Аннотация: Враження вiд роману Василя Шкляра "Залишенець. Чорний Ворон"
Тiнь ворона
Враження вiд роману Василя Шкляра "Залишенець. Чорний ворон". - Харкiв: Книжковий Клуб "Клуб Сiмейного Дозвiлля", 2010. - 384 с.
Табачнику не сподобалось. А тобi?
Рекламний слоган
Хуня!
Китаєць Ходя
Не варто було б i починати цiєï розмови - зрештою, мало хто з критикiв оминув увагою "скандальний" роман Василя Миколайовича - якби не одна цiкава тенденцiя: дедалi бiльше всяких лiтературних нагород в Украïнi отримують твори на iсторичну тематику. Менi особисто до ґусту найбiльше стали "Орлi, син Орлика" Тимура Литовченка (коронацiя слова-2010) i "Синi Води" Володимира Руткiвського ("Книга року Бi-Бi-Сi-2011"). Що тiшить: адже повертається iнтерес до власноï iсторiï та ïï цiкавинок, що особливо актуально нинi, коли у нас в чергове намагаються ïï, iсторiю, вкрасти. До того ж, у жанрi iсторичного письменства маємо тяглу традицiю з часiв якщо не Гоголя, то принаймнi Старицького. Начебто непоганий анамнез.
Але.
"Чорний Ворон" пролiтає понад нашими iсторико-лiтературними нивами коли не як фанера, то принаймнi як бомбардувальник. Вiн розправив широкi крила, вiдкидає величезну i страшну тiнь i гучно кряче: "Премiя! Премiя!". Це не лише найвiдомiший украïнський iсторичний роман останнiх рокiв, а й взагалi знакова книга, кшталту "Записок украïнського самашедшего": про обидвi чути широко i далеко, i можна купити в будь-якому переходi метро. За, в принципi, демпiнговою цiною. Але якщо роман Лiни Костенко - теж до певноï мiри iсторичний - має позитивний, терапевтичний ефект, i тим насамперед цiнний, то iз "Залишенцем" ситуацiя дещо двозначна. Тож менi хотiлося би побалакати про нього саме як про iсторичний роман.
1. Табачнику не сподобалось...
Не хотiлося би солiдаризуватися з тим крикливим невiгласом, який думає собi, що працює мiнiстром освiти, але - мушу. Так, i менi не сподобалось. Нi як читачевi, нi як украïнцевi - от лише хiба як любителю бойовика на iсторичному тлi та як реконструктору. Цитованi документи автентичнi, форма красива, шабельки блищать.
Чого ж ти, морда поросяча, комизишся, - спитаєте ви. Чого ж тобi бракує.
Змiсту, любi друзi, - вiдповiм я. Змiсту.
Подiï, як вiдомо, розвиваються у страшний i трагiчний, але i дуже цiкавий вiдтинок нашоï iсторiï: Громадянська вiйна початку 1920-х рокiв. I у змалюваннi епохи "Залишенець" являє собою приклад занепаду iсторичного роману. Люди добрi, майже чотириста сторiнок, протягом яких нам показують побiгеньки з елементами трилеру на тлi мальовничих лiсiв i болiт. Анi соцiальноï картини, анi культурного контексту. Хто, чого, де, звiдки? А, то ви не знаєте? Вчiть iсторiю, або в Гугля спитайте, вiн розумний.
Але менi йдеться не так про iсторико-полiтичнi перипетiï - всi цi дати, подiï, унiверсали (на те i справдi є пiдручники iсторiï) - як про ментальну картину тоï доби. Картину свiту, якщо хочте. Чим жили i дихали. Свiтогляднi маркери, якi дали б змогу зрозумiти, що творилося у тих юних головах, що ïм була та Украïна, як вони стали на цей шлях до смертi, i що коïлося у свiтi навколо. На матерiалi роману нема змоги проаналiзувати зсередини складну ситуацiю, що призвела до братовбивчоï рiзанини. Для прикладу: "Вершники" Яновського на тую ж тему значно стислiшi за обсягом, але як наочно i яскраво змальована там апокалiптична картина розшматованого свiту!
