Гайдученко Галина Викторовна : другие произведения.

ПадIння

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    - А-а-а-а !!! - Репетувала я на все горло, падаючи у безкiнечнiсть головою вниз. Десь на задвiрках свiдомостi неорганiзованим натовпом тупцювали думки, видiлити та упiзнати якi в мене не виходило, але загальний сенс їх був таким, що колись, до падiння, я десь жила. "Найстрашнiше при падiннi - це гепнутися на дно!" - з гаслом-транспорантом вийшла наперед головна думка. - "Тим бiльш, коли падаєш вниз головою" - визирнула з-за неї ще одна ...
  
  ПАДIННЯ
  ОПОВIДАННЯ
  (25 жовтня 2019 року)
   - А-а-а-а!!! - Репетувала я на все горло, падаючи в нескiнченнiсть головою вниз.
   Через деякий час кричати втомилася, горло захрипло, довелося замовкнути i падати мовчки. Скориставшись тишею, якось нерiшуче i потихеньку почав включатися мозок. "Скiльки часу я отак падаю?" - прошелестiла перша думка. Вiдчуття часу кудись зникло, але здається, це тривало досить довго. "Все наше життя - падiння" - звiдкись з'явилася думка, обведена рамочкою. Я вчепилася за неї i падiння трохи сповiльнилося. "Отак летиш, летиш у невiдомiсть, а коли i куди впадеш - невiдомо... Але ж i в життi теж так: живеш собi, живеш, а коли помреш - нiхто не знає... Стоп, а в якому це життi?" - падiння ще трохи сповiльнилося. Десь на задвiрках свiдомостi неорганiзованим натовпом замиготiли думки, видiлити й упiзнати якi не виходило, але загальний сенс був таким, що колись, до падiння, я десь жила. "Найстрашнiше при падiннi - це гепнутися на дно!" - з гаслом-транспорантом вийшла наперед головна думка. - "Тим бiльше, коли падаєш вниз головою" - виглянула з-за неї ще одна. Думки неслися вгору, а вiд них повз мене спускалися нескiнченно довгi, тонкi, як павутина, нитки.
   "Припустимо, падiння - це таке життя", - почала я мiркувати, здуваючи вiд себе кiлька ниток, якi плуталися перед очима. "Ну, i чим же менi в цьому життi зайнятися?" - я спробувала роздивитися що-небудь по сторонах, але швидкiсть падiння була настiльки великою, що все зливалось у суцiльний сiрий тунель. "Коли намагаєшся розгледiти номер машини, яка несеться назустрiч, це не вдається, а коли дивишся на ту, що тебе обганяє, все чудово видно" - пролетiла нова думка. - "Треба би менi перевернутися, щоб не падати вниз головою". Як це зробити, було незрозумiло.
   "Для початку треба зрозумiти, що ж я таке?!" - я заплющила очi i спробувала уявити себе. Вийшов якийсь млинець чи навiть пряник з очами на опуклiй сторонi, яка i була спрямована до дна нескiнченного тунелю. "А якщо я не зможу перевернутися?! Так i гепнусь об пiдлогу очима!.." - ця думка була вже майже панiчною. Почавши в панiцi крутитися на всi боки, я нарештi перекинулася. Тепер стiнки тунелю неслися вгору, причому вони виявилися не просто сiрими, на них вiдбувалося чергування яскравих спалахiв з абсолютно чорними дiлянками. "День i нiч - доба геть..." - подумала я - "Цiкаво, а скiльки часу тут триває доба?" - i я почала вiдраховувати секунди: "Один, i два, i три, i чотири..." Виявилося, що мiж спалахом i чорнотою проходить в середньому п'ятнадцять секунд, мiж чорнотою i черговим спалахом - теж п'ятнадцять. "Отже, доба тут триває тридцять секунд, тобто пiвхвилини... А де це "тут"?"
