Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Життя після смерті

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Вирок - кремація, термін виконання - за тиждень. Можна провести його, втупившись поглядом у стінку, а можна задуматися про втечу...

  ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ
  ОПОВІДАННЯ
  (2 лютого 2019 року)
  
  
  ***
   - ...засуджується до смертної кари через кремацію! - Удар молотка по столу і перед очима все попливло.
   Як у тумані відбулося прощання з родичами та друзями, двоє охоронців підхопили мене під руки і кудись повели. Життя закінчилося...
   Оп! Я перечепилася через сходинку і в голові прояснилося. Мене завели в якесь приміщення, де змусили переодягнутися. Замість мого одягу видали світло-зелені штани і сорочку, як у медсестер чи лікарів, білі шкарпетки і білі капці, сунули до рук світло-зелений флізеліновий пакет з білим хрестом посередині та повели кудись нагору по сходах. Зупинилися на майданчику другого поверху, відкрили решітку дверей і ввели до коридору. Направо і наліво були ще двоє дверей-решіток, а за ними - броньовані двері з замками, як у банківських сейфах. Над правими дверима жовтим світлом горів напис: "Довічні", над лівими - червоні вогняні літери: "Кремація". Один з конвоїрів відкрив грати наліво, другий конвоїр ввів мене в цю частину коридору, і грати знову замкнули на ключ. Перший підійшов до броньованих дверей і почав вводити якийсь код, а потім повертати численні запори. До наступного коридору виходило троє дверей праворуч і троє ліворуч, у його торці були ще одні броньовані двері.
   - Сюди! - Конвоїр підштовхнув мене до дверей, на яких синьою фарбою було виведено: Љ3.
   Я увійшла і опинилася у звичайному готельному номері на трьох. Два ліжка стояли узголів'ями до стіни з вікном, одне - праворуч уздовж протилежної стіни. На лівому ліжку біля вікна сидів, втупившись у стіну навпроти, худорлявий хлопець років двадцяти восьми. У нього було довге, до плечей, засмальцьоване волосся і ріденька цапина борідка.
   - Ти - друга, у тебе ще є вибір! - Сказав один з охоронців, вказуючи на вільні ліжка. - У вікні - броньоване скло, розбити не вийде.
   Хлопець ковзнув по нас незрячим поглядом і знову втупився у стіну.
   - Тут у вас телевізор і ноутбук - можна дивитися телепередачі, можна спілкуватися з родичами. Тут - душ, умивальник, унітаз. Усе! Скоро приведемо третього. - І вони пішли.
   Я сіла на ліжко біля входу і роззирнулася. Кімната була приблизно три на чотири метри, таким чином, від мого ліжка до того, що стояло біля вікна, було близько метра. Між тими двома ліжками теж був метрової ширини прохід. Ніяких тумбочок чи шафок. Впритул до ліжка, на якому сидів відчужений хлопець - столик з ноутбуком, стільця не було. Над телевізором - електронний годинник ("13-20" - зазначила я), у кутку під стелею - відеокамера.
   Я розкрила пакет і висипала його вміст на ліжко: пара білих шкарпеток, нижня білизна, рушник, зубна щітка, гребінець і носова хустка - мої останні речі в цьому житті. Підійшла до вікна і визирнула. Кімната розташована на другому поверсі, внизу - асфальтований тюремний двір, уздовж високих стін, що огороджували двір, на висоті двох з половиною поверхів, - вузький прохід, по якому походжали озброєні охоронці. Вгорі - яскраво-синє небо без жодної хмаринки.
   У коридорі почулися кроки і я повернулася до свого ліжка. В кімнату ввели ще одного засудженого. Це був чоловік років тридцяти п'яти, міцний, тренований, з акуратною стрижкою на волоссі.
   - У тебе вибору немає - ліжко біля вікна! - Сказав йому конвоїр. - У вікні - броньоване скло, розбити не вийде. Тут у вас телевізор і ноутбук - можна дивитися, можна спілкуватися з родичами. Тут - душ, умивальник, унітаз. Жити вам тут цілий тиждень. Винесення вироків у нас по вівторках, а кремації - по середах. Усе! - І конвойні пішли.
   Новенький приречено сів на своє ліжко, розкрив пакет і висипав його вміст - все те ж саме, що й у мене, тільки без ліфчика.
   "Ну от чому вони в одній кімнаті тримають і жінок, і чоловіків? Це для чого?" - я лягла поверх ковдри і закинула руки за голову. В голові було порожньо, думки намагалися проскочити до свідомості, але вона вирішила усамітнитися.
   У коридорі почувся якийсь гуркіт і крик:
   - Обід! Обід!
   Я кинула погляд на годинник - 15-00. "Які вони пунктуальні!" - промайнуло в голові і я встала.
   - Підемо? - Повернулась я до русявого. - Робити все одно нічого.
   - А з цим що? - Він кивнув на хлопця з борідкою.
   - Треба б його витягти. - Трохи подумавши, вирішила я. - Бери його зправа, а я зліва.
   Ми підхопили хлопця під руки і підняли. Він не чинив опору, просто переставляв за нами ноги. Ми вийшли в коридор. Посеред нього стояв металевий столик на колесах, на ньому - три каструлі. Кілька людей вийшли з інших камер і отримували їжу. В пластикові миски нам налили по ополовнику супу (цілком пристойного), а після того, як ми, стоячи, його з'їли, в ті ж тарілки поклали по ложці пюре, по одній котлеті та по солоному огірку. Коли ми повернули миски і пластикові ложки, в одноразові стаканчики налили компот.
   Мені довелося мало не силою влити в козлобородого суп і впихнути йому до рота котлету, компот для нього я взяла в камеру. Ми повернулися до себе і знову розсілися по ліжках. Це мовчання мені вже зовсім набридло.
   - Гей, як тебе? Давай знайомитися! - Я сіла на ліжку і покликала русявого.
   - Артем. - Той теж сів.
   - А я Галина. Як ти думаєш, цей відповість? - Я вказала на третього.
