Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Весілля в Тернівці

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Від домашнього насильства можна позбавитися! Іноді - за допомогою сокири...

  ВЕСІЛЛЯ В ТЕРНІВЦІ
  ОПОВІДАННЯ
  (24 вересня 2019 року)
  
   ...Я закричала від жаху і прокинулася.
   - Знову наснилися кошмари? - Володя ніжно погладив мене по голові, заспокоюючи. - Все пройшло, я з тобою, він тебе не дістане...
   Я затишніше влаштувалася в його обіймах, насолоджуючись спокоєм, любов'ю і безпекою. Головна дійова особа всіх кошмарів - мій колишній чоловік Борис. А починалося все так добре...
  ***
   З Борисом я познайомилася, коли вчилася на третьому курсі університету. Високий, стрункий, чорнявий п'ятикурсник з красивими карими очима і темними вусами звернув на мене увагу на одній зі студентських дискотек. Те-се, п'яте-десяте, і ми почали зустрічатися. Мені заздрили всі дівчата нашого потоку і багато старшокурсниць. Квіти, невеликі подарунки, несподівані сюрпризи, ніжні залицяння, романтичні зустрічі, заздрісні пересуди студенток... Все це настільки закрутило мені голову, що вже до закінчення навчального року я дала згоду на його пропозицію.
   Розписувалися ми скромно: всього шість чоловік гостей з числа студентів. Сукню мені купили в першому-ліпшому весільному салоні, вечірку влаштували в студентському кафе, зв'язавшись з нього ж по скайпу з моїми батьками і приголомшивши їх несподіваною новиною. Жити переїхали до нього у квартиру, залишену йому у спадок бабусею. Батьків у нього не було.
   На його випускний ми пішли разом, вже як подружня пара. Кілька разів він йшов танцювати з однокурсницями, які його запрошували. Я теж танцювала з якимись не знайомими мені випускниками.
   - Не танцюй більше ні з ким! - Сердито блимнув Борис очима, коли мене підвів до нього після чергового танцю його однокурсник.
   - Ти що, ревнуєш?! - Мене це навіть трохи розсмішило. - Але ж ти сам пішов танцювати з іншими! Що мені залишалося робити?
   - Чекати на мене! - Різко відповів він, і тут же підхопив мене в танці, побачивши, що до нас наближається якийсь хлопець.
   - Тоді не кидай мене і танцюй тільки зі мною! - Розсміялася я. - Щоб ніхто не зміг мене запросити.
   До самого закінчення вечірки Борис танцював лише зі мною і сидів поруч зі мною, але настрій у нього помітно зіпсувався.
   Влітку ми поїхали до моря і у нас був чудовий медовий місяць. Море, хвилі, молодість, кохання і пристрасть - що може бути прекраснішим? А перед початком нового навчального року Борис раптом заявив, що мені треба кинути університет.
   - Вистачить з нас і одного диплома. Я спробую сам забезпечувати нашу сім'ю, а ти будеш мене любити і створювати домашній затишок. - І він ніжно поцілував мене.
   - Але мені залишилося всього два роки... - Спробувала заперечити я.
   - Навіщо витрачати ці два роки на навчання, якщо працювати ти все одно не будеш? Я хочу, щоб у нас було більше часу для нас двох...
   Я була по вуха закохана, в його словах вчувалося безмежне кохання, що мені залишалося робити? Звичайно ж, я пішла до університету забирати документи.
   - Я розумію, що у вас голова зайнята любовної романтикою і ви не в змозі мислити тверезо. - Секретарка подивилася на мене співчутливо. - Тому не поспішайте, давайте оформимо академ-відпустку на рік, а там видно буде.
   Я погодилась, але Борису нічого не сказала.
   - Ну що, забрала документи? - Прямо з порога запитав він, коли прийшов ввечері додому з роботи.
   - Так. - Відповіла я, потопаючи в його обіймах.
   Після цього у мене почалися звичайні будні домогосподарки: прибирання, готування, походи по магазинах... Звичним одягом стали спортивний костюм і халат. Після одного з корпоративів, на який співробітники були запрошені з другими половинками, з мого гардеробу почали зникати найгарніші сукні.
   - Здається, у нас завівся Барабашка. - Обережно вирішила я промацати грунт, коли ми сиділи, обнявшись, перед телевізором.
   - Та ну?! З чого ти це взяла?
   - У мене пропало кілька суконь. Мабуть, треба купити нові. Даси грошей?
   - Нічого я тобі не дам! - Борис схопився і почав нервово ходити по кімнаті. - Я сам викинув твої сукні! На тебе у них всі звертали увагу!
   - Це не через сукні. Це тому, що я у тебе така гарна.
   І тут у мене посипалися іскри з очей. Я нічого не зрозуміла: сиджу на підлозі, а з носа на халат капає кров.
   - Вибач! - Кинувся Борис до мене, допомагаючи встати. - Я просто дуже рознервувався. Ти ж знаєш, як я тебе люблю! Я не хочу, щоб на тебе дивилися інші.
   Він допоміг мені вмитися, був дуже ласкавий і уважний, оточив мене турботою і увагою... Рівно на три дні. Потім почалися причіпки: то я не так прибрала у квартирі, то не туди поклала речі, то я погано приготувала вечерю, то я не з тією інтонацією відповіла на його запитання, то я не досить пристрасна у ліжку... Претензій ставало все більше, кохання все менше.
   Навіть по телефону я не наважувалася розповісти про це батькам. Кілька разів я намагалася поговорити з Борисом про наші відносини, але спроби розмов викликали в ньому нові напади люті, які закінчувалися рукоприкладством. При цьому я, як вірна дружина (чи як віддана собачка?) повинна була щовечора бігти до дверей, зачувши звук у замку, що відкривався, і радісно зустрічати свого улюбленого чоловіка. Якщо я демонструвала образу або не зустрічала його, отримувала "на горіхи".
   Одного разу я вирішила піти з дому. Зібрала валізу, написала записку і викликала таксі. Він наздогнав мене на вокзалі. Казав, що любить мене, що не зможе без мене жити, що тепер все буде по-іншому... Я все ще кохала його і вирішила дати йому останній шанс.
   Дійсно, тепер все стало по-іншому. У моїй шафі залишилися тільки нижня білизна, халат, спортивний костюм та весільна сукня. Все інше Борис демонстративно порвав і спалив, покидавши в алюмінієве відро, просто на кухні. Тепер моє обличчя прикрашали вічні синці, в синцях і подряпинах були і руки, і ноги, і все тіло.
