Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Гвинтові сходи

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    На абсолютно безлюдній планеті, за дверима, що стоять просто посеред пустелі, раптом виявляються гвинтові сходи, які ведуть у туман, що клубочиться десь у вишині...

  
  ГВИНТОВІ СХОДИ
  ПОВІСТЬ
  (29 вересня 2020 року)
  -1-
   Пошук нової планети - це завжди політ в один кінець. Наш корабель ніс на своєму борту населення невеликого міста - десять тисяч чоловік, які мріяли знайти нову батьківщину десь у неозорому космосі. Астрономи підшукали підходящу планету трохи ближче до центру нашої галактики, штурмани встановили курс, командир розподілив обов'язки і ось, на кінець десятого місяця польоту ми наблизилися до зоряної системи, в якій повинна бути та сама планета. Цю планету ми розглядаємо через монітори-ілюмінатори ось уже кілька днів. Ані гір, ані западин, ані ущелин, ані морів. Чисте, рівне Яйце без загостреного другого кінця, трохи більше за Землю, що лежить на своїй орбіті на боці, з океанами на полюсах і з річками, які течуть з півночі на південь і з півдня на північ. Доба триває двадцять п'ять годин і п'ятнадцять хвилин. Вісь перпендикулярна до орбіти, отже, змін пір року бути не повинно. Рік триває рівно триста шістдесят місцевих днів - тобто, для зручності можна його поділити на дванадцять тридцятиденних місяців. Наявність води і атмосфери всиляла надію на кінець шляху.
   Сьогодні я, як завжди заступивши на чергування, сіл в гостьове крісло рульової рубки і почав чекати виклику. Нас, техніків-ремонтників широкого профілю, викликають на найрізноманітніші ділянки, які не стосуються самого корабля, для ремонту дрібної техніки, яка там знаходиться. Сиджу я, трохи дрімаю та краєм вуха слухаю розмови пілотів.
   - Ідеальне яйце! Наче його хтось створив штучно...
   - Мене інше дивує: як на абсолютно голій планеті, де немає ані рослин, ані водоростей, ані навіть бактерій, утворилася практично земна атмосфера?! Звідки тут кисень?
   - А може, ми щось наплутали? Давай ще раз подивимося...
   Я розплющив очі і глянув на екран. Зліва була майже кругла, злегка приплюснута біля полюсів Земля з шістьма материками, праворуч - ідеальне Яйце, що лежить на боці, з двома океанами біля полюсів і суцільним материком, перерізаним нитками-річками з невеликими намистинами озер на них. Під планетами з'явилася таблиця:
  Склад атмосфери у відсотках:
  Земля Яйце
  Азот - 79 Азот - 78
  Кисень - 20 Кисень - 20
  Аргон, неон, гелій, метан, вуглекислий газ, водень, криптон, ксенон, озон, аміак, двоокис сірки, двоокис азоту, оксид азоту, оксид вуглецю - 1. Аргон, неон, гелій, метан,
  вуглекислий газ, водень, озон, аміак, двоокис азоту, оксид азоту, оксид вуглецю - 2.
   - Майже однаково, азоту тільки на один відсоток менше і немає криптону, ксенону та двоокису сірки.
   - Мені в голову закралася дивна думка: а чи не створили цю планету спеціально для заселення білковими організмами? Дуже вже все ідеально.
   - Ага, гаряченький пиріжок спеціально для нас!
   - А ми - як мухи на цей пиріжок!
   - Добре було б... А якщо не для нас, то як би не вийшло так, що тільки ми туди сунемося, як нас одразу ж як мух і приб"ють...
   До рубки зайшов командир:
   - Робимо три витки з поступовим зниженням, а потім сідаємо! Приготуйтеся до маневру! - І він сів у своє крісло.
   Майже одразу по радіо пролунав виклик:
   - Техніка-ремонтника викликає оранжерея!
   Я встав, підхопив свою валізу з інструментами і пішов до оранжереї. Корабель наш виглядає, як велика й товста сигара з невеликим набалдашником рубки неподалік від переднього кінця. Всі житлові приміщення знаходяться в центрі, а оранжерея зі своїми лабораторіями та сховищами розташовується майже в самому кінці. За нею лише двигуни і ядерники. Щоб швидше дістатися, я спустився до центральної вісі корабля, встав на швидкісний транспортер і помчав у хвіст.
   В оранжереї нікого не було. Дуже симпатична молода жінка зустріла мене в оранжерейній лабораторії біля розмутона - агрегату з програмним оснащенням для розмноження і введення мутацій у ДНК досліджуваних об'єктів. Об'єктами сьогодні були виноградні равлики.
   - Ось, у мене тут щось зависло. - Розгублено подивилася вона на мене. - Равлики не розмножуються і мутувати не збираються.
   - А які мутації ви запрограмували? - Запитав я.
   - Щоб вони трохи збільшилися у розмірах.
   - А навіщо? - Я вже розкрив програмну плату.
   - Це ж чудове джерело білка! Ви знаєте, що виноградні равлики у французів вважаються делікатесом?
   - Може, у французів... А я якось не готовий...
   - Гаразд, от скоро спробуєте, тоді скажете. Не буду вам заважати, піду поки з помідорами попрацюю.
   - Та ні, мені навіть краще працюється за розмовами. Я, мабуть, теж з цим розмутоном до оранжереї перейду.
   На підльоті до яйцеподібної планеті половинну силу тяжіння змінили на мінімальну, яка лише допомагала орієнтуватися, де верх, а де низ, тому всі предмети вже кілька днів майже нічого не важили. Я взяв агрегат на руки і переніс його до оранжереї, поставивши на столик біля дверей.
   - Давайте познайомимося, чи що, а то якось незручно розмовляти. Мене Роном звуть.
   - Дуже приємно, а я Гала. Ви тут один чи з сім'єю?
   - З дружиною. Дітей вирішили не заводити, поки не влаштуємося.
   - Зрозуміло. А я з сином. Чоловік летіти відмовився, залишився на Землі. У нього там вже нова сім'я...
   - Нічого, ось прияйцімося, знайдете нового чоловіка! Холостяків на кораблі багато! Взяти, хоча б...
   І тут пролунав вибух...
  -2-
   Отямився я від яскравого світла, що бив мені в очі. В яскраво-синьому небі світило сонце, а тінь від чогось темного сповзла з мого обличчя трохи вбік. Стояла неймовірна тиша - ні щебету птахів, ні дзижчання комах, ні шелесту листя... Злегка повернув голову і побачив над собою покороблений метал. Ворухнувся і відчув біль у правій нозі. Опустивши очі, побачив, що на ногу навалився розмутон з перекошеними дверцятами. Перемагаючи біль сів і зрушив важкий агрегат з ноги на купу якихось пом'ятих овочів. Агрегат глухо чмокнув, а я голосно скрикнув від різкого болю. Нога боліла жахливо, хоча крім саден зовні нічого не було. Про всяк випадок підтягнув до себе ніжку від зламаного столика і міцно примотав її до ноги скотчем, рулон якого опинився поруч. Зліва купою валялися розбиті полки, на яких раніше стояли кущі з помідорами. Витяг з-під них металеву бічну стійку у вигляді літери П з декількома горизонтальними перекладинами. Зняв з себе куртку і намотав на верхню перекладину - вийшла цілком пристойна милиця. Тримаючись за покороблений метал дверного отвору, обережно встав і озирнувся...