   - А хто його знає, якийсь він дивний. Гей! Тебе як звуть? - Голосно, як до глухого звернувся Артем до сусіда, смикаючи його за рукав.
   Той спочатку спробував відмахнутися, але Артем не відпускав і продовжував смикати його за руку.
   - Єгор. - Нарешті, відповів той, щоб його залишили в спокої.
   - За що сюди потрапив? - Запитала я Артема.
   - За підробку документів. Паспорти, дипломи, посвідчення...
   - А хіба за це дають "вишку"? - Здивувалася я.
   - Взагалі-то, не дають. Але моїми документами скористався один кент, причому скористався якось аж надто по крупному. На найвищому рівні. Його на місці пришили, а мене вирахували - і сюди. А ти?
   - А я письменниця. Оповіданнячка пишу. В інтернеті.
   - Що це за оповіданнячка, за які "вишку" дають?
   - Просто писала про те, що смертну кару треба би скасувати. Фантазувала, як би змінилося наше суспільство, якби в'язниць взагалі не було.
   - А злочинці?
   - Хай би жили собі вдома, з браслетами, за якими їх можна відстежувати, а в якості покарання - роботи по дванадцять годин на день, без зарплати, стільки років, скільки потягне покарання. І на в'язниці грошей не треба витрачати, і на охоронну систему, і користь економіці, працюючи, приносять...
   - Непогана ідея.
   - Це тільки одна, у мене їх багато було. Ну, а деякі читачі стали використовувати мої оповіданнячка в якості листівок. Розпечатували окремі витяги і розклеювали по місту. А суд вирішив, що я підриваю підвалини держави.
   - Та підвалини такої держави!... - Артем брудно вилаявся. - Вибач, по-іншому сказати не міг.
   - Та хай. Як би нам цього розбуркати? - Я підійшла до ліжка Єгора.
   - Гей, Єгор! Тебе за що сюди? - Знову почав торсати того Артем.
   - Відчепіться! - Нарешті, прийшов до тями він. - Що ви до мене причепилися?
   - Послухай, Єгор, у нас попереду ще цілий тиждень. - На скільки було можливо, бадьоро почала я. - Можна, звичайно, просидіти весь цей час, тупо втупившись у стіну, а можна провести останні дні життя якось цікавіше.
   - Але ж життя закінчилося!
   - Ну, ще не закінчилося, ще цілих вісім днів! І ти хочеш їх отак просидіти? От, подумай, навіть падаючи з великої висоти можна або шкодувати, що життя закінчилося, або останні кілька миттєвостей насолоджуватися вільним падінням і милуватися видами!
   - Що? Отакий поворот?... А що ж робити?
   - Ну, хоча би поговорити. От ти за що тут опинився?
   - Я хакер. Найкрутіший! Просто так, заради спортивного інтересу зламав урядові файли. Навіть толком нічого в них не зрозумів. І викладати нікуди не збирався... А вони мене вирахували і сюди.
   - Давайте познайомимося більш докладно. - Запропонувала я. - От я, наприклад, Галина, мені двадцять дев'ять років, я вчителька літератури і письменниця. Поки, правда, не друкуюсь, лише в інтернеті викладаю...
   - Чому "поки"? - Реготнув Артем. - Тут більше підходить "ніколи".
   - Поки це "ніколи" не прийшло, у мене буде "поки"! - Відрізала я йому. - Давай, представляйся.
   - Ну, я бізнесмен. Тридцять три роки.
   - Вік Христа. - Вставив Єгор.
   - Так. Освіта вища, економічна. У мене власна міні-друкарня... була. Книг ми не друкували, а так - плакати, візитки, афіші, реклама... - по дрібницях. Але це, в основному, для прикриття. Більше грошей я отримував від фальшивих документів.
   - Доотримувався. - Констатувала я.
   - А ти дописалася! - Огризнувся він.
   - А я поки ніде не працюю, закінчив політех. Мені двадцять шість років. Розробив кілька класних програм, збирався виїхати в Америку, там таких цінують. А поки підробляю налаштуванням комп'ютерів. Ну, і хакаю потроху...
   - Отже, зібралися одного разу в одній камері Хакер, Письменниця і Шахрай... - Я присіла на ліжко до Артема. - Бачать, що не вибратися їм звідти, скоро смерть прийде, і стали вирішувати: що би такого зробити, щоб останні дні не були марними?
   - Може, в "міста" пограти? - Запропонував Єгор.
   - Або в карти, я в коридорі колоду бачив! - Схопився Артем. - Зараз збігаю.
   Поки він збігав у коридор, я вирішила сходити в туалет. Відкрита душова кабіна, умивальник, на якому лежить шматок мила і тюбик зубної пасти, унітаз з рулоном паперу на кришці і камера спостереження під стелею. "Від цих ніде не сховаєшся." - подумала я - "І слухають, мабуть, теж. Треба би це перевірити".
   Артем уже повернувся з картами:
   - Ось, майже нова колода. Там ще журнал якийсь і коробка з крейдою.
   - Добре... - Задумливо промовила я, а потім повернулася до камери і закричала: - Гей, ви мене чуєте? У мене голова болить, таблетка потрібна!
   Я стрибала перед камерою і махала руками, вимагаючи таблетку, кілька хвилин. Нарешті, двері відчинилися і в них зазирнув охоронець:
   - Чого тобі?
   - Як чого, хіба ви не чули! Я тут вже хвилин п'ять кричу!
   - Дуже нам треба слухати, як ви тут сльози ллєте і розповідаєте, що не винні! З нас і спостереження досить.
   - А мені таблетка потрібна! Голова розболілася.
   - Це нервове. Після вироку у багатьох буває. Зараз принесу.
   Хвилин за десять я отримала пачку цитрамона і, про всяк випадок, випила одну таблетку.
   - Що, справді, так погано? - Поспівчував мені Артем.
   - Ні, це просто була перевірка.
   - Яка перевірка?
   - Виявляється, охоронці за нами тільки спостерігають, але не підслуховують. Отже, ми можемо дещо обговорювати.
   - Ну, ти артистка! А я й справді подумав, що у тебе дах зносить.
