Давненько це було... Давненько. Ще не вiдгримiла друга свiтова вiйна. Але незабаром мала вже скiнчитися. Радянськi вiйська вели потужний наступ на Берлiн, а союзники тiснили ворога з заходу, пiддаючи нiмецькi мiста нищiвним бомбардуванням.
Марiя Андрiївна, на той час старший лейтенант медичної служби, командувала евакопотягом, який забирав поранених воїнiв з передової та розвозив по тилових шпиталях. Важко було двадцятисемирiчнiй жiнцi терпiти фронтовi негаразди. День i нiч мало чим вiдрiзнялися для неї: прийом поранених та надання їм першої квалiфiкованої допомоги, розподiл по вагонах для легко- i важкопоранених, надання допомоги по дорозi, якщо пацiєнтам ставало гiрше, заходи з протиповiтряної оборони, якщо нiмцi бомбардували потяг i таке iнше. А тут ще й чотирирiчний синок при нiй, якого вона не схотiла залишати вдома зi старенькою свекрухою.
- Куди ж ти з дитиною, Марiйко? Залиш зi мною, невже я не догляджу свого рiднесенького онука? Чи, може, я тобi чим не догодила пiд час окупацiї? Ми ж з тобою останнiй кусень хлiба дiлили, - плачучи, казала старенька.
- Нi, мамо, ви дуже добре ставились i до мене, i до дитини. З пелюшок Iвасика виходили. Кращої за Вас бабусi та свекрухи й уявити не можу.
- А чого ж ти його, дитинонько моя, пiд кулi везеш? Мачуха ти, а не рiдна мати... - старенька присiла на стiлець, витираючи очi рушником, вологим вiд слiз.
- Заспокойтесь, мамо, заспокойтесь. Зрозумiйте мене, я не можу iнакше. Батька в нього вже немає - ще у жовтнi сорок першого "похоронку" отримали. А якщо й я накладу головою? Дитина залишиться i без батька, i без матерi. А так - удвох загинемо, якщо доля.
- А я ж для чого? Хто в мене ближчий за Iвасика?..
- Ви, пробачте, людина не молода. А ну як iз Вами що? Iз ким вiн залишиться? Iз дядьками та тiтками? То, пробачте, для нього чужi люди, хоч i Вашi дiти. Ростиме тодi пригнiчений та поневiрений. Ким така дитина може вирости?! У якої ж матерi серце вiд таких думок на шматки не розiрветься?!
Ось так i опинилася Марiя Андрiївна разом iз сином Iвасиком в евакопотягу. Поки вона робила свої повсякденнi справи, Iвасик бiгав вагонами, де його по черзi доглядали фельдшери, дбайливi медсестри та легко пораненi. Переважна бiльшiсть iз них залишили вдома власних дiточок, тужили за ними i вiддавали частку своєї батькiвської турботи Iвасиковi.
Покличуть хлопчика до свого купе, поставлять на столик i просять:
- Iвасику, розкажи вiршик.
Спочатку хлопчик соромився, а потiм посмiливiшав. Стане, мов по командi "струнко" i починає декламувати:
Отец командиром ушел на войну,
ушел на борьбу с врагами.
Я тоже люблю свою страну,
но только я мал годами...
Сидять пораненi, слухають та нишком сльози витирають. Пригощають Iвасика хто чим: хто шоколадом, хто печивом, а хто цукерочкою.
- Ну як, Iвасику, смачно?
- Смачно. Дуже смачно.
- А що треба сказати?
- Дякую, - каже Iвасик i червонiє вiд сорому, що забув подякувати.