Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Пригоди нон-стоп

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Щотижня комп'ютер відбирає чотирьох осіб для участі в телевізійному реаліті шоу "Пригоди Нон-Стоп". Ці люди навіть не підозрюють, що всі події, які з ними цього дня трапляються, не випадкові, і що за ними всюди слідують камери...

  
  ПРИГОДИ НОН-СТОП
  ПОВІСТЬ
  (серпень 2018 року)
  
  
   - Ти телевізор вчора дивилася?
   - А що там дивитися? Як "зірки" "зірок" розважають?
   - У сенсі?
   - Ну, яку програму не візьми - скрізь тільки наші теле-зірки: і в "Танцях із зірками", і в "Зоряних яйцях", і в "Хто зверху", і в "Інтуїції"... Куди не перемикни, скрізь ті ж самі особи!
   - І в "Під гіпнозом"...
   - Ось під цим "гіпнозом" я, наприклад, зовсім не вірю! Мабуть, домовились між собою і грають! А от якби ж там звичайні люди були, я би повірила.
   - А пам'ятаєш, коли з'явилася "Звана вечеря" як було цікаво?! Тому що різні люди були.
   - А потім і туди проникли "зірки" і програма заглухла.
   - Я думаю, - це тому, що у них на телебаченні грошей мало. Зі своїми домовитися можна, а звичайним людям доведеться призи видавати.
   - Наскільки цікавіше було б, якщо б у різних конкурсах брали участь якісь бухгалтер, продавець, секретар, шофер...
   - Якийсь хлопець з будинку навпроти чи тітка з сусіднього під'їзду... Дивилися б і думали: "А як би я повівся? А що б я зробила?" І вболівати за них набагато цікавіше.
   - От тільки декілька програм і залишилися без всюдисущих зірок, там, де будь-яка людина може взяти участь: "Голос", "Таланти", "Танцюють всі"...
   - І ще "Розсміши коміка"!
  *1*
   Увечері я, вичавлена як лимон, йшла, вірніше, ледве пленталася після зміни додому. Дванадцять годин, як білка в колесі: уколи, крапельниці, перев'язки, відмітки в журналі призначень... Того відвезти на рентген, того проводити на УЗД, ще троє новеньких...
   Накрапав дрібний і нудний осінній дощ, тому нікуди заходити не хотілося. Нічого, продукти куплю завтра з ранку... Відшукавши в холодильнику одну сардельку і шість пельменів у відкритій пачці, я повечеряла, включила телевізор, поставивши його на "sleep", і незабаром заснула.
   Проспала я до дев'ятої ранку. Снідати було нічим. Незважаючи на сніг за вікном, доведеться виходити на вулицю. Супермаркет знаходиться близько - треба тільки перейти на протилежну сторону вулиці підземним переходом. Швиденько одягла штани, гумові чоботи на невеличкий платформочці, куртку з капюшоном - не брати ж парасольку! Тепер треба скласти сумку.
   Не розумію тих, у кого в сумці "сам чорт не розбереться". У мене там завжди порядок. Кожного дня я підбираю сумку за кольором до одягу. Сьогодні до чорної куртки у мене були червоні штани і червоні чобітки, тому я взяла сумку теж червону. Переклала зі вчорашньої - коричневої - ключі, гаманець, пакет для продуктів, косметичку з ліками, гребінець і помаду, я розклала все це по кишеньках сумочки - кожну річ на своє місце. Мобілку сунула в кишеню куртки, зачинила двері і увійшла в ліфт.
   На вулиці було темно і незатишно. Якби не годинник, можна було би подумати, що вже вечір. Народу було небагато, тому мене насторожив якийсь поголений наголо тип під парасолькою, який ніби йшов за мною. "Та кому ти потрібна?!" - подумки сказала я собі - "Медсестра не першої свіжості і не кращої якості! Ну, йде собі людина, може, йому теж в магазин треба. А те, що на мене дивиться, так на те йому й очі, щоб дивитися. Була би тут якась шикарна блондинка, так він у мою сторону і не глянув би. Радіти треба, що хоч хтось звернув увагу!"
   Закривши парасольку, тип проскочив поперед мене в магазин і побіг кудись у далекі ряди. "Ну, от, а ти боялася!" - сказала я собі і пішла за сардельками. Зараз візьму сардельок - дуже зручна їжа: і ситно, і готувати легко. Півбуханки хліба... Пачку кефіру... Може, ще пельменів взяти? Чи макаронів якихось?
   Проходячи повз кафетерій, я раптом відчула, що мій шлунок вимагає зазирнути туди. Довелося взяти чашку кави і пиріжок з повидлом. Я сіла за столик і почала жувати... Хтось вивів мене з задуми, смикнувши за рукав:
   - Тьотю, тьотю! - Поруч стояла дівчинка років п'яти. - Я загубилася. Відведіть мене додому.
   - А де твоя мама?
   - Не знаю. Може, вона вже вдома.
   - А де ти живеш? Ти дорогу-то знаєш? - Мені дуже не хотілося кудись йти.
   - Знаю, тут недалеко! - І дівчинка потягнула мене за собою.
   Швиденько проковтнувши залишки кави і запхавшись булочкою, я, з повним ротом, продовжуючи жувати, пішла за нею. Дівчинка тягла мене за руку до виходу. А якщо її мама ще десь у магазині? От вона буде нервувати, коли ніде не виявить дитини! І тут я помітила охоронця. "Ура! Зараз передам йому дівчинку, нехай сам і розбирається!" Я рішуче перехопила руку дівчинки і повела її до охоронця.
   - Доброго дня! Тут дівчинка загубилася. - Почала я. - Оголосіть по радіо, щоб її мама знала, де шукати.
   - Але я... - Хотів відкрутитися охоронець.
   - Ніяких "але"! - Парирувала я. - Для чого Ви тут стоїте? Щоб запобігати надзвичайним подіям! Загублена дівчинка - це подія. От і дійте! - Я передала руку дівчинки в руку охоронця, розвернулася і швидким кроком пішла.
   Уф! З'їсти ще тістечко, чи що? Тільки я розплатилася і встромила зуби в м'який крем кошика з кремом, як до мене підійшов поліцейський.
   - Це Ви дівчинку знайшли?
   - Яку дівчинку? - Не зрозуміла я. - А, так! Я.
   - Ходімо зі мною, треба скласти протокол...
   - Який ще протокол?! - Обурилася я. - Ви вже матусю знайшли?
   - Ні. Треба...
   - Треба по радіо оголосити! Мабуть, вона вже бігає по відділах, а знайти її не може.
   - Оголосимо. Але спочатку треба заповнити папери...
   - Гаразд. - Неохоче попленталася я за поліцейським у підсобку. - Але поки ми будемо папери заповнювати, матуся може вже піти.
   У підсобці поліцейський сів за стіл і почав заповнювати якийсь папір, задаючи мені безглузді питання. Дівчинка сиділа тут же і, весело розгойдуючи ногами, наминали "Снікерс".
   - От не буду відповідати на жодне запитання, доки Ви не оголосите по радіо про зниклу дівчинку! - Уперлася я. - Розвели тут паперову бюрократію! Папірці Вам що, важливіші за людину?!
   Довелося поліцейському кудись подзвонити, і вже через пару хвилин я почула по внутрішньому радіо:
   - Увага! Загубилася дівчинка п'яти років, звати Настя. Маму Любу просять підійти до підсобки і забрати дівчинку.
   - От тепер я відповім на Ваші питання. - Пом'якшала я.
   Питань було небагато: хто я, де живу, де працюю, що роблю в магазині, як знайшла дівчинку, чому не відвела її додому... А матуся за дівчинкою все не йшла... Тоді коп запропонував мені проїхати до них у відділок.
   - Ще чого?! Я-то тут до чого? - Я рішуче встала і попрямувала до дверей.
   - Але я змушений Вас затримати! - Якось невпевнено вигукнув, скочивши, поліцейський.
   - За яким правом? - Незворушно повернулася я до нього, продовжуючи виходити у двері. - Я в чомусь обвинувачуюся?
   - Ні, але...
   - Отже, ніяких але! - Я вийшла з підсобки і пішла до виходу з магазину.
   У переході було темно. У тьмяному світлі єдиною лампочки вгадувалися силуети групи людей. І раптом почалася бійка! Незрозуміло, хто кого бив, кричали всі. Потім свисток поліцейського - і всі розбіглися. Крім одного. Підійшовши ближче одночасно з копом, я впізнала в лежачий людині того бритоголового хлопця з парасолькою. Він лежав прямо під лампочкою, в калюжі крові, з подряпинами і синцями на обличчі та голові.
   - Ви бачили, що тут сталося? - Запитав мене коп.
   - Не більше вашого. - Відповіла я. - Якийсь гурт, чоловік п'ять-шість, раптом напали на перехожого і стали його бити.
   - Ви знаєте його?
   - Ні, бачила тільки, коли йшла до магазину.
   - І запам'ятали?
   - Ну, він мені здався якимось підозрілим.
   - А нападників зможете упізнати?
   - Ні, звичайно! Тут же темно!
   - Все одно доведеться проїхати у відділок для складання протоколу.
   - І чого це всім раптом стало треба, щоб я їхала у відділок? - Зло запитала я. - Чому би для початку швидку не викликати?
   - Думаю, швидка йому вже не потрібна. - Відповів поліцейський, навіть не спромігшись перевірити у потерпілого пульс.
   За нього це зробила я. Пульс, як не дивно, був рівним і спокійним. Ніби людина просто прилегла відпочити. Ну, може в несвідомому стані у декого так й відбувається...
   - Нікуди я звідси не поїду! - Заявила я. - Поки не приїде швидка. Раптом, треба буде надавати допомогу...
   Швидка приїхала за п'ять хвилин. Досить швидко для нашого міста. Взагалі, все відбувалося якось дивно швидко... Коли постраждалого відвезли, мені все ж таки довелося їхати до відділку.
   Там панувала повна плутанина. Якщо у нас скрізь в поліції така картина, то не дивно, що злочинність процвітає буйним квітом! Хтось кудись біг, хтось щось кричав у трубку. Мене спочатку посадили в одному кабінеті, потім перевели в інший.
   Тільки почали ставити питання, як з коридору пролунав вибух. Крики, біганина, дим...
   - Давайте-но я Вас для безпеки в КПЗ заховаю, до повного з'ясування обставин. - Запропонувала дівчина-лейтенант і, не чекаючи моєї відповіді, кудись потягла.
   Я опинилася в камері з забраним ґратами вікном. У замку клацнув ключ. Оце сходила в магазин!... Хвилин через десять у камеру стали впихати якихось людей - і чоловіків, і жінок. Як я не намагалася вирватися, мене не випустили. Зібралося нас у тісному приміщенні, чоловік сім - три жінки і чотири чоловіки. Ми розсілися по нарах, що стояли уздовж двох стін. Через деякий час увійшов сержант і переписав наші прізвища.
   - А коли нас випустять? - Запитала я.
   - Коли з'ясують вашу причетність або непричетність до вибуху. - Відрізав сержант і зачинив двері.
   - Я ж тут абсолютно випадково опинилася! - Вигукнула я, але він уже, мабуть, не чув.
   - І я випадково, я просто повз проходила... - В кутку заплакала дівчина в рожево-бузковому плащі. - Мене мама чекає...
   - Всіх нас хтось чекає! - Відрізав дядько років сорока в кепці, що закривала пів обличчя. - Треба звідси вибиратися, бо злочинців не знайдуть, а щоб закрити справу - на нас все повісять.
   - Та як же ми звідси звалимо?! - Відгукнувся молодий хлопець в зовсім мокрій тканинній куртці. - Ти бачив, скільки тут копів?!
   - Може, треба просто тихенько посидіти і почекати, поки все з'ясується? - Вклинився чахлий інтелигентик в окулярах.
   - Мені не можна чекати! - Вигукнула жінка років тридцяти з пакетом молока в сумочці. - Я залишила дітей самих удома! На хвилиночку за молоком вискочила.
   - Отже, так. - З нар, розминаючи кулаки, піднявся міцний "качок". - Якщо вже нікому тут сидіти не в кайф, будемо вибиратися! Ви сидіть! - Він показав пальцем на інтелігентика і заплакану дівчину. - Ви починайте кричати. - Це нам з матусею. - А ми з вами станемо по обидва боки від дверей, і діятимемо за обставинами.
   Так і зробили. Ми з тіткою заверещали, як тільки могли. Майже відразу ж відчинилися двері, і в камеру зазирнув сержант. "Качок" стукнув його по голові кулаком, і той впав. Дядько підхопив його під руки і акуратно поклав на нари. Хлопець у мокрій куртці підібрав ключі, що випали, понишпорив по кишенях і знайдене переклав у свої.
   - Ну, рушили! - Розпорядився "качок" і визирнув з камери.
   - Я, мабуть, залишуся. - Боягузливо пропищав інтелігентик.
   - Хто ж тобі доктор?! - Знизав плечима "качок" і вийшов за двері.
   Ми всі по черзі, озираючись і зупиняючись, начебто вивчаючи плакати на стінах, рушили за ним. Інтелігентик, виявляється, теж не залишився. У хол виходило три коридори, в одному з яких опинилися ми.
   - А зараз, по двоє - до виходу і в різні боки! - Скомандував "качок" і поділив нас на двійки.
   Я опинилася в парі з ним, матуся - з дядьком, дівчина - з хлопцем.
   - А я? - Розгублено зупинився очкарик. - Мені пари не дісталося!
   - А ти підеш сам! - Відрізав "качок" і, підхопивши мене під руку, рішуче попрямував до виходу.
   Я летіла за ним, як П'ятачок за Вінні Пухом, ледь торкаючись ногами землі. Куди він мене тягнув? Мені було все одно, аби подалі від поліцейської дільниці...
  * 2 *
   Андрій Малиса у своїх колах вважався непоганим хакером. Йому було всього двадцять п'ять років, працював він айтішником у конструкторському бюро, а у вільний час зламував системи. Просто так, для розваги. Його кілька разів відстежували, але через те, що він нічого не крав і особливо крамольних секретів в інтернет не викладав, то, скачавши невеликий штраф, як правило, відпускали.
   Сьогодні Андрій вирішив розкрити файли американської кінокомпанії "ХХ століття фокс". Робота потихеньку просувалася, хлопець весь занурився у систему, тому не відразу звернув увагу на безперервне дзеленчання дверного дзвінка. Коли до дзеленчання додалося гупання у двері чимось важким, він, ніби виринувши з іншого простору, спочатку здивовано озирнувся, потім зрозумів, де знаходиться і що за звуки його витягли з мережі, а тоді, зітхнувши, поплентався до дверей.
   - Ви що собі думаєте?!!! - Загорлала на нього товста тітка в халаті. - Ви нас заливаєте, а у нас ремонт! Та ще й не відкриває!!!
   - Чим це я Вас заливаю, якщо у мене вода взагалі перекрита? - Почав виправдовуватися хлопець. - Ходімо, покажу.
   Він запросив тітку і до ванної, і до туалету, і на кухню, показав, що у нього не те що не тече, але навіть не капає. Тітка полазила під раковинами, помацала труби - все було сухим.
   - Ну... Значить, це інші сусіди заливають. - Зменшила вона запал. - Ходімо зі мною до ваших сусідів, може, це вони мене затоплюють. - І тітка з незаперечним виглядом потягла Андрія до сусідніх дверей.
   Ці двері теж довго ніхто не відкривав. Нарешті, почувся поворот замку, і на сходову клітку визирнула сухенька старенька.
   - Це Ви мене заливаєте? - Відразу взяла бика за роги тітка.
   - Я? Не знаю... Мені погано стало, я знепритомніла... От від вашого дзвінка прокинулася... - Старенька похитнулася і, напевно, впала би, якби Андрій її не підхопив.
