Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Тесла

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Чи існує на орбіті Землі планета-антипод, що ховається за Сонцем? Перевірити цю гіпотезу вирішує мільярдер з необмеженими науковими і технічними можливостями, споряджаючи ксмічну експедицію...

  
  ТЕСЛА
  ПОВІСТЬ
  (1 березеня 2019 року)
  
  * 1 *
   З самого ранку я відчувала, що за мною хтось стежить. "З якої це радості? Я що - шпигун якийсь, або олігарх, або в якійсь секретній установі працюю? Так ні ж, пишу собі потихеньку, нікого не чіпаю, нічого не знаю..." Я зупинилася біля вітрини і поправила волосся перед своїм відображенням. Нікого підозрілого не помітила, але відчуття стеження нікуди не поділося. "А може, це якийсь таємно закоханий шанувальник?.. Ой, а якщо це маніяк?!!!" У мене пробіг мороз по шкірі, я сторожко озирнулася, втягнула голову в плечі і прискореним кроком пішла далі.
   Навколо туди-сюди нескінченним потоком снували люди, по дорозі одна за одною мчали машини. "Свідків забагато" - подумала я - "Тут мене вбивати ніхто не буде". Я уповільнила темп і трохи розслабилася. "А може, у мене просто шизофренія? Манія переслідування? На грунті бурхливої фантазії..."
   Я зайшла в магазин і купила пачку сардельок. Але мозок вже ніяк не міг залишатися спокійним і старанно фотографував усіх перехожих, що стояли в черзі, швидко проходили повз або проїжджали на повільній швидкості. "От і перевірю, хто попадається всюди і завжди. Хоча, може, це звичайний маршрут для звичайних людей, як і для мене..."
   Вдома почуття стеження пропало, і я навіть накидала кістяк детективного оповідання. А вранці, щойно я вийшла з дому, все почалося спочатку. Тепер я впізнавала багатьох перехожих, пасажирів у маршрутці, продавчинь у магазинах... Люди перестали бути безликими. Дехто траплялися мені тільки на вулиці, інші - і на вулиці, і в маршрутці, треті - в магазині або в бібліотеці. І тільки один довготелесий хлопець в насунутій на очі кепці опинявся всюди. Щоб відкинути випадкові збіги, я вирішила помотатися по всьому місту. Зайшла в музей - хлопець був і там, зайшла в ломбард, прилаштувалася в кінець короткої черги, майже дійшла до прилавка, і тут він увійшов. Я, зробивши вигляд, що передумала, махнула рукою і вийшла назовні.
   Неподалік до зупинки під'їжджав тролейбус, і я кинулася за ним. Стрибнувши на підніжку і озирнувшись, я побачила, як хлопець ловить таксі. Таксі їхало за автобусом кілька зупинок, потім пішло на обгін і я втратила його з поля зору. На наступній зупинці я вирішила вийти.
   Цей район міста був мені не знайомий, тому я просто пішла уздовж вулиці. Хлопець вискочив з-за рогу, мало не зіткнувшись зі мною. Його здивовані очі на мить розгублено блиснули з-під козирка кепки і відразу ж сховалися. Тепер я була впевнена, що він за мною стежить. Зупинивши першу-ліпшу машину, я поїхала додому.
   Хлопець сидів на лавці дворового дитячого майданчика і, здавалося, бездумно слухав музику в навушниках. "Ну все! Пора це припинити!" - я розплатилася, подякувала водієві, рішуче грюкнула дверима і попрямувала до хлопця.
   - Привіт! - Я поставила руки в боки. - Чим займаєшся?
   - Та так... Сиджу... - Хлопець від несподіванки схопився і зам'явся.
   - Угу. Сидиш, нікого не чіпаєш... - Я постаралася вкласти в свій голос якомога більше сарказму. - Втомився, напевно, по всьому місту мотатися?
   - Та я... З чого ви взяли?.. Я просто...
   - Ти просто за мною стежив! - Тоном, що не терпить заперечень, відрізала я. - Зізнавайся, що тобі треба?
   Тут у нього в кишені задзеленчав мобільник. Хлопець приклав його до вуха і через пару секунд простягнув мені:
   - Це вас.
   - Як мене? - Розгубилася я. - Чому?
   - Галина? - Почувся чоловічий голос у трубці. - Коли ви помітили наше стеження?
   - Вчора, з самого ранку. А для чого...
   - А ми почали позавчора ввечері! - Весело розсміявся голос. - Давайте я вам все поясню при зустрічі. Ви не надто зайняті завтра вдень, годинки так... о третій?
   - У мене завжди є чим зайнятися! - Гордо скинула я голову. - Я, між іншим, вчора новий детектив почала!
   - Читати чи писати? - Весело запитав мобільник.
   - Чукча не читач, чукча письменник! - Словами з анекдоту відповіла я. - Отже, якщо ви просто хочете поговорити...
   - Не просто. У мене є до вас фантастична пропозиція, від якої ви навряд чи захочете відмовитися. - Слово "фантастична" голос виділив так, що у мене одразу ж побігли мурашки по шкірі від нестримної цікавості.
   - Ну, якщо подумати... я б могла зробити перерву в своїй роботі саме о третій годині.
   - Чудово! Я буду чекати вас у кафе "Буржуй"!
   - А як я вас впізнаю?
   - А вам і не треба мене впізнавати, я сам вас впізнаю! - І в трубці пібікнуло.
  
  * 2 *
   Мій новий знайомий виявився показним чоловіком десь під сорок, з темно русявим волоссям, яке трохи почало сивіти на скронях. Чимось його зовнішність здалася мені знайомою, але...
   Щойно я з"явилася на порозі кафе, він одразу ж схопився з-за столика і замахав мені руками.
   - Галина! Сюди! - Підбіг до мене, провів до столика, відсунув стілець і допоміг сісти. - Я вже зробив замовлення, щоб часу даремно не втрачати.
   Стіл уже був повністю сервірований до обіду. У горщиках пахтів борщ, в тарілочках апетитно рясніли салати, під серветкою ховалися пампушки з часником, у чашках вистигав чай...
   - А раптом я чогось не їм... - Почала було я.
   - Я все про вас знаю! Ви терпіти не можете жилки і хрящі, у вас алергія на раків і сиру рибу, чай ви п'єте охолодженим, а шоколадом та солодощами навіть зловживаєте.
   - ...?
   - Не дивуйтеся, я наводив про вас довідки.
   - І чим же я могла вас зацікавити? Я ж не якась супер-пупер красуня...
   - Ваші зовнішні дані мене цікавлять найменше. Хоча ви і не позбавлені деякої привабливості. Але... Я хочу запропонувати вам політ у космос!
   - Ов-ва! - Від несподіванки я мало не вдавилася. - Знайшли космонавта! Я ж навіть до тренажерного залу не ходжу, хоча люблю гуляти пішки і плавати. Але цього...
   - Цього цілком достатньо!
   - А ви, бува, не...
   - Не божевільний! Вибачте, забув вам представитися, я - Роман Ахмутін.
   - Ов-ва! - Знову вигукнула я від несподіванки.
   Тепер я зрозуміла, чому він здався мені знайомим - я багато разів бачила його по телевізору. Ще б пак! Роман Ахмутін вважався найбагатшою людиною не тільки в Україні, а й в усьому світі! І чому цей найкрутіший мільярдер Землі раптом зупинив на мені свою увагу? В голові ніщо не стикувалося. Думки, в умовах незрозумілостей, вирішили піти з моєї голови, залишивши дах трохи зсунутим. З абсолютно порожньою головою я просто в цю голову їла, ложку за ложкою відправляючи наваристий борщ до рота. Через пару хвилин я почала відзначати його смакові якості.
   Не пам'ятаю, як саме відбувався наш подальший діалог, але опинившись ввечері вдома, я, вже лежачи у ліжку, змогла оцінити інформацію, що надійшла до мозку.
   Найбагатша людина планети, Роман Ахмутін, маючи практично необмежені фінансові можливості, захоплювався наукою. Я і раніше чула, що він фінансував то одні, то інші наукові дослідження, технічні проекти, вкладав гроші в нові розробки. Але, виявляється, у нього був навіть власний науково-дослідницький фізико-астрономічний інститут. Причому засекречений.
   Викупивши частину природного заповідника в Карпатах, в одній з нікому не відомих розгалужених печер він облаштував науковий центр з найсучаснішим обладнанням, з лабораторіями і виробничими цехами, з власним аеродромом і обсерваторією. На нього працювали найвидатніші вчені планети, роблячи відкриття у найрізноманітніших областях науки і техніки.
   Деякий час тому, на одному з блошиних ринків Європи йому попався раніше невідомий автограф Ніколи Тесли, розшифровкою якого зайнялися кращі фахівці. З цього рукопису Роман дізнався дещо несподіване про Тунгуський метеорит.
   Тунгуський вибух стався 30 липня 1908 року в результаті якихось експериментів Тесли, які пішли не зовсім так, як він розраховував. Вибравши для експерименту мало заселені простори Сибіру, Теслі вдалося представити свій спрямований вибух, як падіння великого метеорита. І хоча до громадськості доходили деякі відгомони причетності Ніколи Тесли до цієї події, вони були на рівні чуток і гіпотез, не більше.
   У знайденому Романом Ахмутіним рукописі Тесла проводив розрахунки наслідків цього вибуху і дійшов висновку, що вибух був лише побічним незначним ефектом набагато більшої і значущої у космічних масштабах події. Виходило, що Тесла створив 3D-копію всієї нашої планети...
   Згідно з розрахунками, нова Копі-Земля повинна була бути відкинута по земній орбіті на протилежну сторону по відношенню до Сонця. Поки наші ракети і супутники не виходили за межі земної орбіти, підтвердити або спростувати цю версію не вдавалося. Не чекаючи польотів до Марса, з якого вся картина могла б прояснитися, Роман Ахмутін вирішив спорядити експедицію до Копі-Землі.
   - Ух ти! - Не втримала я подиву. - А якщо це не правда, якщо планета не існує?
   - От моя експедиція і дасть відповідь! Результати цієї експедиції повинні прояснити: а) чи існує в дійсності планета-антипод; б) якщо існує, то створена вона, як копія Землі, або є природною планетою; в) чи існує на ній життя.
   - Це скільки ж часу доведеться летіти!... - Я почала подумки підраховувати. - Середній діаметр орбіти Землі приблизно 151 млн кілометрів... До протилежного кінця по орбіті близько 235 мільйонів... Швидкість Землі - 14,89 км/сек... Якщо летіти їй назустріч з другою космічною швидкістю - 11,2 км/сек, знадобиться... більше 104 діб! Це ж майже три з половиною місяця!
   - Летіти будемо на п'ятій. - Вклинився в мої розрахунки Ахмутін.
   - Нічого собі! А хіба є такі ракети?
   - У мене є.
   - Тоді... П'ята - 43,6 км/сек... Знадобиться 46,5 діб, трохи більше півтора місяця!
   - Не так вже й багато, правда?
   - Це дивлячись з ким летіти. - Спробувала я пожартувати. - Якщо самій, то може здатися вічністю.
   - Експедиція розрахована на шість чоловік. Але я попередньо розшукав двадцять - познайомитеся, попрацюєте разом, подивитеся, з ким краще взаємозв'язок... Потім з двадцяти я оберу шість. Може, ви й не полетите.
   - Як це я не полечу?! - Обурився у мені авантюрист. - Я ж... А кого ви ще відібрали?
   - Психологів, лінгвістів, інженерів, мрійників, фізиків, геологів, антропологів...
   - А до чого тут я?
   - Взагалі-то я захоплююся фантастикою, і якось натрапив на ваші книги. По-перше, ви мрійниця, а по-друге, мої фахівці - психологи та соціологи - вважають, що у вас дуже сильно розвинена підсвідомість. Ви, випадково поговоривши пару хвилин з людиною, можете в своїх оповіданнях дати їй дуже глибоку психологічну характеристику. Проходячи просто по вулиці, потім, інтуїтивно передбачаючи, описуєте в творах такі події, про які ніхто б не здогадався.
   - Правда? Я і не знала...
   - Правда-правда, ми перевіряли.
   - Ну і?..
   - Так от, командир корабля буде вести фактичний щоденник. Бортові комп'ютери і відеокамери будуть все фіксувати. А ви зі своєю інтуїцією будете писати оповідання. Так, як ви пишете зазвичай. Це дасть нам додаткову інтуїтивну інформацію.
   - Отак летіти, нічого не робити, а тільки писати для свого задоволення?
   - Так. І отримати за це три мільйони.
   - Гривень або доларів? Хоча, яка різниця, я таку суму хоч так, хоч так уявити не можу.
   - В доларах. Причому один мільйон ви отримаєте одразу, щойно буде сформована команда, а два - після повернення на Землю.
   - Якщо повернемося...
   - Навіть якщо не повернетесь, їх отримають ваші близькі. Якщо, звичайно, ви полетите.
   - Саме я точно полечу! Я з усіма можу ужитися! Я знаєте, яка!...
   - От і перевіримо на базі. Вам потрібен час для роздумів?
   - А що тут думати? Тут летіти треба! - Я аж підскочила, ніби збиралася летіти просто зараз.
