Жовте-жовте небо крiзь хмари виглядало якимсь непевним, здивованим своїм мiсцем знаходження i навколишнiм свiтом. Здається, воно не звикло бачити унизу вкритi зеленню дерева, рудих кiшок та таких само рудих дiвчат пiд парасольками. Можливо, там, де небо жовте постiйно, зовсiм iнша картина - бiгають дев"ятилапi цуценята, поїдають рештки чогось обiду червонi, як наркоманськi маки, птахи, смiються з трекотом пiд деревами хлопцi iз зеленим волоссям та синiми хвостами... Та це все - iнша, зовсiм iнша реальнiсть. Небо з iншої реальностi, здається, у розпачi вiд побаченого. Цiкаво, як там роздивлятися iншу реальнiсть нашому, блакитному небовi? Чи сумує воно за нею, за Алею, звичною часткою знайомого свiту?
Алi хотiлося, щоб хтось за нею сумував.
Жовто-гарячий светр у тонах неба зовсiм не грiв. Практичнiше було б одягти зранку плаща. Але нi - тодi б небо було чорним. Чорним, як плащ. Хто знає, що б воно накоїло вiд здивування? Адже свiт, де небо чорнiсiньке, мов туга, мабуть, сам тяжко тужить. Мабуть, там ведуться кровавi бої - бої з чорної кровi.
Та, можливо, справдi варто було б одягти плаща. Парасолька маленька, сама ж Аля - велика, i светр її, такий само жовтий, як небо, весь змок. Змокли i кеди (треба було одягти велетенськi черевики, та вони вже надто труть ноги), змокли i старенькi джинси. Червоно-руде волосся патлами звисає над сумним личком.
Чому людина має сумувати через те, що за нею нiхто не сумує?..
Нi, це не так. Багато хто сумує за нею, але цi люди живуть так далеко, i так не потрiбнi дiвчинi, що їй здається, нiби вони всi також у iнших реальностях, де небо брудне чи перламутрово-чисте... та все одно iншого, зовсiм не блакитного кольору.
Вона пожалкувала про те, що в неї нема червоної куртки - могла б сьогоднi побачити те саме фраєвське червоне небо над Уандуком. Iстини воно не додасть, але спраги до життя - можливо.
Повз неї пройшла якась лiтня жiнка, ховаючись пiд великою квiтчастою парасолькою. Трохи здивовано подивилась на дiвчину, самотньо стоячу в епiцентрi дощу. Так-так, гiпотеза виявилась вiрною. Люди i справдi не бачать жовте-жовте небо.
Трошки крокiв налiво... трошки крокiв праворуч... тепер ще трошки - назад. Коли скiнчиться цей похмурий дощ, вiн забере iз собою жовтизну, поверне небу блакитний колiр. А поки треба випити його назавжди - не ротом, звичайно. Тiлом. Самотнiм до болю тiлом.
Ще крок. Крок. Крок. Ось i сходи, ними треба пiднятися, щоб потрапити додому. Там, у пiд"їздi, буде легше - можна буде iти без зайвих зусиль... без зайвих вагань. Сходинка раз. Сходинка два. Нащо йти? Краще буде потонути в дощi. Сходинка три. Чотири. П"ять. Ось i вони, старi подертi дверi.
- Здрастi, - видавила з себе Аля бiлявiй вахтершi. Та трошки незадоволено подивилась на змоклу руду дiвчину з вiдкритою парасолькою, так, нiби хотiла спитати "Що ти тут робиш? Це взагалi не твiй дiм..."
У цьому свiтi тiльки Аля говорить, всi мовчать. Мовчав i лiфт, залiплена жуйкою кнопка дванадцятого поверху теж мовчала. Здається, мовчали всi добрi Алiнi почуття.
Дверi вiдкрила мама.
- Ну нарештi! Чекаю тебе вже зо двi години. Чого так довго? Могла б давно все принести! Годуєш її, годуєш, дорослу дiвку... Де тебе чорти носили? Де молоко?
- Молока не було...
Синя ковдра на лiжку вiдразу змокла, як сама та, що впала на неї з-пiд дощу. Небо за вiкном, здається, так само жовте. Рятуйте мене, хто-небудь! Врятуйте мене вiд жовтого неба...
"Коли я загину, - думає Аля, - то напишу у записцi на прощання, що мене вбило воно, жовте небо, i жодна жива чи мертва душа не врятувала мене".
Алiн переляк був таким голосним, що довелося чимось його перекричати. Роздягтися, залишивши на бруднiй пiдлозi старенькi кеди, джинси, светра, бiлизну. Ввiмкнути музику. Забажати, щоб до кiмнати через вiкно iз самого жовтого неба спустився трамвай. "Но по Зелёной улице трамваи не ходят!"...
Кiмната заповнилась галасом. Чиїсь голоси перекрикували один одного - кiлька рiзних виконавцiв у рiзних проґах. Треба чимось вгамувати це вiдчуття - вiдчуття переляку, вiдчайдушностi, вiдкритого всьому свiтовi серця, розрубленого на шматки й виставленого на розпродаж. Аля всiлася на столi - гола, з водою, стiкаючою з волосся. З волосся тече вода, з повiк - сльози. Та ж вода, тiльки чомусь солона-солона. Добре, що хоч не жовта.
- Що це таке?! - мама, як завжди, вбiгла несподiвано. - Що це за взуття у кiмнатi? Що за мокрий одяг на пiдлозi? А ти чого гола? I що це за вий злих чарiвникiв?!..
"Хай повiки живе моя мама", - Аля здригнулася, пiдхопилася i почала наводити лад навколо себе. Погляд у вiкно пiд акомпанемент маминих лекцiй - небо за вiкном блакитне-блакитне. Несамовито блакитне, нiби море навеснi. А пронизує його величезна райдуга, тепла i щира веселка.