Хохулин Александр Васильевич : другие произведения.

Внимание, опасность! (Откуда появятся экспонаты для Мистецького Арсеналу)

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Идеи Президента Украины В.Ющенко - в жизнь!

МЫ - МАНКУРТЫ
Львівська газета
К украинскому тексту

Внимание, опасность! Откуда появятся экспонаты для "Мистецького Арсеналу"?

Признаюсь честно: о планах создания украинского Эрмитажа (слава Богу, у кого-то хватило ума переименовать будущий украинский Эрмитаж в "Мистецький Арсенал") мне известно немного. Внимательно читал несколько газетных публикаций, правда, содержательных и толковых - вот и все. В понедельник 6 марта до нашего газетного киоска наконец доехало "Зеркало недели", а нем статья Николая Скибы "Арсенал проблем".

Сознательно опускаю первые две трети статьи, хотя весьма интересные две трети, только по одной причине - не чувствую себя достаточно компетентным для какого-либо комментирования. Интересующимся подскажу адрес, где они могут прочитать весь материал - "Зеркало недели" Љ8 (587) - "Арсенал проблем", а здесь приведу лишь завершающую часть, показавшуюся мне особо интригующей, а именно абзацы, посвященные главному вопросу - "экспонатуре".

"...Но самый главный вопрос - экспонатура. Министр предлагает, чтобы "музеи по доброй воле передали на депозит часть своих коллекций для временного экспонирования" и ссылается на существующую в Европе подобную практику (пример - музеи изобразительного искусства во французском Лилле). Ну а как быть с теми, кто по доброй или не очень воле не захочет "во временное пользование"? Об этом представители упомянутого уже совета по вопросам создания "Мистецького Арсеналу" умалчивают. Среди них и директор Национального художественного музея Анатолий Мельник. Ему приходится молчать не только по поводу Арсенала, но и о фактическом крахе довольно креативного плана реставрации и расширения вверенного ему музея от исторического дома со львами до улицы Институтской, 3. Научные же сотрудники депозитов не боятся, поскольку далеко не последние по художественной ценности вещи из Национального художественного вполне официально украшают стены и секретариата президента, и Кабмина, и Дома с химерами, что на Банковой, где еще при Кучме была создана эдакая кунсткамера избранных шедевров для избранных персон.

Музейщики сознаются, что, по сути, их мнением по этому поводу никто не интересовался.А вот сотрудники Национального музея истории Украины вряд ли откажутся от предложения перебраться на новые экспозиционные квартиры. Сейчас они теснятся в неприспособленном для полноценной музейной работы здании бывшей музыкальной школы. Да и само это мрачное - лучший образец эпохи сталинизма - сооружение на Старокиевской горе явно не вписывается в уникальный ландшафт.

Так что этот музей вполне спокойно можно было бы перенести в Арсенал. Уже составлен протокол о намерениях и о переселении из Лаврского митрополитского дома Музея народного декоративного искусства. Правда, запланированные в структуре Арсенала залы традиционного искусства могут войти в противоречие с концепцией украинского центра народной культуры "Музей Ивана Гончара". Поэтому его директор Петр Гончар советует подумать о разведении функций экспозиций и предлагает на базе своего центра создать этнологический музей, где можно было бы более выразительно представить традиционное украинское мировоззрение. Под эту идею он рассчитывает на дополнительные ассигнования или как минимум на отселение остального общежития с территории центра и проведение капитального, а не косметического ремонта исторического здания.

Поговорить и поспорить есть о чем. Но для разговора по существу необходимо, чтобы презентованный президенту и городскому голове проект могла увидеть та самая общественность и творческая интеллигенция, о необходимости консолидации которой сказано в распоряжении о совете по вопросам "Мистецького Арсеналу". Однако организаторы побеспокоились и о создании впечатления, будто общественность "имеет место быть" и вместе с тем о том, чтобы реально с проектом был ознакомлен как можно более узкий круг заинтересованных граждан. Почему бы не провести не только одну помпезную презентацию, но и ряд научных конференций, семинаров, деловых встреч и даже тренингов, посвященных проблемам "Мистецького Арсеналу"?! Тем более что и министр культуры, и гуманитарный вице-премьер утверждают, что концепция еще будет дорабатываться и корректироваться. Кроме того, есть нормативные акты об участии общественности в принятии градостроительных решений. Или общественные инициативы, способные возникнуть в ходе обсуждений, и креативные встречи станут неожиданной помехой в важных государственных делах, "которыми будут гордиться потомки"?

