Хаген Альварсон : другие произведения.

Люди мари

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    "Песнь о Нибелунгах" - как было на самом деле :)


Люди мари

  
   Da war der Helden Herrlichkeit hingelegt im Tod,
   Die Leute hatten alle Jammer und Noth.
   Mit Leid war beendet des Königs Lustbarkeit,
   Wie immer Leid die Freude am letzten Ende verleiht.
  

Das Nibelungenlied, Abenteuer 23781

1

  
   - То що там чути в Римі?
   Могло здатися, що кеніг2 у доброму гуморі. Посмішка сяяла на моложавому лиці, мерехтіла у синіх очах, довге біляве волосся, по-юнацьки скуйовджене, стирчало врізнобіч з-під золотого витого вінця, пронизане світлом... Але Хаген Троньє задовго служив повелителеві бургундів. Він знав: Гунтера Гьюкунга вже давно ніщо не тішить. З тої самої пори, коли гуни знищили дім його предків. Знищили Вормс. Знищили державу бургундів на берегах Ріани.
   Він і сам з тих пір жодного разу не всміхнувся щиро.
   - У Римі? - перепитав нащадок господарів Троньє, а тепер, уже котрий рік - відданий слуга роду вождів. - Нема на що дивитись. Нема Риму. І римлян уже нема. Готи чубляться з вандалами, а на Капітолійському пагорбі пасуть кози. Теж мені, орлине гніздо, лігво кесарів! Тьху!
   Гунтер покивав. У світлі, що пробивалося крізь отвір у даху, серед золотих пасом майнуло срібло сивини. Посмішка владаря набула легкого суму. Загострилися зморшки у кутках очей і вуст. Три дюжини зим за плечима. Ціле життя - у тіні поразки.
   - Проте недарма я їздив, - вів далі Хаген. - Тепер знаємо напевне, що саме з римської казни було сплачено за той набіг гунів на Вормс. Маю свідоцтва з високих чертогів.
   - Ти мастив їм язики сріблом чи золотом?
   - Залізом. Дешевше.
   Гунтер спохмурнів:
   - Ти скоїв убивство у Римі?
   - Готи Аларіха скоїли там не одне вбивство свого часу. Чим я гірший від гота?
   - Але ж... але ж вони мститимуть... - пробелькотів король ніяково.
   - Вони? - перепитав Хаген, брижачись від огиди. - Мститимуть? Вони виводять легіони зі своїх окраїн. І чужим ножем колоти теж не можуть. То не є таїна, що гуни вже давно не їхні гончаки. І ще - у них нема вождя. На троні сидить якесь безмозке щеня, чийого імені я не пам'ятаю, а крутять ним дурні бабища. Єдиний, кого варто назвати мужем - Аецій Флавій - сидить у ямі. Здається мені, повелителю, що нинішній Рим не спроможний на помсту, ані сам не вартий помсти. До речі, - Хаген криво посміхнувся, - дорогою стрівся мені загін готів від самого Теодеріка. Чого вони тут шукали?
   - Кликали іти на Рим... - кинув Гунтер. - Я відказав, що подумаю.
   - Навіть не думай, - махнув рукою Троньє. - Не на часі Рим. Хай трохи підросте та зажиріє, тоді ми з готами його з'їмо. Зараз то надарма.
   Гунтер кивнув. Мовчки. Слабка, непевна посмішка не полишала його вуста. Хаген зітхнув:
   - Що сталося, кенігу? Що тебе гризе?
   - Сталося, - зітхнув вождь бургундів. - Грімхільда запрошує на свято. На гостини до країни гунів, до туни великого Етеля, чоловіченька свого.
   Запала тиша. Було чути крізь діряві стіни чертогів, колись ошатних, як плескотять хвилі Ріани, як ґелґочуть гуси на подвір'ї, як лаються собаки й раби, як бекає-мекає худоба, що її женуть з пасовиська. І ще було чути різкі, пронизливі співи круків, священних птахів Водена. Воден споглядав за світом сотнями чорних очей. Воден чекав на велику війну, на різанину, на криваві струмені та смерть вождів і героїв. Круки віщували бурю сокир. Їм кортіло жерти плоть і ласувати очима.
   Хаген Троньє підійшов до високого сидіння короля, поклав правицю йому на плече, нахилився і хрипко проказав:
   - Треба їхати, Гунтере.
   Вождь відсахнувся. Вірний слуга дивився крізь нього своїм єдиним оком - темно-сірим, холодним і гострим, ніби клинок меча з кузні Велунда. Суворий воїн, мудрий порадник, що став Гунтеру за старшого брата, - тепер цей темно-рудий пошрамований бородань усміхався, щирився, беззвучно сміявся. Ніби чудовисько. Ніби троль. Ніби божество безумства.
   - Ти ж не хочеш проґавити нагоду дістати славну загибель?! - додав він пошепки.
   - То ти гадаєш... вона... не пробачила? - спитав кеніг бургундів.
   - Ти - її брат. А кров Сігберта - на моїх руках. Але стережися, мій повелителю! Грімхільда - вже давно не те дівчатко, яке раділо, коли ти повертався з виправ. І хтозна, чи не перетворилася вона у лігві гунів на справжню вовчицю.
   Гунтер підвів очі, сповнені болю, і скинув руку радника з плеча.
   - Іди тепер, Хагене, бо від тебе відгонить потом і кров'ю.
   - Як завше, мій вождю, - уклонився той, - як завше...
  

