Хищная Птица: другие произведения.

Легенда про юну Весну

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Оценка: 4.75*10  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Опубліковано в книзі "Казки Краϊни сновидінь". Мовою оригіналу.

  

Наталія Дев'ятко

Легенда про юну Весну

  

Роздiл 1

   По мокрiй гальцi шльопали босоногi дiти. Двоє дiвчат i двоє хлопчакiв.
   Хлопцi, без сумнiву, брати. Влад - старший, серйозний, найвищий з компанiϊ, витягнувся за цей рiк. Митько рокiв на три молодший, кучерявий, мов янголя, та надто хитрющий погляд як на мешканця небесного свiту. Анжела i Христина - давнi подруги, ще в однiй пiсочницi гралися. Вони теж виросли за рiк, досягли того вiку, коли вже закохуєшся, та ще не знаєш смаку пiдлостi.
   Дiти бiгали по берегу, бризкалися, дражнили вожатого, що тримався подалi вiд води. Дорослий хмурився, але мовчав. А дiти веселилися, як хотiли: це були ϊхнiй табiр вiдпочинку, ϊхнє море та ϊхнi чайки, якi сварилися через недолугу рибу. А новий вожатий залишався чужим, хоча пройшла вже половина партiϊ, хай симпатичним i поступливим, знав безлiч iгор i дивних iсторiй, та однаково чужим. Такого статусу нелегко позбутися.
   Нарештi вожатий не витримав, розсмiявся i пристав на гру.
  
   День хилився до вечора, сонце золотою каймою пiдкреслило гори i заховалося. Розлетiлися чайки-забiяки.
   Друзi просто вмовили вожатого хоч на годинку залишитися на березi. На диво, дорослий згодився досить легко.
   Вони йшли вбiк бухт, де пiд горою починався рiдкуватий лiс. Втомленi бiганиною, дiти бiльше не вередували, що дуже тiшило дорослого.
   Терпкий вiд солi вiтер сушив мокре волосся й одяг. Анжела розкинула руки i з лементом "Я птах! Я птах!" побiгла назустрiч вiтру.
   Дiвчинка зробила коло, пiдлетiвши до Влада, але послизнулась i боляче приземлилася на гальку.
   Влад i вожатий одночасно простягнули руки, щоб вона могла пiднятися. Та Анжела прийняла допомогу товариша.
   - Птах, кажеш, - вожатий сумно всмiхнувся, не одразу прибравши руку. - Анжело, ти дiйсно бажаєш бути птахом?
   Вiн подивився на дiвчинку, i друзi лише зараз помiтили, що очi у нього блакитнi-блакитнi, як вечорове море, i такi ж глибокi й безжалiснi.
   Але Анжела зовсiм не злякалася.
   - Так, я хочу бути птахом! I лiтати високо-високо! Вище неба, вище хмар!
   - I битися з подружками за дохлу рибу, - кинув п'ять копiйок Влад.
   Монетка булькнула образою, потонувши у захватi.
   - Та ну тебе! - Анжела надулася.
   Та вожатий наче й не почув слiв Влада: море дивилося вглиб себе, море думало i, як пiд час штилю, почуття не вiдображалися на його обличчi.
   - А якщо уявити на мить, що ти дiйсно можеш бути птахом, - знову говорив дорослий. - Ти б стала?
   - Всi мрiють лiтати, - вiдповiла за подругу Христина. - Тiльки ця мрiя нездiйсненна.
   - Не завжди, - в морi справдi було легко потонути, дiвчинка вiдвела очi.
   - Розкажiть, - Митько засяяв. - Розкажiть нам казку, як ви розповiдали молодшим загонам!
   - Казку? - протягнув Влад. - Казки для малечi.
   - Не трiщи, про що не знаєш!
   Так, брати дiйсно були дуже схожi.
   - Точно, розкажiть! - попросили разом Анжела i Христина, перезирнулися, змовницьки всмiхнулися.
   - Дiти, а вам до корпусу ще не час? - вожатий повернув ϊм посмiшку, очi звичайнi, сiро-блакитнi i зовсiм не бездоннi.
   - Нi!!! - розсердилися вже всi четверо.
   - Добре, - дорослий поступився. - Розповiдатиму, поки iдемо до бухт, а тодi назад i спати.
   Друзi мовчки погодилися, про себе подумавши, що заснути в дитячий час вiдбою - жахливий злочин перед рiдним табором i власним сумлiнням.
   Вони оточили вожатого, налаштувалися слухати.
   Врiвень з ними берегом йшла плямиста чайка, iнодi зупинялася, видзьобуючи з гальки рачкiв, принесених прибоєм, але потiм все одно наздоганяла оповiдача.
  
   Палац королеви Тiнтiрлат, що у мiстi Дайран, - один з найгарнiших палацiв, якi коли-небудь було побудовано людьми. Тонкi вежi з такими гострими шпилями, що над ними не пролiтають птахи.
   Птахи знають: шпилi зачаровано, вони тремтять в такт сонячному свiтлу, в такт серцю i в такт мрiϊ. Й усякий, хто опиниться бiля вiстря, з радiстю вiддасть йому своє серце, яке шпиль простромить, обернувши дарувальника на сонячний пил.
   Здавна, коли ще не народилася королева Тiнтiрлат, так мiсто захищалося вiд драконiв. Але тi часи давно минули, драконiв не бачили вже з пару вiкiв, i зараз палац зазвичай славився балами королеви, схожоϊ на хижого птаха. Навiть коротке свiтле волосся скуйовджене, наче пiр'я, а чарiвливий смiх схожий на клекiт.
   Бали королеви Тiнтiрлат... Хто не був на них запрошений, нiколи не зрозумiє, що я намагаюся змалювати. Бо не в перемiнах страв, дорогих винах i блиску найбагатших панночок королiвства ϊхня привабливiсть. Не в дуелях, якi так часто трапляються в безмiсячнi ночi, ϊхня слава. I навiть не в тому, що всi тi двобоϊ тривають до першоϊ кровi, ϊхня шляхетнiсть.
   Королева Тiнтiрлат сувора з порушниками законiв.
   Нi, щось чарiвне, давнiше за скали в морi, залишилося в святах, що вибухали гамором у найтемнiшi ночi. В тi ночi, коли народжується мiсяць, цнотливий, незаплямований, коли наново народжується саме життя.
   Наближався черговий бал, перший цього лiта.
  
   Їϊ звали Вєя, як новонароджену весну, коли лише пролiски виткнулися зi снiгу, розрiзали силу зими гострими нiжними пелюстками.
   Такою була i дiвчина, що носила перше iм'я весни, нiжною, та могла втримати в руках меч, не менш гострий, чим шпилi палацу королеви Тiнтiрлат, i так само невагомий.
   Тiльки не знала про це Вєя i нiколи не бачила легендарноϊ зброϊ. Та й взагалi бачила дiвчина небагато, якщо можна вимiряти красу свiту, що ϊϊ оточував. Жила вона далеко вiд столицi, тому мало спiлкувалася з чужими. Лише перелiтнi птахи приносили ϊй вiстi, та ще торгiвець намистами, який з'являвся на порозi двiчi на рiк.
   Але вчора ϊй виповнилось сiмнадцять, i батьки вiзьмуть ϊϊ на бал до королеви!
   Та це станеться через три днi. А сьогоднi Вєя розшивала сукню i мрiяла про кохання, наче не малюнок на тканину клала, а вишивала долю свою.
   Вона не помiтила, як довга волосина впала з голови i вплелась у вiзерунок ще однiєю дорiжкою.
  
   Дощ пройшов позавчора, але в лiсi ще пахла волога, чорна вiд тiней земля. Мовчали птахи, тiльки iнодi в густих верхiвках озивалася зозуля.
   Лаолант м'яко ступав по чорнiй землi, вдивляючись, вслухаючись у звуки лiсу. Стрiла напоготовi, бiлопера, його улюбленого кольору.
   Не знав тодi Лаолант, ким обернеться бiлий колiр в його долi.
   Передчуття бринiло в грудях, золотистi тiнi ковзали по молодому обличчю вже дорослоϊ, та вiд того не менш вiдважноϊ людини.
   Передчуття спiймало цiль. Великий олень з гiллястими рогами i такими розумними очима, що рука здригнулася, i стрiла влетiла в дерево, затрiпотiла.
   Бiле пiр'я вмить офарбилось чорним. Лаолант зойкнув, безвольно опустивши зброю. Олень вдарив по землi, вибив вогонь, i вiтром пронiсся повз мисливця. Лише iз золотоϊ корони, неначе вiяла, яке лежало на рогах, впали на траву золотавi жаринки.
   Лаолант не гнався за золоторогим оленем, хоча таким було його перше бажання. Хитаючись, вiн пiдiйшов до того мiсця, звiдки вирвалося полум'я.
   На землi лежала червоняста квiтка, схожа на щербате серце. Свiжа, наче щойно зiрвана.
   Лаолант пiдняв квiтку, вiд духмяну закрутилося в головi, i живе серце здавив холод.
  

Роздiл 2

  
   Дiти дiйшли до першоϊ бухти, i Митько побiг вперед, щоб ранiше за всiх видертися на улюблений камiнь.
   - А до корпусу? - залишивши iсторiю, лукаво нагадав вожатий.
   Iсторiя змiнила його, сповнила натхненням, зробила ближчим, i друзi хоча б ненадовго перестали бачити в ньому чужого.
   - Давайте ще погуляємо, - заканючила Анжела.
   - I послухаємо, - в голосi Христини вiдчувався мед лестощiв.
   Влад хмурився: iсторiя захопила його найменше, а ось перспектива лишитися поза табором зовсiм не тiшила. I сутiнки вже пiдiймаються вiд моря...
   Митько махав ϊм з каменя, кличучи перебратися в бухту.
   - Не звалися! - гукнула Анжела i побiгла до товариша.
   - Без тебе - нiколи! - Митько дражнив дiвчинку, зображаючи падiння.
   I тодi Христина сказала те, що пiдказувало серце. Збрехала, хоч i не любила брехати.
   - Ви тепер ϊх до корпусу не заженете. Вони тут кожну каменюку знають, кожну стежку. Даремно ви нас послухались.
   Вожатий знову пильно подивився на дiвчинку, наче намагався зрозумiти, про що вона зараз думає.
   - Вiрно, даремно, - погодився дорослий. - I що менi тепер робити, Христино? Няньчитись iз вами?
   - А у вас є вибiр? - Христина просто iгнорувала знаки Влада, який показував, що вона iдiотка.
   - У вас будуть неприємностi, - спробував попередити хлопчик.
   - У вас теж, - вожатий не обертався. - Я забрав вас пiд свою вiдповiдальнiсть. З дружби.
   Нi в кого язик не повернувся заперечити, що вiн ϊм не друг.
   - Iдiть до нас! Там стiльки чайок! - покликала з каменя Анжела.
   Злякавшись крику, зграя злетiла, ковзнувши тiнями по спокiйному морю. I зникла в рожевiй блакитi вечора.
   Дiти i вожатий видряпались на камiнь. Обiйнявши Митька й Анжелу, дорослий заговорив знову.
  
   Днi до молодика пролетiли, мов журавлиний клин, що вертається додому.
   До Дайрану потяглися танцюристи i музики. Всiм знайдеться робота на свято, i радiсть торкнеться кожного: для одних розiйдеться луною щасливого смiху, для iнших - дзвоном монет, якi подарують ситi тижнi до нового святкування. Не лише в палацi з невагомими шпилями лунатиме музика. На кожнiй площi, в кожному домi знайдеться своя королева, що вдягне у цю нiч найкращу, хай i не завжди нову сукню.
   На вулицях кипiло життя, i карета батькiв Вєϊ застрягла на шляху до палацу. Вони запiзнилися, не встигли проскочити до того, як потоки святкуючих виплеснуться iз затишних будинкiв. Лише дiти i старi дивитимуться на буйство радощiв з вiкон.
   Будинки полишали з легким серцем: пiйманi на злодiйствi в цю нiч втрачали голову без суду, пiйманi на пiдлостi втрачали все, окрiм життя. Королева Тiнтiрлат строго слiдкувала, щоб в ночi ϊϊ святкувань у мiстi царював мир.
   Запiзнилися... Через Вєю, звiсно! А тепер дiвчина смикала мереживо хустинки i з острахом зиркала на засмучених батькiв.
   Не маючи сили чекати, Вєя розчахнула дверцята i зiсковзнула в натовп.
   До палацу було рукою подати, усього два повороти. Чути навiть, як сурми вiтають приϊзд нових гостей.
   Але юрба розтiкалася перед брамою, як море огинає камiнь, повертає, вiдносячи дiвчину вiд входу.
   Вєя спробувала опиратися, але марно. Смикнулася вбiк, спiткнулася, та чиϊсь руки не дали ϊй впасти.
   Через мить дiвчина дивилася в очi Лаоланта, але юрба нарештi розступилась, даючи дорогу каретi, i батьки примусили дочку повернутися на належне мiсце.
   Сурми славили ϊхнє прибуття.
  