   - От і чудово. У неділю ввечері за вами на шкільний стадіон прилетить мій вертоліт, будьте готові. Тільки поки нікому не кажіть всієї правди. Скажіть, що їдете відпочивати. Поживете, мовляв, місяць у Карпатах, а там видно буде...
   Все це я прокручувала в своїй голові до самого ранку, то зриваючись з ліжка, то бігаючи по кімнаті, то знову накриваючись з головою ковдрою. До неділі залишалося цілих три дні - з глузду з'їхати! "А раптом мене не відберуть?.. А раптом я сама злякаюсь?.. А раптом там щось станеться, і я не повернуся .. А раптом там живуть інопланетяни?.."
   Вранці я повідомила батьків, що знайомі запропонували мені пожити місяць у Карпатах.
   - А що ти там будеш робити цілий місяць? - Не відкладаючи газети, запитав тато.
   - Милуватися природою, гуляти, відпочивати, писати...
   - І все безкоштовно? - Не повірила мама.
   - У родичів моїх знайомих там свій будинок. Вони їдуть на місяць за кордон - чи то до Каліфорнії, то чи в Мексику, точно не пам'ятаю. - Натхненно почала заливати я. - А за будинком дивитися нікому. Знайомі можуть поїхати лише на тиждень, от і запропонували мені... Поїдемо разом, а потім вони повернуться, а я залишуся.
   - Ой, авантюристка! - Вигукнула мама. - А якщо грабіжники?
   - А якщо ні?
   - Нехай їде. - Папа рішуче згорнув газету і відклав її у бік. - Вже доросла, як-не-як тридцять другий рік! Може, з кимось там познайомиться...
   - Ти ще в космос її відправ, щоб з кимось познайомилася! - Вигукнула мама.
   Я аж вушка притисла від її несподіваної проникливості.
   - Та ні, я на Землі собі пару знайду. - Якось не дуже переконливо поспішила я ухилитися від космосу і пішла збирати речі.
  
  * 3 *
   Вертоліт сів на великий бетонований майданчик, розташований високо в горах. Невеликий хутірець у Карпатах, що складався з десяти акуратних двоповерхових будиночків, нічим не відрізнявся від сучасного альпійського курорту, які я бачила на картинках у журналах. Посипані галькою доріжки, акуратні газони вздовж них. Нові будиночки з усіма зручностями двома вуличками сходилися до невеликого майданчику, що упирався у майже прямовисну скелясту гору, зверху порослу віковими смереками. Просто до скелі прилаштувалася більш велика будівля - ресторан і адміністрація. На перший погляд. Насправді за цією будівлею знаходився вхід до величезної системи печер, перетворених на науково-дослідний інститут з секретними лабораторіями і виробництвами.
   Просто у ресторані, після обіду, для нас провели вступний інструктаж.
   - Отже, вітаю вас на дослідницькій базі "Смерека"! - Звернувся до нас сухорлявий дядечко років під сорок. - Звуть мене Віктор, я буду вашим тренером-куратором. З усіх питань ви повинні звертатися саме до мене. А тепер ми познайомимося: ніяких прізвищ, лише імена!
   Відзначивши, що Галина була тільки одна, інших імен я не запам'ятала. Нам видали роздруковані розклади на тиждень і відправили до будиночків.
   Розселивши двадцять чоловік по двоє в будиночку, для нас провели невелику екскурсію по території і печері. Чисто поверхневу. Коли я спробувала сунути ніс трохи глибше, мене тихесенько по ньому клацнули, сказавши, що далі у нас немає допуску.
   Весь цей місяць був схожий на відпочинок у санаторії. З нами проводили психологічні тренінги, робили медичні виміри, влаштовували спортивні змагання, читали пізнавальні лекції про космос і про гіпотези існування планети на протилежному боці земної орбіти. Нам був дозволений допуск до бібліотеки і до комп'ютерів, інформацію дозволялося добувати будь-яку, було б бажання. У вільний час ми гуляли, спілкувалися, розважалися - для цього нам влаштовували дискотеки, екскурсії в гори, вечори запитань і відповідей. Годували смачно і вишукано. Ніяких вилазок в цивілізацію не допускалось. Повна ізоляція від решти світу.
   Я почала описувати все, що відбувається, у новому творі, який поки назвала "Орбіта". Поступово, у міру знайомства, навколо мене (чи то я влилася у неї) сформувалася група з семи осіб, яким перебувати разом було завжди приємно і цікаво, - троє чоловіків і чотири жінки: Галина, Світлана, Лариса, Наталя, Сергій, Андрій та Михайло. Майже так само сформувалися ще дві групи.
   Вже за тиждень я переселилася зі своєї хатинки, в якій опинилася з великою і гучної вчителькою фізики Варварою, до будиночка Світлани, яка весь час радісно світилася і була більш спокійною, теж фізички, але з ВНЗ. Подібним чином перетасувалися й інші. Наша сімка зайняла три будиночка на околиці хутора - в двох по двоє оселилися Свєта і я, Наташа і Лариса, а троє чоловіків зайняли ще один будиночок. Наші хатинки розташовувалися трикутником: два жіночих - на одній стороні газону, чоловічий - на інший. Травень поступово перетворювався на літо, і ми часто сиділи просто на траві, знайомлячи приятелів з цікавими моментами свого життя і роботи.
   Наташа, мініатюрна брюнетка двадцяти семи років, з короткою, майже хлопчачою стрижкою і пацанськими замашками, виявилася антропологом, нещодавно захистила дисертацію про паралельне існування в давні часи декількох видів доісторичних людей. Вона постійно розповідала щось цікаве про неандертальців і еректусів, флоренсів і денисовців.
   Сергій, тридцятирічний високий і статний хлопець з манерами аристократа, був завжди акуратним і випрасуваним, чим би ми не займалися. Ось ми разом копаємо ямки, висаджуючи дерева, у пилюці, у бруді, розхристані, а він - як модель на подіумі, хоча працював нарівні з усіма. Психолог і лінгвіст, він вільно володів п'ятьма мовами, крім російської та української. Мені дуже сподобалося, як він майже непомітно міг керувати ситуаціями, які іноді у нас виникали.
   Лариса, двадцяти шести річна руда хохотушка, була соціологом і істориком, яка більш глибоко спеціалізувалася на Новітній історії. Свої розповіді вона зазвичай починала словами: "А ви знаєте, що б сталося, якби Ленін не виступив на броньовику?..." або "А ви знаєте, що б сталося, якби Гітлера підстрелили на Першій Світовій?..." І починала будувати абсолютно нові гіпотези історії.
   Михайло, не дивлячись на вже солідний вік - тридцять дев'ять років (!) - любив романтику і пісні біля багаття. Худий і жилавий, він тільки недавно повернувся з геологічної експедиції, не встигнувши навіть збрити чорну, як смола, бороду, в якій вже яскраво світилися окремі срібні нитки, і тому був схожий на билинного співця. Найбільше в житті його цікавили сліди глобальних катастроф, які він відшукував у надрах Землі. По цих слідах він писав древню історію: як виверження вулканів впливало на клімат, флору і фауну; як переміщення літосферних плит змінювало вигляд земних континентів і морів; як землетруси знищували цілі види тварин. За що б він не брався, все у нього виходило. Здавалося, не було в усьому світі справи, яку б він не міг зробити.
   Свєта, блондинка з довгими, до пояса, розпущеними локонами, в тридцять п'ять років вже була доктором фізичних наук. Вона займалася лазерами, астрономією і чорними дірами. Від неї я дізналася, що, виявляється, на рівні мікрочастинок вже можливі переміщення в часі і в просторі.
   Андрій був старший за мене всього на три місяці, тобто йому виповнився тридцять один рік і сім місяців. Середнього зросту, нормальної статури, звичайна русява стрижка... Нічого примітного. Незвичайними були тільки його яскраво блакитні очі. Він виявився медиком, хоча виріс у родині антропологів, а тому непогано розбирався і в цій галузі.
   Я, Галина. У тридцять один рік, маючи за спиною вищі інженерну і педагогічну освіти, я от вже як з півроку звільнилася зі школи і весь час віддаю фантазіям і письменництву. Виглядаю я років на двадцять п'ять, густе русяве волосся заплітаю у довгу, нижче пояса косу. Живу з батьками, які взагалі вважають мене ще дитиною.
   І всі ми просто обожнювали фантастику! Будь-яку!! Були б якісь незвичайні ідеї і привід для польоту думок!!!
   На третьому тижні перебування на базі "Смерека" наші ряди почали рідшати. Кожного дня від"їжджало по дві-три людини, поки, зрештою, до кінця місяця не залишилося тільки шестеро - вся наша сімка, крім Наташі.
   - Команда відібрана, ви тепер є членами екіпажу науково-дослідного корабля "Тесла-1" і скоро почнете готуватися до польоту! - Повідомив нам тренер-куратор. - А поки йдіть, збирайте речі!
   - Як збирати речі? - Змахуючи віями як справжня блондинка, запитала Свєта. - Хіба ми полетимо не в комбінезонах або скафандрах?
   - Збирайте речі додому! - Увійшов до зали ресторану Ахмутін. - Я вам даю два місяці відпустки для вирішення всіх необхідних питань. А це вам! - І він роздав нам пластикові банківські картки. - Картки безіменні, пінкоди я вивів на ваші мобілки. Приїдете додому, можете поміняти. На кожній картці, як і домовлялися, по мільйону доларів.
   - Ф"юіть! - Присвиснув Михайло і його гітара, голосно дзенькнув струнами, впала на підлогу.
  * 4 *
   Два місяці пролетіли дуже швидко. За цей час я встигла купити батькам, які недавно вийшли на пенсію, невеликий будиночок з усіма зручностями під Одесою, змоталася з ними на відпочинок у Чорногорію, попрощалася з усіма приятелями і знайомими, сказавши, що їду на рік у закордонне відрядження, кудись на Тибет. Батькам, до речі, навішали на вуха те ж саме, але більш докладно.
   Нарешті, в середині серпня, віддавши мамі картку із залишком грошей, я на поїзді поїхала до Львова. Там, просто з вокзалу, нас уже всіх шістьох забрав спеціальний автобус і відвіз до "Смереки".
   І почалася справжня підготовка. Ми бігали, стрибали і плавали, водили машини, вертольоти і літаки, стрибали з парашутом і пірнали з аквалангом, танцювали бальні танці і займалися рукопашними єдиноборствами. Ми тісніше знайомилися з історією, геологією, медициною, антропологією, астрономією, фізикою, культурологією, психологією і безліччю інших наук. Ми вивчали роботи Ніколи Тесли і розраховували орбіти планет Сонячної Системи. Ми тренувалися на макетах космольотів і навіть вилітали на земну орбіту, відчуваючи на собі всі принади невагомості... І все це по 12-14 годин на день, в такому шаленому темпі, що добираючись до ліжка, відразу ж вирубалися.
   Останні кілька днів ми жили в міні-каютах космічного корабля, встановленого у підземній шахті. Потрапити на корабель можна було тільки печерним коридором, тому зовнішніх розмірів його роздивитися було неможливо. Наші приміщення складалися з округлої рубки-кают-кампанії в носі корабля з круглою діркою в підлозі. Ширина кільця підлоги від дірки до стінок корабля була приблизно три метри. По цьому кільцю були розставлені крісла і диванчики, комп'ютери і панелі управління, автоматична кухня-їдальня і кілька тренажерів.
   Через дірку в підлозі можна було потрапити в центральний коридор, який зараз виглядав як колодязь діаметром близько двох метрів. Навколо коридору, розташовувалися входи в міні-каюти - спочатку два навпроти один одного, через два метри ще два, але вже в перпендикулярному напрямку, і через два метри знову два, в такому ж положенні, як і перші. Обстановка в каютах була більш ніж мінімалістичною: полка-ліжко, комп'ютерний екран на стіні, висувний ящик-комод під полицею. Всі зручності: душ і туалет - у кінці шестиметрового коридору.
   За житловою секцією, кажуть, розміщувалася складська, а далі - паливні баки і ступені, що мали відстрілюватися.
   Двадцять другого жовтня тренер-куратор зібрав нас в залі ресторану.
   - Вітаю! - Повідомив він. - Ваші тренування закінчені. Три дня вам дається на відпочинок, а двадцять п'ятого ввечері ви вилітаєте.
   - Ух! - Вирвалося у нас всіх майже одночасно.
   Три дні пройшли на повному розслабоні. Нам дозволили зв'язатися з рідними і попрощатися.
   - Мамо, тату, привіт! - Закричала я, як тільки побачила на екрані батьків.
   - Як ти там? Чи не занадто багато працюєш? Годують нормально? - Почала сипати питаннями мама.
   - Та все у неї нормально! - За мене відповів тато. - Засмагла, бадьора, весела, навіть ніби подорослішала.
   - Так, усе в порядку, роботи багато, але дуже цікаво! Зв'язок там поганий, тому говорити не виходило. А сьогодні нас вивезли на екскурсію до великого міста і я знайшла інтернет-кафе. Ви там як?
   - Нормально, вже повністю обжилися на новому місці. Кожного дня прогулюємося берегом. - Докладно звітував тато. - Дме сильний вітер, море штормить, вода холодна...