   Я заплющила очi, зосередилась i спробувала розчепiрити хоч щось, щоб ковзаючи по стiнках тунелю трохи пригальмувати. З мене-пряника витягнулося безлiч нiжок, як у павука. Цi нiжки витягнулися в усi боки, випустили присоски i стали ковзати по стiнках тунелю. Падiння трохи сповiльнилося, тепер "доба" тривала близько п'яти хвилин, давши бiльш чiтку картину. Виявилося, що яскравi спалахи - це освiтленi боковi тунелi, а чорнi промiжки - абсолютно темнi проходи. "От би зачепитися хоч за один iз них i видертися..." - подумала я, напружуючи всi сили. Чотирма нiжками менi вдалося зачепитися за край одного зi свiтлих тунелiв. Пiдтягнувшись, я змогла у нього зазирнути. Вiн був не довгим, всього близько десяти метрiв, а далi простягалося море. Провисiти на краю цього тунелю вдалося всього двi хвилини, потiм мене щось виштовхнуло i я, зiсковзнувши, знову полетiла у прiрву. Так, чiпляючись i зiсковзуючи, менi вдалося заглянути ще в кiлька тунелiв. У темрявi не було видно нiчого, а в свiтлих тунелях однi краєвиди змiнювалися зовсiм iншими. "Як паралельнi життя" - промайнуло в головi, коли я зiрвалася в черговий раз. "Падiння - це таке життя. Падаєш, поки живеш. Найстрашнiше - це впасти. Так само, як i померти. А поки я не впала, треба жити i радiти!" - нитки вiд думок тепер падали прямо менi на очi, доводилося вiдсовувати їх лапками. "Фу, як незручно бути пряником або павуком! Були б у мене руки!... Стоп! А що таке руки? Це зовсiм не те, що ноги! Ноги внизу, ними ходять. А руки - вгорi, ними можна щось робити!" - Виходило, що до падiння я десь жила i при цьому була не павуком, а кимось з руками i ногами.
   "Треба би згадати, хто я... Але поки буду згадувати, можу i на дно впасти... А чим, власне, тут ще можна займатися? Чому б у собi й не покопатися?.." - I я почала посилено ворушити шестерiнками в мозку, намагаючись згадати, хто я така (саме "така", а не "такий"!) i чому кудись падаю. Спочатку я закрила очi, щоб чергування спалахiв та "чорних дiрок" не вiдволiкало вiд спогадiв, i спробувала уявити себе. В головi виник портрет стрункої молодої жiнки з каштановим волоссям i блакитними очима. "Ага! Я людина!" - промайнула перша радiсна думка. - "Тодi чому ж я схожа на павука?" Я поворушила кiнцiвками, але тепер це були двi руки i двi ноги. "Напевно, на павука я була схожа, поки себе не впiзнала!" - здогадалася я.
   Зосередитися на подальших спогадах заважав шум. Спочатку я намагалася вiд нього абстрагуватися, але вiн все одно заважав. Тодi вирiшила прислухатися i зрозумiти, що вiн означає. Серед шуму вгадувалися свист повiтря, що мчало повз мене, безперервний гул знизу, якiсь схлипи незрозумiло звiдки i щось ритмiчне зверху: три звуку поспiль - невелика пауза, знову три звуку - знову пауза. "Що там внизу гуде?" - подумала я i спробувала зосередитися на цьому безперервному гудiннi - "Щось воно менi нагадує... Десь я вже це чула..." Я закрила очi, спробувала вiдкинути вiд себе всi звуки, крiм гудiння знизу i поступово почула:
   - А-а-а-а!!!
