Хищная Птица: другие произведения.

Скарби Примарних островів

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Оценка: 8.16*76  Ваша оценка:

  

Наталія Дев'ятко

Скарби Примарних островів

  
  

Дати виходу

Перша частина - "Карта і компас" (2011, 'Навчальна книга - Богдан', м. Тернопіль)

Друга частина - "Кохана Пустельного Вітру" (2012, 'Навчальна книга - Богдан', м. Тернопіль)

Третя частина - "Шлях за виднокрай" (орієнтовно - весна 2013)

  

Замовити першу частину трилогіϊ "Скарби Примарних островів" у видавництві "Навчальна книга - Богдан".

  
  
   "Карта і компас"
  
   Дев'ятко Наталія. Скарби Примарних островів. Книга 1. Карта і компас: Роман. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2011. - 304 с.
  
   "Карта і Компас" є першою частиною пригодницько-фентезійноϊ трилогіϊ для дітей і дорослих "Скарби Примарних островів" (видавництво 'Навчальна книга - Богдан', м. Тернопіль).
   В основу твору лягла історія протистояння між безіменною сірою Імперією, створеною Химерою, давньою, майже безсмертною істотою, яка нині займає посаду головного радника Імператора; й останніми з піратських капітанів, які хочуть повернути у світ чарівництво і свободу вибору, а також владу над морями, що раніше цілком і повністю належала ϊм.
   У першій книзі піратський капітан Ярош Сокіл отримує зачаровану карту, на якій вказано шлях до скарбів Примарних островів. Але карта зникає: малюнок проявиться знову, коли він збере нову команду.
  
   Пролог
   Розділ 1. Тихе приморське містечко
   Розділ 2. Страта на світанні
   Розділ 3. Нова команда
   Розділ 4. Корабель з чорними вітрилами
   Розділ 5. Змовники
   Розділ 6. Воля міністра і радника
   Розділ 7. Ричард, граф Елігерський
   Розділ 8. Зустрічі і втрати
   Розділ 9. Полонені Летючого Голландця
   Розділ 10. Острів на межі життя
   Розділ 11. Місто з очима звіра
   Розділ 12. В'язні злих чарів
   Розділ 13. Курс на піратський порт
   Розділ 14. Вага зрад
   Розділ 15. Сказання вогню і попелу
   Розділ 16. Чари чаклунського туману
   Розділ 17. Випробування штилем
   Розділ 18. Засуджені до смерті
   Розділ 19. Прокляття Мертвого міста
   Розділ 20. Сновидіння з минулого
   Розділ 21. Правосуддя Імперіϊ
   Розділ 22. Цвинтар піратських кораблів
  
  

Замовити другу частину трилогіϊ "Скарби Примарних островів" у видавництві "Навчальна книга - Богдан".

   "Кохана Пустельного Вітру"
  
   Дев'ятко Наталія. Скарби Примарних островів. Книга 2. Кохана Пустельного Вітру: Роман. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2012. - 320 с.
  
  Через зраду ледь не вся команда піратського корабля потрапляє у полон. І хоча деяким в'язням вдається утекти, шляхи піратів розходяться. Дітей забирає до столиці радник Імператора, де ϊх вчитимуть у найкращій школі світу, в якій виховують імперських командирів. Химера обіцяє, що юні пірати славитимуть Імператора, коли закінчать навчання. А сімох жінок з піратського корабля везуть у Саркон, покинуте стародавнє місто посеред пустелі, овіяноϊ легендами.
  
   Розділ 1. Присяги ночей і світанків
   Розділ 2. Морок в'язничних підземель
   Розділ 3. Пророцтва для владарів
   Розділ 4. Воля білокрилоϊ Химери
   Розділ 5. Роздоріжжя людських доль
   Розділ 6. Вибір давнього народу
   Розділ 7. Вогненні стяги
   Розділ 8. Караван до Саркону
   Розділ 9. Самотність піску і криги
   Розділ 10. Учні Зірковоϊ школи
   Розділ 11. Олтарі із забутих легенд
  
  
   "Шлях за виднокрай"
  
  Подолавши Сарконську пустелю і дізнавшись таємниці давнього народу, Ярош повертається на свій корабель. Час, зачарований білокрилим радником Імператора, минає дуже швидко, але не зачіпає піратів. І вже на боці Химери в сірій імперській формі стоять ті, хто ділив небезпеки з піратською командою. Не на одну битву зійдуться імперські і піратські кораблі. Судилася зустріч й білокрилій Химері та Ярошу Соколу, і лише один з них може вийти з цього двобою переможцем.
  
   Розділ 1. Влада бажань і неволі
   Розділ 2. Життя в чужих долонях
   Розділ 3. Зворотні шляхи
   Розділ 4. Капітани піратських кораблів
   Розділ 5. Гості Бар-Тірани
   Розділ 6. Імперські зірки і піратський вогонь
   Розділ 7. Скалки втраченого світу
   Розділ 8. Зірка, що котиться з неба
   Розділ 9. Діти безіменноϊ Імперіϊ
   Розділ 10. За димчастим морем
   Розділ 11. Кайдани незраджених доль
   Розділ 12. Прокляття Летючого Голландця
   Розділ 13. Площа з чорними статуями
   Розділ 14. Світло піратського маяка
  
  
   Бук-трейлер від Дар'ϊ Корольовоϊ - подивитися
   Фан-трейлер від Asana Sanarin - подивитися
  
  
   "Слухати радіопрограму "Вечорниці"", присвячену книзі "Карта і Компас", або "скачати".
   До програми увійшли фрагменти твору в авторському читанні.
   Дата виходу в ефір - червень 2011 року (Дніпропетровське обласне радіо)
   Довжина запису: 29 хв. 56 сек.
  
  Яскраві подіϊ
  
   - "Презентація книги на Шостому Киϊвському Весняному книжковому ярмарку 'Медвін'"
  
   - "Костюмована презентація на Форумі видавців у Львові"
  
   - "Книга увійшла до десятки Всеукраϊнського читацького рейтингу "Читають всі" (2011) "
  
   - "Книга увійшла до Довгого переліку Літературноϊ преміϊ "Великий ϊжак" (2012)"
  
   - "Книга стала одним із переможців мистецького конкурсу "Сузір'я муз Дніпропетровська" (2012)"
  
   - "Презентація другоϊ книги на Львівському міжнародному дитячому фестивалі"
  
  Рецензіϊ, відгуки:
  
   - "Максим Вільшанський. "Чорні вітрила надіϊ""
   - "Ольга Кай. "Як знайти піратський скарб?" "
   - "Віталій Кривоніс. "Очі піратського моря""
   - "Олександра Кравченко (Девіль). "Історія людства розвивається по спіралі..." "
   - "Тимур Литовченко. "Зібрати Команду""
   - "Яна Стогова. "Серце Імперіϊ - холодний вогонь""
   - "Віталій Кривонос. "Leopolis, или Город Старого Льва" (фрагмент)"
   - "Тимур Литовченко. "Порадив би читати якнайбільше украϊнськоϊ украϊномовноϊ фантастики" (фрагмент) "
   - "Олена Кравець. "Читають всі" - рейтинг читацькоϊ адекватності" (фрагмент)"
   - "Наталья Похиленко. Литературный дневник "Записки провинциалки" (фрагмент)"
   - "Ірина Маковецька. Наталія Дев'ятко презентувала другу частину трилогіϊ "Скарби Примарних островів"
   - "Віталій Кривоніс. Пираты в Городе Старого Льва" (фрагмент)"
  
  Статті:
  
   - "Юлианна Кокошко. "У них Джек Воробей - у нас Ярош Сокол""
   - "Еліна Заржицька. "Скарби часу і простору Наталіϊ Дев'ятко""
   - "Марічка Ніконова. "Ініціальна функція підлітковоϊ літератури""
   - "Еліна Заржицька. "Міфічний хронотоп пригодницького твору""
  
  Інтерв'ю:
  
   - "Еліна Заржицька. "У пошуках Примарних островів""
   - "Валентина Січкоріз. "Н.Дев'ятко: Хто зробив для розвитку суспільства більше - Толкієн чи Хемінгуей? "
   - "Тимофей Федорец. Наталия Девятко: 'Люблю рассказывать истории и путешествовать по книжным мирам' "
  
  
  

Скарби Примарних островів. Книга 1. Карта і компас

  

Карта і компас (обкладинка) [Яна Гавриш

  

Пролог

   Море тихо гойдало темні нічні хвилі, виблискувало примарним зеленим світлом. Здається, зачерпнеш солоноϊ води, а в долонях залишиться сяйво.
   Капітан Ярош Сокіл стояв на піску, дивився, як за виднокрай опускається місяць, віддаючи золотаве мерехтіння хвилям, які зеленили кордон між небом і морем. Сам середнього зросту, підперезаний соковито-багряним поясом, озброєний шаблею і пістолетом. А волосся темно-русяве, недовге, завивається на кінцях, зараз його не ховає, як зазвичай, піратська хустина.
   У сусідній бухті стала на якір "Діаманта", але пірат не поспішав підніматися на борт. Щось затримувало його сьогодні на березі.
   - Про що ти думаєш, Яроше? Пригоди оминають тебе?
   Біля краю прибою стояла постать, загорнута в темне вбрання. Вітер куйовдив волосся людини, та не торкався одягу, зітканого з ночі.
   - Чого тобі? - Ярош із посмішкою на вустах повернувся до темноϊ істоти.
   - Хочеш знайти скарби, Соколе? - голос шелестів подібно до хвилі. - Незліченні багатства, гори срібла і золота, скрині, що не витримують ваги коштовного каміння... - істота теж усміхалась.
   - Скарби! - очі Яроша спалахнули жагою, але одразу згасли. - Де вони? Де скарби?
   - Дивись, - бліда рука постаті вказувала на море.
   Хоч місяць вже заховався, та світіння води посилилось, наче загусло, утворюючи візерунчасті лініϊ. На дні, при самому березі, мальована зеленим світлом, лежала карта. Крізь мерехтіння хвиль малюнок здавався примарним, звабливим...
   Не втримавшись, Ярош причаровано ступив крок до води. Істота дзвінко, та холодно розсміялась.
   Лініϊ спалахнули і вицвіли, а хвиля із зеленкуватим гребенем винесла на берег зношений шмат тканини. Ярош підняв карту, з якоϊ зникало примарне сяєво. Зникало, забираючи з собою малюнок. За кілька митей пірат уже тримав чистий клапоть тканини.
   - Карта щезла, - трохи здивувався Ярош, пильно придивляючись до постаті.
   - То ти жадаєш знайти скарби? - перепитала вона вже без посмішки.
   - А є той пірат, що не жадає знайти скарби? - засміявся капітан піратського корабля. Закутана в темряву істота пішла геть від води. - Зачекай! Куди ти? А карта?..
   Істота озирнулася, з-під одягу пробивалося зеленаве світіння.
   - Карта з'явиться знову, коли ти знайдеш тих, в чиϊх очах плескотить море. Набери команду. Лише разом ви знайдете скарби Примарних островів.
   - У мене є команда! - розсердився капітан.
   - Є, але не така. Шукай людей, в чиϊх очах плескотить море.
   Постать зникла, мов здута гіркуватим вітром.
   Ярош Сокіл знову подивися на карту, повернувся до моря. Його очі сяяли, вітер пригод незабаром змінить напрям, наповнивши чорні вітрила.
   Лише де знайти тих, в чиϊх очах плескотить море?

