Був собi солдат. Так-так, звичайнiсiнький, нiчим не примiтний, неймовiрно хоробрий та вiдчайдушно смiливий, як йому й належить, солдат. У солдата були: гостра, завжди вiдточена шабля, довга рушниця, високий кiвер i бездоганно чистий, з двома рядами блискучих металевих ґудзикiв мундир. Звичайно, на додаток у солдата було багато чого ще з примiтно гiдного до згадки: i чорнi, як смола, вуса, i люлька, i скрипучi, високi до колiн чоботи, i шкiряний ранець, i чепуристi, приємно червоного кольору, солдатськi шлейки, - одним словом, все те, що належить мати бравому солдатовi. I жив солдат, не знаючи бiди - казанок його на обiд завжди був повний паруючої кашi, оксамитова киса завжди була набита мiцним, добiрно запашним тютюном, в кишенях же його бездоганно чистого мундира завжди водилася дрiбна грошва мiддю, а iнодi навiть що й дзвiнких срiблякiв. Що й казати: живи - не тужи, веселися од душi. Але, не дивлячись на те, що все у солдата було, вiн мав ще одну заповiтну мрiю: йому неймовiрно як набридло кожен день до блиску чистити старi залiзнi ґудзики свого мундира й тому вiн дуже хотiв би мати замiсть залiзних - два ряди яскраво мiдних, ще краще свiтло срiбних i вже зовсiм нездiйсненне - два ряди нових, завжди блискучих, великих золотих ґудзикiв.
Часто-густо нашого служивого ставили на чати бiля королiвського палацу. Чи лiтнє сонце припiкало тодi високий кiвер солдата, чи дув пронизливо холодний осiннiй вiтер, чи лапатий снiг засипав нашого вартового, - вiн стiйко переносив усi тяготи, бадьоро покручуючи чорнi вуса та вище пiднiмаючи гладко виголене пiдборiддя (так солдат дiяв, якщо поруч проходив хтось важливий iз особливо важливого начальницького кола, зазвичай же, за перших ознак негоди, солдат ховався в охоронну будку). Але коли у високому вiкнi палацу з'являлося миленьке, бiленьке (бiлiше вiд молока) личко тамтешньої принцеси, коли на собi солдат ловив випадковий погляд її чудесних, люб"язно ґречних оченят, коли вiн бачив принцесу, схожу на безневинне янголятко, що гуляла дивовижними алеями та заплутаними стежинками палацового саду, солдат чомусь густо червонiв, опускав грiзнi свої брови та, незбагненно чимось збентежений, наче прикутий до одного мiсця, не поспiшав вже настiльки швидко ховатися в затишнiй, пофарбованiй у бiлi й чорнi смужки охороннiй будцi вартового.
Одного вечора в палацi був бал. Багатше та чудовiше того балу годi собi що-небудь i уявити. Високi вiкна свiтилися сяйвом тисяч свiчок, iз просторо вiдкритих дверей палацової зали на вулицю лунала найпрекраснiша музика, дивовижно оздобленi карети, одна за одною, безперервним потоком пiд'їжджали до палацу, статечнi швейцари в яскраво батистових лiвреях шанобливо вiдкривали дверцята, галантнi кавалери та зi смаком вирядженi дами у високих перуках витончено, з церемонiальною гiднiстю входили до двiрцевих покоїв... Солдат же стояв на посту, бадьоро пiдкручуючи синяво-чорнi свої вуса та щоразу молодцювато беручи на караул проїжджаючим генералам i принцам.
Аж ось, пiсля того як всi запрошенi дами, принци, кронпринци, генерали та вишуканi кавалери вже щосили веселилися в палацових покоях, до солдата пiдiйшла зiгнута в дугу, зi засмальцьованою торбиною за спиною, горбата стара. То була вiдьма. У неї було довге-предовге, розпущене сиве волосся в реп"яхах i ковтунах, яке волочилися по самiй землi, та злiї-презлiї, червонi гнiйнi очi. Їй дуже хотiлося з якоїсь своєї, невiдомої вiдьомської потреби попасти на бал.
- Що ти там будеш робити, стара? Подивися, тут зiбралися найважливiшi люди королiвства, чи тобi водити з ними дружбу? - глузливо поглядаючи на брудне, постарiле лахмiття старої, зауважив солдат.
- Я лишень хочу, - вкрадливо прошипiла вiдьма, - зробити принцесi подарунок.
- Вiдьом не дозволено пускати, - простакувато посмiхнувшись, вiдповiв солдат (вiн зовсiм i не знав, що перед ним вiдьма - зазвичай солдат знiчев'я любив почесати язика).