   Прямо переді мною зяяла рвана діра, в яку заглядало сонце. Від лабораторії нічого не залишилося. З боків і над головою з поламаних перегородок звисали обривки якихось рослин, під ногами було місиво з овочів, ззаду, метрах в шести від мене, зяяла ще одна дірка. Майже вся оранжерея теж зникла.
   "А як же весь корабель?!" - раптом спалахнуло в голові питання - "Як моя Сандра? Як всі інші?.." Я вибрався через дірку назовні і, спираючись на саморобну милицю, долаючи біль і відганяючи страх, обійшов те, що залишилося від корабля. Посеред рівною пустелі лежав огризок оранжереї. Широка доріжка з обгорілих уламків вказувала траєкторію падіння корабля на планету. Страшенно захотілося пити. На всьому доступному для огляду просторі ніяких водойм видно не було. Довелося знову лізти в корабель. Під овочевим місивом виявив калюжу - мабуть, прорвало систему зрошення. Розгріб місиво руками, зачерпнув пригорщею каламутну воду і випив кілька ковтків. З'явився звук: кап... кап... кап... кап... - десь капала вода! Поповз на звук, звільняючи шлях від уламків, і раптом побачив ногу. Нога стирчала з-під майже цілого стелажа, заваленого обривками виноградних пагонів, по яких повзали равлики. Через силу мені вдалося витягти з-під уламків тіло. Це була оранжерійниця Гала, з якою я тільки що розмовляв. Чи не тільки що? Хто знає, скільки часу я пролежав до того, як на моє обличчя впало сонячне світло?
   Гала була без свідомості, але жива. Я звільнив місце, де було сухо, застелив його виноградними пагонами і перетягнув Галу туди. Біля стіни виявив цілий бак з водою, у якого лише злегка пошкодився кран, та ящик з червоним хрестом в центрі білого кола на кришці - аптечка, яка герметично закривається. Розшукавши свою валізу з інструментами, я полагодив кран і досхочу напився прямо з під нього. Сунув до рота таблетку аспірину. З'їв кілька знайдених у купі майже цілих помідорів і гроно недостиглого винограду. Гала до тями не приходила. Змочив водою бинт і видавив кілька крапель їй у напіввідкритий рот. Зібравшись з силами, відправився на розвідку.
   Уламків було мало, та й то лише від хвостової частини корабля, майже все згоріло ще в атмосфері. Двигуни вибухнули при зіткненні з поверхнею, наш шматок оранжереї відкинуло вибуховою хвилею далеко вперед. Вижити ніхто й не зміг би. Те, що вціліли ми з Галою, можна було розцінювати як диво.
   Уже в сутінках я повернувся до уламку оранжереї. Гала до тями так і не прийшла. Я влив їй до рота трохи води і відключився.
   Вранці я прокинувся від страшного відчуття голоду. Цілих помідорів вже не знайшов, довелося з'їсти трохи овочевого місива. Знову влив води в рот Гали і знову пішов на розвідку. Тепер вирішив ходити колами навколо табору, постійно розширюючи радіус і не втрачаючи його з поля зору. Усюди була рівна земля, ні травинки, ні комашки, ні струмочка. Треба ж було звалитися у таке місце! Зовсім знесилений, я повернувся до стоянки далеко за полудень. Знову з'їв овочевого місива і перевірив, як там Гала. Все було без змін. Голод нагадував про себе все сильніше. Упіймав кількох равликів і, пересилюючи гидливість, висмоктав їх з панцирів. Слизькі, пружні шматочки м"яса... Якщо уявити, що їси мариновані гриби, то майже їстівні.
   Відпочивши, вирішив навести лад у "домі" - виніс назовні все, що залишилося від помідорів, вигріб рідкий бруд, що вже почав розкладатися, і закопав його у грунт, переловив равликів і посадив їх у пластиковий ящик, накривши уламком однієї з полиць та кинувши їм кілька пожовклих пагонів винограду. Коли почав складати уламки полиць і держаків, почув стогін - Гала почала приходити до тями. Очі вона не відкривала, але вже повертала голову, стогнала і пила воду, яку я їй підносив. Ніч пройшла спокійно, якщо не брати до уваги голодного бурчання в животі ...
   Вранці Гала остаточно прокинулася.
   - Як ти себе почуваєш? - Запитав я, побачивши її розплющені очі.
   - Голова болить... Де це ми?
   - Корабель розбився, ми на Яйці.
   - А мій син?! - Спробувала вона вскочити, але тут же зі стогоном впала, схопившись за голову.
   - Нікого. Лише ми двоє...
   Гала заплакала. Я не заважав. Коли ридання перетворилися на рідкісні схлипування, дав їй води.
   - Жахливо їсти хочеться. - Якось жалібно й винувато промовила Гала, поспостерігавши деякий час за тим, як я облагороджую наше житло.
   - Можу запропонувати виноградне листя і равликів. - Відповів я. - Раніше були помідори, але тепер від них нічого не залишилося.
   - Давай равликів. - Зітхнула Гала.
   - Оці останні. - Посунув я до неї ящик, в якому залишалося всього одинадцять равликів. - Деякі розбіглися і я їх ще не знайшов.
   - Байдуже, далеко від листя не втечуть.
   Гала з'їла чотирьох равликів, я підкріпився п'ятьма. У нас залишилося їх всього три. І вода в баку закінчувалася.
   - Я бачив, як кілька равликів повзали по відходах, викинутих назовні. - Згадав я. - Піду, подивлюся...
   Купа відходів вже покрилася цвіллю, мабуть ми занесли на планету не тільки гнильних бактерій, а й пліснявий грибок. Равликів не було, може закопалися під купу? Я почав копати яму. Прокопавши з півметра і нічого не знайшовши, кинув цю роботу і вирішив зайнятися часом. Сонце саме підходило до зеніту, отже, на Яйці наставав полудень. Запрограмувавши у годинник нову добу - двадцять п'ять годин і п'ятнадцять хвилин, я виставив полудень і озирнувся. Галина, хитаючись, вийшла з "дому" і підійшла до мене.
   - Мабуть, черепно-мозкова травма. - З винуватим виглядом сказала вона. - Похитує і нудить...
   Я нічого не відповів - мене теж нудило, але від голоду. Сонце припікало досить сильно, тому я запропонував повернутися до будинку. Розмотав ногу, спробував встати на неї без милиці - боляче, але терпимо, мабуть, обійшлося без перелому.