***

   По таверні мчав великий чорний котяра, такий вгодований, що пузо заважало йому бігти.
   - Сиріусе!
   Кіт озирнувся й спробував вистрибнути на стіл, та черево переважило, і він лише вхопився кігтями за край. Дельфін і Берн зареготали, як навіжені, а Макс зловив кота, котрий ледь не гепнувся на підлогу.
   - Віддай! - поряд із ними, мов вітер, опинилася дівчинка.
   Вона важко дихала, темне русяве волосся до плечей заплуталося, найкоротші пасма падали на очі, й дівчинка невдоволено здмухувала ϊх.
   - Ти хто така? - Макс притулив до себе Сиріуса, який хоч і важив досить багато, та ця вага не відтягувала рук.
   Кіт замуркотів.
   - Роксана. Віддай мого кота! - тупнувши ніжкою, зажадала дівчинка, і вже до кота: - Мій маленький. Сиріусе, іди до мене.
   Вона потягнулася до улюбленця, та Сиріус міцніше вгородив кігті у Макса. Хлопець тільки зітхнув, а очі Роксани зблиснули повагою. Вона трусонула волоссям, вкладаючи його на місце, - стало трохи краще.
   - Ти його не знаєш. Він скажений. Літає, мов очманілий.
   - Роксано, а що ми тут робимо? - дівчинку за плечі обійняла молода жінка, Роксана була на неϊ дуже схожа.
   - Справді, доню, що ми тут забули? - почувся голос батька, і дочка зовсім зніяковіла. - І де ми взяли ці лахи?
   Якби Макс був разом із Ярошем тієϊ ночі, коли пірат отримав карту, то впізнав би у цих людях Віктора й Ольгу, а так вони для нього просто були батьками дівчинки з неслухняним волоссям. Хлопець опустив чорного кота на підлогу, і Роксана одразу взяла тварину на руки, хоч так позбувшись материних обіймів.
   - Я нічого не зробила, - спробувала виправдатись вона.
   - Так? Ну звісно, - брови батька насмішкувато злетіли. - А чи не маєш ти зараз ϊхати до тітки?
   - Я ϊϊ не люблю, - дівчинка відвернулася.
   Макса сімейна розмова не стосувалася, та йому чомусь було шкода цієϊ дитини, він і сам був таким навіженим у своϊ чотирнадцять.
   - Ходімо, Роксано, ти ще встигнеш поϊхати сьогодні, - Ольга намагалася домовитися з дочкою.
   - А ви? - вона несподівано різко повернулася до батьків, й очі дівчинки знову спалахнули, та вже розгнівано. - Що будете робити ви?
   Тут вже батьки знітилися.
   - Поговоримо вдома! - відрізав Віктор, підштовхнувши дочку до виходу.
   - Я все одно втечу, - пробурмотіла Роксана, Сиріус зістрибнув з ϊϊ рук.
   Родина вийшла на вулицю, а Макс несподівано для себе подумав: "Що там про море казав Ярош? Чи не про такі очі?"
   - Агов, зачекайте!
   Ольга, Віктор і Роксана зупинилися, Макс наздогнав ϊх.
   - Можна мені дещо запитати у вашоϊ доньки?
   Віктор та Ольга перезирнулися.
   - Питай, - нерадісно погодилась Ольга.
   Макс і Роксана відійшли на кілька кроків. Кіт обігнав ϊх і легко опинився на паркані. В зелених очах тварини засяяли зірки, наче там дійсно оселилася пара мешканок нічного небосхилу.
   Макс осміхнувся і, пересвідчившись, що батьки не пішли за ними, зміряв дівчинку зацікавленим поглядом. Роксана потупилась.
   - Що?
   Макс погладив кота.
   - Дивний він у тебе. Такі штуки виробляє. То боϊться тебе, то не відходить.
   - Корабель з чорними вітрилами, - кинувши поглядом на батьків, одразу перейшла до справи дівчинка. - Вони проговорилися, що Ярош візьме ϊх у подорож.
   - Капітан Ярош, - несвідомо виправив ϊϊ Макс, але Роксана не зважила.
   - Плювати, що вони про це мріяли. Та це я побачила корабель! Я! - вона стукнула кулаком по паркану, кіт зашипів від несподіваного землетрусу, вгородивши кігті в дерево. - Припини, Сиріусе, не до тебе, - і кіт замовк, зрозумівши ϊϊ слова.
   - Він тебе слухається, - Макс навіть не здивувався.
   - А як би ще я втекла від батьків? - обличчя Роксани осяялось посмішкою переможниці. - Це все мій маленький Сиріус - не могла ж я ϊхати без нього.
   Макс теж посміхнувся. Він би і сам так хитро вчинив, якби мав такого розумного кота.
   - Коротше, я хочу бути на цьому кораблі. Вмов капітана, будь ласка, - ϊϊ голос здригнувся: гордість не дозволяла благати, але дівчинці так хотілося потрапити на "Діаманту", що вона навіть спробувала б поступитися гордістю.
   Відчувши, що відбувається щось не те, Ольга і Віктор наблизились до них. Макс не знав, що йому робити. Пообіцяти взяти ϊϊ в команду без згоди капітана він не міг, а порадитись було ні з ким. Та якщо в цій бестіϊ немає моря, то в ньому самому моря тоді точно ніколи не було.
   - Запитали, що хотіли? - Віктор суворо глянув на Роксану: погляд батька обіцяв якщо не частування ременем, то відмову у солодощах щонайменше на рік.
   - Запитав. У вас чудова дочка, - шанобливо почав Макс. - Та я дізнався, що ми тепер в одній команді.
   - Справді? - дещо награно здивувався Віктор: два роки дочці жити без солодощів.
   Та Макс вів далі:
   - Я знаю, на кораблі не місце дітям, особливо таким маленьким дівчаткам...
   - Сам малий! - крізь зуби гнівно проказала Роксана.
   - Та чи розважливо залишати вашу дочку саму в такий небезпечний час? Чи не буде вам спокійніше, коли вона буде у вас на очах?
   Батьки Роксани замислились, певно, вони згадували колишні витівки дочки і намагалися передбачити, що вона ще може утнути. Уява перевершувала спогади.
   - Ви маєте рацію, юначе, - нарешті мовив Віктор, Ольга кивнула. - Роксано.
   - Так, - зраділа дівчинка, яка вже встигла поколупати фарбу на паркані, поки вони мовчки радилися.
   - Роксано, обіцяй слухатись нас у всьому.
   - Я обіцяю у всьому слухатися капітана, - викрутилась юна піратка. - Котом своϊм клянуся!
   І з радісним криком дівчинка гайнула вулицею наввипередки з Сиріусом. Кіт біг так швидко і легко, ніби не торкався землі, та Роксана здіймала куряву за обох.

***

   Міністр не міг заснути, погане передчуття не давало зімкнути очей. Перевдягнувшись, він вийшов зі спальні.
   На вікні сиділа вбрана в пір'я постать, чиϊ руки зрослися з крилами.
   - Тебе зрадили, міністре, - з насмішкою проказала Химера. - Піратські капітани втекли. Чому ти не убив ϊх?
   Міністр відповів не одразу, зважуючи кожне слово.
   - Прикро. Ми спіймаємо піратського капітана. Це не справа державного значення.
   - Ти дурень, міністре. Корабель з чорними вітрилами бачили неподалік від порту. На цьому кораблі твоя і моя загибель. На цьому кораблі загибель усієϊ Імперіϊ. Ти що, не розумієш цього, міністре?
   Феофан махнув рукою, не вірячи.
   - Що може зробити один корабель проти могутності всієϊ Імперіϊ? - хмикнув він.
   - Ти забуваєш, міністре, - прошипіла Химера, - що зовсім недавно всі моря належали піратам. Ти знаєш, що може накоϊти один справжній пірат, потрапляючи до нашого міста, а якщо ϊх будуть десятки? І чому цей? Чому Ярош Сокіл? Нащо судити, якщо можна одразу стратити?
   - Ти такий мудрий, чому ж ти не міністр, раднику Імператора?
   Химера вишкірилась.
   - Поганий той міністр, що не бажає більше влади, ніж у самого Імператора, - Феофан відсахнувся, а Химера безжалісно продовжувала: - Ти вірно служив Імперіϊ, з яким сумом говоритимуть про твою зраду.
   Феофан вихопив пістолет, який завжди носив при собі, і вистрілив. Куля не завдала шкоди раднику Імператора.
   Химера здійнялася в повітря, штовхнувши Феофана. Зблиснули кігті, вибивши зброю зі слабких людських рук. Гострі леза зупинилися біля горла міністра, за чоловіком була стіна.
   - Хіба може смертний вбити безсмертного?
   - Але пірати вас убивають, - прохрипів міністр, косячись на леза кігтів, які могли позбавити його життя будь-якоϊ миті.
   - Пірати. Та не такий непотріб, як ти, - Химера неохоче прибрала кігті. - Ти доведеш свою вірність Імперіϊ, потопивши корабель з чорними вітрилами. Відправ за ним увесь наш флот. Корабель має бути знищений, а вся команда мертва. Тобі зрозуміло, міністре? - сказала вона, зробивши наголос на останньому слові. - Пам'ятай, смертний, що у радника Імператора є право страчувати зрадників без суду.
   Феофан тер розпухлу шию, йому здавалося, що по шкірі вже тече кров.
   - А чому ти сам не проберешся на корабель Сокола і не потопиш ϊх усіх? Ти ж можеш обертатися ким завгодно.
   Химера хижо зашипіла: міністр мстився і знав про це.
   - Сокіл бився зі мною. Він упізнає мене у будь-якій подобі. Навіть у вигляді невинноϊ дитини. Ти мене зрозумів, міністре. Інакше все, що відомо мені, буде відомо Імператору.
   Химера полетіла в ніч.
  
  
  
  

Скарби Примарних островів. Книга 2. Кохана Пустельного Вітру

  

Кохана Пустельного Вітру (обкладинка) [Яна Гавриш

  

Розділ 1. "Присяги ночей і світанків"

