Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Темний Жах

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Щось темне і незрозуміле викрадає людей. Куди? В інший світ. Необхідно закрити прохід, що утворився...

  
  ТЕМНИЙ ЖАХ
  ОПОВІДАННЯ
  (13 жовтня 2017 року)
   З самого ранку в нашій конторі відчувалася якась напруга. Шеф прийшов не в дусі і "наїхав" на заступника. Той відірвався на нас так, що вразлива Лєночка плакала в туалеті, а Віра Іванівна просочила весь приймальний зал запахом валеріанки. Не дивно, що відвідувачів ми обслуговували не надто радісно і дорогих турів продати не змогли. До обіду було укладено всього два контракти на поїздки до ближнього зарубіжжя: палаючий тижневий тур на двох до Чорногорії і десятиденна сімейна поїздка до Ізраїлю.
   Ще не закінчився обід, як в офіс увірвалася дуже збуджена і скуйовджена дама середніх років в розхристаній шубі, накинутій на домашній халат, і з криками стала носитися по залах і кабінетах:
   - Де мій чоловік?!! Що з ним сталося?!! Що ви з ним зробили?!!
   - Заспокойтеся, мадам! - Вийшов до неї зам. - Спокійно поясніть, що сталося? - Він зробив непомітний знак секретарці Ксюші. Та майже миттєво принесла чашку чаю з бубликами.
   Дама шумно схлипнула, впала у крісло і, єдиним махом відпивши півчашки, зосереджено захрумтіла сушками. Ми мовчки стовпилися в сторонці, надавши заму можливість вести переговори.
   - А тепер по порядку, з самого початку, розкажіть, що сталося. - Зам сів навпроти неї і зобразив неймовірне співчуття і повну увагу.
   - Мій чоловік пішов до вашої контори, щоб купити нам поїздку за кордон. У нас ювілей - двадцять п'ять років спільного життя.
   - Вітаю! - Радісно вигукнув зам. - Не багато пар доживають до такої дати! І куди ви хотіли поїхати?
   - Хм! Нам було все одно, аби вирушити на цьому тижні... Приблизно о пів на дванадцяту чоловік подзвонив мені і сказав, що взяв путівку на двох до Чорногорії.
   Шеф зробив знак питання у наш бік, і я, яка оформляла цю путівку, відразу ж відкрила свій планшет:
   - Так, я укладала цю поїздку на прізвище Андрущенко. Поїздка на двох. Угода остаточно була укладена об одинадцятій вісімнадцять. Після чого пан Андрущенко вийшов з нашого залу.
   - От! - Вигукнула жінка. - Він вийшов від вас і одразу ж мені подзвонив.
   - Так чого ж ви турбуєтеся? - Зам зобразив на обличчі доброзичливе здивування.
   - Коли він говорив зі мною по телефону, то раптом на півслові якось захрипів і телефон відключився. Я намагалася передзвонити, але постійно отримую сигнал, що абонент поза зоною доступу... З ним щось трапилося! І саме у вашій конторі!!! - Пані Андрущенко схлипнула і знову зібралася впасти в істерику.
   - Спокійно! - Зупинив її наш зам. - Зараз ми разом з вами обійдемо всі приміщення і пошукаємо його. - Він узяв жінку під руку і, кивнувши нам, щоб ми зайнялися справами, повів її по офісу.
   Коли я вийшла в коридор, щоб набрати в чайник води з кулера, і зам, і шеф вже встигли провести пані Андрущенко по всіх залах і кабінетах і зупинилися біля рекламного стенду.
   - Як бачите, його у нас немає. Думаю, він пішов від нас, а телефон просто сів. - Постарався позбутися її шеф.
   - Нікуди він не пішов! - Вигукнула жінка. - Його машина стоїть перед вашим офісом! А його в ній немає!!! - В її голосі знову зазвучали верескливі нотки.
   - Ну, я не знаю... Хіба що в туалет заглянути... - Розвів руками зам.
   - Туалет!!! Де він? - І дама кинулася по коридору.
   Зам наздогнав її майже в самому кінці і розгорнув в іншу сторону:
   - Туалети у нас знаходяться он там.
