1.1 IСТОРИЧНI ОСОБЛИВОСТI УКРАЇНСЬКОГО ФЕДЕРАЛIЗМУ В XIX-XX СТ.6
1.2IДЕЇ ФЕДЕРАЛIЗМУ В НОВIТНIЙ IСТОРIЇ УКРАЇНИ17
РОЗДIЛ II. ПРАКТИЧНА МОДЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ФЕДЕРАЦIЇ НА ОСНОВI НIМЕЦЬКОГО ДОСВIДУ 25
2.1 ОСНОВНI ЗАСАДИ НIМЕЦЬКОГО ФЕДЕРАЛIЗМУ 25
2.2 МОДЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ФЕДЕРАЦIЇ 31
ВИСНОВКИ 40
СПИСОК ЛIТЕРАТУРИ 42
ВСТУП
У Українi iснують двi нацiї, права одної з них - росiйськомовних українцiв утиснюються . "Полiтика українiзацiї зводить досягнення росiйської культури i науки в наший країнi нанiвець. Україна деградує", - заявив заступник голови Українського суспiльства росiйської культури "Рось" Євгенiй Мартиненко. Єдиним альтернативним i цивiлiзованим виходом вiн назвав федералiзацiю i введення двомовностi в Українi. Як вважає голова Росiйської общини України Костянтин Шуров, українiзацiя почалася ще в 80-х роках, коли прийнятий закон "Про мови в українськiй РСР". Наступним ударом з прав росiйськомовного населення країни стала програма українiзацiї 2004 року, згiдно якої кiлькiсть росiйськомовних шкiл в Українi скорочується з кожним роком. Близько 40-50% населення України з рiзних регiонiв тяжiють до iнтеграцiї у велику росiйську нацiю. Такi результати дослiдження, проведеного в 2009 роцi дослiдницькою групою Powercenter. За словами керiвника дослiдницької групи Powercenter Сергiя Баранова, феномен "україноросов" - громадян України, якi вважають росiйську мову своєю рiдною (їх, згiдно даним, 40-50%), свiдчить про те, що українська нацiя ще не сформувалася. Вiн назвав механiзми її створення - "штучну iзоляцiю i вiдрив вiд росiйської нацiї". "Маючи таку ситуацiю, формування української нацiї проходить з труднощами", - резюмував експерт. Тобто є можливiсть говорити про кризу полiтичного курсу узятого вiсiмнадцять рокiв тому. Багато експертiв говорять не просто про кризу, а про не можливiсть формування своєї державностi українським народом. Для того що б не загубитися i не розмитися серед довколишнiх народностях нам необхiдний новий план розвитку або значне коректування старого. Можливою шляхом подальшої побудови нашої держави є федералiзацiя.
Федеральна держава (вiд латинського - союз, об'єднання) - форма политико-территориальной органiзацiї держави, що характеризується тим, що територiя такої держави включає политико-территориальные одиницi, що володiють полiтичною автономiєю i що мають свiй парламент, уряд, конституцiю i тому подiбне, при цьому загальнодержавна конституцiя обов'язкова для кожного суб'єкта. У кожному суб'єктовi федерацiї iснують уряди i парламент, що має право приймати законодавчi акти, що дiють тiльки в рамках суб'єкта федерацiї.
Федерацiя залишається єдиною державою iз загальною армiєю, єдиною валютою, фiнансовою i податковою системами. Федеральнi держави за визначенням демократичнiшi, нiж унiтарнi держави, що виявляється, перш за все, в децентралiзацiї влади, її розподiлi мiж центром i суб'єктами федерацiї. Вони здатнi швидше адаптуватися до змiни ситуацiї iз-за гнучкостi полiтичної i адмiнiстративної систем, що дає додатковi переваги нацiональнiй економiцi в умовах загальносвiтової конкурентної боротьби.
Мета дослiдження.
Вивчення федералiзму i можливiсть його введення в Українi.
Об'єкт i предмет дослiдження.
Об'єкт дослiдження - українське суспiльство, яке прагне до федералiзацiї країни.
Предмет дослiдження - федералiзм i його прояви в Українi.
Головна гiпотеза дослiдження.
Федералiзацiя України, це новий шлях для формування державностi.
Другорядна гiпотеза дослiдження.
Утопiзм проекту "Нацiональної держави" в Українi.
Завдання дослiдження.
1.Збагнути можливiсть федералiзацiї України;
2.Разглянути громадську думку з питання федералiзму в Українi;
3.Разiбрати можливi концепцiї федералiзму стосовно України.
4. Визначити можливiсть консолiдацiї українського суспiльства за допомогою федералiзацiї країни.
Теоретико-методологическая база дослiдження.
1.Теоретической основою дослiдження взаємодiї органiв регiональної виконавчої i законодавчої влади. Автор спирався на роботи вiтчизняних i зарубiжних авторiв, що аналiзують взаємодiю регiональних органiв влади, регiональнi полiтичнi режими i розвиток регiональних полiтичних систем.
2.В основу роботи лiг принцип системного аналiзу полiтичних аспектiв взаємодiї регiональної виконавчої i законодавчої влади. Крiм того, системний пiдхiд дозволяє виявити основнi особливостi проведення федералiстської полiтики в Українi.
3.Применення iсторичного методу дозволило проаналiзувати становлення i розвиток федералiстських iдей.
4.Институциональный метод застосовувався з метою аналiзу формальних владних iнститутiв i iнститутiв, регулюючих на формальному рiвнi взаємодiю мiж ними, а також облiку неформальних норм i правил, задiяних в даному процесi.
5.Применення порiвняльного методу дозволило авторовi виявити загальне i особливе в розвитку взаємин органiв державної влади в рiзних суб'єктах Нiмеччини, стосовно України.
6.Для формування емпiричної бази дослiдження були використанi методи дослiдження документiв, статистичний метод.
7.Нормативную базу дослiдження склали Конституцiя Нiмеччини.
РОЗДIЛ I. ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГОФЕДЕРАЛIЗМУ
--
IСТОРИЧНI ОСОБЛИВОСТI УКРАЇНСЬКОГО ФЕДЕРАЛIЗМУ В XIX-XX СТ.
Формування територiї сучасної України продовжувалося протягом тривалого iсторичного перiоду. При цьому рiзнi її регiони входили до складу рiзних держав, в яких була своя органiзацiя державної влади i своя система взаємин мiж центральною i мiсцевими властями. Федеративну iдею в Українi ХIХ ст. не можна розглядати iнакше, як реакцiю суспiльної думки на гiпертрофований централiзм, насаджуваний метрополiями. Притаманний українським мислителям пошук наскрiзної iдеї, здатної поєднати минуле, сучасне й майбутнє "невизнаного" народу й надати осмисленостi його iснуванню, привiв М. Костомарова до усвiдомлення федералiзму як можливої основи майбутнього "слов'янського братства". Розглядаючи перспективи втiлення федеративної iдеї крiзь призму романтичного свiтобачення, поєднаного з християнською iдеєю "найвищого вiчного розуму", Костомаров еволюцiонував вiд умоглядного українського месiанства до осмислення українофiльства у дусi рацiоналiзованих просвiтницько народницьких орiєнтирiв. Свiй блискучий талант iсторiософа вiн реалiзував, намагаючись вибудувати модель "самоправства" й федеративно-демократичної органiзацiї суспiльства на фундаментi романтизованого iсторичного досвiду. Закладена Костомаровим традицiя розгляду Київської Русi як втiлення особливого "федеративно-вiчового" ладу, що пiзнiше дiстав втiлення у феноменi українського козацтва, виявилася спiвзвучною "народницькому" баченню вiдмiнностi українського й росiйського поведiнкових архетипiв. Її вплив на пiзнiшу iсторiографiю важко переоцiнити: зовсiм не безспiрна теза про федеративний устрiй Давньої Русi iз певними застереженнями була сприйнята i новiтньою вiтчизняною iсторiографiєю[1 ст. 374].
