Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

ПадІння

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    - А-а-а-а !!! - Репетувала я на все горло, падаючи у безкінечність головою вниз. Десь на задвірках свідомості неорганізованим натовпом тупцювали думки, виділити та упізнати які в мене не виходило, але загальний сенс їх був таким, що колись, до падіння, я десь жила. "Найстрашніше при падінні - це гепнутися на дно!" - з гаслом-транспорантом вийшла наперед головна думка. - "Тим більш, коли падаєш вниз головою" - визирнула з-за неї ще одна ...

  
  ПАДІННЯ
  ОПОВІДАННЯ
  (25 жовтня 2019 року)
   - А-а-а-а!!! - Репетувала я на все горло, падаючи в нескінченність головою вниз.
   Через деякий час кричати втомилася, горло захрипло, довелося замовкнути і падати мовчки. Скориставшись тишею, якось нерішуче і потихеньку почав включатися мозок. "Скільки часу я отак падаю?" - прошелестіла перша думка. Відчуття часу кудись зникло, але здається, це тривало досить довго. "Все наше життя - падіння" - звідкись з'явилася думка, обведена рамочкою. Я вчепилася за неї і падіння трохи сповільнилося. "Отак летиш, летиш у невідомість, а коли і куди впадеш - невідомо... Але ж і в житті теж так: живеш собі, живеш, а коли помреш - ніхто не знає... Стоп, а в якому це житті?" - падіння ще трохи сповільнилося. Десь на задвірках свідомості неорганізованим натовпом замиготіли думки, виділити й упізнати які не виходило, але загальний сенс був таким, що колись, до падіння, я десь жила. "Найстрашніше при падінні - це гепнутися на дно!" - з гаслом-транспорантом вийшла наперед головна думка. - "Тим більше, коли падаєш вниз головою" - виглянула з-за неї ще одна. Думки неслися вгору, а від них повз мене спускалися нескінченно довгі, тонкі, як павутина, нитки.
   "Припустимо, падіння - це таке життя", - почала я міркувати, здуваючи від себе кілька ниток, які плуталися перед очима. "Ну, і чим же мені в цьому житті зайнятися?" - я спробувала роздивитися що-небудь по сторонах, але швидкість падіння була настільки великою, що все зливалось у суцільний сірий тунель. "Коли намагаєшся розгледіти номер машини, яка несеться назустріч, це не вдається, а коли дивишся на ту, що тебе обганяє, все чудово видно" - пролетіла нова думка. - "Треба би мені перевернутися, щоб не падати вниз головою". Як це зробити, було незрозуміло.
   "Для початку треба зрозуміти, що ж я таке?!" - я заплющила очі і спробувала уявити себе. Вийшов якийсь млинець чи навіть пряник з очами на опуклій стороні, яка і була спрямована до дна нескінченного тунелю. "А якщо я не зможу перевернутися?! Так і гепнусь об підлогу очима!.." - ця думка була вже майже панічною. Почавши в паніці крутитися на всі боки, я нарешті перекинулася. Тепер стінки тунелю неслися вгору, причому вони виявилися не просто сірими, на них відбувалося чергування яскравих спалахів з абсолютно чорними ділянками. "День і ніч - доба геть..." - подумала я - "Цікаво, а скільки часу тут триває доба?" - і я почала відраховувати секунди: "Один, і два, і три, і чотири..." Виявилося, що між спалахом і чорнотою проходить в середньому п'ятнадцять секунд, між чорнотою і черговим спалахом - теж п'ятнадцять. "Отже, доба тут триває тридцять секунд, тобто півхвилини... А де це "тут"?"
   Я заплющила очі, зосередилась і спробувала розчепірити хоч щось, щоб ковзаючи по стінках тунелю трохи пригальмувати. З мене-пряника витягнулося безліч ніжок, як у павука. Ці ніжки витягнулися в усі боки, випустили присоски і стали ковзати по стінках тунелю. Падіння трохи сповільнилося, тепер "доба" тривала близько п'яти хвилин, давши більш чітку картину. Виявилося, що яскраві спалахи - це освітлені бокові тунелі, а чорні проміжки - абсолютно темні проходи. "От би зачепитися хоч за один із них і видертися..." - подумала я, напружуючи всі сили. Чотирма ніжками мені вдалося зачепитися за край одного зі світлих тунелів. Підтягнувшись, я змогла у нього зазирнути. Він був не довгим, всього близько десяти метрів, а далі простягалося море. Провисіти на краю цього тунелю вдалося всього дві хвилини, потім мене щось виштовхнуло і я, зісковзнувши, знову полетіла у прірву. Так, чіпляючись і зісковзуючи, мені вдалося заглянути ще в кілька тунелів. У темряві не було видно нічого, а в світлих тунелях одні краєвиди змінювалися зовсім іншими. "Як паралельні життя" - промайнуло в голові, коли я зірвалася в черговий раз. "Падіння - це таке життя. Падаєш, поки живеш. Найстрашніше - це впасти. Так само, як і померти. А поки я не впала, треба жити і радіти!" - нитки від думок тепер падали прямо мені на очі, доводилося відсовувати їх лапками. "Фу, як незручно бути пряником або павуком! Були б у мене руки!... Стоп! А що таке руки? Це зовсім не те, що ноги! Ноги внизу, ними ходять. А руки - вгорі, ними можна щось робити!" - Виходило, що до падіння я десь жила і при цьому була не павуком, а кимось з руками і ногами.