   - Та про що таке таємне ми можемо тут говорити? Про втечу, чи що? - Обурено знизав плечима Єгор. - То звідси не вибратися. Он скільки охоронців з автоматами! - Він кивнув на вікно. - І скло броньоване.
   - Але помріяти ж можна? - Не здавалася я. - Якісь кроки зробити, якісь плани побудувати. Все краще, ніж просто так сидіти і чекати.
   - Згоден! - Підтримав мене Артем.
   - Просто гра якась! - Не міг заспокоїтися Єгор.
   - А навіть якщо гра?! Ти щось ще можеш запропонувати?
   - Можу!... Скільки завгодно... Ну, наприклад, можна зв'язатися з рідними і поговорити... - І він, піднявшись, узяв зі столика ноутбук і поклав собі на коліна. - Так... Працює... Скайп... У мережі!... Привіт, мама!
   - Ой, Єгорчик! Як ти там? - Старенька відразу ж заголосила, заливаючись сльозами. - І що тобі в тому комп'ютері було треба? Працював би, як всі... Адже ж такий розумний, такий здібний...
   - Жіночка! Припиніть ридання, нам тут і так не солодко! - Вклинилася я в їх розмову. - Ви що, хочете, щоб ваш син всі останні дні проплакав? Ні, щоб підтримати, заспокоїти якось...
   - А хто це там? Здивувалася бабуся, але все ж почала витирати сльози. - Ти там не один? З убивцями?...
   - Нас тут троє. - Відповів син. - І ніяких убивць серед нас немає. Ось ця дівчина - письменниця. - Я зробила напівуклін головою. - Це - бізнесмен, на документах погорів.
   - Ну, а як... Ти вже їв? Вас там хоч годують?
   Кому що, а мамі, аби дитина поїла! Навіть перед стратою!
   Поговоривши кілька хвилин з матір'ю, Єгор відключився. І тут же пішли сигнали нового зв'язку.
   - У кого є знайома Ніна? - Запитав Єгор.
   - У мене маму так звуть. - Відповіла я.
   - Підійди, подивися, твоя? - Єгор повернув до мене екран.
   Це й справді була моя мама.
   - Як це ти до мене додзвонилася? - Здивувалася я.
   - А нам в залі суду дали адресу. - Відповіла мама. - Як ти там?
   - А як може бути? Поки ціла і неушкоджена. Нас тут в номері троє, всі такі ж злочинці, як і я, ні вбивць, ні гвалтівників. У нас вже був обід, цілком пристойний. Готуємося до вечірніх розваг - тут є різні ігри, телевізор.
   - Як ти себе почуваєш?
   - Чудово! Тільки не треба мені більше дзвонити. Краще я сама, коли захочу. Може, у мене настрою не буде, може, мені щось обміркувати треба... Ну, все, бувай! Тут вже черга на розмови. - І я відключилася. Неможливо було дивитися, як мама переживає.
   Я би, може, навіть розплакалася, та раптом у коридорі прокричали:
   - Останні костюми!
   Я, змахнувши зі щоки сльозинку, щоб не бачили мої сусіди по камері, вискочила в коридор.
   - Що за останні костюми? - Запитала я охоронця.
   - Це не вам. Це тим, кого завтра кремують. - Пояснив той, направляючи повний візок до камер, які розташовувалися праворуч по коридору.
   З камер зліва повизирали такі ж цікаві, як і я. Ми побачили, як засуджені правих камер з номерами 4, 5 і 6 вийшли, отримали з рук в руки від жінки, яка супроводжувала охоронця, вішаки з одягом і пішли приміряти. Жінка, все роздавши, пішла в камеру Љ1. Охоронець відвіз візок, коридор спорожнів.
   Я повернулася в номер (ну от ніяк не хочеться називати цю кімнату камерою, нехай для мене це буде готельний номер), сіла на ліжко і замислилась. В голові миготіли кадри втечі у візку з одягом.
   - А я до вас! - До кімнати увійшла та жінка. - Мене звуть Зоя, я модельєр.
   - А що модельєр робить у такому місці? - Галантно встав їй назустріч Артем і запросив присісти на своє ліжко.
   - Я сиджу в "довічному". А тут працюю - готую "останні костюми".
   - А це ще навіщо? - Не зрозумів Єгор.
   - Та я вам зараз все поясню. Розумієте, тут такі порядки...
   І Зоя розповіла, що всі засуджені до кремації мають можливість, вірніше навіть обов'язок, виконати три бажання: замовити останню вечерю - будь-які продукти, які тільки захочуть, останній костюм - все, що завгодно, але тільки однакове для всіх співкамерників, і останню пісню.
   - Ви можете замовити будь-якого артиста або групу, і вони виконають одну пісню перед самою кремацією. Тільки не можна дітей до вісімнадцяти років замовляти, щоб не травмувати їх психіку.
   - А якщо я хочу Майкла Джексона? - Поцікавилася я.
   - Та будь ласка! Тільки замість нього буде виступати пародист. Дуже хороший пародист: і за голосом, і за зовнішнім виглядом не відрізнити! І замість дітей можуть виступати пародисти. Отже, вам сподобається!
   - Цікавенькі тут порядки! Просто шоу якесь... - Вхопилися мої думки за нові можливості для втечі.
   - Так, це начальник в'язниці придумав. Але він не один такий збоченець - і з міністерства приходять, і з оточення президента. Просто, концерт якийсь щотижня! Ну, ви самі завтра побачите.
   - Це коли нас будуть... того? - Уточнив Артем.
   - Ні, ви завтра будете поки лише глядачами, а за тиждень вже учасниками. І ось для цієї участі я й повинна з вами поговорити. Сьогодні - вівторок, вже закінчується. У п'ятницю, до вечора, ви мені повинні будете описати, які хочете надіти костюми для останнього шляху, яку пісню хочете почути і в чиєму виконанні, які страви хочете замовити на останню вечерю. Ви все це повинні вирішити разом. Щоб домовитися вам і дається три дні, до вечора п'ятниці. А потім я зі своїми майстрами все пошиємо або купимо, адміністрація запросить співаків і замовить їжу з ресторану, і у вівторок ви все отримаєте. Крім співаків, звичайно. Співаків ви побачите вже там. - Вона махнула рукою кудись убік. - Все зрозуміло?
