Хаген Альварсон. "Злато Сонця, синь Води": спроба епосу

"Злато Сонця, синь Води": спроба епосу

Медитацiї довкола книги Наталiї Дев'ятко "Злато Сонця, синь Води". - Луцьк: ПДВ "Твердиня", 2014. - 140 с.

Не варто дошукуватися iсторичного у "Нiбелунгах"; натомiсть варто шукати "нiбелунгове" в iсторiї.

Якоб Грим

Я почув одне бажання,

я одну охоту маю,

щоб до спiву готуватись,

щоб почати швидше слово,

щоб на голос взяти пiсню,

що наш рiд спiває здавна.

На устах вже тане слово,

мова поспiхом береться;

на язик вона мiй лине,

рознiмає менi зуби.

Зачин до "Калевали"¹

Положiмо руку в руку,

поєднаймо нашi пальцi,

заспiваймо ми жвавiше,

i почнiм з пiсень найкращих,

щоб їх слухали коханцi,

щоб почули друзi й браття

в плем'ї тiм, що лiт доходить,

в пiдростаючим народi.

Звiдти ж

Перед тим, як перейти власне до предмету розмову, себто до роману у новелах "Злато Сонця, синь Води", мусимо вибачитися перед читачем за розлогий вiдступ. Але концепцiя даного дослiдження вимагає саме такої структури. Тож у першiй частинi мова йтиме про феномен епосу, його походження, характеристики та завдання - це теорiя. Далi, використовуючи текст "Злата Сонця...", ми по мiрi можливостей проiлюструємо теоретичну частину на конкретному практичному прикладi. Задум тут головно полягає у тому, щоб довести, що "Злато Сонця, синь Води" - сучасний мiфопоетичний епiчний наратив, актуальний як на рiвнi "тут-i-тепер", так i на рiвнi "континууму множинностi"²: епоси не старiють, а герої не вмирають.

1. Епос: генезис, структура, функцiї

Для початку банал: усяка лiтература починається з епосу. Згадайте шкiльний чи унiверситетський курс - на початку височiють постатi Гомера з його бестселерами "Iлiада" й "Одисея", а також Гесiода ("Теогонiя"). Римському романовi передує "Енеїда" Вергiлiя. Курс середньовiчної європейської лiтератури також починається з епосу: "Пiсня про Роланда", "Пiсня про Нiбелунгiв", "Беовульф", рiзнi там iсландськi "Едди" тощо (не кажучи про те вже, що вся iрландська лiтература разом iз цим вашим Джойсом корiниться у "Жовтiй книзi з Лекану" та у "Книзi Брунатної Корови"³). Вiдповiдно, лiтература Близького Сходу починається з епосу про Гiльгамеша й його волохатого друга Енкiду, та й Тора за походженням i структурою нi що iнше, як епос про давнiх патрiархiв i пророкiв. Дзеркальна ситуацiя на Далекому Сходi: тюркськi сказання про Гесера зачинають тюркомовну лiтературу, японський архаїчний епос "Кодзiкi" передує романам штибу "Iсе Моногатарi", а давньоiндiйськi "Махабхарата" i "Рамаяна" стали мовним i сюжетним базисом для розвитку iндiйської (щонайменше iндомовної⁴) словесностi.

Чим характеризується епос? Насправдi багато чим, але нас наразi бiльше за решту цiкавить лише одне: аудиторiя. Епос звертається до ДУЖЕ-ДУЖЕ-ДУЖЕ широкої авдиторiї. Не стратифiкованої, поєднаної кревними, мовними, культурними, релiгiйними зв'язками; до величезної спiльноти "ми", що має за спiльний знаменник бiльш-менш сформовану культурну матрицю. Дозвольте навести дефiнiцiю: "Епос (вiд давньогрецького прикметника Επικος, вiд Επος - "слово, сказання, поема") - тривалий сюжетний твiр переважно серйозної тематики, що мiстить подробицi героїчних учинкiв i подiй, значущих для культури чи нацiї"⁵. Вiдтак авдиторiя епосу - цiлий народ⁶.

Утiм, використовуючи матерiал класичного епосу, ви можете менi дорiкнути, що я пiдлий брехун i намагаюся вас надурити. Адже на перший погляд аудиторiя героїчного наративу цiлком однозначна: воїнсько-шляхетська страта, а геть не вся спiльнота. Але це не зовсiм так. Якщо брати до уваги найдавнiшi взiрцi цього жанру, то можна помiтити, що стратифiкацiя - будь-яка стратифiкацiя - аудиторiї там ще не надто впадає в око. Особливо це стосується архаїчного епосу, але видно i з "Одисеї" (спiльний для всiєї грецької спiльноти мотив мореплавства; образ Пенелопи як iдеальної дружини), i з "Енеїди" (яка є генеалогiчним римським сказанням), i навiть з такого лютого мiлiтаризованого корпусу текстiв, як "Старша Едда" (див., наприклад, гномiчного характеру строфи з "Повчань Високого" або анекдотичнi пiснi про богiв). Iнша справа, що вже в межах одного текстового корпусу вiдбувається певне розмежування за характером аудиторiї. Ця тенденцiя пов'язана з генезисом епосу.

Ще одна особливiсть епосу - це перший авторський жанр. Епос так чи iнакше має автора. Ну то й що, що в бiльшостi випадкiв автор - гiпотетичний чи й анонiм? Епос не в останню чергу характеризується досить мiцною структурою, яка не може утворитися сама по собi внаслiдок колективної творчостi. Роль автора тут - структуризацiя матерiалу колективної творчостi (фольклору, розрiзнених наративiв) за певними ознаками i з певною метою.

Варто сказати кiлька слiв про генезис епосу. Схема формування епiчного наративу завжди приблизно одна i та ж сама. Спочатку мiф (первiсна свiтоглядна модель), сказання (наратив, що змальовує модель) i ритуал (дiйство, що вiдтворює модель) iснують у синкретичнiй єдностi. Далi з розвитком культури ритуал поступово перетворюється на окреме дiйство (десь так i виник театр), а наратив ускладнюється i диференцiюється за жанрами. Мiф розпадається на окремi сюжети, що й самi зазнають змiн через актуальнi обставини - iсторичнi, соцiальнi, мовнi, релiгiйнi тощо. Так формується фольклор.

А тодi раптом з'являється... кон'юнктура.

Видатний дослiдник Єлеазар Мойсейович Мелетинський у своїй хрестоматiйнiй монографiї "Походження героїчного епосу" цiлком слушно, на нашу думку, зазначає, що перехiд вiд первiсних форм лiтератури до власне епосу починається з переходом родоплемiнного (з усiма обмовками, звичайно) суспiльства на якiсно новий рiвень - племiнний союз, мiсто, держава. Формується нова спiльнота з новими горизонтальними та вертикальними зв'язками, для якої локальнi наративи почасти втрачають актуальнiсть. I рано чи пiзно здiйснюється спроба творення нового наративу, що закладає основи спiльної культурної матрицi. Так, епос про Гiльгамеша виникає на хвилi бурхливого розвитку шумерських мiст, епос Гомера - коли дорiйська знать намагається легiтимiзувати себе на руїнах крито-мiкенської цивiлiзацiї, "Махабхарата" - пiд час вiдбудови арiйцями цивiлiзацiї в Iндiї⁷, "Беовульф" - коли англосаксонськi правителi Британiї бiльш-менш припинили чвари, "Старша Едда" - коли iсландцi осягнули себе окремим народом, а "Калевала" i її естонський аналог "Калевiпоег" - коли фiни та естонцi почали дошукуватися свого культурного корiння та нацiональної iдентичностi.

Сильно спрощуючи, поява епосу - це теза: "МИ - є, i нас багато".

Звичайно, що епос твориться не на порожньому мiстi. Йому передує, як вже було сказано, фольклор у рiзних проявах. Автор епосу виконує роботу компiлятора, коректора i редактора. Вiдбирає сюжети, якi вважає корисними i продуктивними, розподiляє за композицiєю, розставляє акценти. Може, вряди-годи щось вiд себе додасть. Чимало епiчних корпусiв також носить слiди стилiстичної корекцiї. На виходi замiсть окремих переказiв, казок i пiсень маємо бiльш-менш цiлiсний текст (чи й метатекст), що лягає в основу культури й свiтогляду народу на новому етапi його розвитку.

Структура будь-якого епосу не в останню чергу залежить вiд того, з яких фрагментiв його побудовано. В дiло йде все, що трапиться компiляторовi пiд руку: казки, перекази, повчання, елегiї, гiмни, анекдоти, героїчнi сюжети, плачi та голосiння, пророцтва, сни, вiншування, закляття, а також наративи, похiднi вiд ритуалу (здебiльшого iнiцiальнi). Подiбна картатiсть притаманна переважно архаїчним епосам, але зринає i в класичних. Також порядний епос не обiйдеться без зачину, який виконує композицiйну роль експозицiї; цей елемент - iмовiрно перший суто авторський винахiд. Генеалогiчнi перекази зазвичай посiдають мiсце зав'язки сюжету, героїчнi - його розвитку, перемежаючись за потреби iншими жанрами, кульмiнацiї часто базуються на iсторичних (квазiiсторичних) або ритуальних наративах, а в якостi епiлогу виступають голосiння, оплакування трагiчної долi героїв i всього людства, або, як, наприклад, у випадку "Калевали", - пророцтва.

Можна було б навести кiлька наочних iлюстрацiй, але це виходить за межi нашої розмови. Додам лише, що шановний читач має змогу перевiрити наведену тезу, самостiйно проаналiзувавши будь-який зi згаданих епосiв - принаймнi рудименти рiзножанрових фрагментiв при певнiй ретельностi вiдшукати цiлком можливо.

Ще раз: епос - це рiзнорiдний матерiал, приведений до спiльного знаменника. Поєднуючи наратив i ритуал, епос вiдтворює мiф, водночас його оновлюючи.

Про культурогенну функцiю епосу вже було сказано. Для чого ж вiн iще потрiбен? Якi ще функцiї виконує i яким чином? Ми не вiдповiмо на це питання, якщо попередньо не розглянемо - хай би в найзагальнiших рисах - феномен наративу.

Серед усiх дефiнiцiй цього поняття менi видається продуктивним наступна: сюжетний епiзод, який характеризується меметичним переходом, себто такий, що викликає у реципiєнта емпатiю, спiвчуття, емоцiйну реакцiю на долю персонажа, водночас допомагаючи реципiєiнтовi засвоїти певну суму соцiально й особистiсно значущого досвiду⁸. Iндивiдуально-особистiсна взаємодiя читача з наративом є iнiцiацiєю (випробуванням, посвятою). Через наратив людина вчиться реагувати на зовнiшнi подразники, змiну обставин тощо, засвоює актуальнi поведiнковi патерни, а також пiдвищує власний особистiсний рiвень.

В цiй частинi епос не вiдрiзняється вiд iнших явищ культури, що експлуатують сюжет. Iнiцiальна функцiя - взагалi основна для мiфу; а лiтература, як i мистецтво, починається з мiфу, i, коли вiрити Борхесу, ним же i завершиться. Не варто плутати цю функцiю з дидактичною. Дидактика, "школа життя", випливає з сюжету на рiвнi формул типу "make love not war", "кривдити слабких - погано", "мстися за лихо негайно!" тощо. Натомiсть iнiцiацiя полягає у замiщеннi реципiєнтом героя, що проходить випробування. Головне тут - не iдеї, а вiдчуття i почуття. Подолання страху, болю, вiдчаю, лiнощiв, байдужостi, переживання сильних пристрастей, розширення власного емоцiйного спектру - сутнiсть iнiцiацiї. Якщо не виникає емпатичного мiстка мiж аудиторiєю й героєм, дидактичнi настанови теж не сприймаються.

Це що стосується особистiсно значущого досвiду. Стосовно ж соцiально значущого (розрiзнення бiнарних опозицiй "свої-чужi", "чистота-скверна", "честь-ганьба" тощо), то i його засвоєння неможливе без емоцiйного втручання. Поведiнковi патерни, закладенi в сюжетi, будуть сприйнятi й закрiпленi у свiдомостi реципiєнта лише в тому випадку, якщо той може ототожнити себе з героєм. Тому-то епос i оперує значною кiлькiстю персонажiв, i апелює до стiлькох окремих фабул: адже мусить охопити якнайширшу аудиторiю. Читач/глядач/слухач повинен мати певний вибiр, так би мовити, "з ким iти". Разом iз тим, герої епосу мусять належати до спiльного культурного поля.

Тепер, з вашої ласки, зробимо обережне, дещо спекулятивного характеру припущення: сучасною формою епосу - за структурою i за обставинами створення наративу - можна назвати магiчний реалiзм. Гадаю, не буде перебiльшенням твердити, що нацiональнi лiтератури країн Латинської й Пiвденної Америки починалися з творiв штибу "Сто рокiв самотностi". Вже не кажучи про їхню еклектичнiсть - той же Маркес таки щедро черпав з фольклору...

2. "Злато Сонця, синь Води" як спроба епосу

Українськiй лiтературi з епосом трохи не пощастило⁹. Бо матерiалу - море: вiд фольклору про найдавнiшi часи та "Слово о полку", через фольклор часiв Козаччини i до романтизму, а може й до неоромантизму, i до - зробимо обережне припущення - роману Оксани Забужко "Музей покинутих секретiв" (хоча сей останнiй радше родинна сага), або до книги Елiни Заржицької "Великий Луг над Днiпром: казки i легенди" (з усiма обмовками, звичайно). Спроб було багато, але жодної вичерпної. Винятком можна вважати хiба "Слово о полку", проте з огляду на розрив традицiї, що вiдбувся пiд час руйнацiї Київської Русi, важко прослiдкувати вплив цього наративу на подальше формування української словесностi.

Спробами побудови новiтнього наративу, що мiстив би згадки про подiї минувшини, водночас актуальнi i для умовного сьогодення, обережно можна назвати "Енеїду" Iвана Котляревського, поему "Мойсей" Iвана Франка, повiсть "Тарас Бульба" Миколи Гоголя i бiльш певно - поетичний спадок Тараса Шевченка, об'єднаний у "Кобзарi". Проте i цi твори не вповнi вiдповiдають критерiям i функцiям епосу. Вiдтак українська лiтература виникла i розвивалася не так на базi повноцiнного епосу, як на базi первинного фольклорного матерiалу.

Ну от нарештi ми i дiсталися до найсмачнiшого - до предмету розмови. Даруйте розлогий вiдступ. Що ж то за "Злато Сонця, синь Води"? "Добро в нiм якеє?" (с).