  
   Ніч йшла, залишився позаду цвинтар піратських кораблів, розтанувши, як хвилі за кормою. Зникали поодинокі зірки, відчуваючи наближення ранку, хоча промені захованого за виднокраєм сонця ще не забарвили й клаптика неба.
   Ніхто не розмовляв, неначе на палубі ще гойдалися шматки марева суму, через яке вони пливли в дивному місці, де мешкають тіні неоплаканих в'язнів свого минулого. Навіть Роксана мовчала, дивлячись на воду, дівчинка пішла з палуби, щойно ϊϊ покликали батьки.
   Під нічним небом зосталися тільки піратські капітани та ще давні - Саϊд, Смерть, Харон і Сашко, що теж знав Алю. Маріан і Джонатан трималися разом, наче ϊм так було легше. Фенікс сиділа на фальшборті, обхопивши голову руками, ϊϊ темне волосся тьмяно світилося, відбиваючись загравою у воді. Ажи де Сентан стояв біля неϊ, дивився на ту заграву, ніби поринувши у спогади. Граф Ричард був сам, він криво посміхався своϊм думкам, спостерігаючи то за капітаном Ярошем Соколом, який кивав, слухаючи тиху розмову Смерті і Саϊда, то за Анною-Лусією і Софією, що розправляли краϊ червоного піратського прапора, на який поклали тіло Алі.
   Навіть зараз одна зі славетних піратських капітанів здавалася величною і непереможною. Хай вона не посміхнеться більше, хай бліде вродливе лице не зчервонить рум'янець, а темне довге волосся ніхто не заплете у неслухняну косу, та граф розумів, чому ϊϊ боялися за життя. Аля була втіленням моря більше за інших, сміливіша за своϊх друзів і єдина, хто не побоявся залишитися в столиці Імперіϊ, що мала звірині очі, єдина, хто не визнав своєϊ поразки.
   Ричард озирнувся, йому здалося, ніби хтось відчув його думки. На графа дивився Харон, високий, у темному волоссі сивина, та надто молодими були його очі, надто бездонними, мовби не йому належав цей безжальний нелюдський погляд. Ричарда пересмикнуло, Харон відвернувся.
   Ярош знаком покликав друзів, Дін і Сашко підійшли останніми, наче почувалися тут зайвими.
   Вони утворили коло, в центрі якого лежала Аля. Дзеленькнули дзвіночки на бубні Саϊда, вщух вітер, із шурхотом, повільніше, ніж це можливо, обвисали вітрила, а "Діаманта" неначе зовсім зупинилася, навіть море затихло, не заважаючи ϊхньому прощанню.
   - Ти була вільнішою за вітер і палкішою за вогонь, - тихо мовила Фенікс, і гаряче полум'я розквітло на ϊϊ долонях. - Ти рятувала мене від мене самоϊ і від небезпек, завжди знаючи, що станеться з твоϊми друзями. Доля ласкава до жінок, що можуть зрівнятися з нею у сміливості, та тебе не зберегла. Прощавай, моя подруго.
   Фенікс схилилася, ледь втримавши вогонь, який не бажав ϊй коритися, лиховісно відгукнулися чарівні дзвіночки, та Саϊд наказав ϊм замовкнути - не час.
   - Ти була першою з нас і найкращою, і воля твоя не схилялася перед ворогом, - казала Софія, долаючи сум. - Я мріяла побачити тебе знову багато років, надто нечасто перетиналися наші шляхи. Прощавай, подруго, і пробач за малодушність, якоϊ ти не знала.
   Софія теж вклонилася, полум'я в руках Фенікс заграло золотавими відтінками.
   Анна-Лусія говорила до Алі, теж вибачаючись, але за те, що не пішла разом із друзями до столиці, не в змозі залишити свій корабель. Коли чарівниця назвала Алю на ім'я, ϊϊ голос здригнувся, полум'я посиніло, і мовби штормова ніч хвилювалася на долонях Фенікс.
   Маріан і Джонатан стали перед Алею на коліна, мовчки схиливши голови. Вони не мали права мовити навіть до ϊϊ пам'яті, зрадивши море і перейшовши на бік Імперіϊ. Полум'я стало зеленим.
   Коли капітани підвелися, перед Алею схилився Ажи де Сентан. Він заплющив очі, аби не бачити, як усі дивляться на нього в очікуванні, що він говоритиме.
   - Пробач мені, Алю Вороняче крило, - ледь чутно сказав він. - Пробач мені, що не дотримав слова, пробач, що зрадив тебе, відправивши друзів на тортури, пробач, що шукатиму тебе навіть за межею життя.
   Зашипів вітер, приймаючи його слова, мов клятву. Сашка пройняло холодом, хоча всі інші витримали подих моря. Хлопець відчув, що нічого сказати не зможе: надто непростими були слова, вимовлені зараз, як обіцянки, данні морю.
   Над виднокраєм засвітилася яскрава зірка, а полум'я офарбилось чорно-золотим.
   - Алю, ти була не піратським капітаном - ти була чарівницею, - дивлячись на зірку, наче то душа Алі, говорив Ярош. - Ні, ти не була, ти є. І я відшукаю тебе, де б ти не знаходилась, ким би не обернулася, де б не ховало тебе небуття, я відшукаю тебе.
   Полум'я знову набуло червоно-багряних відтінків і згасло, розсипаючи іскри, зірка упала в море. Кілька митей сяючий хвіст зірки ще яскравів, відбиваючись у спокійній воді, майже не потривоженій хвилями, а тоді згас і він.
   Ледь торкаючись бубна кінчиками пальців, Саϊд награвав, повільно, причаровуючи, а Софія і Анна-Лусія тихо співали без слів, голосом відгукуючись на чари дзвіночків молодого кучерявого казкаря. Прапор горів, не згоряючи, язики полум'я не здіймалися над ним, але тканина палахкотіла, мов розпечене жерло вулкана, і тіло Алі ставало прозорим, доки повністю не розчинилося у невидимому вогні.
   Саϊд опустив бубон, а прапор знову став звичайним. Ричард розірвав коло, узяв до рук прапор, обернувся до піратських капітанів, що вже зібралися разом. Тільки Харон і Смерть відійшли в інший бік, та Сашко, Дін і Саϊд зосталися там, де стояли.
   Від дотику чаклуна тканина зайнялася вогнем.
   - Присягніться, - тихо, але твердо мовив Ричард. - Присягніться зараз попелом вашоϊ товаришки, що помститеся Імперіϊ за ϊϊ загибель, що зламаєте білі крила Химери, а очі звіра-столиці потьмяніють, - його погляд плив, зазираючи в душі колишніх побратимів. - Присягніться, що чорні статуϊ оживуть і залишать площу, де ϊх ув'язнено, - ці слова дісталися на долю Ажи де Сентана, він опустив очі. - Присягніться, що не зрадите, як зрадили колись, що не схилитеся, як схилилися.
   Він чаклував, але тут його чари були безсилі. Ніхто не відгукнувся на заклик графа, ніхто не нагадав йому, що він сам стояв на колінах перед білокрилою Химерою. Та жоден з них і не зміг би дати слово, яке вимагав від них Ричард, навіть Ярош.
   - Боϊтеся, - осміхнувся Ричард, прапор обернувся червоним птахом і злетів на щоглу, а там знову став піратським прапором. - Шкода.
   Яснішало небо на сході.
   Фенікс гукнула Діна, перш ніж він устиг піти. Чорнявий хлопець, дуже схожий на Алю, обернувся до неϊ.
   - Чому ти мовчав? - ні зневаги, ні образи не було в ϊϊ спустошеному голосі. - Аля ж була твоєю сестрою.
   - Я тінь, - мелодійно, наче не людина мовила, відповів Дін. - Тінь знайшли ви на цвинтарі кораблів, і світанок мене не поверне, бо зі смертю я зв'язаний міцніше за життя.
   Фенікс здивовано спостерігала, як його одяг перетворюється на зелено-золоте пір'я, і хлопець соколом злітає до світанкового неба.
   - Діне! - темні очі Фенікс спалахнули, вона і сама зараз обернеться птахом, та Ажи де Сентан схопив жінку за плечі швидше, ніж вона встигла почати перетворення.
   - Ні, Фенікс, він правду каже, - Фенікс смикнулася, та Ажи ϊϊ не відпустив, жінка заплакала. - Він тінь, ще нікому не вдалося перетворити тінь із цвинтаря кораблів на людину за один день.
   Зачарований сокіл загубився у вранішньому світлі, небо офарбилося у зелено-блакитні кольори. Вітер знову опікувався кораблем із чорними вітрилами, на яких ледь ясніли чарівні зірки, що зі срібних ставали золотими.
   - Чому, Ажи? - Фенікс повернулася до нього. - Чому все так? Чому я всіх втрачаю?
   - Не гніви небо, Фенікс. Маріан і Джонатан повернулися, - суворо попередив товаришку чарівник.
   - Теж тінями! - пирхнула Фенікс. - Все одно вони не живі насправді!
   Жінка дивилася на море. Відблиски на хвилях яскравішали з кожною миттю.
   - Ти жива, сестро, - Ажи де Сентан обняв ϊϊ. - Ти повірила у своє нове життя, і вони повірять.
   - Нас усіх вб'ють раніше, ніж Маріан і Джонатан повірять у нове життя.
   Майнув перед очима спогад.
   ...Палає корабель, що зайнявся не через необережність, а від залпу ворогів. І молода жінка опиняється у колі вогню, ϊй не вибратися, та вогонь раптом оживає, перетворюючись на постаті духів.
   Сміються, запитуючи, тріскотливі голоси, і, закашлявшись, молода жінка відповідає ϊм, і полум'я опадає, згасаючи в жаринах, що більше не містять у собі смерть і руйнування.
   Але тепер вогонь підсвічує волосся непритомноϊ жінки, і в глибині вже не сірих, а чорних очей зачаϊлася дика необорна стихія...
   І вже інший спогад накладається на цей.
   ...Підземелля. І та сама вродлива жінка з мерехтливим вогнем у волоссі. Прокидається, хоче підвестися...
   - Тихо, не ворушись, - біля неϊ одразу опиняється красуня, вбрана у багряний оксамит.
   - Хто ти? - потрісканими від лихоманки вустами запитує Фенікс, так тихо, що лише нелюдське вухо може ϊϊ почути.
   - Вампірша Магда. Це я забрала тебе з палаючого міста, - запевняє вона, коли погляд Фенікс стає більш осмисленим, й жінка намагається посунутися від рятівниці, та сил на це не має. - Нагорі імперські солдати шукають вцілілих повстанців. Спіймали вже майже усіх. Твоϊх друзів забрали в столицю, ти ϊх не врятуєш. Ти хоч пам'ятаєш, що з тобою сталося?
   Фенікс не могла відповісти, лише повільно кліпнула, запевняючи, що пам'ятає. Магда підвелася, узявши з каменю, що замінював стіл, чашу, почорнілу від кіптяви.
   - Пий. Ти ще жива, бо не людина, але сили твоϊ тануть, а сонця, якого ти потребуєш, тобі не побачити, - Магда допомогла ϊй сісти, в чаші була темна кров.
   - Ні, я не можу...
   У Фенікс тьмарилося перед очима. Магда обняла ϊϊ, щоб та не впала непритомна, ділилася силою через дотик.
   - Якщо я виведу тебе звідси, тебе знайдуть раніше, ніж закінчиться ніч. Ти бажаєш повернутися до червоного палацу Імператора?
   - Звідки ти знаєш?.. - дотик вампірші справді допомагав чіткіше бачити і світ, і своϊ думки.
   - Ти марила, коли я тебе знайшла. Пий.
   Магда підтримувала келих, що опинився у слабких руках Фенікс. Вона зробила лише один ковток, та цього було достатньо, біль відходив, а тіло наливалося силою.
   - Чия? - подивившись на вампіршу, запитала Фенікс.
   - Моя, - Магда взяла келих, і кров згоріла, відлітаючи попелястими пелюстками. - Тепер ми з тобою назавжди зв'язані. Я зможу піти звідси, і навіть сонце мені не зашкодить...
   І цей спогад ішов у небуття.
  