2

  
   Либонь ви чули цю стару сагу. Сігберт син Сігмунда з роду Вольсунгів, якого на Півночі кличуть Сігурдом, був кенігом франків з Ксантену. Він убив дракона, заволодів золотом карликів-Нібелунгів, розбив і підкорив хавків, свебів і батавів, узяв за жінку красуню Грімхільду, сестру синів Гьюкара, вождя бургундів, а також їздив до валькірії Брюнхільди й під виглядом Гунтера виконав усі шлюбні випробування, що вона загадала, і так узяв її своєму тестеві за дружину. Він був такий великий герой, що не міг би прожити довге і щасливе життя у Мідгарді. Воден обрав його до своєї небесної раті. Саме тому одного разу на полюванні його було вбито. Казали, що то була помста Брюнхільди за обман і наругу. Казали, що підступний Хаген Троньє бажав заволодіти золотом Нібелунгів. Казали, що то подіяло прокляття, що його наклав на скарби перший їхній власник, карлик-чаклун Андварі. Багато чого казали.
   То є правда. І це є правда; і те, і інше. Це частинки візерунку, з якого зіткано полотно долі Сігберта. Проте найважливіша частина цієї правди - це те, що Сігберт був для нашого світу надто гарним. Надто відважним, надто мужнім. У нашому світі, сповненому злом, лайном і чудовиськами, найліпше живеться нелюдам. Таким, як всевладний Етель, вождь гунів, або таким, як той, хто пролив кров Сігберта. Таким, як я, Хаген Троньє.
   А таким, як красуня Грімхільда, судилося страждати.
  

3

  
   Гунтер кеніг мав двох молодших братів - один звався Гернот, а інший - Гіселін. Останній був ще геть юним - йому заледве виповнилося п'ятнадцять зим, коли Гунтер із братами поїхав до Гуналанду. Ще з ними вирушили музика Фолькер, Гуторм Вовче Серце, Старкад Сильний, Данкварт Щит і ще багато славетних героїв, і, звичайно, вірний Хаген Троньє. Також був з ними женоподібний чаклун Освір Лисиця. Його взяли, бо він добре віщував погоду.
   Мандрували вони не так кепсько, як чекали. Проїхали землі швабів, баварів і маркоманів, без пригод перетнули зловорожі хащі Мюрквіду, Лісу Темряви, і зрештою дісталися до берегів великої ріки Донхайд. За нею вже починався Гуналанд - колишня римська земля Панонія, колишня прабатьківщина вальхів, колишня країна землеробів, соляних копалень та виноградників. Тепер над обрієм рясніли дими та хмари пилу від кінських копит. Тепер це була рівнина, втоптана табунами, отарами і чередами, а зруйновані міста і села стояли забудовані потворними курними хатами.
   Перед тим, як переправитися на інший берег, у країну мороку, смерті й хакана3 Етеля, Освір Лисиця приніс у жертву богині Донхайд білого жеребця з червонястими вухами, як вона любила. Завів коня у хвилі й перерізав горлянку кремінним ножем. Кров мішалася з водою, спливала за течією, вливалася у плинний потік часу. Тоді раптом налетів вітер, небо і води вкрилися табунами пінногривих коней, звідусіль залунало громове іржання й гуркіт копит, а небокрай зайнявся сполохами. Бургунди сильно перелякалися і падали навколішки, затуляючи очі й вуха, крім лише Освіра та Хагена, що стояли на березі. У самий розпал бурі з вод раптом з'явилися три діви неземної вроди і звернулися до них:
   - Шануйся ти, Освіре, бо ти будеш єдиним з бургундів, хто двічі перетне нашу ріку!
   - Ви кажете про те, що крім мене ніхто не повернеться з Гуналанду? - перепитав чаклун.
   - Жоден з бургундів, - проказали діви. - Коли ви ступите на південний берег - ви вже не будете бургундами. Ви станете - Нібелунгами, Людьми Мари. Ви станете мерцями.
   - Могли б ви дати нам краще пророцтво, - сказав Хаген, - за ту жертву, яку отримали.
   За тим він хотів їх убити, але Освір йому завадив:
   - Не годиться вбивати жінок, особливо якщо це - васерфрау.4
   Хаген скрипнув зубами і сказав:
   - А ти не дуже радій, бо ми нині перевіримо, чи сказали вони правду про твою долю.
   Тоді він пішов до намету вождів і мовив так:
   - Буде найліпше, коли юний Гіселін із частиною війська поїде назад. Адже ви бачили, як розлютилися місцеві духи. Здається мені, мало кому з нас судилося добре закінчити цю мандрівку, а рід вождів має жити.
   Гіселін обурився, бо не хотів, аби його вважали боягузом і слиньком, але Гунтер надавав йому стусанів і потиличників і наказав повертатися до Вормсу. Довелося підкоритись: із кенігом, а понад те - зі старшим в роду - не сперечаються.
   Ну і вже геть не кортіло сперечатися із Хагеном, якого Гіселін, ніде правди діти, таки боявся. Ще змалечку, коли одноокий бородань учив його тримати списа і меча.
   Тепер стали вони переправлятися на інший берег. І на середині ріки Хаген схопив Освіра за комір і кинув з човна у воду, ще й дризнув його веслом по голові. Той тільки крекнув по-дурному і пішов собі на дно. Хаген зареготав і сказав вісу:
  