Сказати чесно, я давно чекав на цю книгу. Це при тому, що ще кiлька рокiв тому нiхто, навiть сама авторка, не знав, що окремi iсторiї, мiнiатюри, казки, якi увiйшли до складу "Злата...", насправдi є фрагментами одного твору. "Злато Сонця, синь Води" - не збiрка оповiдань. "Злато Сонця..." - це цiльний текст. Зi своєю мiцною структурою, композицiєю, наскрiзними образами i героями; зi своєю методикою, що її характеризують як магiчний реалiзм чи фольк-реалiзм. Я не знаю точно, наскiльки таке визначення є вiрним. Я лише знаю, що цей твiр - то є український нацiональний епос.

Або принаймнi - чергова його спроба.

I якщо попереднi спроби українського епосу тяжiли бiльше до класичних форм жанру (де є окремiшнiй герой, який у кращих традицiях романтизму протистоїть Долi), то "Злато..." подiбнiше на епоси архаїчнi, де героєм виступає вся спiльнота, весь народ.

"Злато Сонця, синь Води" посiдає особливе мiсце у творчостi авторки. Наталiя Дев'ятко має досить рiзноманiтний доробок (ця книга - вже сьома), повторюватися не любить. Це не той письменник, який раз осiдлає свою любу жанрову конячку i не злiзе, поки її не зажене. Працює переважно у напрямку сюжетної фантастичної прози: фентезi, казка, соцiальна фантастика, лiтературна (авторська) легенда, психологiчна проза здебiльше неоромантичного характеру. Проте "Злато..." вирiзняється навiть на цьому строкатому тлi.

Бiльшiсть фрагментiв, з яких складається твiр, були створенi й оприлюдненi ще бозна коли. Це i традицiйнi сюжетнi твори, i дивнi мiстичнi мiнiатюри, i наскрiзь пронизанi символами й емоцiями, писанi ритмiзованою прозою справжнi поеми (триптих "Україно моя"). Здавалося б, ну що тут може бути спiльного? Кон'юнктура? Де там: ще недавно в Днiпропетровську пiдiймати подiбнi питання вважалося моветоном i за це можна було отримати по головi вiд небайдужих громадян (так, ваш покiрний слуга засвiдчив це власним здоров'ям). У кон'юнктурних цiлях "українського питання" треба було оминати десятим шляхом. I також можна згадати численнi звинувачення у "шароварщинi" та "цнотливостi" вiд апологетiв україномовного письменства. До того ж "традицiйна" українська тематика присутня не в усiх фрагментах "Злата...", хоча ми протягом розмови i туди її вчитаємо.

Бо така наша роль читача!

Спiльним знаменником для "Злато Сонця, синь Води" є культурне тло. Символи, архетипи, культурнi коди, мiфологеми. Ну i, звичайно, наратив (сюжет чи, коли хочете, метасюжет), який ми спробуємо вiдслiдкувати протягом нашої розмови.

3. Структура i жанри твору

Як i всякий порядний епос, "Злато Сонця, синь Води" починається iз зачину (даруйте невимушений каламбур) "Тисячолiтнє прокляття". Це - белетризована легенда, вiдома з надднiпрянського фольклору. Згiдно неї, коли князь Володимир Великий затiяв свою другу релiгiйну реформу¹⁰, йому в опозицiю стали волхви. Протистояння скiнчилося тим, що бiдолах упiймали i стали катувати, а вони натомiсть прокляли нашу землю не знати волi, кожен на сотню рокiв, а всього їх було десятеро. "Нинi добiгає кiнця тисяча рокiв, слабне прокляття, i наново постав перед людьми на українськiй землi тяжкий вибiр: жити вiльно своїм розумом, слухаючи своє серце, чи, втративши себе, назавжди потонути у сiростi i зневiрi" (з анотацiї). Вiд автора тут не стiльки сюжет, скiльки розстановка акцентiв. Автор не наполягає на iсторичностi викладених подiй, але цiлком слушно вiдзначає колонiальний характер будь-якої влади на наших теренах протягом iсторiї (за коротким винятком доби вiд Ярослава Мудрого до Володимира Мономаха). Ретельнiше цю та iншi iсторичнi мiфологеми ми розглянемо у наступному роздiлi.

Продовжує експозицiю твору дуже дивний епiзод "Птах iз барвистими крилами". Це також легенда, та цього разу - суто авторська. Дiя вiдбувається в неназванiй "однiй країнi" за "давнiх часiв"¹¹. Птах тут символiзує потойбiчне лихо, яке спiткало цю країну та її народ через милосердя дiвчини, що врятувала птаха вiд загибелi. За формулою "презлим вiдплатив за предобре". Люди тої країни перестали бути людьми як такими; вони покинули свої хати i розбрелися свiтом, ставши потойбiчними створiннями, а їхня земля заросла бур'янами i перетворилася на пустку. "Потiм прийшов на ту землю iнший красивий i гордий народ, посадив свої сади, засiяв свої поля, присвятив пiснi своїм коханим. Та не було бiльше миру i спокою на тiй землi" [стор. 15]. Ця легенда побудована за моделлю втрати Золотої доби. Цiкаво, що в українськiй традицiї цей мотив не надто актуалiзований. Також прикметно, що причиною руйнацiї простору тут є спiвчуття, що його проявила дiвчина. Запам'ятаймо це.

От вiн який, птах iз барвистими крилами! (iнсталяцiя до виставки "Сакральний птах трипiльської культури")

На третьому фрагментi ("Похованi мiж гiр") починається дiя. Мiсце - Карпати, iмовiрно - Закарпатська область, час - "лихi дев'яностi" або початок "нульових". Жанр цього твору сама авторка визначила як дума. Це в мене спочатку викликало певну недовiру. I навiть не тому, що дума - жанр вiршований, а перед нами - прозова проза. Звичним є уявлення про думу як про пiсенний жанр, мiцно прив'язаний до хронотопу його створення: Україна кiнця Середнiх вiкiв - початок Нового часу; це зумовлює i тематику та портрети героїв: лицарi, козаки, гайдамаки, що протистоять турецько-татарським i польським загарбникам, або iншим кривдникам¹². А тут - мало того, що Карпати, то ще й сучаснiсть! Непорядок? Втiм, якщо глянути ширше, то таке визначення набуває сенсу. Дума виросла iз голосiння, подiбно до того, як епос про Нiбелунгiв вирiс iз плачу за бургундами¹³; це по-перше. По-друге, дума має за головний лейтмотив протистояння чужинцям.

У випадку "Похованих мiж гiр" обидва пункти виконано. Повiнь зруйнувала село високо в горах, i головнi герої, двоє мiсцевих хлопчакiв i ще один, на кiлька рокiв старший, Захар, вирушають "у мiсто" до "добрих людей" по допомогу. Привiд для голосiння: хепi-енду не буде, допомоги не буде, на єдиному в мiстi телеканалi їм не вiрять, а журналiст iз оператором, якi вирушають iз ними назад у гори, щоб зробити репортаж i хоч так вплинути на ситуацiю, знаходять остаточно зруйноване селище. Без людей. I - слiди чужинцiв. Лiсорубiв, якi щороку пиляють на полонинах смереки i ялини у промислових обсягах. I байдуже, що вiд того пiсля кожного сильного дощу утворюється сель. Твiр на екологiчну тематику - про екологiю народної душi. Твiр на есхатологiчну тематику: свiт гине. Свiт влаштовано так, що нiкому нема справи до "диких гуцулiв". Помер Трохим, ну то й бiс iз ним. Тут i соцiальний момент: ми для них - усi "дикi гуцули", хоч мешкай на бескидах, хоч у Броварах, хоч на Донбасi. Ти - маленька людина, нiхто не помiтить.

Сотнi невпiзнаних трупiв по київських моргах пiсля Майдану - згадалося...

А от до теми протистояння з чужинцями. Тут її заявлено так: до хлопцiв уночi до вогнища пiдiйшли милi та пухнастi, але дуже голоднi вовки. Все обiйшлося, а наприкiнцi твору Захар зустрiчає їхнього ватажка знову. А цей Захар - мольфар. Не новомодний блазень, обвiшаний ялинковими прикрасами, а такий, знаєте, вiд землi. Сприймає свiт єдиним цiлим i живим:

"У лiсi тоскно завив вовк, нiби дiлив iз тим, хто не злякався його, невимовний сум, який нездатне здолати людське серце.

"Ми не вороги", - шелестiв вiтер у вiтах зрубаних дерев.

"Ми народилися на однiй землi", - вив вовк, не наближаючись до людей.

"Ми не вороги", - проймало холодом близької грози.

"I вороги у нас спiльнi", - загуркотiв грiм над горами, вiдгукнувшись на лиховiсний спалах блискавки. (...)

На стрiмкому березi рiчки стояли двоє. Чорнявий хлопець, перепоясаний чорним поясом, на якому виграють стародавнi чарiвнi вiзерунки. I вовк, що не лякається людини i не жадає вчепитися їй в горлянку.

"I вороги у нас спiльнi..." - плеще внизу гордовитий потiк.

Куди вони пiдуть - у минуле, повне шляхетної слави, чи у майбутнє, сповите iмлою?" [стор. 37].

Власне на цьому дума i завершується. Заявлено героя; вiдбулася перша дiя - змiна його мотивацiї. Початок нового шляху. Заразом бачимо iлюстрацiю, як реалiзується тисячолiтнє прокляття. Також тут заявлено конфлiкт твору: чужа воля/власна пасивнiсть проти пасiонарностi (не люблю цього термiну, але який уже є). Захар тут - зразковий герой класичного епосу, романтичний (в академiчному сенсi!) i майже, я б сказав, байронiчний.

Розвивається дiя i сягає першої кульмiнацiї в наступному фрагментi - триптиху "Україно моя". Та тут уже дiя не зовнiшня, текст не фабулярний. За побудовою i ритмомелодикою цей твiр нагадує замовляння, закляття, насичене яскравими образами, символами, архетипами, повторами, алiтерацiями, елементами плачу, гiмну, сповiдi, ворожiння, молитви, шаманського камлання. Триптих справляє дуже сильне емоцiйне враження, занурює читача - особливо, якщо читати вголос - у гiпнотичний, екстатичний стан, i виходити з нього досить непросто. За класифiкацiєю жанрiв цей триптих бiльше за все скидається на ритуальнi наративи - тiбетську "Бардо Тхьодол", яку начитують над мертвими, еддичнi пасажi про кiнець свiту та жертвопринесення Одiна, i тому подiбне. Головними героями тут є Україна, персонiфiкована у жiночiй подобi, та народ України - деперсонiфiкований, але присутнiй за опосередкованими ознаками. Змiстом триптиху є ретроспекцiя iсторiї України, змiна свiтоглядних парадигм, роль чужорiдної влади та обивательська пасивнiсть. Про це докладнiше - згодом.

Вiдзначу не без зловтiхи, що ненависникам України та всього українського вiд цього твору робиться психологiчний дискомфорт, що позначається на зашкалюючому рiвнi ненавистi до твору i авторки.

Пiсля флуктуацiї триптиху емоцiйна лiнiя йде на спад. У творi "Колискова для сонця" (жанр якої авторка визначила як "сон", хоча i не дуже добре зрозумiло, кому саме вiн сниться; рiвно ймовiрно, що Сонцю, Землi або Народу, який перебуває протягом iсторiї у глибокому коматозi, i всякий раз, коли опритомнює, отримує веслом по головi вiд люблячих сусiдiв) йдеться про Нiч - володарку потойбiчного свiту, а також про таємничих вершникiв, якi є "хранителями пам'ятi" та кимсь на зразок закладених мерцiв, пращурiв. Основне вiдчуття вiд того сну - страшенна втома i бажання спокою; жага здатися, опустити руки, пiдкоритися зневiрi та пiти нарештi у небуття. Продовжує цю негативну лiнiю голосiння "Дух рiки" - плач за Днiпром, у якому поєднано екологiчний, естетичний i мiфопоетичний мотиви. Люди тут виступають не як народ, а радше як безiменна спiльнота, що бореться з природою, ба бiльше - з живим свiтом, деконструюють первiсну модель космосу, де все спочатку було названо, все мало унiкальне магiчне Iм'я, але згодом безiменна спiльнота поглинула свiт, бо лани широкополi, i Днiпро, i кручi стали нам поперек горла, людиськам дрiмучим. А те, що позбавлене iменi - мертве. Це, до речi, вiдбилося й на спрощеннi мови: "i навiть дощ зимовий був лише зухвалим братом весняної громовицi, лiтньої зливи й осiнньої мрячки" [стор. 60].

I це теж - тисячолiтнє прокляття.

Далi емоцiйна лiнiя знову йде вгору. Заклик "Сонця золотого стяги полум'янi" за формою дещо нагадує стародавнi арiйськi гiмни або веснянi закличнi фольклорнi пiснi. Емоцiйна атмосфера тут пiднесено-урочиста, пафосна, мобiлiзуюча, мотивацiйна. На це працюють символи сокола, сонця i неба. Цей невеличкий фрагмент є в певному сенсi переломним, готує читача до подальшого розвитку дiї. Бо ж коли лунає заклик - не може бути, щоб геть нiхто не вiдгукнувся, а далi ж iще добрячий кавалок тексту!

I справдi, наступний епiзод, оповiдання "Однорiвневий Київ", почасти вiдповiдає такiй атмосферi. Його жанр визначено як "слава", i не без пiдстав. Це сюжетний твiр, психологiчне оповiдання з елементами мiстики. Один день буденного життя у Києвi очима хлопця з Днiпропетровську, який перебрався до столицi у пошуках кращого життя. На перший погляд, у нього "все добре", сказати би "стабiльно" - є робота, є житло, є кохана дiвчина, є навiть трохи вiльного часу. А проте нема щастя. Чомусь згадався роман Валер'яна Пiдмогильного "Мiсто" - схожа тематика, тi самi вiдчуття, хоча, звичайно, геть рiзна акцентуацiя. Твiр побудовано на опозицiї мiж двома героями: Дмитром, лiричним героєм твору, i його земляком i, здається, єдиним справжнiм другом, Костиком, який теж лишився в Києвi, але обрав iнший життєвий шлях. Обох затягує буденнiсть, але Дмитро здався i пливе за течiєю, а Костик опирається, та опирається конструктивно: займається навчанням, наукою, їздить на археологiчнi розкопки, багато над чим розмiрковує, шукає нових смислiв. I нiколи не пересувається Києвом на метро: "Я душi своєї пiдземеллю не вiддам!". Вiн засуджує сучасну модель столичного життя, але не з точки зору комплексу меншовартостi провiнцiала, а радше з точки розу справжнього поета чи фiлософа. Не в тому бiда, що "зажерлися", а в тому, що вiдсутнi гуманiтарнi змiсти. Тодi у чому ж "слава"? Це найцiкавiше. Київ проглядає крiзь сучаснiсть як певна модель "Золотої доби", втрачений образ, який iще потрiбно вiднайти. Святий Київ, справжнiй Київ, де молодi поети не естетизують скверну, а дерева не хворiють на омелу. Цей образ приходить до обох героїв, як заклик сокола iз золотими крилами, та Дмитровi ще доведеться обирати, чи готовий вiн пожертвувати чимось, або змiнити своє життя, тодi як Костик однозначно з когорти "кликаних" - яких, як ми знаємо, нiколи не було багато.

