Аннотация: Опубликовано в "УФО", номер 3 (9), 2009, под псевдо Віталій Кривоніс
Скрипаль і фоссегрим
Присвячується Едварду Григу
- Як мені знайти фоссегрима?
Його голос був крихким. Наче кроки першою кригою. Вже не дзвінкий хлопчачий голос. Та ще не бас бородатого чоловіка.
- Не треба тобі шукати фоссегрима, - була відповідь.
Мовчанка.
- Як мені знайти фоссегрима? - знову запитав він. - Мені конче треба, повір! Чи тобі не втямки?!
Вона обернулася через плече.
Вона була прекрасніша і сумніша за осінь. Очі як у перелітно§ птахи.
Птахи, якій вже ніколи не знати неба.
Він мовчав. А що він міг сказати? Як він міг §§ втішити чи розрадити? Ї§, ученицю фоссегрима?
Кортіло втекти. Лише б не бачити цих очей.
Вона тихо промовила:
- Не треба тобі шукати фоссегрима. Повір.
І показала руку.
Бліду шкіру розривали криві шрами. Звивали руку діви багровими зміями. Од ліктя до кінчиків пальців.
- Мене звати Крістен, - вронила вона приречено.
1
Музика завершилася стрибком молодо§ незграбно§ рисі. Він соромливо усміхнувся, опускаючи скрипку. Він і сам знав, що сфальшував. На найважливішій грі. А хто не фальшує? - майнуло йому.
- То що мовиш, батьку?
Спитав - та й пожалкував. Важкі були в батька очі, лунким був його голос. Батько здавався прадавнім, наче море.
- Ми - скрипалі, сину мій Вальдере. Ми граємо всюди, куди покличуть. На весіллях у селян й у княжих палатах. За таку гру на сільському весіллі тобі наллють пива й дадуть вівсянки з оселедцями, а при дворі Хлода Олафсона, конунга фритів, подарують перстень і срібла. Та не варто гадати, що ім'я твоє згадають у століттях. Славний будеш лише тим, що ти з роду Вілле Фольгера. І коли спитають: а що то за один, Вальдер син Віглафа, то не одразу і скажуть...
Світло потьмарилось. Закортіло розтрощити скрипку. Гепнути з розмаху ногою, щоб - на друзки, у лемент струн, у полум'я і кригу! Щоб старий бовдур схопився за серце і гигнув! Імла настала в душі Вальдера, ярувала доба буреві§в, й тіні сміялися у пітьмі...
А старий Віглаф дивився на сина, і все було в тому погляді, чого він не схотів казати. Тобі судилася доля віршеплетів, - казали очі батька. - Я пив мед музики з чаші Одноокого, а ти - з його дупи. Не втихне бурхливе море від твоє§ гри, не плакатимуть бурштином сосни, не відкажуть скали прибережні. Бути тобі вічно у підмайстрах, не бувати у майстрах, не сісти на лаву вправних! Ти ганьба роду Віллеман, і соромно мені за тебе, сину мій!..
Вголос же старий додав:
- Гадається мені, даремно я відпустив твою матінку одну до Хедінсфіорду п'ятнадцять зим тому...
Тут вже Вальдер не змовчав:
- Поглянув би ти на себе у люстро, батечку, та на мене, і не казав би так! У нас одне обличчя, хіба ні?
- Звичайно, ні, - втомлено мовив Віглаф. - Це ж дивлячись яке люстро...
Чи варто казати, що ображений хлопчисько не втямив тих слів?
Вальдер Віглафсон добряче налюрився того вечора. Вперше за своє недовге життя. До блювання й видінь, до свердла у голові і п'яних марень. Він був у тих мареннях майстром смичка, він грав наче бог. Лунала скрипка, скрипка зі старого клену, §§ переливи летіли понад скелями, понад морем. Буйні хвилі завмирали у захваті - найніжнішо§ миті світанку, найгіркішо§ миті заходу... Гордовиті морські птахи схиляли голови, в лісі плакала зозуля, вклонялися вовки, навіть олень, лісовий володар, ходив по траві, опустивши короновану голову у думах. В морі завмирали риби. Вікові камені тихо дзеленчали від безмовного пориву. І сосни ридали бурштином, роз'ятривши печалі... Сам Дельмір, сліпий бог поезі§, низенько йому кланявся...
