Ящук Владимир Иванович : другие произведения.

Випробування Федора Бортника

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    За десяток років, уже на схилі віку, він зібрав і опублікував маловідомі матеріали про яскравих особистостей, причетних до історі§ нашого краю - генерала УГА Мирона Тарнавського, письменників Модеста Левицького і Юрія Горліса-Горського (знав Юрія особисто), лікаря-просвітянина Петра Шепченка, священика Іоанна Петровського, військовика армі§ УНР Максима Борового, винахідника-бджоляра Лянкова, а ще друкував у різних виданнях Галичини і Волині спогади про пережите в 30 - 50-і роки, про навчання у Брідській гімназі§, про знайомих та друзів, котрі стали жертвами політичних репресій, як і він сам.

  За десяток років, уже на схилі віку, він зібрав і опублікував маловідомі матеріали про яскравих особистостей, причетних до історі§ нашого краю - генерала УГА Мирона Тарнавського, письменників Модеста Левицького і Юрія Горліса-Горського (знав Юрія особисто), лікаря-просвітянина Петра Шепченка, священика Іоанна Петровського, військовика армі§ УНР Максима Борового, винахідника-бджоляра Лянкова, а ще друкував у різних виданнях Галичини і Волині спогади про пережите в 30 - 50-і роки, про навчання у Брідській гімназі§, про знайомих та друзів, котрі стали жертвами політичних репресій, як і він сам.
  Цікава й складна особиста доля Федора Бортника. Народився він 1911 року в містечку Радивилові, яке тоді було прикордонним пунктом Російсько§ імпері§. Батько керував цегельнею князя Урусова, а також мав власну цегельню. Предки батька, Каленика Даниловича, оселилися в містечку ще в XVIII ст., пере§ќхавши з Галиќчини як незалеќжні громадяни. Займалися тут бджільництвом, точніше його різновидом - бортництвом (організація пасік у дуплах дерев і в колодах на деревах). Звідси прізвище. Мати, Олена Юхимівна, дівоче прізвище Снєгур-Шмигельська, була крав-чинею - шила в основному жіночий одяг.
  У 1918 - 1919 роках Федір Бортник навчався в укра§нській народній школі, затим до 1926 - в польській семирічці. У 1924 році став членом молодіжно§ організаці§ "Пласт"" і перебував у ній, ведучи активну діяльність, до 1928-го, коли та була заборонена польською владою. (2). У 1929 - 1933 роках навчався в гімназі§ в Бродах. У 1931-му вступив до Організаці§ укра§нських націоналістів. "Після смерті матері в лютому1928-го, - розповідав мені Федір Каленикович, - я почав жити самостійно, займався малярством, яке давали добрі прибутки, тож мав змогу поступити на навчання до гімназі§, до 5 класу, і за чотири роки здобув там атестат зрілості".
  За його спогадами, з Бродів на Радивилівщину в цей період поширився вплив Організаці§ Укра§нських Націоналістів, під §§ вплив потрапив і сам Федір, адже багато учнів Брідсько§ гімназі§ належали до ціє§ організаці§. Велику роботу проводили Степан Борщ, студенти Гриць Реплянський, Микола Матвійчук, інженер-доцент Львівсько§ політехніки Микола Туркевич... Важливу роль у пробудженні національно§ самосвідомості відігравало в Бродах офіційно зареєстроване польською владою Товариство укра§нських студентів "Смолоскип", до якого 1933 року вступив і Ф.Бортник, уже ставши студентом юридичного факультету Львівського університету. Крім згаданих вище активістів, у "Смолоскипі" активно проявляли себе, як йому запам"яталося, студент Краківсько§ художньо§ академі§ Бурачок, студенти Брідсько§ гімназі§ Сидор, брати Гром"яки, Реплянська, Павула, Заяцівна та інші. Щотижня відбувалися збори членів товариства, на яких виголошувалися реферати на тему дня - з історі§ та економіки Укра§ни, робився огляд преси за тиждень, пророблялися статті зі львівського журналу "Студентський шлях", що видавався тоді у Львові під редакцією Богдана Кравціва. Вшановувалися свята - День проголошення незалежності Укра§ни 22 січня 1918 року та День Злуки УНР і ЗУНР, проводилися заходи до річниці загибелі укра§нських студентів під Крутами 29 січня 1918 року. Були й святкові вечори до Великодня та Різдва за юліанським календарем. Приміщення наймали, як правило, в єврейському кінотеатрі "Палас". (5).