   - Подивися, яка ти красуня! - Люто кричав Борис, підтягаючи мене до дзеркала після чергового спалаху гніву. - Хто на тебе таку подивиться?! Хто ти взагалі така?! З тобою навіть поговорити нема про що!
   Якби він хоча б намагався поговорити! "Дай те! Принеси це! Чому не так зробила?!" - ось всі його слова, які він адресував мені. Спілкуватися мені було ні з ким. З недавнього часу Борис відібрав у мене мобільник і видавав його два рази на тиждень, щоб я могла поговорити в його присутності з батьками, що живуть в іншому місті.
   - Тільки спробуй ляпнути щось не те! - Попереджав він, сам набираючи мамин номер. - Приб'ю на смерть!
   - Мамо, у мене все добре! - Ковтаючи сльози, радісним голосом говорила я. - Ми дуже зайняті, частіше дзвонити не можу!
   Вийти на вулицю я ніяк не могла - Борис не лише знищив усі мої речі, а й замикав квартиру на замок, коли йшов на роботу.
   Я старалася, як могла. Готувала вечерю з того, що було, відмовляючи собі в їжі цілими днями. Але всі продукти колись закінчуються. Настав день, коли я не змогла нічого приготувати.
   - Отак ти чекаєш свого чоловіка! - Закричав Борис, вимивши руки і увійшовши до кухні з абсолютно чистим столом. - Чому не приготувала вечерю?! Дуже була зайнята? - Борис відважив мені важкого ляпаса, від якої я ледве встояла на ногах.
   - У нас всі продукти закінчилися. - Утираючись, промовила я. - Я і так викручувалася, як могла, але з повітря нічого не вийде.
   - Продукти?! - Борис кинувся відкривати всі шафки і холодильник. - Гм... Справді, нічого немає... - Все пожерла! - Окинув він ненависним поглядом мою помітно схудлу від недоїдання фігуру.
   - Я б могла купити, якби ти дав грошей і випустив мене... - Погляд Бориса вдарив мене болючіше, ніж його вже звичні ляпаси. - Або хоча б сам принось продукти... - Вже ледь чутно додала я, скоцюрбившись при його наближенні.
   - Щоб я ходив по магазинах, коли у мене є дружина?! - Борис зупинився і сів на стілець. - Гаразд, замовимо вечерю по телефону...
   Хвилин за двадцять нам привезли піцу. Борис навіть не дозволив мені підійти до дверей, коли подзвонив посильний. Він заштовхав мене в ванну, кинувши:
   - Сиди там, поки не дозволю вийти!
   Сиділа я довго. Навіть трохи подрімала на краєчку ванни, опустивши голову на раковину. В квартирі було тихо. Зібравшись з духом, я прочинила двері й визирнула у коридор. Скрізь було темно, тільки з кімнати миготіли відблиски від включеного телевізора. Борис спав, а по телевізору про щось жартував "95-ий квартал". Я прокралася у кухню. На столі в коробці залишився один надкушений шматочок піци і трохи крихт. Я все це з'їла, запила чаєм і викинула коробку, ледь заштовхавши її в переповнене сміттям відро, яке я не виносила вже майже тиждень.
   На ранок знову був скандал.
   - Як я піду на роботу без сніданку?! Я ж залишив собі кілька шматків на ранок! Знову ти все пожерла! При живій дружині доводиться харчуватися фастфудом! Свинарник тут розвела! - Він штовхнув ногою переповнене відро і все сміття розсипалося по кухні.
   - Ти ж не дозволяєш мені виходити, як я винесу сміття? Може, сам забереш його?
   Борис злісно зашипів, замахнувшись, але тут погляд його впав на годинник.
   - Пощастило тобі, що я спізнююся! Гаразд, ввечері розберуся! - І він вискочив за двері, старанно замкнувши їх ззовні на два замки.
   Я прибрала в квартирі, зібрала сміття у два пакети і виставила їх у коридорі біля дверей. За весь день випила три чашки чаю - добре, що коробка з пакетиками зеленого ще не закінчилася, так й цукорниця була наполовину заповнена.
   Увечері Борис з'явився з великим пакунком.
   - У мене для тебе є подарунок! - Радісно повідомив він. - Розгортай! Хоча ти це й не дуже заслужила.
   Розгорнувши пакунок, я виявила в ньому гумові чоботи й куртку.
   - Як на тебе шили! - Кружляв Борис навколо мене, поки я приміряла обнови. - Сама подивись!
   Я підійшла до дзеркала. З нього на мене дивилася худорлява істота з синюшним обличчям, на якій, як на вішалці, бовталася синя куртка. Ноги з витягнутими на колінах спортивними штанами по-бомжатськи стирчали з синіх гумових чобіт.
   - Так... А колись тобі синій колір личив... До чого ж ти опустилася! Та, нічого, в магазин сходити зможеш.
   Він відрахував кілька купюр зі свого гаманця і простягнув мені.
   - Тримай, купиш продуктів на тиждень. І сміття захопи!
   Я взяла сміттєві пакети і вийшла на сходовий майданчик. "От зараз викину сміття і побіжу, куди очі дивляться..." - подумала я, натискаючи кнопку ліфта. Поки я йшла до сміттєвих баків, мене не відпускало відчуття, що за мною хтось стежить. "Параноя розвивається" - думала я. - "Все це від самотності і сидіння під замком". Я обережно озирнулася. Може мені привиділося, але здається, я побачила якусь тінь, що сховалася за ріг будинку. Я пішла у бік магазину, розташованого всього за два будинки від нашого. Почуття переслідування нікуди не ділося. Я вирішила зупинити першого зустрічного перехожого і попросити допомоги. Але варто було мені заговорити з якимось лисим дядьком, що вискочив з маршрутки, як до нас підбіг Борис:
   - То от який у тебе коханець! Ось на кого ти мене проміняла!
   - Та що ви?! Я вперше її бачу! - Залепетав, виправдовуючись, дядько і почав відступати під натиском Бориса. - Самі розбирайтеся зі своєю дружиною, а мене не вплутуйте! - І він кинувся навтьоки.
   - Який коханець? - Повернулася я до Бориса. - Ти ж знаєш, що я з дому не виходжу. Я просто хотіла запитати, котра зараз година.
   - Пів на сьому. - Відповів, посміхаючись, Борис. - Класно я його? Найдієвіший метод! А ти не розслабляйся, шуруй до магазину! Я за тобою пригляну.