   "Треба би згадати, хто я... Але поки буду згадувати, можу і на дно впасти... А чим, власне, тут ще можна займатися? Чому б у собі й не покопатися?.." - І я почала посилено ворушити шестерінками в мозку, намагаючись згадати, хто я така (саме "така", а не "такий"!) і чому кудись падаю. Спочатку я закрила очі, щоб чергування спалахів та "чорних дірок" не відволікало від спогадів, і спробувала уявити себе. В голові виник портрет стрункої молодої жінки з каштановим волоссям і блакитними очима. "Ага! Я людина!" - промайнула перша радісна думка. - "Тоді чому ж я схожа на павука?" Я поворушила кінцівками, але тепер це були дві руки і дві ноги. "Напевно, на павука я була схожа, поки себе не впізнала!" - здогадалася я.
   Зосередитися на подальших спогадах заважав шум. Спочатку я намагалася від нього абстрагуватися, але він все одно заважав. Тоді вирішила прислухатися і зрозуміти, що він означає. Серед шуму вгадувалися свист повітря, що мчало повз мене, безперервний гул знизу, якісь схлипи незрозуміло звідки і щось ритмічне зверху: три звуку поспіль - невелика пауза, знову три звуку - знову пауза. "Що там внизу гуде?" - подумала я і спробувала зосередитися на цьому безперервному гудінні - "Щось воно мені нагадує... Десь я вже це чула..." Я закрила очі, спробувала відкинути від себе всі звуки, крім гудіння знизу і поступово почула:
   - А-а-а-а!!!
   "Згадала! Це ж я так кричала спочатку!.. А чому я продовжую це чути? Мабуть, тому, що я летіла головою вниз і кричала вниз, а тепер перекинулася, а крик залишився знизу. Але тоді виходить, що я лечу зі швидкістю звуку?!.. Якщо швидкість звуку в повітрі становить 1191,6 кілометрів на годину, то відстань між двома світлими тунелями в такому випадку... Майже десять кілометрів!!! Це скільки ж сотень кілометрів я вже пролетіла?... Ні, не може бути! Мабуть, туди впав хтось переді мною й досі кричить. Треба б крикнути йому, щоб замовк..." - Я хотіла було крикнути, але нитки від думок уже повністю обплутали мою голову. Я почала прибирати їх з обличчя, скручуючи тоненькі ниточки в одну мотузку. Зібравши їх в єдиний пучок, я раптом помітила, що пролітаю вздовж цієї мотузки вже значно повільніше. Тепер між яскравими тунелями-спалахами проходило більше двох хвилин, а іноді мені вдавалося навіть зависнути на кілька секунд на одному місці. "Ов-ва, здорово!" - з захопленням пригальмовувала я біля світлих тунелів і розглядаючи тамтешні краєвиди - "От впораюся із завданням і присвячу все життя-падіння дослідженню різних світів... Стоп! А яке у мене завдання?.. Ах, так, треба крикнути комусь внизу, щоб перестав кричати".
   - Е-ге-гей!!! Та-а-ам! Унииии-зуууу!!! Пеее-реее-стааань криии-чааати!!! - Заволала я якомога голосніше, опустивши голову вниз.
   - А-а-а-а!!! - Долинало знизу ще кілька секунд, і раптом крик припинився.
   "Отакої! Значить, там дійсно хтось є! І цей хтось теж падає вниз".
   - Ба-а-чи-иш ни-и-тки-и?! - Знову закричала я в темряву.
   - Та-а-ак! - Почулося знизу.
   - Чіпляйся за них!
