Яцковская Валерия Олеговна : другие произведения.

Сенс мого життя

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Любов приносить тільки біль. Вона як наркотик. Спочатку тобі дуже добре, але потім починається ломка і ти просто помераєш. Але інколи ти сама хочеш цього. Чого? Смерті. Людина знає що вона прийде, не відомо коли, але прийде. Але чим менше на неї чекаєш тим довше вона шукатиме тебе. А як що ти відкриваєш її двері, вона любязно заходить і починає малювати велику полоску в твоєму житті. Ти цього не хочеш, але часто сам даєш її фломастери. А буває ти думаєш, що смерть-перехід в іншу реальність і сам тягнеш до неї руки. Кажеш що ти розчарувалася в коханні. А хіба кохаєш лише ти? А може люблять тебе. Обернися...не шукай другу реальність. А як що знайдеш, не сперечайся ні з ким, бо повернуть помилки виправляти...а тоді тобі захочеться жити...


       0x01 graphic
     
          Анотація:
         
       Кожен не просто так на землі, спочатку можливо просто так, але ми чогось хочимо у цьому житті. І часто у нас не вистачає на це сміливості, ми боїмося, і колись самі собі кажемо, про те що жаліємо, що не зробили то-то. Людина не кішка, у неї в запасі не буде ще вісім життів, тому якщо ти чогось хочеш, роби це зараз. І не роби когось або щось сенсом свого життя. Зробила? Шкодуй про це, скоро почнется твоя місія яка буде одною з важких. Не роби помилок! Будь собою. І слухайся жттєвих уроків.
      
    Урок 1: Любов приносить тільки біль. Вона як наркотик. Спочатку тобі дуже добре, але потім починається ломка і ти просто помераєш. Але інколи ти сама хочеш цього. Чого? Смерті. Людина знає що вона прийде, не відомо коли, але прийде. Але чим менше на неї чекаєш тим довше вона шукатиме тебе. А як що ти відкриваєш її двері, вона любязно заходить і починає малювати велику полоску в твоєму житті. Ти цього не хочеш, але часто сам даєш її фломастери. А буває ти думаєш, що смерть - перехід в іншу реальність і сам тягнеш до неї руки. Кажеш що ти розчарувалася в коханні. А хіба кохаєш лише ти? А може люблять тебе. Обернися...не шукай другу реальність.
          1 розділ.
          Невже життя завжди повільно вбиватиме мене? Ну чому мені так не щастить? Я глянула на часи. Лише восьма ранку, а я уже стільки усього натворила. І наче це була не я. Але як це пояснити це тій жіночці, на яку я вилила воду з вази. Сказала б її "Це не я. Мною щось керувало.", виглядала б як дурна. Я неудачниця з великої букви. Іноді я думаю що обманюю себе , але вчинки говорять самі за себе. Я глянула на годинник ще раз. Я ж спізнююся до школи. Уже вкотре.
          Як би я встала раніше можливо встигла би на автобус. І чому я ніяк не навчуся водити машину. Я з скривленим лицем згадала ту аварію. Подумаєш, розбила машину. У мене прав небуло. Усі такі дивні, вони думають що як що мій батько багатий то моє ДТП буде закритим. Але не тут то було, батько заборонив мені їздити на машині, доки школу не закінчу. А оскільки мені тільки тиждень назад виповнилося шістнадцять то навчатися ще рік. Так, саме рік сьогодні ж друге вересня.
          Я оглянулася. Ці вулиці завжди були мертвими у них чулося ехо, як у глибокому колодцеві який затягую. Як там у школі без мене? Зазвичай, усі чекають на терасі. Не лише мене, а щей Бекі та Еліс. Дуже наївні дівчата. Їх ніколи не хвилює нічого окрім їх прекрасних. Ні, ну справді. Я хоч і популярна, але не така як вони. Чесно кажучи ми вороги. У нас і дня не проходить без капості. Минулого разу вони "підлизалися" до учителя фізкультури, і вмовили його ганяти мене по полю. Так, ці дві блондинки ведуть романи з нашими учителями. Я звісно ж не така як вони, але мені подобається бути в центрі уваги. У мене не ідеальна фігура, не ідеальний колір лиця, але у цьому світі усе вирішують -гроші. Я люблю бути в центрі уваги, хоча я завжди це повторюю.Тоді я не почуваюся загубленою. Я знаю те, що мене знайдуть. Але як би усі мене пам'ятали про мене, то я би не ішла пішки. Я уже почала думати про те чи є у мене друзі. Та мої роздуми були перебиті радісними криками дівчат.
          - Розі! -горланила якась дівчинка. Мені навіть здалося що я бачу її не вперше. О, згадала вона завжди намагається присісти біля мене на обіді. Я уже звикла до того, що усі хочуть сидіти біля мене, тому моя реакція грубе мовчання. - Привіт. Як дібралася?
          - Добре. - нарешті видавила я прориваючись через натовп. Дівчина від щастя, мало не зомліла і побігла хвалитися.
          Ну що там знову? Я ішла уперед, дійшла до хлопців і як завжди вони почали давати мені записки. Саме ті які я викидую у смітник. Та я уже наперед знаю їх склад. Там зазвичай назначені зустрічі. Я уже звикла до уваги.
          А що? Я дуже красива особа. Я брюнетка з дуже довгим волоссям, до бедр. У мене великі зелені очі, від яких усі чомусь мліють. Хоч і не витончена фігура, зате є маю пишні форми. Я була красивішою навіть за Бекі та Еліс, але якщо на мене гляне людина не знаюча про мій статус, вона запитає "Дівчинко, ти де одяг купує?", або щось типу "Зірка секонхенду.". Вони хоч і були красунями, та зробили безліч пластичних операцій. Чому вони думають що це - красиво? Та люди ходять за ними лише тому що вони мають кучу грошей та безліч хлопців. Вони як ляльки барбі. Усі лиця в косметиці. Волосся пофарбоване, це ж скільки треба фарбуватися, я навіть не помічаю, як змінюются корні. Вони завжди одягаются так, наче розовий - єдиний колір у їх житті. І напевно навіть не чули про довгі сукні.
          Нарешті просунувшись до дверей школи, я зрозуміла чому усі так стоять. Приїхав Красунчик Чед. Він уже давно за мною бігає. Але мені однаково усе це.
          - Привіт Розія! -почав він свою репліку, чесно уже звикла до цього. Звісно ж на моєму місці хотіла би опинитися кожна дівчина цієї школи. Але що я пороблю зі своєю ненавистю до нього. Запитаєте "Чому ненавиджу?", а тому що він зустрічається з усіма підряд. А мені такого "друга" не потрібно. Звісно, він красивий, але він не для мене.
          - Може кудись сходимо цим вечором? - подав голос Чед.
          Я оглянула хлопця з ніг до голови. Високий брюнет з загорілою шкірою та карими очима ,як завжди єхидна посмішка. Він одягаєтся дійсно класно і якби не слухи, я б прогулялась з ним. Але про що нам говорити? Він ж пустий. У нього лише одне на розумі.
          - Не хочу ображати. Але, я не зустрічаюся із товстими та не розумними. Ти здається не товстий. - сказала я. За моєю спиною почали сміятися. Ще б пак, я ж просто відмовити не можу. У мене просто дуже розвинене почуття юмору. А точніше я обожнюю сатиру, або як дехто каже сарказм. Так...я - богиня сарказму.
          - Що? Ти не хочеш зі мною іти? Дівчинко, я даю останній шанс. - в ярості сказав він. Але я в своєму репертуарі жалібно на нього подивилася.
          - Я пішла. - сказала, як найголосніше.
          Обернувшись, я зустрілася з голубими очима. Це був він. Не самий популярний, але самий прекрасний хлопець у нашій школі. Венер, а коротко Вен учився у одинадцятому класі, він був на два роки старшим за мене. Але я була у нього страшенно закохана. Ще з тринадцяти років. Справді, я давно хотіла йому це сказати, але не могла. Я ж прекрасно знала що дівчині, не красиво приділяти знаки уваги хлопцеві. Особливо тобі коли він її ігнорує. Як можна мене ігнорувати? Навіть Чед хоче зі мною зустрічатися. Я оглянула Вена. Як завжди він був зногшибаючим. Біла футболка з зображенням чорного птаха, чудово дивилася на його блідому тілі. Його блондинесте волосся було акуратно укладене у модну зачіску. За спиною у нього була гітара. Він помітив мій пильний погляд і я засяяла рум'янцем.
          - Я тебе не ударила? - запитала я перше що могло прийти у голову, при цьому дивлячись Вену у очі. А які вони прекрасні наче бірюза. Такі ясні, світлі...
          - Ні. - спокійним голосом сказав він, ти самим вириваючи мене із світу фантазій.
          - Гарна сьогодні погода. - сказала я. Вен вдихнув повітря і обернувся. Розмова в котре не вдалася. Я подивилася йому в слід. Серце наче зжалося. Чому він не говорить зі мною. З Розі Хілс? Невже я йому не подобаюся? Стільки слів крутиться у голові. Та її думки перебив дзвінок. Ну чому він звонить тоді коли на це чекаєш менше всього.
          Я направилася в клас біології. Як завжди тут стояв неприємний запах спирту та медикаментів. Я сіла на останню парту і почала відбивати притенденток сісти біля мене. Через хвилину, претендентів. Я глянула в сторону Бекі. Навколо неї стояло два охоронця. Не справжніх, це були дівчата з нашої школи. Нарешті зайшов Чед. Він оглянув зал і швидкими кроками направився до моєї парти. Я незнала що робити. І тут в голові пронеслася ідея. Перед мною сиділа та сама дівчина, яка зустріла мене зранку. Я різко хватаю її за руку. І показую на те що б вона сіла біля мене. Дівчина дуже зраділа цьому і за секунду опинилася біля мене. Я навіть не кліпнула.
          Чед підійшов до парти. І почав:
          - Ей! - прикрикнув хлопець до моєї напарниці. - Ти тут не сидиш!
          Я здивувалася. Що за манери? Потрібно його провчити. Я дещо шепнула на вухо дівчині. Ой, я її імені навіть не знаю.
          - А що ти власне хотів? - сказала вона. Я їй кивнула, кажучи продовжуй у тому ж дусі. - Ніяк не можеш звикнути, що красунчика кинули чи ти не можеш змиритися з тим що його люблять лише повії, накштал Бекі та Еліс. До речі, а ти довго з ними зустрічався чи лише один вечір? - сказала вона глянучи на нього поглядом повним жалю.
          Ого, чесно кажучи я була здивована неменше Чеда. Я їй шепнула відшити, але мені це подобається. Я помітила як Бекі та Еліс переглядаються, а Чед взривається від злості.
          - Та як ти смієш таке казати? - закричав він. І тут вирішила взяти репліку я.
          - А що Чед? Обманює? - сказала я. Я знала що він ненавидить спокійний тон. Я би ще щось добавила , але тут зайшов учитель.
          - Містер Колістер , ви не можете знайти собі місця? - звернувся він до Чеда.
          - Так, пане. Я хотів сісти біля Хілс, та Меркурій мене опередила. - почав він. О, тепер я знаю прізвище цієї дівчини. Я смутно пам'ятаю те, що ім'я вона мені казала, але повторюю "Незнаю її імені''.
          - Тоді...- почав учитель Дол- Сядьте на її місце. Невже це так важко?
          Чед подавив свою злість, а пів класу сміх. Він підійшов до парти Меркурій, за нею сиділа дівчинка з безліччю книг. Чед зглотнув комок і присів. Але за хвилину почав фліртувати з нею.
          Учитель почав свій нудний урок по будові вуха, а я узялася знайомитися з сусідкою по парті.
          - Як тебе звати? - запитала я. Ну що я за людина? Ще б лампу над лицем поклала. Я ж як дитиктив вибиваю свідення з неї.
          - Гелія Меркурій. Я так давно хотіла познайомитися з тобою.
         
        
          Розділ 2.
          Ішов третій урок. Я уже дивувалася що нічого не відбулося. Раніше, усі бігали та кричали і дівчата старалися зробити якусь шкоду. А зараз тихо, нікого немає і біля мене ніхто не "бігає". Мої роздуми перервав нестерпний шум у голові, я зрозуміла що це дзвінок на перерву не зразу. І ще, ця Гелія, прив'язалася до мене як бджола до меду.
          Я піднялася і пішла у сторону їдальні. До неї вели довгі коридори та холодні стіни. Це була найбагатша школа в окрузі, а виглядала як замок з фільму жахів.
          ...Я сіла за свій столик, він знаходився на так називаємому "подіумі". Біля мене завжди сиділи Бекі та Еліс. Перед нами присів Чед та ще двоє хлопців. Я махнула рукою дівчатам з сусіднього столика, Бекі повторила жест. Вони піднялися і за п'ять хвилин принесли два підноса з їжею.
          - Розі. - почала Бекі. - Ти не хочеш піти на мою вечірку? Тебе запрошено. Але дрес-код, вечірка біля басейну. Прийдеш?
          - Напевно, ні. - тихо сказала я.
          - Розі. Ти популярна у цій школі, тебе люблять більше ніж нас. Приходи! Я дуже прошу, як що прийдеш ти , вона стане найкращою.
          Що правда, то правда. Люди знають мій нудний характер, але їх весь час тягне іти за мною. Інколи я навіть хотіла бути такою як Гелія. Можливо тоді мене би більше поважали. Так, поважали. Бо сьогоднішні друзі через мій статус. Несподівано зайшов Вен. Декілька дівчат помахали йому, він мовчки пройшов до свого столика. За ним сиділи лише декілька людей. Періс, веселий хлопець, він теж грає на гітарі, але не співає, сьогодні на ньому була голуба рубашка та сині джинси. На його плечі лежала голова Янкі, його дівчини. Також там сидів Шенон, Лірель і Марі. Увесь цей столик іграв у рок-групі, яку створив Вен.
          Сусідній столик теж з групи ,але не рок-н-рол. Вони грають важкий метал. Там їх лише троє. Навіть соліста немає. Чесно кажучи музика Вена, а саме групи "ice hear" мені більше подобається ніж музика групи "voice" .
          - Хах. Він себе ким вважає? - запитала мене Бекі.
          - Хто "він"? - запитала я, нерозумію про кого вона.
          - Я про Вена. Дівчата, а ви чули у нього ще не було дівчини?
          - І що? - з насмішкою запитала я.
          - А нічого. Я хочу щоб цей красунчик зустрічався зі мною. Зараз прийду. Він мені не відмовить.
          Дівчина пішла у сторону Венового столика. Привіталася, розстіпнула верхній ґудзик. І спокусливо облизнулася. Я ледве стримала себе ,мені не приємно те що вона фліртує з ним.
          - Привіт. Вен не хочеш сісти біля мене? - низьким голосом сказала вона і провела пальцем по його обличчі. Вен скривився і забрав її руку.
          - Ні! - сказав він. Знову " Ні!", мене починає дратувати оце слово. Потрібно вписати в топ слів як бісять, там місце не лише слову "ясно".
          - Тобто? - запитала вона. На її лиці були різні емоції. - Та усі хлопці хочуть зі мною зустрічатися.
          - Тобто, ні. І застібни блузку - з насмішкою сказав він. - бо можеш провітрити собі щось.
          Бекі почервоніла і з усієї сили розмахнулася щоб ударити Вена. Але він швидко перейняв її руку і з посмішкою відпустив. Я навіть зраділа. Бекі обернулася, усі сміялися. Вона розплакалася, її очі повільно наповнювалися слізьми. Вона швидко дала в руки хлопця запрошення на вечірку і вибігла із столової.
       - Напевно туш потекла, хоча тональний крем, теж міг! - сказала я, усі посміхнулися. На хвилину мені здалося що люди приємні і не продажні, та коли я побачила Еліс , я передумала.
          Він має запрошення? Напевно я теж піду на цю вечірку. Я швидко допила свій сік та вийшла з столової. В коридорі стояла Бекі. Я наважилася та підійшла до неї.
          - Бекі ти в порядку? - вона мовчить. - Не ображайся на нього. Він просто не уміє кохати.
          - Та до чого тут кохання? Я посперичалася, що він дасть згоду і буде зі мною зустрічатися. А він мене так відшив. Моя репутація. - закричала вона та вибігла зі школи. Сподіваюся їй нічого не буда за те, що вона втекла з уроків. Ну що, за день? Невже мені стало її жалко. Ні, ні - більше мені жалко її лиця. Вона виглядала жахливо.
          Решту шкільного дня я провела на нудних уроках. Коли вони закінчилися ,я повідбивала декількох хлопців і позвонила Дену. Це мій водій. Давно його не турбувала, я зазвичай їзджу на шкільному автобусі, але сьогодні зроблю виключення.
          - Ало! Ден, приїдь за мною. Я біля школи.
          - Так , міс за десять хвилин буду.
          ...Я їхала в машині, за спиною минали розмальовані стіни будинків. Я так хотіла би помалювати, але не можу псувати репутацію батькам. Нарешті ми під' їхали, до високого бізнес центру. Я засунула руку в карман і мої очі широко відкрилися. Я загубила ключі, а запасні в квартирі.
          Я вийшла з машини і поспішила до сусідів...Після пояснень вони дозволили мені перелізти через їхнє вікно.
          Я повільно стала на підвіконник. Переклала ногу на кінчик балкону і потягнулася рукою до свого вікна. Потім взялася за фіранку. І відчула звук, наче щось розірвалося. Я з острахом подивилася на фіранку і в цей момент вона зірвалася. Падати з дванадцятого поверху було би страшно, але я з поспіхом схопилася за свій балкон. Відчула сильний біль у животі. Глянула у мене сильно текла кров, моя біла блуза стала червоною. Я пискнула, але рух не зупинила.
          Раптом з сусіднього балкону почулися звуки. І на нього вийшов Вен. Я була в шоці. Чесно кажучи я незнала про те що він тут живе .
          - Розі! - із здивуванням сказав він. У нього в руках була бутилка пепсі коли. Ого, він знає моє ім'я. Звідки? Я ніби не представлялася йому. - Що ти тут робиш?
          - Знаєш, так зручно пояснювати висячи тут. - сказала я.
          Вер поклав одну ногу на мій балкон і швидко перестрибнув. Потім він подав мені руку. І повільно потягнув мене. Живіт досі болів і дав про це знати. Я схилилася. Коли я піднялася я оглянула свого спасителя. Вен здивовано дивився на мою рану. І лише зараз я зрозуміла що можна користуватися моментом.
          - Дякую. - сказала я і обійняла його. Вен відштовхнув мене.
          - Нема за що! То що ти робила там? І де таку рану узяла?
          Я спокійно підняла кінчик блузки. І ось він той момент. Страшно не від болі, а від вигляду рани.
          Я пояснила Вену ситуацію. Він уважно мене вислухав і засміявся.
          - Що ж...бувай. Зустрінемося на вечірці. - він помахав мені і перебрався на свій балкон.
          А мені стало так боляче. Він мене відштовхнув. Я пробралася у кімнату уся в крові. Хоча він мені допоміг, але він такий не дружелюбний, або я просто його дратую. На очах блистіли сльози. Я плакала, мені було так неприємно. Особливо те що він не звернув на мене уваги...
         