   "Згадала! Це ж я так кричала спочатку!.. А чому я продовжую це чути? Мабуть, тому, що я летiла головою вниз i кричала вниз, а тепер перекинулася, а крик залишився знизу. Але тодi виходить, що я лечу зi швидкiстю звуку?!.. Якщо швидкiсть звуку в повiтрi становить 1191,6 кiлометрiв на годину, то вiдстань мiж двома свiтлими тунелями в такому випадку... Майже десять кiлометрiв!!! Це скiльки ж сотень кiлометрiв я вже пролетiла?... Нi, не може бути! Мабуть, туди впав хтось передi мною й досi кричить. Треба б крикнути йому, щоб замовк..." - Я хотiла було крикнути, але нитки вiд думок уже повнiстю обплутали мою голову. Я почала прибирати їх з обличчя, скручуючи тоненькi ниточки в одну мотузку. Зiбравши їх в єдиний пучок, я раптом помiтила, що пролiтаю вздовж цiєї мотузки вже значно повiльнiше. Тепер мiж яскравими тунелями-спалахами проходило бiльше двох хвилин, а iнодi менi вдавалося навiть зависнути на кiлька секунд на одному мiсцi. "Ов-ва, здорово!" - з захопленням пригальмовувала я бiля свiтлих тунелiв i розглядаючи тамтешнi краєвиди - "От впораюся iз завданням i присвячу все життя-падiння дослiдженню рiзних свiтiв... Стоп! А яке у мене завдання?.. Ах, так, треба крикнути комусь внизу, щоб перестав кричати".
   - Е-ге-гей!!! Та-а-ам! Унииии-зуууу!!! Пеее-реее-стааань криии-чааати!!! - Заволала я якомога голоснiше, опустивши голову вниз.
   - А-а-а-а!!! - Долинало знизу ще кiлька секунд, i раптом крик припинився.
   "Отакої! Значить, там дiйсно хтось є! I цей хтось теж падає вниз".
   - Ба-а-чи-иш ни-и-тки-и?! - Знову закричала я в темряву.
   - Та-а-ак! - Почулося знизу.
   - Чiпляйся за них!
   "Отже, з нижнiми звуками розiбралися" - мiркувала я, збираючи все новi i новi нитки вiд своїх думок, що неслися угору, i скручуючи їх у вже досить товсту мотузку. - "Тепер розберемося з цими жахливими схлипами... Хто може схлипувати?..." - Я задумалася i раптом згадала двох дiточок - двiйнят Майкла i Агату. Я навiть уявила, як вони сидять, обiйнявшись, i схлипують пiсля гiрких ридань. "А якщо спробувати вчепитися ще й за цi звуки?" - Звуки теж перетворилися на нитки, i я почала накручувати їх на мотузку з думок. Мотузка поступово перетворювалася на канат. Тепер руки не зiсковзували, i я навiть спробувала пiдтягтися на канатi вгору. "Тiльки б вони не припинилися!" - стукала в головi думка. Я повисла на канатi, щоб трохи вiдпочити.
   - Гей, там! Ти вже не падаєш? - Закричала я вниз, хоча i вiдчувала, що канат натягнутий, отже, на ньому хтось висить.
   - Нi-i!!! - Донеслось звiдти.
   - Тодi лiзь по канату вгору! Нi в якому разi не вiдпускай його!!!
   Ритмiчнi звуки зверху все ще не припинялися, хоча стали бiльш глухими i хрипкими, а от схлипи ставали все рiдшими. "Якщо цей хтось чи щось втомиться i замовкне..." - я вiдiгнала цю думку i, продовжуючи скручувати звуки й думки в один канат, зосередилася на спогадах.
   ...Майкл i Агата... Мене запросили в якостi няньки, коли їм виповнилося по одному року. Подейкували, що в їхнiх батькiв був ще один син, але вiн зник при загадкових обставинах. Я навiть бачила вiдео, яке знiмав голова родини на прогулянцi: ось маленький п'ятирiчний хлопчик бiжить по лiтньому лузi, радiсно розкинувши руки i заливаючись щасливим смiхом, назустрiч мамi, а вона бiжить до нього. Зараз вiн впаде в її обiйми... I тут вiн просто зникає! Мама повiльно осiдає на землю, камера падає у траву...
