Аннотация: Опубликовано в книге "Казки Краϊни сновидiнь".
Наталiя Дев'ятко
Легенда про юну Весну
I
На мокрiй гальцi бавилися босоногi дiти. Двоє дiвчат i двоє хлопчикiв.
Хлопцi, без сумнiву, брати. Влад - старший, серйозний, найвищий з компанiϊ, витягнувся за цей рiк. Митько роки на три молодший вiд нього, кучерявий, мов янголя, та має хитрющий погляд як на мешканця небесного свiту. Анжела i Христина - давнi подруги, ще в однiй пiсочницi гралися. Вони теж виросли за рiк, досягли того вiку, коли вже закохуєшся, та ще не знаєш смаку пiдлостi.
Дiти бiгали уздовж берега моря, бризкалися, дражнили вожатого, що тримався подалi вiд води. Валентин хмурився, але мовчав. А дiти веселилися, як хотiли: це були ϊхнiй табiр вiдпочинку, ϊхнє море та ϊхнi чайки, якi сварилися через недолугу рибу. А новий вожатий залишався чужим, хоча й був симпатичним i поступливим, знав безлiч iгор i дивовижних iсторiй.
Врештi Валентин не витримав, розсмiявся i пристав на гру. I даремно, бо тим показав свою слабкiсть перед дiтворою.
Кожного року вони своϊм гуртом утинали щось таке, про що по поверненню додому всi розповiдали до наступних канiкул. Полювання на акулу, яка начебто запливла у затоку, чаϊна пошта на кшталт голубиноϊ i ще багацько iнших вигадок спокушали друзiв на все новi пригоди.
Цьогорiч вони заприсяглися, що зустрiнуть схiд сонця на березi моря, i втекли з табору. Дорослi кинулися ϊх шукали, але пощастило новенькому вожатому, який i намагався зараз вiдвести ϊх назад.
От лише Валентин про ϊхнi подвиги навряд устиг дiзнатися...
День хилився до вечора, сонце золотою каймою окреслило гори i заховалося. Розлетiлися чайки-забiяки.
Друзi вмовили вожатого бодай на годинку залишитися на березi, наобiцяли, що бiльше не пустуватимуть. На диво, Валентин згодився досить легко.
Вони простували до бухт, де пiд горою починався рiдкуватий лiс. Утомленi бiганиною, дiти бiльше не вередували, що дуже тiшило дорослого.
Терпкий вiд солi вiтер сушив мокре волосся й одяг. Анжела розкинула руки i з криком 'Я птах! Я птах!' побiгла назустрiч вiтру.
Дiвчинка зробила коло, 'пiдлетiвши' до Влада, але послизнулась i боляче приземлилася на гальку.
Влад i вожатий одночасно простягнули руки, щоб допомогти ϊй пiдвестися. Анжела прийняла руку товариша.
- Птах, кажеш, - Валентин сумно всмiхнувся, не одразу прибравши руку. - Анжело, ти справдi хочеш бути птахом?
Вiн подивився на дiвчинку, i друзi лише зараз помiтили, що очi у нього блакитнi-блакитнi, як вечорове море, i такi ж глибокi й безжалiснi.
Та Анжела зовсiм не злякалася.
- Так, я хочу бути птахом! I лiтати високо-високо! Понад хмарами!
- I битися з подружками за дохлу рибу, - кинув п'ять копiйок Влад.
Здавалося, що дорослий наче й не почув слiв Влада: море дивилося вглиб себе, море думало i, як пiд час штилю, почуття не вiдображалися на його обличчi.
- А якщо уявити на мить, що ти можеш бути птахом, - знову мовив Валентин. - Ти б ним стала?
- Всi мрiють лiтати, - вiдповiла за подругу Христина. - Тiльки ця мрiя нездiйсненна.
- Не завжди, - в морi його синiх очей справдi було легко потонути, дiвчинка вiдвела погляд.
- Розкажiть, Валентине, - Митько засяяв. - Розкажiть нам казку, одну з тих, що розповiдали молодшим!
- Казку? - протягнув Влад. - Казки для малечi...