- Бач, недолугий старий? - горлав Вальдер батькові. - Це оплески богів на мою честь! Що мені тво§ слова?!
А тоді мара минула, і вечеря попросилася назовні. У голові ревли бурани, розриваючи мозок на кричущі скалки. Із подивом юнак відзначив, що сто§ть на скелі, понад морем, а над головою гуркоче чорне небо. Хвилі звивалися кільцями змі§в. Блискавки сяяли на луззі русалок. У гронах піни казилися гидкі ноки, верещали голосом батька: "Saet ofer!", бо хтось тонув, і вилупки з того раділи. Вігтрольди носилися у воді, ревли й безумствували. У подобах чорних коней мчали на берег могутні хнікари, усі в милі, трусили кучерявими гривами сиво§ піни, та й розбивалися об скелі, щоб відродитися у глибокій безодні...
І, звичайно ж, був там фоссегрим, грим-музика. Незримий, грав він на скрипці, грав крижаний буревій, грав шторм і вітер, як Вальдерові не грати ніколи!
І пролунав голос із бурливого казана:
- Ходи ж до нас, Вальдере-Нездаро! Зроби крок з обриву! Поринь у чорну безодню! Незвідана §§ глибина, невідома та§на надр морських! Хіба не вабить тебе буря, хіба не спокушає спокій, хіба ж не солодка та вода, якою ти захлинешся, щоб надбати вічність? Ходи ж, ходи ж сюди, Вальдере, сину Віглафа!
І Вальдер пішов.
- Гадається, зарано ти йдеш, - почулося ззаду.
Вальдер обернувся.
Блискавка осяяла чоловіка. Був він худий і невисокий, темноволосий і чорнобородий, і страшний шрам тягнувся від скроні до підборіддя. Червона серка була на ньому, та тільки не знати - чи червлена чорнилом, чи кров'ю ворожою просякнута...
- Ти хто такий? - спитав Вальдер зі страху.
- Знав я твого пращура, Вілле Фольгера, - хрипко мовив той. - Та тільки не в діда онук.
- Брешеш! Вілле згинув за давніх-давен!
- Сам ти згинув за давніх-давен! - передражнив привид і харкнув. - Мало розуму в того, хто не слухає фюльг!
- То ти... ти мій дух-охоронець?
- Недоумок, - пробуркотів той, - я хранитель Равенсфіорда! Раніше я був тут господарем. Не надто мені до вподоби, що твій труп гойдатиметься тут, лякаючи смородом птахів. Іди. Йди додому заливати горе пивом.
- Він наш! - заверещали ноки із хвиль. - Хлопче, ходи сюди, не слухай його!
Тоді фюльг підійшов до прірви й кинув у хвилі залізного хреста.
- Геть звідси! - гукнув він почварам. - Ідіть від берега, ідіть у море!
- Ми бо§мося! - заскиглили ноки. - Ми потонемо у глибині й загубимося! Море не прийме нас! Там холодно і страшно!
- Що мені до того! - заперечив господар. - Ви надто гидкі для моря, та й мені ви не до ґусту! Забирайтеся! Хай море спалить вас!
Зарюмсали карлики, бо пекло §м залізо, але й простору китів були вони бридкі. А фюльге мовив Вальдерові:
- Ходи звідси! Бажаєш смерті - шукай битви! Та не паплюж хвиль!
І такий був переляканий Вальдер блискавками в очах хранителя, що втік зі скелі, тверезий і мокрий. Не спав до ранку. Не рюмсав у подушку. Не тремтів від холоду і жаху. Здивувався - чого всередині так порожньо? Наче порвалися струни...
Потім розбив вікно.
Вікна були скляні. Розкіш, та рід Віллеман не бідував.
Скалки були такі гострі...