Далi йде дуже промовиста, хоч i не сюжетна мiнiатюра "Порожнява", жанр якої визначено як "видiння". Це дуже розповсюджений жанр у середньовiчнiй лiтературi: "Видiння святого хреста", "Видiння Петера Пахаря" тощо, але "Порожнява" з подiбними творами не має нiчого спiльного, крiм, мабуть, методики. Хоча i тут є вiдмiннiсть: нам нiчого не вiдомо про ту особу, яка бачить видiння. В цьому контекстi мiнiатюра нагадує iнiцiальний (ритуальний) наратив або - несподiвано - сказання австралiйських аборигенiв про "Добу сновидiнь". Тема подiбна до тої, що й у минулому епiзодi: опiр поклику безоднi. Але якщо в сюжетному оповiданнi безодню iлюстровано речами з реального свiту - метро, омела, побутовий дрiб'язок, естетика сiростi й смертi, то тут iдеться про безодню per se - передвiчний хаос, який затягує того, хто смiє опиратися, i перетворює його на частину себе, та розпорошує його по свiту живих, нiби уламки кривого люстра у казцi про Снiгову Королеву.

Наступний фрагмент я б iдентифiкував як другу кульмiнацiю "Злата..." i як один iз ключових епiзодiв. Це сюжетне оповiдання, власне - казка, "Загублена пам'ять". Вона дуже еклектична i дуже хитра. Спочатку може скластися враження, що це про кохання i всяку романтику (не в академiчному сенсi). Продам секрет: це далеко не так! Адже казка не просто так носить свою назву. Любовна лiнiя тут вiдходить на другий план порiвняно з iнiцiальною. Щоб урятувати кохану, Остап має пройти випробування. Те саме чекає i на читача. Зустрiч iз тою пам'яттю, що була втрачена, викреслена з масової свiдомостi, загнана кудись на маргiнеси, замiнена в пiдручниках на цифри, якi нiчого не означають, не озиваються болем у серцi. Остап переживає за дуже стислий час низку знакових для нашої iсторiї подiй, мандрує по iншим часам i долям учасникiв, бачить їх зсередини. Вiдчуває на власнiй шкiрi тисячолiтнє прокляття. Читач вiдчуває теж. I мусить зробити вибiр: опиратися - чи здатися на поталу чужiй волi, делегувати вiдповiдальнiсть третiй сторонi, щоби потiм, коли стане геть скрутно, сказати: моя хата - з краю, це все ВОНИ (москалi, фашисти, ляхи, жиди, олiгархи, бiльшовики, укропи, теща, сусiдський собака - додати за смаком), а я взагалi нi до чого. Це непростий вибiр: чи бути причетним, але зробити його мусить кожен. Це той вибiр, якого не уникнути.

Казка "Загублена пам'ять" iлюструє головний конфлiкт усього епосу: мiщанство проти пасiонарностi. У сценi протистояння Остапа i безформної тiнi посеред прадавнього степу цей конфлiкт сягає iнтелектуального та емоцiйного апогею: "Гадаєш, ти бачив зло? Так, бачив. Та чи зрозумiв ти, де його витоки? Люди байдужi - це їхня природа. Вони йдуть по життю, лише зрiдка озираючись навколо. Людей полонять високi цiлi i мрiї, i раптом вони помiчають, що йшли до мети по кiстках i зламаних долях. Але i те їм байдуже. Лише б їх не зачепило, лише б буревiї народного гнiву i горя пройшли стороною, а вони мали щастя, коханих, друзiв, купили дiм, отримали гарну роботу, завжди знаходили новi розваги. А зазирни в очi - порожнеча. Вони тiнi, хоча не померли, i не живе в їхнiх серцях пам'ять народу, а майбутнє вони будують лише для себе" [стор. 111].

Портрет. Кожного з нас. Хоч у рамочку вiшай.

Остап не хоче собi такого портрету. Вiн - простий, нормальний хлопчина, проте зустрiч iз потойбiчним не могла не позначитися на ньому. Вiн виявляє сильну волю i пристрасть, водночас вiдчуваючи солiдарнiсть зi спiльнотою, з народом в усiй його часово-просторовiй тяглостi, й за це хранитель пам'ятi - колишнiй махновець Василь (хоча махновцi колишнiми не бувають), а тепер - чаклун i безсмертний вершник, обдарований самою Нiччю, який на початку ледь не вбиває Остапа, в останню мить приходить йому на допомогу. В цьому криється глибока бiблiйна мудрiсть: Червоне море розступається лише тодi, коли вода заливає вас по самiсiнькi нiздрi. Коли ви довели, що гiднi, щоб воно перед вами розступилося.

I хай його та Галини подальша доля нагадує ненависну мiщанську пастораль (садок вишневий коло хати, де джмiль кружляє волохатий, ага), ми геть не певнi, що Остап таки здався, забув усе, через що пройшов, зрадив оте своє "Нiколи!", поплив собi за течiєю. Ми не маємо пiдстав так вважати. Так, Галина порушила заборону на контакти зi свiтом живих заради кохання, так, не змогла стати хранителькою пам'ятi - це ще не робить анi її, анi Остапа непричетними. "Тепер ми побратими, - каже йому на прощання Василь. - I де б ти не був, чи де б не був я, ми почуємо один одного. Або ж ти сам захочеш до нас [потойбiчних вершникiв, мiстичних воїнiв-пращурiв, хранителiв пам'ятi] приєднатися". I додає: "Ще побачимось, коли пiдiйме молодь у Києвi золотi полум'янi стяги" [стор. 116, 117]. Так не прощаються iз жалюгiдним бидлуватим чоловiчком, якому тiльки й думок про те, як би... е... ну ви зрозумiли.

Ще два слова за структурою. У цьому епiзодi зведено кiлька лiнiй, заявлених ранiше, у тому числi й дивного народу з "Птаха з барвистими крилами", й панни Ночi (яка вочевидь i сама є представницею того народу, а може, i тою самою дiвчиною, що пожалiла на свою голову треклятого птаха) та вершникiв з "Колискової для сонця", i тiнi, до яких звертається Україна у триптиху, i порожнява (зламана доля?) з однойменного видiння. Напруга зовнiшньої дiї тут дорiвнює напрузi дiї внутрiшньої, розвиток подiй - розвитковi думки та емоцiї.

Далi, нiби на розрядку, йде медитацiя "Слово чарiвниче" - за жанром це спогад, от тiльки не зовсiм ясно, знову ж таки, чий саме. Ясно, що не лiричної героїнi - люди стiльки не живуть. Бiльше за все це скидається на чергову iсторiйку з циклу про те, як iнопланетяни збудували єгипетськi пiрамiди, i що взагалi ми вчимо якусь геть не ту iсторiю. Але це i не дурноверха спекуляцiя, як ви могли подумати. Це поетизована iсторiя Слова. I якщо спробувати перекласти цю поетизацiю на суху мову науки, то випаде певний семантичний осад. Отже, як нагадує автор, спочатку було Слово. Що це мало б значити? Людська культура починається зi здатностi говорити. Байдуже, чи це клiксовi мови койсанської раси, найдавнiшi мови свiту, чи латина, чи та мова, якою ваш покiрний слуга до вас нинi звертається. Слово структурує свiдомiсть, а вiдтак i всесвiт (бо ми сприймаємо всесвiт не безпосередньо, а через свiдомiсть - недарма цей термiн так обурює ненависникiв усього українського!). Знецiнення слова призводить до знецiнення життя. Автор алегорично змальовує це як епiчну катастрофу давнiх часiв, вiд якої лишилися самi легенди (есхатологiя, втрата Золотої доби). "Проти прадавнього Слова вiднайшли меч" [стор. 121]. Але це не так далеко вiд iстини, як може здатися. Справдi, низка катастроф спiткала людство на межi енеолiту та Бронзової доби. Прадавнi цивiлiзацiї мерли як мухи по всьому свiтi (наприклад, трипiльська культура, Мохеджо-Даро, Самарра, Чатал-Гуюк, Мiкени, Яншао, Вiнча тощо). Вiд мов тих часiв майже нiчого не зосталося - окремi слова, неяснi уривки, розпливчастий топонiмiчний субстрат у кращому випадку.

Мечiв зосталося значно бiльше.

Це, до речi, напряму стосується нашої iсторiї. Вiдомо, що саме в цей перiод влада в iндоєвропейських (втiм, не лише) спiльнотах переходить вiд "священних царiв" (або матрiархальних вiдповiдникiв) до царiв справжнiх - вiйськових вождiв. Цей тренд є основним принаймнi для Євразiї вже котре тисячолiття поспiль. Сила прямого примусу заступила на мiсце колишньої сили словесного переконання. Лiнгвiсти знають, що давнi мови є багатшими i складнiшими за всiма показниками за сучаснi. Красномовний приклад - сучасна англiйська i давньоанглiйська. Що не кажи, а мова "Беовульфа" i "Вiдсiда" таки сильно деградувала. Старi мови вмирають, людство нiмiє, втрачається глибина i поетика слова.

I мiцнiшає меч. I прагне кровi. Ще i ще.

Неважко помiтити закономiрнiсть: в усi часи завойовники кидалися руйнувати чужi культурнi пам'ятки з якоюсь священною люттю, з нелюдським оскаженiнням, i байдуже, чи то люди Карла Великого валять саксонський Iрмiнсул, Сонячний Стовп, на якому тримається свiт, чи сучаснi талiби нищать буддiйськi статуї. Поетiв, якi не волiли ставати придворними пiдлабузниками, ми тепер знаємо як класикiв - а кров їхня нiколи не висохне.

Лiрична героїня вирушає за покликом сокола, i сокiл є її поводирем, її духом-охоронцем. Вирушає на пошуки дива, на пошуки слова, повного колишньої чарiвної сили, слова, владного зберегти свiт вiд байдужостi й забуття. Це не лише сюжетна подробиця; це ще й алегорiя творчого пошуку, роботи над собою.

В заключному фрагментi сходяться на ворожiння всi герої, що чули заклик сокола iз золотими крилами. "Прадавнiй степ" - у самiй назвi роздiлу закодовано потужний образ. Молодi волхви, чародiї нового часу, виразники мiфу, зiбралися бiля священного багаття, щоб дати присягу протистояти справжньому, первинному злу - порожнявi, байдужостi, безвiдповiдальностi та дуростi. Минула тисяча рокiв, i тепер вони мають нагоду повернути народовi вiру у власнi сили i живу пам'ять. I це не якийсь епiчний подвиг, не привiд для гордощiв - винагороди нiхто не обiцяє, тяжка праця цiлком може бути марною, i, може, народовi того й не треба: жили ж вiк за вiком у колонiї, то, може, хай так i буде? Костик, Дмитро i його кохана Олена, поетеса, мольфар Захар, Остап з "Загубленої пам'ятi" та лiрична героїня "Слова чарiвничого", та iншi, кого зiбрало полум'яне коло - вони так не вважають. Вони присягнули повернути народовi волю, яка є здатнiстю самостiйно i свiдомо приймати рiшення та вiдповiдати за них - теж самостiйно. Чи не заважкий це тягар для нащадкiв поколiнь невiльникiв?

Я не маю вiдповiдi на це питання. Але принаймнi спробувати варто - ми бiльше не можемо виправдовуватися "тисячолiтнiм прокляттям" чи колонiальною адмiнiстрацiєю.

Якщо шукати паралелей, то це ворожiння є нiчим iншим, як спробою створити, проспiвати свiт. Це дуже давнiй мотив, який ми бачимо, наприклад, у Бiблiї, а також у "Калевалi", де божественний мудрець i шаман Вяйнемейнен виспiвує всесвiт, i навiть у "Сильмарилiонi" Джона нашого Р. Р. Толкiєна, хоча там свiт твориться з музики.

Як бачимо, "Злато..." побудоване за канонами епосу: зшите з рiзноманiтних мiфопоетичних наративiв у єдиний, цiлiсний, i що з того, що фрагменти є авторськими текстами, а не народними? Адже всi вони так чи iнакше апелюють до фольклору й до iсторiї. Й це вам не якесь фентезi, черговий переспiв класичних мотивiв - Наталiя Дев'ятко вiдома своїм негативним ставленням до подiбного роду постмодернiстських вибрикiв. У наступних роздiлах пропоную розглянути детальнiше присутнi у текстi iсторичнi та природнi мiфологеми.

4. Iсторичнi мiфологеми

Без зайвих слiв почнiмо з князя нашого Володимира Великого. Се був ще той легiтимний, i задля своєї легiтимацiї не гребував нiчим. Почав з мiжусобицi (фактично громадянської вiйни середньовiччя) i братовбивства (хоча за цим фактом слiдство ведеться й досi), скiнчив же масштабною релiгiйною реформою. Авторка звертає увагу саме на останнє - те, за що князь увiйшов до пiдручникiв iсторiї та красується тепер на гривневiй купюрi.

Попереджаючи можливi питання - нi, авторка не апологет поганства анi критик християнства чи будь-якої iншої релiгiї. Принаймнi це жодним чином не випливає з тексту. Йдеться про мотивацiю того вчинку. Не секрет, що хрещення Русi було другою спробою нав'язати пiдданим новий трансцендентний дискурс. Перша пов'язана iз реструктуризацiєю поганського пантеону. Наслiдком того стало встановлення вiдповiдних iдолiв, причому перерозподiл повноважень вiдбувся не на користь солярних божеств, культ яких був досить сильним принаймнi для частини слов'яномовних народiв долини Днiпра та прилеглих земель. Князь Володимир робить спробу нав'язати в якостi головного божества Перуна, який на той момент є вже не так метеоричним божеством, як покровителем воїнсько-князiвської верстви. Це нiчого не дало: локальнi та соцiальнi традицiї виявилися сильнiшими. Хай князь кладе треби кому хоче, а в нас є нашi любi чорти, русалки, берегинi, упирi та болотяний дiдько Велес.

Ми, звичайно, не знаємо подробиць, але ситуацiя виглядає дуже схожою на змальовану.