   Через рiк пiсля зникнення хлопчика народилися Агата i Майкл. Не дивно, що мене просто зобов'язали пiд час прогулянок тримати дiтей за руки i нi на мить їх не вiдпускати. Агата i Майкл вже виросли, їм зараз по шiсть рокiв, вони вже пiшли до школи. Але пiсля школи я їх забираю i привожу додому, а на прогулянки ми досi ходимо, тримаючись за руки.
   Я ще трохи пiдтяглася на канатi i знову зависла, вiдпочиваючи.
   ...Ось ми з двiйнятами гуляємо по лузi, а навколо нас весело i завзято скаче та гавкає Тейлор: "Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!" - "Це "гав-гав-гав" дуже схоже на... на тi ритмiчнi звуки зверху!" - Нарештi, здогадалася я.- "Значить, там гавкає собака!"
   - Тейлор! Тейлор! - Закричала я вгору, i захриплий "гав-гав-гав" зазвучав з новою силою.
   "Як же я впала у цей тунель?" - мiркувала я, щосили накручуючи новi й новi витки на свiй канат, який став настiльки товстим i нерiвним, що на ньому навiть вдалося поставити ноги i трохи вiдпочити.
   ...Був вихiдний день. Трохи позаймавшися з двiйнятами математикою i почитавши їм книжку, пiсля обiду я вивела їх на прогулянку. Як завжди, ми трималися за руки i весело перестрибували через осiннi калюжi. Тейлор з дзвiнким гавкотом носився навколо нас. I раптом в улоговинцi мiж двох пагорбiв вiн стривожено зупинився.
   - Що там, Тейлор? - Запитала я. - Бiжи до нас!
   Але Тейлор не рухався та грiзно гарчав на щось пiд ногами.
   - Ну-мо, постiйте тут! - Сказала я Агатi i Майклу, з'єднуючи їх руки разом. - Я зараз подивлюся...
   Тейлор стояв над калюжею i чомусь гарчав на неї.
   - Ну, що ти! - Я погладила собаку по головi. - Звичайна калюжа... Чи нi?...
   Калюжа й справдi була якась не зовсiм звичайна. Якщо у всiх калюжах вiдбивалося яскраве небо з бiлими кучерявими хмаринками, що неслися по ньому, то в цiй нiчого не вiдбивалося. Я заглянула у неї - свiтла дзеркальна поверхня без вiдображення. Помацала пальцем - мокро...
   - Калюжа, як калюжа. - Я намагалася заспокоїти себе умовлянням i боязко пiдiйшли дiтей. - I хоча я вас вчила не ходити по калюжах, зараз я в неї встану!
  Я обережно опустила одну ногу в калюжу, яка виявилася зовсiм неглибокою. Постояла на однiй нозi i перенесла у воду другу.
   - От бачите, нiчого страшного! - Я навiть тупнула по калюжi.
   - А-а-а-а!!! - Раптом я полетiла кудись униз.
   А далi я намагалася згадати, хто я така i що то за звуки, якi я чую.
   "Отже, дiти так i сидять над калюжею, переляканi i нещаснi. Спочатку вони плакали, потiм плакати втомилися i тiльки схлипували, а тепер i зовсiм замовкли. Тiльки Тейлор все ще гавкає. Бiдненький, захрип вже зовсiм..." Я лiзла i лiзла по канату, який став схожим на стовбур не дуже товстого дерева. Думки та звуки продовжували укладатися за нього спiральними уступами, i це полегшувало пiдйом.
   - Агата!!!.. Майкл!!!.. Тейлор!!!.. - Час вiд часу кричала я вгору. - Не мовчiть!!!.. Кричiть!!!.. Спiвайте! - I я голосно заспiвала дитячу пiсеньку: - В травичцi сидiв коник...
   - В травичцi сидiв коник... - Почулося знизу.
   - Такий, як огiрочок... - Пiдхопили нагорi.
   Сили закiнчувалися. Я лiзла i лiзла вгору, зупиняючись, щоб передихнути, вiдкашлювалась i починала нову пiсеньку... I ось мої руки хтось лизнув.
