зник.
   - Ой, вже майже вечір! Нам же ще в універ треба! - Вигукнула Зося. - Біжимо!
   Побігли ми чомусь пішки, зовсім забувши про каблучки.
   - Таке враження, що це вже відбувалося. - Знизила Зося швидкість біля огорожі універу.
   - І у мене якесь дивне відчуття... Неначе дежавю, чи що.
   Зося спинилася перед стендом "Історія філософії". - Я би додатково хотіла цей факультатив.
  490
   - Я теж! А давай спочатку перепишемо свої основні розклади, потім все, що ми хочемо додатково, а потім звіримося.
   - А навіщо звірятися?
   - Щоб підігнати розклади і ходити на факультативи разом.
   - А хіба так можна?
   - Звісно! Так ми і вчитися будемо, і більше часу разом проводити!
   Як не дивно, все, обране нами, збіглося і по днях, і за часом, і за напрямками. Складений нами розклад залишав навіть вільний час - з четвертої до дев'ятої вечора два рази на тиждень, не рахуючи вихідних.
   - Так, і чим ти пропонуєш заповнити цей час? - Запитала Зося.
   Тільки я зібрався відповісти, як нас оповило перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Давайте-но повернемося з цього напрямку
  до точки вибору.
  
  Повернення-1:
   Найближча точка вибору знаходиться на сторінці 154 в пункті "Повернення-2" розділу Љ10 "Рівень-2. Решка-Ребро".
  
  Розділ 32. Рівень-3. Ребро-Ребро-Ребро.
   В тумані я почав нишпорити під ногами, відшукуючи монетку. "Якщо випаде "решка" - піду додому, якщо "орел" - піду бродити містом, а якщо "ребро" - повернуся у склеп до машини часу" - подумав я. Під ногами монетки не виявилося, але коли туман почав розсіюватися, я знайшов її застряглою ребром між двома липучками кросівка. "І як їй так вдається?" - подумав я, дістаючи металевий кружечок - "Я думав, що встати на ребро монетка практично ніколи не зможе. Але за останній час вона примудрялася так впасти вже... скільки ж разів?" - я спробував підрахувати кількість "ребер", що випали мені, але у мене нічого не вийшло.
  491
  Три рази: коли монетку підхопив ворон, коли монетка зависла над НЛО і коли вона застрягла в кросівках, я пам'ятав чудово. А ось інше... Було воно чи не було? Наснилося чи тільки передбачається? У голові виникло легке запаморочення і подив, як іноді буває при дежавю. "Якщо в кожній точці вибору може випасти "ребро", отже, таких випадків вже було безліч" - зупинив я свої спроби щось згадати - "Гаразд, піду в склеп..."
   Як не зловісно прозвучало у моєму мозку слово "склеп", йшов я, бадьоро насвистуючи якийсь веселий мотивчик. Проходячи повз свого будинку, я раптом зупинився і вирішив зайти за велосипедом. "Чого ноги даремно бити? Та й швидше на велосипеді буде!"
   До валуна під вербою я добрався дійсно дуже швидко. Прилаштувавши велосипед біля каменя, я знову поліз в щілину під ним. Мені дуже хотілося подивитися, що буде, якщо пересунути кристал хоч трохи вправо. Щойно я сів за пульт і взявся за кристал, знову в центрі залу з'явилося моє голографічне зображення. "А Зося була проти" - подумав я - "Цікаво, що вона зараз робить?"
   Моє зображення змінилося Зосиним. Просто зараз Зося стояла під лампою в залі аеропорту Муховець і дивилася через вікно на злітну смугу. Видно їй було погано, заважало власне відображення, тому вона приклала до скла руки і притиснула до них обличчя. "Звичайно! Вона ж проводжає батьків!" - промайнуло у мене в голові - "А що ж вона буде робити далі?"
   Я трохи зрушив кристал вправо. Зося бігла по дорозі, ухиляючись від двох мотоциклістів, які заганяюли її, як здобич на полюванні. З реготом та улюлюканням, з ревом моторів і виском гальм покидьки гнали Зосю по пустельній нічній вулиці, освітленій яскравими ліхтарями, за якми я й впізнав вулицю. Вибігши на перехрестя, Зося спробувала проскочити повз бандитів і кинулася до підворіття. Раптом звідти виїхала сміттєва машина. Виск гальм, крик Зосі, рев мотоциклів, що віддалялися... Зося лежала під колесами величезного сміттєзбірника вся в крові...
  492
   Я кинувся коридором до виходу. Схопившись на велик, з шаленою швидкістю, яку тільки могли розвити мої ноги, помчав до аеродрому... Коли я, захекавшись, виїхав на пряму алею до аеровокзалу, Зося якраз виходила на вулицю. Зліва від входу, від зупинки щойно від'їхав нічний автобус. Праворуч, біля фонтану, ревло кілька мотоциклів. Я знову натиснув на педалі.
   - Привіт! Таксі викликали? - Я різко зупинив велосипед поруч з Зосею, відрізавши її від під'їжджаючих мотоциклістів.
   - Як ти тут опинився?! - Здивувалася Зося, навіть не подивившись в їх сторону.
   - Та от, подумав, що з транспортом у цей час доби можуть виникнути проблеми. Автобус щойно від'їхав.
   - А я про це і не подумала. То куди мені?
   - Я би вважав за краще, щоб ти сіла попереду мене на раму, але на багажнику, мабуть, буде зручніше.
   - Давай я трохи проїду на рамі, а потім пересяду. - Зося, однією рукою тримаючись за кермо, а другою обхопивши мене за шию, почала влаштовуватися на рамі велосипеда.
   - Не варто! - Почув я хрипкі голоси, що перекривалися ревом моторів, за спиною. - Вона не одна. - І двоє байкерів, що під'їхали до нас, повернулися до решти.
   З'їхавши з головної вулиці, я вирішив скоротити дорогу через парк.
   - Дивись! Там "шнурки"! - Вигукнула Зося, коли ми їхали центральною алеєю парку.
   - Які ще шнурки? - Не зрозумів я.
   - Ну, інопланетяни! Ти ж сам їх "шнурками" назвав! Вони туди повернули! - Зося показувала пальцем кудись у бічну алею.
   - А як ти їх побачила? Ми ж зараз "антивид" не пили.
   - А вони видимі! Мабуть, вночі не очікували нікого зустріти.
  493
   Я зупинився, Зося злізла з рами і ми, тримаючись за велосипед, обережно повернули до бічної алеї. Сховавшись за лавкою, що стояла одразу за перехрестям, ми побачили чотирьох "шнурків". Одягнені вони були в чорно-сині комбінезони, що відблискували і відсвічували металом у світлі ліхтарів. На головах - звичайні трикотажні шапочки. Ставши в коло і поклавши руки один одному на плечі, вони задерли голови до неба і дивилися на зірки, крізь тонкі губи мугикуючи якусь дивну мелодію.
   - Поки вони тут співають, давай швиденько махнемо до "тарілки"! - Запропонував я.
   Не встигла Зося заперечити, як я посадив її на раму і помчав до НЛО. Поклавши велосипед під деревом, я дістав з рюкзака пляшку з "антивидом", сьорбнув пару ковтків і простягнув Зосі:
   - На, випий, бо так ми "тарілку" не помітимо!
   Зося відпивала вже на бігу, телепаючись за мною, як П'ятачок за Вінні Пухом. Напівпрозора тарілка висіла над прірвою на колишньому місці. Вдалині на стежці з"явилися чотири темних силуети.
   - Швидше! - Я стрибнув у люк і простягнув руки до Зосі. - Вони вже наближаються!
   Піймавши Зосю в обійми, я потягнув її до "темної" кімнаті. Не встиг за нами закритися отвір, як "шнурки" спустилися в корабель. Невидимість вони не приймали, тому в яскравому світлі рубки ми змогли роздивитися їх більш детально. Якщо спочатку вони здалися нам всі на одне обличчя, то тепер можна було виділити деякі відмінності. Найвищий, приблизно два метри п'ятнадцять сантиметрів, мав на гладкій лисій голові кілька вертикальних горбків, які трьома смужками спускалися від потилиці до шиї. Напевно, він був тут головним, бо, сівши прямо перед панеллю керування, щось сказав іншим і почав натискати якісь кнопки.
  494
   - Кеп! - Прошепотів я Зосі прямо у вухо, очима вказуючи на нього.
   Решта розсілися в крісла, що виїхали з-під підлоги, розташувавшись півколом за кріслом головного. В одного з них над лівим оком було зроблене татуювання у вигляді якогось сузір'я і тарілки, що огинає його по еліпсу.
   - Цей, з татуюванням, нехай буде Тату. - Вирішив я дати їм усім імена.
   - А он той,- Зося вказала на "шнурка" з великою гулею посеред чола. - Циклоп!
   - Чому?
   - А може, у нього під гулею третє око ховається?!
   - Тоді останній...
   - Це жінка! - Раптом вигукнула Зося.
   - Чому? Грудей у неї немає...
   - Я відчуваю, що це жінка! І не питай, як! Нехай вона буде Євою!
   Єва була найменшою зі "шнурків", всього два метри.
   І тут нас хитнуло. Хитнуло - це м'яко сказано. Нас з Зосею просто перевернуло і кинуло на підлогу. Ми скотилися по похилій підлозі і вперлися в якусь стінку. "Шнурки" сиділи в своїх кріслах, мабуть, добре в них закріпившись, і ніяк не реагували на зміну положення "тарілки".
   - Тарілка злетіла! - Вказав я за прозору стінку.
   Просто перед нами розгорталася панорама нічного Катовіце, освітленого рядами вуличних ліхтарів і різнокольоровими відблисками реклами.
   - Ой, мамусю! - Зося і я слідом за нею перекотилися на середину комірчини. - Куди вони нас?...
   "Тарілка" вирівнялася, і Катовіце тепер можна було споглядати внизу, під підлогою.
   - Дивись, як гарно!.. - Захопився я видом, лежачи на животі.
   - Ми піднімаємося все вище! - Занепокоїлася Зося, коли вогні міста, зробивши під нами коло, раптом почали віддалятися.
  495
   Вже мовчки, все більше наповнюючись відчаєм, сівши на підлозі і міцно обійнявшись, ми спостерігали, як Катовіце поступово розчинявся, як Земля під нами з великого плаского кола перетворювалася на невелику синю кульку, як вона зовсім зникла серед темряви космосу і мільярдів незнайомих зірок...
   - Але ж мені треба зранку в університет... - Потихеньку почала схлипувати Зося.
   Я погладжував її по спині, міцно притиснувши до себе, і нічого не міг сказати. Як знайти слова розради, коли сам перебуваєш у шоці? В кишені мене щось палило. "Може, якось запальничка ввімкнулася?" - я засунув руку до кишені і дістав дві золоті каблучки. "Звідки вони у мене? Ов-ва! Я ж підібрав щось у склепі!.." Я надів одну каблучку Зосі, а другу собі і мовчки переплів її пальці своїми. Зося, все так же схлипуючи, ще міцніше пригорнулася до мене. Задихнувшись від такої близькості, я навіть не помітив, що Зосині схлипування поступово перетворилися на гіркі ридання. Зате це помітили інопланетяни!
   Тату кілька разів обертався у наш бік, потім щось сказав іншим, і вони всі розгорнули свої крісла, втупившись у чорноту. Кеп, щось промовивши, махнув рукою і до нас попрямував Циклоп. Біля панелі входу він натиснув якусь невидиму нам кнопку, і в комірчині стало ясно.
   - Що ви тут робите? - Цілком людським голосом і без акценту запитав Кеп.
   - Ми так, подивитися... - Залепетав я, піднімаючись на ноги.
   - Як ви побачили невидиму "тарілку"?
   - А ми теж були невидимі.
   - Мабуть, наш реагент знайшли. - Припустила Єва.
   - Відвезіть нас наза-а-ад! - Заревла вголос Зося. - Розверніть "тарі-і-лку"! Я додому хочу-у-у!...
   - То ж ми у тисячах світлових років від вашої галактики! - Заревів Кеп. - Ви знаєте, скільки мікроколлапсів піде на розворот?!
   - Не може бути! - Раптом перестала ревіти Зося. - У мене тато фізик, я знаю, що таких надсвітових швидкостей не існує!
  496
   - Якщо ти фізик, то, мабуть, чула про чорні діри?
   - Звісно! - Зося, як ні в чому не бувало, сіла на якийсь чи то ящик, чи то прилад.
   З цього чогось її ніхто не зігнав, тому я теж примостився поруч.
   - Наша "тарілка" працює на мікроколлапсарному двигуні: мікроскопічні чорні діри викидають з ракетного двигуна гамма-імпульси, дозволяючи розвивати при міжзоряних перельотах швидкості в тисячі світлових років.
   - Це який же потрібен гамма-лазер? - Задумливо промимрила Зося.
   - Для створення однієї чорної мікро-діри достатньо гамма-лазера потужністю в один мільярд тонн ядерного еквівалента. - Розвертаючись до пульта управління, вже спокійно пояснив Кеп. - При ваших технологіях цього досить, щоб знищити всю вашу планету.
