Повiльно приходжу до тями. Знайомi вiдчуття. Невiдомiсть, напiвмарення... Жiноче обличчя. Нi це вже не сон.
--
Прокинувся?
--
Привiт. Де я?
--
Спробуй пригадати.
Судомо хапаюсь за спогади. Що це було? Удар, бiль, можливо навпаки.
--
Де ми зараз?
--
О,саме це вже не суттєво. Йдем.
--
Куди?- пiдводжусь, оглядаюсь -- незнайомий пейзаж -- ми в горах?
--
Пiшли, пригадаєш по дорозi.
Ми довго йдем мовчки.
--
Ти знаєш мене все житття, а тепер не можеш пригадати. Невже достатньо одного удару долi, щоб забути мене? Для бiльшостi твоїх знайомих усе вiдбувається навпаки...
Я мовчу. Намагаюсь засмiятись, але менi чомусь боляче.
Ближче до вечора зупиняємось поблизу джерела. Ви будували колись криївку пiд корiнням дерева?
--
Я пам'ятаютебе, але цi спогади наче з минулого життя.
Вона смiється. Легко, заразно, вiдкидує голову назад, демонструючи прекрасну шию, плечi. Чому ж менi так боляче десь в грудях?
--
Так i має бути. Спробуй ще раз.
З усiх сил напружую мозок. Спогади приходять болiсно, повiльно, вони текуть, як патока i печуть, як розплавлений метал.
--
Пригадав. Я знав тебе завжди, скiльки себе пам'ятаю. Ми зустрiчались потiм, недовго, трохи бiльше тижня, а потiм ти зникла.
Вона знов смiється.
--
Невже так легко забути першу коханку? От не чекала вiд тебе такого.
Обнiмаю її, пригортаю до себе, це знайоме вiдчуття нiжностi огортає мене, те, як вона вiдповiдає на мої ласки. Це незабутньо, але чому так далеко?
Потiм, коли вона, згорнувшись калачиком i поклавши голову менi на груди, ледь торкаючись пальцем мого плеча, поступово засинає, я лагiдно торкаюсь її щоки, вдихаю запах її волося, погладжую її спину -- тут приходять останнi спогади. Моє серце починає калатати, як шалене, кров ударяє в скронi, судини скручують мозок...
--
Що з тобою, -- вона прокинулась.
--
Пам'ятаєш наш останнiй день разом? Вечiр був такий же теплий. Ти була така ж нiжна. А зранку ти сказала менi, що помреш!
--
Ти сам казав, що це спогади з минулого життя.
--
Я приходив на твою могилу потiм.
--
Ти згадував мене.. Це приємно.
--
Я збожеволiю, якщо ти не поясниш, що вiдбувається!
--
Ти сам казав, що це спогади з минулого житт, що тобi бiльше?
--
Куди ж ми йдемо?
--
За цiєю рiвниною буде озеро, ти впiзнаєш його. А потiм ти зрозумiєш...
--
К бiсу озеро!
--
Невже тiльки тепер ти хочеш все знати?
Мовчу. Здається, починаю розумiти.
* * *
Зранку вона знову будить мене.
--
Вставай, нас шукають.
--
Хто?
Замiсть вiдповiдi вона витягає з-пiд купи одягу меч.
--
Вони назовнi.
Вiдсовую набiк одну з гiлок. Так вони там. Кiлька iстот - двi, нi три постатi в лахмiттi, брудна шерсть на лапах, такi ж бруднi ножi. Менi раптово стає весело, вискакую назовнi.
--
А що ви тут, власне, шукаєте, панове?
Смiх розбирає мене. А вони кидаються на мене iз звiриним гарчанням. Добрий Космос, якi ж в них людськi обличчя!
Чи пробували ви колись битись оголеним? Запевняю вас - це зовсiм iнше вiдчуття. Ми раби одягу. Вiн - як маска на нас, як iнша особистiсть, одяг диктує поведiнку, нашiптує щось про безпеку, непомiтно направляє... Звiльнитись вiд цього важко, щось треба зламати в собi, позбутись цих очей за плечима. Тодi ти звiльняєшся, тебе охоплює чудове, незабутнє вiдчуття танцю. Це єднiсть з собою, зi зброєю, з ворогом. А потiм ти з цим розстаєшся, витираєш кров з клинка.