- Ти здогадливий, солдатику, - криво посмiхнулася чаклунка, - добре, я вiддячуся тобi: я виконаю твоє найзаповiтнiше бажання, будеш ти мати два ряди червоних мiдних ґудзикiв; швидше ж пропусти мене.
- Лихо не бiда, - подумав солдат, - яка шкода вiд старої?
Крiм того, думка про мiднi ґудзики дуже сподобалася солдату - i вiн пропустив вiдьму до палацу.
На наступний ранок солдат iз задоволенням побачив на своєму мундировi акуратно пришитими два ряди червоних мiдних ґудзикiв. У палацi ж нiчого не змiнилося - тiльки улюблена троянда принцеси почала блякнути та в'янути.
I знов у палацi давали бал. Увечерi знову до палацу з'їжджалися пишно оздобленi карети, далеко й урочисто звучала прекрасна музика, галантнi кавалери, зi смаком вирядженi дами у високих перуках i шитих золотом сукнях, принци та генерали неквапливо та з гiднiстю проходили до палацової зали, бал гримiв i яскраво блищав свiтлом тисяч лiхтарiв, канделябрiв i свiчникiв. Солдатовi знову довелося стояти на посту. Та знов, пiсля того як усi гостi зiбралися, до солдата пiдiйшла вiдьма з проханням пропустити її до палацу (треба б, однак, зауважити, що горб у вiдьми став тепер набагато менш помiтний, зморшки на її потворно старечому обличчi дивним чином розгладилися та й взагалi старушенцiя виглядала набагато молодшою анiж ранiше). За те, що чатовий пропустить її, вiдьма обiцяла перетворити мiднi ґудзики солдатського мундира в привабливi ґудзики срiбно непiдробного зразка. Недовго думаючи, солдат погодився.
Пiсля того нiчого не змiнилося в палацi, лише улюблений солодкоголосий соловейко принцеси, що розважав її в палацовому садку своїми чудесно заворожливими розливами, захрип i не мiг уже вранцi, як ранiше, розбудити принцесу вiд легкої млостi дрiмоти та досвiтнього сновидiння. На мундирi ж недбайливого солдата красувалися два ряди новеньких срiбних ґудзикiв.
Бал тривав i на третiй день. На вулицю вдалечiнь лунала чудно печальна музика вальсу, гуркочучи по брукiвцi, до палацу безупинно пiд'їжджали чудесно оздобленi карети, багато вбрана череда принцiв, генералiв, дам i кавалерiв iз неспiшною гiднiстю реверансу та поклону входила до палацових покоїв, вечiрнє небо безперервно опромiнювалося яскравими спалахами рiзнокольорових феєрверкiв, бал кипiв i кружляв, завмирав i пожвавлювався з новою силою...
I знов наш солдат стояв на посту. I знову до нього прийшла вiдьма зi старим проханням, тiльки тепер вона обiцяла замiнити оригiнально срiбнi ґудзики мундира на два ряди неперевершено блискучих, великих золотих ґудзикiв (на диво, вiдьма виглядала набагато молодшою та горб на її спинi зник безслiдно). I цього разу, спокусившись обiцяним, солдат пропустив чаклунку.
Наступного ранку на мундирi солдата красувалися два ряди мiцно пришитих, великих золотих ґудзикiв. У палацi ж пiднявся неабиякий переполох: незбагненним чином принцеса закинула шийку, заклала ручки за спинку та... та й перетворилася... перетворилася в гарненьку, бiленьку (бiлiшу вiд молока), нещасну качечку. На шиї качечки-принцеси красувалося її дiамантове кольє, на качинiй голiвцi - маленька золота корона. Але потрiбно погодитися, качечка дуже вiдрiзнялася вiд колишньої, схожої на ангелятко, принцеси. Окрiм того, неначе вiд горя, качечка-принцеса втратила дар голосу, навiть тихе качине кря вiд неї не можна було почути. Цiлими днями сумна качечка самотньо блукала дивовижними алеями та заплутаними стежинками палацового садку. Вечорами у палацi вже не гримiли бали - всi принци, галантнi кавалери, зi смаком вирядженi дами у високих перуках та й неквапливi, поважно статечнi генерали перестали навiдуватися в гостi до принцеси, всi вiдвернулися та забули за неї.
Та й чого тiльки не перепробували двiрцевi знахарi в гострих ковпаках, королiвськi лiкарi в широкополих мантiях та всюдисущi аптекарi в черепашачих окулярах задля лiкування нещасної принцеси. Нарештi знахарi, лiкарi, та й аптекарi, зi знанням справи пошепки порадившись мiж собою, склали руки та й прийшли до висновку, що принцеса страждає вiд незнаної недуги, якою до того ще нiхто не хворiв, i що, на їх превеликий жаль, iм'я цiєї недуги науцi поки що невiдомо (це був наймудрiший, безцiнний i необхiдно важливий висновок, який вони взагалi могли тiльки зробити в iм'я навдивовижу хваленої ними лiкарськiй науки та для лiкування нещасної качечки-принцеси).