   - А ми тепер ніколи не повернемося на Землю? - Примирившись з неминучим, запитав я.
   - Ну, чому ж... - Циклоп склав над головою руки і почав перебирати в повітрі пальцями-щупальцями - мабуть, цей жест відповідав задумі. - Через тридцять дві хвилини за земним часом ми прилетимо в Мрчіктулан - космічне місто-галактику. Там є підпросторове метро.
   - Ов-ва! А як воно влаштоване? - Я вже загорівся у передчутті нових пригод.
   - Портали з чорних і білих дір і тунелі з "червоточинами" створюють багатовимірну підпросторову мережу, що з'єднує не тільки різні галактики, але й окремі зоряні системи. - Тату теж розвернувся до пульта.
   Кеп стежив за якимись вогниками. Складалося враження, що ми і наша доля їх абсолютно не хвилюють.
   - І ми зможемо потрапити на Землю?! - Голосом, повним надії, запитала Зося, встала з ящика і підійшла до крісел "шнурків", заглядаючи їм в очі. - Адже на Землі є станція цього підпросторового метро?
  497
   - Ні, на Землі станції немає. Туди можна потрапити тільки на автономному кораблі. - Єва, сидячи в кріслі, сплела ноги в хитромудру суглобисту косичку і склала на голові руки у вигляді вінка. - Або на човнику.
   - А як же?...
   - Скинемо вас десь поблизу... - Перемикаючи якісь тумблери, байдуже промовив Кеп.
   - А потім? Як ми потрапимо на Землю? - Я теж підійшов до крісел.
   - А це вже ваші проблеми! - Замиготів обома очима Циклоп. - На "тарілку" ж ви примудрилися потрапити!
   Всі "шнурки" теж замиготіли обома очима і затрясли головами. Напевно, це у них було щось на зразок нашого сміху.
   - І нічого тут трястися! - Зося обурено тупнула ногою. - Де ваша гуманність?! Ви ж гуманоїди? Значить, повинні допомагати братам по розуму!
   - Які ви нам брати?! - Все так же трясучись і кліпаючи очима, повернувся до нас Кеп. - Ви ж просто людиноподібні комашки!
   Приступ миготіння і трясіння у всіх членів команди знову посилився. У Зосі знову на очах з'явилися сльози. Я підбадьорливо обійняв її і з осудом подивився на "шнурків".
   - Гаразд! - Уповільнюючи ритм трясучки і перестаючи блимати, сказала Єва своїм. - Досить знущатися! А ви не турбуйтеся. - Повернулась вона до нас. - Щось придумаємо. Тим більше, що у вас каблучки Інь-Ян!
   - А до чого тут каблучки? - Ми з Зосею перезирнулися і подивилися на свої руки.
   - У вас каблучки з записаним кодом доступу до всієї інформації про земні і позаземні цивілізації. Це універсальний міжгалактичний ключ.
   - Ов-ва! - Вигукнув я. - А...
   - Підлітаємо! - Скрикнув Кеп. - Ось наш Мрчіктулан! Столиця нашої цивілізації... - У його голосі відчувалася і гордість, і любов, і захоплення і... щось ще неземне.
  498
   Всі втупилися за стіни "тарілки". Корабель робив якийсь складний маневр, облітаючи галактику по такій траєкторії, що її можна було роздивитися з різних ракурсів. Ми з Зосею теж подивилися туди і просто отетеріли від немислимо красивого видовища. Це була райдужна Галактика!.. Нитки завитків її спіралей переливалися безліччю неймовірних кольорів, зірки в них сяяли дорогоцінними каменями, і все разом дійсно було схоже на вогні якогось величезного казкового міста.
   - А як же ви пересуваєтеся в цьому своєму місті? - Поцікавився я. - Де тут вулиці і будинки?
   - Вся Галактика Мрчіктулан пронизана дуже густою мережею підпросторового метро так, що з будь-якої планети біля будь-якої зірки можна потрапити на будь-яку планету будь-якої іншої зірки, що входить в цю систему. - Доброзичливо пояснила нам Єва. - Це не складніше, ніж проїхатися у Варшавському метро.
   - Перевдягатися! - Раптом ляснув Тату по якійсь кнопці.
   З підлоги висунувся сріблястий циліндр без верху. Всі "шнурки" підійшли і стали діставати з нього щось сріблясто-сіре. Це був одяг.
   - Вони що, і вдома ходять всі однакові, як в інкубаторі? - Пошепки прокоментувала Зося.
   Але "інкубаторними" "шнурки" не стали. Щойно вони натягнули на себе одяг, він одразу ж став міняти свій колір, а потім і фасон - у кожного свій. Єва, тикаючи в свій комбінезон пальцями, перетворила його на широченні бірюзові штани, що наче летіли, і блузку з декількома рядами "ліхтариків" замість рукавів, яка переливалася фарбами від білого, через блакитний і бірюзовий, до темно синього. "Чоловіки", чи як там у них, виглядали теж досить незвично і, з нашої точки зору, екстравагантно: яскраві, навіть отруйні кольори, безліч прикрас та деталей, якісь стрічки, мережива, відвороти... Ми теж витягли з циліндра по сріблястому комбінезону.
  499
   - Невже ми в оце вліземо? - Я крутив у руках довгий і вузький одяг, не розуміючи, як це можна на себе натягнути.
   - Надягай, не бійся! - Підбадьорила мене Єва, яка вже повністю впоралася зі своїм вбранням. - Відстань між волокнами цієї тканини здатна розширюватися або звужуватися, залежно від розміру, вологості і температури повітря та ще багатьох необхідних показників, регулюючи мікроклімат між тілом і одягом.
   Як не дивно, ми з Зосею відчували себе в цих комбінезонах прекрасно. Було легко, вільно, затишно.
   - За своїм бажанням ви можете змінити колір і фасон. Тканина вловлює ваші біоструми і визначає настрій.
   - А якщо вона нас не зрозуміє? - Засумнівалася Зося.
   - Ми ж вас розуміємо. Чим тканина гірше? - Заворушила довгими пальцями Єва.
   Поки я думав, що цей її жест означає: чи то ставлення до нас, як до недоумків, то чи нетерпіння з приводу нашого зволікання, Зося вже стояла переді мною в спідниці-штанях бордового кольору, не таких широких, як у Єви, але теж летючих, і в рожевому обтягуючому светрику. Подивившись на неї і на "шнурків-чоловіків", я сфабрикував собі отруйно-зелений концертний костюм з фраком і біло-бузковою манишкою.
   - Ов-ва! - Здивувалася Зося. - Чого це ти так вифранчився?
   - Де, як не в далекій галактиці, я б ще міг таке напнути? - Гордо задерши голову і розпушивши руками мереживо манишки, відповів я. В цей час з моїх рукавів виросли мереживні манжети такого ж, як манишка кольору.
   А далі події понеслися з неймовірною швидкістю. Ми приземлилися в порту найближчої планети на околиці галактики і пересіли у шестимісну капсулу. Звідси з декількома "пересадками" нас "перевезли" до величезної планети-гіганта в центрі галактики. Місцеві "вулиці" представляли собою підпросторові коридори, роздивитися які було просто неможливо: капсула з нами - чотирма "шнурками" і двома людьми - просто впливала в одну арку, а випливала з іншої вже на новій планеті. Тут все було влаштовано взагалі неможливим чином: якщо рукава галактики складалися зі звичних для нас зоряних систем, то в центрі був якийсь темний простір з величезною планетою в середині. Навколо центрального планетного гіганта оберталося п'ять зірок - червоних карликів.
  500
   - Все навпаки: зірки обертаються навколо планети! - Захоплювалася Зося.
   - Мрчін! - Показав рукою на гігантську планету Кеп. - Моя Батьківщина! - І він перевів капсулу в оглядовий політ над своєю планетою.
   Ви можете уявити собі планету розміром з п'ятдесят наших сонць? Мрчін був не тільки величезний, але й чудовий: суша і моря рівномірно розподілені по всій поверхні, клімат схожий на наш субтропічний. Півсфери і сфери будинків, зібрані в грона, потопали у бузково-фіолетовій порослі чи то парків, чи то лісів та утворювали поселення. Ночей на планеті не було, бо її п'ять сонць постійно освітлювали всю поверхню. Не планета, а курорт мрії!
  ***
   Як живуть "шнурки", чим вони займаються у вільний від космічних подорожей час, які їх наукові та технічні досягнення, нам дізнатися не вдалося. Показавши планету з орбіти, Кеп приземлив капсулу біля вже знайомої нам за зовнішнім виглядом арки підпросторового метро. Там нас пересадили в чотиримісний еліпсоїд з якимись незнайомими "шнурками" і через кілька миттєвостей ми вийшли в підземному тунелі на місячній базі інопланетян. Причому під словом "місячної" я маю на увазі наш Місяць, який обертається навколо нашої Землі!
   Правда, зрозуміли ми це не одразу, бо вся база була розташована під поверхнею Місяця та ще на зворотному його боці. Вийшовши з капсули, ми, як сліпі кошенята, тикалися туди-сюди, але на нас ніхто не звертав уваги. Всі були зайняті своїми справами.
  501
   - Вибачте... - Звернувся я до одного зі "шнурків", що пробігав коридором, але він навіть не пригальмував.
   - Будь ласка... - Спробувала зупинити Зося іншого з тим же результатом.
   - Як нам... - Повний ігнор.
   - Нам би на Землю... - Ніякої реакції.
   - Таке враження, що це відбувається з нами уві сні. Причому, не в перший раз. - Завважила Зося. - Дежавю...
   - Що будемо робити? - Запитав я, коли всі спроби звернути на себе увагу "шнурків" були вичерпані.
   - Плакати! - Твердо сказала Зося.
   - Як це - плакати? - Здивувався я такій відповіді.
   - Ось так: А-а-а-а!!! - Зося натхненно заплющила очі, розкрила рот і на все горло закричала.
   Всі "шнурки" в зоні моєї видимості застигли.
   - Здається, діє! - Повідомив я Зосі. - Продовжуй!
   - А-а-а-а!!! - Вдихнувши побільше повітря, ще голосніше виводила Зося.
   "Шнурки" заметушилися. Не минуло й трьох хвилин відчайдушного Зосиного горлання, як до нас підійшла дуже тонка, навіть за їхніми мірками, "шнурчиха" і зробила знак слідувати за нею. Я штовхнув Зосю ліктем в бік, і вона моментально припинила голосити. Вже за десять хвилин ми сиділи у звичного вигляду "тарілці", зручно влаштувавшись в кріслах за місцем нового кепа. У звичайній чотиримісній "тарілці" четверте крісло зайняла та сама невимовно тонка "шнурчиха". Нічого не кажучи, нічого не пояснюючи, кеп підняв тарілку і вона вилетіла через шлюз, що відкрився у склепінні підмісячної бази, в небо над Місяцем. Обійшовши Місяць по орбіті, ми вилетіли на його іншу сторону і побачили Землю - величезну синьо-блакитну кулю, що зависла прямо по курсу. Зараз куля була повернута до нас Америками.
   - Земля!.. - Щасливо видихнула Зося. - Така гарна, така рідна, така своя...
  502
   Земля почала стрімко збільшуватися і незабаром зайняла весь простір попереду. Різкий маневр - і ось вона вже простягається величезною площиною під нами.
   - До речі, ти помітив, що ніякої невагомості ні зараз, ні раніше в тарілках не було? - Зося повернулася до мене.
   - А й справді! Мабуть, у них є штучна гравітація.
   Тарілка різко пішла на зниження, ми пролетіли через товстий шар хмар і приземлилися. Ні слова не кажучи, "шнурки" вказали нам на люк.
   - До побачення! - Ввічливо попрощалася Зося.
   Ані слова у відповідь, лише кивок головою від "шнурчихи".
   - Навіть якось неввічливо... - Пробурмотіла собі під ніс Зося, піднімаючись до виходу.
   - А може, ці "шнурки" не знають нашої мови? - Припустив я.
   - Ну, тоді добре.
   Ми вилізли нагору і опинилися прямо у повітрі метрах в двадцяти над асфальтової доріжкою.
   - Це ж наш парк! - Упізнав я знайому місцевість. - Он там проходить центральна алея, а там - наш спот! (Місце для катання на скейтах).
   - Ну, мені, звичайно, зрозуміло, що ми стоїмо на невидимій "тарілці". Але виникає питання: як нам спуститися вниз? - Зося задумливо подивилася собі під ноги.
   - Може, сісти і з'їхати, як з гірки? - Запропонував я.
   І тут нас плавно, по дузі спустило на землю. За рухом повітря ми здогадалися, що тарілка піднялася у повітря і полетіла. Зося потопала ногою по доріжці, переконуючись, що ми знову вдома. Відповідно до положення Сонця, яке раз у раз визирало крізь хмари, я припустив, що зараз приблизно друга година дня. Повз проходили і проїжджали на великах, скейтах та самокатах звичайні люди. Дехто з подивом оберталися на мій екстравагантний отруйно-зелений костюм.
  503
   - Ви виступаєте? - На ходу запитав якийсь хлопець.
