Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Міст

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Кохання величезне, світле, безмежне раптом перетворюється на чорну, глибоку, задушливу ненависть. Чи можливо її повернення?

  
  МІСТ
  ПОВІСТЬ
  (2 лютого 2021 року)
  -1-
  Якось яскравим квітневим днем директор школи Віктор Петрович Петровський повертався з роботи додому. Він йшов по бруківці, акуратно обходячи вибоїни, заповнені талою водою, і мружачись на сонце, яке весело світило з яскраво-синього безхмарного неба. На перехресті натиснув важіль водорозбірної колонки і хлюпнув трохи води собі в обличчя. "Добре!" Звично відрахував п'ять будинків і зупинився біля рідного ганку. "Треба би двері перефарбувати" - подумав він, колупнувши пальцем шматочок відсталої червоно-коричневої фарби - "Може, зробити її жовтою, як сонце?" Вдихнувши свіжого весняного повітря на повні груди, відкрив двері і увійшов до коридору. Вже з порога відчув апетитний запах гарячого борщу - дружина, Тетяна Андріївна, дзенькаючи ложками, накривала на стіл.
   - Я вже вдома! - Гукнув через двері у вітальню Віктор Петрович, роздягаючись, вішаючи пальто та капелюх на вішалку і прямуючи до умивальника, що стояв трохи далі.
   - Ми вже за столом! - Почувся голос доньки. - Поспішай, бо все з'їмо!
  Катя, вірніше молода вчителька Катерина Вікторівна, завжди поверталася зі школи раніше, майже відразу після п'ятого уроку. А от Віктору Петровичу через директорські обов'язки доводилося трохи затримуватися. Тетяна Андріївна до їх приходу завжди встигала впоратися з усіма домашніми справами, приготувати обід і тільки й чекала, коли стрілки годинника підійдуть до другої години дня.
  За столом, як завжди, обмінювалися враженнями минулої половини дня, ділилися подальшими планами, розповідали новини.
   - На базарі базікали, що скоро почнеться війна. - Схиливши голову ближче до тарілки, тихо промовила Тетяна Андріївна.
   - З ким же це? З поляками, чи що? - Пирснула Катя.
   - Кажуть, із німцями.
   - Дурниці! Німці - наші найкращі друзі! Вони ж, як і ми, будують соціалізм! Тільки у них соціал-демократична партія, а у нас - комуністична! Нічого, от вони побудують свій демократичний соціалізм і теж підуть до комунізму! - Бадьоро і впевнено відповіла Катя.
   - Звичайно, після пакту Молотова-Ріббентроппа вони нам повернули захоплені Польщею українські землі - невже, для того, щоб одразу же почати війну? - Підтвердив переконаність дочки Віктор Петрович.
   - Ну, не знаю. Люди так просто базікати не стануть... - Ще нижче опустила голову Тетяна Андріївна.
   - До речі, пам'ятаєте, до нас минулого року на жовтневі свята приїжджала німецька делегація?
   - Ще б пак! Їх солдати навіть взяли участь у нашій демонстрації! - Стрепенулася Катя.
   - А їх керівники потім містом прогулювалися, все розглядали і навіть зробили кілька слушних зауважень. - Віктор Петрович переставив тарілку з-під борщу на кут стола і взявся за котлету.
   - Я пам'ятаю! Я в газеті читала! Вони пропонували провести до будинків водогін і каналізацію, замінити наші кінні таксі-двоколки на автомобілі, а найголовніше - побудувати новий кам'яний міст через Дністер замість нашого дерев'яного.
   - Ну-ну... - Тетяна Андріївна похитала головою і знизала плечима. - Ви - вчителі, вам видніше...
   - Я це до чого... - Віктор Петрович вийняв ложечкою з компоту сушену грушу. - Сьогодні після уроків до мене прийшов Перший Секретар...
   - То що? - Одним ковтком відпивши майже половину чашки, поквапила його Катя.
   - Сказав, що в місто приїдуть фахівці, будуть будувати міст.
   - Ура!!! - Зовсім як дівчисько, а не солідна вчителька географії, застрибала навколо столу Катя. - У нас буде новий міст!!! А по мосту будуть їздити автомобілі та автобуси!
   - Оце гуркоту буде... - Зітхнула Тетяна Андріївна, піднімаючись з-за столу.
   - Посидь, мамо, я сама тарілки приберу! - Катя почала збирати тарілки в стос. - І посуд помию.
   - А відпочивати коли? Тобі ж ще гурток вести! Ні вже, посудом я буду займатися! Кожному своє! Іди краще, полеж після обіду хоча би хвилин п'ятнадцять.
   - Так от, людей приїде багато, а готель у нас маленький. Тож там - Віктор Петрович показав пальцем у стелю, - Вирішили розселити фахівців по домівках. І житло, і харчування... Щоб побутові питання від роботи не відволікали. Отже, дорогі мої жінки, у нас теж оселиться фахівець - головний інженер-мостобудівник.
   - Так, так, так... - Заметушилася Тетяна Андріївна. - Виділимо йому кімнату в мезоніні - там і світло, і просторо. Піду, постіль приготую... - Вона відійшла до комода, вибираючи в ньому необхідні речі для гостя. - А готувати - що для трьох, що для чотирьох - ніякої різниці...
  Віднісши брудний посуд у кухню, Катя піднялася на другий поверх будинку, де розташовувалися дві спальні і батьківський кабінет, прилягла на своє ліжко, але подрімати так і не змогла. Думки перебігали то до теми засідання географічного гуртка, який вона прийняла від Віктора Петровича на початку цього навчального року, то до подружок, з якими домовилася ввечері піти в кіно. "Чудово! Спочатку погуляємо, потім підемо в кіно..." - мріяла вона - "Цікаво, якою буде Любов Орлова в цьому фільмі? І що це за назва: "Помилка інженера Кочина"? Яка роль там їй дісталася?.. Вона така незвичайна! І в кожному фільмі абсолютно різна, неповторна..." - Не встигла Катя уявити себе на місці Любові Орлової у фільмі "Волга-Волга ", як у двері постукали.
   - Катрусю, збиратися пора! - Не прочиняючи дверей до спальні, нагадав тато.
   - Встаю! - Катя підбігла до дзеркала, поправила сукню, підправила кучерики на голові, лизнула палець і підрівняла ним брови. - Біжу! - Схопивши свого портфельчика, вона помчала сходами вниз. Там, на ходу всовуючи руки в рукава пальта і нахлобучивши на голову берет, вискочила на ганок.
   - Пальто застебни, повітря ще холодне! - Крикнула їй навздогін мама.
  -2-
  Повернулася Катя додому близько дев'ятої вечора.
   - Я вдома! - Роздягаючись і прямуючи до умивальника, повідомила вона в розчинені двері їдальні.
   - Поспішай! У нас гість! - Повідомив тато.
   - Який гість?... - Катя увірвалася до кімнати і розгублено зупинилася на порозі.
  Всупереч її уявленням про головних інженерів, цей виявився не літнім солідним дядечком, а молодим симпатичним хлопцем.
   - Лесь Семенович Поровський, можна просто Лесь. - Встав гість з-за столу. - Я зі Львова. Буду будувати міст.
   - А я Катя... Катерина Вікторівна Петровська, вчителька географії. - Катя, згадавши, що вона доросла, статечно підійшла до столу, подала для потиску руку гостю, і сіла на своє місце.
   - Розкажіть, як ви збираєтеся будувати міст. - Попереджаючи незручне мовчання, попросив Віктор Андрійович.
   - Ще взимку до вас приїжджали наші фахівці, оглядалися, вимірювали, розраховували... Ну, це вам не цікаво... Потім був зроблений проект, прораховані кошторис, матеріали, робоча техніка, кількість робочих... Отже, тепер все підійшло до будівництва.
   - А де буде міст? На місці старого? - Перервала його Катя.
   - Ні, старий міст ми поки залишимо. Треба ж якось перебиратися на той берег. А будувати ми почнемо трохи нижче за течією, з обох берегів одночасно. Спочатку зміцнимо береги, потім поставимо бика посеред русла...
   - Якого бика? - Сильніше розплющила здивовані очі Катя. - А якщо він потоне?
   - Биками називають кам'яні опори для моста, які встановлюють прямо у воді. - Пояснив Лесь. - Ну, а потім на берегові опори і на бика будемо укладати залізобетонний міст. А до мосту буде йти широка сучасна дорога, вона проляже між містом і конезаводом...
  Лесь ще багато чого цікавого розповідав, відповідаючи на питання мами і тата, але у Каті в голові все перемішалося. Вона просто дивилася у сіро-блакитні очі гостя і, підперши щоку рукою, слухала його надзвичайно приємний голос...