- Не трiщи, про що не знаєш!
Так, брати були дуже схожi.
- Точно, розкажiть! - попросили разом Анжела i Христина, перезирнулися, змовницьки всмiхнулися.
- Малi, а вам до корпусу ще не час? - Валентин повернув ϊм посмiшку: очi звичайнi, сiро-блакитнi i зовсiм не бездоннi. - Вам i так дiстанеться на горiхи.
- Нi!!! - розсердилися всi четверо.
- Добре, - дорослий поступився. - Розповiдатиму, поки iдемо до бухт, а тодi одразу в табiр i на добранiч.
Друзi мовчки погодилися, про себе подумавши, що заснути в дитячий час вiдбою - жахливий злочин перед рiдним табором i власним сумлiнням. Та й обiцянки треба дотриматися: чим бiльше часу минає, тим ближче до свiтання.
Дiти оточили вожатого, налаштувалися слухати.
Врiвень iз ними берегом нипала плямиста чайка, iнодi зупинялася, видзьобуючи з гальки рачкiв, принесених прибоєм, але потiм таки наздоганяла людей.
***
Палац королеви Тiнтiрлат, що у мiстi Дайран, - один iз найгарнiших палацiв, якi коли-небудь було побудовано людьми. Тонкi вежi з надзвичайно гострими шпилями, над якими не пролiтають птахи. Птахи знають: шпилi зачаровано, вони тремтять у такт сонячному свiтлу, у такт серцю i в такт мрiϊ. Й усякий, хто опиниться бiля вiстря, радо вiддасть йому своє серце, яке шпиль простромить, обернувши дарувальника на сонячний пил.
Здавна, коли ще не народилася королева Тiнтiрлат, шпилi палацу захищали мiсто вiд драконiв. Але часи драконiв давно минули, ϊх не бачили вже з пару вiкiв, i зараз палац зазвичай славився балами королеви, схожоϊ на хижого птаха. Навiть коротке свiтле волосся скуйовджене, наче пiр'я, а чарiвливий смiх нагадує клекiт.
Бали королеви Тiнтiрлат... Хто не бував на них, нiколи не зрозумiє, що я намагаюся змалювати. Бо не в перемiнах страв, дорогих винах i блиску найбагатших панночок королiвства ϊхня привабливiсть. Не в дуелях, якi так часто трапляються в безмiсячнi ночi, ϊхня слава. I навiть не в тому, що всi тi двобоϊ тривають до першоϊ кровi, ϊхня шляхетнiсть.
Нi, щось чарiвне, давнє, мов сонце, вiтер i море, залишилося в святах, що вибухали гамором у найтемнiшi ночi. У тi ночi, коли народжується мiсяць, цнотливий, незаплямований, коли наново народжується саме життя...
Наближався черговий бал, перший цього лiта.
Iм'я тоϊ, про кого я хочу розповiсти, було Вея. Як у юноϊ Весни, бо вона народилась у час, коли пролiски щойно виткнулися зi снiгу, розрiзали силу зими нiжними й водночас гострими пелюстками.
Дiвчина, що носила давнє Iм'я Весни, була нiжною, та могла втримати в руках меч, не менш гострий, нiж шпилi палацу королеви Тiнтiрлат, i так само невагомий.
Однак Вея не знала про це i нiколи не бачила легендарноϊ зброϊ. Та й взагалi бачила дiвчина небагато, хоч i вiд щирого серця любила красу навколишнього свiту. Жила вона далеко вiд столицi, тому мало спiлкувалася з чужими. Лише перелiтнi птахи приносили ϊй вiстi, та ще торгiвець намистами, який з'являвся на порозi ϊϊ дому двiчi на рiк.
I от учора ϊй виповнилось сiмнадцять, i батьки вперше вiзьмуть доньку на бал до королеви!
Це станеться аж за три днi... А сьогоднi Вея розшивала сукню i мрiяла про кохання, наче не малюнок на тканину клала, а вишивала долю свою.
Вона не помiтила, як довга волосина впала з голови i вплелась у вiзерунок ще однiєю звивистою дорiжкою.