   - Збираємося. - Відповів я і на підтвердження своїх слів застиг у позі живої статуї.
   - Клас! Така подорож - ніхто не повірить! - Зося застрибала навколо мене від надлишку почуттів.
   Я не ворушився. Проскакавши навколо мене три кола то на одній, то на іншій ніжці, Зося зупинилася.
   - Гей, статуя! Відімри! Мені це вже набридло! - Я стояв, як манекен. - Ну, Янек... А ось я тебе я-а-ак... поцілую! - Зося різко обхопила мене руками за шию і поцілувала.
   Звичайно ж, я моментально відтанув і, обійнявши її, постарався затягнути наш поцілунок як можна довше...
   - Увага! Сьогодні п'ятниця! І, як завжди по п'ятницях, ми чекаємо вас ввечері у спортивно-концертному комплексі "Сподек" (літаюча тарілка)! Сьогодні ми вам запропонуємо... - Рознеслося над парком по радіо.
   - Ні вже, літаючих тарілок з мене на сьогодні вистачить! - Я, нарешті, відірвався від Зосиних губ.
   - П'ятниця? Янек, ти чув - сьогодні п'ятниця! Нас не було на Землі більше доби!
   - Прикольно!
   - Ми же вчора повинні були зайти до університету!
   - Нічого страшного, зайдемо сьогодні. - Я взяв Зосю за руку, і ми пішли по алеї до виходу з парку.
   Проходячи повз кафе "Профі і ламер", я раптом зрозумів, що більше доби ми нічого не їли і не пили.
   - Щось їсти захотілося. - У відповідь на мої думки промовила Зося.
   Спочатку ми зайшли у кафе, потім розійшлися по домівках, щоб перевдягнутися, а вже потім вирушили до університету. Щойно ми підійшли до будівлі універу, у мене виникло якесь дивне відчуття, схоже на нудоту у мозку.
   - Таке враження, що це вже відбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Історія філософії". - Я би хотіла цей факультатив.
  504
   - Давай звіримо розклади основних занять, щоб ходити на нього разом. - Я вивів свій розклад на екран смарта. - Мені підходить... середа, з другої до...
   - ...пів на четверту! - Продовжила за мене Зося. - Дежавю якесь!
   - А давай запишемо всі факультативи, які хочемо, а потім звіримося?
   Все, обране нами, збіглося і по днях, і за часом, і за напрямками. Складений нами розклад ще й дозволяв два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої години займатися чим завгодно. Та ще залишалися вільними два вихідних!
   - Ура! У нас є час, щоб навідуватися у "склеп"! Може, крім мумій і машини часу, там є ще щось цікаве. - Запропонувала Зося.
   - Точно є, я це відчуваю. Та й за інопланетянами треба простежити, чого це вони занадилися на нашу планету?
   - І з невидимістю поекспериментувати... І каблучки дослідити!
   - І поцілуватися! - Додав я, обіймаючи Зосю і знову цілуючи.
   Коли поцілунок закінчився, ми знову опинилися в центрі сфери з густого перлинно струменіючого туману...
  
  Стоп!
  Передихніть, перекусіть, усвідомте прочитане,
  та поверніться до точки вибору.
  
  Повернення-1:
   Звідси вам треба перейти на сторінку 206 до пункту "Повернення-2" розділу Љ13 "Рівень-2. Ребро-Ребро".
  
  Розділ 33. Рівень-3. Ребро-Ребро-Орел.
   В тумані я став нишпорити під ногами у пошуках монетки. "Якщо випаде решка - піду додому і ляжу спати, якщо орел - піду бродити містом у пошуках пригод, а якщо ребро - повернуся в склеп до машини часу" - подумав я. Монетка впала мені під ноги пірамідкою догори. "Отже, йдемо шукати пригод!" - сказав я сам собі і пішов прямо.
  505
   На початку одинадцятої вечірнє життя міста тільки починається: усюди горять вогні, грає музика, закликаючи в різні кафе з дискотеками. Вулицями, які звільнилися від автомобілів, гуляє молодь, вуличні артисти і художники демонструють свою творчість...
   Раніше я цілком спокійно гуляв один, і самотність мене не дратувала. Тепер же я постійно ловив себе на тому, що уявляв поруч з собою Зосю. "А як би вона подивилася на це?... А що би вона сказала з цього приводу?.. А куди би ми пішли з нею далі?..." - постійно пробігало в моїй голові.
   Раптом десь зовсім поруч загриміли постріли. Ліхтарі погасли і стало незвично темно. Перелякані крики, постріли, тупіт багатьох ніг!... Я притулився до дерева, щоб мене не збили, і безпорадно озирався. "Терористи, напевно!" - проскочила думка. Але це виявилися не терористи. Це виявився феєрверк! З кожним новим пострілом небо почало розцвічуватися розсипом вогнів, фонтанами різнокольорових бризок і букетами вогненних квітів. Хвилин через десять вогняне шоу закінчилося, ліхтарі знову ввімкнулися, а поруч зі мною раптом пролунав різкий скрипучий голос:
   - А ось сувеніри! Купуйте сувеніри! - Біля дерева зупинилася старенька з розкладним лотком. - Молодий чоловіче! Не проходьте повз! Купуйте сувеніри з надр Дебової гори!
   Робити було все одно нічого, тому я повернувся до неї. На розкладному столику-лотку були викладені брелоки, підвіски, чотки, намиста, шпильки для волосся - і все це було майстерно виконане з кам'яного вугілля.
   - Не бійся, не забруднишся! Всі вироби покриті захисним лаком. - Пояснила старенька, чимось схожа на "стрілочницю", яка дала мені заповітну монетку. - То що тобі сподобалося?
   - Ну... Все це, звичайно, дуже вражає, але... Якось воно не в'яжеться з моєю дівчиною...
  506
   - У тебе якась особлива дівчина? - Запитала бабуся.
   - Так, вона просто незвичайна!..
   - Ну, у Бабусі Ягусі є й дещо незвичайне... Як тобі ось це?... - Старенька дістала з-під лотка чорну кам'яну коробочку.
   - Як Ви сказали, Вас звати? Бабуся Ягуся? Це як у казці?
   - Може, як у казці, а може просто пані Ядвіга. - Загадково посміхнувшись, відповіла та.
   - А коробочка чарівна? - В тон їй пожартував я.
   - Чарівна - не чарівна, але не кожен зможе її відчинити...
   - Дайте-но, я спробую... - Я взяв коробочку до рук і вона одразу ж розкрилася. У ній лежали дві прості золоті каблучки.
   - Якщо вона сама відкрилася, значить це твоє... - Пробурмотіла старенька і раптом з тихим пострілом розтанула у повітрі. Тільки цівка блакитного диму піднялася до верхівки дерева.
   - Містика якась... - Розгублено озирався я на всі боки.
   "А що ж ти хотів?" - запитав я подумки сам себе - "Літаючі тарілки тебе не дивують, а зникаючі бабусі чомусь дивують! Час вже звикнути...". Я знову подивився на каблучки: одна було трохи більшою, друга - трохи меншою. "Мабуть, це моя" - я дістав більшу каблучку і приміряв - як на мене! "От би просто зараз приміряти й Зосі!..."
   Не встиг я це подумати, як у мене в руках щось спалахнуло зеленим полум"ям і навколо стало помітно темніше. От щойно я стояв на яскраво освітленій вулиці, навколо звучала музика, а тепер у темряві на мене хтось з розгону налетів, навколо почувся рев моторів і виск гальм.
   - Жени її до підворіття! Нікуди ти від нас не втечеш!.. - Кричали байкери на ревучих мотоциклах, які явно за кимось гналися. - А-а-а!!! Дідько! Як з-під землі з'явився!.. - Їх вигуки зі злорадно-погрозливих перетворилися на злякано-спантеличені.
   Я опинився в центрі байкерської ватаги, а в моїх обіймах тремтіла перелякана дівчина.
   - Містика якась!... Гайда звідси!... - Мотори заревли сильніше, і мотоциклісти поїхали до вогнів аеропорту.
  507
   У моїх обіймах була Зося.
   - Янек? Як ти тут?... Вони мене хотіли в підворіття загнати! Знаєш, як було страшно!...
   - Що ти тут робиш, одна, вночі?!
   - Батьків проводжала, а потім вирішила трохи пройтися...
   - Ти що, ненормальна?! Вночі, одна! Та якби я знав, що ти хочеш проводжати батьків, я би з тобою пішов! Не могла мені сказати?
   - Та я спочатку і не збиралася, потім якось спонтанно вирішила... А як ти тут опинився? Просто з-під землі виріс!
   - Гадки не маю. Бабуся Ягуся дала каблучки, я подумав про тебе і одразу же тут опинився.
   - Бабуся Ягуся?! Що ти мені казки розповідаєш?!
   - Ніякі це не казки! І бабуся звичайнісінька на вигляд. А звуть її пані Ядвіга. Хоча вона випарувалася...
   Зося вже дістала з коробочки каблучку, приміряла, знову зняла і почала розглядати.
   - Ой, тут якийсь значок!
   - Дай-но погляну... - Я зняв свою каблучку. - У мене теж знак... Схоже на Інь-Ян! І моє ім'я. І як бабуся дізналася?.. А в тебе... такий же знак і слово "Інь"! Ага, це Інь-Ян! Єдність протилежностей! Гармонія і досконалість Всесвіту!
   - Наче все життя її носила! - Зося знову приміряла каблучку і вже роздивлялася, як вона виглядає на руці. - Слухай, а може вони чарівні?
   - Чародійства не буває!
   - Літаючих тарілок теж, але ми же зустріли! Може, ці каблучки призначені для телепортації? Що ти там робив, поки не перелетів до мене?
   - Подумав про тебе.
   - Може, нам треба подумати про щось інше? Наприклад, про мою квартиру?
   - Давай спробуємо.
  508
   Ми взялися за руки, заплющили очі і почали посилено думати про Зосину квартиру. Нічого не відбувалося.
   - Янек! Так відкрий вже, нарешті, очі! Ми ж уже давно у мене вдома!
   Я відкрив очі - справді, ми стояли у Зосиній вітальні, поруч з диваном.
   - Крутяк! - Зося з розмаху гепнулась на диван. - Це магія чи невідомі нам технології?
   - Яка різниця?! - Відповів я. - Головне, що воно працює!
   - Знаєш, я коли виходила з аеропорту, так спати хотіла, ледве ноги переставляла. А тепер весь сон як рукою зняло! А ти як?
   - І у мене сну в жодному оці.
   - Тоді давай махнемо у склеп! Не хочеться до ранку чекати.
   - Давай на один-два-три...
   У склепі так само горіло світло і уздовж стін лежали мумії.
   - Думаю, не варто натискати камені над узголів'ями. - Зіщулилася Зося. - Не треба їх турбувати.
   - А якщо без них ніщо не буде працювати? - Я рішуче пройшовся вздовж саркофагів і втопив у стіну камені-кнопки.
   Прозорі кришки саркофагів почали підніматися і відкидатися на стіну за узголів'ями, в той час, як самі саркофаги, повільно змінюючи кут нахилу, наближалися до вертикального положення. І знову, досягнувши кута нахилу приблизно в сімдесят п'ять градусів, вони застигли. На стінах над кожною з "мумій" знову засвітилися якісь знаки, спіралями вписані в диски. Коли всі знаки, розпочавшись світитися в центрі дисків, добігли до їх країв, я згадав, що робили "Шнурки".
   - Сідай на лаву! Треба ось ці важелі натиснути!
   Ми з Зосею натиснули спочатку кілька важелів, встановлених в один ряд, а потім одразу ж найбільший в центрі панелі над ними.
  509
   Сяючі знаки перемістилися з дисків на стінах до центру залу, з'єдналися разом і перетворилися на голографічне тривимірне зображення, схоже на якийсь візерунок або таблицю, а "мумії" розкрили очі.
   - Я ж казала, що не треба!... - Пискнула Зося, намагаючись сховатися за панеллю керування.
   Один з "зомбі" заговорив незрозумілою мовою, в якій відчувалося запитання. Потім це запитання стали повторювати всі "мумії" хором.
   - Нічого не розумію... - З досадою промовив я. - А так хотілося щось від них дізнатися...
   - Ну й добре, то й не треба... Давай просто включимо машину часу. - Зося потягнулася до важеля, застиглого посередині шкали, і випадково стукнула своєю каблучкою об мою.
   Спалахнули два яскравих зелених променя, таблиця в центрі приміщення змінилася голографічним портретом першого "зомбі", який раптом заговорив польською:
   - Доступ отримано! Ставте запитання!
   - Ой!... - Зося полізла під лавку.
   - Не бійся! - Почав я витягувати її звідти. - Бачиш, вони нічого не роблять, тільки розмовляють. Причому, можуть відповісти на наші запитання...
   - У мене всі питання з голови висипалися. - Потрусила Зося головою, неначе перевіряла, чи залишилося в ній щось.
   - А... а що це за доступ? - Сформулював я перше питання.
   - Ваші каблучки - це міжгалактичні ключі, видані Міжгалактичною Конфедерацією Вищих Розумів, для доступу до будь-якої інформації.