  Цей голос і ці очі не залишали її всю ніч уві сні, що складався з мішанини романтичних пригод із колись бачених фільмів, головні ролі в яких виконували Катя і Лесь...
   "П'ятниця, дванадцяте квітня 1940 року" - зірвала Катя вранці листок календаря.
  Після сніданку Каті довелося йти до школи самій - Віктор Петрович запропонував провести гостя до виконкому, в якому розташувався штаб будівництва.
  А потім раніше таке розмірене життя понеслося шаленим галопом: на околиці міста ревли вантажівки і екскаватори, в центрі робочі зривали бруківку з доріг і тротуарів та копали траншеї під водопровід і каналізацію, місто наповнилося людьми з навколишніх сіл і містечок, брудні вози потіснили чистенькі двоколки... Весело, незвично, по-новому... І в школі теж все змінилося: тепер учні після школи йшли допомагати "ламати дороги", складаючи вийняте каміння на вози, що безперервно під'їжджали і вивозили його до річки. А рідна вулиця?! Тепер вона була вся перерита, а через траншеї пролягли хиткі містки, по яких насилу можна було ходити.
   - Ох, не на часі все це... - Зітхала Тетяна Андріївна.
   - Нічого, от побачиш, як у нас все буде чудово! Заживемо!... - Раділа Катя, дивлячись на брудний, галасливий, божевільний світ очима, повними щастя і кохання.
  Кохання накрило Катю і Леся з головою. Кожну хвилину, вільну від роботи, вони прагнули проводити разом. З їхніх облич при зустрічі не сходили посмішки, серця вискакували з грудей і рвалися в небо, ноги ледь торкалися землі, а душі (яких, звичайно же, згідно марксизму-ленінізму, не існувало) об'єдналися в одну.
  Іноді, правда, Лесь злегка приземляв захоплено-натхненну Катю. "Нічого, це у нього скоро пройде" - думала Катя в такі хвилини - "Просто я народилася в Радянській країні, а він в ній живе лише трохи більше півроку, адже Західну Україну приєднали до нас тільки в жовтні тридцять дев'ятого... Нічого, ми ще в партію разом поступимо!.."
   - Ну, не знаю... - Обережно охолоджував її запал Лесь. - От, наприклад, в тридцять третьому від вас до нас перебігали люди... Казали, голод у вас по селах такий був, що дехто навіть дітей їв.
   - Неправда! Це все буржуазна пропаганда! У нас тут, у місті, ніяких проблем з продовольством не було. - Гаряче заперечувала Катя. - А до вас перебігали відщепенці, вороги радянської влади! Їм же треба було нас якось чорнити! - І Катя приймалася розписувати, яким чудовим буде життя при комунізмі, як дбає про дітей Сталін і які неймовірні відкриття та проекти створюють радянські вчені. - От, наприклад, ти знаєш, що раніше на півночі нашої країни був теплий клімат?
   - Це на півночі України чи Радянського Союзу?
   - Радянського Союзу, на узбережжі морів Північного Льодовитого океану. Раніше Сибір і Аляска з'єднувалися перешийком, який не пускав в Північні моря холодну течію. А тепла течія Гольфстрім тоді, обігнувши Англію, протікала саме по нашому північному узбережжю. Потім рівень океану піднявся, Берингов перешийок затопило і холодні води хлинули на північ. Гольфстріму довелося розвернутися і повернутися назад, до Англії.
   - Цікаво.
   - Так от, наші радянські вчені зараз розробляють проект зі зміни арктичного клімату на помірний! Для цього треба тільки знову насипати Берингов перешийок.
   - Але ж тоді холодні води повернуть до В'єтнаму, Японії, Китаю і... які там ще є країни? Адже там клімат з субтропічного почне перетворюватися на арктичний.
   - То й що? Зате у нас буде тепло!
   - Уяви, живеш ти собі в теплому кліматі. Снігу ніколи навіть не бачила... І раптом - холод, зима, заледеніння. Врожаї рису позамерзали, дерева та інші рослини вимерзли, за ними почали вимирати тварини...
   - Про це я не подумала.
   - Люди, звичайно ж, холодної смерті чекати не будуть, вони потягнуться в тепліші землі.
  - До нас?
   - І тоді почнуться нові війни за території.
   - Ну от, зовсім мене засмутив ... А все так цікаво починалося...
  Взагалі, Лесь якось дивно ставився до радянської влади. Коли Катя раділа возз'єднанню України, він обережно вставляв:
   - А чи знаєш ти, скільки тисяч українців із Західної України в результаті цього було розстріляно і депортовано?
   - Тисяч? - Не вірила Катя. - Не може бути! Це знову ж таки буржуазні перебільшення. У нас засуджують тільки ворогів народу і злочинців, а таких від сили десятки наберуться. От поживеш у Радянському Союзі довше, сам все побачиш! Та й взагалі, чи міг ти в своїй Польщі розраховувати, що тобі довірять будувати міст через Дністер?
   - Ні, не міг. Головними інженерами призначалися тільки поляки.
   - От бачиш! А у нас ти сам став головним!
  Зрозуміло, такі розмови були не основним змістом зустрічей молодих людей, головним залишалося кохання. Кохання величезне, всепоглинаюче, світле, безмежне, чисте, радісне...
  -3-
  А після першотравневої демонстрації вони вперше поцілувалися... Це вийшло якось зовсім несподівано. Коли святкова колона школи пройшла повз трибуну і завернула за ріг, Катя розпустила майже всіх своїх учнів, а сама з кількома хлопцями повернулася до школи, щоб здати завгоспу прапори і транспаранти. Повертатися до площі і шукати Леся у натовпі не було сенсу, тому ще з ранку Катя і Лесь домовилися зустрітися після параду на Старому мосту, як тепер називали їх єдину дерев'яну переправу через Дністер. Лесь вже походжав по мосту туди-сюди, нетерпляче поглядаючи у бік міста. Дорога спускалася до річки і Катя побігла по ній, все прискорюючись. Лесь біг їй назустріч, розставивши руки. Катя не встигла загальмувати і просто впала в його обійми, а він... Соромно, звичайно, але, здається, ніхто не побачив... Зате як незвичайно захоплююче!..
  А потім почалися справжні пошуки місць, де б їх поцілунків ніхто не помітив - то в якому-небудь затінку парку, то за рогом будинку на якийсь безлюдній вуличці, то на задньому ряду в кінотеатрі, то... Вдома і Катя, і Лесь намагалися поводитися стримано, щоб батьки нічого не помітили, лише зрідка уриваючи хвилинку для близькості на веранді або в саду... Але батьки, звичайно ж, все помічали. І теж тихенько раділи.
  А радіти, крім коханню, було ще чому. До кінця липня їх вулиця була повністю заасфальтована, водорозбірні колонки встановлені через кожні два будинки, а в деякі будинки навіть провели водопровід і поставили внутріквартирні туалети!
  Одного разу в неділю Лесь облазив з метром всю комору і раптом заявив Тетяні Андріївні, яка поралася на кухні:
   - Завтра почнемо перетворення вашої комори на ванну! Поставимо і ванну, і водонагрівальну піч, і раковину для вмивання, і унітаз зі зливним бачком!
   - Як же так? - Тетяна Андріївна розгублено сіла на табурет. - Хіба можна, щоб туалет був у будинку? Це ж як смердіти буде...
   - Не буде! Все, що смердить, буде змиватися чистою водою в каналізацію. Будете жити, як цивілізовані люди. - І він, відкинувши люк під сходами, що вели на другий поверх, поліз у льох вимірювати щось і там.
   - Ти чула? - Повернулась Тетяна Андріївна до Каті, що саме повернулася від подружки Віри, яка шила їй сукню. - Лесь хоче у нас в будинку встановити туалет.
   - Чудово! А де він?
   - У льох поліз. Щось там міряє.
   - Тоді і я полізу, допоможу йому...
  Зрозуміло, у темряві підвалу, де ніхто їх не міг побачити, допомога не обійшлася без поцілунків та обіймів...
  Коли у підвал були проведені труби водопроводу і каналізації, Лесь раптом запропонував побудувати таку ж ванну кімнату і на другому поверсі, урізавши трохи кабінет Віктора Петровича. Всі домочадці саме зібралися у вітальні після вечері - Катя грала на піаніно, Тетяна Андріївна щось штопала, а Віктор Петрович переглядав журнал "Вокруг света".
   - Я в цьому будинку все життя прожив. Мені він дістався від батьків... - задумливо дивлячись у стіну, заглибився у спогади Андрій Петрович. - Мій батько теж у тутешній гімназії працював, як і я, географію викладав.
  - Це у нас династія! - Не перериваючи мелодії, підхопила Катя.
   - А де була та гімназія? - Запитав Лесь.
