Хохулин Александр Васильевич: другие произведения.

Не поступаться принципами?

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Создай свою аудиокнигу за 3 000 р и заработай на ней
📕 Книги и стихи Surgebook на Android
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Неопубликованный отклик на статью И. Манко "Непросвещенное" двуязычие"

МЫ - МАНКУРТЫ
К украинскому тексту

Не поступаться принципами?


Неопубликованный отклик на статью "Непросвещенное" двуязычие"

В 1991 году,когда советская власть начала приближаться к своему бесславному концу, кажется, в газете "Советская Россия" появилась статья никому неведомой Нины Андреевой "Не поступаться принципами", в которой она страстно призывала народ не поступаться коммунистическими идеалами. Статья была дружно подхвачена обкомами и райкомами, но времечко уже было не то и затея быстро скисла.

       В наши дни, когда в Украине заходит речь, скажем, о двуязычии, не требуется никаких заботливо инспирированных программных статей - народ и так принципиален до невозможности. >

     Сесть за клавиатуру меня заставил полемический отклик Евгена Зарудного "Об особенностях российского просвещения" ("ЗН"Љ35, 10.09.05) на статью Игоря Манко "Непросвещенное двуязычие" ("ЗН" Љ32, 20.08.05). Впрочем, детально анализировать оба материала не хочется. Тема эта активно обсуждается в украинской прессе вот уже скоро двадцать лет и позиции сторон достаточно известны. Отмечу только, что И.Манко, будучи противником введения официального двуязычия в стране (как и автор, которому больше нравится региональное двуязычие - А.Х.), и осознавая всю сложность и многогранность проблемы, попытался найти ненасильственные способы ее решения. И, разумеется, немедленно получил ответ. В нос. На страницах газеты. От кандидата философских наук, умудрившегося в двух сотнях строк процитировать В.Маяковского, графа А.Толстого, Святое писание, Папу Римского, политолога В.Карасева и продемострировавшего при этом искрометный сарказм, а также умение считать свои и чужие деньги и вытирать ноги об оппонента. На чем дискуссия должна бы и завершиться.

      Пытаясь обнаружить другие отклики на статью "Непросвещенное двуязычие", я заглянул на интернет-форум "ЗН". Там обсуждали статью А.Черненко "Языковое меню" и бушевали страсти. На пламенные призывы "Даешь русский - второй государственный!" и откровенно хамские выпады "Будете еще про державну мову вякать..." в ответ следовали вполне адекватные реплики про "собачий московський балак" и длинные тирады, начинающиеся с "Усім україножерам, перш ніж патякати своїм брудним писком...". Робкая попытка автора предложить к обсуждению материал И.Манко энтузиазма у завсегдатаев форума не вызвала.

       Острое языковое противостояние, или - для любителей хлесткости - языковая война идет в Украине с конца 80-х. Начавшись с острых стычек у нас, в Галичине, она постепенно приняла позиционные формы с использованием долговременных парламентских укреплений и тяжелой артиллерии - депутатов и региональных лидеров. При этом за неполные двадцать лет украинский язык добился, на мой взгляд, ощутимых успехов.

        Прежде всего, значительно расширилась сфера его применения. По-украински сегодня говорит большее количество населения, нежели пятнадцать лет назад. В западной части страны он стал единственным языком общения в госучреждениях и учебных заведениях, в остальных регионах - более или менее распространенным. Президент, хотя далеко не идеально владеет и русским, и украинским, любит и предпочитает родной, что тоже можно причислить к успехам. Объективно у нас на Западе укреплению позиций украинского способствует и то, что молодежь, не изучавшая русский в школе и не испытывающая необходимости использовать его в повседневной жизни, им, т.е. русским языком, уже и не владеет. Конечно, если не считать владением знание четырех слов, составляющих основу "великого" русского мата, а также слов "типа" и "короче", которые почему-то прижились в лексиконе львовских юношей и девушек. К наиболее весомым достижениям можно причислить и изменение неформального статуса - из робко защищающегося и постоянно проигрывающего украинский стал активно нападающим и одерживающим временами пусть тактические, но победы. За исторически весьма небольшой промежуток времени это не так уж плохо.