   Схвильована жінка кинулася шукати зниклого чоловіка в туалетах - і в жіночому, і в чоловічому. Зам бігав за нею, а шеф стомлено опустився в крісло біля столика з рекламними буклетами. Я з наповненим чайником стояла поруч, притулившись до стінки, щоб мене не збили з ніг.
   Скуйовджена дама якось приречено вийшла з чоловічого туалету і впала у вільне крісло. За нею вийшов зам і розвів руками, показуючи шефу, що їх пошуки не увінчалися успіхом.
   Деякий час всі стояли і сиділи непорушно, не знаючи що робити далі. І тут потихеньку почали відкриватися двері в комору. В ній у нас зберігаються відра, швабри, ганчірки, туалетний папір, миючі засоби, старі газети і всяке необхідне кожному офісу начиння. З дверей з"явилася чоловіча фігура, в якій я впізнала пана Андрущенко. Він вийшов на середину коридору і зупинився. Всі його рухи були якимись уповільненими і... непевними, чи що? В очах застигла якась густа темрява.
   - Михайлику! Де ж ти був?! Що з тобою трапилося?!! - Дама кинулася до чоловіка і стала його торсати і обмацувати.
   Чоловік стояв, ні на що не реагуючи і не відповідаючи на питання. Від його абсолютно спокійного обличчя віяло якимось холодком.
   - У тебе щось болить? Що ти відчуваєш? - Турбувалася дама.
   - Страх. Темрява. Жах. - Якось беземоційно сказав Андрущенко і знову замовк.
   Мені чомусь теж стало страшно, я озирнулася на прочинені двері комори і відчула, як звідти тонкою цівкою сочиться незрозуміле моторошне відчуття. Навіть не страх, а чорний жах... У коморі було темно. Не просто темно, а непроглядно темно, як у чорній дірі... Долаючи жах, я штовхнула двері ногою і прикрила щілину. Стало трохи легше, але напруга залишилася.
   - То що ж це?! - Голосила біля свого чоловіка пані. - Ти захворів? Тобі погано?
   Чоловік не реагував.
   - Викличте швидку! - Вигукнула вся у сльозах жінка і спробувала посадити свого благовірного в крісло. Той слухняно сів, дивлячись у стіну навпроти себе.
   Я викликала по мобілці швидку, віднесла чайник у наш зал і сіла за свій стіл. Відвідувачів не було. Чоловіки грали на комп'ютері в танчики, а дівчата, які спостерігали за подіями в коридорі через прочинену в дверях щілинку, обговорювали незвичайну подію:
   - А може він там сховався зі своєю коханкою і займався сексом?
   - Яким сексом?! Там же місця зовсім немає!
   - А ти що, пробувала?
   - Причому тут?.. Я пару раз заглядала у справах, мені щось потрібно було. Там все заставлено і завалено, двоє ніяк не вмістяться.
   - А може його хтось огрів по голові, пограбував, а непритомне тіло втягнув у комору?!
   - Схоже на те - он він до сих пір у себе прийти не може.
   Я вийшла в коридор і запропонувала оглянути, чи всі речі, документи та гроші знаходяться при потерпілому. Після нетривалого огляду дружина сказала, що все на місці, за винятком тих грошей, які він заплатив за путівки. Путівки теж були при ньому.
   - Як же ми тепер поїдемо?! - Знову заплакала дама.
   - Не турбуйтеся, якщо до післязавтра вашому чоловікові не стане краще, то до обіду ви зможете здати путівки і ми повернемо вам всі гроші. - Поспішила я її заспокоїти, взявши на себе сміливість не згадувати про неустойку.
   Тут в офіс увійшли доктор і медсестра.
   - Хто швидку викликав? - Грізно обвівши нас усіх поглядом, запитала медсестра.
   - Ми, ми викликали! - Підхопилася пані Андрущенко. - Ось, з чоловіком щось...
   - Так-с, подивимося... - Доктор почав оглядати пацієнта.
   - Може, його хтось оглушив і затягнув у комору. - Вставила я своїх п'ять копійок. - Він був у відключці близько години.
   - Так-с, так-с... Все може бути... Синьців і гематом не видно... Але могли і хлороформом... Давайте-но його в машину... - Доктор встав і потягнув хворого за руку. Той слухняно підвівся і відчужено, як зомбі, пішов за ним. Медсестра рушила вперед, відкриваючи і притримуючи двері. Замикалала процесію дружина, яка постійно схлипувала.