   - А як там розмутон? - Задумливо дивлячись на равликів, раптом запитала Гала.
   - На вигляд цілком цілий, тільки дверцята злегка зім'яло.
   - Полагодити зможеш?
   - Гадаю, що так. - Я взявся виправляти дверцята розмутона. - Все, готове, тільки невелика щілина залишилася.
   - Давай сюди равликів!
   Гала посадила в агрегат останніх трьох равликів, набрала якусь програму і ми почали чекати. Апарат працював від сонячних батарей, на небі не було ні хмаринки, тому енергії для роботи йому цілком вистачало.
   - Я ввела в ДНК посилене зростання і швидке розмноження. Думаю, повинні вийти великі равлики, тож цілком можна буде наїстися всього одним...А ще запрограмувала менш жорсткий панцир... - Міркувала вголос Гала.
   Через деякий час пролунав дзвінок, як у мікрохвильовки, дверцята відчинилися і ми побачили трьох величезних, розміром з дитячий м'яч, равликів з тонкими та м'якими оболонками замість раковин.
   - Сьогодні обійдемося без білкової їжі, цим равликам необхідно розмножитися. - Повідомила Гала, пересаджуючи равликів до пластикового ящика і накриваючи його кришкою. - А для розмноження їм треба багато їжі. Давай збирати листя і стебла... - І вона почала збирати все, що залишилося від заростей винограду, які колись встеляли всі стіни і стелю оранжереї.
   Я теж став їй допомагати. Нам вдалося знайти майже свіжу гілку з не зовсім сухими гронами. Підкріпившись сухими ягодами і декількома найбільш свіжими листочками, ми сунули кісточки в розмутон, ввімкнули його і незабаром отримали велике, розміром з волоський горіх. насіння.
   - Треба би посадити кісточки, тоді у нас виростуть виноградні дерева. - Запропонувала Гала.
   Про те, що посіви треба буде чимось поливати, вона навіть не подумала, а я вирішив промовчати. Ми вийшли і почали копати ямки під насіння. Закінчивши роботу, ми повернулися у будинок, лягли на підлозі поруч і задивилися у небо.
   - Якби ще багаття розвести... - Пробурмотіла Гала, дивлячись на зірки, що з'являлися на небі. - У тебе запальнички, випадково, немає?
   - Запальничка нам не потрібна - вогонь можна розвести за допомогою сонця і скла від годинника, але дрова... Тут же немає дерев.
   - І нічого дерев'яного?
   - Лише чотири ніжки від столика. Все інше було або залізним, або пластиковим.
   - Не густо... - Вона відвернулася. - Добраніч.
   Прокидаючись вночі, я чув, як вона тихенько плакала, мабуть, згадуючи сина. Мої очі теж були вологими, мені снилася Сандра і наші мрії про дітей...
  -3-
   Вранці равликів в ящику виявилося вже вісім - три великих і п'ять маленьких, щойно народжених. Ми з'їли одного великого равлика на двох, а іншим підкинули листя і стебла. Я відправився на розвідку, а Гала залишилася на господарстві. Розвідка мені нічого нового не дала, крім того, що я вимірював відстані до горизонтів. У напрямку північ-південь радіус планети виявився майже таким, як у Землі, тому відстань від точки стояння до горизонту становила, відповідно до вимірника на похідному годиннику, п'ять кілометрів. Відстань у напрямку захід-схід була майже в півтора рази більшою і становила близько семи кілометрів.
   А от Галі дещо вдалося. Зібравши з купи овочевих відходів трохи цвілі, вона помістила її в розмутон, ввела програму і зустріла мене чудовою вечерею - великим шматком пухкої, сирної на вигляд, маси зі смаком грибів.
   - Я подумала, що це хоча і цвіль, та все ж гриби. - Розповідала вона, наминаючи своє творіння за обидві щоки. - Якщо трохи змінити ДНК, то можна отримати цілком їстівні гриби, хоча й без ніжок та капелюшків, як у справжніх.
   Трохи цих "грибів" ми всипали у ящик до равликів, потім зібрали всю цвіль, яку тільки змогли знайти, і помістили в розмутон. Включивши програму, ми лягли спати, нарешті ситі.
   А вночі почалася гроза. Налетів сильний вітер, загримів розкотистий грім, заблищали блискавки і в їх світлі ми побачили струмені дощу. Наш "будинок" стрясався під поривами вітру і протікав у багатьох місцях. Притиснувшись одне до одного в єдиному сухому куточку, що не продувався, ми просиділи без сну до самого ранку. Вранці вітер погнав хмари за горизонт і знову вийшло сонце.
   Ящик з равликами виявився перевернутим і вони розповзлися. Спіймати вдалося тільки одного, інші спритно закопалися під землю. Як я ні розкопував її, жодного знайти не вдалося. Грибів теж залишилося не багато - вночі вітер відчинив перекошені дверцята розмутона і забрав майже весь його вміст у невідомість. Вода в баку закінчилася, але нам вдалося зібрати трохи дощової з поверхні обшивки. З'ївши останнього равлика і закусивши невеликою порцією грибної маси, ми залишилися без їжі. Через годину, підійшовши до ями, викопаної у пошуках равликів, я виявив на її дні воду. Вода! Виявляється, грунт Яйця містив у собі воду і вона просочилася у викопану яму! Значить, кісточки навіть не треба поливати. А якщо вирити колодязь, то у нас буде постійне джерело води!
   Не шкодуючи сил, я тут же приступив до риття справжнього колодязя. Викопавши двометрову яму, я зміцнив її стінки пластиковими поличками, поставив для їх утримання розпірки і, зовсім знесилений, вже на заході, вповз до "будинку".
   Поголодувавши два дні, я знову вирушив на розвідку. Йти вирішив в той бік, куди дув вітер, тобто, зі сходу на захід. Та яка, врешті, мені була різниця? Вийшовши на світанку, я пішов прямо по азимуту, виставленому у похідному годиннику. Вже за кордоном видимості "дому", я дав волю своєму розпачу.
   - За що?! - Волав я в ясне сонячне небо. - Чому ми не померли миттєво, як всі інші?!! Чому змушені повільно вмирати від голоду на цій пустельній планеті?!!! - Я штовхнув ногою камінь, який мені підвернувся, і раптом застиг - зі зворотного боку камінь був покритий білувато-сірою масою, схожою на наші "гриби".
   Я спробував масу на смак - вона сама! Мабуть, вітер забрав її, а вона випала з дощем і розрослася під камінням. Я став перевертати один камінь за іншим - всюди був шар сироподібної грибної маси! Знявши сорочку, я зіскрібав у неї з каменів цю масу, а потім відправився назад по азимуту. Гала лежала в "будинку" майже без сил, але коли я висипав перед нею на пластикову поверхню полиці свою знахідку, одразу ж ожила і почала їсти. Частину маси ми на ніч помістили у розмутон і до ранку отримали ще більші "гриби" - тепер вони зовні були схожі на пористу губку, а смаком нагадували печериці.