У рiшеннi питання про територiальну органiзацiю України, як вiдзначають А.Данiльчук i А.Захарчук, ще в початку XX сторiччя чiтко намiтилися два напрями конституцiйно-правовiй думцi: народницько-федеральний, з яким тiсно був зв'язаний М. Грушевський, з витоками в теорiї федералiзму М.Драгоманова, i нацiонал-державне, розроблене в Захiднiй Українi I. Франко, розвинене в Схiднiй Українi М. Мiхневським [2 ст.107]. У концепцiї федералiзму українська полiтична думка дореволюцiйного перiоду намагалася знайти компромiс мiж нацiональними i iмперськими iнтересами. Українськi мислителi i полiтики пов'язували перспективи нацiонального самовизначення з демократизацiєю i децентралiзацiєю Росiї. Свою кiнцеву мету вони бачили в перетвореннi Росiйської iмперiї на спiвдружнiсть вiльних i рiвноправних народiв, в системi якого Україна мала б не тiльки право на культурний розвиток, але i на полiтичне самоврядування. Iз цього приводу вiдомий український iсторик, полiтолог, громадський дiяч Михайло Драгоманов писав: "Незалежнiсть даної країни i нацiї може бути досягнута або її повним видiленням в окрему державу, або забезпеченням її самоврядуванням без такого вiддiлення" [3 ст. 75]. Сам М. Драгоманов вiддавав перевагу другому варiанту. Слiд зазначити, що в його розумiннi федералiзм означав не вiдмова вiд нацiональної незалежностi, а тiльки доцiльну форму її здiйснення. Всесвiтньо вiдомий український iсторик i державний дiяч М. Грушевський нацiональнi устремлiння українського народу сформулював таким чином: "Вiрнi заповiтам українського нацiонального визвольного руху, що висунув федеральний принцип, як пiдставу того, що майбутнього влаштувало вiдносин полiтичних i нацiональних, i що незмiнно проводив його, починаючи з т.з. кирило-мефодiєвського братерства, ми визнаємо федеральнi форми найбiльш досконалим способом державного союзу з iнтересами вiльного i природного розвитку нацiонального життя..."[4 ст. 88].
Всебiчне дослiдження творчостi Михайла Грушевського привертає особливу увагу до його полiтичних поглядiв. Саме на рубежi ХIХ-ХХ столiть великий вчений-полiтик висував iдею автономно-федеративного устрою України, вбачав майбутнє нашої держави в рiвноправному союзi з демократичною Росiєю. Проаналiзовано переваги i недолiки теорiї федералiзму для української нацiї та неможливiсть впровадження її в життя пiсля подiй 1917 року.
Дослiджуючи проблему федералiзму в українськiй полiтичнiй думцi, слiд звернути увагу на те, що в останнi роки в полiтичному життi нашої країни доволi часто лунають заклики до федералiзацiї окремих регiонiв. Це питання стало нарiжним каменем рiзних за поглядами сил i є темою дискусiї як iсторикiв, так i полiтологiв. Прихильники федералiзму одним iз своїх аргументiв наводять полiтичнi погляди М.С. Грушевського, його працi стосовно цiєї проблеми.
Свою концепцiю федеративного устрою держави Михайло Грушевський сформулював ще в кiнцi ХIХ ст. У 1905-1910 рр., аналiзуючи розвиток українського нацiонального вiдродження, вiн лише бiльше утвердився в своїх поглядах. Саме тодi розвинув аргументи щодо перебудови Росiйської iмперiї на демократичних федеративних принципах iз входженням України до складу Росiї на правах нацiонально-територiальної автономiї. Усi цi питання вiн висвiтлював у працях: "З бiжучої хвилi", "Якої ми хочемо автономiї i федерацiї", "Звiльнення Росii та українське питання" та в статтях журналу "Борiтеся -- поборете". Окрiм того, в цей час Михайло Грушевський став одним iз засновникiв "Спiлки федералiстiв-автономiстiв" у Санкт-Петербурзi. До складу цiєї спiлки, крiм українцiв та росiян, входили ще й представники прибалтiйських, середньоазiатських та польського народiв [5 ст. 14].
На початку 1917 року в розпал розвалу Росiйської iмперiї в Михайла Грушевського - одного з небагатьох українських полiтикiв була готова програма вирiшення державно-правових проблем українського визвольного руху. Тому цiлком закономiрно, що саме вiн стає лiдером Української революцiї, головою Центральної Ради та згодом першим Президентом Української Народної Республiки. Все це давало пiдстави для втiлення його концепцiї в життя. Фактично основнi принципи автономiї та федерацiї, як їх розумiв М. Грушевський, були покладенi в основу головних законодавчих актiв Центральної Ради -- її перших трьох Унiверсалiв та вже названих праць. Питання побудови нацiональної незалежностi українського народу та демократичних прав i свобод людини Михайло Грушевський вбачав в iдеї автономно-федеративного устрою України. Цю концепцiю пiдтримували члени Кирило-Мефодiївського товариства, члени Центральної Ради, українськi дiячi тих часiв. Усi вони вбачали в цiй iдеї свою надiю на утвердження вiльної та демократичної України в рiвноправному союзi народiв Росiйської держави. Але оскiльки тогочасна
Росiйська держава була iмперiєю iз засадами деспотiї та централiзацiї, потрiбно було змiнити полiтичний устрiй в самiй Росiї, створити необхiдне пiдґрунтя для встановлення та утвердження демократичного федералiзму.
Основною тезою в iдеях федералiзацiї стояло питання широкої полiтичної нацiонально- територiальної автономiї, яка б органiзовувалась "на основах широкого демократичного громадського самовпорядкування вiд самого споду ("дрiбної земської одиницi"), аж до верху -до українського сойму. Вона має вершити у себе вдома всякi справи - економiчнi, культурнi, полiтичнi, содержувати своє вiйсько, розпоряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями i всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адмiнiстрацiю i суд" [6 ст. 123].
Росiйська держава повинна приймати той розподiл повноважень, який, для прикладу, є в тих же Сполучених Штатах Америки. I було б доцiльним передати "справи вiйни i миру, мiжнароднi трактати, завiдування воєнними силами республiки, пильнування одностайної монети, мiри, ваги, митних оплат, нагляд за поштами, телеграфами й залiзницями держави..., надавання певної одностайностi карному (уголовному) i цивiльному (гражданському) праву країв, стеження за додержуванням певних принципiв охорони прав нацiональних меншостей в краєвi законодавствi" [7 ст. 156]. Це насамперед свiдчить про те, що Михайло Грушевський цiлком ясно усвiдомлював втрату кожним членом такої федерацiї своєї суверенностi та самостiйностi. Бiльше того, вiн вважав такий стан справ бажаним, цiлком нормальним, розглядав "федерацiю не як шлях до самостiйностi, але як шлях до нових перспектив, якi вже давно вiдкривалися провiдним розумам людства, як шлях до федерацiї Європи i в майбутньому до федерацiї всього свiту" [3 ст. 95].
У своїх працях Грушевський говорить про два можливi способи утворення федерацiї: знизу та зверху. В першому випадку кiлька окремих держав об"єднуються в одну державу i вiддають дещо iз своїх суверенних (верховних) прав загальнодержавнiй органiзацiї та її органам, решта суверенностi вони залишають собi та своїм мiсцевим органам. В iншому -- унiтарна держава дiлиться своїм суверенiтетом зi своїми провiнцiями та в такий спосiб перетворюється в федерацiю. Також, аналiзуючи погляди вченого стосовно цiєї проблеми, слiд зазначити, що характерною ознакою федерацiї вiн вважав не тiльки збереження окремими частинами державностi, а й принципи непорушностi цього союзу [8 ст. 22]. Поодинокi держави, входячи в союз, не мають права виходу з нього. Поряд спостерiгається суперечливе твердження якщо народ не отримує в створеному союзi
федеративних держав бiльше, нiж мав до вступу, то не можна забирати в нього право розвиватися самостiйно. Напевно, так Михайло Грушевський намагався уникнути непорозумiнь, якi виникли при виходi окремої держави з союзу. Оскiльки федерацiя формує свою економiку, то кожна з держав працює на загальне благо. В такий спосiб виникають зв'язки, при розiрваннi яких в менш багатих державах можуть виникнути економiчнi та полiтичнi кризи. Напевно вчений передбачав, що Україна буде входити до складу СРСР, хоча такiй могутнiй державi не потрiбно було б вiддавати частини своїх суверенних прав та нацiональних багатств. Михайло Грушевський, говорячи про федерацiю, сприймав її як союз країн, об"єднаних географiчно, економiчно та культурно на добровiльних засадах, а не як федерацiю поневолi [9 ст. 177]. Набуття державного права народiв, широкої автономiї в межах їхнiх етнографiчних кордонiв, можливiсть вiльного iснування та розвитку держав забезпечили б принцип нацiонально- територiальної автономiї. Аналiзуючи цей принцип, можна видiлити i самоуправу, яка впорядковує мiсцевi справи з доручення центральної влади. В цьому випадку Українську республiку вчений вбачав "федерацiєю громад та їх рад, котра тiльки на волi, в процесi культурної та економiчної творчостi, вироблятиме свої внутрiшнi зв'язки" [10 ст. 34]. I якщо органiзацiйна робота буде проводитись на мiсцях, а на загальнодержавний рiвень виноситимуться питання мiжнародної та вiйськової полiтики, законодавчi та нормотворчi аспекти, то Українська Республiка має можливiсть стати "федерацiєю земель, сполученими штатами України" [10 ст. 35]. Якщо ж Україна об"єднуватиметься з Росiєю, то в українського полiтика були певнi застереження, зокрема тi, якими принципами керувалася Росiйська iмперiя в своїх стосунках з iншими народами. Iсторичний досвiд показував, що Росiя завжди була деспотичною та самодержавною iмперiєю. "Ми всi, писав Грушевський в квiтнi 1917 року, втомленi i знеохоченi страшним i прикрим централiзмом старого росiйського режиму i не хочемо, щоб вiн жив далi, хоч би й пiд республiканським червоним стягом" [7, ст. 132]. Тому "ми, наголошував вiн, не вдовольняємося широкою автономiєю України, а ще хочемо, аби держава, до котрої вона входитиме, була федеративною: щоб се була федеративна, демократична Росiйська республiка..., щоб автономнi краї були не простими провiнцiями, а членами Росiйської федерацiї, учасниками її державностi" [7, ст.128]. Непорушна демократично-федеративна структура росiйської республiки та беззастережне визнання i недоторканiсть автономного статусу її складових частин ось запорука незалежностi та самостiйностi українського та всiх iнших народiв, що входили б до складу Росiйської Федерацiї. З цього насамперед випливає те, що Україна набуде самостiйностi та незалежностi в межах повної та широкої автономiї, хоч i без статусу суверенiтету. Окрiм того, Росiя повинна надати незаперечнi гарантiї принципiв автономностi на пiдтвердження своїх демократичних засад федеративного суспiльства.
