Герасимук Ирина Владимировна: другие произведения.

Богдан Ігор Антонич: занадто близько до смерті?

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурс 'Мир боевых искусств.Wuxia' Переводы на Amazon
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-20
Peклaмa
 Ваша оценка:


Антонич: занадто близько до смерті?

  
   Мало кому з ліриків вдавалося втриматися від спокуси з допомогою творчого дару зазирнути за межу, куди досвідові шлях заборонений. Смерть живописали у своїх найкращих творах Війон, Хаям, Лермонтов, Ходасевич, Лорка, Гумільов, а в поезіях французьких символістів Верлена, Бодлера, Рембо тема смерті отримала небувалий розмах.
   У поетичному доробку Богдана Ігоря Антонича тематиці смерті й помирання безпосередньо присвячено доволі скромну кількість віршів: чотири частини "De morte" у збірці "Велика гармонія", "Слово до розстріляних" із "Книги лева", "Баляда про блакитну смерть" із "Ротацій" і "Смерть Гете" із поезій поза збірками. Проте її похмурий лик прозирає з-між рядків віршів найбільш несподіваної тематики. Можна сказати, що смерть слідує, як тінь, за життям, пристрасним співцем якого був поет.
   Коли заходить про смерть, Антонич, бува, хитрує, видаючи то смерть за не-смерть, то навпаки. У випадках, коли для поета смерть важить як художній образ, елемент декорування вірша, він не має її на увазі всерйоз. Йдеться не про явище, а про смерть як слово. Про такий прийом можна говорити у межах "Привітання життя", адже в цій збірці Антонич зберігає ще традицію символістів, для яких смерть також була естетичною категорією та потужним прийомом декорування.
   У віршах цієї збірки Антонич часто звертається до вмирання для зв'язності і для будування своїх алегорій, доходить до смерті як до найбільш логічного закінчення будь-якої оповіді, ніби керуючись словами Гемінгвея про те, що кожен сюжет, якщо його продовжити, неодмінно закінчиться смертю, і нечесний той автор, який це замовчує. У першій збірці вистрілює і розсипається в червоні грона ракета, щоб "на землю не вернути вже ніколи" (42); виривається з пляшки і розтікається "на незнані ріні" старе вино; гинуть розвіяні вітром по полю злакові зерна (45); сама себе спалює у буттєвому горінні свічка, до якої "наше серце є подібне" (46); мре соняшник і згорає метеор, помирає молодий капітан... Тільки у цій збірці смерть для поета - вивільнення, екзистенційний прорив "з-під млинового сірих днів каміння" (45), і тут вона стосується лише символічних фантазій, не заторкуючи "Я" автора.
  
   Смерть серця
  
   Належить окремо згадати про ті з поезій, у яких смерть зустрічається поруч зі словом "серце". Таких лише декілька і в більшості вони трапляються у "Привітанні життя". Серце в художній традиції розуміється як місце зародження пристрасті, емоції, шалу, як замісник мозку для повнокровної молодості, тому має бути основним органом сприймання для кожного поганина, для поета-ентузіаста, рухомого діонісійським началом. Смерть серця значить загаснення цієї богонатхненної пасіонарності, що можливе двома шляхами. Перший - повільне вщухання та закам'яніння, дорослішання як смерть, ініціація як загибель тебе-попереднього. Другий - коротке та яскраве горіння-спалах на життєвому обрії, славновісне романтичне Live fast, die young, якому надасть перевагу кожна юність:
  
   Незбагнений в рахунку астрономів,
   Уроджений в височині німій,
   Навіщо в низині шукаєш дому,
  
   На власнім гробі кам'яна статує?"
   - "Поете, не журись. Упадок мій
   Жар мого серця від зими врятує". (48)
  
   Тож ліричний герой Антонича в цьому випадку бачить у смерті порятунок від занепаду вітального, від емоційної "смерті за життя".
  
   Смерть як топос
  
   До Антоничевого світу смерть нерідко входить крадучись, маскуючись за евфемізмами, метафорами. Ми часом не зустрінемо слова, що її позначає, там, де вона є: її табуйовано законами Антоничевого міфосвіту або й обернено на власний антипод - життя. Так у різних віршах смерть підміняється такими евфемізмами-перевертнями: життя кінець; життя фінал; без життя; із життям рахунки почислив; життя, що минуло. Такий прийом дозволяє поетові уникати не просто прямої вказівки на смерть, а її протиставлення життю.
  