          Ух, це той момент коли у мене тече кров, а я плачу через хлопця. Я піднялася з ліжка і поспішила у ванну. Промила рану і побачила що вона не сильно глибока, але дуже помітна. Не побачать. Я пройшла до гардеробної і почала шукати сукню на вечірку. Після години пошуків ,я зрозуміла яка я дурна. Вечірка ж біля басейну. Бекі вирішила поплавати поки сонце ще є, скоро ж настануть холоди. Але мій живіт. Там напевно буде страшенний шрам. Я підбігла до телефону і набрала номер лікаря.
          Сиджу на кроваті і дивлюся у двері. До вечірки пів години, а я не готова. Нарешті чую довгоочікувану мелодію. Вона кожен ранок сповіщає про гостей, а саме про бідняжку Дена. Він кожен ранок мене будить. Поки що марно, але усе попереду. Як би не він то я би запізнювалася на усі уроки. Ось сьогодні він поїхав в магазин мені за тортиком, а я тим часом вирішила поміняти воду у вазі. І вилила її через вікно. Потім до мене зайшла розлючена жіночка з противним запахом. Це був запах води, а що? Я не міняла її місяць. Добре - добре, два місяця.
          ...Відчиняю двері. Лікар проходить, я розповідаю про свою пригоду. Я зрозуміла що стояти незручно. Знімаю з дивана куртку і несу в гардеробну. Раптом чую як щось брязкає. Запихаю руку в карман.
          Я - дурна. Уже другий раз. Я витягаю з кармана ключі. На лиці сяє посмішка. Я не дивилася у другий карман. Ну чому я така невдаха? Я вийшла до лікаря.
          ...Лікар оглянув рану. Щось намазав мені на живіт. І почав говорити :
          - Щож, міс Хілс. Не турбуйтеся я змастив рану спеціальною маззю, тож через тиждень заживе.
          - А сьогодні ніяк не здихатися шраму? - з надією в очах питаю я.
          - Моя люба. Це ще не шрам. Це подряпина. Ти побачила кров тому так боїшся за неї.
          - Дякую. Ви батькам не кажіть.
          - Не буду. - каже лікар і виходить.
          Я лишаюся сама з своїми думками. З однієї сторони я можу піти на вечірку, але тоді усі побачать мою жахливу подряпину. Ой, а з іншої там буде Вен. І він сказав мені "до зустрічі". Значить він мене чекає. Чи ні?
          У мене у голові проноситься ідея. Закритий купальник? Ні, я розмалюю собі живіт. І усі подумають що це малюнок. Я підстрибнула від радості і побігла шукати фломастери чи фарби.
          Нарешті знаходжу пачку на кухні. Малюю, дуже красиву квітку. Я з радістю вибираю жовтий купальник з червоними квітами і накидаю на себе повітряне, оранжеве плаття.
          Я звоню мамі. Вона у мене власник заводу по виготовленню одягу. Чую нудні гудки. Коли вона покладе рингтон?
          - Ало! - чується на іншому кінці провода.
          - Мамо. Це Розі, я сьогодні піду на вечірку до Бекі. Добре?
          - Звісно ж. Я тобі ніколи не забороняла. Ми ж тобі купили квартиру. Роби свої вечірки.
          - Добре, мам. Я тебе люблю. Бувай.
          Проводжу пальцем по екрану телефона. Я поклала телефон у сумочку, але знову чую його ритм.
          - Ало! - кажу я.
          - Розі. Привіт сонечко. Це бабуся. Я там у тебе лишала фарби для обоїв, дай Дену нехай відвезе.
          - Для обоїв? - запитую я
          - Я ж розказувала, я кожен місяць розмальовуватиму обої по різному. А ці фарби як раз підходять. Їх не стерти цілий місяць. Ну все бувай. - каже бабуся і вибиває, лишаючи мене в сум'ятті.
          Місяця? Я носитиму це місяць? Навіщо я лізла до тих фарб? Я нажімаю на кнопку автовиклику і прошу Дена відвезти фарби бабусі. А сама вибігаю з дому, на цей раз беру ключі. Коли я вийшла на вулицю, я зрозуміла що відправила Дена з фарбами на другий кінець Бенкайленду. Ну чому я така невдаха?
          Раптом я бачу Вена. Він виходить в шикарній, червоно-білій рубашці та світло-синіх джинсах. У Вена немає власного водія, за те у нього є машина. І саме головне, у нього є права. Машина не така вже й шикарна. Джип, не пам'ятаю точної назви здається Хонда. У мого водія Хюндай. Я махаю Вену. Він помічає мій жест і направляється в мою сторону. О, боже він іде до мене. Серце стукає частіше, я перестаю дихати.
          - Привіт! - каже він. Ну що за звичка? У нього такий спокійний голос. Це дратує. Звісно ж я сама така, але все одно дратує. - Ти в порядку? Як твоє поранення?
          - Привіт. Ще раз. - подаю я голос і відчуваю як заливаюся червоною краскою. Ми у двох...І людей немає. Може, мені поцілувати його? Ні. Заведу розмову. - Так, у порядку. Поранення болюче, але не смертельне. А ти? Не міг би мене підвезти?
          - А де твій водій? - запитує він. Мені здається чи його воротить від богатих людей. Він теж не бідний, коли має машину та квартиру. Але усе одно у Вена до нас неприязнь.
          - Ступила. - виправдовуюся я. - Відправила на інший кінець міста. То що підвезеш?
          - Добре. Сідай у машину. - я підхожу до великого білого джипа. З усієї сили намагаюся відкрити двері. Невиходить. Знову, тягну до себе. І лише тоді я розумію що тягну, а потрібно нажати. Вен сміється на усю. Я присідаю і приєднуюся до нього.
          Ми їдемо уже десять хвилин. І ніхто не наважується почати розмову. Тоді я вирішаю взяти себе в руки. Подумаєш, я його не соромлюся.
          - У вас класна група. - починаю я розмову. Я починаю з того що його цікавить найбільше "музики".
          - Дякую. Нам дуже приємно. - посміхається він. Ну що мені ще сказати? Розі, продовжуй розмову.
          - Я чула ваші пісні. Коли ви нарешті покажите вашим конкурентам ?
          - Незнаю. - простогнав він. - Усе з часом.
          - У тебе у класі має вчитися Ред Хілс! Це мій брат. Знаєш його?
          - Так. - спокійно каже він.
          Машина зупиняється ми виходим і направляємося до входу. Нас зустрічають поглядом два охоронця. Тато пропонував мені таких. Але я відмовилася. Я захотіла водія, якого я обрала собі сама. Ми проходимо у великий зал. І тут починається те від чого мені стає погано. Усюди валяється випивка. Усе розкидано, хлопці обнімають дівчат. Мене помітили зразу. Велика товпа кинулася у нашу сторону. І почалося "Розі, як тобі вечірка?", "Розі чи варто дружити з Бакі?" ," Розі, а у тебе є хлопець?"...
          Як не люблю натовп. Він наче закидає у себе. Працює твоїм сипучим піском, зариває тебе у власноруч викопану могилу...
          Я сиділа на дивані, наче в фортеці. Хоч одне добре чого я не забажаю те у мене буде. У мене в голові бродили методи, як втекти від них або як заставити втекти від мене.
          - Я гру пропоную. - закричала Бекі.- граємо в "бутилочку"?
          - Так! - закричав натовп. - Розі іди до нас!
          Я помітила те що Вен теж пішов грати. Такий момент не пропущу. Я підбігаю і беру в руки бутилочку.
          - На бажання... - кажу я і кручу.
          Бутилочка крутится з шаленою скорістю і нарешті показує на Бекі.
          Я сміюся і кажу їй своє бажання:
          - Зніми з себе три будь-яких речі. І сиди так до кінця ігри.
          Дівчина радіє такому бажанню. І під звуки та аплодисменти знімає з себе сукню, в'єтнамки та ... сережки. Хитро. Але усі дівчата теж роздіваються до купальників. Я теж. Усі, навіть Вен дивляться на мене. Звісно ж, у мене такий малюнок. Знали би те що він не змивається.
          Бекі виконала бажання тож вона крутить. Не повезе тому на кого потрапить вона. І потрапляє на Чеда. Ого, тепер йому "Гітлер капут".
          - Ти прибираєш після цієї вечірки. - кричить вона. Чед мліє, але бере бутилочку у руки. Він дивиться на мене і крутить. Випало на якогось хлопця. Я його не знала. Чед шепче йому бажання. Той підбігає до Еліс і знімає з неї купальник. Еліс лишається топлес. Усі сміються і Чед. Я кидаю Еліс, яка шукає одяг, свою сукню. Вона вибігає.
          Так ми грали довго. Багато хто сміявся, дехто плакав. І ось крутила Гелія і попала вона на Вена. Я зглотую комок. Гелія підмигує мені і оголошує своє бажання.
          - Поцілуй будь-яку дівчину у цій кімнаті. - каже вона. Моє серце починає битися все сильніше. Я хочу щоб він вибрав мене.
          Вен піднімається і іде в мою сторону, я лякаюся невже до мене. Але тут він цілує в щічку Гелію. Я злюся. Чому в щічку? Чому її? Вона ніяк не реагує тільки співчутливо дивиться на мене. Вона знає про мою любов до Вена? Могла б поконкретніше!
          Після гри, ми пішли плавати. Чед весь час ходив за мною. Зрештою мені це набридло і я випила бутилку пива. Від цього у мене збільшилася різкість. Бекі випила три і їй нічого, а мені погано. Я попрощалася з усіма і вийшла. До дому не хотілося. У мене за стіною жив один сусід. Я його любила і ненавидила. Особливо за те що він поцілував іншу. Звісно він має право. Але я така розчарована у щасті....
         
          Розділ 4.
          Невдовзі ясне сонце затуманив дощ. Він розігрався не на жарт. Я не звертала на нього уваги. Цікаво, а хтось помітить мою відсутність. Чи для цього світу я піщинка в пустелі . А що тут думати?
          Я дуже хочу прокинутися комусь потрібною. Не хочу бути чужою. Хочу мати друзів. Але моє "хочу" не величне. Воно не виконає моїх мрій.
          "Чи іти мені до дому?" - думала я.
          "А може залишитися тут!". Я ніколи ще не подорожувала нічним місто. А воно виявилася прекрасним. Я відчула різницю між нами. Місто вільне і комусь потрібне. Мене багато хто кохає, але вони не дадуть мені те чого я потребую. Вони ніколи не зрозуміють мене. Я блукаюча душа. Я відчуваю те, що цей світ моє випробування.
          Дощ капав на мене, тим самим намочивши мій одяг до тла. Я була надто далеко і надто близько від дому. Я не знала де я. Мій орієнтир втраьився, випита бутилка далася в знаки. Навіщо я сюди прийшла? Я не проживу і дня без пригод. На годиннику красувалася третя ночі. Ого, я оглянулася. Безм'ятежний парк, сяючий бліками луни ,нагадував моторошну терасу . Я побігла уперед, по моєму змокшому тілу пробігли мурашки. Я була лише у напів-прозорій сукні, а цей дощ ,він зробив своє. Покарав мене по-справжньому.
          В кінці вулиці замерехтіло світло. Напевно, невідомий прохожий, вирішив прогулятися у цю холодну ніч. Я доторкнулася до холодної лавочки і присіла на неї. Світло приближалося, нарешті я помітила старенького дідугана. Він подивився на мене своїми змученими, але повними радості очима і посміхнувся.
          - Донечко, а що ти тут робиш? - запитав він з певним єхидством. Його тон був повільним, але чуйним і зрозумілим.
          - Дідусю, я заблукала! Де ми знаходимося? - з надією запитала я. Дідусь опустив очі, наче переглядаючи в голові варіанти відповіді.
          - А ми на вулиці Вовковій. А ти де живеш?
          Я зраділа, в серці засіяла радість. Відчуття загубленості пролетіло, як птах за вирій.
          - На сусідній вулиці. А ви де?
          - Я бездомний. - з незламною посмішкою сказав дід.
          Чомусь з моїх очей полилися сльози. Я така чуйна до старих людей.
          - А як ви живете? - запитала я. - Ви вибачте за вираз, але на вулиці можна померти.
          - Як усі люди. Я не помру. Я не виконав своєї місії. А без неї померти неможливо.
          - А як що так вийде? Як що людина помре не виконавши
          місії? - відповідь мене дуже цікавила.
          - Вона повернеться у вигляді духа. - засміявся дідусь. Мені здалося що вулиця, допомогла йому йому стати божевільним.
          - А як дух дізнається про те яка у нього місія? - перейняла репліку я.
          - Ангел дасть духові листок завдань. Усе чого колись бажала людина буде у тому списку. І дасть він на виконання цього міліон років. Але рідко таке буває, зазвичай місії виконують за життя.
          - Тобто? Якщо я уже забажала...то я обов'язково маю це виконати?
          - Так , дитино моя. Тобі уже час.
          Дідусь піднявся і пішов прямо. Куди він іде? У вічність. Я обернулася. Багато людей вірять у це. Я ніколи не повірю. Але послухати було цікаво. Що тільки не придумують, щоб налити в життя яскравих фарб.
          Я підійшла до великого бізнес -центру. Моє вікно виднілося здалека. Не пам'ятаю того щоб я лишала світло включеним. Я побігла в напрямку своєї квартири. Знайшла ключі в сумочці та перевернула засов. Забігла в кімнату. Світло виявилося виключеним. Я ввімкнула його і оглянула кімнату, в пошуках когось чи чогось. Невже мені здалося? Я зняла мокрий одяг і направилася в душ.
          ...холодні потоки води окутали моє тіло. Я зробила воду горячою і насолодилася цими хвилинами щастя. В моїй кімнаті замерехтіло світло. Я накинула на себе нічну сорочку і вибігла. Світло було виключеним. " Полтергейст " - пронеслося в голові.
          Я присіла на кровать і погрузилася у довгий сон.
         
         
          Розділ 5.
          Сонце силою заставило відкритися мої очі. Я прищурилася і посміхнулася. Виспалася я чудово, на сон не хилило взагалі. У мене таке відчуття що я вампір. Ні, я не хочу крові. Я спала наче вічність, а вампіри ж можуть спати роками. І настрій не надиво розгулявся. "Я хочу співати." - пролунало у моїй повністю тверезій голові.
          Зповна енергії я побігла на кухню і поклала чайник на каву. Узяла мою ранішню піцу. У нас з кур'єром договір. Гроші я йому ще на початку місяця плачу. Але багато хто каже що від неї можна поправитись. Глянула на часи...
          ...навколо мого дому повзлітали усі ворони, а люди які прийшли на обід чули крики роздратованої дівчини з вікна тридцять першої квартири...
          Уже друга година. Я проспала школу, а мій будильник не задзвонив. Що ж мені буде? Я дивлюся на телефон. До мене два рази дзвонила учителька. Передзвонюю.
          - Ало. Доброго дня Леоніда Векторівна. Ви пробачте мене за те що не прийшла.
          - Розі Хілс! Я хочу почути причину такого не красивого вчинку. - пролунав роздратований голос.
          Я почала крутити в голові безліч проблем, на які вона могла би купитися. Нарешті прийшла в голову сама оптимальна та стандартна ідея, якою користувалися майже усі учні мого класу. Я могла сказати правду. Але вчителі мають дивну можливість не довіряти та сповіщати батьків. Але і брехати я ненавиджу.
          - У мене дуже болить голова. Я зроблю усі завдання та уроки.
          - Добре. Іншому би не повірила. Але ти ще не пропускала школу без поважної причини. Можливо щось передати твоєму класові?
          - Ні, не потрібно. І дякую. - сказала я і натиснула "вибити".
          Я відчула запах гореного. Мій чайник. Підбігши до нього я швидко виключила його і мало не обпекла руку. Випивши каву, я взяла телефон з важливою місією "запитати домашню роботу" . Я взяла в руки телефон і відкинувшись на спинку м'ягкого стільця почала шукати номера однокласників. У всіх окрім Роузі та Ендрі були телефони, але у мене як виявилося не було нічийого номера.
          Я взяла останній випуск журналу
          " Історії від яких побіжать мурашки" і почала читати про пригоди моїх улюблених героїв.
          ... я сиділа під кроваттю і не рухалася. Врешті піднялася і викинула цей журнал в мусорний ящик. Я посміхнулася, взяла гроші і вирішила піти купити щось почитати. А ви що думали? Що мене лише мода цікавить?
          Ішовши по вулиці, на якій ще лишилися невеличкі ріки після дощу, я згадала учорашнього дідуся. Мені чомусь стало так, страшно за нього. Він збожеволів. Говорить про ангелів, духів, місії . Чому люди бажають вигадати щось? Хоча сама не гірша. Я нині сказала неправду учитильці. Я пройшла мимо улюбленого кіоску із страшними історіями. Але я не взяла їх.
          Чому б мені не змінити себе? Усе вирішено. Перед вами нова я. Не кохає хлопець? Байдуже. Немає друзів? Сама розважатимусь. Розчарувалася у житті? Знайду спосіб повернутися.
          Я побігла уперед. Усі люди дивилися на мене із здивуванням. Чого я хочу? Так, я буду морозиво. Жовте і голубе. Підбігаю до продавця і купую морозиво. Іду до лавки з журналами та анегдотами. По-дорозі не забуваю вляпатися в це ж саме морозиво. Така у мене вдача.
          - Доброго дня. - кажу я красивій блондинці. - Дайте мені десять журналів з анегдотами та два журнали " Great Ledi ".
          Продавець з ошарашеним виглядом протягує мені довгоочікувані журнали та називає суму. Я даю йому більше грошей із словами " Решти не потрібно ", кладу їх у пакет та іду до магазину з одягом.
          Заходжу не у відомий бутик, а в той який мені більше подобається. Ого, яка футболка з черепом. Ні, череп не підійде, а ось значок "супермена " ... Я купила собі дві футболки, одну блузку, пару порваних джинсів та легінси біжу на вулицю. Тепер з спокійною душею звоню до Дена.
          - Ало. - кривляюся я. - Пане Денис під' їдьте до магазину " Посмішка".
          - Так. За дві хвилини буду, а ви змінилися .
          " Змінилася..." - це слово ще довго блукало у моїй голові, намагаючись знайти відголосок. Все-таки у мене вийшло. Я інша людина. Я не зламна як метал і міцна як гора.
         
          Розділ 6
          Кінець дня обіцяв бути цікавим. Але якби я знала що мене чекає. Я б не поїхала до дому. Я їхала по вулиці і час від часу дивилася на часи. Стрілка повільно крутилася. Я вдивлялася у неї наче намагалася щось побачити. Стрілка все крутилася і крутилася і раптом завмерла. Я закричала. Стурбоване лице Дена повернулося до мене:
          - Що сталося? Чого кричиш наче таракана побачила? У мене немає , я травив. - сказав він
          - Нічого. Померещилося дещо. - сказала я. Мене вже воротить від усього дивного. Світло, часи, дідусь, душі, ангели...Брр. Я дивно скривилася.
          Ден дивно на мене подивився і видавив стурбовану посмішку. Ми ще довго їхали, по-дорозі я пояснювала Дену, як я пішки дібралася до цього магазину.
          ..Під' їхавши до дому я вийшла з машини і побачила білий лексус. Я впізнала машину батька по не-величкому м'ячику за вікном. Пройшла до під ' їзду і поспішила до своєї квартири. У батька не було ключів...
          Як я і сподівалася його не було. Тобто він приїхав не до мене. Я постукала до бабусі Галини. Вона у нас усе знає. Старенька жіночка в розовому халаті відкрила двері. Вона тримала в руках пачку з насінням. За її спиною мерехтіло лице Семенівни. Ці двоє живуть у нас давно. Переїхали в наш штат з України.
          - Баб Галь. Бачу тато приїхав, а дома нема. Куди він міг піти?
          Жіночки переглянулися і єхидно посміхнулися.
          - А з чого нам тобі помогати? - запитала Семенівна.
          - Мені здається що Евгелена від Метрика вагітна. - виложила я їм новину. Вони повідкривали роти і почали крутити в голові ідеї обговорень.
          - Ой, дякую тобі донечко. Без тебе би сиділи без діла. А батько твій в Маргоші на третьому поверху. Семенівна на лавочки. - дала команду, закриваюча квартиру жінка.
          А я, поспішила за сіллю до тітки Маргоші. Зморавши ноги я вирішила що краще б я поїхала ліфтом. Я підійшла до квартири номер 7 і позвонила у дзвінок.
          - Хто? - почулося за дверима.
          - Доброго дня. Це міс Розія Хілс. Чи не могли би ви позичити мені солі? - запитала я.
          - Зараз винесу. - сказала жінка.
          Я прислухалася до дверей. За ними почувся голос батька. Приклавши вухо до дверей, почала слухати. Але мій план був зіпсований Семенівною.
          - Розі? Що тут робиш? - запитала вона мене.
          - Нічого! - сказала я.
          Семенівна засміялася. І побігла до бабусі Галі.
          - Галь. Чуєш? Бідна дитина. - долинули до мене слова.
          Бідна? Я не бідна. У мене все добре. Я ж змінюся. Завтра перший день нової Розі. Тим часом відчинилися двері.
          - Ось. - протягнули мені баночку з солью. Я замітила те що Маргоша була у тонкому халаті. Що вони роблять в халаті? Та не дура...знаю.
          Я зайшла до квартири. Зрозумівши що батько зраджує матері. За вікном заходило сонце. Потрібно повечеряти. Я лягла на ліжко і вирішила трішки поспати. Забути усі проблеми...
         