  З років свого студентства в Бродах згадував Федір Бортник і укра§нську бурсу. На навчання він до§жджав щодня, на останньому курсі у зв"язку з необхідністю готуватися до іспитів на атестат зрілості часу на підзаробітки приватними уроками не лишалося, і про це своє важке становище розповів товаришам по навчанню, які жили переважно в укра§нській бурсі імені Маркіяна Шашкевича в Бродах. Ті, вочевидь, про скруту Федора поінформували префекта бурси І.Сеника і його помічника С.Туркевича. На початку жовтня 1932 року І.Сеник запросив Бортника на розмову і після коротко§ бесіди велів написати заяву з проханням про безплатне проживання в бурсі (а це обходилося в 40 - 45 злотих на місяць). Так Федір Бортник опинився в середовищі свідомо§ укра§нсько§ молоді, яка цікавилася минулим свого народу і багато знала про укра§нських геро§в. Значною мірою цьому сприяло те, що викладач укра§нсько§ мови і літератури доктор Зенон Лопатинський вимагав, щоб учні вивчали історію Укра§ни за працею Михайла Грушевського, влаштовувалися й іспити з цього предмета. Ф.Бортник згадував про при§зд у бурсу митрополита Андрея Шептицького, його щиру бесіду зі студентами, про вшанування Тараса Шевченка 12 березня 1933 року (показував мені фото) - з відповідними доповідями і піснями (співав хор бурсаків під керуванням Кості Мокрицького). (5).
  Коментуючи фото, яке він умістив у другій книзі історико-мемуарного збірника "Броди і Брідщина" (Броди, 1998, с.227), Федір Каленикович пояснив мені, що на ньому префект бурси І.Сеник, його заступник С.Туркевич, викладач гімназі§ отець М.Осадца, отець доктор Зафійовський, учні Андрій Турчин, Кость Мокрицький, брати Роман і Богдан Мончуки, Василь Ящун, Василь Гогоша, Дозьо Котельницький та інші.
  Після закінчення Брідсько§ гімназі§ Федір Бортник два роки вчився на юридичному факультеті університету в Львові. У бібліотеці Федора з"явилися перші видання творів І.Котляревського, прекрасне єкатеринославське видання творів T.Шевченка, праці про Укра§ну, видані ще до Першо§ світово§. (10). Усе це було конфісковано й знищено польською поліцією після арешту Ф.Бортника у серпні 1937 року в справі Ярослава Старуха (згодом командувач УПА в Закерзонні).
  А привід для арешту був такий.
  У першу неділю серпня укра§нці щороку збиралися на Білій горі біля села Підлисся (нині Золочівського району на Львівщині), щоб ушанувати пам'ять уродженця цього села, видатного нашого поета Маркіяна Шашкевича (1811 - 1843), який сприяв пробудженню укра§нського національного духу на "підавстрійській" Укра§ні. Про цю гору сам він у вірші "Підлисє" писав:
   "Підлисецька горо біла!
  Як тебе не бачу,
  Так ми тяжко, так ми сумно,
  Що трохи не плачу".
  Того дня 1937 року Федір Бортник з майбутньою дружиною та кількома знайомими по§хав на Білу гору. Погода стояла чудова, зібралося багато людей. Після врочистого богослужіння та відвідин Підлисся Федір і його приятелі в піднесеному настро§ вже надвечір повернулися до Радивилова. А в ту пору в місті і довкола нього саме відбувалися військові маневри, тож на вулицях траплялося багато польських жовнірів.
  Кілька укра§нських хлопців вирішили зайти в міні-ресторан пана Гакена, розташований у центрі (на цій територі§ тепер райвузол зв"язку). Хороший настрій, як то нерідко буває, вилився в спів укра§нських пісень. Вікно на вулицю було відчинене, і пісні чулися і там. Це не сподобалося якомусь польському офіцерові, що проходив мимо. Він зайшов досередини і зажадав припинити спів. Виникла словесна перепалка, офіцер, не чекавши спротиву, скипів, вихопив з кобури пістолет і вистрілив в одного з юнаків. Постріл виявився смертельним.
  Так загинув Михайло Пороховник з вулиці Поча§всько§. Ця трагедія відізвалася болем не лише в серцях численних його родичів. Укра§нців у Радивилові охопив гнів: це ж треба, щоб чужинці не тільки глумилися над населенням Волині, але й чинили розправи.
  Похорон Михайла Пороховника вилився в багатолюдну маніфестацію, що мала виразно політичне забарвлення, адже за священиком Лонгіном Тарановським, настоятелем церкви святого Олександра Невського, йшли укра§нські юнаки з синьо-жовтими національними прапорами.
  Влада була неябияк стурбована наростанням народного гніву.
  Отож ще до похорону, вранці в понеділок, наступного дня після вбивства, польська поліція провела арешти серед національно свідомо§ молоді. Нагрянули з обшуком і до Федора Бортника на вулицю Чиншову (нині Комунальна), була конфіскована його обширна бібліотека з багатьма раритетними, рідкісними виданнями. А Федора відвезли в слідчий відділ поліці§ в Дубно.
  Почалися допити - не допити, а тортури. Кілька разів Ф.Бортнику, зв"язаному й підвішеному, заливали в ніс воду, аж він непритомнів. Але вже після першого такого "затоплення" він, як розповідав мені, перестав відповідати на будь-які запитання, а з наступного дня відмовився приймати §жу. Слідча поліція не могла довго тримати заарештованого у себе, тож через кілька днів відправили Ф.Бортника до в'язниці. Тут уже знущань не було, тюремна адміністрація не дозволила слідчим розпускати руки.
