Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Річ

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Весь тиждень газети рясніли заголовками: "Небачений аукціон!", "Работоргівля в кінці ХХ століття!", "Вперше серед речей продається жінка! Початкова ціна - три мільйони доларів!", "Не пропустіть свій шанс - приходьте на аукціон!"... Мене продали за чотири з половиною мільйони...

  
  РІЧ
  ПОВІСТЬ
  (Весна 1992 року)
  * 1 *
   Я стояла під душем і подумки хоронила своє кохання. В голові миготіли уривки думок і картини минулого...
   "Мій коханий відданий під суд... Замріявшись, він натиснув не ту кнопку і сталася аварія. Згоріло унікальне обладнання на суму два з половиною мільйони доларів. Якби тоді він не думав про мене, нічого б не сталося. Отже, у всьому винна я... Тепер все його майно буде продано з аукціону, але і цього не вистачить для погашення збитків. Йому загрожує тюремне ув'язнення, я його більше ніколи не побачу... Завтра будуть описувати всі його речі для продажу... Речі... Речі... Але ж він любив і мене, як річ!!! Гарну, бажану, але річ. Він ніколи не намагався вислухати мене, для нього важливими були лише його бажання. А якщо я намагалася зробити щось по-своєму, це завжди сприймалося ним як каприз...
   Може, всі чоловіки сприймають жінок, як речі? Якщо вона коханка, то це річ для задоволення бажань, прикраса, з якою можна вийти на люди, щоб продемонструвати свій смак. Якщо вона дружина, то це предмет для створення затишку і порядку у будинку, для виховання дітей і для виконання функцій громовідводу, коли на душі у "господаря" не все в порядку ...
   Більшість жінок навіть не намагаються доводити своїм "господарям", що вони теж люди. Тих же, хто намагається щось довести, чоловіки просто не слухають або називають нудними... Всі жінки - речі. Одухотворені речі... І я річ... Завтра речі повезуть на аукціон... Але, якщо я річ, то і мене можна продати?!.."
   Вода у душі несподівано стала дуже гарячою і я відкрутила кран з холодною водою. "Цікаво, скільки я можу коштувати? Моя робота друкарки оплачується досить низько, але це моя робота, а не я сама. Якби моєї ціни вистачило на виплату збитків фірмі, то Він зміг би уникнути ув'язнення... Тоді я повинна коштувати близько трьох мільйонів. Але хто захоче купити жінку за три мільйони?.. Фу, яка нісенітниця лізе мені у голову..."
   Вода стала зовсім холодною, думки заструмили чіткіше і швидше. "Отже так, завтра до списку речей треба буде внести і мене, десь посередині, щоб не відразу було помітно. Поставимо вартість - три мільйони доларів. Якщо мене куплять, Він відшкодує всі збитки і буде вільний... Треба буде дати оголошення в газетах - навіть якщо мене не куплять, це приверне увагу до аукціону і речі можуть бути продані за вищою ціною... Чи не все одно для речі, кому вона належатиме? Речей не питають, їх купують. Все одно Йому я вже належати не можу..."
   Я вимкнула воду і вийшла з ванної.
  * 2 *
   На аукціон, який спочатку обіцяв бути тихим і непомітним, зібралася небачена кількість народу. Весь тиждень газети рясніли заголовками: "Небачений аукціон!", "Работоргівля в кінці ХХ століття!", "Вперше серед речей продається жінка! Початкова ціна - три мільйони доларів!", "Не пропустіть свій шанс - приходьте на аукціон!" і тому подібними. Газети зробили свою справу - на аукціон прибули найбагатші люди з нашого і навколишніх штатів, всіх розпалювала цікавість.
   Я опинилася у другій половині списку речей під номером 147... Він залишився вдома...
   - Отже, починаємо! Пані та панове, прошу уваги! Номер один - срібний портсигар. Початкова ціна - п'ятнадцять доларів. Хто більше?
   Речі виносили з-за лаштунків, я сиділа там же. Вже продали старий "Форд", піаніно, будинок в передмісті. Зал поступово розжарювався...
   Я згадала подив агентів, коли вони почули мою пропозицію. Великих зусиль коштувало довести їм, що я не з"їхала з глузду, що це необхідно з метою реклами. Але тут один з них запитав:
   - А якщо Вас все ж таки куплять?
   - В такому разі Ви отримаєте десять відсотків, тобто триста тисяч доларів, а я буду жити в будинку мільйонера! - Це й вирішило справу.
   - Друкарська машинка. Номер 125. Початкова ціна...
   "Еге ж, як повільно повзе час. І в той же час, як швидко! Вже друга година, аукціон триватиме до третьої. Мабуть, сьогодні мене ще не продадуть..."
   - Номер 129 - дубовий журнальний стіл. Початкова ціна...
   "Моя початкова ціна - три мільйони. А якщо ніхто не захоче її заплатити? Ну що ж. У такому випадку, я і далі буду жити, вдаючи, що я людина, а не річ... Працювати друкаркою... Можливо, вийду заміж і стану річчю свого чоловіка..."
   - Отже, номер 132 - телевізор - проданий! На сьогодні аукціон закінчено! З приводу виставлених на завтра речей бажаючі можуть отримати довідки біля столу розпорядника. Всього Вам доброго, шановні пані та панове!
   "Сьогодні мене не продали. Мені можна буде піти додому о четвертій годині, можливо, останній раз... Сьогодні я ще майже людина..."
   - Я хочу подивитися цю річ! - Мене вивів із задуми голос повного, далеко не молодого чоловіка в білому костюмі. Він вказував тростиною на мене.
   - Якщо ви маєте у своєму розпорядженні достатньо коштів, Ви можете це зробити. - Послужливо заметушився розпорядник.
   Повний мовчки показав йому рахунок у своїй банківській книжці. Розпорядник вклонився і відійшов. Повний розглядав мене, розгойдуючись з носків на п'яти і примруживши одне око.
   - Роздягніться. Я повинен бачити річ, яку, можливо, куплю.
   "А я-то думала, що сьогодні я ще людина! Невже цей тип мене купить? Тільки б не він... А, втім, яка різниця? Треба просто свідомо прийняти філософію, що для будь-якого чоловіка жінка - тільки річ, тоді буде все одно..."
   Всі ці думки промайнули в голові дуже швидко, і поки вони пролітали, я з незворушним виглядом роздягалася - не поспішаючи, але й не занадто повільно. Ніяких емоцій - я річ! Я стояла перед повним гола і, не кліпаючи, дивилася йому в очі. Його вистачило хвилини на три. Потім він круто повернувся і вийшов.
   Вдома я змивала під душем залишки сорому. Ніякого сорому надалі у мене бути не повинно! Ніяких бажань, ніяких емоцій. Тільки те, що накаже хазяїн - я річ! Тепер я не сумнівалася, що мене куплять. Газети підняли справжню бурю, вже укладають парі на рахунок можливих покупців. Заради такої реклами який-небудь мільйонер запросто викладе три мільйони... Завтра я перестану бути собою. А сьогодні я хочу побути з Ним. В останній раз...
   Я вийшла з душу і пішла до спальні. Він уже спав. Ну звичайно ж, Він так перехвилювався: можливе ув"язнення, надія на звільнення, втрата коханої... Бідолашний, такі переживання!
   Мої переживання, зрозуміло, до уваги не беруться - само собою зрозуміло, якщо я Його люблю, то просто зобов'язана чимось пожертвувати заради Його порятунку. Це так природно, з точки зору чоловіків...
   Я тихенько лягла поруч і притулилася до Нього всім тілом. Любові вже не було...
  * 3 *
   Сьогодні народу зібралося ще більше, всі місця зайняті, люди товпляться в проходах, газетярі й телевізійники примудряються висіти навіть на вікнах - всім цікаво. Мене під охороною страхових агентів намагалися непомітно провести з заднього ходу, але кілька всюдисущих репортерів прорвалися і сюди.
   - Скажіть, які Ваші відчуття?
   - Я - річ. У речей немає відчуттів.
   - Що Ви будете робити, якщо Вас куплять?
   - Залишуся річчю.
   - Ви щось отримаєте з Вашої ціни?
   - Десять відсотків отримають організатори аукціону, решта піде на погашення боргу мого колишнього господаря.
   - Як Ви уявляєте свою подальшу долю в якості речі?
   Але тут ми пірнули у двері і репортери відстали. Я зітхнула з полегшенням. Тут, за лаштунками, серед речей, до мене ніхто не чіплявся. Я сіла на стілець. Із залу, як морський прибій, доносився гул голосів - то голосніше, то тихіше.
   Пролунав третій гонг, шум затих, розпорядник почав торги. Сто сорок шостим номером йшов німецький сервіз на шість персон, сто сорок сьомим - я.
   - Продано! Увага! Номер 147 - колишня кохана підсудного! Початкова ціна - три мільйони доларів!
   У залі повисла напружена тиша. Залунала неголосна музика, я вийшла на сцену...