   Довелося йому занести бабусю в кімнату. Тітка в цей час пройшлася по ваннах-туалетах.
   - У кухні текло! - Повідомила вона Андрію, який розгублено тупцював біля бабусі. - Води не багато натекло, певно, просто до мене!
   - Мені б корвалолу... - Прошепотів старенька. - В аптеку треба, у мене все скінчилося.
   - От хлопець і сходить! - Вирішила тітка. - А у мене молоко на плиті... - І її як вітром здуло.
   - Вам тільки корвалол треба? - Потупцювавши в нерішучості і зітхнувши від безвиході, запитав Андрій.
   - Ще валер'янки! І валідолу не завадило б... - Пожвавішала бабуся. - І... А! Тобі це без рецепта не дадуть... Гаразд, валідол, корвалол і валеріана - запам'ятаєш? Чи тобі записочку написати? - Бабуся полізла в гаманець за грошима.
   - На пам'ять поки не скаржуся.
   - Ось. - Подала вона хлопцеві купюру. - Там ще залишиться...
   Взявши гроші, Андрій повернувся до своєї квартири, щоб одягнутися: змінив тапочки на кросівки, натягнув светр, зверху - темно-синю куртку з капюшоном. Зазирнув у холодильник, похитав головою і, взявши свій гаманець, вийшов під дрібний дощик.
   В аптеці була черга - чоловік вісім. Довелося влаштуватися в її хвіст. Коли до віконця провізора залишалося всього три людини, ззаду раптом дико заверещала пенсіонерка:
   - Грабують!!! Тримайте злодія!!!
   Всі озирнулися на крик. Пенсіонерка у в'язаній шапочці і надітим поверх неї капюшоном вказувала пальцем на хлопця в кепці, насунутій по самі очі, що стояв просто за Андрієм. Одразу ж один з чоловіків спробував затримати хлопця, схопивши його за куртку, але той вирвався і кинувся до дверей.
   - Він в кишеню ось до цього хлопця поліз і дістав гаманець! Я бачила!
   Хлопець вже вибігав з аптеки, аж тут зіткнувся з поліцейським, що входив до неї. Той відразу ж зорієнтувався на крики і, обхопивши хлопця руками, затримав його в дверях. Злодій намагався "скинути" вкрадений гаманець, але у нього це не вийшло - гаманець впав прямо під ноги копа.
   - Ваш гаманець? - Запитав коп у Андрія.
   - Мій. - Відповів збентежений швидкістю подій хлопець. - Там ще картка така зелененька...
   Поки він говорив, коп встиг замкнути на злодюжці наручники і пристебнути їх до стояка опалення. Перевіривши портмоне і виявивши там зелену картку, коп простягнув гаманець господарю.
   - Будемо оформляти! - Заявив він. - Хто що бачив?
   - Я!!! Я бачила! - Вискочила наперед пенсіонерка і швидко заторохкотіла, що саме вона бачила, що подумала, що закричала і що взагалі робила сама та всі інші.
   - У нас відеокамера є. - Повідомила аптекарка і запропонувала поліцейському переглянути запис, поки під'їде машина.
   Машина під'їхала на подив швидко. Злодія завантажили, а покупців, як свідків, теж забрали до відділку. "Як у кіно" - подумав Андрій, сідаючи в схожу на маршрутку, тільки з поліцейським забарвленням, машину.
   У відділку всіх свідків розділили і розвели по різних кабінетах - щоб не заважали свідченням один одного. Тільки Андрій почав описувати те, що сталося на підсунутім до нього бланку, як в коридорі пролунав вибух. Слідчий запропонував йому сховатися в КПЗ. Через деякий час туди заштовхали ще п'ятьох людей - двох чоловіків і трьох жінок.
   Потім заходив сержант, переписував прізвища, говорив, що з усіма розберуться... Один з чоловіків запропонував бігти. Жінки заволали, сержант відімкнув двері і зазирнув, отримав по голові від одного з чоловіків і звалився. Потім всі парами розбіглися з дільниці в різні боки...
   Андрій втік у парі зі спритною тітонькою, років сорока. У тітки була повна продуктів сумка, і їй постійно доводилося міняти руку. Тим не менш, вона, перехоплюючи то одну, то іншу руку Андрія, тягла його за собою, як паровоз...
  ***
   Денис Коржик з ранку мало не спізнився на роботу. Для менеджера по кадрах це було просто не припустимо. Вискочивши з маршрутки за хвилину до восьмої, він побіг так, ніби за ним гналася зграя вовків. Встиг!!! Рівно о восьмій він закрив за собою вхідні двері. Тепер він повільно, намагаючись відновити дихання, йшов коридором до свого кабінету.
   - По Вам хоч годинник звіряй! - Обходячи його і на ходу розстібаючи плащ, кинула секретарка шефа.
   - Так! Точність - ввічливість королів! - Сам себе похвалив Денис і взявся за ручку дверей.
   В кабінеті все було догори дригом: по підлозі розкидані якісь папери, меблі перевернуті, ноутбук зник... Співробітники, що приходили на роботу, нічого не розуміючи ахали, похитували головами, давали безглузді поради... Нарешті, прийшов шеф і вирішив викликати поліцію.
   Поліцейські були не дуже охочі до питань. Вони скинули на флешку файли з відеокамери біля входу, і забрали з собою в дільницю Дениса - для оформлення протоколу. В дільниці раптом щось бухнуло, почалася метушня і біганина. Незрозуміло як, Денис раптом опинився в камері з ще декількома нічого не розуміючими людьми. Просидівши так в повній невідомості хвилин п'ятнадцять-двадцять, хтось запропонував бігти. Влаштували гвалт, на який в камеру зазирнув сержант. Хтось вдарив його по голові - і шлях був вільний. Денис йшов дворами за якимось пузатим дядьком років п"ятдесяти.
   - Я тут кожен закуточок знаю. - Повідомив дядько. - Так сліди заплутаю - жодна собака не розбереться...
  ***
   У Ірини Володимирівни було "вікно". Її третьокласники були на уроці фізкультури, а вона перевіряла зошити, щоб не нести їх додому. Раптом під вікном учительської почувся чийсь плач. Ірина Володимирівна визирнула, але нікого не побачила. Плач лунав з-під самої стіни школи. Довелося відчинити вікно і визирнути назовні. Під струменями води, що стікала з даху, стояла п'ятирічна дівчинка з жовтою парасолькою і ревла.
   - Ти чого тут плачеш? - Запитала Ірина Володимирівна.
   - За-загу-би-билася!... - Рюмсаючи промовила дівчинка.
   - А де ти живеш? - Почала розпитувати вчителька.
   - Тут поруч...
   - То чого ж ти не йдеш додому?
   - Я боюся. А раптом мене хтось вкраде? - Дівчинка вже не плакала.
   - Гаразд, почекай мене. Я зараз вийду і відведу тебе додому.
   Ірина Володимирівна вийшла, обійшла школу, підійшла до вікна вчительської. Дівчинка все так само стояла під водоспадом води.
   - Що ж ти стоїш прямо під потоками! - Вигукнула Ірина Володимирівна, і вивела дівчинку на доріжку. Тут дощ ледь накрапав.
   - Ну, куди йти? Показуй дорогу.
   - Он туди! - Дівчинка вже радісно підскакувала, тримаючись за руку дорослої людини.
   Пройшовши всього пів кварталу, дівчинка раптом почала вириватися і кричати:
   - Мама! Матусю! Допоможіть!!!
   Ірина Володимирівна, боячись, що дівчинка вискочить на дорогу і потрапить під машину, міцніше стисла її руку. Дівчинка знову почала голосно плакати. Навколо зібралося кілька людей.
   - В чому справа?
   - Я загубилася, а тітка мене кудись веде!
   - Це не твоя мама?
   - Ні. Вона мене вкрала!... - Кричала на все горло дитина.
   - Та я... Та вона... - Намагалася виправдовуватися Ірина Володимирівна, але її ніхто не слухав.
   Одразу ж викликали поліцію, Ірину Володимирівну і дівчинку забрали до відділку...
   Якось так вийшло, що завжди правильна Ірина Володимирівна спочатку сумлінно зателефонувала директору школи і пояснила, що з нею сталося. А потім вона разом з іншими втекла з камери, в яку її відправили, коли в ділянці щось бахнуло і почалася метушня. Молодий хлопець з гітарою в чохлі через плече, тягнув її за руку, швидким кроком віддаляючись геть від поліцейської дільниці...
  * 3 *
   - Добрий день, дорогі телеглядачі!
   - Ми раді вітати вас на нашому недільному реаліті-шоу "Пригоди Нон-Стоп"!
   Двоє ведучих - молодий хлопець у шикарному костюмі і дівчина в червоній довгій сукні з бічним розрізом майже до самої талії почали свою програму.
   - Ось уже другий сезон у нас в ефірі по неділях відбуваються неймовірні події, повні небезпек і пригод.
   - Щотижня наш комп'ютер підбирає чотирьох осіб для участі в реаліті-шоу "Пригоди Нон-Стоп".
   - Ці люди навіть не підозрюють, що всі події, які з ними цього дня трапляються, не випадкові. Вони сплановані і зрежесовані нашою командою, в них беруть участь наші актори, за ними з прихованими камерами слідують наші оператори...
   - Але для них ці події - реальність! І все, що вони роблять, все, що вони відчувають - це не акторська гра, а реальні вчинки реальних людей в різних ситуаціях та подіях.
   - А вже події ми для них приготували найнесподіваніші, найнеймовірніші, найнебезпечніші і найнеможливіші!
   - Отже, давайте познайомимося з учасниками сьогоднішнього випуску реаліт- шоу "Пригоди Нон-Стоп"!
   На стіні-екрані позаду ведучих стали по черзі з'являтися портрети учасників гри.
   - Сьогодні у нас грають: Денис Коржик - тридцять один рік, менеджер будівельної фірми!
   - Галина Гайдученко - тридцять два роки, медсестра травматології!
   - Андрій Малиса - двадцять п'ять років, системний адміністратор Конструкторського Бюро!
   - Ірина Ростіна - двадцять сім років, вчителька початкової школи!
   - Всіх цих учасників комп'ютер вибрав в різних районах міста. Вони не знайомі між собою і ніколи не брали участі ні в яких шоу.
   - Продумуючи маршрути цього випуску "Пригод Нон-Стоп", ми вирішили почати їх з камер КПЗ в поліцейських дільницях тих районів, в яких наші сьогоднішні учасники живуть або працюють.
   - А як же вони потрапили в КПЗ? Давайте подивимося на екран!
   На екрані пішли кадри подій, що передували появі чотирьох "невдах" або "щасливчиків" в КПЗ. Ведучі коментували ці події:
   - Щоб привезти Дениса Коржика в поліцейську дільницю, нам довелося зімітувати пограбування його кабінету. У фірмі про це ніхто нічого не знав.
   - Тільки директор був у курсі - він і дозволив влаштувати вночі весь той розгром, який вранці побачив Денис.
   - Галина Гайдученко виявилася міцним горішком! За початковим сценарієм, вона повинна була повести дівчинку додому, а по дорозі її звинуватили би в крадіжці дитини і забрали до відділку. Але вона передала дівчинку охоронцеві і навіть на вмовляння поліцейського їхати в дільницю відмовилася.
   - Але у нас в запасі завжди є варіанти! Довелося в підземному переході організувати бійку з вбивством, свідком якого вона і стала. А як свідок, вона вже не могла відмовитися їхати до відділку.
   - Проте Ірина Ростіна піддалася на провокацію з дівчинкою і була доставлена в КПЗ за звинуваченням у крадіжці дитини.
   - Хто-небудь замислювався над тим, як відтягти хакера від комп'ютера? Думаєте, це неможливо? Помиляєтеся! Нам під силу навіть це! Варто було виманити його з квартири, як він не зміг відмовити у проханні вмираючій бабусі!..
   - Нагадуємо умови нашої гри: учасники по різних маршрутах, за допомогою наших акторів, направляються через смугу подій і пригод до кінцевого пункту. Починають шлях по маршруту всі учасники одночасно. Той, хто першим зможе все подолати, в Кінцевому Пункті отримує головний приз - п'ятсот тисяч гривень!
   - Ті, хто сходять з дистанції отримують втішні тисячу гривень. Ті, хто приходять до фінішу, але не першими, отримують по п'ять тисяч гривень.
   - Найважче в нашій роботі - це не дати учасникам завчасно повернутися додому або на роботу і змусити їх пройти, якщо вже не до кінця, то як можна більше.
   - Шановні телеглядачі і гості студії! Ви можете робити ставки - якщо ваш гравець виграє, ви теж отримуєте приз - одну тисячу гривень!
   - Ставки ми почнемо приймати через кілька хвилин, а поки нагадаємо, хто сьогодні грає: Денис Коржик - менеджер, Галина Гайдученко - медсестра, Андрій Малиса - системний адміністратор, Ірина Ростіна - вчителька!
   На екрані з'явилися фото всіх чотирьох учасників з номерами, за якими за них можна було голосувати.
   - Щоб взяти участь в розіграші, треба послати СМСку з ім'ям учасника на наш номер! З одного телефону можна послати не більш як три СМС! Отже...
   - Починаємо відлік: десять, дев'ять, вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три, два, один! СМС приймаються!!!
   - А ми повернемося до наших учасників! Як ви пам'ятаєте, ми залишили їх, коли вони збігли з КПЗ...
  * 4 *
   Я летіла за "качком", як П'ятачок за Вінні Пухом, ледь торкаючись ногами землі. Куди він мене тягнув? Мені було все одно, аби подалі від поліцейської дільниці...
   - Може, в магазин заскочимо? Там дощу немає. - Повернувся до мене "качок" і, помітивши, що я ледве за ним встигаю, дещо знизив темп.
   - Та ні, щось до магазинів у мене сьогодні виникла недовіра... - Пробелькотіла я. - Краще вже в кафе, щоб зігрітися.
   - У кафе, так у кафе! Треба ж нам обмити таке несподіване знайомство!
   Обмивати мені нічого не хотілося, від такого знайомства я би теж із задоволенням відмовилася, але скоріше потрапити в спокійне тепло було б непогано. Між магазином одягу "Хламіда" і салоном краси "Воланд" якраз виявилося кафе "Персей". На його афіші замислений Персей, дивлячись на трьох грацій, більше схожих на тріо "ВІАГРА", вирішував, кому ж віддати яблуко.
   Всередині кафе було сучасним, і лише орнамент по стінах та кілька ілюстрацій з міфів Стародавньої Греції натякали на зв'язок з Персеєм. Ми сіли за столик у кутку.
   - Ов-ва! - Подивившись на годинник, вигукнув мій кавалер. - Вже п'ять хвилин на одинадцяту! Пора, як казав Вінні Пух, підкріпитися!
   До нас підійшов офіціант:
   - Що будете замовляти?
   - Браток, нам би чогось суттєвого. Ми зголодніли, як вовки! - За обох відповів "качок".
   - Є бутерброди з шинкою, млинці з грибами, сирники зі сметаною і медом...
   - Давай все! Обом! - Розпорядився "качок", але тут же, схаменувшись, повернувся до мене:
   - Ти теж будеш?
   - І чаю гарячого з булочкою. - Кивнула я.
   Апетит у мене розігрався звірячий: я проковтнула і млинчики, і бутерброди, і сирники, і дві чашки чаю з двома булочками - адреналін спалив усе. Стало тепло і затишно. Так би і сиділа, нікуди не поспішаючи...
   - Мене Вася звати. - Закінчивши жувати, повідомив мій новий знайомий. Я тут проїздом з Чернігова.
   - Галина, дуже приємно. - Відповіла я, хоча приємно мені було не від знайомства з ним, а від розлитого по всьому тілу ситого тепла.
   - Ну, Галина, куди йти збираєшся?
   - От посиджу ще трошки, і піду додому.