Да, можно, конечно, добровольнопринудительно побудить музейщиков расстаться хотя бы на некоторое время со своими шедеврами, можно поощрить частных коллекционеров и привлечь меценатов, но важно, чтобы это было не одноактное PR-действо, а длительное и взаимовыгодное сотрудничество. Если опять же вспомнить историю, на которую в последнее время все ссылаются (или посылают), то нелишне вспомнить, что первый публичный музей в Киеве (именно для его потребностей возведен тот самый дом со львами) начинался с объединения общества поощрения искусств и подготовительного комитета для создания музея. И это был процесс не одного-двух лет. Есть еще один вопрос, на который пока не вижу ответа: где взять такое количество квалифицированного персонала: музейщиков, культурологов, искусствоведов, экспозиционеров, кураторов, менеджеров для обслуживания стратегического культурного объекта Љ1? Если руководство "Мистецького Арсеналу" намерено проводить прозрачную кадровую политику, то потенциальных кандидатов на потенциальные вакансии нужно привлекать уже сейчас, как и воспитывать потенциальных посетителей и потребителей культурного продукта.

"Европейские музеи, выставляющие произведения публично, являются инструментами для формирования публики почитателей искусств, - считает французский историк искусства Жан-Луи Деот, - музеи как идеально типичные национальные парадигмы не могут быть отделены от сообщества, которое удалось развить тому или иному обществу"

Конечно, цитата утомительно длинная, но она стоит этого.
Хотя я уже более двадцати лет никакого отношения к музеям не имею - тут чувствую себя вполне компетентно: я знаю, откуда возьмутся экспонаты иконописи для "Мистецького Арсеналу".

В нашей стране существует устоявшаяся печальная закономерность - если вчерашний студент снимает фильм, из-за нищеты полусамодеятельный по своим техническим параметрам, он может получить Гран-При на престижном фестивале, а уж ежели мы задумает нечто грандиозное по размаху и гениальности, получается "Мазепа" или Майдан Незалежности (в данном случае я имею в виду архитектурно-художественное решение знаменитой площади, хотя мысль можно было бы и развить). Что однозначно свидетельствует об одном - народ талантлив, как и всегда был, а "деятели" - либо бездарны, либо жадны, либо глупы, либо все вместе.

Вообще-то правильный ход событий в музейном деле - это когда под уже имеющиеся коллекции возводится здание. Если поступают наоборот - часто получается, как бы это поточнее выразить, глупость, одним словом получается.

За иконами в любом случае кинутся во Львов, потому что в Киеве их, мягко говоря, маловато.

Четверть века назад я был директором одного из наиболее богатых музеев Украины и, естественно, лучше или хуже, но знал всех директоров львовских музеев. В те времена любой из нас скорее дал бы руку на отсечение, чем отдал "свои" экспонаты в "чужие руки". И это понятно - коллекции собираются десятками лет силами научного персонала, всегда являются единственным богатством и гордостью людей, их собиравших, их хранящих, в конце концов гордостью жителей того населенного пункта, где находится музей. А тут приезжают какие-то дяди или тети и пытаются забрать не их горбами заработанное, выстраданное. Да еще не какое-нибудь, а норовят лучшее.

Поскольку к идее "Мистецького Арсенала" причастен действующий Президент, и если на момент начала комплектации Арсенала он еще будет действующим, можете не сомневаться - "экспроприация" будет беспощадной, в запасники  полезут меньше  - будут обдирать  экспозиции, прикрываясь высоким именем и спекулируя якобы высокой целью. По другому быть не может и не будет - живем пока что не в Европе!