Нiхто не здогадався про причини нещастя, що трапилося з принцесою; сумна ж качечка й далi самотньо блукала дивовижними алеями та заплутаними стежинками палацового саду. I ось одного разу, коли солдат, виблискуючи великими золотими ґудзиками, стояв на вартi бiля чорно-бiлої своєї будки, до нього наблизилася принцеса-качечка: "У всьому винна вiдьма, тiльки ти можеш мене врятувати," - промовила качечка й тихо попленталась геть.
Що робити та як допомогти? Солдат щiльнiше набив тютюном свою оксамитову кису, вiдточив ще раз i без того гостру свою шаблю, натягнув кiвер та й пiшов шукати чаклунку. Хутко чи поволi - але обiйшов солдат майже все королiвство, а старої так i не знайшов. I лише на краю тамтешнього королiвства залишався ще глухий i занедбаний, старий дрiмучий лiс (про нього ходила недобра слава й туди давно нiхто не навiдувався). Якраз пiд вечiр дiстався солдат до цього лiсу. Вже сутенiло, але солдатовi не хотiлося вiдкладати справи до бiлого снiгу та й вирiшив вiн негайно йти ледь помiтною стежкою геть до хащової глушини. I чим далi йшов солдат, тим лiс ставав темнiшим i темнiшим, тим густiше вiковi дерева суцiльною стiною обступали стежку, тим мiцнiше гiлки цих дерев, нiби чiпкi кiгтi жахливих, вирослих з землi зелених потвор, чiплялися за бездоганно чистий, з двома рядами великих золотих ґудзикiв мундир солдата, заважаючи йому рухатися вперед. У нетрях не роздавалося анi звуку - птахи не залiтали в таку глушину, навiть крик пугача, любителя нежитi, не було чутко тут, навiть звук власних крокiв не чув солдат. Стежинка майже зникла перед ним...
Вихопив тодi неймовiрно хоробрий солдат гостру свою шаблю - дерева разом розступилися, й солдат вийшов на вiдкрите мiсце. Однак мiсця бiльш мерзенного та гидкого важко собi й уявити: скрiзь, куди не гляне око, стояла смердюча болотна твань, всерединi якої щось глухо клекотiло та й булькало. Сизий туман огортав пустище; всюди були порослi мохом купини, серед яких визирали похиленi в рiзнi боки старi, почорнiлi хрести. На хрестах ворухливими гронами висiли огиднi кажани, пiд декотрими ж з цих хрестiв, бурчачи й бридко лаючись мiж собою за обгризену кiстку, бовталися в болотнiй рiдотi злiснi, червоногубi карлики. У самому кiнцi дикого пустища виднiлася заросла кропивою, складена з жаб i вужiв хатина чаклунки - верх цiєї халупи прикрашав кiнський череп, на черепi, поважно озираючи околицю, сидiв чорний пiвень. Вузенька, викладена кiстками та їжачими голками дорiжка вела через болото прямо до хатини. Пiд кущами, що росли уздовж дорiжки, шипiли та звивалися повзучим, рухливим клубком слизькi, з бiлими черевцями гадюки.
Але солдат лишень пiдкрутив свого чорного вуса та безбоязно, незважаючи на звивання шиплячих гадюк i злiсний лемент розтривожених карликiв, попрямував до оселi чаклунки.
Вiдьма вже чекала на солдата:
- Здрастуй, служивий, - пiдступно посмiхнулася вона. Втiм, її було важко впiзнати (чаклунка перетворилася на зовсiм молоду вiдьму - горба за спиною не було видно, довге волосся потемнiло, зморшки ж на її обличчi геть розгладилися). I лише очi (злiї-презлiї, червонi очi) викривали знайому вже солдатовi мерзотну вiдьму.
- Ти прийшов клопотати за принцесу? Що ж, iди за мною.
Чаклунка увiйшла до свого бридкого житла, на порозi якого (величезнiй, трьохсотрiчнiй черепасi) лежала бiленька, зовсiм як у принцеси-качечки, пiр'їнка.
- Чого боятися? рушниця заряджена, шабля вiдточена, - простакуватий i хоробрий наш солдат лише пiдкрутив свого чорного вуса та й безбоязно пiшов услiд за вiдьмою.