   - Ну все! Всім працювати! Не забувайте, що шеф сьогодні не в дусі. -Нагадав нам зам. - А я піду до шефа...
   Ми розійшлися по робочих місцях. Протягом півгодини до нас завітало декілька клієнтів, з якими розбиралися інші співробітники. А я дивилася у вікно.
   Моє вікно виходило на стоянку перед офісом, і через нього було прекрасно видно вхід у будівлю. Знічев'я я бездумно рахувала всіх, хто входив і виходив, автоматично записуючи на папері рахунок. Один-один, два-один, три-два, чотири-два...
   - Ви ніде не бачили шефа? - Розгублений зам стояв у дверях і заклопотано протирав окуляри. - Він кудись пропав...
   - Як у Бермудському трикутнику. - Пожартував Борис, не відриваючись від танчиків на екрані.
   Я повернулася від вікна і з подивом подивилася на папір перед собою. Що це за рахунок? Чому чотири-два? Виходить, двоє з тих, що входили, не вийшли? Я вийшла в коридор і обійшла всі приміщення. Сторонніх ніде не було, шефа теж. Увійшов ще один відвідувач і сів у крісло, розглядаючи буклети. "П'ять - два" - подумки продовжила я рахунок і втупилася у двері комори. Вона були прочинені і з них витікав темний жах... Насправді нічого з них не витікало, просто було таке відчуття. У коморі було дуже темно. Я клацнула вимикачем на стіні, але світліше всередині не стало. "Напевно, лампочка перегоріла" - подумала я і пішла до електрика.
   - І навіщо тобі знадобилося лізти в комору? - Бурчав електрик дядя Женя, він же різноробочий нашого офісу. - Тітка Міла і без світла знаходить все, що потрібно, на дотик...
   Тітка Міла - наша прибиральниця, так само, як і дядько Женя - пенсіонерка. Щось я її сьогодні не бачила. Дивно... Ми саме підійшли до комори, дядько Женя потягнув за дверну ручку і зупинився.
   - Щось мені не по собі... Моторошно якось... Ніколи такого не було, може, з серцем щось... - І він сів у крісло, обмацуючи рукою груди.
   І тут з комори вийшов наш шеф. У такому ж стані, як і пан Андрущенко раніше. Він встав посередині коридору і ні на що не реагував.
   - Як ви? Що там? - Питала я шефа, намагаючись вивести його із заціпеніння.
   - Чорнота. Жах. Темрява. - Більше шеф не сказав ані слова.
   Я побігла за замом.
   - От що! - Вирішив він після огляду шефа і моєї плутаної розповіді про рахунок відвідувачів. - На сьогодні прийом закінчено! Закривайте-но контору.
   - У нас ще один відвідувач оформляється. - Повідомила я.
   - Невже? Ну, щойно оформиться, проведіть його особисто до виходу, переконайтеся, що з ним усе в порядку і закривайте двері на ключ. Дядя Женя, сядьте поки, будь ласка, біля входу і нікого більше не впускайте.
   - А що я їм скажу?
   - Скажіть, що надійшов дзвінок, що наш офіс замінований, що у нас працюють сапери... Ну, щось у цьому дусі. - Зам взяв шефа за руку і повів у його кабінет. Там він посадив шефа за стіл, помахав рукою перед його очима, знизав плечима і вийшов до нас. Останнього клієнта я сама проводила до виходу і закрила двері на ключ, поклавши його в кишеню брюк. Дядя Женя полегшено зітхнув і повернувся до своєї підсобки.
   - Дивні двері... - Зам зупинився напроти дверей у комору. - Ніколи за ними нічого подібного не спостерігав... Моторошне якесь відчуття... Може, закрити їх на ключ від гріха подалі? - Він озирнувся на мене.
   - У кого ще є ключ?
   - У тітки Міли. Тільки я її сьогодні не бачила.
   - Вранці вона прийшла на роботу разом зі мною. Я їй ще двері притримав. Куди ж вона могла подітися?
   - Може, теж туди? - Я обережно кивнула на комору.
   - Та ладно!.. - Зам махнув рукою. - Що там, безодня бездонна? Там же місця зовсім немає!