   - Кльово! Отже, каблучки не прості... Телепортація, вищі розуми... - Я остаточно взяв себе в руки.
   - А мене цікавить, як можна подорожувати у часі? - Зося вже вилізла з-під пульта і поправила скуйовджене волосся.
   - Подорожувати у часі за допомогою будь-яких машин неможливо. Можна лише зазирнути у минуле чи у майбутнє. Але якщо минуле на вашому векторі буде досить ясним, то майбутнє буде розпливчастим і невиразним.
  510
   - Чому? - Зося вже цілком опанувала себе, і в її очах засвітилася цікавість.
   - Тому що майбутнє має безліч віялових напрямків. Зображення з них накладаються одне на одне, перемішуються, спотворюють картинку і чим далі, тим менше можна зрозуміти, що ж там буде.
   - А якщо вибрати якийсь один напрямок?
   - Можна, звичайно, подивитися, але якщо ви його побачите, то немає ніякої гарантії, що підете потім саме ним. Вірніше, ви, звичайно, підете, але й багатьма іншими також. Теорія імовірності...
   - А давайте без теорії?! - Вигукнув я. - Просто заглянемо в якесь віялове майбутнє, років так через сто чи двісті? Можна?
   - Можна, тим більше, що ви, як Інь і Ян, відроджуєтеся саме через кожні двісті років.
   - Як це - відроджуємося? - Зося вже сиділа за пультом, як у себе вдома.
   - Генетично. Через кожні двісті років у ваших нащадків спрацьовує генетична пам'ять і ви, ніби відроджуєтеся. Знаходите свої каблучки і збираєте інформацію.
   - Тільки збираємо? А для чого? - Поцікавився я.
   - Щоб поповнити ноосферу Землі і наблизити людство до Порога Розумності.
   - Що ще за поріг такий? Ми що, ще не розумні? - Розгубився я.
   - Недостатньо розумні, щоб бути прийнятими до Міжгалактичної Конфедерації Вищих Розумів.
   - То що там з подорожжю у майбутнє? - Нетерпляче штовхнула мене Зося.
   - Вам просто картинку, як у телевізорі, чи з ефектом присутності та участі? - Запитав голографічний портрет "зомбі".
  511
   - З ефектом участі! - Вигукнула Зося і навіть підскочила на місці.
   - Прожити там приблизно з тиждень... - Уточнив я. - Щоб роздивитися, розібратися.
   - У такому разі вам треба перейти до гипно-капсул і зайняти в них лежаче положення. Ваші тіла лежатимуть тут, у той час, як ваша свідомість, наче переміститься у майбутнє на двісті років.
   - А де ці кап... - Почав було я, але тут помітив, як в підлозі відкриваються два отвори.
   З-під кам'яної підлоги вгору стали підніматися два обтічних саркофага з якимись трубками.
   - Роздягайтесь і лягайте у капсули! - Розпорядилася голограма.
   - Як роздягатися, зовсім? - Розгубилася Зося.
   - Повністю!
   - А навіщо?
   - Тиждень "там" у прискореному записі перетвориться майже на два дні "тут". У ці два дні вам треба буде харчуватися, поповнювати запаси води, виводити продукти життєдіяльності. Не хочете ж ви все це робити просто в одязі?!
   - Продукти життєдіяльності просто в одяг?... Ні! Не хочу! - Зося рішуче взялася скидати з себе все. - Янек, не дивися! - схаменулася вона, коли я вже все прекрасно роздивився.
   Зробивши вигляд, що дивитися і не збирався, я теж роздягнувся і ліг у капсулу.
   - Праворуч від голови знаходиться поживна трубка, візьміть її в рот!
   Тільки я сунув мундштук трубки до рота, як у горло мені пирснуло кілька крапель чогось кислувато-солодкого, приємного і освіжаючого.
   - Через кілька секунд еліксир, який вам впорснули, введе вас у транс. На рівні таза зліва знаходиться кнопка змиву і видалення відходів. Натисніть її!
   Я натиснув кнопку, але нічого не відбулося.
  512
   - Ця система буде працювати у міру потреби в автоматичному режимі. - Пояснила голограма. - Починаю відлік: десять, дев'ять, вісім... - Слова звучали тихіше та тихіше, поки повністю не зникли...
  ***
   ...Ми з Зосею стояли, взявшись за руки, біля каменю, під яким знаходився вхід до склепу інопланетян з їх машиною часу. Одягнені ми були у щільні комбінезони, які абсолютно не обмежували рухів.
   - Просто як друга шкіра! - Спробувала Зося порухатися у своєму новому яскраво-жовтому одязі. - І тепло!
   Мій цегляного кольору комбінезон теж не викликав ніяких незручностей. Як не дивно, вже була осінь: під ногами у нас лежав килим з жовтого, помаранчевого, червоного і бурого листя, а самі дерева парку стали набагато вищими.
   - Куди підемо? - Запитав я.
   - Виберемося на доріжку, а там видно буде! - Рішуче відповіла Зося.
   Ми почали пробиратися крізь зарості підліску в тому напрямку, де була доріжка, але її не було. Взагалі весь парк був зовсім не схожий на парк.
   - Просто дрімучий ліс якийсь! - Вигукнула Зося, звільняючі зі свого волосся коряву гілку.
   - Парк, мабуть, здичавів і перетворився на ліс. - Припустив я. - Йдемо туди! Місто було у тому напрямку!
   Приблизно через півгодини ми вибралися на більш вільну від підліску ділянку і крізь дерева побачили...
   - Круть... Катовіце сильно змінився. - Сказав я, розглядаючи панораму, що відкрилася з височини.
   Серед буйного осіннього листя височіли п'ять веж-пірамід, що ховалися вершинами серед хмар. Сходинки пірамід представляли собою чи то сади, то чи парки.
   - Вавилонські вежі з садами Семіраміди... - Прошепотіла Зося.
   Вежі, як гірляндами, з'єднувалися між собою підвісними монорейковими дорогами, що були прокладені на різній висоті і спиралися на додаткові опори. Кожна опора була прикрашена системою вітряків. "Міста отримують енергію від вітрових і сонячних генераторів" - біжучим рядком пробігла думка-коментар.
  513
   - Як би не спізнитися. - Стурбовано промовила Зося за моєю спиною.
   - Куди? - Обернувся до неї я.
   - Як куди?! На корабель, звичайно ж! Ти що забув? Ми ж сьогодні летимо на орбіту! Тижнева путівка!
   - А... - "Згадав" я. - До відльоту ще цілих дві години. - Я подивився на цифри, що мерехтіли на рукаві комбінезона. - Встигнемо!
   - Слухай, а як ми все це "згадуємо"? - Зося здивовано знизала плечима. - Адже нас через двісті років не буде?
   - Мабуть, ми "вписалися" в когось зі своїх нащадків. Тому і згадуємо те, що пережили, вірніше, переживуть вони. - Припустив я. - А взагалі, яка нам різниця?! Біжимо до ескалатора!
   Ми побігли до парапету, який виднівся попереду і огороджував весь ліс. На парапеті через кожні сто метрів були встановлені арки, від яких вниз, до міста, спускалися сріблясті труби. Увійшовши в найближчу трубу, ми встали на ребристу доріжку, натиснули кнопку на стіні і понеслися вниз. Кілька хвилин - і ми вийшли на одній з нижніх вулиць нового Катовіце. Серед величезного парку під покровом пірамід стояли будиночки-котеджі, по вузеньких вулицях-алеях снували перехожі, велокарети, гіроскутери і електросамокати. Весь інший транспорт з величезними швидкостями проносився десь над головами. Забравшись в вільну велокарету, ми, крутячи головами і розглядаючи місто, поїхали до центру.
   - Ой, дивися! Наш Сподек! - Побачила Зося попереду "літаючу тарілку". - Ні, це не наш...
   Новий "Сподек" був набагато більшим і виконаний не з бетону, а з якогось зовсім іншого матеріалу. Навколо нього ми не побачили ніяких спортивних майданчиків, зате за ним виявили велике, скляне на вигляд, поле, на якому стояли космобуси.
  514
   - Наш номер 117! Он він, біжимо! - Зося вистрибнула з велокарети і, схопивши мене за руку, скочила на транспортерну доріжку, яка повезла нас уздовж ряду космобусів.
   - Ваші квитки? - Зустрів нас стюард, коли ми зіскочили з доріжки біля великого корабля з номером "117".
   - Будь ласка! - Ми з Зосею простягнули для сканування свої зап'ястки.
   - Місця 7 і 8! Проходьте будь ласка. - Перевіривши зап'ястки сканером, стюард пропустив нас до салону.
   - Це що, в нас чипи імплантовані? - Прошепотіла Зося, сідаючи в крісло з номером 7.
   - Так, і всі операції проводяться через них. - "Згадав" я. - Ніяких грошей, ніяких карток, ніяких квитків - все - через особисті чипи.
   - А чому ж він про квитки питав?
   - Напевно, просто такий вислів залишився.
   - Увага! Просимо всіх пасажирів задіяти декомпресійні програми! - Пролунав голос під стелею.
   Я, не замислюючись, натиснув червону кнопку на підлокітнику свого крісла. Крісло прийняло майже горизонтальне положення і змінило форму, підлаштовуючись під особливості мого тіла. Знизу з нього виповзло щось схоже на теплу суху медузу і обволокло мене з усіх боків.
   Перевантаження були так собі, нічого страшного. Ну, злегка втиснуло у м'яке крісло. Ну, злегка стиснуло з усіх боків, ну, закрилися очі і стало трохи важче дихати... Зате потім! Космобус розвернувся так, що ми опинилися підвішеними в кріслах над земною кулею. Чи то Земна куля опинилася над нашими головами. Під весь час польоту до космічного готелю "Орбіта" ми насолоджувалися видом Землі з її морями і материками, з хмарами і циклонами, що зароджувалися на наших очах.
  515
   - Дивись! В Антарктиді з'явилися вільні від льоду ділянки! - Помітила Зося.
   - І Гренландія стала знову зеленою, як за часів вікінгів!
   - А в Сибіру з'явилося величезне море!
   - І Середземне море якесь не таке... А, зрозумів! Воно ще більше з'єдналося з Чорним!
   Раптом Земля стала уходити з нашого поля зору. Космобус повернувся, показуючи нам готель "Орбіта". Готель складався з циліндричних секцій, з'єднаних між собою стикувальними камерами.
   - Перед вами - міжнародний космічний готель "Орбіта"! - Пролунав голос з-під стелі. - Знаходиться він рівно посередині відстані від Землі до Місяця. Спочатку була змонтована всього одна секція з двома стикувальними камерами, потім до неї прибудували другу секцію - теж з двома камерами і так далі, поки готель не придбав нинішнього вигляду. На сьогоднішній день готель складається з двадцяти п'яти секцій і вісімнадцяти стикувально-перехідних камер. До кожної камери можна пристроювати нові секції, тому готель може розширюватися і далі. Проектувалася "Орбіта" так, щоб в екстрених випадках, кожну секцію можна було ізолювати, а людей евакуювати через найближчі стикувальні камери. Всі поверхні "Орбіти" покриті сонячними батареями, які постачають до готелю необхідну енергію...
   Поки голос розповідав про космічний готель, перед нами на чорному тлі космосу, розцвіченому яскравими зірками, розвертався сріблясто-бузковий металевий комплекс, схожий на два розташованих паралельно хреста, з'єднаних між собою перпендикулярними секціями в кожній стикувальній точці.
   - Гостьові каюти займають чотирнадцять секцій: всього по шість кают на дві особи в кожній секції. Таким чином, готель може прийняти сто шістдесят вісім гостей, які прилітають на таких же, як наш, космобусах, плюс тридцять осіб персоналу.
  516
   У цей час наш космобус облітав навколо "Орбіти", щоб ми могли роздивитися готель з усіх боків.
   - Як ви помітили, кожен космобус розрахований на дванадцять чоловік. Нас тут - десятеро: вісім пасажирів, стюард і пілот. Вільні місця необхідні згідно техніці безпеки. В екстреному випадку ви можете бігти до найближчої стикувальній камери і сідати у будь-який космобус. Але думаю, що нічого поганого не станеться і через десять днів вас всіх доставлять на Землю цими ж космобусами. А на зміну вам сюди прилетять нові пасажири. Кожен космобус разом з пасажирами привозить необхідний запас продуктів. А тепер приготуйтеся до стикування!
   Почулися низькі гудки: "Бу-бу-бу!", невеликий інтервал і знову: "Бу-бу-бу!". Пілот розвернув апарат так, що ми побачили величезний диск Місяця, поцяткований кратерами. Поки ми милувалися Місяцем, сам момент стикування залишився для нас непоміченим. Нарешті, голос дозволив нам натиснути зелені кнопки і вивільнитися з крісел. У повній невагомості ми попливли до виходу.
   В стикувально-перехідній камері теж була невагомість, але коли ми вийшли з неї в коридор, там була невелика гравітація.
