Гвайта: другие произведения.

Безсоння

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Загадка Лукоморья
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    окончание категорически не воспринимать всерьез. это просто ситуативный стеб


   Замість щоденника ч.1

Безсоння

( Нерозказана історія )

"Около двух тысяч лет сидит он на этой

площадке и спит, но когда приходит

полная луна, как видите, его терзает

бессонница"

М. Булгаков 'Мастер и Маргарита'

   Цього разу воно прийшло з хмарами. Дерева залишились далеко в минулому, а зірки дивились холодно й презирливо і не було серед них тієї --особливої.
   Завмерло все, крім нас двох. Я не міг зупинитись, відчуваючи, що рух життєво необхідний; а хмара просто марно намагалась зачепитись за повний місяць, який, здавалось, глузував з нас. Але водночас Місяць був найсерйознішим з усіх; потужний і повний він єдиний точно знав, що відбувається.
   Хмара вигиналась, набуваючи чудних форм. Одним кінцем їй вдалось зачепитись, а другий звисав і ледь не волочився по землі. Марно. За мить невидимий вітер зірвав її.
   Якісь неясні асоціації, наче перші симптоми deja-vu почали виникати в моїй голові. Наче я когось кудись проводжав... чи мене проводжали..., короткі слова подяки, прощання без слів. Здається, хтось рушав на Схід. Силует крил в світлі Місяця...
   А небо тим часом помінялось. Ніби хмара, не відчуваючи більше на собі ваги мого погляду, потягнулась, нарешті, до Місяця і закрутилась навколо нього, розметавши свій плащ на все небо, не рівномірно, а якоюсь воронкою в мій бік. Або навпаки: не відчуваючи моєї підтримки, вона була захоплена Місяцем, і ось він тягнеться до мене. Чого він від мене хоче? Мого силуету в своєму світлі? Може йому просто самотньо? Адже вони забули про нього -- Сторожа Темряви. Вони поклоняються Сонячному Вогню, з однаковою покірністю приймаючи від нього і життя , і смерть. Вони ходять у всепронизуючому світлі, марно намагаючись прикрити свої обшарпані душі, лиш часом інстинктивно й ненадовго шукаючи порятунок в ночі. Ніч порожня тепер; лиш зрідка мелькають під деревами тіні, які давно втратили спогади про те, як Світло Ночі розсіялось байдужими зірками. І лише Місяць уважно й сумно оглядає Землю, вишукуючи серед Тіней самотнього мандрівника.
  
   Кажуть, не можна довго дивитись на Місяць, бо той може завести невідомо куди. Кому ж підкоряється Він, ведучи Когось Кудись? Важко розраховувати на доброзичливість. Що краще -- опиратись злій волі, чи ухилятись від ударів байдужості? Що небезпечніше? Хто там?
   Візерунок змінився. Сива стіна воронки хмар розірвалась, розпалась на клапті, рівномірно розлетілась, більш-менш зберігаючи форму. Чому порвалась пелена? Що зараз відкриється мені за нею? Звісно вона ніколи не була суцільна, просто не було помітно цих проріх між фрагментами завіси...
   ...здалеку?...
   адже саме так воно б мало виглядати зблизька. Несуцільний тонель, в кінці якого Світло. Здається тут мій шлях підходить до кінця і ,мабуть, важливо пригадати, з чого він почався.
   Криваве світло...Океан піску. Дрібні піщинки-сльози вислизають з рук. Нерухомий хаос. І тільки хвилі дюн оберігають одну фігуру. Струмені піску він пропуска крізь пальці. Він, -- божевільний.
   Твоя тінь направляється на Схід. Чи не варто попрямувати за нею? Може божевільний -- ти? Чи треба взагалі кудись іти? Тут і початок і кінець. Тут можна зупинитись і заснути.
   менераптовоогортаютьасоціаціївонапрогинаєспинуівитягаєлаписипетьсясухелистя
   Кривавий спалах.
   Я вже прийшов, чи я ще йду?
   Щоб кудись іти, треба знати куди йти; якщо ти не знаєш куди ти йдеш, ти нікуди не йдеш.
   Але все одно треба йти.
   Марні балачки і метушня, що не порушує балансу. Порожня забавка енергій, від якої виграють сильніші й програють слабші, в результаті нічого не здобуваючи й не втрачаючи. З цим доводиться змиритись раніше чи пізніше, до чи після, а тоді лишається тільки сидіти й дивитись.
   Або це все не так. Обравши раз шлях, чи ні, не можна його полишати.
   Не треба тільки забувати про ціну. Кожен день стикаючись з нею, осягнути її можна лише в кінці; і навпаки, осягнувши її, розумієш, що далі дороги нема. Чи може ця ціна є мазохістичною самоціллю кожного шляху. Невже немає нічого, окрім неї?
   Якщо вагання можуть надавати впевненості, тоді й мета може перетворитись у шлях.
   Що ж, якщо пошук завів тебе в глибину, єдиний вихід -- вгору.
  