       Однако, как известно, худой мир лучше доброй войны. А мира пока что не видать. Более того, политические события последнего времени, когда противоборствующие группировки абсолютно сознательно, хладнокровно и цинично делили нашу страну по национальному признаку, опять обострили ситуацию. Несостоявшийся президент уж в который раз спекулировал обещаниями придать русскому государственый статус. Состоявшийся этим не грешил. Зато, когда он со слезой в голосе говорил в микрофон "Моя нація!", у телеэкранов нервно вздрагивали несколько миллионов избирателей и тревожно спрашивали друг у друга: а нам с нашей что, вообще выйти, или как? Ну, да ладно.

        В Украине все вопросы, в том числе и языковые, решают наши политики "со скошенными от постоянного вранья глазами". А что же та часть людей, которую мы по привычке все еще именуем интеллигенцией? Тут совсем худо. Позволю себе высказать крамольную мысль - интеллигенция Украины за последние пятнадцать лет не смогла занять подобающее ей место в обществе: русскоязычная ее часть вообще как-то "растворилась", а главные силы украиноязычной "ушли в свисток" - сначала в борьбу за государственную символику, потом за государственный язык, и все это на фоне упадка книгоиздания, кончины кинематографа и бурного расцвета попсы.

      Если уж совсем богохульствовать, то можно спросить - а есть ли она вообще у нас, эта самая интеллигенция? Само понятие-то, как известно наше, славянское. Еще лет сто тому назад была с этим определенная ясность. Образ жизни врачей, учителей и инженеров радикально отличался от образа жизни пролетариата и крестьянства. Хотя это не главное, главное - что они, как известно, сеяли то самое разумное, доброе и, как ни крути, вечное. Потом наступил длительный период общественной прослойки - советской интеллигенции, и уже к завершению его отличить работягу от инженера стало довольно проблематично. Дальше хуже. Количество людей с лучшим или худшим высшим образованием все растет, а удельный вес духовного обогащения общества от деятельности этих людей все падает. Нынешний рядовой украинский интеллигент проживает в том же панельном доме, что и пролетарий, питается теми же постными борщами и макаронами, смотрит по телевизору сериалы, футбол, ток-шоу и читает черте-что, если вообще читает. По сохраненной с советских времен привычке в дни выборов топает на участок и выбирает. Через три месяца понимает, что выбрал не того и терпеливо ждет следующего праздника народного волеизъявления. На просьбу обьяснить, что такое интеллигенция, носители этого статуса обычно путаются и несут околесицу.
>
       Нет, я, конечно, ничего не утверждаю. Так - делюсь сомнениями. Вот, например, если действовать проверенным методом исключения, то в первую очередь я бы лишил статуса интеллигентов деятелей литературы и искусства из парламента. В связи с вышеупомянутой глазной болезнью. Потом людей с крайними политическими убеждениями, так как они органически неспособны смотреть на мир обьективно. Сюда попали бы коммунисты и националисты. Первые - за шариковскую страсть разделить все по справедливости с претензией на роль главных делильщиков, а вторые - за патологически раздутую национальную гордость, которую еще Шопенгауэр почитал за самый низкий вид гордости. И потом, если все у нас пойдет хорошо, то через десяток лет и те, и другие окончательно превратятся в маргинальные политические течения, а маргинал и интеллигент все-таки не одно и то же. К вышеперечисленным с полным правом можно приплюсовать тех интеллигентов, которые не могут толком обьяснить, что это за штука такая - интеллигентность. В этот список и ваш покорный слуга наверняка бы попал. После такой зачистки можно было бы посчитать оставшихся, самых настоящих и "продвинутых" интеллигентов. На бабушкиных счетах или арифмометром "Феликс".

         Наиболее "продвинутые" предпочитают, чтобы их именовали интеллектуалами. С интеллектуалами все понятно. Они знают, что такое дискурс и парадигма, пишут книги (читая при этом не только собственные) и регулярно выступают в средствах массовой информации. При попытке определить их количество в Украине возникают споры. Угрюмые пессимисты оперируют цифрами от тридцати до пятидесяти, оптимисты - от пятидесяти до ста, отчаянные фантазеры искренне верят в сотни.

         Те, кого мы по привычке именуем, у нас еще со сталинских времен являются народными и так же, как весь народ, крайне поляризованы, принципиальны и озлоблены. Особенно в вопросах языка. Хотя есть нюансы. Наблюдения очевидца из Донецка: "Ну почему мой ребенок должен учить в школе этот украинский язык?! Это же полная деградация!". Очевидец с юга Украины: "Все-таки у вас на Западе очень красивый язык! И мелодичный! Жалко, что ничего не понимаем..."