   На мені була темно-синя сукня, що щільно облягала все тіло, з глибоким вирізом на спині і чорні туфлі на високій шпильці. Темне, виблискуюче міддю, густе волосся стягнуте у розкішний хвіст. Проходячи повз дзеркало, я відзначила, що виглядаю непогано. Всі очі стежили за мною. Я легко пройшлася по сцені і зупинилася навпроти ложі підсудного. Він дивився на мене широко розплющеними очима, ніби бачив вперше. Потім закрив обличчя руками і опустив голову. Адвокат щось шепотів йому на вухо, поліцейський конвой, марно намагаючись зберігати незворушність, витягнувся по боках.
   Я посміхнулася - ніяких почуттів Він у мене більше не викликав. Пройшла на середину сцени, зупинилася і посміхнулася першим рядам - саме там сиділи мої можливі покупці. Потім кинула усмішку у кінець залу і репортерам на вікнах. По залу прокотився легкий шум.
   - Отже, три мільйони доларів! Є бажаючі розпочати торги? - Розпорядник явно відчував себе не в своїй тарілці і, хоча посміхався, голос його злегка тремтів.
   Я всіма силами намагалася демонструвати абсолютний спокій, а щоб вгамувати зрадницьке тремтіння у колінах, стала, ніби невимушено, походжати по сцені, позуючи то для однієї, то для іншої камери.
   У третьому ряду піднялася рука - це був вчорашній повний джентльмен.
   - Містер Олдингтон згоден заплатити три мільйони. Хто більше?
   Шум у залі почав наростати. Піднялася рука у першому ряду.
   - Три мільйони триста тисяч - містер Каупервуд. Хто більше? - Розпорядник віднайшов свою звичну впевненість.
   З якоюсь дамою у центрі залу сталася істерика. Знову підняв руку Олдингтон.
   - Пристрасті розпалюються! Три мільйони п'ятсот тисяч!
   "Невже мене купить саме він?"
   - Три мільйони сімсот тисяч! - Піднялася рука в другому ряду.
   Я вже не слухала імен. Аукціонну гонку вели три чоловіка, але я не бачила хто - перед очима все пливло.
   - Отже, остання ціна містера Олдингтона - чотири мільйони двісті тисяч - один! Чотири мільйони двісті тисяч - два!
   - Чотири з половиною мільйони!
   Я не бачила, хто назвав цю ціну, очі мої застилав туман, у вухах стояв шум. І раптом, перекриваючи цей шум, пролунало уривчасте, як постріл:
   - Продано!!!
  * 4 *
   Прийшла до тями я вже за лаштунками, на стільці. Молодий службовець, подаючи мені склянку з водою, сказав, що я трималася чудово і тільки зайшовши за куліси, виявила нестримне тремтіння у всьому тілі. Випити подану воду я не змогла - руки тремтіли так, що я облила сукню. Я віддала склянку і заплющила очі. У залі стояв неймовірний гамір. Аукціон був припинений.
   За лаштунки увійшов Він зі своїм адвокатом. Ну як же, гра у благородство - Він не міг піти просто так, не попрощавшись! Говорив адвокат:
   - Вас продали містерові Френку Алджернона за чотири з половиною мільйони. Моєму підзахисному тепер ніщо не загрожує: після виплати двох з половиною мільйонів фірмі і десяти відсотків комісійних розпорядникам, йому залишається один мільйон і сто тисяч доларів. Сума, виручена за інші речі (ви чули - інші! Він навіть не помітив, що ототожнює мене з іншими речами! А чого ж ще я хотіла від чоловіка?), продані з аукціону, піде на судові витрати. Зрозуміло, мій підзахисний виїде зі штату і оселиться десь в іншому місці. Ви дуже багато зробили для нього. (Хоч це помітив!) Яку суму Ви б хотіли залишити собі? Ми можемо одразу ж це оформити.
   "Яку суму?! У них вистачило совісті поставити це питання! Віддати мені все не вистачає благородства!!! Ще б пак, з ув'язнених - отак відразу у мільйонери!.. Хоча, навіщо РЕЧІ потрібні гроші? Про неї тепер буде піклуватися новий господар. Нічого мені не потрібно, я шляхетніше за Нього!.. Ну й дурепа... Адже непотрібну річ можуть просто викинути, і тоді я опинюся на вулиці без всяких засобів... Скажу-но я їм ось що":
   - Я рада, що тобі більше ніщо не загрожує. Сподіваюся, ти мене не забудеш. - Він кивнув, опустивши голову. - Дуже добре, що ти їдеш, це зараз, дійсно, найрозумніше. Гроші... Навіщо мені зараз гроші? Щоб новий господар узяв мене разом з ними? - Він радісно стрепенувся. - Але... Адже мене можуть і викинути?.. Давайте зробимо так: п'ятдесят тисяч... Тобі не шкода п'ятдесяти тисяч? - Він заперечливо хитнув головою. - Ти перерахуєш їх на ім'я адвоката. - Той здивовано підняв брови. - З тим, щоб Ви, - Я звернулася до адвоката, - Поклали їх на свій рахунок. Ви можете користуватися відсотками з цієї суми, але повинні скласти зобов'язання повернути мені цю суму в тому випадку, якщо я опинюся на вулиці. Якщо це станеться при Вашому житті, Ви виплатите мені цю суму, якщо після - має бути складено заповіт на мене. Ну, а якщо помру раніше я, то все залишиться Вам. - "Ого, як загнула! Такого від себе я не чекала..."
   Вони одразу ж погодилися. Ще б пак! Так дешево відбутися! Тут же були складені і підписані необхідні документи. Йдучи, він полегшено зітхнув і розправив плечі. З минулим було покінчено. Що чекає мене попереду?
   Підійшов службовець аукціону і сказав, що подано таксі, на якому йому доручено відвезти мене до нового хазяїна. Хлопець дивився на мене зі змішаним почуттям співчуття, здивування і захоплення...
   Таксі зупинилося на околиці міста біля масивних чавунних воріт. За огорожею в глибині виднівся білий палац, що потопав у зелені. Широка алея вела від воріт до мармурових сходів парадного входу, що вели просто на другий поверх. На першому, мабуть, знаходилися службові приміщення. Будівля, в середньому, була триповерховою, хоча були дві бічні прибудови у чотири поверхи, а ззаду визирали дві вищі круглі вежі.
   Я вийшла з таксі, службовець сунув мені в руку якусь картку, побажав усього найкращого, натиснув кнопку дзвінка на воротах і поїхав. Я пішла по алеї до сходів, по дорозі крутячи картку перед очима. На ній було написано:
  АУКЦІОН
  Љ 147
  Вартість ...... 4.500.000. доларів
  (чотири мільйони п'ятсот тисяч)
   Підійшовши до сходів, я побачила літнього чорношкірого лакея, що спускався ними, в чорній лівреї і білосніжній сорочці, з бакенбардами, посрібленими сивиною і з помітним черевцем. Він велично схилив голову і запитав:
   - Чим можу служити?
   - Це будинок містера Френка Алджернона?
   - Так.
   - Тоді проведіть мене всередину. Я - Галина Фіцджеральд.
   - Вас немає у списку запрошених. - Він заглянув у вийнятий з рукава папірець.
   Тоді я, зібравши всю свою зарозумілість, гордо піднявши підборіддя, простягнула йому свою картку і сказала:
   - Я не запрошена. Я - РІЧ, причому дуже дорога. Ваш господар заплатив за мене чотири з половиною мільйони. Дорогі речі не залишають на вулиці. - І я пішла вгору по сходах.
   Вражений лакей почимчикував ззаду, здивовано крутячи у руках картку.
  * 5 *
   Я увійшла до великого залу з чорними колонами.
   - Зачекайте тут. - Сказав лакей і зник за одніми з бічних дверей.
   Занурившись у роздуми, я стала походжати по залу. "Мені якось не доводилося зустрічати жінок, які зуміли б змусити чоловіків поводитися з собою, як з рівними. А тут надається можливість, відкрито оголосивши себе річчю, домогтися до себе більш людського ставлення..."
   - Йдіть за мною. - З-за колони з"явився інший лакей, у такій же лівреї, білошкірий і без бакенбард та черевця, але з більш нахабним поглядом.
   Я пішла за ним. Ми увійшли до довгого вузького залу, освітленого вікнами з лівої сторони, в якому стояло два столи: один довгий уздовж всього залу, а інший, короткий - впоперек. Біля довгого столу стояли стільці з високими спинками. Біля вікон стиха розмовляли якісь люди. Біля короткого столу метушилися два лакеї і офіціант.
   Лакей, що привів мене, дістав якийсь список і гучним урочистим голосом почав зачитувати імена присутніх. Другий лакей послужливо відсував стільці, пропонуючи сідати до столу і одночасно показуючи призначене названому гостю місце.
   На мій подив, моє ім'я теж прозвучало, а місце виявилося на чолі столу. З того, як перезирнулися між собою лакеї, я зрозуміла, що мене може чекати якийсь неприємний сюрприз, і вирішила ні в якому разі не втрачати самовладання.
   Нарешті, всі посідали. Офіціант і лакеї рознесли тарілки з овочевим супом, всі взялися за столові прилади.
   - Хвилиночку! - У тиші пролунав гучний голос нахабнуватого лакея. - Прошу вибачення, але сталася помилка: міс Галина Фіцджеральд повинна обідати у Блакитному залі! - І він виразно подивився на мене, не дуже й намагаючись приховати знущальну посмішку.