   - Здається, все. - Задумливо промимрила я.
   - Та що тут незрозумілого?! Правда, Єгор? - Вигукнув Артем.
   Єгор тільки знизав плечима.
   - Ну, тоді я піду. - Зоя встала і вийшла з камери. - Ой, ідіть, подивіться, завтрашні вже переодяглися! - Знову просунула вона голову в двері.
   Ми вийшли і встали біля своїх дверей. Так само вчинили і всі з лівих камер. Двері камер навпроти були розкриті, а їх мешканці прогулювалися по коридору не в тюремних костюмах, а... Потім розповім.
   Загриміли засуви броньованих дверей і два охоронці ввезли в коридор багато сервірований стіл.
   - Остання вечеря! - Оголосив один з них.
   - Це не вам! Ваша черга ще не дійшла! По камерах! - Закричав на нас інший.
   Ми одразу же сховалися за дверима. З коридору лунали голоси, але про що там говорили, не було чутно. За вікном туди-сюди перебігало світло прожектора. Єгор втупився в комп і ганяв по екрану танчики. Артем заліз під душ і, здавалося, збирався провести там вічність. Я лягла на ліжко. Мій мозок показував якісь незв'язні картинки. Я знала, що квапити його або вимагати якоїсь конкретики поки не можна. Він зараз лише збирає факти і будує гіпотези. Коли буде готовий, він сам почне видавати мені рішення. Треба тільки почекати і нічим йому не заважати.
   Приблизно через годину нам принесли вечерю в камеру: по два бутерброди з вареною ковбасою, по булці і по стаканчику злегка теплого чаю. До цього часу Артем уже вийшов з душу, а Єгор втомився від танчиків.
   Повечерявши, я взяла з підвіконня карти, сіла на ліжко Артема і сказала:
   - Сідайте сюди, я вам поворожу.
   - А чого ворожити?! - Вигукнув Єгор. - Нам уже вирок винесено! Вже все! Кінець!
   - Ніякого кінця я поки не бачу. - Спокійно розкладала я карти. - За тиждень ще стільки всього може статися! О, оце я! - Я показала їм червову даму. - А що ж мене чекає?... Несподіванка... Далека дорога... Допомога друзів! Ось, бачите: цей король схожий на тебе, Артем, а цей валет - на Єгора... Що тут ще?... Велике випробування, а потім довге життя!
   Я розкладала карти і трактувала їх, як сама хотіла. Мені просто треба було вселити в товаришів по нещастю хоч якусь надію. Адже так, у думках про кінець, провести останні дні життя зовсім не хотілося.
   - Хочете перевірити на собі? - Я, перемішуючи карти, шукала червового короля і хрестового валета. - Ось, Артем, це - ти. Хочеш дізнатися?
   - Та хай! - Махнув той рукою.
   Я почала розкладати карти і коментувати їх так само, як для себе: і про далеку дорогу, і про несподіванку, і про друзів, і про довге життя. Причому, потрібні карти, коли вони траплялися, я показувала їм обом, пояснюючи, що піковий туз - це несподіванка, бубновий - довге життя, все шістки поспіль - далека дорога, а червова дама і хрестовий король на дорозі - це допомога друзів.
   - А ну, спробуй і мені! - Вирішив перевірити Єгор.
   Я стала розкладати карти для нього. Зрозуміло ні тузи, ні шістки, ні всі інші карти з колоди нікуди не поділися, а тому, як тільки вони мені траплялися, я викладала їх навколо хрестового валета і казала, що вони йому випадають.
   - Нічого собі! - Не розкусив мого фокуса Артем. - Треба ж, всім випали однакові карти! Може, і справді не все ще втрачено?
   - А що ж треба робити? - Засовався на своєму місці Єгор.
   - Ось ця карта показує, що завтра нам стане набагато ясніше. - Я показала бубнову сімку. - Отже, до завтра нічого робити не будемо. Пропоную лягати спати.
   Пацани слухняно почали розстеляти свої ліжка...
  ***
   Вночі в коридорі почулися якісь крики. Я висунулася в двері і від сусідів з Љ2 дізналася, що один з "завтрашніх" спробував повіситися в туалеті. Охоронці вчасно помітили це по відеокамері, прибігли і врятували горе-самогубця. Померти йому не дали.
   - Звичайно, повіситися було би значно легше, ніж живцем згоріти. - Почула я збоку. - Але не варто навіть намагатися, не дадуть...
   А я про це і не думала. Мені снилося, як я ховаюся у візку з білизною або під столиком з обідом, як біжу по сходах, відбиваючись від охоронців за допомогою різних прийомів, як я лечу в полум'я, але вчасно ухиляюся і падаю в холодну воду...
   Сніданок оголосили о дев'ятій, а о десятій нас, "правих", вишикували перед камерами. Броньовані двері в торці коридору були відчинені.
   - Право-руч! - Скомандував один з охоронців. - На вихід кроком руш!
   І ми пішли до дверей. Наша камера виявилася останньою, а серед наших я була другою. Таким чином, за мною йшов тільки один Єгор. Ми увійшли в зал, побудований амфітеатром, тобто, ряди в ньому були сходинками, як в інститутській аудиторії, тільки без стільниць. Останній, верхній ряд, до якого ми вийшли, був відгороджений від решти простору залізними гратами. Посередині, прямо навпроти дверей був прохід. Зліва в останньому ряду вже сиділи "сьогоднішні", праворуч сідали ми. Перед нами, за гратами вниз спускалися рядів сім-вісім. Внизу був великий майданчик, а в його кінці - три постаменти з залізними ящиками. Навпроти них в стіні були відкриті три темних вікна.
