Хохулин Александр Васильевич: другие произведения.

Идеологические патриотизмы: основание для гордости или удел маргиналов?

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-20
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Заметки на полях статьи известного украинского певца и общественного деятеля Святослава Вакарчука

МЫ - МАНКУРТЫ

К украинскому тексту

Александр Хохулин

Идеологические патриотизмы: основание для гордости или удел маргиналов?

Как и обычно, поводом для этих заметок стала статья - на этот раз "Там, де нас нема. Лирические размышления над прозой общественных ценностей" Святослава Вакарчука из "Зеркала недели". Материалы знаменитых львовян, опубликованные известной газетой, да еще светлые и лирические по содержанию, я стараюсь не пропускать. Его размышления об "общественной ценности" и "общественной ответственности" украинской элиты подкупают искренней тональностью и неподдельным желанием осмыслить те проблемы, которые не дают нормально развиваться нашему государству.

С многими тезисами статьи можно согласиться без особых оговорок, однако, для того, чтобы только соглашаться, не стоило бы и садиться за этот текст. Хочется и возразить. И всего-то по одному вопросу. Знаменитый певец пишет: "Патриотизм и национальную гордость закладывают культура и образование". Ой ли?

Я начал было подбирать примеры для контраргументов, перебирая в памяти имена известных всему миру выдающихся деятелей культуры и науки, чью "патриотическую" принадлежность определить довольно тяжело, но передумал. Каждый может сам вспомнить - при желании. Потом захотелось поподробнее описать эпизоды, когда я, проходя мимо патриотических митингов, вече и, извините, сборищ, замечал множество участников, чьи лица не были особо одухотворены интеллектом, но передумал. По той же причине. Поэтому обозначу коротко - мне кажется, что среди малообразованных и некультурных людей самозабвенных украинских и русских патриотов несомненно больше, чем их можно заметить в образованных кругах. Скажу больше - для меня эта мысль абсолютно очевидна.

Должен заметить, что у многих людей имеется устойчивая аллергия на слова "украинский патриотизм", "русский патриотизм", "советский патриотизм" и подобные словосочетания. Эти заметки являются попыткой проанализировать причины такого странного заболевания.

Итак, что же может быть плохого в столь благородном чувстве, как любовь к родине? Однозначно - ничего. Но при этом крикливые патриоты на трибунах раздражают. И не только крикливостью. Все дело в том, что очень давно, не знаю уж когда, произошла подмена понятий, в результате которой вместо нормального человеческого чувства любви к родине политики склепали из фанфарной меди и склеили из барабанной кожи свой, "идеологический патриотизм". И если первое чувство мне близко и понятно, то второе ничего, кроме омерзения, не вызывает.

Попробую пояснить. Как я уже когда-то в "Манкуртах" замечал - любовь относится к сложной и деликатной эмоциональной сфере. Это чувство естественно, природно и само по себе изначально заложено в человеке. Любовь к родителям, любовь к детям, к близким, к родине. Это во многом понятия из одного ряда. Я сознательно пишу слово "родина" с маленькой буквы - о любви к "Родине" я напишу ниже.

Да и как можно себе представить человека, не любящего свою родину - место, где он родился, где прошло его детство, где окружали его заботливые и любящие родители, а рядом были друзья по двору, по улице, одноклассники? Место, где тебе знаком каждый перекресток, дом, закоулок (вариант: хата, речка, верба)? И что это за человек, который этого не любит - урод моральный? Да, наверное, и нет таких среди нас. Тогда в чем проблема?