   Для міфу характерний дихотомічний поділ світу, за яким царині живих відповідає потойбіччя, підземний світ, місце померлих предків. Ці світи, проте, для людини архаїчної не були вповні розмежовані: наземний світ населяють духи та демони, живі сусідять і спілкуються з мертвими. Місяць, світило покійників, сходить над землею живих, і ніч - анти-день, час смерті сонця - розгортається над нею. Архаїчна символіка смерті вповні присутня у творчості Антонича, її освітлює "місяць мертвий, місяць синій", вона огорнута ніччю, що "темна, олив'яна, зимна, люта, чорна", а сама смерть майже завжди - срібна. Така низка асоціацій пов'язує смерть, коли вона стосується природи, із двома явищами: з ніччю, на час якої помирає сонце, щоб зранку відродитися, та з зимою - порою періодичної загибелі природи.
   Для вічно вмираючого, але невмирущого біосу і людини, первісно вправленої в нього, категорія смерті дорівнює вітальній трансформації - циклічно-часовій чи дихотомічно-просторовій.
   Смерть як топос найповніше розкрита у "Книзі лева". Це - низовий потойбічний край, населений химерами, зооморфічними істотами й потопельницями:
  
   Оманює зеленим і холодним світлом
   Підводне сонце у долинах коралевих,
   Де в кучерявих топільниць мертві перли квітнуть
   І сплять на ложах з зір тяжкі, мов брили, леви (177).
  
   Сонце, що кожного дня поринає за обрій "у щоденній самозгубі, самостраті", щоб світити померлим, темінь, глибина (яма, провалля, вода) - такий ландшафт топосу смерті. В уривку поезії "Океанія, або В долинах морських левів":
  
   За берегами смутку, де лягла відвічна ніч зелена,
   За сімома верхами й сімома морями в край таємний
   Маєстатично сходять буйволи червоні та підземні
   Левади, де засяє їм умерле сонце - диск з ебену (176).
  
   - бачимо вказівки на просторовість смерті: край таємний, що за берегами і морями, і його левади, ніч і вмерле сонце - місяць. У збірці "Зелена Євангелія" Антонич продовжує розгортати простір смерті як анти-світу, світу нічного. Слід зауважити, що смерть хоч і бачиться поетові реверсом життя, вона є проте позитивною. Мертвим надано місце, де вони продовжують існувати, продовжують жити. Антонич не ставить знак рівності між смертю й небуттям, вона - таки буття, хоч і буття десь-інде. Тому-то, підміняючи слово "смерть" зворотом із словом "життя" Антонич досягає того, що в його поезії життя і смерть не борються, а взаємно перетікають, зливаються і перехрещуються, як світ живих і мертвих, як день і ніч та сонце-місяць.
  
   Струмує гимн рослин, що кличуть про нестримність зросту,
   І серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п'янко.
   Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем,
   До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.
   ...
   Коріння в черепах мерців сукате й соковите,
   Життя встромляє свердли ґудзуваті в кубла смерти, (227)
  
   Таким чином смерть у межах Антоничевого міфу врешті стає псевдо-смертю, адже, по-перше, не є кінцем абсолютного буття; по-друге, передбачає воскресіння, вічне повернення, за яке промовляє сама природа з її циклічністю.
   Загибель біосу завжди зворотна, тому Антонича, допоки він лишається його часткою, "звірям сумним і кучерявим", смерть не жахає. Тож коли поет приміряє смерть до себе, коли виказує безстрашність перед її лицем, він лукавить: Антонич-поганин безсмертний. Оскільки він знає, що був колись хрущем над шевченківськими вишнями, то може бути певним, що й по життю набуде перетворення: проросте травою чи піде, як є, до свого справдешнього "дому за зорею". Йому властива майже фізична незнищенність, "не весь я вмру" - знає він.
  