  У тюрмі Федору стало відомо, що арешти серед укра§нсько§ молоді прокотилися по всій Волині, особливо не подобалися польській владі люди з середньою освітою, студенти вищих навчальних закладів. Ф.Бортник, як-не-як, уже встиг провчитися два курси на юридичному факультеті Львівського університету. З села Ситного був заарештований магістр права Григорій Оборський, з Дубна потрапили за грати студент Краківського університету Арсен Галій і гімназист Винниченко, з Кременця - Пшеничний, з Луцька - Микола Скоп"юк... Але, очевидно, вагомих підстав тримати §х у в'язниці не мали, тож невдовзі почали звільняти.
  Федора Бортника звільнили тільки через півтора року, після закінчення розгляду справи Ярослава Старуха та його прибічників. Усіх §х - і Ф.Бортника - звинувачували в належності до Організаці§ Укра§нських Націоналістів. У довідці, яку Федорові видали, значилося, що справа відносно нього припинена "з огляду на брак доказів вини".
  Ті півтора року, проведених у в'язниці, дали багато часу для роздумів про становище укра§нців у Польщі, про §§ колоніальну політику, про ті злочини, що §х вчинила польська влада на наших землях. Перед очима був і добрий приятель Федора - юний Михайло Пороховник. Чому так зухвало чужинці можуть відбирати життя в укра§нців? Лише через те, що ненавидять нашу пісню, нашу мову? Це викликало нездоланне бажання помсти, відплати, бажання боротися за незалежність Укра§ни.
  Аналізуючи пережите, Федір Каленикович часто згадував і більш свіжі трагеді§: наприклад, факт убивства в Львові композитора Ігоря Білозіра, з яким розправилися за його укра§нськість, за те, що не бажав пристосовуватися під моду на пісні, нав"язувану проросійськими силами. Ця розправа дуже схожа за цинізмом на ту, яку свого часу вчинили над композитором і співаком Володимиром Івасюком.
   Бортникове бажання боротися за національні інтереси укра§нців не могли зламати ні польські тюрми, ні концтабір у Березі-Картузькій, де Федір Бортник опинився в 1939 році.
  Під слідством у Дубенській тюрмі Федір перебував до березня 1939-гo. Але 1 вересни 1939 року польська поліція провела в Радивилові арешти сеќред свідомо§ укра§нсько§ молоді. В числі заарештованих виявилися: Федір Бортник, Володимир Лучќкань (згодом жив у США), Олександр Кубіт (помер у Празі), Микола Павлов (у 1944 р. убитий під Торунем, у Польщі), Михайло Морозюк (поќмер у Казахстані), Яків Михалюк (жив у Львові), Штеюк із Сестрятина...(3).
  Заарештовані були відправлені в Дубно, а відтак - у табір для інтернованих у Березі-Картузькій (нині місто Береза в Білорусі). Знущання почалися з перших днів, але свого апогею досягли в таборі. Як згадував Федір Каленикович, новоприбулих проганяли через стрій охоронців, а ті прикладами старалися вклаќсти всіх на землю. Уже в перші дні війни в Березу-Картузьку було звезено близько 10 тисяч чоловік.
  Промучитися в таборі випало недовго, не відомо, чи вийшов би хто звідти живий, споживаючи на день 100 грамів хліба і три четвертини літра води та ще й виконуючи під побоями цілоденні безглузді вправи, але поді§ історі§ розгорталися. У ніч з 17 на 18 вересня польська охоќрона табору втікла. Основний потік в"язнів, що звільнилися, спрямувався на захід. Федір Каленикович із зворуќшенням згадував, як білоруське населення приносило до дороги хліб, молоко та іншу §жу, щоб підкріпити дух знеможених.
  Про ці ж обставини залишив спогад у книзі "Життя прожити - не поле перейти" (Рівне, 1995) колишній житель села Теслугова Радивилівського району Йосип Павлюк:
  "Колоною під посиленим конвоєм відправили в концтабір Береза-Картузька, який славився жорстокість. Відомо було, ще сюди направляли без слідства і суду всіх, хто потрапив під підозру і був узятий на олівець польською поліцією. Табір розміщався в колишніх царських казармах. Тримали ув'язнених до 6 місяців, бо більше в таких умовинах, як там запровадили, людина не видержувала.
  Тепер розповім, як зустріли нас табірні собачники. Коли підвезли колону до воріт, по боках пригороджених колючим дротом, поліца§ поставали обабіч - з крісами, палицями, шомполами. Нас виволікали і били, хто чим мав. А якщо в'язень падав, хапали за ноги і силоміць укидали на територію табору. Перед ворітьми текла по піску невинна кров. У зоні побачили тисячі виснажених, змучених, зголоднілих людей.
  Тоді стояла дуже сонячна осіння погода. Не пивши двоє діб, ми від спраги обімлівали, але наглядачі навмисне води не давали, щоб зламати нас не тільки морально, а й фізично. Новачків загнали в одну із секцій казарми, де посередині стояли кари, і наказали вишикуватися довкруг них по два чоловіки, стати струнко й не перемовлятися. За нашою поведінкою через вічко в дверях стежив поліцай.