   - Назавжди зв'язані, - повторила Фенікс. - Ми усі досі зв'язані, брате. Русалка вказала "Діаманті" на острів, де була ув'язнена Маріан. Статуя Едварда повернула Айлану ім'я, змінивши його долю, й Айлан через багато років відшукав мене і Яроша. Лінт помирав на руках у Вейна, і шлях привів хлопця до Мертвого міста, звідки його виніс Кристофер, щоб потім Аля відправила Сашка до моря, на шляху до якого вони зустрілися із Кристофером, а тоді завітали і до Джонатана у прокляте місто, де ростуть червоні квіти.
   Вона говорила, не бачачи, як скам'яніло вродливе обличчя Ажи де Сентана, а він сам наче перетворився на статую, в якій ще жевріють життя і пам'ять.
   - Так, Фенікс, досі зв'язані закляттям Алі. Пам'ятаєш?
   Фенікс пам'ятала.
   ...Кімната, золота від світла свічок. Останнє місто, де вони могли почуватися у безпеці перед початком шляху до столиці зі звіриними очима. Ще сповнені віри у перемогу і сили змагатися з волею Імперіϊ, капітани посміхалися так, наче лише вони знали про таємницю обраного ними шляху.
   Дев'ятеро друзів сиділи за столом, святкуючи початок свого переможного шляху. Ажи і Фенікс попіклувалися, щоб цей вечір був найрозкішнішим з усіх свят. Невідомо, коли ще ϊм доведеться так смачно поϊсти. Ще не сивий Лінт грав на скрипці, пропонуючи друзям танцювати. Окрім того, що вони були піратськими капітанами, друзі мали чарівний хист, а чарівники вправні у всіх мистецтвах.
   Джонатан запросив Маріан, а Ярош танцював із Фенікс, сукні обох піраток були чорні, мов на знак майбутнього полону. Кристофер підійшов до Алі, та вона похитала головою, відмовляючись від запрошення. ϊϊ сірі очі були на диво серйозні. Аля підвелася, просячи тиші.
   Лінт відклав скрипку, Фенікс невдоволено глянула на подругу, яка завадила ϊϊ розвагам.
   - Є давнє закляття, закляття щироϊ дружби, - почала говорити Аля, коли запала тиша. - Ідіть до столу.
   Така сила переконання була в мові капітана "Ворона", що ніхто не заперечив, і за хвильку всі пірати, які збиралися помірятися силами з Імперією в ϊϊ серці, зібралися в одному колі. Аля дмухнула на долоні, гасячи майже всі свічки. Лише на стінах тьмяно мерехтіли вогники. І в цьому невиразному світлі було видно, що кожен із капітанів оповитий чарами, які примарно сяють, огортаючи руки і волосся друзів, палахкотячи в глибині очей.
   - Цьому закляттю багато тисяч років. Ним були зв'язані засновники Саркона, а тоді, до появи Химери, ці слова повторювали перед коронацією всі Імператори, вступаючи в шлюб, чи коли народжувалися ϊхні діти, тим гарантуючи мир своϊй краϊні.
   - Це лихе закляття, Алю, - сказав Кристофер, коли вона замовкла. - Воно підступне, ти сама знаєш, як часто закляття не давало членам імператорськоϊ родини йти проти рідних, коли це було потрібно.
   - Так, - легко погодилась Аля. - Але ми не родина. І закляття дозволить нам просити допомоги у сил, старших за Химеру. Давні чують те закляття і приходять подивитися на тих, хто наважився його вимовити.
   - Це правда, - підтвердив Едвард. - Химера з давнього народу. Якщо ми не переможемо ϊϊ, то даремно починати замислене.
   - Ви не знаєте, хто відгукнеться на наш заклик, - Ярош пильно дивився на Алю. - А якщо це буде сама Химера?
   - Це неможливо, - відмахнувся Лінт. - Саме про ϊϊ смерть ми і будемо просити у давнього народу.
   Ярош не знайшов, що відповісти йому. Всі замовкли. Нарешті мовив Ажи де Сентан:
   - Закляття зв'яже нас, але змінить. Ми готові на це?
   - Ми на все готові, щоб перемогти! - засміялася Маріан, наймолодша з них.
   Кристофер осміхнувся, замилувавшись ϊϊ впевненістю у перемозі.
   - Це дасть нам більше влади над світом, чим у нас є зараз, - темні очі Фенікс шугнули злим вогнем. - Заради неϊ я ладна ризикнути.
   - Але не ми ставимо умови давньому народу? - обережно запитав Джонатан.
   - Так, не ми, - твердо відповіла Аля. - То хто підтримує мою пропозицію?
   Ярош оглянув замислені обличчя друзів: вони ще не вирішили остаточно.
   - Певно, ми всі підтримуємо, - сказав за всіх він, і ніхто не суперечив, скорившись його вибору.
   - Там, де сонце сходить, народилися ми, - мовила Аля, а під руками у неϊ на накривці столу розквітали чарівні квіти з різнокольоровими пелюстками, - там, де сідає сонце, спочивати ми підемо разом. Гострі, як промені сонця вранішнього, почуття наші; сильні, як хвилі моря бурхливого, почуття наші; дикі, як бурі стріли яскраві, почуття наші, - ϊϊ голос змінювався, стаючи насмішкуватим, але повним прадавньоϊ сили, до якоϊ вона зверталася. - У світлі й у темряві, у волі й у полоні, у житті й у смерті, зв'язані дружбою, доки сходить місяць, доки сідає сонце, доки мовить море до піратських капітанів і чари живуть у серцях людських. Навіки зв'язані.
   Аля засміялася, тихо, та сміх ϊϊ відлунився дзвіночками. Поворушилися дві тіні, відділяючись від стіни. Звідкись друзі знали, що одна постать чоловіча, а інша жіноча, хоча обоє гостей були вбрані у темряву.
   - Нащо ви кликали нас? - запитала жінка.
   - Ми йдемо до міста, чиϊ очі як у хижого звіра, щоб знищити його, - Кристофер відповів замість Алі, бо закляття відняло у неϊ забагато сил.
   - Знищити душу безіменноϊ Імперіϊ бажаєте? - посміхнувся чоловік. - Хіба є на це людська сила?
   Давні стали у голові столу, і всім тепер було ϊх видно, хоча рис облич, захованих у неприродній темряві, не розрізнити.
   - А хіба ні? - запитанням на запитання відповів Ярош.
   - І що ж ви будете робити? - прихований погляд жінки зупинився на Соколі, й у піратського капітана мороз пройшов по шкірі, та він своϊх почуттів не виказав.
   - Ми знаємо, що сама присутність тих, до кого мовить море, руйнує владу Імперіϊ, - говорив Едвард. - На узбережжі багато вільних міст, де живуть пірати. Присутності одного пірата достатньо, щоб чари імперськоϊ столиці танули, не досягаючи звільненого міста. А нас дев'ятеро, і навіть піратські капітани визнають нас найкращими у нашому братстві.
   - Не хизуйся, чоловіче. Ніхто своєϊ долі не знає, - обірвала його мову жінка. - Гадаєш, ніщо не може змусити тебе зрадити море? - вона сміялася, але приховано, наче знала майбутнє, та не відкриє його, навіть якщо вони проситимуть.
   - Ніколи не зраджу море! - повернув ϊй насмішку Едвард.
   - Так, ваша присутність завдасть столиці багато прикрих днів і ночей. Одного погляду на вас буде достатньо, щоб людські долі ставали справжніми, а не підробленими. А вашоϊ волі вистачить, щоб вказувати людям інший шлях, щоб вони могли обирати майбутнє, - на відміну від жінки, чоловік не сміявся над тими, хто ϊх покликав. - Але ви прагнете зв'язати себе закляттям дружби не для того, щоб розказати нам про своϊ плани. Чого ви хочете?
   - Ми хочемо вбити білокрилу Химеру, радника Імператора, - зухвало відповіла Маріан, наче зазіхала не лише на радника, але і на самого Імператора.
   - Той, кого ви називаєте білокрилою Химерою, з давнього народу. І ви знаєте про це, - сказала жінка. - Справді, бували випадки, коли чарівники чи пірати билися з давнім народом і перемагали. Але перемогти Химеру навіть вам усім разом буде дуже важко.
   - То ви допоможете нам? - обурилась Фенікс, але заклякла, коли погляд гості перетік на неϊ.
   - Так, ми допоможемо вам, - запевнив чоловік, і друзі відчули, що він говорить це і за згоди своєϊ названоϊ сестри. - Та чи знаєте ви, яку ціну має наша допомога?
   Запитання було холодним: біль зачаϊвся в ньому, палахкотіла зневіра, відчай втрат різав душі, й жеребом ще більших випробувань обпікало підступне закляття. Та друзі відкинули це відчуття, вірячи у силу своєϊ непохитноϊ дружби, удачу і заступництво моря.
   - Добре, - мовила жінка, відступаючи крок від столу, і зеленаве світіння на мить прослизнуло крізь мантію, зіткану з нічних тіней. - Не чекайте, не кличте, робіть, що повинні. Ми самі знайдемо вас тоді, коли прийде час. Але і наше слово, і наша допомога не дозволять вам досягти мети, якщо у вас не буде сили ϊϊ здобути. Ви вільні, і наша воля не житиме в жодному з ваших вчинків.
   Жінка повернулася до свого названого брата, який ще дивився на піратських капітанів.
   - Візьміться за руки, так має бути закінчене закляття, - сказавши це, гості з давнього народу зникли.
   Холодом опалило долоні, коли зімкнулося коло. Зв'язані у світлі й у темряві, у волі й у полоні, у житті й у смерті... Тоϊ ночі друзі не знали, чим обернеться закляття, що поєднало ϊхні долі...
   Фенікс і Ажи де Сентан дивилися, як сходить сонце. Спогад був таким яскравим, неначе вони знову опинилися у тому часі, коли ϊх ще не катували відчаєм в імперських підземеллях, а Химера не здавалася всемогутнім ворогом. Ранкове світло гасило спогади в ϊхніх очах, і на кілька митей Фенікс перестала бути вогненним птахом, а знову стала собою - сіроокою вродливою Лілі де Сентан, за чию руку і серце змагалися принци і лицарі з усіх навколишніх земель, дівчинкою, яка мріяла про свободу моря і долю піратського капітана.
  
   Сашко десь роздобув вуглину й аркуш цупкого паперу і тепер малював браму Мертвого міста. Олекса дивилася збоку за його роботою, не заважаючи враженнями, бо зауважень вона робити не могла: малюнок був настільки реальним, що дівчині здавалося, наче вона знову зазирнула у жахливе прокляте місто.
   Сашко закінчив, посміхаючись, махнув Роксані, з якою вже встиг потоваришувати. Дівчинка радо підбігла до нього.
   - Неймовірно! - юна піратка торкнулася малюнка, забруднивши пальці, і лякливо відсмикнула руку, щоб не зіпсувати картину. - Де ти так навчився?
   - Ніде, - знизав плечима Сашко. - Це мій перший малюнок, - він прижмурився, подивившись на сонце, ніби і його проміння хотів узяти для наступного малюнка. - Розумієш, Роксано, я бачу, як це має бути. А воно саме лягає на папір.
   До них тихо підійшов Ажи де Сентан, налякавши Олексу, яка відсахнулася, побачивши його краєм ока.
   - Що це у вас таке цікаве?
   Роксана з такою гордістю показала йому малюнок Сашка, ніби це була ϊϊ найкраща робота. Ажи зблід, та узяв малюнок.
   - Ти був там? - запитав Ажи, тонучи у простому графічному малюнку, мов у найсильнішому із заклять.
   - Був. Шкода, що нема фарб. Без червоних квітів...
   Але Сашко не договорив, обличчя Ажи де Сентана, на якому не відображалося жодне почуття, його налякало.
   - Тут не вистачає не лише червоних квітів, - до руки Ажи влетіла вуглина. Підписавши малюнок, чарівник повернув його автору. - Так називалося це місто до прокляття.
   Роксана, Сашко і Олекса зацікавлено глянули на напис, та посмішки дівчат одразу розтанули.
   - "Сентан", - прочитав Сашко, здіймаючи погляд на Ажи. - То ти був захисником міста?
   - Так, - здавалося, ця відповідь далась йому легко.
   Та Ажи бачив, як відбиваються в світлих очах Сашка спогади, показані старим казкарем, коли вони стояли над долиною Мертвого міста. Бачив те, що відбулося, так, як бачили його інші. Присмак у спогаду був гіркуватим.
   - Скількох же ти ще зрадив, Ажи де Сентане? - зухвало кинув йому Сашко. Ледь врятувавшись від прокляття, він мав право це спитати.
   Ажи розсміявся.
   - Не тобі судити мене, хлопче. Кому слід, той осудить.
   - І друзів своϊх...
   Очі Ажи де Сентана шугнули чарами, не дозволивши йому договорити.
   - Скільки днів ти на "Діаманті", хлопче? Ти нічого про ту історію не знаєш.
   Ажи пішов від них. Роксана забрала малюнок з безвільноϊ руки Сашка.
   - Мені важко повірити, що він зрадив Яроша в тій страшній столиці, - замислено сказала темно-русява дівчинка, роздивляючись малюнок. - Мені важко повірити, що він зараз тут. Не може зрадник бути на цьому кораблі.
   - Що тут сталося? - до них підійшов Айлан, що бачив, як ішов Ажи.
   - Нічого, - відповів Сашко. - Ми просто думаємо про те, що зрадникам не місце на "Діаманті".
   - Діти... - усміхнувся Айлан. - Якби тут були лише ті, хто ніколи не відступався від своϊх переконань, то ти б не дорахувався багатьох. І капітана також. І мене.
   - І тебе?
   - І капітана? - разом запитали Сашко і Роксана.
   Айлан всміхнувся з ϊхнього щирого подиву.
   - Розкажи, - тихесенько попрохала дівчинка.
   - Так, розкажи, - підтримав ϊϊ Сашко.
   - Добре, що знаю, розкажу, - Айлан сів на бухту каната.
  
   - Яроше, - біля капітана, що дивився то на виднокрай, то на компас, зупинилася королева Герда.
   За час перебування на кораблі ϊϊ пишне руде волосся сильно відросло, і тепер не вкладалося в зачіску. Та королева намагалася все одно не опускатися до рівня тих, з ким ϊй довелося опинитися на одному борту, і вигляд у неϊ був шикарний.
   - Так, Гердо, - відгукнувся Ярош, закриваючи компас і повертаючись до королеви.
   - Ти обіцяв висадити мене в Аталі, щоб я могла повернутися у своє королівство.
   - Я пам'ятаю, - кивнув капітан. - Аталь нам майже по дорозі. Ми будемо там завтра вночі, - пірат лукаво посміхнувся. - А скарби, Гердо? Хіба скарби не спокушають тебе?
   - Я королева. Я багата, - Герда зухвало розсміялася. - Що б не було серед тих скарбів, ти поручишся, що того вже нема у моϊй скарбниці?
   - Ні, ваша величносте, не поручуся, - тепер, коли карта скарбів проявилася, накресливши шлях до Примарних островів, Ярош міг веселитися досхочу. - Але пригоди, Гердо! Ти відважно билася з солдатами Імперіϊ, мені б не хотілося втрачати такого воϊна.
   Герда чомусь посумнішала.
   - Ні, Яроше. В Аталі наші шляхи розходяться. Не вмовляй мене, то даремна справа.
   Ярош довго дивився на неϊ, мовби намагався зрозуміти, що насправді на серці у рудоϊ королеви, але серце жінки залишалося закритим для його погляду.
   - Гаразд, Гердо. Наступна зупинка в Аталі.
   Ярош покликав Юрана, треба було подумати, де краще висадити Герду, щоб корабель з чорними вітрилами не помітили імперські служки. Герда залишила ϊх удвох.
   - Тікаєш? - запитав у неϊ Ричард, що нечутно опинився поряд.
   Герда стрімко озирнулася до графа.
   - Ні, - зло відповіла вона. - Рятуюся від вашоϊ дурості.
   - Про що ти, Гердо? - погляд Ричарда став гострим і владним. - Ану, іди сюди.
   Ричард ступив крок до неϊ, королева позадкувала, та за спиною плескотіло море. З корабля не втечеш.
   - Дивись мені у вічі, королево, - граф узяв ϊϊ за підборіддя, його очі сяяли чарами, і ті чари відгукувались і в глибині ϊϊ пам'яті. - Ти підслуховувала, Гердо.
   Герда хотіла дати йому ляпаса, та Ричард перехопив ϊϊ руку, міцно стиснувши. Жінка скрикнула.
   - Нащо ти вимагав у них присягу? - помстилася йому за біль королева.
   - Це не твоя справа, Гердо, - Ричард відпустив ϊϊ. - А от чому підслуховувала, ти мені скажеш.
   - Звичайна жіноча цікавість, - крізь зуби прошипіла Герда. - Ти не віриш, Ричарде?
   - Не вірю? - зі сміхом повторив за нею граф. - Мені важко тобі вірити після того, як ти мене зрадила там, на острові.
   - А хіба то було не на краще?
   Герді здалося, що зараз він ϊϊ вдарить або зіштовхне за борт. Всі знали, що ϊϊ вчинок ледь не коштував Ричарду життя.
   - Хто знає, що на краще? - Ричард приборкав гнів, що спалахнув у ньому. - Іди, Гердо. І краще не потрапляй мені на очі, - він відступив, щоб королева могла піти.
   - Не хвилюйся, не потраплю, - Герда поквапилась скористатися можливістю втекти від пірата.
   Пантера на прізвисько Жах Ночі грілася на сонці, вона лише вухом повела, коли Герда зупинилася біля своєϊ улюблениці.
   - І де ти була, коли мене треба було захищати? - ображено гаркнула на тварину королева.
   Пантера позіхнула, на кілька митей розплющивши бурштинові очі і подивившись на хазяйку, і знову заснула, розімліла під теплими променями.
   - Усіх ненавиджу. І тебе теж.
   Герда сіла на палубу поряд із пантерою. Та замість того, щоб якось виказати свою образу, погладила пантеру по голові, наче шукала душевну рівновагу у тварині, що завжди охороняла ϊϊ від небезпек. Але рівновага в душу не поверталася.
  