Я вот родился и вырос во Львове на улице Пушкина. И хотя она отнюдь не маленькая, о каждом втором доме я могу рассказать что-то свое. Сейчас эта улица носит имя Генерала Чупрынки. (Для читателей-нельвовян поясню, что Генерал Чупрынка - подпольная кличка руководителя ОУН-УПА Шухевича. Псевдо, или как говорят сейчас молодые люди - погремуха. В реальной жизни Шухевич имел, если мне не изменяет память, более скромное звание гауптштурмфюрера СС). Моя улица когда-то была Кшижовой, потом Потоцкого, как во время войны при немцах - не знаю, потом Пушкина, а теперь вот - Чупрынки. Да ее еще могут двадцать раз переименовывать, так что, мне свою родину разлюбить из-за этого? Чушь какая-то. Родина-то у меня одна, я и сейчас по ней, по улице своей, каждый день хожу, между прочим.

И вряд ли кто сможет доказать мне, что мой патриотизм "неукраинский". Еще какой украинский! Тем не менее, когда в прошлом году в одной нашей газете автор довольно истерической статьи упомянул меня, как "украинского патриота", признаюсь честно, я был в некоторой растерянности. Уважаемый автор сильно заблуждался. Именно по той причине, что принял мой "человеческий" патриотизм за свой "национальный". А они отличаются, по выражению классика "как клятва от простого да".

У меня нет никакого сомнения в том, что жители Украины - "антиподы" галичан, т.е. уроженцы Донецкой области точно так же безмерно и трогательно любят свои украинские Славянск, Горловку, Краматорск, свои пейзажи, свои речки, свои дома и хаты. И достаточно безралично, как и я, реагируя на упоминания русских березок. Потому что они не "русские патриоты". Но опять же категорически не вписываясь при этом в категорию "украинских патриотов", и даже нервно вздрагивающих при упоминании оных. Парадокс? Отнюдь.

Замечу, что человеческий патриотизм, вопреки утверждению Святослава Вакарчука, не требует особой образованности или заоблачной культурности. У вашего покорного слуги в активе только заочно завершенное высшее образование после с трудом полученного аттестата вечерней школы рабочей молодежи - при этом моего личного патриотизма с лихвой хватит еще на пяток обитателей улицы Генерала Чупрынки. Видимо, высокая образованность требуется "настоящим" украинским патриотам для кропотливого изучения теоретического наследия Донцова и текстов речей народного депутата Тягнибока. А уж теоретическая база "русских патриотов" воистину безгранична: не требуется и в библиотеку ходить - весь Интернет загажен соответственно пахнущими ресурсами.

Обратите внимание - про наш "патриотизм с человеческим лицом" никогда и ничего не говорят на митингах, не пишут гневных статей в газеты, не выступают на партсобраниях. Да и понятно - с чего бы на митингах о любви говорить?

Хочется еще раз подчеркнуть несомненную национальную окрашенность нашего патриотизма - все мы граждане нашей страны, нашей Украины, и у каждого из нас есть своя родина - частичка большой Украины.

Что касается второй разновидности патриотизма, то он, будучи таковым по названию, является чем-то совсем другим по содержанию. Обычно - частью идеологии вполне определенной политической силы, призванной культивировать фанатическую преданность именно этой идеологии. Как по мне, лучше всего воспитывать эту разновидность патриотизма удалось фашистской Германии. Вот уж были патриоты - всем на зависть!

Людям старшим, безусловно, памятен "советский патриотизм", базирующийся не на национальной, а на классовой идеологии. "У советских собственная гордость - на буржуев смотрим свысока!" Огромный аппарат штатных партийных работников денно и нощно трудились, воспитывая этот самый "советский патриотизм". Часть моей жизни, хотя и относительно небольшая, прошла в отделе пропаганды и агитации, и тут уж я могу авторитетно засвидетельствовать - формирование "советского патриотизма" было одним из магистральных направлений партийной работы. А денег на это шло - немеряно! Чем кончилось - все знают.

В наши времена под "украинским патриотизмом" надо понимать преданность идеям украинского национализма. В идеале - фанатическую. Внешне это облекается в форму любви к украинскому государству, в основе своей - любви противоестественной и патологической. Я искренно не понимаю, почему и за что я сегодня должен любить парламент и правительство, суды и прокуратуру, милицию, СБУ и прочие атрибуты государства. Тем более что они никак не демонстрируют ответного чувства, а, скорее, наоборот. Да и не может это любить нормальный человек. Не может!