   - Живемо! - Зробив я оптимістичний висновок перед сном.
   Наступного дня я вирішив відправитися у дальню розвідку на кілька днів.
   - Рон, я з тобою! - Заявила Гала. - Не хочу залишатися тут сама.
   - А якщо...
   - Ніяких "якщо"! Якщо вже нас залишилося двоє, то і робити все ми повинні вдвох! Беремо з собою розмутон - і хоч на край світу!
   Сила тяжіння на Яйці була майже такою ж, як на Землі, ну, може, трохи меншою. Тому для важкого розмутона довелося спорудити волокушу з полиць. Прихопивши з собою чотири дерев'яні ніжки, ми вирушили прямо за тим же азимутом, за яким я йшов вчора, тобто зі сходу на захід.
   Волочити слизький пластик по рівній поверхні було не дуже важко, тому рухалися ми досить швидко. Як не дивно, камені під ногами не траплялися. І тільки коли "будинок" зник за горизонтом, я натрапив на перший з них. Це був вчорашній камінь, гриби з якого я ретельно зіскріб. Залишивши волокушу з розмутоном, ми почали обшукувати кожен камінь трохи далі. Деякі були голі, на деяких вже встиг вирости новий шар, та лише на кордоні видимості нашої волокуші ми знайшли нові камені з товстим шаром "грибів". Підтягнувши розмутон до них, ми поїли, вирили ямку, щоб отримати новий запас води, розмножили собі "грибів" на подальшу дорогу, спорудили навіс з волокуші, обіперши її на розмутон, і лягли спати.
   Вночі знову йшов дощ. Спокійненький такий, без вітру чи грому, він мирно стукав по нашому "даху" і навіював земні спогади... Я бігав за Сандрою босоніж по мокрому морському піску, а хвилі накочували на мої ноги і приємно їх холодили...
   Вранці виявилося, що мої черевики і Галина куртка зовсім промокли - місця під навісом було замало. Не вистачало нам ще тут чимось захворіти! Довелося розпалити вогонь і спалити в ньому дві ніжки від стола. Поки сушилися наші речі, ми спробували посмажити на вогні "гриби" і закип'ятити у бляшанці воду з додаванням все тих же грибів. Вийшло дуже смачно, давно не їли приготованої їжі!
   Вогонь і сонце швидко висушили наші речі і ми знову вирушили в дорогу, взявши кілька вугіллячок для того, щоб розпалити ще одне багаття. Час від часу нам траплялися камені з "грибами", ми їх зішкрібали і складали у розмутон. Вже при заході сонця камені перестали траплятися, ми ввімкнули розмутон просто на волокуші і йшли так до самої ночі. Коли майже стемніло, зупинилися на привал, розпалили багаття з останніх дерев'яних ніжок, викопали ямку-колодязь, зварили собі густий грибний "суп" і, повечерявши, заснули.
   Вранці ми доїли вчорашній "суп" і знову пішли прямо. Камені більше не траплялися. Сонце припікало, погляду зупинитися було ні на чому, ми йшли, автоматично переставляючи ноги і опустивши голови донизу, поки у щось не вперлися. Це були двері. Звичайні дерев'яні двері стояли посеред голого неозорого простору.
   - Це галюцинація? - Запитала Гала, скинувши з плеча лямку волокуші.
   - Та не схоже... - Помацав я двері рукою.
   - Цікаво, хто їх тут поставив?
   - Цікаво, для чого їх тут поставили! - Я обійшов двері навколо.
   По обидва боки двері були абсолютно однакові, навіть малюнок на дошках збігався. От тільки ручка... Ручка була лише з того боку дверей, звідки прийшли ми.
   - Якщо є ручка, то двері треба відчинити! - Зробила висновок Гала і натиснула на ручку.
   Двері відчинилися і ми увійшли до бетонного приміщення розмірами три на три метри. Бетон був старим, потрісканим, на стінах красувалися плями грибної цвілі і стікали краплі води... Я визирнув назовні - гола земля, вірніше Яйце і двері посеред пустелі. Заглянув всередину - бетонне приміщення з вируючім під стелею туманом і з облізлими дверима, на яких вгадувалися сліди колись білої фарби...
   - Рон, давай затягнемо сюди розмутон! - Розпорядилася Гала і взялася за лямку. - Який-не який, та дах над головою.
   Розмутон ми поставили в кутку біля дверей, а самі лягли відпочивати просто на прохолодній бетонній підлозі, намагаючись розгледіти стелю за туманом. Відпочивши, поїли сирих "грибів", зіскрібаючи їх зі стін. Потім я став обстежувати стіни - дуже вже мені здалися правильними тріщини на одній з них. На перпендикулярній до входу стіні тріщини вимальовували прямокутник метр на два. Поколупавши тріщини ножиком, я стукнув стіну кулаком, і переді мною розкрилися бетонна двері. За дверима виявилися гвинтові сходи...
  -4-
   Сходи були теж бетонні і дуже старі. Широкі сходинки заввишки сорок сантиметрів, завдовжки близько двох і шириною близько метра, всі в тріщинах та вибоїнах, кріпилися з одного боку до бетонного циліндру, а з іншого упиралися у циліндричну стіну. У цій стіні і були встановлені двері з нашого приміщення.
   - Куди вони ведуть? - Запитала Гала, намагаючись розгледіти що-небудь у тумані, що клубочився вгорі і в який йшла сходи.
   - Не знаю... Давай перевіримо? - Я вліз на першу сходинку і подав руку Галі.
   Підніматися такими крутими сходами було не легко. Вже через десяток сходинок ми втомилися і стали важко дихати, потім свідомість почала затуманюватися, а замість неї накотилася хвиля нестримної пристрасті. Зриваючи одне з одного одяг і розкидаючи його у різні боки, ми зайнялися шаленим, запаморочливим сексом просто на черговій сходинці. Не тямлячи себе, не бачачи нічого навколо, дико рикаючи і звиваючись, ми віддавалися цьому величезному, всепоглинаючому сексу до повної знемоги... поки випадково упершись ногами у циліндричну стіну не відкрили нові двері.
   Випавши у новий простір, ми майже миттєво прийшли до тями і виявили, що перебуваємо у такому ж приміщенні, як і те, внизу. Правда, на стінах не було цвілевих грибів, проте по пророслому крізь бетон листю повзали величезні равлики. Равлики були розмірами з баскетбольний м'яч і без раковин.
   - Мутували... - Чомусь вимовила Гала і раптом помітила, що стоїть без одягу. - Ой!...
   - Треба повернутися за одягом. - Спохватився я.
   - Угу. - Відповіла Гала, виходячи за мною на сходи.
   Тільки я ступив на сходинку, як на мене знову нахлинула пристрасть. Я повернувся до Гали, вона глянула мені в очі і одразу ж відскочила назад:
   - Ні! Я на сходи не піду!