   - У коридорах секцій можна ходити і по підлозі, і по стелі. - Оголосив стюард, почекавши, поки ми всі вийдемо з камери. - Системи гравітації розташовані під пішохідними панелями.
   Ми так і вийшли: одні стояли "на підлозі", інші - "на стелі". Тільки от незрозуміло було, що називати підлогою, а що стелею. Щоб не заблукати, втративши орієнтацію, на пішохідних поверхнях були намальовані стрілки, що вказували напрямки до всіх необхідних приміщень.
   - Зараз ми знаходимося в службовій секції Љ1, ваші каюти знаходяться в житловій секції Љ6. Найближчі від вашої секції стикувальні камери - Љ2 та Љ6. Прошу слідувати за мною.
  517
   Ми вийшли ще в одну перехідну камеру, а з неї - в нашу секцію. Вісім пасажирів з нашого космобуса розмістилися тут у п'яти двомісних каютах. Каюти стюарда і пілота опинилися в перпендикулярній до нашої секції Љ7. Нам з Зосею дісталася друга каюта, перша поки залишалася вільною.
   Перш, ніж залишити нас, стюард пояснив:
   - Нагадаю, що на сьогоднішній день космоотель "Орбіта" складається з двадцяти п'яти секцій. З них - чотирнадцять секцій займають житлові каюти, і чотири секції містять в собі службові приміщення, інженерні служби, приміщення для обслуговуючого персоналу і інженерів-пілотів. Ще в чотирьох секціях влаштовані сади, одна облаштована як водойма з пляжем та спортивними тренажерами, одна - їдальня, одна - зал зібрань та розваг. Вся необхідна інформація про готель знаходиться на флешках, які лежать на столиках ваших кают. Флешку можна вставити в комір, щоб задіяти програму індивідуального гіда. Розташовуйтеся в своїх каютах, оглядайтеся, відчувайте себе, як вдома! Рівно за годину у нас буде обід! - І він пішов.
   Натиснувши кнопку в стіні коридору біля цифри "2", ми з Зосею увійшли до своєї каюти і двері за нами плавно закрилися. Каюта була невеликою, всього два на два метри. Бічні стінки представляли собою два ліжка, подушки і ковдри з яких на підлогу не падали.
   - Гравітація на кожній поверхні! - Доторкнулась до ліжка Зося і тут же комфортно вляглася на бічній стіні.
   Зі стелі звисав цілком звичайний журнальний столик, на якому я побачив дві яскраві флешки. Я злегка підстрибнув, перекинувся у повітрі і встав на ноги біля столика на стелі.
   - Дежавю якесь... Здається, я вже колись стрибав на стелю... - Я взяв зі стола флешку і вставив її в комір свого комбінезона. Другу я передав Зосі, яка сіла на ліжку.
   - Цікаво, а душ і туалет тут є? - Покрутила вона головою.
   - Щоб задіяти санітарну кабіну, треба натиснути кнопку біля входу! - Одразу же відповів голос гіда з мікрофона коміра.
  518
   Добре, що вхід у номер був позначений білою фарбою! Інакше ми би, втративши орієнтацію, ні за що б його не знайшли! Поруч з білими дверима в стіні були втоплені дві кнопки - зелена і синя. Біля зеленої кнопки був намальований стилізований чоловічок, що вибігав у двері, біля синьої - душ.
   Я натиснув зелену кнопку і двері відсунулися вбік, відкриваючи вихід в коридор. Зося, простягнувши руку з ліжка, натиснула синю кнопку. Тут же з-під підлоги висунувся пластиковий напівпрозорий циліндр діаметром близько вісімдесяти сантиметрів. Телескопічні ніжки столика зібралися, притискаючи столик до стелі і поступаючись місцем циліндру. Частина стінки циліндра ковзнула, відкриваючи прохід.
   - Цур, я перша! - Вигукнула Зося і, скинувши з себе комбінезон, прямо з ліжка стрибнула в кабіну.
   Кабіна зачинилася.
   - І що далі? - Почувся з неї голос Зосі. - Де тут що?
   - Всі потреби життєдіяльності можна здійснювати стоячи в кабіні. - Пояснив голос гіда. - Для зручності радимо робити це під душем. Щоб задіяти душ, скажіть його назву будь-якою мовою.
   - Душ! - Сказала Зося і на неї з усіх боків кабіни полилися струмочки води.
   Через напівпрозорі стінки мені було видно лише її розмитий силует, але фантазія домалювала все необхідне. Тим більше, дещо я вже бачив...
   Хвилин через десять абсолютно суха Зося поступилася мені місце в кабіні.
   - Там після душа теплий вітер дме. - Повідомила вона, прикриваючись руками. - Тому рушники не потрібні.
   Коли з душу вийшов я, Зося вже знову була в комбінезоні. А я-то розмріявся... Довелося і мені одягатися.
   - Пішли на розвідку! - Розпорядилася Зося.
   Хоча мені хотілося романтичної близькості, довелося підкоритися. Гаразд, не все одразу!
  519
   Ми пройшлися по коридору довжиною близько восьми метрів. Написи на стінах вказували, що всього через один номер від нашого, знаходиться шлюзова камера, з якої можна потрапити до службової секції Љ1 і в житлові секції Љ9 і Љ12.
   - Що за плутанина?! - Обурилася Зося. - Чому номера так проставлені?
   - Мабуть, вони нумерувалися по мірі прибудови. - Припустив я. - Давай пройдемо в іншу сторону.
   Шлюзова камера в протилежному кінці коридору виводила до службової секції Љ7 та житлової Љ18. Ми помітили, що якщо житлові секції всередині мали довжину по вісім метрів і, в основному, розміщувалися в площинах обох "хрестів" готелю, то всі службові і громадські приміщення були довжиною дванадцять метрів і з'єднували "хрести" перпендикулярно їх площинам. Гід повідомив, що за вісімнадцятою секцією знаходиться садова секція Љ19.
   - Пішли, подивимося на цей дев'ятнадцятий сад. - Вирішила Зося.
   Сад виявився незвичайним. Внутрішній циліндричний простір довжиною дванадцять і діаметром шість метрів було засаджено трав'янистими і чагарниковими рослинами, в "тіні" яких, то там, то тут, прямо на стінках циліндра, стояли невеликі лавочки. Діаметрально розташовані колони, теж обсаджені рослинами, створювали видимість дерев. У самому циліндрі панувала невагомість, але кожна поверхня мала власну гравітацією, тож рослини, що росли хоч внизу, хоч вгорі, хоч на стінках, хоч на колонах, відчували під собою грунт і тяглися до невагомого центру. Тут були і брусниця, і червоні перчики, і кріп з петрушкою, і салат з селерою, і морквина з буряком...
   Політавши у невагомості між колон, оповитих виноградом, ми присіли на лавочку під розлогим кущем полуниці.
  520
   - Дивно, внутрішній діаметр секції всього шість метрів... - Замислилась Зося. - А ззовні вони виглядають набагато більшими.
   - Зовнішній діаметр кожної секції дорівнює дванадцяти метрам. Між зовнішніми сонячними панелями і внутрішніми перегородками знаходяться додаткові перегородки, між якими розташовуються прилади, обладнання, системи життєзабезпечення, інженерні комунікації і так далі. Зовнішня довжина горизонтальних секцій - десять, а вертикальних - чотирнадцять метрів. Діаметр перехідних стикувальних камер - чотири метри.
   - От бачиш, все зрозуміло! - Обійняв я Зосю за плечі.
   - Яка тут полуниця величезна... - Зося зірвала одну ягоду, розміром з яблуко і з задоволенням встромила у неї зуби. - Смачна! Спробуй!
   Я відкусив від її ягоди, посмакував, закривши очі, а потім, якось так ненавмисно, замість полуниці до моїх губ попалися Зосині губи...
   - Увага! Через десять хвилин почнеться обід! Просимо всіх, хто почув цей сигнал, зібратися в їдальні - секція номер чотири! - Прозвучало під самим вухом.
   Це був голос гіда-флешки з коміра. Виявилося, що в секції-їдальні діаметром шість метрів і довжиною дванадцять, цілком комфортно поміщається двадцять шість чотиримісних столів. Столи стояли по всіх стінках циліндричного приміщення, так що деякі пасажири висіли над нами вниз головами, а деякі сиділи на стінках, перпендикулярно нашому столу.
   Щоб не створювати скупченості, всі гості готелю "Орбіта" були поділені на дві великі групи, розведені в часі на дванадцять годин. Якщо для нашої групи зараз за місцевим часом було друга година дня, то у них - друга година ночі. Таким чином, і в їдальню, і в розважальні комплекси, і в сади ми потрапляли в різні часи.
  521
   За нашим столиком опинилися ще два хлопця - білявий студент-робоінженер з Пакистану на ім'я Капуррадж і афро-європейський дизайнер транспортних засобів зі Швеції, який представився Натом Кромлі. Я очікував появи офіціантів, але нічого подібного не сталося. Просто з центру кожного столу піднялося по таці, вже сервірованій на чотирьох. Кожному дісталося по тарілці картопляного пюре, по шматку консервованого м'яса з підливою, по порції салату зі свіжої зелені і по склянці зеленого соку з декількома плаваючими в ньому ягідками полуниці.
   - А щось інше можна замовити? - Голосно запитав Натан.
   - Ні. - Пролунала відповідь від стін. - Усі продукти на орбіту доставляються або в сухому, або в консервованому вигляді. Тільки зелень і фрукти ми вирощуємо самі. Пюре приготовано з сухого картопляного порошку, м'ясо - консервований кролик. Меню протягом усього вашого перебування в нашому готелі буде різноманітним, але на делікатеси вам розраховувати не варто. Через тиждень ви повернетеся на Землю, і зможете їсти там все, що захочете. А тут вам надається можливість спробувати саме космічну їжу. Смачного!
   Всі десять днів перебування на "Орбіті" нам нудьгувати не довелося: то купання в басейні, то заняття на тренажерах, то квести на орієнтацію в комплексі, то прогулянки по садах, кожен з яких мав абсолютно різну рослинність. А ще вихід у відкритий космос, відвідування секції управління, цікаві пізнавальні фільми, космічні ігри, знайомства і танці!
   Про танці в космосі хотілося б розповісти трохи докладніше. За правилами, танцювати в розважальному залі можна було тільки на "підлозі" і на "стелі". Гравітація в стінах відключалася. Ось ви танцюєте на "підлозі", раптом на пару секунд гравітація відключається, і всі пари злітають, перемішуючись посередині. Потім ви приземляєтеся на "стелі" і танцюєте з тим, хто опинився поруч. В кінці танцювального вечора ті пари, які примудрялися знайти один одного більшу кількість разів, отримували приз. За дев'ять днів нам з Зосею приз діставався цілих три рази!
  522
   Після обіду десятого дня ми з Зосею вирушили в басейн. всього басейнів в секції було три - один великий і два менші. Між ними на пляжних доріжках, виконаних "під пісок" і обрамлених штучним газоном, стояли крісла-лежаки і кілька тренажерів. Вода була і внизу, і з боків, і на стелі. Поверхня води повторювала циліндричні контури секції. Якщо в перші дні народу в басейнах було повно, то потім, з кожним днем кількість любителів поплавати постійно знижувалася. Зараз в секції нікого, крім нас, не було.
   Роздягнувшись, ми плюхнулися у найбільший басейн. Плавання в такому басейні швидше було схоже на повзання по мокрій поверхні. Пірнути або потонути в ній ніяк не вдавалося - сила тяжіння становила ледь чверть земної. Глибиною басейн був мені десь по пояс. Найцікавішою розвагою в басейні вважався біг по воді. Між гостями навіть влаштовували змагання: якщо гарненько розбігтися і продовжувати так само бігти по поверхні, то ноги не встигають потонути і ви, як Ісус, біжите по поверхні! Побігавши так деякий час, ми трохи поплавали, поки Зося не лягла на воду, як на матрац.
   - Все, мені так вже не цікаво! - Надули вона губки. - Хоч би маленькі хвилі були...
   - Басейн з хвильовими програмами знаходиться прямо над вашими головами! - Пролунав "голос".
   Треба ж! А ми про це раніше і не знали. Мабуть, тому, що людей було дуже багато.
   - Спробуємо? - Зося підстрибнула у воді, перекинулася в повітрі, і опустилася в басейн, який був на "стелі". - І де ж тут хвилі?
   - Треба пошукати якусь кнопку. - Приводнився я поруч з нею. - А, от!
   Я натиснув синю кнопку на бортику басейну і по його поверхні пішла короткі хвилі, як у калюжі, в яку кинули камінь.
   - І це все? - Зося була явно розчарована.
  523
   - Почекай, тут якийсь важіль... - Я злегка зрушив важіль вбік і хвилі помітно посилилися.
   - Ура! - Зося застрибала у хвилях.
   Я ще трохи зрушив важіль, і Зосю накрило з головою приблизно трьохбальною хвилею. Цей режим сподобався нам обом найбільше. Ми би пірнали і стрибали там до самої вечері, але нас перервали.
   - Інь-Ян! Інь-Ян! Інь-Ян! - Заклично і тривожно звучало з динаміків. - Терміново пройдіть в секцію управління!
