Цей Цiлий свiт. Усюди - болото. Нiхто не пам'ятає, чи було так завжди чи нi, - нiхто. Знають всi - болото - занадто безмежне та неосяжне, має обрiй, тому не долетiти до Кiнця Свiту. Але не всi в болотi мешкають. Деяким вдалося, метеликами i стрибабками, злетiти вгору:
Бабка лiтала, лiтала, лiтала, лiтала i ширяла в повiтрi, спрямувавши погляд на небо, - де молочними сонечками пливли незлiченнi пухнастi хмари. Але нi, сморiд болота притупив її почуття, вона почала втрачати сили, падати, i опустилася безжиттєво на суху пелюстку очерету.
- О нi, я не хочу впасти вниз, - ледь чутно видала вона. Сльозинки її впали в саму рiдоту юшки болота i згорiли в нiй, спаленi спиртом. - О нi, проволала вона знову, тiльки лише побачивши, як димок її спалених слiз полетiв угору.
Муки цi, забачив веселий метелик i пiдлетiв до бiдної Бабки:
- Не плач. Ти не впадеш вниз, я не дозволю. Всi тi, хто у Височiнь вiдiбранi не повиннi залишати таких як вони, - в бiдi.
Метелик пiдхопив бабку вусиками i розмiстив її на своїй спинцi.
- Я буду лiтати з Тобою на спинцi, поки Ти знову не вiдновиш свої сили.
Слова метелика вселили надiю у серце стрибабки.
Бабка окрилилася, адже метелик був такий добрий до неї. Вiн врятував її. Саме в цей момент вона i полюбила Метелика. Його нiжнi крила, немов кольору небесної глазурi, його жовтi фасеточнi оченята, як двi золотi жаринки. Бабка закрила очi i просто летiла разом з ним, довго i блаженно в хмарах. - Як я була весь цей час без нього, думала вона, сто й тисячi разiв повторюючи про себе цi слова.
А Метелик все лiтав, захоплено вп'явся очима в небо. "Стiльки метеликiв i бабок намагалися досягти краю неба, але нi - нiхто не змiг досягти", - подiлився iз Стрибабкою своїми думками вiн.
Але iстина одна, - всi метелики i бабки, цикади, сонечка та iншi милi створiння, - не любили болото, а воно - не любило їх. Жовтi й зеленi жаби, весь час прагнули своїми довгими язиками зловити їх, що часто їм вдавалося. У такi моменти небо темнiло i плакало, - гiрко плакало, адже стало менше щастя на свiтi. Адже небо так любило всiх цих метеликiв i бабок i багатьох iнших створiнь. Але коли воно плакало, - деякi жаби омивалися чарiвними щирими краплями дощу i теж перетворювалися на метеликiв i стрибабок. Кожне створення має шанс переродитися i стати кращим, - щира правда свiту, про яку не хочуть i чути. Хоча, а що було б якби почули?
- Тодi б не було такого болота, i замiсть нього були б луки, трави i прекраснi квiти, - вимовив Метелик, якраз перед тим, як його схопив довгий липкий язик ропухи i забрав далеко вниз...
Бабка так i залишилася в повiтрi, а в руках її - прекраснi напiвпрозорi блискучi крила Метелика, метелика, якого вона так щиро покохала. Знизу роздався регiт ситої Ропухи, яка вирячила тупi очi.