   - Та у тому ж приміщенні, де тепер наша школа. Гімназій було дві - жіноча та чоловіча. Жіноча - це там, де зараз друга школа. То ж ми - гімназисти та гімназистки - через учителів, які викладали в обох гімназіях, передавали одне одному "любовні" записки. Та які там "любовні"?! Просто писали кучу всяких компліментів.
   - І вчителі погоджувалися їх передавати? - Поцікавився Лесь.
   - Та вони й не здогадувалися! Або робили вигляд, що не здогадуются... Ми
  непомітно підсовували записки то в кишеню, то в портфель, то під стрічку на капелюсі викладачів, а дівчатка їх потім так само непомітно діставали. Я не пам'ятаю, як ми домовлялися, в якому саме місці у якого викладача їх треба шукати...
   - Нам старші дівчатка розповідали. - Не піднімаючи голови, пояснила Тетяна Андріївна. - Всі знали, що у фізика записки завжди заховані за лацканом рукава. Одна дівчинка відволікала його якимось питанням, а інша здобувала записку. А потім дивилися, кому вона адресована і всі разом читали... А у словесника записки були за стрічкою на капелюсі. Він капелюх завжди клав на стілець біля дверей...
   - Ми і познайомилися на гімназичному балу на честь закінчення навчання... Пам'ятаю, була весна 1909-го, нам було по шістнадцять...
   - А потім?
   - Потім я поїхав вчитися до Київського університету, а Тетяна Андріївна залишилася тут.
   - Я теж далі хотіла вчитися, але у мене мама тяжко захворіла. Від сухот померла...
   - Я, як закінчив університет, назад повернувся, теж у гімназію працювати пішов. Батько на той час уже директором був.
   - А незабаром він зробив мені пропозицію. - Тетяна Андріївна відклала штопання вбік. - Саме перед війною...
   - А ви на тій війні воювали? - Поцікавився Лесь.
   - Ні, мені на її початок ще двадцяти не було, а потім все закрутилося - так і не потрапив, слава Богу. А ось батька забрали. Пам'ятаю, перед відходом він сказав: "Кожне покоління людей переживає свою війну. От, моя, як бачите, прийшла. Сподіваюся, що вона буде єдиною і в твоєму житті". А в п'ятнадцятому ми дізналися, що батько загинув...
   - А коли ви одружилися?
   - Та з початком війни і одружилися. Тетяна Андріївна сюди жити перейшла, так втрьох разом з матір'ю і жили. Важко було, незрозуміло. Влада переходила то до білих, то до червоних, то до анархістів, то до німців, то до поляків, то до наших - і так по кілька разів. Але все одно весело було!
   - Тому що молоді були. - Вставила Тетяна Андріївна.
   - А у вісімнадцятому Катруся народилася.
   - Ага, в серпні! - Катя заграла якусь бравурну мелодію.
   - А якого числа? - Поцікавився Лесь.
   - Сьомого!
   - Отже, до сьомого серпня, до Катрусиного дня народження, я постараюся закінчити з ремонтом.
  
  
  
  -4-
  Повністю дві ванних кімнати на першому та другому поверхах були готові до четвертого серпня. Знову була неділя, і Лесь зібрав всіх для проведення інструктажу.
   - Ось, подивіться. - Говорив і показував він. - Ванна чавунна на левових лапах. Я її поставив у торці, щоб зручніше підходити було, і влізти в неї, і прати... Якщо буде дуже волого, над нею відкривається вікно - можна провітрити. Оце спеціальна піч для нагрівання води. - Лесь провів рукою по металевому циліндру, що колоною підносився біля ванни від підлоги до стелі. - Вода надходить до циліндру по трубах, знизу - топка. Палити можна і дровами, і вугіллям. Вода нагрівається і з цього крану потрапляє у ванну. - Лесь відкрутив кран і з нього побігла вода.
   - А як мені прати? - Вирішила уточнити Тетяна Андріївна.
   - Підігріваєте воду, набираєте її в ванну, закривши зливний отвір пробкою, і перете собі скільки хочете. А потім ось через цей отвір вода потрапляє в каналізаційну трубу і виводиться за місто.
   - То це і вичерпувати її потім не треба, і виносити не доведеться?!...
   - Так. А це умивальник. - Лесь повернувся до крана на поздовжній стіні. - Відкручуєте і вмиваєтеся, скільки хочете.
  - Чудово! - Заплескала у долоні Катя. - І воду з колонки носити не треба!
   - А це унітаз... - Лесь відкинув кришку. - Сідаєте, як на стілець, робите свої справи, смикаєте за ланцюжок... - Лесь потягнув вниз фаянсову ручку, що висіла на металевому ланцюжку, і з бачка під стелею в унітаз по трубі потекла вода. - Все змивається!
   - Будемо жити, як буржуї. - Склавши руки на животі, задумливо промовила Тетяна Андріївна.
   - Якщо вже у нашому "гуртожитку" з'явилася ванна, необхідно встановити графік. - Як справжній директор взявся керувати Віктор Петрович. - Які будуть пропозиції?
   - Я би хотіла зайняти один день на тиждень для прання. - Відразу же відгукнулася Тетяна Андріївна. - А прати мені буде зручніше на першому поверсі, ближче до кухні.
   - В який день? - Уточнив Віктор Петрович.
   - У п'ятницю. - Твердо вирішила Тетяна Андріївна.
   - Отже, п'ятниця, перший поверх - прання! - Записав у блокноті Віктор Петрович.
   - Я можу теж митися на першому поверсі. - Вставив Лесь. - Мені не важко з мезоніну спуститися. Якщо вже п'ятниця зайнята, то можна я займу вечір суботи? Якраз останній робочий день, перед неділею.
   - Будь ласка! - Чиркнув щось у блокноті Віктор Петрович.
   - А я буду митися два рази на тиждень на другому поверсі! - Вирішила шиканути Катя. - І це будуть субота і середа!
   - Мені й одного дня вистачить. - Озвалася Тетяна Андріївна. - Раніше ми в баню по четвергах ходили, то ж нехай і тепер четвер буде. - На другому поверсі, ближче до спальні.
   - Чудово! Я теж до четвергів звик. - Віктор Петрович закрив блокнот. - Увечері в четвер я займаю нижню ванну! Завтра я вивішу розклад на дверях, поки всі звикнуть.
   - Ох, ти, шкільний директор! Без розкладів та графіків ніяк обійтися не можеш! - Жартома пробурчала Тетяна Андріївна.
   - А сьогодні я помиюся поза графіком! Треба ж випробувати нове обладнання! - Катя вибігла через веранду в сад, де під будинком були складені дрова, набрала стос і попрямувала до сходів. - Адже це мені подарунок до дня народження!
   - Давай допоможу! - Лесь зупинив Катю, відібрав у неї дрова і сам відніс їх на другий поверх. Спускаючись назад, він вирішив: - Я, мабуть, теж проведу випробування на першому поверсі, але тільки ввечері. Погода стоїть чудова, пропоную прогулятися до пляжу, поплавати просто в річці. Катя, ти згодна?
   - Звісно! Гуляти і плавати я просто обожнюю! - "А особливо з тобою" - подумки додала вона. - Я зараз швиденько зберуся! - І вона помчала по сходах у свою спальню.
   - А ввечері у нас буде святкова вечеря на честь Катрусиного дня народження. То ж не запізнюйтеся! - Гукнув услід Лесю, що піднімався в мезонін, Віктор Петрович.
   - Як день народження? - Зупинився на сходинках Лесь. - У нас у Львові не прийнято святкувати заздалегідь. Може, краще пізніше, наступної неділі?
   - У нас, у Радянській країні, немає ніяких забобонів! - Визирнула з прочинених дверей своєї кімнати Катя. - Ми святкуємо найближчої до дати неділі! У мене день народження буде 7-го серпня, тобто, у середу, а це ближче до цієї неділі, ніж до наступної!
   - Тоді, Тетяна Андріївна, ви з пирогами не заморочувайтеся, ми з Катею по дорозі додому купимо торт. - Лесь затримався на майданчику, пропускаючи Катю вниз.
   - Справжній торт?! - Широко розплющила очі Катя. - З кремом?! Ура!!!
   - То мені й готувати майже нічого не доведеться! - Зраділа Тетяна Андріївна.
   - Тоді ми з тобою посидимо в саду. - Теж зрадів Віктор Петрович.
  Провівши півдня на річці, Катя з Лесем прогулялися містом і зайшли до магазину. А ввечері, після домашньої лазні, був справжній бенкет: картопля з оселедцем, вінегрет, вишнева наливка і торт з чаєм! Крім сім'ї Петровських і Леся, на двадцять другий день народження Каті були запрошені її подруги Віра та Ніна, а також товариш тата Ілля Миколайович, вчитель німецької мови, з дружиною, які принесли у подарунок Каті пару великих рушників. Катя одягла нову блакитну сукню, пошиту до цього дня Вірою, а Ніна подарувала до неї нитку намиста, схожого на справжні перли. Батьки подарували доньці новий шкіряний вчительський портфель, а потім Віктор Петрович встановив на веранді патефон і всі танцювали в саду, у квадратах світла, що падав з вікон...