   Смерть душі
  
   Смерть як замовкання, згасання звуку чи світла (синестезія) у різні способи описується у "Великій гармонії": коли моя зоря пірнула в млу; струну косою перетне; бог кладе мене як скрипку до футляра; смерть - останній гармонії акорд. І тут персональне життя теж виявляється органічною складовою макрокосмічної енгармонійности, а смерть - не дисонансом, не наглим обриванням струни, без якої світовий оркестр фальшивитиме, а умовою перфектного звучання. У якому б вимірі й стосовно яких об'єктів Антонич не писав би про смерть, ніколи не вбачав у ній явища протиприродного, ґвалтовного для людської бутності, і ніколи смерть не була для нього підставою для знецінення життя.
   Важливий нюанс, що вирізняє смерть у "Великій гармонії" з-поміж інших збірок, полягає в тому, що тут смерть утілюється в цілком конкретне обличчя. Якщо раніше вона була місцем, куди відходять, порою, яка надходить як смерть-ніч і смерть-зима чи неясною фігурою, що "іде в садиби на жнива", то у збірці, яку, на думку Новикової, можна розуміти як площину зіткнення міфологічного та релігійного світоглядів у поетовій уяві, смерть персоніфіковано в образі Бога. І ця смерть стосується душі. Душа, хоч і наділена волею, перебуває в розпорядженні Бога, що владний забрати її. Він - животвірний, але тільки для тієї частки людини, що звернута до Нього, для неї ж він і смертоносний. Бог заподіює смерть майже повсякчас на свій розсуд, тоді, коли, за його гармонійним задумом, надходить час замовкнути цій струні:
  
   Вже бог кладе мене,
   Мов скрипку, до футляра (89)
  
   Час задзвенить у труну,
   Пригорне Бог мене,
   І вислужену струну
   Косою перетне (97)
  
   Утрапивши в сіті власної поетичної метафори, проселеної крізь усю збірку, Антонич постановлює умову для Бога, за якою сам кличе на себе смерть:
  
   Ти акорд гармонії довкола,
   Я - енгармонійний - серед хвиль боротись мушу,
   Та коли б моя душа униз упала квола,
   Дисонанс заглуш і громом вбий безсилу душу. (101)
  
   Цікаво (хоч і несуттєво в межах теми), що поет просить вбити його звуком: чи не провокує він Композитора на злам Великої гармонії заради того, щоб самому померти "зі спецефектом"?
  
   Антонич-поганин має тілько серце, і допоки він - частина незнищенного в народженні-помиранні біосу, смерть його не стосується. "Серце відійшло в чорнозем, може, виросте в пшеницю" (108), надіється він. Душа входить у людину разом із вірою, і тоді ж з'являється загроза для смерті душі - загроза від Бога, якого Антонич зве Великим Женцем Душ (86). Разом із прийняттям віри Антонич розірвав би коло власної невмирущості.
   Антиномічність душі та серця видно у вірші Advocatus Diaboli:
  
   Питатимеш мене про всі мої діла,
   Скажу, немов тепер це:
   Моя душа поплямлена життям і зла,
   Але поглянь на серце. (93)
  
   Саме душа виявляється пов'язаною з гріховністю, на ній лишаються сліди вчиненого лиха, тоді як серце - невинне, отже й непідсудне Богові. Смертність душі - неодмінний наслідок із релігійного розуміння історії як лінійности, шляху, який в мініатюрі повторює окрема людина. Ми побачимо згодом, що ця причина спільна і для смерті міста, на яке за божим законом чекатиме судний день.
   У "Великій гармонії" смерть веде вже не у життя-по той бік, вона не кидає Антонича в землю мов зерно, що знову проросте. По житті "Антонича з душею" лежить вічність - статична і незворотна; безгомінне мовчання втятої струни. Вічність така ж срібна й холодна, як і смерть, вона - то і є небуття. У вірші "Veni sancte spiritus" Антонич готується стояти перед оком вічності, говорячи про цей межовий стан, але не заступаючи за вічність і не прозираючи її, хоча легко зазирав у потойбіччя міфологічне й міг описувати його краєвиди. Смерть у "Гармонії" позапросторова й позачасна й з усіх її видів єдина - абсолютна.
  