   - Проте повітря! - Вклинилася мама. Учора отримали від тебе путівки до Єгипту, навіть не очікували, що в листопаді знову опинимося на теплому морі.
   - По вечорах ми читаємо, дивимося телевізор - вбираємо всю красу пенсійного життя.
   - А в тебе як, море є? - Це знову мама.
   - Ні, моря немає, проте є гірська річка і чудове озеро. - Почала я прикрашати місцевий гірський струмок і озерце-калюжу на тибетський пейзаж. Я плаваю майже кожен день (а це правда, тільки плавали ми в басейні, вирубаному глибоко у печері). У нас тут ростуть такі екзотичні фрукти, багато з яких я навіть не знаю, як називаються, я їх майже всі перепробувала! (І це правда, тільки фрукти нам доставляють літаки Романа Ахмутіна).
   Ми ще трохи поговорили, я попрощалася, сказавши, що приблизно півроку зв'язку у нас, напевно, не буде, але що я буду надсилати їм гроші і путівки. Вони все життя мріяли подорожувати, та так і не змогли, і ось на пенсії, нарешті, зможуть побачити світ. Путівки я купила заздалегідь, розпорядившись посилати їх по мірі наближення дати від'їзду.
   О восьмій вечора двадцять п'ятого жовтня Роман Ахмутін провів для нас останній інструктаж. Капітаном "Тесли-1" призначили Світлану, її заступником - Сергія. Обов'язки медика взяв на себе Андрій, а побутові питання - Лариса. Михайло міг бути помічником для всіх і в будь-якій сфері. І я... фантазерка і мрійниця, у якій, до того ж, руки росли не з того місця.
   Тренер-куратор Віктор коментував комп'ютерний мультик, який демонструвався на великому екрані:
   - Якщо дивитися від Полярної зірки, Земля крутиться навколо Сонця проти годинникової стрілки. Ви полетите за годинниковою. Отже, відірвавшись від Землі на п'ятій космічній швидкості, "Тесла-1" і Земля будуть летіти в різні боки, поступово наближаючись по орбіті одна до одної. Якщо ніякої іншої планети на цій орбіті не існує, то ваш політ триватиме максимум три місяці і один тиждень, якщо точніше - приблизно 93 доби, і ви знову зустрінетеся з Землею. Якщо планета-антипод існує, то ви вийдете на її орбіту через сорок шість з половиною діб, тобто через місяць і 16 днів.
   Для її вивчення ми даємо вам мінімум місяць, якщо вона виявиться порожнім каменем, і максимум три місяці, якщо на ній є життя. Все одно яке: люди, тварини, бактерії - що завгодно. Потім ви злітаєте і знову летите в колишньому напрямі назустріч Землі. Що б ви не виявили на Двійнику, подальшим його вивченням буде займатися інша експедиція. Ваше завдання - повернутися живими...
  
  * 5 *
   Антиперевантажувальні крісла-ліжанки, великі скафандри, заповнені стабілізуючою рідиною, і випиті за годину до старту, спеціально-розроблені в скельних лабораторіях, препарати зробили старт майже комфортним. Чи то вічність, то чи мить, мене вдавлювало в тугу темряву, а потім настала невагомість.
   - Натисніть червону кнопку у себе на животі. - Пролунав голос у навушниках.
   Я обережно підняла руку і раніше відпрацьованим рухом натиснула кнопку. Скафандр розкрився і з нього великими краплями, схожими на величезні мильні бульбашки, почала випливати стабілізуюча рідина.
   - Тепер можна відстебнутися від крісла і звільнитися від скафандра. - Дозволив голос.
   Поки я вибиралася зі скафандра, краплі розпливлися по всій каюті, деякі почали збиратися в одну велику. Слідуючи інструкції, я зібрала рідину, яка вела себе як ртуть, в спеціальну ємність. Натиснувши кнопку, перетворила крісло на полку-ліжко і прибрала ємність з рідиною в ящик під ліжком.
   - Приготуйтеся, починаю гравітаційну розкрутку! - Знову прозвучало в навушнику.
   Весь житловий корпус був влаштований так, що обертався навколо осі центрального коридору. Гравітація, яка при цьому створювалася, була слабкою, та все ж дозволяла відчувати себе більш комфортно. Причому в коридорі й рубці-кают-кампанії невагомість зберігалася.
   Пару хвилин запаморочення і я відчула себе цілком нормально, приблизно як після "Американських гірок".
   Слабка гравітація давала можливість орієнтуватися в просторі, але важила я тут разів у десять менше, ніж на Землі, тобто всього близько п'яти кілограмів.
   - Прошу всіх зібратися у рубці! - Наказав голос.
   У стіні відкрився овальний прохід, я визирнула у нього і виплила в невагомість коридору. Виявляється, двері-проходи відкривалися у нас не одночасно, а послідовно, тому ніякого стовпотворіння не відбулося. Ми випливали через отвір у підлозі в рубку, відпливали в сторону, і там знову починала діяти слабка гравітація.
   - Приготуватися до розгортання сонячних батарей! В ілюмінатори поки не дивитися - все можна побачити на моніторах!
   "Які ілюмінатори?!" - Покрутила я головою на всі боки. - "Тут же немає ніяких ілюмінаторів!"
   На екрані монітора почав демонструватися комп'ютерний мультик: ось йдуть кадри зльоту ракети, виходу її за орбіту Землі, відстрілу відпрацьованої ступені... "Який великий шматок сміття ми створили!" - промайнуло у мене в голові - "Але ж таких ракет за рік вилітає по одній-дві штуки... А супутники?! Скоро зовсім не буде місця для кораблів. Доведеться виводити на орбіту космічних сміттярів, щоб все це збирали і... куди? Треба побудувати орбітальний переробний завод. А з переробленого металу, тут же, на орбіті виготовляти модулі для космічних станцій і для кораблів, які будуть стартувати не з Землі, а з орбіти..." - і моя фантазія почала створювати нове оповідання під робочою назвою "Сміттярі".
   У цей час посеред космосу з'явилося збільшене зображення нашого корабля - величезна сигара з заокругленим кінцем. Раптом цей кінець почав розкриватися, як бутон квітки: спочатку шість верхніх пелюсток, потім ще шість, що були під першими. Пелюстки розташувалися величезною парасолькою навколо тіла сигари, а потім стали повертатися під кутом так, щоб отримувати якомога більше сонячного світла. Наша рубка опинилася неначе під скляним куполом, крізь який стало видно зірки.
   Я знала, що до Сонця ми були повернені боком. Але його видно не було - попереду яскраво-чорне небо з зірками, ближче до підлоги кают-кампанії - сірий серпанок, створений обертавшимся з шаленою швидкістю навколо нас Сонцем. "Ой, ні! Це ми обертаємося!... Хоча, яка різниця? Добре, що у нас немає бічних ілюмінаторів!" - подумала я - "Інакше б голова закрутилася... Хоча, при такій швидкості обертання, напевно, нічого б не було помітно..."
   На зв'язок вийшов Роман Ахмутін, повідомив, що всі прилади працюють нормально, "Тесла-1" вийшла строго по розрахованих параметрах, рухається по потрібній орбіті із заданою швидкістю, за всім стежать комп'ютери і ми можемо розслабитися на найближчі півтора місяці й насолоджуватися польотом.
   Ну, ми і розслабилися. То грали, то займалися на тренажерах, то переглядали фільми, то читали, то писали... Але найбільше, звичайно ж, спілкувалися. Тож не дивно, що спілкуючись в такому тісному колі, ми незабаром поділилися на пари. Михайло підкотив до Свєти вже на третій день польоту, і вони стали час від часу усамітнюватися. Сергій з Ларисою вже через тиждень стали все частіше знаходити привід для спільної роботи і спільного відпочинку. Ну а ми з Андрієм, залишаючись поза їх парами, якось так непомітно, теж стали все більше часу проводити разом.
   Смішно, але виявилося, що у нас з ним дуже багато спільного. По-перше, в обох густе золотисто-русяве волосся і яскраво блакитні очі. По-друге, ми обидва любимо фантазувати з будь-якого приводу, тільки я з цих фантазій роблю оповідання та повісті, а він не знаходив для цього часу. Разом з ним ми закінчили розпочате мною ще на землі детективне оповідання "Маніяк", написали пригодницьку повість "Космічні сміттярі" і працювали над повістю "Орбіта", вигадуючи найнеймовірніші фантастичні пригоди, які начебто з нами відбувалися. А по-третє, у нас навіть почерк виявився майже однаковим! А як він цілувався!!! У мене, правда, в цій сфері не було великого досвіду, але голова від його поцілунків йшла обертом і я забувала про все на світі. Може, це і є любов? До кінця місяця ми, за прикладом інших, вже усамітнювалися то в моїй, то в його каюті...
   Приблизно через місяць після старту, серед зірок, видимих крізь купол, стала вгадуватися Планета. У міру наближення, вона все більше і більше ставала схожою на Землю. І навколо неї обертався один Місяць! На сорок сьому добу польоту ми, знизивши швидкість гальмівними двигунами до першої космічної, вийшли на навколопланетну орбіту і заглушили двигуни. Всі материки і океани на планеті були точнісінько такими ж, як на Землі. Не залишалося ніяких сумнівів - ця планета була копією Землі разом з її супутником Місяцем. За бажанням Романа Ахмутіна, копію Землі ми назвали Тесла.
   Весь навколотеслянський космічний простір був абсолютно чистим: ні уламків ракет, ні штучних супутників. Мабуть, у космос тесляни ще не вийшли, хоча електричне освітлення, де рідше, де густіше, спостерігалося по всій планеті.
   Покружлявши пару днів над планетою і розкидавши над нею рій супутників для забезпечення зв'язку, ми стали готуватися до посадки.
  * 6 *
   Приземлитися вирішили у Карпатах, неподалік від того місця де на Землі розташовувалися печери бази "Смерека". Зараз наш корабель, який став коротшим завдяки відстрілу відпрацьованої при старті з Землі ступені, мав в довжину близько п'ятдесяти чотирьох метрів. Два з половиною метри - висота купола кают-кампанії, шість метрів - житлові каюти, чотири метри - електро-магнітний обертальний пристрій для створення гравітації в каютах, дванадцять з половиною метрів - господарсько-вантажний відсік і близько двадцяти метрів - ступень, яку ми повинні будемо відстрілити після виходу на зворотню траєкторію. Перегородки між секціями, дно і пелюстки, що закривають купол, подовжували наш корабель ще на дев'ять метрів.
   Визначивши з орбіти найменш освітлену електрикою ділянку ближче до Карпат, ми знову вбралися в антиперевантажувальні скафандри і включили програму посадки. Пелюстки "квітки" прикрили купол, захистивши його від розігріву під час спуску, включилися охолоджуючі агрегати, заробили гальмівні двигуни...
   Чи то вічність, чи то миттєвість, мене вдавлювало в тугу темряву, а потім розлилася стабільна тяжкість. Цілком земне тяжіння тепер здавалося неймовірним.
   - Натисніть червону кнопку у себе на животі. - Пролунав голос у навушниках.
   Я насилу підняла руку і обережно натиснула кнопку. Скафандр розкрився, і з нього прямо в крісло хлюпнула стабілізуюча рідина. Добре, що крісло мало піддон, в який вона збігла, не потрапивши на підлогу каюти.
   - Тепер можна відстебнутися від крісла і звільнитися від скафандра. -Дозволив голос.
   Я насилу вибралася зі скафандра, зібрала рідину в ємність для зберігання і прибрала її в ящик під полицею-ліжком, на яку перетворилося крісло. Рухатися було важко. І це незважаючи на те, що ми з Андрієм по кілька годин на добу проводили на тренажерах.
   - Усім зібратися в кают-кампанії! - Розпорядився автоматичний голос.
   Я хотіла звично пірнути у коридор, але не тут-то було! Невагомості вже не було. Коридор ракети, яка завдяки посадковим двигунів сіла на грунт вертикально, знову перетворився на колодязь. У кают-компанію треба було підніматися по скобах, вправлених у стінку цього колодязя. Відвикнувши від земного тяжіння, ми долали цей підйом досить довго, настільки, що скупчилися біля виходу.
   Сяк-так вибравшись з колодязя на підлогу рубки, ми розсілися у кріслах й визначилися по навігатору, пов'язаному з зовнішнім супутником, зі своїм місцем розташування. До печер було близько ста шістдесяти п'яти кілометрів. Їх треба було подолати до настання ранку, щоб ніхто з місцевих нас не помітив. Показники приладів повідомили, що повітря за бортом цілком нормальне, зберігся звичний нам газовий і бактеріальний склад, температура повітря +22 градуси, що й не дивно, адже ми повернулися в серпень. Час - двадцять три години сімнадцять хвилин за місцевим меридіаном. Ніяких поселень поблизу не було, навколо - луки з невеликим ухилом вгору в північно-західному напрямку, там же, приблизно в кілометрі від місця посадки - ліс, що піднімався у гори.
   - Думаю, нам треба вилізти і розім'ятися. - Запропонувала наш капітан Свєта. - Треба звикнути до земного тяжіння.
   Ми всі погодилися.