   Зможе тепер Освір -
   Мало віри дівам
   Водяним - помститись
   За пророцтво хибне.
  
   Але коли бургунди ввечері сиділи коло багаття, вже на іншому березі, то до них вийшов Освір, і вигляд він мав убогий і жалюгідний: мокрий, синій від холоду і зелений - від водоростей, проте - живий. Тоді Хаген криво усміхнувся, зняв з руки важкого золотого браслета і простягнув йому:
   - Се тобі плата за побиття. І, здається, ти ще зможеш нею хизуватися.
   - Не візьму я плати з рук мерця, - відказав Освір, клацаючи зубами.
  

4

  
   Звідки вони прибули, ці гуни? З яких світів, з яких пекельних надр і безодень? Хто породив їх на горе іншим народам? Хто були їхні пращури і де мешкали? Що покликало їх за шляхом сонця, зі сходу на захід? Чия воля викликала цих духів степу й мороку? Що за воля і потреба згуртувала сотні родів і племен у єдину орду - чудовисько із безліччю копит, голів, очей, залізних пазурів, бунчуків, стягів, пащек, що ревли на десятках мов, прославляючи десятки богів? І чому серед усіх богів вони, всі як один, вклонялися Небесному Мечу? Мудрі люди казали, що то є меч нашого бога Тюра і його втілення, але я ніколи в це не повірю. Можливо, якби я не бачив розорення Вормсу, то вірив би мудрим людям.
   Але я пам'ятаю, що було, коли гуни прийшли на береги Ріани.
   Коли земля трусилася під громом кінноти. Коли води ріки, що дала нам прихисток, почервоніли. Коли за димами згарищ не стало видно сонця. Тоді вони показали, як уклоняються Мечу. Вони кидали на вівтарі людей і тварин, рубали на шматки, вили вовками, пили кров і дерли зубами сире м'ясо. Вони споловинили наш люд. Кажіть що хочете, але Тюр - наш Тюр, син Водена, бог меча і чесного двобою - ніколи не вимагав від нас таких треб і ніколи не згодився б освятити подібне.
   Тоді, разом з Вальдером Удатним, коли нас вели до Гуналанду як заручників - я замислився: що може перебороти таку силу? Що може стати на заваді ріці заліза, крові й нечисті? Що може зупинити всі ці орди? Що може обернути їхнє щастя у нещастя, обернути вістря того Небесного Меча проти тих, хто вклоняється йому?
   Нині, коли я їду до Гуналанду як гість - я маю відповідь.
   Я, Хаген Троньє, володар проклятого злата Нібелунгів.
   І тепер усе залежить від того, наскільки сильно Грімхільда прагне моєї крові.
  