   Цей день минув, як інші, звичайні дні. Море стелилося спокійним полотном, повільно лікуючи команду від суму.
   Ластівка і Поліна вже вмовляли Юрія попросити фею і Янголятко, щоб чарівні створіння ще раз дозволили з ними погратися. Але Юрію було не до того, бо вони втрьох, разом з Роксаною і Ритою, тренувалися на дерев'яній зброϊ: батьки чортеняти Роксани все ж були проти, щоб Ярош дозволив ϊм битися справжніми шаблями, - бійка з імперськими солдатами не рахується. Сашко спостерігав за змаганням, поки відмовляючись приєднатися, та діти всміхалися йому, розуміючи, що то лише справа часу. Кіш і Айлан забавлялися, дивлячись на навчання дітей, та діти робили все менше помилок, - гарно, що про це не знають дорослі, які не розуміються на зброϊ.
   Мічений і Козир влаштували велику партію в карти, запросивши до гри всіх охочих. На здивування Есмін, Олег погодився, і тепер жінка спостерігала, як ϊϊ чоловік у парі з Вейном, що ще почувався на кораблі невпевненим новачком, обіграє колишню команду Ричарда. Гуртом підтримки у старих піратів були Серж та Олексій, а за Олега і Вейна вболівали подруги Ітана і Зорін та Катерина, що паралельно з цим вчила Софію заплітати волосся так, як зараз була вкладена ϊϊ попеляста коса. Трохи подалі від них Берн і Дельфін чистили пістолети. Тайра і Лаура відкрито лестилися до вродливого Жан-Поля, який не звертав на них уваги, також дивлячись, як б'ються діти.
   У кубрику Бенедикт розказував про небесні сили і шлях спасіння. Це синьоока Ірина та Іза, старша сестра Ластівки, вмовили його. Послухати розповідь священика прийшли Ольга і Віктор, батьки Роксани, старий Володимир, Костянтин, Ян Сорель і Деніел, які встигли дуже здружитися, постійно лаючи виховання і поведінку дітей. Були тут ще жінка, відпущена на волю Летючий Голландцем, Олекса та Надія, разом із хлопчиками Димом і Тимуром, яким теж не завадить дізнатися про праведне життя. Дим слухав, не наважуючись суперечити старшим, а Тимур крутився, прагнучи потрапити на палубу до інших дітей.
   Джонатан, Маріан, Фенікс та Анна-Лусія радилися про щось, та коли Роксана спробувала наблизитись до них, Маріан прогнала дівчинку. Юна піратка образилась і пішла до Яроша, він саме розмовляв з Юраном, але обоє замовкли, коли вона підійшла.
   Розлючена дівчинка пирхнула, обдарувавши капітана лютим поглядом, і пішла геть, краєм вуха почувши, що вони повернулися до розмови.
   - Чого тиняєшся без діла? - крикнув ϊй Хедін.
   - А що мені робити? - відгукнулася Роксана до кучерявого чаклуна. - Я відпочиваю. А ти чого тиняєшся, Хедіне? - вона посміхнулась.
   - А я не тиняюся, - розсміявся хлопець. - Я Гунтера хочу битися повчити. А то він вже гірший від тебе, мале дівчисько.
   Роксана задихнулася від удаваноϊ образи.
   - Хто мале дівчисько?! Я тебе відлупцюю!
   Та Хедін схопив ϊϊ так, щоб вона не могла до нього дотягнутися, але й щоб не завдати дівчинці болю.
   - Нечесно! - захлинаючись веселощами, спробувала випростатися Роксана. - Я тебе на двобій викличу!
   - То я до твоϊх послуг, - відпускаючи ϊϊ, засміявся Хедін.
   Його сірі очі так світилися життям і безтурботністю, наче зараз він був по-справжньому щасливим, а випробовування, що випали на його долю, стерлися з пам'яті.
   - Та якось іншим разом, коли я краще навчуся, - оговталась дівчинка, згадавши, наскільки небезпечно битися із чаклуном, й одразу додала: - Я не злякалась, не думай.
   - Я не думаю, що ти злякалася, - посмішка мимоволі знову освітила його обличчя.
   Діти не бачили, що ще одне створіння, на вигляд малий хлопчик, так само кучерявий, як і Хедін, дивиться на них. Та лише очі у нього не людські, постійно змінюють барви. Тінню ходив давній по палубі, нікого сьогодні не займаючи, та ловлячи все, що відбувається. Мандрівник бачив, як Смерть перемовлялася з Хароном, бачив, як казкар Саϊд говорить із морем, бачив, як Герда спала на боку своєϊ пантери, бачив, як Ричард полірує меч, сидячи біля кормовоϊ гармати на нижній палубі.
   - Графе, чому ти сам?
   Хлопчик зупинився біля графа. Ричард підняв на нього погляд, у сутінках нижньоϊ палуби очі колишнього пірата здавалися ясними, блакитними, а не темними, як зазвичай.
   - Чому це ти набридаєш усім запитаннями?
   - А ти боϊшся моϊх запитань, графе? Тобі є що приховувати? - Мандрівник став з по інший бік гармати.
   Ричард облишив зброю.
   - Ти мені не подобаєшся. І не тому, що ти не людина, і не тому, що ти був проти, щоб мене взяли на "Діаманту". Навіть не тому, що я знаю, як ти причарував Яроша, щоб вивідати у нього про минуле.
   - А чому ж тоді? - посмішка Мандрівника була зовсім не дитячою.
   - А тому, що я нікому не вірю!
   Ричард схопив Мандрівника за руку, закляття злетіло з вуст чаклуна раніше, ніж давній встиг відсахнутися.
   - ...Хто ти є, чорт забирай? - відлунився здивуванням молодий голос із прихованих спогадів.
   - Тепер ви бачите, що вбити мене звичайною зброєю неможливо, - Мандрівник зламав шаблю, відібрану у пірата.
   - А ми ще спробуємо, - члени колишньоϊ команди Яроша наставили на істоту з дивними очима всі пістолети, які у них були.
   - То стріляйте, - розсміявся кучерявий хлопчик.
   Пірати вистрілили, але, коли дим розвіявся, Мандрівник стояв на тому ж самому місці неушкоджений.
   - І чого ти хочеш, пекельне створіння? - запитав пірат, з яким потім сперечатиметься Роксана.
   - Тож ви мене вислухаєте?
   - Вислухаємо. Не тягни папугу за хвоста!
   Пірати зареготали. Мандрівник відійшов до фальшборту, повернувшись до них спиною. Голоси замовкли, один із піратів крадькома потягнувся до зброϊ.
   - Ваш капітан отримав чарівну карту, яка приведе його до скарбів Примарних островів, - сказав хлопчик, усміхнувшись на рух за спиною. - Через два дні ви маєте зустрітися з ним у Східній бухті. Зараз він збирає собі нову команду.
   - Скарби! - вигукнув один з піратів.
   - Нову команду? - здивувався інший.
   - Він же шукав у місті коваля, - згадав третій.
   - А звідки ти про це знаєш?
   Ніж просвистів у повітрі, та Мандрівник розвернувся так швидко, що око того не побачило. Хлопчик перехопив зброю і повернув ϊϊ пірату, який намагався його вбити. Ніж увіткнувся у щоглу по саме руків'я. А міг і в шию пірата... Матрос позадкував.
   - Мені набридло доводити, що я не людина, - голос Мандрівника змінився. - Я ще дещо знаю. Про слово, яке ви взяли з Яроша Сокола, забравши його з берега, коли потопили імперський фрегат, а капітан не допоміг вам битися з ворогом.
   - Ти не можеш того знати, - суворо похитав головою пірат, старший на "Діаманті" за відсутності Яроша.
   - Але я знаю, чи не так? - жоден із друзів Яроша не бачив Мандрівника таким зухвалим, яким він був зараз.
   - І чого ти хочеш, гидка дитино? - запитав інший пірат.
   - Я хочу, щоб ви нагадали Ярошу про його слово і покинули капітана тоді, коли він потребуватиме вашоϊ допомоги, - на мить здалося, що Мандрівник проковтнув образу. - Інакше я вам не заздрю...
   Мандрівник вирвав руку, звільняючись від чарів, спогад згас.
   - Ти пошкодуєш про це, графе Елігерський, - мінливі очі давнього сяяли злою обіцянкою. - Ти не настільки сильний чаклун, щоб змагатися зі мною. Нахабству щастить один раз.
   - Бачиш, не лише я приховую таємниці, - Ричард зробив вигляд, що не почув погрози. - Нащо тобі Ярош?
   - А тобі? - все ж Мандрівник встиг на мить і в душу графа кинути оком.
   - А що буде з духом світла, коли чарівник назве його ім'я?
   Та відповісти Мандрівник не встиг, обоє відчули, як змінилося повітря, а слова відбилися дивною луною.
   - Хтось чаклує!
   Ричард побіг нагору, Мандрівник гайнув слідом за ним, забувши про сварку.
  