Хрещення виявилося бiльш радикальним та дiєвим. Сутнiсть його полягала, виходячи з iнтерпретацiї авторки, у замiнi купи рiзних божкiв на Єдиного Господа Бога Нашого Iсуса Христа. Водночас закладалася вiдповiдна паралель: що на небi, то й на землi; земним аналогом небесного царя Iсуса мав виступати сам князь Володимир. Одна вiра i один князь. У тому нема нiчого нового: так дiяли всi хрестителi Європи. Для всiх хрестителiв Iсус був не тим, хто помер за нашi грiхи, а небесним патроном, простiше кажучи, найдужчим з магiчних iдолiв. Згодом доходило до анекдотизму: "Наша Богородиця дужча за вашу!" тощо. Також жоден з хрестителiв не уник синдрому Володаря Перснiв: жаги всевладдя. Влади не лише над землями й людьми, а й над самими душами, над правилами свiтоустрою, над законами земними i небесними. Наприклад, розповiдають, що король Кнуд Великий, хрестившись i ставши повелителем Англiї, так загордився, що наказав морю зупинити прибiй, негайно, ще до обiду. Море не послухалося, Кнуд зробив вiрнi висновки i правив не так жорстоко, як усi вiд нього чекали. Втiм, мусимо наголосити, будь-який хреститель дбав не про порятунок грiшних душ язичникiв, а першочергово про свою необмежену владу.

Менi навiть подумалося, що то була перша в Європi спроба абсолютизму.

Звичайно, народовi це не дуже сподобалося. Ми знаємо з "Повiстi временних лiт", що коли князь наказав поваляти в Днiпро iдоли, то люди йшли за ними i плакали: "Повстань, господине наш Перуне!", а поганська реакцiя тривала не одне столiття. У Новгородi взагалi була стала традицiя ганяти легiтимних мокрими ганчiрками, та й на Русi як такiй вiдбулося кiлька аналогiчних iнцидентiв, i це вже задовго пiсля хрещення. Коротше, спротив народного матерiалу був шалений, це не таємниця. Авторка про це не каже, але я додам, що, наприклад, у Сакральнiй Корсунi? та у Полоцьку святий князь Володимир заплямував себе кривавою рiзаниною та насильством. Бiлоруси це йому пам'ятають i досi. Iснує навiть цифра 28% - на стiльки скоротилося населення Русi пiд час його правлiння, щоправда, невiдомо, наскiльки серйозно можна до неї ставитися.

Ще раз: переосмислення образу Володимира Великого пов'язано не з хрещенням як таким, а винятково з його шаленою жагою до всевладдя, що мало одним з наслiдкiв зменшення ролi та повноважень вiча i перехiд вiд "воєнної демократiї" до феодалiзму. Новгород протримався довше, але i там зрештою Iван Грозний наказав вирвати язика вiчовому дзвоновi. Цiкаво, що згодом удiльнi князi прагнули правити не у великих мiстах, а засновували новi, меншi столицi, де вся мiська верхiвка складалася з їхнiх людей, i де воля народу нiчого не варта.

Друга знакова персона нашої iсторiї, що тепер прикрашає п'ять гривень, також неодноразово згадується у творi. Причому згадується у контекстi, близькому до Шевченкового ("Ой, Богдане, нерозумний сину..."), але, звичайно, з певними корективами. Цитуємо:

"Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вiтер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. I прокляте на вiки нерозумiнням.

Далеко-далеко, серед часiв пустища, серед степу безкрайого, кров'ю ненавистi зрошеного, брязкотом зброї хрещеного, пiд небом, що за хмарами не ховається, променями-ґратами зупинене. Зiрковими мечами вiкна забитi-захрещенi. Усе забуте. Усе зраджене. Усе лiтерам бездушним вiддане.

- Ти не пробачиш, Гетьмане.

- I ти не пробачиш Богдана. Борги нам обом сплачено" (з триптиху "Україно моя"; [стор. 42]).

Звiдти ж (третiй фрагмент триптиху, "Калинове намисто" [стор. 51]):

" - Ти ж новим Богданом бути мрiяв, а повторив тiльки помилку його. Ти ж хотiв народ мiй об'єднати та мене визволити, а лише влаштував собi коронацiю пишну. Ти ж ледь життя за мене не вiддав..."

I звiдти ж:

"...Не Богдан ти - лише тiнь тьмяна його. Той добра прагнув, тому чужiй волi поступався, а ти, чиє iм'я моїм народом зневажене, заради власної користi. (...) Тому i нема тут Богдана, бо пробачила я його ще тодi, коли розум втрачала, у цих стiнах поневолена [стор. 52]".

До Богдана-Зиновiя Хмельницького на загал iснує два типи ставлення: схвальне (як до лiдера нацiонально-визвольного руху) i несхвальне (як до того, хто фактично поставив Україну в залежнiсть вiд Москви). На матерiалi "Злата..." бачимо ревiзiю обох цих поглядiв. Авторський концепт полягає у засудженнi гетьмана ("помилка" якого полягає вочевидь у "чужiй волi поступався", хоч i це не зовсiм вiрно; тут ми маємо справу зi стереотипною вiзiєю цього образу) та - у виправданнi гетьмана. Вийшло, звичайно, як завжди, але хотiв же ж як краще! Ну i не варто скидати з терезiв масштаб особистостi. Хай там як, Богдан Хмельницький - знакова постать української не лише iсторiї, а й культури; вiн - культурний герой, i саме так розглядається у "Златi...": персона глибоко трагiчна i сповнена величi.

Ще одна iсторична мiфологема, згадана у творi, пов'язана з Богданом Хмельницьким, - так звана "Пропала грамота". Йдеться про текст угоди, укладеної мiж Вiйськом Низовим Запорiзьким та московським царем Олексiєм Романовим. Як вiдомо, автентичний текст угоди було благополучно втрачено, а той, на якому базувалися подальшi взаємини України та Росiї, насправдi є пiзнiшим вiдповiдно вiдкоректованим варiантом¹⁴. Одна з героїнь, що вiдгукнулася на поклик i прийшла до священного багаття в останньому роздiлi твору, розповiдає, що в її роду зберiгся оригiнал тої угоди, i тепер лише треба дочекатися слушного часу та вiддати належнiй людинi. Тут, як неважко помiтити, ми теж маємо справу не з доконаним iсторичним фактом, а з iлюстрацiєю уявлень про українсько-росiйськi взаємини, точнiше - про їхню колонiальну по вiдношенню до України сутнiсть, а також про сутнiсть iмперської мiжнародної полiтики. Нам геть не складно повiрити, що iмперськi архiварiуси пiдробили Березневi статтi. Це красномовний маркер нашого ставлення: коли офiцiйний Кремль видасть комюнiке, що два по два дорiвнює чотири, се буде для нас ознака, що варто переглянути правила арифметики. Ми звикли: їхня арифметика найчастiше дає "двушечку" (с).

Третiй поворотний момент нашої iсторiї (пiсля хрещення та Переяславської ради), до якого апелює авторка, це, вочевидь, Майдан 2004 року. Кажу "вочевидь", але певностi нема, бо ця подiя анi ключовi персонажi не названi прямо. Втiм, у третьому фрагментi триптиху ("Калинове намисто") мiститься жирний натяк на Вiктора Ющенка. Його там виведено в образi в'язня, до якого звертається персонiфiкована Україна. Це також трагiчна фiгура, проте ми не вiдчуваємо до нього жалю. На вiдмiну вiд Богдана, безiменний в'язень не має пiдстав для виправдання. Вiн гадає, що його стратять ("Вiддай мене ворогам чи своїм ясним соколам, що називають мене слабким зрадником"), але i на страту вiн не заслужив: "Не проллється кров твоя, бо з твоїм iменем на вустах йшли мене з полону визволяти". На нього чекає рiвно те покарання, якого вiн заслужив: "Як пiде з серця твого зрада (...) вiльним станеш ти знову. А як не пiде зрада з твого серця, то спалить тебе мiй вогонь. Смерть собi заподiєш" [стор. 54]. Що тут цiкаво? Архетипний образ зрадника. Але кого вiн - байдуже, чи конкретний Вiктор Андрiйович, а чи сферичний персонаж у вакуумi - зрадив? Матушку-Расiю чи закордонних iнвесторiв, бiзнес-партнерiв чи довiрливих виборцiв? Це байдуже, бо у всякому випадку є похiдним вiд iншої його зради, глибшої та страшнiшої. В'язень зрадив сам себе. Не змiг бути гiдним того iдеалу, який сам собi обрав, i замiнив його на вигаданий образ. Але реальнiсть виявилася геть не схожою на романтичний образ, i вiн зненавидiв свiй iдеал, хоча i словом про те не обмовився. Справдi, дуже легко вдягти вишиванку, сходити на Говерлу, балакати про трипiльську культуру, про горщики та Конотопську битву, i значно важче - довести до кiнця хоч одне важливе починання.

Цей трагiчний образ - пересторога не полiтикам: грець iз ними, убогими. Це пересторога кожному з нас. Дуже актуальна пересторога: зараз же всi такi патрiоти, що аж. Зрештою, чужа воля панує на нашiй землi не тому, що тисячолiтнє прокляття, а тому, що ми це дозволяємо. Не лише з байдужостi, але й зi страху перемогти. Хто там з класикiв писав про втечу вiд свободи?

Також чимало iсторичних подiй згадується у казцi "Загублена пам'ять". Громадянська вiйна (а фактично - окупацiя бiльшовиками України), Голодомор, Друга Свiтова вiйна, злочини НКВС тощо. ХХ столiття в Українi - суцiльна катастрофа. Це не таке упереджене ставлення, як може здатися на перший погляд. Так, було i гарне, але все вимiрюється за наслiдками. На матерiалi "Злата..." можна зробити висновок, що головним наслiдком описаних подiй недалекого минулого є нацiональна та соцiальна iнфантильнiсть. Нездатнiсть брати на себе вiдповiдальнiсть, очiкування подачок вiд сильнiших, бажання перекласти право вибору на того, хто вищий, атомiзацiя суспiльства, культ споживання, постiйний, утробних жах перед державою, схильнiсть до анонiмних наклепiв та крадiжок (бо у 30-40 роки не вкрав у колгоспу - прирiк родину на смерть, а iнстинкт залишився), i, найголовнiше та найгiрше, - iсторичний склероз. Пам'ятати живу iсторiю власної родини виявляється надто лячно, та й можна заспокоїти себе тим, що цей ґамуз не має практичного застосування. Так, можна згадати, що за Совiтiв жилося добре, принаймнi краще нiж тепер, але спитаймо: за рахунок чого? I чи воно того варте, оте "добре"?

I, зрештою, чим все скiнчилося? Радянськi добра вичерпалися, а народець лишився той самий: байдужий, неосвiчений, безвольний, але у вишиванках. Можна заперечити - а як же ж Революцiя Гiдностi? Та твiр писався за кiлька рокiв ДО цих сумних i величних подiй. I для переважної бiльшостi наших спiвгромадян це так i лишилося terra - принципово - incognita.

Даруйте каламбур: не перебiльшуймо значення бiльшостi.

Там же авторка задається питанням: чому люди взагалi мають такий потяг до "сильної руки", до тоталiтарної влади, до автократiї та тиранiї? Вiдповiдь полягає у самiй людськiй природi: люди байдужi. Нам простiше перекинути вiдповiдальнiсть на третю особу. Вiд себе додам, що це насправдi досить стара бiологiчна iсторiя. Шимпанзе у джунглях також обожнюють своїх волохатих фюрерiв. Пристрасть до вождiзму - тваринний рудимент. Утiм, як свiдчать данi дослiдникiв, i мавпочки його подолали (чому яскравий приклад - соцiальна поведiнка чудових бонобо).

Та зрештою, тирани й тиранiя iснують приблизно стiльки ж, скiльки й сама цивiлiзацiя, це загальнолюдська хвороба росту. Кожен народ хворiє на диктатуру у свiй спосiб, зi своїми симптомами. I тут варто згадати ще одну iсторичну мiфологему - симптом, який не зник, коли зникло початкове явище, що дало йому назву: яничари. В кульмiнацiйнiй сценi "Загубленої пам'ятi" головний герой, Остап, б'ється на шаблях зi своїм двiйником-тiнню, вбраним у яничарськi обладунки. Це настiльки прозорий символ, що його навiть не треба коментувати. Вже давно не стало Порти, а яничари нiде не дiлися. Змiнили прописку. До речi, не варто їм за це дорiкати. Так, це вороги, але вороги справжнi: саме на чужинцях-яничарах трималася вiйськова мiць турецьких султанiв, i саме яничари призвели iмперiю до занепаду.

Пiдбиваючи промiжний пiдсумок: "Злат Сонця, синь Води" активно використовує вiтчизняний iсторичний матерiал, але вiдповiдним чином його рефлектує. Авторка переосмислює iсторiю у категорiях природного мiфу, i це ще одна ознака справжнього епосу.

5. Природнi мiфологеми

Для початку - зовсiм трохи теорiї. Просто щоб не збитися на манiвцi.

Мiфи загалом подiляються на двi великi групи: природнi та технiчнi. Природний мiф - це такий, що формується сам собою протягом тисячолiть. Технiчний мiф - це мiф штучний, що має на метi манiпуляцiю масовою свiдомiстю. Полiтичнi мiфи, зокрема iмперський та лiберальний, вiдносяться до останнiх. Як розрiзнити природний та технiчний мiфи? Дуже просто: за наявнiстю вiдповiдних маркерiв. Чим Майдан-2004 вiдрiзняється вiд Майдану-2014? Перший був "помаранчевий" (цей колiр, як теплий, сонячний, блискучо використали технологи на противагу холодним синьо-бiлим кольорам опонентiв), тодi як другий - строкатим: там полiтична символiка поступилася символiцi етнiчнiй, нацiональнiй, а також почасти - релiгiйнiй. (Тут же можна додати цiкавий феномен "другого пришестя": коли архетип реалiзується, так би мовити, мирним шляхом, проявляючись зокрема i через технiчний мiф, але не досягає мети, то вдруге реалiзується вже через хтонiчнi, монструознi форми, i тодi не надто надається до гамування через полiтичнi технологiї).

Беруся твердити, що авторка "Злата..." апелює до нацiонального (природного) мiфу, а геть не до полiтичного, як це могло здатися. По-перше, у текстi вiдсутнi елементи полiтичної чи ще якої пропаганди. Хто знайде, кажiть, не соромтесь. А по-друге...

Тут i починається свято культурної антропологiї.

