Над червоним пiском i скупченням ру§н розгоралось сонце. Воно було великим, пекучим i товстим. Лiниво позiхаючи, воно вибиралося вище... Ще вище...
Олеся бiгла, пiдстрибуючи, до колишньо§ школи. У руцi дiвчинка тримала напiвмертву ящiрку, яку вона щойно впiймала бiля якогось гнiзда в бур'янах. Шкода, що не вдалося знайти яєць, але i ящiрка - рiч непогана.
Чорне, напiврозвалений корпус школи смутно дивився вперед чорними проваллями вiкон. Дiвчинка хутко пробiгла повз залишкiв цегляно§ стiни, перестрибнула через якийсь залiзний брухт i вiйнула в вузенькi дверi, якi дивом трималися на зiгнутiй петлi.
--Мишко! Мишко! Дивись, що я принесла!
В доволi темнiй кiмнатi горiло невеличке багаття. Поряд з ним, на купi лантухiв i брудних ганчiрок сидiв худий, наче соломина, хлопець. Вiн блиснув сво§ми хворими очами на Олесю. З лагiдною усмiшкою роздивлявся деякий час худе дiвчисько в сiрому драному лахмiттi (i не скажеш, що то колись було бiле платтячко) й величезному, вже латаному пiджацi зверху, потiм тихо сказав:
- Молодець. Залишимо §§ на вечiр. Поклади туди.
Олеся з гордiстю поклала свою здобич у плетений кошик на писемному столi, пiдiйшла ближче до вогню. Придивилася до чорних тiлець, нанизаних на тонкi палички, смiшно зморщила носа:
- Знову пацюки?
Хлопець поворушив жар в багаттi, вiд чого пiд стелю злетiло кiлька помаранчевих блискiток.
- Маємо те, що маємо, - хлопець закашлявся. Його кiстлявi плечi заходили ходором, а впалi груди судомно здригнулися.
Дiвчинка пiдбiгла до Мишка, схопила за плечi:
- З тобою все добре?
Хлопець махнув довгим, немитим волоссям:
- Пусте, не хвилюйся. Просто застудився.
Олеся краєм ока подивилася на гнутий алюмiнiєвий чайник.
- Може, зробити чаю?
- Обов'язково, ось тiльки досмажу.
Олеся зiтхнула, потiм задумливо повернулася до вiкна. З нього було видно невеликий клаптик майже вщент зруйновано§ вулицi. Вибо§ни у землi, курчавi бур'яни, наче обкусаний якимось страшним велетнем супермаркет. Далi, як чорна свiча, скорботно виднiється одна-єдина п'ятиетажка, яка не впала додолу.
- Як ти думаєш, наш шукають?
Мишко подивився на маленьку дiвчинку, на §§ спину, на брудне волосся , зiбране у куций хвiст. На його обличчi, бiльш схожому на обтягнутий бiлою шкiрою череп, заграли скули.
- Звiсно, Олесю. I обов'язково знайдуть.
Дiвчинка подивилася вниз, i не повiрила сво§м очам. На пiдвiконнi, нiжно рухаючи крильцями, сидiв синiй метелик. Олеся простягнула до нього руку, обережно, не бажаючи налякати дивовижне створiння. Метелик сiв на §§ долоню, лоскочучи шкiру тонкими нiжками й вусиками. На обличчi дiвчинки вiдбився захват.
Раптом земля здригнулася. Метелик перелякано злетiв в повiтря й швидко зник. На горизонтi спалахнула зiрка, затьмаривши сонце й заслiпивши Олесю. Дiвчинка прикрила обличчя рукою, потiм опустила §§.
- Мишко! Дивись!
Хлопець важко встав, справжнiй скелет, - виснажений, з синiми колами пiд очами - повiльно, хитаючись i виборюючи кожен крок у свого безсилого тiла, пiдiйшов до вiкна. Поклав руку на плече дiвчинки, притиснув §§ до себе. Два §х силуети, в рамцi вiкна: кiстлявий, виснажений пiдлiток лiт п'ятнадцяти, у рванiй безформнiй куртцi i маленька дiвчинка з свiтлим волоссям. З них потрiбно було писати iкону.
На горизонтi, там, де закiнчилася земля, розквiтав, мов полум'яна рута, гриб. Вiн пульсував, рiс, переливався багровими й кровавими фарбами. А вiд нього до них летiло ... Щось... Як вiтер...
Хлопець притиснув до себе дiвчину ще мiцнiше, нiби бажаючи захистити. Вiн подивився на не§.
Олеся подалася вперед, широко вiдкривши очi. В них, величезних, блакитних, як мирне небо, трiпотiв вогник вибуху. Все §§ лице, вся фiгура була сповнена невимовно§ благодатi. Вона свiтилася, нiби божество.
Дiвчинка повернула голову до Мишка. На §§ лицi зупинився щасливий посмiх i спокiй.
- Це янгол, - прошепотiла вона. - Вiн забере нас з собою.