Моє життя вже давно втратило будь який сенс. Я прожила дев'ятнадцять рокiв i один день, а iсную вже триста сiмдесять чотири. За цей час я промiняла двадцять одного чоловiка i дванадцять раз виходила замiж. Кожного з них я кохала та боготворила. Кожного з них я вбила... Однi помирали вiд великих втрат кровi, iншi вiд старостi. Останнього звали Ерiк, вiн працював звичайним барменом. Ми познайомилися в одну снiжну нiч, в одну з таких, що й собак на вулицю не випускають. Я увiйшла в пусту таверну, вся в снiгу, легко одягнена i голодна, а вiн, ще тодi молодий та жвавий хлопець, простягнув менi руку i запропонував зiгрiтися. Ха, такий добрий i на§вний погляд, вiн дiйсно думав, що зможе мене зiгрiти. Вiн налив менi випивки i ми проговорили всю нiч. Я не знаю, що в ньому мене притягувало, чи то посмiшка, чи то тепло, яким вiн свiтився але вбивати його не стала. Вiн заснув похилившись в мою сторону i тихо сопiв. Це розсмiшло мене, ще нiколи в мене не викликало умiшку чиєсь сопiння. Його голова повiльно похилилася на моє плече, його м'яке волосся торкнулося моє§ шкiри. Моя рука мимо волi гралася цими бiлявими пасмами. Запах чоловiчого тiла полонив мо§ думки, а я вiдчайдушно намагалася себе вiдволiкти. Потрiбно було забиратися звiдти, поки не пiзно. Я знала, що бiльше ми не побачимося, бо встояти перед спокусою нiколи не могла. Чому саме вiн став першим заради кого так хочеться втриматись? Чому саме його я хочу зберегти? Можливо тому, що в ньому я бачила себе: ту, якiй тiльки виповнилося дев'ятнадцять, ту, в якiй багато надiй та планiв. Я не хотiла, щоб вiн повторив мою долю. Тому обережно поклала його голову на барну стiйку, накрила теплою ковдрою, в яку вiн закутав мене, щоб зiгрiти i пiшла.

Опинившись на вулицi я не знала куди iти далi. Голод вже заповнював мо§ думки, тому все чого тодi хотiлося була червона, густа, тепла кров. Я хотiла було зникнути в тiнях прокидаючогося мiста але його рука зупинила мене. "Не йди..." - це все, що вiн сказав. Тепер вiн затяг мене назад у таверну i просто обiймав. Все це було так незвично. Вiн, наче, вiдчував, що я зникну назавжди. Моє серце не витримало i стiни, якими так ретельно обмурувала його, пали. Обiйнявши Ерiка я розповiла все про себе. Хлопець уважно вислухав розповiдь i оголив своє горло. Вiн був не проти того щоб зутрiчатися з вампiром.

Променi сонця не вбивають мене i не обпалюють моє§ плотi, я з того виду кровопивць, що просто бiльше люблять нiч. Рiк розумiв мене, як нiхто iнший, тому ми гуляли пiд мiсячним сяйвом. Вiн показав своє улюлене мiсце, яке знаходилося високо в горах - це був канатний мiст, над тоненькою кришталевою рiчкою, що текла нiжно спiваючи в нiчнiй тишинi. З мосту вiдкривався прекрасний краєвид на гори. Тут завжди було дуже свiже повiтря i абсолютний спокiй, що немов, був складовою цiє§ мiсцини. В невдовзi це мiсце стало нашим улюбленим i ми стаи приходити сюди кожно§ ночi.

Я жила в його найманiй квартирцi i кожного вечора чекала коли вiн повернеться з роботи. За кiлька хвилин до приходу готувала йому вечерю. Ерiк не дозволяв менi пити чужу кров, а тому був мо§м донаром. Цього вистачало щоб не вбити його i протриматися менi. Та згодом помiтила, що ми обоє мучимось. Вiн в день працює, потiм вiддає менi частину своє§ кровi, а тодi ми йдемо високо в гори. Але його турбота про мене, вiрнiсть, нiжнiсть з якою звучали слова кохання, було тим, що вiдпустити не змогла б.

Одного дня я наважилася кинути свого коханого. Тiльки через те, що його стан погiршився i була загроза смертi, я вирiшила, що почуття, котрi ще спалювали моє серце, можна обманути. Єдиним бажанням було Ерiкове щасливе майбутнє. Я б наглядала за ним iз нiчно§ темряви i радiла його щастю з iншою, котра могла подарувати йому сина. Ми пiдiймалися по цiй вiдомiй нам стежинi знову але востаннє. Та на половинi дороги йому стало зле i вiн втратив свiдомiсть. Боже, як я злякалася! Якби в мо§х грудях билося серце, тодi воно б зупинилося тiє§ митi. Наступнi кiлька тижнiв я доглядала за ним. Ми лежали в обiймах одне одного, моє тiло охолоджувало його жар i Ерiк посмiхався, такою щирою та доброю усмiшкою, такою ж, як в нiч нашо§ першо§ зустрiчi. Вiн любив цiлувати мою голову i говорити: "Як я тебе кохаю". Його сильнi великi руки перебирали моє волосся, а тепле дихання зiгрiвало обдиччя. Я не уявляю своє життя без його ласки, без турботи. В його обiймах почувала себе живою. Нiколи не обмiняла б цих днiв.

Вневдовзi вiн видужав i ми знову пiднялися на наш мiст. Цього разу все було по iншому: канати перев'язували бiлi стрiчки, а в руках вiн тримав маленьку каблучку. Того вечора пiд свiтлом феєрверкiв я погодилася стати його дружиною.

Приготування до весiлля були завершенi. Заощаджень вистачило на скромну церемонiю в однiй з капличок бiля гiр. Вiн затримався, щоб приготувати менi сюрприз. Я знала, що вiн по§хав за бiлими голубами i усмiхалася уявляючи, як Ерiк забiжить сюди з веселою усмiшкою, кричатиме, що кохає мене бiльше за життя i ми складемо нашу обiтницю вiчно§ вiрностi. Так, саме вiчно§, пiдчас медового мiсяця я б виконала його прохання: перетворила його на одного з нас, щоб бiльше не втратити нiколи. Ерiк був першим хлопцем, якому я сказала, що кохаю.

Проходили години, а його все не було. Тiльки з настанням темряви я знайшла його понiвичене тiло. Смiшно, але вбивцею була власна мати, котра дiзналася, що §§ син хоче поєднати своє життя з "порiддям Сатани". За кiлька годин вона зiстрибнула з обриву i загинула.

Його не стало... З ним зникло все... Знову ця пустота заполонила моє тiло... Тепер позаду наша мрiя бути щасливими... Я втратила все... Я ВТРАТИЛА ЙОГО!!! Нi!!! Кохання моє, милий, прокинся! Не покидай мене! Сьогоднi наше вiнчання, пiднiмися, пiшли... Аааа!!!

Я вперше вiдчула, як ниє моє мертве серце. Тепер я лежу пiд цiєю акацiєю, що росте над твоєю могилою, незворушно чекаючи на свою повiльну смерть. Моє тiло, як i моя дiша належать тобi. Бiльше небачу сенсу в своєму iснуваннi, бо зник єдиний промiнь моє§ надi§, зник ти... Я чекатиму поки моє тiло забере земля, а мою душу потягнуть в пекло. Боже, благаю, каюсь, прости мо§ грiхи i возєднай нашi душi пiсля смертi в вiчному споко§...