  Надвечір принесли по півлітра яко§сь баланди і по 200 грамів хліба. Годині о десятій дозволили лягти - хто в чому був зодягнутий.
  Другого дня настало справжнє пекло. Зігнавши з нар, наказали нам бігти бігцем під нагайками наглядачів справляти нужду над великим ровом. На те дали тільки хвилину, а хто не встиг, збивали його до непритомності - не здатен був підвестися в колону. А нас ганяли з одного кінця табору в другий, раз у раз подаючи команду: "Впасти - встати", і так протягом кількох годин. Над нами курява знялася, як туман. Ми вибивалися з сил, підкошувалися ноги, але наші кати мовби чекали цього, щоб знову бити і глумитися. Перепочити дозволили тільки на час обіду, і харч був такий самий, як попереднього дня. А там - знову виснажлива, знушальна муштра. Так продовжувалося кілька днів. Але потім стало чути вибухи - наближалися німці, і полякам стало не до нас. А 17 вересня ми, на диво, прокинулися без побудки, самі, біля нашого бараку-казарми побачили цивільних людей. Вони сповістили, що вночі наглядачі і табірна адміністрація втекли; почали виламувати двері, щоби ми вийшли на волю. Годі й описати, яка нас радість огорнула, швидко зібралися в могутню колону і заспівали "Ще не вмерла Укра§на". (8).
  Не будучи знайомими, Йосип Павлюк пережив те ж саме, що й Федір Бортник.
  З Кобрина німецькі солдати направили колону звільнених в"язнів до Бреста. Федір Бортник став очевидцем, як 22 вересня 1939 року до Бреста вступиќла танкова бригада Червоно§ армі§. Того ж дня відбувся урочистий імпровізований парад з нагоди передачі міста німцями радянській стороні. А наступного дня інтерќновані стали групами залишати табір. Чи не першою такою групою були львів"яни, серед яких Ф.Бортник побачив працівників літературного журналу "Вісник" Дмитра Донцова, Михайла Гікавого та інших. За ними вирушили й жителі Радивилова і взагалі всього тодішнього Дубенського повіту. (1).
  Повернувшись додому, де вже була ноќва влада, Федір Бортник звернувся в Дубенський відділ освіти, і його направили в село Сестрятин недалеко від Радивилова завідувати школою. Вчителів було мало, доводилося працювати у дві зміни, До тоќго ж треба було організовувати курси з ліквідаці§ безграмотності, а неграмотних налічувалося в селі до 200 чоловік. Однак спокійно працювати не дало НКВС. На початку листопада 1939 року Федора Бортника забрали в Дубно і, за його словами, запропонували співпрацю, наче на роль агентів не вистачало колишніх членів КПЗУ, як-не-як, деякі з них активно бралися викоќнувати найсумнівніші завдання. А оскільки на співпрацю підбити Ф.Бортника не вдалося, то 24 грудня вночі в Сестрятині його заарештували.
  Того ж дня (чи тіє§ ж ночі) енкаведнсти забрали в Радивилові лікаря Зайончковського (пізніше був міністром охорони здоќров"я ПНР), Сергія Петлюка (жив у Бєларусі), Володимира Зигмонта (загинув у ГУЛАГу), магістра права Гриќця Оборського (теж загинув у сталінськоќму концтаборі). Всіх, за винятком доктора Зайончковського, звинувачували в причетќності до ОУН. Судило "особое совещание НКВД", а що доказів вини не було, то даќвали такі статті і строки: Федорові Бортнику - "СОЗ" ("социально опасный элемент") - 8 років, Петлюку - "АСА" ("антисоветская агитация") - 8 років і т. д. Дружин - Бортникову, Оборського та інших - змушували зректися сво§х чоловіків (узяти розлучення), а оскільки вони цьоќго вчинити не хотіли, то 10 квітня 1940 року §х вивезли до Казахстану.
  Масові арешти в Радивилові та районі точилися і в 1940 та 1941 роках, до початќку війни. Слід згадати, наприклад, Максиќма Борового, колишнього офіцера царсьќко§ армі§ (1914 - 1917), полковника війська Укра§нсько§ Народно§ Республіки, одного з органіќзаторів місцевого повстання проти гетьмана Скороќпадського в 1918 році. Макќсима заарештували в 1940 році, у наступќному він загинув у ГУЛАГу. Реабілітоваќний посмертно. (7).
  Федір Бортник досліджував його біографію, адже свого часу став для нього взірцем укра§нського патріота.
  Максим Михайлович Боровий народився 1893 року в селі Опарипсах, біля Радивилова. Юнацькі літа припали на роки відродження укра§нсько§ духовності у нашому кра§, чому сприяла й діяльність письменника Модеста Левицького (1866 -1932) і лікаря Петра Шепченка (1870 - 1931), які на початку ХХ століття жили й працювали в Радивилові. Тож не дивно, що Максим і вся його родина стали свідомими укра§нцями.