Вся хатина дихала та й ходила ходором. Жаби й вужi переплiталися, тiснiше стискалися та й злякано витрiщалися на чаклунку. Усерединi все було в пилюцi та павутиннi. У печi яскраво палахкотiв вогонь але нi жару, нi диму вiд нього не було зовсiм; усюди на стiнах висiли жмутики сушених чаклунських трав. Вiдьма дiстала з печi киплячий казанок, голосно вимовила якесь заклинання та раптом бризнула чаклунським варивом прямо на солдата...
Все померкло, закрутилося, закружляло... i... i тут солдат прокинувся маленьким, мiзерно малим, менше мiзинця, мишеням. На головi красувався солдатський кiвер, одягнене мишеня було в добрий за розмiром, бездоганно чистий, з двома рядами блискучих золотих ґудзикiв мундир, на боцi висiла гостро вiдточена шабелька, на плечi рушниця (якби ви побачили цю рушницю, ви б напевно подумали, що це крихiтна дитяча iграшка, насправдi ж це була справжня, так-так, справжня-справжнiсiнька рушниця, тiльки дуже маленька, як раз для мишеняти, солдата-мишеняти).
Солдат iз подивом озирнувся навколо - все тепер стало приголомшливо величезним i ще бiльше лякливо жахливим. Круглi, масивнi стовпи табуретних нiжок пiднiмалися догори та завершувалися величезною, навислою, в глибоких трiщинах плитою - дерев'яним сидiнням. Нiжки столу були ще товщi та неслися догори ще на бiльшу висоту. Пiч тепер виглядала неприступною, стрiмкою скелею, всерединi якої вирувало, ревло та билося невидиме мишеняти, i вiд того ще бiльш страшне, полум'я. Тисячi витрiщених очей переплетених та здавлених гiгантських жаб i вужiв iз жахливим переляком дивилися на солдата-мишеня та страхiтливо величезну, огидну та погрозливу чаклунку.
Чаклунка гримкотливим, оглушливо розкотистим (так, принаймнi, здавалося нашому солдатовi) голосом одразу покликала когось до себе:
- Киць-киць, буде тобi спожиток!
I тут, нiзвiдкiля, з'явився страшний рудий кiт. Одначе солдату кiт тепер i зовсiм здавався завбiльшки зi слона - його величезнi, палаючi вогнем, злiї-презлiї очi хижо звузились i з жадiбним iнтересом дивилися на мишеня. Кiт, красуючись перед вiдьмою силою та спритнiстю, зухвало вигнувся та... стрибнув на солдата.
Але, навiть ставши маленьким, мiзерно маленьким, менше мiзинчика мишеням, наш солдат залишався непохитно хоробрим i вiдчайдушно смiливим, як i годиться самому звичайному та нiчим не примiтному солдатовi. Солдат-мишеня вихопив свою гостро вiдточену шабельку, махнув нею раз, махнув другий - i вiдтяв котовi пружнi й твердi, як сталевi прути, вуса. Опiсля мишеня скинуло з плеча свою дуже маленьку, майже як iграшкову, але, тим не менш, справжнiсiньку рушницю, звiв, приклав до плеча... спалахнув кременевий замок, пролунав грiм пострiлу... i коли розвiявся дим, стало видко, як здоровенний рудий кiт, дурнувато нявкаючи й жалюгiдно припадаючи на пiдстрiлену лапу, злякано забрався геть...
Пролунав дружний крик пiднесеного захвату та завзято щиросердного захоплення, пролунали нестямнi оплески та схвальнi вигуки вiншувальних здравиць, - це тамтешнi мишки, якi спостерiгали зi своїх нiрок у глинянiй долiвцi за результатом поєдинку, трiумфували переможно радiсний фiнал нерiвного двобою.
Герой, небачений в анналах мишачих iсторiй герой, нечувано високославне мишеня-герой, на їхнiх очах, просто тут i зараз, вписав своє iм'я в сумно порожнiй до цього часу лiтописний рядок мишачої доблестi та слави. Втiм, увесь мишачий народ, перейнявшись почуванням спiвчутливої поваги, почав кликати мишеня-воїна до себе в пiдземне мишаче царство, до своїх нiрок та пiдземель; i недаремно - розгнiвана чаклунка вже шукала вiника, щоб одним ударом прибити безстрашного нашого смiливця.