   - Це нас, чи що? - Припинила стрибати Зося і закачалася на хвилі.
   - Треба перевірити. - Я повернув важіль на місце, припинивши хвилювання води в басейні, і почав вибиратися на сушу.
   Одразу же подув теплий вітерець, висушуючи наші тіла. Одягнувшись, ми поспішили до секції управління, причому дорогу нам вказували яскраві помаранчеві стрілки, які світилися у всіх коридорах.
   У залі зібрань секції управління нас вже чекала... інопланетна делегація! Три гуманоїди, які явно належали до різних космічних рас, виявилися повноважними представниками Міжгалактичної Конфедерації Вищих Розумів. Поки нам пояснювали, що хоча Земля ще й не прийнята до цієї Міжгалактичної Конфедерації, і що консультативні переговори про її вступ вже кілька років ведуться з ВООН (Всепланетна Організація Об'єднаних Націй), ми з Зосею розглядали інопланетян.
   Ми одразу же впізнали мрчіктуланця - зі схожими "шнурками" ми вже літали до їх міста-галактики на іншому кінці Всесвіту. Як і інші, він був дуже тонкий і довгий, в щільному сріблястому комбінезоні, з вигнутими у різні боки чотирма суглобами на кожній кінцівці, з довгою шиєю і гнучким на всі боки хребтом. На його голові з витягнутим черепом, великими очима, маленьким ротом і щілиною замість носа, від чола до хребта простягнувся гребінь з шкірястих наростів.
  524
   Стрункий, як скульптура давньогрецького атлета, одягнений в коротку туніку з незнайомої тканини, що переливалася ніжними відтінками, і шкіряні сандалі, двометровий чоловік з незвичайно прекрасним і натхненним обличчям виявився вихідцем із сусідньої галактики Андромеди. Його обличчя, обрамлене синяво-чорним кучерявим волоссям, спадаючим на плечі, було настільки правильним, що здавалося неможливим. Великі яскраво-зелені очі смарагдами сяяли з тіні подвійного ряду чорних вій. Витончений ніс здавався виліпленим з алебастру, а червоні, злегка вологі, чітко окреслені губи вимовляли слова так, що від них неможливо було відвести очей.
   Третім виявився марсіанин - на вигляд цілком звичайна людина зростом близько ста сімдесяти сантиметрів, з сірувато-блакитною шкірою, що, здавалося, світилася зсередини, але з рисами обличчя, несхожими ні на одну з земних рас. Високе чоло в нього переходило на потилиці в сіре з блакиттю волосся, зібране декількома защіпками в один хвіст, що спускався по спині аж до щиколоток. Великі очі без брів і вій сяяли ультрамарином, а яскраву посмішку не можна було назвати білозубою, тому що замість зубів у нього були дві суцільні кістяні пластини. Овал обличчя був майже ідеальним, без вилиць, які б випирали, надбрівних дуг і підборіддя. Атлетичний торс, який закінчувався дуже тонкими ногами, взутими в повстяні капці на товстій метало-пластиковій підошві, був обтягнутий сріблясто-зеленим комбінезоном. Незважаючи на незвичність, весь його вигляд сприймався красивим.
   Виявилося, що на околицю нашої галактики завітали Крони*.
   Всі гуманоїди нашого Всесвіту до цього вважали Кронів просто вигадкою. Згідно з давньою легендою, саме вони колись дуже давно засіяли весь Всесвіт життям. А засівали вони його для того, щоб їсти.
  _____________________________________________________
   * Про Кронів можна прочитати в моїй фантастичній повісті "Делікатеси".
  525
   Перебуваючи на немислимо високій для всіх наступних цивілізацій Космосу стадії розвитку, вони вважали все живе своїми кормовими стадами. Протистояти їм могли лише об'єднані зусилля Міжгалактичної Конфедерації Вищих Розумів. Щоб захистити людей від Кронів, було вирішено достроково прийняти людство до Міжгалактичної Конфедерації.
   - А до чого тут ми? - Задала цілком резонне питання Зося.
   - Ви є носіями Міжгалактичного Ключа Інь-Ян, подарованого вам у доісторичному минулому андромедцями. - Красиво і урочисто пояснив андромедець. - Протягом багатьох століть ви поповнювали ноосферу Землі необхідними для досягнення Порога Розумності знаннями. Тепер ви повинні активувати свої каблучки, щоб знання з ноосфери стали доступними для всіх людей. Тільки тоді людство зможе переступити через поріг.
   - Це буде ніби інтелектуальним щепленням. - Пояснив сіруватий марсіанин. - Спочатку боляче і некомфортно, але
  потім для всіх людей відкриються нові горизонти і можливості.
   - Якщо ви готові, з'єднайте свої каблучки і повторюйте за нами! - Встав зі свого місця мрчиктуланець.
   Всі три представники Міжгалактичної Конфедерації Вищих Розумів підняли руки вгору і урочисто почали:
   - Ми, Інь і Ян Землі...
   - Ми, Інь і Ян Землі... - Почали повторювати ми.
   - Міжгалактичним Ключем відкриваємо вселенські знання для людей і інших розумних на Землі!
   - ...і інших розумних на Землі! - В один голос повторювали ми з Зосею.
   - Відтепер земляни переступають поріг Розумності і приймаються до Міжгалактичної Конфедерації Вищих Розумів!
   - ...Вищих Розумів! - Закінчили ми.
  526
   - Вітаємо Вас! - Усміхнувся, розслабившись, марсіанин. - Тепер ми разом зможемо боротися проти Кронів.
   Усі присутні почали обмінюватися дружніми рукостисканнями, посмішками, поплескування по спинах, поглажуваннями по головах і іншими прийнятими у Всесвіті жестами доброзичливості.
   - А ці Крони... - Раптом зупинився я. - Вони теж прийняті до Міжгалактичної Конфедерації?
   - Ні, вони стоять набагато вище наших розумів. Вони поза Конфедерацією. Вони всіх нас вважають своєю їжею...
  ***
   ...І тут ми з Зосею прокинулися у своїх гипно-капсулах. Прозорі кришки відкрилися і я, абсолютно голий, вибрався назовні. Голограма мумії вже зникла, навколо нікого не було. Зося від усього пережитого в майбутньому почала дрижати. Я обійняв її, щоб заспокоїти і... Поцілунок за поцілунком, за обіймами пестощі незабаром переросли у повну близькість просто в Зосиному саркофазі...
   Через деякий час, коли ми вже мирно відпочивали, в склепі раптом почулися чиїсь кроки. Наспіх вдягнувшись, ми встали біля пульта і тут побачили... гномів. Звичайнісіньких казкових гномів. Вони були в щільних колготках, оксамитових жилетках, застебнутих на один гудзик поверх сорочок, шкіряних туфлях з великими пряжками, і у високих ковпаках різного кольору. Зріст їх не перевищував сімдесяти сантиметрів. Не звертаючи на нас уваги, вони вимітали з кутів пил маленькими мітлами, витирали ганчірочками саркофаги, протирали пульт управління машини часу...
   - А я нітрохи й не дивуюся. - Тихенько сказала Зося. - Ну, подумаєш, гноми! Ми й не таке бачили!
   - У порівнянні з літаючими тарілками і інопланетянами гноми, звичайно, виглядають набагато звичайнішими. - Погодився я, відступаючи вбік від працюючого гнома. - Але якось не до місця.
   - До місця, до місця! - Підморгнув нам гном у смугастому червоно-зеленому ковпаку і бордовій жилетці. - Ми для того тут і живемо, щоб утримувати все це в повному порядку.
  527
   - А... - Почала було Зося, але гном її перебив:
   - А вам пора до університету! Невже забули? Геть, не заважайте нам працювати!
   - Ходять тут всякі, пил розносять... - Відсунув мене вбік інший гном.
   Ми з Зосею перезирнулися і взялися за руки.
   - В універ? - Запитала Зося.
   - В універ! - Кивнув я головою.
   І ми пішли до виходу.
   Вже на підході до університету, у мене знову з"явилося відчуття дежавю. Навколо все так і рябіло перед очима.
   - Таке враження, що це вже відбувалося... - Задумливо пробурмотіла Зося.
   Долаючи це дивне, тягуче дежавю, ми переписали свої розклади, потім склали розклад додаткових факультативів. А коли звірились, то виявилося, що всі додаткові заняття ми вибрали абсолютно однакові.
   - Кльово! - Вигукнув я. - Все слово до слова! Наче ми списували одне у одного!
   - Точно! Все збігається і за напрямками, і за часом! Тепер на всіх додаткових заняттях ми будемо разом!
   - І у нас навіть залишився вільний час - з четвертої до дев'ятої вечора у вівторок та четвер!
   - І два вихідних! - Додала Зося. - А чим ми будемо займатися у цей вільний час?...
   І тут нас оповило перлиновим туманом...
  Стоп!
  Чим далі ви заглядаєте у майбутнє,
  тим воно стає розмитішим і невизначенішим.
  Тому треба повернутися.
  
  Повернення-1:
   Повертайтеся на сторінку 206 до пункту "Повернення-2" розділу Љ13 "Ребро-Ребро".
  
  528
  Розділ 34. Рівень-3. Ребро-Ребро-Решка.
   Нахилившись, я почав нишпорити під ногами. "Якщо випаде решка - піду додому, якщо орел - піду бродити містом, а якщо ребро - повернуся у склеп до машини часу" - подумав я. Лише коли туман розвіявся, я знайшов монетку далеко осторонь, лежала вона цифрою "3" догори. "Значить, піду додому" - погодився я з монеткою.
   Заснути мені довго не вдавалося, перед закритими очима миготіли події останніх днів. Коли ж заснув, у мене все перемішалося. Спочатку в перлиновому тумані я на літаючій тарілці ганявся за старенькою-стрілочницею. Потім, ставши невидимкою, по всьому Катовіце розшукував Зосю, стикаючись то з агресивними байкерами, то з живими муміями в склепі, то з якимись маленькими чоловічками в підземеллях під містом. Час від часу до моїх пошуків підключалися Зосині батьки, а папа Кшиштоф казав:
   - Якщо з Зосею щось трапиться, я тебе з-під землі дістану!
   Зосі ніде не було. Нарешті, в темному дрімучому лісі до мене з дерева злетіла сова і сказала:
   - Гаразд, допоможу тобі! - Вона опустила на мою долоню дві простеньких каблучки і полетіла геть.
   Затиснувши каблучки в кулаці, я ліг під розлогою смерекою, згорнувся калачиком і заснув. Тепер мені снилася тільки Зося. Вірніше, я, Зося і море кохання...
  ***
   - Янек, вставай! На тебе чекають великі справи! Янек... - Як завжди розбудив мене вранці будильник.
   Я відкрив очі і потягнувся. У моїй руці виявилися затиснутими два простеньких золотих обідка. "Не зрозумів!" - подумав я - "Яким це чином каблучки зі сну з'явилися у мене наяву? Може, я ще сплю?" Я почав себе щипати - було боляче, але каблучки не зникали. Сівши на ліжку, я вирішив роздивитися їх уважніше. На внутрішніх сторонах обох кілець був вигравіруваний знак "Інь-Ян" і написано: на більшому - слово "Ян", а на меншому - слово "Інь". Я приміряв більшу каблучку - вона виявилася мені впору. "А це для Зосі!" - подумав я і помчав у душ.
  529
   Наспіх перекусивши, я відправився до Зосиного дому. На одному диханні, без ліфта, злетів на третій поверх і натиснув дзвінок квартири 62.
   - Чого це ти так дзвониш? - Вийшла у домашньому халатику Зося. - Лежу собі, нікого не чіпаю, сплю, дивлюся прекрасні сни, а тут... Якби батьки не поїхали, ти б їх перелякав.
   - Зосінька! - Упав я перед нею на коліно. - Ось! - І я на долоні простягнув їй каблучку.
   - Очманіти! А чи не занадто рано? - Здивовано підняла Зося брови.
   - Вже дев'ята година! - Вигукнув я.
   - Я маю на увазі: чи не занадто рано взагалі? Адже ми знайомі лише три дні. - Зося взяла каблучку і, покрутивши в руках, приміряла.
   - Мені здається, що ми знайомі вже цілу вічність! - Вигукнув я. - Зосінька, я тебе дуже кохаю!
   - Таке відчуття, ніби я все життя її носила... - Розглядала Зося свою руку з каблучкою.
   - Зосінька, ну дай відповідь! Хіба ти не відчуваєш того ж, що і я?! - Обхопив я її ноги руками.
   - Я, може, ще більше відчуваю! - Вигукнула Зося. - Але треба ж себе у руках тримати! Хоча б на порозі...
   Я вже підвівся, схопив Зосю в обійми і почав пристрасно цілувати. Зося зробила кілька слабких кроків у квартиру і штовхнула за моєю спиною двері. Її халатик зісковзнув на підлогу, я підхопив Зосю на руки і кудись поніс, а там...
   Схаменулися ми годині об одинадцятій.
   - Хочу їсти! - Заявила Зося на мою чергову спробу втопити її в своєму поцілунку, і втекла в душ.