          Розділ 7.
          Будильник почав кричати на всю квартиру. Так і хотілося піднятися і кинути ним в стінку. Його мелодію доповняло гудіння машин. Його відмінно було чути його через відкрите вікно. Я підняла важку голову до верху. І поспігила почати ранішні традиції. Перша:
          - Ну шо ти кричиш? У тебе голова є. Блін...ти ж будильник. А в мене болить.
          Далі, я прийняла ванну і заварила чаю. На сніданок, мені сьогодні дали пельмені та салат з овочів. Кур' єр приніс їжу давно. І пельмені прийшлося підігріти в мікрохвильовці. Я поніжилася на м' ягкому стулі і глянула на годмнник. Зараз шоста, я поспішила вибрати собі одяг. Оскільки, я вирішила змінитися і почати радіти тому що є, то потрібна одягнутися красиво і життєрадісно. Бо зустрічають у нашій школі по одежці...
          Я одягнула сині, порвані джинси та довгу білу футболку з мікі-маусом. На голові зробила одну довгу косу. Я підійшла до дзеркала. Ого, я ще ніколи не виглядала так красиво та цікаво. Думаю доповнить образ джинсовий жилет і голубі кеди. Сьогодні я візьму рюкзак.
          ... Я вибігла на вулицю і побігла до машини Дена. Він курив спершись на ручку, але побачивши мене викинув сигарету.
          - Ти куриш? Ай-яй-яй, погано. - я по-дитячому помахала пальцем і присіла в машину. - Їдемо.
          Ден ніяково пожав плечима. Він присів у машину і натиснув на газ.
          Біля школи, він зупинив машину. Я вийшла з неї. Як завжди круг дівчат став навколо мене. І почав розпитувати.
          - Привіт. - сказала маленька діачина з середніх класів.
          - Привіт. - посміхнулася я.
          В натовпі я побачила Гелію. Давай Розі, ти зможеш стати іншою.
          - Гелія привіт. - закричала я. Вона на мене дивно подивилася. І в шоці від того що сталося, вона поспішила до мене.
          - Привіт. - засміялася я.
          - Який у нас перший урок? - запитала я.
          - Біологія.
          - Проведеш мене? - запитала я.
          - Звісно. - ми побігли уперед. По-дорозі я з усіма віталася і була ввічливою.
          Перший урок був дуже нудним. Учитель почав дуже дратувати мене.
          - Хто знає з чого складається вухо людини? - запитала вона.
          - Правда Генадій Дол(це наш учитель) дурний? - запитала я.
          Учитель який певно подумав що я підказую подав голос.
          - Міс Хілс тихіше. Нехай самі догадаються. - сказав учитель і погрузив увесь клас у сміх.
          - Що таке? - запитав містер Дол. - Чому ви смієтеся. Міс Хілс?
          - Пробачте. Муха в вікно врізалася. - весь клас знову погрузився у сміх. Я не витримала і упала із сміху на парту. Учитель дивно подивився і нарешті видавив:
          - Що ти сказала класу?
          - Нічого. - сказала я витераючи очі, від сліз. Сльози визвав сміх.
          - І це нічого зриває мені урок? - але мене врятував дзвінок на перерву.
          - Який урок? Уже перерва! - весь клас знову кинувся у сміх. Я вийшла в коридор і рочала бродити по його затінках. У мене у школі було улюблене місце. Це був останній поверх . На ньому був клас, у якому проходив ремонт. Я часто туди ходила . І зараз я пішла туди.
          - А тут цікаво. - подав Чед. Я й не помітила те що він прийшов.
          - Так. Моє улюблене місце. Ти стежиш за мною?
          - Так. - сказав він. Чед сів на останню парту і почав скоса дивитися .
          - Тоді я маю право подати в поліцію. - єхидно сказала я.
          - О, ти подаш.
          Я хитро подивилася і вийшла з класу. Дзвінок на урок перебив мій настрій. Я побігла, не помічаючи учителів. Клас хімії чекав.
          Ми сиділи на уроці. Сьогодні на хімії, ми виготовляли кислоту. Учитель сказав : що якщо дихнути її то втратиш свідомість.
          - Ліза. - звернквся учитель. - Якого кольору вийщов розчин?
          - Червоний.
          - Сідай п' ять. А у тебе Гарі?
          - Жовтий.
          - Сідай три. А у тебе Розі.
          - Він якийсь не правельний. Білий.
          - Шо? Розі два. Клас лягай.
          Ми попадали на землю. А над нами почало сильно димитися. Дехто уже втратив свідомість. Я ледве стрималася щоб не засміятися. Оце так я.
          Після того як газ вивели мене покликали до деректора. Я сиділа в кабінеті оглядала книги на етажерках.
          - Як ви поясните цю ситуацію? - запитав він.
          - Мені шкода. - тихо сказала я. Чомусь весь день викликав в мене сміх.
          - А чому ви смієтеся? Хочете покарання?
          - Ні. Пробачте, це більше не повториться. Надіюсь.
          Я вийшла з кабінету деректора. Біля нього стовпилися багато учнів. " Ну що там? Що? " - питав кожен третій.
          - Ну шо було... - почала я.
      
          є_є
          Розділ 8.
          ...Я сиділа перед розлюченими лицями мами і тата.
          - Я ж пояснюю, це - випадковість. Я не знала що так станеться. - продовжила пояснювати я.
          - У тебе домашній арешт на п' ять днів. Ніяких вечірок та прогулянок!
          - За що? - закричала я.
          - А щоб нас не обвела навколо пальця, я охоронця поставив. Він буде стежити за тим щоб ти після школи, максимум на кружки. Ти не ображайся, але ми хочемо тебе виховати.
          - Знаєш, я маю ідею. - сказала мама. - Ми дамо тобі вибір. Або арешт на п' ять днів або ти ходитимеш у школу для леді після уроків.
          - А мій охоронець ? - подав голос тато.
          - Буде слідкувати за тим щоб Розі не прогулювала цю школу. То що згідна?
          - Краще арешт.
          - Я прошу піди у цю школу. Мені це дуже потрібно.
          - Добре. А довго мені туди ходити?
          - Місяць. - сказала мама.
          Я посміхнулася. Хоча в душі боролася зі злостю. Я піднялася і направилася в кімнату.
          - Куда? - запитала мама.
          - До себе в кімнату.
          - Ні - ні. Сьогодні у тебе перший урок.
          - Ну мама. - простогнала я.
          - Що "ну" ?
          - Іду. - крикнула я і побігла одягатися.
          ...ми підїхали до великого трьох поверхового будинку.
          - Ну все. Віддаю тебе у руки палачів. - сказав Ден.
          - Не дерзи. Я пішла. Я ...
          Прогулюючись об' ємним садом я бачила за спиною притильні очі охоронця. Я повільно підійшла до дверей і натиснула на ручку. Вона відкрилася. На порозі мене зустріла гарно ( жарт ) одягнена леді. Вона повела мене далі. Я зайшла в клас . Багато людей з сиділи за столом. Ого, не тільки я одна "хімічила" . Тут були вишукані дівчата, крамиві хлопці і двоє представителів готичної культури. Я чомусь присіла біля "готів". Два красивих хлопця дружеблюбно на мене подивилися, але інші скривилися.
          - Дарт. - подав голос хлопець в чорній футболці. У нього на шиї було намисто з черепів. Його коротке, чорне волосся зливалося з кольором футболки.
          - Лір. - сказав другий. У нього було довге волосся. На спині лежав чорний плащ.
          - Розі. Вас за що так?
          - Спалив шкільну лабораторії. - відповів Дарт. - А Лірель, коротко Лір, втік посеред ночі на кладовище.
          - Що? - зніяковіла я. - Але я знаю про вас готів багато.
          - Яких '' готів"? Ми сатаністи.
          Я перехристилася, не по-справжньому, а щоб підняти настрій. Ми усі засміялися чим пртвернули увагу старенької жіночки.
          - Доброго дня клас. А ну швидко руки з столів познімали. Ви ведете себе не гарно. Сьогодні записуємо правила поведінки. Я пишу на дошці ви в зошитах.
          Я мучилася час пишучи це усе. Дарт грав з кубиком-рубиком, а Лір розуміючи на нього дився.
          - Пробачте...- подала молоденька дівчинка. На вид їй було років чотирнадцять. - Але я не можу більше писати.
          - Добре. Ми закінчуємо , ось тільки зпишимо цей шматочок крейди.
          - Дайте я його з' їм - закричав Лір. Я почала безсовістно хіхікати. Дарт та ще декілько по-життєво ув'язнених приєдналися до мене.
          - Урок завершено. - страшним голосом сказала учителька.
          - Мені так сподобалося. - збрехала я і поспішила до входу.
          - Міс Хілс. - подав голос Дарт. - Дозвольте вас підвезти.
          - Який галантний. - почулося вдалині. Напевно учитель
          - Дозволяю пане Дарт. А де пан Лір? - запитала я.
          - Пан Лір, пішов на кладовище. - з посмішкою сказав він.
          - А без жартів!
          - Ні, чесно. Ми з паном Ліром займаємся некроматією.
          - Я вам вірю.
          - Справді? - підняв він праву брову.
          - Ні. Ви що діти малі? Магії не існує. Живіть тим що маєте. А не видумуйте таке.
          Дарт подивився на мене сумними очима. Я лишень но зрозуміла те що я накричала на нього.
          - Пробач. - тихо сказала я.
          - Та нічого. Але ... можливо ти права.
          - ...
          - Нам це цікаво. Але це усе чомусь безуспішно. А ти де живеш?
          - Через квартал. - посміхнулася я.
          - А я через два.
          Ми ще довго говорили. І нарешті дійшовши до мого дому попрощалися. Я навіть поцілувала Дарта в щічку і дала номер телефона. Не те що б він мені сподобався, з ним просто цікаво. Тим більше він обіцяв мнні взяти з собою на кладовище. Він уже
          зрозумів що його заняття марні...
         
          Розділ 9.
          Я прийшла до дому в чудовому настрої. Мені тепер хотілося, ходити в цю школу. Я знайшла нових друзів. Можливо вони і дивні, але люди приємні. Дарт - красивий юнак з коротким чорним волоссям. Лір - теж цікавий. Вони часто проводять час на кладовищі. Як я дізналася вони займаюся некроматією. Мене це не цікавило. Я навіть не вірила у це. Але товаришувати з ними буду.
          Але як я їх зустріну? Я номер то дала, але його забула узяти. Тепнр що сидіти і чекати? Але як я сидітиму?
          Мені уроки ще потрібно робити. І двійку відпрацювати, як що мене в клас впустять. Напевно учителі тепер будуть побоюватися мене. Але, нічого їм не буде. Переживуть.
          Я просиділа над уроками до пізнього вечора. Тепер з веселим настроєм підготувалася до сну. Але раптом почула як дзаонить телефон. Я підняла великий смартфон із табуретки та подивилася на екран. Невідомий номер. Я взчла слухавку в синхронно відповіла.
          - Міс Розі Хілс.
          - Привіт Розі. - почула я голос Дарта. - А чому так офіційно?
          - Ой, пробач. Я не знала про те що це, твій номер. Ти уже дома?
          - Звісно. У мена чудова новина.
          - Давай дєтка, здивуй мене. - прострочила я.
          - Гоу. Я тепер буду вчитися у твоїй школі. Ну як новина?
          - Це - дуже добре. - зраділа я. Ні,я справді зраділа. Тепер мої друзі, будуть навчатися зі мною. Разом ходитемемо із школи. Можливо, я навіть відівчу їх від цих походів на кладовище. Тоді вони стануть повністю "нормальними".
          - А ти чим зайнята? - запитав він, веселим голосом.
          - Ти навіть не уявляєш. Я спати лягаю. - сказала я. На кінці проводу хтось засміявся. - А ти що робиш?
          - Неповіриш. Я з Ліром збираємося викликати демона. Справжнього розумієш?
          Я сильно здивувалася. Ну що з ним таке? Як йому пояснити що це усе не правда. І що таке? Чому я за нього хвилююся? Ми ж знайомі лише день, а він уже став важливим для мене.
          - Може не потрібно? Ну чому ти віриш в усе це? Зрозумій це - неправда.
          - Може заборониш мені?
          - Ей, не ображайся. Пробач мена. Та викликай кого завгодно. Скоро сам переконаєшся, у тому що це - неправда.
          - Добре. Переконаюся і перестану.
          - Домовилися.
          - Ну бувай . - сказав він.
          - Зачекай. - сказала я. - Будь обережнішим.
          - Ти турбуєшся про мене? - з ноткою цікавості запитав він мене.
          - Так. - тихо прошепотіла я. - Бувай.
          Поклала телефон на табуретку та прилягла на ліжко. Біла простинь полонила мої думки і я заснула. На душі досі було не спокійно, але сон не дав мені подумати.
          Я прокинулася з величезним тягарем на серці. Мене наче щось тягнуло. Та куди я незнаю. В голові наче горів вогонь. Я виглянула у вікно і побачила велике скупчення людей. Усі прямували до будинку,який знаходився через квартал від мого. Я придивилася і побачила поліцейські машини біля будинку Дарта. Серце сильно закололо. Я накинула халат і понеслас на вулицю.
          Підійшовши до будинку ,я підбігла до поліцейського.
          - Що тут сталося? - запитала я. Я не знала з ким це сталося, але мене це турбувало.
          - Померло двоє молодих людей.
          - Дозвольте на них подивитися?
          - Пробачте не можу. Тільки родичам та близьким.
          - Я родич. - закричала я. '' Хоч би це був не Дарт " - пронеслося в голові. " Хоч би на Лір ". Я їх мало знаю, але...
          - І кому ж? - з насмішкою сказав він.
          - А хто загинув?
          - Дівчино , ідіть не заважайте працювати.
          - Скажіть хто! - крикнула я.
          - Дартус де Річал та Лірель де Ангус...
         
          Розділ 10.
          Коли втрачаєш перший сенс жити, ти забуваєш про другий.
          Дівчина у чорному халаті дивилася на поліцейського. На її очах сяяли сльози.
          - Скажіть мені що це - не правда. - заплакала я.
          - А ви хто? - запитав він.
          - А я власне сестра Ліреля. - збрехала я. Знаю, так не можна, але я повинна побачити їх.
          - Справді ? Тоді ідіть за мною.
          Я пішла в слід за поліцейським, на очах мерехтіли сльози. Вони ж були моїми єдиними друзями. А Дарт , він навіть більше ніж друг. Цьому прекрасному юнакові з великими чорними очима поступався навіть Вен. А хто він цей Вен? Всього-лиш гордий та сомовпевнений егоїст, а вони були людьми. Я , я незнала як пояснити те що тягнуло мене до Дарта. Він не був, мимовольною розвагою. А ось ким він був я уже не матиму часу визначити. На очах з' явилися сльози. Як би я була богом або хотяби ангелом...я би з' єднувала серця . Я кохаю Дарта... Мені важко це сказати і зрозуміти те що щойно подумала. Я не зможу жити без нього.
          Ми підійшли до великих чорних дверей. Навколо був запах сирості. Я пройшла в середину. Інтер' єр був зовсім не готичний, але виконаний у історичному стилі. Коли заходиш у його квартиру ти наче переглядаєш книгу історії. Ми пройшли на кухню на підлозі лежало тіло Ліра. Його очі були широко відкриті від жаху, а тіло було повністтю блідим. Волосся наче посиділо. Як сказали експерти він помер від переляку. Це чим так злякатися він міг? Далі мене провели у спальню. У мене відняло голос...
          О боже, це було жахливо. Усі меблі були біля стінки. Посередині кімнати була намальована величезна п' ятиконечна зірка. По-середині якої лежало окровавлене тіло Дарта. Його шкіра була мертво-блідою. Очі закриті. Це не переляк, у нього в грудях стояв великий ніж з позолоченою ручкою. Я схопилася за диван. Сльози текли самі по-собі. Я навіть зупинити не змогла. Я глянула на окровавлене тіло. Мої вуста зімкнулися і тихо прошепотіли :
          - Я люблю тебе Дарт. Я хотіла щоб ти жив. Але тепер я настільки розчарувалася у житті. Я теж хочу померти.
          Я відчула як тіло падає. Мої вії стають важчими . Звуки навколо стають все тихіше і тихіше. Я падаю, холодна табуретка сильно б' є мене по голові...
          ... неприємний запах заставив мої очі відкритися. Переді мною сидів чоловік у білому халаті.
          - Я померла? Де я? - запитала я. Навколо були лише білі стіни.
          - Ні. Ти в лікарні. Пам'ятаєш як тебе звати ?
          - Я не настільки стукнулася. Я Розі Хілс. Могли би, без мене дізнатися.
          - Ми це знаєм. - спокійно сказав лікар. " Напевно він привик до сарказму."
          - Вау. Кладу вам п' ять. Чому мене болить голова?
          - Ти ударилася. Та ще й свідомість втратила.
          - Зрозуміло. А мені такий страшний сон приснився.
          - І що ж тобі снилося?
          - Наче мої друзі померли. А потім я упала.
          - Обломаю. Це не сон.
          Що обломає? Він говорить так, наче я сама цього хотіла. Мені так і хочеться вдарити цього лікаря по його прекрасному обличчю.
          - Я не боюся того що ви лікар. - сказала я голосом голодної собаки. Лікар на мене подивився і з острахом позадкував назад.
          - Все - все. Покидаю вас. Батьки скоро прийдуть.
          Лікар вийшов з кабінету. Невже мені не здалося, це був не сон, а реальність. Дарт і Лір - мої нові, але перші, справжні та вірні друзі. Вони померли і я не встигла нічого сказати Дарту. І причину смерті не відомо. Що за світ? Чому в ньому стільки несправедливості . Але і я теж така. Я кохала Вена. Але він був всього-лиш симпатією. Я не знала що на світі є такі справжні люди. Такі як Дарт та Лір. Я справді не знала...
         
          Урок 2. Ніколи, чуєш мене людино? Ніколи не бажай собі смерті. Не намагайся обхитрити бога. Не намагайся вчинити самогубство. Знай : ти не помреш. А якщо помреш? Тоді ніколи не сперичайся з ангелом.
         
          Розділ 11.
          Минуло п'ять днів. Я доволі часто приходила на могилу Дарта, приносила квіти Ліру та сиділа біля них годинами. Що буде після смерті? Можливо інше життя, а можливо вони стануть привидами. Ой, я уже таку небелицю говорю. В школу я не ходила. Я взяла усі уроки на дім. Завтра вирішила піти. Я думала про життя і смерть, про те що вони разом і що окремо. Раптом почувся стукіт у двері. Я відкрила і побачила листоношу. Він тримав у руках конверт в якому усередині було видно книгу. Я розписалася і заплатила йому, а сама уважно подивилася на конверт. Звичайний. О, боже... але адреса відправника - квартира Дарта. Я швидко відкрила конверт. Можна навіть сказати - розірвала його. В середині дійсно була книга. Але коли я її відкрила я побачила надпись " Щоденник Дарта ".
          Я швидко відкрила його. Записки були зовсім свіжими. Зараз десяте вересня, писати він почав першого.
          1 вересня.
          Любий щоденнику!
          Ось уже декілька днів, я спостерігаю за життям Розі Хілс. Я її ще не знаю, але немає нічого цікавішого ігри в "детектива". Нажаль я не стану ним. А можливо і стану. Ми з Ліром займаємся магією. Незнаю чому ми почали це...але нам подобається.
          Я прочитала ще декілька записів. Моє лице було шокованим, але найбільше шокувало п' яте вересня. А ще більше те що запис був зроблений в день смерті, але експертиза показала те, що померли вони четвертого. Містика якась.
          5 вересня.
          Любий щоденнику!
          Вирішив визвати демона. Так я і перевіру правда це усе, чи ні. А ще я нарешті познайомився з Розі. Вона і не підозрює хто вона...і взагалі, хто ми усі.
          Я так не хочу щоб ця дівчина померла через мене.
          Я не зрозуміла. До чого тут "померла "? Хто я? Що я не підозрювала? В голові стільки питань, а відповіді ні однієї.
          Я посиділа на кінчику ліжка і піднялася. Мені було цікаво: де зараз Дарт? " Я теж хочу туди, будь-то рай, будь-ад, будь-то дух,блукаючий по світу.
          Я повинна була померти. Я , а не він . І я зроблю це...мене нічого не тримає у цім світі...
         
          Розділ 12
          Я - сонце...
          Сонце світить на добрих і злих.
          Я - лелека...
          Кохаю раз і назавжди.
         