Рiзкий бiль в нозi, такий далекий, такий приємний. А ще злiсть: ах ти ж! I ось вiн лежить бiля твоїх нiг окривавлений, неприроднiй поворот голови...
--
Тiкаєм! Вони не будуть доганяти.
Вже на безпечнiй вiдстанi ми зупиняємось щоб вдягнутись i починаєм смiятись. Вона смiється, перев'язуючи мою рану, я - витираючи меч.
--
Оце пригода з самого ранку! Якщо так пiде далi...
Вона пiдводиться. Тепер в її очах незнайомий менi смуток.
--
За кiлька годин ми будем дiля озера. Озирнись зараз i скажи: що ти бачиш?
--
Степ, трава, нашi слiди. Нi, стривай! Он там на горизонтi! Я бачив колись цю скелю. Я був там, думав що це був лише сон. Але наскiльки це реально зараз. Чи я лише марю?
Вона зiтхає.
--
Марення? Якби ж то. Чи ти вже не вiриш менi?
--
Я вiрю тобi. Завжди вiрив. А от собi...
--
Йдем, у нас мало часу.
--
Якщо в нас так мало часу, давай лишимось тут, я хочу провести його з тобою, скiльки б його не лишалось. А зранку ми будем дивитись на ту далеку скелю. Я розкажу тобi, що там - на її вершинi.
Вона вiдводить очi, намагається не дивитись на мене. Коли мої долонi торкаються її щiк, пальцi -- скронь, коли я примушую її подивитись менi у вiчi, там - сльози.
--
Чому?
--
Ти не розумiєш...
--
Але ж ти сама хотiла, щоб я позбувся минулого. - вона зiтхає.
--
Ходiмо.
Невдовзi ми стоїмо на березi озера. Погода похмура, як мiй настрiй. Вiтер гонить свинцевi хмари по жалюгiдно-сизому небу, лютий що вода лишається така ж нерухома i холодна, зухвало не вiддзеркалюючи нiчого.
--
Нам на той берег?
--
А ти хочеш пройти по водi?
--
Жартуєш...
Те, що було далi я скорiше вiдчув, нiж побачив. Жорстокiсть, холодний свист, глухий звук удару, i зла жалюгiдна радiсть. Атодi вона похитнулась i впала менi на руки зi стрiлою в спинi. Десь далеко засмiялись. Вiтер пiдхопив цей смiх i понiс кудись.
--
Це все,- прошепотiла вона. -- Ти повинен дещо пообiцяти...
--
Нi!- кричав я - Як я можу втратити тебе, ледь знайшовши! -- бiль, вiдчай, обман; я трусив її, нiби це могло допомогти, а тепла кров текла по моїм рукам.
--
Ти залишиш мене тут i пiдеш далi. Там...
--
Нi! Я нiкуди не пiду!
--
...коли дiйдеш до лiсу, побачиш вдалинi мiсто. Пiдеш в ту сторону, побачиш ворота... Послухай мене - ти повинен пройти їх, якщо кохаєш мене. Небагато людей має мужнiсть пройти їх самотужки, але ти особливий, я завжди вiрила в тебе... Iди. Можливо там ми зустрiнемось знов...
--
Неможливо, неможливо...
--
Коли ти йшов по життю, я iшла поряд... Я веду тебе i зараз. Ступи цей останнiй крок i ми навiки будем разом. Довгий, довгий час...
Зараз я стою перед брамою. Насправдi це нiяка не брама - просто кам'яна арка поросла мохом пiд вiковими дубами, жовте листя пiд ногами...Iще крок i я увiйду. Але цей крок... Я розумiю, чому декому так важко дається цей останнiй крок. Напевно, перший зробити набагато легше, коли не розумiєш, що перекреслюєш i що буде там вкiнцi. Але коли чекаєш зустрiчi...