5

  
   - У країні гунів нічого не змінилося за останні десятки зим, - насміхався Хаген шляхом до туни хакана Етеля, - хіба побільшало смороду.
   - Не варто жбурляти такі слова, - зауважив Данкварт, оглядаючись, - бо у країні Етеля є чимало готів, баварів, гепідів й інших теудів5, таких же, як і ми, тож вони чудово розуміють нашу мову і можуть завважити, що ми маємо на увазі скривдити їх.
   - Не моя провина, - відказав Хаген, - що вони тут серуть посеред дороги й розкидають лайно навсібіч. Хіба ми так робимо? Хіба важко прибрати за собою?
   - Такий уже в них звичай, - знизав плечима Данкварт.
   Отже рушили вони землями гунів, і бачили покинуті міста і села, і випалені ліси, і витоптані трави рівнин, і річки та стави, каламутні від овечих отар і кінських табунів, що тлумили там спрагу, і безкінечні ряди клунь, критих очеретом і корою, де тримали рабів, і смердючі землянки та круглобокі глинобитні хатки, в яких переважно й мешкав люд. І згадували розорений Вормс, і дивувалися, що навіть там люди не опустилися до такого.
   Та коли під'їхали вони до граду Етеля, обнесеного тином, увішаним черепами й золототканими знаменами, то здивувалися ще більше. Знали вони, що не бідує хакан Етель, але що такі скарби зустрінуться їм - годі було й чекати! Шовки, парча і бархат, бурштин і яхонти, срібло й золото всюди, куди не кинь оком. Шкіри леопардів і жирафів, перські й согдійські килими, постелені серед соломи й гною, мармурові колони й статуї, вивезені з Константинополя, колись білі, тепер - ущерть закопчені, а ще - барвисте пір'я дивовижних птахів, слонова кістка, хутра з північних лісів, багряниці, розкішна зброя й обладунки, і такі добра, на які не вистачить слів...
   І - олтар бога-меча, темний від крові. Клинок у камені, що ніби промовляв до гостей: дивіться, ми пограбували й підкорили півсвіту, стягли за тин нечувану здобич, а голови тих, що нам опиралися, тепер втупилися незрячими очима у рідну далечінь, а інша половина світу ще чекає на нас, та чекати їй недовго...
   Зустрів бургундів - несподівано - Теодерік, верховний вождь вестготів. Він прибув сюди на запрошення самого хакана Етеля, щоб укласти мир із Валамиром, кенігом остготів, і тим покласти край ворожнечі між родами Балтів і Амалів. Гунтер привітав його і мовив:
   - Я отримав твоє послання. Проте ще не готовий дати певну відповідь.
   - Я переймався б іншим, будучи на твоєму місці, - відказав Теодерік. - Здається мені, дарма ви приїхали, бо тут лише й розмов щодо щедрих дарів, які розкидає Грімхільда, шукаючи собі підтримки. Тож не кваптеся знімати броні.
   - А чи сам ти отримав дарунок з рук нашої сестри?
   - Не такий я жебрак, - пхекнув король готів, - та за весь мій люд не скажу.
   - Тоді не нарікай, якщо нам доведеться твій люд споловинити.
   Що ж далі мовити про теє свято? Всевладний Етель і Грімхільда зустріли гостей ґречно й приязно, і не бракувало там теплих слів. Музика Фолькер виконав на честь господарів величальну пісню, за що був вшанований золотими перснями з руки самого хакана. Тоді заходилися згадувати славну минувшину, битви, де рубалися пліч-о-пліч Вальдер Удатний, Хаген і сам Етель, походи у різні краї, землею і морем, на всі сторони світу. Тоді Етель жартома дорікнув Хагенові за те, що той полишив його двір без попередження, на що Хаген відказав, теж жартома, що й найближчий друг набридне, коло задовго гостює. А Фолькер мовив:
  
   Звивистий шлях
   до кепського друга,
   хоч хата його недалеко,
   до доброго друга
   дорога проста,
   хоч і неблизько живе.6
  