   - Гуляти будемо парами по дві години: двоє залишаються на кораблі на зв'язку, двоє гуляють навколо корабля, двоє - подалі. Потім міняємося. Таким чином, через шість годин ми знову зберемося в рубці, переведемо корабель на ручне управління і на повітряній подушці вирушимо в гори. До шостої ранку ми будемо біля печер.
   Так і зробили. З шахти-коридору відкрили вхідний люк, закріпили мотузяну драбину і почали спускатися назовні, до землі. Ось вона, зелена трава під ногами! Інфрачервоні окуляри ми підняли на лоба, тому що Місяць і так все прекрасно висвітлював.
   Спочатку ми з Андрієм походжали навколо ракети, знову звикаючи до запахів польових квітів, до звуків цикад, до шуму вітру. Повалялися на траві, спробували навіть перекочуватися. Коли Сергій і Лариса повернулися з далекої прогулянки, щоб змінити Світлану з Мишком, ми теж вирішили відправитися до лісу.
   - А ну, хто швидше?! - Вигукнув Андрій, і ми побігли до дерев, що тьмяніли на тлі зоряного неба.
   Ну, як побігли?.. Швидше, пошкандибали. Бігти було важко і через незвичку, і через постійний підйом схилу. Хвилини через чотири ми остаточно вибилися з сил і пішли повільно. До лісу ми дісталися хвилин за тридцять. Взявшись за руки, ми мовчки йшли, огинаючи височенні сосни, по земному лісі, який став таким незвичним. Тут було темно і, щоб не наражатися на дерева, довелося знову надіти окуляри з інфрачервоним режимом...
   Раптом пролунав постріл! Куля просвистіла саме між нами. За пару секунд - знову постріл. На цей раз куля ледь не зачепила мою щоку, неприємним гарячим вітром просвистівши повз. Стріляли саме по нас! Ми відпустили руки і, пригинаючись, кинулися врозтіч у підлісок.
   - Ні звуку! - Прошепотів мені у навушник Андрій.
   - Що там у вас? - Пролунав шепіт Свєти.
   - Стріляють. - Пошепки відгукнулася я.
   На вільне місце між двома масивами підліску вийшли двоє чоловіків з автоматами.
   - Куди вони поділися? - Українською запитав один, поправляючи солом'яний бриль на голові.
   - Мабуть, у кущах ховаються. - Відповів другий, у кепці, і випустив чергу по кущах, в яких ховався Андрій.
   - Ти як? - Прошепотіла я в мікрофон, перебігаючи з кущів за широкий стовбур сосни.
   - Встиг перебігти. - Відповів шепіт Андрія.
   - Гей, ви! Виходьте! - Закричав той, що був у брилі, і випустив чергу по моєму підліску.
   Я відбігла за деревами глибше в ліс.
   - Що тут у вас? - З-за дерев вийшов ще один чоловік, несучи за плечима великий рюкзак.
   - Туристи. - Володар кепки сплюнув крізь зуби.
   - Як знаєте?
   - Одягнені якось дивно - не по-нашому. - Відповів, озираючись і поводячи на всі боки дулом, "бриль".
   - Туристи-туристи! З туристів зиску більше, вони завжди з грошима! - Підтвердив бандит у кепці.
   - Туристи - це завжди навар! Не те, що браконьєрство.
   - Знову мокруха? - По-буденному, не дуже й переймаючись, запитав третій.
   - Та хто їх шукати буде? Заблукали - і все!
   - А раптом це інопланетяни?! Може, з того самого метеорита, який падав пару годин тому? - З погано прихованим острахом запитав третій, знімаючи зі спини рюкзак і ставлячи його до дерева. - А!!! - Раптом диким голосом закричав він.
   Це Андрій, виринувши з-за куща, схопив його і, вивернувши руки за спину, прикрився ним від автоматів, які одразу ж розгорнулися в його бік. Я перейшла ближче і приготувалася до стрибка. Хрясь! - хруснула під моєю ногою гілка. Брилястий одразу ж випустив у мій бік чергу. Я, присівши, перекотилася через тулуб, підкотилася йому під ноги, зробила підсічку і, підхоплюючи на льоту автомат, який не припиняв строчити, перекинулася у бік. Ставши поряд з Андрієм, я навела автомат на бандитів.
   - Кидайте зброю! - Теж українською закричала я. - Вас точно ніхто шукати не стане!
   І тут все поле дії освітилося яскравим світлом. Це приспіли Михайло і Свєта. Під яскравими ліхтарями ми всі четверо виглядали досить таки дивно: щільні сріблясті трико, окуляри-очниці на пів обличчя, набалдашники навушників по обидва боки голови. Ні дати, ні взяти - справжні гуманоїди! Бандити просто оторопіли. Кілька електричних розрядів - і паралізовані браконьєри повалилися на землю.
   - Куди їх? - Ні до кого не звертаючись, запитав Мишко.
   - Давайте сюди, розберемося! - Пролунав у навушниках голос Сергія.
   Сяк-так, згинаючись під вагою трьох бандитських тіл, ще не звикнувши до земного тяжіння, ми дотягли полонених до корабля, підняли їх у складське приміщення за допомогою лебідки, закрили в одному з відсіків і знову зібралися в рубці.
   - Подальші прогулянки скасовуються! - Категорично заявила Свєта. - Терміново вирушаємо до печер. Треба заховати корабель і розібратися у місцевій обстановці.
   Мишко сів за пульт, на ручному управлінні підняв величезну сигару корабля, що перевищувала за габаритами чотири зв'язаних разом вагони, у повітря, перевернув її горизонтально до землі і, на невеличкій висоті від поверхні повів до гір. До печер ми дісталися на початку п'ятої години ранку. Розширивши вхід за допомогою лазерів, Мишко ввів корабель всередину гори і поклав його на грунт таким чином, щоб вхід до коридору виявився збоку.
   - Все, відбій! Ми з Мишком - на варті, всім іншим - спати! - Розпорядилася Свєта. - Все інше - завтра!
  * 7 *
   - Дивні якісь у них автомати... - Задумливо промовив Мишко, розглядаючи відібрану напередодні у бандитів зброю. У нас немає такої марки...
   Ми всі зібралися у рубці на сніданок. Була дев'ята година ранку. Чотири з половиною години сну повернули нам бадьорість, організми почали звикати до земного тяжіння. До цього часу Мишко вже повідкручував від підлоги, що стала стіною, крісла і розташував їх на стінці купола, що стала підлогою. Ходити по увігнутій поверхні було незвично.
   - А з полоненими що? Годувати їх будемо? - Поцікавилася Лариса, відправивши посуд в очищувач.
   - Не помруть! - Сердито буркнув Андрій. - Нехай посидять у темряві й невідомості!
   - Взагалі-то їх треба допитати. - Не погодився Сергій.
   - То що, сюди їх тягти, чи на складі допитаємо? - Повернувся до Свєти Михайло.
   - Краще на складі, навіщо їм бачити наше обладнання, та й весь корабель. - Задумливо промовила Свєта.
   - Думаю, треба представитися інопланетянами. - Встав зі свого крісла Сергій. - Що б і де б вони потім не розповідали, їм ніхто не повірить.
   - І про це місце вони нічого не повинні знати! - Вигукнув Мишко. - Поцупили їх інопланетяни, а куди - невідомо!
   Ми знову переодяглися в світло відбиваючі сріблясті трико, надягли на голови навушники і поляризаційні окуляри, прикріпили до комірців мікрофони і всі разом вирушили до складських відсіків.
   Увійшли у відсік з бандитами ми у повній темряві. Крізь окуляри, переключені на інфрачервоний режим, було видно, як полонені безпорадно озираються, нічого не бачачи, але відчуваючи нашу присутність. Світло, яке почало поступово включатися, проявило у починаючому сіріти просторі наші фігури, що кільцем стояли навколо трьох теслян.
   - Хто ви такі? - Істерично заверещав один з них.
   - Ми прийшли з миром! - Страшним кіношним голосом проголосив Андрій. - Ми не хочемо захопити вашу планету!
   - А-а-а!!! - Заверещав все той же голос і чоловік, впавши на коліна, поповз під ноги своїх товаришів.
   - Якщо ви відповісте на наші запитання, ми залишимо вам ваші життя! - Ще страшнішим голосом повідомив Андрій. - Відповідайте!
   - Що? Що ви хочете знати?
   - Як називається ваша планета?
   - Земля.
   - Який зараз рік, число?
   - 10 червня 2019 року, понеділок.
   - Яка це країна?
   - Україна.
   - Хто у вас править?
   - Президент Яремчук.
   - А чому ви в космос не літаєте? - Запитав вже Мишко.
   - Наша техніка до цього не дійшла.
   - Ух ти! Альтернативна історія! - Пролунав у наших навушниках захоплений шепіт Лариси. - Альтернативне суспільство!
   - Які країни знаходяться навколо України, хто в них править? - Продовжив допит Сергій.
   - Найбільша - Росія, там президент Перфілов, у Білорусії - Ліхачук, в Польщі - не пам'ятаю... А в Америці - другий термін править жінка, її звуть Мері Джонсон.
   - Мрочек. - Вставив слово другий бандит. - У Польщі править президент Марчин Мрочек.
   - Звідки у вас зброя? - Перехопив ініціативу в допиті Михайло.
   - У всіх є зброя. Згідно із законом, з 1983 року зброю дозволяється мати всім, хто досяг двадцяти років.
   - І всі займаються браконьєрством і бандитствують?
   - Ні, тільки дехто.
   - За це можна сісти років на двадцять. Та годі тобі скиглити! - Чоловік у кепці штовхнув ногою брилястого, який згорнувся калачиком біля його ніг. - Бачиш, нічого поганого нам не роблять.
   - Поки що! - Багатозначно вставив Андрій.
   - Гаразд, давайте їх погодуємо! - Махнула рукою Свєта.
   - Ви людей їсте? - Знову страшним голосом, облизуючись і погладжуючи себе по животу, запитав Андрій.
   - Ні, що ви! - Підскочили всі троє. - Нам би чогось простіше...
   - М'ясо? Птахи? Риба? Комахи? Медузи? Слимаки? Овочі? Трави?... - Почав перераховувати Андрій.
   - Можна птицю і овочі. - Зупинив його той, що був у лісі з рюкзаком.
   До речі, в рюкзаку ми виявили дві пляшки самогонки і кілька убитих зайців.
   - Зараз начаклую! - Озвалася Лариса і вийшла в продовольчий відсік.
   - Ваші імена? - Поцікавився Сергій. - Як вас називати?
   - Я - Микола. - Відразу ж представився володар рюкзака. - Це - Ясь, а на підлозі сидить Валерчик.
   - А що роблять з рідиною, яка у вас в рюкзаку? - Повернувся від дверей Андрій, який зібрався було виходити.
   - Її п'ють!!! - Відповіли всі троє хором.
   - А я думав, що це пальне.
   - Пальне, тільки для душі і тіла! - Вигукнув Ясь. - Можна нам його...
   - Та будь ласка! - Махнув рукою Андрій і потягнув мене за руку до виходу.
   Випущені у повітря дрони-розвідники показували, що нікого з людей поблизу немає. До обіду ми займалися маскуванням входу до печери. У роботі нам допомагали два робота-трансформера, які компактно складалися і не займали багато місця у вантажному відсіку, ними керував Михайло.
   Після обіду ми всі розсілися у рубці.
   - Я підключила монітор до місцевого телебачення. - Повідомила Свєта. - Будемо дивитися телевізор!
   У програмах новин все було спокійно, ніяких воєн, ніяких серйозних подій. Я звертала увагу на одяг - ходили у чому попало, ніяких загальних тенденцій в моді помітити не вдавалося. Вулицями їздили автомобілі дизайну приблизно п'ятдесятих років. У багатьох містах стояли руїни великих будівель, як після бомбардування. Кілька разів промайнули вивіски "Поліція". Люди у формі по двоє ходили вулицями. У багатьох перехожих була зброя - в кишенях або спеціальних сумочках через плече. У небі літали великі пасажирські і вантажні дирижаблі та невеликі двох-чотиримісні літачки.
   - Я думаю, в технічному плані вони відстають від нас років так на сімдесят-вісімдесят. - Задумливо прокоментував побачене Михайло.
   - Треба б ознайомитися з усім цим ближче. - Повернулась до Свєти Лариса.
   - Так, за цим ми сюди і прилетіли. - Погодилася Свєта. - Назавтра я розроблю план розвідки.
   Повертаючись після вечірньої прогулянки по карпатському лісі до печери, ми з Андрієм вирішили заглянути до полонених. Ті були п'яними в драбадан.
   Наступного дня, після сніданку, ми зайнялися облаштуванням великого залу печери, в якому лежала наша ракета, - не весь же час перебувати всередині корабля! Провели електрику від сонячних батарей і пари вітряків, ближче до дальньої стінки почали ставити три секції-квартирки, облаштували перед ними майданчик для зборів і окреме приміщення для кухні.
   На обід Лариса приготувала тушкованих зайців - не пропадати ж здобичі браконьєрів! А після обіду Свєта повідомила, що вже у суботу ми всі вирушимо до Києва.
   - А чому, наприклад, не до Львова? - здивувався Андрій. - Адже Львів ближче!
   - Ближче - не означає краще! - Відрізала Свєта. - Почнемо прямо з середини. Але... одна людина повинна буде залишитися тут, щоб підтримувати зв'язок.
