Хаген Альварсон. Тінь Ворона

Тінь ворона

Враження від роману Василя Шкляра "Залишенець. Чорний ворон". - Харків: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", 2010. - 384 с.

Табачнику не сподобалось. А тобі?

Рекламний слоган

Хуня!

Китаєць Ходя

Не варто було б і починати цієï розмови - зрештою, мало хто з критиків оминув увагою "скандальний" роман Василя Миколайовича - якби не одна цікава тенденція: дедалі більше всяких літературних нагород в Украïні отримують твори на історичну тематику. Мені особисто до ґусту найбільше стали "Орлі, син Орлика" Тимура Литовченка (коронація слова-2010) і "Сині Води" Володимира Рутківського ("Книга року Бі-Бі-Сі-2011"). Що тішить: адже повертається інтерес до власноï історіï та ïï цікавинок, що особливо актуально нині, коли у нас в чергове намагаються ïï, історію, вкрасти. До того ж, у жанрі історичного письменства маємо тяглу традицію з часів якщо не Гоголя, то принаймні Старицького. Начебто непоганий анамнез.

Але.

"Чорний Ворон" пролітає понад нашими історико-літературними нивами коли не як фанера, то принаймні як бомбардувальник. Він розправив широкі крила, відкидає величезну і страшну тінь і гучно кряче: "Премія! Премія!". Це не лише найвідоміший украïнський історичний роман останніх років, а й взагалі знакова книга, кшталту "Записок украïнського самашедшего": про обидві чути широко і далеко, і можна купити в будь-якому переході метро. За, в принципі, демпінговою ціною. Але якщо роман Ліни Костенко - теж до певноï міри історичний - має позитивний, терапевтичний ефект, і тим насамперед цінний, то із "Залишенцем" ситуація дещо двозначна. Тож мені хотілося би побалакати про нього саме як про історичний роман.

1. Табачнику не сподобалось...

Не хотілося би солідаризуватися з тим крикливим невігласом, який думає собі, що працює міністром освіти, але - мушу. Так, і мені не сподобалось. Ні як читачеві, ні як украïнцеві - от лише хіба як любителю бойовика на історичному тлі та як реконструктору. Цитовані документи автентичні, форма красива, шабельки блищать.

Чого ж ти, морда поросяча, комизишся, - спитаєте ви. Чого ж тобі бракує.

Змісту, любі друзі, - відповім я. Змісту.

Подіï, як відомо, розвиваються у страшний і трагічний, але і дуже цікавий відтинок нашоï історіï: Громадянська війна початку 1920-х років. І у змалюванні епохи "Залишенець" являє собою приклад занепаду історичного роману. Люди добрі, майже чотириста сторінок, протягом яких нам показують побігеньки з елементами трилеру на тлі мальовничих лісів і боліт. Ані соціальноï картини, ані культурного контексту. Хто, чого, де, звідки? А, то ви не знаєте? Вчіть історію, або в Гугля спитайте, він розумний.

Але мені йдеться не так про історико-політичні перипетіï - всі ці дати, подіï, універсали (на те і справді є підручники історіï) - як про ментальну картину тоï доби. Картину світу, якщо хочте. Чим жили і дихали. Світоглядні маркери, які дали б змогу зрозуміти, що творилося у тих юних головах, що ïм була та Украïна, як вони стали на цей шлях до смерті, і що коïлося у світі навколо. На матеріалі роману нема змоги проаналізувати зсередини складну ситуацію, що призвела до братовбивчоï різанини. Для прикладу: "Вершники" Яновського на тую ж тему значно стисліші за обсягом, але як наочно і яскраво змальована там апокаліптична картина розшматованого світу!

Це при тому, що персонажі начебто виписані ретельно і реалістично: і сам Чорний Ворон, і - у спогадах інших - Веремія, і дружина його Ганнуся, і знахарка Євдоха, і Вовкулака, й інші хлопці, а особливо - милий моєму серцю нещасний китаєць Ходя, якому лише й думки було, як би нажертися від пуза... Втім, яскраві наші козаки і козачки лише ззовні. За своєю психологією, вибором, мотиваціями вони нагадують типові, стереотипні персонажі коміксів - якщо не американського бойовика про Рембо. Багато екшену і драйву, натомість мало діï. Десь на початку другоï частини з'являється враження, що подіï відбуваються не в Украïні, а в якомусь фентезі, що не має жодного стосунку ані до нашого сьогодення, ані до історіï...

2. Як москалі зґвалтували наше сало і з'ïли наших дівчат.