Вальдер дивився на них і бачив скалки свого життя. Скал древа роду свого. Скьолль-череп. Скьолль - чаша для вина і застольний вигук. Череп гигикав: ніколи не пити тобі з чаші!
Було не боляче. Лише гидко.
Та вени теж треба ВМІТИ різати...
Якось - коли рани на руках підго§лися - Вальдер пішов. Не прощаючись. А з ким було прощатися? Мати померла позаминулого року від застуди, братів і сестер не було, а прощатися з батьком злякався. Старий почав би глузувати, і тоді пролилася б кров. Вальдер ненавидів батька, та крові його не бажав. Що користі з небіжчика? Тому, хто живий, боляче!
В тому, що старий Віглаф глузуватиме, Вальдер не сумнівався. Коли вже батько знущався із сина, коли той почикрижив вени і не хотів жити... Знущався зло і жорстоко. З натхненням. Що робити з раною, щоб заго§лась? Пекти морською сіллю! О, яка то втіха збиткуватися з найближчо§ людини! Чужинцеві не болітиме, чужинець не шукає розради...
Вальдер не подумав, чи будуть тепер його руки такі ж слухняні, як раніше. Коли вже не судилося стати майстром-скрипалем - нащо спритність рук?
Він ішов берегом і міркував, чи справді він розмовляв із фюльгом того вечора, чи не ввижалися йому ноки, що кликали у безодню, чи він чув плач скрипки невидимки-фоссегрима? Чи він просто перепив? Як те знати? Кого спитатися? Саги кажуть, що за старих часів море не гребувало казати до людей. За щастя вважалося стріти русалку чи хнікара, а ноки й вігтрольди іноді топили моряків. Не часто траплялися такі зустрічі, та все ж траплялися, і ніхто не казав - мовляв, пити тре менше... Вальдер знав: спитай кого з поселян, хоч і старих - можна відразу втопитися.
У драговині.
Засміють.
Старі часи скінчилися...
Одне він знав: там, на урвищі, в годину морсько§ негоди, дещо трапилося. Дещо скінчилося в ньому. Щось урвалося навіки. Порожнеча і мовчанка в серці. Наче в пограбованому могильному кургані. Лишень одне відомо було Вальдерові: ніколи не звідати йому, що ж трапилось...
З іншого боку, привид дав йому пораду, яка видалася тоді доброю.
Вальдер Віллеман пішов до вікінгів, щоби накласти головою в битві і побачити вкритий щитами чертог.
2
Давно минула доба вікінгів. Не стало грізних морських королів, гордовитих вовків моря, що про них співали скальди. Ті вікінги залишились у сагах: Деор Мисливець і син його Інг'яльд, Хродгар Коханець Відьми та Хьярді Вовченя, Хакон Великий Драккар, Хравен Увесон й Гуннар-конунг, Халльдор Віндсвалль та його друг-перевертень Рутгейр... Ті ж вікінги, які ще зважувалися ходити морем, були ницими полохливими жебракуватими розбійниками. Їх оголосили поза законом. Вони грабували тільки у фіордах. Боялися іти у відкрите море, і не без підстав: благенькі мали судна. Можна згадати і ще підстави, та про них не ведуть розмов, адже забобони вартують хіба кпини. То були вже не вовки фіордів, але вбогі помийні щури...
До таких от "вікінгів" і пристав син Віглафа.
Нема потреби казати, як зустріли його волоцюги, як насміхалися і принижували. Від рабсько§ долі його врятувало хіба знання пісень: він розважав моряків непристойними вісами.
Нема потреби казати, як у бійці при Хьорсе§ §хню банду розгепав дощенту хірд королівського ландмана, Свена-ярла, і лише скрипаль ушився звідти, мокрий, переляканий і побитий. Не сподобалося йому на війні. Надто лячно, що буде надто боляче. Його так і не захлиснуло священне бойове безумство, що відчиняє золоту браму Чертогу Вічності. Нічого подібного. Жах не переплавився на лють. Нажаль.
Нема потреби казати, як він проклинав усіх духів, асів, ванів і альвів, намагаючись дістатися дому, гадаючи, що гірше не буде.