   У той час, коли Мандрівник і Ричард розмовляли, Хедін навчав Гунтера вправлятися зі зброєю. Але Гунтер швидко стомився, навіть дерев'яна зброя ввижалася йому важкою. Хедін відпустив товариша відпочити.
   - А на справжніх мечах духу забракне?
   Айлан, який сидів поряд, спостерігаючи за дітьми, підвівся. До Хедіна звертався Ажи де Сентан.
   - Чому забракне? - з кригою в голосі озвався Хедін. - Відійдіть, щоб ми вас ненароком не зачепили.
   Кіш із пересторогою зиркнула на Хедіна й одразу перевела погляд на Ажи де Сентана: чаклуни щось сказали один одному подумки, але вловити вона не встигла.
   - То як, чарівниче? - Ажи де Сентан кинув хлопчику меч, принесений Фенікс: навчаючи Гунтера, Хедін залишив зброю на палубі, щоб не заважала.
   - Що ти надумав? - тихо запитала у Ажи Фенікс. - Він дитина, - збрехала вона.
   - Він має вигляд дитини, - так само тихо відповів Ажи. - А ти не втручайся.
   Хедін витяг зброю з піхв, по лезу попливли сині хвилі, вітаючи хазяϊна. Чаклуни зійшлися, і всім стало зрозуміло, що жоден із них не збирається показувати майстерність глядачам.
   Зробивши коло, проте, так і не схрестивши мечів, вони утворювали простір навколо себе. Палуба засвічувалася там, де ступали чаклуни, але те сяйво майже миттєво зникало.
   Айлан здивовано глянув на Фенікс, але й вона нічого не розуміла.
   Ажи де Сентан атакував, кинувши у супротивника вогненну стрілу. Палаюча стріла розбилася об сяєво, яким закрився Хедін, у відповідь метнувши ніж. Ажи ухилився від закляття, ніж увіткнувся в палубу біля ніг Анни-Лусіϊ, зачаклована зброя опливала чорним димом.
   - Вони зчепилися не на жарт, - здивувалася Анна-Лусія: закляття Хедіна ϊй дуже не сподобалось.
   Хедін і Ажи де Сентан билися тільки хвилину, але вже було видно, що хлопець поступається набагато більш досвідченому Ажи. Він устиг пропустити один удар, і лише зачаровані золоті монети, які Хедін сипнув під ноги Ажи, не дали де Сентану поранити молодого чаклуна. Монети злетіли над палубою чорними цвинтарними метеликами.
   Один сів на рукав Хедіна, хлопець збив його, та з-під одягу на кисть потекла кров. Але Ажи не вдалося дочитати закляття, бо супротивник ледь не зачепив його шию, пірнувши під удар.
   Ажи скористався помилкою, штовхнув супротивника і вибив зброю. Хедін упав на спину. Меч Ажи зупинився біля його горла.
   - Ти помреш від чарів.
   Та закінчити закляття Ажи не дали. Саϊд стукнув у бубон, дзвіночки не задзеленькотіли, онімівши. Та всі, хто міг чаклувати, здригнулися, наче той звук ϊх оглушив.
   - Зброю долі, Ажи, - Ярош тримав ніж біля шиϊ колишнього товариша.
   Неохоче і повільно Ажи випустив меч, і Ярош ногою відштовхнув зброю.
   Щойно Ажи залишився беззбройним, з долоні Анни-Лусіϊ вилетіла сяюча золота стрічка і туго зв'язала йому руки.
   - Перш ніж погоджуватись на двобій, дізнайся, хто тебе викликає, - Ярош подав руку Хедіну, щоб той піднявся.
   Ластівка підбігла до них, на долонях у неϊ вже яскравіло смарагдове полум'я.
   - Що ви не поділили? - звернувся до Ажи капітан.
   - Він учень Гайяра, - холодно повідомив де Сентан.
   - Я знаю, що він учень Гайяра, - при цих словах Яроша Хедін здивовано подивився на капітана. - То й що з того?
   - Хто такий Гайяр? - запитала Софія.
   ϊй відповів Айлан.
   - Учитель з Імперськоϊ Зірковоϊ школи.
   - Як цікаво, - Маріан, як і всі, кому довелося побувати в столиці Імперіϊ, тепер зовсім інакше дивилася на Хедіна.
   - Що з того? - зло повторив Ажи. - Це його учитель створив для Химери закляття жеребу. Невже ти забув, Яроше?
   Видіння ударило по очах.
   ...Невелика зала, в центрі якоϊ стоϊть кам'яний стіл з металевою звіриною головою. Виривається жар з очиць і відкритоϊ пащі.
   Жар опалює долоню, коли тебе примушують покласти ϊϊ на язик чудовиська, а потворі тепер про тебе все відомо: твоϊ найприхованіші страхи, найпотаємніші мріϊ, і помилки, і сподівання - все, що можна повернути проти тебе, використавши в тортурах.
   Фенікс втрачає свідомість, не витримавши обіцянок чудовиська, та Кристофер підхоплює ϊϊ, щоб не впала. А Химера сміється, знаком наказавши привести Фенікс до тями...
   - Досить з мене цього балагану! - Ярош умів обривати навіть такі видіння. - Ричарде, покажи Ажи де Сентану, де наша маленька в'язниця.
   - Залюбки, - Ричард впіймав край сяючоϊ стрічки, якою був зв'язаний чаклун.
   - Не треба, Яроше... - спробувала заступитися за брата Фенікс, та Ярош рвучко повернувся до неϊ.
   - Я, здається, попереджав, що буде...
   Він не договорив, та піратські капітани розуміли, про що мовить Ярош.
   - Так, капітане, - вичавила з себе Фенікс. - Твоє слово - закон.
   Більше ніхто за Ажи не попросив. Тільки посумнішали Джонатан і Маріан, які теж згадали про звірину голову, зачаровану Гайяром.
   А Ричард зачинив ґрати за Ажи де Сентаном і ще наклав на двері закляття, яке не розбити зсередини, бо золота стрічка тьмяніла - ϊϊ час закінчувався.
   - Ричарде, не йди.
   Граф зупинився.
   - Хоча на тобі нема хреста, та я бачу знак Химери у твоϊй душі.
   Ричард повернувся до ґрат.
   - Ти забагато часу провів у товаристві Химери, друже.
   Чаклун повів рукою, і світло ліхтаря згасло.
  
   Все ближче до Аталя. Через кілька годин вони зможуть побачити берегові вогні.
   Смерть стояла на варті, бо вони надто близько підійшли до ворожих земель. Поряд із нею опинився Харон.
   - Тиха сьогодні ніч, - сказав він.
   - Надто тиха, - відгукнулася Смерть. - Я боюся пастки, але попереду нічого не відчуваю.
   - Я теж. Та море попереджає.
   - Так, - давня замислилась. - Може, скажеш Ярошу, хто ти є насправді?
   Коротко стрижена жінка повернулася до Харона. Давній зараз не здавався таким старим, як удень при світлі сонця.
   - Ні, - розсміявся Харон.
   - А якщо він дізнається?
   - Він не дізнається. А коли й дізнається, то це буде дуже не скоро.
   Харон обперся об фальшборт. Шкіра на його руках була без жодноϊ зморшки, як у молодого чи безсмертного, такі руки й у чарівників.
   - Ти теж не все йому розказала.
   - Так, не все. Не розказала про ту ніч, коли він отримав карту скарбів.
   Вона більше нічого не сказала, та слова Харона примусили ϊϊ повернутися у думках до тоϊ ночі, з якоϊ почалися нові пригоди капітана корабля з чорними вітрилами.
   Та ніч теж була неприродно тиха, а ϊх усіх, названих братів і сестер, давній народ, чаклун Гайяр кликав у містечко, вільне від влади Імперіϊ, кликав, щоб радитись і просити допомоги. І вони відгукнулися, майже всі.
   ...На даху будинку сидів птах, чиє чорне пір'я відливало золотом. Біля фонтана, що замовк на цю ніч, стояла Смерть, вбрана у чорне, на плечі у неϊ вмостився ворон.
   А на майдан з різних боків вийшли ще троє: сивочолий Харон, завжди молода і велична Матір і жінка, під чиϊм одягом ховалося зеленаве світло, яке іноді просвічувало через тканину скупими зблисками.
   З неба спускалася зірка, але вона мала упасти в іншу частину міста.
   Ворон злетів з плеча Смерті, роблячи коло над майданом, відрізуючи шлях для втечі. На бруківку сів ангел, чию подобу прийняла білокрила Химера.
   - Не ти нас кликав, - сказав Харон.
   - Того, хто кликав вас, зараз розстріляють моϊ солдати, - і наче у підтвердження сказаного до них долетіло відлуння першого залпу. - Вважайте, що я вас зібрав.
   Чорно-золотий птах спробував злетіти в небо, та вдарився об прозору перешкоду і впав на землю. Встав він уже кучерявим хлопчиком. Жінка, вбрана у чорне, відступила від Химери.
   Радник Імператора посміхнувся.
   - За свідка ніч, за свідка море, і вітер буйний за свідка беру, станьте чарами моϊми, хай ніч відкриває приховані імена, - слова закляття злітали над майданом, та не було там людей, які могли б відчути ϊхнє лихе відлуння. - Тепер ви у моϊй владі. І або служитимете Імперіϊ, або зараз загинете.
   Він знаком покликав до себе Смерть, і та слухняно підійшла до Химери.
   - Як ти можеш вклонятися йому, сестро? Ти ж з давнього народу! - обурився Харон.
   - Кожен з нас прагне втраченоϊ влади над світом, - ніч і Матері відкривала приховане. - Не так, як це робиш ти, сестро.
   - Ми не служитимемо Імперіϊ, - відповіла за всіх жінка у чорному вбранні. - Ми вільні, а ти, брате, ні, - вона засміялася, і холодом сипнуло від ϊϊ сміху.
   - То я судитиму вас від імені Неба, - Химера ступила крок до них.
   - Викликаю тебе на двобій, - Харон заступив ϊй шлях, і зараз він був зовсім не старим, але тільки мить, бо радник Імператора зробив знак рукою, плетучи чари і пошепки називаючи його ім'я.
   Той, хто збирався битися з ним, опинився на землі, затискуючи рану на передпліччі.
   - Ти не можеш мене викликати, - Химера пройшла повз давнього. - Хіба ви ще не зрозуміли, що сьогодні я знаю ваші справжні імена? Прагнучи повернути собі світ, ви станете жертвою для народження нового світу, який я створив з уламків вашого.
   - Твій світ - вічні руϊни, - прошепотіла Матір, опираючись волі ворога, та це було дуже важко.
   - Руϊни, що ніколи не стануть цілим, спогади, що ніколи не оживуть по-справжньому, та це і є найвища влада. То ти мені служитимеш, сестро?
   Та назвавши ϊϊ сестрою, радник Імператора вогнем, який одразу згасав, писав потаємне ім'я.
   - Ні, - гордо дивлячись у порожні очі Химери, відповіла Матір.
   Кігті радника Імператора простромили ϊϊ, а навколо закрутилися видіння: війни, де тисячі б'ються, називаючи одне одного ворогами, війни усіх віків, де ламаються мечі, закінчуються набоϊ і вибухають атомні бомби. І в кожній війні, в кожній кривавій бійні знаходилися люди, які не ставали ні на чий бік, які намагалися припинити кровопролиття, навіть віддати своє серце, лише б повернути на землю мир. Це ϊхні серця, вийняті з грудей, освітлювали людству шлях.
   - То ти мені служитимеш? - повторила Химера.
   - Ні.
   Химера витягла скривавлені леза, і Матір упала на землю.
   - То іди і спробуй врятувати хоч когось.
   Закляттям пролунали слова радника Імператора і розлетілись полум'яними відблисками і живими тінями, що згублять кожного, хто безкорисливо віддає себе вічності задля людей і не боϊться загибелі, кидаючи долі виклик.
   - Вставай, - Химера грубо смикнула Матір, щоб та підвелася. - Врятуй від закляття хоча б одного. Для цієϊ шляхетноϊ мети я тебе відпущу.
   - Ні, так не можна, - та, яку називали Смертю, хитнулася, розділивши біль названоϊ сестри.
   - Що не можна? - радник Імператора у здивуванні повернувся до помічниці.
   - Не можна вбивати давній народ, - прошепотіла Смерть, відкинувши каптур.
   Химера зареготала, задерши голову.
   - Після всього, що ти для мене зробила заради влади, ти не відступиш перед останньою сходинкою до мети.
   - Я відступлю, - нечутно мовила Смерть, руйнуючи власні чари, що замкнули пастку.
   Радник Імператора швидко творив закляття, щоб завадити ϊй, та було пізно. Мандрівник злетів птахом, Харон і жінка в чорному зникли. Розтанула постать Смерті, та й Матері вже на майдані не було.
   Знесилена Химера опустилася на одне коліно, цієϊ миті вона була беззахисна, навіть не могла перетворюватись і чаклувати. Не один тиждень відновлюватиме вона сили, щоб стати такою ж могутньою, як раніше: забагато віддав радник Імператора, щоб створити цю пастку. Та ніхто з давнього народу тоді не подумав про це...
   - Ти шкодуєш про свій вибір? - запитав Харон у Смерті.
   Жовтуватий вогник блимав на виднокраϊ, надто низько, як для зірки.
   - Ні, я не могла дивитися, як він убиває вас по одному.
   - Треба покликати Герду, - до них підійшов Юран.
   Саϊд, який також стояв на варті, теж наблизився до двох із давнього народу, та чути ϊхню розмову принц і казкар не могли.
   Але Герду не треба було кликати, королева вихором вилетіла на палубу.
   - Аталь! - радісно крикнула вона. - Нарешті я буду на своϊй землі.
   - Не галасуй так, Гердо, - Ярош став біля королеви.
   - А ми можемо підійти ближче? - солодко попросила вона. - Можемо?
   - Ми і так ближче до берега, ніж ти думаєш, Гердо.
   До них приєдналися Софія та Ірина, розбуджені лементом Герди.
   - Берн і Дельфін тебе відвезуть, - Ярош кивнув друзям, які теж з'явилися на палубі, та вони, на відміну від дівчат, ще не спали. - Спускайте човен.
   З ними піднявся і Мандрівник, за ним летіла заспана фея.
   - Що за ґвалт, а бійки нема? - позіхнула фея і полетіла до Янголяти, що зробило собі ліжечко з розпатланоϊ мотузки і заснуло, поклавши голову на бік чорного цуценяти на ім'я Михайло.
   Фея пхнула подругу, будячи, Янголятко брикнуло ногою, перевернувшись на інший бік.
  
   - Ажи, - покликала Фенікс, і на ϊϊ долоні розквітло полум'я. - Зараз я тебе випущу.
   Вона провела рукою перед дверима, наче знімала павутиння чужого закляття, і відчинила. Ажи вийшов до неϊ.
   - Що ти робиш, Фенікс? - з вогнем на долоні, але синім, а не червоним, як у сестри Ажи, стояв Хедін.
  
