Аннотация: Опублiковано в 2007 роцi в журналi "Сiчеслав"
Наталiя Дев'ятко
Калинове намисто
- Що ж ти, сину мiй, такий зажурений? I сльози вже спопелiли в очах твоϊх спорожнiлих, i голос твiй вже котрий день стiни цi не чують. Сам себе на самотнiсть ти засудив, навiть дiти твоϊ, твоϊ любi донечки, з тобою не вiтаються.
Що мовчиш? Чи й про сонце ти бiльше не мрiєш, як нема уже сонця в серцi твоєму? Не мовчи, чоловiче, хай то сповiдь буде чи останнє до страти слово, та я тебе вислухаю.
Пiдвелася жiнка, у розкiшний темний одяг вбрана, вбрання дороге, золотом i срiблом шите, а черевички червонi, сап'яновi. Вiдiйшла до кам'яноϊ стiни, що низьку стелю кiмнати у в'язницi пiдпирала. Темне волосся в косу зiбране, а коса колом вкладена, наче вiнцем iз жита вона коронована, i мовби сяє калинове намисто в напiвтемнiй кiмнатi, неволею сповитiй.
Чоловiк, що сидiв за столом, у вiдчаϊ чоло обхоплюючи, й не поворухнувся, на ϊϊ слова не зваживши. Дiйсно порожньо було у його поглядi, та не тьмяне свiтло в'язницi цiєϊ його спустошило.
Жiнка довго на в'язня дивилася, а потiм мовила тихо:
- Зрада... Чому ж, сину мiй, мене ти зрадив? Ти любив мене. Ти цiнував мене. Ти торкався речей, пращурами твоϊми зроблених, не руками, а душею, i пiснi моϊ у серцi твоєму лунали нiжним сумом i звитягою шляхетною. Чому ж зрадив ти мене, сину мiй?..
- Втратив я той дар, - майже нечутно чоловiк вiдповiв, все ще рук вiд чола не вiднiмаючи. - Втратив я тi таємничi вiдчуття, як i матiр улюблену втратив, - вiн затнувся на мить, бiль спогадiв долаючи. - Коли матiр поховав, втратив. I навiть перстень мiй, ще до Рiздва Христова викуваний, став для мене простою прикрасою коштовною.
Вiн нарештi на свiт подивитися зважився, та не на жiнку.
- Не через матiр пiшов дар мiй вiд тебе, як iде вiн вiд усiх, що мене зрадили. Чим же спокусили вони тебе, сину мiй? Залякали чим? - без жалю запитувала вона, та й без знущання запитувала, наче всi вiдповiдi i без того знала, та все одно запитувати мала. - Долею дiтей тебе залякували? Грошi пропонували? Минуле вiдкрити обiцяли? Знущалися? Погрожували? Що говорили вони тобi? Як обдурити i зламати намагалися?
Тепер вже i вона в очi в'язня не дивилася, наче боляче ϊй було з тим порожнiм поглядом зустрiчатися.
- Ти ж новим Богданом бути мрiяв, а повторив тiльки зраду його. Ти ж хотiв народ мiй об'єднати та мене визволити, а лише влаштував собi коронацiю пишну. Ти ж ледь життя за мене не вiддав...
Жiнка змовкла, i тихо у в'язницi стало, наче нi катiв, нi варти у ϊϊ стiнах не було, а все одно не втечеш iз в'язницi порожньоϊ.
- Не за тебе, - твердо сказав чоловiк iз очима порожнiми. - Не тебе я уявляв у думках своϊх. Не тобi в храмi кланявся. Не твоϊх спiвцiв прославляв. Не уявляв я тебе такою, яка ти насправдi, - його очi спалахнули ненавистю, яка у порожнечi потонула.
- Не уявляв, - жiнка пiдтвердила, усмiхаючись. - То ти впiзнав мене, сину мiй, бо такий ти постав обурений, що я не подiбна до тоϊ, якою ти мене любив. I яка ж я була в серцi твоєму?