   Я відклала ложку. Судячи з поглядів лакеїв, ця сцена була придумана заздалегідь, зрозуміло, господарем, адже самі лакеї на таке не наважилися б. Спокійно вставши, я чекала закінчення тривалої паузи, не кліпаючи, дивлячись в очі нахабного лакея.
   - Міс Галина Фіцджеральд, Вас проводять до Блакитного залу. - Сказав той, ніяково відводячи погляд і передоручаючи мене іншому лакею.
   Я посміхнулася і з високо піднятою головою, намагаючись йти якомога витонченіше і незалежніше, послідувала за новим провідником. Спиною я відчувала на собі зацікавлені погляди.
   Йти довелося через весь зал, у кінці якого двері вивели нас в якийсь темний коридор. Спустившись по сходах, ми увійшли до великого галасливого залу, заставленого, як в громадській їдальні, столами, за якими сиділи вантажники, прачки, покоївки та інша прислуга. Всі їли, голосно розмовляючи і не звертаючи на мене уваги. Можливо, прислуга нічого й не знала про незвичайну покупку свого господаря.
   Я зрозуміла, що господар хоче принизити мене, змусити відчути, що може робити зі мною все, що тільки забажає. Але я і так знаю, що я РІЧ! РІЧ, а не прислуга! Тому, якщо мені скажуть обідати тут, я просто відмовлюся їсти.
   - Це тут? - Запитала я у лакея, що зупинився під сходами біля столу і одержував від роздатчиці тарілку густого горохового супу і ложку.
   - Ні, Вам треба піднятися наверх. - Він вказав очима на наступні сходи.
   Ми піднялися в якийсь чи то коридор, чи то зал - дуже широкий і довгий. Вікна тепер знаходилися праворуч. У залі дві жінки робили прибирання: одна мила підлогу шваброю, а інша закінчувала протирати вікно, мабуть, останнє.
   - Дивись, арештантку ведуть. - Тихо сказала одна інший, але я почула.
   Отже, мене збираються тримати, як арештантку?! Ну що ж, це не так вже й погано. Ще подивимося!
   Ми пройшли через широко відчинені двері і опинилися у досить великій кімнаті з блакитними стінами. Кімната мала вигляд шестикутника: стіна з вхідними дверима і дві прилеглі до неї розташовувалися під прямими кутами, причому в бічних стінах були такі ж двері, як і вхідні. Вони були відкриті і за ними виднілися дві однакові, теж блакитні з білим кімнати. Протилежна від входу стіна, теж з відкритими дверима і біло-блакитною кімнатою за нею, мала в довжину близько п'яти метрів. Дві стіни, теж по п'ять метрів, під кутом 150 градусів з'єднували дві бічні стіни з протилежною. У цих стінах були великі стрілчасті вікна, що виходили в сад, розташований за будинком.
   Все це я розгледіла швидко, не звертаючи уваги на деталі. У кімнаті знаходилася покоївка, що тримала в руках постіль. Лакей поставив тарілку з супом на великий круглий стіл в центрі кімнати.
   - Це Ваше приміщення. - Сказав він мені і повернувся до покоївки. - Службові приміщення треба закрити на ключ, досить залу і спальні.
   Та одразу ж дістала з кишені фартуха ключі, замкнула бічні двері, віднесла постіль у спальню і попрямувала до виходу.
   - Можете забрати тарілку. - Ввічливо посміхаючись, звернулася я до лакея, не підходячи до столу і роблячи вигляд, що розглядаю пейзаж за вікном.
   - Але ж Ви навіть не сідали за стіл! - Заперечив той.
   Я прибрала посмішку і, твердо дивлячись йому в очі, відрубала:
   - Дякую, я вже наїлася!
   Лакей перезирнувся з покоївкою, знизав плечима, взяв тарілку і обидва вийшли. Двері зачинилися і з того боку почувся поворот ключа в замку.
   "Ух, ти! Мене закривають, як арештантку! Ну й нерозумно. Якщо вже я добровільно оголосила себе річчю, то для чого мені тікати? Я навіть навмисне не стану підходити до замкнених дверей!"
   Їсти мені й справді не хотілося через пережите хвилювання, хоча я й не пам'ятаю, щоб їла в ці останні два дні. Я почала роздивлятися. У шестикутній кімнаті, крім круглого столу посередині і чотирьох стільців з високими спинками навколо нього, знаходилося два диванчика біля вікон, чотири крісла по обидві сторони від кожної з бічних дверей, камін в стіні праворуч і шафа ліворуч. Стіни були обклеєні блакитними шпалерами з білим візерунком, склепінчаста стеля теж була блакитного кольору, але більш світлого відтінку. На підлозі посеред кімнати лежав великий, пухнастий, біло-сіро-блакитний килим, на вікнах - біла тюль і блакитні штори. Оббивка на диванах, кріслах і стільцях - у синьо-блакитній гамі. Сама кімната була приблизно десять метрів завширшки і стільки ж завдовжки. В кімнаті було чисто, в стінній шафі - порожньо.
   Я перейшла в іншу кімнату, яка виявилася спальнею і теж шестикутної форми, але значно меншою - тут стіна з дверима була п'ятиметровою, протилежна, бічні та ті, що були до бічних під кутом - по два з половиною метри. По центру, головою до протилежної стіни, стояло велике ліжко з тумбочками, а перед ним - білий пухнастий килим. У стінах, що з"єднували бічні стіни з протилежною - стрілчасті вікна, а в бічних - двері.
   Біля одного вікна розташовувався старовинний секретер, біля іншого - два крісла і круглий столик. За правими дверима розташовувалася простора ванна, стіни якої були викладені темно-синьою скляною плиткою і великими вмурованими дзеркалами, що дозволяли бачити себе з усіх боків. Ванна, унітаз, умивальник - все було в синьо-блакитних тонах. На невеликому столику біля вікна стояли два флакони шампуню, мило у мильниці, щітка-гребінець, зубна щітка і паста в склянці та баночка живильного крему. На вішалці висіло два блакитних рушники і синій шовковий довгий халат.
   За дверима ліворуч від ліжка була абсолютно порожня гардеробна.
   Ну що ж, життєвого простору більш ніж достатньо, умови цілком пристойні. Чесно зізнатися, я знімала квартиру набагато гіршу проти цієї. Правда, досить убогий гардероб - всього один халат! - але це не біда...
   Прийму-но я, для початку, ванну! З цими думками я включила воду, спінила у ній трохи шампуню, роздяглася і занурилася у приємну теплоту. Лежачи у ванні, я міркувала про можливі способи своєї подальшої поведінки.
   "Я - РІЧ, причому досить дорога - чотири з половиною мільйони! Це не жарти. Тому і вести я себе повинна, як ДОРОГА РІЧ. Чи може дорога річ ходити в халаті? Зрозуміло, не може! Хіба що тільки рано вранці і пізно ввечері. Коштовна РІЧ повинна завжди виглядати ошатно. Хоча у мене всього одна сукня, дуже добре, що вона трикотажна - можна валятися на ліжку і не боятися, що вона помнеться.
   Те, що я перебуваю під замком, не страшно: можна ходити, сидіти, лежати, мріяти, ну, в крайньому випадку, зробити якусь зарядку... Якщо мені, як і сьогодні, принесуть їжу без повного набору столових приладів, їсти я не буду. Треба дати зрозуміти (Кому? Навіщо? Та яка різниця!), що ДОРОГА РІЧ вимагає дбайливого до себе ставлення і дорогої оправи. Хто буде тримати золоту діадему з діамантами у брудному целофановому пакеті?!
   З голоду померти мені не дадуть - адже тоді й не варто було платити такі шалені гроші! Крім того, галас преси навколо моєї особи змусить показати мене публіці найпізніше тижні за два...
   Ходити буду впевнено, на прислугу дивитися зверхньо - я їм не рівня!
   І взагалі, треба відчувати себе великим і рідкісним дорогоцінним каменем, ну, наприклад... діамантом. Шкода, що я погано розбираюся у каменях, а то б, може, придумала щось ще більш коштовне. Отже, я - діамант... Я - діамант... Холодний, дорогий, даремний і прекрасний... На цьому і зупинимося. Ні! Треба ще додати - одухотворений!"
  * 6 *
   Я пролежала у ванні, мабуть, з півгодини, потім одяглася, причесалася і, відчуваючи себе бадьорою і впевненою, вийшла у кімнату. Походивши по кімнаті і принципово не наближаючись до жодної з замкнених дверей, я сіла на одну з канапок і стала дивитися у вікно, розслабившись, ні про що не думаючи і нічого не чекаючи. Пару разів тишу порушувало перешіптування за дверима, але я навіть не повертала голову від вікна. На парк (чи то сад?) почали спускатися сутінки.
   Нарешті, в дверях повернувся ключ, у кімнату увійшла покоївка з підносом, ввімкнула світло і стала поратися біля столу з чайними приладами. Я крадькома глянула на годинник - п'ята година п'ятнадцять хвилин. "Треба буде запам'ятати розпорядок дня, щоб мене не могли застати зненацька. А господар-то так і не з'являється! Я його навіть не бачила. Можливо, він прийде пізніше ввечері, треба бути готовою до всього!"