   - А як же вони туди потрапляють? - Пошепки запитала я і злегка позадкувала від дверей.
   - Гм, гм.. постережіть-но поки, щоб ніхто туди не входив.
   - Тільки якщо не довго. Я боюсь. Нехай краще хтось з чоловіків...
   - Добре, почекай, поки я когось попрошу... - І зам пішов в один з трьох наших залів.
   Я сіла в крісло і втупилася у двері... Через пару хвилин вони прочинилися і в супроводі чорного страху з них вийшов один зі зниклих відвідувачів. "П'ять - три" - включився рахунок у моїй голові. Я намагалася не ворушитися, щоб він мене не помітив. Клієнт постояв деякий час нерухомо посеред коридору, а потім пішов у наш зал. Я сиділа, не рухаючись і майже не дихаючи, і не зводила очей з прочинених дверей. У коморі стояла така давляча темрява, що від неї навіть почало згасати світло коридорних лампочок. Моторошне відчуття зводило м'язи холодом. І в той же час мене ніби щось тягнуло заглянути всередину...
   Я вже почала було підніматися з крісла, але тут недавно з'явившийся клієнт вийшов з нашого залу і рушив по коридору спиною вперед, рукою запрошуючи за собою Оленку. Лєночка з широко відкритими, повними жаху очима йшла за ним. Ось він розкрив двері в моторошну темінь, переступив поріг всередину і поманив Оленку за собою. Лєночка якось приречено занесла ногу над порогом... і тут я схопилася і миттєво висмикнула її на себе. Ми впали на підлогу, а клієнт зник у темряві.
   В очах Оленки з'явився живий вираз, її затрясло і вона заплакала. На її ридання в коридор вийшло кілька співробітників.
   - Що трапилося? З якого приводу потоп? - Запитав дотепник Борис, допомагаючи нам з Оленкою піднятися.
   - Один із зниклих клієнтів... - Я не знала, як пояснити те, що сталося. - Той, якого обслуговував Саша... Він не виходив з офісу, а потім він вийшов з комори...
   - І повів туди мене. - Схлипнув Лєночка.
   - Він вів її начебто під гіпнозом...
   - Мені було страшно, але я все одно йшла.
   - А я сиділа тут. Він мене не бачив... А коли він мало не потягнув Оленку в темряву, я раптом схопилася і відтягла її.
   - Ми впали, я дуже сильно вдарилася - ось, синець на коліні! - Лєночка підняла спідницю, показуючи забите коліно.
   - А він пропав! Там... - Я вказала на комору.
   І тут в коридор вийшов наш шеф. Наче нікого не помічаючи, він пішов прямо на заступника, поклав руки йому на плечі і заглянув в очі. Зам якось знітився й придбав злякано-покірного виразу обличчя. Взявши зама за обидві руки, задкуючи спиною, шеф повів його до комори.
   - Ну точнісенько, як той Оленку... - Прошепотіла я в страшній тиші.
   - Відбивай! - Гукнув Сашко Борису і кинувся на шефа, зваливши його на підлогу.
   Борис кинувся на заступника і перекинув його на спину. Так вони і сиділи на підлозі, підім'явши під себе наше начальство.
   - І що далі? - Поцікавився вийшовши зі своєї підсобки дядько Женя.
   - Давайте зв'яжемо їх скотчем, щоб не рухалися. - Запропонувала я.
   - Хто-небудь, принесіть швидше скотч, а то мій вже приходить до тями! - Закричав Борис, притискаючи зама сильніше до підлоги.
   Віра Іванівна кинулася за скотчем. Зам почав вириватися і кричати:
   - Та відпустіть ви мене! Я ж нормальний! Відбили - і спасибі!
   - Ні вже! - Заламуючи йому руки за спину, заперечив Борис. - Від гріха подалі...
   - А що ж ви Оленку не в'яжете? Її ж теж намагалися відвести! - Пручався зам.
   - Н-да, напевно, ми переборщили. Боря, відпускай зама! - Вирішив Сашко, відрізаючи скотч від уже змотаного по руках і ногах шефа.
   Скуйовджений зам піднявся на ноги і сердито замахнувся на Бориса.