5.1 Тотем i табу

Пташечки та звiрятка здавна вiдiграють важливу семантичну роль у символьних рядах будь-якої культури. Не стало винятком i "Злато...", де сокiл та вовк є тотемними iстотами, або принаймнi є змога розглядати їх як такi. Вовк, власне, там один - той, що ходить iз мольфаром Захаром. Культ вовка взагалi один з найдавнiших, i дуже актуальний саме в iндоєвропейськiй традицiї. Передусiм це маркер хтонiчного, маргiнального простору, периферiї людського свiту. Здебiльшого це ще й маркер воїнської спiльноти - як такої, що перебуває на тiй периферiї. Вовком є той, хто вирушає у похiд по здобич - або за iншої потреби. I доки вiн у походi, у станi "дикого звiра", його нема змоги розглядати як людину; вiн виключений з соцiального контексту. Тут, до речi, цiкаво звернути увагу на генетичну спорiдненiсть слiв "вовк" i "волхв", а також рос. "волшба" i "волшебник" (той, хто займається волшбою). Захар не вписується у традицiйний воїнський контекст, але цiлком вписується у контекст "волховський". Адже не лише воїни перетинають периферiю людського свiту, а й жерцi, шамани та чарiвники. Вовк Захара, вiдтак, може розглядатися як своєрiдний чарiвний помiчник, як шаманський тотемний дух, i вiдповiдно маркує самого Захара як мандрiвника мiж свiтами, для якого сталi людськi норми та, що важливiше, прiоритети бiльше не є суттєвими. О нi, Захар залишається людиною, це безперечно, проте людське, надто людське не має над ним влади. Вiн є направду не таким, як усi, це не пiдлiткова поза, це - факт. Це можна сприймати як прокляття чи благословення, та сутi то не мiняє. З лiсовим хижаком у нього бiльше спiльного, нiж з людьми - наприклад, вороги. Вовк - це, користуючись шаманською термiнологiєю, його ще одна душа. Захар до певної мiри й сам - вовк: принаймнi у соцiальному аспектi. I лише йому обирати, яку актуалiзацiю прийме цей образ: асоцiального хижака, хтонiчного руйнiвника, чи поводиря мiж свiтами, волхва, хранителя i виразника традицiї.

Сокiл, згаданий неодноразово, також є маркером воїнської культури - так само, як i будь-який хижий птах: орел, беркут, яструб або кречет. Фольклорна традицiя називає козакiв соколами ясними/сизими; слов'янськi мови у поетичнiй кодифiкацiї взагалi дуже широко використовують саме цю метафору на позначення героя. Проте сокiл це ще й маркер Верхнього свiту, i також мандрiвник мiж свiтами (як i будь-який птах у мiфологiї). Традицiйно сокiл має позитивнi конотацiї з людиною - це друг, помiчник, а iнодi й уособлення людини. Для української традицiї цей образ є актуальним i як тотемний. Увага на наш державний герб, який у геральдицi позначається як "тризуб". Але це не тризуб. У заклику "Сонця золотого стяги полум'янi" так i сказано: "...i гербом своїм обрав народ український вiльного золотого птаха" [стор. 62]. Менi здається, що саме це трактування нашого гербу є вiрнiшим за стереотипне. Чому тризуб? Звiдки тризуб? У якостi вiдповiдi кивають на тризуби Посейдона та Шиви. Де, я питаю, Посейдон iз Шивою (при всiй повазi до останнього!!!), а де Україна?! З якого лиха князь Володимир (чи його предки з роду Рюрика) обрав би собi за родовий знак знаряддя призабутого на той час божества? Чи у Сакральнiй Корсунi? побачив вiдповiдну античну статую? Не смiшiть мої "Саксони"! Нi-нi, любi друзi, це в жодному разi не тризуб. Адже цей образ вiдомий широко за межами українського культурного поля. Можливо, вiн запозичений, але геть не вiд грекiв, i тим паче не вiд iндусiв. Подiбний орнамент зринає на берегах Пiвденної Балтики, населенiй свого часу вендами (слов'яномовним, нинi германiзованим народом), пiд назвою "Рарог"¹⁵, а також у якостi тамги у тюркських та iранських народiв вiд Днiпра до самого Алтаю. Причому орiєнтацiя може бути як вертикальною, так i горизонтальною (до речi, звернiть увагу на шеврон добровольчого батальйону "Донбас"). Здається вiрогiдним, що войовничий народ (а вказанi народи мусили бути войовничими) радше асоцiював себе з хижим птахом, до того ж почасти доместифiкованим, анiж iз чужинським божеством. Яскрава паралель iз народом саксiв, перша назва якого - хавки, себто "яструби". Подiбних прикладiв можна знайти три вагони ще й маленький возик, але нiби i так все ясно.

Але визначальним тут є не хижiсть сокола, а його солярна конотацiя. На це авторка теж вказує неодноразово. Наскiльки можна зрозумiти, народи, з яких згодом утворився український етнос, традицiйно були сонцепоклонниками. Обговорення генезису цього архетипу виходить за межi даної працi; насправдi байдуже, чи це арiйська (iранська) традицiя, чи слов'янська, чи якась iще давнiша, успадкована вiд носiїв мiзинської культури доби пiзнього палеолiту. Мова так чи iнакше про актуальнiсть сонячного образу на українських теренах. Тому сокiл є популярним образом не лише як воїнський маркер, а й як маркер Верхнього свiту, магiчно єдиносущний iз Сонцем.

I тут ми виходимо на бiнарну опозицiю, також пов'язану з державною символiкою. Чому, власне, твiр називається "Злато Сонця, синь Води"? Знову цитуємо заклик: "I дало сонце народу українському прапор свiй золотий, полум'яний, а вода життя його омила, над часом владу даючи, над свiтом i над серцями людськими. I вiдтодi прапор український - жовте сонце i синя вода (...) А хто його перевертає, той лихо на свою землю прикликає, розруху, бiднiсть i духовне зубожiння, бо не зможе тодi сонце людей захищати i на добро благословляти, а час буде плинути, людей не зачiпаючи, i не залишиться потому про них нi доброї, нi злої пам'ятi" [стор. 62]. Традицiйне прочитання жовто-блакитного прапору таке: синiй колiр - небо над головою, а жовтий - пшеничне поле. Про що це свiдчить? Про те, що Голодомор все ще дається взнаки. Прiоритет надається тому, що можна з'їсти. В ширшому сенсi - багатству. Прокреативний (виробничо-накопичувальний, споживацький) дискурс є панiвним для захiдної цивiлiзацiї з часу буржуазних революцiй. Для бiдних країн вiн ще актуальнiший. А синiй колiр може означати не лише небо, а й воду, а вода - це хтонос, потойбiччя, час (образ Хроноса, що пожирає своїх дiтей) i смерть (в iндоєвропейських мовах слова, якими позначаються поняття "море" i "смерть", є генетично спорiдненими, i ще див. семантику рiки/моря як магiчної межi). Та й не забуваймо про знеособлення образу неба у мiфологiї; небо є простором, на якому дiють умовно добрi та злi сили, та не бiльше того (подiбну iнтерпретацiю можна зробити на матерiалi українського фольклору¹⁶). I в цьому не було би бiди, якби не вiдсiкало решту смислiв. Так, синiй колiр (вода), розташований на своєму природному мiсцi, внизу, i виглядає доречнiшим (Днiпро, Чорне море, озеро Свiтязь), i виконує свої магiчнi функцiї - в тому числi й прокреативнi - належним чином.

А сонце (природне мiсце якого - нагорi) - це окрема мiфологема. Джерело свiтла, тепла i життєдайної сили. Власне сонячний колiр, золотий, є кольором тої життєдайної сили, небесного вогню, фарну (цим термiном iранського походження позначається магiчна субстанцiя, що втiлює всi матерiальнi та духовнi добра - багатство, здоров'я, славу, щастя, волю, владу, велич, натхнення i все, що ви можете собi уявити). Золотий колiр взагалi притаманний у мiфологiї рiзним надзвичайним речам; якщо якась штука золота - вона чарiвна (тут показовим є приклад германської традицiї; "золотi червонi перснi", "золотий чорний корабель", золотi фiгурки, якими боги грають у настiльну гру, золотi пластини, якими вони освiтлюють чертог, золотi яблука безсмертя, золота чарiвна арфа Вiллемана, яку не можуть чути тролi, але - i прокляте золото Нiбелунгiв). То скажiть будь ласка, чому варто надати перевагу - небесному вогню, джерелу усiх благ, чи холодному бездушному небесному простору? Золоту сонця - чи золоту пшеницi? Що важливiше - набити пузо чи дiстати благословення? Синьо-жовтий прапор - це прапор голодних людей, але стяг жовто-блакитний - це стяг людей, що шукають Царствiя Небесного.

В широкому розумiннi того останнього.

Чому важливе семантичне наповнення символiв? Яка рiзниця, сокiл чи тризуб, на яких мiсцях синє i жовте i що саме воно позначає? Бо це маркер стану колективного несвiдомого. Зрештою, як сказала сама авторка пiд час презентацiї книги: "Звiсно, якщо перевернути прапори, то це не значить, що все в нас одразу ж змiниться на краще. Це просто знак того, що у людей у головах. Коли змiниться сприйняття - змiниться i символ".

Але у всякому випадку краще бути соколами i вовками, нiж ретiарiями чи лаквеарiями¹⁷. Краще мати над головою Сонце, нiж Урана i Хроноса, що пожирають своїх дiтей.

Взiрцi сучасного трактування нацiональної символiки

Герб мiста Стара Ладога нiби натякає...

5.2 Україно... моя?

До речi, щодо дiтей i матерiв. Один з центральних образiв книги - Україна та її персонiфiкацiї. Тут ми маємо справу з двома типами втiлення цього образу: бiнарний i тернарний.

I почнемо, мабуть, з першого.

Триптих "Україно моя" мiстить цiкаву пару - Україна та її "названа сестра блiдолиця". I ця бiнарнiсть не є опозицiйною. Україна та Сестра є магiчно єдиносущними. Ще там фiгурує якийсь "блiдолиций брат", але це, здається, випадок "архетипу близнюкiв". Про Україну трохи згодом, а що ж то за Сестра? Пам'ятаю, хтось колись припустив, що то персонiфiкована Росiя. Це важко розглядати iнакше, як тонкий дотеп (ага, братськi народи i все таке). Це було б надто просто, ще й нiчого не пояснює. Отже, цитати: "Тi двоє [брат i сестра] над рiкою схилилися, у воду свого майбутнього вдивляються, закляття на чорнiй водi пишуть, Iмена свої у закляття вплiтають" [стор. 40]; "Наче мрець, мiсяць над водою пiдiймається, щоб брату блiдому i сестрi блiдiй шлях вказати" [стор. 40]; "...i сестра блiдолиця всмiхалася тобi [Українi], бо власну гордiсть у твоїх очах бачила та душi твоєї не жадала, хоч i була у неї бандура, де бракувало струн душi твоєї. То сестра блiдолиця дала тобi чашу щербату, бо палали вже пожежi на землi твоїй" [стор. 41]; i ще цей моторошний фрагмент:

" - Хочеш волi, сестро моя? - жiнка блiдолиця запитала. - Вiддай менi очi свої, очей моїх ясне дзеркало. Я не дам тобi волi i забуття, на страждання оберну життя твоє, може вийти - на вiчне страждання: кайданами буде гордiсть твоя, мукою - пiсня, тортурами - краса, а кохання може вiдняти твiй глузд. Та впишу я Iм'я твоє у хвилi рiчки, що вiд ночей ширша i вiд днiв довша, i водоспадом зривається пiд копитами коня мого, з iмли i свiтла створеного.

Натомiсть ослiпнуть дiти твої, щоб не впiзнали вони одне одного по вiдлунню в душах своїх закляття душi твоєї, сестро. Така буде спокута за зраду дiтей твоїх. I хто борг свiй виплатить, поверну я зiр i розумiння, ким вiн є i люди навкруг, i навчу грати на бандурi моїй, що й безголосою чарами до душ людських промовляє. А хто не виплатить - буде струною в бандурi моїй, коли рiчка часу водоспадом закiнчиться, у нову добу перетiкаючи (...) Погодилась Україна" [стор. 44].

I з останнього фрагменту триптиху: " - Знаю я сестру твою блiду, - прошипiв чоловiк. - Надi мною вона стояла, красу i життя випиваючи. Однаковi ви з нею, сестри названi" [стор. 53].

Гадаю, цiлком логiчно припустити, що йдеться про стару добру Смерть. Але це не стереотипна тiтка з косою (бо то справдi скидалося б на полiтичну пропаганду). Непросто знайти точний мiфологiчний вiдповiдник. На думку чомусь спадають нордичнi потвори штибу злої бабцi Лоухi або Хель - потворної володарки свiту мертвих. Та i це не зовсiм точно. Сестра не бажає зла i страждання. Проте здатна завдати болю - чи обдарувати забуттям. Це дивне божество долi, часу, помсти, справедливе не за людськими мiрками, але за космiчними. Це теж Україна, але - дрiмуче древня, прадавня, забута; Україна, вкрита льодовиками й тундрою, не осяяна сонцем, пронизана крижаними вiтрами. Чужа, безкiнечно чужа земля, що розчинилася у часi, та ще являє себе за певних обставин. Її голос - вiдлуння наших диких iнстинктiв; те, що робить нас вовками i соколами, а iнодi - й чудовиськами. Не знане їй милосердя, але i жорстокiсть її - вимушена, хоч i обґрунтована, i це лякає найбiльше.

Не знаю, людоньки добрi, як це краще пояснити.

Протилежнiсть Сестри, Україна, представлена у трьох подобах. Це стара мiфологiчна iсторiя: Юнка, Матiр та Войовниця¹⁸. Перша уособлює дiвоцтво, невиннiсть, весну, кохання, але i самотнiсть, неналежнiсть до соцiального контексту. Направду таке трактування образу України не є чимось винятковим. Україна - дiвчинка, що смiється i плаче, танцює на лузi у вiночку, iз калиновим намистом на шиї, грається iз кошенятами й собачатами, помагає мамi по господарству i годує пташечок з долонь. Така собi, даруйте, кавайна няшечка. Друга подоба - також усталений образ: Матiр-Земля, та, що дає життя, поважна, заможна, лагiдна та сувора, статусна господарка, палеолiтична Венера, завжди милосердна до дiтей своїх, яку б дурницю вони не утнули. Та, що ладна принести себе в жертву заради них.

А третiй образ України - прекрасний i жахливий, нiби темна богиня Калi, нiби кривава iрландська Моррiган, амазонка, валькiрiя. "Ти була такою, Україно! Свавiльною, мстивою жiнкою, товстокосою. Ти пила кров ворогiв своїх з чашi щербатої, i брат бiлолиций стелив крила свої, наче килими, щоб ти чобiтки сап'яновi не бруднила". Варто згадати сарматiв, про яких iснує легенда, що їхнi жiнки були вельми войовничi та ходили у виправи i билися незгiрш вiд чоловiкiв¹⁹. Семантика щербатої чашi також цiлком прозора: це людський череп або стилiзацiя пiд нього (хоч сама авторка активно заперечує це); сармати, як i загалом арiйцi, та й iншi iндоєвропейськi народи, бешкетували подiбним чином. Образ жiнки, що п'є кров i смокче мозок з людської голови, вiдомий з "Бардо Тхьодол", i ще можна згадати Вавилонську Блудницю та її чашу, повну рiзної мерзоти. Цей варiант архетипу Великої Богинi не дуже актуальний для української традицiї. Але це також - Україна, i любити її - такою - важко, дуже важко, значно важче, нiж дiвчинку-українку чи Україну-Матiр:

" - ...I яка ж я була у серцi твоєму?