Нема потреби казати, що він помилився.
Доки загін Свена-ярла термосив розбійницьке лігво на заході наданого йому фюлька, на сході, коло Равенсфіорду, вирішив геро§чно відзначитися інший щурячий вождь, такий собі Карі-хьовдинг. Не лише срібла бажав він - та передусім золото§ слави, що не потьмариться у століттях! Нападаючи ж на простих поселян, тако§ слави не здобути. І тоді він подумав: а що, коли напасти на того, чий рід давній і священний, і жодного разу не зазнав збитку од вікінгів? Тоді вже ніхто не скаже: мовляв, що то за один, той Карі? Бо всім відомий буде його вчинок, справді гідний хіба що бридотного троля чи йотуна!
- Хей, добрий чоловіче! В який бік садиба Віллегард?
- Дім Великих Скрипалів? А ти хто? Тобі нащо?
- Я син господаря, добрий чоловіче! Вальдер Віглафсон!
- А! То ти таки повернувся! Не надто багато ти надибав у мандрах, як я бачу! Люди кажуть, не дуже став до ґусту твій вибрик старому Віглафові!
- Про те судитимемо ми з батьком.
- Гаразд, не гарячкуй. Іди по стежині, на роздоріжжі - ліворуч, знайдеш, як не тупий.
- Дякую, добрий чоловіче!
- Як батькові в очі глянеш?
- Не твоя справа!
- Нездаро!
Непогано зробили боги, що не можна вбивати поглядом. Так поглянув Вальдер на ґазду, що в того серце защемило.
Від жалю.
- Вранці ще один питав шляху на Віллегард, - вронив поселянин.
- Ти йому сказав?
- Авжеж! - здивувався бонд. - Хоч і не до ґусту він мені прийшовся, та все ж не гадаю, що хтось насмілиться зробити шкоду вашому роду!
"Що я скажу батькові? - думав Вальдер, ідучи по вогкій хво§. - А й чи треба щось казати? Ми чужі одне одному. Не проситиму пробачення. То є і мій дім! Я не раб! Я одальман, маю право на землю. А прожене батько - то гаразд. Візьму скрипку і піду. За гру на хуторянському весіллі дадуть вівсянки з оселедцями..."
У череві забуркотіло, наче в барлогу ведмедя. З кущів пурхнули перелякані зяблики. Вальдер прискорив ходу.
"Не відмовився би я од вівсянки! Та й від оселедців, чи тріски, чи хоч..."
Вальдер заціпенів. На мить. А тоді побажав тому бондові в зяті троляку.
І побіг.
Він не тямив, що робить. Лишень божевільне серце гнало його до рідного гніздечка.
...- Хей-йя! То що, музико? Де зарив родове срібло?!
У відповідь - хрипкий сміх. Ненависний, холодний як болото. Такий рідний.
Умів сміятися Віглаф Віллеман...
- Врізати йому "орла"? Хей, Карі, що мовиш?
- Не квапся, Хакі. Може, вб'ємо когось із його домашніх?
- Кого? Ми ж уже всіх повбивали!
- Поганенько дивився, Хакі! Он баба сидить з дитьом. Твоя рабиня, Віглафе? Твоє байстреня?
- А що, схоже? - сміється скрипаль.
- Ні! - волає жінка, коли §§ витягають з клуні, - НІІІ!!!!
- Що - ні? - осміхається Карі. - Не його немовля чи не схоже?
- НІІІ!!! - мати заходиться риданням, сподіваючись розчулити вікінгів. Божеволіючи од безвиході.
Хтось вириває в не§ немовля. Воно вищить. Не від страху. Від голоду й вогких пелюшок.
- Як гадаєш, чи я його піймаю на меч, як підкину на п'ять футів?
- НІ!!! - давиться криком мати зі скаженим обличчям, б'ється в ручиськах розбійника...
- І я кажу ні, - сміється Карі. - Може, закладемося?..