Це при тому, що персонажi начебто виписанi ретельно i реалiстично: i сам Чорний Ворон, i - у спогадах iнших - Веремiя, i дружина його Ганнуся, i знахарка Євдоха, i Вовкулака, й iншi хлопцi, а особливо - милий моєму серцю нещасний китаєць Ходя, якому лише й думки було, як би нажертися вiд пуза... Втiм, яскравi нашi козаки i козачки лише ззовнi. За своєю психологiєю, вибором, мотивацiями вони нагадують типовi, стереотипнi персонажi комiксiв - якщо не американського бойовика про Рембо. Багато екшену i драйву, натомiсть мало дiï. Десь на початку другоï частини з'являється враження, що подiï вiдбуваються не в Украïнi, а в якомусь фентезi, що не має жодного стосунку анi до нашого сьогодення, анi до iсторiï...
2. Як москалi зґвалтували наше сало i з'ïли наших дiвчат.
Подiбнiсть до фентезi пiдвищують описи Темноï Вражоï Сили, безликого Свiтового Зла, Орди Чужинцiв, що прийшли сплюндрувати неньку Украïну. Так-так, йдеться про комунiстiв. Про москалiв. Про кацапiв. Про росiян (щоправда, це слово не використовується автором принципово: воно емоцiйно нейтральне, а перед нами бойова задача - створити Образ Ворога). Приблизно так само змальовано нелюдiв-оркiв у "Володарi Перснiв" Толкiєна (прикметно, що за деякими чутками Джон Роналд Руел частково надихався при створеннi образу Мордору комунiстичною Росiєю). Автор постiйно (i цiлком слушно) пiдкреслює iнакшiсть iнтервентiв: за мовою, за звичками, за антропологiєю. Але. Як i нащо це робиться. На нас падає дев'ятий вал штампiв. Росiйська мова, що звучить з вуст "кацап'юг", це жахливий сон фiлолога: кумедна, лубочна, дика i архаïчна за лексикою i граматикою; так не казали навiть у п'яному дебiльному тамбовському селi початку ХХ столiття. Стилiзацiя чудова, але пiд який мовно-ментальний кшталт? Пiд вигаданий Шкляром орко-кацапський? I коли героï п'єс Леся Подерев'янського "Кацапи" i "Кам'яний д...йоб" акають i белькочуть трохи "нетрадицiйно", то там так i має бути, це прикольно i дотепно; але коли перед нами начебто серйозний роман про серйознi подiï, i автор запевняє, що так усе й було... Не те щоб я не вiрив, я, любi друзi, знаю, як балакало росiйське село - щоправда, брянське: мiй дiдо там свого часу вчителював, учив нащадкiв крiпосних правильноï росiйськоï мови. По своєму кумедно, проте не так анахронiчно...
Та i зовнiшнiсть оркомунiстiв змальована доволi принизливо: таке враження, що воювати Украïну нагнали цирк уродiв. Всi як один опецькуватi, капловухi, хирлявi, кривоногi, хронiчно нетверезi, жодного людського обличчя, самi гоблiни. Ще й вислозадий командир ескадрону, ага. А нашi хлопцi - нє, нашi всi високi, красивi, вусатi, молодi ще й хрестиком вишивають. Але як тодi вийшло, що нашi героï ганебно профукали свiй свiт на користь отих дурнуватих почвар? Одна справа - це програти гiдному, справжньому ворогу, i геть iнша - ницiй шклявiй потворi.
Опозицiя "свiй-чужий" дуже сильна, взагалi базова для розумiння ментальноï матрицi цього роману. Iнша справа, що чуже тут змальовано не лише як вороже - це природно - а й як нелюдське. На iншому боцi правди нема. Там взагалi нiчого нема, лише страх i примус. Iдеологiя апрiорi фальшива i помпезна. Iдеали вiдсутнi, зате присутня пропаганда. Виходить так, що "кацап'юги", "москальня", "орда" воювали не за якiсь iдеï, на вiдмiну вiд "наших", а з тих же мiркувань, що вищезгаданий Ходя: жерти, пити i ґвалтувати. Якщо прийняти цю тезу, то виходить сумний висновок: ЖЕРТИ як мотивацiя та iдея потенцiйно вигiднiшi та сильнiшi, анiж ВОЛЯ УКРАЇНИ. Але люди не творять дива героïзму через ЖЕРТИ. I самим страхом довго не навоюєш, як довели подiï 1941 року, коли радянська контратака захлинулася майже на порожнiм мiсцi.