Подібність до фентезі підвищують описи Темноï Вражоï Сили, безликого Світового Зла, Орди Чужинців, що прийшли сплюндрувати неньку Украïну. Так-так, йдеться про комуністів. Про москалів. Про кацапів. Про росіян (щоправда, це слово не використовується автором принципово: воно емоційно нейтральне, а перед нами бойова задача - створити Образ Ворога). Приблизно так само змальовано нелюдів-орків у "Володарі Перснів" Толкієна (прикметно, що за деякими чутками Джон Роналд Руел частково надихався при створенні образу Мордору комуністичною Росією). Автор постійно (і цілком слушно) підкреслює інакшість інтервентів: за мовою, за звичками, за антропологією. Але. Як і нащо це робиться. На нас падає дев'ятий вал штампів. Російська мова, що звучить з вуст "кацап'юг", це жахливий сон філолога: кумедна, лубочна, дика і архаïчна за лексикою і граматикою; так не казали навіть у п'яному дебільному тамбовському селі початку ХХ століття. Стилізація чудова, але під який мовно-ментальний кшталт? Під вигаданий Шкляром орко-кацапський? І коли героï п'єс Леся Подерев'янського "Кацапи" і "Кам'яний д...йоб" акають і белькочуть трохи "нетрадиційно", то там так і має бути, це прикольно і дотепно; але коли перед нами начебто серйозний роман про серйозні подіï, і автор запевняє, що так усе й було... Не те щоб я не вірив, я, любі друзі, знаю, як балакало російське село - щоправда, брянське: мій дідо там свого часу вчителював, учив нащадків кріпосних правильноï російськоï мови. По своєму кумедно, проте не так анахронічно...

Та і зовнішність оркомуністів змальована доволі принизливо: таке враження, що воювати Украïну нагнали цирк уродів. Всі як один опецькуваті, капловухі, хирляві, кривоногі, хронічно нетверезі, жодного людського обличчя, самі гобліни. Ще й вислозадий командир ескадрону, ага. А наші хлопці - нє, наші всі високі, красиві, вусаті, молоді ще й хрестиком вишивають. Але як тоді вийшло, що наші героï ганебно профукали свій світ на користь отих дурнуватих почвар? Одна справа - це програти гідному, справжньому ворогу, і геть інша - ницій шклявій потворі.

Опозиція "свій-чужий" дуже сильна, взагалі базова для розуміння ментальноï матриці цього роману. Інша справа, що чуже тут змальовано не лише як вороже - це природно - а й як нелюдське. На іншому боці правди нема. Там взагалі нічого нема, лише страх і примус. Ідеологія апріорі фальшива і помпезна. Ідеали відсутні, зате присутня пропаганда. Виходить так, що "кацап'юги", "москальня", "орда" воювали не за якісь ідеï, на відміну від "наших", а з тих же міркувань, що вищезгаданий Ходя: жерти, пити і ґвалтувати. Якщо прийняти цю тезу, то виходить сумний висновок: ЖЕРТИ як мотивація та ідея потенційно вигідніші та сильніші, аніж ВОЛЯ УКРАЇНИ. Але люди не творять дива героïзму через ЖЕРТИ. І самим страхом довго не навоюєш, як довели подіï 1941 року, коли радянська контратака захлинулася майже на порожнім місці.

Так писалися історичні романи у ХІХ столітті. Візьмімо хоча б Сенкевича. Образ "своïх", необхідний для самоідентифікаціï: шляхта у "Трилогіï", польське "мале" лицарство у "Хрестоносцях". І, відповідно, ворог: козаки у "Трилогіï", тевтонці у "Хрестоносцях". Хмельницький і козаки трактуються як зрадники, але - і образ Хмеля, і особливо Богуна - не картонні чубаті зарізяки, що п'ють кров католиків замість вина, а носіï таких-сяких ідеалів, гідні суперники. Та і серед тевтонців є варті поваги персони: магістр фон Юнгінген, Ліхтенштейн, Валленрод... Їхня "людськість" виправдовує образ германців як ворогів. До того ж, варто нагадати, що частина Польщі на той час була у складі Прусіï, відтак для нелюбові до німців у Сенкевича і Крашевського (сакси зі "Староï легенди") були всі підстави.

У ХХ столітті тенденція "правди на іншій стороні" зазнає розвитку (див. вищезгаданих "Вершників"). З іншого боку, "Я, Богдан" Загребельного раз по разу протягом роману нагадує, що і ми аж ніяк не безгрішні, ми не лише безневинні жертви, і й самі винуватці свого хлопства та інших негараздів. А у романі "Серце Парми" російського письменника Алєксєя Іванова дикуни і язичники вогули взагалі симпатичніші, ніж "своï" православні московіти.

Але ж ні. Ми ще хворіємо на постколоніальний синдром. Нам потрібен образ ворога. Нам потрібно кудись сублімувати наші національні бздури. Наш плеканий і коханий комплекс меншовартості. Слава богу, що є на світі москалі. Вони зґвалтували наше сало і з'ïли наших дівчат. Вони в усьому винні. Чи треба нагадувати, скільки етнічних украïнців боролися тоді за різні сили, за різні ідеï? За тих же комуністів, за Махна, за Скоропадського? Нагадати чудову Донецько-Криворізьку Химе... той, Республіку, яку створили, наскільки мені відомо, зовсім не за вказівкою з Москви? Чи не ми самі винуваті?