   Бал. Свiчки, шурхiт суконь, потаємний смiх, наче дзвiночки. Здається, мiж зустрiчами минають не тижнi, а мiсяцi, довгi, зимовi. Щоправда, справжнi морознi зими давно не зазирали до столицi Дайран.
   Подивiться на них: вони щасливi, знають одне одного роки, багато хто познайомився саме тут, i завжди повертається, шануючи королеву. Завтра вони прокинуться iншими, а сьогоднi нiякоϊ манiрностi, пiдморгування, iнтриг. Музика очищує навiть черствi серця найбагатших синiв i дочок цiєϊ землi.
   В цьому мiститься якась непiзнана чарiвнiсть, яку знає лише королева Тiнтiрлат, чия багряна сукня розкiшнiша вiд сьогоднiшнього заходу сонця.
   Ранiше цей секрет знала ϊϊ матiр, котра отримала таємницю вiд бабусi. Але i про це теж не шепотiли.
   Шепотiлися про iнше: про новеньких, симпатичних дiвчат, ϊх було троє, про красуню в рожевiй, дивовижно розшитiй сукнi, i про те, скiльки очей сьогоднi спалахне закоханiстю.
   Явконд слухав невиннi плiтки перших красунь королiвства, що стояли неподалiк. Панночки вiдпочивали, охолоджуючи тiла шампанським i бiлим вином.
   Це теж було традицiєю: червоне вино подавали лише пiсля опiвночi. Воно належало свiтанню, нiчого прославляти вмирання дня, хай i гарне до нестями.
   Чорноволоса графиня кидала в Явконда гострi погляди, та вiн робив вигляд, що не помiчає.
   Явконд не замислюючись запросив на танець юну красуню в розшитiй сукнi. Запросив Вєю.
  
   В танцях бiлявий Явконд був одним з найкращих. Та й не лише в танцях. Бився вiн завжди до смертi, виключаючи найтемнiшi ночi, звiсно.
   I плiток про нього ходило не менше, нiж про королеву Тiнтiрлат. Не багато кого називав вiн друзями, а тi, хто бував у його фортецi, нiколи не хвалилися тою дружбою i не розкривали таємниць непоборноϊ для цiкавостi твердинi.
   Вєя кiлька мiсяцiв старанно вчилася танцям, тому була гiдною партнеркою. Явконд ϊй подобався, юне серденько люто стукотiло, готове вiддати себе у вiчне володiння. Бiлявi кучерi обвили б його, затягнувшись у петлю...
   Тремтiли, смакуючи передчуття, гострi шпилi палацу.
   I тодi Вєя побачила його, чоловiка, що допомiг ϊй вибратися з натовпу. Вона вислизнула з обiймiв Явконда.
   Лаолант i Вєя не вiдходили один вiд одного. Слова були ϊм не потрiбнi, але i шпилi не залишилися розчарованими.
   Явконд щез iз зали.
  
   Минула пiвнiч, i по залi розносили червоне вино. Вино золотилося в свiтлi свiчок, наче вкрите марою закоханостi.
   Вєя i Лаолант випили келихи до дна, не вiдводячи очей, потонули в поглядах, потонули в бiльше не чужих душах.
   До них iшов Явконд, зброя видiлялася пiд червоним плащем. Але п'янi вiд свята i вина, гостi не зупинили його, не згасили жартом блиск крижаних очей.
   Лаолант усе зрозумiв, це був не перший бал у його життi. Вклонившись розгубленiй Вєϊ, вiн пiшов за бiлявим дуелянтом.
  
   В саду гуляли закоханi, та всi вони трималися ближче до палацу. Явконд же одразу попрямував до розлогих яблунь, де зазвичай i проливали кров гарячi вiд блиску краси, що могла належати лише одному.
   Вони зайняли позицiϊ. Здавалося, навiть вiтер замовк у гiллi, перестало посмiхатися зiркам листя. Листя знало, i зiрки знали, вони розумiли людей краще за самих людей, тонше передчували людськi помисли.
   Смерть стояла за деревами, та вона ще не обрала, на чиϊх вустах залишить останнiй цiлунок.
   Лаолант i Явконд билися не до першоϊ кровi, як того вимагав звичай. Бо на червоному одязi Явконда ϊϊ не було видно, а Лаоланта ще не було поранено.
   Пiд яблунями поспiхом збиралися гостi королеви. Явконда знали всi, та й Лаолант ще нiчим себе не зганьбив. Глянувши на поєдинок iз цiкавостi, люди вже не могли вiдвести погляд. Безжалiснiсть i майстернiсть ударiв обох суперникiв зачаровували, вбивали бажання битися об заклад або вибирати улюбленця.
   Явконд примудрився різонути груди ворога.
   Двоє глядачiв зааплодували й одразу замовкли. Поєдинок не кiнчався, хтось побiг кликати вартових. А супротивники наче збожеволiли.
   Нiщо не стримувало ϊх бiльше: нi кохання до Вєϊ, нi заборона королеви Тiнтiрлат.
   Коли у вiддаленнi з'явилися вартовi, у Явконда була розсiчена рука, а Лаолант втратив швидкiсть i пiд натиском вiдступав до яблунь. На перший погляд несерйозна рана сильно кривавила.
   Явконд вибив ворожий меч i замахнувся для останнього удару. За спиною Лаоланта був широкий старий стовбур, ухилитися вiн би не встиг.
   - Не смiй! - з вартовими йшла королева. - Не смiй, Явконде!
   Яструбинi очi палали. Явконд неохоче опустив зброю i повернувся до королеви.
   На червоному не видно кровi, але один ϊϊ жест зараз - i закон вступить в силу. Тiнтiрлат не славилась вмiнням прощати.
   Лаолант з'ϊхав по грубiй корi, не втримавшись, i до нього одразу пiдбiгла Вєя.
   Тiнтiрлат вiдiрвала погляд вiд Явконда, подивилася на дiвчину, що стояла на колiнах перед коханим. I вiдпустила всiх, мовчки попрямувавши до палацу.
   Невагомi шпилi трiпотiли в небi, яке сiрiло ранком. Смерть iшла вiд старих яблунь.
  
  

Роздiл 3

  
   Здавалося, вiдлуння наказу королеви Тiнтiрлат ще не стихло.
   Христина дивилася на вогонь багаття, яке вони склали, щоб вiдiгнати нiч. Влад натягав гiлок i водоростей найбiльше за всiх, i тепер дiти просто пiдкладали сухi гiлочки, пiдживлюючи полум'я.
   Маленьке, та живе вогнище гасило яскравi зiрки. Не там - тут, пiд цим оксамитовим небом зупинила королева двобiй, що мав скiнчитися смертю.
   Але такi думки надто казковi.
   - А менi бiльше подобається Явконд. Вiн крутий, - Христина здригнулася вiд слiв Влада. - Я б його раз! Раз!
   Хлопчик показав, як би вiн розмахував мечем. Анжела притулилася до дорослого, позiхнувши крадькома: все ж не дурнi люди визначили час вiдбою.
   Вожатий всмiхнувся.
   - Не сумнiваюся. Проти тебе вiн не протримався б i п'яти хвилин.
   - Тю! Лаолант його перший поранив, - Митьку зовсiм не хотiлося спати. - Явконд - шахрай. Вiн у червоне вирядився. Владе, коли додому повернемось, я твою футболку вiзьму, коли пiду Жоркiну пику бити!
   - Хто тобi ϊϊ дасть! - пирхнув Влад. - У тебе в самого червона майка є!
   - А менi бiльше подобається королева Тiнтiрлат, - Христина вiдвела погляд вiд полум'я, та полум'я не залишило ϊϊ очей, iм'я королеви пролунало так мелодiйно, нiби вона не вперше його вимовляє.
   - Вєя краща. Вона так танцює... - Анжела знову солодко позiхнула, вожатий погладив ϊϊ по головi, як власну доньку.
   - А хто вам бiльш за всiх подобається? - запитала Христина у дорослого.
   - Менi важко судити, я ж бо знаю, що було далi.
   - I ми хочемо знати, що буде далi, - вiдгукнулась Анжела, пообiцявши собi, що не засне, доки не дослухає.
   - Далi, - замислено повторив вожатий.
   В багаттi луснула товста гiлка, i струменем злетiли золотi жарини.
  
   Лаолант видужав швидко, бо про нього пiклувалася Вєя. Поцiлунки завжди кращi вiд лiкiв: так вважали i вiн, i вона.
   Обидвi родини схвалили союз, i незабаром зiграли весiлля.
   Друзi ще не бачили нi Лаоланта, нi Вєю такими гарними, вони неначе випромiнювали кохання i вiру в щасливе майбуття. Мов бiлоснiжнi гiрськi птахи, вони схилялися перед батьками i присягалися в вiрностi, i цiлувалися, тепер вже не потай.
   Щастя... Один з найщасливiших днiв. Сонячний, безхмарний i не по-лiтньому прохолодний.
   Здавалося, цей день неможливо забути i зрадити...
   Здавалося...
   Але сьогоднi закоханi купалися в радостi, а на бiлому вбраннi ще не залишило слiдiв розчарування. Плями, якi не змити нi прощенням, нi каяттям.
   Вєя i Лаолант поϊхали у Дайран на наступний бал вже як чоловiк i дружина. Зарученi темною нiччю, вони дякували королевi Тiнтiрлат i королевi-ночi.
   I обидвi королеви берегли ϊхнє щастя.
  
   В ясну днину весiлля Лаоланта i Вєϊ Явконд не бачив сонця. Свiтло дня не торкалося його обличчя вже багато днiв.
   В'язниця. Глухi стiни чи вiдсутнiсть вiтру - що гiрше для того, хто не знав неволi?
   Королева Тiнтiрлат сувора. Та вбивство не вiдбулося, а в дуелi нiхто не роздивився пiдлостi. Засудивши дуелянта на мовчазну самотнiсть, королева не вiдмiряла строк покарання, принаймнi, не сказала про нього Явконду.
   Втративши лiк часу, Явконд марив Вєєю. Дiвчина йому снилася, зводила з глузду, кликала за собою, вабила i зникала.
   Вiн прокидався у темрявi, тiльки капала мертва вода, що не знає часу i жалю. Текла, як життя. Як його життя, яке проходило поза стiнами темницi. Без нього.
   Нагорi свята змiнювали бали, новi юнi серця запалювалися коханням i билися в такт. А в серцi Явконда кохання переродилося в пристрасть, в чорну жагу, перегорiло, стаючи отрутою.
   Сонце могло випарувати отруту, поки вона не настоялася, та сонце не зазирає пiд землю.
  
   Лаолант i Вєя оселилися в маленькому будиночку в тихих володiннях чоловiка. Вони весь час проводили разом, здавалося, вони не розлучаються нi на хвилину.
   Ставши свiтлом один для одного, вони освiтлювали свiт спокоєм i благодаттю, наповнюючи його чарами.
   Квiти, що ϊх посадили закоханi, не в'яли тижнями i пахли так, наче щойно зрiзанi. Хмари, обтяженi градом, не закривали небеса, а дощi, сильнi i недовгi, дзвiнко били по листю.
   Диво йшло разом iз закоханими, залишаючи непомiтнi легкi слiди. Варто тiльки прислухатися, замовчати, вiдволiктися вiд буденних думок, i свiт звучав дзвiночками в лугових травах, сопiлкою в свiтлих дiбровах, барабанами в пухканнi спiлих грибiв-дощовикiв.
   Чари жили в пiр'ϊ птахiв й осипалися з хутра звiрiв, залишаючи на землi золотавий пил. Та зiбрати це золото нiхто не намагався. Не викувати перстень з такого золоту, та ступаючи по ньому, не пам'ятаєш зла, i навiть зло не вiрить у власне iснування.
   Лише дiтей поки не давало сонце молодятам. I Лаолант iнодi дiставав суху квiтку, схожу на щербате серце.
   Поринаючи у єдину таємницю, якою вiн не подiлився з коханою.
  
   Скiнчилася осiнь, королiвство пережило м'яку зиму. Прийшла весна.
   Дверi темницi вiдчинилися перед Явкондом, коли розквiтли тюльпани.
   Нiхто не зустрiв його, нiхто не вiтав, нiхто не став для нього вiсником волi.
   Явконд пiшов з Дайрану пiшки, не озираючись. Вiн ще не знав, що частина його багатств безслiдно щезла, як i деякi, кого вiн вважав вiрними друзями.
   Колишнiй кращий дуелянт королiвства iшов в бiк сходу, до своєϊ фортецi.
   Вiн ненавидiв сяюче свiтило, що дивилося на нього, як на нiкчему, застилало очi злими сльозами. Ненавидiв Лаоланта, який виявився слабким супротивником. Ненавидiв королеву Тiнтiрлат за добро, поставлене вище вiд власного закону. I навiть Вєю ненавидiв, хоча ще бiльше жадав зустрiчi з нею.
   Природа оживала, прокидаючись вiд солодкого прохолодного сновидiння, та Явконд не бачив рiзнобарв'я. Бiле марево вiдчаю застеляло погляд.
   Мелодiйний голос покликав його на iм'я, i марево вмить злетiло. Вiд свiту, що виплеснувся на нього, Явконд ледь не захлинувся.
   Голос повторив його iм'я. Жiнка, що з'явилася нiзвiдки, обходила людину колом.
   Королева Грейж. Висока, струнка, овiяна льодистою, нелюдською красою. Жiнка, про яку говорили бiльше, нiж про всi бали королеви Тiнтiрлат. Тому що боялись.
   - Здраствуй, - привiталася королева Грейж.
   - Здраствуй, - вiдповiв Явконд, спокiйно, дивлячись ϊй в очi.
   - Я можу повернути, як було, - вона посмiхнулася.
   Явконд мовчав, розумiючи, що лише чари Грейж не дають вiдчаю вчепитися в нього знову.
   - Побори мене.
   Чаклунка зiрвала двi травинки, в ϊϊ руках стебельця виросли, стаючи гострiшими за метал. Смарагдовi мечi увiткнулися в землю.
   Безумство... Навiть до ув'язнення вiн би не змiг перемогти королеву Грейж. Людина не може здолати чаклунку...
   Явконд витяг ближчий меч.
  