Ніц не сказав Віглаф - зв'язаний, зранений, колінопреклонений... Тризна круків була навкруги. Попіл, порох, розорення. Чорна курна ру§на замість рідного гніздечка, і він - у серці §§. Щури розграбували і зжерли його світ. Він стояв на колінах і сміявся, помираючи.
- Ну, тепер і справді нема кого вбити, - сумно мовив Карі.
- Гадається мені, ти помилився, - гукнув Вальдер, виходячи на галявину.
- Ти диви! Цей вже точно його виродок! То як, Віглафе? Скажеш, де срібло?
Схилив голову старий Віглаф. І мовив тихо:
- Так.
Поглянув на сина з ненавистю і додав:
- Коли він піде неушкодженим.
- Я не піду, - також тихо сказав Вальдер.
- То й дурко, - зауважив Хакі.
То були його останні слова.
Потім люди казали, що сусіди-бонди прийшли на поміч і перебили чужинців. Та тільки ніхто то§ битви не бачив, і нема кому про не§ мовити.
Багряна мара розлилася галявиною. Червоне марево накрило Вальдера, неначе кривавий прибій. Світ скрижанів у тім кривавім маренні. Лють і біль, шал, сказ, вовчий плач, рев вітру, срібло місяця, бойовий танок пращура-ведмедя... Пожежа вибухнула в душі, і родич-ведмідь танцював на галявині, розриваючи дурних щурів на шмаття.
Вальдер не пам'ятав, чи мав він ножа або меча. Пам'ятав лише скрипку та смичок. І плакав від погорди й сорому старий Віглаф, бо вчував, як нуртувала кров пращурів у венах сина.
Коли Вальдер прийшов до тями, навкруги лежали мертві вікінги. Очі в них були якісь дивні. Що бачили вони перед загибеллю? Хто скаже? Вальдер не відав.
Не те його турбувало!
- Батько! - Вальдер рухнув на коліна, підхопив Віг лафа. - Тримайся, батечку! Зараз перев'яжу...
- Цить! - урвав батько, і зрозумів син, що то найостанніші слова. - Нахилися... ближче...
І прошепотів:
- Срібло під смерекою. Знайди фоссегрима. Він тебе навчить... коли я не зумів...
- Батечку! Та як же ж так...
- Присягаєш?
- Так... Так, батьку мій. Присягаю!
Чи почув Віглаф? Хто скаже?
Попіл і кров.
І - сміх хранителя Равенсфіорда.
- Я поховаю §х, - запевнив він, - усіх. А ти бери срібло і йди.
- Я ненавиджу тебе, - прошепотів юнак, обіймаючи мертвого батька.
- Маєш право. Ти - останній з роду.
- Як найти фоссегрима?
- Восени йди за лебедями, що відлітають. Дивись, де вони зупиняються. Раніше один фоссегрим жив на острові Стредсей, на озері Гормсеар. Сподіваюся, птахи приведуть тебе туди.
- Я хочу лишитися й поховати батька.
- Ні. Я поховаю УСІХ. Тобі не можна цього бачити. Нікому не можна. Тепер іди.
Вальдер бажав поставити питання. Не одне. А тоді - вдарити цього чоловіка. Кулаком, ножем, смичком. За його очі. За його голос. За те, що він такий. Вальдер знову бажав безумства, червоно§ мари, буревію й гніву, щоби, не тямлячи себе...
Та він лишень кивнув, узяв скрипку і лопату. І пішов до смереки: в дорозі срібло стане в пригоді.
3
- Юначе, купи козу!
- Відчепися.
- Юначе, купи козу!
- Нащо вона мені?
- Чула я, ти декого шукаєш. Так?
Вальдер завмер.
- Ну що скам'янів обличчям, - загигикала бабця. - Це місто, юначе! То що? Адже ти шукаєш фоссегрима?
- До чого тут твоя коза?
Бабуся сплеснула руками.
- Що ж то за часи! - забідкалася вона, сяючи хитрющими очима. - Ти хоч знаєш, хто то є?
- То хто ж?
- Купиш козу - розповім!
- Спочатку скажи, тоді подивимось.