   У нас, за гратами, поруч з рядами встали охоронці. "Вихопити б у одного пістолет, перестріляти кого треба, і втекти!" - миттєво промайнула думка. Я придивилася, але ніяких пістолетів у охоронців не було, лише кийки. "Гаразд, цей номер не пройде, пошукаємо інший!" - оптимістично подумала я і стала спостерігати, як в нижні дверцята зліва почали входити родичі і друзі "сьогоднішніх". Вони входили якось розгублено і приречено, з надією відшукували очима "своїх" на гальорці, кивали їм, намагалися щось сказати, але їм наполегливо пропонували сісти. З правих дверей в зал поважно потяглося начальство. Ці по сторонам не дивилися, збуджено перемовлялися, потирали руки і навіть сміялися. "У, гади! Влаштували собі розвагу!" - подумала я - "Зачекайте, от, я поспостерігаю..."
   У цей час зазвучали фанфари. Охоронці підняли першу трійку "сьогоднішніх" і повели їх вниз, до залізних ящиків. Кожен з трійки встав біля свого ящика. Фанфари змінилися на українську народну музику і я змогла більш детально роздивитися наряди засуджених. Дівчина, жінка і чоловік похилого віку були одягнені в українські вишиванки. Жінки - в довгі, до п'ят, білі сорочки з чорно-червоною вишивкою, чоловік - в сорочку до колін і білі штани. Ноги їх були босими, на головах - вінки з ромашок.
   В ліві двері увійшло троє музикантів в народних українських костюмах і заспівали пісню: "Горіла сосна, палала, Горіла сосна, палала, під ней дівчина стояла..." Після першого куплета трійця засуджених почала укладатися в ящики. Після другого включилися транспортерні стрічки і ящики поїхали до відкритих вікон. На третьому куплеті вікна зачинилися і за ними спалахнув вогонь. Музиканти закінчили пісню, стоячи спинами до цих вогненних вікон і пішли в ліві двері. У залі стояла мертва тиша. Лише за кілька хвилин почулися тихі схлипи з лав родичів.
   Хвилин через десять вікна знову розкрилися і в зал повернулися ящики. Знову зазвучали фанфари і охоронці спустили вниз другу трійку. Ці були в білих з зеленими розводами довгих шатах, схожих на мантії привидів. Я навіть не відразу зрозуміла, що перед нами дві молоді дівчини, майже дівчинки, і одна доросліша. "А ці що могли такого зробити, щоб їх спалювати?" - губилася я в здогадах. - "Напевно, просто декому щотижня потрібно шоу".
   Не слухаючи музику, не вникаючи в слова пісні, я подумки підраховувала: "дев'ять чоловік на тиждень -тридцять шість чоловік на місяць, виходить чотири сотні тридцять два на рік..."
   "Привиди" полізли в ящики і тут я помітила, що ящики мокрі: одна з дівчат махнула полою сукні і вона виявилася мокрою і в сажі. "Ага, отже, після кремації ящики миють, а потім знову подають в зал. Спочатку ж ящики були сухими..."
   Третя трійка була одягнена, як учасники бразильського карнавалу: кольорове пір'я, боа, високі підбори і стринги у всіх. Стало зрозуміло, що всі троє хлопців були блакитними. Цих відправили у вогонь під запальні звуки "Румби". Співаки-танцюристи так вимахували пір'ям, що за ним нічого не було видно. "Ну навіщо вони наділи все таке велике? Нічого ж не видно! Хоча..." - думка махнула хвостиком і сховалася в нірку.
   Все шоу закінчилося до пів на дванадцяту. Охоронці допомагали вийти зовсім розгубленим родичам. Веселе і задоволене начальство виходило само.
   Після обіду я зібрала своїх співкамерників за картами і, роблячи вигляд, що гадаю, запитала:
   - Єгор, а ти міг би зробити так, щоб все, що ми будемо передавати або отримувати по компу, було більше нікому не доступно?
   - Запросто!
   - І це все можна буде безслідно знищити?
   - Так.
   - І не можна буде відновити? І не можна відстежити?
   - Та будь ласка!
   - Добре. Тоді для тебе є завдання...
   - Ну?
   - Треба влізти в місцеві файли і знайти креслення крематорію. Ну, і дізнатися, як там все працює.
   - Зараз... - Єгор потягнувся до комп'ютера.
   - Стривай. Не зараз! Потім, ляжеш на ліжко, відвернувши екран від відеокамери, і будеш робити вигляд, що граєш у танчики.
   - О'кей!
   - А я що буду робити? - Не схотів залишатися без діла Артем.
   - У тебе теж буде завдання за фахом. Нам потрібні будуть паспорти. У тебе там зв'язки залишилися? Можна буде підготувати?
   - Звичайно, залишилися. Я своїх не здавав! А у тебе є план? Розкажи!
   - Поки все розповідати не буду. Менше знаєш - краще спиш! - Ну не казати ж їм, що я й сама ще нічого не знаю, дію просто інтуїтивно.
   - А які паспорти? Наші чи закордонні? Які імена?
   - Так... Давай подумаємо... Я би не хотіла їхати за кордон, хочу до своїх...
   - Та ти що?! Якщо ми втечемо, їм же теж буде непереливки! Хочеш, щоб їх теж "того"? Навіть не думай! Треба валити за кордон і носа сюди не показувати! Все, феніта ля комедія, тут життя скінчилося! Вважай, що ти померла, і починається життя після смерті!
   - А як же мама?
   - А що мама? Думаєш, їй легко буде пережити, що ти померла? Це ж такий стрес, дай бог вижити! А якщо ти знову живою з"явишся - знову стрес. Вона може такого і не витримати. А з-за кордону ти зможеш за всіма своїми спостерігати...
   - Гаразд, умовив, робимо закордонні. Куди ти можеш нас відправити?
   - Куди-небудь подалі... Наприклад, в Аргентину.
   - Тоді було би непогано, щоб ми були громадянами Аргентини.
   - Не питання!
   - От і подумай над іменами, над дипломами і все таке різне...
   Ми ще деякий час обговорювали, ким би хотіли "там" працювати, що вміємо, які дипломи нам можна було би зробити.
   - Добре було б на новому місці не з нуля починати, а якесь житло мати, стартовий капітал... Єгор, ти міг би нам завантажити "туди" трохи грошей? І купити через інтернет будиночок?