   Безмежжя відчуттям налий ущерть, до краю
   Мою приземну душу, вкриту пилом, мов дорога.
   Та не бажаю передсіння раю, бо я знаю:
   Страшна, страшна це річ живим упасти в руки Бога. (86)
  
   У другій строфі поет зливає воєдино символи "душа" і "дорога". У християнській традиції метафору путі, дороги можна розуміти як рух духовної трансформації людини, напрямлений до возз'єднання з Господом. Шлях до спасіння, шлях спокути, страсна путь - один із найглибших, найбільш багатогранних символів християнського світоуявлення. Тому не дивно, що Антонич екстраполює душу на дорогу, розуміючи саму спрямованість людини до бога як акт одушевлення. Разом з тим у символіці міфологічній тема шляху нерідко зв'язувалася зі смертю. Наприклад, за слов'янськими тлумаченнями побачити уві сні ладнання в дорогу - означає загрозу смерті. Традиційний початок голосіння за покійником: запитання, куди він зібрався їхати; померлого в піїті називають "мандрівником" і "блукачем". З уявленням про довгий шлях пов'язаний набір предметів, які клали у домовину (зокрема в Білорусі): запасне взуття, інструменти для виготовлення постолів, запас їжі та питва. А погребальна процесія від дому на кладовище розумілася як частина шляху-смерті, на якому цвинтар - тимчасова зупинка для покійного, про що свідчать інші його назви: погост, гостьбище. Таким чином у вірші вибудовується зв'язка: душа - дорога до бога - дорога смерті.
   Не менш цікавою є четверта строфа: "Страшна, страшна це річ живим упасти в руки Бога". Її можна читати по-різному: з одного боку, не всі живі потрапляють до рук Бога. Якщо припустити, що під бутністю-живим Антонич розуміє людину серця, людину-поганина, що звернула на шлях душі, то коли для душі такої людини шлях до бога означатиме вознесіння, для її серця цей шлях буде падінням, загибеллю без права на відродження. З іншого боку, не всі потрапляють до рук Бога живими. Людина смертної душі, яка пориває єдність із природою в ім'я єдності з богом, яка осуджує і знецінює своє земне життя, з погляду поганина не може вважатися живою.
   Тільки тоді, коли є душа, а з нею - загроза смерті-небуття, з'являється страх перед смертю. Хоч Антонич продовжує казати, що не жахнеться "навіть і тоді, коли загляне в очі лилик", в інших рядках він прояснює, що потребує засобу проти страху смерті, а отже, страх цей є:
  
   Хай ліком на смерті жах
   Будуть ці вірші. (90)
  
   Смерть і слово
  
   Поетизування - спосіб, яким Антонич себе увічнює. І йдеться не лише про створення віршів як "пам'ятника нерукотворного". Слово рятує від смерті, бо є не-мовчанням, бо через нього поетове життя декларує себе. Слово дало життя світові, а в поета воно випливає кров'ю - есенцією життя - із самого серця (Пісня про чорні лаври). Вмовкання співу, вривання струни у "Великій гармонії" означає загибель поета. Він просить Бога помилувати його від мовчання ночі та від безсили слова, виводячи ланцюг ніч-смерть-бемовність. Поетичне слово і є життя, і кожна остання строфа вірша - смерть слова, що б воно не оживляло. Антонич зізнається, що для нього "день, що без пісень, неначе гріб, що смерть застіб".
   СамЕ слово "смерть", виявляється, належить до лексикону "німої мови", протистоїть слову як такому:
  
   Як затріпоче крилами над мною,
   І вжалить зір, налитий кров'ю вщерть,
   І буде говорити мовою німою
   Одне одніське слово: смерть. (89)
  
   Але з інакшого боку сама поезія виявляється таким шляхом, який, ведучи від смерті, приводить до неї довкільним манівцем й як ніщо інше зіштовхує Антонича з нею. Тим, що Антонич творив уночі і називав саме місяць - символ смерті - побуджувачем до поетичного божевілля, і писав у межовому стані між сном і явою, він крізь творчість заступав у смерть. За дохристиянськими віруваннями сон вважався станом, близьким до смерті.
  
   О, слово, що в устах тремтиш,
   Невже ж мені тебе спиняти?
   Я чую, як приходиш чорна,
   П'янлива та болюча пісне,
   Шукає змісту гостра форма,
   Єдина, що мій жах помістить
   І мою радість світляну,
   І всю знемоги глибину,
   І словом просто в серце тну,
   Аж трисне кров, мов крик одчаю,
   З нестями й щастя умираю.
  