   Я пішов на кухню. Поки Зося приводила себе в порядок, я знайшов у холодильнику залишки вчорашньої вечері, сир, яйця, розпочату банку консервованих ананасів і спорудив з усього цього сніданок.
  530
   - Клас! - Застигла Зося на порозі кухні. - Як смачно пахне! А я тільки чайник вмію заварювати. Зараз! - І вона поставила на вогонь чайник.
   Поки чайник закипав, я встиг сполоснутися і одягнутися.
   За сніданком я запитав:
   - Чим будемо сьогодні займатися? Може, знову в склеп навідаємося?
   - Спочатку в універ! Я пообіцяла батькам, що сьогодні обов'язково перепишу розклад.
   - Добре. А потім?
   - А потім буде видно! - Зося завантажила посуд у посудомийну машину і натиснула кнопку.
   До університету ми йшли, взявшись за руки і постійно зупиняючись для поцілунків. Вже біля його огорожі в голові стало злегка паморочитися від якогось дивного відчуття.
   - Давай складемо загальний розклад додаткових факультативів... - Заговорив я так, ніби повторював слова за кимось невидимим.
   - ...щоб ходити на них разом. - Закінчила Зося те, що хотів сказати я. - Таке враження, що це вже відбувалося... - Вона зупинилася у задумі. - Я абсолютно точно знаю, що все обране нами співпаде і за напрямками, і за часом. Дивно...
   - Це дежавю. Нам здається, що це вже було. А може, і не здається. Може, це вже було або буде.
   - Давай перевіримо! - Труснула Зося головою. - Зараз розходимося і зустрінемося ось на цьому місці рівно через півгодини! Побігли!
   Звіривши складені окремо розклади, ми зовсім не здивувалися, що все, обране нами, збіглося і по днях, і за часом, і за напрямками. У число загальних інтересів потрапили "Історія філософії", "Традиції, культура і міфологія різних країн", "Теологічні, містичні і окультні уявлення різних народів", "Наукові тенденції ХХI століття", "Всесвіт, Простір, Час" і "Любов і шлюб в історії людства".
   - Класно, тепер ми майже кожен день будемо ходити на заняття разом! А вільний час ми присвятимо собі і всьому незвичайному! - Підсумувала Зося.
  531
   Вільного часу у нас теж було достатньо - з четвертої до дев'ятої вечора два рази на тиждень плюс вихідні.
   - От зараз у нас саме і є вільний час! - Зрадів я, беручи Зосю за руку.
   Наші руки стикнулися каблучками, з них вискочили зелені іскри так несподівано, що ми з Зосею аж заплющили очі. А коли відкрили їх, то стояли не у дворі університету, а на березі моря. На наші ноги накотилася легка хвиля і вони, прямо у кросівках, потонули в розрідженому піску. Над головами скрикнула чайка. Простеживши за її польотом, ми побачили сліпучий білий пісок, який закінчувався за нашими спинами суцільною зеленню розлогих пальм і тропічних кущів.
   - Ми спимо? - Притиснувшись до мене, прошепотіла Зося.
   - Схоже... - Вщипнув я себе за руку. - Ой! Ні, здається, не спимо.
   - Значить, це звичайна телепортація. - Зося присіла і почала ловити хвилю рукою.
   - Звичайна?!
   - Ну, нітрохи не надзвичайніша за НЛО, антивид, зал саркофагів під землею...
   - Машину часу з інопланетянами і появу каблучок зі знаками Інь-Ян! - Закінчив я.
   - От бачиш! Знати б тільки, як це працює...
   - А давай потім розберемося? Спочатку треба скористатися наданою можливістю! - Я скинув одяг і побіг в море.
   Зося зробила так само. Ми плавали і загоряли із великим задоволенням майже цілий день. Потім, підкріпившись бананами і запивши їх прямо з пригорщі водою зі струмка, сіли на піску, обійнявшись, щоб помилуватися заходом. Нарешті, коли на небі стали з'являтися зірки, вирішили проаналізувати свою появу в цьому тропічному раю.
  532
   - Ми склали розклад, потім звірились. - Почала перераховувати Зося події, що передували нашій телепортації.
   - Потім відзначили, що у нас залишається купа вільного часу.
   - А потім ти мене поцілував.
   - Ні, я тільки збирався тебе поцілувати. Взяв за руку і раптом...
   - Посипалися зелені іскри! Точно! Аж очі закрилися!
   - А відкрилися вже тут.
   - Значить, треба зробити так само! Вставай! - Зося схопилася з трави, на якій ми сиділи.
   - Почекай! А раптом у нас вийде?
   - То й що?
   - І ми опинимося просто в центрі міста.
   - Ну?
   - Не одягнені.
   - Ов-ва! Тоді спочатку одягнемося! - І Зося почала вдягатися.
   Коли, одягнувшись, ми спробували повторити все, що робили до переміщення до моря, у нас нічого не вийшло. Правда, все ж таки блиснули дві маленькі іскорки від дотику каблучок.
   - Щось ми робимо не так... - Зося знову сіла на пісок. - Давай повторимо... Ми звірились, виявили купу вільного часу, ти взяв мене за руку...
   - Так, я ще розмріявся.
   - Про що розмріявся?
   - Ну, уявив, як було би здорово опинитися з тобою в якомусь романтичному місці... І щоб нікого навколо не було...
   - Отож! Напевно, ти представив щось на зразок цього місця?
   - Ну, так.
  533
   - Так... А давай-но візьмемося за руки і коли з'являться іскри, уявімо якесь місце.
   - Тоді треба домовитися про це місце. Бо нас може рознести в різні точки Землі, на різні материки чи...
   - Будемо уявляти склеп! - Рішуче заявила Зося. - Там нікого немає, отже, ми не звалимося кому-небудь на голову.
   Ми так і зробили: знову встали, взялися за руки, старанно уявляючи склеп з саркофагами інопланетян, а коли з каблучок замість іскор вирвалися два зелених променя, що з'єдналися в один, заплющили очі.
   Відкрили очі ми вже у знайомому нам великому підземному залі, витесаному у вугільному камені. В яскравому світлі освітлювальної кулі по периметру залу так само стояло дванадцять великих чорних саркофагів з прозорими кришками, під якими виднілися триметрові мумії інопланетян.
   Я одразу ж вирішив зробити те ж, що робили "шнурки" - став натискати камені-кнопки в стіні над їх узголів'ями. Як і вчора, прозорі кришки саркофагів почали підніматися і відкидатися на стіну за узголів'ями, в той час, як самі саркофаги, повільно змінюючи кут нахилу, наближалися до вертикального положення. Тут же на стінах над кожною з "мумій" засвітилися знаки, спіралями вписані в диски. Не чекаючи, коли вони добіжать до країв дисків, я сів за пульт і натиснув перший-ліпший важіль.
   - Янек! А якщо це не той?! - Вигукнула за моєю спиною Зося.
   Та було вже пізно. Всі мумії розплющили очі і дивилися на нас, щось кажучи незнайомою мовою.
   - Ой, мамочко! - Зося закрила обличчя руками і її каблучка раптом спалахнула зеленим світлом.
   "Мумії" застигли, злегка закинувши голови. Потім всі вони знову закрилися в своїх саркофагах і ті прийняли горизонтальне положення. Всі, крім однієї. Найближчий до нас саркофаг, хоч і закрився, але горизонтального положення не прийняв. Над ним виникло голографічне зображення живого "шнурка", яке раптом заговорило чистою польською:
  534
   - Код доступу отриманий! Запитуйте!
   - Про що питати? - Підвелася Зося навшпиньки до мого вуха.
   - Про що хочете! - Відповіла голограма.
   - А чому ви з нами розмовляєте? - Задав я перше питання, яке прийшло у голову.
   - Ви володарі каблучок Інь-Ян, які є міжгалактичним Ключем до всіх вселенських знань.
   - Та-аак?... - Зося намагалася взяти себе у руки. - А я думала, що це звичайні каблучки.
   - Нічого собі - звичайні! - Спалахнув я. - А телепортація?! Думаєш, ми просто так переміщалися в просторі?!
   - Ваші каблучки відкривають будь-які портали, переносячи носіїв у будь-яке місце Всесвіту. - Підтвердила голограма.
   - А... А чому ви такі величезні, а живі шнур..., тобто, мрчиктуланці всього лише двометрові? - Поцікавилася Зося.
   - Ми жили десятки мільйонів років тому, коли представники земної цивілізації тільки починали освоювати космос. - Відповіла голограма. - За цей час наші нащадки трохи подрібнішали.
   - Тобто, вже десятки мільйонів років тому ми виходили в космос? - Виструнчився я.
   - Не ви, а інші. Розумних видів на Землі було багато, але майже всі загинули. Ті люди не належали до виду Homo Sapiens. Вони називалися просто Люди.
   - А чому ж від них не залишилося ніяких слідів?! - Майже в один голос вигукнули ми з Зосею.
   - Залишилися. У всякому разі, один з таких слідів нещодавно виявив китайський місяцехід "Чан'є-4".
   - Що означає "Чан'є"? - Поцікавився я.
   - У перекладі з китайської це означає "нефритовий кролик".
   - А що цей кролик виявив? - Запитала Зося.
  535
   - Як і належить кролику, він виявив нору. Вивчаючи кратер Фон Карман на зворотньому боці Місяця, "Чан'є-4" провалився в яму, роздавив перекриття над нею, і опинився в приміщенні, заповненому кам'яними табличками, поцяткованими знаками, схожими на ієрогліфи. Зараз ці таблички намагаються розшифрувати. Звичайно ж, про цивілізацію Людей китайці нічого не знають, тому висунули кілька гіпотез. За однією з них, таблички завезені на Місяць прибульцями з інших планет, за іншою - вивезені для збереження з Землі в епоху, коли земляни володіли космічними технологіями.
   - А насправді? - Видихнула Зося.
   - Насправді це один з архівів, створюваний для нащадків перед загибеллю цивілізації Людей. Ніхто ж не думав, що загинуть усі, а нові види будуть розвиватися так довго.
   - А можна нам хоч одним оком... - Прохально склала Зося руки.
   - Вам можна все! - Пролунала відповідь. - Я допоможу вам відправитися на Місяць.
   - А можна спочатку чогось поїсти? - Спробував я заглушити "спів" свого шлунка. - У нас сьогодні був тільки сніданок і кілька бананів!
   - Ой, справді! - Зося подивилася на годинник. - Уже майже година ночі! Саме час підкріпитися!
   - Живильні брикети ви отримаєте, якщо натиснете жовту кнопку на пульті.
   - Тут немає жовтої кнопки! - Зося вже розглядала пульт.
   - Подивіться ліворуч, під панеллю.
   Я нахилився і заглянув під панель. Виявилося, що кнопок і важелів внизу було нітрохи не менше, ніж зверху. Зліва дійсно була маленька жовтеньких кнопочка. Як тільки я її натиснув, зі стелі на пульт впали два невеликих прямокутника. Розгорнувши фольгу, ми виявили в ній щось схоже на розтопку для каміна. Пахла "розтопка" цілком апетитно.
   - Це можна їсти? - Нерішуче запитала Зося.
   - Так. Тільки відкушуйте обережно - в середині знаходиться рідка субстанція.
  536
   За смаком "розтопка" нагадувала м'ясний пиріг, всередину якого налили апельсиновий сироп. Як не дивно, голод і спрагу брикети задовольнили майже миттєво.
   - Отже... - Зося дістала з кишені рюкзака носовичок і витерла руки. - Тепер можна і на Місяць!
   - Пройдіть до правої стіни і відкрийте нішу зі скафандрами! - Розпорядилася голограма.
   - Яка права стіна в круглій кімнаті? - Перепитав я, озираючись.
   - Просто праворуч від вас.
   Стіна виявилася рівною і гладкою, ніякої ніші в ній не було. Провівши по стіні рукою про всяк випадок, я намацав якийсь виступ. Під моїми пальцями виступ втопився у камінь, стіна від'їхала вбік і відкрила нішу з прозорими вертикальними циліндрами. Яких тільки скафандрів у них не було! І п'ятиметрові, і триметрові, і тонкі, як ковбаса, і широкі, як діжки. А забарвлень!...
   - Ваші скафандри знаходяться у другому ряду зліва. - Пролунав голос.
   - Тут ще й другий ряд є! - Зося розсунула циліндри зліва в сторони, і вони вільно роз'їхалися.
   У другому ряду стояли циліндри цілком людських розмірів. Як тільки я торкнувся долонею одного з них, його стінка-двері, як у душовій кабіні, провернулася, і я зміг дістати зеленувато-сірий комбінезон з маскою і трубками, прикріпленими ззаду до невеликого пухиря, схожого на горб.
   - Тобі цей скафандр буде малий. - Зося приклала скафандр до мене. - А от мені - саме впору! - І вона почала надягати комбінезон.
   Мені довелося пошукати костюмчик побільше, зате тепер мій комбінезон був чорно-бордовим. Голос голограми підказував нам, де треба розстебнути, як застебнути, куди приєднати трубки, як включити зв'язок і подачу повітря. Всього через двадцять хвилин ми стояли посеред залу саркофагів у повному обладунку, правда, з відкритими масками.