Много лет назад в Национальном музее во Львове (тогда он назывался Львовским Музеем украинского искусства) произошел эпизод, очевидцем которого я не был, но хорошо знаю по рассказам. Из знаменитого столичного музея во Львов приехала женщина-искусствовед с приказом министра культуры Украины о передаче нескольких икон из запасников нашего музея в киевский. В экспозицию! Покойная Вера Илларионовна Свенцицкая даже не пустила гостью в фонды и отрезала однозначно: "Ікони треба збирати по закритих церквах, а не в чужих фондах. Не дам!" Ни ссылки на приказ министра, ни слезы сотрудницы киевского музея, уже видевшей себя обладательницей вожделенных икон не помогли. Свенцицкая не дала. И правильно сделала.

Опять же в свое время в Киеве создали замечательный "Музей книги и книгодрукування". Музей был хорош, только экспонатов не было. Я тогда еще был главным хранителем и, пребывая в министерстве культуры Украины в командировке, подвергся серьезному, как теперь говорят, "наезду": "У вас же есть десять тысяч старопечатных и рукописных книг, вы же показываете единицы, а у нас экспозиции пустые. Отдайте! Отдайте добром или сами заберем!". Когда уже был директором, эти угрозы повторялись. Ничего мы тогда не отдали. И правильно сделали.

Знаю еще об одном случае, когда после организации в Киеве Музея исторических драгоценностей во Львовский музей этнографии поступило грозное распоряжение в течение чуть-ли не нескольких дней срочно передать все самые ценные экспонаты вновь созданному киевскому очагу культуры. Сейчас об этом можно вспоминать с усмешкой, а тогдашнему директору музея этнографии Гошко было не до смеха. Желающих поживиться за чужой счет в столицах хватало всегда. Не знаю, чего это ему стоило, но и тогда, в тех условиях хватило у директора стойкости не поддаться - не дал ничего. И поступил мужественно и мудро.

Вспоминаю и курьезные примеры. Лет тридцать назад мне удалось растолковать некоторые истины соседу, который работал тогда на телевизорном заводе и регулярно в компании с несколькими соратниками крал с завода телевизоры. Приняв чарку-другую, сосед любил зайти на огонек поговорить о жизни. Добавив чарку со мной, расслаблялся и добродушно говорил:

- Сашко, ну краду я ці телевізори з заводу, ну і що? Треба якось жити! Але я тобі так скажу - ну, вкраду я цих нещасних пару "Електронів", так їх сьогодні ще тисячу зроблять! А от з музеїв красти не можна, бо того вже ніхто не зробить! Правильно я розумію, Сашко?

- Ти мудро говориш, Микола! - соглашался я с ним и наливал еще по одной.

Воришку-соседа я убедил. Убедить киевских "комплектовщиков" Арсенала, которые будут размахивать грозными документами и сыпать страшными обвинениями, будет намного сложнее.

Хочется отметить пару моментов. Еще в начале статьи Николай Скиба пишет о Президенте:"...ведь он сам страстный коллекционер и банкир, и именно этот симбиоз помогает ему осознавать, что, вкладывая в культуру, он содействует накоплению социального капитала". Все правильно, только коллекционер и музейный работник - это далеко не одно и то же. Я не хочу ничего говорить персонально о Ющенко, но можно быть крутым коллекционером и при этом не понимать самой сути музейной деятельности, более того - быть врагом музеев. Думаю, что и коллекционеры и музейные работники хорошо понимают, о чем я. Каждые по своему.

Хотя это - мелочи. Гораздо хуже и опаснее другое заблуждение, тем более, что оно является весьма распространенным среди людей, не понимающих и не знающих изнутри музеев. Суть его проста:

- Вы людям сколько экспонатов показываете, если в процентах? (Этот вопрос я слышал сто раз и мне злобно хочется переправить ударение на "я" в слове "людям" - это было бы уместно).

- Ну, допустим, 2-3 процента, а что?