   Тепер Борис йшов за мною на деякій відстані, не ховаючись, тільки вдавав, що не має до мене ніякого відношення. У магазині я набрала різних продуктів на тиждень. Вийшло цілих три пакети. Нести їх було неймовірно важко. Я озирнулася, шукаючи очима Бориса, щоб попросити його допомогти мені, але він стояв трохи в віддаленні і допомагати мені зовсім не збирався. Так, згинаючись під вагою пакетів, з зупинками і перепочинками, я дотягла продукти до під'їзду і занесла їх у ліфт. Борис, який увійшов до ліфту слідом за мною, благодушно натиснув кнопку нашого поверху.
   Кілька днів у домі панувала певна ідилія. Моє існування було відносно стерпним, якби не обов'язок виконання ще й подружнього обов'язку. Без кохання, в умовах все більш агресивного сексу, виконання цього обов'язку ставало справжніми тортурами. Іноді після такого сексу Борис відправляв мене спати до ванни:
   - Ліжко ти сьогодні не заробила! - Кричав він, викидаючи мені в коридор подушку. - І ковдру теж!
   Покидавши на дно ванни рушники і накрившись скатертиною з кухонного столу, я забувалася неспокійним сном.
   У міру того, як продукти закінчувалися, а мої кулінарні зусилля не могли заповнити їх відсутності, знову почастішали побої. Наступного разу я пішла до магазину з величезним фінгалом під оком і з розсіченою губою.
   - Ну, вилита бомжиха! - Розсміявся мій чоловік, взуваючи кросівки і надягаючи куртку, поки я переминалася з ноги на ногу в своїх гумових чоботях біля зачинених дверей. - Бракує тільки деяких ароматів... - Він дістав зі своєї сумки чвертку горілки і вилив мені на голову. - Тепер образ закінчений! - Як художник, що милується своїм творінням, Борис схилив голову на бік. - Ну, пішли! - І він підштовхнув мене до ліфта.
   "От якби зустріти поліцейського..." - по дорозі мріяла я - "попрошу його допомогти..." Поліцейського я побачила, коли виходила з магазину з повними пакетами. Він стояв на протилежному боці вулиці і розмовляв по телефону. Кинувши сумки просто на тротуар, я кинулася через дорогу, волаючи на все горло:
   - Допоможіть!
   Поліцейський озирнувся на мій крик.
   - Злодійка! - Загорлав хтось ззаду! - Вона хотіла вкрасти мої сумки! - Підхопивши покинуті мною пакети, за мною біг Борис.
   - Пане поліцейський! - Я підбігла до правоохоронця і схопила його за рукав куртки. - Допоможіть! Мій чоловік б'є мене!
   - Що за маячня! - Борис зупинився поруч і поставив пакети на землю. - Якась алкашка і я?! Ви чуєте, як від неї несе? Та вона, певно, ніколи не просихає!
   - Вона у вас щось вкрала? - Запитав поліцейський, гидливо відсторонюючись від мене.
   - Так, оці пакети хотіла вкрасти. Але я вчасно помітив.
   - Якщо я злодійка, то заберіть мене у відділок! - Знову спробувала я схопити копа за руку.
   - У вас є до неї претензії? Будете справу порушувати? - Запитав поліцейський Бориса.
   - Та що з неї візьмеш?! - Махнув той рукою. - Продукти я забрав, нехай котиться на всі чотири боки!
   - Пане поліцейський! Заберіть мене у тюрму! - Все ще сподівалася я на вартового.
   Але той тільки гидливо поморщився і, поспішивши сісти у припарковану поряд автівку, поїхав.
   На всі чотири боки мені "покотитися" не вдалося. Щойно поліцейська машина зникла за рогом, Борис сунув мені до рук пакети і, боляче стусонувши кулаком по ребрах, змусив йти додому. Сам він цього разу йшов просто за мною, не відстаючи ані на крок, а вдома побив мене так, що я до ранку валялася на підлозі коридору...
   Прийшла до тями я від того, що Борис, стоячи просто наді мною, говорив по телефону:
   - Вона зараз у ванні... У нас зовсім мало часу! Вже таксі під'їхало, літак чекати не буде!.. Так, будемо жити в Парижі, зовсім недалеко від Ейфелевої вежі... Дзвонити тепер будемо рідше... Свєта, чуєш? Тобі привіт від мами! І від тата!... Вам теж привіт... Добре, все передам... До побачення, вже біжимо!...
   Він перевірив носаком черевика, чи я жива, переступив через мене і пішов на роботу. Я сяк-так доповзла до ванни та вмилася. Долаючи нудоту, з'їла невеликий бутерброд і, влаштувавшись на дивані, проспала до самого вечора. Ні прибирати, ні готувати сил у мене не було. Цього разу Борису довелося самому готувати собі вечерю. Мені він нічого не запропонував. Я вирішила лежати, будь хоч потоп, хоч кінець світу. "Ну й нехай б'є!" - приречено думала я - "Вб'є - мені легше стане". Але цього вечора Борис мене бити не став. Він щось говорив, сівши поруч зі мною на диван, а я не слухала і не відповідала. Я навіть очі не відкривала. Лежала і розглядала візерунки, які виливалися один з іншого у моєму мозку. Переважали червоні і чорні кольори та відтінки.
   Вночі я встала з дивана, зайшла до спальні і подивилася на сплячого Бориса. Ніяких почуттів до нього я в собі не знайшла. Тільки якийсь тягар на душі. Я пройшла на кухню, взяла великого ножа і повернулася до кімнати. "Ось сюди, в саме серце!" - примірилася я, піднімаючи руку з ножем для удару. Але вдарити я не змогла. Рука розслабилася, ніж упав поруч з ліжком. Постоявши так кілька секунд, я нахилилася, підібрала свою зброю і знову віднесла її на кухню. Лежачі на дивані, я у подробицях домалювала собі вбивство Бориса. Потім було слідство, суд і в'язниця. Опинившись у в'язниці, я відчула величезне полегшення, камінь з душі звалився і кудись зник...
   Наступного дня я встала, перекусила тим, що знайшла у холодильнику, випила чашку чаю і сіла перед телевізором. Стежити за екраном мені не вдавалося, заважали абстрактні картини у багряних тонах, які одна за одною змінювалися у мене перед очима. Але раптом мене як струмом вдарило: на екрані великими літерами виступили кілька рядків:
  Ви терпите домашнє насильство?
  Телефон гарячої лінії - 116-123!
   Тепер цілий день на різні мелодії всередині мене звучало: "116-123! 116-123! 116-123!"
   Борис прийшов пізно ввечері. Від нього несло жіночими парфумами і дорогим коньяком. Я сиділа в кріслі перед телевізором і навіть не подумала встати, зачувши звук ключа, що повертався у дверях.