Роздiл 4

  
   - Не треба! Не розповiдай далi!
   Анжела тремтiла, дорослий обiйняв дiвчинку, заспокоюючи.
   - Але ж ще нiчого жахливого не сталося, - трохи здивувався вiн.
   - А королева Грейж - добра фея? - розлютилася Христина. - Нащо вона в цiй iсторiϊ?
   Вожатий печально подивився на Христину.
   - Без неϊ не було б, про що оповiдати. Лише коли всi, кому судилося стати частиною iсторiϊ, сходяться, - лише тодi струмочки стiкаються в море, i воно може змiнити свiт.
   Дiти не зрозумiли дорослого, та слова дивно вiдлунилися в темрявi, тому вони не заперечили, не засмiялися. Справжнє море безтурботно перекочувало гальку.
   - Але ж Явконд переможе, так? - дещо боязко запитав Влад.
   Вожатий зiтхнув.
   - Менi шкода засмучувати тебе, Владе, але Явконд не перемiг. Мiсяцi ув'язнення без сонця i свiжого повiтря, отрута ненавистi... Двобiй чарiвними мечами, що вiдгукуються на кожний рух душi... Улюбленою зброєю королеви Грейж! Можливо, єдиною, яка могла ϊϊ поранити! Бо чаклунка завжди билася по-справжньому, - вожатий замислився.
   - Явконд не мiг виграти, та королева Грейж не взяла з нього анi слова, анi клятви. Накинула переможеному на плечi прозорий плащ i перенесла Явконда до брами його фортецi. I залишила, щезнувши.
   Вiн знову замислився, i дiти чекали, притихло навiть море.
   - Але я б хотiв розказати зараз не про Явконда, - повернувся до iсторiϊ вожатий.
  
   Вєя i Лаолант жили в злагодi, не даючи приводу для тихих злих розмов. Та все частiше дiставав Лаолант засохлу квiтку, яка майже втратила колiр, вдихав примарний духмян i згадував золоторогого оленя.
   Мрiя про дивовижного звiра затьмарювала золото чистоϊ любовi, полонила розум i пам'ять. I одного весняного дня вiн прокинувся досвiт, узяв лук, поцiлував кохану, що посмiхалась увi снi, i пiшов шукати золоторогу тварину.
   Вєя спала так солодко, що лише зiтхнула, вiдпускаючи чоловiка у безстрокову подорож.
   Лаолант ϊхав лiсами i луками, залишаючи королiвство. Дихали холодом гори, але подорожнiй не збирався дряпатись по стрiмчастим заснiженим схилам.
   Iнодi йому здавалося, наче тiнь оленя майорить попереду. Лаолант давав шпори коню, намагаючись наздогнати звiра. Та лише стукiт копит приносив безтурботний вiтер.
   Далеко вiд дому, нiким не впiзнаний, Лаолант забував рiдний край, i навiть вiстку не надiслав Вєϊ.
   Шлях привiв його на крутi прибережнi скелi чужоϊ краϊни.
   Але не чув голосу моря Лаолант, стукiт копит золоторогого красеня бився в причарованому мрiєю людському серцi.
  
   Вєя прокинулась раптово, щойно свiтанкова тiнь чоловiка зникла за пагорбом. Босонiж вибiгла на подвiр'я, та сонце, що сходило, не мовило до неϊ, мовчали птахи, мовчали трави.
   Похнюпившись, iшла покинута дружина у спустошений дiм. Такий холодний i чужий. Вєя тодi не знала, наскiльки крижаним стане ϊϊ гнiздечко, яким шаром снiгу воно вкриється, як не витримає обiймiв зими.
   Дiвчина гуляла улюбленим садом, ловила рожевi снiжинки яблуневих пелюсток. Вона чекала на повернення коханого. Чекала день, чекала два, чекала, коли осипався яблуневий цвiт i розквiтав бузок.
   Поза очi ϊϊ називали вдовою, та нiхто не засуджував Лаоланта. Бо нiхто не бачив його з тоϊ пори.
   Птахи прилiтали в сад, що шелестiв сумом, але чари бiльше не жили в ϊхньому пiр'ϊ, i золото не осипало траву iскристими зiрочками.
   Королева Тiнтiрлат надсилала листи, але Вєя спалювала ϊх, не вiдкриваючи. З'явитися на балу однiй здавалося зрадою.
   Та вiдчувала Вєя пiд серцем дитину i дарувала любов тому, хто ще не народився, сподiваючись, що дитя буде схоже на Лаоланта.
  
   Явконд одним з найперших дiзнався про зникнення суперника. Лютий на тих, хто його зрадив, вiн не зустрiчався навiть з вiрними, не вiрячи, що вони не злякаються гнiву королеви, спроможного зачепити i ϊх ненароком.
   Сова ухкала у нього за вiкнами замiсть спiвiв солов'я.
   Одне ув'язнення змiнило iнше, i покарання, накладене на самого себе, було ще жорстокiшим.
   Явконд повертав втрачену майстернiсть, не помiчаючи, як змiнюються його очi. I прислужникам здавалося, неначе iнодi звичайний меч хазяϊна перетворюється на смарагдовий, а за його спиною яскравiють чарами червонi крила.
   Жах вселяла присутнiсть Явконда, що став безжальним i пiдступним. Краса його не вмерла, але назавжди змiнилася, а молодiсть залишилася поза часом.
   Якщо ранiше вiн вбивав лише на дуелях, то тепер життя, як i бiль, перестали мати значення. Пошкрябаний смарагдовим мечем чаклунки, Явконд перестав вiдчувати i свiй бiль, i чужий. Рiзнокольоровий свiт перевернувся, впав, залишивши цiлiсним єдиний уламок минулого - пристрасть до Вєϊ.
   I коли в палацi з невагомими шпилями гримiло нове свято, бiлявий вершник мчав до будиночка Вєϊ, щоб вкрасти дiвчину.
   I пишнопера сова летiла за ним.
  

Роздiл 5

  
   Вожатий задивився на полум'я i втратив нитку оповiдi. З найближчого дерева злетiла, ухнувши, тiнь. Дiти здригнулися.
   - Несправедливо це, що Лаолант поϊхав, - прослiдкувала за тiнню Христина.
   - А вам не здається, що його причарували? - запитав Влад, кинувши на вожатого благальний погляд, щоб пiдтвердив здогадку.
   - Вiрно, Лаоланта причарували, - всмiхнувся вожатий. - Але ж не обманом, хiба нi? Чи вiн не сам обрав, з ким залишитися: з коханою чи з колишнiм вiльним життям мисливця?
   - Для нас це надто складно, - але Анжела подумала, перш нiж вiдповiсти. - Хай Христина каже, вона найстарша.
   - На два днi старша вiд Влада, - ухилилася вiд вiдповiдi подруга.
   - А я ϊсти хочу, - втрутився Митько.
   Дiти розсмiялися, але дорослий замислився.
   - Ходiмо, пошукаємо, - вiн пiдвiвся.
   - Як чайки будемо дохлу рибу жерти? Чи гладку чайку пiдсмажимо? - Влад струсив з шортiв сухi водоростi.
   - Не смiй так говорити! Чайки - це душi загиблих морякiв, менi тато розповiдав!
   Христина штовхнула друга, але не розрахувала силу, i якби не дорослий, Влад би всiвся у багаття.
   - Обережно, дiти, - вожатий суворо подивився на дiвчинку.
   - Ти що, здурiла! - налякано ощирився Влад.
   Христина знiяковiла: вона не бажала, щоб так сталося.
   - Вибач, я не навмисно. Владе?..
   Хлопчик вiдвернувся. Незрозумiлий розбрат опалив його крилом сильнiше, нiж мiг пiдпалити справжнiй вогонь.
   - Ходiмо до моря, - занепокоϊвся вожатий, прямуючи до води.
   Дiти знайшли ще живу рибу, яка застрягла мiж каменями. Вона i стала пiзньою вечерею. Хлiба, звiсно, не було, а ось солi вище даху - море поряд, саме повiтря сiллю насичене.
   Дмухаючи на ароматну рибу i перехоплюючи гарячi шматочки, дiти слухали голос вожатого, iдучи по ньому, наче крученою стежиною, все далi i далi.
  
   Явконд, звiсно ж, вкрав Вєю i, наче вiтер, домчав здобич у свою фортецю. Пропажу виявили лише на ранок, як i кров на подвiр'ϊ.
   Двоє заступилися за господиню, але тепер не могли розповiсти, хто винен в нiчному злодiйствi.
   Чутки поповзли по королiвству, Явконду приписували зникнення Лаоланта. Але брама негостинноϊ фортецi залишалася зачиненою для цiкавих очей, а ризикувати життям i свободою заради плiток не вистачало смiливостi.
   Вєя жила, неначе королева, вбрана у шовк. Найчастiше в червоний, який так любив Явконд. Посмiхаючись вдень, вона ридала вночi. Господаря фортецi дiвчина бачила лише за обiдом, та ще, як стояла бiля вiкна, коли вiн ϊхав на цiлi днi.
   Явконд залишав домiвку все частiше. Птахи збиралися в зграϊ, готуючись до перельоту на пiвдень, ранiше цього року, нiж зазвичай.
   Вєя здiймала руки до лякливих зграй, благаючи взяти ϊϊ з собою, але птахи не пiдлiтали до вiкна, а думки про дитину не дозволяли зробити крок вниз.
   Вiднедавна Вєя бiльше не вiрила в легенди.
  
   Що ж трапилось з Лаолантом? Море заступило йому шлях, обiцяючи загибель, якщо вiн пiднiметься на корабель. Море знало про минуле i майбутнє бiльше за людей. I кораблi-привиди нерiдко кидали якорi в його гаванях. Збуджували жах, та не прокльони i стогони, як могли б, не потопи море справжнi судна з ϊхнiми капiтанами.
   Лаолант приходив на скелi три днi i три ночi, i коли третьоϊ ночi зiйшов мiсяць, вiн побачив на березi жiнку з нiжним, та холодним поглядом чаклунки.
   - Ти шукав мене, - сказала королева Грейж.
   - Я шукав золоторогого оленя, - заперечив мисливець.
   Королева Грейж дзвiнко засмiялась.
   - Але це мiй олень, i квiти, що ростуть пiд моϊми вiкнами, схожi на щербатi серця. Ти шукав мене, Лаоланте.
   Чаклунка пiдiйшла до нього i поцiлувала, випиваючи душу, та не вiднiмаючи волю i пам'ять.
   - Бажаєш повернутися до коханоϊ чи спочатку побачити золоторогого оленя? - запитала вона, вiдпускаючи Лаоланта.
   Мисливець згадав, як давно вiн не бачив Вєю. Вона ж не знає, що з ним i де вiн.
   - Я хочу побачити оленя, - вiдповiв мисливець.
   Море звелося, обливши ϊх роз'яреними бризками. Чаклунка плеснула в долонi, i водне полотно вкрилося кригою.
   Темнi глибини звiльнилися за мить, та, взявшись за руки, двоє зникли ранiше.
   Такого шторму не пам'ятали навiть сивi дiди, жодний човен не повернувся додому тiєϊ ночi.
  
   Палац чаклунки сильно вiдрiзнявся вiд палацу в Дайранi. Захований в квiтучiй долинi, повнiй дивовижних рослин, вiн i сам здавався квiткою, що розпускається. Чудеснi тварини, що ходили стежками зачарованоϊ долини, не боялися чоловiка, бо вони рiдко бачили людей.
   Трохи наляканий Лаолант слухняно iшов за чаклункою. Вiн захоплювався чарiвною долиною i якимось чином знав, що може залишитися тут на довгi роки, майже навiчно, не втрачаючи молодостi.
   Сяюче павутиння лягало на його одяг, створюючи неповторний вiзерунок, золоторогий олень покiрно схилив голову перед людиною.
   Посмiхаючись, королева жестом запропонувала сховатися в палацi: по листям вдарили першi краплини дощу, загравши, як кришталевi.
   Краса ϊϊ бiльше не була крижаною. Нiжнi риси, тонкi брови, ясний погляд. Серце затремтiло, наче невагомi шпилi iншого палацу дотягнулися i сюди.
   Лаолант сам поцiлував чаклунку.
  