То же самое касается "русского патриотизма", активно пропагандируемого и насаждаемого в России. Постоянно встречающиеся в прессе сообщения о столкновениях и преступлениях на национальной почве, происходящих на территории нашего огромного соседа (уж промолчу о Чечне) позволяют надеяться на временный характер этой кампании. Из свежих примеров можно вспомнить несомненного русского патриота Копцева, покромсавшего ножом нескольких евреев в Московской синагоге. Уверенности во временности добавляет приятная неглупость российского Президента. Многонациональную страну вряд ли можно консолидировать буквально понятой русской национальной идеей, квасный патриотизм в такой стране теоретически может послужить только временной затычкой для нейтрализации краткосрочных проблем, да и то при наличии достаточно сплоченной "титульной" нации. На практике черта с два он поможет моим этническим собратьям. (В Украине даже такой "титульной" сплоченности, как известно, не просматривается).

Может сложиться впечатление, что автор просто является заклятым врагом националистов и коммунистов, а уж эта враждебность и является питательной средой для сегодняшних рассуждений. Да нет, в соответствии с мудрым тезисом М.Жванецкого, я как раз считаю, что в нормальной стране "жить должны все". Иными словами говоря, в политическом спектре цивилизованного общества должны быть представлены все цвета. И если ортодоксальные националисты и коммунисты набирают на общенациональных выборах свои 2-4 процента голосов и проводят в парламент по 3-5 депутатов, то это несомненно свидетельствует о политическом здоровье общества. Точно так же, как и зашкаливание за 20 процентов является несомненным диагнозом.

Нормой для цивилизованной страны, видимо, надо признать омерзительное соревнование нескольких кланов денежных мешков, чьи программы не очень отличаются. Противно, но такова общепринятая практика. С волками жить - по-волчьи выть!

Должен с удовлетворением отметить, что Украина, учитывая наше коммуно-националистическое прошлое, прогрессирует очень быстро. Вспомните, еще десять-тринадцать лет тому назад коммунисты были самой мощной силой в парламенте, а Рух собирал митинги в сотни тысяч. Сегодня опереточные фигуры Натальи Витренко и Левка Лукьяненко годятся разве что на шоу Савика Шустера. Благодаря техническому прогрессу мы видим их в телестудии, хотя вообще-то правильнее было бы использовать показ в цирке шапито.

В одной из своих последних статей даже многоуважаемый академик Иван Михайлович Дзюба писал слова на тему советской песни "Раньше думай о Родине, а потом - о себе". А почему, собственно, раньше о Родине? Так считает правильным академик Дзюба? Так хочет певец и общественный деятель Вакарчук? Так мечтает наш Президент?

А может, давайте по порядку? Сначала Президент с парламентом, правительством и при нашей помощи добьются ощутимого экономического роста, повышения нашего жизненного уровня, благосостояния, убедят олигархов не разворовывать миллиарды, затем мы обгоним по всем показателям ближайших соседей, население начнет законно гордиться нашими успехами, а там, глядишь, и патриотизм начнет появляться не выковырянный из носа в кабинете? Хотя я до этого счастья не доживу, а если доживу - у меня нового патриотизма не появится, меня вполне устраивает имеющийся.

Правда, руки любимых друзей Президента почему-то оказались не менее липучими, чем у предшественников, а добиваться повышения благосостояния людей оказалось очень трудной задачей. Так что пока за неимением вышеперечисленного остается гордиться собственной национальностью, над чем еще Шопенгауэр смеялся. Да и какой гордиться мне, например? Имеющейся русской? Так я этим еще в молодости переболел, да и Президент, думаю, не об этом мечтает. Украинской? Так, оно это..., я вообще-то русский. Говорят, нас тут десять миллионов таких в Украине. Разговоры о создании политической нации пока что в Украине относятся к категории досужих.