Мені це жваво нагадує істеричний лямент нашого колишнього прем'єра Януковича про "казлов, каториє мєшают нам жить!".

І можна ще зрозуміти Шевченка, який розпачливо зітхав колись: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями": окупація, колонія і взагалі сумно жити... Але наскільки актуально і конструктивно створення образу ворога на сьогодні? Чи не скидається це на тихеньке, ненав'язливе роздмухування національноï ворожнечі? Чи просто подачка національно заклопотаним читачам?

До речі, про сублімацію та заклопотаність...

3. Під знаком Сраченяти.

Навіть єдине позитивне, вічне, чисте почуття - кохання - на якому і стоïть світ людей, в романі перетворено на скажені гоцки. Актуалізується образ, знаний нами ще з часів Гомера: Жінка-Приз. Але якщо ви гадаєте, що йдеться про подвиги заради кохання, піднесення людського духу, то я вас розчарую. Героï шукають не Грааль, а нічний горщик. Самоутверджуються на ниві сексуальних подвигів. Жінка у романі - передусім сексуальний об'єкт. І майже кожна мріє віддатися отаману. Виняток становить Ганнуся, але виключно з тоï причини, що кохає свого чоловіка і не знає, чи живий він, чи помер: вона сама напівмертва від горя і непевності, тут не до сексу.

От начебто симпатичний персонаж: кубанська козачка Дося, яку недоля закинула у ліс, до бойового братства. Вона не лише вродлива, але й відважна, сильна тілом і духом, управна зі всякою зброєю і б'ється з москальнею нарівні з чоловіками. Але... нам це не показують, нам це переповідають. У минулому часі. А достеменно відомо, що Дося кохає легендарного отамана і була б не проти з ним усамітнитися. Хоча такий яскравий образ можна було використати у значно ефективніший спосіб, аніж запхати наприкінці роману до монастиря.

Ще там є НКВС-на проститутка при погонах, що хотіла викупити життя інтимними послугами лісовим лицарям (здається, ïï з'ïв Ходя). А хлопчина на прізвисько Біжу з Воронового загону надибав біля монастиря стукачку, яка сама на нього накинулася (з персами, вкритими ластовинням). І навіть стара сліпа Євдоха навіює пораненому отаману "золоту нічку", під час якоï до нього з'являється якась діва; я так собі гадаю, Чорний Ворон був у такому тяжкому стані, що не помітив різниці. Що ж, і на старуху бува порнуха.

А ще там ґвалтують черниць...

Коли ж з'являється Тіна - кохана жінка отамана - починаємо сподіватися, що нарешті знайшовся цікавий жіночий образ. Дзуськи! Цікава вона лише спочатку, в ресторані. Метка, загадкова, розумна. Тут важко не закохатися. Але згодом цей потенціал втрачається. Вона просто йде за тінню Ворона, вона сама стає його тінню, і там уже не приймає рішень, не робить вибору, неначе блякне на його епічному фоні. Роль, яку вона відіграла у кривавій постановці "Шельменка-денщика", не така уже й значна. Хотілося більшого.

Але що це я! Адже зіркова Тіна - це наш Сексуальний Об'єкт Номер Один! Які смаковиті, поетичні описи ïхнього з Вороном фізичного кохання! Всі ці озера, ріки, западини і горби, це все чудово і архетипічно, проте чого варта ота "Сраченята"! Піднесений, романтичний настрій збиває на регіт. Ніщо так не нищить ерос, як сміх.

Це не я придумав. Це якийсь сучасний єврейський сексопатолог.

Отже, мужчина, герой, утверджується зокрема через секс. Не випадково перевертень Пьотр Птіцин має вже за двадцять років, а ще жодного разу не був з дівчиною. Авторові необхідно зазначити, що клятий запроданець усе ще займається, даруйте, рукоблуддям і дуже несміливий із жінками. Тобто, бачте, вороги і зрадники або ґвалтують, або дрo... пардон, рукоблудять. А наші чудові козаки взаємно кохані всіма можливими дівчатами (зі старою Євдохою включно).

Ні, я все розумію. Молоді хлопці, сидять собі у лісі, а кров нуртує, а гормони грають; за таких обставин, побачивши дівчину, цілком природною буде певна реакція. Втім... пофортунило мені якось поспілкуватися із дагестанськими бойовиками, що під час першоï чеченськоï кампаніï певний час сиділи горах. А це, зважте, Кавказ, там і зими тепліші, й хлопці гарячі. Але після того, як побігаєш по лісах під кулями, брудний, зарослий, голодний, то на жінок не тягне. А тягне лягти і спочити у теплі та спокоï. Оце перша реакція.