З розвитком та утвердженням революцiйних змiн в Росiї упродовж 1917 року дещо змiнюються i погляди Михайла Грушевського в цих питаннях. Насамперед вчений не врахував тi полiтичнi реалiї, якi становлять основу ментальностi та державницького єства росiйського правителя: якими б демократами та лiбералами не були росiйськi дiячi рiзних рiвнiв, вони завжди є носiями великодержавницьких поглядiв. Тому в цьому контекстi федерацiя для них є лише прикриттям своїх амбiцiй [11, с. 60]. Та й уся iсторiя взаємин мiж Україною та Росiєю пiдтверджує марнiсть сподiвань на демократичнi та рiвноправнi вiдносини. Прихiд до влади бiльшовикiв в Росiї, а згодом i їх напад на Україну повнiстю унеможливлює процес утворення федерацiї. Перед Центральною Радою та М. Грушевським постає нагальне питання оборони України, її полiтичної визначеностi на тлi мiжнародного спiвтовариства. 22 сiчня 1918 року було проголошено IV Унiверсал Центральної Ради, за яким Україна стала суверенною державою [9, с. 259]. Тодi ж настає кiнець iдеї федералiзацiї українських та росiйських земель в рамках однiєї держави. Дослiдники наукової спадщини Михайла Грушевського вiдзначають в цей перiод й закiнчення "московської орiєнтацiї" вченого. Бiльшовицька вiйна проти України зняла з Московщини права особливої нацiї й "дала почуття права кермуватись у своїх вiдносинах до неї єдине добром українського народу, а не якимись iнтересами спiльної революцiї, спiльної культури, спiльної отчизни" [7, ст. 138]. Михайло Грушевський, не вiдкидаючи спiвробiтництва з Росiєю на паритетних та взаємовигiдних началах та iдеях федералiзму, почав активно розвивати концепцiю про "захiдну орiєнтацiю", мотивуючи це певними iсторичними традицiями та ментальнiстю українського народу.
Виходячи ще з часiв Київської Русi, вчений вказує на тiснi полiтичнi, економiчнi та культурнi зв'язки України iз Заходом. Водночас "захiдна орiєнтацiя" не повинна стати на шляху самобутнього нацiонального розвитку України. Михайло Грушевський застережливо писав, що "...не треба
пiдганяти нашого життя до котрого-небудь захiдно-європейського взiрця, хоч би й нiмецького. Визволення вiд примусової залежностi вiд московського життя не повинно бути замiною одної залежностi другою, хоч би й добровiльною" [7, ст. 149]. Складається враження, що з початком бiльшовицького наступу на Україну, з проголошенням незалежностi та суверенностi, iз переорiєнтацiєю М. Грушевського в бiк Захiдної Європи, було залишено iдеї федералiзацiї. Однак, вивчаючи працi вченого, помiтний лише тимчасовий вiдступ вiд попереднiх планiв полiтичного розвитку держави [12, ст. 76]. На той час прийшла нагальна потреба захищати сувереннiсть українського народу, незайманiсть його нацiональних, економiчних та полiтичних iнтересiв. Тому, на думку М. Грушевського, iдеї iз федералiзацiєю повиннi почекати до бiльш слушного спокiйного часу, хоча "всi справи, пов'язанi з незалежнiстю України, можна вирiшити й у федеральнiй формi за нормальних умов" [6, ст. 258].
Немає жодних сумнiвiв в тому, що Михайло Грушевський стоїть на позицiї незалежностi України, є одностайним противником трактування України як "московської провiнцiї або московської колонiї, щоб нею пiд яким би то не було гаслом правили з Москви, там розпоряджалися її природними багатствами й продуктами працi її трудового народу, звiдти кермували її економiчним життям, її фiнансами так, як се було повелось в Свiтськiй українськiй республiцi" [7, с. 234]. На початку 1918 року вчений активно пропагував iдеї автономно- федеративного устрою у внутрiшнiх вiдносинах в Українi, вiдкидав полiцейсько-бюрократичний апарат як засiб терору та бiльше надав прав мiсцевим органам самоврядування. Згодом, у 1920 роцi вiн знову наголошує, що Україна повинна органiзовуватись "як федерацiя своїх фактичних республiк-громад..., об'єднання мусить вирости само собою в процесi життя, воно не може бути штучно форсованим, тим менше, насильно накидуване" [7, с. 232].
Отже, на думку Михайла Грушевського, автономно-федеративний устрiй є найкращою формою внутрiшнього правлiння, який дасть можливiсть уникнути конфлiктiв всерединi держави, забезпечить мир, спокiй та злагоду в державi, тодi як унiтарний устрiй викликатиме лише уособицi та непорозумiння. Але в зв"язку iз революцiйними змiнами в Росiї, встановленням недемократичного бiльшовицького режиму та наростанням громадянської вiйни питання об"єднання в федерацiю залишається вiдкритим для майбутнього. Воно повинно визрiти самостiйно та стати актуальним в процесi розвитку держав, якi вбачатимуть в ньому iдеал свого iснування.
Аналiзуючи iдею автономно-федеративного устрою в її абстрактному визначеннi, складається враження про її необхiднiсть, її привабливiсть та довершенiсть. Якщо ж прикласти її до конкретно-iсторичного буття українського народу, то вона буде надзвичайно небезпечною та суперечливою в прогнозах на майбутнє.
У 1922 роцi Україна ввiйшла до складу СРСР, але цей союз принiс лише розчарування.
Сьогоднi, коли все ж таки проголошено незалежнiсть нашої Батькiвщини, коли ми маємо змогу стати рiвноправними учасниками свiтового спiвтовариства, коли ми самостiйно будуємо своє майбутнє, на розсуд громади знову виноситься iдея федералiзацiї суспiльства, при цьому iз вмiло замаскованими недолiками. Автономно-федеративна iдея не прийнятна для державного устрою сьогоднiшньої України, оскiльки призведе до розвалу країни зсередини. Україна як держава побудована на засадах однiєї ментальностi, культури, спiльних традицiй та iсторiї. Тому, проводячи аналогiю iз сучасними федерацiями на зразок США чи Швейцарiї, наводиться приклад, де вiдсутнє поняття єдностi iсторичного нацiонального духу. Цi держави побудованi на засадах iнтернацiоналiзму, спiвiснування рiзних народiв в однiй площинi з розвиненою демократiєю. Це немов би два свiти з рiзною iсторiєю.
Україна повинна iти своїм шляхом в утвердженнi державностi, повинна забезпечити цiлiснiсть суспiльства та єднiсть нацiї. Для досягнення цiєї мети слiд використовувати як iсторичне минуле, так i державотворчий та полiтичний досвiд дiяльностi Михайла Грушевського. Вчений висував свої iдеї федералiзму та автономiї в складних суспiльно-полiтичних умовах, в часи вiйськової боротьби, але завжди з думкою про якнайкраще майбутнє України. Його пошуки досконалих форм будiвництва держави, успiхи та поразки в прийнятi рiшень повиннi слугувати нащадкам прикладом у прагненнi побудови своєї незалежної та суверенної цiлiсної України.
На початку 20-х рокiв основна частина українських земель входила до складу Української СРР - однiєї з 13 держав, що виникли на територiї колишньої Росiйської iмперiї. Площа Радянської України становила 456 тис. кв. км., а її населення - 25,5 млн. чол., з яких - 20,9 млн. проживали на селi, а 4,6 - у мiстах.
30 грудня 1922 р. було укладено Декларацiю про утворення Союзу РСР та Союзний договiр, за яким виключно до компетенцiї
Союзу вiдносилися: представництво Союзу в мiжнародних вiдносинах;
змiна зовнiшнiх кордонiв Союзу; установлення систем зовнiшньої та внутрiшньої торгiвлi; розробка основ i загального плану всього народного господарства Союзу; регулювання транспортної i поштово-телеграфної справ; встановлення основ органiзацiї Збройних сил;
запровадження єдиного державного бюджету; встановлення податкової системи i багато iншого.