   - Чому не зустрічаєш? - Загарчав він. - Зовсім страх забула?! То я нагадаю! - І він, поваливши мене на підлогу, став копати ногами, куди міг потрапити.
   Я, згорнувшись калачиком і міцно стиснувши зуби, мовчала. Крізь веселу мелодію, що голосно звучала у голові зі словами "116-123! 116-123!", з мене лише зрідка виривались стогони.
   Прокинулася я вранці на підлозі коридору від голосу Бориса. Мій чоловік кудись збирався, складаючи речі у валізу, і водночас весело балакав:
   - Поживемо три дні у кемпінгу на природі! Сосновий ліс, мальовничі замети, зимове полювання!... У нас вийде казковий Новий рік!.. А романтичний вечір біля багаття?!.. А ще на тебе чекає подарунок... Ні, не скажу! Сама побачиш!...
   "Ура! Він їде на три дні! Чудовий подарунок до Нового року!" - промайнуло у моєму мозку. Мене навіть не обурило те, що чоловік проведе свято з якоюсь іншою жінкою. Лише б мене залишив у спокої... Я так зраділа, що знову відключилася. Коли я прийшла до тями, в квартирі нікого не було. Я пройшла на кухню. Всі шафки і холодильник були демонстративно відчинені, продуктів у них не було. Спромоглася знайти лише шматочок хліба в пакеті, два розколотих яйця в холодильнику, половину банки гірчиці, не почату пляшку оцту і чотири пакетики зеленого чаю. У порожній цукорниці на дні прилипло трохи цукру. Як не дивно, їсти не хотілося. Я вирішила навести порядок у кухні. Вимила всі шафки, посуд у них склала рівними стосами і залишила дверцята відкритими. Вимила холодильник, стіл, стільці, підлогу. Прибирання перетекло у коридор, потім до ванни. У тумбочці під раковиною я виявила відро, на кришці якого щось було написано німецькою. "Farbe" (фарба) - вдалося знайти мені знайоме слово. Я зняла кришку і на мене глянула непроглядна чорнота. Не знаю чому, але я взяла і вилила все відро фарби у ванну, попередньо заткнувши злив, а потім пустила у неї воду. Взявши пляшку оцту, його теж вилила у ванну. "Чорне озеро, чорна гладь, чорні хвилі мирно шумлять..." - Подумки промайнули слова. - "Мабуть, я сходжу з розуму. То й нехай, проте хоч чимось займаюся цікавим..." Я вийняла з вази у передпокої велику штучну лілію і занурила її в чорні води свого "Озера". "Чорна лілія в чорній воді..." - Продовжували пропливати меланхолійні думки.
   Прибиратися більше не хотілося. Я увійшла до спальні і роззирнулася. По обидві сторони від ліжка стояли дві шафи - одна моя, а друга - Бориса. Дверцята обох шаф були розкриті. В моїй порожній шафі висіла лише одна яскраво-біла весільна сукня. У шафі чоловіка лежали акуратними стосами футболки, светри, труси, висіли костюми. На ліжку валялася пара його сорочок, на підлозі - кілька пар шкарпеток і краватка. "Та нехай все так і валяється" - подумала я, збираючись вийти, але щось мене зупинило. "Ця біла сукня вибивається з настрою..." Я зняла її з вішалки і повернулася до ванни. Вода наповнила її вже до країв. Я вимкнула воду і занурила у неї сукню. Потім пройшлася по всій квартирі, знімаючи штори і тюль з вікон. Всі вони відправилися у ванну слідом за сукнею. Я розмішувала вміст ванни великими щипцями для білизни, знайденими на антресолях. Руки бруднити не хотілося, тому я знайшла у шафі гумові рукавички, надягла їх і почала виймати чорну білизну у раковину. Потім замочила у фарбі скатертину, покривало з ліжка, наволочки і простирадла...
   Від всіх цих дій я страшенно втомилася. Їсти все ще не хотілося, але я змусила себе підсмажити одне яйце з хлібом, заварила пакетик чаю просто в цукорниці і пообідала. Очі злипалися. Перемагаючи сонливість, я повернулася до ванни, спустила "чорне озеро" в каналізацію і кілька разів виполоскавши пофарбовану білизну у проточній воді, засунула її в сушарку.
   Отямилася я на порозі між ванною і коридором. Сушарка вже не працювала, тому я вийняла з неї всю білизну. Злегка вологі штори я розвісила по місцях, застелила ліжко, постелила скатертину, надягла весільну сукню... Квартира змінилася: чорні штори і чорна тюль, чорне ліжко і чорна скатертина, чорна сукня і чорна фата, чорна лілія і чорні думки... "От тепер все стало гармонійним ..." - Я лягла на ліжко просто у сукні і заснула. Снилися мені цієї ночі білі хмари на синьому небі...
   Весь другий день я ходила по квартирі, наспівуючи на різні лади: "116-123, 116-123, 116-123..." Ввечері, сидячи біля телевізора, доїла останнє яйце з хлібом, намазаним гірчицею. Чай був вже без цукру. На третій день мені залишився тільки чай... "Досить!" - вирішила я, розкриваючи аптечку. Я зібрала всі ліки, порозкривала їх, викинула упаковки у відро і акуратним візерунком розсипала пігулки по чорному покривалу. "Яскраві зірочки в чорній ночі..." - проспівала я собі. Я лягла, прихопивши з собою пляшку води, набраної з крана, і почала ковтати по одній пігулці, не розбираючись, де яка...
   Вранці я прокинулася від звуку двері, що відчинялася. Очі розплющувати не хотілося, тому я так і залишилася лежати.
   - О, господи! - Почула я зойк Бориса. - Світланка, кохана, що ж ти наробила!!!...
   Він схопив мене за плечі і почав трясти. Я бовталася в його руках, як лялька, не відкриваючи очей і не вимовляючи ні звуку. Борис щось кричав, потім кинув мене на ліжко і вискочив з кімнати. До мене долинув шум ліфта.
   "Пішов?" - запитала я сама себе і обережно розплющила одне око. Майже всі таблетки так і валялися навколо мене. Певно, я встигла проковтнути не більше трьох, та й то не дуже шкідливих, бо ніякого дискомфорту у своєму самопочутті не помітила. Кімната була порожньою, біля дверей лежала кинута валіза. Я обережно обійшла її і вийшла у коридор. Двері з квартири були відчинені, заманливо закликаючи у великий світ. Я, як була у чорній весільній сукні з чорною фатою, так і вийшла на сходи. Знизу гудів, піднімаючись, ліфт, тому я стала спускатися по сходинках. У самому низу я помітила шпаринку прочинених дверей до підвалу. "Мені туди" - подумала я і, щільно зачинивши за собою двері, спустилася в напівтемряву. Знайшовши стояк опалення, я сіла на підлогу і притулилася до нього...