   - І знай, Етель Гунакеніг, що дорога до твого двору далася нам легко, - додав Гунтер.
   - Тоді ми вип'ємо за мир між гунами й бургундами! - вигукнув Еллак, старший син Етеля.
   - Вип'ємо, - усміхнувся Гунтер, і лише боги відали, чого йому вартувала та усмішка.
   Багато було випито і виголошено промов, і бенкет ішов своїм ходом. Грімхільда мило посміхалася, сяяла, мов перлина, та очі її мерехтіли двома карбункулами, крижаними віконцями у безодню Нібельхейму, що чекає на тих, хто жив негідно. Жінка хакана кидала погляди на прочинене вікно, чекаючи на щось, відоме лише їй. Етель ніби не помічав. І він, і сини його подібні були на давніх перських царів - високі, горбоносі, кучеряві, з довгими, заплетеними у коси бородами, з гордими орлиними очима, та якщо волосся синів Етеля ще виблискувало, ніби вороняче крило, то сам хакан уже добряче посивів, а зморшки розкраяли його лице, ніби тріщини - тесаний камінь. Гунтер завважив про себе, що вони напрочуд схожі - Етель, господар половини світу, і Хаген Троньє, колишній його заручник. Єднало їх щось невимовне, щось таке, від чого зупинялося серце й холонула у жилах кров.
   А молодший син Етеля, семирічний Ортліб, гасав чертогами, збиваючи з ніг рабів, тягав лютих собак за ошийники, корчив мармизи й узагалі веселився всяким робом, ущерть заляпавши красиве шовкове платтячко. Було видно, що батько його розпестив. Якщо навіть люті пси на нього не гарчали, коли він куйовдив їм хутро, що вже казати про людей... Зрештою малий втомився від витівок - а сонце сідало - і, пролізши під столом, видерся татові на коліна. Етель розплився у п'янючій посмішці:
   - Гляньте-но, бургунди! То є мій улюбленець, мій Ортліб, син моєї коханої Грімхільди та твій, Гунтере, небіж! Здається, за вашим законом, ти йому найближча рідня? То він має право на твій спадок! Але не хвилюйся - мій Ортліб успадкує всю мою державу, а твої нащадки будуть йому вірними друзями й соратниками... ге?
   - Навряд чи доведеться нам бути гостями при його дворі, - мовив Хаген.
   - Чом ти так кажеш?! - набурмосився Етель.
   Той ніц не відповів, а витяг меча з піхв і поклав собі на коліна. Грімхільда придивилася на ту зброю, зблідла і прошепотіла голосом, повним ненависті:
   - То є Грам, меч Сігберта! Ти навмисне притяг його сюди, щоб роз'ятрити мою рану!
   - Не лише твою, королево, - хижо посміхнувся Троньє.
   Тоді до чертогу вбіг скривавлений Гуторм Вовче Серце, що пив у іншій залі з рештою бургундів. Хитаючись, наблизився до столу і проказав, харкаючи багрянцем:
   - Зрада! Гуни... всіх наших... перестріляли... перебили... їх там сила-силенна...
   Сказавши це, Гуторм упав і більше не підводився. А Хаген мовив у раптовій тиші:
   - Бачимо тепер, якої гостинності можна тут чекати, і не таїна, від кого вона йде.
   Тоді підвівся, перехилився через стіл і зарубав Ортліба одним точним і страшним ударом. Дитя й не пискнуло. Просто глянуло на батечка з подивом і сумом і так сконало в нього на руках. Етель тримав легеньке, тепле тільце, з якого струменіло життя, заливаючи одіж, скатертину і срібний посуд, тримав у повній, могильній тиші.
   А тоді закричав. Гірко, моторошно, високо. Завив, не зводячи з мертвого улюбленця скам'янілих очей. І люди трусилися від жаху, чуючи те виття.
   - Убити їх! - заволала Грімхільда, перекриваючи голосіння чоловіка. - Убити їх! УБИТИ!!!
   - До зброї, бургунди! - хрипкою луною відізвався Хаген. - До зброї, Нібелунги! Краще смерть, ніж ганьба! Заграй, Фолькере! Грай, музико, грай...
   І почалося.
   Сипалися іскри, тріщати ратовища і кістки, співало і скреготало залізо, кров мішалася з винами, котилися людські голови, літали списи й стріли. Розрубані тіла, відсічені руки й ноги, зойки, гарчання, прокльони, бойові гуки, стогін, хрип, морок і полум'я битви. Хто бачив, той знає, як воно бува, а хто не бачив, тому й не треба. Дев'ять бургундів протистояли всій силі хакана, а той блукав між ними, як дурний, притискаючи до серця мертвого сина, поки живі сини не вивели його звідти. Коли у Фолькера зламався меч, він вихопив смичок від скрипки і бився ним, і забив ним до смерті понад сотню гунів. Теодерік, Валамир та інші вожді хутко виводили своїх людей геть, якомога далі звідти, бо не бажали осквернитися чужою помстою. Грімхільда ж нарікала на гостей, що ті не хочуть стати на захист честі хакана Етеля. Теодерік відказав їй:
   - Ти, господине, це пиво заварила, ти і пий. А я їду звідси.
   І так і зробив.
   А Гунтер кеніг, брат його Гернот, музика Фолькер та інші боронилися в чертогу й стояли стійко, мов би мури Риму, Вічного Граду. І казали, що прості смертні так битися не можуть, що це чудовиська, живі мерці, що прийшли з Нібельхейму, з країни туману, прийшли разом з тугою марою, що затягла вранці низини. З'явилися з диму і пломеню, щоби помститися за свій Вормс - а старигани ще пам'ятали той набіг на береги Ріани...
   - Є і на Нібелунгів управа, - процідила Грімхільда, почувши таке, і наказала підпалити розкішний пивний зал. І те було зроблено. І посеред осінньої ночі гуділо й ревіло полум'я, пожираючи стіни, дахи, стовпи, столи і всі добра, що були там, і все обертаючи на попіл, рівняючи живе і неживе. Златобагряну заграву бачили по всьому Гуналанді. Палаючі балки падали на Нібелунгів, але вони вже були мертві, до того ж мали щити, а люту спрагу тамували кров'ю зі свіжих трупів.
   І на ранок битва поновилася...
   ...Двоє їх лишилося. Гунтер син Гьюкара та Хаген син Альберіка. Змучених і обсмалених, їх вивели з руїн ще вчора ошатних палат і змусили стати на коліна перед Грімхільдою.
   - То скажи мені, брате мій, - спитала вона, - де нині скарби мого чоловіка Сігберта?
   - Знаєш ти добре, - відказав той, не підводячи на сестру очей, - що сховав їх не я.
   - Тоді я спитаю того, хто сховав, - Грімхільда кинула крижаний погляд на Хагена.
   - Доки живий мій вождь, я нічого не скажу, - Троньє виплюнув кров і слова.
   - Гаразд, - кивнула Грімхільда, і наступної миті голова Гунтера покотилася до її чобітків.
   - Нині ти можеш казати вільно, - дозволила господиня.
   Хаген закинув голову, підвів очі до хмарного неба і зареготав. Ганчірка, що зазвичай затуляла йому порожню очну яму, десь поділася, і здавалося, що він дивиться обома очима, кожне з яких є печерою дракона. Та легше було зріти сліпу пляму в черепі, ніж живе око.
   - Ти дурна сука, відьма і вовчиця, - поволі проказав Троньє. - Тепер ти вже ніц не дізнаєшся, бо лише двоє відають, де сховане золото Сігберта: я сам та ще Старий-на-Скелі!
   - Гаразд, - повторила Грімхільда, а більше Хаген не почув від неї ані слова.
   Так і сталося, що до берегів Ріани повернувся сам-один Освір Лисиця, що його прийняли у сутінках за жінку і тому не вбили.
   До битви на Каталаунських полях лишався рік.
  