   І ми почали сперечатися, хто залишиться. Залишатися, зрозуміло, не хотілося нікому. В остаточному підсумку, вирішили тягнути жереб. Не пощастило Світлані.
   - Ну що ж, цей тиждень почергую я, а потім все одно всім доведеться.
   Стали встановлювати чергу. Мені дісталася третій тиждень, а Андрію - шостий.
   - До першої вилазки у місто треба провести деякі роботи. - Знову заговорила Свєта, коли всі трохи заспокоїлися. - По-перше, як одягнутися, щоб не привертати уваги?
   - Цим займуся я! - Підняла я руку.
   - Добре. Де будемо жити?
   - Думаю, можна буде зняти квартиру десь недалеко від центру. - Підняв руку Сергій. - Я можу цим зайнятися.
   - Нам потрібні будуть місцеві гроші.
   - Підемо працювати! Ляснув по коліну долонею Михайло. - Я можу хоч різноробочим!
   - А я можу давати уроки іноземних мов. - Велично підвів голову Сергій. - Ну і психологічні консультації, якщо треба. Але це трохи пізніше, коли ознайомлюся з місцевим менталітетом. Н-да, мені, мабуть, знадобиться кабінет для роботи... Цікаво, тут приватна діяльність практикується?
   - Значить, твоя робота буде трохи пізніше. Спочатку треба буде походити, придивитися.
   - Історію в школі викладати я не зможу - я ж місцеву не знаю, самій вивчати доведеться... - Засмучено розвела руками Лариса. - Ну, тоді... я можу вести господарство в нашій квартирі і робити соціологічні опитування.
   - Лікарем мене без місцевого диплома не візьмуть... - Задумався Андрій. - доведеться влаштуватися санітаром в якусь лікарню.
   - А я буду писати! - Я схопилася і забігала по печері. - Звернуся в якусь редакцію, запропоную щось зі старого. Потім, може, і нове накрапаю. Мені обов'язково потрібен мій ноутбук! Там стільки всього готового! Тут же цього ніхто не читав!
   - А я піду до школи, викладати фізику. - Свєта розгорнула рулон паперу і повісила його на стінку нового будиночка-квартирки, біля якого ми сиділи. - Отже, ви всі завтра вночі на дроно-ранцях полетите до Києва. Приземляєтеся десь в лісі, ховаєте ранці і на світанку заходите у місто. Тут ви розійдетеся: Сергій підшукує і знімає житло, Михайло шукає роботу, щоб одразу отримати якісь гроші. Лариса шукає бібліотеку і починає знайомитися з історією. Андрій йде до якоїсь лікарні і влаштовується санітаром, а Галина...
   - А я піду з Андрієм! - Знову схопилася я. - Мені ж все одно де ходити!
   - Якщо все одно, тоді вже краще з Сергієм, квартиру краще знімати вдвох. І ще! Ви повинні постійно бути на зв'язку. Знайшли квартиру - повідомили адресу. Заробили гроші - сказали скільки, порадилися, що купити. А зі мною зв'язок буде підтримувати...
   - Я! - Вигукнув Михайло. - З тобою підтримувати зв'язок нікому іншому я не дозволю! - Жартома зображуючи ревнощі, Михайло підійшов до Свєти і обійняв її за плечі.
   - Ну і добре! - Потер руки Сергій. - А що з полоненими робити? Треба б від них позбутися.
   - Як, зовсім? - Михайло провів ребром долоні по горлу.
   - Ну що ми, звірі, чи що? Пропоную доставити їх п'яними до найближчого поліцейського відділку і залишити.
   - Думаю, вони ще з ранку весь самогон вижрали і тепер навіть протверезіли. - Похитав головою Андрій.
   - Отже, треба вигнати новий! Хтось знає, як це робити? - Сергій обвів усіх поглядом.
   - Я знаю! - Михайло попрямував до ракети. - От зараз і займуся...
   - Який ти в мене... на всі руки майстер! - Вже у спину Мишку сказала Світлана.
   До вечора ми займалися благоустроєм своїх квартир, в яких збиралися оселитися парами, від струмка провели водопровід, облаштували відведення каналізації. Було вже досить пізно, коли ми всі розійшлися по своїх вже нових оселях...
  * 8 *
   Прокинулася я о сьомій ранку. Автоматичне освітлення квартири включилося на "світанок". Поруч сопів Андрій. Я намагалася не ворушитися, щоб його не розбудити, а в душі у мене повільно розливалося море щастя. Андрій прокинувся, подивився на мене, очі його спалахнули блакитним вогнем і з них у мене виплеснулися нові потоки щастя.
   - Чого це ти так посміхаєшся? - Підвівшись на лікті, запитав він.
   - Не знаю... - Повільно відповіла я, і мене просто захопило новою порцією цього безмежного щастя, в якому я плавала, ледь утримуючись свідомістю на поверхні.
   Обличчя Андрія теж почало розпливатися в блаженній усмішці. Він взяв мене за руку і море перетворилося на океан щастя, поглинувши нас обох повністю. Таких почуттів я в житті ніколи не відчувала, мене разом з Андрієм потягнуло чи то на дно, чи то в центр цього неосяжного, безмежного блаженства... Здавалося, нічого більш сильного існувати просто не могло!.. Але щойно Андрій притулився до мене, відчуття щастя виросло ще разів у сто!!! Тепер це була безліч океанів, цілий всесвіт щастя! Здавалося, ми вже досягли межі, але це... Далі аналізувати я вже нічого не могла і повністю потонула, розчинилася, розпалася на молекули у цьому щасливому блаженстві...
   Отямилися ми, коли почули за стіною гучний крик Лариси:
   - Гей, соні! Вставайте! Їсти подано!
   Весь день ми готувалися до вилазки. Я переглядала місцеві телепрограми і вибирала для нас одяг так, щоб його можна було зробити, злегка змінивши наш. Мишко спорудив якийсь дивний апарат і гнав самогон - не тільки для бандитів, а й так, про всяк випадок. Андрій допомагав Свєті облаштувати кабіну спостереження і зв'язку в печерному залі, виносячи все необхідне з корабля і встановлюючи там, де Свєта вважала за потрібне. Час від часу до нього на допомогу приходив Михайло. Сергій і Лариса обговорювали стратегії соціологічних опитувань і разом готували їжу. Бандити сиділи під замком, в темряві, отримуючи від нас лише наїдки та компот.
   Коли стемніло, Андрій, Сергій та Михайло, напоївши попередньо Миколу, Яся та Валерчика, потягли напівмертві їх тіла до найближчого села, що розташовувалося біля підніжжя гір. За ними полетіла парочка дронів, передаючи нам на екран картинку цієї епопеї.
   Ось ми бачимо, як на дроно-ранцях летять Сергій з пристебнутим до нього Ясем, Михайло з Валерчиком і Андрій з Миколою. Нічого не розуміючий Ясь кричить якісь сороміцькі пісні і розмахує руками. Байдужий Валерчик десь загубив свій бриль і звисає з Мишка безформним лантухом. Сплячий на льоту Микола, час від часу смикається, прокидаючись, кричить: "Ні фіга собі!", і знову провалюється у сон.
   Ось вдалині показалися вогні поселення. Хлопці приземлилися, не долітаючи до них, а дрони полетіли далі. Ось дрони послали карту селища зі знайденою ними поліцейською дільницею. Ось по вулиці селища, що вже засинає, рухаються три пари п'яних людей...
   Дотягнувши бандитів до будівлі з вивіскою "ПОЛІЦІЯ", хлопці обережно поклали їх на ганок, постукали у двері і сховалися за рогом.
   Вийшов поліцейський, побачив трійку алкашів на ганку і зник за дверима. Через кілька хвилин вийшли вже двоє, попинали знайдених ногами, перевіряючи чи вони живі, і втягли до приміщення. Завислий над підвіконням відкритого вікна, дрон показав, як поліцейські поливали бандитів водою, намагаючись привести їх до тями, як ті щось намагалися розповісти про інопланетян з величезними очима і шишками замість вух, які перенесли їх по повітрю сюди...
   Поки хлопці поверталися до табору, ми зібрали п'ять рюкзаків: змінний одяг, батарейки, зарядні пристрої, надувні спальники, ноутбуки і запас їжі на дві доби. Після повторного інструктажу і короткого прощання ми, рівно о двадцять четвертій годині вилетіли на північний схід, до Києва.
   О четвертій годині ранку, в четвер тринадцятого червня, приземлившись у Голосіївському лісі, ми заховали під розлогим деревом свої ранці і незабаром увійшли в місто.
  * 9 *
   Спочатку ми з Сергієм йшли пішки, до центру було далеко, старих будівель майже не було, тому місцевість була невпізнанною. З шостої години ранку по місту поїхали трамваї і електробуси. Звичних для нас автобусів з бензиновими або газовими двигунами не зустрічалося. Приватних автомобілів на бензині теж не було, проте з'явилося безліч веломобільчиків, що злегка нагадували індійські велорикші, але повністю закриті й акуратні, з обтічним дизайном корпусу. Основна маса городян користувалася саме ними. Всі, хто траплявся нам по дорозі, розмовляли виключно українською.
   - Дивно, ніякого суржику, ніяких русизмів... - Здивувалася я.
   - Напевно, тут Україна не піддалася російському впливу. - Припустив Сергій.
   - Тобто, вона могла з самого початку розвиватися, як Україна? А як же Соціалістична революція з усіма витікаючими наслідками?
   - А може, тут її взагалі не було! Тунгуський метеорит упав 1908 року, до революції було аж дев'ять років, історія могла до неї просто не дійти.
   Заскочивши в один з електробусів, ми проїхали пару зупинок "зайцями", поки пильний водій не попросив нас або заплатити, або вийти. Так, з пересадками і перебіжками, питаючи у перехожих, скільки коштує оренда квартири в їхньому районі, ми дісталися до Оболоні. Це за нашим навігатором до Оболоні. Місцевий спальний район, забудований п'яти і семиповерхівками, розташований у північній частині Києва на правому березі Дніпра, називався "Хорів". Якщо раніше нам називали ціни від десяти до п'ятнадцяти тисяч гривень в рік за трикімнатну квартиру, то тут така ж квартира коштувала від семи до дев'яти тисяч гривень на рік.
   - Цікаво, це багато чи ні? - Запитала я.
   - Важко сказати, ціни тут зовсім інші. Треба б дізнатися, які у людей зарплати. - І Сергій зателефонував Ларисі. - Ларисо! Можеш провести коротке соцопитування? Нам потрібно знати середні зарплати, щоб зорієнтуватися за цінами.... Добре чекаємо.
   - А що тут чекати? Все одно квартира потрібна! - Я рішуче зупинила стареньку, яка кудись дріботіла. - Вибачте будь ласка. - Почала я українською. - Ми приїжджі, міста не знаємо. Не підкажете, як дізнатися, де здаються квартири? Нам би місяці на три...
   - Ви удвох жити збираєтеся? - Кинула на нас оцінюючий погляд старенька.
   - Ні, нас п'ятеро, нам би трикімнатну...
   - Шкода, я б вам кімнату запропонувала... Тоді вам треба до тумби. Он, бачите, біля кожного перехрестя стоять тумби з оголошеннями? Там і шукайте.
   Подякувавши бабусі, ми поспішили до найближчої тумби. Вся вона була обклеєна різними афішами і оголошеннями. Записавши на мобілку кілька адрес, ми вирушили за першою з них, розглядаючи назви вулиць на стовпах- вказівниках.
   - Я такі стовпи-вказівники бачила в Одесі. - Відзначила я. - Але там вони тільки в центрі встановлено, а тут - по всьому місту. Дуже зручно.
   Ми вже піднімалися сходами на третій поверх семиповерхового будинку, коли на зв'язок вийшла Лариса:
   - Бліц-опитування показало, що середня зарплата у громадян без вищої освіти становить від 18 до 20 тисяч гривень на рік, а з вищою освітою - від 22 до 26 тисяч на рік. До речі, знаєте, як тут називаються копійки? Гроші! Гривні і гроші! Не плутайте!
   Ми зупинилися біля вікна на сходовому майданчику.
   - Давай-но, порахуємо, які тут зарплати на місяць. - Сергій включив на мобілці калькулятор. - У робочих від 18 до 20 тисяч, в середньому виходить 19 за рік. В місяць - приблизно 1580 гривень. У інтелігенції... - 2 тисячі.
   - Якщо взяти квартиру за 8 тисяч на рік на три місяці... це всього 2 тисячі! Тобто, одна місячна зарплата інтелігента. - Підрахувала я вартість квартири.
   - Як там у Михайла та Андрія? Знайшли вони роботу? - Сергій знову став набирати номер на мобілці.
   Виявилося, що Мишко влаштувався теслею у приватну майстерню. Причому, показавши своє вміння, одразу ж отримав замовлення на півтори тисячі гривень.
   - А за скільки часу ти з цим замовленням впораєшся? - Запитав Сергій.
   - Тижнів за два. Але я спробую попросити аванс! Як тільки домовлюся, передзвоню. А поки - відбій. Мені працювати треба.