Лет пятнадцать назад я на своем художественном комбинате работал в одной из мастерских рядом со старым евреем, художником, фронтовиком Петей Ярославским. Из включенного громкоговорителя звучала зажигательная речь тогда еще молодого Андрия Шкиля, который доходчиво объяснял, что украинские националистические организации не являются национально замкнутыми структурами - туда принимают всех исповедующих идеи украинского национализма. Петр Юрьич послушал, пожевал губами окурок "Орбиты" и задумчиво спросил:

- Саша, как ты думаешь, если я приду - они меня запишут в украинские националисты?

Я выразил свое сомнение.

Петя затянулся "Орбитой", засмеялся и завершил тему короткой репликой, которую я здесь воспроизводить не буду. Видимо, и он был неправильным патриотом.

Вот я и думаю - если подавляющее большинство украинских, русских и прочих граждан Украины незатейливо любят малые куски своей большой Родины, является ли это общественной ценностью? Или надо обязательно записываться в "украинские патриоты" у профессионалов?

Меня всегда интриговала мораль людей, именующих себя "профессиональными патриотами", т.е. мастерами идеологического патриотизма, наживающимися на ненависти одних людей к другим. Уcпокаивает одно - они проиграют. Обязательно.


Олександр Хохулін

Ідеологічні патріотизми: підстава для гордості або доля маргіналів?

Як і зазвичай, приводом для цих заміток стала стаття - цього разу "Там, де нас нема. Ліричні роздуми над прозою суспільних цінностей" Святослава Вакарчука з "Дзеркала тижня". Матеріали знаменитих львів'ян, опубліковані відомою газетою, та ще світлі і ліричні за змістом, я намагаюся не пропускати. Його роздуми про "суспільну цінність" і "суспільну відповідальність" української еліти підкуповують щирою тональністю і непідробленим бажанням осмислити ті проблеми, які не дають нормально розвиватися нашій державі.

З дуже багатьма тезами статті можна погодитися без особливих обмовок, проте, для того, щоб тільки погоджуватися, не варто було б і сідати за цей текст. Хочеться і заперечити. І всього лише з одного питання. Знаменитий співак пише: "Патріотизм і національну гордість закладають культура і освіта". Ой, чи так?

Я почав було підбирати приклади для контраргументів, перебираючи в пам'яті імена відомих всьому світу видатних діячів культури і науки, чию "патріотичну" приналежність визначити досить важко, але передумав. Кожен може сам пригадати - при бажанні. Потім захотілося детальніше описати епізоди, коли я, проходячи мимо патріотичних мітингів, віче і, даруйте, збіговиськ, помічав безліч учасників, чиї обличчя не були особливо натхнені інтелектом, але передумав. З тієї ж причини. Тому позначу коротко - мені здається, що серед малоосвічених і некультурних людей відданих українських і російських патріотів поза сумнівом більше, ніж їх можна відмітити в освічених кругах. Скажу більше - для мене ця думка абсолютно очевидна.

Повинен відмітити, що у багатьох людей є стійка алергія на слова "український патріотизм", "російський патріотизм", "радянський патріотизм" і подібні словосполучення. Ці замітки є спробою проаналізувати причини такого дивного захворювання.

Отже, що ж може бути поганого в такому благородному відчутті, як любов до батьківщини? Однозначно - нічого. Але при цьому галасливі патріоти на трибунах дратують. І не тільки крикливістю. Вся річ у тому, що дуже давно, не знаю вже коли, відбулася підміна понять, в результаті якої замість нормального людського відчуття любові до батьківщини політики склепали з фанфарної міді і склеїли з барабанної шкіри свій, "ідеологічний патріотизм". І якщо перше відчуття мені близько і зрозуміло, то друге нічого, окрім огиди, не викликає.