Солдат зрозумiв, що воювати з вiником, схожим на широченне крило вiтряка, а тим бiльше з чаклункою-велеткою йому, солдатовi-мишенятi, дещо не з руки та швиденько, гримлячи своєю гостро вiдточеною шабелькою та начищеною рушницею, прошмигнув у найближчу нiрку. Тут вiн був негайно представлений його величностi мишачому королю, її величностi мишачiй королевi, численному їх дворовi: дамам i кавалерам, чиновникам i радникам, писарям i канцеляристам, королiвськiй мишачiй гвардiї, елiтному загону королiвської кiнноти (в якостi рисистих коникiв у мишачому воїнствi використовувалися надзвичайно слухнянi, в мiру вгодованi та добре доглянутi щурики), а також усьому, незлiченному й радiсно жвавому, мишачому народовi. Наш герой, оточений радiсною мишачою братiєю всiх звань, верств i статкiв, як i годиться непохитно хороброму та вiдчайдушно смiливому солдатовi, скромно вислуховуючи непомiрнi похвали на адресу безсумнiвно гiдної своєї персони, лишень покручував чорного вуса та пихкав трубкою, туго набитою мiцним, добiрно запашним тютюном.
Нечувано самовiдданий подвиг його було належним чином офiцiйно пiдтверджено та оцiнено як слiд: мишеня було обласкавлене увагою королiвської прихильностi та представлене до найвищої нагороди королiвства - сирного ордена, виготовленому зi справжнiсiнької, зеленої скоринки заплiснявiлого мармурового сиру (взагалi, це тiльки в людей прийнято нагороджувати марним шматочком брязкучого залiза - сирний орден можна було тут же та й без зайвого зволiкання з'їсти без останку). Канцлер королiвства, старий, заслужено товстий, з вiдкушеним шматком хвоста канцлер, прочитав заздалегiдь заготовлену урочисту промову. Канцлер справив враження надзвичайної премудростi, по-перше, тому що на коротенькому носi канцлера красувалися круглi окуляри, по-друге ж, тому що також, iз неповторною глибокодумнiстю провидця, вiн вказав, що безсумнiвно найголовнiшим проявом героїзму мишеняти-солдата є його два ряди блискучих золотих ґудзикiв (втiм, що саме мав на увазi шановний, високоповажний канцлер тепер вже й важко розiбрати).
Крiм того, мишеняти був запропонований генеральський чин, звання почесного громадянина, пост командира мишачої королiвської гвардiї, а також довiчний пенсiон (королiвська канцелярiя брала на себе це почесне зобов'язання, щодня мишеняти належало: чотири зеленi горошинки, половина розколотого волоського горiха, двi великi варенi квасолини та один шматочок ковбасних обрiзкiв). Але солдат, звичайно ж, вiдмовився вiд генеральського чину та командирського звання - адже вiн був всього лише звичайнiсiнький i нiчим не примiтний, неймовiрно хоробрий та вiдчайдушно смiливий солдат, мишеня-солдат.
Вiдмова мишеняти-солдата вiд чинiв, звань i титулiв зовсiм не образила його величнiсть мишачого короля (володаря пiдземного та наземного мишачих царств, всемогутнього государя й розпорядника всiх знаних i незнаних ходiв, переходiв i потаємно затишних нiрок), нiтрохи не образила її величнiсть мишачу королеву (делiкатно витончену цiнувальницю та покровительку всiх знаних i незнаних хлiбних скоринок, предивно чудесних сирних головок i чудно наймальовничiших ковбасних обрiзкiв), нiкого не образила з численного й постiйно зростаючого їх двору, - та й взагалi нiкого з блаженно радiсного та жваво метушливого мишачого народу.
Навпаки, всi мишки побачили в тому знак надзвичайно привабливого мишачого благородства та iстинно лицарської чесноти. Всi незамiжнi мишки-дiвчата та (повiдомлю вам пiд найсуворiшим, превеликим секретом), та навiть деякi з замiжнiх мишок-матрон були безоглядно закоханi в наше саме звичайне мишеня-солдата, звiстка ж про те, що наш герой не має подружки, змусила всiх мишок-дiвчат, та й багатьох iз замiжнiх мишок-матрон, скорiше причепуритися, надiвши свої найкрасивiшi сукнi, фартушки та чепчики, i прихорошитися, пов'язавши на хвостики бантики всiх можливих форм i забарвлень.
Втiм, солдат iз вдячнiстю прийняв звання почесного громадянина благословенно найпрекраснiшого мишачого королiвства. Це звання надавало йому доступ до всiх секретно потаємних архiвiв, комiрок i сховищ королiвського казначейства. Наше мишеня, окрiм того, що воно було звичайнiсiньким та й нiчим не примiтним, окрiм того, що воно було вiдважно хоробрим та й вiдчайдушно смiливим мишеням, воно, як йому й належить, було ще кмiтливим i спритним солдатом. Мишеня попросило вiдвести його до схованки речей, харчiв, та непотрiбних дурничок, вiдважно винесених пiдданими його величностi мишачого короля з хатини лукавої та пронозливо пiдступної чаклунки. Солдат небезпiдставно розсудив: можливо, щось i знайдеться необхiдно цiнне серед купи вiдьминого мотлоху.