          Поранена в серце дівчина йшла по просторій терасі. Теплі промінчики сонця, ледве дотягалися до блідого обличчя. Гарячий асфальт сильно щипав уже оголені ступні. Повільний, літній вітер ніяк не хотів показати свою присутність. Єхидна посмішка , сповнювалася жалю. Бажання померти пересилювало волю і не давало подумати про наслідки. Високий міст стояв на горизонді, можливо я його шукала. Вода здавалася теплою , але дуже глибокою. Сонячне проміння закривало мої очі...
          Я прикрила лице рукою і поглянула у небо. Можливо, Дарт у цьому не причетний. Я не хочу жити у цьому божевільному світі. Тут кожен бореться за своє місце під сонцем, кожин бореться за любов, кожен змагається з горем. Усі ми ведемо бородьбу за щось... Хтось за любов, хтось за щастя, але світ настільки нас псує, що більшість прагнуть багатства. Вони забувають про те що це піщинка від щастя, а можливо і не його складова. Світ - губить нас.
          Я поклала ногу на холодні перила і переступила через них. Ще секунда і я упаду. Назавжди. І моє тіло ніхто не знайде. А можливо й не шукатиме. Навіщо цьому світу ця дівчина. Розі Хілс - невдаха. Але боляче від того, що світ так і не дізнається мого імені. Максимум новини по телевізорі.
          Я не вагаючись переправилася на іншу сторону перил і відпустила руку. ''Прощай життя" - пронеслося в голові. І я стрибнула, не звертаючи уваги на вітер. Я навіть не затримувала в собі повітря. Навіщо? Я ж його втрачу. Я почула на своїй шкірі холодну воду. І поспішила на дно. Нарешті. Раптом я відчула холод, сильний удар у спину. Я видихнула, але не задихалася. Очі нили я хотіла на дно, але щось піднімало мене. Якась сила, невідомо що. Я тягнулася до низу. Та що це таке? Мені що померти не можна, чорт побери. Я закричала.
          Мій тихий звук губився в вакуомі. Я винирнула. Ниряю знову, але утопленецею не стаю. Я розізлилася і попливла в сторону берега. Не утоплюся, так повішуся. Я не хочу бути тут. Нехочу жити у цім світі. Світі жорстокості, та що ж це навіть померти не дозволять.
          Ну коли прийде та жінка в чорнім баланхолі?
          Коли скаже : Розі нам вже час у шлях.
          Опустіють коридори і полине в серці страх.
          Ми чекаєм тебе доле...за те що ти кохаєш нас.
          Я повністю промокла. Як кажуть "до ниточки." Напевно, ніхто і не помітив те що я на річці. Але чому у мене не вийшло. Що заставило винернути. Я подивилася на уже мляві кольори торшера. Я що не помру? Я проведу своє життя в очікуванні смерті...
          Єхидна посмішка засяяла на моєму блідому обличчі. Ще не довго...
          - Чуєш мене світ? Я покину тебе...- закричала я. Біля дерева сиділа тінь. Вона дивилася в лице дівчині.
          - Ех, ти. - простогнав чоловік у чорному і покинув своє місце. А ось куди він пішов...це уже зовсім інша історія.
         
          Розділ 13.
          Вітер... спокій... загубилась
          Я далеко...тут і там
          Тихий лик, можливо вірна мрія
          Тільки де? Тут чи там?
          Я ще не опанувала себе. Тихо ішла по прозорим вулицям. По тим вулицям, якими я раніше стрибала. По тим якими я бігала. Я по них ішла. Можливо моя дурість, можливо настрій застасили мої очі наповнитися бліком ,від сліз. Я не хочу плакати. Як пояснити? Я хотіла стати веселою, ідеальною та незалежною. Але зараз... я хочу покинути цей світ. Хочу стати блукаючою душею. Не хочу назад.
          Підїзд мого будинку...такий веселий, яскраві стіни. Усе наче говорило мені про те що життя яскраве. Обманює...я ж то знаю що ні. Я спокійно переступила поріг і пішла у сторону кроваті. Знаю! Я ж повішатися можу. Я швидко, навіть трішки по-дитячому радіючи, забігла на балкон. Там я хотіла узяти мотузку, ту на яку я вішала свій одяг. Але опам'яталася, згадала про те що давно цього не роблю. От, не повезло.
          Я поглянула у сторону квартири Вена. В вікнові горіло світло. А на балконі висіли дві мотузки. Що за день? Невже я полізу на чужу територію заради мотузки?
          ...під ногами поскрипувала холодна підлога. А мотузки ніяк не відкріплялися. Він що спеціально їх так звязав? В мої очі засвітило яскраве жовте світло. Від непривички я мало не осліпла. Хтось світив фонариком на мене. Попала, дура.
          - Розі Хілс? - запитав до-волі знайомий голос. Той голос який я любила раніше. Той голос який я би слухала вічно.
          - Привіт Вен. Теж дуже рада тебе бачити. - скрізь зуби прошепотіла я. Його сумне обличчя, як завжди звисока на мене дивилося.
          - Що ти тут робиш? - сказав він із злим виразом обличчя.
          - Я тут? - зніяковіла та посміхнулася через силу.
          - Ти тут! На моєму балконі!
          І що мені сказати? " Вибач Вен. Я тут повішатися хотіла. Але ось проблема, мотузки немає. "
          - Я твій фанат. - прошепотіли мої губи. Я лише потім зрозуміла що сказала.
          - Справді? - не довірливо покосився на мене хлопець.
          - Так. Зайшла за автографом.
          - Ну тоді проходи. - сказав він. По ньому було видно те що він не довіряв мені. Але у мене не було вибору.
          Я пройшла у велику, красиву кімнату. У краю лежало широке ліжко, стіни були акуратно обклеїні постерами. По кутах стояли колонки, а посеред кімнати стіл із гітарою.
          - Напишемо пісню? - запитав він.
          - Не хочеться.
          - Давай. Ти ж мій фанат. А кожен фанат про це мріє.
          Я зхопилася і дала згоду.
          - Починай ти Розі. - сказав Вен. Він присів на кровать і в очікуваннв глянув на мене.
          - Ем...
          Колись давно, У іншім світі
          Де люди добрі, Нема зла.
          Жила любов. Жила і віра
          А повне серце. Було добра...
          Але забули люди.
          Про цей світ, про кохання
          і уже... його нема.
         
          Все одно, все одно
          Я заграю немов зоря!
          Все одно, все одно
          Навік змінилась я!!!
          Це мій світ! Ним пишаюся!
          Хай прийде вже смерть
          Та я її не лякаюся..
         
          Я закінчила пісню і видихнула. З надією глянула на ошарашеного Вена. А схоже йому сподобалося.
          - Ого . - захлопав Вен. - У тебе чудово вийшло. Давай до нас у групу.
          Він запропонував мені до них у групу. Я ж так хотіла цього. А може... ну його того Дарта. Є ж Вен. Той кого я не кохаю, але кохала. Може й кохання вернеться. Ні. О, боже про що я думаю? Я не зраджу Дартові. Я буду його любити, але чи кохання це чи захоплення? Я ж не хочу жити.
          - Пробач Вен, але ні. - сказала я і розвернулася.
          - Та що с тобою? - закричав Вен. - Спочатку ти бігаєш за мною і намагаєшся розговорити, потім така весела приходиш до школи і не звертаєш уваги, але в таємниці усе одно дивишся на мої очі. На вечірці сверлиш у мені дирку очима. А зараз стоїш до мене спиною. Я ж знаю ти любила мене. То що ж сталося? - закінчив він. Я з скорботою подивилася у перед. По очах потекли ріки сліз.
          - Вен, ти чудовий хлопець. Але твоя гординя заставила мене забути тебе. Назавжди. Ти на якийсь час перестав бути для мене людиною. - сказала я.
          - Розі , це через того "мудака"? Як його. Март? Це через нього?
          - Дарт. - прошепотіла я. - Його звати Дарт .
          - Добре, так це через нього?
          - Яка різниця. - сказала я.
          Раптом, я відчула на своїй спині теплі руки Вена. Він розвернув мене. І підняв рукою підборіддя. Я з нехотя глянула в його очі. Голубі аметисти єхидно заграли. Він потягнувся до моїх губ і подарував мені поцілунок. Я хотіла його відкинути, але його руки сильніше мене прижали. Це був мій перший подарунок. Я ж хотіла подарувати його тому, кого я кохаю...
         
          Розділ 14.
          Я прокинулася у незнайомій кімнаті. Моя голова, вона жахливо боліла. Я оглянулася. По усюди були розкидані мої та ще чиїсь речі. Моя голова відмовляла у спогадах. Я потягнулася. Біля мене лежало тіло Вена. Я швидко вистрибнула з ліжка і натягнула на себе якусь білу рубашку та джинси. Вен тим часом прокинувся.
          - Уже тікаєш? - запитав він.
          - А чого б не утекти.
          - Після учорашнього? - єхидна посмішка змінила його веселу гримасу. Упізнаю старого Вена.
          - А що такого було учора? - не здавалася я. Намагаючись відкинути непотрібні думки я з надією почути відверження їх у Вена.
          - Не пам'ятаєш? - сказав він одягаючись.
          - Відповідай уже!
          - Ти просто заснула у мене. - спокійно сказав він.
          - Справді? - засяяла я.
          - Звісно ж, ні. . - знову ж таки спокійно відповів хлопець.
          - І ти так спокійно це говориш?! - закричала я.
          - А як мені говорити?
          Я розлютилася і з усієї сили врізала Вену по щоці. Він і не ворухнувся , тільки осуджуючи на мене подивився.
          - Заспокоїлася? - тихо запитав він.
          - Так. - сказала я і присіла на підлогу. Хлопець підійшов до мене і уперше за ці роки ласкаво посміхнувся. Я у відповідь скорчила роздратовану гримасу.
          - Хочеш про це забути? - запитав він. Я кивнула. - Добре. Поки що забудемо. - прошепотів він.
          - Чому "поки що''?
          - Тому що так. До речі поквапся. Через годину до школи.
          Навіщо мені та школа? Але я зхопилася і вибігла на балкон.
          - Розі, чому ти учора вибралася на мій балкон?
          - Я ж сказала. - схвильовано витерла піт з обличчя.
          - Ти збрехала. Навіщо? - знову запитав він.
          - Я прала одяг. І у мене не було мотузки. Тому я полізла до тебе. - хлопець не довірливо покосився на мене. - Чесно.
          - Ну, я зараз винесу. - хлопець забіг у кімнату. Він що не бачив що у нього на балконі є? ...Вен повернувся з довгою синьою мотузкою. - Ось. Не занадто товста?
          - Ні. Як на мене нормальна.
          - А міцна яка. Хоч вішайся. - потягнув хлопець. Я злякалася. Мій переляк побачив Вен. Хлопець здивовано на мене подивився.
          Я позадкувала в попрощалася з музикантом. Посміхнувшись, я покинула його балкон і перелізла на свій.
          Боже, яка я дурна. Я ж мало не розказала йому про те що хотіла повішатися. Але найбільше мене хвилює те що ми з ним переспали. А може нічого не було? Я намагалася себе заспокоїти. І в голові почали мелькати деякі картинки. Схоже це усе правда. Потрібно було всипати йому ше сильніше. І чому мене болить рука?
          Я оглянула руку. На ній красувався укол. Не памятаю щоб мене кололи. Я заховала укол за довгий рукав рубашки. Ой, це ж не моя. Я кинула знахідку в смітник. Не повертатиму.
          Я підбігла до дверей і від звички відкрила віконечко для їжі. Сьогодні у мене мак-кава та салат "Цезар". Я швидко віднесла страву з напитком на стіл. І почала трапезу. Моє захоплення від їжі первав дзвінок телефону.
          - Ало. У телефона Розі Хілс. - сказала я, повільно пережовуючи капусту.
          - Міс Хілс. Доброго ранку. Я директор школи для леді та джентельменів. Вас довго не було, тому сьогодні явка обовязкова.
          - Добре. Я постараюся прийти.
          - Не постараєтеся, а прийдете. Розмову закінчено.
          Я насупилася. У ту школу іти зовсім не хотілося, усе там нагадувало мені Ліреля та Дарта. Вони були такими цікавими людьми. Я так не хочу їх забувати. І я повинна покінчити з життям. Щоб дізнатися що на них чекало, щоб з' ясувати чому вони покинули цей світ і саме головне щоб сказати Дарту слова
          " Я тебе люблю! ". У мене ж є мотузка...
          Я привязала мотузку до люстри. І піднялася на стілець. На моїй шиї був сильно закріплений вузол. Я сказала той самий монолог. І повільно відтовкнула стілець ногами...
          .. Люстра з стуком упала на землю. Я ударилася головою об кінець стола. На секунду я побачила темну тінь.
          - Хто тут?
         
          Розділ 15.
          - Хто тут? - запитала я.
          Десь на кухні прозвучав невідомий голос.
          - Мене це дратує. - сказав він.
          - Що саме? - запитала я . Це було дуже страшно, не знаючи хто там говорити з ним як із тінню.
          - Ось скажи убивця на запитання
          " Хто тут? " має сказати " Це я. Я на кухні. Хочеш бутерброд? ".
          - Ти убивця? - налякалася я.
          - Ні, це був лише приклад.
          - А хто ти?
          - Я? - пролунало зацікавлене зітхання.
          - Ти. Чи там не один?
          - Один, один. Я той хто захищає тебе.
          - Покажись.
          - Ммм...ні.
          Я тихо піднялася і навшпиньках прокралася до кухні. Різко відкривши двері, я нікого не побачила.
          - Мене не впіймати . - пролунало з ванної. - А тобі слід поспішити...
          - Школа! - крикнула я. Незнайомець мене більше не цікавив. Зараз важливішим було не запізнитися на урок. Я могла би викликати поліцію та мені було не до цього. Швидко одягнувшись я побігла в під'їзд. І ледве встигнула на автобус.
          Я зайшла в салон і побачила лише одне вільне місце. Біля Вена. Ні, я біля нього не сяду. Автобус сильно затрясло. Я з переляку не втрималася і упала просто Вену на руки. Незнаю чому, та він означав щось для мене. Якусь важливу капельку. Наче Дарт. Вен був якимось і гордим, і пихатим , і веселим одночасно. Як і Дарт. Він теж легко закохував. І вони двоє наче одне і теж.
          - Привіт ще раз. - сказав хлопець.
          - І тобі.
          - Ти не сильно ударилася?
          - Ні. Дякую за те що спіймав.
          - А я автобусові дякую.
          - За що? - зацікавилася я.
          - Він допоміг тобі присісти біля мене.
          - Ми домовилися усе забути.
          - Ну, добре. Розі?
          - Що? - єхидно запитала я.
          - Ти красива. - я сильно відкрила очі.
          - Дякую.
          - Та що ти. Дякувати не потрібно. Це ж чиста правда.
          - Вен. Дозволь дещо уяснить. Ти що уже "містер ввічливість" ?
          - Так.
          - Поясни цю свою поведінку.
          - Ти мені подобаєшся.
          - І це мені каже людина яка мене ці роки мене ігнорувала?
          - Я був не правий. - прошепотів він.
          - Хм...ясно усе .
          - Що саме тобі ясно?
          - Та так. Нічого.
          - Давай почнем усе з початку.
          - Я боюсь що ні. Я не знаю чому я так вирішила. Ти дуже дивно змінився.
          - Дай хоч шанс. Обіцяй подумати.
          - Добре Вен , вмовив. Я подумаю, хоча моя відповідь і однозначна.
          Вен по-дитячому посміхнувся і глянув у сторону вікна.
          Уроки у школі проходили жахливо. Я настільки змучилася на них, що додому ледве ішла. Тепер уже згадала, що незнайомець проник у мою квартиру. Хто це був? Від чого він мене захищає?
          Я різко зупинилася. Мені ж потрібно було у школу для леді. Я змінила свій маршрут і направилась в ліву сторону, через годину ходьби я уже була на місці чим пишалася. Пройшовши усередину я привітала учителя. Сьогодні у нас як виявилося контрольний урок. Я присіла в кінці зали. Біля мене скупчилось багато народу. Схоже тут мало хто відвідував лекції. Усі повільно просувалися і ходили то вперед то назад. Я позіхнула і спіймала роздратований погляд учителя.
          - Добрий день, я міс Хелен Стіл. - привіталася вона. - Ви готові ?
          Ми помахали головами, в душі надіючись що це буде не довго. Міс Стіл тим часом підійшла до кожного з нас. На мій стіл ляг невеличкий листок з завданнями. Коли усім було роздано листки , учитель махнула натякаючи на те що можна починати. Я взялася читати.
          - Що? - закричала я. Я й не хотіла в голос, це вийшло випадково. Украдеою подивилася на дітей, усі очима ненавиділи міс Хелен Стіл.
          Завдання.
          1. Ви гуляєте по вулиці і бачите як чоловік кинув на землю окурок. Ваші дії. Опишіть їх .
          Я в повному шоці беру ручку і акуратним почерком пишу відповідь.
          Відповідь: я заявлю в поліцію. Це ж напевно такий злочин, аж в іспитах в школі ввічливості про нього пишуть.
          2. Ви бачите як маньяк хоче згвалтувати дівчину. А у вас з собою нічого немає, навіть телефона. Виберіть одну річ, яка може допомогти вам врятувати жертву. Відповідь обгрунтуй.
          Відповідь: Я візьму автомат і застрелю його.
          3. Як привітатися з не знайомою вам дівчиною на вулиці?
          Відповідь: Непотрібно цього робити.
          4. Ви побачили свого колишнього/колишню на вулиці з іншим/іншою. Ваші дії. Напиши у вигляді діалогу.
          Відповідь:
          - Хай, помниш мене?
          - Да.
          - А шо це за ... з тобою?
          - Взагалі це моя дівчина.
          - Яка "гарна" .
          - Думаю нам час.
          - Да йди, насолодися моментом, тебе ж скоро кинуть.
          - Ти про що?
          - Пока.
          - Ану стій!
          - А шо мені за то буде?
          - А шо ти хочеш?
          - Кинь її.
          - Та пішла ти!
          - І піду.
          5. І останнє питання. Ви давно любите одного хлопця. Як йому признатися в цьому? Особливо враховуючи те , що ти любиш його декілька років, але не могла ніяк признатися. І за цей час він уже знайшов собі дівчину.
          Любов, любов...та перестаньте ви. Замовчіть! Але я не можу провалити цей тест, я хочу щоб батьки гордился мною.
          Відповідь: запропоную йому зіграти в ігру " Питання ". Я дочекаюся питання про любов і натякну на це...
          Тест закінчився, хоч і питання були не зовсім приємними. Я піднялася і направилася до виходу, але мене зупинила міс Хелен Стіл.
          - Розі, зупинися. Нам потрібно поговорити.
          - Міс Стіл? Що я не так зробила? - мої губи видавали ці звуки зовсім тихо.
          - Усе в порядку. Я просто чула про те що сталося з Дартом та Лірелем.
          - Та невже. Ви знаєте що з ними сталося?
          - Знаю і попереджаю тебе. Будь обачною , ти не знаєш про те що тебе чекає. ??
          - Я сама розберуся.
          Посміхнулася і вийшла з кабінету.
       16 розділ.
       Удома як завжди, мене чекали батьки. Вон трішки посміхалися та дивилися прямо на мене. Я зайшла у кімнату і сіла на ліжко. Мягка тканина дала відчути себе упевнено.
       - Ну як там твій тест? - стримано запитала мама.
       - Усе добре. - посміхнулася я.
       Але обличчя матері було непохитним. Я заглянула їй у очі.
       - Щось не так? - мій хитрий погляд глянув на неї.
       - Звсіно, усе не так. - почала вона.
       - Вони що уже позвонили і пожалілися на мене?
       - Ні, я хочу поговорити про твою поведінку. Почнемо зі школи. Ну чому ти ні з ким не спілкуєшся, ведеш себе як відлюдник.
       - Мам, ти називаєш це великою проблемою? Ти що спеціально мене налякала?
    - А чого ти боялась?
       Я закрила очі і уявила зі сторони, як жахливо це виглядало. Хоча чого мені боятися. Ну так...мама не знає про те що: я переспала з Веном, я любила Дарта, я гуляла до пізна по вечорах, я не їм здорової їжі.
       - Ну боялась...
       - Усе зрозуміло. Я ще не сказала подруге!
       - Тоді візьми і скажи! - розізлилась я і сама не помітила як піднесла голос на матір.
       - Той хлопець Дарт...
       Я мало не закричала, ну скільки можна так знущатися. Чого б просто не відстати від мене? Я не їочу про нього говрити. Бо він як наркотик, я підсіла і ледве починаю поправлятися, а мені уже піддають ще одну дозу.
       - Що мам? Він був поганою людиною?
       - Так був, мені розказали про твою манію до нього! Або ти не думаєш про нього або ....
       - Або що? Забереш у мене телефон?
       - Ні, ми просто не даватимемо тобі грошей!
       - Ти мене купуєш?
       - Ні! Я пішала.
       - Йди. - сказала я , настільки спокійним голосом, що раптом стала схожа на Вена. Ще невимушеної посмішки не вистачало та світлого волосся.
    Мама розвернулась і вийшла з кімнати . А я прилягла на кровать, подивилась прямо на стелю, раптом на ній майнула тінь.
       - Оу, тобі так погано! - пролунало з кухні.
       - Молися, я зараз тебе упіймаю. - сказала я і побігла уперед.
       - А батьки знають про твої думки?
       - Які думки?
       - Про твого Дартика! - сказав він кривлячись.
      