   Вже зжали золотий хлiб, а в зачарованiй долинi не пожовтiв жодний листок.
   Лаолант жив у задоволеннi, полював на золоторогого оленя, i торкаючись хутра звiра, стрiли оберталися на багрянi, майже чорнi троянди. Чоловiк Вєϊ складав букети з цих троянд i дарував господинi долини.
   Вихований з дитинства жах перед чарiвництвом iнодi нагадував про себе, та згодом чари здолали i його. Жах вiдступив перед красою чарiвництва.
   Вiн бажав, i бажання одразу збувались, тiльки Вєю не кликав у мрiях нерозумний мисливець. Нi, вiн не забував про кохану, та наче боявся, що дiвчина, схожа на дитя, дiйсно з'явиться на однiй зi стежин.
   Лаолант зустрiв королеву Грейж, що сидiла бiля непорушного озера. У водi вiдбивалося небо, але не чаклунка i не людина.
   - Я не кохаю тебе, - сказав Лаолант, опускаючись на траву поряд iз чаклункою.
   - То йди, - вона була спокiйнiша вiд водяноϊ гладi. - Нiхто, навiть я, не затримає тебе, якщо ти захочеш залишити долину.
   Лаолант не вiдповiв, на воду впав поϊдений жовтизною листок, пiшли легкi кола. Листок потонув.
   - Чому ти не йдеш? - запитала королева Грейж, озирнувшись.
   - Як я можу повернутися до Вєϊ пiсля того, як я ϊϊ зрадив, покинув, не сказавши навiть, чому поϊхав?.. - та нi гiркоти, анi ненавистi не було чути в його мовi, лише порожнеча оселилася.
   Чистий, холодний погляд чаклунки дiстав до самих глибин душi Лаоланта.
   - Я дам тобi владу, Лаоланте. I дам мету. Величну мету, що варта легенд. Велику владу, якоϊ у тебе нiколи не було. Але приставши на мою пропозицiю, ти не зможеш вiдмовитись, а засумнiвавшись, загинеш. Краще повертайся до Вєϊ.
   Та Лаолант не повернувся до коханоϊ, заповнивши порожнечу зради метою i владою, обiцяними чаклункою.
  
   Але не лише слово Лаоланта зберiгала в пам'ятi королева Грейж. Явконд теж дав ϊй слово, погодившись на таку саму пропозицiю. Тому так часто ϊхав вiн зi своєϊ фортецi, слiдуючи за совою.
   Дивний птах вiв його крiзь марево, приводячи у краϊни, де розмовляли iншими мовами. Повертаючись назад, Явконд не мiг знайти цi стежки без крилатого провiдника.
   Чаклунка називала його королем, а чужi народи пiдданими. Вiн називав чаклунку богинею i Посланницею Свiтла, Дочкою Мiсяця.
   Явконд мав створити для Посланницi Свiтла армiю, зробивши воϊнiв не чуттєвими до благань, вигнавши жалiсть з юних сердець. Бо лише юнi з ясними очима вбиралися в кольори, обранi Дочкою Мiсяця.
   Ще вчора вони складали пiснi, а тепер малювали шедеври на пiску не пензлем, а вiстрями мечiв. Але ϊхня рука мала не схибити.
   Явконд вчив ϊх, переливаючи в молодих творцiв те, чим став сам.
  

Роздiл 6

  
   Знову вожатий дав слово морю. Дiти стояли бiля води, узявшись за руки, бо так було менш страшно. Хоч трошечки.
   Влад пробачив Христинi, Анжела вчепилася в Митька, ϊй здавалося, що по водi лине примарний корабель з подраними вiтрилами.
   - Так не буває. Скажiть, що так не буває. В казках так не буває! - Христина теж дивилася на море, але тiнi i хвилi являли ϊй iнше малювання, моторошнiше вiд загиблого корабля.
   - Христино, чому ти вирiшила, що це казка?
   З уханням тiнь пролетiла над ними. Скрикнувши, дiти пригнулися.
   Сова сiла бiля вогнища, у величезних бурштинових очах вiдбивалося полум'я. Але не цього вогнища, а тих сотень багать, що розпалили на березi моря. I кораблi хиталися на зачарованих хвилях.
   Христина кинулася до вожатого, шукаючи захисту, поряд з ним сова здавалася звичайним птахом.
   - Не бiйтеся. Вона не зачепить вас. Вона не бачить вас, - повiльно проказав дорослий i пiшов до вогнища.
   Сова зашипiла не по-пташиному, а по-змiϊному, злетiвши до зiрок. Вожатий пiдняв гiлляку, пiдчепивши вогонь, що засяяв на краєчку майже золотом.
   - Але поки Явконд збирав вiйсько, а Лаолант розважався в долинi чаклунки, в життi Вєϊ теж вiдбулася знаменна подiя.
  
   В серединi осенi Вєя народила дитину. Дiвчинку.
   Але не ϊϊ чоловiк був бiля неϊ, а викрадач. Явконд тримав дiвчину за руку, просив не здаватися, кричав, що не вiдпустить.
   А у Вєϊ не зосталося сили боротися, вона зiсковзувала у небуття погибелi, вiддавала тiй, що народжувалась, власне життя.
   На червоне небо набiгали кривавi хмари, i багряне море до ран лизало берег. Чорнi птахи кружляли над морем, гостре, мов леза, пiр'я перерiзало нитки мiж землею i небом.
   Кров замерзала, вицвiтала, вкривалася нiччю, наче саваном, i ставала попелом.
   I Вєя була тим морем i тим небом, розлученими, де бiльше не вiддзеркаляться зiрки. Нiколи вона так не кричала, забуваючи, що народилася людиною. А моторошнi птахи забирали ϊϊ, вирiзуючи з повiтря клiтку, яку не вiдкрити i не розламати.
   З крижаним дзвоном дверi закрилися, роздiливши свiт той i свiт цей.
  
   Явконд дуже злякався, можливо, вперше в життi. Холодна, та жива, Вєя спала, але не прокидалася. Його лiкарi знизували плечима. Не дiяли навiть погрози.
   I тодi Явконд поϊхав у Дайран до королеви Тiнтiрлат.
   Жiнка, схожа на яструба, прийняла його так, наче нiчого не сталося. I Явконд розказав королевi все. Лише одного разу збрехав, що дочка Вєϊ народилася мертвою.
   Королева назвала iм'я Лаоланта, та Явконд лише похитав головою. Тiнтiрлат замислилась, з високих вiкон ϊϊ палацу було видно золотi лiси, як свiтанковi хмари забризканi багряним.
   - Я поϊду з тобою, але заберу Вєю живою чи мертвою, - сказала королева, дивлячись на бiлявого викрадача.
   Явконд вiдвiв спустошений погляд, погоджуючись.
   Вони дiсталися фортецi в сутiнках. Скинувши дорожнiй плащ, королева Тiнтiрлат пiднялася до кiмнати Вєϊ. Явконд слiдував за нею, та вiдстав, озирнувшись на ухання за вiкном.
   Мiж кригою i весною Явконд обрав весну. Цього разу.
   Коли вiн увiйшов у кiмнату, королева Тiнтiрлат сидiла на лiжку бiля Вєϊ, припавши вустами до холодноϊ руки.
   Так минула мить. Ще одна.
   Королева вiдчула присутнiсть господаря фортецi, i нежива рука Вєϊ впала на простирадло.
   - Залиш нас, - наказала королева.
   Явконд вклонився i вийшов з кiмнати. Зараз королева, як нiколи, була схожа на яструба.
   Що говорила i робила королева Тiнтiрлат, повертаючи Вєю до свiту живих, так i залишиться таємницею. Лише бурштиновi совинi очi бачили це, але сова нiкому не розповiсть.
   Явконд сидiв на пiдлозi, чекаючи на королеву Тiнтiрлат, не сподiваючись i не молячись. Те, що вiдбувалося за дверима, було старше заклять чаклунки i страшнiше вiд двобою чарiвними мечами, бо прадавнє i справжнє.
  
   Блиск яструбиних очей згасила втома, суворе обличчя посiрiло.
   Вєя лежала на колiнах королеви, i волосся чiплялося за перснi. Вєя спала звичайним сном, а карета Явконда мчала жiнок до палацу з невагомими шпилями.
   Повний мiсяць вiддзеркалювався в рiчках i калюжах, а опале гниле листя було плямами на ньому, старими ранами, осипаними могильною землею.
   На цей самий мiсяць дивився Лаолант, але у пiвденному краϊ не гостювала осiнь. Дочка Мiсяця знайомила своє вiйсько з Сином Ночi.
   Їх мало бути троє, але Явконд залишився у фортецi, i колючий погляд чаклунки не обiцяв колишньому дуелянту нiчого гарного.
   Юнi визнали Лаоланта, що лише на кiлька рокiв був старший вiд них. А вiн дивився на лiс щогл в гаванi, оплетенiй закляттями, що срiблилися на спокiйнiй водi, i печаль залишала його. Мисливець ставав завойовником, а любов перевтiлювалась у безжальнiсть.
   Кораблi вервечкою виходили через протоку у вiдкрите море. Чаклунка, вбрана в бiлий одяг, стояла на бiлуватому пiску. А коли в темрявi зникло останнє вiтрило, обернулася совою i злетiла до мертвецьки блiдого мiсяця.
  
   Явконд дивився на свiчку, яка згасала. Вiн вiдпустив прислужникiв i звiльнив полонених ворогiв. Знаючи, що за непослух загине, колишнiй дуелянт вирiшив гинути без зайвих очей.
   Сова влетiла у вiдчинене вiкно, торкнувшись пiдлоги вже не лапами, а ногами. Явконд не глядiв на чаклунку, грiючи долонi в полум'ϊ свiчки. Тiнi метушилися на стiнах, не зачiпаючи бiлого одягу Дочки Мiсяця.
   - Тут була Тiнтiрлат, - гнiвно помiтила чаклунка.
   - Я ϊϊ покликав, - гордовито вiдповiв Явконд, залишивши у спокоϊ кволе полум'я.
   Рука стиснула рукiв'я меча, захованого пiд столом. Королева Грейж пiдiйшла до нього, свiчка згасла, не витримавши ϊϊ присутностi. Але темнiше не стало, бо наближався свiтанок.
   - Вєя. Знову Вєя стає на моєму шляху. Але ϊϊ я можу пробачити, Тiнтiрлат - нiколи. Ти зрадив мене, Явконде, коли звернувся до неϊ по допомогу. Чому не до мене?
   Явконд мовчав, вiн i сам не знав, чому поϊхав у столицю, але i зараз вiдчував, що чинить правильно.
   Явконд вдарив, знаючи, що чаклунка не зможе...
   Свiт спалахнув болем, збивши серце з ритму. Явконд усвiдомив, що лежить на пiдлозi, не в силах поворухнутися. Меч зламався.
   Чаклунка намотувала на палець його бiле кучеряве волосся.
   - Я не вб'ю тебе, Явконде, як ти того прагнеш, - розсмiялася вона. - Ти зрадив мене. Ти програв менi. I тепер я вимагаю плату за програш. Ти розплатишся волею i болем.
   Чаклунка щезла. Заклинання догоряли в свiтлi ранку. Сонце, що зiйшло, було кривавого кольору.
  

Роздiл 7

  
   Вожатий закашлявся.
   - Тобi погано? Тобi допомогти? - злякався Влад.
   - Не треба, - жест був владним i звичним.
   Хлопчик поглянув на Христину, видихнувши крiзь зуби:
   - Якби я знав, що все буде по-справжньому...
   - Владе, - дорослий засмiявся, гiрко, та похмуро. - Свiт справжнiй. Завжди. Навiть коли йому не вiриш.
   Вiн подивився на гiлку, що не згоряла, золотистий вогонь скапував на землю, наче справжнє розтоплене золото.
   - Як легко вважати, нiби все вiдоме, просте, зрозумiле, i свiт пiзнаний i передбачуваний. А якщо вiдбувається щось незвичне, свято вiрити, що тебе намагаються ошукати або лише здається. Ви ще не чули слiв "об'єктивна реальнiсть"?..
   - Я чула, - вiдгукнулася Христина.
   - Реальнiсть, - вожатий осмiхнувся, тепер з презирством. - Ви ϊдете по дорозi. Праворуч поле i лiворуч поле, але праворуч пагорб, що закриває виднокрай. Ви знаєте, за пагорбом так само спокiйно зеленiє жито. Але хто поручиться, що дiйсно так? А якщо ви пiдете, щоб зазирнути за пагорб, щось може статися на дорозi, а ви прогавите, - глибокi, наче море, очi тихо свiтилися. - Райдуга переплiтається з сiрiстю, змертвiли дощi, змертвiли вiтри, а свiтанки завжди кривавi. I нiхто бiльше цього не помiчає.
   Дорослий замовк, дiти сидiли, причарованi жахом, в його словах виявилось бiльше страхiття, нiж у шипiннi сови.
   - Лаолант би помiтив, - припустила Анжела.
   - I Явконд, - додав Митько.
   - Лаолант?.. - дорослий подивився на своϊ долонi, бруднi вiд гiлки. - Скiльки життiв обiрвав Лаолант своϊми наказами, пiсля того як пiшов iз зачарованоϊ долини...
  