   - Клас! Оце робота! А з кого бабки качати?
   - Та хоч... з начальника в'язниці, з суддів, з уряду - з тих, хто нас сюди запроторив...
   - О'кей, а багато качати?
   - Нам дуже багато не можна, щоб не помітили і не вирахували. - Втрутився Артем. - Причому треба провести через декілька адрес, щоб не вирахували останній пункт.
   - Та запросто! Тільки у мене аж руки сверблять, так хочеться обібрати їх до нитки.
   - То й оббирай! - Дозволила я. - А всі зайві гроші віялом розішли на рахунки пенсіонерів, у яких низькі пенсії.
   - Низькі - це скільки?
   - Ну, нехай буде менше мінімальної зарплати. Тільки зроби так, щоб гроші знімалися поступово після нашого зникнення.
   - Кажи час.
   - Кремація починається о десятій. Отже, наступної середи, о десятій годині тридцять хвилин початок. Програма повинна працювати так, щоб протягом днів трьох-чотирьох всі гроші знімалися віялом і пенсіонерам, і нам. Пенсіонерам - по одному разу, нам - кожного дня, при кожному віялі.
   - Клас!
   Чоловіки зайнялися своїми справами. Артем за допомогою Єгора зв'язувався зі своїми секретними агентами, даючи їм завдання по підготовці необхідних документів. Ми привели себе в порядок і ТАМ зі скайпу "зняли" наші портрети. Трохи фотошопу, трохи гриму - і нас приведуть у відповідність. Наступного дня Єгор купив на наші нові імена невеликий будиночок в передмісті Буенос-Айреса і відкрив рахунки, для початку знявши трохи з рахунку прем'єр-міністра.
   - Він і не помітить, я зовсім трошки зняв! Просто рахунок треба було відкрити вже зараз. - Виправдовувався він.
   А я лежала і думала: "Це ж яку аферу я затіяла? Адже ще не ясно, вийде втекти, чи не вийде, а я таке закрутила!.. Ну то й що? Проте люди справою зайняті, а не киснуть. Та й кривдникам своїм помстимося, і пенсіонерам допоможемо, навіть якщо і посмертно..." Ніякого плану у мене поки не було. Було тільки ясно, що через коридори, які по обидва боки затискають між собою зал кремації, втекти не вдасться - там були охоронці з автоматами.
   - Ось, є план крематорію! - Покликав мене Єгор.
   Я підійшла і лягла поруч з ним, щоб зручніше було заглядати в комп.
   Прямо з демонстраційного залу залізні ящики по транспортерній стрічці потрапляли до крематорію. Через форсунки подавалася горюча суміш, і всього протягом десяти хвилин вміст ящиків повністю вигорав, після чого ящики їхали далі - до мийки. Водою під тиском з ящиків вимивалася зола і тверді залишки, які одразу ж через решітку потрапляли в каналізацію. Каналізація представляла собою арочний тунель шириною і висотою по півтора метри. Тунель виходив до каналізаційному люку на дорозі, далеко за межами в'язниці. Бігти можна було тільки через крематорій. Але як подолати вогонь? Я повинна була вирішити цю проблему.
   Єгор з Артемом, щоб не заважати мені думати, вийшли прогулятися по коридору. "Скільки часу знадобиться, щоб температура піднялася до вісімдесяти градусів? Всього двадцять секунд. За цей час треба вискочити з ящиків..."
   Я вийшла в коридор. Пацани стояли біля Љ1 і розмовляли з трьома чоловіками.
   - Агов, хлопці! Пропоную зайнятися спортом! - Гукнула їм я.
   - На ніч? Не буду! - Відгукнувся Єгор.
   - Треба. - Значуще проказала я.
   - Треба, так треба! - Відразу зрозумів мене Артем. - Пішли, Єгорка, позаймаємося. - Хочете з нами? - Повернувся він до своїх співрозмовників.
   - Дивлячись, що робити. Поки подивимося.
   - Подивіться, нам приховувати нічого. - Відповіла я і повела своїх пацанів до броньованих дверей. - Хлопчики, не сперечайтеся, виконуйте точно, що я буду казати, я все потім поясню. Завдання таке: треба лягти головою до дверей, ногами до коридору. За моїм сигналом схоплюєтеся і біжите в кінець коридору.
   Кілька разів пацани лягали, схоплювалися і мчали. Я подумки рахувала секунди. Час мене поки не влаштовував.
   - Чого ти хочеш? - Після п'ятого разу запитав Артем.
   - Тут всього десять метрів - рівно стільки, скільки від палаючих ящиків до води.
   - Так це вже план? Здорово!
   - Ще не дуже, треба тренуватися. Давай, рахуй ти. А я з Єгором побігаю.
   Вночі я думала навіть уві сні. Я уявляла, як ми заїжджаємо в камеру, як запалюється вогонь, як ми намагаємося вискочити з ящиків і... згораємо. Я знову і знову уявляла собі цю картину, поки уві сні не звалилася прямо під ящик. Тут полум'я, перекритого дном ящика, майже не було. Якщо проскочити під ящиком, то обгоріти можна менше. А якщо мати захисні костюми...
   На ранок в четвер я вже представляла наші "останні костюми".
   - Пацани, в останню путь ми підемо в костюмах рокерів - шкірянки і таке інше.
   - Чого це? - Запитав Єгор. - Я, наприклад, рок не люблю. Уявляв себе в костюмі вампіра.
   - І цей вампірський плащ одразу ж запалає. - Зупинила його я. - А шкіра деякий час може стримувати вогонь. А якщо під шкіру надіти мокру білизну...
   - Ух, ти, голова! - Похвалив мене Артем. - Розповідай!
   І я не тільки розповіла, але й намалювала крейдою на підлозі коридору наші майбутні костюми. Шкіряні штани повинні бути вільними, щоб між ними і тілом був повітряний прошарок. Шкіряні черевики на залізних блискавках - пластмасові розплав"ляться, а шнурки згорять. Шкіряна куртка з великим коміром, який можна перетворити на стоячий, і теж на металевих блискавках. Шкіряні кепки з великими козирками, які можна насунути на обличчя. Шкіряні рукавички, щоб руки теж не обгоріли. А під цю всю шкіру - байкові штани та байкові футболки з довгими рукавами і коміром-стійкою.