   Прокинулася я у повній темряві. На дотик стала пробиратися до виходу, відкрила двері і вийшла на вулицю. Все навколо було білим-білесеньке від освітлюваного місяцем снігу. Чіткі чорні тіні лягали на білий сніг, створюючи абстрактні картини. Я вся у чорному, з чорною лілією у руках, рушила розчищеним білим тротуаром. Перехожих не було, мабуть, було вже занадто пізно. Дійшовши до цілодобового магазину, я увійшла до нього і підійшла до вартового.
   - Ви б не могли дати мені телефон? Мені дуже треба зателефонувати.
   В охоронця відвисла щелепа і він мовчки простягнув мені свій мобільник.
   - 116-123... - Набрала я заповітний номер...
  ***
   У реабілітаційному центрі нас було сім-вісім жінок, деякі з дітьми. Мене оселили в двомісному номері. Моєю сусідкою виявилася темноволоса з сивиною жінка років чи то сорока, чи то п'ятдесяти. Її Звали Надя. Надя розповіла, що терпіла знущання чоловіка, поки не підросли діти. Саме старший син і сказав їй:
   - Або ми всі йдемо від тата, або ми з сестрою йдемо з дому! - І тільки тоді вона зважилася піти.
   Я думала, що я така одна, але виявилося, що майже у всіх тут були схожі ситуації. Щоб вивести нас з депресії і навчити заново жити у суспільстві, з нами працювали психологи та волонтери. Одного з волонтерів звали Володя...
   Він звернув на мене увагу з перших днів. І хоча я тоді ще не могла звертати уваги на чоловіків, я постійно відчувала його теплу опіку. Невисокий, спокійний, неяскравої зовнішності хлопець то підсовував мені в їдальні ароматну булочку, то приносив у номер букетик квітів, то допомагав при прибиранні снігу в саду Центру, то показував, як сортувати одяг для онкохворих дітей... У волонтерських поїздках по лікарнях чи у притулки для тварин, при приготуванні їжі для бездомних - всюди він був поруч і допомагав мені і словами, і порадами, і прикладом у роботі.
   До весни, коли земля відтанула, відтанула й моя душа. Реабілітаційний Центр допоміг мені виграти суд та оформити розлучення, яке мій колишній чоловік ніяк не хотів давати. Тепер я була вільною, а він не мав на мене ніяких прав, хоча й продовжував переслідувати мене. Щоб бути повністю незалежною, мені потрібна була робота. Володя допоміг мені влаштуватися санітаркою до лікарні, де сам працював невропатологом. Тепер ми з ним бачилися і на роботі.
   Коли до Центру потрапили ще кілька жінок, він допоміг мені з квартирою. Виявилося, що його сусідка, вісімдесятитрирічна старенька, підшукувала жінку, яка могла б з нею жити, допомагаючи прибирати у будинку.
   - Квартиру я вам не залишу. З вас - допомога, з мене - безкоштовна кімната. - Пояснила вона. - Квартиру я заповіла правнуку. І діти, і онуки, і правнук у мене чудові, але вони постійно зайняті. А мені і поговорити ні з ким, і прибирати вже важко. Проте я чудово готую і люблю це робити! Ось, пригощайтеся пиріжками, щойно спекла.
   Від пиріжків йшов такий аромат, що відмовитися було просто неможливо. Так, за пиріжками з чаєм, ми й домовилися про мій переїзд до неї. Працювала я добу через троє, тому у мене залишалося багато вільного часу. Ніна Григорівна запропонувала мені підтягнути мої знання, щоб до осені відновитися в університеті. Сама вона виявилася колишньою вчителькою математики, тому в дечому мені навіть допомагала. Вона із задоволенням готувала, але терпіти не могла миття посуду і прибирання в квартирі. Цим займалася я.
   Вечорами іноді до нас заходив Володя. До його приходу Ніна Григорівна пекла чудові бісквіти зі сметанним кремом. Ці вечірні посиденьки зблизили нас настільки, що вже у вересні ми розписалися і я переїхала до Володіної квартири навпроти. Від весілля я категорично відмовилася, навіть весільного плаття не вдягла. Ми просто пішли до РАЦСу з двома приятелями-волонтерами в якості свідків, а потім прийшли додому, де Ніна Григорівна приготувала святковий обід.
   Тепер я вчилася заочно, продовжуючи працювати санітаркою. Володя влаштував так, що наші чергування збігалися, і ми могли бути поруч і вдома, і на роботі. У вільні вечори ми приходили до Ніни Григорівни, яку сприймали як рідну бабусю. Я продовжувала допомагати їй з прибиранням, а вона постійно приносила нам щось смачненьке.
   - Ви ж весь час зайняті, коли вам готувати! - Усміхалась вона, вручаючи мені чергову каструльку з ароматною стравою. - А мені одній стільки не з'їсти.
   Поступово я приходила до норми, лише інколи ночами мені снилися кошмари з Борисом у головній ролі. Тоді я кричала уві сні, прокидалася в холодному поту, а Володя мене заспокоював. Стосунки з Володею були зовсім не такими, як із Борисом. Він любив мене по-справжньому, не самостверджуючись за мій рахунок, а я відповідала йому взаємністю.
   Батьки Володі жили у селі Тернівка й дуже просили нас приїхати в гості. Володя пообіцяв, що наприкінці вересня - початку жовтня ми обов'язково візьмемо невелику відпустку і поїдемо знайомитися.
  ***
   Відпустку на два тижні вдалося викроїти наприкінці жовтня. Осінь була в самому розпалі, йшли затяжні дощі, калюжі під ногами були вистелені опалим листям, але настрій все одно був радісним. У Тернівку ми поїхали на Володіній машині. Під'їжджаючи до рідного села, Володя показував мені околиці, розповідав цікаві або смішні випадки, пов'язані з тим чи іншим місцем. На під'їздах до Тернівки все частіше стали попадатися зарості терну, за якими ховалися інші дерева.
   - А оце наш ліс. - Він показав на великий масив дерев, охоплених поясом тернових кущів по ліву руку від дороги. - Самій ходити туди не варто. Ми ж бо знаємо, що там і як, а ти можеш потонути - там є невелике, але дуже підступне болото.
   - Ніколи не бачила справжнього болота! - Вигукнула я. - Тільки у кіно. А це правда, що можна просто стати на траву, й тебе затягне?
   - Правда. Ходімо, я тобі його покажу.