        В поисках ясности я сам стараюсь поскорее перейти на современные критерии - ну, там "образованный класс", или по цвету рубашечных воротничков, что ли... Хотя носить белые сорочки не люблю. (Неудивительно - "походження лізе", как говорят в Галичине).

       А возвращаясь к языку, в первую очередь хочется спросить у русских ин... тьфу, образованных людей - ну чего мы так воюем против украинского языка! Знаю, что меня тут же поправят - мы не против украинского, мы за равноправное двуязычие! Но тут уж извините - этот тезис применяют либо от недопонимания, либо от неискренности. Неискренних оставим в покое - они, видимо, политики.

          В какой-то из своих статей академик Иван Дзюба (вот уж некрасиво с ним поступили на днях!) писал, что русский язык в Украине нельзя сравнивать с другими неукраинскими языками - он всегда будет занимать особое положение в стране, где им столетиями пользовалась значительная часть населения. И, вы знаете, академик прав. Из нашей страны невозможно выдавить русскую культуру, как бы об этом ни мечтали националисты. Так что, нам, русским, бояться особо нечего. Пусть наши дети знают украинский, а также английский, немецкий и пр. Ничего, не деградируем. И не станем менее принципипальными.

       При всей некорректности и несправедливости раскладывания национальных культур по сортам и полочкам вынужден заметить, что современная российская культура помощнее по своим ресурсам и побогаче в денежном смысле. Она зачастую создает более качественный культурный продукт, который будет продвигаться в Украину, потому что, во-первых - это деньги, во-вторых - это большая политика.

        Украинская культура и язык, в частности, будут испытывать давление большого бизнеса, которому пофиг все, кроме прибыли, издательского, кино- и шоу-бизнеса соседней России, руководство которой опять же всегда окажет этим процессам мощную политическую поддержку. Мечтания части украинских граждан о возведении таможенных, налоговых и прочих кордонов не сбудутся, а если сбудутся, то не дадут ожидаемых результатов.

        Кроме названных, есть целый ряд других причин, объективно вредящих украинской культуре и украинскому языку: нищета державы, порочная культурная политика, министры культуры, вызывающие щемящее чувство жалости, ортодоксальные украинские националисты и прочее.

Именно поэтому законодательное закрепление государственного двуязычия не создаст ожидаемого некоторыми равноправия, а обязательно приведет к сужению ареала украинского языка, а в целом - явится серьезнейшим ударом по украинской культуре.

      И здесь мне опять хочется обратиться к моим дорогим русским собратьям, имеющим лучшее или худшее образование. Мы то с вами не бизнесмены, зарабатывающие деньги черт знает как, не политики, в поисках электоральной поддержки готовые любому "пасть порвать" за двуязычие и даже не интеллектуалы, владеющие смыслом таинственных для нас слов! Мы же просто нормальные люди, живущие на этой земле и собирающиеся жить на ней дальше! Так и будем "не поступаться принципами" и воевать друг с другом из поколения в поколение?

       Украинцам надо помочь. Если кто уж очень сильно сомневается, пусть приедет во Львов, зайдет в любой магазин, а лучше на базар и будет долго морочить голову продавцу по-русски. Как пишут в рекламах - вы будете приятно удивлены нашим сервисом. И поменьше обращайте внимание на украинских националистов и штатных радетелей за р-русскую культуру. Они бы еще больше навредили собственным народам, но "не дав бог жабі хвоста, а то би всю траву перетолочила..."

       А по-настоящему культурные россияне должны постепенно овладевать украинским, если еще до сих пор не удосужились, помогать украинской культуре и понимать, что именно это возвеличит культуру российскую.

      Если кто из читателей "ЗН" не обратил внимания на статью Манко, то напомню, что он, выступая против узаконенного двуязычия, всячески поддерживал интересы русскоязычных. А мы чтож, мы вообще-то народ отзывчивый и толерантный, и "воевунов" не любим. Навоевались.
До російського тексту

Не поступатися принципами?


     У 1991 році, коли радянська влада почала наближатися до свого безславного кінця, здається, в газеті "Советская Россия" з'явилася стаття нікому невідомої Ніни Андрєєвой "Не поступатися принципами", в якій вона пристрасно закликала народ не поступатися комуністичними ідеалами. Стаття була дружно підхоплена обкомами і райкомами, але часи вже були не ті і затія швидко скиснула.