Молоденькi, шустрi мишки-дiвчата, вирядженi в найяскравiшi платтячка, фартушки та чепчики, з радiсною готовнiстю взялися негайно показати йому заповiтну комiрчину. Взагалi ж, усi мишки мали доступ до всiх комiрок i сховищ королiвського казначейства, тому що всi вони благополучно, зi щирою гордiстю носили звання почесних громадян благословенно найпрекраснiшого мишачого королiвства.
Однак у сховищi не було нiчого особливо цiнного й примiтно чудового: все, що можна було з'їсти або ж iз ґвалтом веселої метушнi погризти - невгамовно допитливою мишачою ватагою було давним-давно з"їжджене або згризене вщент. Залишився сущий дрiб'язок: недавнiй, вдало викрадений черевик без пiдошви, шматочок сальної свiчки та неабияк сточений листочок якоїсь премудро важливої та таємниче незрозумiлої чаклунської книги.
Солдат, мало того що вiн був неймовiрно хоробрим i нерозважливо смiливим солдатом, крiм усього iншого, наш солдат напам'ять знав абетку, мiг по буквах складати слова, а також читати їх i навiть читати такi слова, якi можуть бути прописанi в таємничо мудрованих чаклунських книгах. Чим наш хоробрий солдат зайнявся вiдразу ж. I, о диво! на листочку було написано, як позбавити вiд чаклунських чар качечку-бiлошийку та солдата-мишеня.
Невелика премудрiсть: потрiбно було лишень натерти до слiпучого блиску на солдатському мундирi золотi ґудзики (причому для принцеси, зачарованої в качечку, натирати треба було бiленькою пiр'їнкою, яка лежала на трьохсотрiчнiй черепасi - порозi вiдьминого житла, якщо ж вiд чаклунства хотiли позбавити солдата-мишеня, натирати слiд жмутом вiдьомського волосся), згодом потрiбно було зрiзати всi ґудзики ряд за рядом (замiсть золотих повиннi були з'явитися свiтло срiбнi, на мiсцi зрiзаних срiбних - червоно мiднi), i тiльки тодi, коли зрiжуть останнiй вогненно мiдний ґудзик, необхiдно було вимовити слова магiчного замовляння. Тут же було прописано й саме замовляння. Згризена сторiнка, вельми постраждала вiд цiкавостi невгамовної мишачої публiки, закiнчувалася словами "якщо ж", проте дiзнатися, що означало це "якщо ж" i що було, власне, написане за ним, солдат вже не мiг.
Мишеня-солдат подiлився зi спритними мишками, що йому необхiднi пiр'їнка та жмут вiдьомського волосся. Мишки тут же взялися допомогти, й незабаром у нашого солдата був надiйно вiрний засiб вiд поганських чар проклятущої чаклунки.
Солдат подався назад до палацу, туди, де сумна качечка самотньо блукала дивовижними алеями й заплутаними стежинками палацового саду та захриплий соловей безмовно сумував за нещасно засохлою своєю трояндою. Солдату не довелося знов пробиратися через смердюче гниловоддя, повз огидних карликiв i клубок рухливо слизьких, iз бiлими черевцями гадюк, по стежцi, викладенiй їжачими голками. Мишаче царство виявилося вельми великим королiвством, мишки переважно жили в його пiдземнiй частинi, яка становила собою незлiченну кiлькiсть нiрок, ходiв i переходiв, на поверхню же (наземну частину королiвства) безстрашне мишаче товариство лишень здiйснювало вiдважно обережнi набiги. Та оскiльки пiдземнi ходи тяглися аж до палацу принцеси, мишачий король взявся доправити туди солдата в найкоротший термiн.
Солдату-мишенятi негайно загнуздали рисистого та жвавого рябого щурика. У щурики були бiлi лапки, хвостик iз акуратно пiдстриженою бiлої щiточкою на кiнцi, дуже зручне шкiряне сiдельце та великi, з довжелезними вiями, добрi очi. Забачивши солдата, щурик почав радiсно гарцювати, наче закликаючи його: "Давай-но, помчимося!" Не довго роздумуючи, солдат почтиво розпрощався з його величнiстю мишачим королем, її величнiстю мишачою королевою, численним та успiшно зростаючим їх двором, а також добрим i привiтним мишачим народом, вiддав честь струнко вишикуванiй мишачiй королiвськiй гвардiї та й, не вагаючись, дав шпори застояному щуриковi. Жвавим галопом вони помчали по довгих галереях пiдземних переходiв; гнилля, завчасно прикрiплене пiдданими його королiвської величностi, висвiтлювало склепiння безмовно таємничих тунелiв i вказувало безпомилково вiрний i єдино надiйний шлях...