   - Прошу до столу! - Сказала покоївка і відійшла в бік.
   Я підійшла і сіла за стіл. Поверх блакитної скатертини постелили білу мереживну серветку - витончено! "Що тут є? Чайник, чашка з чаєм, ложечка, на блюдці - нарізаний лимон, масло у маслянці, розрізана навпіл булка на тарілочці, серветка... Начебто все пристойно, але чогось не вистачає... Не будемо поспішати - діамант повинен бути бездоганним... Ах, ось воно що! Немає ножа, сервіровка не повна! Що ж це виходить, я повинна намазувати масло на булку ложкою? Ні, я себе не дам знецінити! Доведеться знову сказати "Дякую!"..."
   - Дуже дякую! - Сказала я, відкладаючи серветку і встаючи з-за столу, так і не доторкнувшись до їжі.
   - Прибирати? - Запитала покоївка, вказуючи на незайманий чай.
   - Так. - Спокійно підтвердила я і повернулася на свій диван біля вікна.
   Покоївка з підносом вийшла, у замковій щілині знову провернувся ключ. Я посиділа трохи на дивані, потім встала, пройшла у спальню і прилягла на ліжко, подумки давши собі вказівку прокинутися не пізніш сьомої години або при найменшому шереху.
   Прокинулася я за десять хвилин до сьомої. В кімнаті було зовсім темно. За вікнами лунав дзвін цикад. Парк білів магноліями, освітленими спрямованим на них світлом замаскованих прожекторів. Я взула туфлі, поправила сукню і волосся, вийшла у кімнату і, не включаючи світла, сіла на колишнє місце обличчям до вікна.
   О сьомій п'ятнадцять відчинилися двері і в освітленому отворі знову постала покоївка з підносом. Поставивши піднос на стіл, вона клацнула вимикачем і запитально подивилася на мене. Я зробила вигляд, що не помітила її погляду, і з байдужим виглядом знову відвернулася до вікна. Бідоласі знову довелося розставляти прилади! Я вирішила не їсти і цього разу. "Чому я повинна їсти одна? Навіть породистому скаковому коню дають конюха і об'їждчика! Я обов'язково буду робити те, що мені накаже хазяїн. Їсти мені ніхто поки не наказував!"
   - Прошу до столу! - Покоївка закінчила сервіровку і знову відійшла в сторону.
   Я сіла і, посидівши кілька секунд, встала з-за столу.
   - Дуже дякую! - Я повернулася на диван.
   Зрозуміло, про мою поведінку доповідається господареві. Він, мабуть, спеціально не з'являється, щоб придушити мене самотністю і помацати мій характер. Якщо я не буду їсти, то, найбільше дня через три, він змушений буде з'явитися. РІЧ змусить звернути на себе увагу!
   Вечір пройшов спокійно і о десятій, прополоскавши і повісивши сушитися сукню, я лягла спати.
   Прокинулася я рано вранці від радісного і яскравого світла сонця, що заглядало до мене у кімнату. Подивилася на годинник - за п'ятнадцять хвилин сьома. І хоча хотілося полежати в ліжку довше, я встала і пішла у ванну - люблю купатися!
   Стоячи під душем, я, ніби з боку, розглядала себе у дзеркалі. Воно відображало молоду жінку двадцяти трьох років, витончену, з довгими стрункими ногами, тонкою талією, високими грудьми, з кучерявим та густим рудувато-каштановим волоссям. Блакитні очі, обрамлені довгими пухнастими віями, з чорними дугами брів над очима, рот правильної форми, ніс рівний... Мене багато хто вважає красивою. Чорт забирай, я з ними згодна!
   Весь день пройшов так само на самоті, як і вчорашній. П'ять разів самотність переривалася появою покоївки з незмінним підносом. Кожного разу я сідала за стіл і, посидівши кілька секунд, вставала. Розпорядок дня виявився таким: о восьмій годині п'ятнадцять хвилин - кава з бутербродом, об одинадцятій п'ятнадцять - сніданок, о другій п'ятнадцять - обід, о п'ятій п'ятнадцять - чай і о сьомій п'ятнадцять - вечеря. Більшу частину дня я пролежала на ліжку поверх покривала прямо у сукні, встаючи за кілька хвилин до появи покоївки і сідаючи на обраний мною вчора диван обличчям до вікна. Голоду я не відчувала, були тільки слабкість і легке запаморочення. Але було і відкриття! Визирнувши після "обіду" у вікно, я помітила групу людей, що прогулювалася парком - їх було семеро-восьмеро, і серед них три жінки. За впевненою манерою одного з чоловіків і за тим, як він віддав якесь розпорядження лакею, я припустила, що це - господар.
   Містер Френк Алджернон виявився чоловіком середнього зросту, почавшим вже повніти, але ще не товстим, приблизно тридцяти п'яти років, з темно-русявим волоссям і гладко виголеним обличчям. Одягнений він був у світлий костюм, тримався елегантно. Показуючи своїм гостям парк, він зиркнув на мої вікна (мені вистачило сили волі не відскочити від вікна і навіть не ворухнутися), а потім повів їх у бічну алею. Ну що ж, зовнішність господаря відрази у мені не викликала...
  * 7 *
   Наступного ранку я прокинулася з головним болем. Щойно встала, по кімнаті попливли чорні кола, в очах потемніло, я похитнулася і сіла на ліжку. Голод почав даватися взнаки. Я повільно пройшла у ванну і освіжилася під душем. Потім одяглася, причесалася і, як завжди, сіла на диван в очікуванні покоївки. За кілька хвилин, відкривши ключем двері, вона принесла тацю з кавою, від запаху якої у мене знову закрутилася голова. Як завжди, посидівши за столом кілька секунд, я сказала: "Дякую!", встала і... втратила свідомість.
   Прийшла до тями я на своєму ліжку від запаху нашатирю. Біля мене сидів лікар у світло-сірому костюмі, на тумбочці лежав його розкритий чемоданчик. Лікар міряв мені тиск. Зрозуміло, він виявився дуже низьким. Мені зробили укол у руку і ЗМУСИЛИ випити чашку кави. Я підкорилася НАКАЗУ.
   - Що ж це Ви, голубонько, голодування оголосили? - Лікар дивився на мене доброзичливо, я відчула до нього довіру і показала поглядом, що не хотіла б говорити у присутності прислуги. Лікар видалив покоївку і лакея під приводом огляду пацієнтки.
   - Ну, міс, що ж у Вас трапилося?
   - По-перше, я не міс, а РІЧ на ім'я Галина. - Сказала я посміхаючись. - Ви ж знаєте, що мене купили?
   - Всіх нас тим чи іншим чином купують. - Ствердно кивнув лікар.
   - Але мене ж купили офіційно! Тому мені й не треба прикидатися людиною. По-друге, з кожною річчю треба вміти поводитися, а від невмілого поводження речі ламаються. От і я зламалася, а вас, як майстра, викликали мене ремонтувати.
   - Ну, то як же Вас лагодити? Як з Вами поводитися? - Він теж посміхався.
   - Як лагодити мене, Ви і самі знаєте. Але, як майстру, можливо, Вам варто проінструктувати господаря з приводу подальшого поводження з річчю, щоб вона надалі не ламалася.
   - У почутті гумору Вам не відмовиш. - Ми обидва засміялися. - Але, якщо вже Ви - річ, яка говорить, і в цілях економії часу, поясніть мені, яким має бути поводження з Вами?
   - Зі мною треба поводитися як з дорогим діамантом. - Незворушно відповіла я.
   - ???
   - Ну, не станете ж Ви тримати дорогий діамант у брудній картонній коробці! Щоб він виблискував, його треба протирати від пилу, помістити в оббитий оксамитом футляр, підібрати йому відповідну оправу... Тоді його не соромно буде показати суспільству і всі зрозуміють, за що було заплачено таку велику ціну. Крім того, якщо вже я діамант одухотворений, то мене також можна прирівняти до породистого собаки чи коня. А тварин просто необхідно щодня виводити на прогулянку, приділяти їм увагу, щоб вони не здичавіли...
   - Добре, я все передам містеру Алджернону. А тепер Вам необхідно поїсти. - Лікар підвівся і подав мені руку.
   - У мене до Вас буде одне прохання... - Невпевнено почала я, піднімаючись з ліжка. Він підбадьорливо кивнув. - Не говоріть з господарем від мого імені, щоб це не було схоже на ультиматум. Передайте це як СВОЇ рекомендації.
   - Із задоволенням!
   Ми вийшли у кімнату. На столі вже був сервірований сніданок. Лікар допоміг мені сісти, відсунувши стілець, і сам сів навпроти. Я сиділа, не торкаючись приладів.
   - Чому ж ви не їсте?
   - Як Ви думаєте, чи гідно такій КОШТОВНІЙ РЕЧІ, як я, їсти на самоті і без світської бесіди?
   - У такому разі, якщо дозволите, я складу Вам компанію. - Я кивнула.
   Лікар зробив знак покоївці і та принесла ще один прилад. Їла я не поспішаючи і з гідністю. За сніданком ми з доктором домовилися називати один одного по іменах. Його звали Джеймс. Розійшлися ми як добрі приятелі.