   - Додому я би не радив. - Багатозначно втупившись прямо мені в очі, порадив Вася. - Наші прізвища відомі, вдома нас у першу чергу і будуть розшукувати.
   - А що ж робити? - Розгубилася я.
   - Думаю, до вечора вони там все розгребуть, винуватих знайдуть, і ми їм будемо вже не цікаві. Але до вечора треба десь перекантуватися.
   - Тоді я поїду до мами. - Вирішила я.
   - Думаєш, маму вони не стануть перевіряти?! Та одразу ж, як перевірять твою квартиру! І до подруг не раджу. Тут треба щось нейтральне, непередбачуване... - І він замислився.
   Я сиділа мовчки, не заважаючи йому думати. Цікава справа! Сиджу в компанії не відомо з ким і чекаю від нього рішення, що робити далі. Щось на мене це не схоже. Була би погода трохи краще, встала б прямо зараз і пішла би швендяти містом. Або в кіно.
   - А що, якщо піти в кіно? - Це питання я і Вася задали одне одному одночасно. І обидва одночасно кивнули.
   Я зупинила офіціанта, який саме пробігав повз.
   - Молодий чоловіче, я хочу розплатитися.
   - Я сам заплачу! - Поліз до кишені Вася.
   - За себе самі і заплатите! - Незаперечним тоном відповіла я. - А я плачу за себе! - І я подала офіціантові кілька купюр.
   - Ображаєш! Який же я мужик!
   - А Ви мене не ображаєте? Це яка ж я буду жінка, якщо дозволю першому зустрічному за себе платити?!
   - Це я перший зустрічний?! - Обурився Вася.
   - Ну, другий. Вас другим до камери завели. - Я отримала здачу і встала.
   Вася теж розплатився і наздогнав мене вже біля дверей.
   - То що, в кіно?
   - Я ще не вирішила.
   - Тут неподалік кінотеатр є, невеликий, але затишний. Якщо все одно куди йти, то, може, пройдемося в ту сторону?
   Я знизала плечима і пішла в той бік, куди вказав Вася. Він дріботів поруч, переходячи то на одну сторону від мене, то на іншу. Дощ, до речі, зовсім припинився і іноді крізь хмари навіть вгадувалося сонце. Ми йшли каштановою алеєю, з якої вже облетіло майже все листя. Я подумала, що по такій погоді цілком можна погуляти, але саме навпроти кінотеатру раптом знову почалася злива. Довелося заскочити в фойє.
  ***
   - Клієнт зривається! Терміново дайте зливу! - Закричав режисер. З даху через шланги подали воду і весь тротуар перед кінотеатром стало заливати суцільним водоспадом.
  ***
   За нами забігло ще кілька людей.
   - От бачиш. - Радісно всміхнувся Вася. - Сама природа шепоче - зайди в кіно!
   За вікном потоки води лилися суцільною стіною. Ну що ж, кіно так кіно. Ми прилаштувалися в кінець невеликої черги за квитками. І тут...
  ***
   Андрій тікав у парі зі спритною тітонькою, років сорока. У тітки була повна продуктів сумка, і їй постійно доводилося змінювати руку. Тим не менш, вона, перехоплюючи сумку то однією, то іншою рукою, тягла Андрія за собою, як паровоз...
   "Куди вона мене тягне?" - Нарешті, схаменувся Андрій і зупинився.
   - Чого став? - Тітка намагалася зрушити його з місця, але Андрій стояв міцно. - Бігти треба!
   - Куди?
   - Як куди? Подалі звідси.
   - Ми і так вже далеко втекли. Я додому піду, у мене там бабці погано...
   - Якщо повернешся додому, то погано стане тобі! - Загорлала тітка так, що на неї стали обертатися перехожі. - Ти що, не розумієш, що тебе там шукати будуть?!
   - Ну, то й що?
   - А то, що поки будуть розбиратися, хто там що підірвав, тебе кілька днів в КПЗ протримати можуть.
   - Але ж і складно у вас тут, у реалі... А куди ж мені подітися?
   - Десь пересидіти треба. Наприклад... У кафе якомусь, у кіно...
   - В інтернет клубі...
   - Так! Якраз по дорозі тут неподалік є невелике інтернет-кафе! У мене там поряд подруга живе - я до неї.
   - А я до комп"ютера! - І Андрій вже самостійно пішов поруч з тіткою.
  ***
   - Міняємо дислокацію - клієнт направляється в інтернет-кафе. Готовність - десять хвилин!
  ***
   До інтернет-кафе вони підійшли хвилин за десять. Тітка махнула рукою і зникла за пеленою дрібної мряки. Андрій увійшов, озирнувся, вибрав вільний столик у кутку і, замовивши собі сосиски в тісті і пару склянок кави, сів.
   Скільки часу він просидів в мережі, він не помітив. Андрій саме почав накопувати дещо про продюсерів і акторів Голлівуду, але тут...
  ***
   Денис йшов дворами за якимось пузатим дядьком років п'ятдесяти.
   - Я тут кожен закуточок знаю. - Повідомив дядько. - Так сліди заплутаю - жодна собака не розбереться.
   Дійсно, закутки були настільки незнайомими, що Денис, який звик їздити центральними вулицями, зовсім заблукав. "Нічого" - розмірковував він. - "От виберемося на якусь вулицю з громадським транспортом, - там розберуся!"
  ***
   - Готовність номер раз! Гасіть світло! Всім стороннім покинути приміщення!
  ***
   - Тут спуститися доведеться, через підвал пройдемо. - Дядько призупинився біля якоїсь обшарпаної двері і потягнув її на себе. За дверима п'ять збитих сходинок вели у темряву.
   - Зараз, тут у мене десь сірники були...
   - Це ти, Михалич? - Пролунав голос з темряви. - Проходь, тебе тільки й не вистачає!
   У темряві зажевріло полум'я свічки. У приміщенні без вікон, за великим ящиком, на ящиках поменше сиділи двоє літніх людей бомжуватого вигляду. Ящик, акуратно застелений газетою, вже був сервірований: цибулина почищена і порізана на часточки, з відкритої банки поширювала аромат консервів кілька, пара солоних огірків, нарізаних кружечками, була викладена на паперову серветку, кілька шматочків чорного хліба викладені стрункою пірамідкою, але найголовнішою прикрасою столу були три склянки і не відчинена пляшка горілки.
   - Ну, Сергеїч, ти естет! - Захопився натюрмортом Михалич і поплескав по плечу чоловіка в засмальцьованому костюмі з краваткою-метеликом невідомо якого кольору і з довгим, масним волоссям, яке сірими бурульками звисало вздовж запалих щік. Очі у нього були пронизливо блакитні й виблискували з малесеньких щілинок очей. - А я з гостем.
   - Хто такий? - Поцікавився третій мужичок - маленький, щупленький, неголений і без передніх зубів, від чого його вимова було не зовсім зрозумілою.
   - Та не конкурент, Саньок, не бійся! - Представив Дениса друзям Михалич. - Мусора нас замели, хапали усіх підряд...
   В цей час шепелявий встав і, піднісши недогарок до Дениса, почав оглядати новенького.
   - З нагоди гостя - святкова ілюмінація! - Скрикнув з театральними нотками Сергеїч, кудись поліз, дістав ще одну склянку і два недогарка, підпалив гніт від першого і поставив на трубу, прокладену уздовж стіни підвалу на висоті близько одного метра.
   Стало значно світліше. Михалич підніс до "столу" ще один ящик, змахнув з нього пил рукавом своєї куртки і запропонував Денису сісти.
   - Та я не претендую... - Хотів було відмовитися той.
   - Що ж ми, гостя по-хорошому зустріти не можемо?! - Образився Сергеїч.
   - Ти, хлопче, не квапся. - Беручись за пляшку, сказав Михалич. - Тобі десь пересидіти треба? Треба. Чому б і не у нас? Ми люди спокійні, не образимо.
   - Жвищяйно, поділемощя! Щьогодні - ми тобі, жавтра - ти нам... - Прошамкав Саньок.
   - Але я якось не звик...
   - А тобі і не треба звикати. От посидиш трохи - і знову до себе повернешся.
   - Ну, тоді хоч грошима, може... - Денис вийняв з нагрудної кишені портмоне, відрахував дві пятидесятигривневі купюри і поклав на "стіл".
   - От за це - шпащібочкі! - Зрадів Саньок. - Може, я того, жбігаю?
   - Встигнеш. - Як головний розпорядився Михалич. - Сідай, не мельтеши! Ну, за знайомство! - І всі підняли "келихи".
   Денис зробив пару ковтків, закусив хлібом з огірком, і тут...
  ***
   Молодий хлопець з гітарою в чохлі через плече, тягнув
  Ірину Володимирівну за руку, швидким кроком віддаляючись від поліцейської дільниці.
   - Ви що, справді, дитину вкрали? - Просто щоб не мовчати запитав хлопець.
   - Та ви що?! Звичайно ж, ні! Я - вчителька, у мене цих дітей двадцять вісім!... - Почала виправдовуватися Ірина Володимирівна.
   - А хто вас - жінок розбере... - Меланхолійно відказав хлопець.
   - А Вас!... А Вас, чоловіків, теж зрозуміти не можна! Може, це Ви в поліції щось підірвали! - Розсердилася Ірина Володимирівна.
   - Може, і я. - Знизав плечима хлопець.
   - Що?!!! - Ірина Володимирівно аж зупинилася.
   - Та пожартував я! - Усміхнувся хлопець. - Дуже вже Ви нервова. Давайте краще познайомимося. Мене, наприклад, звуть Ілля. А вас?
   - А мене - Ірина Володимирівна.
   - Така молода - і Ірина Володимирівна? Може, просто Іра?
   - Я вже так звикла... - Тут сонячний промінчик визирнув з-за хмар і заглянув їй в очі. - Але можна і Іра. - Пом'якшала вона.
   - Ну що, Іро, може, по каві?
   - Гаразд. Все одно уроки вже закінчуються... - Ірина якось приречено зітхнула і махнула рукою. - Ніколи ні в які пригоди не потрапляла...
   В кафе було затишно і тепло, а народу зовсім мало. Мабуть, через дощ. Ілля дістав з чохла гітару і заспівав їй пару пісеньок. Слова він складав сам, а мелодії позичав у інших. Потім Іллі хтось подзвонив, він попрощався і пішов. А у Іри в голові крутився один з його приспівів:
   Якщо щось не в нормі, вийдуть люди чорні -
   Так агенти тайні завжди виглядають!
   Інопланетяни, ви у скруті повній!
   Бо агенти тайні людство захищають!
   Так, наспівуючи про себе, Ірина розплатилася за каву і пішла до виходу, як раптом...
  * 5 *
   - Отже, ми зупинили репортаж з місця подій на коротку рекламу.
   - Не вимикайте телевізор! Далі буде ще цікавіше! Після реклами у всіх учасників одночасно згасне світло...
   - Темрява буде абсолютна, ми вже про це подбали - світлонепроникні штори не пропустять ні промінчика. Але ви, шановні телеглядачі, зможете спостерігати за нашими героями за допомогою інфрачервоних відеокамер.
   - А що чекає на них у темряві... Побачите буквально через кілька хвилин!
  ***
   ... як раптом згасло світло. Ірина ледь не втратила рівновагу від несподіванки, але вчасно схопилася за стілець. Дивно, темрява була абсолютна, навіть вікон не було видно. Що там, ніч вже настала?
   - Ау! Хто-небудь! .. Хто-небудь тут є?... Офіціант!...
   Ніхто не озивався. По нервах Ірини Володимирівни пробіг тривожний холодок. Поки вона кликала когось, озираючись і обертаючись, вона зовсім втратила орієнтацію. Де вихід? Де стійка? Де столики?... Столи і стільці знайшлися швидко - Ірина натикалася на них, намагаючись кудись пройти. "Якщо щось не в нормі - ай! - Вийдуть люди - дідько! - чорні..." - Натикаючись на перешкоди, наспівувала подумки Ірина, намагаючись пробратися, для початку, хоч до якоїсь стіни.
  ***
   - Монстрам приготуватися!.. Ваш вихід!
  ***
   І раптом її рука натрапила на щось слизьке і вологе, як медуза.
   - А-а-а!!! - Від несподіванки заволала Ірина Володимирівна і підскочила одночасно на півметра вгору і на метр в сторону.
   У темряві щось булькало і, здається, ворушилося. Ірина застигла на місці і навіть перестала дихати. Булькання і ляскання лунали з усіх боків. У непроглядній темряві до руки Ірини торкнулося якесь щупальце і почало її обмацувати. Спочатку Ірина не ворушилася, завмерши як статуя, навіть коли щупалець стало більше і вони "лапали" її і за руки, і за ноги. Але коли одне з щупалець полізло за комір... Ірина з гучним криком кинулася вперед, перекидаючи столи і стільці, перелазячи через завали, які сама й утворювала, топчучи ногами щось слизьке й желейне, ухиляючись від щупалець, що торкалися її, відштовхуючи руками липкі, м"які... що? "Невже і справді - інопланетяни?!" - промайнуло в її голові - "тому раптом так темно і стало..."
  ***
   В інфрачервоному світлі глядачі спостерігали за метушливими рухами бідної Ірини Володимирівни у тісному просторі кафе. За нею бігали артисти в чорному одязі, обвішані желеподібними шлангами і з желеподібними рукавами, в інфрачервоних окулярах на очах, і постійно хапали Ірину. Одного разу, коли Ірина, розкидаючи меблі, мало не впала, желеподібні руки стажиста підхопили її і підняли в повітря, поки інший стажист відсував завал у бік.
  ***
   І тут щупальця підхопили Ірину і підняли високо вгору. "Скільки метрів до землі?" - подумала Ірина - "Якщо вирватися, то можна і ногу зламати... А якщо залишитися? Раптом ВОНО мене з'їсть?" - І вона засмикалась, копаючи ногами в різні боки. Щупальця випустили свою здобич, і Ірина встала на ноги. Виявляється, підлога була зовсім поруч.
   - Що вам від мене треба?! - Закричала зовсім перелякана Ірина і, впавши на коліна, притулилася до них чолом і накрила голову руками.
   Щупальця погладили її по спині, по голові, по руках і... почали відповзати. Булькання, плямкання, ляскання лунали все тихіше й тихіше. Коли Ірина, нарешті, зважилася підняти голову, в кафе було вже світло. Дощ скінчився і крізь вікна весело світило сонце. У кафе нікого не було, лише перекинуті столи і стільці, та мокрі слизові патьоки на підлозі свідчили, що Ірі це не приснилося...
  ***
   Денис зробив пару ковтків, закусив хлібом з огірком, і тут... всі свічки одночасно погасли, і настала непроглядна темрява.
   - Що таке? - Запитав Саньок справа.
   - Ніяк не знайду свічку... - Сказав Михалич зліва.
   - Зараз я запальничкою клацну. - Відгукнувся Сергеїч навпроти. - А-а-а!!! - Його крик раптом потонув у якомусь бульканні і плямканні.
   - Щергеїч, ти як? А-а-а!!! - Голос Санька теж поглинуло булькання.
   - Михалич, що там таке? - Запитав стривожений Денис, і тут до його руки торкнулося щось м'яке, мокре, желеподібне...
  ***
   Глядачі спостерігали, як в темряві бомжувате тріо встало і пройшло за двері, що відкрилися в стіні раніше, замасковані під цеглу. З цих дверей вийшло інше тріо - всі в чорному одязі, прикрашені желеподібними рукавами і відростками, в інфрачервоних окулярах. Вони почали обмацувати Дениса, ганяючи його по тісному приміщенні підвалу з кутка в куток.