Так писалися iсторичнi романи у ХIХ столiттi. Вiзьмiмо хоча б Сенкевича. Образ "своïх", необхiдний для самоiдентифiкацiï: шляхта у "Трилогiï", польське "мале" лицарство у "Хрестоносцях". I, вiдповiдно, ворог: козаки у "Трилогiï", тевтонцi у "Хрестоносцях". Хмельницький i козаки трактуються як зрадники, але - i образ Хмеля, i особливо Богуна - не картоннi чубатi зарiзяки, що п'ють кров католикiв замiсть вина, а носiï таких-сяких iдеалiв, гiднi суперники. Та i серед тевтонцiв є вартi поваги персони: магiстр фон Юнгiнген, Лiхтенштейн, Валленрод... Їхня "людськiсть" виправдовує образ германцiв як ворогiв. До того ж, варто нагадати, що частина Польщi на той час була у складi Прусiï, вiдтак для нелюбовi до нiмцiв у Сенкевича i Крашевського (сакси зi "Староï легенди") були всi пiдстави.
У ХХ столiттi тенденцiя "правди на iншiй сторонi" зазнає розвитку (див. вищезгаданих "Вершникiв"). З iншого боку, "Я, Богдан" Загребельного раз по разу протягом роману нагадує, що i ми аж нiяк не безгрiшнi, ми не лише безневиннi жертви, i й самi винуватцi свого хлопства та iнших негараздiв. А у романi "Серце Парми" росiйського письменника Алєксєя Iванова дикуни i язичники вогули взагалi симпатичнiшi, нiж "своï" православнi московiти.
Але ж нi. Ми ще хворiємо на постколонiальний синдром. Нам потрiбен образ ворога. Нам потрiбно кудись сублiмувати нашi нацiональнi бздури. Наш плеканий i коханий комплекс меншовартостi. Слава богу, що є на свiтi москалi. Вони зґвалтували наше сало i з'ïли наших дiвчат. Вони в усьому виннi. Чи треба нагадувати, скiльки етнiчних украïнцiв боролися тодi за рiзнi сили, за рiзнi iдеï? За тих же комунiстiв, за Махна, за Скоропадського? Нагадати чудову Донецько-Криворiзьку Химе... той, Республiку, яку створили, наскiльки менi вiдомо, зовсiм не за вказiвкою з Москви? Чи не ми самi винуватi?
Менi це жваво нагадує iстеричний лямент нашого колишнього прем'єра Януковича про "казлов, каториє мєшают нам жить!".
I можна ще зрозумiти Шевченка, який розпачливо зiтхав колись: "Кохайтеся, чорнобривi, та не з москалями": окупацiя, колонiя i взагалi сумно жити... Але наскiльки актуально i конструктивно створення образу ворога на сьогоднi? Чи не скидається це на тихеньке, ненав'язливе роздмухування нацiональноï ворожнечi? Чи просто подачка нацiонально заклопотаним читачам?
До речi, про сублiмацiю та заклопотанiсть...
3. Пiд знаком Сраченяти.
Навiть єдине позитивне, вiчне, чисте почуття - кохання - на якому i стоïть свiт людей, в романi перетворено на скаженi гоцки. Актуалiзується образ, знаний нами ще з часiв Гомера: Жiнка-Приз. Але якщо ви гадаєте, що йдеться про подвиги заради кохання, пiднесення людського духу, то я вас розчарую. Героï шукають не Грааль, а нiчний горщик. Самоутверджуються на нивi сексуальних подвигiв. Жiнка у романi - передусiм сексуальний об'єкт. I майже кожна мрiє вiддатися отаману. Виняток становить Ганнуся, але виключно з тоï причини, що кохає свого чоловiка i не знає, чи живий вiн, чи помер: вона сама напiвмертва вiд горя i непевностi, тут не до сексу.