  537
   - А на скільки часу вистачить повітря в цих маленьких горбиках? - Поцікавилася Зося.
   - Повітря не просто стиснуте, воно навіть не скраплене. - Пролунала відповідь. - У "горбиках" знаходиться металізоване в космічних умовах повітря. Коли ви задієте програму, повітря поступово буде нагріватися і ставати газоподібним. Однієї заправки вистачає на шість годин.
   - А нам вистачить шести годин? - Занепокоїлася Зося.
   - Не вистачить. Тому ви візьмете з собою запасні контейнери. Вони знаходяться у днищах скафандрових циліндрів.
   Дійсно, днища циліндрів виявилися подвійними, а під кришками знаходилися запасні контейнери з металізованим повітрям.
   - Важкий! - Спробувала Зося підняти контейнер.
   - На Місяці він буде легшим.
   Прослухавши інструктаж як замінювати контейнери, ми допомогли одне одному прикріпити їх до поясних ременів за спинами.
   - Ми готові! - Заявила Зося. - Де наша ракета?
   - Ракета вам не потрібна. На Місяць ви потрапите за допомогою каблучок. Зніміть каблучки з пальців і підвисьте їх за скобу на грудях скафандра.
   Довелося знімати герметичні рукавички, а потім знову їх надягати.
   - Готово!
   - Зараз я вам покажу місце, куди треба переміщуватися, щоб ви могли його чітко уявити.
   Перед нами прямо у повітрі виник місячний пейзаж. Землі видно не було, Сонця теж. Темрява могла би бути повною, якби не зірки. Вони тут були такими ж, як на нашому небі, тільки більш яскравими. Небокраєм служила кромка кратера Фон Карман.
  538
   - Уявляйте саме це місце. - Напучував голос. - Інакше вам доведеться довго шукати провал до архіву. Від цього місця треба буде пройти двісті метрів строго по прямій. Тепер включить подачу повітря... Прикрутіть манжети на рукавичках... Загерметизуйте шоломи... Як дихається?
   - Нормально.
   - З'єднайте каблучки разом, уявіть місце, яке я вам показав і...
   ...і ми опинилися на Місяці. На дні кратера Фон Карман. Космічну темряву розсіювали лише зорі та ліхтарики на наших шоломах. Місячний грунт був покритий дрібним пилом, який піднімався невеликими хмарками при кожному кроці і тут же падав назад. Йти було легко, незважаючи на подвійний тягар контейнерів з повітрям. Рівно через двісті метрів ми опинилися на краю провалу.
   - А як ми туди спустимося? - Посвітила Зося вниз.
   - Стрибнемо!
   - Глибоко.
   - Тут сила тяжіння менша.
   - Ну, добре. - Подала мені Зося руку.
   Ми стрибнули разом і плавно опустилися в камеру на глибині двадцяти метрів. Жодної таблички з ієрогліфами в ній не було.
   - Китайці все забрали для розшифровки. - Розчаровано озирнулася Зося. - Що ж нам тут робити?
   - Будемо шукати! - Твердо відповів я і почав обмацувати найближчу стіну.
   Камера виявилася вирізаною в місячному грунті. Її стіни були оплавлені, як скло. У деяких місцях на них були вирізані незнайомі ієрогліфи. Під одним з таких написів я намацав виступ. Натиснув на нього і... стіна впала у порожнечу за камерою. По стінній плиті, як по містку, ми увійшли до яскраво освітленого коридору. Світло лилося звідусіль, його джерела ніде не було видно. Як тільки ми зійшли зі стіни на підлогу, як вона знову встала на місце.
  539
   Нізвідки почувся дивний голос. Він був трохи свистячим і якимось величезним, чи що. І абсолютно не зрозумілим.
   - Що це там говорять? - Повернулась Зося до мене.
   І тут наші кільця засвітилися блідим зеленуватим світлом. Як тільки це сталося, ми почули в своїх навушниках переклад:
   - Цей відсік архіву розгерметезовано. Пройдіть коридором до наступної камери. Цей відсік архіву розгерметезовано. Пройдіть коридором до насту...
   - Пішли! - Я рішуче попрямував вперед, Зося за мною.
   Коридор був довгим, з невеликим ухилом вниз. Ми йшли, йшли і йшли. На стінах коридору траплялися дивні схеми, підписані ієрогліфами. Все було зовсім незнайоме.
   - Ой! - Раптом зупинилася Зося, яка дивилася на протилежну сторону коридору. - Це ж динозаври!
   На стіні був зображений динозавр, схожий на тиранозавра, який управлявся з якимись приладами.
   - Невже ті земляни, які створили космічну цивілізацію, були динозаврами?!
   - Не може бути!.. Хоча, десятки мільйонів років тому саме вони царювали на планеті. Людей тоді бути просто не могло. - Задумався я. - Та й коридор для людей занадто великий.
   - Але ж "шнурок" сказав "Люди"?
   - "Люди" - це в перекладі на нашу мову. Думаю, так називають всіх розумних землян.
   - А може, і не тільки землян... - Зося вперлася в глухий кут і повернулася до мене, обіпершись на стіну.
   Я ледве встиг її схопити за руку - ця стіна теж падала, як і перша.
   - Прикольні у них тут двері... - Відновила свою рівновагу Зося.
   Ми увійшли до кубічної камери розмірами приблизно сім на сім метрів. Почулося тихе гудіння і, здається, ми поїхали, як на ліфті, вниз. Через кілька хвилин впала наступна стіна і голос, запропонувавши нам вийти в коридор, повідомив, що тепер ми можемо зняти шоломи.
  540
   - А може, це динозаврам можна знімати? А для нас повітря виявиться шкідливим! - Зося зупинилася в нерішучості.
   - Спробуємо! - Я розгерметизував шолом і зняв маску. - Цілком нормально... І каблучка так само світиться...
   - Ну, якщо каблучка... - Зося теж зняла маску. - А навіщо ми тоді тягли з собою додаткові контейнери з повітрям?
   - А хто ж знав, що тут щось збереглося? А раптом, це спорудження вже зруйнувалося б? - Йдучи новим коридором, розмірковував я.
   Коридор привів нас до величезного овального залу, по периметру якого були вирізані яруси прямокутних ніш. Всі ніші були заповнені кам'яними пластинками з ієрогліфами. Протилежна від нас стіна була на відстані приблизно з двадцять метрів. Склепінчаста стеля була метрів за п'ятнадцять над нами. У центрі залу стояв п'ятиметровий тираннозавр з кам'яною табличкою в руках. Він теж був кам'яним.
   Я підійшов до пам'ятника і моя каблучка випустила зелений промінь, під дією якого ієрогліфи на кам'яній табличці статуї динозавра спочатку скопіювалися в голограму, а потім перетворилися на звичайні літери, що зависли у повітрі.
   - "Історія нашої цивілізації" - Прочитав я.
   - І справді, на архів схоже... - Задерши голову до полиць під стелею, обходила Зося статую. - Скільки тут всього... Читати не перечитати...
   Я підійшов до найближчої ніші і направив промінь каблучки на першу-ліпшу таблицю. "Технічне оснащення рятувальної капсули космічного корабля" - прочитав я переклад першого рядка.
   - Невже вони всі загинули?! - В очах Зосі стояли сльози.
   - Думаю, що не всі. - Поспішив я її заспокоїти. - Якщо вони літали в космос, то, напевно, хтось полетів до інших планет. Може, їх було навіть багато тисяч... Уявляєш, сотні космічних кораблів з динозаврами на борту!..
  541
   - Ось тому археологи і знаходять так мало їх кісток! - Зраділа Зося. - Адже загинули тільки одиниці!
   - Ну, в усякому разі, не мільйони! - Погодився я.
   - Будемо читати?
   - Будемо. Тільки не зараз. Архів простояв тут мільйони років, простоїть і ще трохи. А ми будемо навідуватися і поступово читати те, що нам буде цікаво.
   - Мені все цікаво!
   - Мені теж. Та на сьогодні, думаю, вражень і так достатньо. Давай повернемося на Землю.
   Герметизувати скафандри вже не було необхідності. Ми просто телепортувалися у склеп, зняли скафандри, помістили їх в циліндри і закрили гардеробну нішу.
   На поверхню біля каменя ми вибралися вже на світанку. Сповнені вражень, ми мовчки йшли по безлюдних алеях парку, потім по вулицях, на яких почали з'являтися поодинокі перехожі, піднялися по сходах на третій поверх мого будинку і увійшли до квартири. Як у трансі, разом прийняли душ, з'їли по холодній сосисці з холодильника і лягли на диван у вітальні. Мабуть, ми заснули. А коли прокинулися, за вікном був яскравий сонячний день, на годиннику - пів на четверту, а на журнальному столику перед диваном лежала кам'яна табличка з ієрогліфами.
   - Почитаємо? - Простягла Зося руку до таблички.
   І тут нас огорнуло перлиновим туманом...
  Стоп!
  Такі далекі подорожі, навіть віртуальні,
  погано позначаються на психіці,
  пора би повернутися.
  
  Повернення-1:
   Найближчий пункт вибору нового напрямку знаходиться на сторінці 206 в пункті "Повернення-2" розділу Љ13 "Рівень-2. Ребро-Ребро".
  542
  Розділ 35. Рівень-3. Ребро-Орел-Орел.
   Я проспав без сновидінь до самого ранку, поки своїм звичайним "Янек, вставай! На тебе чекають великі справи!" мене не розбудив будильник. Вийшовши з ванної і натягуючи шорти, я раптом у себе під ногами побачив монетку. Мабуть, вона випала з кишені, коли я вчора роздягався. Лежала вона пірамідкою, тобто "орлом" вгору... Тільки я поклав монетку до кишені, як зателефонувала Зося:
   - Янек! Ти вже встав?
   - Так, саме подумав про тебе.
   - А у мене батьки у відпустку поїхали, до Чорногорії! На цілих десять днів! Давай до мене! Тільки скоріше, я їсти хочу!
   - Тоді я спробую до тебе портанутися за допомогою каблучки!
   Я уявив двір біля Зосиного будинку... і опинився в дерев'яному будиночку на дитячому майданчику. З диким м"явом від мене кинулися навтьоки дві кішки, які ховалися тут від можливих небезпек. "Взагалі-то, переміщатися треба би з антивидом." - подумав я. - "Добре, що мене в будиночок занесло, а якби прямо на вулицю, серед перехожих?" Вибравшись з будиночка, я обтрусився і, як ні в чому не бувало, увійшов в Зосин під'їзд. По сходах я вирішив піднятися пішки і зустрів по дорозі лише одну жінку з великим собакою. Не встиг я підійти до дверей шістдесят другої квартири, як вони відчинилися і мені на шию кинулася Зося:
   - Ура! Янек! А я тебе просто відчула! Ось так і представила, як ти руку до дзвінка протягуєш!
   Я опустив завислу у повітрі руку на спину Зосі, але вона вивернулася і, схопивши мене за іншу руку, затягла до квартири:
   - А чому ти прямо у квартиру не перемістився?
   - Боявся що-небудь зачепити, я ж поки погано у твоїй квартирі орієнтуюся.
   - Ну, тоді швиденько озирнися і біжимо в кафе! Я просто вмираю від голоду!
  543
   - А навіщо в кафе? Якщо вмираєш, то давай самі щось приготуємо. Продукти у тебе якісь є?
   - Щось у холодильнику завжди є. Але я готувати не вмію. Мені батьки грошей на кафе залишили.
   - Йдемо на кухню! Проведу для тебе майстер-клас з приготування сніданків!
   Провівши розвідку в холодильнику, я виявив залишки вчорашньої вечері, розпочату банку консервованих ананасів, пару помідорів, одну сардельку і шматок сиру. Зося, яка стояла в дверях кухні, поки я все це діставав, підійшла до столу.
   - Я таке їсти не буду.
   - А тебе ніхто і не змушує. Зараз ми приготуємо піцу "а ля що попало". Де у тебе сковорідка?
   Зося подала сковороду. Я поставив її на плиту і виклав тонким шаром вчорашні макарони.
   - Кетчуп! - Як хірург медсестрі наказав я Зосі.
   В мою руку лягла упаковка кетчупу. Я вичавив кетчуп поверх макаронів і гарненько його розмазав.
   - Сарделька! - Порізавши сардельку, я виклав її другим шаром.
   - Ананаси! Помідор! - "Піца" набувала все більш презентабельного вигляду.
   - Вогонь! - Розпорядився я, і Зося запалила конфорку.
   Потерши на все це сир, я накрив сковороду кришкою.
   - Кілька хвилин, і все буде готово! - Сів я на стілець.
   - А я вмію чайник ставити! - Схаменулася Зося і стала набирати в чайник воду. - А ще розчинну каву заварювати!
   Поснідавши і відправивши посуд у посудомийну машину, ми перейшли до вітальні і сіли на диван.
   - Клас, тепер і бігти нікуди не хочеться. - Зося блаженно відкинулася на спинку.
   Не знаю, як так вийшло, але спочатку обійми перетв