  ***
   Булькання і плямкання наближалося з усіх боків. Жоден зі співтрапезників Дениса не відгукався. "Воно що, їх з'їло?" - подумав Денис, відступаючи і ухиляючись від слизьких дотиків. - "Що це таке? Восьминіг? Але ж до моря багато кілометрів... Якийсь підвальний монстр-мутант?" - Денис вирішив не рухатися і опустився на ящик, який підвернувся йому під ноги - може, монстр його не помітить? Булькання, плямкання, хлюпання і шльопання наблизилося впритул і лунало з усіх боків. По голові, по плечах, по спині, по руках і по ногах заковзали противні щупальця. Ні хворобливих відчуттів, ні опіків, як від медузи, ні чого-небудь ще, крім огиди, вони не викликали. Посидівши так в обіймах щупалець, Денис обережно встав і, відсуваючи їх від себе, на дотик пішов до виходу з підвалу...
  ***
   - Як шкода, що наша техніка ще не навчилася читати думки!
   - Нічого! Про всі свої думки і враження учасники розкажуть на фініші!
   - Якщо доберуться туди... Жартую, жартую! Звичайно ж, навіть якщо хтось і зійде з траси завчасно, ми обов"язково візьмемо у нього інтерв"ю!
   - А зараз подивимося, як реагують на істот з щупальцями інші учасники гри! Не перемикайтеся!
  ***
   Скільки часу Андрій просидів у мережі, він не помітив. Тільки-тільки почав накопувати щось про продюсерів і акторів Голлівуду, як тут... раптом погасло світло. Все - і під стелею, і в компах, і за вікнами... Темрява була непроглядна. І в цій темряві щось булькало, чвакало, шльопало, ворушилося...
   "Я в якійсь грі чи в реалі?" - подумав Андрій і обмацав себе руками. Його тіло було справжнім.
   - Гей, хто-небудь! - Андрій встав, перекинувши стілець, але ніхто йому не відгукнувся. І тут з усіх боків по його тілу поповзли якісь вологі і слизькі... Змії?! - Андрій застиг, згадавши, що змії не люблять різких рухів. "Звідки в реалі змії? І куди всі поділися? І чому раптом стало так темно? Може, я вліз в якусь нову гру з повними відчуттями реалу? Тоді треба скоріше пройти цей рівень..." - Андрій обережно доторкнувся до "змії", яка повзла по його голові. "Змія" нічого не мала проти. Обмацавши її, Андрій зрозумів, що це не змія, а якесь велике щупальце, прикріплене до якогось тіла. Як тільки він спробував дослідити тіло, кілька щупалець одразу ж відсахнулися від нього і разом з тілом забралися в сторону. Кілька щупалець продовжували ковзати по ньому ззаду. Андрій зібрався і міцно вхопився за те, що саме обійняло його за талію, намагаючись здавити. Щупальце почало сіпатися і вириватися. "Зовсім, як людська рука" - подумав Андрій, відчувши крізь товщу чогось желеподібного кістки і суглоб. Щупальце виривалося, Андрій двома руками його утримував, але все ж таки впустив, бо слизьке щупальце в кінці кінців вислизнуло.
  ***
   - Відходимо! Здається, нас розкусили!
  ***
   Андрій розвернувся, щоб зловити того, хто мацав його щупальцями, але його руки знаходили тільки порожнечу. Плямкання і булькання припинилося. Несподівано загули, піднімаючись, жалюзі і в кафе проникло денне світло. За вікном дощ скінчився і визирнуло сонце. В кафе було порожньо, лише перевернутий стілець біля столика, за яким сидів Андрій, свідчив про реальність того, що сталося. "Розіграш якийсь" - подумав Андрій і вийшов на вулицю.
  ***
   Ми прилаштувалися у кінець невеликої черги за квитками. І тут... у фойє згасло світло. Настала непроглядна темрява. Я спробувала схопитися за руку Васі, але його поблизу не виявилося.
   - Василь, Ви де? - Запитала я в темряву, але у відповідь почула лише плямкання, булькання і шльопання. Причому відразу з усіх боків.
   "А де ж люди?" - подумала я - "Не могли ж вони всі одразу випаруватися". Булькання наблизилося до мене, і я відчула на своїх плечах, ногах, руках і навіть на щоці дотик чогось холодного, слизького і желеподібного...
   - А-а-а! - Закричала я від несподіванки, але швидко взяла себе в руки. Чого кричати, якщо все одно ніхто не чує?
   "Якщо всі кудись зникли, то це щось призначене саме для мене" - подумала я, відштовхуючи слизьке щупальце, яке намагалося пройтись по моєму обличчю. - "А якщо воно тільки для мене, то я повинна з ним впоратися...". - Я зробила крок назад і вперлася спиною в стіну. Перебираючи руками по стіні, відбрикуючись від щупалець, я дійшла до кута. "Так, тепер треба повернути". Через пару кроків мої руки намацали віконце каси. "Ага! Значить, в кінці цієї стіни почнеться стіна з вікнами і дверима!" - Я вже повністю зорієнтувалася у просторі. Все так же, відбрикуючись і відштовхуючи щупальця, я по стіночці дісталася дверей, намацала ручку, натиснула її і...
  ***
   - Об"єкт занадто швидко зорієнтувався, спробуйте його полоскотати!
   - Пробували - нічого не виходить! Вона брикається ногами і б"ється руками. Ніякої поваги до монстрів!
   - Тягніть її за одяг!
   - Зловив, тримаю! Ой, боляче! Вона вирвалася!
   - Гаразд, відбій...
  ***
   ... видерла край куртки з "лап" щупалець, заїхавши кулаком у щось тверде, і вийшла на світло. Дощ вже закінчився, і між хмар визирнуло сонце.
  
  * 6 *
   - Отже, шановні телеглядачі, з першим етапом нашого реаліті-шоу "Пригоди Нон-Стоп" всі учасники впоралися.
   - Давайте подивимося, хто лідирує в цьому марафоні. Довше за всіх справлялася з ситуацією Ірина - учасник під номером три.
   - На третьому місці виявився учасник під номером чотири - Андрій.
   - Другою з ситуацією впоралася учасниця під номером два - Галина.
   - Ну а лідирує, як ви вже здогадалися, учасник під номером один - Денис!
   - Починали всі учасники одночасно, а далі все залежить тільки від них. Хто ж прийде першим? Продовжуємо приймати ставки!
  ***
   Я вийшла на світло. Дощ вже закінчився, і між хмар визирнуло сонце. Озирнувшись на дзижчання за спиною, я побачила, як відкриваються жалюзі на вікнах кінотеатру. Підійшла і заглянула всередину - нікого. "Цікаво, куди подівся Василь і всі інші?" - подумала я і повільно побрела алеєю.
  ***
   - Готовність номер раз! Об"єкт наближається!
  ***
   Раптом і ззаду, і спереду почувся вереск гальм. Кілька чорних джипів, під'їхали по вулиці назустріч один одному і загальмували просто навпроти мене. З машин вискочили якісь люди в чорних балаклавах, що закривали обличчя, і з автоматами в руках.
   "Кіно, знімають чи що?" - подумала я, але тут мене грубо штовхнули в спину чимось твердим і почали відтісняти до будівлі. Будинок виявився банком. У нього наштовхали близько десятка перехожих і забарикадували двері кріслами.
   - Усім сісти на підлогу! - Гукнув один з нападників. - Це терористичний акт! Ви всі - заручники!
   Я приречено сіла просто на підлогу. Так само вчинили й всі інші.
   Колись я читала пам'ятку, як поводитися під час терористичного акту. То там писали, що якщо вас взяли у заручники, треба мовчки виконувати всі вимоги терористів і уважно спостерігати. Коли вас звільнять, ваші спостереження дуже можуть стати в нагоді слідству. І я стала спостерігати. Всього терористів було вісім. Судячи по статурам, - всі вони були молодими і спортивними людьми, один з них виявився дівчиною. Дівчина дуже спритно перестрибнула через перегородку і опинилася у приміщенні, де сиділи касирки. Разом з одним з хлопців, вони вивели персонал банку до відвідувачів і теж посадили на підлогу.
   Ватажок, жести якого всі беззаперечно виконували, заговорив у камеру ноутбука:
   - Ми взяли банк по вулиці Тінистій! У нас двадцять три заручники! Вимагаємо протягом години звільнити з СІЗО Павла Сергійовича Ігоряшина! Щоб було зрозуміліше, кожні десять хвилин будемо вбивати по одному заручнику! Відлік пішов! - Він розвернувся і вистрілив прямо в центр купки людей, що сиділи на підлозі.
   - А-а-а-а!!! - Заволали всі, і я в тому числі.
   Чоловік, що сидів поруч зі мною, впав на бік і з-під нього почала розтікатися калюжка крові. Всі заволали знову і розповзлися трохи в сторони. Що я, у себе в лікарні крові не бачила, чи що? Я залишилася на місці і спробувала підняти голову того, що впав. Він не ворушився. Я приклала вухо до його грудей - дихає.
   - Він ще живий! - Закричала я, забувши, що перебуваю під прицілом терористів. - Викликайте швидку!
   - Нікому швидка не знадобиться! - Крикнув ватажок і знову вистрілив у пораненого. До нього одразу ж підскочили двоє інших і відтягли його від мене. - Сидіти і не рипатися! - Гаркнув він нам і знову повернувся до камери. - Все бачили?! Це був початок відліку. Нам втрачати нічого! Свободу Ігоряшину, машину і мільйон доларів! Відбій. - Він вимкнув ноут і сів у крісло, широко розставивши ноги і поставивши автомат між ними.
   Я роздивилася на його правому зап'ясті татуювання - знак "інь-ян". У дівчини з під балаклави вибився пучок світлого, фарбованого волосся. У решти поки ніяких прикмет я не виявила.
   - Кх-кха-кха! - Закашлявся ще один терорист, який сидів на підлозі, притулившись спиною до стіни під вікном і направивши в нашу сторону дуло. Він дістав з кишені інгалятор і пшикнув собі в рот.
   "Ну от, астматик, а туди ж - у терористи!" - подумала я. "То що ж робити далі?". Сидіти було незручно, страшенно боліла спина. Я лягла на підлогу і витягнула затерплі ноги, заклавши руки за голову.
   - Встати! - Загорлав на мене той, що кашляв, і знову закашлявся.
   - Я ж нікому не заважаю. - Спробувала виправдатися я, не піднімаючи з підлоги голови і продовжуючи лежати.
   - Головний сказав всім сидіти! - Гаркнув "кашляк".
   - Шановний головний! - Звернулася я до ватажка, трохи піднявши голову. - А можна лежати? У мене ноги затерпли і спина болить...
   - Гаразд, лежати можна. - Погодився ватажок. - Тільки не вставати.
   - От бачиш! - Сказала я "кашляку" і знову відкинула голову на підлогу.
   Поруч зі мною кілька людей теж вирішили прийняти горизонтальне положення. Трохи віддалік чулися стримувані схлипи. Вони діяли на нерви... Через пару хвилин я, дивлячись у стелю і не рухаючись, голосно запитала:
   - А можна хоча би пісні співати? А то якось нудно...
   - Якщо не фальшиво, то можна! - Засміявся ватажок. - А якщо мені не сподобається, ти будеш першою. - І він погладив ствол автомата.
   - Ми рождени, щоб казку сделать билью... - Бадьоро заспівала я перше, що спало мені на думку.
   Хтось через кілька рядків підхопив, схлипи чи то припинилися, то чи заглушилися. Лежати стало веселіше. За цією піснею я почала іншу: "Капітан, капітан, посміхніться, адже посмішка - це..."
   - Бах! - Просто у мене над вухом тріснув постріл.
   Знову всі закричали. Піднявши голову, я побачила трохи віддалік жінку із закривавленою головою.
   - Хіба вона сфальшивила? - Ошелешено запитала я.
   - Ні, просто десять хвилин минули! - Діловито повідомив ватажок, знімаючи ноутом панораму. - Можете далі співати.
   Терористи відтягли вбиту жінку до дверей і поклали її поряд з мертвим чоловіком. Ватажок все це знімав, а потім нагадав комусь по інтернету, що залишилося п'ятдесят хвилин...
   Співати перехотілося. Проте захотілося в туалет. "От піду в туалет," - почала мріяти я, - "А там, як у всіх кіно, вікно. Відкрию його і виберуся назовні..." Мої думки перервав голос чоловіка, що лежав, через кілька людей від мене:
   - Братки! А в туалет можна?
   - Зараз перевіримо, як там, тоді вирішимо! - Ватажок зробив знак одному з автоматників і той, прихопивши з собою касирку, пішов перевіряти.
   - Все в порядку! - Повідомив він через пару хвилин. - Там навіть вікна немає, тільки витяжка діаметром п'ятнадцять сантиметрів.
   "Облом!" - подумала я - "Через туалет не втечеш..." Ватажок наказав хлопцеві і дівчині водити по дві людини в туалет і назад.
   - Ну, як там? - Запитала я чоловіка, що сидів поруч зі мною, тільки-но він повернувся з туалету.
   - Глухо. - Тихо відповів він. - Вікон немає, в туалеті дві кабінки. Братки стоять прямо в туалеті, біля кабінок, засувки виламали, двері тільки прикрити можна...
   Я пішла в останній парі. По дорозі побачила, що навпроти туалету двері в якийсь кабінет злегка прочинені. Всього на пару сантиметрів. А якщо...
   Впоравшись зі своїми справами, я вийшла з кабінки, підійшла до умивальника, відкрила кран і почала мити руки. У цей час із сусідньої кабінки вийшла дівчина в подертих джинсах. Охоронець одразу ж штовхнув її автоматом до виходу. Моя охоронниця зайшла в кабінку, крикнувши звідти:
   - Я теж по-маленькому! Постережи мою!
   Але охоронець вже вийшов за двері і не почув. Не вимикаючи крана - нехай шумить - я тихенько прослизнула в двері за спиною охоронця і шмигнула до прочинених дверей. Акуратно закрила їх і навіть повернула засув. Ура! Я, в усякому разі, вже замкнена окремо від усіх! Озирнувшись, я побачила невеликий кабінет з канцелярським столом, стелажем з якимись папками, шафою для одягу, диваном і кріслом біля журнального столика. Напевно, це був кабінет начальника. Але найголовніше - в ньому було вікно!!! Вікно на першому поверсі! У коридорі вже кричали і тупотіли, розшукуючи мене. Не можна було гаяти часу. Поки вони не почали виламувати всі двері в коридорі, я поспішила до вікна, відкрила його і полізла на підвіконня. У двері полетіла автоматна черга. Не озираючись на звуки пострілів, я зістрибнула прямо в клумбу. Кілька секунд знадобилося, щоб витягти чоботи з липкого бруду, а потім я помчала до найближчого рогу. З вулиці лунали звуки чи то поліцейських, то чи медичних сирен...
  ***
   З підвалу Денис вибрався досить швидко, лише кілька разів спіткнувшись і кілька разів заплутавшись в докучливих щупальцях. На вулиці було світло, дощ припинився, крізь хмари проглядало сонце. Петляючи по якихось допотопних дворах, Денис намагався вибратися на цивілізовану вулицю з транспортом і перехожими. Хвилин за десять це йому вдалося.
   Вулиця, звичайно, не була центральною, але уздовж неї стояли цілком нормальні п'ятиповерхові "коробки" з магазинами, кафе, банками, аптеками. По дорозі їхали машини, а трохи віддалік Денис побачив автобусну зупинку. Озирнувшись, поправивши на собі куртку і зашнурувавши розв'язаний на черевику шнурок, Денис рішуче попрямував до зупинки. Уточнивши напрямок, Денис став чекати автобуса... І раптом з двох сторін до зупинки на шаленій швидкості і з диким вереском гальм під'їхали чотири чорних джипи. З них висипали люди в чорних балаклавах і з автоматами. Оточивши півкільцем рідкісних пішоходів, вони стали тіснити їх до будівлі, що виявилася продуктовим магазином. Загнавши туди шість чоловік, з Денисом у тому числі, терористи вивели з внутрішніх приміщень продавців і забарикадували двері шваброю і стільцями. Всім наказали сісти на підлогу, а ватажок почав переговори з кимось по ноутбуку.