Верховним органом влади Союзу РСР проголошувався з'їзд Рад. Вищим виконавчим органом держави ставала Рада Народних Комiсарiв СРСР. Встановлювалося єдине громадянство.
Незважаючи на те, що останнiй пункт договору зберiгав за со?юзними республiками право вiльного виходу iз Союзу, їх права навiть не були обмеженими, у реальному життi вони просто зводились нанiвець. Перша Конституцiя СРСР 1924 року фактично закрiпила основи унiтарного ладу, а "союз республiк" перетворився в жорстко централiзовану унiтарну державу.
У травнi 1925 р. була затверджена Конституцiя УСРР, що законодавче закрiпила входження Радянської України до складу СРСР. Україна остаточно втратила рештки суверенiтету.
З цього перiоду Українська Радянська Республiка увiйшла в єдиний народно-господарський комплекс, який визначався як цент?ралiзована, командно-адмiнiстративна система, що протистояла iнi?цiативi республiк, принципам їх економiчної самостiйностi та власностi на нацiональнi багатства та нацiональний доход. Це стало основою полiтичної та нацiональної залежностi України.[13 ст. 343]
Таким чином плани Грушевського майже справдилися, але без його участi. Україна таки увiйшла до складу оновленої держави i можно стверджувати, що принцип формування СРСР чимось схожий на федерацию, але при всiх зовнiшнiх атрибутах, як то своя конституцiя чи з'їзд Рад, десь загубився основний принцип федерализму, його ведення до децентралiзацiї влади в країни, чого якраз и не сталося з Радянською державою.
1.2.IДЕЇ ФЕДЕРАЛIЗМУ В НОВIТНIЙ IСТОРIЇ УКРАЇНИ
З розпадом СРСР почалося обговорення та пропозицiї нових проектiв розвитку країни. Одним з них був проект по федералiзацiї України, потрiбно сказати що рiзнi полiтичнi сили представляли свої iдеї але вирiшили розбудовувати проект нацiонально-унiтарної держави.
В Українi проблема - унiтаризм чи федералiзм - гостро постала в умовах пошуку оптимальних шляхiв переходу вiд централiзаторства радянського зразка до суверенної держави, причому федералiстськi моделi розроблялися i в регiонах, i в центрi. Ще до розпаду СРСР iдею федералiзму з подачi В. Чорновола пропагувала створена пiсля виборiв 1990 р. "Галицька асамблея" трьох обласних рад - Львiвської, Тернопiльської та Iвано-Франкiвської (уже у 1992 р. сам iнiцiатор цiєї iдеї вiд неї вiдмовився). В лiтку 1990 року новостворений оргкомiтет Демократичного союзу Новоросiї i Бессарабiї проголосив своєю метою автономiю пiвденного регiону у складi федеративної України. У сiчнi 1991 р. на обласному референдумi 93,3% населення Криму проголосувало за вiдновлення Кримської АРСР у складi Української РСР. У груднi 1991 р. проблему автономiї порушила позачергова сесiя обласної ради Закарпатської областi.
Проекти федералiзацiї України у першi роки її незалежностi обговорювалися i на рiвнi конституцiйних проектiв. Земельний подiл iз запровадженням у складi ВР, Ради територiй передбачався, зокрема, варiантом проекту Конституцiї, оприлюдненим у травнi 1993 р.. У заявi Л. Кучми та В. Гриньова про створення Мiжрегiонального блоку й - це єдине, що може забезпечити полiтичну стабiльнiсть та реформ (грудень 1993 р.) йшлося помiж iншим про побудову України на принципах федерально-земельного устрою. Тiєю чи iншою мiрою проблеми федералiзму були присутнi у програмах ряду новостворених полiтичних партiй України - Соцiал-демократичної, Конституцiйно-демократичної, Партiї демократичного вiдродження, Лiберально-демократичної, Трудового конгресу тощо [1 ст. 381].
До 2004 року питання про федералiзацiю практично не стояло на порядку денному "високої" української полiтики. Iнша справа, опозицiя у виглядi СПУ, БЮТа i навiть "Нашої України" з 2002-го по 2004 рiк вiдстоювала iдеї децентралiзацiї i деконцентрациi виконавчої влади, пропонувала передати бiльшiсть функцiй мiсцевих держадмiнiстрацiй, що були мiкрокопiями ненависної Адмiнiстрацiї Президента, в руки мiсцевих рад. Проте як тiльки опозицiя стала владою, частина її - "Наша Україна" - запропонувала реалiзувати адмiнiстративно-територiальну реформу, що передбачає адмiнiстративну децентралiзацiю без лiквiдацiї президентської вертикалi МГА. Могутнiшою по розмаху i наслiдкам стала кампанiя пропаганди федералiзму, що спалахнула в схiдних областях країни в результатi неприйняття мiсцевою елiтою поразки їх ставленика на президентських виборах. Впродовж 2005-2006 рр. рух еволюцiонував в двох напрямах. Верхiвка Партiї регiонiв акцент робить на так званому бюджетному федералiзмi, який, швидше, є децентралiзацiєю бюджетних повноважень вiд центру до регiонiв. В квiтнi-червнi 2006-го пiд впливом федералiстського руху вiдбулися цiкавiшi подiї: надання мiсцевими радами Донецька, Луганська, Харкова, Севастополя, Днiпропетровська росiйськiй мовi статусу регiонального або офiцiйного. Не виключено, що, не дивлячись на не конституцiйнiсть дiй мiсцевих рад, тема статусу росiйської мови буде використана надалi як козир в боротьбi навколо вибору форм полiтичної i адмiнiстративної децентралiзацiї. У цьому лингво-политическом контекстi для України, перш за все цiкавий приклад Бельгiї, що стала з 1993 року федерацiєю мовних общностей. Варто вiдзначити деяку схожiсть української i бельгiйської ситуацiй, особливо регiональний збiг домiнуючих мовних груп з рiзним рiвнем економiчного розвитку. Як i Брюссель, столiчний регiон характеризується двомовнiстю i високим рiвнем економiчного розвитку, в политико-культурном сенсi є iнтегратором країни. Разом з тим в Українi iснує корiнна вiдмiннiсть вiд бельгiйської ситуацiї. За даними опитiв Київського мiжнародного iнституту соцiологiї, що проводилися впродовж 1993-2003 рр., в наший країнi за станом на 2004 рiк iснувало три основнi етнолiнгвiстiчеськие групи: україномовлячи (45%), росiйськомовлячи (15%), бiлiнгви (30%), якi дiляться приблизно порiвну на тих, хто вiддає перевагу в спiлкуваннi українськiй мовi, i тих, хто вiддає перевагу росiйському, з невеликою перевагою на користь останнiх. (Приблизно 10% складають тi, що говорять на iнших мовах.) Бiлiнгви практично у всiх регiонах є другою за значенням групою населення. Саме їх позицiя i є вирiшальною як в питаннi про наданнi росiйськiй мовi статусу державного, так i з приводу створення полiтико-адмiнiстративної автономiї для захисту права на розвиток рiдної мови. За великим рахунком, їх iнтереси не враховують нi iснуюча модель вiдносин "центр-регiони", нi пропонована Партiєю регiонiв концепцiя "мовного" або "бюджетного" федералiзму [14 ]
На даний момент суть питання залишається за рамками загального обговорення. Вiн пiднiмається на рiзних форумах i обговорюється на сайтах Iнтернету, але в загальне обговорення не виходить. Та що там говорити зараз навiть серед професiоналiв i те федералiзм як можливий шлях розвитку країни не розглядається. Для зрозумiлiшого розумiння як зараз розглядається дане питання, пропоную викласти не якi коментарi рiзних людей: Вадим Колесниченко, Народний депутат Украины. Руслан Бортник, правозахiстник: "За 18 рокiв, що пройшли з часу отримання незалежностi Україною, побудова ефективної системи державного управлiння країною так i не завершена. Грубо скопiйованi з моделi радянської УРСР вiдношення мiж центром i регiонами ставлять пiд загрозу саме iснування держави Україна. Надмiрна централiзацiя державної влади в руках центральних органiв, вiдсутнiсть фiнансової основи i самостiйностi у органiв мiсцевого самоврядування, украй низький рiвень залучення регiональних елiт в процес ухвалення державних рiшень на тлi культурних, iсторичних, економiчних i полiтичних вiдмiнностей регiонiв України залишаються одними з головних дестабiлiзуючих чинникiв українського суспiльства. Такий стан речей, без урахування його в конституцiйному твореннi держави, рано чи пiзно приведе до найсумнiших наслiдкiв для української держави. Адже апатiя i деградацiя мiсцевого самоврядування, якi ми зараз спостерiгаємо, - чи не найголовнiшi показники вiдсутностi реального народного суверенiтету в частинi участi населення у виробленнi рiшень, що реально загрожує значними соцiальними потрясiннями i катаклiзмами. Вже зараз етнiчнi i соцiокультурнi вiдмiнностi мiж регiонами, часто зважаючи на непродуману i багато в чому провокацiйну полiтику центральної влади, переростають в соцiальнi конфлiкти i вiдцентровi тенденцiї на економiчному, культурному, мовному, етнiчному i релiгiйному грунтi." "Унiтарнiсть держави не завжди є заставою єдностi i консолiдацiї, як i федеральний пристрiй не обов'язково веде до вiдчуження i розколу. Iсторичний досвiд показує, що унiтарнi держави можуть iснувати i в умовах демократiї, i в умовах тоталiтарного правлiння, проте федеральнi країни нормально функцiонують i розвиваються тiльки на демократичних початках. Федеральний пристрiй i тоталiтарний режим - речi несумiснi, особливо тодi, коли федерацiя побудована не по територiальному, а по нацiональному або етнiчному принципу. Гiперконцентрацiя i гiперцентралiзацiя влади привели до того, що не тiльки левова частка рiшень, навiть дрiб'язкових, приймається в центрi. Левова частка засобiв, ресурсiв, iнвестицiї, якi повиннi були б обслуговувати всю державу, осiдають i працюють тiльки в Києвi i лише для украй вузького громадянства. Регiони запущенi i поступово деградують. А це приводить до загальної безнадiйностi i апатiї. Така централiзацiя i концентрацiя влади вже гальмує розвиток країни в цiлому. На нашу думку, саме перехiд до федерального полiтичного i адмiнiстративно-територiального устрою України на основi свiтового досвiду i колосальних вiтчизняних традицiй може вирiшити бiльшiсть соцiально-полiтичних проблем українського суспiльства, укрiпить його стабiльнiсть i когерентнiсть, створить новi конкурентнi можливостi i переваги в глобальнiй полiтичнiй i економiчнiй структурi. Україна украй потребує змiни адмiнiстративно-територiального дiлення."