   Ми з'їхали на узбіччя і Володя, пробравшись крізь зарості терну абсолютно непомітними стежками, повів мене у ліс. Саме в цей час яскраве сонце визирнуло з-за чорних хмар і в лісі стало світло і якось дзвінко. Під ногами стелився килим з опалого листя, вперед бігла неширока стежка, яка дозволяла нам йти, міцно обійнявшись.
   - Он, дивись, три берези, одна з яких зламана! Це примітка. Прямо за ними знаходиться болото.
   Ми стали на пагорбі біля беріз. За березами розляглася галявина, вкрита таким же листям, як і весь ліс. По галявині були розкидані рідкісні кущики.
   - Оця галявина - болото? - Не повірила я. - А якщо я на неї стану? - Я, тримаючись за березу, спробувала поставити ногу на рівний килим галявини.
   - Стій! Не можна! - Володя смикнув мене за руку і поставив поряд з собою. - Стій і не рухайся! Зараз я тобі покажу...
   Він відійшов на кілька метрів, знайшов якусь довгу міцну палицю і повернувся до мене.
   - Дивись!
   Тримаючись за гілки, він спустився як можна нижче з пагорба і ткнув палицею у листя на галявині. Палиця увійшла вглиб майже до середини.
   - Бачиш, тут трясовина, а глибина - більше двох метрів від самого берега. - Він присів і опустив палицю ще глибше. - Бачиш? Варто сюди стати, як тебе відразу ж затягне.
   - Страшно... - Прошепотіла я. А місцеві тут часто тонуть?
   - Місцеві не тонуть, вони з дитинства знають про ці місця. А от приїжджі пару разів пропадали... Поїдемо далі? - Володя вже підводив мене до машини.
   - Володя одружується! Володя одружується! - З-за машини до нас вискочив молодий симпатичний хлопець з радісною посмішкою на все обличчя.
   - Це Льоша. - Шепнув мені Володя на вухо і теж посміхнувся. - Він не зовсім нормальний, але нешкідливий і життєрадісний. І він завжди усміхається.
   - Здрастуйте! - Привіталася я з Льошею і теж посміхнулася.
   - Гарна! - Схвально оцінив мене той і, здавалося, засвітився посмішкою ще яскравіше.
   - Це Свєта, моя наречена! - Пояснив йому Володя.
   - Свєта наречена! - Радість так і переливала через краї Льошиної посмішки.
   - Ти йому сподобалася. - Прошепотів Володя, відкриваючи дверцята. - Льоша, поїдеш з нами?
   - Так! - Льоша, все так же посміхаючись, поліз на заднє сидіння.
   - Льоша дуже слухняний. - Повідомив Володя. - Якщо йому хтось подобається, він буде робити все, про що його попросиш. Якось я сказав йому: "Забудь!", вже й не пам'ятаю про що, так, уявляєш, він начисто те забув!
   Батьки Володі виявилися дуже милими людьми. Вони привітно нас зустріли, нагодували наваристим борщем і почали розпитувати про мене. Льоша уминав борщ, не прибираючи з обличчя посмішку навіть під час їжі.
   - Негарно якось... - Розглядаючи наше свідоцтво про шлюб, сумно промовила Тетяна Сергіївна, Володіна мама. - Валі, твоїй сестрі, ми весілля зіграли, а Володі ні. Не по-людськи якось... А що сусіди скажуть?
   - Яке весілля! - Здивувався Володя. - Ми ж розписалися вже півтора місяці тому!
   - Ви як хочете, а ми весілля справимо! - Піднявся Степан Леонідович, його батько. - Сьогодні що, четвер? Тож на неділю і приготуємось! Завтра почнемо, а сьогодні всім спати! - І він вийшов з вітальні, яку виділили під нашу спальню, виводячи за собою дружину і Льошу.
   З самого ранку почалися весільні приготування. Дощ припинився, настало справжнє бабине літо з яскравим сонцем і зовсім безхмарним синім небом. На двір прийшло багато народу. Хтось різав свиню і курей, хтось їх обробляв, хтось щось готував, і всім намагався допомагати Льоша, вносячи більше метушні. Потім я допомагала на кухні, а Володя мотався машиною за різними продуктами і матеріалами. До вечора привезли якісь колоди і дошки.
   - Будемо будувати навіс і ставити під ним столи. - Пояснив мені Степан Леонідович. - Гостей буде багато.
   До темряви чоловікам вдалося вкопати кілька колод на городі. Поки вони з'єднували їх дошками, я повернулася до кімнати. Серце почала стискати якась незрозуміла тривога. Я ввімкнула світло і застигла на місці - у кутку на стільці сидів мій колишній чоловік.
   - То що? Думала, я тебе не знайду? - Зловісно почав він підніматися мені назустріч.
   - Як ти сюди потрапив? Що ти тут робиш? - Розгублено пробелькотіла я.
   - Зроблю все можливе, щоб ти не накоїла дурниць! - Впевнено відповів Борис.
   - Але ми ж розлучились, ти мені тепер ніхто. - Заперечила я.
   - Це ти так думаєш. Я не дам тобі вийти заміж ні за того, ні за жодного іншого! Ти тільки моя! - Борис схопив мене за руку, боляче стиснувши її своїми пальцями.
   - Ні, я не твоя. І я вийду заміж! - Про те, що я вже заміжня, я чомусь вирішила не говорити.
   - Тільки спробуй! Я тебе...
   - Що, вб'єш мене? То я тебе більше не боюся!
   - Ні, вбивати тебе я не стану, ти мені потрібна жива. А от твого нареченого... - На його обличчі відбився такий злісний вираз, що я перелякалась за життя Володі.
   - Володя - наречений, Свєта - наречена! - Раптом пролунало від вікна.
   З двору у відчинене вікно всунулася радісна посмішка, а за нею і все обличчя Льоші.
   - Що за придурок? - Озирнувся на нього Борис.
   - Льоша не придурок! - Все так же посміхаючись, відповів той. - Льоша друг!
   - Слухай, друже, йшов би ти звідси, нам зі Свєтою поговорити треба.
   - Льоша не піде, Льоша зараз усіх покличе! - Усмішка на обличчі Льоші стала якоюсь незрозумілою. Радість у ній точно не читалася.
   - Гаразд, я піду, ґвалту піднімати не хочу. - Борис відпустив мою руку. - Буду чекати тебе тут неподалік. Даю тобі строк до завтрашнього вечора. Не повернешся до мене - готуйся до похорону свого нареченого! - І він вийшов з кімнати.