   Я все ще відчувала слабкість, тому після сніданку знову прилягла на ліжко. Спати не хотілося і я просто лежала. Близько дванадцятої години від дверей пролунав шурхіт і звук повороту ключа. Я схопилася (причому в голові знову потемніло), поправила зачіску, кинулася на диван біля вікна і, як ні в чому не бувало, повернула голову до дверей. Увійшли дві покоївки і лакей, навантажені різними згортками та коробками.
   - Це Ваші речі, куди їх покласти?
   Я кивком голови вказала на спальню і вони пройшли туди. Вивантаживши все на ліжко, прислуга пішла, забувши замкнути за собою двері на ключ! Можливо, це було зроблено за розпорядженням господаря, але мені ніхто не дозволяв виходити з цього приміщення, тому я вирішила принципово не підходити до дверей і пішла у спальню.
  
  * 8 *
   У згортках та коробках виявилися одяг, косметика, прикраси і взуття у великій кількості і на різні смаки. Якщо господар думає, що я все це розкладу по шафах, то він помиляється! Я прекрасно розумію, що це все належить йому, а не мені, тому для свого "обрамлення" виберу тільки те, що найбільш мені підходить і поєднується з іншими предметами. В усякому разі, це займе якийсь час і внесе різноманітність у мій розпорядок.
   Я методично почала сортувати речі: біля одного вікна виставила все взуття (шість пар), на столі розклала прикраси, на стілець - косметику, на інший - нижню білизну, вечірні сукні розмістилися на ліжку, інші - на килимі.
   Так, тепер все це треба оглянути. Ось чудова блакитна вечірня сукня, але до неї немає відповідного взуття, отже, вона мені не потрібна. Ось розкішне намисто, але воно ні до чого не підходить. Ось гаманці і сумочки - це мені взагалі ні до чого...
   Таким чином я відібрала і розмістила в гардеробній дві вечірні сукні, дві денні і дві ранкових, дві пари взуття і кілька простих, але елегантних прикрас. Косметику я віднесла на туалетний столик, а все інше акуратно загорнула, поклала у коробки та пакети і склала їх на дивані у кімнаті.
   І тут я помітила, що вхідні двері трохи прочинені, ніби запрошуючи мене вийти. Ну, ні! І не подумаю!! Мені цього поки ніхто не дозволяв!!!
   Не підходячи до дверей і навіть не дивлячись на них, я повернулася до спальні, вибрала собі сукню і прийняла душ. Без п'яти хвилин на другу я, свіжа, у новій коричневій сукні з чорним поясом і в чорних туфлях-човниках, вийшла у кімнату і зайняла своє місце на дивані обличчям до вікна, намагаючись не дивитися на напівпрочинені двері. У коридорі почулися кроки і голоси кількох людей. Я не оберталася. Покоївка і лакей метушилися біля столу, я дивилася у вікно і повернулася тільки тоді, коли почула знайоме:
   - Прошу до столу!
   Стіл був сервірований на дві персони. Я сіла на своє місце, навпроти мене сіла покоївка. Я взяла до рук ложку, покоївка почала їсти. Так!!! Мене прирівнюють до покоївки! Та жодна покоївка у світі своєю роботою не заробить й одного мільйона, а моя вартість - чотири з половиною! Я відклала ложку і зібралася вставати. Покоївка схопилася, двері відчинилися і лакей, який, мабуть, спостерігав за тим, що відбувається у замкову щілину, вкотив до кімнати візок. Прилад покоївки прибрали, на його місце поставили інший. Лакей і покоївка вийшли, а до кімнати зайшов молодий чоловік у чорних брюках і чорній шовковій сорочці.
   - Дозвольте представитися, Джованні Бертічеллі, бібліотекар. - Він привітав мене кивком голови. - Мені запропонували скласти Вам компанію за обідом.
   "Ага! Конячці приставили конюха! Тепер можна їсти спокійно - РІЧ починає здобувати перемоги, з нею почали рахуватися!"
   Ніяких докорів сумління за свої вибрики я не відчувала. Адже, якби господар придбав коня, йому довелося б облаштувати стійло, подбати про корми, придбати збрую і сідло, приставити до нього конюха та об'їждчика - і все це без усяких натяків з боку коня! А мені довелося натякати цілих три дні.
   Обідали ми мовчки. Коли покоївка з лакеєм прибирали зі столу, я вказала їм на згортки.
   - Це теж можете прибрати. - Сказала я і сіла на диван біля вікна.
   Прислуга пішла. Джованні деякий час, ніяково мовчав, ходив по кімнаті, потім зупинився біля мене.
   - Чи не бажаєте прогулятися по парку?
   - Хіба РІЧЬ може чогось бажати?
   - В такому разі, ДАВАЙТЕ вийдемо на повітря. Це Вам рекомендував лікар. Мені НАКАЗАНО скласти Вам компанію.
   Я мовчки встала і попрямувала до дверей. "Як же важко їм всім відкрито визнавати мене річчю! "Чи не бажаєте?"! Наче від бажання жінки колись щось залежало! Будь-яка жінка, яка не зветься річчю, робила б те ж саме, при цьому намагаючись робити вигляд, що все відповідає її бажанням. Мені зараз навіть набагато простіше".
   Ми бродили по алеях парку близько сорока хвилин. Розмова якось не клеїлась, тому всю свою увагу я зосередила на навколишньому. Парк був чудовий: переважно з субтропічною рослинністю, подекуди були влаштовані штучні водойми, водоспади і фонтани, в деяких місцях встановлені статуї в античному стилі - смак господаря мені імпонував.
   Провівши мене до моїх апартаментів, бібліотекар пішов. Мої двері вже не замикали! Але я все одно вирішила самостійно до них не підходити - у мене не може бути бажань! Отож...
   Тільки я прилягла на ліжко, як у двері постукали (!?!) і увійшла покоївка.
   - Я прийшла замінити рушники. - Сказала вона і попрямувала у ванну.
   Я винесла з вбиральні свій колишній одяг.
   - Це треба теж випрати. Я кинула свої речі на стілець.
   Покоївка мовчки все зібрала і вийшла, злегка вклонившись у дверях. Отак! Вона вже зрозуміла, що я не якась там прислуга. А за річчю треба доглядати. Хто бачив річ, яка б обслуговувала себе сама?
   Після вечірнього чаю, який я пила у компанії з бібліотекарем, я вирішила переодягнутися у вечірню сукню: настали сутінки, кімната освітлювалася двома настінними бра і вогнем з розпаленого каміна, отже, і "діамант" повинен змінити свій блиск!
   Вибравши темно-синю сукню з блискітками, я вирушила у ванну. Я стояла під душем і раптом побачила у дзеркалі, що двері потихеньку почали відчинятися. На порозі стояв господар. "Спокійно! Ніяких емоцій! Господар зацікавився покупкою і вирішив поглянути на неї зблизька". Я неквапливо повернулася до нього обличчям, ми мовчки дивилися один на одного хвилини дві-три, потім він вийшов і закрив двері. Уфф!!! Я перевела дух, ноги дрібно затремтіли і підкосилися, мені довелося сісти на край ванни.
   У минулі часи в подібній ситуації я б скрикнула і постаралася прикритися. Зміст накладає певний відбиток на поведінку... Не варто поспішати! Мені нічого не сказали, тому я буду робити те, що намітила. Постоявши ще кілька хвилин під душем, я витерлася, одягла вечірню сукню, причесалася і, прискіпливо оглянувши своє відображення, вийшла в спальню, а потім у кімнату. Там нікого не було, зате обидві бічні двері були відчинені навстіж і в них яскраво горіло світло. Мені ДОЗВОЛИЛИ користуватися всіма кімнатами. Ну що ж, подивимося...
   В одній з кімнат виявився телевізор з відеомагнітофоном, у вікна стояв зручний диван. Вся стіна, яка примикала до залу-коридору - дзеркальна, підлога - паркетна, сама кімната - квадратна. Я подумки назвала її "салоном".
   Друга кімната, біля входу в яку розташовувався камін, мала великий письмовий стіл з великим годинником, прикрашеним янголятами та німфами, стілець, два крісла і журнальний столик, на якому лежала пара газет та якийсь глянсовий журнал. У шухляді стола лежали ручка, олівці, точилка і стопка паперу. Цю кімнату я назвала "кабінетом". Отже, тепер у моєму розпорядженні були прекрасні апартаменти: зал, салон, кабінет, спальня, ванна і вбиральня! Та я, будучи людиною, про таке і мріяти не могла!
   Цього вечора я дивилася телевізор, слухала музику, переглядала газети, ну й розмірковувала про своє найближче майбутнє. "Почнемо з ранку. Підйом - о сьомій, щоб до восьмої я була у повному порядку. Потім - кава, після якої можна включити музику і зайнятися гімнастикою у вигляді танців - мені треба рухатися. На це відведемо годину, з дев'ятої до десятої. Об одинадцятій п'ятнадцять - сніданок, а після нього, напевно, прогулянка. Потім перевдягаємося у денну сукню і о другій п'ятнадцять - обід. Після обіду можна попрацювати в кабінеті, помалювати, щось написати, переглянути газети... Потім переодягаюся у вечірню сукню і дивлюся телевізор. Якщо ніщо не завадить, то о десятій-одинадцятій буду лягати спати..."