   Андрій влаштувався помічником санітара - там винести судно, там помити, там перенести - зі щоденною оплатою від шістдесяти до дев'яноста гривень на день, в залежності від завантаженості.
   - Не дуже й великі гроші, проте кожен день! - Радів він.
   - Отже, ти і купиш нам продукти! - Відразу ж розпорядилася я. - Що вважатимеш за потрібне. Адресу до вечора дізнаєшся. Бувай, я тебе люблю!
   Квартира, яку ми знайшли, цілком нам підійшла. Три окремі кімнати, кухня, ванна, туалет, коридор, два балкони. Господиня, жінка років п'ятдесяти, що вийшла до нас із сусідньої квартири, погодилася прийняти оплату по частинах: тисячу через тиждень і тисячу через місяць.
   - Тільки у мене меблів майже ніяких немає. Всього один диван, одне ліжко, стіл і дві табуретки. Все інше вам самим доведеться... Ой, ще на кухні скриня з посудом! Для початку зійде?
   - А швабра і відро у вас знайдуться? - Запитала я, проводячи пальцем по товстому шару пилюки на стільниці.
   - Можу поки свою позичити. Але тільки до ранку! Вранці я збираюся прибирати...
   - Давайте до ранку! - Погодилася я.
   Поки ми з Сергієм вимили дві кімнати, до квартири дісталася Лариса. Перекусивши зі своїх запасів, ми до вечора привели все помешкання у повний порядок. Лариса займалася кухнею: поставила стіл і табуретки, розібралася з посудом - в скрині виявилося дві каструлі, дві сковорідки, електрочайник, з десяток тарілок і вісім чашок, ножі, ложки, виделки - а що ще треба? Скриню вона застелила своїм светром і вийшло сидіння на двох. Плита в кухні виявилася електричною.
   До восьмої години в квартиру ввалився Андрій, навантажений паперовими пакетами з провізією.
   - Тут картопля, буряк, морква, капуста, цибуля... - Почав він вивантажувати свою здобич на стіл. - Ще палка ковбаси, молоко, олія... І ось, здача! - Андрій урочисто розгорнув мою руку долонею догори і висипав на неї кілька купюр і дріб"язок. - Рівно сім гривень шістдесят три гроша! А проїзд тут коштує 2 гроші на будь-якому міському транспорті!
   Коли по квартирі почав розноситися апетитний аромат смаженої картоплі, яку Лариса присмачила нашими приправами, у двері подзвонили.
   - Вибачте. - Всунула цікавого носа до нас у квартиру господиня. - У вас, випадково, швабра не звільнилася? Я там молоко розлила... Ой, як у вас тут чисто! А як пахне!!!
   - По запаху я вас і знайшов! - Відсунув її в сторону Мишко. - Зголоднів - бика би з'їв!
   - Тоді прошу всіх за стіл! - Покликала Лариса.
   - Ось вам і швабра, і відро, і ганчірки! - Повернула я прибиральні інструменти господині, яка подалася було за всіма на кухню. - Дуже дякую! - І я закрила за нею двері.
   Мишко сів на підвіконні, ми з Андрієм - на скрині, а Ларисі і Сергію дісталися табуретки. Під час вечері Лариса розповіла те, про що дізналася в бібліотеці.
  * 10 *
   Найбільшою і найважливішою подією двадцятого століття на Теслі - місцеві називають свою планету Землею - була Тунгуська Катастрофа. Невеликий, за планетарними мірками, вибух у районі Підкам'яної Тунгуски, що стався 30 липня 1908, спричинив за собою дивні і страшні події. Науково-дослідні реконструкції тих далеких подій малювали наступну картину.
   Спочатку, повалилися дерева в радіусі сімдесяти кілометрів від епіцентру, а вже через кілька секунд Земля збільшила швидкість обертання навколо своєї осі в тисячі разів. Доба, як така, перестала існувати. Ні Сонця, ні Місяця, ні зірок на небі не було видно, планета опинилася ніби у коконі із мороку сірого туману. Це тривало кілька діб, якщо вірити механічним годинникам, які працювали в обсерваторіях, фізичних інститутах і у допитливих годинникарів. У ці кілька діб зникло електромагнітне поле Землі, багато людей загинули від гіпертонічних кризів, інсультів і чогось незрозумілого, названого "тунгуска". Багатьох згубили цунамі, урагани, виверження і землетруси, які розпочалися раптом й стрясали Землю близько місяця. Було зруйновано безліч міст, постраждала інфраструктура всіх країн, стався падіж худоби, птахи встеляли своїми тілами землю...
   Через два тижні стало помітно уповільнення швидкості обертання Землі. Сонце і Місяць спочатку ніби бігали один за одним навздогін, потім доба стала тривати близько години. Зростання тривалості доби розтяглося приблизно на місяць. За астрономічними мірками це було майже миттєве гальмування, в результаті якого тривалість доби досягла 25 годин і зберігається у такому вигляді до теперішнього часу. У міру гальмування в північній півкулі стало холоднішати і пішов сніг, а в південній, навпаки, знову почалося літо. За положенням зірок астрономи Англії визначили, що Земля перенеслася з липня у січень.
   Населення Землі-Тесли, яке вижило, повільно приходило до тями. В умовах розрухи і голоду, коли Російська Імперія розсипалася на безліч країн, цар Микола Романов відмовився від трону і передав правління в 1909 році Тимчасовому Уряду Росії на чолі з графом Вітте, тодішнім головою комітету фінансів.
   Україна, Польща, Фінляндія, Білорусь і всі інші народності, що входили до Трагедії до складу Російської Імперії, утворили свої незалежні держави.
   Проіснувавши близько півтора року, Тимчасовий Уряд Росії підготував все необхідне для створення і проголошення 23 жовтня 1909 року Російської Демократичної Президентсько-Парламентської Республіки. З відомих з нашої історії громадських і політичних діячів до першого уряду ввійшли колишній міністр внутрішніх справ Булигін, філософ-народник Плеханов, член Державної думи Родзянко, засновник і голова Всеросійського національного союзу Рухлов, член РСДРП Троцький-Бронштейн і Керенський. Столипін тут не був убитий 1911 року анархістом Багряним, а став першим Президентом Росії. Ульянов-Ленін місцевій великій історії не відомий.
   Діти царя Олексій і Анастасія не пережили Трагедії і загинули в перші її дні. Одна з його дочок - Ольга, у віці двадцяти одного року стала міністром культури другого скликання.
   Ні Першої Світової війни 1914 року, ні Соціалістичної революції 1917 місцева історія не знає. Народам, які пережили Катастрофу, було не до того. Країни, що входили раніше до Російської Імперії і які отримали незалежність мирним способом, стали розвиватися своїм шляхом.
   Так, Україна, об'єднавши після Катастрофи всі свої землі, поділила Карпати з Румунією і Чехією. Нам пощастило, що ми приземлилися на українській території. Президентом Української Демократичної Республіки став Павло Скоропадський (видатний політичний діяч України). В Українську Раду увійшли Володимир Вернадський (учений, філософ; став міністром науки), Богдан Кістяківський (правознавець, філософ, соціолог, який розробив основні положення правової держави), Симон Петлюра (літературний критик, публіцист, політичний і громадський діяч), Володимир Винниченко (письменник і політичний діяч). Головою Української Ради, як і у нас, був обраний Михайло Грушевський, але не в 1917, а в 1910 році.
   Росія не знала ні Сталіна, ні ГУЛАГа, ні репресій. В Україні не було русифікації. Всі країни світу поступово і мирно перейшли на демократичні рейки. Монархія збереглася лише в Японській та Китайській імперіях, в Індійському Раджастані і в Корейсько-В'єтнамському Королівстві. Невеликі монархічні племена продовжували існувати в Африці. Англія втратила всі свої колонії. Австралія стала Демократичними Штатами Австралії.
   У 1912 році Нікола Тесла, опублікувавши своє "Останнє Зізнання", вкоротив собі віку, взявши до рук оголені дроти. З цього "Зізнання" весь світ дізнався, що Тунгуська Катастрофа була результатом його невдалого експерименту. Швидке прискорення обертання Землі і сірий туман навколо неї виявилися видимими і відчутними проявами перенесення Землі на протилежну сторону по орбіті навколо Сонця. Ось чому одразу за липнем 1908 року настав січень. Наприкінці "Зізнання" Тесла закликав всіх вчених світу більш відповідально ставитися до своїх експериментів.
   1914 року було створено Всесвітню Раду Науки і Винаходів (ВРНВ). Усім було заборонено здійснювати будь-які експерименти, не звернувшись попередньо до цієї Ради за дозволом. Видатні фахівці з усього світу прогнозували можливі наслідки винаходів для Землі, до аналізу підключали навіть фантастів. І тільки, якщо ніякої загрози ні вчені, ні фантасти передбачити не могли, винахід дозволялося впроваджувати у життя. Весь світ, наляканий Тунгуської Катастрофою, що викликала перенесення Землі, глобальні катастрофи і загибель тисяч людей і тварин, беззаперечно підкорявся рішенням Ради.
   В умовах жорсткого контролю над винаходами і аналізу їх можливих наслідків, на Землі-Теслі не дійшли ні до атомних бомб, ні до космічних подорожей, ні до генетичних модифікацій ні до багатьох інших наших винаходів. Такої науково-технічної революції ХХ століття, як у нас, у них не було. Наука і суспільство розвивалися у тому ж темпі, що і в ХIХ сторіччі - повільно і обережно.
   Проте, у них була своя Світова Війна, але не 1939, а 1964 року, і почав її сорокарічний Президент Німеччини Отто Гітлер, син уже сімдесяти п'ятирічного прем'єр-міністра Німеччини другого скликання Адольфа Гітлера.
   Спочатку він об'єднав в одну державу всі німецькомовні країни, потім його апетити розширилися на Західну Європу, а з 1966 року він вирушив на Схід, створюючи так звану Велику Німецьку Імперію. Польща, Чехія, Словаччина, Білорусь, Україна, Румунсько-Молдавська Республіка, велика частина Росії і всі Кавказькі Демократичні Республіки були завойовані єдиним німецькомовним військом.
   Американські Штати вели війну з Японською Імперією, яка захопила на той час весь Далекий Схід Росії та дрібні Азіатські республіки. Індійський Раджастан висував територіальні претензії Монголії і Пакистану. Розділити з ним Монголію хотіла і Китайська Імперія. В Африці йшли територіальні війни між новими країнами-племенами.
   Як відомо, великі імперії довго не живуть. Партизанські і підпільні рухи розривали Велику Німецьку Імперію зсередини, і до 1970 року весь світ знову розділився на колишні країни з майже незмінними кордонами. Правда, Курили і Камчатка назавжди залишилися японськими. Нагадуванням про війну в багатьох містах, як пам'ятники, збереглися великі історичні будівлі, які зазнали бомбардувань. Недалеко від нашої квартири прямо над Дніпром розкинулись якісь величні руїни.
   Після Світової Війни Всесвітня Рада Науки і Винаходів додала до своєї назви ще одне слово і стала називатися Всесвітня Рада Миру, Науки і Винаходів (ВРМНВ). Великих воєн після 1970 року на Землі-Теслі більше не відбувалося. Планета жила у мирі ось уже сорок дев'ять років.
   Після підпільно-партизанських рухів у населення всіх країн залишилося багато зброї. З 1980 року у всьому світі почастішали випадки збройних нападів, агресії і мародерства. У цих умовах ВРМНВ вирішила дозволити громадянам захищатися самостійно. З 1983 року в усьому світі повнолітнім громадянам дозволили носити зброю і вона вийшла з підпілля. Незважаючи на загальне озброєння, випадків насильства стало значно менше. Таких злочинців, які трапилися нам у Карпатах, нараховувалися одиниці на країну.
   Перехід у ХХI століття ознаменувався більш широким розвитком електричних технологій. Електрика завоювала перші позиції і в побуті, і в транспорті, і у виробництві. Між містами снують електричні потяги. У містах - електромобілі, електробуси і трамваї. У небі літають невеликі електролітаки і дирижаблі з електродвигунами. Заводи і фабрики працюють на електриці, опалення та охолодження приміщень здійснюється за допомогою електрики, приготування їжі - теж. Видобуток нафти, вугілля і газу, у порівнянні з нами, ледве сягає 20 відсотків.
  * 11 *
   Вже за північ ми розійшлися спати. Нам з Андрієм дістався диван, Сергію з Ларисою - ліжко, а Михайло вмостився на надутому спальнику.
   О сьомій ранку нас розбудила Лариса.
   - Усім підйом! - Командувала вона, голосно б'ючи ложкою по кришці каструлі. - На роботу! На роботу!
   На роботу потрібно було Мишку і Андрію, тому ми пустили їх "до зручностей" першими. Поки всі приводили себе в порядок, Міша відзвітував Свєті про наші досягнення і переслав аудіозапис розповіді Лариси. Я видала робітничкам по дві з половиною гривні на проїзд і перекус, а решту відклала на необхідні покупки.
   - Ав-ва! Я ж аванс отримав! Цілих триста гривень! - Мишко вийняв з кишені пом'яту пачку грошей. - Все десятками!
   Я взяла купюру в руки: на ній було зображено надзвичайно красиву будівлю.
   - Певно, пам'ятка якась...