От начебто симпатичний персонаж: кубанська козачка Дося, яку недоля закинула у лiс, до бойового братства. Вона не лише вродлива, але й вiдважна, сильна тiлом i духом, управна зi всякою зброєю i б'ється з москальнею нарiвнi з чоловiками. Але... нам це не показують, нам це переповiдають. У минулому часi. А достеменно вiдомо, що Дося кохає легендарного отамана i була б не проти з ним усамiтнитися. Хоча такий яскравий образ можна було використати у значно ефективнiший спосiб, анiж запхати наприкiнцi роману до монастиря.
Ще там є НКВС-на проститутка при погонах, що хотiла викупити життя iнтимними послугами лiсовим лицарям (здається, ïï з'ïв Ходя). А хлопчина на прiзвисько Бiжу з Воронового загону надибав бiля монастиря стукачку, яка сама на нього накинулася (з персами, вкритими ластовинням). I навiть стара слiпа Євдоха навiює пораненому отаману "золоту нiчку", пiд час якоï до нього з'являється якась дiва; я так собi гадаю, Чорний Ворон був у такому тяжкому станi, що не помiтив рiзницi. Що ж, i на старуху бува порнуха.
А ще там ґвалтують черниць...
Коли ж з'являється Тiна - кохана жiнка отамана - починаємо сподiватися, що нарештi знайшовся цiкавий жiночий образ. Дзуськи! Цiкава вона лише спочатку, в ресторанi. Метка, загадкова, розумна. Тут важко не закохатися. Але згодом цей потенцiал втрачається. Вона просто йде за тiнню Ворона, вона сама стає його тiнню, i там уже не приймає рiшень, не робить вибору, неначе блякне на його епiчному фонi. Роль, яку вона вiдiграла у кривавiй постановцi "Шельменка-денщика", не така уже й значна. Хотiлося бiльшого.
Але що це я! Адже зiркова Тiна - це наш Сексуальний Об'єкт Номер Один! Якi смаковитi, поетичнi описи ïхнього з Вороном фiзичного кохання! Всi цi озера, рiки, западини i горби, це все чудово i архетипiчно, проте чого варта ота "Сраченята"! Пiднесений, романтичний настрiй збиває на регiт. Нiщо так не нищить ерос, як смiх.
Це не я придумав. Це якийсь сучасний єврейський сексопатолог.
Отже, мужчина, герой, утверджується зокрема через секс. Не випадково перевертень Пьотр Птiцин має вже за двадцять рокiв, а ще жодного разу не був з дiвчиною. Авторовi необхiдно зазначити, що клятий запроданець усе ще займається, даруйте, рукоблуддям i дуже несмiливий iз жiнками. Тобто, бачте, вороги i зрадники або ґвалтують, або дрo... пардон, рукоблудять. А нашi чудовi козаки взаємно коханi всiма можливими дiвчатами (зi старою Євдохою включно).
Нi, я все розумiю. Молодi хлопцi, сидять собi у лiсi, а кров нуртує, а гормони грають; за таких обставин, побачивши дiвчину, цiлком природною буде певна реакцiя. Втiм... пофортунило менi якось поспiлкуватися iз дагестанськими бойовиками, що пiд час першоï чеченськоï кампанiï певний час сидiли горах. А це, зважте, Кавказ, там i зими теплiшi, й хлопцi гарячi. Але пiсля того, як побiгаєш по лiсах пiд кулями, брудний, зарослий, голодний, то на жiнок не тягне. А тягне лягти i спочити у теплi та спокоï. Оце перша реакцiя.
Ну а вже потому...
4. Летюче ружжо, невмирущий прицюцьок i спiвочi кацапи.
I пiд завiсу - кiлька кумедних i моторошних моментiв.