   Я вимкнула музику і світло в салоні, взяла з кабінету годинник (він виявився з будильником) і перенесла його у спальню. Потім я спокійно лягла спати. Господар сьогодні не прийде! Він розгублений і не знає, як себе поводити зі мною! Поки він лише спостерігає і вичікує...
  * 9 *
   Наступні три дні пройшли, як я і передбачала. Щоранку з'являвся доктор Джеймс, вимірював мені тиск, пив зі мною каву і йшов. В інший час за столом і на прогулянках компанію мені складав бібліотекар Джованні. Прислуга стала ставитися до мене з повагою. Двері не замикалися, але я, тим не менш, самостійно в коридор не виходила.
   У суботу за вечерею сталося зовсім несподіване: замість Джованні зі мною за стіл сів сам господар! Ми їли мовчки, він відверто розглядав мене - а що, має право! Я зберігала холоднокровність, він - теж. Потім він пішов, але в його очах я помітила зацікавленість. Обід у неділю виявився більш легким, ніж зазвичай (якщо не сказати мізерним), але незабаром це пояснилося: на сьогодні у містера Алджернона була призначена вечірка, головною "стравою" на якій повинна була стати я. Серед запрошених було багато знаменитостей і преса - про це я дізналася з денних газет. Мені принесли кілька суконь і прикрас і сказали, що я повинна бути готова до сьомої години.
   Поспішати мені було нікуди, я додивилася газети, а потім прилягла, вирішивши не міняти свого розпорядку.
   На прогулянці після чаю Джованні розповідав про приготування до вечора, називав імена запрошених, а я думала про те, як мені поводитися, перебуваючи "на вітрині".
   Після вечірньої прогулянки я, як завжди, прийняла душ і переодяглася у вечірню сукню. Рівно о сьомій за мною зайшов Джованні і повів мене по коридорах і сходах до парадного залу.
   - Що я повинна робити? - Запитала я на ходу.
   - Посміхатися. - Була відповідь.
   Ми зупинилися біля темних дубових дверей, за якими лунали музика і шум голосів. Раптом музика припинилася, і серед тиші гучний голос оголосив:
   - А зараз - обіцяний сюрприз: міс Галина!
   Двері відчинилися, бібліотекар легенько підштовхнув мене у спину, і я вийшла на невелике піднесення висотою у три сходинки в кінці парадного залу. Всі гості повернулися до мене. Я стояла з легкою усмішкою на губах, в довгій блискучій чорній сукні, з діамантовим кольє на глибокому декольте і з діамантовою шпилькою у спадаючому хвилями волоссі. Замиготіли спалахи фотоапаратів, почулися неголосні перешіптування. Запрошені розглядали мене, як манекен у вітрині магазину, а я позувала і посміхалася всім і нікому, як супер-кінозірка, зарозуміло і поблажливо.
   Мені довелося стояти на п'єдесталі хвилин п'ятнадцять-двадцять. Знову зазвучала музика і деякі гості почали танцювати. Нарешті, до мене підійшов лакей, взяв мене під руку і підвів до крісла господаря, який сидів у компанії чотирьох чоловіків, посмоктуючи через трубочки коктейлі. Розмова йшла про біржові справи. Я стояла поруч і все так же відсторонено посміхалася в порожнечу. Чоловіки поглядали на мене і постійно втрачали нитку розмови. Але ось один з них відставив свій коктейль і, вставши, підійшов до мене.
   - Дозвольте запросити Вас на танець?
   - Про це треба питати не в мене. - Відповіла я, показавши очима на господаря.
   Той кивнув і ми закружляли у вальсі. Танцюю я добре, і це одразу ж було оцінено. У все продовження вечора мені не довелося пропустити жодного танцю. У роті пересохло, було жарко, повільні танці змінювалися швидкими. Я втомилася, але продовжувала посміхатися. Після одинадцятої години мене, нарешті, повів на танець і мій господар. Він був уже злегка п'яний, але тримався на ногах досить твердо, і пильно дивився мені в очі, міцно обхопивши мою талію - я так само посміхалася.
   - Ти чудово виглядаєш і непогано тримаєшся. - Сказав він після закінчення танцю.
   Я зробила посмішку м'якішою - все ж таки комплімент.
   - Ні, ти мені дійсно подобаєшся! - Вигукнув він, знову підводячи мене до свого крісла і саджаючи у нього.
   Уфф!!! Нарешті мої ноги трохи відпочинуть! Господар пішов прощатися з гостями, що почали розходитися. Музика продовжувала грати, але вечір можна було вважати закінченим.
  * 10 *
   До чого ж я втомилася! Зараз обмиюся, ляжу і одразу ж засну...
   Мою дрімоту порушив звук дверей, що прочинялися. У спальні було не дуже темно через світло, що проникало крізь вікна з парку. На порозі стояв господар. Дочекалася! Зараз мені тільки цього не вистачало! Спати хочеться жахливо...
   Я лежала, не рухаючись. Він підійшов до ліжка і зірвав ковдру. Я перекинулася на спину і подивилася на нього, закинувши руки за голову. Чому бути того не минути! Він почав роздягатися, потім поліз на ліжко і ліг поруч зі мною. Я повернула голову і глянула на годинник - друга годині ночі! Хоча, у подібних випадках ні РІЧ, ні звичайну жінку не питають...
   Він простягнув руку і провів нею по моїх грудях. Як я не намагалася, мені не вдалося стримати тремтіння, яке хвилею прокотилося по тілу. В усьому іншому я зберігала незворушність. Він ліг на мене - я закрила очі і стиснула зуби. Він різко увійшов у мене і вп'явся поцілунком у губи - я не відповідала. Він робив все мовчки.
   Як самець, він виявився досить великим і сильним, але навіть не намагався бути ніжним: цілував і торкався мене, але не озивався. Я лежала так само, закинувши руки за голову, закривши очі і стиснувши зуби. Нарешті, останні судомні поштовхи - і все закінчилося... Полежавши кілька хвилин на мені, він сповз, влаштувався поруч, накрив нас обох ковдрою і, поклавши руку мені на груди, незабаром заснув. Я теж заснула...
   Прокинулася я, як завжди, о сьомій годині. Господар ще спав і його рука так само лежала на моїх грудях. Я спробувала вибратися з-під неї, але від мого руху він прокинувся, глянув на мене, посміхнувся і, підвівшись на руках, поцілував спочатку мої губи, а потім кожну з грудей. Потім він сів на ліжку і, розкривши мене, став милуватися моїм тілом.
   - Галина... - Ніжно прошепотів він, щасливо посміхаючись.
   "Чекаєш від мене взаємності? А ось тобі, маєш!" - подумала я і, зробивши свій голос якомога більш безбарвним і беземоційним, відповіла:
   - Так, господар?
   Посмішка злетіла з його обличчя.
   - Можеш вставати. - Процідив він крізь зуби і відвернувся.
   Я схопилася і побігла у ванну. "Так йому! Жінка так не змогла б і змушена була б прикидатися, а РІЧ може!"
   Коли я вмита і одягнена вийшла з ванної, в кімнаті нікого не було. Сидячи на дивані, я зловила себе на тому, що мені його стало трохи шкода. У нього було таке щасливе обличчя, а я його так засмутила! Ну то й що? Він же не сказав мені, як я повинна його називати, отже, я вчинила правильно. Крім того, він не питав про мої бажання і почуття, він, як ГОСПОДАР, робив те, що хотів САМ. Міг би сказати, що я повинна робити і як відповідати: я ж РІЧ, сама проявляти ініціативу НЕ МОЖУ. Не дивлячись на ці міркування, серце моє билося голосніше, ніж зазвичай. Позначався жіночий інстинкт, який забороняв завдавати неприємностей у статевому питанні господареві...
   У двері постукали і до кімнати зайшов доктор Джеймс.
   - Як Ваше здоров'я, Галина?
   - Мені потрібні пігулки...
   - Які?
   - Протизаплідні!!! - Випалила я йому просто в обличчя, але все ж почервоніла і опустила голову.
   Він мовчки розкрив свій чемоданчик, покопався там і простягнув мені невелику коробочку.
   - Інструкція усередині.
   - Дякую. - Я з полегшенням зітхнула, віднесла таблетки у тумбочку біля ліжка і знову взяла себе в руки.
   Покоївка з лакеєм вже накривали стіл до ранкової кави. За кавою бесіда у нас з лікарем не клеїлася. І все з моєї вини: я чомусь постійно червоніла, руки тремтіли, очі не піднімалися на співрозмовника. А я вже думала, що у мене сорому зовсім не залишилося!
   Доктор був дуже послужливий, вдавав, що нічого не помічає, але все ж запропонував випити заспокійливих крапель. Я відмовилася.
   Сьогодні для гімнастики я вибрала легку спокійну музику і, роблячи перед дзеркалом плавні рухи, намагалася заспокоїтися. "Ну через що я так рознервувалася? Через те, що про мене подумав доктор, подумає бібліотекар або прислуга? Але ж вони і так були готові до цього і знали, що рано чи пізно так і буде. І я знала... І все-таки на душі жахливо незатишно!"