   "Отже, з нижніми звуками розібралися" - міркувала я, збираючи все нові і нові нитки від своїх думок, що неслися угору, і скручуючи їх у вже досить товсту мотузку. - "Тепер розберемося з цими жахливими схлипами... Хто може схлипувати?..." - Я задумалася і раптом згадала двох діточок - двійнят Майкла і Агату. Я навіть уявила, як вони сидять, обійнявшись, і схлипують після гірких ридань. "А якщо спробувати вчепитися ще й за ці звуки?" - Звуки теж перетворилися на нитки, і я почала накручувати їх на мотузку з думок. Мотузка поступово перетворювалася на канат. Тепер руки не зісковзували, і я навіть спробувала підтягтися на канаті вгору. "Тільки б вони не припинилися!" - стукала в голові думка. Я повисла на канаті, щоб трохи відпочити.
   - Гей, там! Ти вже не падаєш? - Закричала я вниз, хоча і відчувала, що канат натягнутий, отже, на ньому хтось висить.
   - Ні-і!!! - Донеслось звідти.
   - Тоді лізь по канату вгору! Ні в якому разі не відпускай його!!!
   Ритмічні звуки зверху все ще не припинялися, хоча стали більш глухими і хрипкими, а от схлипи ставали все рідшими. "Якщо цей хтось чи щось втомиться і замовкне..." - я відігнала цю думку і, продовжуючи скручувати звуки й думки в один канат, зосередилася на спогадах.
   ...Майкл і Агата... Мене запросили в якості няньки, коли їм виповнилося по одному року. Подейкували, що в їхніх батьків був ще один син, але він зник при загадкових обставинах. Я навіть бачила відео, яке знімав голова родини на прогулянці: ось маленький п'ятирічний хлопчик біжить по літньому лузі, радісно розкинувши руки і заливаючись щасливим сміхом, назустріч мамі, а вона біжить до нього. Зараз він впаде в її обійми... І тут він просто зникає! Мама повільно осідає на землю, камера падає у траву...
   Через рік після зникнення хлопчика народилися Агата і Майкл. Не дивно, що мене просто зобов'язали під час прогулянок тримати дітей за руки і ні на мить їх не відпускати. Агата і Майкл вже виросли, їм зараз по шість років, вони вже пішли до школи. Але після школи я їх забираю і привожу додому, а на прогулянки ми досі ходимо, тримаючись за руки.
   Я ще трохи підтяглася на канаті і знову зависла, відпочиваючи.
   ...Ось ми з двійнятами гуляємо по лузі, а навколо нас весело і завзято скаче та гавкає Тейлор: "Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!" - "Це "гав-гав-гав" дуже схоже на... на ті ритмічні звуки зверху!" - Нарешті, здогадалася я.- "Значить, там гавкає собака!"
   - Тейлор! Тейлор! - Закричала я вгору, і захриплий "гав-гав-гав" зазвучав з новою силою.
   "Як же я впала у цей тунель?" - міркувала я, щосили накручуючи нові й нові витки на свій канат, який став настільки товстим і нерівним, що на ньому навіть вдалося поставити ноги і трохи відпочити.
   ...Був вихідний день. Трохи позаймавшися з двійнятами математикою і почитавши їм книжку, після обіду я вивела їх на прогулянку. Як завжди, ми трималися за руки і весело перестрибували через осінні калюжі. Тейлор з дзвінким гавкотом носився навколо нас. І раптом в улоговинці між двох пагорбів він стривожено зупинився.
   - Що там, Тейлор? - Запитала я. - Біжи до нас!
   Але Тейлор не рухався та грізно гарчав на щось під ногами.
   - Ну-мо, постійте тут! - Сказала я Агаті і Майклу, з'єднуючи їх руки разом. - Я зараз подивлюся...
   Тейлор стояв над калюжею і чомусь гарчав на неї.
   - Ну, що ти! - Я погладила собаку по голові. - Звичайна калюжа... Чи ні?...
   Калюжа й справді була якась не зовсім звичайна. Якщо у всіх калюжах відбивалося яскраве небо з білими кучерявими хмаринками, що неслися по ньому, то в цій нічого не відбивалося. Я заглянула у неї - світла дзеркальна поверхня без відображення. Помацала пальцем - мокро...
   - Калюжа, як калюжа. - Я намагалася заспокоїти себе умовлянням і боязко підійшли дітей. - І хоча я вас вчила не ходити по калюжах, зараз я в неї встану!
  Я обережно опустила одну ногу в калюжу, яка виявилася зовсім неглибокою. Постояла на одній нозі і перенесла у воду другу.
   - От бачите, нічого страшного! - Я навіть тупнула по калюжі.
   - А-а-а-а!!! - Раптом я полетіла кудись униз.