Спробую пояснити. Як я вже колись в "Манкуртах" відмічав - любов відноситься до складної і делікатної емоційної сфери. Це відчуття природне і саме по собі спочатку закладено в людині. Любов до батьків, любов до дітей, до близьких, до батьківщини. Це багато в чому поняття з одного ряду. Я свідомо пишу слово "батьківщина" з маленької букви - про любов до "Батьківщини" я напишу нижче.

Та і як можна собі представити людину, що не любить свою батьківщину, - місце, де вона народилася, де пройшло її дитинство, де оточували дбайливі батьки, які тебе любили, а поряд були друзі по двору, по вулиці, однокласники? Місце, де тобі знайоме кожне перехрестя, будинок, закуток (варіант: хатина, річка, верба)? І що це за чоловік, який цього не любить - виродок моральний? Так, напевно, і немає таких серед нас. Тоді в чому проблема?

Я ось народився і виріс у Львові на вулиці Пушкіна. І хоча вона зовсім не маленька, про кожен другий будинок я можу розповісти щось своє. Зараз ця вулиця носить ім'я Генерала Чупринки. (Для читачів-нельвів'ян поясню, що Генерал Чупринка - підпільна кличка керівника ОУН-УПА Шухевіча. Псевдо, або як говорять зараз молоді люди - погремуха. У реальному житті Шухевіч мав, якщо мені не зраджує пам'ять, скромніше звання гауптштурмфюрера СС). Моя вулиця колись була Кшижовою, потім Потоцького, як вона називалася під час війни при німцях - не знаю, потім Пушкіна, а зараз ось - Чупринки. Та її ще можуть двадцять разів перейменовувати, так що, мені свою батьківщину розлюбити через це? Нісенітниця якась. Батьківщина-то у мене одна, я і зараз по ній, по вулиці своїй, щодня ходжу, між іншим.

І навряд чи хто зможе довести мені, що мій патріотизм "неукраїнський". Ще який український! Проте, коли минулого року в одній нашій газеті автор досить істеричної статті згадав мене, як "українського патріота", признаюся чесно, я був в деякій розгубленості. Шановний автор сильно помилявся. Саме з тієї причини, що прийняв мій "людський" патріотизм за свій "національний". А вони відрізняються, по виразу класика "як клятва від простого так".

У мене немає ніякого сумніву в тому, що жителі України - "антиподи" галичан, тобто уродженці Донецької області так само безмірно і зворушливо люблять свої українські Слов'янськ, Горловку, Краматорськ, свої пейзажі, свої річки, свої будинки і хатини. І достатньо байдуже, як і я, реагують на згадки російських берізок. Тому що вони не "російські патріоти". Але знову ж таки категорично не вписуючись при цьому в категорію "українських патріотів", і навіть нервово здригаються при згадці оних. Парадокс? Ні в якому разі.

Відмічу, що людський патріотизм, всупереч твердженню Святослава Вакарчука, не вимагає особливої освіти або надхмарної культурності. У вашого покірного слуги в активі тільки заочно завершена вища освіта після насилу отриманого атестата вечірньої школи робітничої молоді - при цьому мого особистого патріотизму з лишком вистачить ще на п'ять мешканців вулиці Генерала Чупринки. Мабуть, висока освіта потрібна "справжнім" українським патріотам для копіткого вивчення теоретичної спадщини Донцова і текстів промов народного депутата Тягнибока. А вже теоретична база "російських патріотів" воістину безмежна: не потрібно і в бібліотеку ходити - весь Інтернет запаскуджений відповідно пахнучими ресурсами.

Зверніть увагу - про наш "патріотизм з людським обличчям " ніколи і нічого не говорять на мітингах, не пишуть гнівних статей в газети, не виступають на партзборах. Та і зрозуміло - з чого б на мітингах про любов говорити?