       "Знущаєтся" - пронеслося в голові.
       - Схоже про Дарта вони знають . - відповіла їм я,без бажання гоіорити про нього, так і не відкриваючи двері.
       - Двері не відкриваются? Чи ти боїшся?
       - Я не боюся! - щвидко закричала і відкрила.
       Я різко забігла на кухню і почала оглядатися в надії побачити хоч щось, вона з посмішкою ходила, але скоро вона зникла, почулися кроки, жахливі, проворливі кроки, налякали вони мене дуже сильно, я приникла і прислухалась де вони, о ні!
    - Цікаво , а твої батьки уже купили тобі надгробок у подарунок? - пролунало прямо за спиною.
       - Слухай ти....- почала я шукаючи рукою ножа, вона повільно узяла рукоятку та продовжила - Оживший фантом з фільмів ужасів, який перечитав Кінга. Зараз я тебе убю.
       Тоді я з посмішкою та з ножем обернулась лицем до...до пустоти, раптом хтось стунув її по голові. Відчувши слабість почала падати. Я впала на рівну поверхню і сильно зблідла, наче б то шкіра натяглась. Крик прорвася через мої губи , я немогла навіть їх розтулити, ворухнутися, я потягнула руку до ножа. Блін...моя мрія. Померти. Вона ж здійснются, я зараз поріжу себе ножом, потом змахну це на демона, я почала марити. Раптом чиясь нога, відшатнула ніж. І я погрузилась в сон.
       - Дура... - сказав невідомий і зник за дверима.
      
      
      
    Розділ 17
       Те, що померати важко - факт. Учора я, Розі Хілс мало не померла, я відчула наче смерть мене поглотила, а ще мені так погано, я не можу й ворухнутися. Я пролежала удома декілька днів. За цей раз мене відвідало 0 "фанатів", Вен кожень день стукав мені в вікна і на весь будинок грав на гітарі. Мені здаєтся це було спеціально, до цього він не грав удома. Він думав що міг виправдати це, писав на листочках записки і давав курєру. Я незнаю сама скільки часу я так байдикувала та їла. До того ж я сильно поправилась і якось змінилась. Волосся злиплося, стало жирним, неприємним на вигляд. Я зібралась духом і пішла в ванну. Оглядалась по сторонах, схоже я стаю психом. Точніше, психолог мені б не завадив.
       Я звоню в якусь клініку, прошу записати мене на прийом до психолога. Вони відповідають мені щось, я киваю і погоджуюсь, схоже він прийде о шостій. Чорт, це ж через годину. Я висушую волосся і заплітаю в якусь незрозумілу зачіску. Вирішую трішки порадіти і включаю телевізор. Сиджу і дивлюся. 20 хвилин усе на що мене вистачило. Включаю компютер, тепер буде чим зайнятися. Заходжу в електронну пошту. 400 повідомлень. Кляну усіх за це і виключаю, але раптом помічаю повідомлення від батьків, їх 14. Точніше усі вони від мами. Відкриваю вкладку та починаю читати.
       1." Розі, якого чорта ти не береш слухавку?"
       2. " Розі, пробач за те, що ми не попрощалися, ми з татом їдемо в командировку"
    3. "Я переживаю, чому ти не читає почту?"
       4. "Включи телефон!"
       5. " Я убю тебе , коли приїду"
       6. " Ти що образилась через того Дарта?"
       7. " Я що сама з собою переписуюсь?"
       8. " Пробач, мені дуже соромно, я теж кохала в твоєму віці. І зараз кохаю нашого батька, а він мене"
       Мені стає так неприємно, мама ж нічого не знає про те, що він їй зраджує. Це так жвхливо. Я мовчки читаю далі, подумки говорячи, що якщо любиш то на усе життя. Потім думаю про себе та про Вена, я ж зрадила Дартові, хоч він і не живий, я забула про емейли. Продовжую читати:
       9. " Я усе зрозуміла, ти підросток, і у тебе такий період"
       10. "Ден сказав що ти закрилась у собі"
       11. " Я подбала про твої оцінки. Вітаю Розі Хілс, ви відмінниця."
       12. "Я так неможу відпиши мені! Негайно!"
       13. " Я не сержуся на тебе , узагалі, роби що хочеш, але подумай, я переживаю"
    14. " Ми ще тиждень побудем" - сьогоднішнє повідомлення.
       Я беру у руки клавіатуру і пишу мамі листа:
       " Пробач, я не була вдома, ночувала у подруги, тому не брала трубку. Дякую за усе, я більше не заставлю тебе хвилюватися. Проте не не обіцяю. Бажаю вам усіпішної поїздки. У мене усе добре, ще раз кажу, вірте мені. Ден просто переживав. До побачення!"
       Мрія кожного підростка - бути одним удома, я так зраділа, стрибнула на кровать і відчула біль у голові. Раптом позвонили у дзвінок. Я побігла до дверей. Це мій психолог.
      -- Доброго дня! - промовила я.
      -- Розі Хілс? - перепитав красивий брюнет, досить молодий.
      -- Так! А ви один з учеників нашої школи?
      -- Ну навіщо ця прелюдія, я просто молодий, сексуальний психолог.
      -- Точно, на мою думку додати до цього потрібно ще одну фразу - " Молодий, сексуальний, самовпевнений психолог, який сидітиме біля вас і посміхатимется своєю прекрасною посмішкою , а між цим не забуде пригнобити вас та запитати " І що ви при цьому відчуваєте?", а потім просто утече від вас.
      -- Ви такої поганою думки? Кажуть "Зустрічають по одягу, а проводять по розуму"
      -- Ти натякаєш на те, що я тебе потім не випровожу?
      -- Це - хамство! - крізь зуби прошипів хлопець.
       Я махнула рукою, даючи жест пройти, він замешкався та пройшов уперед. З посмішкою оглянув те, що творилось у моїй кімнаті.
       - Просто свинарник!
       - Оу, ви знайшли свій дім. Люблю допомагати убогим.
       - Ми можем нормально говорити?
       - Пробачте, у мене щось не так з настроєм, я зазвичай не говорю так з незнайомими людьми.
       - Помітив твій зазвичай. І ти будь розумнішою виріш на ти чи на ви.
       - Давай на ти, а то мені вам дати по лиці не зручно.
       - Сарказм?
       - Сатира, чувак.
       Я помітила за вікном рух. Невже Вен? Я швидко почала штовхати психолога подальше від вікна. Він незрозуміло на мене покостася. Тут я сама здивувалась, я що хочу щоб Вен не ревнував? Я НЕ ХОЧУ ЩОБ ВІН РЕВНУВАВ!!! Місяць назад я хотіла щоб він назавжди зник з мого життя, а тепер , я в шоці від самої себе.
    - Твій хлопець?
       - Пане психолог, помовчіть, і посидіть тут, можете випити щось із складу цих бутилок, і ще є холодильник, розважайся.
       - Я ж попросив визначитися.
       - Я імені твого навіть не знаю.
       - Значить на ти?
       - Да, тихіше.
       Я пішла до балкону. Заглянула, це дійсно був Вен. Скорчила сумну гримасу та вийшла, довго дивилась у його очі і так і не стрималась, засміялась.
       - Привіт, чого тобі?
       - Ти помітила як круто вийшло?
       - Ти де таких слів нахватався?
       - Пішли покажу!
       Я закрила балком, пояснивши тим, що не хочу захолодити кімнату і перелізла через балкон. Пройшла в кімнату. ФАК! Я ледве не заржала, у Вена досі лежав мій порваний одяг. Я шоковано глянула на нього.
       - Ти чого не прибрав?
       - Незнаю. - спокійно відповів він.
       Вен підійшов і поклав одяг у скриньку коричневого кольору.
       - Може у тебе є ще пробірочки для слюни чи для крові? Колися Вен, чи альбом з моїми фото?
       - Розі, я не договорив!
       - Давай, говори що там круто, і що ти мав показати.
       Вен дістав словник і показав мені його. Тут я справді голосно засміялась.
    - Словник крутих словечок?
       - Ніштяк, да?
       - Тобі чомусь крутим захотілась стати? До речі ти не договрив.
       - Круто те, що спочатку ти бігала за мною, доставала, ми переспали і оп, тепер я бігаю за тобою , а ти динамиш.
       - Так вийшло. Просто, я зустріла одного хлопця.
       - Тобі від мене був потрібен лише секс?
       - Ти що знущаєшся, сам затащив мене у ліжко. Позбавив невинності, я ще й нічого не памятаю.
       - Бачиш , ти хочеш памятати. Для мене це багато значить. Дуже багато, розумієш? І що ж, я не знаю чому ти нічого не памятаєш. Ти навіть нічого не відчула?
       - Відчула . - з посмішкою , а-ля сама невинність, сказала я.
       - І що? - запитав він підходячи до мене.
       - У мене було відчуття що ти мене використав.
       - Використай ти мене! - засміявся він, до того ж дуже відкрито, наче... наче він маленький самозакоханий хлопець.
       - Вен, ти не схожий на шлюху. - сказала я і засміялась.
       Я почала відходити до вікна балкона.
       - Ти так змінився! - почала я серйозним тоном.
       - Що?
       - Ти змінився.
       - Розі залишись, попємо кави.
       Я подумала, це - лише кава. Більше нічого, Вен до того ж притягує мене, може не любов, але у мене є до нього відчуття.
       - На каву можна.
       Вен кивнув і напрвився на кухню, я ще не була за межами цієї кімнати, тому я попрямувала прямо за ним. Кімната була досить дивна, усе було так мило, як для Вена. Багато кімнат. Усе в стилі - "Мінімалізм". Я довго дивилась і помітила обурливий погляд Вена.
       - Чого так дивишся? - запитала я.
       - Просто, ти так мило виглядаєш.
       - Вен.... - потягнула я. - Лише кава.
       Хлопець ображено поглянув і замовк. Він промовчав і подав мені чашку кави. Я вдихнула аромат. І тут я подумала: "Я ніколи не пила справжньої кави". Як не мак кава, то капучіно, як не капучіно, то шоколад, як не шоколад, то какао. Я в роздумах, розлила на себе каву. Закричала і почала бігати, дути на себе. Вен підбіг до мене .
      -- Знімай одяг! - скомандував він.
      -- З якого дива? - запитала я, бігаючи як ошпарена. Хоча стоп, тут я дійсно була ошпарена.
      -- З того що твоя шкіра вкриється піхурами і буде боліти. І чого я там не бачив.
      -- Скотина, не нагадуй.
       Я знімаю одяг. Залишаюсь лише в нижній білизні. Вен дає мені свою рубашку, я одягаюсь, відчуваю запах його тіла. Він дає мені ще чашку кави. Я випиваю до дна і раптом відчуваю щось не зрозуміле, наче мені приємно і одночасно усім тілом борюся. У каві щось було, але я не можу противитись цьому відчуттю.
       Я підходжу до Вена, проводжу рукою по його волосюю. Він перехвачує мою руку, доторкаєтся до щоки, я посміхаюся, але всередині чомусь намагаюся тікати, тіло не слухаєтся. Я цілую його, Вен відповідає на поцілунок. Я руками стараюся його не обіймати. Борюся сама з собою, збираю сили в кулак, з моїх грудей вириваєтся крик. Я кричу так, що напевно чути усім та Вен повалює мене на підлогу. Я не можу сперечатися. З моїх очей зриваются сльози. Я плачу і водночас цілую його. Що це?
       Раптом в кухню вриваєтся, це психолог. Я навіть імені не знаю. Він забирає мене. Підходить до Вена і починає бити його з усьої сили. Я залізла під стіл плачу. Підбігаю до них і прошу зупинитися. Той не слухає, я впадаю в істерику, нарешті ми зустрічаємося очами. Він зупиняєтся, штовхає його ногою. Вен виглядає жахливо.
       Я падаю на коліна. Голова дуже болить. Навколо усе пливе. Хлопець дає мені руку, та я навіть її не можу узяти, просто мовчу і сиджу. Я плачу, настільки голосно як можу. Психолог бере мене на руки. Я невідчуваю нічого, просто відключаюся.


    Розділ 19
      
    Прокидаюся на дивані, на мені досі рубашка Вена. Піднімаю її та викидаю у смітник. Я учора добре повеселилась. Хоча по моєму вигляду можна сказати - "Над моїм лицем добре познущалися". Під очима синяки, я іду в ванну і вмиваюся, збираю волосся в пучок та одягаю шорти і футболку. Виходжу в гостинну. На дивані хтось є, я беру в руки ніж і наближаюся до дивану.
    - Ей! - кричить психолог.
       - Ти мане налякав, сучий син! - викрикнула я.
       - Це ти замість дякую! Щось я учора не зрозумів.
       - Той придурок підлив мені щось у каву. Боже , я не могла зупинитися. І так, дякую. Ти врятував мене, я мало не переспала з ним знову.
       - Знову?
       - Не хочу про це згадувати.
       - Він тобі дав наркотичний засіб якийсь.
       - Боже, я знала, а в-перше він уколов мені щось. Я така дурна.
       - Не хвилюйся, я ж психолог.
       Він піжходить і обіймає мене, я відчуваю себе захищеною. На хвилину я уявляю на його місці Дарта.
      -- Психолог? - починаю я.
      -- Так! - відповів він.
      -- Ти навіть не назвав свого імені.
       Він посміхаєтся, я відштовхую його і легенько бю по грудях.
      -- Добре! Добре! - каже він. - Мене звати ...
      -- Ну... - говорю я, згораючи з цікавості.
      -- Знаєш, я не скажу.
      -- А як мені до тебе звертатися?
      -- Психолог - не погано.
      -- Який сьогодні день? - запитую я.
      -- Сьогодні Понеділок.
      -- А година яка? - запитую я знову, виглядаю наче людина яка вийшла з запою.
      -- Шоста! - відповідає він.
      -- Я що з минулого вечора сплю? - перепитую я.
      -- Ти спиш з минулого обіду! - спокійно відповідає він.
      -- Я напевно піду у школу. ... Давно там небула
       Я одягнулась в джинси та майку. Я помітно поправилась. Провела психолога та позвонила Дену. Той зі здивування аж пискнув. Я не викликала його давно, тому він був в шоці. Я узяла рюкзак і зібралась до школи. На вулиці було трохи прохолодно, але до зими ще місяць. Я накинула жакет. Підїхала машина Дена, той мовчав, але не витримав і почав розказувати новини. Семенівна та баба Галя, як завжди почали шепотати щось типу: " Напевно пила, бідна батьки поїхали, до школи раз в рік піде". Я посміхнулась до них. Ми поїхали. На вулиці було мало людей, але більшіть почали вітатися зі мною, я махала їм. Гелія підбігла і почала розказувати останні новини.
    - Привіт, давно не бачились ! - вітаюсь я.
       - Привіт, ти чула Бекс з Еліс посварилися, у них тут війна.
       У моєму серці в сто разів більша війна. У мене стільки проблем, що ця школа мене не цікавить. Ніхто, хоча ні, хочется врізати декому. Але психолог це уже зробив.
       - Вен був у школі? - запитую я, хоча і намагаюся зробити незалежне лице.
       - Ти б його бачила!
       - А що з ним?
       - Зараз сама побачиш.
       Вона веде мене в сторону кабінерту музики. Тут рідко хтось буває, я чую звук гітар, це гра рок група. Я відкриваю двері. І бачу Вена, він увесь в синяках, на носі багато властирів, руки в бинтах. Він схоже помічає мене.. Вен бере мікрофон і гворить:
       - Я написав пісню...про Розі Хілс
       Я підходжу блище.
       - Вона назтваєтся: Самозакохана ідотка.
       Усі дивляься лище га мене. Я мовчки обертаюсь. Вен починає грати, мелоді погана, наче пищить, а не співає. Я вибігаю, мовчу, не плачу, сміюся.
    - Гелія, круто, про мене написали пісню?
       Я заспокоюю себе. І йду на урок, у нас біологія.
       Я зайшла в кабінет, побачила Чеда, той сидів на моєму місці, я підійшла:
    - Чед, пересядь! - сказала я.
       - О, ні! Що дитинко про школу згадала?
       - Ти напевно за цей час з усіма дівчатами переспав.
       - Ти мене переоцінила!
       - Що ж, хоч щось у тобі хороше.
       - Ти змінилась. Чув у якогось мудака закохалась. Дарт, чи не так?
       У залі усі зітхають, багато смієтся, вони перешіптуются.
       Він обізвав Дарта прямо перед мною, я стримала сльози і подивилась у його безсовістні очі. Він був таким жахливим. Це він - мудак. Я із всієї сили бю його по лиці, беру рюкзак і товчу його по голові. Він хоч і накачаний, але це - сто відцотків протеїни, бо він падає, я бю його ногою. До мене підбігає учителька. Вона зупиняє мене. Я штовхаю її та продовжую бити. Нарешті клас вмішуєтся, хтось бере мене на руки і виносить з класу. Ми зайшли на горище. Я дивлюся в небо навіть не помічаю того хто врятував Чеда. Не мене, а його чуєте?. Я залажу на вікно і сідаю на кінець балкону, мої ноги перекинуті. Наче стрибати маю.
       - Пригнути хочеш? - чую єхидний голос...
       О боже, я знаю цей голос, я різко обертаюся, я бачу його. Я плачу, знову, я спраді - "нюня".
       - У мене галюцинації! - викрикую я.
       Невтримавшись - падаю.
      
       Розділ 20
       "Коли ти летиш униз, у тебе немає жодних проблем,
       Окрім одної, ти уже летиш!"
      
       Я падаю, відчуваю наче тіло заглотую повітря. Відчуваю, як стукає моє серце, я намагаюся впійматися за невидану мотузку. Дряпаю повітря. Очі болять, не від сліз, їх наче хтось вибирає, в серці жахливий комок, волосся лізе в очі, я кричу і падаю. БІЛЬ....перше що я відчула і все. Я навіть немогла це передати. Я можу думати, я пустоті. Раптом чую позаду себе голос:
       - Ти -ідіотка!
       Я обертаюсь, там стоїть психолог. Він єхидно дивится, я приглядаюсь, він світится, а позаду нього - крила. Це - ангел. О, боже, поряд зі мною стільки часу був ангел. Справжній.
       - Я не ідіотка! - говорю я. - А от ти - брехливий пес.
       - Пробач, мою прямоту, але я - ангел.
       - Та ладно, в секонхенд сходив, крила купит, маріхуани покурив і вже ангел.
       Він закотив очі до неба, і щось прошепотів.
       - Ніби навпаки має бути, я маю молитися.
       - Був у нас такий один,і получив.
       - Такий, це який? Розумний, красивий, багатий.
       - Дарт!
       Я замовкла, невже він це, сказав, тут був Дарт. Точно, він ж помер, тоді кого я бачила там. Це сто відцотків був Дарт, я просто упевнена. Я дивлюся і нерозумію.
       - Ти недавно зустріла дідуся!
       - Памятаю...
       - Він говорив про місію.
       - Що за місія?
       - Дай договорю! - почав злитися він.
       - Я повинна все знати, буду жалітися на тебе.
       - Ага...- сказав він і показав пальцем в гору. - Бог там, удачі.
       - Я теж можу пальцем потикати - кажу я і показую йому середнього пальця. - Ну як тобі?
       - Ти така нахаба.
       - У вас тут на небі і такі слова є?
       - Ми не на небі! ТИ померла, але ти поки що нігде.
       - Моє тіло - в морзі!
       - Не перебивай ! - закричав він. - Я хотів зупинити тебе. Тому що такі люди як ти та Дарт попадаются дуже рідко. Усі люди отримали місію , виконали і попали в другий світ. А ви маєте, живими виконати цю місію. Дарт дізнався про це, він хотів поговорити, але попросив друга убит його, а інший помер, бо так вйшло, що це нікому не слід знати, але він уже виконав свою місію.
       - Місія - це сенс життя?
       - НІ.
       - Ти став Веном?
       - Ні.
       - То не нікай.
       - Не сперечайся зі мною.
       - А що ти мені зробиш, я і так мертва.
       - Ти не мертва.
       - Тобто зараз я жива?
       - Не діставай мене.
       - У вас ангелів, терпітння не таке як і у всіх?
       - Відстань і дай договорити.
       - Мені цікаво!
       - А мені цікаво - закриваєтся твій рот чи ні.
       - Не хами мені!
       - Це ти мені хамиш.
       Ангел розізлився не на жарт, він дав мені в руки список з 13 пунктів. І обернувся.
      -- Ей, а пояснити? - возмутилась я.
      -- Ди нах. - сказав він і зник.
      -- Чуєш боженько? - закричала я. - Це не ангел, або він місця перепутав, рай з адом.
      -- РОЗІ ХІЛС! - закричал пустота. - НЕ ІСНУЄ РАЮ ТА АДУ,
      -- Чую, чую - не глуха.
       У цей момент я розумію що починаю зникати. Ніколи не думала що це так виглядає, реаліті від фільму не далеко. Я сипучий пісок...Я відчуваю як свідомість покидає мене. Не бачу нічого навколо, але ще рухаю очима. Я напевно виглядаю, як літаючі очі. Уже марити починаю. Чую голос:
       - Вибратися буде важко!
       - Що? - кричу я, з останніх сил.
       З моєю тінь, я бачу свої руки, можу ними рухати, я материлізована. Найбільш підходяче слово тут - "я жива". Я піднімаюсь, там Вен, він підходить все блище. Я повільно розвертаюсь, стежачи за ним. Лице ідеальне - бліде. Де його синяки?
       "Це не правда!" - кричу я та вибігаю в іншу темноту.
       Вен біжить за мною, він тримає в руках шприц. Я кричу, падаю. Він наближається, нависає над моїм німим тілом. Неможу піднятися. Вен колить мені щось. Я не можу нічого зробити. Він цілує мене. Я з останніх сил відштовхую його і біжу. Падаю на білу поверхню.
       Пусто, нічого немає. Я сама вся біла, наче дух, наче свічуся. Не розумію нічого. Усе наче зникає. Білий колір стає червоним. Я на вулиці, навколо світло. Торшер, він яскраво червоний. Позаду хтось кричить. Я повертаюсь і бачу страх в очах людей. Вони стоять і не рухаються. Посередині сцена , на ній кров. Кров тече до моїх ніг, я відходжу, вона поглинає мене. Я тону, як у річці. У моє горло заливається кров. Я плачу, навіть не кричу. Усе стихає. Я брудна, наче труп лежу на сцені. Біля мене чиєсь тіло, я обертаюсь. Моє серце стихає. Я не помру від шоку...Ні...ні...я жива, ангел сказав я жива.
      