- Что ж, выходит, 98 процентов никто и не видит? Сидите, понимаешь, своими задницами музейными на народных богатствах, а народу и не показываете! А мы хотим видеть! Все!

И тут приходится объяснять долго, терпеливо и, увы, не всегда успешно. Вряд ли мне и сейчас удастся это сделать в рамках короткого материала, но несколько аргументов приведу. Показ в экспозициях нескольких процентов от имеющегося - обычная практика крупных музеев. Чтобы Национальный музей во Львове показал все, нужно построить еще несколько десятков таких музеев, что само по себе абсурдно. В постоянных или опорных экспозициях посетителям обычно показывают самое лучшее, самое характерное, для остального существуют временные выставки. И хотя принято считать, что основой музеев является триада из фондовой, научной и просветительской деятельности, по моему глубокому убеждению главной из них является первая. Недопокажем - не страшно, потомки увидят. Недопишем научных трактатов - хуже, но потомки допишут, а вот если не обеспечим целости и сохранности коллекций - никакая кара для нас не будет чрезмерной, потому что потомки гарантированно превратятся в манкуртов. И эта самая целость и сохранность должна быть обеспечена по месту постоянной прописки вещей, а не там, где пожелают министерские чиновники или даже сам Президент - определяющим является мнение работников музея. Всегда. Потому что опытный фондовик в вопросах хранения собственных коллекций однозначно авторитетнее любых министров и президентов. Всем известная эпопея по переносу собрания икон Национального музея с одной улицы на другую длилась много лет (что, кстати, вполне нормально), и не прошла бесследно для экспонатов (что печально). Львовянам потребуется в ближайшем будущем немалое гражданское мужество, чтобы не дать ретивым исполнителям царской воли основательно прополоть фонды и экспозиции знаменитых львовских музеев.

Возможно, мои опасения абсолютно неоправданны, а может - нет. А в то, что все закончится по уму - не верю, возраст уже не позволяет в такое верить.

К русскому тексту>

Увага, небезпека! Звідки з'являться експонати для "Мистецького Арсеналу"?

Признаюся чесно: про плани створення українського Ермітажу (слава Богу, у когось вистачило розум перейменувати майбутній український Ермітаж в "Мистецький Арсенал") мені відомо небагато. Уважно читав декілька газетних публікацій, правда, змістовних і тямущих - от і все. В понеділок 6 березня до нашого газетного кіоску нарешті доїхало "Дзеркало тижня", а у ньому стаття Миколи Скиби "Арсенал проблем".

Свідомо опускаю перші дві третини статті, хоча вельми цікаві дві третини, тільки з однієї причини - не відчуваю себе достатньо компетентним для якого-небудь коментування. Тим, хто цікавиться підкажу адресу, де вони можуть прочитати весь матеріал - "Дзеркало тижня" Љ8 (587) - "Арсенал проблем", а тут приведу лише завершуючу частину статті, що здалася мені такою, що особливо інтригує, а саме абзаци, присвячені головному питанню, - "експонатурі".

"...Але найголовніше питання - експонатура. Міністр пропонує: "музеї з доброї волі на депозит передають частку своїх колекцій для тимчасового експонування" і посилається на те, що подібна практика існує в Європі (приклад - Музей образотворчого мистецтва у французькому Лілі). Ну, а що робити з тими, хто з доброї чи не дуже волі не захоче "во врємєнноє пользованіє"? Про це представники згаданої вже Ради з питань створення "Мистецького Арсеналу" воліють мовчати. Серед них і директор Національного художнього музею Анатолій Мельник. Йому доводиться мовчати не лише з приводу Арсеналу, але й про фактичний крах досить креативного плану реставрації і розширення довіреного йому музею від історичного "будинку з левами" до вулиці Інститутської, 3. Ну, а наукові співробітники депозитів не бояться, бо далеко не останні за мистецькою вартістю речі з Наці онального художнього цілком офіційно прикрашають стіни і секретаріату президента, і Кабміну, і будинку з химерами, що на Банковій, де ще при Кучмі було створено таку собі кунсткамеру вибраних шедеврів для вибраних персон. Музейники зізнаються, що їхньою думкою з цього приводу ніхто по суті не цікавився.

