Аннотация:
Любов приносить тільки біль. Вона як наркотик. Спочатку тобі дуже добре, але потім починається ломка і ти просто помераєш. Але інколи ти сама хочеш цього. Чого? Смерті. Людина знає що вона прийде, не відомо коли, але прийде. Але чим менше на неї чекаєш тим довше вона шукатиме тебе. А як що ти відкриваєш її двері, вона любязно заходить і починає малювати велику полоску в твоєму житті. Ти цього не хочеш, але часто сам даєш її фломастери. А буває ти думаєш, що смерть-перехід в іншу реальність і сам тягнеш до неї руки. Кажеш що ти розчарувалася в коханні. А хіба кохаєш лише ти? А може люблять тебе. Обернися...не шукай другу реальність. А як що знайдеш, не сперечайся ні з ким, бо повернуть помилки виправляти...а тоді тобі захочеться жити...
-
- Анотація:
-
- Кожен не просто так на землі, спочатку можливо просто так, але ми чогось хочимо у цьому житті. І часто у нас не вистачає на це сміливості, ми боїмося, і колись самі собі кажемо, про те що жаліємо, що не зробили то-то. Людина не кішка, у неї в запасі не буде ще вісім життів, тому якщо ти чогось хочеш, роби це зараз. І не роби когось або щось сенсом свого життя. Зробила? Шкодуй про це, скоро почнется твоя місія яка буде одною з важких. Не роби помилок! Будь собою. І слухайся жттєвих уроків.
-
Урок 1: Любов приносить тільки біль. Вона як наркотик. Спочатку тобі дуже добре, але потім починається ломка і ти просто помераєш. Але інколи ти сама хочеш цього. Чого? Смерті. Людина знає що вона прийде, не відомо коли, але прийде. Але чим менше на неї чекаєш тим довше вона шукатиме тебе. А як що ти відкриваєш її двері, вона любязно заходить і починає малювати велику полоску в твоєму житті. Ти цього не хочеш, але часто сам даєш її фломастери. А буває ти думаєш, що смерть - перехід в іншу реальність і сам тягнеш до неї руки. Кажеш що ти розчарувалася в коханні. А хіба кохаєш лише ти? А може люблять тебе. Обернися...не шукай другу реальність.
- 1 розділ.
- Невже життя завжди повільно вбиватиме мене? Ну чому мені так не щастить? Я глянула на часи. Лише восьма ранку, а я уже стільки усього натворила. І наче це була не я. Але як це пояснити це тій жіночці, на яку я вилила воду з вази. Сказала б її "Це не я. Мною щось керувало.", виглядала б як дурна. Я неудачниця з великої букви. Іноді я думаю що обманюю себе , але вчинки говорять самі за себе. Я глянула на годинник ще раз. Я ж спізнююся до школи. Уже вкотре.
- Як би я встала раніше можливо встигла би на автобус. І чому я ніяк не навчуся водити машину. Я з скривленим лицем згадала ту аварію. Подумаєш, розбила машину. У мене прав небуло. Усі такі дивні, вони думають що як що мій батько багатий то моє ДТП буде закритим. Але не тут то було, батько заборонив мені їздити на машині, доки школу не закінчу. А оскільки мені тільки тиждень назад виповнилося шістнадцять то навчатися ще рік. Так, саме рік сьогодні ж друге вересня.
- Я оглянулася. Ці вулиці завжди були мертвими у них чулося ехо, як у глибокому колодцеві який затягую. Як там у школі без мене? Зазвичай, усі чекають на терасі. Не лише мене, а щей Бекі та Еліс. Дуже наївні дівчата. Їх ніколи не хвилює нічого окрім їх прекрасних. Ні, ну справді. Я хоч і популярна, але не така як вони. Чесно кажучи ми вороги. У нас і дня не проходить без капості. Минулого разу вони "підлизалися" до учителя фізкультури, і вмовили його ганяти мене по полю. Так, ці дві блондинки ведуть романи з нашими учителями. Я звісно ж не така як вони, але мені подобається бути в центрі уваги. У мене не ідеальна фігура, не ідеальний колір лиця, але у цьому світі усе вирішують -гроші. Я люблю бути в центрі уваги, хоча я завжди це повторюю.Тоді я не почуваюся загубленою. Я знаю те, що мене знайдуть. Але як би усі мене пам'ятали про мене, то я би не ішла пішки. Я уже почала думати про те чи є у мене друзі. Та мої роздуми були перебиті радісними криками дівчат.
- - Розі! -горланила якась дівчинка. Мені навіть здалося що я бачу її не вперше. О, згадала вона завжди намагається присісти біля мене на обіді. Я уже звикла до того, що усі хочуть сидіти біля мене, тому моя реакція грубе мовчання. - Привіт. Як дібралася?
- - Добре. - нарешті видавила я прориваючись через натовп. Дівчина від щастя, мало не зомліла і побігла хвалитися.
- Ну що там знову? Я ішла уперед, дійшла до хлопців і як завжди вони почали давати мені записки. Саме ті які я викидую у смітник. Та я уже наперед знаю їх склад. Там зазвичай назначені зустрічі. Я уже звикла до уваги.
- А що? Я дуже красива особа. Я брюнетка з дуже довгим волоссям, до бедр. У мене великі зелені очі, від яких усі чомусь мліють. Хоч і не витончена фігура, зате є маю пишні форми. Я була красивішою навіть за Бекі та Еліс, але якщо на мене гляне людина не знаюча про мій статус, вона запитає "Дівчинко, ти де одяг купує?", або щось типу "Зірка секонхенду.". Вони хоч і були красунями, та зробили безліч пластичних операцій. Чому вони думають що це - красиво? Та люди ходять за ними лише тому що вони мають кучу грошей та безліч хлопців. Вони як ляльки барбі. Усі лиця в косметиці. Волосся пофарбоване, це ж скільки треба фарбуватися, я навіть не помічаю, як змінюются корні. Вони завжди одягаются так, наче розовий - єдиний колір у їх житті. І напевно навіть не чули про довгі сукні.