- Молода, - чоловiк замислився, - гарна дiвчина у вiнку з колосся i квiтiв, нiжна i беззахисна, що лише смiється i плаче.
- Я була такою, - вiдповiла жiнка, - доки мене ти не зрадив.
Та чоловiк не слухав ϊϊ, ведучи думку невпевнену.
- Чи вже лiтня, шанована мати, ти являлась в уявi моϊй, що дiтей своϊх понад усе любить i прощає всi вчинки ϊхнi.
- Я була i такою, доки Богдан мене не зрадив. А цiєю матiр'ю тепер iншу кликати почали, вiдмовивши ϊй в юнi i в нiчних таємницях.
Та знову не слухав жiнку чоловiк, як завжди окрiм себе нiкого не чуючи.
- Та не уявляв я тебе хижою i жорстокою, гордовитою панянкою, що в руках i вишивку, i зброю однаково ловко тримає. Тiльки намисто у тебе, як насправдi, i зачiска твоя, як жiнки з мого народу носили. Не моя, не моя ти Украϊна!
Звiвся на ноги вiн, крикнувши це, очi ненавистю палають, пальцi в кулаках занiмiли. Та жiнка лише осмiхнулася, гордовито на нього глянувши, лився пiснею голос ϊϊ.
- Заспокойся, сину мiй, не твоя я уже Украϊна. Хай ти i мову мою гарно вивчив, хай i на моϊй землi народилися дiти твоϊ. Не лютуй, я не ворог твiй, до твоϊх побратимiв не належу, що вiрно iз тобою разом перед народом стояли. Не Богдан ти, лише тiнь тьмяна його. Той по незнанню зраджував, а ти, чиє iм'я моϊм народом прокляте, з волi власноϊ.
Розтиснулися кулаки його, та очi все одно люттю i ненавистю ярилися.
- Тому i нема тут Богдана, бо пробачила я його ще тодi, коли розум втрачала, у цих стiнах поневолена. Моєю була ця в'язниця, доки сестра моя названа мене не звiльнила, страшну обiцянку взявши.
- Знаю я сестру твою блiду, - прошипiв чоловiк. - Надi мною вона стояла, життя i красу випиваючи. Однаковi ви з нею, сестри названi.
- Лише у гордощах однаковi, - сумно всмiхнулася жiнка, сестру названу згадуючи. - Могла б я вiддати тебе ϊй чи ворогам недобитим на поталу як зрадника, та любила я тебе, хоч мене ти ненавидiв. Як люблю я всiх синiв i дочок моϊх, хай невiрних чи просто зневiрених.
У бджолиному теплi й дзюркотiннi джерел приходила я, очима людей, що згадали, хто ϊхня мати, дивилася я на тебе i ϊхнiми голосами промовляла. А ти тiшився славою, в якiй вони тебе купали, а коли вкривали ганьбою, злився, що в кровi потопити ϊх не можеш.
- Правда твоя, - чоловiк безсило знову на стiлець опустився. - Я боявся тебе в ϊхнiх очах ясних. Я боявся тебе, поганко! Язичнице!
- Так, - солодко жiнка погодилась. - Я така, i тому змогла життя твоє у сестри моєϊ названоϊ викупити.
- Хай би вбила вона мене! - крикнув чоловiк, та сили пiдвестися у нього не стало вже, давила неволею в'язниця на душу його. - Хай забрала би мене у небуття! Я себе через тебе зненавидiв, всi дзеркала, що являли менi потвору, всiх твоϊх вродливих дiтей, в чиϊх очах я читав жаль, я зненавидiв. Хай би вбила...
Вiн схлипнув, бо ще нiкому не зiзнавався, що душу його занапастило.
- Повернулась би до тебе твоя врода, як до мене воля моя поверталася. Ти долю свою iз моєю пов'язав. Не я. Та не в тому причина твоєϊ зради, - посуворiшав голос ϊϊ. - Ще до того була в тобi ненависть до дiтей моϊх i страх передi мною. Не бреши, людей одуриш - не мене!