   - Гаразд, я сам. - Пристрасть відпустила мене, я зібрав розкидані речі і повернувся до розчинених дверей, за якими чекала мене Гала.
   Одягнувшись, ми зловили по першому-ліпшому равлику, що трапилися під руку, і вп'ялися у них зубами. Голод був настільки сильним, що кілька хвилин ми взагалі ні про що не думали. А коли наїлися, вирішили роззирнутися уважніше. У кутку біля дверей ми побачили свій розмутон. Правда, він був абсолютно іржавим, дверцята зовсім відвалилися і лежали поруч, а всередині розташувався величезний равлик, який зайняв весь його простір.
   - Який він старий... - Торкнула Гала размутон рукою. - Наче пройшло років з триста.
   - А от зараз перевіримо! - Я штовхнув пофарбовані білою облізлою фарбою двері.
   Двері відчинилися і ми вийшли назовні. Тепер Яйце не було голим - всюди росли кущики помідорів і гайки дерев з виноградним листям. Серед них, ні від кого не ховаючись, повзали величезні равлики без раковин. Тепер вони були схожі на величезні слизькі каштани з очима на ріжках. Між дерев звивався тонкий струмочок.
   - Як тут все змінилося... - Крутила головою Гала, мимоволі взявши мене за руку.
   Я руки виривати не став. Тільки зітхнув, на мить уявивши поруч Сандру, і сказав:
   - Щоб планета так змінилася, повинно було пройти багато часу, років з п'ятсот.
   - А здається, що ми там були всього пару годин... Цікаво, як там наш "будинок"?
   - Підемо, перевіримо? Їжі і води тепер вдосталь.
   - Підемо. - Погодилася Гала і ми, все так же за руки, пішли за азимутом із заходу на схід.
   По дорозі ми ловили равликів, смажили їх на вогнищах - благо сучків тепер було досить, пили воду зі струмків, збирали то помідори, то виноград і отак, не поспішаючи, через три дні побачили на горизонті пагорб. Пагорбом виявився наш "будинок" - залишки оранжереї, які просіли в землю і порослі заростями помідорів та винограду. За пагорбом розташувалося невеличке озерце, з якого витікав струмочок.
   - Звідки тут взялося озеро? - Здивувалася Гала.
   - Мабуть, наш колодязь розширився. Добре, що будинок не затопив.
   - Рон, а давай заберемося всередину і пошукаємо що-небудь потрібне. - Запропонувала Гала.
   Я погодився. З потрібних речей нам трапилися пара пластикових кухлів, частина бака, яка могла служити каструлею, і великий брезентовий мішок, з якого ми спорудили рюкзак. Переночувавши у старому будинку, на ранок ми відправилися назад, до гвинтових сходів.
   З рюкзаком йти було набагато легше, ніж з волокушею, тому до дверей ми дісталися до кінця другого дня. Тепер двері стояла не посеред пустелі, а серед помідорного чагарнику і величезних губкоподібних шапок грибів. Гала зупинилася у нерішучості:
   - Рон, поясни мені, як це двері, що стоять просто так, без нічого, відкриваються у приміщення?
   - Я думаю, що ці двері не прості, вони ведуть у п'ятий чи ще якийсь там вимір. - З розумним виглядом відповів я. - У нашому, тривимірному світі - це просто двері в нікуди, а там - з"являється новий простір.
   - А сходи... ти пам'ятаєш, що на них з нами відбувалося? - Гала почервоніла і опустила очі в землю.
   - Пам'ятаю... - Мені теж було ніяково. І перед Галою, і перед пам'яттю Сандри. - Проте ми перенеслися у часі на кілька сотень років. Мабуть, кожна сходинка - це якийсь відрізок часу. Знати б, скільки сходинок ми пройшли...
   - А там, на сходах... напевно там діє якась програма, яка змушує нестримно розмножуватися... Адже якби наші равлики так сильно не розмножувалися, вони б не заселили планету так швидко.
   - І помідори, і виноград. - Додав я. - І ми...
   - До речі, Рон, а звідки взялися помідори?
   - Мабуть проросло насіння з тих відходів, які я закопав. - І я відкрив двері.
   У бетонному приміщенні стояла приємна прохолода, повзали величезні равлики, на підлозі валялися сухі виноградні стебла. Не закриваючи дверей, ми розташувалися на порозі, розвели багаття, зварили суп з грибів і засмажили одного равлика, нанизавши його шматки на прути, як шашлик. Помідори порізали і присмачили виноградним соком. Вийшов чудовий пікнік. Уже за північ ми закрили двері і лягли спати, підклавши під голови рюкзак...
   Прокинувшись вранці, я не знайшов у приміщенні Гали, а визирнувши за двері, побачив, як вона плюскається у струмку за кущами. Я й сам давно не приймав ванни, тому викупався з величезним задоволенням. Погода на Яйці стояла чудова - на цій широті температура коливалася від двадцяти двох до двадцяти восьми градусів, тому ми навіть зважилися випрати свій одяг, а тим часом трохи позасмагали.
   Вже після обіду, коли ми вдяглися у чистий одяг, я знову вирішив зазирнути на сходи.
   - Але ж там... - Спробувала зупинити мене Гала.
   - Попереджений - отже озброєний! - Переконливо відповів я. - Постараємося тримати себе в руках.
   - Якщо вийде... - Прошепотіла собі під ніс Гала, але я зробив вигляд, що не почув. - Прихопи з собою рюкзак, бо пройде років з триста і весь його вміст перетвориться на попіл. - Приречено зітхнувши, вона встала і пішла за мною.
  -5-
   Піднявшись на одну сходинку, я штовхнув двері - в кутку бетонного приміщення виднілася купка іржі - все, що залишилося від розмутона. Ані листя, ані равликів в приміщенні більше не було. Я зачинив двері і почав дертися далі, рахуючи подумки сходинки. Цього разу стримувати пристрасть нам вдалося аж до тринадцятої сходинки. На чотирнадцятій ми вже абсолютно не володіли собою і знову кинулися у нестримний секс. Втрачаючи сили, Гала намагалася відповзти від мене вище, але я наздоганяв її і знову оволодівав нею... Це тривало, мабуть, кілька годин, поки ми, знову ж таки випадково, бо мозок абсолютно не працював, не штовхнули двері до бетонної камери. Вивалившись у них, ми деякий час приходили до тями, а потім я повернувся на сходи за одягом.
   Зовнішні дерев'яні двері тепер виглядали не такими старою, фарба на них майже не облізла. За дверима виявився справжній ліс - високі дерева хитали своїми верхівками метрах в п'яти-шести над головою, з них звисали величезні грона синіх, червоних, жовтих і зелених ягід, розмірами з середнє яблуко.