    В наші дні, коли в Україні заходить мова, скажімо, про двомовність, не вимагається ніяких дбайливо інспірованих програмних статей - народ і так принциповий до неможливості.

    Сісти за клавіатуру мене примусив полемічний відгук Евгена Зарудного "Про особливості російської освіти" ("ДТ"Љ35, 10.09.05) на статтю Ігоря Манко "Неосвічена двомовність" ("ДТ" Љ32, 20.08.05). Втім, детально аналізувати обидва матеріали не хочеться. Тема ця активно обговорюється в українській пресі ось вже скоро двадцять років і позиції сторін достатньо відомі. Відзначу тільки, що І.Манко, будучи супротивником введення офіційної двомовності в країні (як і автор, якому більше подобається регіональна двоможноість - О.Х.), і усвідомлюючи всю складність і багатогранність проблеми, спробував знайти ненасильницькі способи її рішення. І, зрозуміло, негайно одержав відповідь. У ніс. На сторінках газети. Від кандидата філософських наук, що вмудрився в двох сотнях рядків процитувати В.Маяковського, графа А.Толстого, Святе писання, Папи Римського, політолога В.Карасьова і продемострував при цьому іскрометний сарказм, а також уміння рахувати свої і чужі гроші і витирати ноги об опонента. На чому дискусія повинна б і завершитися.

    Намагаючись виявити інші відгуки на статтю "Неосвічена двомовність", я заглянув на інтернет-форум "ДТ". Там обговорювали статтю А.Черненко "Мовне меню" і бушували пристрасті. На полум'яні заклики "Даешь русский - второй государственный!" і відверто хамські випади "Будете еще про державну мову вякать..." у відповідь слідували цілком адекватні репліки про "собачий московський балак" і довгі тиради, що починалися з "Усім україножерам, перш ніж патякати своїм брудним писком...". Боязка спроба автора запропонувати до обговорення матеріал І.Манко ентузіазму у завсідників форуму не викликала.

    Гостре мовне протистояння, або - для любителів хльосткої - мовна війна йде в Україні з кінця 80-х. Почавшись з гострих сутичок у нас, в Галичині, вона поступово прийняла позиційні форми з використанням довготривалих парламентських укріплень і важкої артилерії - депутатів і регіональних лідерів. При цьому за неповні двадцять років українська мова домоглася, на мій погляд, відчутних успіхів.

    Перш за все, значно розширилася сфера її застосування. По-українськи сьогодні говорить більша кількість населення, ніж п'ятнадцять років тому. У західній частині країни вона стала єдиною мовою спілкування в держустановах і учбових закладах, в решті регіонів - більш менш поширеною. Президент, хоча далеко не ідеально володіє і російською, і українською, любить і воліє корустуватися рідною, що теж можна зарахувати до успіхів. Об'єктивно у нас на Заході зміцненню позицій української сприяє і те, що молодь, що не вивчала російської в школі і не відчуває необхідності використовувати її в повсякденному житті, нею, тобто російською мовою, вже і не володіє. Звичайно, якщо не вважати володінням знання чотирьох слів, що становлять основу "великого" російського мату, а також слів "типа" і "короче", які чомусь прижилися в лексиконі львівських хлопців і дівчат. До найбільш вагомих досягнень можна зарахувати і зміну неформального статусу - з тої, що боязко захищається і постійно програє українська стала активно нападаючою і такою, що здобуває часом хай тактичні, але перемоги. За історично вельми невеликий проміжок часу це не так вже погано.

    Проте, як відомо, худий мир краще за добру війну. А миру поки що не видно. Більш того, політичні події останнього часу, коли протиборчі угрупування абсолютно свідомо, холоднокровно і цинічно ділили нашу країну за національною ознакою, знову загострили ситуацію. Президент - той, що не відбувся, вже у котрий раз спекулював обіцянками надати російській державний статус. Той, що відбувся цим не грішив. Зате, коли він із сльозою в голосі говорив в мікрофон "Моя нація!", у телеекранів нервово здригалися декілька мільйонів виборців і тривожно питали один у одного: а нам з нашою що, взагалі вийти, або як? Ну, гаразд.