   - А навіщо нам така білизна? - Не зрозумів Єгор.
   - Щоб її намочити. - Відповіла я.
   Тепер ми тренувалися не тільки бігати, а й падати з ліжка, моментально перекачуючись під нього, виповзати і бігти в коридор. Робити це доводилося так, щоб було схоже на гру. Тому я наробила літачків зі знайденого в коридорі журналу, розкидала їх під ліжками, в душі, в туалеті, в коридорі - скрізь. Наші вправи стали схожі на гру "Хто збере більше і швидше літачки". Подивившись на нас, в гру включилися і дехто з наших сусідів. Тепер це дійсно було схоже на змагання і не повинно було викликати підозр.
   У п'ятницю ввечері прийшла Зоя, щоб скласти ескізи костюмів.
   - Давай я тобі накидаю і все розповім! - Сказала я, беручи у неї блокнот і ручку.
   Я все намалювала, докладно описала деталі, висловила побажання щодо матеріалів.
   - Ти так в цьому розумієшся. - Здивувалася Зоя. - Дизайнером, випадково не працювала?
   - Не довелося. Поки тільки писала. - Відповіла я.
   - Шкода. Тепер вже і не доведеться... А музика у вас буде теж рок?
   - Ні, музика у нас буде Оля Полякова.
   - Як Оля Полякова?! - В один голос вигукнули мої хлопці.
   - Хлопчики, ви ж учора погодилися, що на контрасті буде цікавіше! - Витріщивши на них очі і грюкнувши кулаком по підлозі, на якій сиділа, вигукнула я.
   - А! Так, я згадав! - Почав відтягати Єгора в сторону коридору Артем. - Пішли, я тобі нагадаю!
   - А яку саме пісню Полякової? - Розгублено подивилася на мене Зоя.
   - "Королева ночі". І щоб з нею були ще хоча б дві дівчинки, і щоб костюми шикарні, і кокошники, і пір'я, все яскраво і святково.
   - Гаразд... Такого точно ще ніхто не замовляв...
   - А чим Оля гірше, ніж бразильська "Румба" минулого тижня?! - Підскочила я.
   - А, ну так, було... А що на вечерю?
   - А на вечерю - шашлик, багато овочів і червоне вино! Ой, ще й червону ікру в кошиках з пісочного тіста!
   - Усе?
   - Усе.
   У суботу після обіду охоронці викликали нас усіх в коридор і сказали:
   - Треба вирішити, яка камера буде першою, яка другою, а яка третьою.
   - Де першою, другою і третьою? - Запитав хтось із сусідів.
   - Ми будемо другі! - Вигукнула я, підбігла до охоронців і вихопила у одного з них круглу пластинку з цифрою "2".
   - Як де? На кремації! - Відповів у цей час другий.
   - Чому другі? - Пошепки запитав Артем.
   - Треба! - Впевнено відповіла я.
   Залишивши сусідів вирішувати, хто буде першим, а хто третім, я повела своїх у "номер".
   - Хлопці, якщо я щось говорю, то так треба. Ви помітили, що у перших ящики були сухими?
   - Так? Ну то й що?
   - А то, що сухий ящик швидше нагріється. А другі залазили вже у мокрі ящики, там дівчина ще дуже сильно одяг забруднила.
   - А я й не помітив. - Простягнув Єгор.
   - Тому що не туди дивився.
   - А ти - туди? - Намагався розібратися Артем.
   - Так. Для перших ящик приготований заздалегідь. Потім він миється і подається для других ще мокрим, щоб не затягувати "виставу".
   - А чому тоді не третіми?
   - Тому що, поки "виступають" треті, "глядачі" сидять і дивляться. Навіть якщо у нас щось піде не так, у нас буде хвилин двадцять фори.
  ***
   У вівторок перед обідом камери навпроти, які стояли порожніми весь тиждень, заповнилися новими засудженими. Знайомитися з ним ми не стали, всі наші думки були зайняті завтрашнім днем. Поговорили з рідними, попрощалися.
   - Ви уявіть, що я просто кудись далеко поїхала. - Говорила я. - Наприклад, в Бразилію або в Мексику. Буду там працювати модельєром чи романи писати...
   Перед вечерею нам принесли "останні костюми". Примірявши їх, ми вийшли в коридор, щоб звикнути і потренуватися рухатися у нових шатах. У порівнянні з легкими бавовняними в"язничними костюмами, бігати в цих було складніше. Потім була остання вечеря і я дозволила хлопцям відірватися.
   - Тільки на вино особливо не налягайте, щоб завтра голови були ясними. - Порадила я.
   Вранці ми вийшли до сніданку вже в чорній шкірі. Нижню фланелеву білизну ми повністю намочили і викрутили, але під "косухами" цього не було видно. Оглянувши, що подали на сніданок, я прошепотіла:
   - Хлопці, їмо тільки яйця без хліба і п'ємо воду з крана в камері.
   - Чому? - Спробував уточнити Єгор.
   - Якщо Галина каже, що так треба, отже, так треба! Без питань! - Суворо подивився на нього Артем. Він повністю довірився моєму плану.
   Тож мені навіть не довелося пояснювати, що до яєць у шкаралупі важко додати якусь сторонню речовину, а у воду в крані ніхто нічого додавати й не буде. Дуже вже підозріло спокійними виглядали перед стратою засуджені минулого тижня.
   О десятій нас повели до залу. "А якщо нічого не вийде?" - пробігали в голові панічні думки - "Якщо температура підніметься швидше? Якщо не вистачить швидкості? Якщо не відкриється каналізаційний люк?.. Нічого, тоді все закінчиться так швидко, що хлопці і не зрозуміють... Проте весь тиждень ми були зайняті, проте ми за себе помстилися!"