   У 1911 році М. Борового призвали на службу в царську армію. Закінчивши навчання в офіцерському училищі, вже з перших днів світово§ війни Максим опинився на австро-російському фронті, де служив до Лютнево§ революці§ 1917 року, дійшовши до чину штабс-капітана.
   Проголошення самостійності Укра§ни 22 січня 1918 року сприйняв з ентузіазмом. Та прихід в Укра§ну німецьких військ, які, до речі, крокували й по Рівненщині, справив на М.Борового негативне враження. До того ж німецьке командування з багатьох питань не могло знайти спільно§ мови з Центральною Радою. 29 квітня 1918 року не без участі австро-німецького командування колишній царський генерал Скоропадський, усунувши від влади Центральну Раду, проголосив себе гетьманом Укра§ни. Більшість народу сприйняла це як антидержавний, антиукра§нський акт, почалася підготовка до збройного повстання проти гетьманату. Не відстав у тому і наш край.
  Організатором збройного відділу в Радивилові та сусідніх селах став досвідчений військовик Максим Боровий. Він спрямував свій відділ до Кременця, де засіло сильне гетьманське угруповання, та з боєм заволодів містом. Не обійшлося, проте, без жертв. Дев"ятеро вбитих привезли до Радивилова і в присутності велико§ кількості людей віддали землі. Федір Бортник, тоді 8-річний, живучи неподалік кладовища, був на цьому похороні, про що не раз згадував, розповідаючи мені про своє життя. Могила дотепер збереглася, навіть у радянські роки на ній був насипний пагорб, обкладений дерном, і стояв дерев"яний хрест. Нині на могилі - бетонний пам"ятник у вигляді високого хреста з аркою і гранітними таблицями з відповідними написами.
  Після завершення збройно§ операці§ на базі цього ж військового підрозділу було створено 1-й Волинський полк УНР. Максима Борового, за тодішнім звичаєм, обрали отаманом. Треба пам"ятати, що в ті часи велася шалена більшовицька агітація, і доволі скоро й Максима почали звинувачувати в тому, що він, як колишній офіцер царсько§ армі§, заводить дисципліну та старі порядки в полку.
  Порядку в ті часи розброду й хитань було повсюди дуже мало, тому командир, навчений досвідом, не міг усе пустити на самоплив. Отож звернувся до окружно§ військово§ команди (ОВК) в Золочів з проханням надіслати до Радивилова підмогу з галичан, насамперед - для охорони великих запасів продовольства та різного військового майна, що накопичилися тут у зв"язку з проходженням фронту в 1916 - 1917 роках.
  У січні 1919 року з Бродів до Радивилова прибула сотня Укра§нсько§ Галицько§ Армі§ під проводом четаря Наливайка, з двома скорострілами. Галичан зустріли з почестями та гімном "Ще не вмерла Укра§на". Однак по-більшовицьки настроєна частина вояків 1-го Волинського полку вночі вчинила збройний заколот і, роззбро§вши прибулих, змусила §х покинути місто. Змушений був податися до Бродів і отаман Боровий зі сво§ми прибічниками.
  ОВК-Золочів, після першо§ невдало§ спроби взяти під свій контроль Радивилів, а також загалом Дубенський та Кременецький повіти (що було узгоджено з військовим міністром УНР Олександром Шаповалом), вирішила послати до Радивилова значно сильнішу військову групу - в складі трьох сотень стрільців, з повним бойовим забезпеченням, під командою досвідченого старшини УГА Петра Вовка.
   Прибувши до Бродів, той провів розслідування причин невдачі сотні Наливайка, зустрівся і з отаманом Максимом Боровим. Ось як згодом описав цю зустріч Петро Вовк у виявленій Федором Бортником статті "Волинь під військовим зарядом галичан - 1919 p.", що була опублікована в багатьох номерах журналу "Укра§нський скиталець" за 1922 рік (видавався у Чехословаччині):
   "Я зблизився до дверей гостиниці, щоби почути те, що скаже головний герой це§ пригоди, отаман Боровий... Боровий, стрункий, високий мужчина, чорноволосий і з гарним "на англійське" вусом, з орлиним носом, зраджував (тобто являв собою) чоловіка упертого, енергійного і хитрого, хоч гарячковість, із якою осуджував сво§х родимців, теперішніх "бунтівників", казала догадуватись, що ця подія має не загальний, не партійний навіть, а чисто особистий підклад..." (6).
   Важко погодитися з твердженням, що справа заколоту мала суто особистий характер. І ось тому підтвердження: після приходу галичан до Радивилова вдруге ними зразу ж був заарештований один із більшовицьких заколотників - М. Стрельбицький, якого відправили до Кременця, а і після слідства та суду там же розстріляли.
  Слід сказати, що Петру Вовкові після з"ясування обставин заколоту таки вдалося взяти під свій контроль і Радивилів, і згадані вже повіти - Дубенський та Кременецький, забезпечити надійне проходження по§здів по місцевій залізниці, що мало велике значення у зносинах УНР із Галичиною.
   І все ж справи на фронтах - з поляками й більшовиками - день у день погіршувалися.