   Як не намагалася ворожити чаклунка, море втопило п'ять кораблiв. Хвилi здiймалися до неба, та ясноокi спiвали, i буруни опадали, вiдступали перед чистими голосами.
   Завойовники висадились на пiвднi королiвства, коли Дайран вкрив лапатий снiг. Такий снiг довго не тане.
   На пiвднi не було снiгу, проте був вогонь.
   Вогонь... Чи пам'ятав Лаолант шлях, що пролiг вiд тихоϊ гаванi до серця рiдного королiвства? Вiн пам'ятав бал, де познайомився з Вєєю, пам'ятав озеро iз листком, що потонув. I кидався то до одного спомину, то до iншого, як помiж берегами затканоϊ туманом рiки.
   Чи знiмають муки вiдповiдальнiсть з Лаоланта? Нi.
   Лячно говорити про тi тижнi. Палали будинки, пiдпаленi тими, хто розрiзняв тисячi вiдтiнкiв полум'я, наче пiсня лилася кров. Юнi, чия доля створювати красу, перетворили красу на смерть.
   Жорстоких сердець не торкалися благання, а яснi очi не тьмянiли вiд кiптяви пожежищ. Руйнування i страждання йшли разом iз ними, i смерть танцювала для яснооких, рiдко цiлуючи юнi вуста.
   Вони ж не вiдали пощади.
  
   Але королiвство тяглося на багато днiв шляху, i поки лише небагато хто знав про небезпеку, що насувалася. Iнше жахiття оселилося в центрi краϊни.
   Раптово спалахували домiвки i фортецi, зникали люди, вiзерунки заклять зоставалися на полях. Метушливе лихо блукало неподалiк вiд столицi, кусаючи без будь-якоϊ мети, непередбачуване, i вiд того ще жахливiше.
   Незаможнi замикалися на всi засуви, багатi потроϊли охорону. Але нiчого не допомагало. Лихо надходило тiнню, минаючи високi стiни, мiцнi брами, нехтуючи жалiсть, красу i невиннiсть. Лихо було слiпе у жорстокостi.
   Гомонiли, що в час приходу лиха бачили велику сову i хлопця, вбраного у вогонь. Але жах народжував невiр'я. I лише в Дайранi царював спокiй.
  
   Спокiй. Льодистий спокiй зими. Вiд морозу трiскалося крихке скло, рiки промерзли до дна, снiг доходив до вiкон, а iнодi вкривав будинки по дахи. Злi вiтри лютували, кружляючи вихорами по землям колись щасливого i мирного краю.
   Королiвство не пам'ятало такоϊ зими. Не могло пам'ятати. Бо стихiю розбурхали чари.
   Безвiр'я i острах перед тим, що йде, яке бiльше не можна передбачити, оселили в людях пiдлiсть, заздрiсть, жорстокiсть. Вони не жили, а виживали, знищуючи найцiннiше, тиранячи рiдних i коханих.
   А снiг все сипав i сипав. Лапатий, гарний. Єдина краса, єдина, що ще залишилася у володiннях королеви Тiнтiрлат.
   На бали бiльше не збиралися причепуренi панночки i кавалери, вони й носа боялися висунути iз заснiжених фортець. I бiльше не карали тих, що вiднiмали життя в найтемнiшi ночi, а сонце не осипало замети яристими дiамантами.
   Молодими рубiнами i мiсячними вiдблисками грало снiжне полотно.
  
   Королева Тiнтiрлат часто кликала до себе Вєю. Разом вони вишивали: Вєя - сукню, королева - прапор.
   I королева оповiдала дiвчинi iсторiϊ, гарнi i страхiтливi, як справжнi казки. Але не були iсторiϊ казками, правда жила в них.
   Палац. Бiльш нездоланний, нiж сама укрiплена фортеця. Давнi чари оберiгали його, не одна людина обмiняла на небуття власнi життя i долю, щоб охороняти мир у королiвствi.
   I шпилi, невагомi, гостi як мрiϊ, не на драконiв полювали вони, а на мрiйникiв, що збилися зi шляху, промiняли творчiсть на руйнування, схилилися перед безликiстю заради слави. Хай кожний з них розумiв славу по-своєму.
   Птахи недаремно боялися лiтати над палацом. Не всi птахи - то птахи. Дехто з них - то душi людськi, душi тих, хто дивиться не лише в землю, але й ширяє поглядом в небесах. Вiд такого погляду до мрiϊ менше кроку, вiд перетворення на птаха вiддiляє лише сильне почуття i усвiдомлення, що земля тебе бiльше не тримає.
   Мешканцi королiвства майже всi були такими птахами.
  
   Але не тiльки на птахiв оберталися люди. Навiть зараз в лiсах можна було зустрiти тварин з людськими очима. Зазирни в них, i потонеш в печалi.
   Покаранi мовчанням або нагородженi справжньою свободою? Вони не скажуть, а ми не наважимось запитати.
   Королева Тiнтiрлат розповiдала про давнi вiйни i мудре море, яке винесло з глибин чарiвнi шпилi, про герцi на смарагдових мечах, що слухаються не руку, а душу.
   Королева Тiнтiрлат вiдкривала Вєϊ загубленi в часi таємницi, i ϊй ставало легше.
   А передсутiнки осипалися в степ чарiвливим золотом, i мiсяць розколювався на скалки. Забуте минуле стукотiло у вiкна крилами птахiв, що вмирали, i вдалечинi ухала пишнопера сова, не в змозi подолати захист мiста.
   Тремтiли шпилi у височинi, вiдчуваючи наближення жаху з пiвдня. I свiтилися зрiдка вогники скутого зимою мiста.
  

Роздiл 8

  
   Вожатий пiдкинув у вогнище жмуток водоростей. Вуглини ввижалися живими рубiнами i гранатами. Вуглини були рубiнами i гранатами!
   Золото, яке капало з чудесного смолоскипа, стало криваво-червоним.
   Змiнилася мова вожатого, змiнилися риси обличчя, вiн неначе став старше, бiля рота лягли зморшки.
   Дiти мовчали. Дiти залишалися пiд дахом чарiвного палацу i дибали заснiженими шляхами приреченоϊ краϊни.
   Вожатий зазирнув в очi кожному з них, i зi скорботою опустивши погляд, продовжив.
  
   Погана звiстка прилетiла з пiвдня. Лаолант розбив так важко зiбрану армiю. Полонених не брали. Через кiлька днiв вiстi дiйдуть по землi, i тодi краϊна захлинеться в панiцi.
   Королева Тiнтiрлат плакала як дiвчинка, закусивши губу. Вєя бачила, що королева дивиться в очi крукам, але зрозумiти не могла. Круки полетiли, а королева знесилено сiла на пiдлогу.
   Вєя пiдбiгла до неϊ, налякано спостерiгаючи, як течуть скупi сльози з яструбиних очей.
   - Ваша величносте?..
   - Ми програли, Вєє, - на диво, зiзнання ϊϊ заспокоϊло. - Ми програли ϊй.
   - Кому?
   Вєя не розумiла, але страх скував серце мiцнiше за люту зиму. Слабка, а не горда i справедлива королева налякала ϊϊ сильнiше вiд багряного моря пiд яскраво-червоним небом.
   - Я мала поϊхати з ними, я мала вклонитися морю, спитатися поради... Але як я змогла б залишити мiсто? Якщо в палацi не буде законноϊ королеви, сонце обернеться на червону зiрку, спалахне i згасне. Не зiйде над жодним виднокраєм, - ϊϊ завжди впевнений голос тремтiв.
   - Бiла крига, червона кров, чорна нiч i сiрий попiл - ось i все, що залишиться вiд веселки. I квола веселка вигнеться над мертвими мiстами. Якщо тут не буде законноϊ королеви.
   Тiнтiрлат утерла сльози.
   - А що, є незаконна королева? - Вєя не вiрила.
   - Так. Їϊ кличуть Грейж. Два роди завжди претендували на трон. Але ще здавна той рiд обрав для себе шлях чародiйства, позбавившись права на трон. У мене нема дiтей, у неϊ теж. Нам нiкому передати нашу владу: менi трон, ϊй долю чаклунки, - вона зiтхнула, поринувши у роздуми.
   - Але хiба те, як ви мене рятували, не чародiйство? - засумнiвалася Вєя.
   Королева похитала головою, приречено, нiби не слухала, але вiдповiла.
   - Воля моря береже наше мiсто, береже мене, дозволяючи iнодi звертатися до його могутностi. Ночi, коли оновлюється свiт, ночi, вiднятi у наглоϊ смертi по волi моря i наказу королеви. Доки домовленiсть з морем не порушувалась, чари роду королеви Грейж не могли нам зашкодити. Тi, що вiдступили вiд домовленостi, жорстоко платили за порушення закону, - порожнi яструбинi очi зупинилися на дiвчинi, заморозили здогадку, що силкувалась зiрватися з вуст. - Явконд просидiв у в'язницi десять мiсяцiв, але я не вiдiбрала у нього життя, Лаолант знайшов дружину i був позбавлений...
   Вона не домовила, та Вєя знала: Лаолант втратив дитину.
   - Це не моя воля, це воля моря. Та й цього виявилось недостатньо. I тепер, коли наше вiйсько розбите, ми беззахиснi, i вона прийде... королева Грейж, - ϊй було важко говорити, слова злiтали, народжуючи дивну луну, а думки тягли на дно вiдчаю. - Залишився останнiй засiб... Вєє, ти пiдеш зi мною?
   Королева Тiнтiрлат пiдвелася, здавалося, вона постарiла за хвилини розмови на роки. Вєя подумала, що ще ϊϊ батьки пам'ятали королеву немолодою.
   - Я пiду з вами куди завгодно, ваша величносте, - вiдповiла дружина Лаоланта.
  
   Двi жiнки спускалися крутими вироподiбними сходами. Королева тримала лiхтар, та хворобливе полум'я намагалось згаснути. Полум'я вiдчувало, куди вони йдуть.
   Вони зупинилися бiля дверей, окованих металевими смугами. Вєя з подивом вiдмiтила, що замка нема.
   - Так, не замикається, - королева наче вгадала думки подруги. - При здоровому глуздi нiхто не спуститься сюди. Бiльшостi не вистачить вiдваги, iншi надто мудрi або дуже сильно люблять життя, щоб так ризикувати, - королева озирнулася на скам'янiлу Вєю, всмiхнулася, заспокоюючи. - Не бiйся, Вєє. Я прийшла до провiсницi, ти лише спостерiгатимеш i мовчатимеш, що б не сталося, - блiда вiд ляку рука торкнулася дверей, воля i зараз залишалася сильнiшою за страх. - Я можу змiнитися, Вєє, головне - не лякайся. Провiсниця слiпа, але може постати в будь-якiй подобi.
   Королева увiйшла першою, Вєя одразу за нею, i важкi дверi нечутно закрилися. В пiдземеллi горiли смолоскипи, та полум'я не коптило склепiнь, не вiдкидало тiней.
   Їх зустрiла дiвчина з розкiшним свiтлим хвилястим волоссям до поясу, на згинах бiлого одягу народжувалось рiзнобарв'я. На зрiст не вища вiд королеви, що шанобливо схилилася перед нею.
   - Здраствуй, Тiнтiрлат, - м'який голос вiдбивався вiд стiн, шелестiв у вогнi, глибокий, як час, такий голос не мiг належати такому тендiтному створiнню. - Не кожна королева вiталася зi мною, але ти прийшла.
   - Так, я прийшла... - почала королева, та провiсниця жестом наказала ϊй замовкнути.
   - Я знаю, чому ти прийшла, Тiнтiрлат. Битва на пiвднi. Скiльки вмерли з твоϊм iменем на вустах, однi кляли, iншi вiрили... Їх не зупинило море, вони проходять через сяючi кордони, наче межi не iснує. Вони увiйдуть в Дайран, i шпилi палацу зламаються, вiдгукнувшись на ϊхнi голоси i зорiння ϊхнiх очей. Шпилi трiскаються вже зараз, мороз пiдточив ϊхнi коренi.
   Вєя стояла нi жива, нi мертва, глядячи, як вiдчай накриває королеву новими хвилями.
   - Ти ще можеш пiти, Тiнтiрлат, - продовжувала провiсниця. - Не ти пiдеш перша, шукаючи iншi шляхи, але сюди ти бiльше не повернешся. Якщо ж дiзнаєшся пророцтво, то не зможеш не пiдкоритися.
   Але сумнiви королеви залишилися за дверима.
   - Я не пiду без пророцтва, - просто вiдповiла вона.
   В руках провiсницi з'явилося сердечко на тонкiй стрiчцi. Воно хитнулось, хитнулась i тiнь, як маятник, зупинившись.
   - Ти знаєш, що i в твоєму серцi живе чародiйство? - безбарвно запитала провiсниця.
   - Я здогадувалась, - яструбиний погляд був прикутий до сердечка, певно, воно щось означало, щось незрозумiле для Вєϊ.
   - Вiзьми.
   Провiсниця вiддала королевi стрiчку, але тiнь маятника не рухалась. Тепер королева тримала його на витягнутiй руцi.
   - I дивись менi в очi. Вдержиш, отримаєш пророцтво.
   Скiльки тривало мовчання, просякнуте слiпотою вiд народження i слiпотою вiд болю? З сердечка крапала кров, та долiтала до пiдлоги вона талою водою, серце тануло, наче уламок криги. Маятник залишався непорушним, та i маятник теж розтанув, змiнюючи напрям майбутнього, вказуючи з широкоϊ дороги на звивисту стежку, що поросла бур'яном i полином. Вказуючи єдиний вiрний шлях.
   Королева Тiнтiрлат витримала випробовування. Остання крапля стала iскрою, i стрiчечка згорiла, ледь не обпаливши ϊй пальцi.
   - Iди, королево, хай будуть з тобою шелест хвиль морських i сяйво юних зорь, - тихо мовила провiсниця.
   Тiнтiрлат прощалася, трохи схиливши голову, на уклiн не зосталося сили. Вєя узяла ϊϊ за руку i повела до виходу з пiдземелля.
   Але перш нiж вони вийшли за дверi, слiпий погляд ковзнув по Вєϊ, як батогом вдаривши, вогнем i холодом.
  