- Нарешті просунувшись до дверей школи, я зрозуміла чому усі так стоять. Приїхав Красунчик Чед. Він уже давно за мною бігає. Але мені однаково усе це.
- - Привіт Розія! -почав він свою репліку, чесно уже звикла до цього. Звісно ж на моєму місці хотіла би опинитися кожна дівчина цієї школи. Але що я пороблю зі своєю ненавистю до нього. Запитаєте "Чому ненавиджу?", а тому що він зустрічається з усіма підряд. А мені такого "друга" не потрібно. Звісно, він красивий, але він не для мене.
- - Може кудись сходимо цим вечором? - подав голос Чед.
- Я оглянула хлопця з ніг до голови. Високий брюнет з загорілою шкірою та карими очима ,як завжди єхидна посмішка. Він одягаєтся дійсно класно і якби не слухи, я б прогулялась з ним. Але про що нам говорити? Він ж пустий. У нього лише одне на розумі.
- - Не хочу ображати. Але, я не зустрічаюся із товстими та не розумними. Ти здається не товстий. - сказала я. За моєю спиною почали сміятися. Ще б пак, я ж просто відмовити не можу. У мене просто дуже розвинене почуття юмору. А точніше я обожнюю сатиру, або як дехто каже сарказм. Так...я - богиня сарказму.
- - Що? Ти не хочеш зі мною іти? Дівчинко, я даю останній шанс. - в ярості сказав він. Але я в своєму репертуарі жалібно на нього подивилася.
- - Я пішла. - сказала, як найголосніше.
- Обернувшись, я зустрілася з голубими очима. Це був він. Не самий популярний, але самий прекрасний хлопець у нашій школі. Венер, а коротко Вен учився у одинадцятому класі, він був на два роки старшим за мене. Але я була у нього страшенно закохана. Ще з тринадцяти років. Справді, я давно хотіла йому це сказати, але не могла. Я ж прекрасно знала що дівчині, не красиво приділяти знаки уваги хлопцеві. Особливо тобі коли він її ігнорує. Як можна мене ігнорувати? Навіть Чед хоче зі мною зустрічатися. Я оглянула Вена. Як завжди він був зногшибаючим. Біла футболка з зображенням чорного птаха, чудово дивилася на його блідому тілі. Його блондинесте волосся було акуратно укладене у модну зачіску. За спиною у нього була гітара. Він помітив мій пильний погляд і я засяяла рум'янцем.
- - Я тебе не ударила? - запитала я перше що могло прийти у голову, при цьому дивлячись Вену у очі. А які вони прекрасні наче бірюза. Такі ясні, світлі...
- - Ні. - спокійним голосом сказав він, ти самим вириваючи мене із світу фантазій.
- - Гарна сьогодні погода. - сказала я. Вен вдихнув повітря і обернувся. Розмова в котре не вдалася. Я подивилася йому в слід. Серце наче зжалося. Чому він не говорить зі мною. З Розі Хілс? Невже я йому не подобаюся? Стільки слів крутиться у голові. Та її думки перебив дзвінок. Ну чому він звонить тоді коли на це чекаєш менше всього.
- Я направилася в клас біології. Як завжди тут стояв неприємний запах спирту та медикаментів. Я сіла на останню парту і почала відбивати притенденток сісти біля мене. Через хвилину, претендентів. Я глянула в сторону Бекі. Навколо неї стояло два охоронця. Не справжніх, це були дівчата з нашої школи. Нарешті зайшов Чед. Він оглянув зал і швидкими кроками направився до моєї парти. Я незнала що робити. І тут в голові пронеслася ідея. Перед мною сиділа та сама дівчина, яка зустріла мене зранку. Я різко хватаю її за руку. І показую на те що б вона сіла біля мене. Дівчина дуже зраділа цьому і за секунду опинилася біля мене. Я навіть не кліпнула.
- Чед підійшов до парти. І почав:
- - Ей! - прикрикнув хлопець до моєї напарниці. - Ти тут не сидиш!
- Я здивувалася. Що за манери? Потрібно його провчити. Я дещо шепнула на вухо дівчині. Ой, я її імені навіть не знаю.
- - А що ти власне хотів? - сказала вона. Я їй кивнула, кажучи продовжуй у тому ж дусі. - Ніяк не можеш звикнути, що красунчика кинули чи ти не можеш змиритися з тим що його люблять лише повії, накштал Бекі та Еліс. До речі, а ти довго з ними зустрічався чи лише один вечір? - сказала вона глянучи на нього поглядом повним жалю.
- Ого, чесно кажучи я була здивована неменше Чеда. Я їй шепнула відшити, але мені це подобається. Я помітила як Бекі та Еліс переглядаються, а Чед взривається від злості.
- - Та як ти смієш таке казати? - закричав він. І тут вирішила взяти репліку я.
- - А що Чед? Обманює? - сказала я. Я знала що він ненавидить спокійний тон. Я би ще щось добавила , але тут зайшов учитель.
- - Містер Колістер , ви не можете знайти собі місця? - звернувся він до Чеда.
- - Так, пане. Я хотів сісти біля Хілс, та Меркурій мене опередила. - почав він. О, тепер я знаю прізвище цієї дівчини. Я смутно пам'ятаю те, що ім'я вона мені казала, але повторюю "Незнаю її імені''.