   Як відомо, починаючи з 1920 року, західноукра§нські землі опинилися під польською окупацією. Переживши крах сподівань, Максим Боровий повернувся до Радивилова, одружився з Ганною Павловою, зайнявся сільським господарством. З дружиною ростили сина Євгена (став доктором медичних наук, працював у Рівному, був похований у Радивилові, але через кілька років перезахоронений на Личаківському цвинтарі у Львові).
  Однією з перших жертв більшовицького терору в Радивилові після приходу сюди Червоно§ армі§ став Максим Боровий. Як свідчили довідки прокуратури та міністерства внутрішніх справ колишнього СРСР, що ними користувався Федір Каленикович, М.Боровий був заарештований 10 квітня 1940 року, "особым совещанием НКВД" засуджений до 8 років позбавлення волі. Стверджується, що помер 23 грудня 1941 року від паралічу серця. "Сведениями о точном месте захоронения Борового М.М., как и иных узников, архив не располагает, - говориться у відповіді. - Братские могилы заключенных находятся в пос. Заболотный, пос. Ветлосян и других районах города. В настоящее время при въезде в город Ухту обществом "Мемориал" установлен памятник". (7).
   "Усе своє життя Максим Боровий пройшов з великою любов"ю до Укра§ни, чи то захищаючи в боях §§ незалежність, чи знемагаючи за цю любов у таборах Комі АРСР, - писав Ф.Бортник у сво§й статті для книги "Із криниці печалі" (Рівне, 1997). - Його могила загубилася серед безіменних захоронень у вічній мерзлоті".
  Так само визначальний вплив на Федора Калениковича справив його старший брат Яків Бортник (1895 - 1983).
  У період творення Укра§нсько§ Народноі Республіки він обрав своєю провісною зорею дерзновенну ідею державності. І був §й вірний упродовж усьоќго життя. Хоч і натерпівся за це немало лиха, але благоќродних переконань сво§х не зрадив.
  Після закінчення Радивилівсько§ народно§ школи і Кременецького реального училища Яків Бортник поќступив у Ки§вський універќситет святого Володимира, на фізико-математичний фаќкультет. Було це в 1913 році. Та довго вчитися там не доќвелося: в липні 1914-го поќчалася Перша світова війна, загальні настро§ російсько§ "патріотично§" молоді захоќпила і укра§нця Якова, він залишає університет і встуќпає в офіцерське училище.
  Улітку 1915 року як моќлодший старшина 8-го греќнадерського Московського полку опинився на фронті в районі Бобруйська, де тоќчилися запеклі бо§. Протиќстояв з товаришами німецьќким підрозділам. Діяв сміливо. Став кавалером Георгіќ§вського хреста. В одній із сутичок Якова тяжко поранило, і його відправили на лікування до Москви. До реќчі, в тому санітарному по§зді серед санітарів була й дочка царя Миколи II - Тетяна.
  Після лазаретів Яків поќвертається на передову. Війќна збагачує його новими уявленнями про національні інтереси різних народів, в армі§ він знайомиться з баќгатьма укра§нцями, а також із людьми інших національностей, переймається §х доќлями. Починає проявлятися інтерес до вивчення іноземќних мов. До кінця життя непогано володів російською, польською, французькою, німецькою, ідиш, трохи чеською і сербською.
  Після Лютнево§ революці§ 1917 року свідомі укра§нці під проводом офіцера Олекќсандра Шаповала починають об'єднуватися, започатковуќють створення 1 (згодом переназваного як 3) Укра§нсьќкого полку імені Богдана Хмельницького, відомого в історі§ як Богданівський полк. Він перебазувався до Києва і разом а іншими війќськовими формуваннями став опорою Центрально§ Ради в §§ творенні Укра§нсьќко§ Народно§ Республіки. Яків Бортник - у гущі подій.
  Коли в січні 1919 року почався заколот більшовиків у Києві, підтриманий частиною працівників заводу "Арсенал", Яків з однополча-нами брав активну участь у придушенні цього виступу проросійських сил. Ситуація склалася надзвичайно важка, адже в місті було чимало росіян, засліплених імперсьќкою пропагандою, вони з усіх сил захищали "єдіную і нєдєлімую" Росію, з багатьох вікон по богданівцях сипаќлися постріли. Два укра§нсьќких полки до того ж заявили про свій "нейтралітет" і в придушенні заколоту участі не брали. Але богданівш не розгубилися, в цій ситуаці§ роль кожного свідомого вояка неабияк зростала. Яків Бортник пройшов справжню школу мужності, національќного патіотизму. Під натис-ком більшовицьких військ на чолі з колишнім царським полковником Муравйовим захисники Центрально§ Ради мусили відступити, багато з них загинуло.
  Наступний факт з біограќфі§ Якова Бортника - його участь у так званому "зимовому поході" в листопаді 1921 року - під проводом Юрка Тютюнника. Бійці мали на меті підняти народ на повстання проти більшовицького засилля, однак належно§ підтримки здобути не вдалося.
  У 1922 році Яків повертаќється в Радивилів, гамуючи в собі важкі почуття поразки. Допомагає батькам по госќподарству, включається у діяльність місцево§ "Просвіти", котрою до §§ заборони польќською владою керував його друг Данило Качурець.
