Ящук Владимир Иванович : другие произведения.

Сонячнi клавiри

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Вибрані вірші рівненського поета


Володимир Ящук


СОНЯЧНІ КЛАВІРИ



Бабине літо

Павутинка бабиного літа -
Ієрогліф сонячного скрику:
"Прощавай, іще одна прожита
Наша днино, скорбнице велика".
Стільки в тобі стоптаної віри,
Із пожухлим листом вперемішку. 
Заголосять сонячні клавіри
Над твоїм, о дню, вмирущим ліжком.
Павутинко, спраго невтоленна,
Нерозгадний розчерку вмирання!..
Пагінцем постукає зеленим
У моє вікно зоря світання,
Але ти на дальнім перегоні,
Як прийде пора літа збирати, -
Спомином торкнеш мені долоню,
Мов рука того, кого я втратив.



***
Сміялося сум"яття самоти.
"Пробач-прости".
Слова твої нещадні, мов кати.
"Не ти..."
Химера-нявка в мареві півсну.
"І не благай".
Заплів у мріяння тебе одну.
"Прощай".
Я раболіпству кинуся до ніг.
"Їй-бо, дивак".
Лелітки сонця оберну на сніг.
"Овва".
Я розчинюсь в етері, як сльоза.
"Ти насмішив".
Я був, я жив, я все тобі сказав.
"Ти жив?"


***
На незнаній дорозі, за вигоном днів
Я згадаю цю мить, ніби напад ядухи.
Що я, трепетом повен, сказати хотів,
Чи хоч трішки до твого долинуло слуху?

Наче листя в саду, розметає стежки,
Захурделить на вулицях нашого світу.
Скрижаніє душа - й навіть потиск руки
За політтям не зможе її відігріти.

Наволоком розпушений лан по стерні
Недорідним, убогим віддячує жнивом.
Загадкові й всуціль нерозгадані дні
Ми, на жаль, не змогли ознаймити як диво.

Ми, на жаль, не змогли... Не сприяли зірки?
Не дали нам у жили небесного струму?
Поясни ж, поясни. Мені те невтямки,
Тільки душу надсадно стискає від суму.


Хутір

За рікою тільки терен, луг, просяклий молочаєм,
Та нетоптані високі спориші.
А мене у ріднім краї вже ніхто не зустрічає,
Бо на хуторі не стало ні душі.

Перехняблені ворота стиха-стиха заскрекочуть,
Відкриваючи убогий виднокруг.
А колись давно, в дитинстві, ось у цьому домі отчім
Не було затісно радості й добру...

З-за серпанку з-за густого просочилася засмута -
Й загніздилася в верхів"ї лип старих.
А щемлива нота лугу і в розлуці не забута,
Цього хутора забути я не зміг.




***
Розгойдує човен почвари старих комишів,
Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,
Відлуння стихає в задумі русалки-душі -
Її таїну необачно воно не зурочить.
Не раньте, будь ласка, її єретичність святу,
Ймовірно, смішну, коли око примружити зизо.
Мрійлива, тендітна русалка в клечанні-цвіту -
Це й ваша душа, що скорузне під глицею й хмизом.
Невпомірки глузд і незмінний тягар простоти
Коромислом часу обчімхують пагіння росту.
І ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти -
Й наївність виводиш із себе, неначе коросту.
Розгойдує човен почвари старих комишів,
Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,
Відлуння стихає в задумі русалки-душі -
Її таїну необачно воно не зурочить.



***
Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я - краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я - листок на вітрах, - не пройма бурелом.

Запопадлива втома стирає розпуку
І надія улесливо гладить чоло.
Не про мене це, доле. Пусти мою руку -
Вирушаю навспак, хоч би як не було.

Не дихнути у куряві сплюнутих слів,
Затуманює душу сльотава зневіра.
Я прошкую туди, куди Він повелів,
Я на цих перепуттях - Господня офіра.

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я - краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я - листок на вітрах, - не пройма бурелом.



***
Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога -
Й чагарі обступають стирловано - в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом - та й не тільки оден - завинив.
Крижаніє душа і все тіло в голодному зморі,
Чим же, Велесе, винен скотарський зневажений рід?
Ти - творитель достатку, розрадник у бідах та горі...
Врешті, й ми - не з ламких, ми таки не з гнилястих порід...
А скотарські престоли жадають свавільної долі,
Що сумірна шаленству таких недосяжних зірок
І не здатна зміняти намистину власної волі
На земні-преземні крем"яшок, черепок чи скребок.
Нам Сварог, і Дажбог, і Перун навіщують сприяння...
Тільки, Велесе, ти над усе, над усе - на віки,
Під небесним оцим ненадійним, хистким одіянням
Ми з тобою в молитві назавше йдемо напрямки.
Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога -
Й чагарі обступають стирловано - в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом - та й не тільки оден - завинив.