  -5-
  А в листопаді Катя тяжко захворіла. Це сталося так недоречно! Після святкової демонстрації на День Сьомого Листопада весь Катин клас відправився до річки, допомагати зміцнювати береги. Робочі замішували бетон і укладали в опалубку камені, вийняті з міської бруківки, дівчатка лопатами навантажували бетон на носилки і в тачки, а хлопчики ці носилки і тачки відносили та відвозили до опалубки, де робочі заливали каміння бетоном. Катя моталася туди-сюди, допомагаючи то хлопчикам, то дівчаткам. Погода стояла похмура, накрапав дрібний дощик і, незважаючи на радісний настрій і гучну музику з динаміків, Катя примудрилася застудитися. Надвечір у неї почався жар. Викликаний на дім лікар діагностував запалення легенів. У будинку запахло малиною, часником і гірчичниками...
  Провалявшись у півсвідомості близько тижня, Катя пропустила і день народження Леся, і перший сніг. Весь цей час біля її ліжка чергували то мама, то тато.
   - Тетяна Андріївна, ви ж зовсім вимоталися. - Помітив Лесь, який раніше звичайного повернувся з роботи. - Давайте сьогодні вночі я вас підміню біля Катиного ліжка. - Поспіть нормально.
   - Та як же? Тобі ж завтра на роботу! - Запротестувала було та.
   - Ні, на роботу мені завтра не треба. Річка замерзає, вирішено припинити роботи до весни. Ще дещо з документацією дороблю, і поїду додому, до Львова.
   - А й справді, Танюша, відпочинь, ти вже кілька ночей майже не спала! - Дбайливо обійняв дружину Віктор Петрович.
  А вночі Каті стало трохи легше і вона прийшла до тями. Розплющивши очі, вона побачила біля свого ліжка Леся, що сидів у присунутому до ліжка кріслі і тримав її за руку.
   - Катрусю, як ти? - Дбайливо нахилився він до неї і поцілував.
   - Добре. - Після довгого поцілунку відповіла вона. - Тільки трохи холодно. Зігрій мене...
  І Лесь зігрів. Та так, що ледве встиг прокинутися і одягнутися до того, як Катині батьки вийшли зі своєї кімнати. Вранці вони побачили свою дочку радісною, щасливою і здоровою, жар зник, хвороба повністю відступила, залишилася тільки слабкість.
  Лікар порадив побути вдома ще кілька днів і на роботу поки не виходити. Всі ці дні Лесь, тікаючи з дому по своїй роботі всього на пару годин, проводив з Катею, невпинно повторюючи слова кохання і будуючи плани на майбутню зустріч...
  Чотири місяці розлуки тягнулися дуже довго і, якби не листи, які приходили кожного тижня, здалися би цілою вічністю. За цей час Лесь зміг приїхати тільки на пару днів, щоб відзначити з Катею Новий 1941 рік. А в середині квітня він знову оселився в мезоніні, щоб продовжити керівництво будівництвом моста. Кохання, що не припинялося і в розлуці, разом з бузком розквітло з новою силою.
  Першого травня Лесь офіційно попросив у Катиних батьків руки їхньої дочки. Ті, зрозуміло, дали згоду і благословили їх кохання. Весілля вирішили зіграти 22-го червня, наступного дня після випускного вечора в школі. Тепер їм не треба було приховувати свої почуття, тому то Катя вечорами пропадала в мезоніні у Леся, то він допізна затримувався в її кімнаті.
  Будівництво моста просувалося ударними темпами. Вже були повністю укріплені обидва береги Дністра, побудовані набережні, встановлено бик у центрі річки, навіть почали будувати міст, уклавши несучі залізобетонні балки з берегових опор на бика.
  У суботу, 21-го червня в школі провели випускний бал, збираючись на ранок вирушити до річки зустрічати світанок. Але замість світанку над містом почувся дивний гул, кудись із заходу на схід летіли важкі літаки, десь далеко стало чути гуркіт грому.
   - Війна! - Звідусіль лунало це жахливе слово.
  Катя, розпустивши своїх учнів по домівках, разом з Лесем і Віктором Петровичем теж побігла додому. Тетяна Андріївна не спала, чекала їх на ганку.
  - З ким війна? - Не могла повірити в те, що сталося Катя.
   - З німцями. - Відповів Лесь.
   - Не може бути! Як же так? Адже ми друзі... - Весь світ Каті перекинувся.
  Через пару годин по радіо оголосили, що німці віроломно порушили договір і без попередження, почали війну з Радянським Союзом. З усіх гучномовців на вулицях повідомлялася ця новина, чоловікам у віці від двадцяти до п'ятдесяти пропонувалося зібратися з речами на збірних пунктах...
   - От і для вашого покоління прийшла війна. - Збирав у заплічний мішок деякі пожитки Віктор Петрович. - У моєму житті це вже друга.
   - Я тобі тут поклала пару змінної білизни, кілька картоплин - може, на вогнищі спечеш, шматок сала, казанок, мішечок крупи, отут сіль і цукор...
   - Флягу з водою не забудь! - Віктор Петрович вже переодягнувся в похідні штани та сорочку, перекинув через плече брезентову куртку. - Це про всяк випадок, поки форму не видадуть...
  Прибіг посильний зі штабу будівництва, передав записку Лесю. Йому пропонувалося зібрати всі документи по будівництву моста і терміново на машині відправлятися у Хмельницький. Там треба буде пересісти на потяг і їхати до Києва.
   - Добре, що міст не добудували. - Стурбовано м'яв в руках папірець Лесь. - Наказано підривати всі мости, по яких може проїхати важка техніка.
   - Яка ще техніка? - Все ще не розуміла Катя.
   - Автомобілі, мотоцикли, танки... Мій міст підривати не доведеться...
  Пролунав гудок автомобіля з вулиці. Лесь схопив свій чемодан і вискочив назовні.
   - А я? - Кинулася слідом за ним Катя.
   - Чекай! - Махнув їй з підніжки вантажівки Лесь.
  Вантажівка, в кузові якої сиділо більше десятка людей, заревла і на шаленій швидкості помчала по новенькій асфальтованій вулиці. Катя кинулася за нею, пробігла кілька метрів і зупинилася.
   - Війна... - Все ще не розуміючи цього слова, прошепотіла вона.
  -6-
  На початку серпня, саме напередодні Катиного дня народження, в місто увійшли німці. Вони зайняли всі будинки навколо площі під свої установи і наказали протягом двох діб звільнити будинки та гуртожитки в центрі міста під житло для офіцерів і казарми для солдатів. Катя, отримавши згоду матері, запропонувала Вірі та Ніні, що мешкали в учительському гуртожитку, оселитися у них. Кабінет Віктора Петровича перетворили на кімнату для дівчаток.
   - Вітаємо з Днем народження! - Сумно привіталися дівчата, стоячи з валізами і постільними тюками посеред коридору. - Вибач, що без подарунків...
   - Ой, справді, мені ж сьогодні двадцять три виповнилося! - Згадала Катя.
  День народження святкувати не стали. Кожного дня чекали тривожних звісток, але радіо мовчало, а нова влада поки ні про що не повідомляла. Магазини стояли зачиненими, товари в них ніхто не завозив. Продовжував працювати тільки базар, але Тетяна Андріївна дівчат туди не відпускала.
   - Береженого Бог береже! - Твердо сказала вона. - Хіба мало що, краще на очі військовим не потрапляти. Поки посидьте вдома або в саду, там далі видно буде...
  Тепер весь світ для дівчат був обмежений будинком і садком десять на п'ять метрів - дві вишні, одна слива, пара кущів агрусу і невелика альтанка на місці знесеного дерев'яного туалету.
   - Чоловіки стали в місті з'являтися. Наші... Ті, хто з татом поїхали... - Повернувшись якось з базару, повідомила Тетяна Андріївна.
   - Дезертири! - Зло тупнула ногою по підлозі Катя.
   - Не говори, якщо не знаєш. - Зупинила її Віра.
   - Та що тут знати?! Вони повинні або воювати, або загинути, захищаючи Батьківщину!
   - Тяпун тобі на язик! - Вигукнула мама і тричі сплюнула через плече.
  Катя здивовано подивилася на неї.
   - Молися хоч Леніну, хоч Сталіну, хоч Богу, щоб батько додому живим повернувся!
  Катя, представивши батька мертвим, прикусила язика.
  П'ятнадцятого серпня Тетяна Андріївна, повернувшись з базару, винесла дівчаткам, які сиділи на веранді, якийсь папірець.