   А далі я намагалася згадати, хто я така і що то за звуки, які я чую.
   "Отже, діти так і сидять над калюжею, перелякані і нещасні. Спочатку вони плакали, потім плакати втомилися і тільки схлипували, а тепер і зовсім замовкли. Тільки Тейлор все ще гавкає. Бідненький, захрип вже зовсім..." Я лізла і лізла по канату, який став схожим на стовбур не дуже товстого дерева. Думки та звуки продовжували укладатися за нього спіральними уступами, і це полегшувало підйом.
   - Агата!!!.. Майкл!!!.. Тейлор!!!.. - Час від часу кричала я вгору. - Не мовчіть!!!.. Кричіть!!!.. Співайте! - І я голосно заспівала дитячу пісеньку: - В травичці сидів коник...
   - В травичці сидів коник... - Почулося знизу.
   - Такий, як огірочок... - Підхопили нагорі.
   Сили закінчувалися. Я лізла і лізла вгору, зупиняючись, щоб передихнути, відкашлювалась і починала нову пісеньку... І ось мої руки хтось лизнув.
   - Тейлор, це ти? - Закричала я.
   - Гав гав гав!!!
   Ще одне зусилля - і моя голова з'явилася над поверхнею калюжі. Діти, обійнявшись, сиділи на мокрій траві. Тейлор, вже зовсім захриплий, колами носився навколо калюжі.
   - Все, Тейлор, тепер мовчи. - Я відпустила невидимий канат і вхопилася руками за край калюжі. - Майкл, Агата, допоможіть мені...
   Діти схопили мене за руки і витягли назовні. Калюжа якось невиразно чмокнула.
   - Давайте співати далі. - Лежачи на траві і повернувшись до калюжі попросила я. - Там ще хтось є.
   Ми співали ще приблизно з півгодини. Потім над калюжею з'явилася голова маленького хлопчика. Коли ми його витягли, виявилося, що одягнений він був у літню футболочку і шортики. Для жовтневої погоди цей одяг зовсім не підходив, тому я зняла своє пальто і закутала ним хлопчика. На вигляд йому було років з п'ять.
   - Сидіть тут, до калюжі не підходьте, а я щось пошукаю... - Я вирушила шукати якийсь великий камінь, щоб заткнути їм калюжу.
   Ходила колами, поступово розширюючи радіус, поки не знайшла величезний камінь. Самій зрушити його з місця мені не вдалося.
   - Майкл, Агата! Допоможіть мені! - Покликала я дітей, які слухняно сиділи біля стежки.
   Всі троє кинулися мені на допомогу і незабаром ми підкотили камінь до калюжі.
   - Відійдіть подалі. - Я зібрала всі сили і штовхнула камінь у калюжу.
   Камінь виявився менше її діаметра і відразу ж полетів вниз. Поверхнею калюжі пішли кола, і вона звузилася до розмірів футбольного м'яча. Великих каменів більше не було, тому ми стали кидати в неї перші-ліпші, які нам тільки траплялися. Після кожного каменю калюжа ставала все меншою та меншою. Коли вона стала розміром з волоський горіх, я вирішила, що заткнути її треба чимось більшим. Майкл знайшов великий камінь, який майже повністю вріс у землю. Ми всі разом розгрібали його руками, поки повністю не відкопали. Потім викотили його з отриманої ями і накотили на малесеньку калюжку.
   - Все, тепер можна додому!
   Я взяла за руки Агату і хлопчика, Агата взяла за руку Майкла і ми пішли до дому.
   Батьки вже турбувалися і вийшли нам назустріч. Коли до них залишалося метрів двадцять, врятований хлопчик раптом скинув моє пальто на землю і побіг до них з криками:
   - Мамо! Тато!
   - Олівер !!! - Закричала мама і впала на коліна.
   - Мама! - Впав їй на груди хлопчик.
   Тато і двійнята. Які щойно підбігли, також влаштували купу з обіймів.
   "Дивно..." - подумала я - "Олівер пропав сім років тому. Тоді йому було п'ять, отже, зараз йому повинно бути дванадцять... Чому ж він виглядає на п'ять?!"
   - Скільки тобі років? - Запитала я хлопчика, коли бурхливі обійми припинилися і він вже весело крутився на руках у батька.
   - П'ять! - Не замислюючись відповів Олівер.
   - А скільки часу ти летів у колодязь?
   - Не знаю ... Дуже довго, мабуть, цілу годину...
   Хто знає, як тече час в інших вимірах? Яким він підпорядковується законам? Просто цікаво, як старший на шість років брат тепер став молодшим за двійнят на один рік?...
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"