- Молода, - чоловiк замислився, - вродлива дiвчина у вiнку з колосся i квiтiв, нiжна i беззахисна, що лише смiється i плаче.

- Я була такою, - вiдповiла жiнка, - доки ти мене не зрадив. (...)

- Чи вже лiтня, шанована мати, ти являлась в уявi моїй, що дiтей своїх понад усе любить i прощає всi вчинки їхнi.

- Я була i такою, доки Богдан мене не продав. А матiр'ю твiй народ iншу називає (...)

- Та не уявляв я тебе хижою i жорстокою, красунею безжальною, що в руках i вишивку, i зброю однаково вправно тримає. Тiльки намисто у тебе справжнє, i зачiска твоя, як жiнки з мого народу носили. Не моя, не моя ти Україна!" ("Калинове намисто" [стор. 52]).

До речi, сьогоднi дедалi бiльш актуальним стає саме цей образ України. Вiн не залишає нiкого байдужим: так, хiба можна не закохатися у Надiю Савченко, або не вилити на неї чергове цеберко бруду? Але найбiльшим випробуванням цей образ - мстива розпатлана жiнка, обвiшана зброєю, з кривавим намистом на шиї, що топче босими ногами ворожi тiла, смiється i п'є з щербатої чашi брагу життя своїх кривдникiв - є для тих, хто не готовий полишити усталенi, виплеканi псевдоромантичним державним дискурсом уявлення про Україну. Адже мiфи - це не мрiї та iдеали. Це - психiчна реальнiсть.

I горе тому, хто приймає одне за iнше.

5.3 Безодня буяла, трава не росла...²⁰

Коли вже мова зайшла про темнi, хтонiчнi образи, то їх у "Златi..." загалом не бракує. Беручи за основу знаменитi московсько-тартуськi семiотичнi моделi, можна твердити, що верхнiй регiстр тут представлено образами сокола i золотого сонця, середнiй - образами України, вовка, Степу, синьої води i жита ("Легенда про жито", "Загублена пам'ять"; цей образ є прокреативним, "хазяйським", сучасною паралеллю до якого є мем укроп), а нижнiй - безоднею ("Порожнява"), курганами ("Легенда про жито"), Рiкою Забуття ("Україно моя"), а також, як не дивно, метро ("Однорiвневий Київ"). Про кожну з цих хронотопiчних структур варто сказати кiлька слiв.

- Я душi своєї пiдземеллю не вiддам! - категорично заявляє Костик з оповiдання "Однорiвневий Київ", пояснюючи, чому не їздить на метро. Про метро взагалi є багато жахалок, вiд мiських легенд до фiльмiв жанру "disaster movie". Це не просто так: сама атмосфера метро надихає на такi твори. Проте нема жодного твору, де негативнi конотацiї мало б нормально працююче метро, без катастроф, затоплень, обвалiв, знеструмлення, зомбi та скажених пацюкiв-мутантiв. А тут саме той випадок. Просто громадський транспорт, яким щодня, рiк у рiк, користуються мешканцi нашої столицi. Що ж поганого, чого комизитись?

Слово Костику:

" - Я шукав величний Київ (...) А знайшов лише однорiвневий Київ. Бо коли ви всi спускаєтеся до пiдземелля, стаєте рiвними, рiвно малими, стаєте нiким... Тому голос без почуттiв i веде вас вiд станцiї до станцiї, продовжуючи навiювати сон, де вже немає високого i низького. Все однаково цiнне, все на одному рiвнi. Картини в музеях i розмальований неформалами фонтан на Майданi, iсторичнi квартали i новi незграбнi забудови. Все рiвне, i важливо тiльки, до якої групи ти приєднаєшся. (...) Однорiвневий Київ, чию душу засмоктує пiдземелля. (...) Чи штучне пiдземелля - втiлення iншого зла, старшого за людство, безжального i пiдступного? Таке саме втiлення, як i всюдисуща у столицi омела?" [стор. 69, 70].

Тепер рефлексiя Дмитра:

"Можливо, справдi це пiдземелля має зв'язок iз потойбiччям, тому стiльки людей все ж оступаються, опиняючись на рейках за кiлька секунд до зупинки поїзда. Чомусь я часто думаю в метро про смерть..." [стор. 66].

Символiзм очевидний. Метро є локацiєю пекла не тому, що звiдти лiзуть монстри, а тому, що поволi змiнює того, хто туди щодня спускається. Варто нагадати: у мiфологiї подорож до Нижнього свiту є небуденним вчинком, подвигом, випробуванням. I тут постає питання про причинно-наслiдковi зв'язки. Люди змiнюються тому, що користуються метро (безоднею), чи залюбки користуються ним саме тому, що з ними вже щось не так, i їх туди тягне, а виправданням є безперечна зручнiсть цього виду транспорту? Так чи iнакше: "той, хто дивиться у безодню, мусить пам'ятати, що й безодня вдивляється у нього²¹".

Iз Нижнiм свiтом також пов'язана мiфологема пращурiв. Уявлення про Небо як мiсце дислокацiї душ померлих - насправдi досить пiзнє. Архаїчна традицiя визначає мiсце розташування померлих Пiдземеллям. Про це свiдчить зокрема давнiй поховальний обряд iнгумацiї. Вiдтак мiсця поховання є своєрiдними дверима до потойбiччя. Найдавнiшими - з часiв неолiту - мiсцями захоронення в Українi є кургани: вiд так званої "курганної культури" до поховань часiв печенiгiв i половцiв. Кургани здавна вiдомi як культовi мiсця, де вiдбувалися вшанування померлих пращурiв, який часто переосмислювали як родових богiв.

У творi "Легенда про жито" Україна в образi Матерi викликає тiнi п'яти пращурiв, або принаймнi тих, кого поховали у Степу: християнського проповiдника доби Русi, польського шляхтича, козака, росiйського помiщика та ще одного, якраз iз кургану - чи скiфа, чи сармата, чи кiммерiйця, чи може взагалi якогось посткроманьйонського вождя, щоб вкотре питати їх про долю її народу. Це також вiдомий мiфологiчний мотив: пророцтво вiд того, хто перебуває за межею життя. Часто за таке пророцтво доводиться дорого платити, адже духи мертвих не конче мають бути прихильними до того, хто їх прикликає. Так само i тут тiнi поводяться без особливої поваги та ентузiазму. Кожен з мерцiв є нiби узагальненим представником своєї спiльноти та своєї доби; сам минувший час промовляє через них. Особливо нахабно поводиться тiнь росiйського помiщика (що взагалi-то нiкого не дивує), i саме вона виголошує пророцтво, згiдно якого над народом України пануватимуть заздрiсть i зрада, i зашмагав би Україну нагайкою, та несподiвано тiнi козака i шляхтича стають йому на завадi. "Мир!" - виголошує тiнь проповiдника. "I вiйна", - додає прадавнiй кочовик.

Одним словом, цi пращури вiдчуваються як чужi, як тi, з ким розiрвано зв'язок, але не байдужi, бо сперечаються, чиє ж пророцтво справдиться. Насправдi це досить трагiчне, хоч i закономiрне трактування архетипу Пращура.

Але є у творi ще й iнше, не менш цiкаве. Щоправда, цього разу локалiзацiя пов'язана не з мiсцем, а з часом. Йдеться про таємничих вершникiв з "Колискової для сонця" та "Загубленої пам'ятi". Додатковим маркером потойбiччя тут виступає ворон, у подобi якого один iз вершникiв знаходить дiвчинку при смертi та вiддає її пiд опiку Ночi. Бо саме Нiч є часом i мiсцем iснування тих вершникiв, хранителiв загубленої пам'ятi. Вони виконують приблизно ту ж саму функцiю, що й тi, кого прикликала Україна у "Легендi про жито", але це не тотожнi образи. Вони не виголошують пророцтв - але вони пам'ятають те, про що забули живi, та втручаються у перебiг актуальних подiй безпосередньо, коли є така потреба. Так, Василь iз "Загубленої пам'ятi" наприкiнцi твору вирушає "...за Урал, в Сибiр, а тодi в Москву. Невдовзi мiсяць кривавим серпом зiйде над землею. Цiкаво i в бiлокамiннiй, i в пiвнiчнiй столицях буде цього року (...) I ще я не хочу, щоб у наших сусiдiв пролилася кров яснооких, як про те вiщує такий мiсяць" [стор. 116].

Але вершники не є безперечно прихильними до живих людей, та й до своїх же колег: саме Василь вiдносить Галю (кохану Остапа, якiй судилося приєднатися до нiчної кавалькади хранителiв пам'ятi, i яка порушила заборону на людськi взаємини) кудись у потойбiччя, саме Василь ледь не вбиває хлопця, коли той намагається її врятувати, але вiн же приходить йому на допомогу в скрутну мить. Так, нiчнi вершники проклятi, не судилося їм спокою пiсля смертi, але кожен iз них пiшов на це самостiйно. Так, вони не надто шанують рiд людський, але окремi його представники можуть заслужити на їхню повагу, а це вже вирiзняє цей образ iз низки подiбних (назгули з "Володаря Перснiв" Джона Толкiєна, безумнi й безсмертнi вершники короля Герле з давньоанглiйської легенди, Асгардсрейя, вiдома також як "Дике Полювання", та цiлий оберемок вiчних мисливцiв з данського, пiвнiчнонiмецького й нiдерландського фольклорiв), i наближає їх до мiфологеми пращурiв-захисникiв (Iван Сiрко та його нефортуннi рештки, король Артур i Хольгер Данський, що мають повернутися, коли з їхнiми батькiвщинами буде все геть кепсько, ейнхерiї²², новiтнiй мiф "Небесна Сотня" тощо).

З цим пов'язаний ще один цiкавий момент. Василь каже: "I повернуться всi тi, кого вже твiй народ майже не пам'ятає, рятувати вiд безнадiї або руйнувати заради майбутнього iнших, гiдних слави. Вам вирiшувати, якими вони повернуться у людський свiт, та повернуться вони не спогадами чи легендами, а вашими сучасниками, зберуть свої вiйська, заспiвають бойовi та закличнi пiснi, i вороги не забаряться кинути їм виклик" [стор. 100]. Це також пряма апеляцiя до мiфологеми пращурiв, що повертаються. Мотив реiнкарнацiї вiдомий не лише з iндiйської мiфологiї, а й, наприклад, зi скандинавської (див. єддинiчнi пiснi про Хельгi).

Махновцi колишнiми не бувають...

5.4 Панночка Нiч

Окрема мiфологема, що заслуговує на кiлька слiв, - персонiфiкована Нiч. Нiчна богиня - це також досить старий i загадковий образ. Давньогрецька Нюкта (Нiкта, Нiкс), скандинавська Ньот чи Ньоль²³, єгипетська Нут²⁴ тощо - таємничi особи, пов'язанi з чарами, секретами, езотеричним (в смислi недоступним для широкого загалу) знанням. Люди - iстоти солярнi, нiч для нас - несприятлива, небезпечна доба, сповнена лиха, невидимого, потаємного i вiд того ще страшнiшого. Але є категорiї людей, для яких нiч - найкращий час. Категорiї цi досить рiзнi, вiд розбiйникiв, манiякiв та рiзних емо-готiв до вiдьом, дослiдникiв та поетiв. I, звичайно, коханцiв, особливо якщо обставини не сприяють їхнiм взаєминам. Спiльною особливiстю таких людей є маргiнальнiсть, неналежнiсть до обивательського кола, вiдсутнiсть соцiальних зв'язкiв чи їх незвичний тип, iгнорування культурної норми чи й свiдоме їй протиставлення (патологiчна, асоцiальна поведiнка й вiдповiдний набiр цiнностей, орiєнтирiв та стереотипних реакцiй). I це не конче мають бути антигерої, якраз навпаки: адже герой часто є маргiналом, позбавленим статусу, поваги й визнання, вигнанцем, безумцем, але водночас - об'єктом спiвчуття, захоплення та прикладом для наслiдування. Саме тут, до речi, корiниться образ самотнього героя, що згодом зазнав розвитку в романтичнiй традицiї.

Саме такими є герої "Злата...", яким виказує покровительство панночка Нiч. Вона переводить їх на свiй бiк, темний, але не злий, захищає вiд свiту "нормальних" людей, обдаровує чарами i таємним знанням, та натомiсть вимагає зректися людського, надто людського. Це не тривiальна цiна. Галя з "Загубленої пам'ятi" не змогла її сплатити. Втiм, Нiч її за це не карає, та i не заважає покарати iншим. У ширшому розумiннi Нiч - це альтернативний шлях для гiдної, обдарованої людини, що не зреклася своєї сутностi (вiдчуття внутрiшньої правди, хоч би якої химерної), та якiй не лишилося мiсця пiд Сонцем (тобто позбавленiй статусу, можливостi доєднатися до широкого кола людей спiльної долi та щастя). Зрештою, як влучно пожартував Дмiтрiй Биков у лекцiї про Гоголя: "Вся українська лiтература - суцiльна фантастика. Адже тиха українська нiч - геть не мiсце для зведення нудних соцiальних рахункiв".

5.5 Тiнь

Блукаючи темними хтонiчними стежками "Злата...", ми бачили багато таємничих та небезпечних iстот i сутностей. Але до справжнього мiфологiчного зла дiсталися аж тепер. Адже все, що ми бачили досi, так чи iнакше вписано в архiтектуру Буття, у космос. Але у кожнiй мiфологiчнiй моделi має мiсце фактор хаосу, що проявляється через архетип Тiнi. Розглянемо цю нарiжну мiфологему last not least.

Тiнь - архетип, введений в обiг та докладно описаний Карлом Юнгом. Це протилежнiсть людинi, природi, культурi, мiфам; iнверсiя самого Буття, така, сказати би, антиматерiя. На фiзичному рiвнi це проявляється в ентропiї, на культурному - у знецiненнi смислiв (криза модерну та становлення постмодернiзму), на духовному - у зневiр'ї, байдужостi, аморальностi, заздростi, iнфантильностi, безволлi/сваволi, тотальнiй демотивацiї, деморалiзацiї, десакралiзацiї, на психологiчному - у "комплексi невдахи" та у вiктимному комплексi ("комплекс жертви"). Тiнь є справжнiм мiфологiчним злом i двигуном есхатологiї. Проявами Тiнi є майже всi канонiчнi антигерої. Часто Тiнь також пов'язана з трiкстером ("трюкачем", мiфологiчним хитруном, чиї витiвки часто мають катастрофiчнi наслiдки).