6

  
   Етель повернувся восени. Виснажений. Постарілий. Розбитий.
   Жалюгідні залишки колись незліченних орд сумно чеберяли розореними землями.
   - Що сталося? - спитала Грімхільда з ґанку.
   Етель підвів очі. Грімхільда побачила у них відповідь. І, не проронивши ані пари з вуст, пішла собі. Люди дивувалися, помітивши на вустах повелительки легку посмішку.
   "- Що сталося? - питав себе вождь гунів, смикаючи сиві пасма, що звисали з голови. - Чому щастя полишило мене? Чому згас мій фарн7? Чим я розгнівав духів і великого Тенґрі8? Як могли мої дозорні не розгледіти ворожих лазутчиків? Може, через туман? О, так, туман і тіні, що оповили долину зранку! Щось зачаїлося у тій марі, щось лихе...
   Вони ішли на нас, ніби мерці, безмовні й розмальовані вайдою. Не було гуків ані конячого іржання. Лише брязкіт зброї. Лише палаючі очі та стиснуті зуби".
   Різанина почалася вночі, коли франки Меровінга наткнулися на гепідів Ардаріха. На ранок під пагорб уже зліталися круки, а п'ятнадцять тисяч пар мертвих очей дивилися на схід сонця. П'ятнадцять тисяч - з обох боків. Круки обжерлися, та то був лише початок.
   Етель бився з Римом, але перемогли його варвари. Єдиним римлянином там був Аецій Флавій, якого звільнили-таки з ями. Він устиг зайняти пагорба над полями. Вожді готів, Теодерік і син його Торісмунд, тримали праве крило війська, а посередині стояв Сангібан зі своїми аланами. Сам Флавій обійняв лівий фланг, але і в його легіонах були не так римляни, як всяка наволоч з провінцій: франки, сармати, арморікани, хавки, сакси, бріони, і, звичайно ж, бургунди. Бургунди, яких очолив молодий Гіселін кеніг. Брат убитих у Гуналанді Гунтера й Гернота, вихованець Хагена Троньє. Брат Грімхільди, дружини Етеля. Хто міг чекати від нього такої потуги, звитяги й стійкості! Він кидався на гунів на чолі полку, як вовк, бився обома руками, списом і сокирою, закинувши щита за спину, бо йому стало байдуже, чи він вибереться звідти живим, чи згине. Він вижив і отримав винагороду: широкі землі на сході колишньої римської провінції Галлія. Землі, що скоро наречуть іменем Бургундія. Іменем, що його пращури привезли з далекого північного острову Боргундархольм9.
   - Хто може бути в спокої, коли б'ється Етель, того вже поховано! - виголосив хакан гунів перед вирішальною атакою. Та Рим тримався на безіменному пагорбі. Тримався на плечах варварів, на їхніх шиях, черепах і кістках. На їхніх щитах і клинках, на їхніх чорно-червоних знаменах, вишитих їхніми жінками, дочками й сестрами. На зубах і копитах їхніх коней. Та запекла борня тривала цілий день і не завершилася навіть уночі. Загинув старий хитрий Теодерік, загинув родич Етеля Лаударіх, загинули десятки тисяч, чиї імена дісталися небуттю. Загинули полчища гунів, остготів, гепідів, тюрінгів, баварів, франків, мег'ярів, склавинів, загинула слава непереможного Етеля, Бича Божого, - і там же загинув Рим.
   - Нині ти радиш мені поспішати у моє королівство, Аецію з роду Флавіїв, - казав Торісмунд над розтоптаним тілом батька, - тому що боїшся мене. Тепер, коли гуни тікають у гори, підібгавши хвости, ти гадаєш, що ми рушимо на Рим. Для тебе ми - такі ж дикуни, варвари, як і вони. Проте я чув, що і сам ти - з роду скірінгів, з племені варварів. Не бійся, Аецію! Мені цілком вистачить тих земель у Галлії та Іберії, яких ви вже не зможете втримати. Хоча моїм онукам цього і справді буде замало. Батько хотів іти на Рим. Але тепер я бачу, яку жалюгідну здобич ми би там знайшли.
   Аецій з роду Флавіїв, з племені скірінгів, останній з римлян, з половиною варварської крові в жилах, стояв на високому пагорбі, тріумфатор, стояв там, ніби запльований, і йому щемило серце від тої правди, яку кинув йому в очі цей дикун...
   ...Етель не був розбитий. Але покинув прокляті Каталаунські поля. Перейшов Альпи, рушив на Рим, але гуни розгубили бойовий запал. Адже клявся їхній хакан, що вони переможуть, а коли не переможуть, то він спалить себе разом із обозними арбами і конями, разом з усім добром і усім табором. І двічі не дотримав слова: не здобув перемоги ані вогняного погребіння. Згас його царський фарн, щастя його покинуло, і військо гунів навідала біла панна в чорних одежах. То була чума, ненаситна жебрачка, якій багато хто подав на бідність. Обряди, треби, молитви й закляття не допомагали.
   До того ж, Етель загубив свого легендарного меча. Єдине, що лишилося - важкий перстеник червоного золота з рубіном, якого йому подарувала Грімхільда, коли він вирушав. Злато було холодне, мов руки небіжчика, а самоцвіт виблискував, ніби келих, повний крові.
   Довелося завертати. Дорогою воїни Етеля згадували з жахом, як билися на Каталаунських полях з мерцями, мешканцями мари, і нібито був серед них один музика, що гамселив смичком замість меча, і ще один, світловолосий, із печальними очима, і ще - високий одноокий бородань у крилатому шоломі, чий спис не відав промаху. Етель чув уривки тих розмов і бажав повиривати балакунам язики.
   Ще рік тому він міг би це зробити.
   Ще рік тому...
  