   - Ось, на кожному будинку приклеїли. - Вона простягла папірець Каті.
   - "Увага! Німецьке командування, піклуючись про населення звільнених від комуністичного режиму міст, вважає за необхідне відновлення роботи всіх міських служб та навчання дітей у школах. Всі жителі міста будуть зареєстровані" - Почала читати Катя. - Ну, тут написано, коли, хто, куди повинен з'явитися для реєстрації, щоб приступити до роботи і почати отримувати продовольчі пайки. Так... А оце про нас! "У понеділок, 18 серпня 1941 року на восьму годину ранку всім вчителям необхідно з'явитися у свої школи!"
   - Дай подивитися! - Віра вирвала папірець з рук Каті. - Так, цього понеділка... Ми що, будемо на німців працювати?
   - Нізащо! - Вигукнула Катя. - Ми же комсомолки! Краще померти, ніж працювати на фашистів!
   - А хіба наші діти - фашисти? - Обережно вставила Ніна. - Чим вони винні?
  До вечора дівчатка сперечалися, йти їм до школи, чи не йти. А вночі мама розбудила Катю і сказала, що до них хтось прийшов. "Лесь!" - зраділа Катя, але це був не він. У темряві коридору стояв татів друг, учитель німецької мови Ілля Миколайович.
   - Як це?.. - Побачивши його, розгубилася Катя. - Ви ж разом з татом... А він де? Живий?
   - Тихо, давайте пройдемо у вітальню, я зараз все розповім...
  При світлі гасової лампи за завішаними ковдрами вікнами, Ілля Миколайович почав розповідати, наминаючи при цьому за обидві щоки картоплю і огірок, дбайливо подані Тетяною Андріївною.
  Колона вантажівок, пристосованих під перевіз людей, виїхавши від центральної площі міста, поїхала вздовж річки до наступного міста. Там ополченців поділили на загони і видали по одній гвинтівці на трьох і по дві сумки з патронами. Так трійками і запропонували воювати, добуваючи зброю в бою. Обмундирування не видали, їжі теж. Всі зуміли абияк підкріпитися тим, що було у власних мішках, і поїхали далі. Переїхавши міст, рушили в західному напрямку. Вже через дві години надійшов наказ зайняти оборону і приготуватися до бою. Всього через півгодини бою гвинтівки вже були у всіх, хто вижив, але незабаром закінчилися патрони. Віктора Петровича поранило в ногу. Командування загинуло. Вцілілі почали відступати.
  Ілля Миколайович, допомагаючи Віктору Петровичу, теж почав просуватися до прилеглого лісу. Німці, озброєні скорострільними автоматами, наступали майже без втрат. Сховавшись у густому підліску, Ілля Миколайович спробував надати допомогу своєму другові, але той втратив дуже багато крові і незабаром помер.
   - Не пощастило, у перший же день війни... - Бідкався Ілля Миколайович, погладжуючи руки Тетяни Андріївни.
  Перечекавши, поки німці просунуться далі, Ілля Миколайович забрав з кишень загиблого друга документи і деякі речі, поховав його під кущами, зробивши позначку ножем на дереві, і вирішив повертатися у місто. Просуватися доводилося ночами, усюди були німці та їхні пости. Тому на таку коротку дорогу знадобилося вісім тижнів.
   - Майже два місяці... - Пробурмотіла Тетяна Андріївна. - А я весь цей час сподівалася...
  - Ось, це все, що від нього залишилося... - Ілля Миколайович виклав на стіл брудний носовичок, в який були загорнуті документи, годинник і фотографія, на якій вся родина Петровських щасливо посміхалася в камеру...
  Тетяна Андріївна заплакала, Катя, зрозумівши, що осиротіла і більше ніколи не побачить батька, теж заридала. На шум спустилися Віра і Ніна. Дізнавшись про загибель Катиного батька, теж почали схлипувати.
   - А нам треба в понеділок до школи йти. - Якось невпопад після чергового схлипу раптом згадала Віра. - Німці наказують. - І вона підсунула до Іллі Андрійовича папірець, що лежав тут же на столі.
   - Я вважаю, що не можна працювати на фашистів! - Роздратовано підняла голову Катя.
  - Але ж діти-то наші! - Тут же заперечила Ніна. - Їм і під час війни вчитися треба!
   - Краще померти!
   - Померти геройською смертю найлегше. А як твоя смерть допоможе Батьківщині? - Запитав Ілля Миколайович. - Та якщо ти будеш жити, та ще спостерігати за німцями...
   - Ми організуємо підпілля? - Настрій у Каті миттєво змінився.
   - Підпілля - не підпілля, але жива ти можеш бути набагато кориснішою, ніж мертва.
   - Про це я не подумала...
   - Ох, якби ж ти взагалі частіше думала... - Зітхнула Тетяна Андріївна, витираючи очі хустинкою.
   - Отже, у понеділок ми всі підемо до школи? - Спробувала уточнити Віра.
   - Обов'язково! - Підтвердив Ілля Миколайович. - По-перше, ви висловите лояльність до нової влади, по-друге, зареєструєтесь і отримаєте офіційну роботу та продуктові пайки, по-третє, будете вчити наших дітей, по-четверте, отримаєте можливість вільно пересуватися містом. Ну, а далі видно буде.
   - А ви?
   - Я? Я теж піду до школи. Я же вчитель німецької, такі вчителі їм, мабуть, теж потрібні... До речі, дівчатка, не варто показувати, що ви знаєте німецьку. Так, кілька слів, здрасті-досвідання і все. Легше буде підслуховувати...
   - Деяких чоловіків, що повернулися з фронту, німці розстріляли. - Знову вступила у розмову Тетяна Андріївна. - Сусіди донесли, що вони воювали. Якщо ти підеш до школи, то й на тебе донести можуть...
   - Як?! - Знову не повірила Катя. - Наші радянські люди на своїх доносять?
   - Не всі люди вірили у краще радянське майбутнє. - Строго подивився на неї Ілля Миколайович. - Кажу це для того, щоб ви усвідомили: нікому не можна довіряти! Треба бути дуже обережними. А щодо мене... - Він замислився на деякий час, позітхав і, нарешті, сказав: - Мене не було вдома майже два місяці. Я скажу, що весь цей час жив у коханки. У тебе, Таня.
   - Та яка вона вам коханка?! - Обурилася Катя. - Мама тата любить! Любила...
   - Звісно, та йому вже все одно, а нам для конспірації дуже навіть підійде. А тепер я, начебто, одумався і вирішив повернутися в сім'ю. Завтра звідси піду до школи, а зі школи вже додому.
  -7-
  У понеділок, після сніданку, Ілля Миколайович, переодягнений в шкільний костюм Віктора Петровича і всі три дівчини вийшли з дому і вирушили до школи. Всі вчителі зібралися в шкільному дворі. Німці по одному викликали їх до актової зали, прикрашеній червоними прапорами з чорними хрестами у білому колі, де за столом, вкритим червоною скатертиною, сиділо троє фашистів і перекладач. У кожного запитували ім'я і прізвище, предмет, який він чи вона викладає, чи згоден працювати в умовах німецької влади і які зміни готовий внести в програму свого предмета.
  Після того, як співбесіду пройшов Ілля Миколайович, вчитель німецької мови, його поставили перекладачем на місце німця, який перекладав набагато гірше. Він сказав, що ненавидів радянську владу, але нічого не міг вдіяти, а тепер безмірно радий приходу німців. До того ж він давав характеристику кожному вчителю, бо всіх добре знав.
  Катя сказала, що абсолютно не розбирається в політиці, а цілком, як і батько, поглинена географією.
   - Де ваш батько зараз? - Запитав через Іллю Миколайовича німецький капітан.
   - Його забрали в армію в перший же день війни. Наші дезертири, які зуміли звідти втекти, розповідали, що їм навіть не дали гвинтівок. Він загинув у той же день.
   - Ви не тримайте на нас зла?
   - Ні, я злюся на командування Червоної Армії, яке кинуло беззбройних людей в бій. Мій батько не хотів воювати, він все життя мріяв подорожувати. Але в Радянському Союзі це було заборонено.
   - Більшу частину програми з географії займає географія Радянського Союзу. Як ви готові її змінити?
  - Я можу розповідати про материки, їх клімат, рослини і тварини, про гори і океани, про пустелі і річки, про традиції різних народів...
   - Про Німеччину теж?
   - Не знаю... Зараз, в умовах воєнного часу, коли Німеччина завойовує все нові й нові країни, для опису географії Європи знадобилися б військові зведення, а це...
   - А це можна було би назвати шпигунством і агітацією. Мабуть, політичну карту Європи з програми поки варто виключити.
   - Я згодна. - Охоче кивнула Катя.