       Урок 3:
       Якщо тобі дали 13 завдань, просто виконай їх, і не сперечайся, бо загубиш того, кого шукала усе життя. Прошу, мовчи і виконуй. Ти - жива, але не заставляй себе померти.
      
    (Пісня: katy perry - roar)
      
       Розділ 21.
       Я у своїй квартирі. Тут пусто, підходжу до зеркала. Мало не кричу, я виглядаю жахливо. Усе лице в крові. Волосся. Я неприємна сама собі, дивлюся на себе призирливо. Іду у ванну кімнату. Залишаю за собою сліди. Потрібно буде прибрати, бо ще подумають що тут живе молода убивця або маніяк. Чорт. Я нікого не вибивала. Знімаю з себе одяг, кидаю в стіральну машинку, але помічаю листочок в джинсах. Той, 13 пунктів. Мну його, за той біль, хоч і він не був реальним, але кров реальна.
       Я збираюсь до школи. Але сьогодні піду пішки. Відправляю Дена до дому та з посмішкою іду. Я хочу забути усе, усе що було. Я жива. Я радію цьому, тому що одного разу мало не померла. Я тихо оглядаю вулиці, тут пусто, або як кажуть ні душі. Нікого немає. Я проходжу в школу. Тут пусто. Ні однієї людини. Немає вчителя. Це що? Канікули? Я виходжу зі школи, по бульвару іду в кафе. Там відкрито, я проходжу - пусто. Я звоню до Дена. Він каже що незнає у чому справа. Знаходжу номер психолога. В душі щось рвется, але я набираю номер. Чую гудки від яких я неможу навіть дихати.Трубку бере якась жінка.
       - Доброго дня! - говорю я їй.
      -- Доброго! - відповідають мені приємним голосом.
      -- Мені потрібен психолог.
      -- А хто ви пробачте?
      -- Я Розі Хілс. Я вже говорила з психологом, де він?
      -- Пробачте, але я ж просила передати, що сеанси щосереди.
       Мій телефон падає. Я піднімаю його рештки і добиваю його. Так наче світ добиває мене. Я підходжу до телефонної будки. Звоню до учительки і чую щось накштал, чому мене немає в школі, я намагаюсь пояснити, але та просить брехати впевненіше. Я кидаю слухавку на землю. І йду до дому...
      
       Проходжу в квартиру. Помічаю на столі записку. Відкриваю її. На листку акуратний почерк. Починаю читати: "Дура, прочитай завдання". Я відкидаю лист і прямую в ванну. Піднімаю грязний листок. Там кров, я беру чистий листок і починаю переписувати .
       " Якщо ти це прочитала , ти - ожила. Дехто читає відразу, а дехто ні. Не хвилюйся. У людей одна місія, але є люди які мислять по іншому, вони не такі як усі. Вони думають, хочуть, бажають. Такі люди народжуются раз в 100 років. І ти стала одною із них. Зазвичай є дві такі людини. І вони обовязково повинні зустрітися. Ангели хочуть щоб такі люди жили, бо важко контролювати це виконання завдань. Такі люди стають ангелами. Як бачиш, ангели берутся не із пустоти. Вони - люди, які мислять не так як усі представителі раси. Те, що ти спорила з Даніелем, нагадаю тобі - психолог - це нормально для такої як ти. Ось тільки не треба було закохуватися.
       Твоя місія:
        -- Самій поцілувати Вена. ( моя голова відвалются, умовно звісно, я що повинна його цілувати. Я згадую те, що місії формуются по житті)
        -- Попробувати курити. ( я навіть не бажала, я просто вирішила що в житті спробую усе)
        -- Викрасти машину і покататися по місту. ( я розізлилась на те, що мене мало на все життя не позбавили прав і не хотіла чекати кінця школи.)
        -- Спекти торт. ( Згадую як я хотіла пекти торти як в кондитерській)
        -- Поцілувати незнайомого хлопця та втекти ( невже моя дтяча фантазія - включена.)
        -- Пофарбувати волосся в яскравий колір. (та це що знущання, я просто побачила дівчину з зеленим волоссям і вирішила що людина з яскравим волоссям має яскраву душу)
        -- Змінити колір очей. ( навіть не памятаю чим мене не задовільнили карі очі)
        -- Навчитися малювати або хотя б спробувати. (Мрія дитяча, я така криворука, не віру що у мене вийде, хоча картину для виставки дитячих малюнків я намалюю.)
        -- Забігти в автобус і почати мявкати як кіт ( ноу коментс)
        -- Навчитися літати ( це вже нереально)
        -- Написати вірш або пісню і розповісти про це світу ( не уявляю як це виглядатиме)
        -- Поїхати на тиждень від дому і провести ці дні в подорожах.
        -- Стати сенсом життя Дарта, бути з ним, обійняти його. ( ЄДИНЕ нормальне завдання, але він ... він теж на місії)
      
       Я піднімаю очі до верху і падаю, це ж дитячі фантазії. Я відчуваю як не хочу нічого робити, хочу померти, падаю на кровать, моє волосся має змінити колір, дивлюся на коричневе волосся і думаю, який колір мені підійде, може мені моє подобаєтся. Я сиджу і плачу через волосся. На вулиці гомін.
       Я вибігаю на балкон і кричу:
       - Люди ви повернулись!
       Усі дивлются на мене як на людину що вийшла з запою, я присідаю та сміюся сама з себе.
       Біля мене на вікно виходить Вен, я дивлюся на нього він мене не помічає, синяки майже зажили. Я махаю йому рукою, він осудливо дивится.
      -- Вен...- починаю я. Він не звиртає уваги.
      -- Вен! - уже кричу. - Пробач мене.
       Він обертаєтся, я зустрічаюся з його очима. Моє серце зжимаєтся, я стаю на коліна. Він мовчить і видавлює:
      -- Та пішла ти!
      -- Вен! - говорю я. - пробач мене.
       Він не говорить ні слова, я підходжу до балкону і перекидаю ногу.
      -- Ти що робиш дура? - кричить він.
      -- Пробач мене. - говорю я.
      -- Стій! - кричить він.
       Я перекидаю ногу, а що буде якщо я помру не закінчивши місії. Я забираю одну руку.
       - Я пробачаю. - говорить він.
       - Я не вірю.
       - Я пробачаю. - кричить він і різко хватає мене за руку, перекидає і бере на руки.
       Я лежу у нього на кроваті. Він десь на кухні. Я піднімаюсь, по усюди постери, раніше їх тут не було, усе розкидано. Я почина прибиратися. Вен заходить:
       - Що ти робиш? - посміхаєтся він.
       - Неможна жити в такому свинарнику. - з єхидством говорю я.
       - У тебе теж свинарник!
       Я штовхаю його і надіваю йому на голову якусь шляпку. Він кидає у мене одяг. Ми як дурненькі кидаємось одягом та речима. Сміємося, з Веном так весело. Я підходжу до нього і проходжусь кінчичами пальців по голові.
       - Що ти робиш? - запитує він.
       - Я хочу поцілувати тебе. Без усяких наркотиків .
       Я підходжу і цілую його, і мені навіть подобаєтся, я сміюся та кидаю його.
       - Що згвалтуєш мене? - запитує він.
       - Ну можливо, та не сьогодні.
       Я виходжу на балкон, та Вен підбігає і бере мене на руки. Я вириваюсь і показую пальчиком, що так не можна. Цілую його на прощання, ну щоб не підозріло, і помічаю що в домі напроти хтось дивится на нас, я заглядаю уважніше. О НІ! Це вікно кімнати Дарта, боже він думає що між нами щось є.
       Я заходжу в кімнату і як зомбі присідаю на ліжко, нуль рухів, нуль емоцій. Я лежу і мовчу. Підбігаю до телефона та звоню Дену.
       - Привіт Розі! - чую голос .
       - Привіт Вен!
       - Що?
       - Пробач, я мала на увазі Ден.
       - Ти якась розгублена і голос сумний, що сталось?
       - Та нічого, мені просто потрібен телефон і телескоп.
       - Я привезу тобі! - сказав він. - А марка? Бажання?
       - Через тефон я маю звонити, а через телескоп дивитися.
       - Що ж багато інформації, я щось підшукаю.
       - Стій! - згдала я.
       - що?
       - Через телескоп має бути добре усе видно.
       - Зрозумів, зрозумів. Чекай через годину.
       Я кладу слаухавку, одну місію я виконала , залишилось ще 12.
      
      
       Розділ 22
       Я сиджу за компютером та неприймаю участі в житті, до школи піду завтра. Уже середа, хоч два останніх дня тижня побуду, але я згадую, про поїздку класа в суботу, може поїхати, відпочину...
       Я розглядаю те, що привіз Ден, вручаю йому кредитку,той знімає з неї потрібну суму та повертає. Беру в руку телфон, а телескоп кладу на вікно. Його виявилось важко зібрати. Я продовжую складати його на балконі. Неможу розібратися чим відрізняются усі ці деталі. Врешті- решт шукаю інтернет уроки. Нарешті складаю його та набираю номер Дарта, на карточці залишився його номер, я звоню. Чую порожні гудки і мені стає страшно, наче я у фільмі жахів.
       Напрвляю телесков в сторону його будинку, бачу світло, блище...Я наближаю його і бачу Дарта. На лиці зявляєтся посмішка. Він стоїть в джинсах та рубашці, він бере в руки телефон. Нарешті, він візьме слухавку. Але натомість Дарт кидає телефон в стіну. Потім він настільки чітко дивится в телескоп, я падаю на підлогу балкону, щоб він мене не помітив. Піднімаюсь, він зник, світло вилючене. З його балкону зніматся безліч ворон. Вони летять у сторону мого балкону. Я забираю телескоп і різко закриваю двері.
      
       Учора і не помітила як заснула, але монстр з назвою "Будильник" - будить мене, я стогну та виключаю його. Одягаюсь в синю сукню, та розчісую волосся. Воно падає на спину. Заважає , беру і завязую великий хвіст, одягаю балетки. Беру сумку та телефон і виходжу. Сьогодні знову піду пішки. Я проходжу мимо салона краси. Вітер розвіює волосся. Я незнаю чому, але заходжу в салон. Я посміхаюсь і говрю що хочу перефарбувати волосся. Мені дають журнал і кажуть вибирати. Я дивлюся: усі відтінки чорного, сірого, блонд.
       - Пробачте.... - кажу я. - Але мені потрібні яскраві кольори.
       Майстер з посмішкою дає мені альбом із фото, а потім журнал. Я двлюся: зелений, у нашій школі є такий колір, і він мені не підійде. Рожевий, дуже красивий, але занадто - ніжний. Жовтий - дивно виглядає. Синій - дуже красивий. Загинаю сторінку на ньому. Червоний - мені пдходить, буду як відьмочка. Загинаю сторінку. Оранжевий - зразу ні. Фіолетовий - виглядає красиво.
       Я показую майстрові ці три кольори і питаю який мені підійде.
       - На мою думку синій і фіолетовий не для тебе, а ось червоний з невеличким переливом до світлого, тобі підійде, але вирішуй сама.
       Я вирішую покластися на майстра. Він проводить процедуру неприємну. Я включаю музику і сиджу. Нарешті він закінчує, я дивлюсяв зеркало, це зовсім друга дівчина. Це - не я. Я мовчки дивлюся. Він пропонує трішки покоротше і я погоджуюсь. Обрізаю волосся без жалю, скільки маю путатимь у ньому? Мені так іде цей колір, я даю майстрові гроші. Вибігаю, навіть не завязую волосся. На вулиці прохолодно, вітер. Як як ураган біжу до школи. Вбігаю і усі дивлятся лише на мене. Я посміхаюся , іду вперед. Навіть Гелія відкрила рот від побаченого. Зараз я не в джинсах, а у сукні і схожа на справжню леді. Я виглядала так невинно, наче мені 14, від цього посміхнулась.
       До мене підходить Вен.
      -- Привіт! - сказала я до нього.
      -- Привіт Розі, тобі іде цей колір волосся, ти така яскрава.
       Я помітила як пів школи дивитися на нас. Я обернулась і побачила в кінці зали Дарта, схоже він теж помітив мене.
       - Дякую , Вен! - процідила я.
       Вен помітив як я дивлюся на Дарта. Я ж думала про те, як він ожив, а ті люди що бачили усе. Йому ішло коротше волосся. А моє мені більше не заважає. Його очі розширені. Такс...переборщила, але я ж мала виконати місію.
       - Розі, ти дуже красива. - каже Вен.
       Я киваю. Він дивно на мене дивится.
       - Ти напевно втомилась після учорашньої ночі? - запитує він.
       Сотні поглядів знову дивлятся на мене. Я в шоці, учора нічого не було, я не кажу що ми не спали, просто учора нічого не було! Я обертаюсь в сторону Дарта, він повертаєтся спиною та іде вперед. НІ!
       Я біжу за ним, незаертаю уваги на людей. Він піднімаєтся на горище.
       - Дарт! - кричу я.
       - Що? - запитує він.
       - Ти усе неправильно зрозумів.
       - А навіщо мені розуміти?
       - Ти хочеш сказати, що те, про що говорив Вен - тебе не турбує.
       - А чому воно повинно мене турбувати? Ти мені ніхто.
       Він повертаєтся до мене спиною. Я підходжу до нього і кладу руку на плече.
      -- Дарт вислухай мене...
      -- Іди з горища Розі!
      -- Не смій виганяти мене, не смій....
      -- Я хочу побути в тиші, і нечути голос однієї повії.
       Я плачу. Намагаюся щось сказати, та він і не слухає, тоді я підбігаю до вікна.
       - Що, повторюєшся? - запитує він.
       - Тоді я впала від шоку, а зараз від болі.
       - Ти ще не упала!
       - Ти навіть не врятуєш мене?
       - Ти не стрибнеш, тобі минулого разу не вистачало, важко було вибратися?
       - Ти усе знаєш?
       - Я сам це пройшов.
       Він знущаєтся, я піднімаю погляд до верху. Зараз він пожаліє.
      -- У мене така місія. Поцілувати його!
      -- Оу, тоді ти перебрала.
      -- Учора нічого не було. Я дійсно колись переспала з ним, але він накачав мене наркотою.
      -- Ти неприємна мені...
      -- Дарт пробач.
      -- Який сенс? Я навіть мало знаю тебе.
      -- Прошу тебе!
      -- У тебе двічі так не вийде.
      -- Ти бачив учорашню сцену на балконі?
       Він киває, і тут я розумію, йому усе рівно, або він мені не вірить, я різко розвертаюсь і стрибаю. Я не лечу, одяг зачіпився за залізну балку. Тримаюсь за неї руками. Дартове лице, він подає мені руку, але я не беру її.
      -- Дарт, я не хочу жити, у мене місії які неможливо виконати.
      -- Ти виконаєш.
      -- Ні, Дарт, іди!
      -- Ти усе рівно не помреш, такі як ми не помирають.
       Він дійсно відходить, я згадую, я хочу літати. Відпускаю руку, але хлопець моторно ловить мене і дістає.
      -- Багато хочеш , Розі Хілс.
      -- Пробач мене. - стаю я на коліна.
      -- Та пробачив я тебе.
       Я з радості обіймаю його.
       - у мене в самого жахливі девять місій.
       - Які?
       - Неможна казати.
       - Я ж сказала про місію поцілувати Вена.
       - Я теж можу сказати про ті, що зробив.
       - а що буде якщо сказати про інші?
       - ти не зможеш.
       Я хочу довести і намагаюся сказати та язик не повертається.
       - А які ти уже виконав?
       - Лише одну. Я колись випадково подумав що б було якби я ставився до тебе погано...
       - То ти не спеціально.
       - Ні. Хоча дійсно мені стало неприємно.
       Я дивлюся на годинник. Ми тут чотири години. Школа уже закрита. Я починаю панікувати.
       - Дарт, що нам робити?
       - Набери директора.
       - Мій телефон у сумці, а сумка у класі.
       - І що? Ми не можемо піти до класу і узяти його, чи це велика проблема?
       - Можемо, але класи закриті, а ключі в старости.
       - Пішли коридорами пройдемся, раптом сьогодні її ще не закрили.
       Ми ідемо, темніє, чому осінню так швидко темніє? Нікого. Я сідаю на холодну підлогу. Спираюсь спиною на стіну, вона холодна. На дворі ж осінь. Дарт знімає кожану куртку і подає мені, я дякую та одягаюсь.
       Ми сидимо, Дарту стає нудно, мені також.
      -- Заспівай мені! - просить він.
      -- Я не умію. - говорю йому.
      -- Спробуй.
       Я піднімаюсь і згадую пісню яку нещодавно почула, гурт "Біла вежа".
       Чому скажи в очах ні сльози,
       Чому завжди чекаємо на диво,
       Чому пісні що линуть з від усіль
       Звучать щасливо, та не надихають....
      