Хочеться ще раз підкреслити безперечну національну забарвленість нашого патріотизму - всі ми громадяни нашої країни, нашої України, і у кожного з нас є своя батьківщина - частинка великої України.

Що стосується другого різновиду патріотизму, то він, будучи таким по назві, є чимось зовсім іншим за змістом. Зазвичай - частиною ідеології цілком певної політичної сили, покликаної культивувати фанатичну відданість саме цій ідеології. Як на мене, краще всього виховувати цей різновид патріотизму вдалося фашистській Німеччині. Ось вже були патріоти - всім на заздрість!

Людям старшим, безумовно, пам'ятний "радянський патріотизм", що базувався не на національній, а на класовій ідеології. "У советских собственная гордость - на буржуев смотрим свысока!" Величезний апарат штатних партійних працівників вдень і вночі трудилися, виховуючи цей самий "радянський патріотизм". Частина мого життя, хоч і відносно невелика, пройшла у відділі пропаганди і агітації, і тут вже я можу авторитетно засвідчити - формування "радянського патріотизму" було одним з магістральних напрямів партійної роботи. А грошей на це йшло - неміряно! Чим кінчилося - всі знають.

У наші часи під "українським патріотизмом" треба розуміти відданість ідеям українського націоналізму. В ідеалі - фанатичну. Зовні це вдягається у форму любові до української держави, в основі своїй - любові протиприродної і патологічної. Я щиро не розумію, чому і за що я сьогодні повинен любити парламент і уряд, суди і прокуратуру, міліцію, СБУ і інші атрибути держави. Тим більше що вони ніяк не демонструють відчуття у відповідь, а, скоріше, навпаки. Та і не може це любити нормальна людина. Не може!

Те ж саме стосується "російського патріотизму", що активно пропагується і насаджується в Росії. Повідомлення, що постійно зустрічаються в пресі, про зіткнення і злочини на національному грунті, які відбуваються на території нашого величезного сусіда (вже промовчу про Чечню) дозволяють сподіватися на тимчасовий характер цієї кампанії. З свіжих прикладів можна пригадати безперечного російського патріота Копцева, що пошматував ножем декількох євреїв в Московській синагозі. Упевненості у тимчасовості додає приємна "недурість" російського Президента. Багатонаціональну країну навряд чи можна консолідувати російською національною ідеєю, яку буквально розуміють, квасний патріотизм в такій країні теоретично може послужити тільки тимчасовою затичкою для нейтралізації короткострокових проблем, да і то за наявності достатньо згуртованої "титульної" нації. На практиці чорта з два він допоможе моїм етнічним побратимам. (В Україні навіть такої "титульної" згуртованості, як відомо, нема).

Може скластися враження, що автор просто є заклятим ворогом націоналістів і комуністів, а вже ця ворожість і є живильним середовищем для сьогоднішніх міркувань. Та ні, відповідно до мудрої тези М.Жванецького, я якраз вважаю, що в нормальній країні "жити повинні всі". Іншими словами кажучи, в політичному спектрі цивілізованого суспільства повинні бути представлені всі кольори. І якщо ортодоксальні націоналісти і комуністи набирають на загальнонаціональних виборах свої 2-4 відсотки голосів і проводять до парламенту по 3-5 депутатів, то це поза сумнівом свідчить про політичне здоров'я суспільства. Точно так, як і зашкалювання за 20 відсотків є безперечним діагнозом.

Нормою для цивілізованої країни, мабуть, треба визнати огидливе змагання декількох кланів грошових мішків, чиї програми не дуже відрізняються. Огидно, але така загальноприйнята практика. З вовками жити - по-вовчому вити!

Повинен із задоволенням відзначити, що Україна, враховуючи наше коммуно-націоналістичне минуле, прогресує дуже швидко. Пригадуєте, ще десять-тринадцять років тому комуністи були наймогутнішою силою в парламенті, а Рух збирав мітинги в сотні тисяч. Сьогодні опереткові фігури Наталії Вітренко і Левка Лукьяненка годяться хіба що на шоу Савіка Шустера. Завдяки технічному прогресу ми бачимо їх в телестудії, хоча взагалі-то правильніше було б використовувати показ в цирку шапіто.