   - А ще ближче, - майже благала Герда, спираючись на фальшборт і вдивляючись у темряву.
   Берн і Дельфін вже спустили човен на воду.
   - Достатньо, королево. То попрощаємось, Гердо?
   Ім'я королеви задзвеніло, Юран смикнувся, відчувши це, бо стояв до неϊ найближче, як і Сокіл.
   - Вибач, Яроше, - в руках Герда тримала скляну трубку, сяючу білим світлом. - Та я звикла повертатися додому переможницею.
   Королева переламала трубку, випускаючи дим закляття, що швидко накрив корабель.
   Ярош захлинувся кашлем, впавши на коліна.
   - Як ти могла нас зрадити, Гердо? - та свідомість тьмяніла, відбираючи у капітана здатність рухатись.
   Смерть накрила Софію та Ірину прозорими крилами, і разом вони стрибнули у воду. За бортом опинилися Юран і Саϊд, пощастило Берну і Дельфіну, які спускалися по трапу в човен. Мандрівник вчасно перетворився на птаха, але туман торкнувся його, і крило оніміло. Птах рухнув у море.
   Фея і Янголятко за вуха підняли сонне цуценя і штовхнули малого у шпігат, самі покинувши корабель під самим носом у зачарованого диму.
  
   - Що це? - обернувшись на голос Хедіна, Фенікс побачила дим, що зміϊвся до них.
   - Закляття! Стережіться! - Ажи де Сентан жбурнув вогонь у дим, та дим лише поглинув полум'я. - Руки!
   Не сперечаючись, Фенікс і Хедін схопили чаклуна за руки, і вони кинулися назустріч диму.
   - Бережіть очі! - навіть через прикриті повіки спалах закляття Ажи де Сентана засліпив ϊх.
   Та цьому закляттю вдалося спалити частину диму, даючи ϊм піднятися сходами. Сяйнуло знову, але Хедін вже нічого не бачив, від дотику диму тіло німіло.
   Потім вони кудись летіли, а морська вода виявилась холодною.
   Хедін важко плив, тіло не слухалось. Ажи знепритомнів, та Фенікс підтримувала його, щоб не наковтався води, - ϊй дісталося найменше.
   Герда підкинула в небо уламок трубки, і та вибухнула над кораблем яскравим червоним феєрверком. Берег був дуже близько, а з гавані, захованоϊ за горою, виходили кораблі під двома прапорами: зеленим - прапором Аталя, і біло-сірим, по якому розсипалися зірки, - спільним для всіх земель стягом Імперіϊ.
   Всі, хто не встиг урятуватися від зачарованого диму, потрапили у полон до королеви Герди.
  
  

***

  ...Тоді теж в небесах зміями вигиналися блискавиці, та були вони викликані не чарами, а просто раділи зливі. Вітер гнав важкі хмари майже над самою водою, та в гавань, де стали на якір кілька десятків кораблів-красенів, він не потрапляв.
   Кімнату заливало світло сотень свічок, але не було там жодного чарівного вогника, хоча більше половини тих, що зібралися тут, могли наказувати і полум'ю, і вітру. Піратські капітани зібралися на нараду, на деякий час забувши про чвари і суперечки, покинувши своϊ справи.
   Вже давно піратське місто не бачило стільки фрегатів і бригантин одразу. Гавань не змогла вмістити ϊх усі, тому дехто приплив на чужих кораблях. Старші капітани віталися, багато хто довго не бачився, і майже на всіх залишили карби боϊ. Старші капітани перемовлялися, згадуючи товаришів, які більше ніколи не вип'ють із ними, та не сумували. То було таке життя, яке вони самі обрали, заради свободи якого могли ризикувати будь-чим. Вони могли б назвати себе господарями цієϊ наради, та були тут і жінки, десь третина від усіх капітанів, і навіть молодь.
   Молоді, які недавно пізнали смак капітанськоϊ влади і ще не зовсім звикли до такого уславленого товариства, почувалися дещо невпевнено. За одним столом разом сиділи Ярош, Ажи і Лілі, яку тоді не називали Феніксом, волосся молодоϊ жінки поки не підсвічувало полум'я, а в сірих очах не жила темрява. Були тут Едвард і Лінт, що намагалися триматися ближче до старших піратів, і Джонатан із Маріан, які на той час встигли закохатися по самі вуха і думали більше не про нараду, а про те, як цілуватимуться під місяцем, коли скінчиться буря. На відміну від них, Кристофер і Аля мали дуже серйозний вигляд, вони уважно слухали, і не лише те, що казали вголос, але і шепіт, який іноді здіймався над громадою. Пригладжуючи розкуйовджене мокре волосся, до кімнати увійшла Софія, ϊϊ вбрання було надто яскраве навіть для цього зібрання, піратка сіла за один стіл із Анною-Лусією.
   - Імперія готується захопити всі моря, - говорив старий пірат, чию щоку прокреслив широкий шрам, та сіро-блакитні очі зосталися веселими й насмішкуватими. - Ми отримуємо вісті, що Химера будує власний флот. Ми маємо перешкодити ϊй, бо Море все частіше віддає свою ласку імперським капітанам, а не нам.
   Гомін пройшов кімнатою, невдоволений і образливий, але про те знали всі, просто важко було погодитися, що Море захищає ворогів.
   - Море ласкаве до імперських капітанів, бо вони відчайдушніші за нас, - сказав інший піратський капітан, підіймаючись.
   Він не хизувався одягом, як багато хто з них, у ньому навіть важко було б упізнати пірата, якби він опинився на міській вулиці. Звичайний плащ, звичайна зачіска, тільки що пістолети на поясі, та волосся сиве, певно, не через вік. Дорогі пістолети, інкрустовані золотом, такі є лише в нього, і ϊхній господар ніколи не промахується.
   - Вони кличуть Море, пропонуючи йому свою вірність, підманюючи його чарами, - говорив далі пірат. - Тільки учні Імперіϊ брешуть, ϊхні імена належать не Морю, а Звіру. Але справа не в тому, - його очі сяйнули чарами. - Вони знають, як звертатися до Моря. А це значить, що хтось із нас зрадив піратське братство і вчить імперських капітанів тому, що знаємо тільки ми.
   Його слухали уважніше, ніж попереднього пірата. Він мав тут владу, цей дивний капітан, і багато хто дослухався до його думки.
   - Перед тим, як іти сюди, ми завітали до верфей, де Химера будує своϊ кораблі, - глухо розсміявся інший піратський капітан, який не мав одного ока, та й вставати не збирався. - Ми ϊх спалили! - зареготав він.
   Сивий пірат повернувся до одноокого, і регіт обірвався.
   - Ти не смієш тут чаклувати, Райне! - крикнула жінка, підводячись і витягаючи зброю, вона була кремезною, схожою на стерв'ятника.
   - Жанно, заспокойся, - чари в очах сивого Райна згасли. - Ви відгукнулися на заклик, та багато хто не розуміє, що насправді сталося. Ви бажаєте грабувати і топити торгові кораблі, ви мрієте, щоб, вимовляючи ваші імена, люди тремтіли, як і раніше. Ви не розумієте, що світ змінюється, і вже ніколи не буде, як раніше. Ніколи!
   Райн все ж не втримався, вклавши в останнє слово трохи чарів. Жанна пирхнула, і ϊϊ вуста розтяглися у посмішці.
   - Де твій товариш Гайяр? А де Ричард? Де всі, кого ми знаємо, та кого зараз нема тут?
   - Зажди, Жанно, - втрутився у розмову ще один старий пірат. - Ми не можемо звинувачувати у зраді тих, про кого не чули.
   - Жанно Скажена, я тебе викличу на двобій, якщо не забереш своϊ слова назад, - почувся сміх Ричарда, піратський капітан стояв у дверях. - Буря затримала мене.
   Він був дуже схожий на того Ричарда, який намагався відібрати у Яроша "Діаманту", здавалося, час майже не зістарив його, лише трохи позбавив нахабства.
   Райн і Ричард привіталися кивками. Жанна невдоволено сіла на своє місце, наливши собі повний кухоль випивки.
   - Чи чув хтось із вас, хто така Химера? І чому в Сарконській пустелі не вщухають буревіϊ цього року? - запитував сивий Райн, обводячи поглядом капітанів.
   - Що нам до Саркона? - пробуркотів той, що захистив добре ім'я звинувачених у зраді. - Краще розкажіть про тих, хто з нас служить Химері. Зрадники мають гойдатися на реϊ, - пірат подивився на Ричарда, але той навіть не звернув уваги на цей погляд.
   - Ми були у Сарконі цього року, - сказав Кристофер, і разом з Алею вони встали. - Ми хотіли подивитися, які скарби заховані в покинутій столиці, але ϊϊ охороняє стільки заклять, що ми ледь змогли навіть дійти до міста. А тоді, - чарівник замовк, чомусь він не міг говорити про те, що зустрілося ϊм у колишній столиці імперіϊ принцеси Кори.
   Ярош пильно дивився на Кристофера: капітан "Діаманти" не знав цього чоловіка, але відчував, що в них багато спільного, і ще не відомо, хто виграє, якщо вони змагатимуться волею.
   - Чари там різні, - спокійно повела далі Аля. - Нас було шестеро, вижити в місті пощастило тільки нам двом. Хтось збудив Пустельний Вітер, приспаний здавна. І я бачила на вулицях біле пір'я, яке не зачіпають вітер і пісок. Та нащо білокрилій Химері знадобилися таємниці Саркона, я не уявляю.
   Аля і Кристофер сказали все і сіли за стіл. Райн, що слухав ϊх ледь не уважніше за всіх, знову подивився на піратів.
   - Химера не боϊться минулого, вона кидає йому виклик і виграє, отримуючи все більше влади. І цю владу, будьте певні, вона поверне проти нас. Якщо ми не об'єднаємося, вона знищить нас по одному. Зманить зрадою або просто потопить наші кораблі.
   - Райне, чому ми маємо воювати з новою Імперією, у якоϊ ще нема навіть назви? - пробуркотів пірат, що говорив перед Райном. - Це ти більше чарівник, ніж пірат. А ми пірати. У нас своє життя, нам нема діла до Імперіϊ. Нам все одно, з яких трюмів вичерпувати гроші. Прапори горять, а золото завжди залишається золотом.
   Його підтримали: якщо комусь і хотілося війни з Химерою, яку ніхто з них не бачив на власні очі, то про це змовчали.
   - Якщо піратське братство не об'єднається зараз, від нас залишаться тільки спогади. В казочках і п'яних розповідях тих, хто не знає волі. У мене все, - Райн на мить виказав своє роздратування.
   Коли він повернувся до свого столу, піратські капітани тихо перемовлялися між собою, але ніхто не бажав вийти в коло: комусь було байдуже, хтось вже випив достатньо, щоб його не займало якесь там химерне майбутнє.
   Підвівся Ярош, ніяковіючи, подивився на Кристофера і Алю, які навіть не торкнулися напоϊв і наϊдків, і на сивого Райна, що тихенько вистукував пальцями ритм лише йому відомоϊ мелодіϊ.
   Ярош вийшов на середину великоϊ кімнати.
   - Райне, я теж чув про Химеру. Я не хочу, щоб ϊϊ влада поширилася ще й на моря. Сьогодні я накажу замінити вітрила "Діаманти" на чорні, а своϊм ворогом назву нову Імперію.
   Між старшими піратськими капітанами пройшло шепотіння.
   - Ти надто молодий, Яроше Соколе, щоб присвоювати собі право на чорні вітрила. Ти навіть не знаєш, коли піратські вітрила стають чорними, - глузувала Жанна.
   - Я знаю, що чорні вітрила - то знак непокори, - гордовито відповів Ярош Жанні. - І знаю, що тільки двічі про чорні вітрила оповідується в піратських історіях. За часів розквіту Саркона і тоді, коли в морі з'явився примарний корабель мертвих.
   Райн посміхнувся: цей розумний і сміливий хлопець йому подобався.
   - Вітрила "Ворона" чорні вже півроку, - відгукнулася Аля. - Я буду битися з Імперією, навіть якщо більше ніхто не захоче виступити проти неϊ.
   Жанна зло глянула на молоду жінку.
   - Ви не підете проти волі піратського братства! - звилася Жанна, і ϊϊ підтримали, але не з таким завзяттям, як слова про золото.
   - Ви надто молоді, - підтримав Жанну й одноокий. - Ви нещодавно стали капітанами і ще не відчули справжньоϊ насолоди від грабунку і жорстокості, справжньоϊ жаги до багатства.
   Ярош мовчав. Лілі і Ажи підвелися і стали біля нього. Лілі посміхалася тою посмішкою, яку потім так вподобає, коли перетвориться на фенікса, вона відчувала розгубленість і ненависть, що опанували піратське братство.
   - Сьогодні нас зібралося більше, ніж половина, - сказав Райн. - За піратським законом, тому рішенню, яке ми приймемо, мають підкоритися всі без виключення, - Аля відвернулася, щоб громада не бачила ϊϊ почуттів, а сивий капітан говорив далі. - Пропоную проголосувати. Хто за те, щоб оголосити війну новій Імперіϊ і Химері, яка намагається загарбати наші моря?
   Він першим підняв руку. Ярош, Лілі, Ажи, Кристофер і Аля підтримали його, не вагаючись. Усі молоді капітани, що були у цій залі, віддали свій голос за війну, навіть Ричард, який трохи замислився перед тим, голосував проти Імперіϊ. І було ще багато тих, хто не бажав миритися із завоюваннями Химери.
   - Хто проти?
   Проти була третина присутніх. Серед них Жанна, одноокий і той пірат, що над усім ставив золото.
   Райн став надзвичайно серйозним і навіть суворим.
   - Спільне рішення піратського братства - війна.
   Слово відлетіло, підхоплене вітром, і зраділа буря, якій кортіло подивитися, як змагаються між собою люди, як шаленіють, приймаючи ϊϊ у своϊ серця.
   Не знали капітани тоϊ нічноϊ хвилини, що за тиждень Жанна схилиться перед Химерою, запропонувавши ϊй свою допомогу, що зрадників стане ще більше, навіть серед тих, хто підтримав рішення про війну, що майже всі, хто зібрався на цю нараду, загинуть протягом кількох наступних років. Хтось від підступного удару в спину, хтось у бою, а когось закатують в імперських підземеллях. І тоді буде ще одна нарада, менша, і злість літатиме кімнатою, не заповненою вщерть, як минулого разу, виплескуватиметься лайливими словами, в яких ховатиметься ляк. Тоді молоді капітани вирішать йти до столиці, щоб змагатися волею зі звіром.
   Але тоϊ ночі, повертаючись на свій величезний і гордий корабель, Ричард не прощався з сивим Райном, який таємно навчав його чарам...
  