- - Тоді...- почав учитель Дол- Сядьте на її місце. Невже це так важко?
- Чед подавив свою злість, а пів класу сміх. Він підійшов до парти Меркурій, за нею сиділа дівчинка з безліччю книг. Чед зглотнув комок і присів. Але за хвилину почав фліртувати з нею.
- Учитель почав свій нудний урок по будові вуха, а я узялася знайомитися з сусідкою по парті.
- - Як тебе звати? - запитала я. Ну що я за людина? Ще б лампу над лицем поклала. Я ж як дитиктив вибиваю свідення з неї.
- - Гелія Меркурій. Я так давно хотіла познайомитися з тобою.
-
-
- Розділ 2.
- Ішов третій урок. Я уже дивувалася що нічого не відбулося. Раніше, усі бігали та кричали і дівчата старалися зробити якусь шкоду. А зараз тихо, нікого немає і біля мене ніхто не "бігає". Мої роздуми перервав нестерпний шум у голові, я зрозуміла що це дзвінок на перерву не зразу. І ще, ця Гелія, прив'язалася до мене як бджола до меду.
- Я піднялася і пішла у сторону їдальні. До неї вели довгі коридори та холодні стіни. Це була найбагатша школа в окрузі, а виглядала як замок з фільму жахів.
- ...Я сіла за свій столик, він знаходився на так називаємому "подіумі". Біля мене завжди сиділи Бекі та Еліс. Перед нами присів Чед та ще двоє хлопців. Я махнула рукою дівчатам з сусіднього столика, Бекі повторила жест. Вони піднялися і за п'ять хвилин принесли два підноса з їжею.
- - Розі. - почала Бекі. - Ти не хочеш піти на мою вечірку? Тебе запрошено. Але дрес-код, вечірка біля басейну. Прийдеш?
- - Напевно, ні. - тихо сказала я.
- - Розі. Ти популярна у цій школі, тебе люблять більше ніж нас. Приходи! Я дуже прошу, як що прийдеш ти , вона стане найкращою.
- Що правда, то правда. Люди знають мій нудний характер, але їх весь час тягне іти за мною. Інколи я навіть хотіла бути такою як Гелія. Можливо тоді мене би більше поважали. Так, поважали. Бо сьогоднішні друзі через мій статус. Несподівано зайшов Вен. Декілька дівчат помахали йому, він мовчки пройшов до свого столика. За ним сиділи лише декілька людей. Періс, веселий хлопець, він теж грає на гітарі, але не співає, сьогодні на ньому була голуба рубашка та сині джинси. На його плечі лежала голова Янкі, його дівчини. Також там сидів Шенон, Лірель і Марі. Увесь цей столик іграв у рок-групі, яку створив Вен.
- Сусідній столик теж з групи ,але не рок-н-рол. Вони грають важкий метал. Там їх лише троє. Навіть соліста немає. Чесно кажучи музика Вена, а саме групи "ice hear" мені більше подобається ніж музика групи "voice" .
- - Хах. Він себе ким вважає? - запитала мене Бекі.
- - Хто "він"? - запитала я, нерозумію про кого вона.
- - Я про Вена. Дівчата, а ви чули у нього ще не було дівчини?
- - І що? - з насмішкою запитала я.
- - А нічого. Я хочу щоб цей красунчик зустрічався зі мною. Зараз прийду. Він мені не відмовить.
- Дівчина пішла у сторону Венового столика. Привіталася, розстіпнула верхній ґудзик. І спокусливо облизнулася. Я ледве стримала себе ,мені не приємно те що вона фліртує з ним.
- - Привіт. Вен не хочеш сісти біля мене? - низьким голосом сказала вона і провела пальцем по його обличчі. Вен скривився і забрав її руку.
- - Ні! - сказав він. Знову " Ні!", мене починає дратувати оце слово. Потрібно вписати в топ слів як бісять, там місце не лише слову "ясно".
- - Тобто? - запитала вона. На її лиці були різні емоції. - Та усі хлопці хочуть зі мною зустрічатися.
- - Тобто, ні. І застібни блузку - з насмішкою сказав він. - бо можеш провітрити собі щось.
- Бекі почервоніла і з усієї сили розмахнулася щоб ударити Вена. Але він швидко перейняв її руку і з посмішкою відпустив. Я навіть зраділа. Бекі обернулася, усі сміялися. Вона розплакалася, її очі повільно наповнювалися слізьми. Вона швидко дала в руки хлопця запрошення на вечірку і вибігла із столової.
- - Напевно туш потекла, хоча тональний крем, теж міг! - сказала я, усі посміхнулися. На хвилину мені здалося що люди приємні і не продажні, та коли я побачила Еліс , я передумала.
- Він має запрошення? Напевно я теж піду на цю вечірку. Я швидко допила свій сік та вийшла з столової. В коридорі стояла Бекі. Я наважилася та підійшла до неї.
- - Бекі ти в порядку? - вона мовчить. - Не ображайся на нього. Він просто не уміє кохати.
- - Та до чого тут кохання? Я посперичалася, що він дасть згоду і буде зі мною зустрічатися. А він мене так відшив. Моя репутація. - закричала вона та вибігла зі школи. Сподіваюся їй нічого не буда за те, що вона втекла з уроків. Ну що, за день? Невже мені стало її жалко. Ні, ні - більше мені жалко її лиця. Вона виглядала жахливо.
- Решту шкільного дня я провела на нудних уроках. Коли вони закінчилися ,я повідбивала декількох хлопців і позвонила Дену. Це мій водій. Давно його не турбувала, я зазвичай їзджу на шкільному автобусі, але сьогодні зроблю виключення.