   Поки Денис озирався, розмірковуючи, як би вийти з цієї ситуації, раптом пролунав постріл. Чоловік, що сидів поруч з ним, впав на бік, і з-під його голови потекла цівка крові...
   Терористи сиділи під вікнами на підлозі, упираючись спинами в стіну і направивши на заручників автомати. Так минуло хвилин десять. Ватажок терористів подивився на годинник і сказав:
   - Час!
   Два братки підійшли до заручників і зупинилися над ними, обираючи жертву. Ось один з них тицьнув дулом в плече молоденької продавчині:
   - Вставай, твоя черга!
   Дівчина слухняно встала, терорист пересмикнув затвор, і всім стало ясно, що вони хочуть її розстріляти.
   - Не треба! Будь ласка! - Благала їх дівчина, чіпляючись за рукава заручників і відбиваючись від рук бандитів.
   - Не репетуй! - Гепнув її по голові прикладом один з них. - Кого вибрали, того й пальнемо!
   - Будь ласкааааа!!! - Ревла дівчина, вчепившись руками, як обіймами, за шию Дениса.
   Машинально Денис теж обняв дівчину і притиснув її до себе.
   - От ще, заступник знайшовся! - Хлопець у балаклаві відірвав від Дениса дівчину і відкинув її до вікна. Другий одразу же дав коротку чергу і по одягу дівчини, що впала, розпливлися криваві плями.
   Не тямлячи себе від гніву, відчаю і страху, Денис підскочив і вчепився в автомат, ще гарячий від пострілів. Його збили з ніг кулаком і кудись поволокли. Через пару хвилин він отямився прив'язаним до якоїсь труби в тісній підсобці. Терористи вийшли.
   Посидівши і посмикавшись деякий час, Денис вирішив озирнутися більш уважно. Підсобка освітлювалася вузьким вікном під стелею. "Ну, не таке вже воно й вузьке" - подумав Денис. - "Якщо дуже постаратися, то можна пролізти. Тільки як до нього дістатися?..." Денис почав оглядати свої кайдани. Чомусь наручників у терористів не виявилося, і вони прикрутили його дротом. Труба була іржава, але досить міцна. "А що це, власне, за труба?" - подумав Денис і пройшовся поглядом по всій її довжині. Труба була ніяка. Тобто, можливо, раніше це був стояк опалення, а тепер це була просто труба, обрізана біля самої підлоги.
   Денис, поступово почав спускати свої зв"язані руки разом з дротом донизу. Справа повільно, але просувалася. І ось він вже лежить на животі, намагаючись протягнути дріт крізь щілину між трубою і підлогою. У цей час з магазину пролунав постріл. Денис смикнувся і дріт проскочив у щілину. Зі зв'язаними руками Денис поліз по ящиках до вікна, відкрив його, підтягнувся і вибрався назовні. Не розмотуючи рук, він кинувся бігти через задній двір магазину...
  ***
   Вийшовши з кафе, Іра попленталася, світ за очі. Не хотілося ні думати, ні пересувати ногами. Вона сіла на найближчу мокру лавку і втупилася в нікуди...
   Від цього стану її відвернули виск гальм і якісь постріли. Нічого не розуміючу Ірину, разом з ще кількома перехожими заштовхали в якусь будівлю, і змусили сісти на підлогу. Іра озирнулася - вони сиділи в магазині хутряного одягу - усюди були розвішані чудові шуби. "Якщо й не носити, то хоча б посидіти під ними", - відсторонено подумала Іра і повернулася на дивний звук. Це був постріл. Терористи застрелили літнього чоловіка, що лежав тепер у калюжі крові...
   І тут Іра прийшла до тями. Вона раптом ясно все побачила і зрозуміла, що знову потрапила у халепу. "Сиділа собі в учительській, нікого не чіпала..." - тихо скаржилася вона сама собі - "А потім ця дівчинка - і почалося..." - Іра не помітила, що вже деякий час скавучить у куточку, стягнувши з вішалки норкову шубу і зануривши у неї заплакане обличчя, а на неї дивляться не тільки заручники, але й всі терористи.
   - Ти чого? Часом не того - не з"їхала? - Нахилився над нею один з терористів.
   - Це ви всі з"їхали!!! - Раптом схопилася Ірина Володимирівна, накинула шубу на голову бандиту і вхопилася за його автомат.
   Браток від несподіванки випустив зброю з рук.
   - Ов-ва!!! Тепер ви у мене потанцюєте! - Кричала Ірина Володимирівна, водячи дулом автомата з одного боку в інший і направляючи його на терористів. - Кидайте зброю, бо гірше буде! - Іра випадково натиснула на гачок і в стелю полетіла коротка черга. - Ну?! Бачили?! Гей, випускайте всіх заручників!
   Терористи слухняно розібрали барикаду і відкрили двері. Тримаючи їх під прицілом, Ірина Володимирівна дочекалася, поки на вулиці опинився останній з заручників, дала ще одну чергу поверх терористів, що попадали на підлогу, і вискочила назовні. До місця події вже мчали, сигналячи сиренами, кілька поліцейських машин. Іра відкинула автомат в сторону і побігла вулицею...
  ***
   Вийшовши на вулицю, Андрій вирішив їхати додому. "Плювати!" - думав він. - "Ну, знайдуть мене там, і що?Не розстріляють же. Розберуться..." - Він заскочив в автобус, що вже відходив, і навіть знайшов місце біля вікна. Народу було мало. На наступній зупинці автобус раптом оточили якісь озброєні люди в чорних балаклавах, вивели всіх пасажирів з автобуса і заштовхали в невелике кафе. "Щось не щастить мені сьогодні". - подумав Андрій, разом з усіма сідаючи на підлогу. - "Тільки один рівень пройшов, відразу на другий потрапив. І гра якась галімая - нічого не зрозуміло: хто за кого, чим можна користуватися, які є бонуси, за що нараховуються очки..."
   Після того, як терористи застрелили жінку просто у нього на очах, Андрій не витримав:
   - Та ну його до біса, цей ваш реал! - Заволав він, схопившись на ноги. - В інеті спокійніше! Ну, убийте мене!!! Не хочу грати за вашими правилами!!! - І він почав танцювати, ухиляючись від терористів, що намагалися зловити його, і наспівуючи собі якусь дику мелодію.
   - Тра-ля! Тра-ля! Не зловили! Тра-ля-ля!
   Кружляючи в шаленому танці між столиками кафе, Андрій раптом наткнувся на чийсь автомат, що валявся на підлозі.
   - Тра-ля! Тра-ля! - Андрій дав перехресну чергу браткам, що бігли до нього. Ті чомусь спочатку застигли, а потім, під чергове "Тра-ля-ля!" Почали падати, як підкошені. Всі поспіль.
   Стріляти більше було ні по кому. Андрій озирнувся і побачив перелякані обличчя заручників, що притислися до стіни.
   - Всі вільні! - Радісно вигукнув Андрій. - Всім на вихід! Тра-ля-ля!
   Він вийшов останнім, тягнучи за собою автомат. Якийсь дідок із сивою борідкою обережно розтиснув його пальці і звільнив від небезпечної ноші. Так, наспівуючи, Андрій і пішов уздовж вулиці...
  * 7 *
   - Шановні телеглядачі, наше шоу триває!
   - Всі учасники впоралися з черговою ситуацією і благополучно з неї вийшли.
   - За кілька хвилин ми припинимо прийом ставок. Часу у вас залишилося зовсім небагато!
   - Хто ж переможе? Ірина? Галина? Андрій чи Денис? Не перемикайтеся!!!
   - А поки давайте згадаємо криваві сцени з нашого шоу!
   На екрані знову пронеслися кадри розстрілу заручників терористами і в кінці - розстріл терористів Андрієм. Все виглядало дуже переконливо і по-справжньому.
   - Зустрічайте! В нашій студії - всі розстріляні!
   До студії увійшли і розсілися по диванах всі, кого щойно показували мертвими і закривавленими.
   - Як ви себе почуваєте? - Весело запитала їх ведуча. - Ніщо не болить? Ніде не протікає?
   Зал засміявся, "розстріляні" теж.
   - Як вам було грати вбитих? - Підключився до загальних веселощів ведучий. - Повторити не хочете?
   - Та з задоволенням! - Озвалася дівчина, яку розстріляли терористи Дениса. - У нас все було відрепетирувано заздалегідь, ми тільки не врахували, що Денис мене так міцно обійме. Я ще подумала: "Оце справжній чоловік! Навіть перед лицем смерті намагається підбадьорити дівчину". А потім, коли мене від нього відірвали і відкинули до вікна, треба було дорахувати до трьох після пострілів і смикнути за ниточку. Ось тут, у рукаві у мене була захована ниточка, ось така, бачите? - Камера крупно показала ниточку, яка визирала з рукава дівчини. - Якщо її смикнути, лопаються бульбашки з "кров'ю". Але це не кров - це вишневий сироп. Я зараз покажу!
   Дівчина встала, театрально закинула голову, сіпнулася і впала. За три секунди по її одязі стали розпливатися плями "крові".
   - Ха-ха-ха! - Засміялась дівчина, встаючи і обтрушуючи джинси. - Як бачите, нічого страшного! - І вона сіла на своє місце.
   - А як сталося, що до рук Андрія потрапив автомат? - Звернувся до "терористів" ведучий.
   - Ми зовсім розгубилися, коли він став співати і танцювати. Думали, що він з"їхав. Я від розгубленості кинув автомат і побіг до нього.
   - А він ухилився і наткнувся на автомат! - Втрутився інший "браток". - Ніхто не очікував, що він почне палити. Він стріляє, а ми стоїмо - адже набої холості!
   - І тоді режисер у "вухо" нам кричить: "Падайте, чорти!", Ну ми й попадали.
   - З запізненням, правда, але, думаю, клієнт цього не помітив.
   - Абсолютно несподіваною вийшла і ситуація з Іриною! - Знову взяла слово ведуча. - Пам'ятаєте, як ця тиха і спокійна дівчина врятувала всіх заручників?! - На екрані замиготіли кадри "звільнення".
   - А як героїчно, "під кулями" рятувалася втечею Галина, влаштувавши перед цим концерт!
   - Ха-ха-ха! "Вона що, сфальшивила?"... Ха-ха-ха!...
   - Так, такої реакції ми зовсім не очікували. - Сміявся ведучий. - А, до речі, хто такий Павло Сергійович Ігоряшин, якого всі терористи вимагали негайно звільнити?
   - А це наш режисер! - Вигукнув один з "терористів", скочив і витягнув у студію "з-за лаштунків" режисера - інтелігентного дядечку в окулярах, трохи сивого, в джинсах і сірому светрі.
   Режисер розкланявся:
   - Свободу Ігоряшину! - Гукнув він до зали, піднявши вгору правий кулак!
   Глядачі в залі зааплодували, режисер розкланявся і пішов. На екрані знову з'явилися фото всіх учасників.
   - Тут режисер, Павло Сергійович, підказує мені, що час прийому ставок закінчується. - Поправивши "вухо", сказала ведуча. - Отже, хто не проголосував, ми не винні!
   - Припиняємо прийом СМСок через десять, дев'ять, вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три, два, один...
   - Усе! Ставки більше не приймаються! Але тепер ми можемо оголосити, хто знаходиться попереду на даний момент.
   На екрані фото учасників "Пригод Нон-Стоп" перемістилися і вишикувалися в ряд у порядку займаних ними місць після попереднього епізоду.
   - Ірина з четвертої позиції перемістилася на третю. - Фото Ірини Володимирівни перемістилося і стало третім за рахунком, відсунувши Андрія в кінець.
   - Андрій з третьої позиції перейшов на першу. - Фото Андрія перемістилося в початок ряду.
   - Галина залишилася на своєму, другому місці.
   - А Денис з першої позиції перейшов на четверту. Картина змінилася кардинально! Передбачити, хто дійде до фінішу першим неможливо!
   - Тим цікавіше спостерігати за подіями! Не перемикайтеся! Після короткої реклами ми продовжимо спостерігати за гравцями!
  ***
   Денис забіг зі зв"язаними руками за ріг будинку і зупинився, притиснувшись спиною до стіни і відновлюючи дихання. Поки він зубами намагався розмотати дріт на руках, до нього приєднався ще один хлопець із заручників.
   - Ти як? - Запитав він Дениса, допомагаючи звільнити руки.
   - З підсобки втік. Мене до труби прикрутили. А ти?
   - У туалет попросився. Стукнув братка дверима, потім оглушив прикладом і вибрався у вікно. Вадим! - Він простягнув руку для потиску.
   - Денис!
   - Поквапитися треба - вони за мною рвонули, я не на багато відірвався.
   За рогом почувся тупіт і крики.
   - Давай! Он до того дому, там у мене скутер стоїть!
   І вони побігли. Денис не озирався, покладаючись на товариша по нещастю, а той постійно коментував:
   - Додай ходу, вони зовсім близько!.. Вже доганяють!.. Пригнися - ціляться!
   Пролунала автоматна черга і хлопець закричав:
   - У...! Чорт! Мене зачепило. Візьми ключі, он мій скутер, бачиш? Заводь і забирай мене!
   - Але я не вмію на скутері... - Розгубився Денис. - Я тільки на машині вчуся...
   - Та там все просто: крутиш ручку - скутер їде, сильніше крутиш - швидше їде, ну і повертай кермо. Швидше, бо пізно буде!
  ***
   - Дистанційники! Беріть управління на себе - клієнт не вміє водити!
   - Управління взяв! Чекаю, коли він торкнеться педалі.
  ***
   Схопивши ключі, Денис кинувся до скутера. Скочив у сідло, всунув ключ у замок, повернув праву ручку - і скутер одразу же рвонув вперед. Дуже слухняна виявилася машина, здавалося, вона відгукується на думки Дениса: не встиг повернути кермо, як вона сам повертає в потрібну сторону. Денис розвернувся, під'їхав до пораненого Вадима саме в той момент, коли з-за рогу з"явилося двоє автоматників. Один з них знову дав чергу, але промахнувся. Поранений Вадим видерся і сіл позаду.
   - Ходу!!!
   Денис з усієї сили провернув ручку, скутер заревів і рвонув уперед. У спину їм знову полетіли кулі.
   - А!!! Здається, я вже відіграв! - Прямо у вухо Денису прокричав Вадим. - Жени, не зупиняйся, я все... - І він впав зі скутера.
   Денис хотів пригальмувати, щоб допомогти товаришеві, але скутер не знижував швидкості. Автоматні черги не припинялися. Пригинаючись від куль, Денис нісся по незнайомих вулицях, ледь ухиляючись від перешкод.
  ***
   - Коробки готові?
   - Все о"кей!
  ***
  
   Скутер Дениса винесло на тротуар. Не встигнувши ухилитися, він влетів у купу картонних коробок, складених штабелями біля якогось магазину. "Як же тут гальмувати?" - подумав Денис у той час, як навколо його голови в різні боки розліталися коробки. І тут його винесло до якихось контейнерів. Петляючи між ними, Денис влетів в один з контейнерів, скутер у щось врізався, Денис перелетів через кермо і впав на щось м'яке і пружне. Озирнувшись, Денис побачив, що контейнер на третину заповнений поролоновими матрацами. "Пощастило..." - подумав він, сповзаючи по поролоновим прямокутникам до виходу...
  ***
   - Клієнт в порядку! Медикам відбій! Готуйте наступну позицію!