  У 1925 році в Польщі проводився набір робітників на підприємства Франці§; Яків ви§здить до ціє§ кра§ни. Заробляє на життя випадќковими справами, вивчає французьку мову. Трудився в Парижі на заваді електролічильників, у Ліон і - в буќдівельному кар'єрі. Нарешті, вважає, що має достатньо змоги, аби продовжити наќвчання. Відвідує лекці§ в Сорбонні. Однак дуже швидко з'ясовується, що треба дуќмати все-таки не про це, а про шматок хліба на життя.
  У 1927 році Яків зміг приќ§хати на відпустку додому, в Радивилів. А невдовзі у зв'язку з економічною криќзою міністерство праці Франці§ стало висилати з кра§ни іноземних робітників, тому й Бортника назад не впустило. Знайти роботу в Радивилові також було неќпросто, польська влада стаќвилася до укра§нців з упеќредженістю, вони при виќробничих ускладненнях перќшими звільнялися, останніми приймалися до праці. Яків поќпросту зайнявся родинним промислом - бджільництвом. А ще захоплювався саќдівництвом. Це й зблизило з письменником Петром Козланюком; на той час авќтором видано§ в СРСР книжќки оповідань "Хлопські гаќразди". Хоч переконання мали різні (Козланюк у 1929 році побував у Радянському Союзі і цілковито піддався впливові комуністично§ проќпаганди), але це не заважало приятелюванню. Петро часто заходив до Якова і Федора Бортників на вулицю Чиншову (нині Комунальна). Коли в 1930 році письменник одружувався з радивилівською дівчиною Оленою Почаєвець-Білинською, Якова попросили бути за старшого дружбу. (4).
  З приходом у наш край радянсько§ влади (1939 рік) почав учителювати, викладав маќтематику й географію. Але часи настали важкі. Були забрані енкаведистами й родичі Якова, в тому числі брат Федір. Довідавшись через знайомих, що сталіністи цікавляться і його миќнулим, не став чекати арешту - втік у Польщу. А про подальші сторінки біографі§ брата Федір Бортник довідався вже набагато пізніше.
  Повернувся Яків, коли наш край окупували гітќлерівці. У 1944-му, з прихоќдом Червоно§ армі§, Бортќнику вручили повістку. У бойових діях його 17-й окремий залізничний полк участі не брав. Після демобілізаці§ повернувся в Червоноармійськ (Радивилів). І тут "компетентні орќгани" встановили, що в біоќграфі§ Якова була й боротьќба за самостійність Укра§ни. Почалися неприємності, переслідування. Колишнього бійця Богданівського полку намагалися, що б то не буќло, скомпрометувати. Навіть порушили проти нього криќмінальну справу за надумаќними звинуваченнями. Але Яків Бортник ніколи не цуќрався свого минулого, свого брата Федора, який опинився в лабетах ГУЛАГу. У патріотичному дусі виховав сина Олега, який багато років приќсвятив нафтовидобувній промисловості, був головќним технологом Бориславського управління бурових робіт, а нині живе в Радивилові.
  У червні 1941 року, букќвально за кілька днів до війни Німеччини з СРСР, у Радивилові і районі прокотилася нова хвиля арештів. Сталінські підручні забрали Володимира Бортника, Миколу Дучинського, Сергія Шмигельського, Олександра Киричука, Ілќлю Довгалюка, Миколу Шелеста, Захарія Шелеста, Петра Шелеста, Анатолія Герегу, Григор'єва та інших, були серед реќпресованих і дівчата. І майже всі загинуќли в надрах радянсько§ імпері§, загинули в 1941 - 1944 роках, як про те написано в довідках про реабілітацію. Декого з заарештованих розстріляли працівники Дубенсько§ тюрми, перед тим, як мали втікати від наступаюќчих німців. Там, зокрема, була страчена жителька Радивилова Ольга Кузьменко.
  У цьому відношенні Федору Бортнику певною мірою пощастило - він уникнув розправи, адже опинився в одному з перших ешелонів, що повези політв"знів із Західно§ Укра§ни на далекі шахти і рудники. Як "социально опасный элемент" він пройшлов-про§хав за маршрутом Дубно - Ки§в (Лук"янівка), Микола§в, Старобєльськ, Красноярськ, Норильськ, з §х в"язницями й таборами, приниженнями і знущаннями. У Норильску працював на шахтах, у тому числі на підземних роботах.
  Строк ув"язнення закінчився рівно через дев"ять років, 24 грудня 1947-гo. Через півроку при§хала дружина. Знаючи з листів, що колишні в"язні не можуть в Укра§ні знайти роботу і засобів для існування, Федір залишився працювати на вугільних шахтах Норильська, здобув освіту гірничого інженера-геолога, оскільки відзначався нерядовим інтелектом.