   - От і чудово! Отже, купимо меблі! - Одразу ж згребла гроші Лариса.
   Нагодувавши всіх сніданком, Лариса сунула до кишень працівникам по пакету з бутербродами і виставила їх за двері.
   - А ми підемо гуляти! - Розпорядилася вона. - Завдання таке: йдемо, дивимося, аналізуємо, робимо припущення, обговорюємо, приходимо до висновків. Попутно шукаємо роботу і меблі.
   - А я візьму пару оповідань. - Полізла я за роздрукованими ще в печері аркушами. - Раптом редакція попадеться...
   Щойно Михайло поїхав до південної частини Києва - району "Щек", а Андрій - на схід, на "Либідь", ми всі троє - Сергій, я і Лариса, вирушили на пішу прогулянку.
   - Цікаво, а чому райони Києва так називаються, адже деякі наші назви існували ще до Тунгуски? - Риторично запитала я.
   - Я думаю, що коли Україна стала незалежною, вона все перейменовувала на свій лад. - Припустила Лариса.
   - А може, нові райони називали не за назвами поселень, які були тут раніше, а так, як вирішувала Рада? - Додав Сергій. - О! Дивіться, тумба! Давайте почитаємо оголошення!
   Ми трохи почитали і дізналися, що на тумбу можна вивішувати і пропозиції про послуги: пошиття та ремонт одягу, манікюр, стрижки, допомога у навчанні, наймання або здача в оренду житла, складських або виробничих приміщень, прокат вело і електромашин і так далі.
   - Завтра я вивішу тут оголошення про викладання іноземних мов. - Одразу ж вирішив Сергій.
   - Дивіться, меблевий магазин! - Вигукнула Лариса і потягла нас на протилежний бік вулиці.
   Мені тягатися за ними по магазинах було не цікаво, тому, помучившись хвилин з двадцять і погодившись з їх вибором, я відпросилася на самостійну прогулянку.
   Тепер мене ніхто не відволікав від спостережень. Виявилося, що жителі України, або принаймні Києва, дуже привітні і ввічливі люди. Ні русизмів, ні мату, ні навіть просто грубих слів ні на вулицях, ні в транспорті, ні в кафешках чутно не було. Зате вражало розмаїття фасонів одягу. Мабуть, в умовах обмеженого технічного прогресу раціоналізаторські потреби перекинулися у сферу моди. Проходячи повз вітрини, я відзначала, що у теслян були холодильники, кондиціонери, пилососи, підлогонатирачі, пральні машини, телевізори, магнітофони, програвачі, різні освітлювальні і обігрівальні прилади, друкарські машинки. І все на електриці. Комп'ютерів, мобілок, смартфонів, айфонів і тому подібного не було. Через кожні тридцять-сорок метрів траплялися телефонні будки, отже, телефон вони винайшли. Метро у цьому Києві не побудували, замість нього було кілька надземних мостів-доріг, що спиралися на висотні 15-поверхові будівлі.
   Піднявшись ліфтом на дах однієї з висоток, я опинилася у міні-сквері: прямо на даху були розбиті газони, росли квіти і кущі, стояли лавочки під дахами сонячних батарей. Поспостерігавши деякий час, як люди входять у електропоїзди, що під"їжджали через кожні три хвилини, я теж зважилася на поїздку. Проїхавши пару зупинок, я вийшла на Хрещатику.
   Місцевий Хрещатик на наш був зовсім не схожий. По обидва боки вулиці стояли трьох-чотирьох поверхові гарні, величні й урочисті палаци: Палац Правосуддя, Палац Науки, Палац Пошти, Палац Моди, Палац Кіно, Палац Історії, Палац Літератури... Не дивлячись на суботу, всі вони працювали. Я вирішила зазирнути до одного з них.
   Палац Літератури виявився і друкарнею, і бібліотекою, і місцем проведення літературних заходів, і літературним театром, і місцем зустрічей, і місцем консультативних уроків для письменників-початківців. Обійшовши по боковій галереї першого поверху великий зал для глядачів, я потрапила в розташовану за ним бібліотеку. Як не дивно, людей у бібліотеці було більш ніж достатньо - не розбещені комп'ютером, вони знаходили задоволення в читанні книг, хоча і кіно, і телебачення у них були. Величезний зал бібліотеки, стеля якого спиралася на безліч колон, простягався углиб метрів на сто, а в ширину мав близько п'ятдесяти. За бічними стінами залу розташовувалися зали поменше - для зустрічей любителів книги по різних жанрах.
   На другому поверсі розташовувалися редакції кількох газет і книжкові видавництва. Знайшовши "РЕДАКЦІЮ ВІДДІЛУ ФАНТАСТИКИ", я обережно зазирнула в двері.
   - Ви до кого? - Одразу ж підняв від столу голову молодий чоловік в окулярах, один з десятка таких само, що сиділи за столами по всьому залу.
   - Не знаю... Я ось тут написала... - Покопирсавшись у сумці, я вийняла пачку роздрукованих аркушів.
   - До якого виду фантастики відносяться ваші твори?
   - Та до різних.
   - Тоді вам треба пройти до головного редактора. - Хлопець вказав у лівий дальній кут. - Він займається розподілом за видами.
   Головний редактор спокійно прийняв у мене все, що я йому дала, акуратно заніс всі назви в спеціальну книгу, попросив мене розписатися навпроти кожної і сказав, що за відповіддю я можу прийти вже через три дні.
   - А ви що, за три дня встигнете все прочитати? - Здивувалася я.
   - А я і не буду читати. - Відповів той. - Я розподілю всі ваші оповідання по одному між вільними співробітниками, а вони і будуть оцінювати. Якщо щось підійде, ми обов'язково надрукуємо. А якщо ні, можемо направити вас на курси письменників.
   - Дякую! - Сказала я і вийшла з редакції.
   На третьому поверсі були друкарні. Електричні друкарські верстати працювали з тихим дзижчанням. В одному залі друкувалися газети, в іншому - журнали, там - книги... Тут мені було не цікаво і я поспішила на вулицю, прихопивши з собою парочку газет, що лежали на підвіконні.
   Вийшовши з Палацу Літератури, я почала розгублено озиратися, не знаючи, куди податися далі.
   - Вас куди-небудь підвезти? - Виглянув з електромобіля водій.
   - Я б хотіла до Дніпра...
   - То сідайте, будь ласка! Я вас відвезу, куди захочете! - Водій вискочив і галантно відчинив переді мною дверцята. - Якій температурі ви надаєте перевагу?
   - Градусів дев'ятнадцять-двадцять. - Розгублено промовила я, сідаючи на сидіння, схоже на диван. - А можна поїхати до руїн великої будівлі на березі? Я бачила десь біля Хоріва.
   - Ви не місцева? Туристка? - Підтримував розмову водій, включаючи кондиціонер.
   Я кивнула.
   - Ці руїни - пам'ятник подіям Світової війни. Раніше там розташовувався Палац Театру, побудований 1957 року. У шести залах для глядачів могли одночасно грати і драму, і оперету, і короткі комедійні постановки, і мімічні, і балетні, і вистави експериментальних студій... Наш Палац Театру був відомий у всьому світі! За честь грати в ньому боролися найвідоміші артисти! Тепер, звичайно, теж непоганий, але той...
   Зовсім непомітно ми переїхали на правий берег Дніпра і незабаром зупинилися біля величних руїн. "А раптом у мене не вистачить грошей?!" - пробігла сторожка думка - "Я ж взяла всього шістдесят грошів..."
   - Скільки з мене? - Намагаючись бути спокійною, запитала я.
   - Як завжди, чотири гроша. - Відповів водій. - Весь громадський транспорт стоїть два гроша, а індивідуальний - по чотири. Ви що, з іншої країни? З якої?
   Я вирішила відправити себе якнайдалі, тому сказала, що з Бразилії.
   - А ви дуже добре говорите українською!
   - У мене бабуся була українкою. - Відповіла я. - А ось цей проїзд, він що, від відстані не залежить?
   - Ні, не залежить. У будь-який кінець - чотири гроша.
   - Здорово! - Вигукнула я.
   - А так у нас не кажуть. - Помітив водій. - У нас би сказали: "Чудово!"
   Полазивши по руїнах, я з подивом відзначила, що на них не було ні пилу, ні сміття. Всі стінки, доріжки, зруйновані сходи і навіть не прикриті дахами підлоги приміщень були ретельно виметені, пропилососені і навіть вимиті. У величезних вазах по куточках будівлі стояли свіжі квіти. Там, де сходові прольоти були зруйновані, дорогу перегороджували тоненькі золотаві ниточки-ланцюжки. Піднявшись по вцілілих у правому крилі сходах на половину балкона, яка збереглася і опиралася на колони на самому верху будівлі, я глянула вниз. Навколо зруйнованого Палацу зеленіли акуратні газони, сходинки терасами спускалися до води, на кожному майданчику стояли лавки, прикриті навісами сонячних батарей... "Краса!.. Ліпота!..." - зітхнула я на повні груди, наслідуючи Івана Васильовича з Булгаківського твору.
   Тут у мене в кишені дзвякнув мобільник.
   - Галя, ти там часом не заблукала? - Питала Лариса. - Додому не збираєшся?
   - Збираюся. - Відповіла я і поспішила вниз.
  
  * 12 *
   За тиждень ми повністю облаштували нашу квартиру: дві кімнати зробили житловими, а третю - кабінетом для занять. Правда, диван, що розкладається, на ніч перетворювався на ліжко для Михайла. Андрій через три дні підшукав собі роботу ближче, тепер до його лікарні було всього хвилин десять ходу. Сергій знайшов собі двох учнів: на англійську та німецьку мови. Мишко продовжував роботу над якимось немислимим різьбленим меблевим гарнітуром. Лариса вела господарство, а я писала.
   Коли я через три дні повернулася до Палацу Літератури, виявилося, що три моїх оповідання і одна повість вже віддані до друку.
   - Такої фантастики у нас ще не було. - Повідомила мені дівчина, яку призначили аналізувати мої твори. - Абсолютно незвичне суспільство, незрозумілий менталітет, та й мова... Дивні мовні звороти, у нас таких слів навіть немає. І як ви їх придумали? А техніка! Польоти в космос, інші планети... Одні тільки ці ваші комп'ютери чого варті!
   - Ну, нафантазувала...
   - До речі! Вам треба спуститися на перший поверх і в бухгалтерії отримати гонорар! Називаєте жанр - "Фантастика" і своє прізвище, вам там вже все порахували. І приносьте ще! - Крикнула вона вже мені навздогін.
   Оповідання в середньому потягнули по п'ятдесят гривень, а повість - трохи більше трьохсот! Всього я принесла додому 473 гривні і 47 грошів, і ми одразу ж заплатили аванс за квартиру.
   Через те, що всі, крім мене, були зайняті справою, а я писати могла і в печері, черговість змінили. Здавши до редакції ще кілька творів, в середу ввечері я поїхала до Голосіївського лісу, легко знайшла дроно-ранець і полетіла до Карпат...
   Прилетіла я на світанку і одразу ж пішла спати, відмахнувшись від Свєти, що кинулася до мене з розпитуваннями. Її цікавість я повністю задовольнила вже вдень, наминаючи за обидві щоки розігріті консерви.
   Наступної ночі Свєта полетіла, а я залишилася одна. Обов'язків у мене було мало: підтримувати постійний зв'язок можна було не тільки сидячи в печері, але і прогулюючись по околицях. Хтось один з команди ввечері повідомляв про всі події, а також пересилав через стільниковий зв"язок аудіо та відео звіти. Я старанно реєструвала їх у комп'ютері, сортувала за темами, стежила за роботою всіх систем і писала повість "Планета Тесла".
   Через тиждень мене змінила Лариса. "Вдома" диван у кімнаті-кабінеті тепер займав Сергій, який залишився без пари, а Андрій перебрався з нього на нове ліжко, разом зі мною. Він тепер вже не працював у лікарні, знайшов можливість допомагати студентам писати курсові та дипломні роботи з антропології. Вільного часу у нього тепер було набагато більше, бо майже всі матеріали він брав з комп'ютера, і ми часто гуляли вдвох по найзатишніших куточках Києва. Мишко закінчив свій гарнітур і взявся за нову роботу. Грошей нам вистачало, тому Свєта працювати не пішла. Поки мене не було, вона виконувала обов'язки мого агента - віднесла до редакції ще кілька оповідань і забрала гонорар. Тепер вона вивчала технічні досягнення місцевих, просиджуючи по півдня в технічних університетах і в їх бібліотеках.
   Черга збилася, тому після Лариси в Карпати відправився Андрій, який щойно закінчив курсову роботу, бо Сергій продовжував уроки.
   Провівши аналіз нашої зайнятості і підрахувавши фінанси, Світлана запропонувала всім згортати свої роботи і повністю зайнятися дослідженнями Тесли, її історії та суспільства, її технологій і екології. Грошей з друкарні цілком вистачало. Тільки Сергій поки не міг кинути своїх двох учнів. Мишко отримав завдання: виготовити за допомогою комп"ютера для всіх нас пристойні місцеві документи, щоб ми могли подорожувати і не боятися, що нас розсекретять.