  Її занесли до списку, призначили пайок і навіть видали пакет з борошном, пачкою чаю і коробкою рафінаду.
  Ніна, яка викладала російську мову і літературу, погодилася перейти на німецьку класику, а вчительці музики Вірі запропонували давати приватні уроки. Дозвіл на приватну діяльність можна буде отримати у бургомістра, кабінет якого розташувався в будівлі центрального поштамту. А поки пайка їй не дали.
   - Нічого. - Сказала вона. - Я ще шити буду. Завтра піду до бургомістра і отримаю відразу два дозволи!
  Коли за тиждень до першого вересня дівчата прийшли до школи, щоб затвердити свої навчальні програми, вони дізналися, що Іллю Миколайовича призначили директором школи.
  А потім потяглися звичайні будні. Тетяна Андріївна, як і раніше, займалася господарством. Катя і Ніна навчали дітей в школі. Віра знайшла всього двох учнів, які оплачували уроки музики продуктами, шила на замовлення і ремонтувала одяг, тому в будинок постійно приходили різні люди, з розмов з якими дівчата вивуджували різноманітні відомості про німців, передаючи їх потім Іллі Миколайовичу.
  На Новий 1942-й рік вчителів запросили на бал до Будинку Німецьких Офіцерів, що розмістився в колишньому Будинку Культури. Після танців Віру, Ніну і Катю зголосилися провести до будинку троє унтер-офіцерів зі штабу, які стали нав'язувати їм своє товариство майже щонеділі. Слава Богу, чоловіки виявилися цілком порядними і поки своїм становищем окупантів по відношенню до дівчат не користувалися. Їх спілкування обмежувалося прогулянками, походами в кіно і танцями на рідкісних вечорах.
  А на початку березня Ілля Миколайович викликав Катю до себе після уроків. Увійшовши до директорського кабінету, Катя побачила за столом фашиста з вищих офіцерів.
   - Ось та дівчина, про яку я вам казав! - Звернувся до нього Ілля Миколайович. - Вона цілком лояльна до німецької влади, навіть приймає залицяння від німецького офіцера. У неї в будинку є прекрасна кімната в мезоніні, до будинку підведені всі комунікації і навіть телефон! Вашому офіцеру там буде цілком комфортно!
   - Фроляйн Катя? - Допитливо подивився на неї офіцер. - Ви згодні дати притулок у себе німецькому капітану?
  Катя з готовністю кивнула.
   - Він буде керувати будівництвом моста. - Додав офіцер.
   "Мостобудівник у мезоніні" - з тугою подумала Катя - "А як там мій Лесь? Чи живий ще?.."
  Увечері до них зайшов Ілля Миколайович.
   - От, забіг, нібито все перевірити. Офіцер приїде в п'ятницю. Він виявив бажання, щоб ви йому і готували.
   - От ще! - Смикнула плечем Катя. - Нехай би в офіцерській їдальні харчувався!
   - Ні, Катрусю, ти не права. Сидячи за спільним столом, в теплій сімейній атмосфері... Подумай тільки, який тобі дається шанс! Скільки інформації з нього можна буде витягти! А документація по мосту?! Вона нам буде вкрай необхідна!
  У п'ятницю, коли дівчата повернулися зі школи, німецький офіцер вже сидів за столом. Віра одразу підхопилася з-за столу і вибігла в коридор.
   - Ой, Катька! Тільки не падай, цей офіцер...
   - Плювати я на нього хотіла! - Крізь зуби прошипіла Катя, за звичкою миючи руки. - Зараз увійду і буду посміхатися, як ні в чому не бувало.
  Та варто було Каті увійти до вітальні, як заготовлена посмішка сповзла з її обличчя - за столом у формі німецького офіцера з капітанськими погонами сидів Лесь...
  -8-
   Коли вранці 22-го червня 1941 року Лесь сідав у машину, він і гадки не мав, як круто повернеться його доля. Спочатку вони їхали на машині, але не по головній дорозі, а вибирали польові. Сяк-так дісталися до Хмельницького, де через кілька годин біганини і перевірок документів зуміли потрапити в товарний вагон, який прямував у бік Києва. На вокзалі з тривогою дізнався, що Київ уже бомбили. Не встигли від'їхати від Хмельницького і на двадцять кілометрів, як поїзд почали бомбити два німецьких літака. Довелося залишити вагони і розбігатися по полю. Зібравшись у невелику групу, вцілілі рушили по грунтовій дорозі, але вже через дві години біля якогось села їх нагнало кілька машин з німецькими автоматниками. Ті, хто спробував втекти, тут же були застрелені, інших загнали до колгоспної комори і замкнули на замок. Всього в коморі виявилося не більше двадцяти п'яти чоловік, включаючи і декількох місцевих. По одному стали виводити на допит, деякі назад вже не поверталися.
   - Ти! - Ткнув у Леся пальцем автоматник, привівши назад одного із заарештованих. - Захен! Речі!
  Лесь встав і пішов за ним, прихопивши портфель з документами і тубус з кресленнями.
   - Хто такий? - Майже чистою російською запитав німецький офіцер, що розташувався за столом в кабінеті голови колгоспу.
   - Я інженер. - Німецькою відповів Лесь.
  Далі він розповів, що сам родом зі Львова, який став радянським менше двох років тому, що комуністичних ідей він не поділяє, а навіть навпаки. Що займається будівництвом мостів і везе з собою документи з будівництва моста через Дністер. Що чудово володіє польською та німецькою мовами, бо до тридцять дев'ятого року Львів був польським, а сам він навчався в німецькому університеті. Всі документи у Леся відібрали, а самого посадили в криту брезентом вантажівку і кудись повезли.
  Потім його перевозили з одного місця в інше, допитували і перевіряли, використовували в якості перекладача на допитах військовополонених і як посередника у спілкуванні з місцевими в різних містах і селах. Нарешті, йому запропонували працювати на німців за фахом і навіть дали чин унтер-офіцера. Він зумів показати себе при наведенні декількох переправ і от тепер його направили сюди, запропонувавши закінчити будівництво свого моста через Дністер і повернувши всі необхідні креслення і документи.
   - І ти погодився? - Запитала Катя.
   - Так, погодився. Це моя робота, я все життя мріяв будувати мости. Я, між іншим, нікого не вбиваю, а німецький порядок мені подобається більше, ніж комуністичний режим. Ти же теж певним чином працюєш на німців!
   - Так, але я... - Катя прикусила язика, згадавши слова Іллі Миколайовича: "Нікому не можна вірити!" - А як ти став капітаном?
   - Ну, тут взагалі все вийшло несподівано. У мене в підпорядкуванні будуть німці, а щоб вони виконували мої розпорядження, мені, як керівнику будівництвом, одразу присвоїли капітанський чин.
  Поки сиділи за столом, поки Катя проводжала Леся в мезонін, поки допомагала йому розкласти речі, вона ніяк не могла розібратися у своїх почуттях. З одного боку вона відчувала радість від зустрічі з ним і в ній розливалася ніжність, з іншого боку вона обурювалася від того, що він з готовністю прийняв німецьку ідеологію, відкинувши ідеї соціалізму. Тому, коли Лесь обійняв її і спробував поцілувати, вона різко відштовхнула його і, вирвавшись, побігла вниз.
   Наступного дня Лесь проводив її вранці до школи.
   - Ілля Миколайович! - Не знаходила собі місця Катя, бігаючи з кутка в куток по кабінету директора. - Він зовсім змінився! Ця його форма!... Справжній німець... І він все ще мене любить!
   - А ти?
   - Я не знаю... Для мене він став зовсім чужим. Я його навіть ненавиджу!
   - А от цього показувати не треба. Він нам ще може стати в нагоді. До нього ж будуть приходити інші офіцери? Придивляйся, прислухайся - з будь-яких розмов завжди можна вивудити корисну інформацію.
  І Катя прислухалася. Навіть погодилася на свою двадцять четверту річницю 7-го серпня запросити, крім дівчаток, ще й Леся з декількома його приятелями-офіцерами, з якими той потім базікав на веранді. На будівництві моста часто використовували військовополонених. Катя знала, коли і скільки їх привезуть у місто, де розмістять, як використовуватимуть. Найчастіше наших розміщували в стайнях спорожнілого конезаводу, підопічних якого відправили до Німеччини. Підпіллю вдавалося декого з полонених звільняти і відправляти у партизанські загони. Незважаючи на це, будівництво моста благополучно закінчилося до осені сорок другого і по ньому тепер постійно проїжджали на схід колони машин, загони мотоциклістів, легка і важка техніка і навіть танки. Тепер підпілля підраховувало кількість цієї техніки і розробляло план ліквідації переправи.
  Леся призначили відповідальним за обслуговування і охорону моста, крім того він виїжджав в нетривалі відрядження по області, де також велося будівництво річкових переправ. Ілля Миколайович порадив Каті іноді супроводжувати Леся в цих поїздках.