Сергiй Блавацький: "З мiжнародної практики функцiонування федерацiй видно, що федеральний лад в цiлому зарекомендував себе переважно з позитивного боку. До плюсiв, зокрема, вiдносять можливiсть досягнення загальноприйнятного i взаємовигiдного консенсусу для гетерогенної держави i досягнення балансу мiж вимогами i обов'язками рiзних регiонiв. Як свiдчить досвiд функцiонування унiтарного ладу в сучаснiй Українi, регiональнi центри впливу в нiй мають непостiйний коефiцiєнт впливу на ухвалення загальнодержавних рiшень."
Стаття Евгенiя Кушнарьова в тiжневiку "2000": " ...скiльки суб'єктiв федерацiї мало б бути в Українi.
Це питання дискусiйне. Варiантiв може бути багато. Та ж Європа пропонує нам масу прикладiв. I так званий старий федералiзм (Нiмеччина до Другої свiтової вiйни), коли суб'єктами виступають областi, що iсторично склалися. У нашому випадку це Слобожанщина, Таврiя, Буковина, Галичина i так далi Можуть бути i абсолютно новi регiональнi утворення, принципом формування яких є економiчна самодостатнiсть або iснування передумов для її виникнення, тобто так званий функцiональний федералiзм (пiслявоєнна Нiмеччина). Це саме та позицiя, на якiй я стою. Можливий i такий варiант, як в Iспанiї, де є i нацiонально-територiальнi, i адмiнiстративно-територiальнi автономiї. Можна продовжувати i продовжувати...
Але я вважаю, що завдання полiтика - пiдняти, оголити проблему, сформулювати питання, а вiдповiдь на нього повинно давати само суспiльство. Партiя регiонiв, i думаю, до нас в цьому приєднаються близькi по iдеологiї сили, обов'язково iнiцiюватиме проведення конференцiй, "круглих столiв", семiнарiв, дебатiв, суспiльних слухань, на яких ми висловлюватимемо свої аргументи, вислуховуватимемо зустрiчнi. В результатi ми зможемо вийти на найбiльш оптимальну конфiгурацiю, яка б сприймалася людьми. Крiм того, реалiзацiя реформи займе не один рiк, i потрiбно бути готовими до того, що по її ходу життя продиктує якiсь уточнення i змiни, як це було у всiх країнах, якi пiшли по цьому шляху. Отже питання вiдкрите.
Але це не повинно зупинити пошуки вiдповiдi на iншiй, не менш важливе питання - на яких принципах повиннi перерозподiлятися засоби мiж суб'єктами федерацiї i центром?
Перш за все потрiбно наростити власнi фiнансовi можливостi регiонiв i надати їм право значною мiрою самостiйно ними розпоряджатися. Для цього, як я вже говорив, на мiй погляд, регiони повиннi формуватися за принципом економiчної самодостатностi. Це стосується не тiльки структури їх економiки, iнфраструктури, але i наявностi бази оподаткування в регiонi. Ми виннi поступово - не примусово, а через створення вiдповiдних умов - йти вiд ситуацiї, коли виробництво знаходиться на територiї областi, а головний офiс - в Києвi, i там же платяться податки. При посиленнi регiональних центрiв або столиць суб'єктiв федерацiї цей процес стане природним."
Користувач Iнтернету: "Федералiзм для сучасної України - хибне явище, тому що мiсцева влада i так слабо контролюєма сьогоднi, буде ще менш контрольованою у цьому випадку. Буде така собi феодальна роздробленiсть, коли мiсцевi князьки будуть чинити ще бiльший "бєспрєдєл" нiж зараз."
Рiзнi люди рiзнi думки, наведенi вище цитати показують картину вiдносин, хтось професiйно доводить, що проблема влади iснує, хтось бачить тiльки те що вiдбувається на мiсцях, але i цей маленький шматочок дає можливiсть зрозумiти, що проблеми є i їх необхiдно вирiшувати. Iдеолог Партiї Регiонiв Е. Кушнарьов, що рано пiшов з життя, має рацiю в тому, що необхiдно ставити питання, оголяти їх для суспiльства i дуже шкода, що зараз полiтики ПР забувають про суть назви партiї, про захист прав регiонiв, що у свою чергу веде до постановки питання про федералiзм.
Закiнчуючи цей роздiл, хотiлося б звернути увагу на сьогоднiшню компанiю виборiв президента, звичайно питання про федералiзацiю не пiднiмається, але по окремих частинах даного питання проходяться майже всi кандидати. I якщо ранiше про проблематики регiонiв мовилося мало, то зараз навiть головний опонент лiдера ПР В. Януковича, Ю. Тiмошенко заявляє про можливiсть розширення прав регiонiв, наприклад в економiчнiй площинi, тобто велику частину грошей регiону залишати самим регiонам.
Пiдводячи пiдсумок iсторичнiй ретроспективi висловлю думку, про те що впродовж всього XX столiття Україна говорила про федералiзацiю i навiть iснуючи в союзi з iншими республiками в однiй освiтi, яку формально можна вважати федерацiєю, йшла вiд цих принципiв тiльки iз-за не можливостi самостiйно управляти своєю державою. Дiставши цю можливiсть полiтики пiшли по шляху нацiональної освiти, забуваючи про всiляких чинникiв роздiлення в країнi. Це чiтко вiдбилося на протистояннi рiзних регiонiв на виборах в 2004 роцi. Апатiя, що зараз наступила, сколихнулася новими виборами, але що вони нам несуть можливо нове протистояння, тому як двi головнi сили могутнi настiльки, що жодна не хоче залишатися в програшi. Може бути приходить час задуматися об "перезавантаження" державного пристрою країни?
РОЗДIЛ II. ПРАКТИЧНА МОДЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ФЕДЕРАЦIЇ НА ОСНОВI НIМЕЦЬКОГО ДОСВIДУ
2.1. ОСНОВНI ЗАСАДИ НIМЕЦЬКОГО ФЕДЕРАЛIЗМУ
Як ми розумiємо, пiсля вивчення iсторичного минулого i сьогодення, федералiзму в Українi немає, є iдеї його появи i обговорення окремих моментiв. Грунтуватися на розрiзненi iдеї не можливо, для побудови якої-небудь моделi необхiдне вивчення разних складових, в основному досвiд того хто вже пройшов це етап формування держави. Для розгляду такого досвiду, я пропоную взяти Нiмеччину.
Утворення сучасної нiмецької держави з'явилося результатом поразки фашизму в другiй свiтовiй вiйнi.
5 червня 1945 р. в Берлiнi була пiдписана декларацiя про поразку Нiмеччини i узяттi на себе верховної влади вiдносно Нiмеччини урядами СРСР, США, Англiї i Тимчасовим урядом Францiї, а 6 червня було опублiковано короткий виклад складенних ранiше угод: про зони окупацiї i про контрольний механiзм в Германiї. На конференцiї Потсдамськой в липнi-серпнi 1945 р. робота iз створення чотиристороннього контрольного механiзму в Германiї була в основному завершена. Контрольна рада, що складається з головнокомандуючих окупацiйними вiйськами чотирьох держав, вiйськовi адмiнiстрацiї в зонах, мiжсоюзницька комендатура Берлiна, роздiленого на чотири сектори, приступили до практичної дiяльностi.