7

  
   А через рік Етель помер. Його старший син Еллак повернувся з походу і побачив, що батькова спочивальня залита кров'ю, сам Етель лежить на ліжку, а поруч сидить Грімхільда, розчісує липке від багрянцю волосся чоловіка і щось промовляє, а в грудях у батька стирчить широкий бронзовий кинджал. Еллак аж закляк. Тоді прислухався.
   - Бо така ж тобі, кесарю гунів, помста, - казала мачуха тепло і лагідно. - За Вормс. За державу бургундів. За діяння твоїх пращурів. За мій народ. І за інші народи. А ще - за моїх родичів: за Гунтера, за Гернота і за клятого Хагена Троньє. Був ти всевладний, всесильний, господар сотень тисяч, повелитель усіх світів і бог над богами! Хто міг тобі опиратися?! Та ти надто любив золото. Метал вождів. Небесний вогонь. Як ви, гуни, кажете - фарн? А ми кличемо це - хамінг'я, щастя. Чи навпаки, о-хамінг'я - нещастя. Перстеник у тебе на пальці, як він тобі личить, мій подарунок! Знай же, любий мій чоловіче: це - перстень Нібелунгів, уламок проклятого скарбу. Кожен, хто його торкнеться - зруйнує все, до чого йшов усе життя. Спаскудить собі долю, як ти спаскудив долю мого роду і народу. Ти торкнувся - і зруйнував. Твої віщі духи покинули тебе, і те, що ти мав передати за спадком, тепер дістанеться голодним вовкам з теудонських лісів. Єдине, у чому я не можу тобі відмовити - це у пристойному похованні. Яким би ти не був людожером - підеш на той світ у вогні.
   За тим вона двічі ляснула у долоні, й раптом звідусіль надбігли воїни, чубаті вусаті склавини, з яких Грімхільда сколотила собі хірд - придворне військо. Це стало для Еллака несподіванкою. А мачуха вже віддавала накази чужою склавинською мовою, і дуже скоро наново відбудовані палати вождя пойняло полум'я.
   На названого сина Грімхільда навіть не глянула. Її брат Гіселін, новий король бургундів, був майже його однолітком. Еллак проклинав її, лаяв відьмою й вовчицею, проте коли віддав наказ її схопити - жоден з його воїнів не поворухнувся.
   Грімхільда ж спокійненько виїхала з туни на чолі свого війська - не такого вже й великого - і попрямувала на північ, геть з Гуналанду, і, кажуть, не спинялася, аж поки не дісталася берегів Ріани, прекрасної тихої ріки, яку вже зовсім скоро наречуть Райном.
   І також казали, що із майна Етеля вона забрала долю вдовиці: маленьку скриню, в якій не сховати ані нарядів, ані скарбів, хіба трохи прикрас...
  