   Я сіла на диван - гімнастики для мене на сьогодні вистачить. В голові проносились сцени минулої ночі і ранку. Я намагалася нейтралізувати їх сценами вчорашнього вечора. "Як я там трималася! Але ж ніхто з гостей і не сумнівався, що я вже ПОВНІСТЮ належу своєму господареві. Але тоді Я знала, що це не так, і це додавало мені впевненості. Але ж вони не знали!!!.. Мені треба зібратися і знову стати діамантом!"
   До сніданку я була знову у формі і, зовсім не бентежачись, зустрічала погляди містера Джованні, невимушено розмовляла з ним за столом і на прогулянці. Весь день я намагалася не думати про те, що сталося: почитала газету, переглянула журнал, включила якийсь бойовик...
   Під час вечірньої прогулянки до нас з Джованні назустріч із бічної алеї вийшов містер Алджернон. Серце у мене закалатало, але тепер я швидко змогла опанувати себе і зустріла його спокійним поглядом.
   - Ви вільні. - Сказав він бібліотекарю і той, поклонившись, зник за деревами.
   - Гарна погода, чи не так? - Звернувся він до мене зі звичайною фразою.
   - Так, господар. - Я вирішила стояти на своєму.
   Він скривився, але не пішов.
   - Як Вам сподобався вчорашній вечір?
   - А хіба мені має щось подобатися чи не подобатися? - Я наполегливо залишалася річчю.
   Далі ми йшли мовчки, хоча він, видно, розмірковував над пошуком способу спілкування зі мною.
   - Ти чудово трималася вчора. - Продовжив Алджернон після деякої паузи.
   - Я рада, що догодила Вам.
   - І потім, вночі... - Він запнувся. - Ти була чарівна.
   - Я рада, що догодила Вам. - Не змінюючи інтонації, як автомат, повторила я.
   Прогулянка затягнулася, в парку ставало темно. Він не знав, що мені ще сказати. Після досить тривалої та незручної паузи, він раптом зупинив мене, обійняв і почав цілувати. Я стояла, як статуя, опустивши руки і стиснувши зуби, і не відповідала на його поцілунки.
   - Обійми мене!
   Ну що ж, це НАКАЗ. Я підняла руки і опустила їх йому на плечі...
   Вечеряли ми разом. Мовчки. Він не знаходив слів, а я, як РІЧ, і не намагалася йому допомогти.
   Після вечері він запропонував подивитися відеофільм і за руку повів мене у "салон". Поки він ставив касету, я стояла посеред кімнати там, де він залишив мою руку. Він обернувся і сказав:
   - Сядь на диван.
   Я мовчки сіла. В обраному господарем фільмі було багато еротичних сцен, мабуть, він хотів розпалити мене. Однією рукою він притягнув мене до себе за плечі, іншою почав гладити мої груди. Я не пручалася, але й ніяк не реагувала, мовчки дивлячись на екран. Він став гладити мою ногу, піднімаючись по ній все вище і вище під сукню. Я не ворушилася.
   - Сядь до мене на коліна.
   - Добре, господар. - Я пересіла до нього і відчула його напружений член.
   - Обійми мене.
   - Так, господар. - Знали би ви, чого мені коштувало зберігати показну незворушність!
   Я обняла його за шию, щоб було зручніше сидіти, він подивився мені в очі. "Чорт забирай! Які ж у нього гарні очі: сірі, з довгими чорними віями... " Мені все важче було зображати байдужість, я відвернулася до екрану.
   - Вимкни!
   Я натиснула кнопку пульта, він встав і поніс мене до ліжка. "Що ж, любиш кататися, люби і саночки носити! Хоча, я не дуже-то й важка..."
   - Роздягни мене. - Глухим тремтячим голосом наказав він.
   - Так, господар. - Я стала розстібати гудзики на його сорочці. "Швидко ж він засвоїв наказовий тон! Хоча, чому б і ні? Всі чоловіки, в принципі, розмовляють з жінками саме так чи майже так".
   Він поклав мене на ліжко і ліг зверху. Поцілував.
   - Обійми мене. - Я сплела руки на його спині. - Відповідай на мої поцілунки! - Я відповіла. Це виявилося настільки... всепоглинаючим, що по моєму тілу пробігла дрож бажання. Він це відчув.
   - Ти хочеш мене?
   - РЕЧІ нічого не хочуть, господар. - Насправді я вже хотіла.
   - Називай мене Френк.
   - Добре, Френк. - Його ім'я вимовляти було набагато легше і приємніше, ніж слово "господар".
   - Скажи, що ти хочеш мене.
   - Я хочу тебе, Френк. - Своїм голосом я намагалася показати, що тільки повторюю те, що мені наказано.
   Френк зітхнув якось полегшено і навіть радісно і пірнув у мене. Я занурилася у відчуття близькості його тіла, поштовхів його члена... Наші губи злилися у поцілунку, більше контролювати себе я вже не могла...
   Коли все закінчилося, я відзначила, що мені було дуже добре. "Ні, це тільки відчуття зголоднілого тіла" - вмовляла я себе подумки - "Любові до нього у мене бути не може. Хоча і ненависті або відрази - теж".
   Він лежав поруч зі мною і ніжно пестив то мої груди, то живіт... Я спробувала пригадати мого коханого, але це не вийшло, він повністю зник з моєї пам'яті. Я заплющила очі і заснула...
  * 11 *
   Вранці я прокинулася від пестощів господаря. Розплющивши очі, я зустрілася з його поглядом.
   - Галина ... - Прошепотів він і в його очах застигло напружене очікування.
   - Френк... - Відповіла я, пам'ятаючи про наказ називати його по імені.
   В його очах засвітилася така радість, що мені стало смішно і я теж посміхнулася. Він сприйняв мою посмішку як вираз відповідного щастя. "Ну просто дитина! Адже слова "Френк" і "Господар" для мене означають одне й те ж саме".
   Він обсипав все моє тіло поцілунками, а я, не стримавшись, розсміялася над його самообманом. Він теж залився щасливим сміхом. "Але ж він думає, що ми сміємося однаково! Нехай собі думає, я його не обманюю, адже він мене не питає. Хоча мені дуже приємно те, що він не просто користується мною, а очікує відповідної реакції з мого боку. Я йому дуже подобаюся. Можливо, він навіть злегка закоханий у мене..."
   Сміючись, він підхопив мене на руки і поніс у ванну. Там, стоячи під душем, обіймаючись і цілуючись, ми закінчили ще раз. Я виконувала все, що він хотів. Він був задоволений своєю річчю.
   Цього ранку доктор Джеймс не з'явився, втім, бібліотекар Джованні теж. Ми снідали разом з господарем.
   Після сніданку Френк посадив мене в машину і повіз до моря. Як давно я не бачила моря!!! Ще з минулого життя. Воно було спокійне і тепле, піщаний берег був безлюдний і ми купалися голяка.
   Я бачила, що він хотів мене, і тому відпливала все далі і далі, роблячи вигляд, що просто насолоджуюся плаванням. Коли він наближався, я пірнала і намагалася виринути у несподіваному для нього місці. Нарешті, йому набридла ця гонитва.
   - Пливи до мене. - Покликав Френк.
   Я підкорилася. Ми опинилися на мілині, Френк стояв по груди у воді і чекав на мене. Коли я підпливла, він притиснув мене до себе, поклав мої руки собі на плечі, піднявши мене руками за стегна, завів мої ноги за свою спину, а потім повільно надів мене на свій член. Від наших тіл по спокійному морю почали розбігатися ритмічні хвилі...
   Потім ми лежали у легкій тіні японської акації. Я дивилася в ясне небо і ні про що не думала.
   - Я люблю тебе. - Сказав Френк, повернувши до мене обличчя.
   Я мовчки посміхнулася.
   - Сядь на мене. - Я сіла. - Піднімись. - Я підвелася і він знову увійшов у мене.
   - Зроби мені добре...
   І я зробила все, чого він хотів...
   З цього дня ми всюди були разом. Він возив мене на прийоми, на біржі, на пляжі, в ресторани... Він наряджав мене в найвишуканіші наряди, прикрашав дорогими аксесуарами. Спав він тільки в моїх апартаментах. У моїй гардеробній з'явився його одяг. Я бачила, що він справді любить мене. Я й сама, здається, починала любити його.
   Виконуючи всі його сексуально-еротичні бажання, я теж відчувала насолоду. Але при цьому я не переставала помічати, що, він любить мене як власник, не як рівну людину, а як свою РІЧ. Тому я намагалася не висловлювати своїх почуттів і бажань і залишатися річчю. У мене не було ніяких прохань, я не виявляла своїх інтересів, сприймала все, як належне. Без нього я навіть не виходила зі своїх апартаментів у коридор. Я не ходила сама ні по замку, ні по парку. Коли він ставив мені запитання про мої почуття і відчуття, я намагалася посміхатися, не відповідаючи, хоча з кожним днем відчувала, що він стає для мене все ріднішим і бажанішим. Він був закоханий і ця любов тривала вже більше чотирьох місяців.