    В Україні всі питання, у тому числі і мовні, вирішують наші політики "зі скошеними від постійної брехні очима". А що ж та частина людей, яку ми за звичкою все ще іменуємо інтелігенцією? Тут зовсім погано. Дозволю собі висловити крамольну думку - інтелігенція України за останні п'ятнадцять років не змогла зайняти належне їй місце в суспільстві: російськомовна її частина взагалі якось "розчинилася", а головні сили україномовною "пішли в свисток" - спочатку в боротьбу за державну символіку, потім за державну мову, і все це на тлі занепаду книговидання,смерті кінематографа і бурхливого розквіту попси.

    Якщо вже зовсім богохулити, то можна запитати - а чи є вона взагалі у нас, ця сама інтелігенція? Саме поняття-то, як відомо наше, слов'янське. Ще років сто тому була з цим повна ясність. Спосіб життя лікарів, вчителів і інженерів радикально відрізнявся від способу життя пролетаріату і селянства. Хоча не це головне, головне - що вони, як відомо, сіяли те саме розумне, добре і, як не крути, вічне. Потім наступив тривалий період суспільного прошарку - радянської інтелігенції, і вже до завершення його відрізнити роботягу від інженера стало досить проблематично. Далі гірше. Кількість людей з кращою або гіршою вищою освітою все росте, а питома вага духовного збагачення суспільства від діяльності цих людей все падає. Нинішній рядовий український інтелігент проживає в тому ж панельному будинку, що і пролетар, харчується тими ж пісними борщами і макаронами, дивиться по телевізору серіали, футбол, ток-шоу і читає чорт зна що, якщо взагалі читає. За збереженою з радянських часів звичкою в дні виборів топає на ділянку і вибирає. Через три місяці розуміє, що вибрав не того і терпляче чекає наступного свята народного волевиявлення. На прохання розтлумачити, що таке інтелігенція, носії цього статусу звичайно плутаються і несуть нісенітницю.

    Ні, я, звичайно, нічого не стверджую. Так - ділюся сумнівами. Ось, наприклад, якщо діяти перевіреним методом виключення, то в першу чергу я б позбавив статусу інтелігентів діячів літератури і мистецтва з парламенту. У зв'язку з вищезазначеною хворобою очей. Потім людей з крайніми політичними переконаннями, оскільки вони органічно нездатні дивитися на світ обьективно. Сюди потрапили б комуністи і націоналісти. Перші - за шариковську пристрасть розділити все по справедливості з претензією на роль головних "ділильщиков", а другі - за патологічно роздуту національну гордість, яку ще Шопенгауер визнавав за найнижчий вид гордості. І потім, якщо все у нас піде добре, то через десяток років і ті, і інші остаточно перетворяться на маргінальні політичні течії, а маргінал і інтелігент все-таки не одне і те ж. До вищеперелічених з повним правом можна приплюсувати тих інтелігентів, які не можуть пояснити, що це за штука така - інтелігентність. У цей список і ваша покірна слуга напевно б потрапив. Після такої зачистки можна було б порахувати інтелігентів, що залишилися, найсправжніших і "просунутих". На бабусиній рахівниці, або арифмометром "Фелікс".

    Найбільш "просунуті" вважають за краще, щоб їх іменували інтелектуалами. З інтелектуалами все зрозуміло. Вони знають, що таке дискурс і парадигма, пишуть книги (читаючи при цьому не тільки власні) і регулярно виступають в засобах масової інформації. При спробі визначити їх кількість в Україні виникають суперечки. Похмурі песимісти оперують цифрами від тридцяти до п'ятдесяти, оптимісти - від п'ятдесяти до ста, відчайдушні фантазери щиро вірять в сотні.

    Ті, кого ми за звичкою іменуємо, у нас ще із сталінських часів є народними і так само, як весь народ, украй поляризовані, принципові і озлоблені. Особливо в питаннях мови. Хоча є нюанси. Спостереження очевидця з Донецька: "Ну почему мой ребенок в школе должен учить этот украинский язык?! Это же полная деградация!". Очевидець з півдня України: "Все-таки у вас на на Западе очень красивый язык! И мелодичный. Жалко, что ничего не понимаем..."</o:p>

    У пошуках ясності я сам прагну скоріше перейти на сучасні критерії - ну, там "освічений клас", або за кольором комірців сорочок, чи що. Хоча носити білі сорочки не люблю. (Недивно - "походження лізе", як говорять в Галичині).

    А повертаючись до мови, в першу чергу хочеться запитати у російських ін... тьху, освічених людей - ну чого ми так воюємо проти української мови! Знаю, що мене тут же поправлять - ми не проти української, ми за рівноправну двомовність! Але тут вже вибачте - цю тезу застосовують або від нерозуміння, або від нещирості. Нещирим дамо спокій - вони, мабуть, політики.