Дощ пройшов позавчора, але в лiсi ще пахла вологою чорна вiд тiней земля. Мовчали птахи, тiльки iнодi в густих верхiвках озивалася зозуля.
Лаолант м'яко ступав по чорнiй землi, вдивляючись, вслухаючись у звуки лiсу. Стрiла напоготовi, бiлопера, його улюбленого кольору.
Не знав тодi Лаолант, ким обернеться бiлий колiр у його долi.
Передчуття бринiло в грудях, золотистi тiнi ковзали по молодому обличчю вiдважного мисливця.
Передчуття спiймало цiль. Великий олень iз гiллястими рогами i такими розумними очима, що рука здригнулась, i стрiла влетiла в дерево, затрiпотiла.
Бiле оперення вмить офарбилось чорним. Лаолант зiтхнув, безвольно опустивши зброю. Олень вдарив по землi ногою, вибив вогонь, i вiтром пронiсся повз мисливця. Лише iз золотоϊ корони, яка лежала на рогах, упали на траву золотавi жаринки.
Лаолант не гнався за золоторогим оленем, хоча таким було його перше бажання. Хитаючись, вiн пiдiйшов до того мiсця, звiдки вирвалося полум'я.
На землi лежала червоняста квiтка, схожа на щербате серце. Свiжа, наче щойно зiрвана.
Лаолант пiдняв квiтку, вiд духмяну закрутилося в головi, i живе серце стиснув холод.
II
Дiти дiйшли до першоϊ бухти. Митько побiг уперед, щоб ранiше за всiх видертися на найвищий камiнь.
- А до корпусу? - полишивши iсторiю, лукаво нагадав вожатий. - Нас i так довго немає.
Iсторiя змiнила його, сповнила натхненням, зробила ближчим, i друзi хоча б ненадовго перестали бачити в ньому чужого.
- Погуляймо трiшки довше, - заканючила Анжела.
- I послухаємо, - в голосi Христини вiдчувався мед лестощiв.
Влад хмурився: iсторiя захопила його найменше, а ось перспектива залишитися поза табором зовсiм не тiшила. I сутiнки вже пiдiймаються вiд моря... Хизуватися перед малечею було просто, а от здiйснити задумане значно складнiше. Чи то вiн ранiше за всiх почав дорослiшати, що став таким розважливим?..
Митько махав ϊм з каменя, кличучи перебратися в бухту.
- Не звалися! - гукнула Анжела i побiгла до товариша.
I тодi Христина сказала те, що пiдказувало серце. Збрехала, хоч i не любила неправду.
- Ви тепер нас до корпусу не заженете, Валентине. Ми тут кожну каменюку знаємо, кожну стежку. Даремно ви нас послухались.
Валентин знову пильно подивився на дiвчинку, наче намагався зрозумiти, про що вона зараз думає.
- Правильно, даремно, - погодився дорослий. - I що менi тепер робити, Христино? Няньчитись iз вами?
- Хiба у вас є вибiр? - Христина iгнорувала знаки Влада, який показував, що вона дурна.
- У вас будуть неприємностi, - спробував попередити хлопчик. - Краще зробiть вигляд, що нас не знайшли.
- Вам теж буде непереливки. I тут, i в таборi. Я б за вас заступився перед директором. По-дружньому. Чи ви справдi надумали прогуляти всю нiч? Свiтанок кортить зустрiти?
Нi в кого язик не повернувся сказати, що вiн ϊм не друг, та й надто легко цей новенький здогадався про ϊхнi плани.
- Ходiть до нас! Тут стiльки чайок! - покликала з каменя Анжела.
Злякавшись крику, зграя злетiла, ковзнувши тiнями по спокiйному морю. I зникла в рожевiй блакитi вечора.
Дiти i Валентин видряпалися на камiнь. Обiйнявши Митька й Анжелу, щоб не вередували i справдi не впали, дорослий заговорив знову, наче казкою намагався причарувати малечу.
***
Днi до молодика пролетiли, мов журавлиний клин, що вертається додому.