Вiдбилися вiд стiн в'язницi ϊϊ слова грiзною луною.
- То про що нам тодi говорити? - зло прошипiв чоловiк. - Як ти все про мене знаєш, чужинко. Вiддай мене ворогам чи своϊм ясним соколам, що називають мене слабким зрадником.
Зупинилась жiнка на пiвдорозi до виходу, замислилась, повертаючись.
- Не вiддам я тебе ворогам чи моϊм ясним соколам. Не проллється твоя кров, бо з твоϊм iменем на вустах йшли мене з полону визволяти. Скоро будуть тут моϊ вiрнi сини i донечки, разом полетимо ми край наш рiдний, розорений, до життя повертати, щоб знову жита золотi колосилися, дiти смiялися, неволi не знаючи, i спiвали дiвчата то журливо, то закохано мовою рiдною. А ти, сину мiй невiрний, тут залишишся.
Замовкла жiнка, зневагою на мить заплело ϊϊ погляд гострий, та одразу поборола вона те почуття. Зняла калинове намисто, поклала його на стiл. Живим вогнем свiтилося те намисто, i в'язень вiд нього посунувся, очi заплющуючи, наче намисто його сильнiше за сонце слiпило.
- То кров моя, що не пролилася в час мого визволення, - мовила жiнка, гордою панянкою вбрана. - Кров та вогонь. Як пiде з серця твого зрада, i присягнешся ти у вiрностi землi своϊй рiднiй, то торкнися намиста мого, i знову босоногим хлопчиною у вишиванцi першiй, улюбленiй, побiжиш моϊми ланами зеленими, сонця схiд зустрiчаючи. Вiльним станеш ти знову. А як не пiде зрада з твого серця, то спалить тебе мiй вогонь. Смерть собi заподiєш.
Вона пiшла до дверей, якi вiдчинилися самi собою, осмiхнулась, наостанок кинувши:
- Та не покличеш ти сестру мою названу, у блiде вбрання вдягнену, бо боϊшся ти смертi. А на мене вже чекає зграя птахiв вiльних, що на них обернулися ясноокi дочки i сини моϊ вiрнi. Прощавай. Бiльше не побачимось ми.
Пiшла жiнка, зачинилися дверi. Злетiла до сутiнкового неба вiльна зграя, у край людський прямуючи.
Залишилося на столi у порожнiй в'язницi, де нi катiв, нi варти немає, та один в'язень самотнiй, калинове намисто, що живим вогнем виграє.
Тихо у в'язницi, спить зрадник, бачить увi снi себе босоногого, вiльного. Та душа у нього не вiльна вiд зради зосталася.
А птахи злiтають все вище, i сонце веде ϊх у людський свiт i фарбує золотом ϊхнi чарiвнi крила, щоб слiпило те золото, сонцем i волею дароване, очi зрадi i заздростi.
Опустилася зграя, людьми обернувшись, на край поля бiля малого селища. Хилить вiтер спiле жито, й небеса вже на землi людськiй свiтанням розгоряються.
Мовчать люди ясноокi, стоять непорушно, як вiйсько вiрне, майже всi молодi на обличчя, а душi, як i земля ця, вiчнi.
Розплiтає косу жiнка, а волосся ϊϊ свiтлiшає, iз житом одного кольору набуваючи.
Та не тiльки вiтер колосся до землi пригинає, пiдбiгла до жiнки мала дiвчинка, у вишиванку вбрана. Зняла з шиϊ калинове намисто, жiнцi гордовитiй простягнула. I заграла в руках дiвчинки дивними вогненними барвами проста прикраса.
Опустилася жiнка на колiна перед дитиною, як до того лише перед сонцем i степом ставала, прийняла дарунок iз невинних дитячих долонь. Заплакала тут дитина, панянку гордовиту впiзнавши.