   - Тейлор, це ти? - Закричала я.
   - Гав гав гав!!!
   Ще одне зусилля - i моя голова з'явилася над поверхнею калюжi. Дiти, обiйнявшись, сидiли на мокрiй травi. Тейлор, вже зовсiм захриплий, колами носився навколо калюжi.
   - Все, Тейлор, тепер мовчи. - Я вiдпустила невидимий канат i вхопилася руками за край калюжi. - Майкл, Агата, допоможiть менi...
   Дiти схопили мене за руки i витягли назовнi. Калюжа якось невиразно чмокнула.
   - Давайте спiвати далi. - Лежачи на травi i повернувшись до калюжi попросила я. - Там ще хтось є.
   Ми спiвали ще приблизно з пiвгодини. Потiм над калюжею з'явилася голова маленького хлопчика. Коли ми його витягли, виявилося, що одягнений вiн був у лiтню футболочку i шортики. Для жовтневої погоди цей одяг зовсiм не пiдходив, тому я зняла своє пальто i закутала ним хлопчика. На вигляд йому було рокiв з п'ять.
   - Сидiть тут, до калюжi не пiдходьте, а я щось пошукаю... - Я вирушила шукати якийсь великий камiнь, щоб заткнути їм калюжу.
   Ходила колами, поступово розширюючи радiус, поки не знайшла величезний камiнь. Самiй зрушити його з мiсця менi не вдалося.
   - Майкл, Агата! Допоможiть менi! - Покликала я дiтей, якi слухняно сидiли бiля стежки.
   Всi троє кинулися менi на допомогу i незабаром ми пiдкотили камiнь до калюжi.
   - Вiдiйдiть подалi. - Я зiбрала всi сили i штовхнула камiнь у калюжу.
   Камiнь виявився менше її дiаметра i вiдразу ж полетiв вниз. Поверхнею калюжi пiшли кола, i вона звузилася до розмiрiв футбольного м'яча. Великих каменiв бiльше не було, тому ми стали кидати в неї першi-лiпшi, якi нам тiльки траплялися. Пiсля кожного каменю калюжа ставала все меншою та меншою. Коли вона стала розмiром з волоський горiх, я вирiшила, що заткнути її треба чимось бiльшим. Майкл знайшов великий камiнь, який майже повнiстю врiс у землю. Ми всi разом розгрiбали його руками, поки повнiстю не вiдкопали. Потiм викотили його з отриманої ями i накотили на малесеньку калюжку.
   - Все, тепер можна додому!
   Я взяла за руки Агату i хлопчика, Агата взяла за руку Майкла i ми пiшли до дому.
   Батьки вже турбувалися i вийшли нам назустрiч. Коли до них залишалося метрiв двадцять, врятований хлопчик раптом скинув моє пальто на землю i побiг до них з криками:
   - Мамо! Тато!
   - Олiвер !!! - Закричала мама i впала на колiна.
   - Мама! - Впав їй на груди хлопчик.
   Тато i двiйнята. Якi щойно пiдбiгли, також влаштували купу з обiймiв.
   "Дивно..." - подумала я - "Олiвер пропав сiм рокiв тому. Тодi йому було п'ять, отже, зараз йому повинно бути дванадцять... Чому ж вiн виглядає на п'ять?!"
   - Скiльки тобi рокiв? - Запитала я хлопчика, коли бурхливi обiйми припинилися i вiн вже весело крутився на руках у батька.
   - П'ять! - Не замислюючись вiдповiв Олiвер.
   - А скiльки часу ти летiв у колодязь?
   - Не знаю ... Дуже довго, мабуть, цiлу годину...
   Хто знає, як тече час в iнших вимiрах? Яким вiн пiдпорядковується законам? Просто цiкаво, як старший на шiсть рокiв брат тепер став молодшим за двiйнят на один рiк?...
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"