До Дайрану потяглися танцюристи i музики. Всiм знайдеться робота для приготування свята, i радiсть торкнеться кожного: для одних розiйдеться луною щасливого смiху, для iнших - дзвоном монет, якi подарують ситi тижнi до нового святкування. Не лише в палацi з невагомими шпилями лунатиме музика. На кожнiй площi, в кожному домi знайдеться своя королева, яка вдягне у цю нiч найкращу, хоч i не обов'язково нову сукню.
На вулицях кипiло життя, i карета батькiв Веϊ застрягла на шляху до палацу. Вони запiзнилися, не встигли проскочити до того, як потоки охочих повеселитися виплеснуться iз затишних будинкiв. Лише дiти i старi спостерiгатимуть за буйством радощiв з вiкон.
Будинки полишали з легким серцем: пiйманих на злодiйствi в цю нiч страчували без суду, пiйманi ж на пiдлостi втрачали все, окрiм життя. Королева Тiнтiрлат строго слiдкувала, щоб у ночi ϊϊ святкувань у мiстi царював мир.
Запiзнилися... Через Вею, звiсно! А тепер дiвчина смикала мереживо хустинки i з острахом зиркала на засмучених батькiв.
Вiдмовляючись чекати, Вея розчахнула дверцята i зiсковзнула в натовп.
До палацу було рукою подати, усього два повороти. Чути навiть, як сурми вiтають приϊзд нових гостей.
Але юрба розтiкалася перед брамою, неначе море огинало камiнь, вiдносячи дiвчину вiд входу.
Вея спробувала опиратися, але марно. Смикнулася вбiк, спiткнулася, та чиϊсь руки не дали ϊй впасти.
За мить дiвчина дивилася в очi Лаоланта, але юрба нарештi розступилась, даючи дорогу каретi, i батьки примусили дочку повернутися на належне мiсце.
Сурми славили ϊх прибуття.
Бал. Свiчки, шурхiт суконь, потаємний смiх, наче дзвiночки. Здається, мiж зустрiчами минають не тижнi, а мiсяцi, довгi, зимовi. Щоправда, справжнi морознi зими давно не зазирали до столицi королiвства.
Подивiться на них: вони щасливi, знають одне одного роки, багато хто познайомився саме тут, i завжди повертається, шануючи королеву. Завтра вони прокинуться iншими, а сьогоднi нiякоϊ манiрностi, пiдморгування, iнтриг. Музика очищує навiть черствi серця найбагатших синiв i дочок цiєϊ землi.
У цьому мiститься якась непiзнана чарiвнiсть, яку знає лише королева Тiнтiрлат, чия багряна сукня розкiшнiша вiд сьогоднiшнього заходу сонця.
Ранiше цей секрет знала ϊϊ матiр, яка перейняла таємницю вiд бабусi. Але i про це теж не шепотiлися.
Плiткували про iнше: про трьох новеньких, симпатичних дiвчат, особливо про красуню в рожевiй, дивовижно розшитiй сукнi, i про те, скiльки очей сьогоднi спалахне закоханiстю.
Явконд слухав невиннi плiтки перших красунь королiвства, що стояли неподалiк. Панночки вiдпочивали, смакуючи шампанське i бiле вино.
Це теж було традицiєю: червоне вино подавали лише пiсля пiвночi. Воно належало свiтанню - намарно прославляти вмирання дня, хоч i гарне до нестями.
Чорноволоса графиня кидала на Явконда гострi погляди, та вiн робив вигляд, що не помiчає.
Явконд, не замислюючись, запросив на танець юну красуню в розшитiй сукнi. Запросив Вею.
У танцях бiлявий Явконд був одним iз найкращих. Та й не лише в танцях. Бився вiн завжди до смертi, виключаючи найтемнiшi ночi, звiсно.
I чуток про нього ходило не менше, нiж про королеву Тiнтiрлат. Небагатьох називав вiн друзями, а тi, хто бував у його фортецi, нiколи не хвалилися тою дружбою i не розкривали таємниць непоборноϊ для цiкавостi твердинi.