  Незважаючи на холодність Каті, Лесь майже щоранку проводжав її на роботу і зустрічав після уроків, йдучи додому на обід. Начальству і знайомим офіцерам він оголосив, що Катя його наречена і він має намір одружитися, як тільки вибере сприятливий час. Катя нікого переконувати у зворотньому не стала. Через присутність капітана унтерофіцери-штабісти від дівчат відстали і тільки іноді запрошували їх на танці у Будинку Німецьких Офіцерів. Після новорічного балу в ніч з 31-го грудня на 1-е січня 1943 року Лесь пробрався в кімнату Каті, яка вже заснула, і спробував лягти з нею поруч. Спросоння Катя навіть обійняла його і відповіла на його поцілунок, але потім схаменулася і почала відбиватися.
   - Катруся! - Намагався знову обійняти її Лесь. - Це ж я! Я все той же, і люблю тебе навіть сильніше, ніж раніше! - Вмовляв він змінити гнів на милість.
   - Ні! Ти - фашист! Ти зрадив Батьківщину! Я тебе ненавиджу! - Катине обличчя настільки спотворила гримаса ненависті, що Лесь, як ошпарений, вискочив з її кімнати.
  Катина душа металася від однієї крайності до іншої. По ночах їй снилися поцілунки і пестощі Леся, їх плани на весілля і навіть спільне життя, повне кохання, після весілля. А вдень вона відчувала пекучу ненависть до цього зрадника Батьківщини і прислужника фашистів. Якби не завдання підпілля, Катя, мабуть, могла би його і вбити! Але підпілля вимагало все нових і нових відомостей, заради яких Каті доводилося ходити з Лесем під ручку і на роботу, і до мосту, і в штаб, і в Будинок Офіцерів. І всюди вона, вдаючи, що нічого не розуміє німецькою, прислухалася до розмов, а потім передавала їх зміст через Іллю Миколайовича.
  Листопадові свята 1943 року підпілля вирішило відзначити особливо яскраво. Вночі на будинках з'явилися червоні прапори і листівки з відомостями про успіхи Червоної Армії на фронтах та неминучості її перемоги над фашизмом. А під ранок був підірваний фашистський штаб, що розташовувався в колишньому виконкомі. Сильно він не постраждав, підірваним виявився тільки великий зал на першому поверсі, саме в який, мабуть, підпільникам і вдалося пронести вибухівку. Спроба підірвати міст провалилася і кілька підпільників були схоплені німцями. Після цього почалися арешти в місті...
  -9-
  Катю заарештували в кінці листопада. Спочатку просто питали. Катя все заперечувала, казала, що просто працює в школі, збирається заміж за німецького офіцера. Ні, німецької мови вона не знає, з нареченим розмовляє лише російською. Ніч з сьомого на восьме листопада провела в ліжку нареченого... Потім її посадили в одиночну камеру.
  В'язницю німці обладнали у підвалі виконкому. Сидячи в темряві своєї одиночки, Катя чула крики допитуваних і зі страхом чекала нового допиту. Їй дали шматок хліба і великий кухоль води, на допит поки не викликали. Через пару днів після арешту, до камери увійшов Лесь. Він поставив на приступок стіни гасову лампу, зробив знак солдату, який супроводжував його з автоматом, і той вийшов, зачинивши двері на ключ. Катя і Лесь залишилися наодинці.
   - Ти якось причетна до того, що сталося? - Запитав Лесь, оглядаючи тісне приміщення два на два метри, в якому, крім голих дерев'яних нар і смердючого відра в кутку, нічого не було.
   - Ні. Я зізналася, що ту ніч провела з тобою. - Зіщулившись від напруги, сидячи на нарах, сказала Катя.
   - Мені теж довелося в цьому зізнатися. - Лесь підійшов ближче до нар.
  Катя полегшено зітхнула.
  - Я підтвердив, що ти не розумієш німецької і ми з тобою розмовляємо лише російською. - Продовжив він, сідаючи поруч.
  Катя злегка відсунулася.
   - Я сказав, що ми призначили весілля на двадцять друге червня.
  Так, так воно і було. Весілля вони і справді призначили на двадцять друге червня. Тільки це було в сорок першому році. І тато тоді ще був живий... Катя промовчала. Лесь присунувся ближче і обійняв її. Катя спробувала звільнитися, але він притискав її до себе дуже сильно. Тоді Катя зціпила зуби і вирішила з ним не розмовляти. Сил чинити опір у неї не було.
   - Катруся... Я тебе так сильно кохаю... Я так за тобою скучив... Мила, кохана... - Бурмотів Лесь, покриваючи її закам'яніле обличчя поцілунками.
  Катя не відповідала ні на його слова, ні на його поцілунки. Її тіло стало ватяним, абсолютно чужим і не відчувалося. Тут, у напівтемряві, при світлі гасової лампи, Лесь оволодів нею просто на нарах. "То й нехай" - думала Катя - "Краще вже нехай він гвалтує, ніж якийсь солдат... Страждаю за нашу Радянську Батьківщину..." Жодних почуттів, крім ненависті до Леся, вона на той момент не відчувала.
   - В останній раз запитую, ти щось знаєш про підпілля? - Запитав, приводячи себе в порядок, Лесь.
   - Нічого. Я навіть не підозрювала про його існування. Оце тільки тут і дізналася...
   - Моя наречена ні в чому не винна, ніякого відношення до підпілля вона не має. - В черговий раз доводив Лесь начальнику штабу. - Я допитував її...
   - Бачили ми, як ви допитували! - Розсміявся полковник. - З пристрастю! Ха-ха-ха!
   - Ви що, підглядали?! - Підскочив Лесь.
   - Не підглядали, а спостерігали. - Заперечив полковник, піднявши вгору вказівний палець. - У кожній камері ми зробили вічко, через яке спостерігаємо за заарештованими. Це звичайна процедура.
   - Я можу забрати свою наречену додому? - Насупившись, запитав Лесь.
   - Можете. Але тільки ввечері. Паперова тяганина, знаєте...
  Увечері Лесь забрав Катю додому. Мама вже чекала її повернення і нагріла воду у ванній. Катя, набравши ванну до країв, лежала в ній, поки вода майже зовсім не охолола, і плакала...
  Кілька разів Лесь пробував схилити її до близькості, але Катя відразу ж закаменевала, а нових спроб зґвалтування він більше не робив. Незважаючи на це, тепер Лесь супроводжував Катю майже всюди, тільки до школи не заходив, чекаючи її на ганку. Буваючи з ним в різних місцях, Катя дізнавалася з розмов німців про те, що червоні успішно почали просуватися на захід, звільняючи радянські міста один за одним. До нового року відзвуки боїв стали чутні і у них у місті, а у березні німці почали готувалися до відступу.
  Одного вечора до Леся прийшли двоє офіцерів.
   - Катрусю, приготуй нам чай і бутерброди! - Звернувся Лесь до своєї нареченої, пропускаючи офіцерів вгору по сходах.
   По їх вигляду Катя зрозуміла, що обговорюватися буде щось дуже важливе, тому поспішила на кухню. Швиденько поставивши на тацю тарілку з бутербродами, що залишилися від вечері, цукорницю, заварник і чашки, Катя зняла з плити гарячий чайник і помчала вгору по сходах у мезонін.
   - А от і чай! - Підійшла вона до столу, на якому були розкладені креслення. - Ось бутерброди, тут цукор... - Виконуючи роль привітної господині, розставляючи чашки і розливаючи чай, вона уважно розглядала план моста.
  Лесь продовжував говорити німецькою, роблячи на плані позначки і не звертаючи на неї уваги. Німці розробляли план підриву мосту під час відступу...
  Наступного дня, передавши всі отримані відомості Іллі Миколайовичу, Катя, як ні в чому не бувало, вийшла на шкільний ганок.
   - Щось ти сьогодні довго. - Взяв її під руку Лесь.
   - Педрада була. - Холодно буркнула Катя.
   - Сьогодні ми з тобою їдемо.
   - Куди?
   - До Німеччини. Німецькі війська відступають. Я їду з ними.
   - А я нікуди не поїду! - Зупинилася Катя. - Тут моя Батьківщина, тут моя мама, тут десь у лісі похований батько...
  Лесь не став її вмовляти і ввечері, сівши у легкову машину, поїхав. Наступного дня бої велися вже на підступах до міста. Німці відступили. Завдяки Каті, міст залишився цілим. Двадцять п'ятого березня 1944 Червона Армія звільнила місто...