   - Слухайте всі! - Сашко піднявся, обтрушуючи коліна. - Нікому не залишатися на самоті. Ходити тільки по троє або по двоє.
   - А навіщо? - Не зрозуміла Іра.
   - Щоб у разі чого відбити наших від цих... - Сашко кивнув на шефа.
   - А шеф що, вже не наш? - Широко розплющивши очі, запитала Оленка.
   - Як бачиш... - Саша штовхнув ногою абсолютно байдужого шефа, що великим пакунком лежав на підлозі.
   - А якщо ці... ну, зниклі клієнти... хто-небудь з них знову з'явиться? - Висловила я побоювання.
   - Якщо хтось з'явиться, будемо зв'язувати! - Гепнув кулаком об кулак Борис. - І в штабелі укладати!
   - Де? - Запитала Віра Іванівна.
   - Що де? - Перепитав Борис.
   - Де будемо укладати штабелі? - Незворушно уточнила питання Віра Іванівна.
   - Штабелі будемо укладати в другому залі. У першому влаштуємо свій штаб. Дівчатка, приготуйте-но всім чаю та бутербродів. А біля комори влаштуємо чергування!
   - Непогано було б і поліцію викликати. - Вставила я.
   - Поліцію? Якось я про це не подумав... Гаразд, викликайте поліцію. - І Сашко разом з Борисом потягли шефа в другій зал.
   Зам з Оленкою пішли в перший зал: їх морозило і вони хотіли якомога швидше піти подалі від комори. Іра з Вірою Іванівною стали нарізати бутерброди. Дядя Женя знову сів біля вхідних дверей. У кріслах біля комори влаштувалися на чергування Наташа і закоханий у неї Кирило. А я почала набирати номер поліції.
   - Поліція? Ой, у нас тут таке! - Закричала я в трубку. - У нас люди пропадають! Їх викрадають і тягнуть до якогось темного жаху!... Та нічого я не пила! Я серйозно! Приїжджайте скоріше, у нас вже постраждало чотири людини, а можливо і більше... Чотири - це яких я сама бачила. А всього пропало... здається п'ять чоловік!.. Так, записуйте адресу... - Я продиктувала адресу і відключила телефон.
   Сівши за стіл, я задумалася: "Треба б скласти список зниклих і повернувшихся ..." - і я стала писати:
   Пропали: прибиральниця тітка Міла.
   Пропали, а потім повернулися: - клієнти: Андрущенко, Решетняк,
   - шеф.
   - Сидоренко, який повернувся, але потім знову пропав.
   Всього п'ять чоловік, якщо не брати до уваги мало не зниклих Оленки та зама. Хоча, може і ще хтось до обіду пропав, ми ж тоді не звертали уваги...
   Прибіг дядько Женя і повідомив, що приїхала поліція:
   - Треба б їм двері відкрити, а ключ у тебе.
   Я пішла відчиняти двері. У коридор увійшли капітан поліції в супроводі молоденького лейтенанта, дільничий і шофер, якому не хотілося сидіти в холодній машині. Впустивши представників закону, я знову замкнула двері на ключ.
   - Ну, де тут у вас всі пропадають? - З нотками єхидства запитав капітан, ні до кого конкретно не звертаючись.
   - Ось за цими дверима. - Повідомив їм зам, вказуючи на комору рукою.
   - Гаразд, відкривайте. - Неохоче махнув рукою шеф.
   - Нізащо! - Зам рішуче відійшов від комори подалі. - Самі відкривайте.
   - Самі так самі. - Капітан вловив наш стан страху і вже з деяким побоюванням підійшов до дверей.
   Взявшись за ручку дверей, він раптом зблід і напружився. Весь його скепсис і недовіра стерлися з обличчя, як крейда з дошки ганчіркою. Обережно потягнувши двері, він відкрив вузьку щілину.
   - Темно... Нічого не видно... агов, лейтенант, дай-но запальничку.
   Лейтенант блискавично вийняв запальничку з кишені, клацнув і підніс вогонь до дверної щілини. Вогонь якось скукожився і втягнувся у темряву. Тих кількох секунд, поки він горів, вистачило, щоб побачити, що в коморі нічого не видно - суцільна темінь, якась густа і в'язка.
   - А які розміри цієї комори? - Поцікавився капітан.