I ось нарештi мишеня опинилося в саду принцеси, у зiв'ялої троянди, над якою тужив безголосий соловейко. Солдат подякував рябому щуриковi, пригостив шматочком ковбасного обрiзка та й вiдпустив його назад. Нещасна бiленька качечка-принцеса безмовно пiдiйшла до мишеняти, витягнула бiленьку, тоненьку шийку та й з сумом глянула йому в маленькi мишачi очi...
Але наше мишеня знало, що у нього тепер є єдино вiрний та надiйний засiб вiд поганських чар невгамовної чаклунки. Ось тiльки таке... чим натирати золотi ґудзики мундира?
Проте, окрiм того, що наш солдат був неймовiрно хоробрим та вiдчайдушно смiливим, окрiм того, що вiн був тямущо спритним i чудово кмiтливим солдатом, - вiн, як i годиться всякому справжньому солдатовi, був ще безмежно чуйним та беззастережно самовiдданим солдатом (до того ж, коли на собi вiн ловив випадковий погляд чудесних, люб"язно ґречних оченят принцеси, вiн чомусь по-особливому нiяковiв та густо червонiв).
Через те наш добряк недовго роздумував, чим саме натирати йому золотi ґудзики мундира. Дiставши з ранця бiле (бiлiше парного молока) пiр'ячко, вiн почав iз веселим завзяттям до променистого блиску натирати обидва ряди золотих ґудзикiв на своєму бездоганно чистому, солдатському мундирi. Незабаром всi ґудзики блищали так, як не блищали жоднi ґудзики на шитих золотом та перлами небачених камзолах з усiх, коли-небудь тiльки складених самим пречудесно чарiвним i хитромудро вигадливим чином, казок. Тодi солдат дiстав свою гостро вiдточену шаблю та й з радiсним молодецтвом бувалого рубаки почав вiдсiкати остогидлi йому ґудзики чаклунки. Ряд за рядом - замiсть них з'явилися свiтло срiбнi, потiм вогняно-червонi мiднi та й, нарештi, добре знайомi солдатовi, старi залiзнi ґудзики. Отут-то солдат i вимовив чарiвнi слова самого надiйного й дiєво заповiтного заклинання.
Щось ляснуло, свиснуло, i качечка, розпрямивши шийку, тут же обернулася колишньою чарiвно тендiтною принцесою з бiлим, бiлiшiм вiд молока, личком безневинного янголятка. В саду розцвiла пишним цвiтом її улюблена троянда, а соловейко знов завiв саму солодку й прекрасно чудесну рапсодiю з коли-небудь тiльки чутих пiсень солов'їного звучання. Принцеса пригорнулася до солдата, обняла його за шию... та й поцiлувала... Так-так, мишеня й само не помiтило, що знову стало колишнiм, самим звичайним i нiчим не примiтним, неймовiрно хоробрим i вiдчайдушно смiливим, як йому й належить, солдатом. Вся рiч у тiм, що у неабияк сточеному листочковi з премудро важливої та таємничо незрозумiлої чаклунської книги пiсля слiв "якщо ж" було написано: "... якщо ж мишеня проявить себе як справжнiй солдат i пожертвує собою заради порятунку принцеси - тодi чаклунськi чари безсилi перед його хоробрiстю, i бути йому знову, до кiнця його днiв - солдатом!"
