"Ой чого ти почорнiло, зеленеє поле?"
Т.Шевченко.


У серцi його Україна
Мiльйонами билась сердець,
Уярмлених, рiдних, невинних, -
За них нiс терновий вiнець. 
За тисячi верст на засланнi
В казахськiй пустелi сухiй 
Поет написав, як останнi
Звитяжцi тримали тут бiй.
Як поле чорнiло вiд кровi,
Волало до неба: "Врятуй!"
I йшли шляхтичi гоноровi
На табiр козацький, на штурм.
Як бився один в полi воїн
I ляхiв десяток зборов
(Стискаючи списа рукою), 
Що аж здивувався король.
Вiдвага, досада i вiдчай,
Пекельне напруження  сил -
Рядки нам Тарасовi  свiдчать:
Вiн в серцi те поле  носив.
В забутiм всiма Косаралi,
Куди його уряд заслав,
Те поле у серцi спливало -
I вiн цi рядки  написав.

Татарин зрадив! Трупи в полi
В кiльцi болотяних лагун.
В кулак стиснувши шаблю й волю,
"Вiдходимо!" - гукнув Богун.
На очерети i багнюку
Лягали списи з  ряду в ряд,
Котились хлопцi рука в руку -
Дороги їм нема назад.
Бої ще стануть чередою, -
Навчились ляхiв вони бить.
Ще поквитаються й з ордою,
А нинi - вирiшальна мить.
"Прощайте, хлопцi! Бiда! Лихо,
А товариство має жить.
Судилось нам цю Журавлиху
Своєю кров"ю окропить".
Сказав Богун слова пророчi -
I скрила враз його лоза.
У сяйвi мiсячної ночi
Скотилась по щоцi сльоза.