Того ранку я прокинувся пiсля того як прокинувся. Я розумiю безглуздiсть цiєї фрази, але ви не розумiєте про що саме iде мова. Тому, хай так i буде написано: "Прокинувся пiсля того як прокинувся".
Мене розбудило дерево, яке запустило у вiдкрите вiкно своє гiлля i розгойдувало ним по кiмнатi. Це була та сама тополя, яку я пам'ятаю з дитинства. З самого початку свого життя, з самого першого дня, що я себе пам'ятаю, вона стояла пiд нашим вiкном. Тепер, вона виросла набагато вище нашої п'ятиповерхiвки. Двiчi на тиждень, декiлька рокiв пiдряд, я вилазив по її гiлках нагору, сплигував на дах будинку i йшов гуляти дахами мiста, переплигуючи немовби пiшак на шахiвницi з клiтинки на клiтину, з даху на дах. Це тривало до того часу, поки я не опинявся у зовсiм невiдомiй мiсцевостi, i жах не викидав мене на поверхню свiдомостi, з мого сну.
Сьогоднi ж дерево само завiтало до мене у гостi. Тополя гойдала своїми вiтлами, i менi здалося, що це здоровеннi руки, якi необхiдно потиснути, здороваючись з цим велетнем. Я взяв їх у свої долонi, прилинув плечима, обiйняв усiм своїм тiлом i вiдчув, як смуток перетiкає вiд тополi до мене. Як невимовна скорбота i сум наповнюють мене всього без винятку, але вся ця печаль i туга є свiтлими i солодкими, неначе пiсля найдовшої розлуки буде зустрiч. Вiдчуття було таке сильне, неначе я знову покохав, як в юностi. Я заплакав. Потiм, прокинувся ще раз.
Дорога промайнула непомiтно. Навеснi, влiтку i восени, їду в село на будiвництво.
- Де ти був? - винирнуло кошеня з пiд ковдри, - я тебе так довго чекав, мерз, зголоднiв, а ти все не йшов i не йшов. Вночi так холодно i страшно, а тебе все немає i немає, я аж залiз пiд ковдру, щоб зiгрiтись, ночi тепер все довшi i довшi, а на горищi, якiсь тхори поселились! Ти що забув про мене?
- Нi, - вiдповiдаю я, розпаковуючи молоко, - не забув. Ти ж знаєш, що моя вiдпустка скiнчилась i менi необхiдно вiдпрошуватись з роботи, щоб заїхати сюди i накормити тебе.
- А чого ти не береш мене до себе додому? Я весь час мерзну i менi постiйно хочеться їсти? - вигнуло спину кошеня.
- Не можу малий. В мене дома живе кiшка. Вона приблудилась десять рокiв тому, виросла i тепер живе як у себе вдома. Дуже мене любить. Коли приблудилось кошеня, таке ж мале як i ти, вона його обнюхала, а потiм як схопить своїми пазурами, як вчепиться своїми щелепами... Майже задушила. Де подiлась та її лагiднiсть? Коли я вихопив оте мале з щелепiв, щоб вiднести у безпечне мiсце, вона вiд ревнощiв, вчепилася менi у ногу так сильно, що я ледве не впав, вiд болю, як зрублене дерево. Уявляєш? Так що тобi туди неможна.
Кошеня все зрозумiло, але зробило вигляд, наче мене не слухало, i побiгло бавитись з мухами та метеликами.
Бiльше десяти рокiв тому, коли мiй батько розпочав будiвництво, а вiн усе намагався робити власноруч, вiн казав менi:
- Я розпочну , а ти закiнчиш.
Тодi, я всi цi слова сприйняв як жарт. За рiк ми залили фундамент. На наступний вже окреслились стiни. Ще через три вже будували другий поверх. Потiм, два роки клали сволока i ставили крокви. Чому так довго? Бо переробляти прийшлось за вимогою сусiдiв. Їх заливало. Робота двигалась хоч i повiльно, але не уклiнно. Я дiйсно думав що вiн пожартував! Виявилось, що не нi...
- Ти уявляєш, я i не думав, що зможу провести газ. Терпiти не можу всi цi ходiння з паперами по кабiнетам. Знайти потрiбнi труби, прокопати стометрову траншею i пробурити стiни легше нiж здобути потрiбний дозвiл. Ще рiк пiшов на розведення електрики по кiмнатах. Але попереду найскладнiше: поли, стеля, штукатурка, система опалення. Допоки я все це зможу зробити, можливо, цю будiвлю вже треба буде ремонтувати. Ти питаєш, кому вiн потрiбен, цей будинок, якщо тут нiхто не буде жити? Менi вiн потрiбен! I допоки не добудую, не зможу звiльнитись вiд обiцянки яку дав батьковi, розумiєш?
Ну звiсно, кошеня все зрозумiло. Але саме найкраще в цих кошенятах те , що вони тобi нiчого не кажуть у вiдповiдь, окрiм свого "М-р-р-р" i "Х-р-р-р".
Трохи поносив камiння, i потiм - обiд. Як це чудово, налити собi виноградного чи яблучного i не думати нi про якi дрiбницi. Марити сходами сонця на кримському узбережжi; жiнками, зi своїми принадами; скарбами, що чекають своїх вiдкривачiв; пiрамiдами i фараонами у золотих обладунках, сандалях, з жезлами i... кошеням на головi. Знову це кошеня! Коли йду в поле, бiжить за мною хвостиком, коли пишу листа, повзає по столу i бавиться з моєю рукою, коли їм, лiзе лапою до рота, неначе просить, щоб подiлився.
- Ох, кошеня, ти , навiть не уявляєш, що кожен чоловiк, за своє життя, повинен побудувати дiм, посадити дерево i виростити сина. Кому винен? За що винен? Ось ти мале, комусь щось винне? Нi, нiкому i нiчого! То, можливо, я будую цей дiм для тебе? Можливо ти будеш тут жити?
Кошеня знову все зрозумiло, але нiчого не вiдповiло, тiльки почало хрюкати по-котячому вiд задоволення, i кружляти по пiдлозi, бо його хвiст, такий смачний, його, цей хвiст, так хочеться з'їсти!
Ввечерi, з роботи, я повернувся втомлений. Все тiло приємно нило вiд навантаження. Ввiйшовши у кiмнату, я не зразу зрозумiв, чому бачу вечiрнє небо, неначе побiльшало свiтла. Навiть, вдень, сонячне свiтло не завжди проникало до мене у вiкно. Звiдкiля так багато свiтла?