Шаткую капусту

Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
Мов минуле - на клапті болючих зневір і образ.
Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.
Я шаткую капусту затято, надсадно, надривно,
Геть на гамуз січу, аж на зрізах сочиться в мені...
Жилкуваті листки, котрі стьожками ляжуть безживно, -
То мої, гріховодника, всує розтринькані дні.
Капустини січу, наче дні переводжу нінащо,
Розпатловую миті - куйовджу лапату листву.
Засвіти, моє сонце, мене зрозумієш найкраще,
Засвіти, засвіти, я в надії й чеканні живу.
Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
Мов минуле - на клапті болючих зневір і образ.
Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.


***
У телескоп дивися чи в лорнет,
Не розгадаєш вічності секрет...
Не вартий шеляга душі порив -
Ніхто з-за річки Лети не приплив.
Вижебруй срібняків у майбуття,
Пиндючся, чванься - це і є життя...
Цурайся мрій, корись лихій рахубі -
Що вдіяти, ми світові нелюбі.
...Судомне тіло опанує шал -
Віддаленіє в безвісти душа.
І тільки зорі на мільйони літ
Вкарбують в небо наш незримий слід.



***
Мій виднокіл сум"яттям захурделило...
На рунах мрії - ожеледь зневір. 
В три нитки чисниця - НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Обшарпана душа і рам"я зношене...
Знеможений, чи годен я благань?
Ще вчора ти пішла від мене, осене,
Повірнице розпачливих жадань.

В моєму возі - дивною розворою
Жага невибута, їй-право, вигляда.
Ну, хто закрижанілий лан розорює,
Пройдеш на плуг - і жодного сліда...

Дорога болю з карбом незатоптаних,
Загублених у безвісті слідів -
З чиїмись сподіваннями і втомами...
Хіба такої долі я хотів?

Хіба - з колиски - віру в силу сволока
Я всотував у серце надарма,
Хіба рокований я був під волю Молоха,
Якому і жертовника нема?

Мій виднокіл сум"яттям захурделило...
На рунах мрії - ожеледь зневір. 
В три нитки чисниця - НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.



***
Загубилася у віхолі дорога
Антських і склавинських молитов.
Доле, ми брели кудись, небого,
Навраттям розбурхуючи кров...

Безберега річка білою сагَою,
Підступила до зарінку - до хрестів.
Значить, шлях страждання був лише маною -
Бо ж ріку ніхто не переплив...

Благовіст надії змінять передзвони
Обважнілих оберегів - кладовищ.
І предвічна тиша з неземних амвонів
Осінить божественним: "Облиш..."

Я ішов затято, позбивавши ноги,
Озирнувся - курява і мла...
Загубилася у віхолі дорога,
Не знайти... А чи вона була?



У лікарні

Лікарняна журба. У вікні -
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

Вже розвиднілось. Ніч - як роса:
По шибках зісковзнули краплинки.
Не мені, не мені ця краса...
Задрімати хоча б на часинку...

А ковалики тишу кують
У сумній холодниці палати,
Де недуг і страждань каламуть,
А надій і жадань - ані цяти.

Лікарняна журба. У вікні -
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.



***
Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.

А вже нікчемний промах чи невдачу
Завважать миттю - і візьмуть на кпини...
Спасибі вам. Давно вже я не плачу,
Давно з розпуки не згинаю спину.

Бо знаю протидію від отрути -
Сильнішу від хандри і від зневіри.
І вам мене до плахи не нагнути,
Де кожна тріска - мов клеймо сокири.

Це ви вселили в мене силу духу -
Покаменований, підводжуся певніше.
Кайданник долі, зневажаю скруху -
Й від того на душі стає світліше.

Якби мені не завдавали втрати,
Не ображали, не чинили глуму,
Хіба сповна я щастя б міг спізнати
Від іскор доброти людського тлуму.

Якби мені не дошкуляли вволю,
У терниках сильце не лаштували,
Хіба навчився б не коритись болю
І мав би я достойні ідеали?

Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.





***
Коли безликі многолюддя світу
Затьмарить заморозь на сірому вікні,
Останні відсвіти і сонця, і блакиту
Ще довго нуртуватимуть в мені.

І вклякну я в притворі свого віку,
Передчуваючи потребу вівтаря...
Яка нас візьме під свою опіку
Далека загасаюча зоря?