   Яскравий вир проносить мене через сліпучий диск порталу, де щось інше підхоплює мене і несе далі й далі. Деякий час помічаю, що мене несе паралельно якоїсь мабуть твердої і досить реальної поверхні. Думка про контакт з нею тягне за собою асоціацію болю. В певний момент я відриваюсь від цієї поверхні і лечу невідомо де, тоді знову вертаюсь до неї, знову відрив, і повернення...
   Це все викликає сон, і думки про замкнуте коло, і жах. Жах розбиває надії у прах. Але якщо ніч не вжене у страх, то страх не введе у гріх. Кажуть, цікавість -- не гріх. Саме цікавість є виходом із замкнутого кола, адже щоб глянути, що там всередині, треба бути зовні.
   Так воно, чи ні, але поверхня віддаляється і більше не повертається. Рух стає плавним і розміреним, спокійним і невблаганним, як рок. Центром цього руху є певний об'єкт. Цей же об'єкт також є центром цього року. Рух іде від цього об'єкту, від нього ж іде і рок. Вони дуже подібні й відрізняються лише деякими деталями. Як асоціація до першого приходять слова пісні, які б означали, щоя повертаюсь. До другого слів не треба, за асоціацією він сам є піснею. Реальність навколо ламається на грубі шматки.
   Об'єкт в центрі (мабуть саме він був колись, дуже давно, поверхнею, як це завжди трапляється в геометрії) пульсує. Він не може втримати в одному цілому реальність, що розпадається з його вини. З його вини, чи його волі? Він б'ється в конвульсіях, скручується жгутом, кам'яніє від безсилля, з останніх сил простягає за шматками створені в агонії щупальця. І що менше в ньому життя, що більш він подібний на химерне скам'яніле дерево, то більше руху в поламаній реальності. Можливо "рух" від слова "руйнувати"? З останніми краплинами життя з дерева злітають крилаті тіні. Лише одна лишається там, то кружляючи навколо, то сідаючи десь на одну з гілок. Може це птах Ар-Рухх. А втім може це Род, і тоді все зовсім втрачає сенс, як і тоді якби це був просто Птах. Та я вже надто далеко, щоб робити висновки. І достатньо далеко, щоб не змішатися з уламками. Цікаво, про що може думати уламок реальності? Чи не страшно йому визирнути назовні самого себе?

* * *

   -- Ось, глянь, яке в мене цікаве яйце є.
   -- Ух ти, справді гарне!
   -- А ти думав.
   -- А чиє воно?
   -- От, знаєш, не знаю. Якесь воно дивне, ніколи таких не бачив. Може лебедине?
   -- А може страусяче?
   -- Сам ти... страусяче...У страусів великі яйця.
   -- Це у слонів...
   -- Та ну тебе, тобі показувати...
   -- Ой, дивись, дивись, вилуплюється!
   -- Ого, а й справді. А я думав, не вийде, просто так спробував. Ну-ну, подивимось, що там за птах...
   Яке ж було їх здивування, коли, пробивши шкарлупу, з яйця визирнула темна голова рептилії.
  

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"