      
      
       23 розділ
      
       Я прокидаюсь, сонце потрапляє мені в очі, прищурюсь. На годиннику уже сьома, от от відкриється школа. Я торкаюсь до рук Дарта. Той посміхається та обнімає мене.
       - Дарт, ми не дома! - сказала я, коли намагалась розбудити його.
       - Ой, пробач, я ще спав, я не помітив тебе.
       Моє серце зжалось, невже він уявив когось замість мене. Та я взагалі дура. На що я надіялась, та дурню ясно, що у такого хлопця як він є дівчина. Дурню ясно, що хтось прокидається в його обіймах. Дурню ясно, що я йому не потрібна. Дурню ясно, що на нього навіть надіятися не потрібно. Я піднімаюсь і йду до дверей. Він мовчки видить, навіть ні слова не говорить. Чекаю. Нарешті там хтось зявляєтся , я мовчки очікую коли відкриють двері, це охоронець, прошу відкрити клас. Беру сумочку та вибігаю, біжу далеко-далеко. Мої ноги уже болять, я ніколи не займалась спортом. Падаю і сиджу, я далеко від дому, але це місто - безконечне. Моє волосся лізе в очі, я заплітаю невеличку косичку та завязую її браслетом.
       Недалеко стоїть декілька машин, я підбігаю до однієї з них , вона не закрита, згадую бойовики та згинаюсь, шукаю як її завести. У мене не виходить, я уже збираюся вилізти як бачу ключі. Ну я й дурненька. Повертаю ключ, машина заводится я нажимаю на газ. Десь за мною біжить чоловік , він щось кричить, я витягаю руку з вікна і показую йому середній палець. Чоловік шоковано обертається до своїх товаришів. Він п'яний, заходить знову в кафе. Я їду на допустимій швидкості. Подорожую містом. Я розумію що виконала одну з місій. Але до дому нехочится, через стіну до Вена, навпроти будинку Дарта, мені чомусь важко. Я виходжу з машини. Кричу. На весь світ, настільки голосно. За спиною хтось говрить, я обертаюсь.
      -- Привіт. - говорить той, кого я очікувала побачити найменше.
      -- Привіт, психолог...-говорю я.
      -- Ти занадто холодно зі мною говориш.
      -- А ти заслуговуєш тепло?
      -- Так, я хочу тобі сказати що ти уже виконала декілька місій.
      -- Ти говориш так, ніби я цього не знала.
      -- У тебе дуже легенькі місії.
       Психолог підходить до мене і бере мою руку. Проводить пальцем і я бачу як зявляются контури птахів, красивих чорних, але досить мініатюрних. Пять з них , не є контурами, вони замальовані, у тому порядку у якому виконані місії, я усе зрозуміла.
       - Я тут подумала... - говорю я і обертаюся спиною. - Піду я виконувати 12 місію, я обертаюся і направляюся в сторону машини.
       Психолог мовчить і теж обертається. Сідаю в машину і розганяюсь, мені так нудно, хочу відпочити. Я проїздажаю декілька містечок. Нарешті темніє, бачу як в одному з міст сяють вогні, це - те, що треба.
       Але раптом машина заглохла, я включаю під світку і висипаю склад сумочки. Там книга, блокнот, ручка, кредитка( лище 1000 доларів, я не ношу з більшою сумою з собою), косметичка, бутила води та мій обід( а саме банан та бургер), також там є футболка та лосіни( на фізкультуру). Я одягаю лосіни, до сукні вони ідуть навіть, але я знімаю його та одягаю футболку, до неї жакет. Мені стає тепліше в ноги. Я беру лише кредитку , їжу , та сукню. Більше нічого, інше - лишнє. Я не фанат косметики.
       Коли сиділа у машині мені здавалось , що місто досить близько, але воно далеко. Я страшенно замерзла. Я далеко від дому, дуже далеко. Але мене ще певно не шукають. Пищить телефон, я і забула про нього. Це невідомий номер, я беру слухавку.
      -- Розі? Ти де? - чую голос Дарта.
      -- Далеко. - коротко та лаконічно говорю я.
      -- Зранку відбулося непорозуміння. Ти через це втекла?
      -- Я хочу тебе убити.
      -- Що???? - запитує він.
      -- Жартую, я відпочиваю, скоро побачимось.
       Я виключаю телефон, щоб не розряджувати його. Можливо ще пригодится. Я дістаю їжу і зїдаю. За останні дні, я сильно поправилась. У мене навіть видно живіт, ще трішки і стану ходячою пампушкою, а мала таку ідеальну фігуру. Я думаю про це, доїдачи бюргер, самій стає смішно, запиваю усе це водою.Нарешті доходжу до великих воріт. Я іду прямо, схоже тут життя - чудове, на вулиці вогні, це ярмарка. Тут і діти бігають, усі в куртках.
       Я бачу очима готель. Іду прямо до нього, не звертаючи уваги на шум, який лине навколо. Мимоволю обертаюсь, наче перевіряю чи не шукає мене хтось.
       В готелі тепло, я розжимаю руки. Нарешті тепло.
       - доброго дня. - говорю я.
       - Доброго вечора. - відповідають, щось я забула що уже вечір.
       - Мені потрібен один номер.
       - На скільки?
       - Сім днів. - говорю я, не проводити ж мені весь тиждень тут.
       - Вам найдешевший?
       - А є щось середнє між найдорощим та найдешевшим.
       - Так, 50 доларів за ніч.
       - По руках.
       - Пробачте...
       - Тобто, ось, гроші на кредитці.
       Вона оглядає мене і подає голос:
      -- Це ваша кредитка?
      -- Так, вона зареєстрована на моє імя - Розі Хілс.
      -- Пробачте...
      -- Знаю, я не схожа на людину з кредиткою. Мої батьки видатні люди. Ви ж чули про Ненсі Хілс?
       Вона відкриває рот і замовкає, з посмішкою подає кредитку. Треба буде ще десь використати імя моєї мами. Я піднімаюсь на другий поверх, номер 213. Нещасливе число, ще б 666 номер мені дали. Пішла б на шостий поверх. Проте заходжу в простору кімнату. Але я присідаю на кровать і закриваю очі. Зараз я просто хочу спати.
      
       ... Я на вулиці, біжу уперд, моя рука жахливо горить, наче хтось запустив стрілою у неї. Ось ось і буде пахнути м'ясом. Я боюся навіть глянути на неї, врешті-решт - дивлюся. Ні крові нічого, але я усе рівно падаю від болі, моє татуювання, усі птахи чорні, окрім однієї. Вони знивають. Мені стає ще важче, тепер по моїй руці проїжджається машина.
       Я плачу, але сльози навіть не долітають до землі, вони висихають на щоці, я сама горю. Біль зникає. Це така легкість, наяе на небі розвиднілось. Я піднімаюсь, на руці лише одна пташка і та - контур. Не зникла остання птаха.
       За моєю спиною хтось є, по мені ідуть мурашки, достало уже ця тінь за спиною. Я повертаюсь із сильним бажанням комусь врізати. Та я не бачу там психолога, на томість, там тінь. У неї починають рости крила, я підходжу до неї. Ця тінь, вона дивится на мене. Крила ростуть все далі. Я дивлюся заворожене, усе світится. Та раптом світло освітлює ще й лице. Я бачу Дарта. Він легенько підніматся, дивится на небо. Він наче натякає що там його чекають.
       Він вище...я падаю, голова крутится, він ще вище. Рука знову болить. Я падаю, навколо темрява. І на цей раз я в вічній темряві, наколо щось кричить так, що роздирає душу. Це слова, які я хочу чути найменше. Я ледве встигаю їх розібрати, але це фраза яка повторюється багато раз. Я вже привикаю до неї та вона звучить і даль...
       ....МІСІЮ НЕ ВИКОНАНО....
      
       Я прокидаюсь з криком від якого певно хтось прокинувся. Я дивлюся на годинник - 10:00 ранку. Я піднімаюсь і олягаю лосіни та футболку, жакет, вони зверху якісь грязні, але я не зважаю. Спускаюсь вниз. Запитую де найблище кафе. Прямую до нього. Там замовляю їжі на 50 доларів. Я замовлюю курку, піццу, торт, тирамесу та чай. Наїдаюсь доволі, а точніше налітаю на їду, не звертаючи уваги на усіх що тут є. Як люди можуть прожити без їди. Я розплачуюсь і йду шукати кіоск.
       На годиннику 12:00, я знаходжу маркет. Він обвішаний гірляндами. І правильно, на дворі листопад. Хоча занадто швидко. На вулиці узагалі не холодно, хоча в футболці не слід ходити. Я заходжу усередину, починаю бродити прилавками. Купую дві бутилки коли та пачку чипсів з сиром, до тог ж саму більшу. Заходжу в розділ косметики, купую духи з ароматом вишні та чорну підводку. Потім купую бальзам для губ, тому що ті, пересохли. І врешті-решт не забуваю про розділ з фільмами. Я броджу в пошуках фільму який подивитись. З однієї сторони завтра зима, а з другої снігу нема. Хоча надія помирає останньою. Так, я беру фільм "Сам удома", усі 5 частин. Розплачуюсь, я потратила 150 доларів. У мене залишається лише 600.
       На годиннику уже 17:00 я вирішую купити щось із одягу. Знаходжу красивий на вигляд магазин.. Купую сині джинси, легку курту, нову футболку, кросівки та рожеву кофту. На карточці лише 400 доларів. Я говорю сама собі що не тратиму більше їх, у цьому місті. ДО того ж згадую що в сумочці є 200 доларів готівкою.
       Уже 20:00, я приходжу в готель, ще нікол не тратила стільки часу на покупки. Я думаю чим занятись, фільм потім, їжа теж, мені ресторану на весь день вистачило. Я виглядаю у вікно, як я раніше не помітила, у готелі є каток. Я виходжу на вулицю та прямую до катка. Там багато людей, купую білет із готівки. Мені видають ролики, я одягаю їх на ноги. Та виходжу на каток.
       Я сміюся сама з себе, навіть метра не можу проїхати, я декілька раз падаю. Уся в штучному снігу та замерзла намагаюсь спробувати. Багато хто сміється, не зі злості, я просто виглядаю кумедно, я сама посміхаюся до людей. І знову падаю, до мене під'їжджає якийсь хлопець. Блондин весь в чорному.
       - привіт. - говорить він.
       - Привіт. - відповідаю я. - Весело?
       - Ти якась ображена. Та ти тут усім настрій підняла.
       Я посміхаюсь йому. Він теж посміхається. Ми стоїмо і дивимося один на одного.
       - Ти крашений - говорю я.
       - Ой. - посміхається він. - Теж мені міс натуральність.
       - Я кривонога.
       - Я можу тебе навчити.
       - Я безнадійна.
       - Давай, я тобі допомагаю, а ти мені.
       - А я тобі як?
       - Допоможи мені підняти цей день на вищий рівень.
       - Пропоную дивитися зі мною "сам удома".
       - Не рано ?
       - Тобто, тільки початок девятої.
       - Ні, я маю на увазі що ще не різдво.
       - Та ладно, завтра грудень. А це місто навіть не чуло про слово... - починаю я піднімаючи голову до штучних сніжинок. - Натуральний сніг.
       - А ти не чула про слово - натуральне волосся.
       Наступну годину він учить мене. Мені так весело, і тут я розумію, що навіть імені не спитала, якличу хлопця до себе.
      -- Як тебе звати хоча б скажи!
      -- Мене звати - Стівен. Для тебе просто Стів.
      -- Клас, а мене Розі.
      -- Зрозуміло. - посміхається він.
       Я згадую одну з місій. Ми ж поки що сильно незнайому. Я під'їжджаю до нього, хоча це неможливо назвати цим словом. Ось підповзаю підійде більше. Тож, я підповзаю до нього.
       - Стів? - кажу я.
       - так...
       Я уже біля нього, нагинаюсь. Кладу руку на його щоку, проводжу по ній. У нього холодна шкіра, але одночасна така м'яка. Я доходжу до волосся, воно м'яке, як після парикмахерською, а можливо він його щойно мив.
       Повільно доторкаюсь до його губ, вони гарячі, моє серце стискається. Цей поцілунок не можна назвати робким. Я продовжую його цілувати, він відповідає взаємністю. Те яка між нами, відрізняється від усього. Навіть з любовю не смію рівняти. Я від'їжджаю та підмигую йому. Він дивится на мене, а я на татуювання, ще одна місія виконана. Я швидко збираюсь до дому.
      
      
      
      
       24 розділ
      
       Я сиджу на підлозі, навіть не на дивані і дивлюся фільм, зараз я на 4 частині. Уже ніч, раптом чую стукіт, але не відповідаю, фільм закінчується. Я виходжу, мої очі розширюються. Я намагаюся закрити двері, та Стів підкладає ногу.
       - Як ти мене знайшов? - запитую я.
       - Я витратив на це стільки часу, що ти повинна мене впустити.
       Я відходжу. Він проходить, на ньому рубашка та джинси. Він дістає щось та протягає мені маленьку коробочку. Я беру її у руку.
       - Що це? - запитую я.
       - Це - подарунок.
       - А що тут?
       - Відкрий.
       Я відкриваю. Повільно доторкаюсь до подарунка. Це - цепочка, на ній зображений дракончик, у ньго красиве око, з червоним каменем. Я даю Стіву одягнути його на мене. Він бере рулончик в руку, проходится пальцем по моїй спині, від цього у мене - мурашки. Я посміхаюся, Стів помічає мою посмішку та прищурюється.
       - Навіщо? - якимось дивним тоном запитує він.
       - Що "Навіщо?"? - перепитую я.
       - Навіщо ти мене поцілувала..
       - Ну...
       - Тільки не треба тут про кохання.
       - Не буду.
       - То навіщо?
       - Ну так було потрібно....Узагалі навіщо тобі це знати.
       - Ну, напевно тому, що ...- починає він - не кожен день тебе цілує красива дівчина з червоним крашеним волоссям.
       - А я не кожен день бачу крашеного блондина.
       - Ну ти обіцяла допомогти мені розважитися.
       - Дивимося фільм?
       - Може щось цікавіше?
       - Що? - запитую я.
       - Граєм в "Правда або бажання"?
       - Давай, обожнюю цю гру. Правда чи бажання?
       - Правда. - налякано каже він.
       - У тебе є дівчина? - запитую я, хитро дивлячись на нього своїми зеленими очима.
       - Ні. - чітко каже він.
       - А була?
       - А це уже два питання. Правда чи бажання?
       - Правда.
       - ТИ уже цілувалась із хлопцями?
       - Якщо тобі так цікаво, то - так. З двома.
       - Тобто я, лише другий?
       - Це уже два питання, Стів. Правда чи бажання?
       - Ризикну, бажання.
       - Вибіжи на вулиці та напроти мого вікна закричи: " Розі, я твій раб!"
       - Ну якщо ти так мрієш про це...- протягнув він.
       - Ти зараза , така! - кажу я і кидаю в нього чипсами.
       Він виходить, за хвилину уже напроти мого вікна, там до сотні людей. Він викрикує:
      -- Розі, я твій раб!
      -- Що? Що? - запитую я.
      -- Я твій раб.
      -- Тобто мій? Де повага до господині, чому ти на "ти"?
      -- Піднімайся в номер, покараю тебе. - я прикусую губу і голосно стогну
       Стів сміється, усі присутні дивляться з відкритими очима. Стів говорить щось типу "Ні, ні, пані не карайте!", але я уже короче говорячи - "Під столом", сміюся. Стів відкриває двері з криком: "Правда чи бажання, Розі?"
      -- Бажання.
      -- Безстрашна. - говорить він.
      -- А то!!!
      -- Зніми з себе три речі і станцюй стриптиз.
       Бля!!! Я лише в лосинах та футболці. Я знімаю усе до нижньої білизни. Стів сміється. Як він може сміятися з мене? Ладно, я ж скоро помру, стану ангелом. Знімаю з себе лівчик. А в лице Стіва кидаю футболку. Стів присвистує, починаю танцювати. Мені трішки соромно за фігуру, тому що я не займаюся спортом . І навіть на моїй витонченій фігурі під час танцю видно жирові складки. Я намагаю прикритися руками. Стів сміється, я беру лосіни і одягаю, тягнуся за футболкою. Ця зараза, не віддає її мені.
      -- Віддай ! - кричу я.
      -- Лише за повтор того, що було на льоду.
      -- Мені впасти на тебе?
      -- Ні, ти знаєш.
       Я підходжу до Стіва та кусаю його за губу. Той ойкає та сміється, але віддає мені футболку.
       - Я хочу спати. - говорю я.
       - Добре, добраніч.
       Стів посміхається та виходить.
       Я падаю на кровать та плачу. Незнаю чому та після кожної місії я думаю що зраджую Дартові, якому напевно, прямо говорячи - "пофік", на мене. Але ж я його кохаю. Я винна в усьому.
      
       ...Я іду вулицею , за мною щїзнову хтось іде. Я кричу : "Скільки можна".
       Рух припиняється.
       Я мовчу.
       Знову хтось іде.. Я прошу зупинитись
       Кроки, знову вони. Я обертаюсь. Там троє людей. Стів, Дарт та Вен.
       " Що чорт побери вам треба від мене" - кричу я.
       Але вони мене не чують, лише як спеціально, дивляться мені в очі, я відводжу їх у сторону, та вони уже там.
       Хлопці починають штовхатися. Я зупиняю їх. Вони бють один одного. Я на колінах молю їх, таке відчуття що день і ніч. Але вони не зупиняються.
       Я не можу їх зупинити. Я просто обертаюсь спиною, але під моїми ногами тече кров. Я обертаюсь. Дарт...
       Він в обличчі ангела, за його спиною крила. Він сміється, в руках ножі. Два тіла біля його ніг. Я зупиняю його, але він лише сміється.
       " Залишаю тебе з ними".
       Моє серце б'ється, наколо пустота, біль, я кричу і знову чую ці слова, від яких болять барабанні перепонки.
       .... "МІСІЯ НЕ ВИКОНАНА"...
      
       Я прокидаюсь знрву від власного крику. Я дуже багато думаю, напевно слід відпочити. Я іду в ванну. Тепла вода - мені дуже потрібна. Я довго там пролежала. Піднімаюсь і одягаю новий одяг. Старий викидаю в мусорник, у мене з нею погані спогади. Я записуюся на екскурсію. Прямую до місця зустрічі.
       Забігаю в автобус.. Даю гроші за проїзд, і починаю м'явкати.
      -- Бачу, ти розважалась , після моєї відсутності. - говрить Стів.
       Я колись від нього позбавлюся, запитую я у себе в думках. Повертаюсь до нього і посміхаюсь.
      
       25 розділ
      
       Після екскурсії, нічого не відбувалося. Стів не говорив зі мною. Він думав що цим, навпаки, встановить контакт. Я повернулась у номер і нудьгувала. Мені ще 6 місій, ще чотири дні у цім місці. Мені нудно, я лягаю на кровать і думаю чим зайнятися. Мені в голову приходить ідея - написати вірш.
      
       Життя потрібно шанувати
    Любити кожну його мить
    І спогади свої дитячі
    Не варто вам губить.

    Колись відкриєте альбоми
    І скажете "Це - ти, це - я"
    І наша посмішка знайома
    Нам скаже знов: "Цінуй життя"

    І скільки б не було незгод
    Їх всіх, ми всі забудем
       А спогади про те, життя
    Будуть чекати люди
       І кажуть інколи "Не хочу..."
       " Можливо варто зупинитись"
       І варто, варто - знати всім
       Що можна у житті любити
      
    Цінуй життя, шукай пригоди у хвилині
       І можливо в цій годині
       на небі родиться зоря....
      
       Я написала цей вірш.Я дійсно зробила, але як розповісти, про це світу?
       Я беру в руки телефон. Включаю його. У мне 70 відцотків зарядки. На автовідповідачу дванадцять повідомлень від Дарта та сім від мами. Я включаю мобільні дані, заходжу в поетичний сайт, реєструюсь та закидую туди вірш. Але я поки що не відома там. Беру ссилку та відправляю на свою сторінку, спочатку в фейсбук, потім твітер, інстаграм...
       У мене багато підписників, посмішка розпливаєтся. Я беру телефон у руку, відкриваю атовілповідач. Ця операційна система швидко його розряджує, мої руки трісутся. Нажімаю прослухати.
      
       "Розі, що ти там придумала? А ну швидко повернися, бо я як дам тобі по задниці коли побачу. Даю день на роздуми"
       Я сміюся, мені не страшно, а смішно, Дарт так мило це сказав.
       " Хоча б позвони, у тебе є час до завтра, бо я почну тебе шукати. Якщо у тебе така місія , то поясни мені це, а точніше дай знати ...Прошу, Розі!"
       " Ну чому ти не включиш телефон, чи може ти мене кинула у чорний список, щоб не чути мій глос. Я розумію - незручна ситуація, я просто бачив сон, це не стосується реальності"
       " Мене турбують погані сни! Розі, ці сни небезпечні, не дозволяй їм керувати твоєю свідомістю."
       "Розі, прошу скажи скільки місій ти виконала!"
       " Розі, пройшов день. Я шукаю тебе і коли побачу тобі не відвертітися, не зривай мені місію"
       Не зривати йому місію? Тут я нічого не зрозуміла, та я слухаю далі.
       " Я знайшов спосіб викликати ангела, він допоможе."
       " Мої сни, я неможу більше, я весь час чую в них "Місія невиконана", я розумію про яку місію ідется та неможу розказати тобі."
       " У мене відчуття, що ти у небезпеці. Я уже шукаю тебе, маленька, так що бійся."
       " Розі, це не смішно, іди до дому"
       " Я сказав батькам що ти поїхала в шкільну експедицію, у тебе ще чотири дні"
       Це учорашнє повідомлення.
       " Розі, ти мені потрібна"....
       Останнє повідомлення коротке та лаконічне, я йому дійсно потрібна. Але я не провалю місію. З цими думками я засинаю.
      