У творi бачимо двi реалiзацiї цього архетипу. Перший - це птах iз барвистими крилами з однойменного оповiдання, що поламав хорошу країну. Цей птах несумiсний з... та нi з чим вiн несумiсний. Вiн живе за рахунок людських почуттiв i барв свiту, залишаючи по собi пустку. Барви ж його крил - краденi. Зрештою героїня, що врятувала його, не знаючи, що то є, вигнала його з тої країни. Але часу, проведеного там, вистачило, щоб отруїти життєдайнi води, перетворити їх на зiлля, що позбавило людей людської сутностi, обернуло мешканцiв тої країни на щось протиприродне, на богiв або ж демонiв, на народ Ночi чи, може, й народ Тiней: "дехто майже повнiстю залишився собою, дехто зробився суцiльним смертоносним дотиком без почуттiв i пам'ятi про минуле. I не було кому сказати, що потемнiшали їхнi очi, пломенiє у них лиховiсний кривавий вогонь, i рiдко осяюються їхнi обличчя i думки свiтлом". Але: "Деякi ж знайшли собi розвагу. Вони обирали людей, слiдкували за ними, жили їхнiм життям, а потiм тi життя обривали. А iнодi рiк за роком вели крiзь небезпеки, благословляючи смiливих i вiдчайдушних, захищаючи тих, хто мiг би згодом стати хранителем" [стор. 14].

Але їхня країна все одно обернулася на пустку.

Друга реалiзацiя цього архетипу - те, з чим стикнувся Остап у творi "Загублена пам'ять". Там Тiнь не має сталої форми, набуваючи то подоби "вусатого тирана", а то й самого героя, тiльки старшого за вiком. Причому поєдинок на шаблях там має значення суто символiчне. Кульмiнацiя вiдбувається трохи ранiше, пiд час їхньої розмови. Там Тiнь фактично переконує Остапа, що його не iснує. Не в буддiйському смислi "there is no spoon", а в смислi iдентичностi. "Ти станеш одним iз них. Твої неуважнiсть i байдужiсть калiчитимуть життя iнших. Ти слухатимешся i коритимешся наказам величнiших за тебе або просто не постанеш проти їхньої несправедливостi, обираючи суєту i безтурботне життя. Нас мiльйони порожньооких тiней, яких людьми називають. Хiба можеш ти перемогти нас, хлопче?" [стор. 112].

Це момент iстини всього твору. "Iм'я нам легiон, бо нас багато", каже демон у Євангелiї. I хоч Остап не Iсус, та певна христологiчна поведiнка йому притаманна (в сенсi "нема бiльшої любовi, нiж та, як хтось покладе життя за друзi своя"). "Ти брешеш (...) бо боїшся згадувати, яким був за життя, тому i приймаєш чужi подоби. Завинив ти чимось перед цiєю землею, тому i ховаєшся за чужими обличчями. Ти тiнь, що заблукала в часi, ти навiть не пам'ять. I всiм, що бачив сьогоднi, я присягаюсь не стати таким, як ти!" - вiдповiдає Остап [стор. 112]. Цей епiзод є класичним випробуванням на справжнiсть. Вiдомий казковий мотив: пройти вогонь, воду i мiднi труби. Вогонь i вода - це небезпеки фiзичного порядку, та отi "труби" - небезпека психологiчна, сказати би, духовна: не пiддатися спокусi марнославства, байдужостi, лiнощiв, жадоби, заздростi, дрiбної помсти, хтивостi та тiй частинi iнстинктiв, яку ми успадкували вiд амфiбiй. Перемiгши дракона, не стати драконом, бо "той, хто б'ється з чудовиськами, мусить дбати про те, щоб самому не стати чудовиськом²⁵". Або (iнший казковий мотив), здолавши дракона, довести свою над ним перемогу, не вiддати її плоди в чужi (негiднi) руки. Довести, що ти не верблюд, а саме ти. Згадаймо також повернення Одиссея на Iтаку. Не бiйня проти залицяльникiв Пенелопи вiнчає той фрагмент, а саме момент упiзнання його близькими. То й що, що тут це випробування вiдбувається до перемоги? Той, хто пiзнав себе, вже перемiг.

Даруйте цей банал i менторський тон.

У нашi часи тотального морального релятивiзму є гарним тоном виправдовувати зло або намагатися його зрозумiти. Це шляхетна позицiя. Проте зрозумiти - не значить виправдати. Як можна виправдати птаха з барвистим пiр'ям, що живе за рахунок чужої радостi? Так, вiн поранений, i та рана нiколи не загоїться, проте задаймося питанням: а що ж вiн такого накоїв, що по ньому стрiляли? Може, то просто безневинна пташечка, що летiла собi по своїх пташиних справах, а тут злiї люди пожбурили в неї заради смiху каменюкою? З тексту цього жодним чином не випливає. Так, iнодi несправедливiсть робить з невинних людей справжнiх монстрiв (мотив графа Монте-Крiсто), та чи такий тут випадок? Або як виправдати нашу колективну Тiнь, що кидає в обличчя Остаповi абсолютно справедливi звинувачення? Чим виправдати того, хто хизується своєю байдужiстю, ще й iншим робить зауваги в дусi "воно вам треба? / тобi що, бiльше за всiх треба?" чи "ну що, помогло воно вам?", або того, хто зловтiшається з чужої - абсолютно чужої - невдачi? Торжество Тiнi, торжество Зла - це не криваве торжество дракона чи диявола, це радiсть маленького бидлуватого чоловiчка, карлика, що сiв на плечi титанам, якi тримають небо, i, даруйте, ще й дзюрить звiдти. "Звитяга верблюда - далеко плюнути", як каже схiдне прислiв'я. "Перше, що кортить зробити, видершись нагору - харкнути звiдти", сумно жартує Жванецький. Або, як сказала iнша розумна людина: "Сталiн, звичайно, був тираном, та хтось же написав чотири мiльйони доносiв?".

Патологiчний невдаха, що раптом опинився у вигiднiй позицiї, - це i є справжнє зло.

Знов таки - даруйте банал i менторство. Тема назрiла, чи сказати - перезрiла.

6. Iдейно-тематичний стрижень твору

Перезрiла тема твору - роль "маленького українця" в iсторiї. Тему розкрито на трьох рiвнях: особистому, нацiональному та глобальному. Захар та його юнi земляки вирушають до мiста, щоб допомогти односельчанам; Костик зауважує Дмитровi на неприпустимiсть його нинiшнього стану, i це не лишає Дмитра байдужим; Остап заради Галини проходить випробування. Це особисте, те, що стосується iндивiдууму як такого, поза будь-якими контекстами. Проте їхнi дiї, мотивованi особистими причинами, тою чи iншою мiрою конотують iз iсторичним тлом. Нацiональне - це зв'язок героїв iз ширшою спiльнотою (народом, нацiєю); вони дiють не лише як окремi персони, а й як представники народу. Власне Народ є одним з головних героїв твору, який то повстає проти чужої волi та несправедливостi, то делегує всi повноваження "вусатому тирановi" тощо, а сам каже, що його хата з краю. Глобальне - це рiвень широких узагальнень, архетипiв, процесiв i тенденцiй, що притаманнi переважнiй бiльшостi культур. Адже це стара тема - протистояння Iмперiї та колонiї, мiсце простої людини у цiй боротьбi, яка направду є боротьбою за власну iдентичнiсть.

Альтернативи у "маленького українця" ("iрландця", "зiмбабвiйця", "росiянина", "американця", додати за смаком) насправдi двi: згодитися, що вiд нього нiц не залежить, i далi тихо скиглити, як погано жити, або ж тим чи iншим робом протистояти чужiй волi - чи полiтичнiй, чи релiгiйнiй, чи суспiльнiй, чи своїм власним химерам. Це i є головна думка твору. Це ж i є головний мiфологiчний конфлiкт: Воля проти Байдужостi. Бо саме байдужiсть на думку авторки i є найстрашнiшим грiхом, найбiльшим злом. Можна стояти за бiлих або навiть за чорних, але не за сiрих. "Хай би ти був гарячим або холодним, але ти - теплий".

Це не таке просте питання, як здається. Тут головним чинником є мотивацiя. Можна принципово уникати втручання, але i на те має бути принцип. Так, Рама-з-Сокирою та Рама Здоровань з "Махабхарати", чи не найкращi воїни своєї доби, не беруть участi у бiйнi на полi Куру, але не зi страху i не тому, що так вигiдно, а тому, що вважають, що обидвi сторони є неправi. Й лише коли подiї розгортаються геть уже непристойним чином - порушується воїнська честь, слово i священнi заборони - вони втручаються, i вже тодi не пасуть заднiх. "Чума на обидва вашi роди!" - популярнi слова, проте варто зауважити, хто i коли їх виголошує. Щоб мати право на такi слова, треба бути у станi Меркуцiо - при смертi. Неважко помiтити, що бiльшiсть негараздiв, якi спiткають людину i людство, мають корiння саме у душевних лiнощах, у байдужостi, яка дозволяє решту зла: зраду, жорстокiсть, страх, заздрiсть, жадобу, дурiсть i все, що ви собi можете уявити. Причому це проявляється як на особистому рiвнi, так i на рiвнi цiлої країни, а то й на рiвнi цiлої цивiлiзацiї. Саме байдужiсть, вiдсутнiсть волi та пристрастi (passion, звiдки "пасiонарiї"), на думку авторки, ставали раз у раз причиною занепаду нашої країни. Риба, звичайно, гниє з голови, але починати треба з себе, вимагати - вiд себе, а не вiд близьких, держави чи Господа Бога.

Тут, одначе, лишається питання, що не дає менi спокою. Припустимо, людина має волю i твердi принципи. Та ж iсторiя нам пiдказує, що завжди знайдеться чимало спритних манiпуляторiв, якi використають цей пасiонарний запал у своїх оборудках. Як той-таки птах iз барвистими крилами. Твiр не дає порад, як цього уникнути, як себе застрахувати вiд того, щоби тобою скористалися. Точнiше, дає: нiколи нi у що не втручатися. З таких позицiй нiколи не програєш... але й не виграєш. I саме цю позицiю авторка суворо засуджує.

Втiм, "Злато..." як наратив дає досвiд особистого i суспiльного значення. Особистий досвiд - формула "вiзьми i зроби". Так, дiвчинка з "Птаха..." пожалiла поранену iстоту, i за це була покарана разом з її народом, але хiба могла вона вчинити iнакше, навiть якби й знала, чим все скiнчиться? Хлопцi спустилися з гiр по допомогу для своїх близьких, а близьких спiткало ще бiльше горе, та чи знецiнює це їхнiй вчинок? Чи опустилися пiсля цього руки у Захара? Дмитро i його кохана Олена з "Однорiвневого Києва" переглянули своє ставлення до життя, зреклися столичної суєти, а Костик протистояв їй вiд початку, i досить активно (саморозвиток). Галя з "Загубленої пам'ятi" знала, на що йшла, коли наважилася порушити заборону Ночi на людськi взаємини. Махновець Василь звiдти ж ходив по колiно у кровi, реготав i пив горiлку, живучи кожен день як останнiй, але за всi свої паскудства вiдповiв як належить людинi. Зрештою, Остап принiс себе у жертву заради кохання та сплюндрованої пам'ятi землякiв (у широкому сенсi), а Україна у подобi Матерi - заради своїх дiтей, якi, може, того i не гiднi. Ви бачите, це широкий спектр прикладiв для наслiдування, i, менi здається, наведенi приклади - досить продуктивнi.

Також людськими чеснотами у цьому творi вважаються гордiсть, вiдвага, вольовий характер, жертовнiсть, прагнення до свободи, саморозвитку та пiзнання, а також не в останню чергу - здатнiсть брати на себе вiдповiдальнiсть за свої слова i вчинки. Що сказати - цей реєстр гiдний будь-якого класичного епосу.

Ще одна категорiя, значуща для твору, - категорiя величi. Це те, чого не терпить постмодерний дискурс. Велич - це антонiм до вульгарностi. За авторською морально-етичною системою герой може бути жорстоким, але величним, та в жодному разi - не вульгарним.

До речi, пiймав себе на думцi, що в українськiй мовi немає точного вiдповiдника до росiйського слова "пошлость". Над цим варто замислитись.

Досвiд суспiльного значення полягає тут у розрiзненнi своїх та чужих. Слова "той, хто дiлить всiх на них i нас, опиняється зрештою серед них", дозвольте не коментувати як пропагандистську маячню. Чужий, iнший, це не конче ворог. Це може бути i спiврозмовник. Адже за Бубером культура - це i є дiалог мiж нами i ними. Показовий приклад з "Легенди про жито", де, спрощуючи, Україна та мале дiвча наприкiнцi твору - це ми, а викликанi нею тiнi - це вони. Також i панночка Нiч, i Блiда Сестра - це вони. Проте вони можуть бути у тому числi й ворогами (анонiмнi лiсоруби та "добрi люди" з "Похованих мiж гiр", тiнi з "Загубленої пам'ятi", нещасний в'язень з "Калинового намиста" тощо). Як вiдрiзнити рiзнi сорти у категорiї вони? Досить просто: вороги - це тi, хто нав'язують тобi свою волю, хто тебе демотивує, хто переконує тебе, що тебе не iснує, а все твоє життя i вчинки - трiски не вартi. Дiалог тим i вiдрiзняється вiд суперечки, що має на метi взаємно збагатитися i встановити iстину чи хоч би шлях до неї, тодi як суперечка завжди вигiдна лише Саурону.

Та приналежнiсть до певного кола ми - не привiлей, не "о, круто, я член елiтного клубу". Це - система зобов'язань, що передбачає зокрема i жертовнiсть. Як заради спiльникiв, так i заради мети, яка об'єднує коло. Тут нема iдеалiзму, сама прагматика: заради чогось iншого не варто збиратися на ворожiння серед прадавнього степу.

Десь про це я думав, читаючи "Злато Сонця, синь Води".

7. Хронотоп твору та базовi мiфологiчнi сюжети

Повертаючись до питання про епос, мусимо сказати ще кiлька слiв за структурою. Це принципово для розумiння того, наскiльки вдалою є саме ця спроба епосу.