  -10-
  А наступного дня Катя відчула, як у неї в животі ворухнулася дитина. Радість від того, що прийшли наші, була сильнішою за переживання з приводу вагітності, і поки Катя збиралася з духом, щоб повідомити новину мамі, за нею прийшли. Хтось повідомив радянським властям, що Катя співпрацювала з німцями і навіть збиралася вийти заміж за офіцера. Її допитували і били по обличчю. Все відбувалося, як в тумані, скільки часу - невідомо.
  Нарешті, її відпустили. Біля входу виконкому, в підвалі якого і тепер була в"язниця, її зустрів Ілля Миколайович. Виявляється, керівництво підпілля відразу ж кинулося визволяти Катю, розповідаючи про все, що вона зробила, які відомості добувала, і що саме завдяки їй міст через Дністер не був підірваний. Майже всіх підпільників перевіряли і допитували ще кілька місяців. Катин живіт вже був помітний всім, тому і Ілля Миколайович, і Віра з Ніною наполегливо твердили, що у Каті був наречений-підпільник, який загинув під час виконання одного з бойових завдань. Вони надали владі документи хлопця, який загинув при спробі підриву мосту ще до відступу німців. Каті навіть дали його фотографію з написаним на звороті ім'ям - Антон Стадницький.
   - Постав у своїй кімнаті на видному місці. - Порадив Ілля Миколайович. - Щоб ні в кого не виникло сумнівів.
  А в кінці серпня сорок четвертого у Каті народилася дочка. Її назвали Лесею. Дівчинка з самого народження знала, що її тато був підпільником і загинув на війні...
  Країна поступово переходила на мирні рейки, на конезаводі знову з'явилися коні, знову вулицями роз'їжджали двоколки. Щовесни, на День Перемоги, Катя розповідала учням про діяльність міського підпілля і про те, яку роль в ньому грали вона та її знайомі. Фотографія її "нареченого-підпільника" з тумбочки спальні перекочувала до шкільного музею. Ілля Миколайович розшукав могилу Віктора Петровича Петровського у лісі, і його останки були урочисто перепоховані на міському кладовищі. Віра і Ніна виселилися від Каті і жили тепер своїм життям, продовжуючи працювати в школі. Обидві вже вийшли заміж, у Віри ріс дворічний хлопчик, а Ніна чекала дитину на літо.
  Восьмого березня п'ятдесятого року Ілля Миколайович разом з дружиною Ганною Сергіївною прийшов до Петровських з величезним букетом черемухи. Ці букети на уроках біології вирощували всі учні школи з гілок, зрізаних з дерев ще на початку лютого. Вийшло дуже здорово - до свята вся школа пахла черемухою і біліла квітами. Привітавши всіх жінок - Тетяну Андріївну, Катерину Вікторівну і п'ятирічну Лесю Антонівну зі святом, Ілля Андрійович і Анна Сергіївна залишилися у них на вечерю.
   - От що, Катруся. - Дочекавшись, коли Тетяна Андріївна і Анна Сергіївна сіли в куточку, обговорюючи якесь в'язання, посадив він Катю поряд з собою на диван. - У міськвиконкомі для тебе є завдання...
   - Яке?
   - Не знаю, як і сказати... - Ілля Миколайович зніяковіло відводив вбік очі. - Там, - він вказав пальцем у стелю, - хочуть, щоб у вас оселився інженер...
   - Ну, якщо хочуть, то нехай так і буде. - Байдуже знизала плечима Катя.
   - Цього інженера звуть Поровський Лесь Семенович...
  У Каті все всередині обірвалося і гупнуло кудись вниз. Лесь... Цей фашист, зрадник Батьківщини... Батько її дочки...
   - Але ж він ворог... - Почала було вона.
   - Як виявилося, ні. Сама подумай, адже він знав, що ти розумієш німецьку?
   - Не знаю... Ой, справді, ще до війни ми з ним жартома розмовляли іноді німецькою! Я йому розповідала, що у мене з німецької у школі і в інституті були одні п'ятірки, а він говорив, що навіть вчився в німецькому університеті!
   - Отож. А тепер подумай, чому він завжди у твоїй присутності розмовляв з німцями, кажучи їм, що ти нічого не розумієш? А план ліквідації моста? Часто він просив тебе готувати йому чай, коли до нього приходили німці?
   - То це він навмисно?..
   - Мабуть. Я подробиць не знаю, та кажуть, усі мости, які він курирував в нашій області, під час відступу німців не були підірвані. Якимось чином плани їх ліквідації потрапляли до підпільників і партизанів.
   - Не може бути... - В голові у Каті все крутилося, як у калейдоскопі.
   - А ще його ім'я фігурує у звітах деяких загонів, які визволяли військовополонених. Ти знаєш, що у німців було прийнято всіх полонених розстрілювати після виконання ними необхідного обсягу робіт? Так от, більшість людей, які працювали на переправах, керованих Лесем, залишалися живими і потрапляли до партизанів.
   - Не може бути...
   - А потім він наводив мости і переправи у східній Польщі.
   - Не може бути...
   - Та що ти все: "Не може бути, не може бути"! Було! І було настільки успішно, що тепер наша Комуністична Партія має намір відправити його до Німеччини для надання допомоги німецькому народові у відновленні та будівництві їх мостів.
   - А до чого тут я? - Катя, нарешті, позбулася свого "не може бути".
   - До того, що він без тебе відмовився їхати... Отже так, у неділю інженер-мостобудівник Лесь Семенович Поровський оселиться у вас в мезоніні. Поки будуть готуватися всі необхідні документи для поїздки до Німеччини, він поживе у вас.
  Вночі Каті не спалося. Скільки ж це вони не бачилися? Зараз березень 1950-го, він поїхав з німцями у березні сорок четвертого... Минуло рівно шість років... Звичайно, адже Лесіньці теж скоро шість... Значить, він не ворог?.. Значить...
  У неділю вранці в двері подзвонили. Ноги у Каті відмовилися йти і вона зупинилася на порозі вітальні. Тетяна Андріївна обійшла її і пішла відчиняти. Маленька Леся вийшла в коридор за нею.
   - Здрастуйте, Тетяна Андріївна! - Лесь прямо з порога вручив жінці гілку мімози.
   - Як тебе звати? - Серйозно запитала Леся, знизу у верх дивлячись на незнайомця.
   - Мене звуть Лесь. А як тебе? - Запитав той, ставлячи на підлогу валізу і сідаючи навпочіпки.
   - І мене Леся. - Дочка спокійно пішла на руки до гостя. - А це моя мама. - Вона вказала на застиглу у дверях Катю.
   - Здрастуй, Катруся... - Лесь теж застиг.
   - Ну, що ви тут стоїте? Проходьте у вітальню, будемо снідати. - Тетяна Андріївна підштовхнула Леся в спину...
  Не відразу Катя звиклася з думкою, що Лесь не ворог, не відразу дозволила своїм почуттям повернутися до свого серця. Але коли після першотравневої демонстрації, на яку Катя, Леся і Лесь пішли втрьох, вона, нарешті, дозволила йому себе поцілувати, всі стримувані раніше почуття повернулися і нахлинули на неї з новою силою, затопивши, як повінь, і душу, і серце, і все її тіло...
   - І мене! І мене поцілувати! - Крутилася біля ніг Лесінька.
   - І тебе поцілую! - Підхопив Лесь її на руки, не випускаючи з обіймів і Катю.
   - Ти мій тато? - Раптом запитала донька.
   - Так. Це твій тато. - Підтвердила Катя.
   - Ти не помер?
   - Виявилося, що не помер. - Знову за Леся відповіла Катя.
   - А чому ж ти так довго не приходив?
   - Спочатку я був поранений, а мамі помилково написали, що я загинув. А потім мені довелося ще воювати, та й інших справ було багато. Але тепер я повернувся.
   - Назовсім?
   - Назовсім!
   - Ура! У мене тепер є тато - Спустившись з рук батька на землю, Лесінька почала скакати навколо них.
  Весілля знову призначили на двадцять друге червня, тепер уже 1950-го року. Вже почалися літні канікули, тому на весілля прийшли і Ніна з Вірою та зі своїми чоловіками, і Ілля Миколайович з Ганною Сергіївною, і ще кілька друзів зі школи і з виконкому. Щоб не порушувати усталену легенду про нареченого-підпільників, Лесь просто оформив усиновлення, вірніше, удочеріння Лесіньки і дав їй своє прізвище та по батькові. А на початку вересня нова сім'я поїхала на роботу в окуповану Німеччину...
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик) К.Юраш "Процент человечности"(Антиутопия) Д.Сугралинов "Дисгардиум 3. Чумной мор"(ЛитРПГ) А.Светлый "Сфера 5: Башня Видящих"(Уся (Wuxia)) М.Атаманов "Искажающие реальность"(Боевая фантастика) В.Коломеец "Колонизация"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

НОВЫЕ КНИГИ АВТОРОВ СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Сирена иной реальности", И.Мартин "Твой последний шазам", С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"