Режим союзного управлiння протримався до 1949 р., коли вiдбувся розкол країни i утворилися двi нiмецькi держави: Федеральна республiка Нiмеччина (7 вересня) i Нiмецька демократична республiка (7 жовтня), що проiснувала до 3 жовтня 1990 р.
Конституцiя ФРН (вона iменується Основним законом), що вироблена в 1948-1949 рр. i набула чинностi 23 травня 1949 р. як тимчасова тiльки для Захiдної Нiмеччини, стала 3 жовтня 1990 р. Основним законом для всiєї Нiмеччини. З ратифiкацiєю Договору про об'єднання мiж ФРН i ГДР, який був пiдписаний 31 серпня 1990 р., i Договори <Два плюс чотири> (СРСР, США, Великобританiя, Францiя, з одного боку, i ГДР i ФРН, з iншою) припинилася дiя має рацiю i зобов'язань чотирьох держав-переможниць вiдносно Берлiна i Нiмеччини, а Нiмеччина в цiлому знайшла повний суверенiтет. ФРН складається з 16 земель, конституцiйний лад яких повинен вiдповiдати основним принципам республiканської, демократичної i соцiальної правової держави. Положення Основного закону, що стосуються цих принципiв, так само як i прав людини, роздiлення Федерацiї на землi i принципiв участi земель в законодавствi, не можуть бути змiненi при внесеннi поправок до Основного закону. Для цього потрiбне ухвалення спецiального закону двома третинами голосiв членiв обох палат парламенту.
Федеральний пристрiй Нiмеччини можна вважати спадщиною епохи феодальної роздробленостi: Прусiя, приєднуючи тi або iншi землi, що були королiвствами, герцогствами i т. п., нерiдко зберiгала за ними певну державно-полiтичну вiдособленiсть. Федеральний пристрiй за Iмперською конституцiєю 1871 р., що оформила об'єднання Нiмеччини, i Веймарськой конституцiї 1919 р. спиралося на цi iсторичнi одиницi. Пруссiя ж по територiї i чисельностi населення далеко перевершувала решта всiх суб'єктiв федерацiї подiбно до того, як це мало мiсце з Росiєю в Радянському Союзi. Тобто перший чинник схожостi наших країн, будучи близькими по етнiчнiй складовiй i ми i вони були роздробленими, а значить далекi один вiд одного. Але що ми бачимо коли приходить перiод об'єднання Нiмеччини, країна вiдразу пiшла по шляху формування єдиної держави на основi федералiзму, що у свою чергу дає можливiсть жити нiмцям в однiй державi.
Розподiл компетенцiї мiж Федерацiєю i землями достатньо ретельно пропрацьован в Основному законi, причому компетенцiя розмежована стосовно законодавства, виконавчої дiяльностi i фiнансiв. У нiмецькiй лiтературi Нiмеччина характеризується як "кооперативна федерацiя", оскiльки має мiсце iнституцiйний (перш за все конституцiйно) оформлена спiвпраця Федерацiї i земель, а також земель мiж собою. Здiйснення державних повноважень i виконання державних завдань покладаються ст. 30 Основного закону на землi, оскiльки Основний, закон не мiстить або не допускає iншого регулювання. Це своєрiдна форма презумпцiї компетенцiї земель, яка свiдчить про принципову децентралiзованностi нiмецької федерацiї. У компетенцiю 16 земель входять законодавство i управлiння в областi культури i освiти. У їх руках полiцiя, комунальне право, право земельного планування, регулювання i будiвництва, дорожнє i водне право. Законодавчi права земель витiкають з Основного закону, де записано, що землi володiють правом на законодавство у випадках, де воно не потрапляє в законодавчу компетенцiю федерацiї.
Подальшою основою є статтi 70-91 Основного закону, в яких описано розмежування законодавчих компетенцiї мiж федерацiєю i землями. Землям надаються законодавчi компетенцiї в областях, якi взагалi не згаданi в Конституцiї, а також там, де федерацiя не користується своїми повноваженнями.
У всiх землях є парламенти, що обираються строком вiд чотирьох до п'яти рокiв. У парламентах 16 земель представлено рiзна кiлькiсть депутатiв. У парламентiв рiзнi найменування - ландтаг, цивiльнi збори, палата депутатiв. Бiльшiсть парламентiв можуть саморозпускатися на основi вирiшення бiльшiстю голосiв. Органiзацiйно земельнi парламенти схожi з пристроєм Нiмецького Бундестагу: президiя, фракцiї, комiсiї i тому подiбне Нерiдко в землях є потреба вiдрегулювати по однакових принципах питання, якi входять в їх компетенцiю.
У цих випадках парламенти земель виробляють в Бундесрате (палатi земель) зразки законопроектiв.
Парламенти обирають прем'єр-мiнiстра землi, а в мiстах-республiках
Берлiнi, Гамбурзi i Бременi правлячого або першого бургомiстра.
Уряди полягають - i тут схожiсть з федеральним урядом - з роздiлу уряду i мiнiстрiв, що вiдповiдають за певний круг обов'язкiв. У мiстах-республiках мiнiстрiв називають сенаторами. Завдання цих урядiв полягає в першу чергу у вироблення земельних законопроектiв i виконаннi законiв пiсля їх затвердження земельними парламентами. Проте уряди земель вiдповiдальнi i за проведення в життя федеральних законiв, як, наприклад, в областi оподаткування.
Другим законодавчим органом разом з Нiмецьким Бундестагом є Бундесрат (палата земель). За допомогою Бундесрата 16 земель беруть участь у виробленнi законопроектiв i в управлiннi федерацiєю. Вiдповiдно до велiчиной землi уряду делегують в даний час в
Бундесрат вiд трьох до шести представникiв. Якщо опозицiя складає в Бундесрате бiльшiсть, то вона, зрозумiло, може бiльшою мiрою робити вплив на законодавство федерацiї. Головування в Бундесрате, що приймається на себе роздiлом уряду землi, змiнявся в рiчному ритмi, так що всi прем'єр-мiнiстри з'являються на цiй посадi.
Комуни виконують велику частину завдань федерального i земельних урядiв. Комунальнi народнi представництва на рiвнi общин i районiв надiленi в якiйсь мiрi навiть законодавчими функцiями, оскiльки вони, по-перше, виробляють статути, на яких будується робота комунальної адмiнiстрацiї, а по-друге, депутати парламентiв комун обираються демократичним шляхом. У завдання комун входить ухвалення рiшень про забудову i використання площ, будiвництво i змiст комунальних дорiг, саночистке, каналiзацiї, суспiльному транспортi i постачаннi, будiвництвi i змiстi соцiальних i спортивних установ театрiв, музеїв, бiблiотек, а також iнших культурних i освiтнiх центрiв, що перебувають на їх бюджетi. Не в останню чергу сюди вiдносяться вирiшення по величинi тарифiв, внескiв i податкiв.
У даних укладеннях ми бачимо у дiї роботу нiмецьких земель по управлiнню всiєю державою i у дiї одну з палат парламенту, де землям надається можливiсть впливати на законодавчi процеси. Що ж ми бачимо в Українi, Президент виносив на обговорення питання про два палатному парламентi, але навiщо вiн нам без сформованих регiональних структур управлiння. Можливо це перший етап, але я вважаю що вся побудова повинна йти з низу, тобто роздiл на регiони, появу регiональної елiти, формування органiв управлiння пiд керiвництвом цiєї елiти i тодi вже можливiсть уявлення елiтою свого регiону в однiй з палат парламенту.
Фiнансовi вiдносини. Згiдно ст. 104-а Основного закону, Федерацiя i землi несуть свої витрати, як правило, роздiльно. Якщо землi дiють за дорученням Федерацiї, вiдповiднi витрати лягають на неї. Федеральнi закони, що гарантують грошовi виплати i що пiдлягають виконання землями, можуть повнiстю або частково покладати цi виплати на Федерацiю. Якщо законом передбачено, що Федерацiя несе половину витрат або бiльш, вiн виконується за дорученням Федерацiї. Якщо ж чверть або бiльш за витрати лягає на землi, ухвалення закону вимагає згоди Бундесрата [15 ст. 67; 16 ст. 121; 17 ст. 98].
Федерацiя може надавати землям фiнансову допомогу для особливо важливих земельних i громадських iнвестицiй, необхiдних для подолання порушень загальноекономiчної рiвноваги, для компенсацiї вiдмiнностi економiчної сили на федеральнiй територiї або для сприяння економiчному зростанню.
