Не пускай... В серце не впускай, Сум ночей пустих, Все минуле, що було... Зустрiчай... Сонце зустрiчай... Свiтанок зтирає вчорашне минуле... Ти не втрачай... Вiри не втрачай... У ранкову мить, Щоб почути все знову... Пам'ятай... Тiльки пам'ятай... Де сонце встає, Там майбутнє твоє...знаю...
Руслана
Я прокинувся. Було цiкаво прокидатися в тому ж лiжку, в якому я прийшов до тями днем ранiше, але вже не одному i не в рванiй одежi, а разом з золотистоволосою дiвчиною у м'якенькiй напiврожевiй-напiвзеленiй пiжамi, не пiсля бурної ночi, а пiсля дивлення снiв, дивлення разом, удвох, по дружбi, а не через кохання чи пристрасть... Найцiкавiшим було те, що на менi була така ж сама пiжама. Я несподiвано збагнув, що вона жiноча. Та нiчого - здається, у цьому свiтi, якщо вiрити Дитинцi, гей прирiвнюється до жiнки? То нехай я буду прирiвняним. До речi, треба буде не забути сховати крила - в людей їх нема. Дитинку соромитися нiчого, але ж є ще багато людей...
Дитинка прокинулась - мабуть, вiд моїх думок, - i вийшла з кiмнати. Я чув, як вона порається з снiданком, i з превеликим задоволенням подумав, що менi пощастило прибути сюди - безкоштовно годують! Смiючись над своїми думками, я вiдразу й не помiтив, що дiвчина пiдiйшла i сiла зi мною поряд.
- Про що думаєш, Iншукач?
- Про усе й про нiщо. Про тебе, про нього, про свiт...
- А насправдi?
Я знов засмiявся - вже вголос. А вона раптом змiнила тему:
- Як ти вважаєш, що таке плач?..
Складне питання. Справдi, який продукт виробляє слiзна залоза i чому? Що є привiдом?..
- Мабуть, плач - це вiдголосок далекого вiдлуння у нашому серцi.
- Як красиво... а сльози?
- А сльози - це притока водоспаду...
Ще хвилина, i у нас обох дiйсно полилися би сльози. Але з кухнi почулося шипiння.
- Молоко! Наше какао загинуло! - Дитинка побiгла до кухнi.
А я встав i подивився за вiкно з метою побачити в небi хоча б когось з моїх старих знайомих, якi б пояснили менi, чому я. Як дивно, що я потрапив саме сюди. Як дивно, що саме я маю довести Дитинцi, що жити вона може, i жити по-справжньому. Що саме я маю вести її до щастя. Невже, нiхто, крiм мене, не змiг би допомогти дiвчинi? Звiсно ж, це саме я не випадково. Немає нiчого випадкового, це тiльки люди iнодi вважають, що якийсь невiдомий їм бог грається, витягуючи випадковi карти з колоди. Випадковостей немає, є справжностi i є дiйсностi. I є потреби. Потреба в тому, щоб я, саме я, прийшов сюди.
А там сходило сонце... Я ще нiколи не бачив такого дива, i зараз був неймовiрно здивований та вражений, навiть забув, нащо пiдвiвся з лiжка... небо сяяло полум'ям з однiєї сторони, рожевим кольором з iншої... рожевий переходив у фiолетовий, фiолетовий - у блакитний...
Дитинка пiдiйшла ззаду.
--
Наш снiданок загинув, - вибачилась з усмiшкою вона й раптом помiтила мiй стан. -Що таке, Iншику?.. невже ти нiколи не бачив свiтанку?..
--
Це має таку назву?
--
Так... саме таку... i я дуже, дуже люблю цей час. Бачу, ти теж?..
--
Я й сам бачу... - я замрiяно подивився на сонце.
Я знайду його. У цей момент я точно це знав. Знайду того, кого загубив, знайду своє щастя, свою надiю, свої мрiї, своє життя... знайду уособлення всього цього в однiй iстотi. I вона знайде ту людину, яка їй буде потрiбна. Я не стримався i висказав їй усе це.
- Сподiвання - цiкава рiч, - всмiхнулась вона. - Я не думаю, що ти правий щодо мене. А щодо себе, мабуть, дiйсно правий... зараз сядемо на метро й поїдемо кудись...
- Нащо на метро? - здивувався я. - У вас тут є якась висока дзвiниця?..
- Дзвiниця? Є, Софiйська, наприклад. Вона не єдина, звичайно, але моя улюблена. А нащо тобi дзвiниця i чого ми маємо їхати не на метро?
Замiсть вiдповiдi я засмiявся, пiдхопив її за руки, розправив крила i вилетiв разом з Дитинкою за вiкно.