Яка метушня пiднялася в королiвському палацi, коли рознеслася чутка про раптове одужання принцеси. Радiсть не знала межi. Усмiхненi покоївки й фрейлiни, кухарки й кухарчуки, швачки та садiвники, посудомийки та грубники, конюхи та водовози, пажi та гувернантки, старий палацовий священик та його служка - одним словом усi-усi, навiть невдачливi лiкарi та аптекарi (якi негайно ж були великодушно прощенi), всi були щиросердим чином радi та щасливi бачити свою улюблену принцесу в благополучних обставинах розуму й доброго здоров'я. Солдат також був зiгрiтий загальною увагою вдячного визнання. Люд з палацу взагалi вибухнув радiсним захопленням загально натхненної втiхи, коли принцеса зволила вiдкрито й урочисто оголосити, що вони з солдатом вирiшили одружитися, що це вирiшено остаточно та й що дату весiлля обговорено та визначено наперед. Аж тут соловей ще голоснiше та з ще бiльш витiюватою вишуканiстю залився треллю нечувано пречудесного солов'їного звучання, червона ж троянда принцеси зацвiла ще пишнiше та яскравiше. Наш солдат, вiдважно хоробрий та смiливий, як йому й належить, солдат, нагадав було принцесi, що вiн всього лишень солдат i буде звичайнiсiньким та нiчим не примiтним солдатом до геройського закiнчення своїх славно войовничих днiв. Ах, як ласкаво посмiхнулася тодi червона троянда, голосистий соловейко ж затремтiв веселою, переливчастою треллю. Фрейлiни й кухарки, покоївки та швачки, грубники та посудомийки, пекарi та конюхи, - одним словом, весь-весь двiрцевий люд поспiшив iз радiсною готовнiстю запевнити солдата, що для них любий та жаданий король - нiчим не примiтний, вiдчайдушно хоробрий солдат, хай би вiн навiть ходив у камзолi з двома рядами звичайних, добiрно начищених, старих залiзних ґудзикiв. Ошелешений солдат витрiщився на зворушливо прекрасну принцесу. Несподiвано пiдвiвшись навшпиньки, вона спалахнула як квiтка та й ще раз поцiлувала солдата в неголену його солдатську щоку. Яскравим рум'янцем раптового знiяковiння забарвилася щока скромного нашого вояки. Отож справу було вирiшено i двiр принцеси почав готуватися до весiлля.
О, що це було за весiлля! На весiлля були запрошенi кухарки та покоївки, швачки та фрейлiни, грубники та посудомийки, пекарi та конюхи, садiвники, водовози, пажi, гувернантки, старий палацовий священик, його служка, лiкарi, аптекарi, - одне слово, геть увесь веселий i дружний палацовий люд. Всi ж добiрно галантнi кавалери та зi смаком вирядженi дами, всi принци та кронпринци, всi поважнi, достойно поважнi генерали марно чекали запрошення, - за них забули й згадувати. Напевне, тому, що у цих iменитих, шляхетних i обiзнаних панiв навiть посмiшка на обличчi, завжди вчасно i доречно, являє знак значущостi та й великоможної, гордовитої переваги...
Але на весiлля були запрошенi добрi та чуйно привiтнi мишки - його величнiсть мишачий король, її величнiсть мишача королева, численний їх двiр, дами та кавалери, чиновники та канцеляристи, радники та писарi, королiвська мишача гвардiя, а також весь, незлiченно радiсний i жваво схвильований мишачий народ iз безхвостим канцлером на додачу. Мишки урочисто та й виключно точно прибули на весiлля в незлiченних, чудернацько оздоблених стрiчками та бантиками каретах, вiзках i возиках, запряжених лагiдно слухняними, вправними щуриками. Довгу процесiю мужньо охороняв елiтний загiн мишачої королiвської кiнноти.
О, що це було за весiлля! На чарiвно живописнiй галявинi дивовижного палацового саду були поставленi широчезнi столи для палацового люду, поруч були поставленi вузенькими, довгими стрiчками набагато меншi столики для втiшно радiючої мишачої братiї. Люди й мишки бенкетували поруч. Спритнi, веселi кухарчуки обносили ряди бенкетуючої публiки незлiченною кiлькiстю рiзноманiтно делiкатних, вишуканих страв. Промови багатослiвних здравиць i привiтальних поздоровлень переривалися дружнiм громом схвальних оплескiв. Музика, швидка, жвава музика хвилюючого пiднесення й живого танцю зганяла всiх з мiсця в коловорот руху та щастя. Мишки танцювали з мишками, люди з людьми, мишки з людьми, люди з мишками, - все змiшалося й переплелося, розворушилося вихором та й дало добрячого лиха закаблукам. Щоправда, мишки, боячись, щоб спритнi кухарчуки, якi жваво снували помiж рядiв, у необережнiм поспiху не вiддавили їх довгих хвостикiв, намагалися триматися подалi вiд столiв та ближче до центру танцювальної галявинки. I лише старий канцлер мишачого королiвства, нiчого не побоюючись, хвацько витанцьовував де завгодно, - адже у нього, у канцлера, довгий хвостик був давним-давно вiдкушений недобрим i безсердечно жорстоким рудим котом...
Вiдьма теж хотiла потрапити на весiлля. Вона знов стала зiгнутою в дугу, з брудною торбою за спиною горбатою старою, у якої було довге-предовге розпущене сиве волосся в ковтунах та злiї-презлiї, червонi гнiйнi очi. Але солдати двiрцевої охорони не пустили її, слушно зауваживши, що для того щоб бути щасливим, зовсiм не обов'язково отримувати подарунки вiд старезної вiдьми,- звичайному солдату цiлком вистачає своїх, двох рядiв блискучих, сумлiнно начищених солдатською рукою залiзних ґудзикiв.