Вея кiлька мiсяцiв старанно вчилася танцювати, тому була гiдною партнеркою. Явконд ϊй подобався, юне серденько люто стукотiло, готове вiддати себе у вiчне володiння. Бiлявi кучерi обвили б його, затягнувшись у петлю...
I тодi Вея побачила його, чоловiка, що допомiг ϊй вибратися з натовпу. Вона вислизнула з обiймiв Явконда.
Лаолант i Вея не вiдходили один вiд одного. Слова були ϊм не потрiбнi, але i шпилi не залишилися розчарованими.
Явконд щез iз зали.
Минула пiвнiч, i по залi розносили червоне вино. Вино золотилося в свiтлi свiчок, наче вкрите марою закоханостi.
Вея i Лаолант випили келихи до дна, не вiдводячи очей, - потонули в поглядах, потонули в бiльше не чужих душах.
До них iшов Явконд, зброя випиналася з-пiд червоного плаща. Але хмiльнi вiд свята й вина гостi не зупинили його, не згасили жартом блиск крижаних очей.
Лаолант усе зрозумiв, це був не перший бал у його життi. Вклонившись розгубленiй Веϊ, вiн пiшов слiдом за бiлявим суперником.
В саду гуляли закоханi, та всi вони трималися ближче до палацу. А Явконд одразу попрямував до розлогих яблунь, де зазвичай i проливали кров охочi позмагатися за прихильнiсть юних красунь.
Дуелянти зайняли позицiϊ. Здавалося, навiть вiтер завмер у гiллi, перестало посмiхатися зiркам листя. Листя знало, i зiрки знали, вони розумiли людей краще за самих людей, тонше передчували людськi помисли.
Смерть стояла за деревами, та вона поки не обрала, на чиϊх вустах залишить останнiй цiлунок.
Лаолант i Явконд билися не до першоϊ кровi, як того вимагав звичай.
Пiд яблунями поспiхом збиралися гостi королеви. Явконда знали всi, та й Лаолант ще нiчим себе не зганьбив. Глянувши на поєдинок iз цiкавостi, люди вже не могли вiдвести погляди. Безжалiснiсть i майстернiсть ударiв обох суперникiв причаровували, гасили бажання битися об заклад або вибирати улюбленця.
Явконд примудрився зачепити груди ворога.
Двоє глядачiв зааплодували й одразу замовкли, заворожено опустили руки. Поєдинок не кiнчався, хтось побiг кликати вартових. А супротивники наче збожеволiли.
Нiщо не стримувало ϊх бiльше: нi кохання до Веϊ, нi заборона королеви Тiнтiрлат.
Коли у вiддаленнi з'явилися вартовi, у Явконда була розсiчена рука, а Лаолант втратив швидкiсть i пiд натиском вiдступав до яблунь. На перший погляд несерйозна рана сильно кривавила.
Явконд вибив ворожий меч i замахнувся для останнього удару. За спиною Лаоланта височiв широкий старий стовбур, ухилитися вiн би не встиг.
- Не смiй! - з вартовими йшла королева. - Не смiй, Явконде!
Яструбинi очi палали. Явконд неохоче опустив зброю i повернувся до королеви.
Явконда теж поранено, але кров губиться на червоному тлi його одягу, та Лаоланту дiсталося бiльше. Один ϊϊ жест зараз - i закон вступить в силу. Тiнтiрлат не славилася вмiнням прощати.
Лаолант з'ϊхав по грубiй корi, не втримавшись, i до нього одразу пiдбiгла Вея.
За давнiм законом нiчиє життя не має обриватися пiд час свята. Королева дбала про виконання давнiх законiв. I була сувора з тими, хто йде проти ϊϊ волi, заслiплений образою чи бажанням перемоги над суперником... Але сьогоднi...
Тiнтiрлат вiдвела погляд вiд Явконда, подивилася на дiвчину, що стояла на колiнах перед зраненим коханим. I вiдпустила всiх, мовчки попрямувавши до палацу.
Невагомi шпилi трiпотiли в небi, яке сiрiло ранком. Смерть iшла вiд старих яблунь.