   Як у тумані я побачила своїх рідних: маму, тата, сусідку з чоловіком, кількох людей зі школи, в якій викладала... Я всім кивала і посміхалася. Чомусь ця ідіотська посмішка приклеїлася до мене з ранку, ще коли я вмивалася і чистила зуби, і ніяк не могла відклеїтися. Руки тремтіли і я не знала, куди їх дівати.
   - Все буде в порядку! - Підбадьорив Артем, беручи мене за руку. - Прорвемось!
   Перша трійка вийшли до ящиків. Два хлопця і жінка. Вони - в золотистих фраках і циліндрах, вона - в золотистій сукні і такому ж капелюсі. Зазвучала мелодія з оперети "Летюча миша": "За що, за що, о Боже мій? За що, за що, о Боже мій? За що, за що, о Боже мій? За що, о Боже мій?.." Сусіди лягли в ящики і зникли за скляними заслінками, за якими одразу ж спалахнув вогонь...
   Прийшла наша черга. Продовжуючи наспівувати про себе "За що, за що, о Боже мій?", я, пританцьовуючи у такт, пішла по сходах вниз за Артемом, Єгор замикав нашу трійку. Кілька слів рідним, прощання, і ми встали біля ящиків. Увійшла, як завжди шикарна, Оля Полякова (чи її двійник?) з двома танцівницями.
   Коли тріо з піснею вийшло наперед, всі мимоволі втупилися на її ноги.
   - Пора! - Голосно прошепотіла я, і ми полізли в ящики.
   За широким пір'ям "Королеви ночі" не було видно, як ми натягнули на обличчя мокрі коміри спідніх футболок, як понасували на обличчя кепки, як підняли коміри курток до самого носа, застібнувши їх на кнопки. Загудів транспортер і мене понесло до отвору в... пекло? Зробивши глибокий вдих, я затримала подих.
   Транспортер зупинився, я схопилася і стрибнула під ящик, прослизнула під ним і кинулася вперед, крізь ревуче полум'я, не встаючи з карачок і не відкриваючи очей.. Під руками стало мокро. Я відкрила очі - проскочила! Перекотилася через калюжу, щоб збити полум'я, проповзла ще трохи вперед і опинилася під тонким струменем води. Крізь полум'я і пар не одразу розгледіла своїх товаришів. Еге ж, всі тут!
   Полум'я згасло, стало тихо. Але тут з труб, під якими ми стояли, вдарили сильні струмені води. Ми відскочили до люка і всі втрьох почали піднімати грати. Вийшло! Стрибаємо!! Біжимо, зігнувшись навпіл!!! Під ногами, майже по щиколотку - вода і мокра зола. Темно, але ми знаємо напрямок. "Триста сімдесят... П'ятсот... Вісімсот двадцять..." - відлічувала я подумки кроки - "Десь тут вже повинен бути вертикальний колодязь. Де ж він?!"
   - Сюди, я бачу світло! - Голос Артема з темряви.
   З подвоєними силами біжу туди. Попереду натикаюся на Єгора, падаю, він мене піднімає, встаю, задираю голову - світло! Каналізаційний люк відчинений. Починаємо лізти по скобах угору...
  ***
   На дорозі біля відкритого люка щось трапилося з брудно-синіми старенькими "жигулями". Водій, відкривши капот, копається в моторі і матюкається на чому світ стоїть. Ніхто з перехожих не помітив, як у машину, через вирізану в підлозі дірку, з каналізаційного люка пролізли три людини в чорних шкірянках. Потім з дірки з'явилася рука з металевим гаком, зачепила кришку люка і засунула її на місце. Згорнувшись калачиками серед усякого мотлоху, розкиданого на місці вийнятих задніх сидінь, трійця причаїлася. Водій, ще кілька хвилин покопирсавшись у моторі, нарешті, усунув неполадку і машина завелася.
   У старому напівзруйнованому гаражі біля кладовища ми переодяглися в чистий одяг. На мені були сині штани і синій жакет з білою футболкою під ним. Крислатий, синій з білими смугами, капелюх і темні стильні окуляри видавали у мені іноземку. Невелика валіза на коліщатках і сумка через плече говорили про те, що я збираюся кудись їхати. Моє волосся з довгого та русявого перетворилося на короткі чорні кучерики, автозагар зробив шкіру смаглявою, а лінзи змінили колір очей з блакитних на карі. Звали мене тепер Карина Гонсалес, про що свідчив і закордонний паспорт громадянки Аргентини, і диплом дизайнера, і квитки на літак.
   Таким же змінам піддалися і мої приятелі. Артем став лисуватим спереду і злегка сивуватим дядечком з невеликими тонкими вусиками й пекучо-чорними очима мачо, а Єгор - білявим довготелесим парубком, якому, без його борідки, можна було дати років двадцять, не більше. Відбитки пальців у біометричних паспортах відповідали новим іменам - Родріго Гонсалесу, брату Карини Гонсалес, і Санчо Сервантесу, їх далекому родичу. У кишенях були картки, на рахунках яких значилися пристойні суми.
   "Хонда", що проїжджала повз кладовище, зупинилася перед вибоїною, і поїхала далі, везучи до аеропорту трьох іноземців. Вже за годину літак піднявся у повітря і взяв курс на захід...
   Через пару днів всі ті, кого ми вважали винними у своїй пригоді, виявили свої рахунки порожніми. І не тільки місцеві, а й закордонні. Проте багато пенсіонерів отримали невідомо від кого по парі тисяч. Хто ж буде розбиратися, звідки вони взялися? Мабуть, надбавка до пенсії у зв'язку з якимось святом...
   Ми всі троє оселилися в невеличкому двоповерховому будиночку неподалік від Буенос-Айреса. Я відкрила дизайнерську контору: інтер'єри, екстер'єри, одяг. Тямущий комп'ютерник для такої контори був просто необхідний, тому Єгор, тобто Санчо, працює зі мною. Артем, він же Родріго, став брокером. По інтернету ми стежимо за своїми, такими вже далекими, близькими. Вони вже прийшли до тями і живуть далі. Наше життя після "смерті" налагоджується!
  
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"