Хронотоп (час i мiсце дiї) твору має три рiвнi: мiфологiчний час (Прачас), iсторичне минуле i сьогодення. Це не одинокий випадок: так, "Пiсня про Нiбелунгiв" апелює водночас до давнiх мiфiчних часiв (все, що стосується Зiгфрида та рiзних фантастичних елементiв), iсторичного минулого (подiї Великого переселення народiв) та сьогодення (елементи феодальної культури доби розвинутого Середньовiччя). Мiфологiчний час (Прачас, Ur-Zeit за термiном, здається, Баумана, "доба сновидiнь" австралiйських аборигенiв) - це оте казкове "За давнiх-давен", "Колись давно у далекiй країнi" тощо. Легендарний час, коли сам свiт був iншим, юним, коли жили пращури та культурнi герої, боги та чудовиська. У Прачасi вiдбуваються дiї "Птаха з барвистими крилами", триптиху "Україно моя", "Колискової для сонця", "Духу рiки" (хоч там має мiсце змiщення хронотопу по всiх трьох рiвнях), "Сонця золотого стяги полум'янi", "Порожняви", частково "Загубленої пам'ятi", "Слова чарiвничого" та "Прадавнього степу"; у низцi випадкiв iдеться не лише про особливий час (власне, подiї поза часом), а й про особливе мiсце (потойбiччя). В iсторичному часi вiдбуваються подiї зачину (доба Київської Русi), частково триптиху, частково - "Загубленої пам'ятi", а загалом - всюди, де присутнi апеляцiї до iсторичних подiй. Сьогодення - час дiї трьох сюжетних фрагментiв. Загалом поєднано культурнi маркери всiх трьох часових вимiрiв. Особливо разюче це виглядає у "Загубленiй пам'ятi", де спiвiснує так званий Махно-фест у Гуляйполi (карнавальної в розумiннi Бахтiна iмiтацiї махновщини) й махновщина як така, сказати би, автентична - в особi Василя, учасника тих подiй. Не можу не вiдзначити, що це порiвняння - явно не на користь сьогодення.

Також у творi присутнi базовi мiфологiчнi сюжети:

- квест (термiн Нортона Фрая), подорож-пригода, де герой проходить випробування та дiстає нагороду. "Похованi мiж гiр" (хоча там з нагородою не склалося) i "Загублена пам'ять";

- втрата Золотої доби (зачин, де Золотою (мабуть, оптимальною за свiтоглядом) добою слiд вважати стародавнi, хоч i цiлком iсторичнi часи до хрещення Русi, а також "Птах iз барвистими крилами", де цей мотив явлено у чистому виглядi);

- есхатологiя (кiнець всесвiту). Цей сюжет, пов'язаний семантично з попереднiм, у чистому виглядi у творi майже не зустрiчається, проявляється фрагментарно, за винятком, можливо, "Легенди про жито", де втiлюється у виглядi пророцтв;

- смерть i вiдродження божества (триптих, де божеством є Україна, а також видiння "Порожнява", хоча там вiдродження i не вiдбувається);

- космогонiя (створення або вiдродження всесвiту). Цей сюжет також не реалiзується у текстi as is, знову ж таки, за винятком останнього роздiлу, де замикається коло тисячолiтнього циклу i все повертається до витокiв (що символiзує первiсний Степ).

Як бачимо, авторка апелює до традицiйних мiфологiчних сюжетiв, уникаючи, одначе, спокуси постмодернiстських iгор на цьому полi. Тут усе названо своїми iменами... чи краще сказати - Iменами. Герої дiють у природному для себе культурному та свiтоглядному контекстi. Збережено сталi смисли мiфологем, хоч їхня iнтерпретацiя i зазнає корекцiї. Але це не варто сприймати як "розгортання мiфу" за хрестоматiйною формулою Левi-Строса. Сонце лишається сонцем, вода - водою, Володимир Великий i Богдан - культурними героями, а Україна - Україною.

8. Реконструкцiя українського мiфу

Тим-то i цiкаве "Злато сонця, синь води". Визначенi мiфогеннi моменти²⁶, точки бiфуркацiї, ключовi пункти нашої iсторiї та культури. Хрещення Русi (на загал - доба перших Рюриковичiв), визвольна вiйна Богдана Хмельницького та Руїна, перша половина ХХ столiття. До цiєї трiади можна обережно додати Майдан як мiфологiчне явище. Спiльними знаменниками цих подiй є опiр чужоземнiй владi й осягнення народом своєї iдентичностi (що раз у раз сприймається як вiдкриття: МИ - є, i нас багато). Хтось колись сумно пожартував, що в українцiв нацiональний вид спорту - здобуття незалежностi. Здобуття незалежностi - це наш метасюжет. Можна скiльки завгодно кепкувати на тему "нас гнобили, гнобили i зрештою пригнобили", та цей мотив видається чiльним, актуальним i продуктивним.

Визначенi також найбiльш актуальнi й продуктивнi символи та архетипи. По-перше, дихотомiя сонця i води. Байдуже, чи то проявляється це в образах божеств, чи у вiдповiдних мiфологiчних конотацiях (фарн i хтонос, вiчний дух i пливкий час), чи у нацiональнiй символiцi, чи ще якось. По-друге, "звiриний стиль", себто тотемнi тваринки у їхнiй поетичнiй кодифiкацiї, насамперед - соколи. Сокiл - наш хейтi²⁷ для героя, та й усього народу. По-третє, культ закладених мерцiв та пращурiв, пов'язаний iз хронотопiчною структурою кургану. По-четверте, очевидна дихотомiя Київ-Степ, де перший є священним центром, статусним осередком, а другий - маргiнесом, землею вiйни та чарiв. I по-п'яте, розмаїття жiночих образiв, у тому числi архетипи Матерi, Воїтельки та Вiдьми.

Решту символiв (наприклад, "бiй з драконом") можна розглядати як додатковi.

Звичайно, змальована схема не досконала. Бракує їй цiлiсностi, не використано досить багато етнофольклорного та iсторичного матерiалу, особливо таких регiонiв, як Волинь, Полiсся, Крим, та й карпатськi мотиви вичерпуються солярно-метеоричними моделями. Можна також закинути авторцi певну етноцентричнiсть. А проте менi здається, що головне своє завдання твiр у якостi епосу виконує i в цьому виглядi. Наведено рiзнi варiанти прояву нацiонального характеру, акцентовано значущi для iсторiї та культури подiї, викладено актуальний метасюжет, визначено головнi мотиви та загрози, чесноти та вади. Хронотоп сьогодення робить мiфи про визволення Матерi (здобуття волi), похiд у Степ (iнiцiацiя) i повернення Сонця (винагорода) цiкавими i для нашого сучасника. Виконується чiльна функцiя наративу (набуття особисто i суспiльно значущого досвiду через емпатiю до героїв). Таким чином наратив, обряд i мiф возз'єднуються у системi оновленої мiфологiї.

Пам'ятаю, мав зi Святославом Чируком заочну полемiку стосовно того, якою має бути українська нацiональна фентезi. Розумiю тепер, що ми обоє мали рацiю - i обоє помилилися. Тематика - Русь або Сiч - не така важлива, як глибиннi, архетипнi мотиви i сюжети. Бо саме там - нацiональний дух, а не у вишиванках i сфероконiчних шоломах (хоча вони теж дуже красивi).

9. Актуальнiсть твору: мiфологiчний характер подiй останнього року

Було вже сказано про те, що епос з'являється тодi, коли з'являється на нього запит. А запит з'являється тодi, коли авдиторiя епосу осягає себе як унiкальна спiльнота (народ). Подiї, що почалися у груднi 2013 року i тривають досi, не лишають сумнiву, що український народ укотре прокидається зi сплячки - й отримує веслом по головi вiд люблячого сусiда, цiлком за законами жанру. Народ починає себе усвiдомлювати не як абстрактнi громадяни (чиє громадянство починається i кiнчається паспортом), а як громадяни конкретнi, для яких має значення приналежнiсть саме до цiєї країни, саме до цього - вельми строкатого - культурного поля, з усiма притаманними негараздами i бонусами. Не дарма ж пропаганда країни-агресора ("агресора" згiдно вiдповiдного рiшення Верховної Ради, яке я не наважуся оскаржити) так завзято використовує формули штибу "Бывшая Украина" або "Пока ещё Украина". Тiнь намагається нас переконати, що нас не iснує. В такi моменти iсторiї колективне несвiдоме починає викидати дуже цiкавi коники. Треба гадати, то система захисту. Дивiться самi: "Небесна Сотня" (мiфологема пращурiв-захисникiв або ейнхерiїв, див. виноску 22), укроп (ворожий пропагандистський фантом, пейоратив, який обернули на потужний символ виразної прокреативної семантики), Тарас Шевченко як культурний герой, Надiя Савченко як культурний герой, "кiборги" (мiфологема "залiзних воїнiв" iндоєвропейської традицiї: Зiгфрид, Ахiлл, Кухулiн, Карна, Сослан, Батрадз i т.д.), "Правий Сектор", майданнi сотнi та добровольчi батальйони як бойове братство (козаки, вiкiнги, пiратськi корпорацiї, лицарськi ордени), "Беркут" (ну це взагалi пiсня: мало того, що це агресивний воїнський маркер, так ще й кидається в око паралель iз державним гербом РФ), i це я не кажу про суто полiтичнi мiфи. Ну i, звичайно, актуалiзацiя войовничого, сарматського образу України. Це не скерована кимось манiпулятивна iнформацiйна стратегiя, адже вiдповiдний контент виникає спонтанно, ще й у стiлькох варiантах. I любовi та шани у цьому дискурсi бiльше, нiж ненавистi.

Принаймнi поки що.

I це за умов, коли рiвень довiри до чинної влади, може, не коло плiнтусу, але явно не вищий, нiж рiвень довiри до попередникiв.

Народ осягає себе, i любить Україну, свою Матiр, а не конкретнi посади i персони на тих посадах. I це видається добрим знаком. Виходячи з цього, гадаю, "Злато Сонця, синь Води" - це книга, що з'явилася дуже вчасно. В такi часи, коли здається, що всесвiт висить на волосинi, коли здається, що ще трохи, i розчарування та вiдчай переможуть, дуже важливий отакий наратив - позитивний, мобiлiзуючий, мотивацiйний. Важливий героїчний прецедент, зв'язок iз пам'яттю, що вважалася втраченою, вiдчуття, що легенди та їхнi герої не вмирають, а лише вiдроджуються, мов озимi жита, мов весняне сонце, мов синi води, що ламають наймiцнiшу кригу. Важлива згадка про власну сутнiсть i про обов'язок перед живими, мертвими i ненародженими.

Ну i, звичайно, про те, щоб, як спiвають брати-бiлоруси, "не быць скотам".

I хай там як, але в одному я впевнений: "Злато Сонця, синь Води" не лише вдала спроба епосу, а ще й гарний тест. Знаєте, такий собi детектор на бидлуватого чоловiчка. I це також дуже на часi. Враховуючи кон'юнктуру.

Примiтки

1) Переклад з фiнської Євгена Тимченка.

2) Термiн дослiдника Володимира Буряка, що позначає потенцiйну здатнiсть тексту до актуалiзацiї поза темпорально-кон'юнктурними обмеженнями; здатнiсть тексту "працювати на Вiчнiсть".

3) Це там, де йдеться про викрадення бика з Куальнге та iншi знаменитi iрландськi саги.

4) Хоча деякi дослiдники вбачають вплив згаданих творiв i на дравiдiйську лiтературу.

5) Michael Meyer, The Bedford Introduction to Literature (Bedford: St. Martin's, 2005).

6) Тут iдеться водночас i про етнiчне, i про полiтичне забарвлення цього термiну.

7) Пiсля двох катастроф, перша з яких - падiння Хараппи i Мохеджо-Даро, спасибi арiйцям, а друга, власне, змальована в самiй "Махабхаратi".

8) Визначення "самопальне", та лiпшого я для вас не маю.

9) Росiйськiй, в принципi, також, але кому вiд того легше?

10) Бо була ще й перша, про яку зазвичай забувають, коли Володимир велiв ставити iдоли Перуна та iнших богiв.

11) Втiм, маю пiдстави вважати, що йдеться про Україну доби енеолiту (кiнець Трипiлля та рух iндоєвропейцiв).

12) Згiдно сучасної класифiкацiї дум. Цiкаво, до речi, що дума як жанр постає вже в якостi уламку розвиненого героїчного епосу княжої доби, який ми втратили, а не як первинний матерiал для епосу.

13) Фрагментарно збережений у дотичних германських лiтературних пам'ятках.

14) Пётр Шафранов. "О статьях Богдана Хмельницкого 1654 года".

15) Що то є, важко сказати до пуття; дослiдники обережно припускають, що це слово значить "Вогнистий сокiл".

16) Вирiй (рай) - це окремий образ, хоч i пов'язаний з небом, та не тотожнiй йому.

17) Типи гладiаторiв, озброєних тризубами.

18) Варiант архетипу Войовницi - Стариця; сутнiсть обох образiв полягає у приналежностi до периферiйного, хтонiчного, магiчного простору, просто рiзнi способи актуалiзацiї - в залежностi вiд обставин.

19) Повiдомлення про звичай сарматок вiдрiзати собi одну грудь, щоб легше було стрiляти з лука, не витримує критики. Щоб груди заважали стрiляти, вони мають бути, даруйте, розмiру тридцятого з половиною. Можливо, такий звичай i справдi iснував (iснує й досi у деяких африканських народiв), але варто його розглядати як обряд iнiцiацiї, воїнської посвяти, що також працює на мiфологему Войовницi.

20) "Пророцтво Вельви" зi "Старшої Едди", строфа 3.

21) Хрестоматiйний пасаж Фрiдрiха Нiцше.

22) Дослiвно "обранi герої", iсл. einherjar, у скандинавськiй мiфологiї загиблi воїни, що перебувають у Вальхаллi та битимуться на боцi богiв, коли настане Рагнарьок.

23) Цi iмена - Νυκτος, Njót i Njól - власне i означають "Нiч".

24) Нут - богиня неба денного й нiчного, але має низку спiльних з "нiчними" богинями характеристик.

25) Продовження хрестоматiйного пасажу Нiцше про безодню.

26) Термiн Джозефа Кемпбела, яким позначається подiя, що дала розвиток мiфологемi.

27) Вiд iсл. heiti, досл. "прiзвисько", поетичний синонiм у поезiї скальдiв.

Оставить комментарий © Copyright Хаген Альварсон (Hagen_a@i.ua) Размещен: 29/05/2015, изменен: 29/05/2015. 107k. Статистика. Эссе: Проза, Критика, Философия Корчма-читальня Иллюстрации/приложения: 20 шт. Скачать FB2		Оценка: *9.003** Ваша оценка:
Аннотация: Медитацiї довкола книги Наталiї Дев"ятко "Злато Сонця, синь Води". - Луцьк: ПДВ "Твердиня", 2014. - 140 с.

Хаген Альварсон : другие произведения.

"Злато Сонця, синь Води": спроба епосу