  Реабілітований 1960 року. Отоді й з"явилася надія знайти застосування сво§м знанням та силам в Укра§ні. Але в рідних місцях зустрів упередженість і недовіру з боку представників комуністично§ влади. З неабиякими труднощами відкупив колись "експропрійовану" половину батьківсько§ хати. Зайнявся садівництвом, дослідницькі статті став друкувати в спеціалізованих журналах. (10).
  Лише з початком перебудови зрозумів, що недалеко той час, коли зможе всім розповісти правду про сво§х мужніх товаришів-патріотів, про своє життя. Його публікаці§ з"явилися в місцевій періодиці, у збірнику "Із криниці печалі", підготовленому обласною редакційно-видавничою колегією з випуску книг сері§ "Реабілітовані історією".
  Утвердження незалежності Укра§ни мовби окрилило вже немолодого інтелектуала. Бортник неодноразово виступав на науково-теоретичних конференціях у Бродах, присвячених історі§ краю, його повідомлення увійшли у випущені збірники. Листувався з літераторами, науковцями, діячами укра§нсько§ діаспори. Зокрема, про його краєзнавчі інтереси та напрацювання схвально відгукувалися письменник, доктор філологічних наук Федір Погребенник (1929 - 2001), доктор медичних наук Євген Боровий (1925 - 2004), науковець і поет Василь Ящун (1915 - 2001, жив у США).
  У листуванні виявився цікавим співрозмовником для доктора історичних наук, дослідника Берестецько§ битви 1651 року Ігоря Свєшнікова (1915 - 1995). Вони поринали в спільні спогади, адже своє дитинство Ігор Свєшніков провів у Радивилові. В одному з листів він писав:
  "Є факти, імена, обличчя, що, покриті мохом і павутинням часу, ще живуть у нашій пам'яті, але над кожним з них уже давно поставлений хрест. З бігом часу кількість цих хрестів зростає у геометричній пропорці§, і на старості років людина вже живе на суцільному великому цвинтарі. Коли інколи доводиться пройтись по тому цвинтарі, серце стискається від жалю за людьми, кого знав, шанував, хто до тебе був добрим і в якійсь мірі вплинув на формування твоє§ особистості. Але хрести німі, померлих видно, як в імлі, хоч так хотілося б §х ще зустріти, поговорити на різні теми уже з сьогоднішніх дозрілих позицій... Боляче й коли усвідомлюєш собі, що, мабуть, ти останній, хто ще пам'ятає ту чи іншу людину і що ця, колись близька тобі, з часом і дуже дорога особа уже повністю закінчує своє життя. Бо людина живе доти, доки живе пам'ять про не§, а якщо після твоє§ смерті уже нікому §§ згадати, то вона остаточно помре. Але є ще хтось, хто пам"ятає цих людей мого дитинства! Ніколи не думав, що мені ще доведеться побачити (хоч і на фотографі§) Петра Дмитровича Шепченка, Зіна§ду Михайлівну, Лену, а також Дмитра Лукича Отченаша. Натомість Івана Микитовича Гончарика я ніяк на цій фотографі§ не можу впізнати - у мо§й пам'яті він закарбувався якось інакше". (10). (Мова йде про фотографію, надіслану Федором Бортником).
  До останніх днів (а помер він 11 серпня 2002 року, на 92 році життя і похований на кладовищі в Радивилові) не полишав Федір Каленикович і захоплення юності - малярства, писав ікони. Деякі роботи художника експонувалися в Бродах, Радивилові. (9). Брав участь у зборах представників національно-демократичних організацій у Бродах і Радивилові, у мітингах і маніфестаціях з нагоди вшанування пам"яті борців за незалежність Укра§ни, писав статті і спогади для газет. До 100-річчя від дня народження Ф.Бортника великі статті присвятили йому радивилівська районна громадсько-політична газета "Прапор перемоги" та інтернет-видання "Радивилів.net".
  
  1. Бортник Федір. Одержимість. //Прапор перемоги. - Радивилів, 28 серпня 1993.
  2. Бортник Федір. "Пласт" у Радивилові. //Прапор перемоги. - Радивилів, 16 грудня 1995.
  3. Бортник Федір. Тривожний місяць вересень. //Прапор перемоги. - Радивилів, 5 жовтня 1999.
  4. Бортник Федір. Яків Бортник. //Прапор перемоги. - Радивилів, 11 квітня 2000.
  5. Броди і Брідщина. Історично-мемуарний збірник. Книга ІІ. Редактор Б.Зробок. - Броди, 1998.
  6. Волинь під військовим зарядом галичан - 1919 p. // журнал "Укра§нський скиталець", - 1922.
  7. Із криниці печалі. Збірник спогадів та документів. Серія книг "Реабілітовані історією". Випуск 4. - Рівне: "Азалія", 1997.
  8. Павлюк Йосип. Життя прожити - не поле перейти. Упорядник і редактор В.Ящук. - Рівне: "Азалія", 1995.
  9. Ящук Володимир. Федір Бортник: У шалених вихорах епохи. //Інтернет-газета "Радивилів.net". - 7 квітня 2011.
  10. Ящук Володимир. Радивилів. Краєзнавчі матеріали. - Рівне: "Волинські обереги", 2004.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"