Розгорнути крила. Погляд - гострий, як дзьоб - встромляєш у вiчнiсть. Пронизливий крик крає затишок. Зрештою, це мало статися! Вперед! На волю, за межi, у безодню синяви...
Перечепився. Випав iз гнiзда.
Не стати на крило. Нiколи. Сиди в кущах i дивись своϊм гострим зором крiзь чагарi. Бачиш? Ось павучок. Вiн не поспiшає. Розклав тенета. Чекає. Вiн безсмертний, вiн чека цiлу вiчнiсть, вiд тих самих часiв, коли дiстав iз мороку сонце. Щоби ти i твiй рiд не лiтали у темрявi, неначе сови чи кажани. Павучок сидить на каменi, грiється. В його численних чорних очиськах - може, не таких гострих, як у тебе - незвiдана глибина, сповита мороком мудрiсть...
Заглядай туди. До дна. Придивляйся. Вчися.
Не кричи. Батьки далеко.
Стули дзьоба. Павучок тлустенький, тобi пече в шлунку, але - нi. Це не для тебе. Забагато мороку. Забагато мудростi. Забагато отрути.
Не кричи. Все - у твоϊй волi. Весь свiт - на твоϊх крилах. Вони цiлi. Ти це знаєш...
ЩО?!
Павучок-птахоϊд раптом плигає на соколя. Не кусає, не дряпає гострими лапами. Вибирає - зосереджено i повiльно - реп'яхи i мотлох з брунатного пiр'ячка. Тодi йде назад. На свiй прогрiтий сонцем камiнь. I дивиться в нiкуди парами глибоких очей.
Ти знаєш, що робити. Крок за кроком. Повiльно. Зосереджено. Як павучок... Чагарi не безмежнi. Там, трохи далi, - урвище. Головне - дiйти.
I пiймати свiжий вiтер. I дiзнатися, чи має межу небо.