Багато хто говорить про ту фiнансову залежнiсть, яка лягає на багато областей по вiдношенню до iнших менш розвинених областей, так от в Германiї має мiсце таке ж питання i на нього знайдена вiдповiдь. Вiн полягає в донорствi однiєї землi iнший, що це дає нам: по-перше, добровiльний початок регiону допомогти, по-друге, регулювання фiнансових потокiв залежно вiд можливостi регiону, по-третє, можливiсть контролю за використанням грошей, що надаються. Нiчого подiбного ми не спостерiгаємо при наший системi донорства, все вирiшує центр, скiльки i кому надати фiнансування, при цьому забуваючи про потреби того регiону який по сутi є донором, але не має можливостi вирiшити виникаючi проблеми без допомоги центру.
Продовжуючи розглядати нiмецький федералiзм треба видiлити, що кожна земля має свою конституцiю, свiй уряд i парламент, що iменується ландтагом, а в окремих випадках - цивiльними зборами або палатою депутатiв. Цi парламенти однопалатнi, окрiм баварського, де ландтаг має двопалатну структуру. Обираються вони на термiн 4 i 5 рокiв. У землях функцiонує власна судова система. У кожнiй землi (за винятком Шлезвiг-гольштейна) iснує свiй орган конституцiйного контролю. У земельних конституцiях не передбачений пост президента як роздiли держави. Прем'єр-мiнiстри (буквально: мiнiстри- президенти) земельних урядiв обираються парламентами земель i сумiщають функцiї глави уряду i представницькi прерогативи роздiлу держави, тобто землi. У так званих мiстах-державах (Берлiн Бремен, Гамбург) роздiли урядiв називаються правлячими бургомiстрами, уряди - сенатами, а мiнiстри - сенаторами. Уряди земель пiдпорядкованi ландтагам
Нiмецький федералiзм зв'язує мiж собою зовнiшню єднiсть i внутрiшнє рiзноманiття, аналогiчно тому, як, наприклад, це має мiсце в
США або Швейцарiї. Збереження регiонального рiзноманiття - традицiйне завдання федералiзму. Ця функцiя набуває сьогоднi нової сутi у зв'язку з такими регiональними вимогами, як охорона пам'ятникiв, збереження мiстобудiвних традицiй i розвиток культури регiонiв. Перш за все федеральна держава повинна забезпечувати свободу. Розподiл завдань мiж федерацiєю i землями iстотний елемент в системi роздiлення i урiвноваження властей, передбачених в Основному законi.
Розвиток нiмецького федералiзму проходив впродовж всього столiття, але при цьому iстотних змiн не мало, тiльки при з'єднаннi трьох земель в одну i при входженнi до складу Схiдної Нiмеччини. Нiмеччина по багатьом показникам може бути прикладом для формування федералiзму в Українi. Ця країна можливо єдина пiдходить для вбирання досвiду, схожi проблеми при спорудi держави, дають можливiсть вчитися на чужих помилках. Досвiд Нiмеччини показує як моноетнiчна держава, але зi своїми проблемами в областi мови, культури, економiки може вирiшувати цi проблеми вже на стадiї державного пристрою, вiддаючи цi питання у володiння мiсцевої влади.
Далi використовуючи досвiд Нiмеччини, постараємося створити проект можливого федерального устрою України.
2.2. МОДЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ФЕДЕРАЦIЇ
Можливiсть розвитку федералiзму в Українi можливо тiльки iз змiною Конституцiї. Зараз майже кожна полiтична сила має проект нової Конституцiї, але нiде не здiйснюється проект федералiзацiї. Хоча є безлiч передумов: географiчне роздiлення на рiзнi само достатнi регiони, бажання регiонiв до самоврядування, розкол на полiтичному свiтi де рiзнi партiї представляють окрему частину країни, але не всю, проголошення iдей децентралiзацiї влади, але при цьому вся влада пiд керiвництвом центру i головне провал проекту єдиної унiтарної держави, що пiдтверджує полiтичну кризу, що продовжується впродовж декiлькох рокiв. Я не указую ще таких чинникiв як мовний бар'єр або ж культурнi особливостi в рiзних регiонах. Все це веде до розмежування громадян країни на окремих суб'єктiв певного регiону.
Причини розколу українського суспiльства:
1. Вiдношення до росiйської мови.
Жителi захiдних областей бояться, що росiйська мова здатна повнiстю витiснити український, а пiвденний Схiд навпаки сприймає мовну полiтику Києва, як придушення має рацiю росiйськомовних. Разом з тим тут можна знайти золоту середину. Якщо Захiд панiчно боїться введення росiйського, як другого державного, то введення його у формi регiонального цiлком допустимо. Причому, не тiльки в схiдних, але i в центральних областях. Можливо, слiд все ж таки провести обласнi референдуми з цього питання?
Регiональний статус росiйської мови повинен бути не просто декларацiєю. Вiн повинен розповсюдитися на систему освiти в росiйськомовних регiонах, так само як i мати своє гiдне мiсце радiо- i телемовленнi. Разом з тим, для захисту i популяризацiї державної мови в схiдних регiонах мультфiльми для дiтей слiд транслювати саме на українському. Дiти ( пiдростаюче поколiння), таким чином, будуть позитивно вiдноситься до українського i зможуть вивчати його з раннього вiку в легкiй i ненав'язливiй формi. Можливо, слiд також прийняти державну програму видання комiксiв. Головне, щоб i мультики, i комiкси були цiкавими i якiсними. Такий шлях - без насильства - найкращим чином сприятиме розповсюдженню мови. Це набагато розумнiше, нiж нинiшнi спроби в термiновому порядку i грубо "перевиховати" дорослих людей.
2. Друга причина розколу країни - прiоритети в зовнiшнiй полiтицi.
Тут також необхiдно пiти шляхом референдуму i визначитися: чи треба взагалi вступати у вiйськовi блоки. Тим паче, що Конституцiя фiксує позаблоковий статус. Оскiльки останнiм часом згадана стаття Конституцiї явно iгнорується багатьма полiтиками, то референдум допоможе визначити, нарештi - чи потрiбна вона взагалi... Нейтральний статус є оптимальним для всього народу України, оскiльки вiн спочатку виключає спори про те, пiд кого саме слiдує "лягає". Прихильники НАТО вважають, що це Альянс - єдиний порятунок вiд Росiї, тодi як його супротивники готовi слатися перед РФ. Нi те, нi iнше не веде до реального змiцнення державного суверенiтету. Та i цiлiсностi країни серйозно загрожує.
3. Не меншою проблемою є вiдношення до iсторiї України.
Однобокi розповiдi про злобних "москалiв" в шкiльних пiдручниках повиннi бути замiненi на менш емоцiйно насичений i простий виклад iсторичних подiй. Можливо, що регiонам варто дати можливiсть самим створювати учбовi програми по iсторiї, виходячи з менталiтету свого населення. I не треба нав'язувати Сходу i Пiвдню України Шухевiчей, Мазеп i подiбних до них.
4. Федералiзацiя особливо сильно лякає патрiотiв України. Разом з тим, адже межi повноважень регiонiв можуть бути визначенi законодавчо. Тому не слiд вважати, що федералiзацiя небезпечна для цiлiсностi країни. Швидше саме унiтарний статус створює найбiльша кiлькiсть проблем. Постiйна боротьба мiж Заходом i Сходом набагато небезпечнiше для цiлiсностi країни, чим законодавче розширення регiональних прав. "Де юрi" Україна все одно є федерацiєю. Досить пригадати хоч би про статус Криму. Причому, саме спроби обмежити права автономiї викликають сепаратистськi настрої в АРК...[14]
Якщо ми сьогоднi запитаємо керiвникiв як захiдних, так i пiвденно-схiдних областей, кому в Українi жити добре, то вiдповiдь буде одна: столицi бюрократiї, тобто Києву, на який працює вся країна. У рештi всiх регiонiв якiсть життя нижче у декiлька разiв, а в деяких - i в десятки разiв. Те ж саме ми побачимо, якщо спустимося на рiвень нижче: обласний центр за умовами життя - це недосяжна висота для райцентрiв, райцентр - рай в порiвняннi з життям в селищах i селах. Україна ще зовсiм недавно дiйсно могла гордитися темпами свого економiчного розвитку, але в той же час потрiбний чiтко усвiдомлювати, що цi темпи досягнутi за рахунок зведення економiчних стовпiв в пустелi. Тiльки зараз ми починаємо повертатися до того, що не галузь, а територiя повиннi стати базовою ланкою в системi державного управлiння i планування, тiльки зараз ми починаємо мислити термiнами стiйкого розвитку i все частiше обертати свiй погляд на Європу, в якiй, починаючи з 70-х рокiв минулого столiття, йде бурхливий процес економiчної i полiтичної децентралiзацiї, надання регiонам все бiльш широких повноважень.
Ми спостерiгаємо безлiч проблем ведучих до дестабiлiзацiї положення в країнi. Як змiнити даний стан речей?