- - Ало! Ден, приїдь за мною. Я біля школи.
- - Так , міс за десять хвилин буду.
- ...Я їхала в машині, за спиною минали розмальовані стіни будинків. Я так хотіла би помалювати, але не можу псувати репутацію батькам. Нарешті ми під' їхали, до високого бізнес центру. Я засунула руку в карман і мої очі широко відкрилися. Я загубила ключі, а запасні в квартирі.
- Я вийшла з машини і поспішила до сусідів...Після пояснень вони дозволили мені перелізти через їхнє вікно.
- Я повільно стала на підвіконник. Переклала ногу на кінчик балкону і потягнулася рукою до свого вікна. Потім взялася за фіранку. І відчула звук, наче щось розірвалося. Я з острахом подивилася на фіранку і в цей момент вона зірвалася. Падати з дванадцятого поверху було би страшно, але я з поспіхом схопилася за свій балкон. Відчула сильний біль у животі. Глянула у мене сильно текла кров, моя біла блуза стала червоною. Я пискнула, але рух не зупинила.
- Раптом з сусіднього балкону почулися звуки. І на нього вийшов Вен. Я була в шоці. Чесно кажучи я незнала про те що він тут живе .
- - Розі! - із здивуванням сказав він. У нього в руках була бутилка пепсі коли. Ого, він знає моє ім'я. Звідки? Я ніби не представлялася йому. - Що ти тут робиш?
- - Знаєш, так зручно пояснювати висячи тут. - сказала я.
- Вер поклав одну ногу на мій балкон і швидко перестрибнув. Потім він подав мені руку. І повільно потягнув мене. Живіт досі болів і дав про це знати. Я схилилася. Коли я піднялася я оглянула свого спасителя. Вен здивовано дивився на мою рану. І лише зараз я зрозуміла що можна користуватися моментом.
- - Дякую. - сказала я і обійняла його. Вен відштовхнув мене.
- - Нема за що! То що ти робила там? І де таку рану узяла?
- Я спокійно підняла кінчик блузки. І ось він той момент. Страшно не від болі, а від вигляду рани.
- Я пояснила Вену ситуацію. Він уважно мене вислухав і засміявся.
- - Що ж...бувай. Зустрінемося на вечірці. - він помахав мені і перебрався на свій балкон.
- А мені стало так боляче. Він мене відштовхнув. Я пробралася у кімнату уся в крові. Хоча він мені допоміг, але він такий не дружелюбний, або я просто його дратую. На очах блистіли сльози. Я плакала, мені було так неприємно. Особливо те що він не звернув на мене уваги...
-
- Ух, це той момент коли у мене тече кров, а я плачу через хлопця. Я піднялася з ліжка і поспішила у ванну. Промила рану і побачила що вона не сильно глибока, але дуже помітна. Не побачать. Я пройшла до гардеробної і почала шукати сукню на вечірку. Після години пошуків ,я зрозуміла яка я дурна. Вечірка ж біля басейну. Бекі вирішила поплавати поки сонце ще є, скоро ж настануть холоди. Але мій живіт. Там напевно буде страшенний шрам. Я підбігла до телефону і набрала номер лікаря.
- Сиджу на кроваті і дивлюся у двері. До вечірки пів години, а я не готова. Нарешті чую довгоочікувану мелодію. Вона кожен ранок сповіщає про гостей, а саме про бідняжку Дена. Він кожен ранок мене будить. Поки що марно, але усе попереду. Як би не він то я би запізнювалася на усі уроки. Ось сьогодні він поїхав в магазин мені за тортиком, а я тим часом вирішила поміняти воду у вазі. І вилила її через вікно. Потім до мене зайшла розлючена жіночка з противним запахом. Це був запах води, а що? Я не міняла її місяць. Добре - добре, два місяця.
- ...Відчиняю двері. Лікар проходить, я розповідаю про свою пригоду. Я зрозуміла що стояти незручно. Знімаю з дивана куртку і несу в гардеробну. Раптом чую як щось брязкає. Запихаю руку в карман.
- Я - дурна. Уже другий раз. Я витягаю з кармана ключі. На лиці сяє посмішка. Я не дивилася у другий карман. Ну чому я така невдаха? Я вийшла до лікаря.
- ...Лікар оглянув рану. Щось намазав мені на живіт. І почав говорити :
- - Щож, міс Хілс. Не турбуйтеся я змастив рану спеціальною маззю, тож через тиждень заживе.
- - А сьогодні ніяк не здихатися шраму? - з надією в очах питаю я.
- - Моя люба. Це ще не шрам. Це подряпина. Ти побачила кров тому так боїшся за неї.
- - Дякую. Ви батькам не кажіть.
- - Не буду. - каже лікар і виходить.
- Я лишаюся сама з своїми думками. З однієї сторони я можу піти на вечірку, але тоді усі побачать мою жахливу подряпину. Ой, а з іншої там буде Вен. І він сказав мені "до зустрічі". Значить він мене чекає. Чи ні?
- У мене у голові проноситься ідея. Закритий купальник? Ні, я розмалюю собі живіт. І усі подумають що це малюнок. Я підстрибнула від радості і побігла шукати фломастери чи фарби.
- Нарешті знаходжу пачку на кухні. Малюю, дуже красиву квітку. Я з радістю вибираю жовтий купальник з червоними квітами і накидаю на себе повітряне, оранжеве плаття.
- Я звоню мамі. Вона у мене власник заводу по виготовленню одягу. Чую нудні гудки. Коли вона покладе рингтон?
- - Ало! - чується на іншому кінці провода.