У одній з своїх останніх статей навіть високошановний академік Іван Михайлович Дзюба писав слова на тему радянської пісні "Раньше думай о Родине, а потом - о себе". А чому, власне, раніше про Батьківщину? Так вважає за правильне академік Дзюба? Так хоче співак і громадський діяч Вакарчук? Так мріє наш Президент?

А може, давайте по порядку? Спочатку Президент з парламентом, урядом і при нашій допомозі доможуться відчутного економічного зростання, підвищення нашого життєвого рівня, добробуту, переконають олігархів не розкрадати мільярди, потім ми обженемо за всіма показниками найближчих сусідів, населення почне законно гордитися нашими успіхами, а там, дивишся, і патріотизм почне з'являтися не виколупаний з носа в кабінеті? Хоча я до цього щастя не доживу, а якщо доживу - у мене нового патріотизму не з'явиться, мене цілком влаштовує той, що є.

Правда, руки любих друзів Президента чомусь виявилися не менш липучими, чим у попередників, а добиватися підвищення добробуту людей виявилося дуже важким завданням. Отже поки за відсутністю вищепереліченого залишається гордитися власною національністю, над чим ще Шопенгауер сміявся. Та і якою гордитися мені, наприклад? Наявною російською? Так я цим ще в молодості перехворів, та й Президент, гадаю, не про це мріє. Українською? Так, воно це..., я взагалі-то росіянин. Говорять, нас тут десять мільйонів таких в Україні. Розмови про створення політичної нації поки що в Україні відносяться до категорії пустих.

Років п'ятнадцять тому я на своєму художньому комбінаті працював в одній з майстерень поряд із старим євреєм, художником, фронтовиком Пєтєй Ярославським. З включеного гучномовця звучала запальна промова тоді ще молодого Андрія Шкіля, який дохідливо пояснював, що українські націоналістичні організації не є національно замкнутими структурами - туди приймають тих всіх, що сповідають ідеї українського націоналізму. Петр Юрьїч послухав, пожував губами недопалок "Орбіти" і задумливо запитав:

- Саша, як ти думаєш, якщо я прийду - вони мене запишуть в українські націоналісти?

Я висловив свій сумнів.

Пєтя затягнувся "Орбітою", засміявся і завершив тему короткою реплікою, яку я тут відтворювати не буду. Мабуть, і він був неправильним патріотом.

Ось я і думаю - якщо переважна більшість українських, російських і інших громадян України невитіювато люблять малі шматки своєї великої Батьківщини, чи є це суспільною цінністю? Або треба обов'язково записуватися в "українські патріоти" у професіоналів?

Мене завжди інтригувала мораль людей, які називають себе "професійними патріотами", тобто майстрами ідеологічного патріотизму, які наживаються на ненависті одних людей до інших. Заспокоює одне - вони програють. Обов'язково.

Наверх
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) М.Олав "Охота на инфанту "(Боевое фэнтези) А.Ефремов "История Бессмертного-3 Свобода или смерть"(ЛитРПГ) Л.Лэй "Пустая Земля"(Научная фантастика) Л.Огненная "Академия Шепота 2"(Любовное фэнтези) А.Куст "Поварёшка"(Боевик) Д.Сугралинов "Кирка тысячи атрибутов"(ЛитРПГ) А.Робский "Блогер неудачник: Адаптация "(Боевое фэнтези) А.Ефремов "История Бессмертного-4. Конец эпохи"(ЛитРПГ) А.Найт "Наперегонки со смертью"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Колечко для наследницы", Т.Пикулина, С.Пикулина "Семь миров.Импульс", С.Лысак "Наследник Барбароссы"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"