   - Півтора на два метри. - Повідомила Наташа. - Але з боків влаштовані стелажі і все завалено різним мотлохом.
   - І в цьому крихітному просторі пропали п'ять чоловік? - Продовжував уточнювати капітан.
   - Зараз уже їх там троє, напевно. - Я простягнула йому підготовлений список. - Двоє повернулися.
   - І де вони?
   - Шеф лежить зв'язаний у другому залі, а клієнта відвезла дружина на швидкій допомозі. Ще один виходив, хотів забрати нашу Оленку... Але ми її відбили і він знову пропав.
   - Отже, загалом у коморі розмірами півтора на два метри, заставленій полицями і заваленій мотлохом, зараз знаходяться три людини?..
   - Може і більше. - Зітхнула я.
   - Як це?
   - До обіду ми не рахували. Це вже потім, коли пані Андрущенко підняла тривогу...
   - Андрущенко - це дружина першого зниклого?
   - Так.
   - Звідки, телефон, якісь контакти?
   - Так, ось, будь ласка... - І я вивела на екран планшета контакти подружжя Андрущенко.
   - Костюченко! - Повернувся капітан до дільничого. - Бери Потапа і зганяй-но за цією адресою. Розпитай там все...
   Шофер Потап, який влаштувався біля теплої батареї з чашкою чаю, знехотя поставив її на підвіконня, встав, насунув на голову шапку і, зітхнувши, як засуджений на смерть, поплентався до дверей за дільничим Костюченко, який вже вискочив.
   Капітан знову повернувся до комори. Деякий час він стояв у глибокій задумі, потім походив туди-сюди по коридору, поглядаючи на нас, що розташувалися уздовж стін, і, нарешті, зупинився перед лейтенантом.
   - От що, лейтенант. - Задумливо почав він. - Доведеться тобі зіграти наживку.
   - А як? - Охоче витягнувся лейтенант.
   - Так, як черв'як на волосіні! - Ляснув його по плечу капітан. - Ми прив'яжемо тебе до мотузки і впустимо туди! А ти там понишпориш трошки... Ну, сам розумієш, потрібна розвідка.
   Лейтенант ковтнув і кивнув, погоджуючись, що розвідка дійсно необхідна.
   - Якась мотузка у вас знайдеться? - Запитав капітан, обертаючись і обводячи нас всіх чіпким поглядом.
   - Цілий рулон мотузки! - Радісно відірвалася від стіни Іра, але тут же поникла і зробила крок назад. - Але він там, у коморі...
   - У нас у всіх є шарфи! - Подала ідею Віра Іванівна. - Якщо їх зв'язати, то вийде досить довга і міцна мотузка.
   - Не знаю, чи потрібна така довга мотузка на два метри комори... - Засумнівався капітан. - Гаразд, тягніть свої шарфи! Чим чорт не жартує...
   Ми кинулися до своїх шаф, поприносили шарфи і почали зв'язувати їх в одну мотузку.
   - Я сам ходжу без шарфа, але ось у тітки Міли знайшовся... - Дядя Женя приніс мохеровий синій шарф нашої прибиральниці.
   В результаті у нас вийшов строкатий канат довжиною близько дванадцяти метрів. Капітан перевірив і затягнув тугіше кожен вузол, потім обв'язав цим канатом лейтенанта і сказав:
   - Ну, з Богом!
   Лейтенант рішуче попрямував до комори, але в міру наближення до дверей, ця його рішучість стала змінюватися спочатку побоюванням, а потім і страхом. Коли він узявся за ручку дверей, обличчя його набуло мертвотної блідості, а на лобі з"явилися крапельки поту. І все ж, зібравши всю свою волю, лейтенант відкрив двері навстіж і ступив у густу темряву...
   Ми стояли віддалік, тримаючись за канат і, заціпенівши від жаху, дивилися в цю непроглядну темінь... Мотузка натяглася - вісім її метрів вже зникли в темряві.
   - Чорна діра якась!.. - Вигукнув капітан і потягнув шарфи назад. Спочатку вони не піддавалися, а потім раптом обірвалися. У нас в руках залишилася мотузка, що складалася з трьох зі шматком шарфів довжиною три метри сімдесят два сантиметри. Лейтенанта на кінці нашого обривку не було.