   Дочка Мiсяця i Син Ночi святкували перемогу, веселi вогнища розплавили снiг, а пiснi злiтали до колючих зоряних небес.
   До Дайрану лишалося кiлька днiв шляху, i нiхто не врятує приречене мiсто, лише вiтер крутитиме попiл балакучими, стогнучими вихорами.
   Лаолант i чаклунка цiлувалися на очах у вiрних ϊм, а вiсть про розгром летiла трошки повiльнiше за птахiв.
   Їхня перемога дiлилася на трьох, та Явконд не з'являвся перед своϊми пiдданими, i пiдданi забули про короля.
   Явконд сидiв за столом зi згаслою свiчкою, припорошений снiгом i сивиною. В покинутiй фортецi гуляв крижаний вiтер. Тiльки чари чаклунки одягали колишнього дуелянта в полум'я, берегли його життя, щоб страхiття не закiнчувалось.
   Не можна подарувати те, чого не маєш. А гордовите серце Явконда переповнював вiдчай, i вiн дiлився жагучим багатством з усiма.
   Пiднявши срiблясту снiгову хмаринку, на стiл сiв снiгур. Явконд несвiдомо розгорнув пергамент, що принiс поранений у груди птах. Снiгур цвiрiнькнув i вилетiв на волю через розбите скло.
   Королева Тiнтiрлат кликала на бал.
  
   Вєя й не сподiвалась, що хтось приϊде. Але в палацi розцвiтали рiзнокольоровi вогнi, лiхтарики висiли навiть на старих яблунях. Кора однiєϊ трiснула на морозi, i застиглий сiк бурштиново яскравiв в ϊхньому свiтлi.
   А карети пiд'ϊздили одна за одною. Люди бажали хоча б на кiлька годин вiдсторонитися вiд жаху, забути вiдчуття очiкування новин. Вони посмiхалися, доброзичливi, причепуренi, жили, наче в останнiй раз.
   Вєя бачила королеву, яка зустрiчала гостей. Усмiшка торкалася ϊϊ вуст, але яструбинi очi залишалися холодними, дивилися не в цей свiт. Вони не бачили людей, котрi потребували надiϊ i пiдтвердження, що тi, кого вони вiдпустили iз затишних домiвок, зараз повертаються з перемогою.
   Але нiхто i не запитував, тому королева лише тихо всмiхалася, вiтаючись iз гостями. I нечутно падав снiг за вiкнами палацу.
   Пiд'ϊхала карета Явконда. Яскраво-червоний одяг стер блiдiсть з молодого обличчя, а у вiдблисках снiжинок не помiтна сивина. Вiн галантно допомiг вийти з карети жiнцi в золотiй масцi, бiла сукня була гарнiша за снiг.
   Бал. В пам'ять про всi втраченi темнi ночi, музика як молитва задля порятунку, танцi, сповненi легкостi, але не любовi.
   Явконд i Грейж приϊхали майже перед самим свiтанням. Вєя не бачила ϊх, втомлена гамором i чужими надiями, дiвчина залишила залу.
   Тому вона не бачила, як Явконд ввiв чаклунку до зали, як Грейж зняла золоту маску, як мелодiя збилася з нот i музики замовчали.
   Королева-чаклунка i королева-яструб дивилися одна на одну.
  
   - Iдiть, - тихо, але дзвiнко наказала королева-яструб, але нiхто не зрушив з мiсця. - Забирайтеся! Всi!
   Плутаючись в сукнях, панночки вибiгали iз зали, вiдштовхуючи вiд виходу синiв i чоловiкiв, якi дивом не потрапили у вiйсько захисникiв. Вiд вiтру панiки згасла половина свiтильникiв.
   В залi залишилося троє, але дверi не зачинились, як боялися тi, що втiкали.
   Королеви мовчали, бiля стiни зачаϊвся Явконд, з-пiд плаща виднiвся арбалет. В золотiй масцi трiпотiли вiддзеркалення свiчок.
   Мовчання. До вимовлених заклять. I вiдчуваєш, як тремтять шпилi, вбираючи в себе небо i час. Мовчанка. Обiцяна обом королевам.
   В руку Тiнтiрлат влетiла тiнь меча. Грейж беззвучно плеснула у долонi. Дзвiнка луна тiней, що прийняли на себе справжнiй двобiй, пливла залою. Сипалися з лез прозорi жарини. Згасали свiтильники, спалахуючи багряним i бiлим.
   Тiнi билися, а королеви не вiдводили погляду. Як статуϊ, застигли вони, i здавалося, так промине вiчнiсть, а час зупинився, помер, незрозумiло як затримавшись у цiй залi. Але не час вiн уже, лише тiнь розхитує невагомi шпилi, наче дерева в бурю намагаються вивернути з землi вiковi коренi.
   Тiнi билися, увертаючись вiд ударiв.
   До зали забiгла Вєя. Яструбинi очi клiпнули, вiдгукнувшись на новий рух, i тiнь одна спiткнулася.
   Прозорий меч лишень торкнувся тiла тiнi, трохи дряпнувши.
   Тiнi танули чорно-червоним маревом. Погляди розiрвалися.
   Поранена Тiнтiрлат схопилася за стiл, вона стiкала кров'ю. Рука ковзнула по тканинi, потягнувши скатертину, на полотнi розгортали крила свiтанковi птахи.
   Тiнтiрлат не впала. Людськi очi ставали пташиними, волосся - пiр'ям, нiгтi - кiгтями. Яструб злетiв до склепiнь.
   Отямилась Грейж.
   - Вбий ϊϊ!
   Безбарвнi очi палали порожнечею, Вєя вiдсахнулась.
   Явконд вистрiлив, влучивши птаху в серце.
   На бiлiй скатертинi серед скалок посуду лежала мертва королева. Змертвiлi очi бачили крiзь стелю небо.
   Здригнувся палац. Шпилi ламались.
   - Ти вiльний, Явконде. Їϊ кров'ю вiльний, - сова полетiла крiзь розчахнутi дверi.
   Шпили ламалися, уламки як масло прошивали камiнь дахiв палацу.
   - Нi! - Вєя кинулася до королеви, не одразу усвiдомивши, що сталося.
   Явконд схопив дiвчину за мить до того, як перший уламок шпиля розбив мозаϊчну пiдлогу.
   Вони вибiгли з частини палацу, яка руйнувалася.
   Явконд обiймав ридаючу Вєю, але сам не мiг вiдвести очей вiд руϊн - у законноϊ королеви буде справдi королiвський надгробок.
   Кружляв снiг, лип до волосся i танув на щоках Вєϊ, наче плавився вiд свiтання.
  

Роздiл 9

  
   Пiд вагою сови гнулася гiлка. Дiти слiдкували за птахом, i в кожному поглядi читався виклик. Ледь-ледь торкалася усмiшка вуст Христини, хитка, як морськi брижi. Свiтлi очi Влада були чистi i спокiйнi, мов ранок. Глибоко дихала Анжела, з переляком поглядаючи на вожатого. А Митько здавався найстаршим з друзiв, його руки не тримали зброϊ, але душа пам'ятала пристрасть поєдинкiв.
   Сова теж дивилася на них. Iз цiкавiстю, без страху.
   Море шурхотiло камiнцями. I в його мовi можна було розрiзнити слова, зрозумiлi чайкам, та знехтуванi людьми.
   - Знаки, - тихо сказав дорослий. - Ми бачимо ϊх кожен день, але намагаємося не помiчати. Та свiт - не дзеркало, щоб чiтко показувати нам, що вiдбувається. Не придивляючись, а лише коли несподiвано переводиш погляд, можна побачити. А коли мiсяць народжується...
   Сова сплигнула на землю.
   - Мовчи, - прошипiв птах. - Нiхто не кликав тебе. Нiхто не давав тобi права. Ти не доскажеш цю iсторiю. Ти забув ϊϊ.
   - Я пам'ятаю, - вожатий пiднявся, море обдало берег хвилею. - Ми пам'ятаємо.
   - Для iсторiϊ потрiбнi слухачi. Дiти полохливi i дурнi, вони не розумiють тебе, вони пiдуть, - Христина мала на думцi пiдвестися, та Влад схопив подругу за плече, а сова насмiшкувато продовжувала. - Для iсторiϊ потрiбен оповiдач. А ти не доживеш до ранку. Ти не заслужив свiтання.
   Митько не втримався, кинувши в птаха галькою. Камiнчик згорiв, не перелетiвши через межу свiтлового кола.
   Сова загрозливо зашипiла.
   - Ах ти... - але сердилася вона не на дитину, дорослому пророчила: - Кожне слово вiднiмає твоє життя, його не вистачить, щоб дiйти до кiнця.
   Свiт посiрiв, але не свiтанком, зачароване море змовкло.
   Примарна змiя обвивала димом свiтле коло.
   - Мертвi мiста, - майже шепотом мовив вожатий, але звук власного голосу повертав упевненiсть, - над мертвими мiстами пливе веселка. Сiрi мiста, де всi погляди прикутi до посiрiлоϊ землi. Нашi мiста.
   Сова пильно дивилася на дорослого.
  
   Явконд не знав про тi мiста, його зруйнований свiт вимагав покаяння i помсти. Але на покаяння не погоджувалася гордiсть, а на помсту не залишилося сили.
   В руϊнах Явконд знайшов прапор, вишитий королевою Тiнтiрлат. Присипаний пилом i снiгом, але не подраний. Золотий яструб розправив крила, сяйво перетiкало в строгiсть нiчного шовку. Дивним був цей прапор: поглянеш на нього, i забувається вчинене за своєю волею i за волею чаклунства, щоб уникнути болю. Золотий яструб дарував йому прощення королеви Тiнтiрлат.
   Явконд поцiлував чорний шовк, вiн тепер знав, що треба робити.
   Полум'я повернулося до нього, наповнило молодiстю, залишеною за порогом темницi. Явконд скликав вiйсько в пам'ять про законну королеву, як нещодавно скрiплював жахом i величчю рiзномовних загарбникiв.
   У нього залишалося три днi, поки захмелiлий вiд перемоги Лаолант вiддасть наказ рушити далi. Явконд не знав, скiльки днiв йому вiдпущено, але дивним чином прапор королеви оселяв вiру в тих, що вiру втратили, i надiя розгорялася, наче вогник перестрибує з гiлочки на гiлку, доки не запалає багаття.
   Вогонь душi Явконда, що нiс страждання i вiчнi розлуки, тепер став останнiм завiтом королеви. Навiть для тих, хто був у полонi в цього темного полум'я, кого вiн катував до зiрваних голосiв i згаслих очей. Такою була сила того вогню, але Явконд не мiг того знати, не мiг бачити себе з боку.
   I лише кохання стлiло, коли Вєя вирвалася з його обiймiв, вiдмовившись слухати. Явконд не встиг сказати ϊй про дочку.
   А тепер Вєя зникла, i Явконд вiдчував, що вони бiльше не зустрiнуться.
  