  

Скарби Примарних островів. Книга 3. Шлях за виднокрай

  
   ...Як і обіцяла Асана Санарін, з кожним днем теплішало, та іноді холодний вітер накривав корабель, з виттям проносячись на південь, щоб заморозити там все живе, що стрінеться йому на шляху. Але той вітер тільки підганяв імперський фрегат, наближаючи його до мети.
   Одного вечора капітан зізналася міністру, що біля Бар-Тірани на них чекатиме ще п'ять кораблів.
   - Але як вони пройдуть через шторми? - здивувалася Герда. - Ми самі ϊх ледь оминаємо.
   Асана Санарін зло посміхнулася: чим більше наближався час бою, тим більше вона ставала схожою на ту безжальну чаклунку, з якою бився Ярош Сокіл.
   - Є кілька способів, щоб утихомирити шторм, як і щоб розбурхати море в штиль, але вони жорстокі, Гердо, тому ϊх використовують украй рідко.
   Та Герда здогадувалася, про які способи говорить імперський капітан: вчора на палубу спустився альбатрос, і Асана Санарін довго говорила з великим білим птахом, а тоді порожньо дивилася на море, розмірковувала, несвідомо виписуючи спіраль на долоні, ніби торкалася застарілого чи обіцяного шраму від чарівних тортур.
   - Нащо Імператору Бар-Тірана? - запитала Герда.
   - Ти міністр, і не розумієш? - щиро здивувалася Асана Санарін. - Якщо здасться Бар-Тірана, то для Імперіϊ відкриється шлях на схід до самого краю землі, всі острови на південь від Бар-Тірани будуть нашими, а це надзвичайно цінне надбання.
   Асана Санарін хотіла піти, та зупинилася, почувши запитання Герди.
   - Вчора сонце віщувало бурю. Хто проведе через шторм наш корабель?
   - Я проведу, - не озираючись, відповіла імперський капітан і вийшла з каюти.
   Коли день почав хилитися до вечора, небо потемніло, і здійнявся страшний шторм. Команда сховалася, бо струмені дощу змили б за борт усякого. Герда сиділа біля ілюмінатора, хапаючись за переборку, коли корабель потрапляв у водні ями, намагалася у пітьмі роздивитися самотню постать біля штурвалу, та не могла, бо вода заливала скло. Вогні завбачливо згасили ще до початку бурі.
   Асана Санарін вела свій фрегат крізь шторм під усіма вітрилами, і злива не торкалася білого капітанського вбрання. Асана Санарін сміялася, ϊϊ очі палали захватом, і кожна хвиля, у багато разів вища від грот-щогли, була для неϊ новим викликом, новим супротивником, якого треба перемогти.
   Герда прокинулась від того, що навколо було тихо, і більше не здавалося, що вітер і хвилі перемелють корабель на борошно. Королева роззирнулася, побачивши, що з ліжка, де вона заснула, не роздягаючись, вона впала, та навіть не прокинулась.
   Асана Санарін стояла біля фальшборту, дивлячись, як галасливі чайки падають у море, дзьобаючи наϊдки, підняті з дна штормом. По темно-синій воді ще пливла піна, яка коронувала найбільші з хвиль вночі. Море і небо були такими спокійними, світанковими, що у Герди подих перехопило.
   - Вони не чекають, - втомлено посміхнулася Асана Санарін. - Не чекають на когось у сезон штормів, ремонтують кораблі, сховавши ϊх в доках. А особливо не чекають на ворогів після такоϊ бурі, - вона не змогла приховати шаленоϊ радості. - Ми будемо вечеряти там сьогодні, а інші приєднаються трохи згодом.
   Герда теж вдивлялась удалечінь, де замайорів примарний берег, але після перемоги над штормом вітер слухняно виконував накази імперського капітана, дмухаючи у вітрила, які виявилися не по зубах навіть скаженій бурі, хоч були зачаровані тільки волею свого капітана.
   У неяскравому світлі, з якого починався день, білі стіни стародавнього міста набували ніжних рожевих кольорів, а тонкі вежі здавалися напівпрозорими. Та з білого каменю витесали тільки половину міста, і скелі перетворюючи на стіни, - найстаршу. З іншого боку гавані і біля самоϊ води, нижче від масивних, але витончених палаців, які колись давали притулок і принцесі Аліаль, були одноповерхові і двоповерхові будинки торгівців і звичайних городян. Гавань охороняв форт.
   Місто прокидалося, над морем лунали дзвони тривоги, та чинити спротив місто не зможе навіть одному кораблю. Три баркаси на приколі і десяток рибальських човнів - ось і всі, хто залишився в гавані, бо іноді буревіϊ зазирали і сюди, трощачи все, що могли, навіть пірси розбираючи на дошки, що потім рибалки знаходили ϊх далеко в морі, ніби розламані драбини, які невідомо звідки взялися на глибині.
   - Молодці, прорвалися.
   Герда озирнулася, побачивши, на що дивиться капітан.
   За ними йшли чотири кораблі, теж непошкоджені бурею, тільки на крайньому клаптями звисало мале вітрило. На борту одного спалахував вогник, переповідаючи, що п'ятий корабель розламало, накривши хвилею.
   - І трьох було б достатньо, - Асана Санарін усміхнулася, і Герда побачила, які темні у неϊ очі, ніби буря переселилася в переможницю.
   П'ять імперських кораблів на чолі з адміральським фрегатом Асани Санарін клином ішли до незахищеного міста, і ніхто не міг ϊм завадити. Білі стіни Бар-Тіранських палаців посіріли від передчуття лиха.
   Гарматам форту закрили пельки за кілька хвилин, і два імперські кораблі із задоволенням руйнували укріплення. У місто летіли ядра, прошиваючи будинки і вибухаючи з глухим відлунням. А може, то Герда оглухла, бо вони відірвалися, опинившись найближче до палаців, і будь-хто з ϊхніх власних кораблів міг поцілити у флагмана.
   - Вогонь!
   Корабель Асани Санарін бив по палацу, ядра влучали у білі стіни, залишаючи на них глибокі виразки, дві вежі похитнулися, похилилися і завалилися, вдарившись одна об одну, і з гуркотом, що забив гарчання гармат, звалилися на менший з палаців.
   Дим окутав гавань і місто жовтим маревом, деінде підсвіченим пожежами, які даремно намагалися загасити городяни. Через дим вода здавалася брудною калюжею.
   І тоді Герда побачила прапор, яким махають зі стіни більшого палацу.
   - Там білий прапор! Вони здаються! - зраділа королева. - Асано, вони здаються!
   Капітан швидко глянула у підзорну трубу на стіни.
   - Білий з синьою стрічкою. Вони просять переговорів, - вона зло розсміялася. - Ніяких переговорів! Вогонь по тій стіні!
   Ядра влучили бездоганно, люди, що тримали прапор, ледве встигли перебігти на безпечне місце, бо там, де вони щойно стояли, стіна обвалилася. Білий прапор з синьою стрічкою упав на воду, загорівшись від палаючого уламка.
   Горіла вже половина міста, чи то так здавалося у диму. Та вогонь перекинувся на пірси, повзучи по канатах на човни. Герда закашлялась, така Асана Санарін ϊϊ лякала. А капітан дивилася, як гине місто, й усміхалася, як усміхається буря, коли ϊй вдалося, ідучи, залишити морську гладь чистою, як вранішній спокій.
   Асана Санарін розсміялася, дивлячись на палац через свою коротку трубу.
   - Білий із золотою стрічкою! Вони пропонують відкуп, щоб ми забиралися. Та я дочекаюся чорноϊ стрічки, якщо там буде, кому ϊϊ підняти.
   Герда здригнулася, людина так говорити не могла, а Химера - залюбки. Голосом Асани Санарін говорила Химера, і це вона вела корабель крізь бурю. Людина віддала б життя бурі, щоб врятувати корабель, а залишитися живому на цілому кораблі не вдалося б нікому. Нікому з людей.
   - Приймай умови! - крикнула Герда, рада, що хоч так може заперечити раднику Імператора.
   - Ні! - розсміялася Химера, що зараз бачила світ очима одного зі своϊх капітанів.
   - Приймай, бо третього прапора не буде!
   - Хай не буде!
   Герда злетіла сходами на капітанський місток, і ніхто не заступив міністру шлях. Смикнувши за зірку, Герда розірвала ланцюжок і шкрябнула по руці Асани Санарін рубіновим променем, не глибоко, та в одному місці до крові. Вистачило б і одноϊ краплинки, щоб зняти закляття, яке приховалося в мові альбатроса.
   - Багато ж чому ти навчилася у піратів, мій міністре, - та посмішка Химери на вустах Асани Санарін в'янула, а очі імперського капітана набували людського виразу.
   - Що?.. - Асана Санарін не одразу зрозуміла, де знаходиться, а тоді побачила білий прапор на стіні. - Вони здаються!
   - Стрічка золота, а чорну в Бар-Тірані не прив'яже до прапора навіть останній захисник. Це стародавня легенда ще часів існування Саркона.
   - Я знаю, - Герда зустрілася зі спантеличеним поглядом Асани Санарін, яка з подивом глянула на подряпину на руці, що свербіла ледь помітним болем.
   З долонь чарівниці злетіла пара сяючих голубів: вона погоджувалася почати перемовини...
  
Оценка: 8.16*76  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
С.Гатаулин "Вирусапиенс" Е.Звездная "Хелл.Обучение наемницы" Е.Малиновская "Демон-хранитель. Сделка" А.Флим "Я - лорд звездной империи" А.Кувайкова "Друзей не выбирают. Эпизод 1" А.Вербицкий "Испытания на прочность" И.Сафина "Принц для роскошной женщины" А.Илларионова "Оборотни Его Величества" М.Князев "Полный набор-5. Бог Дракон" А.Баренберг "Вторым делом самолеты. Выйти из тени Сталина!" В.Гвор "Прорыв выживших. Враждебные земли" Ю.Скуркис "Роковое наследие" А.Радов "Изгой: Начало пути" В.Горъ "Граф-3. Клинок его Величества" В.Хватов "Ядерная осень" А.Валерьев "Объект Родина" В.Коротин "Броненосцы победы" Я.Денисенко "Закон сильного" О.Виноградова "Непристойное предложение" М.Михеев "Путь домой" Е.Никольская "Мой огненный и снежный зверь" О.Шовкуненко "Оружейник-2. Бой без правил" В.Поляков "Чернокнижник" О.Говда "Рыцарь" Ю.Иванович "Лиходеи Апокалипсиса" Н.Кузьмина "Летящая против ветра" В.Поселягин "Я - истребитель"

Как попасть в этoт список

Сайт - "Художники"
Доска об'явлений "Книги"