- - Мамо. Це Розі, я сьогодні піду на вечірку до Бекі. Добре?
- - Звісно ж. Я тобі ніколи не забороняла. Ми ж тобі купили квартиру. Роби свої вечірки.
- - Добре, мам. Я тебе люблю. Бувай.
- Проводжу пальцем по екрану телефона. Я поклала телефон у сумочку, але знову чую його ритм.
- - Ало! - кажу я.
- - Розі. Привіт сонечко. Це бабуся. Я там у тебе лишала фарби для обоїв, дай Дену нехай відвезе.
- - Для обоїв? - запитую я
- - Я ж розказувала, я кожен місяць розмальовуватиму обої по різному. А ці фарби як раз підходять. Їх не стерти цілий місяць. Ну все бувай. - каже бабуся і вибиває, лишаючи мене в сум'ятті.
- Місяця? Я носитиму це місяць? Навіщо я лізла до тих фарб? Я нажімаю на кнопку автовиклику і прошу Дена відвезти фарби бабусі. А сама вибігаю з дому, на цей раз беру ключі. Коли я вийшла на вулицю, я зрозуміла що відправила Дена з фарбами на другий кінець Бенкайленду. Ну чому я така невдаха?
- Раптом я бачу Вена. Він виходить в шикарній, червоно-білій рубашці та світло-синіх джинсах. У Вена немає власного водія, за те у нього є машина. І саме головне, у нього є права. Машина не така вже й шикарна. Джип, не пам'ятаю точної назви здається Хонда. У мого водія Хюндай. Я махаю Вену. Він помічає мій жест і направляється в мою сторону. О, боже він іде до мене. Серце стукає частіше, я перестаю дихати.
- - Привіт! - каже він. Ну що за звичка? У нього такий спокійний голос. Це дратує. Звісно ж я сама така, але все одно дратує. - Ти в порядку? Як твоє поранення?
- - Привіт. Ще раз. - подаю я голос і відчуваю як заливаюся червоною краскою. Ми у двох...І людей немає. Може, мені поцілувати його? Ні. Заведу розмову. - Так, у порядку. Поранення болюче, але не смертельне. А ти? Не міг би мене підвезти?
- - А де твій водій? - запитує він. Мені здається чи його воротить від богатих людей. Він теж не бідний, коли має машину та квартиру. Але усе одно у Вена до нас неприязнь.
- - Ступила. - виправдовуюся я. - Відправила на інший кінець міста. То що підвезеш?
- - Добре. Сідай у машину. - я підхожу до великого білого джипа. З усієї сили намагаюся відкрити двері. Невиходить. Знову, тягну до себе. І лише тоді я розумію що тягну, а потрібно нажати. Вен сміється на усю. Я присідаю і приєднуюся до нього.
- Ми їдемо уже десять хвилин. І ніхто не наважується почати розмову. Тоді я вирішаю взяти себе в руки. Подумаєш, я його не соромлюся.
- - У вас класна група. - починаю я розмову. Я починаю з того що його цікавить найбільше "музики".
- - Дякую. Нам дуже приємно. - посміхається він. Ну що мені ще сказати? Розі, продовжуй розмову.
- - Я чула ваші пісні. Коли ви нарешті покажите вашим конкурентам ?
- - Незнаю. - простогнав він. - Усе з часом.
- - У тебе у класі має вчитися Ред Хілс! Це мій брат. Знаєш його?
- - Так. - спокійно каже він.
- Машина зупиняється ми виходим і направляємося до входу. Нас зустрічають поглядом два охоронця. Тато пропонував мені таких. Але я відмовилася. Я захотіла водія, якого я обрала собі сама. Ми проходимо у великий зал. І тут починається те від чого мені стає погано. Усюди валяється випивка. Усе розкидано, хлопці обнімають дівчат. Мене помітили зразу. Велика товпа кинулася у нашу сторону. І почалося "Розі, як тобі вечірка?", "Розі чи варто дружити з Бакі?" ," Розі, а у тебе є хлопець?"...
- Як не люблю натовп. Він наче закидає у себе. Працює твоїм сипучим піском, зариває тебе у власноруч викопану могилу...
- Я сиділа на дивані, наче в фортеці. Хоч одне добре чого я не забажаю те у мене буде. У мене в голові бродили методи, як втекти від них або як заставити втекти від мене.
- - Я гру пропоную. - закричала Бекі.- граємо в "бутилочку"?
- - Так! - закричав натовп. - Розі іди до нас!
- Я помітила те що Вен теж пішов грати. Такий момент не пропущу. Я підбігаю і беру в руки бутилочку.
- - На бажання... - кажу я і кручу.
- Бутилочка крутится з шаленою скорістю і нарешті показує на Бекі.
- Я сміюся і кажу їй своє бажання:
- - Зніми з себе три будь-яких речі. І сиди так до кінця ігри.
- Дівчина радіє такому бажанню. І під звуки та аплодисменти знімає з себе сукню, в'єтнамки та ... сережки. Хитро. Але усі дівчата теж роздіваються до купальників. Я теж. Усі, навіть Вен дивляться на мене. Звісно ж, у мене такий малюнок. Знали би те що він не змивається.
- Бекі виконала бажання тож вона крутить. Не повезе тому на кого потрапить вона. І потрапляє на Чеда. Ого, тепер йому "Гітлер капут".
- - Ти прибираєш після цієї вечірки. - кричить вона. Чед мліє, але бере бутилочку у руки. Він дивиться на мене і крутить. Випало на якогось хлопця. Я його не знала. Чед шепче йому бажання. Той підбігає до Еліс і знімає з неї купальник. Еліс лишається топлес. Усі сміються і Чед. Я кидаю Еліс, яка шукає одяг, свою сукню. Вона вибігає.