   Я вискочила майже слідом за ним і в супроводі Льоші побігла на город. Було вже зовсім темно. Чоловіки у світлі прожектора, протягнутого від будинку, закінчували настилати навіс, закріплюючи на дошках клейонку з прокладеною між її шарами соломою.
   - Про всяк випадок, раптом дощ піде. - Пояснив мені Степан Леонідович, який керував всім процесом.
   Володя вже звільнився. До вечері він запропонував трохи погуляти. Льоша ув'язався за нами на деякій відстані позаду.
   - Льоша заважати не буде. Льоша буде охороняти. - Пояснив він.
   Я кивнула йому із вдячністю. У всякому разі, Борис не наважиться до нас підійти, бачачи супровід. А якщо й наважиться, то Льоша приведе допомогу. Гуляли ми по околицях Тернівки близько години, милуючись зірками і відображенням Місяця у місцевому ставку. Коли стало помітно холоднішати, повернулися до дому. Саме вчасно: жінки накривали на стіл під навісом. Всі, хто допомагав у підготовці до весілля, розсілися за столом і весело обговорювали все, що сталося за день.
   Після вечері ми лягли спати і мене знову мучили кошмари. Борис з"явився у РАЦСі з пістолетом і стріляв у Володю прямо біля вівтаря (вівтар у РАЦСі?). Потім, виглядаючи з люка танка, чавив гусеницями побудований вчора на городі навіс, а згодом ганявся за Володею, стріляючи по ньому з кулемета. А коли на розпластане у багнюці тіло Володі з неба полився кривавий дощ, я, закричавши, прокинулась і сіла на ліжку.
   - Знову сняться кошмари? - Володя ніжно погладив мене по голові, заспокоюючи. - Все пройшло, я з тобою, він тебе не дістане...
   Вранці приїхали Володіна сестра Валя з чоловіком і двома дітьми. Погода стала ще кращою - тепло, майже як влітку, сухо, сонячно і радісно.
   - А де твоя сукня? - Запитала Валя, коли ми випадково залишилися наодинці.
   - У мене немає весільної сукні. - Відповіла я. - Ми ж вже давно розписалися, більше місяця.
   - Сукня має бути обов'язково. Зараз же поїдемо в Район і купимо!
   Зібравши майже всю молодь, ми на декількох машинах поїхали у Район - так тут називали районний центр. Виявилося, що весільний салон з магазином, прокатом і перукарнею знаходився в одній будівлі з місцевим РАЦСом. Всі наші машини зайняли площу перед будівлею і навіть припаркувалися на тротуарі. Поки ми з Валею вибирали сукню та фату, Володя з її чоловіком Валерою пішли вибирати костюм. Вийшовши з примірочних, ми зустрілися з ним у вестибюлі.
   - Ух, ти! - Здивувався Володя, побачивши мене у ледь голубуватій сукні з такою ж фатою. - Твої очі стали ще блакитнішими!
   Сам він був у прекрасному сірому костюмі теж з голубуватим відтінком.
   - А я хотів запитати, яку мені вибрати краватку? - У руках він тримав дві краватки: одну сіру, а іншу блакитну. - Але тепер бачу, що підійде блакитна.
   - Не переодягайтесь! - Забігала коло нас Валя. - Поїдемо у весільних вбраннях! І на ґанку РАЦСу сфотографуємося!
   Поки всі стояли на ґанку РАЦСу, Валін чоловік розплатився за вбрання і приєднався до нас.
   - Всі дивимося сюди! - Перекрикуючи загальний гамір, вигукнув хтось з фотоапаратом. - Посміхаємося!
   І тут я помітила за деревом на протилежній стороні невеликої площі Бориса! Він спостерігав за нашими веселощами з таким злісним виразом обличчя, що у мене мороз пробіг по шкірі. Зібравши всю свою волю в кулак, я вирішила не показувати виду, що помітила його. Я посміхалася, сміялася, відповідала на чиїсь жарти і тільки краєм ока стежила за своїм колишнім. Він перестав ховатися і вийшов з-за дерева. Я продовжувала його "не помічати".
   - Гірко! - Закричало кілька голосів, і ми з Володею почали цілуватися під прицілом фотокамер.
   - Один, два, три, чотири... - Відраховували секунди гості.
   - По машинах! - Весело закричала я і потягла Володю до його авто, щойно помітила, як Борис рішуче попрямував до нас.
   Висунувшись у вікно і махаючи тим, хто ще не встиг зайняти місця в транспорті, я помітила, як Борис спробував бігти за нашою машиною, але відстав.
   - Не наздожене! - Володя заспокійливо стиснув мою руку. - Не бійся. Все буде добре!
   - Ти теж його помітив? - Здивувалася я. - А чому...
   - Ти вирішила його не помічати, я теж так зробив. Нехай не думає, що хтось його боїться. Він для нас не існує. - Відповів Володя.
   Похизувавшись у весільних нарядах на подвір'ї перед батьками, ми з Володею пішли переодягатися, бо роботи ще було багато.
   Володя переодягнувся дуже швидко, а я ще деякий час крутилася перед дзеркалом, відзначаючи, що ніяких негативних відчуттів це плаття у мене не викликає.
   У вікно зазирнув Льоша:
   - Красива наречена! Щаслива наречена?! - Останні слова прозвучали напів запитально.
   - Так, щаслива. От тільки, якби не Борис... Гаразд, іди, мені треба переодягнутися.
   Вже після шостої вечора всі приготування до завтрашнього весілля були закінчені. Гості-помічники розійшлися по домівках. І тут Тетяна Сергіївна згадала, що якихось її родичів з сусіднього села треба привезти на машині, бо самі вони не зможуть дістатися. Довелося Володі їхати за ними.
   - Я з тобою! - Вигукнула я, прямуючи до машини.
   - Ні, там місця не буде, треба буде забрати чотирьох осіб.
   - А я? - До нас підійшов Льоша.
   - А ти охороняй Свєту, щоб її ніхто не образив! - Сказав Володя, сідаючи за кермо.
   За деякий час він зателефонував і сказав, що йому доведеться заночувати в Березівці, бо у тітки Зої піднявся тиск і їхати вона не може.
   - Виїдемо завтра вранці, до сніданку буду вдома!
   Всі розійшлися до сну. Я усамітнилася в нашій кімнаті і прилягла на диван. Хвилин через десять до мене в кімнату, постукавши, увірвався Льоша з радісною посмішкою, несучи у витягнутій руці якусь дерматинову торбу.
   - Він більше не завадить! - Весело прямо від дверей закричав він. - Ось! - І простягнув мені свою торбу, виймаючи щось з неї.