   На дверях дому знак зловісний,
   На дверях дому перстень пісні. (128)
  
   Цей уривок з "Елегії про перстень пісні" повний суперечливих, протиборчих переживань, що виплітаються довкола пісні та слова. Їх можна розділити на три рівні. Перший: позитивне, твірне, радісне. Другий: болісне, чорне, зловісне, жах, відчай. І третє: шалене, нестямне, п'янливе, лунатичне. Чи не тому знак пісні віщує зло, що слово мимохіть підводить Антонича, силуваного творчим шаленством, витоком і спонукою якого є саме життя, так близько до рубежа, занадто близько до смерті?
  
   Смерть міста
  
   Описуючи урбаністичний світ у "Ротаціях", Антонич віщує йому неминучу смерть. І ця смерть прийде до міста як Апокаліпсис. Поет звертається до християнського пророцтва про кінець "граду людського" недаремно, адже саме такий фінал визначила сама для себе цивілізація, ґрунтована на християнських цінностях.
   Світська західна історія ускладнення-прогресу та сакральна - від сотворіння світу до Другого пришестя обидві лінійні. Перша передбачає технологічний крах, друга - моральний. Християнський світ потребує "нового потопу" через властиві йому вади, що накопичуються з ходом часу, адже він не здатний підтримувати рівень благодаті без божого втручання. Для світу вічного повернення - для поганського Антоничевого світу - лінійна модель часу неактуальна.
   У "Кінці світу" знову з'являється провісник смерті місяць: "і місяць, звівши сині руки, немов пророк, став місто клясти".
  
   Гремить підземний лоскіт здаля,
   Вдаряє в мури буря дзвонів,
   І місто котиться в провалля
   Під лопіт крил і мегафонів.
   Над цивілізацією вершать розправу не бог та янголи, а сама природа: не пророк, а місяць прокляв його, не архангели, а круки та вітри спустилися з неба, і саме лоно землі змикається над містом і пожирає його.
   Антонич вбачав у технології ушкоджену рукотворну копію природи, яка врешті стає анти-природою, адже впорядковує простір світу. Та все ж дивлячись на місто, він бачить "бур'ян дахів, співуче зілля, мідний кущ - антени", населяє його химерами: мертвими рибами, що ржавіють у басейнах, мертвими автами, що сплять на цвинтарях машин. Творить міський міф, розуміє природу як безсмертний прообраз тлінної технології.
   Природа-технологія гине, не чекаючи сурм останнього дня, вона дійсно помирає і розпадається, вмирання для неї справдешнє, невідворотне і безповоротне.
  
   Смерть, явлена у всій суперечливості й антиномічності в Антоничеві творчості, не вкладається легко в єдину, цільну концепцію. Вона сама по собі не стає всюди тотожним алгоритмом, а перебуває у тісному субстанційному зв'язку з кожним явищем залежно від якості і ступеня його буттєвості й, отже, смертності. При чому буттєвість - передусім земна, спонтанна, первісна. Що було - не перестане бути, що змінене чи створене - повернеться до попереднього стану. Навіть поетичне слово, яке є формою життя і виспівом макрокосмічної енгармонійності, будучи водночас творенням і перетворенням реальності, зіштовхує поета зі смертю, заводить у межовість, в екзистенційну сутінь.
   Тут і далі виділення наші
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   8
  
  
  
  

 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com М.Юрий "Небесный Трон 3"(Уся (Wuxia)) Н.Мор "Карт бланш во второй жизни"(Любовное фэнтези) Я.Ясная "Невидимка и (сто) одна неприятность"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала! или Жена для тирана"(Любовное фэнтези) Д.Сугралинов "Дисгардиум 5. Священная война"(Боевое фэнтези) Р.Маркова "Хранительница"(Боевое фэнтези) Д.Сугралинов "Дисгардиум 2. Инициал Спящих"(ЛитРПГ) Т.Мух "Падальщик 3. Разумный Химерит"(Боевая фантастика) В.Бец "Забирая жизни"(Постапокалипсис) А.Найт "Наперегонки со смертью"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Институт фавориток" Д.Смекалин "Счастливчик" И.Шевченко "Остров невиновных" С.Бакшеев "Отчаянный шаг"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"