   Вєя не зникла. Врятувавшись вiд викрадача, дiвчина заховалася в одному з покинутих будинкiв, впала на чуже лiжко i заснула без пам'ятi.
   Прокинулась Вєя в темрявi, але скiльки днiв минуло, вона не знала. Невиразнi сновидiння тривожили душу, топлячи в забуттi. Тiльки один спогад залишався чiтким: крутi сходи вгвинчуються в землю, закiнчуючись дверима, окованими металом.
   Туди i вiдправилася Вєя, на зустрiч з провiсницею. Без свiчки чи лiхтаря, босими ногами намацуючи сходи. Здавалося, бiла сукня, схожа на вiнчальну, освiтлює пiдземелля, а вишивка срiблиться в мiсячному свiтлi, хоча мiсяць i не зазирав пiд землю.
   Не було смолоскипiв i красунi зi свiтлими кучерями. Доросла жiнка сидiла на каменi, сувора, яка не вмiє всмiхатися.
   Лiхтар стояв у неϊ на колiнах.
   - Вєя, - мовила провiсниця.
   - Так, я Вєя, - дiвчина боялася менше королеви, але ж i менше знала.
   - Ти думаєш про чоловiка, Вєє. Але в мене нема для тебе пророцтва, - провiсниця пiдвелася. - Що мовчиш i не йдеш?
   - Королева Тiнтiрлат померла, - на одному подиху повiдомила Вєя, вiд слiв задерло в горлi.
   - Не можна без королеви, - провiсниця гiрко зiтхнула, хоча й не мала права виказувати почуття. - Гаразд, Вєє, вiзьми лiхтар. Пiдеш туди, - вона махнула в темряву. - Залишиш лiхтар за третiм поворотом. Але i там може не бути для тебе пророцтва.
   - Дякую, - Вєя вклонилася, приймаючи лiхтар.
   - Не дякуй, Вєє, - провiсниця вiдвернулась. - Не дякували менi до тебе, лише боялися. Навiть Тiнтiрлат.
   Вєя знала, що провiсниця плаче, i розумiла, що не смiє втiшити це дивовижне створiння, прокляте часом.
   Освiтлюючи лiхтарем шлях, дiвчина дiйшла до стiни, роздивившись низький отвiр, схилилася, бо не пройдеш.
   Вєя рахувала кроки. До першого повороту сто чотири, до другого усього двадцять, до третього майже шiстдесят.
   Дiвчина з неохотою залишила свiтло i ступила у пiтьму.
  
   Один крок, i свiтло лiхтаря опало. В темрявi збиваєшся з лiку, i важко дихати, нестерпно жити.
   Для Вєϊ темрява була багряною, як море i небо, що ледь не забрали ϊϊ. Вєя йшла по хвилях, а на неймовiрнiй висотi ширяли гостроперi чорнi птахи, зараз вони були не бiльше крапочок.
   Птахи чекали, а хвилi ставали все бiльш неспокiйнi, босi ноги болiли, наче не по кривавiй водi, а по вогню йшла Вєя.
   Птах упав на дiвчину, зачепивши крилом ϊϊ плече. На бiлiй сукнi виступила справжня кров, Вєя хитнулася й оступилася з хвилi.
   Вона падала довго, неначе в безодню. I темрява роздягала ϊϊ, крадучи одяг, мовби спогади, залишаючи тiльки змучену душу.
   Оголена душа зупинилася серед темряви, або темрява зупинила полiт. В пiтьмi прокидався свiт - куди не поглянь. В пiтьмi, наче за склом, вiдбивалося полум'я пожарищ, тiнi тих, хто гинув, обличчя юних завойовникiв. I в кожному вiдбитку був Лаолант.
   Свiтла постать схилилася над Вєєю, поцiлувала у макiвку. Крилата людська постать, волосся нiби пiр'я, а очi яструбинi.
   - Ваша величносте, - прошепотiла дiвчина.
   - Борися, Вєє, - примарний голос дзвенiв сумом. - Це найлегша частина шляху. Таке твоє пророцтво. Я любила тебе, Вєє, моя єдина безкорислива подруго.
   Королева Тiнтiрлат зникла. Тепер вже назавжди.
   Вєя пiднялася. Сукня не подрана, рана не кривавить, нема багряного моря, страхiтливих птахiв i скляноϊ пiтьми, що увiбрала в себе минуле. I стоϊть дiвчина, босонога, простоволоса, на снiгу.
   Вєя знала, куди ϊй iти, до кого ϊй iти.
  
   Лаолант вiдбив атаку Явконда, та ворог готував новий удар.
   Чорний прапор iз золотим яструбом вселяв у супротивникiв небачену смiливiсть. Прапор належало знищити, розiрвати по нитцi, розвiяти за вiтром. А чаклунка все не з'являлася, двобiй iз королевою висушив ϊϊ чари i красу, i навiть долина зiв'яла, дiлячись з хазяйкою молодiстю.
   Лаолант мав вибирати самотужки. I вiн вирiшив, що сьогоднi золотого яструба зчервонить ворожа кров.
   Вєя йшла по снiгу, не вiдчуваючи холоду. Нiхто не мiг встати у неϊ на шляху, юнi дивилися на дiвчину стривожено i захоплено. I йшли за нею, наче вiрний почет.
   Лаолант вiдчув, як змiнюється сонячне свiтло i теплiшає повiтря. Вiн так i застиг, спираючись на меч, не обертаючись.
   - Лаолант, - з тихою радiстю покликала Вєя. - Чоловiк мiй. Ходiмо у наш дiм. Посадимо квiти, дочекаємось прильоту птахiв. Коханий мiй...
   Вєя обвила руками шию Лаоланта, поцiлувала, та чоловiк не вiдповiв на ласку. Вiн випростався з рук Вєϊ, гнiвно глянув на воϊнiв, але тi й не думали розходитись.
   - Тобi не мiсце тут. Iде вiйна, - байдужий до всього голос лякав, та Вєя стримувала сльози.
   - Я дружина твоя, Лаоланте. Моє мiсце бiля тебе, - вона схилилася до його нiг, полиски вiд меча падали на дiвоче волосся.
   Лаолант не ворушився, не насмiлюючись пiдняти кохану чи штовхнути у брудний снiг. Але ось, пальцi затремтiли, рука потяглася до коханоϊ, ще мить, i вiн торкнеться ϊϊ волосся.
   - Що тут дiється? - з-за спин глядачiв вийшла королева Грейж, гарна, як в час першоϊ зустрiчi з Лаолантом.
   Лаолант вiдсмикнув руку, вiдступивши вiд коханоϊ. Вєя не встала.
   - Вєя, - без здивування сказала чаклуна. - I ти тут. Моя бiдна маленька Вєя.
   Чаклунка по-материнськи пiдняла дiвчину, ласкаво обiйняла за плечi.
   - Вiддай ϊϊ менi, Лаоланте, - просив спiвочий голос. - "На смерть", - додавали колючi очi.
   - Бери! - розсмiявся Лаолант.
   На рiчцi трiснув лiд, чаклунка i Вєя зникли.
  

Роздiл 10

  
   Хвилi лизали берег, майже доплескуючи до вогнища. З iншого боку вiд вогню ходила сова. Займався свiтанок.
   Вуглини догоряли. Дiти бiльше не утворювали коло, оточивши вожатого, наче дiлилися з ним вiрою i теплом.
   - Доведiть мене до моря. Воно захистить нас, - його голос ослаб.
   Влад допомiг дорослому, зараз вiн почувався старшим, дiвчата тримали вожатого за руки, Митько нiс смолоскип.
   Море заспокоϊлось, чекаючи на них, в прозорiй водi блищали золотi зернятка.
   - Минуле стає теперiшнiм. Все, про що я казав, вiдбувається i зараз, та я не додивлюся iсторiю, море доскаже ϊϊ замiсть мене.
   - Нi, - Христина теж вiдчувала, що доросла. - Ми стiльки пройшли разом. Ми дiйдемо разом.
   - Христино, - вiн поблажливо всмiхнувся, але бiль викривив посмiшку. - Вiддай мене ϊй. Сiрi мiста вмирають, нiхто не здiйме погляд на веселку, а минуле змiнити не можна. Вiдпусти...
   Сова дiйшла до мокроϊ гальки i зупинилася: здобичi нiкуди втiкати, тож нащо мочити лапи?
   - Не вiдпустимо, - в один голос заперечили Митько й Анжела. - Ми полетимо.
   - Полетимо, як птахи, - додала дiвчинка.
   - Нi, дiти, - вiн зiтхнув. - Ви смiливi, але летiти не треба. I очi у вас яснi, як тодi...
   Навiть море не могло повернути йому розтраченi сили. Сова чекала.
   - Говори, - наказав Влад, забираючи у брата смолоскип i гасячи золоте полум'я в прозорiй водi. - Ми залишимося з тобою.
   Вони свiдомо кидали виклик совi, але птах не поспiшав нападати.
  
   Вiтер здув з поля майже весь снiг.
   Вiд дотику чаклунки стигла кров у всьому тiлi. Але дiвчина ще чинила спротив чарам.
   - Лаолант зрадив тебе, зрадив свою королеву i свою краϊну, - цiкавiсть полонила чаклунку. - Чому ж ти досi кохаєш його?
   - Кохаю, - на вустах Вєϊ квiтла замрiяна посмiшка. - Я просто кохаю його.
   - Кохаєш так сильно, що вiддаси за нього життя?
   - Вiддам, - вiдповiдь легка, як крила метеликiв.
   - Кохаєш так сильно, що зрадиш заради коханого?
   - Не можна зрадити, - нiжна вiдповiдь, мов хмаринки на небi, що стає блакитним. - Зраджуючи, вiдрiкаєшся вiд любовi.
   - Але Лаолант вiдрiкся вiд любовi, - чаклунка хотiла розсмiятися, але смiх не змiг злетiти з ϊϊ губ.
   - I я прощаю його, - радiсна вiдповiдь, нiби крапання зi стрiх.
   - Бiдна маленька Вєя, на що ти себе прирiкаєш, - в iнтонацiях чаклунки згасала материнська ласкавiсть. - Твоϊ страждання триватимуть, доки ти не розлюбиш. Бiдна дiвчинка.
   Чаклунка провела по своϊй щоцi, неначе по чужiй, при цьому колючi очi випромiнювали такий щирий жаль, що сльози пiдступали до горла.
   Вєя прийняла вирок в мовчаннi.
  
   Вєя лежала обличчям до неба, розкинувши руки, наче розiп'ята землею. Скiльки днiв в чистих свiтлих очах вiддзеркалюватиметься життя? Скiльки жахливих днiв?
   Здавалося, трави проростають крiзь нiжнi долонi, ще дитячi. Та нi, лише мiж пальцями проклюнулась травинка. Але зiйдуть й iншi, пробиваючись до сонця, прив'язуючи людське тiло до землi. Порох до пороху. Доки з танучим снiгом не посiрiє бiла, розшита квiтковим вiзерунком сукня, а волосся не розсиплеться пiд полуденним сонцем. А свiтлi очi ще житимуть, i небеса литимуть в них чисту блакить.
   Вєя вмирала. Вмирала юна весна, щоб покликати весну справжню, звiльнити вiд кайданiв цiною власного життя.
   Час збився з лiку митей, у хвилини вмiщувалися днi, кiнець року i захiд сонця спiвпали. Для кожного, хто ще жив, час рухався зi своєю швидкiстю.
  
   Сурми, що колись вiщували прибуття гостей, кликали до бою, трiпав вiтер золотого яструба.
   Лаолант прорубався до яструба, поховавши в пам'ятi обличчя спiввiтчизникiв. Але вороги билися вiдважно, не вiдступали, наче вирiшили зупинити загарбникiв або залишитися на цих пагорбах назавжди. До лазурового неба злiтало iм'я королеви Тiнтiрлат, нiби лише самим ϊϊ iменем можна вiдбивати атаки.
   Син Ночi дiстався Явконда. Колишнiй король чужих народiв увiткнув прапор в м'яку вiд танучого снiгу землю, взявся за меч.
   Вони знову билися. I знову до смертi. Але тепер не за кохання, а через чаклунство. I нiкому було ϊх зупинити.
   Прапор вiдмiчав мiсце двобою, наче окреслюючи незриме коло, не дозволяючи втручатися жоднiй зi сторiн.
   Супротивники зачепили один одного вже не по разу, але наче несерйозно, коли Явконд послизнувся на грязюцi й отримав смертельну рану. Лаолант замахнувся для нового удару, але супротивник впав ранiше. Меч перерубав держак прапора. Сяючий яструб лiг на молодi трави.
   Лаолант впав на колiна, як пiдкошений, вiн лише зараз вiдчув бiль.
   Всю землю застелив трав'яний килим. Бiле з сивиною волосся плуталося в незаплямованiй кров'ю зеленi.
   - Лаоланте, - прохрипiв переможений, намагаючись пiднятися, та лише пальцi здригнулися, кличучи супротивника.
   Лаолант майже пiдповз до нього, покинувши меч, подарований чаклункою.
   - Я помру, - здавалося, Явконд всмiхається, зморшки порозгладжувались. - Ти маєш знати... У тебе є дочка... Я назвав ϊϊ Вєєю. Знайди ϊϊ.
   Луснув обруч, що сковував серце Лаоланта, як останнi крижини вiднесло течiєю, розсипались чари.
   - Я... Я знайду ϊϊ, Явконде, - обiцяв Лаолант, стоячи на колiнах, але очi Явконда вже осклянiли.
   Вiтер принiс духмян яблуневого квiту, наче з тих розлогих дерев у Дайранi бiля королiвського палацу. I заспiвав шпак, забiякувато заплигавши по землi.
  