       ...Сонце світить, мені стає холодно, я прокидаюсь, вікна відкриті, у моїй кімнаті сніг. Я чую шум за дверима, у мене відчуття наче хтось повертає ключ. Я оглядаюсь в пошуках схованки, нарешті лізу під кровать. Але дихаю дуже голосно, нарешті хтось заходить в кімнату. Я бачу його ноги, він щось шепоче. Я упізнаю цей голос, повільно вилажу з-під кроваті. Біжу до Дарта та обіймаю його, та він різко штовхає мене.
       В останню хвилину я забуваю усе, від сильного удару в голову, я нагинаюсь і бачу кров. Дарт підходить до мене і заносить над моїм тілом руку, я тягнуся до стільця. Та той боляче стає мені на руку, я починаю кричати від болі. Дарт сильно бє мене по лиці, я навіть не можу ворухнутись, він знову бє мене, на губах смак крові. Я благаю його зупинитися, але він продовжує знущатися над моїм тілом. Він бере руку і тягне мене за собою, до кухні, бери лезвію та починає різати мою руку. Біль приводить мене в шок.
       Я не можу ворухнутися, на білому коврику кров, Дарт сидить на дивані і їсть чипси, дивится "Сам удома-5" та сміється. Я не можу навіть говорити, дивлюся на руку. Птахи - закреслені.
       Він водив левієм по руці як по дереву, остання птаха - обведена. Уся рука в крові. Дарт бере в руки ніж, почина точити його. Я ледве підношусь беруся за стіл. По усюди кров. Я в істериці, бачу ножі, тихо іду від них, хоча кожен крок приносить стільки болі. Навіть на мості коли я виконала місію закричати, зараз я би побила той рекорд. Я беру ніж, навіть неможу зігнути руки в рукоятці. Хапаююся за край стола і йду до нього, він точить ніж і не чує мене.
       Я заношу ніж над його спиною, він наче почув цей шум. Тихо знімає наушники і повільно обертається, дивится на мене і сміється. Та коли бачить ножа замовкає. Але знову заводится і сміється, так що злодії, які називають свій сміх зловіщим , прямо говорячи - "відпочивають".
       Я дивлюся в його очі, він ж сміється, тому що я не смілива. Я дивлюся прямо на екран, бачу себе, вся в крові, рубашка прилипла до шкіри, волосся стікає як кров по спині. Я голосно стогну.
       Дарт дивится в мої очі. В його очах так багато ненависті, він мені огидний. Я беру і встромляю ніж йому в спину. Він навіть не кричить, а сміється з мене. В моїй голові - біль. Я падаю. Темнота, ніж досі в моїх руках. Я не віру собі, але ніж будучи в крові, доводить заподіяне. Я знову чую крик...Дарт мертвий....Крик голосніше, він уже в моїх барабанних перепонках.
       .....МІСІЯ НЕ ВИКОНАНА...
       Я прокидаюся від крику, мені дуже холодно. Скільки ці кошмари мучатимуть мене, я боюся навіть спати. Весь час одні слова, я дякую богу за те, що не провидиця, бо тоді усе б було погано. Але я чомусь задумуюсь, чи існує бог, я згадую слова ангела. Немає раю, немає аду, тобто немає демонів, Люцифера, але ж є ангели, то чи є демони. Я піднімаю погляд до верху:
       - Альо! - кричу я. - Психолог, я знаю ти там!
       У відповідь тиша.
       - Та хватить, появися.
       Знову мовчання.
       - абра кадабра...- намагаюся я.
       Усе рівно мовчання.
       - Ей, ти ! Я тобі заспіваю...
       О великий ангел,
       О психолог
       О великий воїн
       Ти сто проц. Не гінеколог.
      -- Замовчи! - кричить він за спиною
      -- Цікаво , а який у Дарта спосіб викликати тебе?
      -- Він мене не викликав...-каже він невпевнено.
      -- Щось тут не так...у мене 1000 питань. - говорю я.
      -- 5! - відрізав він.
      -- Що? - округлюю я очі.
      -- Я відповім лише на п'ять! - строго говорить він.
      -- Добре, Бог існує? - запитую я - "питання дня".
      -- Так! - говорить психолог.
      -- А диявол? - не угомоняюсь я.
      -- Так. - знову коротко.
      -- Але ж немає раю та аду, поясни мені це.
      -- Це не питання, це прохання. - виправляє він мене.
      -- Добре, де живе Бог, а де диявол?
      -- Вони живуть у одному будинку. - з посмішкою говорить він.
      -- Що??? - кричу я.
      -- А як відрізняють ад і рай?
      -- Добре, поясню ясніше і Бог,і Диявол виглядають однаково, не той у червонім, а той у білім. Просто у кожного своя, так сказати армія, і раз у сто років вона поповняється на двоє людей...
      -- Двоє в одну, а двоє в іншу?
      -- Ні, один туда, один туда.
      -- А чим займаються ті, та ті?
      -- Ангели Люцифера, підтовкують людей бажати чогось, як ви кажете грішного, а Ангели Ісуса - підтовкують бажати чогось прекрасного. Коли людина виконує місію - вона іде в місце, яке ви чомусь називаєте - рай.
      -- А коли ні?
      -- Добре, відповім ще на це! Хоча не мав. Якщо ні, то вона в темряві, а Люцифер , придумує йому муки.
       Психолог піднімає голову до неба, киває та зникає. Я присідаю на кровать. Ну от тепер я все знаю.
       - ФАК!!! - головно кричу.
       Лише зараз я розумію його слова. Хтось попаде до демонів, в хтось до ангелів. Я падаю, в моїй голові линуть слова, від них мені стає погано, лише обід, а я уже засинаю. Я ж не виконаю місію, ні!!!
      
       ...У кімнаті тихо, я відкриваю очі та повільними рухами знімаю з себе тепле махрове одіяло, у кімнаті тепло. Повертаю голову до обігрівача, він виключений. Я підходжу блище, щоб зрозуміти, у чому тут справа. Навколо чути гомін. Одягаю перше що попадає на очі, червоний джемпер та шорти, не пам'ятаю щоб купувала такі. Я підходжу до вікна, проводжу рукою по жалюзях. Але вони не відкриваються.
       Я біжу до дверей, відчуваю щось неладне, але навіть боюся уявити що це може бути. Доторкаюсь до ручки, закрито, оглядаю кімнату у пошуках ключів. Я навіть забула як вони виглядають, заглядаю поусюди. Їх немає, перевіряю кармани, пусто, я звоню на рецепшен.
       Слухавку не беруть, я ще раз намагаюся відкрити вікно. Але чим більше я це намагаюся зробити, тим темніше стає у кімнаті. Я дивлюся на руку, там лише одне не зафарбоване завдання, а точніше птаха, можу поспорити - 13 місія. Я присідаю і хапаюсь за голову. Усе що я бачу - світло, таке сліпуче, що у мене болять очі. Перед моїм лицем ангел, або демон, я вже незнаю, вони ж однаково виглядають. Він щось шипоче: "Ангели світяться!". До чого він це, наче я не бачила ангела. Я згадую психолога, але мене насторожують слова ангела. Світятся. Психолог, був яскравим, та не настільки.
       О,ні! Психолог - не ангел, він демон. І він явився мені. Ангел шепоче: "Любов між ангелом і демоном - заборонена, це дозволино лише владикам". Яким владикам, я абсолютно нічого не розумію, присідаю на землю і починаю розбирати слова. У мене жахливо болить спина, я іду до дзеркала. І бачу таке видовище: у мене починають рости крила. Я бачу як вони збільшуються, великі чорні крила. Я - демон. У мене крила, не світяться. У дзеркалі я бачу тінь за спиною. Як дратують ці тіні за спиною, я різко повератюся і бачу там Дарта. Він сяє. Ні....він ангел. Дарт повертатся спиною. Я бачу посмішку на його губах, я в його баченні виглядаю принизливо та огидно, він різко повертається, я дивлюся на його спину та крила. Але ж ми будемо бачитись, якричу до нього.
       "Любов між ангелом та демоном - заборонена."
       Я знову відчуваю біль, темнота і крики, кричать стіни...Кричить щось невидиме, тут немає стін, я піднімаюсь, мої вуха уже привикають. Темрява наче бачить мою боротьбу. Прямо перед моїми очима сяйво, нарешті, але воно не освічує нічого. Крик посилюється.
       ....МІСІЯ НЕВИКОНАНА...
      
       26 розділ
      
       Я прокидаюсь, від сонячного проміння. Мені знову снився незвичайний сон. Беру у руку телефон, як я могла забути вирубити його, у мене залишилося лише 30 віцотків зарядки. Я беру його і набираю номер Дарта. Я не можу прожити не розмовляючи із ним.
       - Дарт...- тихо говорю я, на його банальне "Ало!"
       - Розі! - кричить він з надзвичайним приливом сил.
       - Зі мною усе добре Дарт, прошу не переживай.
       - Ти не могла сказати це раніше. Я так хвилювався.
       - Я повенуся за два дні, прошу не шукай мене.
       - Які два дні? Негайно їдь до дому.
       - Дарь, ти усе рівно не знайдеш мене.
       - Поспорити хочеш? - хитро запитує він.
       - Бувай, Дарт.
       - Розі, зачекай.
       - Я люблю тебе! - різко говорю я...моє серце б'ється, я в шоці від самої себе натискаю "вибити". Все він точно вважає мене ідоткою.
       Щож пора підвести підсумок: мені залишилось ще 2 дні, у цьом місці, без Дарта. І сьогодні я повинна відпочити від усього. Лише переживаю та виконую місії. Хочу спокою та гармонії. Моя аура 100 відцотків уже темна. Я ж майбутній демон, але ж це лише сон, можливо це- неправда. Але те, що мені важко буде виконати місію - правда. Я заставляю себе не думати про це, не час, час - відпочити.
       Я так хочу до дому, до нього. Я повинна провести цей час з Дартом, якщо я не стану важливою для нього, то хоча б проведу біля нього життя на землі. Буду бачити його, дихати ним, посміхатися йому. Він уже став сенсом мого життя. А я ніколи не стану. Ніколи. Я не повинна про це думати.
       Я посміхаюся та виходжу з кімнати. Прямую з готелю. Сьогодні я прогуляюсь площею. Багато кафе, готелів. Я не помітила цього раніше. Зараз жалію про те, що не бачила такої краси. В думках караю себе за те, що не помітила нічого цього.
       Я іду і розглядаю усе з захопленням. Наколо холоднувато. Я помічаю як щось падає мені на ніс. Холодне, але м'якеньке, стіка до моєї губи. Моє тіло зігріло сніжинку. Підношу голову до верху і бачу сніг. Він пухнастий, як кіт. Боже як я хочу кота. Але сніг...нарешті...Я опускаюсь на коліна та кричу: "Ура!". Під пильним поглядом інших жителів та гостей мітса піднімаюсь та посміхаюсь. Вони такі однакові, наче течія людей. Накидаю на спину курточку, яку досі тримала в руці та іду прямо. Дійсно якесь занад-то тепле місто. Напевно воно навпроти сонця. Бо люди тут не чули слова накштал "Снігові звали".
       Проходжу по бульвару і бачу багато художників. Я направляюсь до них, вони малюють і не звертають навіть уваги. Дехто купує собі картини. Тут немає делитантів. Усі професіонал, хоча в такій атмосфері кожен стане професіоналом. Я бачу декількох закінчивши свої шедеври. Один з художників кричить: "Спробуйте свої уміння, намалюйте своє життя". Мене це зацікавило, але чомусь ніхто не підходить, багато хто цікавится та не бере у руки пензлик. Деякі бояться малювати.
       Я підходжу:
       - В якому сенсі намалювати життя?
       - Зараз кожен міг підійти і почати малювати квіточку або деревце. Але це не цікаво. У кожного художника є своя муза. А муза художника це його життя. Тому що музу зустрінеш лише раз у вічність.
       - Тобто, ви хочете щоб люди малювали не те, що цікаво і гарно, а те, що важливо. Тобто, те , заради чого вони живуть.
       Він киває та подає мені пензлик з палітрою. Я беру у руки та видавлюю декілька фарб. Навколо і так пахне краскою. Я до кінця поглинаю у ей запах. Повертаюся до малюнку. Я довго думаю, не розумію що малювати. Але я почала. Починаю з фону. Виводжу кожну деталь, наче думаючи, що якщо щось опущу, то зіпсую життя. Мені стає навіть страшно. Зупиняючись на хвилину згадую і думаю. Я оглядаюсь, намагаюсь не реагувати на тих хто дивится на це усе. Помічаю дивні погляди, нервую. Починаю виправляти усе. Я перемальовую. На цей раз я в гармонії із своїми думками та із самою собою, вдихаю, видихаю, мені стає легше. Я ще раз думаю, ще раз виправляю, врешті- решт доводжу усе до ладу. Нарешті закінчую, малюю усе з такою любовю, навколо шум і гамір, я не думаю про це. Стає тихіше, наче хтось їм сказав що вони псують життя. У цьому випадку малюнок. Я помічаю за спиною людей, вони уважно дивляться на мій малюнок. Я не думала що колись намалюю щось подібне. Відходжу.
      -- Невже це і є ваше життя? - з захопленя запитує художник.
      -- Так, це моє життя. - тихо говорю я.
       Розглядаю кожен мазок пензлика . Усі кольори перебувають у гармонії з полотном. Я прсідаю на землю, усі розходяться. Я досі захоплено дивлюся і мовчу. Художник кудись відійшов. Я беру малюнок в руки. Він ще підсох, продовжую захоплено розглядати.
      -- Розі! - кричить знайомий голос.
      -- Ну так, у мене уже галюцинації.
      -- Розі. - доторкається до моєї спини він.
       Я обертаюсь у моїх руках досі картина.
       Дарт з відкритими очима розглядає свій портрет...
      
       27 розділ
      
       Я дивлюся в його сердиті , але в одночас такі ніжні очі. А він лише мовчки посміхається і не знаю куди йому глянути. Він швидко підходить до мене і обіймає. Від цих обіймів теплішає. Я мовчу. Цікаво скільки часу ми так стоїмо? Коли я повіртаюся до людей, нікого уже нема, зникли художники. Та ідеальна мить.
       - Дарт, пробач, я на місії...
       - Я зрозумів, довго тобі ще "приблудо"?
       - Я побуду тут ще 2 дні...
       - Цікаво, яка ж у тебе місія. - шепоче він.
       - Скоро розповім. Пішли проведу тебе в готель. - я беру його за руку і мовчу нічого не пояснюючи.
       Ми ідемо вулицею і дорога здаєтся вічною...Я просто мовчу, тому що не знаю що сказати. Цю зустріч я уявлла не так. Дарт теж мовчить, я думаю що було коли б відійшла: помітич чи не помітив би. Я зімкнула в руках картину і не відпускала її. Виглядало це весело: я несу в одній руці портрет Дарта , а вдругій тримаю його руку. Ми доходим готелю, підіймаємося до мого нещаливого номера. Я кладу руку на ручку та невитримую, беру і цілую Дарта.
       Я повільно доторкаюс його губ, він несподівано відступає і різко відповідає на поцілунок. Я обіймаю його, а він засовує руку мені в волосся. Я спокійно відкриваю двері. Я заходжу , а він залишаєтся зняти своїт кросівки і мягко кажучи приходжу в шок. Я починаю кліпати, щоб упевнитис чи мені не наснилося.
    Перед мною мтоїть Стів. Він з великим букет червоних тронд. Одягнений в чорний смокінг. Я повертаюся, Дарта не видно, певно пораєтся з шнурками.
       - Стів, іди збудь ласка.
       - Розі, постій!
       - Стів прошу забирайся. Давай через вікно.
       - Розі, я ніколи не зустрічав такої красивої дівчини як ти...
       Я закусую губу, коли він починає, тільки не це. Стів, прошу! Він підходить блище, відкладає букет на білу простирню. Створює контраст. Я махаю головою - ні! Але він не замовкає.
       - Ти весела, смілива. У тебе прекрасна фантазія. Бачив твій вірш у фейсбуці. Розі, давно шукав таку як ти. Розі я ніколи не забуду те, як ти танцювала голою перед мною, я не забуду як ти мявкала в автобусі. Те, як називала мене своїм рабом.Я
       став ним. Я у твоїх тенетах. Звяжи мене! Роби зі мною усе що хочеш! Головне, я просто хочу тебе бачити щодня. Твої очі, твоє руде волосся, твої хитрі оченята. Твою посмішку, та білолику вроду. А саме головне - я кохаю тебе. Я ніколи не забуду наш поцілунок...Розі будь ласка, будь моєю...
       - Будь... - чую я за спиною. - Будь...Розі, тебе ж так просять. Давай! Розі...Він ж ніколи не забуде ваш поцілунок...
       - Дарт! Ні. - кричу я і плачу, мій макіяж зруйновано. - Прошу, ти усе неправильно зрозумів.
       - А як я мав це розуміти?
       В розмову вриваєтся Стів. Він починає своє:
       - А хто цей недоумок?
       - Ні. Ні Стів він - не недоумок. Не плутай мене.
       - Дай мені відпоідь! - говорить Стів.
       - Я люблю його! - кричу я.
       Дарт мовчки сидіть і смієтся, кепкує з мене. Я захлинаюся сльозами.
      -- Любиш? - перепитує Стів. - Тоді я покінчу життя самогубством. Тому що я люблю тебе, Розі.
      -- Ні! Не треба.
      -- То ти його захищаєш - починає Дарт, розвриває мене наче.
      -- Я не хочу щоб він помер.
      -- А якщо я помру?
      -- О боже!!!!
       Я кричу і падаю на коліна. Мені ще ніколи не було так важко. Я дійсно хочу щоб Стів пішов. Але я не хочу щоб він помирав.
       - Дарт. Я люблю тебе.
       - Розі Хілс! Який я тобі - Дарт? Я Дартус де Річал. А ти - нікчемна шлюха.
       - Та пішли ви всі нахрин! - кричу я та виганяю їх з номеру.
      
       Я в глибокій депречії. Уже два дні я не виходжу та нічого не їм. Сьогодні о 18:30 я зможу покинути це містечко. Я відчуваю різку більу животі. Ще гастрит зароблю. Беру з міні-бару - шампанське. Відкриваю і випиваю бутилку наче воду. Беру усе що стоїть в міні барі. Починаю від соків , закінчуючи дорогим коньяком та горілкою. Випиваю уже третю бутилку шампанського. В голові дурман. Я піднімаюся, кроки такі легенькі та повільні. Мені здаєтся що я не ходжу, я літаю. Я підстрибую і повільно падаю. Так що навіть не помічаю як майже стаю на шпагат. Я налякано повертаюся. Беру і випиваю шість рюмок коньяка. Мене потошнює і водночас хоется ще. Беру бутилку шампанського та мартіні в рюкзак та вибігаю на вулицю. О пятій годині, ще нікого немає.
       Блукаю вулицями і сміюся, кричу. Дехто міг би сказати - "втекла з псих-лікарні!". Я не можу вести себе адекватно. Мартіні більше немає. Я вирішила помянути його на верхівці старого моста, який знаходится на невеликі відстані від міста в ліску....
       0x01 graphic
       27 розділ
       (kerwprod - пой, ветер мой, пой)
       Я не знаю сама як я вилізла на верхівку цього моста. Відкриваю шампанстке. Починаю жадбно пити його, мене ось ось вирве та я на це незважаю. Я дістаю з рюкзака телефон. Набираю номер Дарта. Гудок сильно напрягає мене.
       (Номер зайняти)
       Один надпис, а моє серце уже пронизане болем та бажанням бути сильною. Я набираю ще раз.
       (Номер зайнятий)
       Добре, я беру вкладку "ммс", записую звукове повідомлення.
       "Такий крутий, да? - говорю я пяним голосом. - Що ж , небери!!!Не бери трубки. Я здохну, і не прийдется вибивати дзвінки мені : надоїдливі, нікчемній повії. Живи, собі щасливо і ....я б сказала - "не забувай мене"...але як співаєтся в пісні - "забудь меня, забудь"..." Натискаю "відправити".
       Я із злості кидаю телефон з моста. Він летить так довго, нарешті бачу ледь помітний бризк. Я напевно не так довго летітиму, тому що я набагато важча, але я не їла два дні. Може насолоджуся тим, як летітиму. Я закриваю очі і допиваю рештки шампанського.
       ( "Я умію літати" - прошепотіла вона і кинулась з моста.)
       Я не помятаю нічого. Не відчуваю політ. Мене немає...Боже, я так хотіла відчути вітер, а ти лишив мене цієї насолоди. Направді це жахливе відчуття - невідчувати. Навіть гріше як небачити рук , ніг. Я згадала в сум'ятті той момент коли я померла вперше. Хоча коли я померла уперше відчуття політу були. Я чула як лечу, відчувала кожною клітиною тіла.
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
       59
      
      
      
      

     Ваша оценка:

    Связаться с программистом сайта.

    Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
    Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

    Как попасть в этoт список