А от співробітники Національного музею історії України навряд чи відмовляться від пропозиції перебратися на нові експозиційні квартири. Нині вони туляться у непристосованій для повноцінної музейної роботи будівлі колишньої музичної школи. Та й сама ця похмура - найкращий зразок доби сталінізму - споруда на Старокиївській горі явно не вписується в унікальний ландшафт. Тож цей музей цілком спокійно можна було б перенести до Арсеналу. Вже укладено протокол про наміри і про переселення із Лаврського митрополичого будинку Музею народного декоративного мистецтва. Щоправда заплановані в структурі Арсеналу зали традиційного мистецтва можуть увійти в контроверзу із концепцією Українського центру народної культури "Музей Івана Гончара". Тому його директор Петро Гончар радить подумати про розведення функцій експозицій і пропонує на базі свого Центру створити етнологічний музей, в якому можна увиразнити традиційний український світогляд. Під цю ідею він сподівається на додаткові асигнування або, як мінімум, на відселення решти гуртожитку з території Центру і проведення капітального, а не косметичного ремонту історичної будівлі.

Поговорити і посперечатися є про що. Але для посутньої розмови треба, щоб презентований президентові і міському голові проект могла побачити та сама громадськість та творча інтелігенція, про необхідність консолідації якої сказано у розпорядженні про Раду з питань "Мистецького Арсеналу". Однак організатори презентації потурбувалися і про створення подоби, що громадськість "має місце бути", і водночас про те, аби реально з проектом могло ознайомитися якомога вужче коло зацікавлених громадян. Чому б не провести не лише одну помпезну презентацію, але й низку наукових конференцій, семінарів, ділових зустрічей і навіть тренінгів, присвячених проблемам "Мистецького Арсеналу"?! Тим більше що і міністр культури, і гуманітарний віце-прем'єр стверджують, що концепція ще доопрацьовуватиметься і корегуватиметься. Крім того, є нормативні акти про участь громадськості у прийнятті містобудівних рішень. Чи раптом громадські ініціативи, які можуть виникнути в ході обговорень, і креативні зустрічі стануть на заваді у важливих державних справах, "якими будуть пишатися нащадки".

Так, можна звісно добровільно-примусово спонукати музейників розлучитися, хоч і на деякий час зі своїми шедеврами, можна заохотити приватних колекціонерів і привабити меценатів, але важливо, аби це було не одноактове РК-дійство, а довга і взаємовигідна співпраця. Якщо знову ж таки згадати історію, на яку останнім часом всі посилаються (або й посилають), то варто згадати, що перший публічний музей у Києві (це саме для його потреб зведено той самий будинок з левами) починався з об'єднання Товариства заохочування мистецтв і Підготовчого комітету для створення музею. І це був процес не одного-двох років. Є ще одне питання, на яке наразі не бачу відповіді: де взяти таку кількість кваліфікованого персоналу: музейників, культурологів, мистецтвознавців, екпозиціонерів, кураторів, менеджерів для обслуговування стратегічного культурного об'єкта Љ1? Якщо керівництво "Мистецького Арсеналу" має намір проводити прозору кадрову політику, то потенційних кандидатів на потенційні вакансії треба приваблювати вже зараз, як і виховувати потенційних відвідувачів та споживачів культурного продукту.

"Європейські музеї, що виставляють твори публічно, є інструментами для формування публіки шанувальників мистецтв, - вважає французький історик мистецтва Жан-Луї Деот, - музеї як ідеально типові національні парадигми не можуть бути відокремлені від тієї спільноти, яку вдалося розвинути тому чи іншому суспільству"

Звичайно, цитата утомливо довга, але вона коштує цього.