- Так ми грали довго. Багато хто сміявся, дехто плакав. І ось крутила Гелія і попала вона на Вена. Я зглотую комок. Гелія підмигує мені і оголошує своє бажання.
- - Поцілуй будь-яку дівчину у цій кімнаті. - каже вона. Моє серце починає битися все сильніше. Я хочу щоб він вибрав мене.
- Вен піднімається і іде в мою сторону, я лякаюся невже до мене. Але тут він цілує в щічку Гелію. Я злюся. Чому в щічку? Чому її? Вона ніяк не реагує тільки співчутливо дивиться на мене. Вона знає про мою любов до Вена? Могла б поконкретніше!
- Після гри, ми пішли плавати. Чед весь час ходив за мною. Зрештою мені це набридло і я випила бутилку пива. Від цього у мене збільшилася різкість. Бекі випила три і їй нічого, а мені погано. Я попрощалася з усіма і вийшла. До дому не хотілося. У мене за стіною жив один сусід. Я його любила і ненавидила. Особливо за те що він поцілував іншу. Звісно він має право. Але я така розчарована у щасті....
-
- Розділ 4.
- Невдовзі ясне сонце затуманив дощ. Він розігрався не на жарт. Я не звертала на нього уваги. Цікаво, а хтось помітить мою відсутність. Чи для цього світу я піщинка в пустелі . А що тут думати?
- Я дуже хочу прокинутися комусь потрібною. Не хочу бути чужою. Хочу мати друзів. Але моє "хочу" не величне. Воно не виконає моїх мрій.
- "Чи іти мені до дому?" - думала я.
- "А може залишитися тут!". Я ніколи ще не подорожувала нічним місто. А воно виявилася прекрасним. Я відчула різницю між нами. Місто вільне і комусь потрібне. Мене багато хто кохає, але вони не дадуть мені те чого я потребую. Вони ніколи не зрозуміють мене. Я блукаюча душа. Я відчуваю те, що цей світ моє випробування.
- Дощ капав на мене, тим самим намочивши мій одяг до тла. Я була надто далеко і надто близько від дому. Я не знала де я. Мій орієнтир втраьився, випита бутилка далася в знаки. Навіщо я сюди прийшла? Я не проживу і дня без пригод. На годиннику красувалася третя ночі. Ого, я оглянулася. Безм'ятежний парк, сяючий бліками луни ,нагадував моторошну терасу . Я побігла уперед, по моєму змокшому тілу пробігли мурашки. Я була лише у напів-прозорій сукні, а цей дощ ,він зробив своє. Покарав мене по-справжньому.
- В кінці вулиці замерехтіло світло. Напевно, невідомий прохожий, вирішив прогулятися у цю холодну ніч. Я доторкнулася до холодної лавочки і присіла на неї. Світло приближалося, нарешті я помітила старенького дідугана. Він подивився на мене своїми змученими, але повними радості очима і посміхнувся.
- - Донечко, а що ти тут робиш? - запитав він з певним єхидством. Його тон був повільним, але чуйним і зрозумілим.
- - Дідусю, я заблукала! Де ми знаходимося? - з надією запитала я. Дідусь опустив очі, наче переглядаючи в голові варіанти відповіді.
- - А ми на вулиці Вовковій. А ти де живеш?
- Я зраділа, в серці засіяла радість. Відчуття загубленості пролетіло, як птах за вирій.
- - На сусідній вулиці. А ви де?
- - Я бездомний. - з незламною посмішкою сказав дід.
- Чомусь з моїх очей полилися сльози. Я така чуйна до старих людей.
- - А як ви живете? - запитала я. - Ви вибачте за вираз, але на вулиці можна померти.
- - Як усі люди. Я не помру. Я не виконав своєї місії. А без неї померти неможливо.
- - А як що так вийде? Як що людина помре не виконавши
- місії? - відповідь мене дуже цікавила.
- - Вона повернеться у вигляді духа. - засміявся дідусь. Мені здалося що вулиця, допомогла йому йому стати божевільним.
- - А як дух дізнається про те яка у нього місія? - перейняла репліку я.
- - Ангел дасть духові листок завдань. Усе чого колись бажала людина буде у тому списку. І дасть він на виконання цього міліон років. Але рідко таке буває, зазвичай місії виконують за життя.
- - Тобто? Якщо я уже забажала...то я обов'язково маю це виконати?
- - Так , дитино моя. Тобі уже час.
- Дідусь піднявся і пішов прямо. Куди він іде? У вічність. Я обернулася. Багато людей вірять у це. Я ніколи не повірю. Але послухати було цікаво. Що тільки не придумують, щоб налити в життя яскравих фарб.
- Я підійшла до великого бізнес -центру. Моє вікно виднілося здалека. Не пам'ятаю того щоб я лишала світло включеним. Я побігла в напрямку своєї квартири. Знайшла ключі в сумочці та перевернула засов. Забігла в кімнату. Світло виявилося виключеним. Я ввімкнула його і оглянула кімнату, в пошуках когось чи чогось. Невже мені здалося? Я зняла мокрий одяг і направилася в душ.
- ...холодні потоки води окутали моє тіло. Я зробила воду горячою і насолодилася цими хвилинами щастя. В моїй кімнаті замерехтіло світло. Я накинула на себе нічну сорочку і вибігла. Світло було виключеним. " Полтергейст " - пронеслося в голові.
- Я присіла на кровать і погрузилася у довгий сон.
-
-
- Розділ 5.