   Це була голова Бориса... Без тіла і з заплющеними очима вона виглядала якось безглуздо. З шиї прямо в торбу капала кров.
   - Що ти зробив?! - Злякалася я.
   - Він там ховався, а я його знайшов! - Радісно почав пояснювати Льоша. - Він поганий! Він хотів тобі завадити!
   - Сховай це! - Сказала я, і Льоша з готовністю сховав голову в торбу. - Покажи, де це було.
   Льоша повів мене до хліву, де він різав забиту свиню на шматки, складаючи їх у великі каструлі.
   - А де тіло Бориса? - Запитала я, озираючись і боячись, що він склав шматки Бориса разом зі свининою у каструлю.
   - Тут! - Радісно показав Льоша, знімаючи ряднину з якоїсь купи в кутку. - Погана людина.
   В кутку, поряд з загорожею для поросят акуратним стосом були складені руки, ноги і кілька шматків того, що залишилося від Бориса. Мені було не страшно, навпаки, наче величезний тягар впав з моїх плечей. І тут я подумала про Льошу. Він намагався зробити мене щасливою, а про те, що скоїв злочин, навіть не здогадується. Він різав свиню, так само спокійно порізав і "погану людину"... А раптом поліція?! Треба було рятувати мого заступника і позбавлятися від тіла.
   - Льоша, а тут є якась велика тачка? - Запитала я.
   - Є, за сараєм! На ній гній вивозять! - Через пару секунд радісно усміхнений Льоша вкотив тачку у хлів.
   - Давай складемо все це в тачку.
   Ми склали всі частини тіла в тачку, кинувши туди ж торбу з головою і сокиру, якою Льоша відрубав цю голову. Весь Льошін одяг був у бурих плямах. Поки це не викликало ніякого занепокоєння, адже він цілий день возився зі свіжої свининою та різав курей, але перестрахуватися все ж було треба.
   - У тебе такий брудний одяг. - Сказала я Льоші. - Треба тобі перевдягнутися, щоб ти був на весіллі красивим. Ти поки роздягайся, а я принесу тобі щось чисте.
   Я побігла у будинок. Всі вже спали. Обережно, щоб нікого не розбудити, відкрила шафу і знайшла ще шкільний одяг Володі. Розмір був відповідним. Я знайшла штани, сорочку, куртку, шкарпетки і навіть старі, але ще цілі кросівки.
   Льоша стояв посеред хліва в самих трусах.
   - Це теж? - Показав він на труси, збираючись їх знімати.
   - Ні, це можеш залишити. - Я подала йому чистий одяг, і поки він перевдягався, весь брудний теж поклала в тачку.
   Коли Льоша почав взуватися, я раптом помітила біля входу у хлів великі гумові чоботи.
   - Льоша, давай кросівки ти взуєш пізніше, а зараз вдягни чоботи, адже нам треба вивезти тачку.
   Льоша слухняно сунув ноги у чоботи.
   - Давай-но накидаємо в тачку гній, щоб тут було чисто. - Сказала я і сама взялася за лопату.
   Льоша другою лопатою почав навантажувати гній з іншого боку. Потім ми викотили тачку з хліва і покотили її по дорозі до лісу. Льоша в усьому мене слухався і не задавав зайвих питань. При світлі ліхтарика ми, долаючи калюжі і вибоїни, грузнучи в болоті, добралися, нарешті, до трьох беріз на пагорбі. Місяць то ховався за хмарами, то знову виринав з-за них, створюючи якусь дивну й зловісну атмосферу. Допомагаючи один одному, ми вивалили вміст тачки в болото. З глухим бульканням і плямканням все це повільно пішло на дно...
   Котити візок назад було значно легше. На душі теж відчувалася абсолютна невагомість. Коли ми йшли сільською вулицею, почав накрапати дощик, а вже у дворі він значно посилився. "От і добре!" - подумала я - "Дощ змиє всі сліди". Льоша поставив тачку на місце і з готовністю подивився на мене, чекаючи подальших вказівок.
   - Льоша, забудь, все те, що ми сьогодні робили! - Дивлячись йому в очі, сказала я. - А завтра прибери біля свиней. Нехай у них теж буде свято, помий їх і вимий підлогу у хліві зі шланга.
   - Гаразд! - Радісно посміхаючись, кивнув Льоша.
   - А тепер йди спати!
   Вже під сильною зливою я забігла до будинку, роздяглася і, впавши на ліжко, одразу ж заснула. Кошмари мені цієї ночі не снилися...
  ***
   На світанку мене розбудила Валя:
   - Соня, прокидайся! Власне весілля проспиш! Я вже лазню розтопила, пішли митися!
   - А Володя?
   - Володя вже виїхав, скоро буде.
   Ми з Валею виходили з лазні, коли Володя з гостями з Березівки в'їхав у двір.
   - Ти як? - Запитав він у мене.
   - Все добре! - Відповіла я, краєм ока спостерігаючи, як Льоша поливає зі шланга підлогу хліва і асфальт перед ним.
   - Колишній не з'являвся?
   - Ні. Мабуть, поїхав.
   - То й скатертиною дорога! Будемо сподіватися, що більше ніколи в житті ми його не побачимо.
   - Я в цьому просто впевнена!
   - Годі базікати! - Потягла мене Валя за руку. - Пора вдягатися, скоро гості почнуть сходитися! А ти марш у баню! - Гримнула вона на брата.
   Гості почали сходитися на десяту ранку. На цей час вже щосили грали сільські музики, влаштувавшись під тентом збоку від навісу. Стежка до оздобленого повітряними кульками та осінніми квітами навісу була устелена соломою, поверх якої була прокладена килимова доріжка. Під навісом вже ломився від встановлених на ньому страв стіл, застелений замість скатертини величезним відрізом ситцю. В голові столу був встановлений двомісний дерев'яний трон, прикрашений різьбленням і встелений собачою шкурою. За троном стояв великий стіл для подарунків.
   Валя пританцьовувала на ганку, не випускаючи нас з дому, поки всі гості та родичі не розсядуться. Ми з Володею цілувалися в сінях, очікуючи свого виходу. І от пролунав "Весільний марш" Мендельсона, Валя відчинила двері і дозволила нам вийти. Ми вийшли на ганок.
   - Гірко! - Заволав багатоголосий хор.
   Ми, стоячи на високому ганку, поцілувалися на очах у всіх. Сонце яскраво світило із блакитного безхмарного неба, розливаючи над усією Тернівкою безмежну радість, безтурботність і щастя. Під звуки весільного маршу ми, взявшись за руки, закохані та щасливі, пішли червоною килимовою доріжкою до свого трону...
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"