Цей шлях великий i довгий. Вiн охоплює усi сфери життя громадян, тому всi аспекти ми не зможемо освiтити, спробуємо найосновнiшi:
Перше що необхiдне, це територiальне розмежування i тут приходить досвiд Нiмеччини по формуванню земель на iсторичнiй основi, у нас багато регiонiв сформовано iсторично. Пропоную пiти цим шляхом i в результатi ми маємо 11 регiональних об'єднань, за принципом приєднання до регiонального центру менш значущих областей:
1. Крим, оскiльки вiн їжаку одиниця, що склалася.
2. Донбас, влiвається Луганська область.
3. Запорiжжя, разом з Херсонською областю охоплюють пiвденно-схiднi причорноморьє.
4. Одеса i Миколаїв складуть пару в пiвденно-захiдному причорноморьї.
5. Харкiвська область, Сумська i Полтавськая- Слобожанщина.
6. Днiпропетровськ, Черкаси, Кировоград- центральний регiон.
7. Столиця Київ i двi сусiднi областi Чернiгiвська i Житомирська, створять столичний регiон.
8. Далi йдуть Захiднi областi Вiннiца Черновцi, Хмельнiцкий.
9. Тернопiль, Iвано-Франковськ-Прикарпаття.
10. Львiв i Ужгород- Закарпаття.
11. Луцьк i Рiвно з'єднаються в один регiон.
Таке роздiлення дає право говорити про можливiсть управлiння ментально близькими регiональними об'єднаннями i вже в рамках цих об'єднань про питання самоврядування в рамках однiєї держави. Оскiльки ми йдемо шляхом формування за територiальним принципом, видiлю ознаки йому властивi:
- Територiя федерацiї складається з територiй її окремих суб'єктiв: штатiв, кантон, автономiй, республiк. У нашому випадку гадаю доцiльним назву-регiон.
- В такiй державi верховна законодавча, старанна i судова влада належить федеральним державним органам. Компетенцiя мiж федерацiєю i її суб'єктами розмежовується конституцiєю.
- Суб'єкти федерацiї володiють правом ухвалення власної конституцiї, мають свої найвищi законодавчi, стараннi i судовi органи.
- В бiльшостi федерацiй iснує єдине загальнодержавне громадянство i громадянство федеральних одиниць.
- Основну загальнодержавну зовнiшньополiтичну дiяльнiсть у федерацiях здiйснюють державнi органи. Вони офiцiйно представляють федерацiю в мiждержавних вiдносинах (США, ФРН, Бразилiя, Iндiя, i iн.)
- Обов'язковою ознакою федеральної форми вважається двопалатна структура парламенту. Одна палата розглядається як орган загальносоюзного представництва, депутати в неї обираються зi всiєї країни. Друга палата покликана представляти iнтереси членiв федерацiї.
На мiй погляд, федеральна модель України, враховуючи iснуючу сформованiсть регiональних iнтересiв i елiт, може складатися з 7-11 суб'єктiв федерацiї, кожен з яких мiг би мати власний однопалатний парламент, який обирається населенням, i виконавський орган - уряд, сформований парламентом суб'єкта федерацiї.
Саме з роздiлiв мiсцевих урядiв доцiльно формувати верхню палату оновленого двопалатного парламенту України. Тодi як кiлькiсно менше нижню палату обиратиме весь народ України. Цим положенням ми даємо можливiсть регiонам реальної дiї на внутрiшню полiтику держави i можливiсть вiдстоювати свої права перед федеральним урядом.
При цьому дiяльнiсть суб'єктiв федерацiї повинна будуватися на наступних принципах, закладених ще в Конституцii УНР 1918 року i Європейської Хартiї мiсцевого самоврядування:
1)все мiсцевi справи вiдносяться до юрисдикцiї мiсцевої влади;
2)федеральний уряд не має права втручатися в дiяльнiсть суб'єктiв федерацiї;
3)федеральний уряд через своїх мiнiстрiв тiльки здiйснює контроль за дiяльнiстю мiсцевої влади i координацiю такої дiяльностi;
4) спори мiж федеральним урядом i суб'єктами федерацiї вирiшуються в судовому порядку.
Цi положення вiдповiдають всесвiтнiм принципам федералiзму. Тому, виходячи з цiєї схеми, до виняткової компетенцiї федерального уряду України може бути вiднесено:
1. Громадянство;
2. Зовнiшня полiтика;
3. Судова i правоохоронна системи;
4. Федеральна банкiвська система i валютна полiтика;
6. Зовнiшнi i загальнi магiстральнi перевезення федеральним транспортом;
7.Ядерна енергетика;
8.Оборонна сфера;
9. Космiчнi дослiдження;
10. Федеральний зв'язок;
11. Нацiональна безпека.
Формування мiсцевих органiв влади можливо за таким же принципом як i в Германiї. На початок 1993 р. в Германiї було бiльше 16 тис. общин. У сiльськiй мiсцевостi общини об'єднанi повiтами, якi мають своє самоврядування.
Iнодi громадськi союзи на практицi територiально спiвпадають з повiтами, i самоврядування громадського союзу є в цьому випадку самоврядуванням повiту. В той же час крупними мiстами є мiста зовнi або мiста-повiти якi, будучи общинами, мають також права повiтiв. Вони можуть дiлитися на мiськi округи . Берлiн, наприклад, дiлиться на 23 самоврядних округа. Iнодi на округи дiляться крупнi сiльськi громади, населення яких перевищує 100 тис. жителiв. У цьому ж ключi пропонував рухатися i м. Грушевський. Його громади, це їх общини. В результатi ми отримуємо чiтко розмежовану i децентралiзовану систему. При якiй країна та, що розривається суперечностями вiдкидає не потрiбнi проблеми i зосереджуеться на розвитку держави. А такi питання як мова не стають питанням полiтичного торгу на виборах. Звичайно це змiнить українську полiтику, оскiльки доведеться забути про дрiбнi питання якi зараз дискутуються, а представляти продуманi програми.
Про економiчну складову проекту скажу тiльки декiлька слiв, оскiльки це питання повинне прописуватися окремо. Можливi рiзнi шляхи розвитку економiки, але нiхто не скаже що погано коли регiон заробляє, вiн має право i витрачати, а федералiзацiя дає можливiсть змiнити всю систему розподiлу фiнансових потокiв регiон-центр на користь регiону. Суть конкурентного федералiзму Нiмеччини в тому, що кожен регiон розвивається в конкурентнiй боротьбi, але при цьому вiн виступає як окрема фiрма або холдинг, який може вкладати свої грошi в iншi регiони, тим самим допомагаючи iнвестицiями слабкому регiону i заробляючи дивiденди. У нас в країнi є перспективнi регiони, якi можуть стати прибутковими при вкладеннi в них iнвестицiй, держава не в змозi видiлити цi грошi, а ось окремий регiон мiг би в окремому локальному проектi спокiйно запрацювати i при цьому дати роботу тим людям хто проживає на територiї регiону, якому допомагають. Прикладом можна узяти туризм. Пригадати минулi часи, коли той або iнший завод або пiдприємство будувало для своїх робочих пансiонати i удома вiдпочинку, чом би не вiдновити цю практику. Звичайно, цей проект можливий за пiдтримки регiональної влади, як з боку iнвестора, так i з приймаючого господаря. Тим самим ми наочно допомагаємо iншому регiону i створюємо мiсця вiдпочинку для громадян свого регiону.
Що стосується таких розмов як про сепаратизм i розвал держави, то цi дiячi забувають з чого починається цей процес. По сутi бiльшою мiрою можна говорити про положення справ сьогоднi, коли полiтика українiзацiї веде до пiдняття не достатку з боку росiйськомовного населення, заборона не голосний на росiйську культуру теж не веде до об'єднання держави. Ось i виходить, що на даний момент набагато бiльше передумов до сепаратизму, чим в суспiльствi де данi проблеми вирiшенi законодавчо, а значить у громадян є вибiр де i на якiй мовi говорити. Адже зрозумiло, що пiвденно-схiднi регiони закрiплять другою мовою росiйський. А то, чого бояться на заходi, витiснення росiйською мовою їх рiдного, не вiдбудеться iз-за чiткого розмежування цього питання i закрiплення його в мiсцевiй правовiй базi. Так само вирiшуються проблеми культурної спадщини або релiгiї i тому подiбне.
Отже, пiдсумовуючи вищенаведене, необхiдно вiдзначити, що федеральний пристрiй враховує iснуючу господарську, географiчну, етнiчну, мовну, конфессионную специфiку регiонiв України. Надання iсторичним землям України певного об'єму функцiй, необхiдних для вирiшення специфiчних регiональних проблем, по-перше, забезпечить розвиток, як самих регiонiв, так i держави в цiлому, вiдкриє простiр iнтеграцiйним процесам в Українi. По-друге, дозволить знайти оптимальну модель державного пристрою України, яка поєднує переваги єдиної держави з самостiйнiстю регiонiв. I, по-третє, забезпечить єднiсть, соборнiсть України, припинить сепаратистськi, iрредентистськi настрої.