    У якійсь з своїх статей академік Іван Дзюба (от вже негарно з ним поступили днями!) писав, що російську мову в Україні не можна порівнювати з іншими неукраїнськими мовами - вона завжди займатиме особливе положення в країні, де нею сторіччями користувалася значна частина населення. І, ви знаєте, академік правий. З нашої країни неможливо видавити російську культуру, як би про це не мріяли націоналісти. Отже, нам, росіянам, боятися особливо нічого. Хай наші діти знають українську, а також англійську, німецьку і ін. Нічого, не деградуємо. І не станемо менш принциповими.

    При всій некоректності і несправедливості розкладання національних культур по гатунках і поличках вимушений відмітити, що сучасна російська культура дещо сильніша по своїх ресурсах і побагатше в грошовому сенсі. Вона часто створює якісніший культурний продукт, який просуватиметься до України, тому що, по-перше - це гроші, по-друге - це велика політика.

    Українська культура і мова, зокрема, відчуватимуть тиск великого бізнесу, якому пофіг все, окрім прибутку, видавничого, кино- і шоу-бізнесу сусідньої Росії, керівництво якої знову ж таки завжди подасть цим процесам могутню політичну підтримку. Мріяння частини українських громадян про зведення митних, податкових і інших кордонів не збудуться, а якщо збудуться, то не дадуть очікуваних результатів.

    Окрім названих, є цілий ряд інших причин, що об'єктивно шкодять українській культурі і українській мові: убогість держави, порочна культурна політика, міністри культури, що викликають щімке відчуття жалості, ортодоксальні українські націоналісти і інше.

    Саме тому законодавче закріплення державної двомовності не створить очікуваного деякими рівноправ'я, а обов'язково приведе до звуження ареалу української мови, а в цілому - з'явиться серйозним ударом по українській культурі.

    І тут мені знову хочеться звернутися до моїх дорогих російським побратимів, що мають кращу або гіршу освіту. Ми ж з вами не бізнесмени, що заробляють гроші чортзна-як, не політики, у пошуках електоральної підтримки готові будь-якому "пащеку порвати" за двомовність і навіть не інтелектуали, що володіють сенсом таємничих для нас слів! Ми ж просто нормальні люди, що живуть на цій землі і збираються жити на ній далі! Так і "не поступатимемося принципами" і будемо воювати один з одним з покоління в покоління?

    Українцям треба допомогти. Якщо хтось вже дуже сильно сумнівається, хай приїде до Львова, зайде в будь-який магазин, а краще на ринок і буде довге морочити голову продавцю по-російськи. Як пишуть в рекламах - ви будете приємно здивовані нашим сервісом. І трохи менше звертайте увагу на українських націоналістів і штатних захисників р-російської культури. Вони б ще більше нашкодили власним народам, але "не дав Бог жабі хвоста, а то би всю траву перетолочила."

    А по-справжньому культурні росіяни повинні поступово опановувати українською, якщо ще дотепер не спромоглися, допомагати українській культурі і розуміти, що саме це звеличить культуру російську.

    Якщо хто з читачів "ЗН" не звернув уваги на статтю Манко, то нагадаю, що він, виступаючи проти узаконеної двомовності, всіляко підтримував інтереси російськомовних. А ми що ж, ми взагалі-то народ чуйний і толерантний, і "воєвунів" не любимо. Навоювалися.
Наверх

 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Т.Мух "Падальщик 2. Сотрясая Основы"(Боевая фантастика) А.Куст "Поварёшка"(Боевик) А.Завгородняя "Невеста Напрокат"(Любовное фэнтези) А.Гришин "Вторая дорога. Путь офицера."(Боевое фэнтези) А.Гришин "Вторая дорога. Решение офицера."(Боевое фэнтези) А.Ефремов "История Бессмертного-4. Конец эпохи"(ЛитРПГ) В.Лесневская "Жена Командира. Непокорная"(Постапокалипсис) А.Вильде "Джеральдина"(Киберпанк) К.Федоров "Имперское наследство. Вольный стрелок"(Боевая фантастика) А.Найт "Наперегонки со смертью"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Колечко для наследницы", Т.Пикулина, С.Пикулина "Семь миров.Импульс", С.Лысак "Наследник Барбароссы"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"