  ***
   Іра відкинула автомат в сторону і побігла по вулиці. Адреналін зашкалював, гордість переповнювала. "Ух, яка я молодець!" - не знижуючи швидкості думала Іра. - "Розповісти - ніхто не повірить! Щоб я - та перемогла терористів і звільнила заручників!!! Та Брюс Вілліс просто відпочиває!" Дихання почало збиватися, і Іра знизила темп, а потім і зовсім перейшла на крок. "Бачили б мене мої учні! А директриса?! А фізрук би, звичайно ж, заповажав..." Уявивши, як би її "заповажав" фізрук, Ірина пішла зовсім повільно. Після "заповажання" фізрук запросив її на побачення, потім зробив їй пропозицію, а коли вони всією родиною - Іра, чоловік-фізрук і двоє дітей збиралися у відпустку на море, - ззаду почувся тупіт і крики.
   Спочатку думки Ірини спробували відмахнутися від цих звуків, як від настирливої мухи, щоб уявити, що буде з нею відбуватися на морі... Але тупіт все наближався, а крики явно зверталися до неї. Іра озирнулася - за нею гналися двоє терористів з автоматами, один навіть приготувався стріляти.
   - Ой, мамочки!!! - Заволала Ірина і, петляючи як заєць, знову понеслася по дорозі. Слідом за нею летіли автоматні черги.
   - Сюди! - Раптом хтось смикнув її за руку і втягнув у під'їзд будинку, повз якого вона бігла. - Швидше, тут є ще один вихід! - Якийсь підвальний бомж побіг вперед, показуючи дорогу. Іра кинулася за ним. Ззаду все так же тупотіли і кричали.
   Визирнувши з наступних дверей, бомж сказав:
   - Он, бачиш, скутер стоїть? Я до нього ключ підібрав, іноді катаюся. - Він вийняв з кишені скручену з товстого дроту відмичку і простягнув Ірі. - Їдь!
   - А ви? - Розгубилася Іра. - Я ж їздити не вмію!
   - Це ж скутер, тут нічого вміти не треба - повертай кермо і крути ручку!
   Крики і тупіт були вже зовсім близько.
   - Біжи, я їх затримаю!
   І Іра побігла. Вона добігла до скутера за кілька секунд, сіла, сунула ключ у замок, повернула ручку... І рвонула вперед!
   - А-а-а!!! - Закричала Іра і, кинувши кермо, закрила очі руками.
   Як не дивно, вона не розбилася. Покричавши з закритими очима секунд з тридцять, Іра схаменулася і знову взялася за кермо. На щастя, дорога була пряма і вона не загинула в перші секунди поїздки. А далі вона мчала по вулицях, заїжджаючи то на тротуар, то у двори, то промчала крізь купу коробок... Потім вона в"їхала в якийсь темний тунель і там, у темряві, мопед у щось врізався. Іра перелетіла через кермо і впала, на мить втративши свідомість. Коли вона отямилася, то виявила себе лежачою на чомусь м"якому - це були поролонові матраци. "Звідки тут матраци?" - подумала, сповзаючи з них на землю, Іра. У напівтемряві вона побачила перевернуту фуру, з якої і висипалися, на її щастя, ці поролонові прямокутники...
  ***
   Андрій йшов уздовж вулиці... Реальне життя, повне пригод, його вже дістало! І вимкнутися неможливо!!! Коли б швидше додому, в затишну тишу інета... І тут з підворіття назустріч йому вийшли п'ятеро пацанів і почали оточувати Андрія з явно не дружніми намірами. Андрій, відступаючи, у щось ткнувся - це був притулений до стіни будинку скутер. У замку стирчав ключ.
   - Зараз поїде! - Гукнув один з пациків.
   "Дякую, що підказав!" - подумав Андрій, скочив на сідло, повернув ключ і провернув ручку. Скутер рвонув прямо на пацанів, ті розбіглися в сторони. "Тепер тільки додому!" - думав Андрій, летячи по пустельних мокрих вулицях. Скутер не слухався, мабуть барахлило кермо. Він повертав не в ту сторону, в яку хотів Андрій, не знижував швидкості, скільки той не крутив ручку, то в'їжджав на тротуар, то знову виїжджав на дорогу, то пролетів крізь купу якихось коробок, а потім взагалі звернув до підземного переходу, в якому велися ремонтні роботи. Слава богу, хтось поклав на сходи кілька дощок. Скутер проїхав по ним і в темряві у щось врізався. Андрій перелетів через кермо і впав на щось м'яке. Це виявилися товсті поролонові листи. "Не знав, що, підземні переходи утеплюють поролоном" - подумав Андрій, сповзаючи з матраців і прямуючи до виходу...
  ***
   Вибравшись з липкої багнюки на задній двір, я помчала до найближчого рогу. З вулиці лунали звуки чи то поліцейських, чи то медичних сирен. Я обережно визирнула - прямо до рогу будинку притулився чийсь скутер з ключем запалювання. Ззаду почувся тупіт. Не оглядаючись, я скочила в сідло, повернула ключ і вхопилася за кермо. Начебто, я нічого не робила, але скутер раптом заревів і понісся. "Тільки б ні в що не врізатися!" - постійно повторювалася одна думка, але поки мені вдавалося об'їжджати і дерева, і сміттєві баки, і припарковані машини... "Просто як уві сні, коли я ганяла на мотоциклі!" - згадала я недавній сон. "Там я була справжнім гонщиком. І тут зможу!" Я їхала, куди їхалося, не розбираючи дороги. Кілька разів мене заносило на тротуар, а один раз я навіть врізалася в купу коробок. Добре, що вони були порожніми - мене навіть не подряпало! Але після цих коробок щось трапилося зі скутером - кермо зовсім перестало слухатися, і мене понесло невідомо куди. Це "невідомо куди" виявилося дверима підвалу, заваленого якимось мотлохом. Скутер врізався, я перелетіла через кермо і впала...
   Лежати було цілком комфортно. Я обмацала руками то, на чому опинилася - поролон. Добре, що хтось викинув у підвал поролоновий матрац! Отак би лежати й лежати... І нехай весь світ зачекає!..
  ***
   - Увага медикам! Клієнт не рухається! Пішли!!!
  ***
   У темряві підвалу замиготіли вогні. Хтось йшов до мене, підсвічуючи ліхтариком. "А я все одно не буду вставати!.." - подумала я і стала навіть дихати через раз.
   - Гей, дівчино! Ви живі?
   Крізь прикриті вії я побачила якусь жінку в синьому комбінезоні, за нею поспішав чоловік. Я зробила вигляд, що сплю. Жінка дістала з кишені пляшечку, відкрила її і піднесла до мого носа. Фу! Нашатир!!! Я схопилася і сіла.
   - Ну чого ви суєте під ніс всяку гидоту! - Закричала я.
   - Ух, жива! - Зрадів чоловік.
   - Звичайно, жива! Просто вирішила трошки полежати, подумати... А ту ви! І чого це людям лазити по підвалах?
   - Ми це... - Почав чоловік.
   - Що-небудь корисне шукаємо. Іноді люди викидають дуже навіть пристойні речі.
   - Так! Вам тут що-небудь корисне траплялося? - Підтакнув чоловік.
   - Траплялося. - Відповіла я. - Вам випадково не потрібен чудовий поролоновий матрац? Я саме на ньому лежу.
   - Матрац? Нам дуже потрібен матрац! - Вигукнула жінка.
   - Ну, тоді я, мабуть, встану. - Я підвелася і почала злазити з матраца.
   Чоловік, і жінка підсвічували мені своїми ліхтариками.
   - О, то він тут не один! - Я побачила цілу купу матраців. - Їх тут не менше п'яти! І зовсім новенькі! Сама би взяла один, але мені далеко нести.
   - Нам всі згодяться! - Сказав чоловік, подаючи мені руку і виводячи на рівне місце.
   - А з Вами точно все в порядку? - Поцікавилася жінка.
   - У повному! - Запевнила її я. - Тільки я десь загубила сумку...
   - Он вона, трохи збоку валяється! - Знайшов мою сумку чоловік. - Там щось цінне?
   - Для кого як. Для мене, наприклад, сарделька дуже навіть цінна річ. - Я дістала з сумки одну сардельку, відламала шматок хліба і, сівши на край матраца, почала жувати. - Нерви, здається. А нервам потрібні калорії. Але ви не соромтеся, поки я жую можете починати виносити матраци.
  ***
   - Виносьте! Щоб не викликати жодних підозр.
  ***
   І чоловік з жінкою почали витягати матрац за матрацом на вулицю...
  * 8 *
   Перекусивши, я вийшла з підвалу. Чоловік і жінка вже вантажили матраци на дах легковика. "Тільки би дощ не пішов," - подумала я, - "бо намокнуть". Цікавенькі у мене виходять вихідні: замість того, щоб поніжитися в ліжку з якоюсь книжкою або просто з телевізором, мене вже більше половини дня носить по місту з однієї пригоди в іншу...
  ***
   - Отже, шановні телеглядачі, давайте подивимося на турнірну таблицю!
   - Після гонок на скутерах Денис з четвертої позиції вирвався на першу.
   - На друге місце спустився Андрій.
   - Галина теж спустилася на одну позицію.
   - І на четверте місце переїхала Ірина!
   - А зараз коротка реклама. Не перемикайте!
  ***
   Задзвонив телефон. Це була мама.
   - Алло! Галя? Ти як?
   - Все нормально.
   - Ти знаєш, що тебе знімають? Це реаліті-шоу "Пригоди Нон-Стоп". Не бійся, там все підлаштовано! З тобою нічого не станеться, тебе там купа народу підстраховує!
   - Мама! Це ж було два тижні тому! Зі мною нічого не сталося. А зараз я на роботі!
   - Справді? А я думала, що це прямий ефір... А ти як дійшла? Першою чи...
   - Мама, дивись шоу і отримуй задоволення! Якщо я тобі розповім, буде не цікаво!
   - А...
   - Мама, я працюю! Мені ще три крапельниці ставити!
   - Ну добре, бувай. Вже реклама закінчилася...
  ***
   Я брела по освітленій яскравим сонцем осінній вулиці. Людей майже не було. "Сидять собі вдома і не бачать, як тут гарно" - подумала я. Я стала збирати опале листя в букет. Один гарний листочок, другий, третій... А он який цікавий, з різнокольоровими прожилками... Тільки я нахилилася за цікавим листком, як біля нього щось ворухнулося. "Ой! Миша, напевно!" - я відсмикувала руку, так і не взявши листка. Щось знову ворухнулося. На мишу воно схоже не було - яскраво руде... довге, як змія. Раптом ця руда змія забилася з боку вбік. Дивна якась змія, ніби хутряна... І тут з купи листя піднявся справжній тигр! Він мотав хвостом з боку вбік і дивився на мене, ніби запитуючи:
   - І чого тебе сюди принесло? Спати завадила!
   - Киця... Гарна кицюня... - Почала заспокійливо промовляти я. - Котик спав, котика розбудили...
   Тигр позіхнув і зробив крок до мене.
   - Котик зголоднів? Котик їсти хоче? - Відступаючи дрібними кроками, я полізла в сумку і намацала там сардельку. - На, котик, їж! - Я кинула сардельку до лап тигра.
   Той зупинився і обнюхав її. Сарделька виявилася цілком їстівною - тигр злизнув її з тротуару і майже миттю проковтнув. "Напевно, зі справжнього м'яса зроблена" - подумала я. - "Кішка поганого їсти не стане". Тигр подивився на мене і знову зробив крок. Я кинула другу сардельку. Вона зникла так само швидко. "А що буде, коли сардельки закінчаться?" - подумала я, кидаючи третю. Тигр з'їв її вже якось неохоче.
   - Що, наївся? - Запитала я його.
   - Гр-ра-рав!... - Пробурмотів Тигр і підійшов до мене впритул.
   Я не ворушилася. Тигр потерся об мене боком так, що мені довелося спертися об дерево, щоб не впасти.
   - Гарний котик... - Я обережно погладила тигра по голові. Він замурчав. - Ти зовсім як котик, навіть муркотиш... - Я гладила величезного двометрового тигра і оглядалася у пошуках шляхів для відступу... - Гарний котик, розумний котик... Котик зовсім не хоче їсти... Навіщо котику якась кістлява Галка?... Котик обере когось більш вгодованого...
   Краєм ока я помітила, що з обох сторін дороги до нас, крадькома, наближаються якісь люди. Тигр їх теж помітив, озирнувся і застережливо рикнув. Люди зупинилися. Їх було четверо - всі в циркових трико, два з них - з гвинтівками напереваги, один з довгою жердиною, і один з батогом. "Певно, тигр з цирку втік" - подумала я - "Тільки б його не пристрелили!"
   - Степане! До мене! - Крикнув один з циркових. Тигр рикнув і махнув на нього хвостом, а мені під руку знову підсунув голову: "Гладь!"
   Я продовжувала гладити його по голові, почухала за вушком, шийку... "Зовсім, як мамин кіт. Коли ж тобі набридне?"
   - Степан, не лякай дівчину!
   - Гррр!
   - Степане! Кому кажу! У мене тут м'ясо... - Дресирувальник показав шматок м'яса.
   - Гррр!
   - Я його сардельками погодувала. - Повідомила я.
   - Він любить сардельки. - Погодився дресирувальник. - Ну, Степанчику, ну хороший! Пішли додому! Дівчина вже втомилася, дівчині потрібно відпочити. - Почав умовляти він тигра.
   - Гррр!
   - Ну, все! - Сказала я і поплескала звіра по боці. - Час вже додому! Тигр знехотя розвернувся і перевальцем пішов до своїх. Дресирувальник накинув на нього петлю нашийника і повів до фургону, який одразу ж під"їхав ближче.
  ***
   - Приготуйте тигра! Пожежники готові?
   - Готові!
   - Стрілки?
   - На місці!
   - Електрошок? Медики?
   - Все о'кей!
   - Ну, з богом!
  ***
   Ірина Володимирівна обійшла розкидані матраци і пішла на світло. "Світло в кінці тунелю" - подумала вона - "А коли ж у моєму житті буде світло? Чи, хоча би, просвіт..." Вона вийшла з тунелю і озирнулась. Тунель був прокладений під перехресної дорогою, мостом перекинутою над першою. По обидві сторони від дороги, що виходила із тунелю, майже вертикально піднімалися бетонні стіни. Щоб вийти на тротуар, треба було пройти метрів двадцять. Іра йшла в густій тіні стіни та верхньої дороги, тому дуже здивувалася яскравому сонцю, яке відкрилося в кінці підйому.
   Праворуч розкинувся парк, листя з дерев в якому вже облетіло. Іра увійшла до нього і, шарудячи листям під ногами, пішла по одній з алей. Вона дивилася під ноги на листя, коли раптом її зупинив якийсь "Гр-рррр!" Іра підняла голову і остовпіла - прямо перед нею стояв величезний помаранчево-смугастий тигр! Ірина Володимирівна не повірила очам і махнула рукою: "Не може такого бути! Це у мене галюцинація. Від перевтоми..." - вона потерла очі руками, але галюцинація не зникла.
   - Гр-ррр! - Сказала галюцинація і стукнула себе пару разів хвостом по боках.
   Ірина відступила назад. Тигр зробив крок вперед. Ірина знову зробила крок. Тигр - теж. Іра хотіла бігти, але її ноги стали ватяними і не бажали рухатися, як уві сні.
   - Я не смачна. Я не смачна. Я не смачна... - Бурмотіла Іра в той час, як тигр повільно підходив до неї.
   Підійшовши впритул, звір обнюхав Ірину і штовхнувся головою. Не втримавши рівноваги, Ірина Володимирівна впала прямо у калюжу. Не придумавши нічого кращого, вона стала бризкати на тигра водою і говорити, як кішці:
   - Брись! Брись!
   Тигр хотів підійти до неї знову, але намочив лапу, струсив її і відійшов на крок. Сівши на сухому місці, тигр вирішив почекати, поки здобич захоче вилізти з калюжі.