   - Гей, лейтенант! - Закричав капітан у темряву.
   Жодної відповіді звідти не було. Гробова тиша заповнила весь коридор...
   І тут пролунав неймовірно гучний стукіт. Це стукали в двері дільничий з шофером. Я струсила моторошне заціпеніння і кинулася відкривати. У коридор увійшли спочатку дільничий, потім подружжя Андрущенко і, нарешті, шофер Потап, який відразу ж направився до підвіконня за своєю недопитою чашкою.
   - Ось, знайшов їх у такому незрозумілому стані. - Почав звітувати Костюченко. - Головне, двері в квартиру не замкнені, а вони стоять посеред передпокою і не рухаються. Він тримає її за руку і в очі дивиться так, ніби не бачить. А в її очах страх. Ну, я його попросив... Тобто, відтіснив від неї... Вона вже у машині почала до тями приходити. А він отакий...
   Поки ми слухали розповідь дільничого і заспокоювали тихенько схлипуючу пані Андрущенко, її чоловік якось непомітно наблизився до все ще прочинених дверей комори і раптом рибкою пірнув у темінь...
   - Тримай йо... - Спробував було зупинити його капітан, але було вже пізно.
   "Чотири" - якось байдуже підбився підсумок у моїй голові. Приречено схлипуючу даму Віра Іванівна повела з собою, і незабаром по офісу знов рознісся запах валер'янки.
   - Палка якась є? - Запитав ні до кого не звертаючись капітан.
   - Я тут швабру лагодив... - Промимрив дядько Женя.
   - Тягніть. - Капітан не зводив очей з чорного отвору.
   Коли в його руках опинилася швабра, капітан підкрався до комори збоку і сунув швабру всередину. Покрутивши там пару секунд, він вийняв в коридор обрубок древка. Дерев'яна палиця була оплавлена як пластмаса.
   - Що ж це там може бути таке?... - З виразом здивування на обличчі капітан, обійшовши комору по далекій стінці коридору, штовхнув двері залишившимся обрубком древка і зачинив їх.
   Всім відразу ж стало легше, і ми розбрелися по залах. В коридорі не залишилося нікого.
   З кабінету шефа доносився голос капітана. Він доповідав комусь по телефону про ситуацію і питав, що робити далі. Я сіла за комп'ютер і стала бездумно ганяти кульки, намагаючись збирати їх в лінії. Кульки перед очима розпливалися і в лінії будуватися не хотіли. "Щось або Хтось ховається в темряві ..." - текли в моїй голові думки. - "Щось або Хтось заманює в темряву людей... Щось або Хтось випускає людей зміненими... Змінені люди заманюють в темряву інших людей... Для чого Комусь потрібні люди?.. Воно від них щось отримує... Що?.. Що в них змінюється?.. Вони стають... беземоційними. Емоції кудись зникають. Хтось забирає емоції..."
   Мої думки перервав якийсь шум з другого залу. Я пішла на звуки боротьби. Наш шеф, змотаний скотчем, звиваючись як гусінь, намагався повзти до коридору, а всі чоловіки спільними зусиллями не давали йому цього зробити. "Що ж це його так потягнуло в коридор?" - подумала я і вийшла подивитися.
   У порожньому коридорі було напівтемно, незважаючи на яскраво палаючі лампочки. Темрява, замішана на страху, переливалася з комори і широкими щупальцями просувалася до другого залу. Час від часу в цій темряві на частки секунди з"являлися обличчя, чи навіть не обличчя, а смутні образи тітки Міли, лейтенанта, Андрущенко та інших клієнтів, які зливалися в єдиний образ. Цей образ був чорним і жахливим. Наче сам Сатана вийшов з Пекла разом зі своєю темною атмосферою і намагався захопити Світло. "Так, це Він" - промайнуло в голові. Ноги мої вже не могли рухатися. Піти чи втекти я вже ніяк не могла. А темно-моторошні щупальця вже добралися до моїх ніг.
   "Жах. Страх. Темрява... " - почали спливати в моєму мозку слова, витісняючи всі інші думки і відчуття. "Але ж Йому тільки цього і треба" - пропливла серед безмірності чорного страху жовтувата трісочка живої думки. Вхопившись за цю трісочку, як потопаючий за соломинку, я спробувала на неї видертися і зосередитися на її жовтизні, ігноруючи чорноту, що намагалася поглинути все навколо.