   Ніч. Курган понад рікою. Шелестять дуби і ясени, шерех іде очеретом, чути, як перегукуються сови, і ще "ррок-ррок-ррок!" - голос крука. Воден послав свого птаха, щоб дізнатися, чим скінчилася та сага.
   Вітер - холодний вітер осені - обриває листя, воно сиплеться дощем золотих монет, і це є щире золото, а не прокляті скарби, що ведуть своїх володарів до страшної смерті. Листя кружляє і вплітається у посивіле волосся Грімхільди. Королеви гунів. Жінки двох найславетніших героїв доби - Етеля Бича Божого та Сігберта Вбивці Дракона.
   Тепер вона і справді схожа на відьму зі страшних казок. Схожа на вельву, мертву провидицю, яку Воден закляттям пробудив од вічного сну і змусив проректи долю світу. В руках у неї - заступ. Вони риє могилу. Розриває курган своїх пращурів. Запалює вогні. Дивні, холодні вогні з зеленавим відблиском. Наче болотяні вогники.
   Рипить накривка скрині. Бліді побиті руки Грімхільди виймають три черепа, оздоблених сріблом, золотом і коштовним камінням. Три черепа, що були Етелю за чарки.
   Недовго, дуже недовго. Менше двох років.
   - Нині ми можемо проститися, мої любі родичі, - каже жінка. - Нарешті ви дістанете спокій. Як і я. Спи спокійно, Герноте. Спи спокійно, Гунтере. Спіть, нещасні мої брати, спочивайте разом з нашими предками.
   Два черепи цілує і кладе вона до могили, а третій ставить на землю коло вогню. Мертва голова посміхається, підморгує мороком очної ями. Ніби за життя.
   - То що, Хагене? - в голосі жінки ані ненависті, ані зловтіхи, лише глибока туга печаль. - Ми перемогли. Ми таки помстилися. Ми відплатили за Вормс. І за твій полон. Ми відплатили і гунам, і Риму. Сповна. Добре ти придумав зі Старим-на-Скелі. Звідси його видно. Скеляста круча понад рікою, де стояв Воден, коли наші пращури прийшли сюди. Там ти сховав прокляте золото. Ми не могли сказати Гунтерові. Не могли. Він був такий... такий добрий і людяний. Він би не зрозумів. Я послала надійну людину. Раба, якому вирвали язик. Ти радив обирати небалакучих союзників. Мої склавини не знаються на мовах... Мій раб знайшов одного-єдиного перстеника. Про решту ти подбав, чи не так? Я ненавиділа тебе, Хагене. Ненавиділа так щиро, як кохала мого Сігберта. Чи й сильніше! Та тільки ти мене розумів.
   Тільки ти.
   І саме ти придумав, як знищити щастя повелителя гунів.
   Я не пробачила тебе за це, не думай. Зрештою, ти вбив мого синочка, мого коханого Ортліба, хай навіть я знайшла йому негідного батька. Але тобі байдуже до мого пробачення! Ти посміхаєшся, бо знаєш: наші вороги конатимуть довго і у страшних муках. Рік за роком. Зима за зимою. Століття за століттям. Але що лишиться від нас?
   - Бургундія, - відказав череп голосом вітру. - Країна, де нащадки вихідців із Боргундархольму матимуть нарешті спокій. А ще - слава. Слава, що не згасне, поки світ стоїть. Хіба цього замало?
   - Славою не зігрітися.
   - Ми - Нібелунги. Нас ніщо не зігріє.
   Грімхільда пильно придивилася до останнього черепа, тоді ледве чутно зітхнула і поклала його до могили. І стала її заривати. Руки, незвиклі до грубої праці, закоцюрбилися, замерзли, але сюди вона нікого не підпустила б. То був її обов'язок. Вона і голіруч засипала б землю, як та вовчиця.
   На ранок згасли вогні, піднявся туман. Стало чути плескіт хвиль. Крізь імлу проступили обриси човна. На кормі стояв сивобородий дід у капелюсі. На його плечах сиділи круки.
   - Ми - Нібелунги, - проказала Грімхільда у імлу. - Люди мари. Нас ніщо не зігріє.
   Круки вітали її радісним криком, і лагідно посміхався бородатий одноокий дідуган, коли жінка рушила до човна.
  
  
   1) Герої звитяжні прийшли до загину,
   Всі люди заплакали в скрушну годину.
   Завершився горем бенкет королів,
   Бо сумом кінчається радість завжди.
   "Пісня про Нібелунгів", авентюра 2378, пер. з середньоверхньонімецької Віталія Кривоноса.
   2) Король (від нім. König).
   3) Угро-фінська форма тюркського титулу "каган", верховний правитель.
   4) Досл. "водяні жінки/панни" (нім.), русалки.
   5) Від прагерманського *þiudó (людність, народ), імовірна самоназва германців; звідти ж "тевтони".
   6) "Повчання Високого" зі "Старшої Едди", пер. Віталія Кривоноса.
   7) Цим терміном іранського походження позначається магічна субстанція, втілення влади, щастя, багатства.
   8) Не факт, що гуни практикували тенґріїзм, та не бачу причини, би їм того не практикувати.
   9) Нині острів Борнхольм (Данія), імовірна прабатьківщина бургундів.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"