   - Не дочекаєшся! - Сказала йому Ірина Володимирівна. - Я, знаєш яка смілива?! Я терористів не злякалася!
   - Гр-ррр?! - Не повірив тигр.
   - Ну, якщо чесно, то, звичайно ж, дуже навіть злякалася. Саме від страху в мене таке вийшло...
   - Гр-ррр! - Погодився тигр.
   - От ти чекаєш, а я візьму, та й не вийду! Мені тут дуже навіть непогано сидіти! - Ірина Володимирівно посовалась у калюжі, показуючи, як їй зручно. - Бачиш? І майже зовсім не холодно... - Зуби її почали відбивати легку чечітку.
   - Гр-ррр! - Сказав тигр і ліг, показуючи, що і він нікуди не поспішає.
   Ставало все холодніше, то, на чому сиділа Ірина, почало відмерзати. Зуби вже відстукували бравий марш.
   - Допоможіть! - Тихесенько пискнула Іра і в цей момент побачила, як від фургона, який щойно під"їхав, до неї поспішають люди в циркових трико...
  ***
   Вийшовши з підземного переходу на вулицю, Андрій побачив прямо перед собою парк. Листя з дерев уже облетіло і великими купами лежало вздовж алей. Сонце яскраво світило, витрачаючи всю заощаджену за день енергію. "Який чудовий день, який чудовий пень..." - наспівував собі під ніс Андрій, розкидаючи ногами купи листя. - "Який чудовий я! І пі... " - з-поза однієї з куп раптом вийшов величезний тигр - "...сен-ка... мо-я..." - Андрій повільно почав відступати. Тигр пішов на нього. "Як його вимкнути?" - подумав Андрій, озираючись. Нічого, схожого на кнопки або джойстики поруч не виявилося.
   Тигр, не поспішаючи, підійшов до Андрія і ткнувся головою йому в живіт. Утримуючи рівновагу, Андрій пробіг кілька кроків спиною вперед, спіткнувся, розвернувся, і побіг, петляючи по алеї.
   - А-а-а-а-а-а!!!
  ***
   -Клієнт не в адекваті! Приготуйте снодійне! Стріляй!!!
  ***
   Тигр, бачачи, як тікає здобич, хотів було, підкоряючись інстинкту, кинутися за нею, але раптом впав і заснув...
  ***
   "Пощастило..." - подумав Денис, сповзаючи по поролонових прямокутниках до виходу з контейнера. - "Взагалі, мені сьогодні щастить! Чи не щастить? Те, що я потрапляю у всякі халепи - це невезіння. А те, що благополучно з них виходжу - везіння". - Він йшов між нескінченних рядів контейнерів. - "А кому потрібно таке везіння, яке супроводжується купою невезіння? Хоча, якщо мені перестане везти..." - Обходячи черговий контейнер, Денис почав про себе наспівувати:
   У спеку й мороз, не вичавлю сліз!
   У цьому житті треба далі йти!
   І щастя прийде, й мені повезе,
   І буде мені весело завжди!...
   Чи не буде?..." - Перед Денисом стояв величезний тигр і розмахував хвостом. "Везіння! Ти ще тут?" - подумки покликав Денис, але жодної відповіді не почув.
   Проте тигр позіхнув, ліниво сказав: "Гр-ррр!" І пішов на нього. Відступаючи, Денис об щось спіткнувся - це виявився шматок арматури. Підхопивши його і перекинувши з руки в руку кілька разів, Денис прийняв оборонну стійку, направивши арматурину назустріч звірові. Тигр торкнув арматуру лапою. Денис замахнувся:
   - Ну-ну, звірюка! Не на того напав! Я себе за дешево не віддам!
   Тигру це не сподобалося. Він голосно загарчав і приготувався до стрибка.
  ***
   - Пожежники!!!
  ***
   Раптом у тигра вдарив струмінь води, він відскочив і позадкував. Ззаду підбігли кілька людей в цирковій уніформі, оточили тигра і загнали до контейнера, зачинивши за ним двері...
  ***
   - Ви відчуваєте, як підвищується градус напруги?!
   - Як би ви повелися, зустрівшись зі справжнім тигром? Наскільки ви самі себе знаєте?
   - Наших гравців можна назвати справжніми героями! Вони навіть не підозрювали, на що здатні в критичних ситуаціях!
   - Давайте подивимося на турнірну таблицю!
   - Після зустрічі з тигром, лідирує, як і раніше, Денис.
   - Галина повернула собі друге місце.
   - Ірина з четвертої позиції перейшла на третю.
   - А Андрій різко відступив у самий кінець.
   - Як ви думаєте, тигри були справжніми чи?...
   - Ніяких "чи"! Найсправжнісінькі! І вони у нас в студії!
   У студію на повідках вивели чотирьох тигрів. Дресирувальники були озброєні палицями-електрошокерами, у проходів повставали люди з гвинтівками.
   Тигри повільно обійшли студію по колу, а потім, позіхаючи, вляглися в рядок. Дресирувальники стали за ними.
   - Цей етап був дуже небезпечним для наших гравців? - Запитала ведуча.
   - У роботі з хижаками завжди є ризик. - Відповів один з дресирувальників. - Але у нас було все під контролем: і пожежники, і електрошокери, і кулі з паралізатором. Ми всі знаходилися поруч і готові були втрутитися у будь-який момент.
   - А як же ситуація з Галиною? Хіба було заплановано, щоб гравець гладив тигра.
   - Тут сталася абсолютно несподівана ситуація. Хоча тигр був нагодований, напоєний снодійним і взагалі має чудовий характер, небезпека, звичайно ж, існувала. Але Галина повела себе адекватно, знайшла з ним спільну мову, тому ми й не поспішали себе виявити.
   - Неадекватно повів себе Андрій. Ніколи не можна повертатися до звіра, навіть дресированого, спиною! Ніколи не можна від нього тікати - спрацьовує інстинкт. Тому в цій ситуації нам довелося застосувати кулі з сильним снодійним. - Поділився другий дресирувальник.
   - З Іриною стався казус - вона, в прямому сенсі слова, сіла у калюжу. А наш Петрик дуже не любить воду. Та й снодійне діяло. Тому він приліг біля калюжі, збираючись поспати... Ми б і далі могли спостерігати за цією парочкою, але коли Ірина покликала на допомогу, вирішили, що пора закінчувати. - Третій дресирувальник поплескав свого Петрика по загривку.
   - А от Денис вирішив проявити героїзм. Незважаючи на відсутність досвіду, він вирішив прийняти бій. Саме це і було найнебезпечнішим - постраждати могли обидва: і людина, і тварина. Тому нам довелося відігнати тигра струменями води і убезпечити його в контейнері.
   - А мені можна погладити тигра? - Запитав ведучий, підходячи ближче.
   - Не раджу! - Відповів дресирувальник. - Обстановка для нього не знайома, тигри, хоча й на снодійному, але можуть нервувати. Ситуація ускладнюється тим, що їх тут одразу четверо...
   - Ну, тоді давайте попрощаємося з тиграми і продовжимо спостереження за гравцями! - Радісно звернулася в камеру ведуча.
   Сонних тигрів підняли і ті, позіхаючи, пішли зі студії.
  * 9 *
   Андрій продовжував бігати, петляючи і горлаючи своє "А-а-а-а-а!!!", по алеях парку, навіть коли тигра вже відвезли. Люди в трико ганялися за ним хвилин двадцять, поки не спіймали і не повели до свого автомобіля. Сівши на заднє сидіння і вчепившись у спинку переднього обома руками, Андрій раптом сказав:
   - Випити!
   Хтось відкрив флягу і відлив у кришечку коньяку. Андрій ковтнув і сказав:
   - Ще!
   Так повторилося тричі. Потім він заспокоївся і відкинувся на спину.
   - Усе! Тепер - додому! - Проголосив він.
   Машина рушила. Сонце знову сховалося за хмарами, почало сутеніти. Коли проїжджали повз покинутий будмайданчик, мотор раптом заглух. Покопавшись трохи під капотом, водій зазирнув у салон і повідомив:
   - Фініш! Мотор накрився. Буду викликати аварійку.
   - Ну, я чекати не буду! - Заквапився пасажир, який сидів попереду. - У мене справи. Ви зі мною? - Звернувся він до Андрія.
   - Ні, я буду сидіти.
   - Але ж чекати, може, доведеться пару годин! - Вигукнув водій.
   - А я нікуди не поспішаю. - Повідомив Андрій і зручніше влаштувався на сидінні.
   - То я пішов? - Запитально подивився на нього пасажир.
   - Ідіть, ідіть! - Дозволив Андрій.
   - Може, ноги розімнеш? - Хвилин через п'ять запитав водій.
   - Мені і так добре. - Відповів Андрій.
   - Бач, якийсь будинок будують! - Подивився водій в сторону будівництва. - А кажуть, раніше тут кладовище було...
   Ще через п'ять хвилин водій, знову подлубавшись в моторі, сказав:
   - Щось довго не їдуть... Піду, подивлюся... - І пішов кудись у бік.
   Настав вечір, зовсім стемніло. Машина стояла в блідому світлі ліхтаря, який висвітлював будмайданчик. У ній було тепло і затишно. З темряви на світло виринув якийсь напівпрозорий силует. Андрій насторожився - до нього наближався справжній привид!
   Привид махав руками, на яких висіли якісь прозорі обривки чи то тканини, чи то клейонки, хитався з боку вбік і завивав. Андрій моментально зачинив дверцята машини і зіщулився.
   Привид підійшов і став кружляти навколо автомобіля, завиваючи все голосніше й страшніше. Андрій заплющив очі - "Це вітер завиває" - переконував він себе. Привид посмикав за дверцята. "Не відкриєш..." - подумав Андрій. Привид став стукати. "Це гілки стукають по машині" - говорив собі Андрій. Привид біснувався хвилин двадцять, але Андрій не виходив.
  ***
   - Клієнт пішов у відмову. Відбій!
  ***
   Щойно привид зник, повернувся водій з якоюсь деталлю.
   - Ось, зовсім випадково знайшов! Зараз поставлю і поїдемо.
   Машина на подив швидко завелася, і незабаром Андрій був удома.
  ***
   - На жаль, один з учасників покинув наше шоу, не дійшовши до фіналу. Тим цікавіше спостерігати за іншими!...
   - А тим, хто робив ставку на Андрія, повідомляємо: ви програли!
  ***
   Коли тигра загнали у контейнер, Денис, нарешті, розтиснув руку і випустив арматуру. Вона впала на землю з дзвінким стуком.
   - З цирку втік! - Кивнув на контейнер один з циркових. - Ледве знайшли. Ми на машині, - може, підвезти?
   - Так, непогано було б. - Зрадів Денис. - Тільки, якщо не разом з тигром! - Розсміявся він.
   - Ні, тигр у фургоні поїде, а ми - на тойоті. З вітерцем прокотимося! Вам куди?
   Денис назвав адресу і машина рушила. Їхали швидко, хоча осінні сутінки спускалися швидше. Раптом машина засмикалась і зупинилася.
   - Піду, подивлюся, що там з мотором. - Сказав водій, вийшов і поліз під капот.
   Чоловік, що сидів попереду, закрутив головою, озираючись на всі боки. - Будівництво... Будинки будують, а квартир все не вистачає... Але тут я би квартиру не хотів. - Наче сам з собою розмовляв він.
   - А чому так? - Запитав Денис, просто щоб не мовчати.
   - Тут раніше кладовищі було. Недобре на кістках будувати.
   - Але ж всі кістки, мабуть, перевезли?
   - Щось, може, і перевезли, а щось могли і залишити.
   - А ви що, небіжчиків боїтеся? - З посмішкою запитав Денис.
   - Небіжчиків-то я не боюся, але... всяке може бути.
   В салон зазирнув водій:
   - Все, приїхали - мотор зовсім заглух. Я викликав евакуатор, але вони обіцяли приїхати не раніше, ніж за годину.
   - Я, мабуть, піду. - Почав вибиратися з машини пасажир. - Тут до зупинки хвилин десять ходу. Ви зі мною?
   - Так, мабуть. - Денис теж вийшов з машини.
   Вони попрощалися з водієм і пішли прямо через будівництво.
   - Он туди треба йти. Я тут все знаю. Раніше у нас неподалік будинок був. І бабуся на цьому кладовищі похована... була.
   - А тепер де живете?
   - Квартирка у мене однокімнатна, на Черемушках. Але я все більше в роз'їздах - цирк, самі розумієте.
   - А ким Ви в цирку працюєте, дресирувальником?
   - Ні, я... - Попутник якось дивно замовк.
   Денис озирнувся - нікого. Куди ж він пропав?
   - Гей, Ви! Ви де? - Денис озирався на всі боки, шкодуючи, що так і не запитав імені попутника.
   Навколо була якась моторошна тиша, лише вітер завивав серед кістяка будинку. Чи не вітер? У завиванні чулася якась невимовно страшна туга. Спотикаючись об биту цеглу і інше будівельне сміття, в тьмяному світлі прожектора, що висвітлював будмайданчик, Денис пішов у напрямку, який вказував попутник. Завивання посилилося і наблизилося. "На вітер не схоже" - подумав Денис - "Може, здичавілі собаки? Теж не дуже приємно..." Він підвів голову від стежки, звіряючись з напрямком, і раптом, просто перед собою побачив невиразний білий силует.
   Від несподіванки Денис зупинився і озирнувся. Кілька схожих силуетів колихалися навколо трохи віддалік. "Та ну їх! У привидів я не вірю!" - Сміливо сказав сам собі Денис, але про всяк випадок підняв палицю. "А привидам начхати, віриш ти у них, чи не віриш..." - закралася в душу холодна думка. Денис вирішив обійти примар справа. Зробивши пару кроків, він помітив, що привид, ніби ширяючи в декількох сантиметрах над землею, слідує за ним. Денис перехрестився - привид завив так погрозливо, що бажання хреститися відпало. Денис вирішив бігти, що є духу. Привиди кинулися за ним. Денис петляв, ухилявся, повертав назад - скрізь були примари, моторошні, летючі, оманливі, виючі...
   Скільки часу Денис бігав по будмайданчику, він не пам'ятає. Нарешті, десь показалися яскраві вогні. "Туди! До світла! До людей!" - і Денис помчав до яскравих вуличних ліхтарів. Привиди залишилися на будмайданчику...
  ***
   Іра побачила, як від фургона, який щойно під"їхав, до неї поспішають люди в циркових трико. Вони вмовили сонного тигра пройти з ними до фургону, допомогли Ірині встати з калюжі і запропонували обсушитись в їхній машині. Сушарка була в фургоні, але до тигра, який вже остаточно заснув і навіть хропів, Іра лізти навідріз відмовилася. Тоді хтось запропонував їй свої джинси. Іра переодяглася в сухе прямо в салоні якогось легковика.
   - Може, Вас додому підвезти? - Запитав водій "Пежо", коли фургон від'їхав.
   Іра озирнулась і помітила, що вже спустилися швидкі осінні сутінки. "Скоро зовсім темно буде" - подумала вона - "А вдома тихо, затишно, безпечно..." І вона погодилася. У машину всілося троє: водій, пасажир на передньому сидінні і вона, з пакетом, в якому лежала її мокра спідниця. Спочатку їхали по яскраво освітленим вулицям, по радіо звучав шансон, водій з пасажиром про щось перемовлялися. Добре!...
   І раптом машина різко загальмувала.
   - Щось з мотором, піду подивлюся. - Водій вийшов з машини.
   Пасажир озирнувся назад, до Іри і запитав:
   - А Ви кладовищ не боїтеся?
   - Не боюся. А причому тут кладовища?
   - Ну, мотор у нас заглух саме на колишньому кладовищі. - Радісно повідомив пасажир. - Тут, правда, зараз будівництво, але колись було кладовище. Привидів не боїтеся?