   - Дивись, як цікаво виходить. - Куштуючи ягоди на смак, почала міркувати Гала. - Пір року тут немає, тому ягоди визрівають постійно, можна збирати кілька врожаїв на рік. Ось, дивись, тут тільки починають квітнути... - Вона нахилила до себе квітучу білими квітами гілку і понюхала. Поруч з квітучої шапкою, схожою на бузок, висіло гроно майже чорних ягід, розмірами з волоський горіх. - Ой, а ці на смак вже зовсім не схожі на виноград!
   На різних деревах плоди, хоч і зібрані у грона, виявилися різними. На довгих, як у збільшеного винограду гронах, плоди і смак мали виноградний. На зонтичних гронах, схожих на горобину чи калину, ягоди були розмірами з велику сливу і смак мали абсолютно не схожий ні на що земне. Деякі дерева обмотували ліани, на яких біліли квіти, зеленіли недозрілі грона і червоніли великі ягоди, схожі на помідори. І виноградні, і помідорні нащадки-мутанти наших посівів мали тепер по кілька різних видів.
   - Думаю, пройшла не одна тисяча років. - Вирішила Гала.
   Серед кущів і дерев час від часу проповзали великі, розміром з м'яч, давно знайомі нам равлики і пробігали тварини розміром з собаку на шести ніжках. Нас вони не боялися, мабуть, суперників у них в цьому лісі не було. Раптом трохи віддалік ми почули вереск і звуки боротьби. Розвівши гілки, побачили, як на березі річки, в яку перетворився струмочок, де ми купалися всього кілька годин тому, шестиногий звірок напав на равлика і відгризав його задню частину, в той час, як він передньою частиною намагався від нього втекти.
   - Ов-ва! Він так і на нас може напасти! - Злякалася Гала.
   Звірятко повернуло до нас ріжки з очима, підхопило в пащу відгризений шматок равлика і зникло в кущах.
   - Зате нам тепер не треба полювати. - Наздогнав я передню половину равлика. - Зараз розведемо багаття і поїмо!
   Підкріпившись, ми поплавали в річці. Її ширина виявилася близько двадцяти п'яти метрів, а глибина - три-чотири.
   Побудувавши курінь з гілок у кущах біля річки, ми вирішили пожити тут деякий час. Наступного дня мені вдалося підстерегти і зловити біля водопою шестиногого звіра, накинувши йому на голову куртку. Коли я почав обробляти свою здобич, виявив, що ні скелета, ні будь-яких кісток у нього не було - суцільний клубок м'язів, з якого виросли шість відростків-ніжок. Ріжок з очима виявилося три пари - одна велика, одразу помітна, що стирчить як у равлика, і дві маленькі - майже на самому носі, і за потилицею. Зате весь рот був покритий теркою з кісткових горбків, передні ряди яких досягали півтора сантиметри і були дуже гострими.
   - Гала, дивись, на яких хижаків перетворилися наші равлики! - Приніс я здобич до куреня. - Справжній равликозавр!
   Та Гала мені не відповіла. Вона сиділа, притулившись до стовбура дерева, і байдуже дивилася в нікуди.
   - Гей, що з тобою? - Почав я її тормосити.
   - Не знаю... Якось все... - Махнула вона рукою і знову замовкла.
   Мені здалося, що вся вона якось змінилася, але що в ній було не так, поки не міг зрозуміти.
   Я сам приготував вечерю, зваривши з жилавих частин равликозавра бульйон, а з ніжного черевця засмаживши шашлик. Я їв все це за обидві щоки, а Гала, ледь торкнувшись, сказала, що її нудить.
   Наступного ранку вона навіть не стала виходити з куреня. Треба було щось робити. Побродивши по лісі, збираючи плоди і ягоди, я вирішив, що якщо в її стані нічого не зміниться, треба йти до уламків оранжереї за аптечкою. Хоч щось за ці тисячі років там мало зберегтися? До вечора Галі стало краще і вона цілком нормально повечеряла. Але вранці знову все повторилося.
   - Усе! - Я рішуче встав і почав збирати в рюкзак залишки сніданку. - Йдемо до корабля!
   - Навіщо? - Байдуже дивлячись у небо, запитала Гала.
   - Так треба!
   Я допоміг їй встати і за руку потягнув за собою, очищаючи шлях від гілок і продираючись в деяких місцях крізь непролазні джунглі. Боротьба з джунглями сильно уповільнювала наш шлях, та й Гала ледве переставляла ноги. Я помітив, що вся вона якось округлилася, спухла, чи що? Йти довелося п'ять днів. Коли за моїми підрахунками до старого табору залишалося всього близько кілометра, Гала впала без свідомості. Як я її ні тормосив, приходити до тями вона не збиралася. Я міг би залишити її і без нічого сходити за аптечкою, але в лісі бігали равликозаври і пару разів я навіть бачив декого більшого. Довелося взяти її на руки. Через півтори години я вийшов на берег величезного озера. Звірившись з координатами, ледве знайшов на його березі те, що залишилося від оранжереї. Вхід до неї довелося не тільки звільняти від рослин, а й відкопувати. Назбирав сухих гілок, розпалив багаття, приніс води, поставив на вогонь казанок... Коли в темряві до багаття з усіх боків почали підкрадатися тварини, втягнув Галу всередину. Кинув кілька палаючих гілок у тварюк і, мабуть, потрапив, бо почув несамовитий вереск. Вечеряв вже у закритій з усіх боків землянці. Гала до свідомості так і не приходила. Доторкнувшись рукою до її роздутого живота, відчув, як у ньому щось ворушиться, розлад, чи що?
   Спорудивши з гілки і листя факел, почав розшукувати аптечку. Герметичний ящик був ще цілий і досить міцний - опади і вітри сюди не потрапляли. Таблетки з аптечки довелося викинути, вони перетворилися на порох, змішавшись із залишками паперової упаковки. Знайшов кілька ампул зі знеболюючим і заспокійливим, про всяк випадок вколов Галі і те, і інше. Зовсім знесилений ліг спати...
   Під ранок прокинувся від дивних звуків. Не приходячи до тями, Гала стогнала, а її живіт так і ходив ходором. Під нею утворилася калюжа крові. У променях сонця, що сходило, побіг до озера по воду і одразу ж повернувся назад. Роздягнув Галу, почав її обмивати від крові і тут...
   Колись ми з Сандрою разом приймали пологи у нашої вівчарки Труді. Те, що відбувалося з Галою, було схоже на це - один за іншим з неї стали виповзати людські дитинчата розміром з невеликий огірок, який зазвичай кладуть у банку, щоб замаринувати. Розгубившись, я дивився, як вони навкарачки повзуть до сонця і тільки рахував їх. Всього з Гали виповзло вісім чоловічків. Вийшовши назовні, я побачив, як вони, спритно переповзаючи через гілки та інші перешкоди, ховаються у лісі... Гала прийшла до тями лише під вечір. Про народжених дитинчат я їй не сказав...