Не те щоб йому було шкода срібла - просто він не уявляв, що робити з такою пречудовою банькатою кізонькою. Майже козеням. Не на смаженю ж...
- Такий оце молодий, а такий недовірливий, - удавано зітхнула старенька, - ну слухай...
Фоссегрим, інакше грим-музика, зі старовинного роду тролів. Зроду-віку мешкає він на острові Стредсей, бо любить воду. Вигляд має препаскудний, як і всі тролі. Весь у брунатному хутрі, огрядний, вирлоокий, а на голові довгі зелені прядки. Має він хвоста, який весь у лусці. По сім пальців на руках і здоровенну зубасту пащу! Він уміє грати на скрипці. Коли бажаєш навчитися, то приведи йому козеня. Він його змегелить, а тоді візьме твою руку і почне водити по пальцях смичком, допоки не зацібенить кров. Коли хирляве було козеня, то навчишся хіба пілікати. А коли вгодоване - заграєш так красиво, що, слухаючи твою музику, підуть навприсядки дерева й завмруть від захвату водоспади...
Тепер втямив, юначе, чому не слід іти до фоссегрима без козеняти?
Вальдер глянув на кізоньку. Та сумно промекала, опустивши голову.
- А без козеняти ніяк?
- Ніяк, юначе.
- А ти відкіля стільки знаєш, добра жінко? Чи сама бачила?
- І не бачила, і не бажаю бачити! - обурено спохмурніла бабуся. - Та тільки люди так кажуть. Я од бабці своє§ чула, вона - від своє§. Коли люди кажуть, то це є правда.
Коза замекала, і Вальдер усміхнувся: тваринка гигикала на свій штиб.
- Дарма ти мені розповіла, - мовив юнак, - бо поганенько годувала свою козу.
- А ти, либонь, - збрижилася стара, - забажав грати, як славетні скрипалі з роду Віллеман?
- Я останній з роду Віллеман.
Жінка пирхнула.
- Що ж, - зауважила вона, - кажуть, і Вілле Фольгера навчав фоссегрим.
Тепер пирхнув юнак.
- Скільки коштує коза?
Білі птахи сідали на хвилі озера, наче пелюстки снігу у зимовий буревій. Вальдер здригнувся від раптового холоду, хоч вітру і не було. Острів темнішав вдалечині, за крильми лебедів. Вони пливли туди, немов айсберги - такі ж величні й спокійні. Було холодно дивитись на них і на острів.
"Що може вабити §х до лігвища троля?" - подумав Вальдер, крокуючи берегом. Коза похмуро пленталася поруч.
- Хей! Ти на Стредсей? - озвав вусатий поромник.
- Так. Відвезеш?
- Йо. Давай, залазь. Фоссегрим буде радий. Ти ж до нього?
- Загалом так, а... звідки...
- Хей, гляньте-но! - гукнув паромник. - Він до нашого грима! Ще один!
Купка людей вибухнула реготом.
- При струменті, ти диви!
- А коза шклявенька, шкода дивитись! Шкіра і ребра!
- Переказуй вітання троляці!
Вальдер кивнув. Вікінги кпили ще й не так. Спитав паромника:
- Що кумедного? Скажіть - порегочу.
- Багацько вас таких, - мовив вусань, - хто возив м'ясо на острів. Та тільки ніхто ще не вертався звідти спіллеманом.
- То що, нема там фоссегрима?
- Звичайно, нема. Кажуть, там живе банда якихось рагуляк, що дурять таких, як ти.
- А ви, поселяни, чого не наженете §х звідти?
- Не дуже тре. З ними веселіше. Та й, до того ж, попит на кіз, - усміхнувся вусань.
Вальдер дивився на далекі скелі та на білосніжних птахів. Морозно пересмикнув плечима, сховав руки в кишені. Похмурий образ крижанів душу й тіло. Неначе білі птахи відносили за виднокрай частки його тепла. Мовби незриме морозне сяйво ішло від скель, наскрізь пронизуючи скрипаля. Крадучи теплоту його тіла.
- Коли троля там нема, - задумливо пробуркотів Вальдер вустами, що німіли, - то чому звідти так віє холодом?