   - Я же вчителька! Я у всіх цих примар, відьом, вампірів та іншу нечисть не вірю!
   - Можете не вірити, привидам на це наплювати. - Якось багатозначно сказав пасажир і вийшов з машини до водія.
   "От ще... Привиди... Ніяких привидів не буває..." - думала Ірина, але на душі ставало неспокійно. Вона теж вибралася з машини і підійшла до чоловіків:
   - Ну, що?
   - Все глухо! Треба викликати сервіс. - І водій став кудись телефонувати.
   - Може, пішки пройдемося? - Запропонував пасажир. - Тут до зупинки не далеко.
   - Ні, я краще почекаю. - Відповіла Іра, притискаючись до надійного заліза машини.
   - Ну, тоді бувайте! - Пасажир пішов кудись прямо через будмайданчик.
   - Обіцяли приїхати за годину. - Повідомив водій. - Якщо хочеш, покарауль, а я піду... Мені треба... - І він відійшов в сторону, туди, куди не потрапляло світло від ліхтаря, що тьмяно освітлював будівництво.
   Іра спробувала відкрити дверцята, щоб забратися в салон, але ті чомусь не піддавалися. Ірина обійшла машину навколо, пробуючи всі дверцята - ніяк. Навколо була ніч. У страшній темряві чулося лише завивання вітру у дротах.
   - Водій! Вибачте, не знаю, як Вас звати... Ви тут? - У відповідь тільки посилилося завивання. - Не лякайте мене, відгукніться! - Ірі стало моторошно. Вона озирнулась на всі боки і раптом побачила, що до неї наближаються якісь світлі силуети, колихаючись у пітьмі.
   "Привидів не буває... Це мені здається..." - шепочучи про себе, Іра пішла в ту сторону, в яку пішов пасажир. Силуети рушили за нею, оточуючи з усіх боків. "Привидів не буває... Привидів не буває..." - клацаючи зубами і прискорюючи крок вмовляла себе Ірина. Силуети вишикувалися "стінкою" просто перед нею. Іра обійшла "стінку" і пішла далі, все так же переконуючи себе, що все це їй тільки здається. Привиди почали кружляти навколо неї. "Прямо хоровод якийсь влаштували" - подумала Ірина Володимирівна - "Як в школі на Новий рік" - і вона, ухиляючись від танцюючих і завиваючих переслідувачів, заспівала собі під ніс: "У лісі, ой у темному, де бродить хитрий лис, росла собі ялиночка і зайчик з нею ріс..." Так, супроводжувана примарами, Ірина вийшла з території будівництва і побачила попереду яскраві ліхтарі вулиці. Привиди голосно завили, але відстали, а Іра, вже підстрибом, побігла до світла...
  ***
   Коли дресирувальник завів тигра до фургону, до мене підбігли двоє циркових:
   - З вами все в порядку? - Запитав один з них.
   - Так. Я кішок люблю. - Відповіла я.
   - Гарненька кішечка - два метри в довжину, не рахуючи хвоста! - Вигукнув один з них.
   - Давайте ми Вас хоча би додому підвеземо. - Запропонував інший.
   - А давайте! - Погодилася я. - Досить з мене на сьогодні пригод!
   - А що, були пригоди? - Запитав другий, сідаючи за кермо "хундай".
   - Взагалі-то я спокійно живу, ні в що не втручаюся, нікого не чіпаю... Але сьогодні я і в КПЗ потрапила, і від терористів тікала, і ще від якоїсь гидоти. От тільки з тигром і заспокоїлася.
   - Завидне заспокоєння! - Саркастично помітив перший, всідаючись на переднє сидіння.
   - А Ви, часом, книжки не пишете? Аж надто багато пригод для одного дня і для однієї людини... - Не повірив мені водій.
   - А Ви знаєте, я подумаю... Напевно, після сьогоднішнього дня я і справді почну писати...
   І тут мотор заглух. Намертво. Як водій не намагався завести машину - та ні за що не хотіла заводитися.
   - Піду, подивлюся, що там... - Водій вийшов і відкрив капот.
   - І де це ми опинилися? - Почав озиратися пасажир.
   - Будівництво якесь... - У тьмяному світлі ліхтаря в густих сутінках я розгледіла кран, кистяк недобудованого будинку і купи будівельних матеріалів.
   - Будують де завгодно! - Сердито забуркотів пасажир. - Але ж я точно пам'ятаю, що тут був цвинтар! Як це буде людям на кістках жити?!
   - Та нічого особливого! Будуть собі жити, нічого про це не знаючи.
   - А якщо до них примари почнуть приходити?
   - А Ви вірите у привидів?
   - Вірю - не вірю, а побоюватися треба. Береженого Бог береже...
   В салон зазирнув водій:
   - Усе! Хана! Накрився мотор! Я викликав евакуатор, але вони приїдуть тільки за годину... А може, і за дві...
   - Е, ні! Я стільки чекати не можу! - Занепокоївся пасажир. - Мені додому треба - дружина чекає! - І він почав вибиратися з салону.
   - Я з вами! - Вирішила я і вискочила за ним. - Далеко тут до цивілізації?
   - Так... Дайте зорієнтуватися... Думаю, зупинка он в тому напрямку! Метрів двісті, триста... - І він рішуче попрямував через будмайданчик.
   Я не відставала від нього.
   - Ви під ноги дивіться - тут цегла бита. Арматура різна...
   Я подивилася під ноги, обійшла якусь купу щебеню, а коли підняла голову, мого попутника не побачила.
   - Агов! Ви де? Сховалися, чи що? - Я озиралася, але нікого поблизу не було. - Ну й гаразд! От візьму і піду сама! - І я рішуче пішла в колишньому напрямку.
   Час від часу доводилося зупинятися, щоб подолати якусь перешкоду, дивитися під ноги, щоб не спіткнутися, тому, коли в черговий раз, піднявши голову, я побачила когось білого перед собою, я аж підскочила на місці від несподіванки. Цей хтось був дуже схожий на привида, яким його зображують у кіно: біле вбрання, що колихалося у темряві, а сам ніби ширяє над землею...
   Я вирішила роздивитися "примару" ближче. Обійшла навколо неї, вона почала завивати і розмахувати руками, з різних укриттів вилізло ще кілька схожих силуетів і, завиваючи, почали мене оточувати. Їх було чоловік п'ять-шість. "Ну, звичайно ж, підлітки бавляться!" - подумала я - "Робити їм нічого, от і лякають перехожих". Я стрімко підійшла до першого "привида" і простягнула до нього руку. "Привид" відсахнувся і завив голосніше. "Ага! Боїшся!" - я стрибнула до нього і схопила його за руку. Звичайна на дотик рука. "Ну, тримайся!" - однією рукою утримуючи "привида", щоб не втік, іншою я почала щипати його за що попало. А траплялися і руки, і щоки, і ніс, і спина, і живіт, і м"яке місце...
   - А-а-а-а!!! - Заволав "привид" - Вона щипається!!! - І він кинувся від мене тікати.
   - Що, не чекали?! - Я повернулася до інших привидів. - А з відьмою ви ще не зустрічалися?! Ух, як я сьогодні повечеряю!!! - Я схопила з землі якусь палицю і кинулася за "примарами", які вдалися навтьоки.
   Покричавши їм навздогін ще якусь єресь про відьом, які люблять вечеряти підлітками, я нарешті заспокоїлася і вже без перешкод вийшла на освітлену вулицю...
  *10*
   - Шановні телеглядачі і гості студії! Ще трохи, і ви дізнаєтеся, хто ж виявився переможцем нашого реаліті-шоу "Пригоди Нон-Стоп"!
   - А зараз зустрічайте учасників! Медсестра травматології Галина Гайдученко!
   - Менеджер будівельної фірми Денис Коржик!
   - Вчителька молодших класів Ірина Ростина!
   У студії пролунали бурхливі оплески.
  ***
   Вийшовши на освітлену вулицю, я відразу ж потрапила в оточення якихось гомінливих людей. Мене кудись весело потягли, щось навперебій говорили. Але через те, що говорили всі разом, нічого розібрати я не могла. Мене завели до якоїсь будівлі і потягли по коридорах. Опиратися не було ані бажання, ані сил.
   Втягнувши мене в якусь яскраво освітлену кімнату, мене посадили у крісло. Хтось знімав з мене мірки, хтось подав склянку з кавою, хтось почав робити зачіску. Я ледь встигла зробити кілька ковтків, як склянку у мене відібрали, підняли і почали стягувати з мене одяг. "На секс не схоже" - мляво подумала я - "Занадто багато народу: і чоловіки, і жінки". Мене одягнули в якесь фантастичне плаття: довге, синє з розрізом, все в блискітках. Замість гумових напівчобітків на ногах з"явилися шикарні туфлі на височенних підборах. Побіжно глянувши в дзеркало, я побачила шикарну кіно-зірку з модною зачіскою. Але тут мене знову посадили в крісло і зайнялися моїм макіяжем.
   "Куди це я потрапила? Може, вони мене з кимось переплутали? Ну, тоді це їх проблеми. Могли б і запитати..."
   Потім мене повели якимось довгим коридором, в якому постійно доводилося лавірувати між людьми, що носилися туди й назад, завели до якоїсь невеликої кімнати і посадили в крісло:
   - Чекайте! Дивіться на екран! Вас викличуть! - І мої супровідники щезли.
   У кімнаті з обстановки було тільки чотири крісла та великий телеекран на стіні. На екрані двоє ведучих - хлопець і дівчина - щось збуджено провіщали. Ну що ж, якщо вже так вийшло, то подивимося телевізор...
  ***
   Коли Денис вибрався на освітлену вулицю, до нього відразу ж поспішив натовп якихось радісно-збуджених людей. "Свято у них, напевно" - подумав Денис. Але люди явно поспішали до нього, вони всі разом щось говорили, але що, Денис ніяк не міг розібрати, лише вловлював окремі слова: "шоу", "пригоди", "учасник"... Як не намагався Денис від них відбитися, його затягли в якесь яскраво освітлене приміщення і потягли по коридору. У кімнаті, в якій він опинився, його почали переодягати, гримувати, причісувати... Слава Богу, хоч кави дали. Збентеженого Дениса знову кудись потягли і заштовхнули у кімнату, в якій сиділа прекрасна дівчина, в сліпучий сукні:
   - Чекайте! Дивіться на екран! Вас викличуть!
  ***
   Іра вибігла на освітлену вулицю і відразу ж потрапила у натовп радісних і щасливих людей. Їй весело посміхалися, обіймали і кудись вели. "Свято? Весілля? Карнавал?..." - проносилося в голові Ірини в той час, як її вели коридором. Але це виявилося не свято. На святах зазвичай нікого не переодягають, не причісують, не роблять макіяж. Потім Іра в зеленій, довгій та блискучій сукні, в туфлях замість чобіт опинилася у маленькій кімнаті, де сиділо двоє людей: чарівний молодик і сліпучої краси дівчина. Вони одночасно повернулись до неї.
   - Доброго вечора. - Розгублено привіталася Ірина Володимирівна.
   - Доброго вечора! - Одночасно відгукнулися чоловік і жінка.
   - Мене звуть Ірина Володимирівна. - Іра вважала доречним представитися.
   - Дуже приємно, Денис!
   - Взаємно, Галина. Ви сідайте, тут, виявляється, нас по телевізору показують.
   Іра сіла і побачила на екрані, як вона, в оточенні привидів, пробирається через будмайданчик. Режисери додали до завивання моторошну музику, щось урізали, щось підправили - виглядало все просто дивно.
   - Так це було кіно? - Здивувалася Іра.
   - Ні, це реаліті-шоу "Пригоди Нон-Стоп"! - Відповіла Галина.
   - Ви про таке не знали? - Запитав Денис.
   - Вперше чую.
   - От і ми не знали. Тож всі ці КПЗ, терористи і примари - це все нам підлаштували і знімали прихованою камерою.
   - І тигр, і гонка на скутері?
   - Усе!
   - А ви - теж учасники?
   - Такі ж, як Ви! Ми теж нічого не знали. А тепер ми в студії. Скоро нас викличуть.
   - І що буде?
   - Ну, думаю, щось говоритимуть, про щось питатимуть...
   - Може, навіть нагородять. - Розмріявся Денис.
   - Ага, посмертно! - Пожартувала Галина. Я тут раніше за вас сиджу, тож дізналася, що у грі, виявляється, нас було четверо. Один не дійшов.
   - Він що, загинув?
   - Може, його тигр з'їв... - Припустила Галина.
   - А може, від привидів звихнувся. - Додав Денис.
   - Усе! Пора! Ваш вихід! - У кімнату зазирнула дівчина в синьому комбінезоні і запросила всю трійку на вихід.
  ***
   - Медсестра травматології Галина Гайдученко!
   Я вийшла в студію і мене провели до одного з чотирьох крісел, розташованих в ряд.
   - Менеджер Будівельної Кампанії Денис Коржик!
   Денис сів поруч зі мною.
   - Вчителька молодших класів Ірина Ростіна!
   Чарівна Ірина сіла в третє крісло.
   - Нажаль, системний адміністратор Андрій Малиса відмовився приїхати в студію. Але наша команда вручила йому втішну тисячу гривень за участь у зйомках!
   - От бачите, він живий, з ним все в порядку. - Прошепотіла Ірина.
   - Нічого собі втіха за цілий день небезпечних пригод - тисяча гривень! - Тихо обурився Денис.
   - Цікаво, а нам що-небудь дадуть? - Поцікавилася я.
   - А тепер ми знову звернемося до турнірної таблиці! - Скрикнув ведучий.
   - Третьою до студії підійшла... - Ведуча тягнула інтригу. - Підійшла до студії третьою... Ірина Ростіна!!!
   Зал вибухнув оплесками. Ірина, почувши своє ім'я, встала і розкланялася з якоюсь вимученою посмішкою на обличчі.
   - За неймовірну сміливість, винахідливість, завзятість і рішучість у найнебезпечніших пригодах, підготовлених для неї реаліті-шоу "Пригоди Нон-Стоп", Ірина Ростіна отримує п'ять тисяч гривень!!
   Знову грім оплесків.
   - А тепер інтрига: хто ж прийшов першим? Хто отримає головний приз реаліті шоу "Пригоди Нон-Стоп" - п'ятсот тисяч гривень?!
   - Ов-ва! - Здивувався Денис. - П'ятсот тисяч! Та я за такі гроші готовий знову пройти всю трасу!...
   - Не кажи "гоп"... - Призупинила його я.
   - Отже, хто ставив на Дениса? Комп'ютер показує, що таких виявилося три тисячі вісімсот сімдесят дві людини! Якщо Денис виявиться першим - всі вони отримають по тисячі гривень!
   - За Галину голосували три тисячі сімсот шістдесят три особи. Вони теж можуть отримати по тисячі гривень, якщо виграє Галина.
   - Отже... Хто ж прийшов першим?... А першим прийшов... Учасник під номером...
   - Учасник під номером два - Галина Гайдученко!!!
   Від несподіванки я підскочила, але одразу ж взяла себе в руки і почала кланятися. Як мені вручали картку Приватбанку з половиною мільйона гривень, як вручали Денису його втішні п'ять тисяч, я вже не пам'ятаю.
   Додому я повернулася в сукні, яку на мене одягли в студії і зовсім знесилена, впала на ліжко...
  ***
   Вдень я привела себе і свої думки в порядок, сходила в магазин (вже без всяких пригод) і накупила продуктів (навіть червоної ікри!), попередньо "привітавшись" з банкоматом і знявши з нього деяку суму. А ввечері вийшла на нічне чергування. Життя потекло по колишньому руслу, тільки в ньому тепер з'явилася щотижнева розвага - я дивлюся реаліті-шоу "Пригоди Нон-Стоп" і співпереживаю його героям...
  
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"