Ну а вже потому...

4. Летюче ружжо, невмирущий прицюцьок і співочі кацапи.

І під завісу - кілька кумедних і моторошних моментів.

Мене глибоко і неприємно вразила ота "ідеологічна перемога" при постановці "Шельменка-денщика". Пам'ятаєте, коли кацапів змушують співати "Ще не вмерла Украïна"? Це виглядає блюзнірством по відношенню до державного гімну ще й доволі огидно чисто з естетичноï точки зору. Комуняки нажахані, вони і слів не знають, і мелодіï, а нам із патологічною насолодою розписують, як вони надувають щоки, копилять губи, совують бровами - так рибина, кинута на кригу, напучує очі, хапає ротом повітря, трусить зябрами, дихає чужим, отруйним повітрям... Вони співають, бо до останнього сподіваються, що все минеться, що ïх відпустять, що вони житимуть, але ми ж знаємо: кацапи приречені. Не подумайте, що мені ïх шкода - але гімн це святе, під його виконання не можна вбивати! Мені це нагадує добу хрестових походів, коли хрестоносці в Єрусалимі різали все живе під натхненні молитви, в ім'я Господа і вселенськоï любові. А тоді змушували місцеве населення хреститися силоміць... Молитва, виголошена зі страху і примусу, ще й марна, бо не почута жодним божеством - чи це не святотатство? А нам підносять як веселу забавку й етичну норму.

А ще у романі "Залишенець" присутній феноменальний літературний прийом. Я такого, здається, ще ніде не бачив. Метафора, що нічого не виражає. Наскрізний образ, який ні на що не працює. Чеховське ружжо, яке від першого акту літає по сцені, але так до кінця вистави і не стріляє. Бачу, ви вже зрозуміли, про що йдеться. Так-так. Старезний Чорний Ворон, який літає над усіма усюдами, дивиться підсліпуватими очима, закарбовує в пам'яті. Цей образ чорною ниткою проходить через весь роман. І я дуже наïвно до останнього сподівався, що це щось означає. Думав, що це, можливо, метафоричне відображення епічноï постаті отамана, там, не знаю, його містична друга душа чи щось таке... І от цей чудовий чорний крук помирає. Просто пада собі на землю і дивиться сліпим оком у вічність. А що ж отаман? А десь подівся. Не помер, не емігрував, а пізніше, можливо, навіть продовжив боротьбу. То для чого було майже чотириста сторінок мучити нещасного, старого і втомленого птаха?

Між іншим, ви, мабуть, знаєте, що образ крука як шаманський - дуже давній і поширений по всій півночі Євразіï та Америки. Що він потенційно дуже багатий на різні додаткові смисли. Що він був священним птахом у народів Сибіру та палеоазіатів (Дід-Ворон, ïхній Пращур і головний культурний герой), у кельтів і слов'ян - пов'язаний зі світом мертвих і магією, власне, медіатор між світами, у германців - улюблені птахи Одіна, що уособлювали розум та пам'ять... І як використовує цей багатющий запас автор?

Ніяк не використовує. Ворон здох. Крапка.

Дуже шкода!

А безсмертний монастирський юродивий Варфоломій? Його і стріляли, і топили, і палили, а він усе одно ходить і щось навіть пророкує. В мене склалося стійке переконання, що у цій химерній персоні автор акумулював власне Украïну. Так, що ïй не роби, а вона все одно повстане, все одно житиме, все одно звучатиме ïï слово...

Але вона юродива.

Божевільна.

Блаженна?

Ну, добре хоч москалі його не зґвалтували.

Отже, у романі "Залишенець. Чорний Ворон" на рівні тематики закладено шляхетну і прекрасну ідею: ВОЛЯ УКРАЇНИ АБО СМЕРТЬ. Але на рівні реалізаціï - героïв, сюжету, техніки, стилістики - доволі простенький бойовичок, до того ж сильно вдарений люлькою професора Фройда (секс і насилля як запорука драйву). До того ж, автор щедро кидає кості національно заклопотаним персонам типу білокуроï бестіï Ірини Фаріон. І це - один із найкращих наших романів. Звичайно, освітні ініціативи Дмитра Табачника нічим не кращі. Але - він хоча б не виставляє себе патріотом...

Оставить комментарий © Copyright Хаген Альварсон (T_82@rambler.ru) Размещен: 26/01/2012, изменен: 30/01/2012. 18k. Статистика. Эссе: Критика Корчма-читальня Иллюстрации/приложения: 1 шт.		Ваша оценка:
Аннотация: Враження від роману Василя Шкляра "Залишенець. Чорний Ворон"

Хаген Альварсон: другие произведения.

Тінь Ворона