   В середині серпня Мишко зі Світланою відправилися у геологічну експедицію. Заробляти на неї Мишко вирішив співами під гітару. Йому було цікаво побувати в тих куточках планети, які найбільш постраждали після Тунгуської Катастрофи. Тому в Карпати знову вирушили Андрій і я, вже разом. Сергій продовжував уроки та разом з Ларисою вони впритул зайнялися психолого-соціологічними дослідженнями.
   В Карпатах ми займалися не тільки рутинною роботою і любов'ю, а й фантазували з приводу катастрофи, що створила Теслу. І от якось, коли я просто кидала камінці на березі струмка, мені в голову прийшла несподівана думка. Іноді камінчик, який я кидала в інший, спокійно завмирав на місці, а той, по якому він вдарив, відскакував на велику відстань.
   "А чому ми вирішили, що наша Земля - це оригінал, а Тесла - копія? А якщо наша Земля і є копією, яка створилася на місці справжньою Землі, відштовхнувши її на місце Тесли?" Нові думки не давали мені спокою і я побігла до Андрія, щоб поділитися ними. "Адже тоді стає зрозумілим, чому технології теслян розвиваються повільно, в такому ж темпі, що і до вибуху - як вони розвивалися, так і продовжують - повільно і поступово, без всякого прискорення і технічної революції... А у нас? З'явившись на місці справжньої Землі, наша Земля не зазнала видимих геологічних і кліматологічних катаклізмів, але отримала ментальне прискорення - революції, війни, винаходи..."
   Виплеснувши всі ці роздуми на Андрія, я раптом випалила:
   - Нам терміново потрібно до Америки!
   - Навіщо?
   - У музей Тесли! Адже після смерті весь його архів зберігається саме там. Мені потрібно знайти документи. Можливо, такі ж самі аркуші, які у нас знайшов Ахмутін. Чимось вони повинні відрізнятися...
   Увечері ми з Андрієм навперебій розповіли про свої підозри Світлані. У цей час вони з Мишком сиділи біля вогнища десь у горах Африки.
   - Нісенітниця якась! - Вислухавши нас, відповіла вона.
   - Тож мене саме через нісенітниці з вами і відправили! - Вигукнула я. - Ахмутін саме сподівався, що я своїми нісенітницями допоможу зробити якесь відкриття!
   - Так, щось таке він казав... Гаразд, через тиждень-півтора ми приїдемо і відправимо вас до Америки. А поки готуйтеся.
   - Ой, а нам знадобиться допомога Сергія, у нас з англійською не дуже, а тим більше з зашифрованими документами...
   - Тоді нехай Сергій прискориться і згортається!
  
  * 13 *
   Наступний тиждень ми з Андрієм провели, подорожуючи по всій Україні. У печері нас знову змінила Лариса. Сергій навчав учнів експрес-методом і збирався закінчити до середини наступного тижня. Світлана з Михайлом ще не повернулися з Африки.
   Сергій відпустив учнів до п'ятниці двадцять третього серпня. У суботу повернулися Мишко і Свєта. У понеділок нас посадили на дирижабль, який йшов на Америку. Через три дні подорожі, 29 серпня Сергій, Андрій та я висадилися в повітряному порту Нью-Йорка.
   Відзначившись у туристичному агентстві як самостійні мандрівники, ми найняли місцевого гіда і вирушили на екскурсію містом. Таких хмарочосів, як у нас, в тутешньому Нью-Йорку не було, максимум дванадцять-п'ятнадцять поверхів. Тільки кілька величезних напівзруйнованих пам'яток війни свідчили про минуле зростанні міста вгору.
   Музей Ніколи Тесли розташовувався за містом на високому штучному пагорбі. Він розміщувався у невеликій триповерховій будівлі з двома високими вежами по краях. На вежах були встановлені сонце- і вітрогенератори, а також якісь апарати, що збирають енергію гроз і тайфунів. Перший і другий поверхи музею представляли собою експозицію винаходів Тесли, його апаратів і інструментів. На третьому зберігався архів.
   Поблукавши хвилин двадцять по залах музею, ми попросилися попрацювати з документами.
   - Бачите. - Невпевнено почав черговий екскурсовод. - До архівних документів ми не дуже-то охоче пускаємо. Ви ж знаєте, до чого призвели експерименти Тесли?
   - Звичайно знаємо! - Дружно закивали ми головами.
   - Розумієте, я письменник-фантаст. - За допомогою Сергія почала пояснювати я. - І саме зараз я пишу фантастичне оповідання, в якому Земля - це тільки копія справжньої планети, що виникла через експерименти Тесли. - Я майже не брехала, тому говорити було легко. - Але для достовірності мені потрібні деякі з його записів. Щось таке, що могло б хоч якось зробити мої фантазії більш реалістичними...
   І нам дозволили!
   - Що шукати? - Запитали Сергій і Андрій, щойно ми опинилися наодинці зі стелажами папок.
   - Щось схоже на той документ, який навів Ахмутіна на думку про експедицію!
   Кілька днів ми ходили в музей, як на роботу. Методично і планомірно ми вивчали папку за папкою, зошит за зошитом. Добре, що всі документи були розташовані в стелажах по датах. Ми вивчали роботи Тесли, написані після 30 липня 1908 року. За чотири роки він написав не мало. Тут були записи англійською і сербською, звичайні і зашифровані, з розрахунками і схемами, з кресленнями і малюнками. Нарешті, 3 вересня ми виявили аркуші, схожі на рукопис Ахмутіна.
   Знаючи, як їх треба розшифровувати, використовуючи програму, збережену у мобілці, нам вдалося розшифрувати текст досить швидко. Мої припущення виявилися вірними!
   Виходило, що своїм експериментом Тесла дійсно створив копію Землі - Землю-2, яка, зайнявши місце Землі-1, відштовхнула її зі звичного місця. Схеми, креслення, розрахунки підтверджували, що саме наша Земля є копією. Далі йшли розрахунки і прогнози, що може статися з обома планетами після катастрофи, як будуть розвиватися геологічні та соціологічні події. Майже все, що припускав Тесла, збулося. Справжня Земля понеслася по орбіті на півроку назад і там майже миттєво стабілізувалася. Копія ж Землі отримала не космічне, а ментальне прискорення.
   - Чому ж він наклав на себе руки? - Дивувався Андрій. - Ну, копія, ну, Катастрофа... Та все ж налагодилося!
   - Ось, дивіться! Я знайшла ще один папірець!
   Цей папірець був вирваний із зошита, зім'ятий, але потім розправлений і вставлена до зошита на колишнє місце з поміткою: "Знайдено у сміттєвому кошику біля трупа Тесли в день його смерті". Папірець був зашифрований і його дешифруванням, мабуть, ніхто не займався. Розшифрувавши його ми отримали такий текст:
   "Все було б прекрасно, і наші дві Землі могли б існувати паралельно, якби не прискорений технічний прогрес, який я припускаю на копії Землі. Всесвіт, який прагне стабільності, налаштує менталітет людей Землі-2 на самознищення. Весь їх прогрес буде вести саме до знищення планети, яка так несподівано виникла. Але, вийшовши в космос і винайшовши надпотужну зброю, люди з Копії можуть прилетіти до нас і своїми технічними досягненнями дати поштовх до знищення всього живого і тут. Ось це і буде справжньою катастрофою. Ось в цьому я і звинувачую себе особливо сильно. Цього я пережити не можу".
   Сфотографувавши документ, ми того ж дня відправилися назад, до Києва.
  
  * 14 *
   Було вирішено готуватися до повернення на Землю, тим більше, що наш тримісячний термін на Теслі (чи Землі?) вже добігав кінця. Я віднесла до редакції останнє оповідання, в якому розповідала про справжні наслідки Тунгуської Катастрофи. Копію цієї розповіді я направила у Всесвітній Союз Миру, Науки і Винаходів для аналізу можливої ситуації. Не чекаючи гонорару, 7 вересня ми здали господині квартиру.
   - Ой, а меблі? А фіранки? А ліжка? Ви що, все мені залишаєте? - Кудкудикала вона, бігаючи за нами по кімнатах.
   - Ну, ми розповімо про вашу гостинність своїм друзям і будемо рекомендувати їм зупинятися тільки у вас! - Сказав їй Сергій.
   - Як же я дізнаюся, що це саме ваші?
   - А ми будемо заздалегідь, приблизно за тиждень дзвонити. Сподіваюся, ціни для наших ви піднімати не будете?
   - Ну звичайно! Ви ж мені таку обстановку зробили - сама б жила!
   Домовившись, що "наші" будуть говорити, що вони від Сергія, ми віддали ключі і суботнім вечором вирушили за місто. Вже у темряві, надівши дроно-ранці, ми полетіли до Карпат.
   Підготовка до старту зайняла три дні. Майже все обладнання, розташоване в печері, ми залишили для наступних експедицій. В ніч з 11 на 12 вересня Мишко вивів наш корабель на те саме місце, де ми приземлилися. Вертикальний старт, відстріл останньої ступені - і ми полетіли назустріч нашій планеті. На орбіті Тесли тепер теж з'явилося космічне сміття. От здивуються перші космонавти, коли повз їх ілюмінатори пропливе щось, явно штучного походження! Хоча, до космосу їм ще років шістдесят. За цей час ми можемо вже вступити з ними в активний контакт.
   Трохи більше півтора місяця польоту пролетіли в обговореннях і суперечках про майбутні контакти, про гіпотезу, що саме ми є результатом копіювання Землі, про популярність, яка звалиться на нас після приземлення...
   Але все сталося зовсім не так. Приземлившись в Олешківських Пісках - найбільшій пустелі Європи, розташованій в Україні неподалік від Херсона, ми з подивом виявили, що нас зустрічає дуже скромна делегація - всього чоловік вісім на чолі з Романом Ахмутіним. На місцевому календарі було 27 липня, третє наше літо за цей рік. Нас одразу ж посадили в автобус і повезли на базу "Смерека". Яким чином туди через три дня доставили наш корабель, я не знаю.
   Приблизно тиждень ми звітували про політ і приходили до тями. У газетах і на телебаченні промайнула стаття про те, що відомий мільярдер Роман Ахмутін відправляв на орбіту Землі кілька команд, які змонтувала для нього приватний космічний готель на чотирьох пасажирів і трьох чоловік обслуговуючого персоналу. Надалі планувалося добудовувати секції готелю. Поки велися будівельні роботи, проект був засекречений і тільки тепер, коли все запрацювало, він вирішив про це повідомити.
   Як не дивно, за ці півроку Ахмутін дійсно побудував такий готель, назвавши його "Ромаяна" - на честь себе і своєї дружини Яни, але й у співзвуччі з давньоіндійським епосом. Наше повернення з експедиції було обставлено як звичайне повернення монтажників, які закінчили свою роботу. Через тиждень у туристичних агентствах з'явилося оголошення про перший тижневий тур на навколоземну орбіту.
   Прочитавши передсмертну записку Ніколи Тесли, Ахмутін вирішив не квапити події. Він майже одразу надрукував моє оповідання "Планета Тесла" і оголосив конкурс для всіх любителів фантастики на самий неймовірний прогноз можливих наслідків контакту землян і теслян, призначивши премію переможцю в мільйон доларів. За допомогою цього конкурсу він хотів передбачити всі можливі помилки, які можуть призвести до загибелі планети. Наступна, більш тривала експедиція до Теслі планувалася приблизно через рік.
   Взявши зі всіх нас "підписку про нерозголошення", виплативши нам, як і обіцяв, по два мільйони, Ахмутін відпустив нас по домівках. До батьків під Одесу ми поїхали разом з Андрієм.
   - Мамо, тату, привіт! - Зателефонувала я ще з дороги. - Я їду додому, але не одна. Познайомлю вас зі своїм майбутнім чоловіком.
   - Ти що, якогось тибетця знайшла?! - Мало не зомліла мама.
   - Ні, це наш! Його звати Андрій.
   - А чи не занадто ти поспішаєш? - Запитав тато.
   - Ми ж з ним півроку разом працювали! За час роботи ми дуже добре один одного пізнали...
   - А що вам приготувати? - Занепокоїлася мама.
   - Мама, приготуй що завгодно! Ми так скучили за нашою звичайною їжею!
   Незважаючи на захисне покриття купола нашого корабля, ультрафіолету за час польоту ми отримали більше, ніж достатньо, а тому були дуже засмаглими - ні дати, ні взяти, прилетіли звідкись із теплих країв. Тому особливо напружуватися в розмовах з батьками не довелося. Крім того я привезла своє надруковане оповідання "Планета Тесла". Якщо у мене і проскакувало щось космічне і позаземне, то воно списувалося на мої фантазії. Андрій розповідав про археологічні розкопки і палеонтологію. Передбачалося, що все, про що він казав, відбувалося саме в ці півроку.
   Після весілля, яке ми відіграли в кінці серпня, ми відправили і моїх, і його батьків у весільну подорож, вірніше, у подорож знайомства, а самі залишилися в будинку під Одесою. Я теж вирішила взяти участь у конкурсі Романа Ахмутіна і пишу зараз одразу кілька оповідань з абсолютно різними наслідками подій. Андрій перевівся в Одеський університет і викладає там. Обидва ми не втрачаємо надії ще раз відправитися на Теслу. Чи все ж таки на Землю?...
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"