   За допомогою знеболюючих і при посиленому харчуванні, Гала повністю оговталася через два дні. А на третій почалася злива. Наша землянка стала підтікати, жити в ній було не комфортно, тому я запропонував повернутися до дверей.
   - Гаразд. - Переступаючи в калюжі води, що натекла до "будинку", погодилася Гала. - Тільки давай подумаємо, як можна убезпечити себе від дії гвинтових сходів.
   - Якщо там діє якась хімія, можна спробувати спорудити захисні маски. Он в аптечці кілька герметичних пакетів з бинтами.
   - А якщо там якесь випромінювання, що діє на мозок?
   - Тоді треба чимось ізолювати голови... - Я почав нишпорити по "дому" в пошуках чого-небудь підходящого.
   - Рон, подивися, це не підійде? - Гала стояла під навислим уламком обшивки, яка від часу розшарувалася настільки, що з неї стирчав шматок товстої фольги.
   - Фольга! Саме те, що треба! - Зрадів я. - Давай обережно звільняти її від решти.
   Нам вдалося звільнити кілька шматків фольги, з яких я тут же спорудив щось, схоже на шоломи. Поки ми обривали обшивку, "будинок" під зливою остаточно просів так, що ми ледве встигли вискочити з-під уламків. Довелося рушити у зворотний шлях просто під тугими струменями дощу, надівши на голови шоломи...
   Дощ не припинявся кілька днів. Сидячи біля розкритих дерев'яних дверей, Гала вчила мене плести з широкого довгого листя помідора-мутанта рогожі. Накинувши таку рогожу на голову і плечі, можна було вийти під зливу, в плетені кошики можна було збирати фрукти і равликів, та й спати не на голому бетоні теж було приємніше. Сидячи в сухому бетонному приміщенні, під звуки нескінченного дощу, мені раптом спало на думку підрахувати, скільки днів ми прожили на Яйці.
   - Скільки часу минуло, поки я прийшов до тями, я не знаю, але думаю, що не більше двох. - Сказав я, роблячи дві зарубки на великій рівній палиці. - Потім ще три дні, поки не прийшла до тями ти...
   - В оранжереї ми прожили, здається, дня чотири. - Стала допомагати мені Гала.
   - Потім три дні йшли до дверей...
   - А як рахувати час на гвинтових сходах? - Підняла до мене голову Гала. - Адже там...
   - Думаю, лише кілька годин. Час на сходах рахувати не будемо.
   - Ти хоч горизонтальну риску зроби, чи що.
   - Добре, роблю риску...
   - Тоді... Ми вийшли і вирішили подивитися, як там наш "будинок". До нього йшли три дні.
   - Так, ще три... - Зробив я нові насічки.
   - А потім ми з ранку пішли назад і швиденько за два дні повернулися до дверей.
   - Один день провели, як у раю...
   - А потім тобі знову заманулося перевірити сходи.
   - Так, роблю ще одну горизонтальну риску.
   - Потім ми побудували курінь. Далі нічого не пам'ятаю...
   - Ми прожили в ньому два дні. Ти захворіла і я вирішив повернутися до оранжереї за аптечкою.
   - Щось пригадується, але дуже смутно.
   - Ти була зовсім слабкою, постійно втрачала свідомість, останні метри мені довелося навіть нести тебе на руках.
   - Скільки ж часу ми йшли?
   - Цілих п'ять днів.
   - Ов-ва!
   - Поки ти прийшла до тями і зміцніла, пройшло ще чотири дні, а потім наш будинок осів під дощем.
   - Назад ми йшли всього два дні і ось уже четвертий живемо тут.
   - Всього тридцять три дні! - Перерахував я насічки на палці. - Вже більше місяця... - Я знову поринув у спогади про Сандру.
   - А на Яйці пройшли тисячоліття... - Гала теж замовкла, задумливо дивлячись на безперервні потоки води з неба...
  -6-
   Наступного дня знову сяяло сонце. Гвинтові сходи не давала мені спокою.
   - Може, знову піднімемося сходами? - Невпевнено запропонував я Галі, але впіймавши її переляканий погляд, продовжив. - Кудись же вони ведуть. Хтось же її побудував. Може там, нагорі, у майбутньому, ми знайдемо цивілізацію.
   - Але...
   - Ми зробимо маски з бинтів і одягнемо шоломи!
   Долаючи страх, Гала погодилася. Цього разу ми зуміли здолати аж двадцять сім сходинок, поки не відчули пекучого бажання. Гала одразу ж штовхнула бетонні двері і зістрибнула зі сходинки в камеру. Не знімаючи шолома і маски, вона кинулася до дерев'яних дверей і вискочила назовні. Знімаючи свій захист, я звернув увагу, що фарба на двері була майже новою, а щоб вибратися до річки, треба було прорубувати просіку серед непролазних джунглів.
   Вибравшись на берег широкої річки, Гала почала роздягатися.
   - Треба скупатися, щоб змити жар. - Пояснила вона, відпливаючи на кілька метрів.
   Я теж почав роздягатися.
   - А-а-а!!! - Пролунав несамовитий крик від води.
   Гала від когось відбивалася і кричала, час від часу виринаючи над поверхнею.
   Я кинувся їй на допомогу. На превелику силу мені вдалося виштовхати Галу до берега. Її тіло обвивала істота, схожа на дуже товсту п'явку. Схопивши ніж, я різав її вздовж та впоперек, поки вона не послабила хватку. Це був нащадок одного з наших равликів - жилаве півтораметрове тіло закінчувалося пащею з дрібної теркою і ріжками з очима над нею.
   - Воно хотіло мене з'їсти... - Поступово приходила до тями Гала. - Равлико-удав якийсь.
   - Зате тепер ми його з'їмо! - Підбадьорююче поплескав я по туші равлико-удава.
   Поки ми смажили здобич, у кущах час від часу пробігали якісь тварини, у воді хлюпало щось велике, а в гілках дерев чулися якісь підозрілі крики.
   - Обережніше треба би... - Пережовуючи ніжне м'ясо, озиралася на всі боки Гала. - Може, тут вже мільйони років пройшли і все змінилося.
   Яйце дійсно сильно змінилося. Воно тепер не було рівним, то тут, то там піднімалися пагорби, пролягали яри, траплялися якісь ями. Ліс перетворився на непролазні джунглі і, якби не наша просіка, двері в них знайти було б просто неможливо. Річок і озер стало більше. Хоча з одного високого яру нам вдалося розгледіти і степ, порослий високою травою. А тварин! Їх було безліч - і повзаючих, і бігаючих, і плаваючих. А коли ми повернулися до свого багаття, щоб знову перекусити, побачили, як з гілки величезного дерева щось злетіло, підхопило залишки смаженого м'яса і сховалося під гучне улюлюкання.
   - Мені здалося, чи... воно, здається, людиноподібне... - Гала вказувала вгору.
   На гілці сидів чоловічок ростом з великого кота. Вовни у нього не було, але були шкірясті складки вздовж тіла від рук до ніг, за допомогою яких він міг перелітати з гілки на гілку, наче білка-летяга.