   Одного разу вночі, в перерві між бурхливими пестощами, Френк запитав мене:
   - Ти любиш мене? - Я, як завжди, посміхнулася. Він сприйняв це, як позитивну відповідь. - Я люблю тебе. - Говорив він, цілуючи мене. - Я одружуся з тобою...
   "Моєї згоди, звичайно ж, не питали. Я теж люблю його, але стати його дружиною ЗАРАЗ - це значить назавжди залишитися річчю. Зараз, коли я просто РІЧ, я підлаштовуюся під його бажання. Ставши його дружиною, мені доведеться ЙОГО бажання видавати за СВОЇ, ЙОГО інтереси називати СВОЇМИ. Я стану брехливої річчю, яку звуть дружиною. Я хочу бути його коханої, мрію стати його дружиною, але бути річчю під ім'ям "дружина" не хочу! А якщо так, то чи варто щось змінювати?"
   Зрозуміло, про ці мої думки він і гадки не мав. В газетах оголосили про день нашого вінчання. У будинку готувалися до весілля. Але про мою згоду він мене не питав. Бідолаха, він і не здогадувався, який сюрприз я йому приготувала!
  * 12 *
   Вінчання було призначено на одинадцяту годину в церкві святої Антуанети. З ранку мені принесли весільну сукню. Покоївки допомагали мені одягатися, поправляли зачіску. Мене весело лихоманило, господаря теж. Але причини лихоманки у нас були різні...
   І ось вінчання.
   - Френк Алджернон, чи згоден ти взяти за дружину Галину Фіцжералд?
   - Так.
   - Галина Фіцджеральд, чи згодна ти взяти за чоловіка Френка Алджернона?
   - Ні! - Мене, нарешті, запитали - я відповіла.
   Церква вибухнула вигуками подиву. Зблідлий Френк з подивом дивився на мене.
   - Ти не згодна? Але чому ти раніше не сказала?
   - Ти мене не питав...
   Додому ми їхали в різних машинах. Такий скандал!! Преса роздує його по всьому штату, а може, і по всій країні. Ну, Галина, тепер тримайся!!!
   Цілий тиждень я не бачила свого господаря. Моїми компаньйонами знову стали доктор Джеймс і бібліотекар Джованні. Прислуга виконувала свої обов'язки мовчки, але в їхніх поглядах відчувалося здивування з відтінком поваги: відмовитися стати дружиною грошового мішка і залишитися просто річчю!
   Через тиждень, у дощову грозову ніч до мене прийшов господар. Мовчки оволодівши мною, він одразу ж пішов. Я не проявляла ознак ні бажання, ні небажання. Але як же мені важко було залишатися тільки річчю! Виявляється, я закохалася у нього по самісінькі вуха! Але він ні про що не питав, ні про що не просив і я, зібравши всі свої сили в кулак, лежала під ним, як колода.
   Так тривало кілька ночей. І хоча мої душа і тіло рвалися до нього, я стримувалася і залишалася холодною. Нарешті, він не витримав.
   - Чому ти така байдужа?
   - Ти мене ні про що не просиш.
   - А якщо я що-небудь попрошу, ти виконаєш?
   - Звичайно, адже я твоя річ.
   - Я хочу, щоб ти відповідала на мої пестощі, обіймала і цілувала мене, щоб ти була такою ж гарячою, як раніше!
   - Добре, Френк. - Я розслабилася, обійняла його і дала волю своїм так довго стримуваним почуттям. Як же я все-таки його люблю!
   На прогулянці Френк зважився на розмову, якої я зі страхом чекала вже кілька днів.
   - Чому ти не захотіла стати моєю?
   - Але ж я і так твоя.
   - Ти моя, як річ, а стала би дружиною.
   - Поясни, у чому ти бачиш різницю.
   Він задумався. По всій видимості, він теж не міг її визначити.
   - Це було б по закону визнано суспільством.
   - Але ж і зараз суспільство визнає твоє законне володіння мною. - Я говорила і в той же час боялася, що він погодиться зі мною.
   - Ти не кохаєш мене?
   - Я люблю тебе, як свого господаря. - Я й надалі "лізла у пляшку".
   - А якби ти була вільною, ти би любила мене?
   - Не знаю... Я дійсно не знаю! Може, моє почуття до тебе - лише фізична прихильність і з появою вибору вона зникне?
   - Якщо я спробую, то можу втратити тебе?
   - Так, все може бути. Якщо ти боїшся ризику, залиш все, як є. Я і надалі буду виконувати всі твої бажання.
   - Тепер мені цього мало. Я хочу, щоб ти теж хотіла.
   Мені стало шкода його і я вирішила допомогти:
   - Ти ж зовсім не знаєш мене. Ти знаєш тільки моє тіло. Але коли я стану людиною, у мене з'являться свої інтереси, свої звички, свої бажання, свої примхи. Вони можуть зовсім не сподобатися тобі. Та якщо, не зважаючи на це, ти захочеш зв'язати своє життя зі мною, як з людиною, тобі доведеться рахуватися з ними, йти на поступки, на компроміси, на жертви... Чи не краще залишити все так?
   - Я люблю тебе, Галина. Я хочу, щоб ти теж любила мене. Сама, без наказу.
  * 13 *
   Через кілька днів юристи узаконили мою свободу. Френк наполягав, щоб я взяла з собою все те, що він для мене купував, але я погодилася взяти лише пару суконь. Він пропонував мені машину, але я викликала таксі. Я робила те, що САМА вважала за потрібне.
   Мені не було куди їхати, тому я зателефонувала приятельці по колишній роботі:
   - Алло, Евіс? Це Галина.
   - Галина?! Як ти? Про тебе було так багато розмов! Як твій мільйонер?
   - Все розповім пізніше. Можна я у тебе трохи поживу?
   - Він тебе вигнав?!
   - Ні, відпустив. То можна чи ні?
   - Приїжджай!
   Я поклала трубку.
   Коли я все розповіла, Евіс була вражена. Відмовитися стати дружиною мільйонера! Та про таке більшість і мріяти не можуть!
   - Невже, він тобі такий противний?
   - Ні, навпаки, здається, я його кохаю...
   - Тоді ти просто божевільна! - Зробила висновок Евіс.
   Я зв'язалася з адвокатом, отримала від нього належні мені п'ятдесят тисяч і зняла на місяць невелику квартирку на околиці міста, ближче до моря. Свобода!!! Я могла до самого обіду валятися у ліжку або усю ніч писати вірші. Могла цілими днями бродити по місту або плавати у морі. Відвідувати кіно, театри, ресторани - все, що прийде мені у голову, не рахуючись ні з чиїми бажаннями.
   Через кілька днів я стала помічати, що щоб я не робила, де б не була, я наче постійно перебувала разом з Френком, постійно думала про нього, засипала і прокидалася з його обличчям перед очима. Невже, я так сильно кохаю його? Я пробувала фліртувати з незнайомцями (адже на мене дуже багато хто звертав увагу), але це не приносило мені задоволення. Мені потрібен був тільки Френк!
   Тоді я вирішила зателефонувати йому. Він чекав мого дзвінка і одразу ж схопив трубку.
   - Здрастуй, Френк.
   - Здрастуй, Галина!
   - Якщо ти хочеш побачитися зі мною, то я буду чекати тебе в кафе "Магнолія". Приїжджай. - І я поклала трубку.
   Він примчав хвилин через п'ятнадцять. Обличчя його виражало радість, очікування і напругу одночасно.
   - У тебе щось трапилося? - З тривогою запитав він.
   - Ні. Я просто захотіла тебе бачити. Я скучила за тобою.
   - Справді? - Його очі засяяли такою радістю, що я теж відчула себе незмірно щасливою. - Я теж нудьгував без тебе! Що ми будемо робити?
   - Поїхали до моря. - Тепер розпоряджалася я!
   Весь наступний тиждень ми були разом. Френк постійно запитував, чого б я хотіла і виконував МОЇ бажання. Але незабаром я помітила, що в присутності Френка всі МОЇ бажання кудись пропадають. Мені хотілося тільки того, що хотів Френк. Я хотіла одягатися так, щоб подобатися Френку; передбачати його бажання і видавати їх за свої; їхати туди, куди хотів він і займатися тим, що хотів робити він. Я намагалася відшукати у глибині своєї душі саме СВОЇ бажання, але замість цього думала, що сподобається Френку. Я намагалася боротися з цим, але у мене нічого не виходило.
   І коли через кілька днів ввечері Френк запитав мене:
   - Ну як, ти вже розібралася у собі? Ти любиш мене?
   Я абсолютно чесно відповіла:
   - Так, Френк, я люблю тебе. Дуже-дуже. І ще я дещо зрозуміла: я щаслива, коли щасливий ти. Мені цікаво те, що цікаво тобі. Мені хочеться хотіти лише того, чого хочеш ти. Я намагаюся передбачати твої бажання, і виконувати їх для мене - радість. Я не можу бути самою собою без тебе, Френк, я зрозуміла, що МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ БУТИ ТВОЄЮ! Візьми мене, я твоя...
   Наші губи злилися в такому поцілунку, що весь світ перестав існувати...
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"