У нашій країні існує сумна закономірність - якщо вчорашній студент знімає фільм, із-за убогості напівсамодіяльний по своїх технічних параметрах, він може отримати Гран-прі на престижному фестивалі, а вже якщо ми задумаємо щось грандіозне по розмаху і геніальності, виходить "Мазепа" або Майдан Незалежності (в даному випадку я маю на увазі архітектурно-художнє рішення знаменитої площі, хоча думку можна було б і розвинути). Що однозначно свідчить про одне - народ талановитий, як і завжди був, а "діячі" - або бездарні, або жадібні, або дурні, або все разом.

Взагалі-то правильний хід подій в музейній справі - це коли під вже наявні колекції зводиться будівля. Якщо поступають навпаки - часто виходить, як би це поточніше висловитися, дурість, одним словом виходить.

За іконами у будь-якому випадку кинуться до Львова, тому що в Києві їх, м'яко кажучи, замало.

Чверть століття назад я був директором одного з найбільш багатих музеїв України і, природно, краще або гірше, але знав всіх директорів львівських музеїв. В ті часи будь-який з нас скоріше дав би руку на відсікання чим віддав "свої" експонати в "чужі руки". І це зрозуміло - колекції збираються десятками років силами наукового персоналу, завжди є єдиним багатством і гордістю людей, що їх збирали, їх зберігали, врешті-решт гордістю жителів того населеного пункту, де знаходиться музей. А тут приїжджають якісь дядьки або тітки і намагаються забрати не їхніми горбами напрацьоване, вистраждане. Та ще не яке-небудь, а норовлять краще.

Оскільки до ідеї "Мистецького Арсеналу" причетний дійсний Президент, і якщо на момент початку комплектації Арсеналу він ще буде таким, можете не сумніватися - "експропріація" буде нещадною, в запасники  полізуть менше - обдиратимуть експозиції, прикриваючись високим ім'ям і спекулюючи нібито високою метою. По іншому бути не може і не буде - живемо поки що не в Європі!

Багато років тому в Національному музеї у Львові (тоді він називався Львівським Музеєм українського мистецтва) відбувся епізод, очевидцем якого я не був, але добре знаю по розповідях. Із знаменитого столичного музею до Львова приїхала жінка-мистецтвознавець з наказом міністра культури України про передачу декількох ікон із запасників нашого музею в київський. У експозицію! Покійна Віра Іларіонівна Свенціцька навіть не пустила гостю до фондів і відрізала однозначно: "Ікони треба збирати по закритих церквах, а не в чужих фондах. Не дам!" Ні посилання на наказ міністра, ні сльози співробітниці київського музею, що вже бачила себе владаркою жаданих ікон, не допомогли. Свенціцька не дала. І правильно зробила.

Знову ж таки свого часу в Києві створили чудовий "Музей книги і книгодрукування". Музей був хороший, тільки експонатів не було. Я тоді ще був головним хранителем і, перебуваючи в міністерстві культури України у відрядженні, піддався серйозному, як тепер говорять, "наїзду": "У вас же є десять тисяч стародрукованих і рукописних книг, ви ж показуєте одиниці, а у нас експозиції порожні. Віддайте! Віддайте добром або самі заберемо!". Коли вже був директором, ці погрози повторювалися. Нічого ми тоді не віддали. І правильно зробили.

Знаю ще про один випадок, коли після організації в Києві Музею історичних коштовностей у Львівський музей етнографії поступило грізне розпорядження протягом мало не декількох днів терміново передати всі найцінніші експонати новоствореному київському осередку культури. Зараз про це можна згадувати з усмішкою, а тодішньому директорові музею етнографії Гошку було не до сміху. Охочих поживитися за чужий рахунок в столицях вистачало завжди. Не знаю, чого це йому коштувало, але і тоді, в тих умовах вистачило у директора стійкості не піддатися - не дав нічого. І поступив мужньо і мудро.