Мене глибоко i неприємно вразила ота "iдеологiчна перемога" при постановцi "Шельменка-денщика". Пам'ятаєте, коли кацапiв змушують спiвати "Ще не вмерла Украïна"? Це виглядає блюзнiрством по вiдношенню до державного гiмну ще й доволi огидно чисто з естетичноï точки зору. Комуняки нажаханi, вони i слiв не знають, i мелодiï, а нам iз патологiчною насолодою розписують, як вони надувають щоки, копилять губи, совують бровами - так рибина, кинута на кригу, напучує очi, хапає ротом повiтря, трусить зябрами, дихає чужим, отруйним повiтрям... Вони спiвають, бо до останнього сподiваються, що все минеться, що ïх вiдпустять, що вони житимуть, але ми ж знаємо: кацапи приреченi. Не подумайте, що менi ïх шкода - але гiмн це святе, пiд його виконання не можна вбивати! Менi це нагадує добу хрестових походiв, коли хрестоносцi в Єрусалимi рiзали все живе пiд натхненнi молитви, в iм'я Господа i вселенськоï любовi. А тодi змушували мiсцеве населення хреститися силомiць... Молитва, виголошена зi страху i примусу, ще й марна, бо не почута жодним божеством - чи це не святотатство? А нам пiдносять як веселу забавку й етичну норму.
А ще у романi "Залишенець" присутнiй феноменальний лiтературний прийом. Я такого, здається, ще нiде не бачив. Метафора, що нiчого не виражає. Наскрiзний образ, який нi на що не працює. Чеховське ружжо, яке вiд першого акту лiтає по сценi, але так до кiнця вистави i не стрiляє. Бачу, ви вже зрозумiли, про що йдеться. Так-так. Старезний Чорний Ворон, який лiтає над усiма усюдами, дивиться пiдслiпуватими очима, закарбовує в пам'ятi. Цей образ чорною ниткою проходить через весь роман. I я дуже наïвно до останнього сподiвався, що це щось означає. Думав, що це, можливо, метафоричне вiдображення епiчноï постатi отамана, там, не знаю, його мiстична друга душа чи щось таке... I от цей чудовий чорний крук помирає. Просто пада собi на землю i дивиться слiпим оком у вiчнiсть. А що ж отаман? А десь подiвся. Не помер, не емiгрував, а пiзнiше, можливо, навiть продовжив боротьбу. То для чого було майже чотириста сторiнок мучити нещасного, старого i втомленого птаха?
Мiж iншим, ви, мабуть, знаєте, що образ крука як шаманський - дуже давнiй i поширений по всiй пiвночi Євразiï та Америки. Що вiн потенцiйно дуже багатий на рiзнi додатковi смисли. Що вiн був священним птахом у народiв Сибiру та палеоазiатiв (Дiд-Ворон, ïхнiй Пращур i головний культурний герой), у кельтiв i слов'ян - пов'язаний зi свiтом мертвих i магiєю, власне, медiатор мiж свiтами, у германцiв - улюбленi птахи Одiна, що уособлювали розум та пам'ять... I як використовує цей багатющий запас автор?
Нiяк не використовує. Ворон здох. Крапка.
Дуже шкода!
А безсмертний монастирський юродивий Варфоломiй? Його i стрiляли, i топили, i палили, а вiн усе одно ходить i щось навiть пророкує. В мене склалося стiйке переконання, що у цiй химернiй персонi автор акумулював власне Украïну. Так, що ïй не роби, а вона все одно повстане, все одно житиме, все одно звучатиме ïï слово...
Але вона юродива.
Божевiльна.
Блаженна?
Ну, добре хоч москалi його не зґвалтували.
Отже, у романi "Залишенець. Чорний Ворон" на рiвнi тематики закладено шляхетну i прекрасну iдею: ВОЛЯ УКРАЇНИ АБО СМЕРТЬ. Але на рiвнi реалiзацiï - героïв, сюжету, технiки, стилiстики - доволi простенький бойовичок, до того ж сильно вдарений люлькою професора Фройда (секс i насилля як запорука драйву). До того ж, автор щедро кидає костi нацiонально заклопотаним персонам типу бiлокуроï бестiï Iрини Фарiон. I це - один iз найкращих наших романiв. Звичайно, освiтнi iнiцiативи Дмитра Табачника нiчим не кращi. Але - вiн хоча б не виставляє себе патрiотом...