   - Подібне! - Повторила істота.
   - Дібне! Дібне! Дібне! - Підхопило кілька голосів і ціла зграйка літунів, перекидаючи одне одному наше м'ясо, полетіла кудись углиб лісу.
   - Хіба з равликів могли розвинутися людиноподібні? - Розгублено подивилася на мене Гала.
   Я тільки знизав плечима, не наважуючись розповісти про те, що всього десять днів тому вона народила вісьмох чоловічків. Чи, може, кілька мільйонів років тому...
   - Якось тут стало... незатишно. - Знітившись і озираючись, пробурмотіла Гала. - В озері небезпечно, а на суші водяться...
   - Перші людиноподібні! - Не дав я їй міркувати далі. - Отже, якщо ми піднімемося ще вище по сходах, то зможемо знайти гуманоїдну цивілізацію! Пішли! - І я потягнув її до сходів.
   Через маски і шоломи гвинтові сходи на нас майже не діяли. Як тільки ми починали відчувати пристрасть, ми одразу ж штовхали бетонні двері і виходили на повітря. Кожного разу Яйце сильно змінювалося. Ми опинялися то серед непрохідних джунглів, наповнених дивними тваринами, то серед світлого лісу. Річка ставала то ширше, то вужче, на її крутих берегах з'явилося щось, схоже на будиночки. Потім навколо нашої бетонної камери три на три метри з"явилася будівля з кількома кімнатами, а вибравшись до річки, ми побачили на іншому її березі справжнє місто.
   Іноді ми жили на Яйці по два-три дні, іноді навіть по тижню. Чим вище ми піднімалися сходами, тим більш розвиненою виявлялася цивілізація за стінами великої будівлі, в центрі якої розташовувалася бетонна комірчина три на три метри з гвинтовими сходами. Одного разу, забравшись на високе дерево, я побачив широкі дороги з якимось транспортом, що з'єднували великі міста, а якось, вийшовши з лісу, ми почули над головою гуркіт і, піднявши голови до неба, побачили літаючі дископодібні апарати...
   Поступово земні спогади відходили на задній план, ми все більше прив'язувалися одне до одного і навіть відчували щось, схоже на кохання. Тепер для сексу нам навіть сходи були не потрібні...
   Одного разу ми вийшли з комірчини і опинилися в офісі. Усюди працювали майже звичайні люди, от тільки до якої вони належали расі, визначити не вдавалося. Біля нашої комірчини виявилася кімната з висячими на гачках комбінезонами. Ми переодяглися і тепер майже не відрізнялися від інших. Відзначивши місцезнаходження наших дверей, ми вирушили в подорож величезним будинком зі скла та бетону. Люди не звертали на нас уваги і продовжували займатися своїми справами, користуючись якимись складними комп'ютерами. А за будівлею вирував справжній мегаполіс...
   - То що, вистачить з нас сходів? - Запитала Гала. - Ми добралися до людської цивілізації. Може, спробуємо в неї вписатися?
   - Поки не хочеться. - Роблячи чергові насічки на палці, відповів я. - Де закінчуються гвинтові сходи? Що там, за туманом?
  -7-
   І ми йшли далі, поки туман над сходами не перетворився на сіру бетонну стелю.
   - Усе. Ще кілька сходинок, і сходи закінчаться.
   - Будемо підніматися до самої стелі чи вийдемо раніше?
   - Давай вийдемо тут. - Оцінив я відстань до стелі у п'ять метрів.
   Ми вийшли в бетонну камеру, яка на цьому рівні була абсолютно новою. Я перерахував насічки на палці - сто сорок сім, отже, ми на цій планеті прожили майже п'ять місяців. Чи то кілька мільйонів років...
   Визирнули з комірчини - все той же офіс зі скла та бетону, тільки... Весь будинок прийшов у запустіння, а зовні знову заріс ліанами. Ми ходили по курних поверхах, усипаних осколками скла. Усюди валялися пластикові листи, які вживалися місцевою цивілізацією замість паперу. У деяких приміщеннях збереглися комп'ютери на столах. На останньому поверсі шістнадцятиповерхової будівлі під куполоподібним склопластиковим дахом нас зустрів чоловік. Вірніше, це нам спочатку здалося, що це була людина. Насправді посеред великого залу стояла дерев'яна рама з плоским екраном, а на екрані було записано звернення представника місцевого людства. Що він казав, ми не зрозуміли - мова нам була незнайома. Але по тому, що він показував, стало зрозуміло, що цивілізація прийшла до занепаду і вимерла.
   Навколо будівлі на цьому поверсі були влаштовані оглядові майданчики. Куди б ми не подивилися, скрізь бачили безкрає море дерев. Іноді серед них вгадувалися руїни міст. Ні наземного, ні повітряного транспорту видно не було. Нам захотілося їсти і ми спустилися вниз. Вийшовши назовні, виявили дикі джунглі. На деревах, кущах, ліанах росло безліч їстівних плодів, серед них бігали, повзали, літали різні тварини. Проблем з харчуванням не було. У двох днях шляху від будівлі з нашими дверима ми виявили залишки стародавнього міста. Будинки зі склопластику і бетону були напівзруйнованими, в них оселилися тварини, людей ніде не було.
   - Може, повернемося на сходи і спустимося на кілька століть назад? - Запитала Гала.
   - Навіщо? Щоб пожити кілька років з людьми, знаючи, що вони скоро загинуть?
   - А що ж нам робити?
   - Заснувати нову цивілізацію. Нашу, земну.
   Ми спустилися на кілька сходинок по гвинтових сходах туди, де людство вже зникло, але техніка ще була справною. Взяли вантажний електромобіль, завантажили його деякими предметами першої необхідності і поїхали по прямій дорозі в напрямку північного полюса, ближче до океану. По дорозі ми заїжджали то в одне, то в інше місто, іноді навіть жили в будівлях, які збереглися.
   Коли ми дісталися до приморського міста, зрозуміли, що Гала вагітна. Я вже був готовий, але для Гали поява десяти крихітних немовлят, які з перших хвилин життя вже могли повзати навкарачки, стало повною несподіванкою. Переловивши всіх новонароджених і посадивши їх за пластикову перегородку, ми стали займатися їхнім вихованням. Місто виявився не зруйнованим і цілком придатним для життя, навколо нього росли прекрасні вічнозелені ліси, повні фруктів, овочів і дичини. У двох кілометрах від міста протікала річка. Погода тут була приємною - днем близько двадцяти п'яти градусів, вночі - не нижче вісімнадцяти. Ночами з моря набігали хмари і йшов дощ. Вдень вітер з материка відганяв їх назад і знову світило сонце. Гвинтові сходи змінили наші ДНК, тому, думаю, ми заселимо Яйце людьми досить швидко, щоб облаштувати тут нову цивілізацію...
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"