Які футболи, моди й піснеспіви
Спроможні вгамувати цей мінор?
Як журно жить в очікуванні дива,
Коли гнітять руїна і розор.

І, може, там, на хорах цього храму,
Зневаживши мобілки й Інтернет,
Над краєм вічності вернуся я до тями,
Осміяний філософ і поет.

Коли безликі многолюддя світу
Затьмарить заморозь на сірому вікні,
Останні відсвіти і сонця, і блакиту
Ще довго нуртуватимуть в мені.



***
На високих вітрах розчинилося слово "прощай",
Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,
Зневиразнивши віру - забуту дорогу у рай,
А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.

Цілу ніч гамував я ридання, читавши псалтир.
Перемітка в вікні - наче драми остання заслона,
А за нею - пустир, нескінченний холодний пустир,
І свіча скрижаніла, і тьмава подоба ікони.

За незнані поля, де схрестились останні путі, -
Завірюхи, дощі й буревії скликатиме тризна...
Ти ніколи вже більше не стрінешся в цьому житті.
Та й хіба то життя? Затамована сміхом трутизна.

На високих вітрах розчинилося слово "прощай",
Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,
Зневиразнивши віру - забуту дорогу у рай,
А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.




***
Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.

Бо химери успіху і слави
Тьмарять видноколо, нечестиві.
Поверни мій всесвіт нелукавий,
Дні мої прості й неметушливі.

Не мені ці заздрощі і кпини,
Здатні почуття закам"янити...
На душі рубці і шкарубини
Довго будуть ще мені ятритись.

Найчистіша чистота чесноти -
Вистраждане мною покаяння:
Якомога далі від пишноти,
Од фальшивих слів і величання.

Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.


Дзвонар

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: "Слава в вишніх!.."
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

І небеса блаженство розпросторять,
Просякнувши мажорами тридзвону.
І рокотанням янгольського хору
Розірвуть нечестивості запону.

Як хороше стояти на дзвіниці, 
Душею ловлячи тремкі здригання міді,
І бачити, як люди милолиці
Стають ураз просвітлено-погідні.

Ген галайда, що збився із дороги, 
Удари чуючи, направив путь до храму,
Спочине тут од скверни і знемоги,
Наповниться небесними дарами.

Колись мені служило тут клепало,
Допоки ми на дзвони розжилися,
Воно також до вічності взивало,
Як шемріт листопадового листу.

А потім я озвучив благовістом
І церкву, й благовірних на притворі,
Наповнивши служіння вищим змістом,
Себе збагнувши в дзвонів переборі.

Коли торкнуся "серця дзвона" - била,
Мене самого огортає острах,
Немовби я в політ лаштую крила
Чи впевнююсь: леміш достатньо гострий?

Бо хліборобського я єсьм приділу,
Дзвонарствую не в славу і в плату.
Ось чересло кріплю я до гряділя -
І нумо плугом скиби батувати.

Ось мій удар - збудися од дрімоти...
Ось перебір - не оминути скону...
Від смутку, безнадії і скорботи -
До євхаристії високого канону.

Ось ще удар - і дійство почалося...
Ось перебір - і знову все до скону...
То майстер-дзвінник це многоголосся
З металу вивів - з мертвого полону.

Щоб рятувало з приступів мерзоти,
На зламі Боговіри й самострати, -
І дух Щезун пощезнув без звороту,
Ані душі не владен подолати.

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: "Слава в вишніх!.."
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.



***
У цім світочку ницості і глуму,
Оглушеному лементом лакиз,
Найлегше недотепі й тугодуму,
"Не знавшим разниці" - де лицар, де харциз...

Козиряться чванливі бузувіри,
Гнуздають ошелешених сіром -
І вже, немовби справжні машталіри,
Поцьвохкують над нами батогом.

П"яніють од кальяну і "шампані",
Зневаживши медівку й сирівець.
Безчинствують, бо впевнені зарані -
Напевно послугує повідець.

А з нас авжеж не піна - кінви крові -
Впивайтеся, кружляйте залюбки...
Комусь бо вже - нові хрести тесові
І заготовлені на провід глевтяки.

Нахабство не личкується словами,
На мудреців не вирядиш нікчем.
Прийдешній час, надіюсь, буде з нами -
Хорошим світлим справедливим днем.



***
З таким розмахом, римоплети,
Злетіти вам авжеж несила.
Жінки прилащують поетів,
Аби підрізувати крила...

Ну, а Лаури й Беатріче?
Так то ж бо марева, химери.
Прекрасні Дами вас покличуть,
Бо наготовлені вольєри.

Ви мастаки боготворити,
Тож першу-ліпшу - у богині...
Слова обраниць: "Ми вже квити.
А ви були такі неспинні".