Згадую і курйозні приклади. Років тридцять тому мені вдалося розтлумачити деякі істини сусідові, який працював тоді на телевізорному заводі і регулярно в компанії з декількома соратниками крав із заводу телевізори. Прийнявши чарку-другу, сусід любив зайти на вогник поговорити про життя. Додавши чарку зі мною, розслаблявся і добродушно говорив:

- Сашко, ну краду я ці телевізори із заводу, ну і що? Треба якось жити! Але я тобі так скажу - ну, вкраду я цих нещасних пару "Електронів", так їх сьогодні ще тисячу зроблять! А от з музеїв красти не можна, бо того вже ніхто не зробить! Правильно я розумію, Сашко?

- Ти мудро говориш, Микола! - погоджувався я з ним і наливав ще по одній.

Злодюжку-сусіда я переконав. Переконати тих київських "комплектувальників" Арсеналу, які розмахуватимуть грізними документами, і сипатимуть страшними звинуваченнями, буде набагато складніше.

Хочеться відзначити пару моментів. Ще на початку статті Микола Скиба пише про Президента:"... він сам пристрасний колекціонер і банкір, і саме цей симбіоз допомагає йому усвідомлювати, що, вкладаючи в культуру, він сприяє накопиченню соціального капіталу". Все правильно, тільки колекціонер і музейний працівник - це далеко не одне і те ж. Я не хочу нічого говорити персонально про Ющенка, але можна бути крутим колекціонером і при цьому не розуміти самої суті музейної діяльності, ба більше  - бути ворогом музеїв. Думаю, що і колекціонери і музейні працівники добре розуміють, про що я. Кожні по своєму.

Хоча це - дрібниці. Набагато гірша і небезпечніша інша помилка, тим паче, що вона є вельми поширеною серед людей, що не розуміють і не знають зсередини музеїв. Суть її проста:

- Ви людям скільки експонатів показуєте, якщо у відсотках? (Це питання я чув сто разів і мені злобно хочеться переправити наголос на "я" в слові "людям" - це було б доречно).

- Ну, допустимо, 2-3 відсотки, а що?

- Що ж, виходить, 98 відсотків ніхто і не бачить? Сидите, розумієш, своїми дупами музейними на народних багатствах, а народу і не показуєте! А ми хочемо бачити! Все!

І тут доводиться пояснювати довго, терпляче і, на жаль, не завжди успішно. Навряд чи мені і зараз вдасться це зробити в рамках короткого матеріалу, але декілька аргументів наведу. Показ в експозиціях декількох відсотків від того, що є - звичайна практика крупних музеїв. Щоб Національний музей у Львові показав все, потрібно побудувати ще декілька десятків таких музеїв, що само по собі є абсурдним. У постійних або опорних експозиціях відвідувачам зазвичай показують найкраще, найхарактерніше, для іншого існують тимчасові виставки. І хоча прийнято вважати, що основою музеїв є тріада з фондової, наукової і просвітницької діяльності, на моє глибоке переконання головною з них є перша. Недопокажем - не страшно, нащадки побачать. Недопишемо наукових трактатів - гірше, але нащадки допишуть, а ось якщо не забезпечимо цілості і збереження колекцій - ніяка кара для нас не буде надмірною, тому що нащадки гарантовано перетворяться на манкуртів. І ці самі цілість і збереження повинні бути забезпечені по місцю постійної прописки речей, а не там, де побажають міністерські чиновники або навіть сам Президент - визначальною є думка працівників музею. Завжди. Тому що досвідчений фондовик в питаннях зберігання власних колекцій однозначно авторитетніший за будь-яких міністрів і президентів. Всім відома епопея по перенесенню збірок ікон Національного музею з однієї вулиці на іншу тривала багато років (що, до речі, цілком нормально), і не пройшла безслідно для експонатів (що сумно). Львів'янам буде потрібна в найближчому майбутньому чимала громадянська мужність, щоб не дати завзятим виконавцям царської волі грунтовно прополоти фонди і експозиції знаменитих львівських музеїв. 

Можливо, мої побоювання абсолютно невиправдані, а може - ні. А в те, що все закінчиться "по уму" - не вірю, вік вже не дозволяє в таке вірити.


 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"