   Лаолант встав, пiдняв забруднений своєю i чужою кров'ю королiвський прапор. Шовкове полотнище затрiпотiло майже так само високо, як i в руках Явконда. З чорного поля злетiв золотий яструб, розчинившись у сонячному свiтлi.
   Королева Грейж ще стояла над Вєєю, коли завалився другий стовп, на який спиралися ϊϊ чари. Тепер залишилася тiльки ця зачарована дiвчина, майже дитина, на чиϊ груди впало золоте диво з пiр'я.
   - Геть! - крикнула чаклунка, та птах вже дзьобнув людське тiло i вiдлетiв у трави.
   - Тiнтiрлат, - прошипiла Грейж, зламуючи мiтелку трави, що перетворилася на смарагдовий меч. - Чому ти так не бажаєш вмирати, королево? Я все одно тебе вб'ю.
   - Не вб'єш.
   Вражена чаклунка повернулася. Вєя тримала в руках такий самий смарагдовий меч, невагомий, як шпилi зруйнованого палацу, зброю, що вiдгукується на кожний рух душi.
   - Вєя... - чаклунка розгубилася лише на мить, а наступноϊ секунди нанесла удар, цiлячись дiвчинi в серце.
   Вєя вiдбила, вдаривши у вiдповiдь.
   Кажуть, що людина не може здолати чаклунку, але весна перемагає зиму, i якою мiцною не була б крига, сонячнi променi розколюють ϊϊ броню, як не важко паростку, але вiн проб'ється до свiтла, якi б випробовування не випали на долю кохання, але кохання залишається чистим до загибелi.
   Повертаючи свiту весну, Вєя кликала ϊϊ для себе в останню чергу. I коли Лаолант вдихав духмян яблунь, в полi, де зiйшлися у герцi жiнки, вбранi в бiле, щойно зiйшов снiг.
   Вєя вiддавала мечу, що вирiс з травинки, яка першою торкнулася ϊϊ шкiри, усю свою любов, вiру, молодiсть i жагу до життя. Хитався останнiй стовп i повiльно падав, i летiв золотий птах над полем бою. Його тiнь накривала загарбникiв, й ясноокi оберталися на тварин з людськими очима. Вовки, оленi, козулi, лиси бiгли в лiси, щоб стати здобиччю людей або часу.
   Так вже було колись, але тодi встояв палац, i залишилася у знекровленого народу королева.
   Тепер королеви не стало.
  
   Вєя вибила чарiвний меч з рук Грейж, приставивши смарагдове лезо до горла переможеноϊ чаклунки.
   - Вєє, - материнський голос просив пощади не словами.
   Секунди зволiкання вистачило, щоб чаклунка обернулася совою. Та Вєя встигла чиркнути лезом по крилу.
   Сова зашипiла.
   - Нiхто з вас не знатиме щастя i спокою, - чаклунка полетiла.
   - Ти назавжди залишишся птахом! - крикнула ϊй вслiд юна весна, i струнами зазвучали в знак пiдтвердження сонячнi променi.
   Пiр'я золотого яструба втрачало блиск. Торкнувшись тiнню всiх, вiн повернувся на нiчне полотнище прапору. Так i застиг яструб на сторожi у вiкна в нiч, коли наново народжується свiт.
   А Вєя сiла на землю, вронивши смарагдовий меч, танучий, наче марево передрання.
   Але i сидiти не було сили. Дiвчина лягла на траву, притулившись до землi, як до матерi. Розпускалися квiти на ϊϊ сукнi, i волосся розтiкалося струмочками, а душа злетiла до неба коноплянкою, незугарною, але такою дзвiнкоголосою.
   В колисцi пiд дахом бiдного дому плакало немовля-весна, в палацi бiльше не було королевi, i нiхто бiльше не зустрiчав провiсницю.
  

Епiлог

  
   Сонце мало визирнути з-за виднокраю за лiченi хвилини. Небо вже бачило його, море вже бачило, та не бачили люди. Всю ϊхню увагу поглинала сова, що одним оком слiдкувала за друзями.
   - Але Лаолант так i не знайшов дочку, сонце обернулося на червону зiрку i бiльше не зiйшло, а мiста змертвiли, - закiнчив замiсть вожатого птах. - Досить блукати свiтами, навiть кiстки ϊϊ змiшалися iз землею. Ходiмо зi мною, Лаоланте, в зачарованiй долинi ще не скiнчилась осiнь.
   Лаолант зробив крок до сови, та Христина вчепилася в його руку, не вiдпускаючи.
   - Ти збрехала! Ти сказала: вiн помре, але вiн з нами!
   - Дурненька дiвчинко, вiн давно помер, i в свiтi, звiдки вiн родом, свiтанок не настав.
   - Нi, - прошепотiла Анжела i скрикнула: - Нi! Ми були там, ми бачили, ми знаємо ϊх...
   - Нiкого ви не знаєте! - урвала дитяче слово чаклунка. - Нiчого! Порожнi слова iсторiй, в якi нiхто не вiрить!
   - Але ми вiримо, - обурився Митько.
   - I ми знаємо Лаоланта, вiн класний, - пiдтримував молодшого брата старший. - I Явконда знаємо.
   - I Вєю зустрiчаємо кожноϊ весни, - додала Христина.
   - I Тiнтiрлат ми знаємо, бо мрiємо бути птахами, - Анжела не боялася зiзнатися в цьому навiть чаклунцi.
   - I тебе ми знаємо, королево Грейж. Ти ночами часто зазираєш в нашi вiкна, - з викликом говорив молодший. - Ти курка обпатрана!
   - Не треба... не називай мене королевою... не визнавай мене...
   Птах позадкував зовсiм не по-пташиному, потрапив лапою мiж галькою, змахнув крилами, щоб втримати рiвновагу. На одному чiтко вирiзнявся шрам.
   На гальцi лежала жiнка, напiвпрозоре бiле вбрання тягнуло до землi, наче важило бiльше обладунку, власне бунтiвливе чаклунство скувало ϊϊ.
   Лаолант стояв в оточеннi дiтей, i очi його змiнювались: ненависть тонула в презирствi, страждання перетiкало в свiтлi спогади.
   Сонце не сходило, мить зупинилась, обличчя лишалися сiрими.
   Спогади перемогли. Лаолант пiдiйшов до чаклунки, пропонуючи допомогу.
   - Чому? - в ϊϊ рисах все ж лишилося щось совине.
   - Я пробачив тобi замiсть Вєϊ, одне прокляття зняло iнше, i тепер я змогу виконати обiцянку, дану Явконду.
   - Ти знав, що iсторiю можна розповiсти лише один раз, - навiть не запитання - твердження.
   - Знав. Не закiнчи я оповiдь, ти б вiдняла моє життя. Я ж бо i тобi давав слово. Але все iнше я згадав i зрозумiв, лише коли почав розповiдати.
   Вони пiднялися з гальки. Дiти мимоволi позадкували, одразу згадалось усе, що накоϊли Дочка Мiсяця i Син Ночi.
   - Не бiйтеся, дiти.
   На березi стояла провiсниця, така, якою вона являлася королевi Тiнтiрлат. Солонi краплi ще блищали на свiтлому волоссi, бо вона вийшла з моря.
   - Iсторiя не заподiє шкоди тим, хто став ϊϊ частиною, - провидиця всмiхнулася дiтям i звернулася до дорослих. - Я прийшла забрати тебе, Грейж, море подiлиться з тобою спокоєм, а на Лаоланта чекає невиконана обiцянка. Краϊнi потрiбна нова королева, i кличуть ϊϊ так само, як юну весну. Бiльше не буде шпилiв i балiв до рання, забудуть жах перед провiсницею. Але чарiвництво не розчиниться в сiростi, якщо ви самi цього не допустите, - вона глянула на схiд i додала:
   - Сонце затримується, не варто йому бачити тих, що загубилися в часi. Прощайтеся.
   Анжела пiдбiгла до Лаоланта, повисла у вожатого на шиϊ. Христина теж була б не проти його обiйняти, але мiсце зайняте.
   - Якщо зустрiнеш Явконда, скажи йому, що я обожнюю шпакiв, я зроблю шпакiвню, - пошепки торохкотiла молодша дiвчинка.
   - Ми зробимо, - виправив Влад, Лаолант вiдпустив Анжелу i з повагою потиснув братам руки.
   - Я сьогоднi ж вирiжу меч, бiля корпусу класний дрючок валявся, - вже думав вголос Митько.
   - Христино, - Лаолант поклав долонi на плечi дiвчинки i поцiлував у волосся. - Будь щасливою.
   - Будьте i ви щасливi, - вiдгукнулася дiвчинка.
   Небокрай ставав гарячим. Колишнi вороги i союзники подивились один на одного в останнiй раз. Провiсниця повернулася обличчям до моря, i тут дiти не витримали.
   - Вiзьмiть нас iз собою!
   - Вiзьмiть нас!
   - Вiзьмiть!
   - Заберiть нас iз собою!
   - Забрати вас? - провiсниця бiльше не була ласкавою, в нiжному голосi почулася погроза, що застерiгала вiд нерозважливостi.
   - Як ми можемо повернутися? - видихнула Христина. - Як? Пiсля всього? Ми не хочемо!
   Друзi помотали головами, погоджуючись, що дiйсно не хочуть.
   Провiсниця осмiхнулась.
   - Ну добре, - в ϊϊ долоню влетiли чотири рiзнокольоровi камiнчики з пляжу. - Хто наважиться?
   Дiти перезирнулися, але вона одразу ж пригрозила:
   - Кожен сам обирає свою долю!
   Узяти щось з рук провiсницi, знаючи, чим це може обернутися? Здається, вони погарячкували. Дiти застигли, розгубившись, боючися порадитись мiж собою.
   - Зрозумiло, - камiнчики впали назад. - Смiливiсть буває мудрою.
   - Але що нам робити? - Влад запитав ранiше, нiж вона встигла б вiдвернутися.
   - Пам'ятати, - просто вiдповiло море вустами провiсницi. - Слухати свiт i бачити його таким, який вiн є. Складним i барвистим. Бо навiть менi не вiдомо, що гiрше: сонце, яке обернулося на червону зiрку, чи вашi змертвiлi мiста.
   Троє дорослих щезли з першим золотим променем, але Христинi здалося, наче Лаолант зник останнiм, сказавши на прощання: "Бувайте".
   Перезирнувшись, дiти, як один, кинулися на землю шукати камiнцi, що розкотилися.
   - Менi здається, я знайшла, - Христина притискала камiнчик до грудей.
   - А цей, дивiться, з малюнком! - натхненно гукнув Влад.
   - Я теж знайшов! - радiв Митько.
   - Ми ϊх збережемо, - Анжела мiцно стискала свiй камiнчик.
   - Звiсно, збережемо, - пирхнув Митько.
   - А що скажемо вихователям? - Влад вже вирiшував нагальнi проблеми.
   - Що ми заблукали, - припустила Анжела.
   - А про вожатого?
   - А хiба вiн був з нами? - награно здивувався Митько.
   - А однолiткам?
   - Однолiткам скажемо правду, - серйозно попередила Христина.
   - Скажемо, - погодився Влад, з цiкавiстю роздивляючись бiлий камiнчик з прожилками у виглядi рожевоϊ зiрки або слiду вiд пташиноϊ лапи, якщо повернути.
   Здавалося, камiнчик свiтиться в промiннi ранку.
   Сонце золотилося в брижах, море зовсiм заспокоϊлось, це означає, що усiх поведуть купатися, а ϊх, звiсно ж, покарають, залишивши в корпусi. Дiти неохоче поверталися до улюблених вихователiв i смакували подумки сидiння за пiвнiч i розповiдi пошепки зi схованками вiд дорослих, обриваючи оповiдь на найцiкавiших мiсцях. Прикидатися вони чудово вмiли.
   Дiти йшли до табору, грiючи в кулачках своϊ камiнчики. Або це камiнчики ϊх зiгрiвали, женучи хвилювання.
   Коли прийде зима, це вони дiзнаються напевно.
  
   Легенда про юну Весну [Світлана Чернишева]
  
Оценка: 4.75*10  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
В.Корн "Артуа.Звезда Горна" С.Бадей "Стремительный полет" О.Лукьянов "Лилис" Е.Гордеева "Закон притяжения" А.Тьма "Клинок Белого Пламени" В.Проскурин "Путь Феникса" Д.Казаков "Путешествие на Запад" В.Гвор "Поражающий фактор" Н.Бульба "Время перемен.Воплощенные" О.Филимонов "Уходя,гасите всех" Е.Никольская "Красавица и ее чудовище" М.Николаева "Фея любви,или Демон в юбке" А.Бобл "Мемория" А.Левицкий "Аномалы" А.Матвеева "Досадный случай" Е.Звездная "Катриона.Принцесса особого назначения" И.Петров "Повелитель войны" О.Демченко "Бремя удачи" А.Орлова "Любовь до гроба" Ю.Зонис "Боевой шлюп Арго" А.Кленов "Игра без правил" В.Поляков "Шаг за грань" О.Верещагин, А.Ефимов "Шаг за грань" А.Мегедь "Серый страж" Е.Белецкая, И.Эльтеррус "Лучшее место на земле" С.Лысак "Капитан Летающей Ведьмы" Ю.Новикова "Путь за грань" С.Гатаулин "Вирус" В.Кувшинов "Лэя" М.Михеев "Охота на невесту" Ю.Иванович "Отец Императоров-5.Демоны обмана"

Как попасть в этoт список

Сайт - "Художники"
Доска об'явлений "Книги"