- Сонце силою заставило відкритися мої очі. Я прищурилася і посміхнулася. Виспалася я чудово, на сон не хилило взагалі. У мене таке відчуття що я вампір. Ні, я не хочу крові. Я спала наче вічність, а вампіри ж можуть спати роками. І настрій не надиво розгулявся. "Я хочу співати." - пролунало у моїй повністю тверезій голові.
- Зповна енергії я побігла на кухню і поклала чайник на каву. Узяла мою ранішню піцу. У нас з кур'єром договір. Гроші я йому ще на початку місяця плачу. Але багато хто каже що від неї можна поправитись. Глянула на часи...
- ...навколо мого дому повзлітали усі ворони, а люди які прийшли на обід чули крики роздратованої дівчини з вікна тридцять першої квартири...
- Уже друга година. Я проспала школу, а мій будильник не задзвонив. Що ж мені буде? Я дивлюся на телефон. До мене два рази дзвонила учителька. Передзвонюю.
- - Ало. Доброго дня Леоніда Векторівна. Ви пробачте мене за те що не прийшла.
- - Розі Хілс! Я хочу почути причину такого не красивого вчинку. - пролунав роздратований голос.
- Я почала крутити в голові безліч проблем, на які вона могла би купитися. Нарешті прийшла в голову сама оптимальна та стандартна ідея, якою користувалися майже усі учні мого класу. Я могла сказати правду. Але вчителі мають дивну можливість не довіряти та сповіщати батьків. Але і брехати я ненавиджу.
- - У мене дуже болить голова. Я зроблю усі завдання та уроки.
- - Добре. Іншому би не повірила. Але ти ще не пропускала школу без поважної причини. Можливо щось передати твоєму класові?
- - Ні, не потрібно. І дякую. - сказала я і натиснула "вибити".
- Я відчула запах гореного. Мій чайник. Підбігши до нього я швидко виключила його і мало не обпекла руку. Випивши каву, я взяла телефон з важливою місією "запитати домашню роботу" . Я взяла в руки телефон і відкинувшись на спинку м'ягкого стільця почала шукати номера однокласників. У всіх окрім Роузі та Ендрі були телефони, але у мене як виявилося не було нічийого номера.
- Я взяла останній випуск журналу
- " Історії від яких побіжать мурашки" і почала читати про пригоди моїх улюблених героїв.
- ... я сиділа під кроваттю і не рухалася. Врешті піднялася і викинула цей журнал в мусорний ящик. Я посміхнулася, взяла гроші і вирішила піти купити щось почитати. А ви що думали? Що мене лише мода цікавить?
- Ішовши по вулиці, на якій ще лишилися невеличкі ріки після дощу, я згадала учорашнього дідуся. Мені чомусь стало так, страшно за нього. Він збожеволів. Говорить про ангелів, духів, місії . Чому люди бажають вигадати щось? Хоча сама не гірша. Я нині сказала неправду учитильці. Я пройшла мимо улюбленого кіоску із страшними історіями. Але я не взяла їх.
- Чому б мені не змінити себе? Усе вирішено. Перед вами нова я. Не кохає хлопець? Байдуже. Немає друзів? Сама розважатимусь. Розчарувалася у житті? Знайду спосіб повернутися.
- Я побігла уперед. Усі люди дивилися на мене із здивуванням. Чого я хочу? Так, я буду морозиво. Жовте і голубе. Підбігаю до продавця і купую морозиво. Іду до лавки з журналами та анегдотами. По-дорозі не забуваю вляпатися в це ж саме морозиво. Така у мене вдача.
- - Доброго дня. - кажу я красивій блондинці. - Дайте мені десять журналів з анегдотами та два журнали " Great Ledi ".
- Продавець з ошарашеним виглядом протягує мені довгоочікувані журнали та називає суму. Я даю йому більше грошей із словами " Решти не потрібно ", кладу їх у пакет та іду до магазину з одягом.
- Заходжу не у відомий бутик, а в той який мені більше подобається. Ого, яка футболка з черепом. Ні, череп не підійде, а ось значок "супермена " ... Я купила собі дві футболки, одну блузку, пару порваних джинсів та легінси біжу на вулицю. Тепер з спокійною душею звоню до Дена.
- - Ало. - кривляюся я. - Пане Денис під' їдьте до магазину " Посмішка".
- - Так. За дві хвилини буду, а ви змінилися .
- " Змінилася..." - це слово ще довго блукало у моїй голові, намагаючись знайти відголосок. Все-таки у мене вийшло. Я інша людина. Я не зламна як метал і міцна як гора.
-
- Розділ 6
- Кінець дня обіцяв бути цікавим. Але якби я знала що мене чекає. Я б не поїхала до дому. Я їхала по вулиці і час від часу дивилася на часи. Стрілка повільно крутилася. Я вдивлялася у неї наче намагалася щось побачити. Стрілка все крутилася і крутилася і раптом завмерла. Я закричала. Стурбоване лице Дена повернулося до мене:
- - Що сталося? Чого кричиш наче таракана побачила? У мене немає , я травив. - сказав він
- - Нічого. Померещилося дещо. - сказала я. Мене вже воротить від усього дивного. Світло, часи, дідусь, душі, ангели...Брр. Я дивно скривилася.
- Ден дивно на мене подивився і видавив стурбовану посмішку. Ми ще довго їхали, по-дорозі я пояснювала Дену, як я пішки дібралася до цього магазину.
- ..Під' їхавши до дому я вийшла з машини і побачила білий лексус. Я впізнала машину батька по не-величкому м'ячику за вікном. Пройшла до під ' їзду і поспішила до своєї квартири. У батька не було ключів...