   - Жовтий колір - Сонця світло! У світі більше нема лиха! - Почала я римувати свою трісочку.
   Від цих рим трісочка почала збільшуватися, а темрява навколо неї трохи відступила.
   - Назавжди прийде це світло, принесе нам радість сміху! - Темний Образ почав корчитися і розпадатися на окремі обличчя людей. - Щастя, Радість, Життя й Сміх з темряви повернуть всіх! - Темний жах став відповзати до комори, по дорозі втрачаючи своїх ув'язнених.
   Спочатку на килимі коридору залишилося лежати тіло лейтенанта, потім з темряви проявилася тітка Міла. Я продовжувала і продовжувала повторювати свої нехитрі рими, як замовляння, все голосніше і голосніше, рішучіше і радісніше, навіть наспівуючи на якийсь бадьорий мотив. Переступаючи через нерухомі тіла, я гнала Жах до комори. Біля самого її порога з темряви знову проявився моторошний Образ і заговорив:
   - Зупинись!
   - Жовтий колір - Сонця світло!
   - Зупинись хоч на мить!
   - У світі більше нема лиха!
   - Ти ж хочеш дізнатися!...
   Я на мить зупинилася. Дійсно, мені б дуже хотілося дізнатися, що це за Образ і звідки він з'явився в нашій коморі. З пекла? З іншого виміру? З паралельного світу?... І тут мої ноги охопило холодом. Цієї миті Жаху вистачило, щоб перелитися через поріг і знову виплеснутися в коридор.
   - Назавжди прийде це світло, принесе нам радість сміху!
   Темрява відскочила назад.
   - Мій світ гине! Мені потрібні нові території!!! - Пролунав крик з комори.
   - Навіщо тобі людські емоції? - Не стримала я цікавості.
   - Завдяки їм я можу втілитися в цьому світі. - Образ осмілів і знову потягнувся до мене щупальцями темряви.
   - Щастя, Радість, Життя й Сміх...
   Тьма знову відступила і згустилася в кутку комори, між полицею, заставленою миючими засобами і відром з піском.
   - З темряви повернуть всіх!
   Маленька чорна цяточка в кутку ледве вгадувалася на брудній побіленій стіні.
   - З темряви повернуть всіх! - Добила я її.
   Цятка лопнула і пропала. Постоявши в коморі кілька хвилин і про всяк випадок ще кілька разів проспівавши своє заклинання, я, нарешті, вийшла в коридор.
   Там, приваблені моїм гучним співом, вже зібралися всі наші співробітники і поліцейські. Вони допомагали вставати з підлоги людям, які поступово приходили до тями, звільнені мною з Темного Жаху.
   - Як тобі це вдалося? - Стрибала навколо мене Оленка. - Звідки ти дізналася заклинання?
   - Спокійно! - Втрутився капітан. - Лейтенант, Костюченко! Нікого не випускайте з офісу, поки не запишуть свідчення! Потап - до виходу! Випускати тільки після узгодження зі мною!
   І ми розсілися за столами, описуючи свої враження від сьогоднішньої події. Зібравши наші опуси, переписавши контакти, капітан, нарешті, дозволив розходитися по домівках.
   Подружжя Андрущенків благополучно з'їздило в свою ювілейну подорож. Ритм роботи в нашому офісі налагодився, клієнтів навіть стало набагато більше. Хоча, може, просто настав сезон? У коморі провели ремонт, причому замішувати фарбу для стін доручили мені. Розмішуючи фарбу і наносячи перші мазки на стіну, я про себе наспівувала придумане мною заклинання. Так, про всяк випадок. Тепер у нашій коморі панує зразковий порядок: нічого зайвого, все на своїх місцях - чисто і красиво.
   Капітан став майором. Йому вдалося розкрити кілька справ про зникнення людей в різних точках нашого міста і навіть області. Одного разу він прийшов до нас в офіс з величезним букетом троянд і по секрету шепнув мені, що в розкритті цих справ йому допомогло моє заклинання.
   А мене нагородили сімейною навколосвітньою подорожжю на ціле літо! Ми з чоловіком і дітьми вже збираємо речі.
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"