- Яким холодом? - здивувався паромник. - Спека! Слухай, а давай з'§мо твою козу?
Вальдер лагідно почухав тваринку за вухом.
- А давай з'§мо твою жінку? - в'§дливо запропонував натомість.
Паромник розгладив вуса і вже хотів був прикласти нахабу, щоб за борт полетів, але... Випадково зазирнув йому у вічі - і кулак розжався сам по собі. Такі очі паромник уже бачив. Очі сейдмана. Чаклуна. Тому перевізник просто образився і питань більше не ставив.
4
- Гарне ім'я, Крістен, - чесно пробубонів юнак, - а я - Вальдер Віглафсон, з роду Віллеман.
Мить вона мовчала. Дивлячись в нікуди. Тоді вскочила і напосілася, наче буран:
- То нащо ж ти сюди приперся? Ще й худобу притягнув? Навіщо? Скажи, ну навіщо? ГА? ТОБІ ЦЕ НАЩО?!!!
А тоді обернулась, сіла на стілець і затулила обличчя руками.
Вальдер стовбичив у передпоко§ велико§ садиби на березі Стредсея, спантеличений. Він ніколи не бачив, як плачуть валькір'§. Йому кортіло закохатися в не§, та не жаліти. Він не умів аніжаліти, ані втішати. А зараз він мав жаль до високо§ тендітно§ Крістен з очима перелітно§ птахи і понівеченим крилом.
- Гадається, нема потреби знайомити вас одне з одним, - почувся раптом голос.
Він з'явився мовби нізвідки.
Немолодий, та ще не дідуган. Весь у чорному, з чорною тростиною в руці. На білій шкірі наочно синіли вени. Худорлявий, трохи вищий за Вальдера. Довге біле волосся хвилею лилося на плечі. Чи то сиве, чи то напрочуд світле - Вальдер не второпав. Сам він був жовтоголовий, у матінку. Обличчя чоловіка було як брила криги на сонці: миттєво мінливе, тож у пам'ять опадає лише іскристе сяйво. І очі: вони здавалися тьмяними, застеленими сірою марою, порожніми. Але то були тяжкі очі. Очі прадавнього моря.
"Очі батька!" - із жахом подумав Вальдер.
- Що? - буркнув господар. - Чого вирячився? Гадається, не так тобі описували фоссегрима зі Стредсея? Либонь, роги, лузга і вогонь з дупи?
- Мені казали, нема тут ніякого фоссегрима.
- А сам ти як гадаєш?
- Гадаю, що мене підманули.
Білоголовий усміхнувся. Так усміхається місяць.
- То що ж, будь гостем, чоловіче з роду Вілле Фольгера.
- Чи правда, що Вілле вчився в тебе?
- Нє. То я вчився у Вілле.
- Як же кликати тебе, господарю? Не фоссегримом же?
- Ні. Просто Грим. Це ти привів козу? Дарма. Я не харчуюся м'ясом. Відпусти §§.
- А чим же ж ти харчуєшся? Адже ти троль?
- Я троль, - кивнув Грим. І додав із гідністю, - та передусім я північанин. Я надаю перевагу рибі, як і люди заток.
Коза радісно замекала.
Вальдер почухав потилицю.
А Крістен лячно загигикала.
- Я маю справи, - попередив Грим. - Відпочинь, Вальдере. Повернуся ввечері - побалакаєм. Крістен, мила, не сумуй.
І зник.
- Від тебе смердить, - повідомила Крістен, - ходімо до лазні. Тобі сподобається.
- Я... е... дякую, та... а раптом ти маєш мстивих родичів?
- Не будь недоумком, - втомлено мовила Крістен, - ми у домі фоссегрима. Втямив, нє? Все, родичі лишилися там, за озером. Більше ніц нема. Не дуркуй.
Йому сподобалось.
Потів вони сиділи, загорнувшись у рушники, й пили скір.
- То нащо ж ти сюди прийшов? - спитала вона. - Хіба дар спіллемана у тебе не в крові?