- Як я і сподівалася його не було. Тобто він приїхав не до мене. Я постукала до бабусі Галини. Вона у нас усе знає. Старенька жіночка в розовому халаті відкрила двері. Вона тримала в руках пачку з насінням. За її спиною мерехтіло лице Семенівни. Ці двоє живуть у нас давно. Переїхали в наш штат з України.
- - Баб Галь. Бачу тато приїхав, а дома нема. Куди він міг піти?
- Жіночки переглянулися і єхидно посміхнулися.
- - А з чого нам тобі помогати? - запитала Семенівна.
- - Мені здається що Евгелена від Метрика вагітна. - виложила я їм новину. Вони повідкривали роти і почали крутити в голові ідеї обговорень.
- - Ой, дякую тобі донечко. Без тебе би сиділи без діла. А батько твій в Маргоші на третьому поверху. Семенівна на лавочки. - дала команду, закриваюча квартиру жінка.
- А я, поспішила за сіллю до тітки Маргоші. Зморавши ноги я вирішила що краще б я поїхала ліфтом. Я підійшла до квартири номер 7 і позвонила у дзвінок.
- - Хто? - почулося за дверима.
- - Доброго дня. Це міс Розія Хілс. Чи не могли би ви позичити мені солі? - запитала я.
- - Зараз винесу. - сказала жінка.
- Я прислухалася до дверей. За ними почувся голос батька. Приклавши вухо до дверей, почала слухати. Але мій план був зіпсований Семенівною.
- - Розі? Що тут робиш? - запитала вона мене.
- - Нічого! - сказала я.
- Семенівна засміялася. І побігла до бабусі Галі.
- - Галь. Чуєш? Бідна дитина. - долинули до мене слова.
- Бідна? Я не бідна. У мене все добре. Я ж змінюся. Завтра перший день нової Розі. Тим часом відчинилися двері.
- - Ось. - протягнули мені баночку з солью. Я замітила те що Маргоша була у тонкому халаті. Що вони роблять в халаті? Та не дура...знаю.
- Я зайшла до квартири. Зрозумівши що батько зраджує матері. За вікном заходило сонце. Потрібно повечеряти. Я лягла на ліжко і вирішила трішки поспати. Забути усі проблеми...
-
- Розділ 7.
- Будильник почав кричати на всю квартиру. Так і хотілося піднятися і кинути ним в стінку. Його мелодію доповняло гудіння машин. Його відмінно було чути його через відкрите вікно. Я підняла важку голову до верху. І поспігила почати ранішні традиції. Перша:
- - Ну шо ти кричиш? У тебе голова є. Блін...ти ж будильник. А в мене болить.
- Далі, я прийняла ванну і заварила чаю. На сніданок, мені сьогодні дали пельмені та салат з овочів. Кур' єр приніс їжу давно. І пельмені прийшлося підігріти в мікрохвильовці. Я поніжилася на м' ягкому стулі і глянула на годмнник. Зараз шоста, я поспішила вибрати собі одяг. Оскільки, я вирішила змінитися і почати радіти тому що є, то потрібна одягнутися красиво і життєрадісно. Бо зустрічають у нашій школі по одежці...
- Я одягнула сині, порвані джинси та довгу білу футболку з мікі-маусом. На голові зробила одну довгу косу. Я підійшла до дзеркала. Ого, я ще ніколи не виглядала так красиво та цікаво. Думаю доповнить образ джинсовий жилет і голубі кеди. Сьогодні я візьму рюкзак.
- ... Я вибігла на вулицю і побігла до машини Дена. Він курив спершись на ручку, але побачивши мене викинув сигарету.
- - Ти куриш? Ай-яй-яй, погано. - я по-дитячому помахала пальцем і присіла в машину. - Їдемо.
- Ден ніяково пожав плечима. Він присів у машину і натиснув на газ.
- Біля школи, він зупинив машину. Я вийшла з неї. Як завжди круг дівчат став навколо мене. І почав розпитувати.
- - Привіт. - сказала маленька діачина з середніх класів.
- - Привіт. - посміхнулася я.
- В натовпі я побачила Гелію. Давай Розі, ти зможеш стати іншою.
- - Гелія привіт. - закричала я. Вона на мене дивно подивилася. І в шоці від того що сталося, вона поспішила до мене.
- - Привіт. - засміялася я.
- - Який у нас перший урок? - запитала я.
- - Біологія.
- - Проведеш мене? - запитала я.
- - Звісно. - ми побігли уперед. По-дорозі я з усіма віталася і була ввічливою.
- Перший урок був дуже нудним. Учитель почав дуже дратувати мене.
- - Хто знає з чого складається вухо людини? - запитала вона.
- - Правда Генадій Дол(це наш учитель) дурний? - запитала я.
- Учитель який певно подумав що я підказую подав голос.
- - Міс Хілс тихіше. Нехай самі догадаються. - сказав учитель і погрузив увесь клас у сміх.
- - Що таке? - запитав містер Дол. - Чому ви смієтеся. Міс Хілс?
- - Пробачте. Муха в вікно врізалася. - весь клас знову погрузився у сміх. Я не витримала і упала із сміху на парту. Учитель дивно подивився і нарешті видавив:
- - Що ти сказала класу?
- - Нічого. - сказала я витераючи очі, від сліз. Сльози визвав сміх.
- - І це нічого зриває мені урок? - але мене врятував дзвінок на перерву.
- - Який урок? Уже перерва! - весь клас знову кинувся у сміх. Я вийшла в коридор і рочала бродити по його затінках. У мене у школі було улюблене місце. Це був останній поверх . На ньому був клас, у якому проходив ремонт. Я часто туди ходила . І зараз я пішла туди.
-
|