З таким розмахом, римоплети,
Злетіти вам авжеж несила.
Жінки прилащують поетів,
Аби підрізувати крила...



***
На розкопі зотлілих печалей
Освіжаємо душі розрадою:
Світ минулий - тривкий і тривалий,
Коли досі про нього ми згадуєм.
Копирсаємо в праху спочилих,
Навіть в черепа згляді містичному,
А чи в поруху кістки з могили
Не вбачаючи злого й незвичного.
Загубились віки і народи...
Запіщанились снами тривожними.
Стліли прахом чини й нагороди.
Ми їм суддями стали безбожними.
За віками віки, за віками...
З буревіями світ і з завіями
Археологом стане над нами -
Над розкопом із нашими мріями.


Бовван

Ти ладуєш світ на свій копил.
На розпадках - розгалуззях часу
Стримуєш наляканих кобил,
Так, як я укоськую Пегаса.

А свавільний пращур-голоштан,
Усмиривши напівдику волю,
По тобі звіряє свій талан -
Недомисну лиходійку-долю.

Ти йому надій не пантелич
На рипких котурнах провидіння...
Хай твій гнів пом"якшує терлич, -
Наче заводь заволікши рінню.

Ти ладнаєш вік на свій олтар,
Звідусіль - суцільна заволока.
Може б, десь подітись, та чагар
Виднокруг стискає за півкроку...

Ти ладуєш світ на свій копил
На розпадках - розгалуззях часу.
Власне, то й не час, а тільки пил
При останніх гуках парастасу.


Слова

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Були б вони кощаві й рахітичні.

На лузі споглядаєш квіточки,
Не знавши, що стокротки то - їй-право!
А на ставку - тобі це невтямки -
Не зілля, а клечається купава.

Й вільшанка - це ж таки не горобець,
І гаїчки - лиш на загал синиці.
Й трава - не все трава, бо є щирець,
Є череда, могар і є мітлиця...

І віхола, завія, заметіль
З метелицею й хугою сліпою -
В поезії таки не самоціль,
Бо є ще хуртовина із курою,

І хвища, й завірюха, і пурга,
Зав"юга, шквиря, курява зі снігу,
Оруга і буран, як пилюга,
Поземок, хурія, охиза і хурдига...

Здавалося б, то зайве нам, - прецінь
Є втіха навертати в діалекти.
Без слів таких життя було б мов тінь -
І не спасли б "гламури" та "респекти".

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Слова це всі народні й поетичні.


***
Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не перепливти
Цей безвідрадний морок невідомий.

Відсіль немає знаку вороття,
На денці серця тенькнув жаху шеляг.
Навіщо ти лягла в моє життя,
Дорого мимолітного пришельця?

Навіщо карбував я тут сліди,
Слізьми омиті, кров"ю і потами?
Дорого, ти прихід мій пережди,
Тоді й відхід відбудеться не з нами...

Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не перепливти
Цей безвідрадний морок невідомий.


***
Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.

Ми ходимо - наче зачумлені віком,
Смішні у манерах і правилах гри,
Над нами базіки й нудні недоріки -
Ще й закамуфльовані під прапори.

Де думка - не думка, - сама мертвечина,
Де миршавець влади ладнає копил,
Собі доведи, що ти, врешті, - людина,
Не збавлена глузду, завзяття і сил.

Нехай над тобою клубочуться хмари,
В яких неможливо свінۤуَти зіркам,
Світи-озоряйся крізь тьму і почвари,
Адже непотьмарений промінь - ти сам.

Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.


Мої рубаї


***
Кажуть, я мовчазний, відсторонений тип.
Дорікають оті, хто від крику охрип.
Кажуть, був би базіка й молов без розбору,
То мене вже давно в депутати взяли б.

***
Слово мовлю - і чую зневажливе: "Цить!"
Обступив частокіл кожен крок мій і мить.
То найбільш безпардонний брехун і падлюка
Все повчає мене, як по совісті жить.

***
Я, можливо, простак, та не дегенерат.
Це не я лиходію довірив мандат.
То чому ж він, подавши улесливо руку,
У гноярку мене зіштовхнув, супостат?

***
Я у поті чола свій виорюю лан,
Не безрідний ховрах, не іван-покиван...
Не повинен, їй-богу, я падати в ноги
Будь-кому: президент він, прем"єр чи "пахан".



Межа 

Нелегко людині подолати в собі одвічно закладене в неї, але ще важче людині
подолати межу самої себе, яка здається їй межею.
Е.Межелайтіс.

Живуть розжовуванням снів 
І потерть спогадів плісенних 
Жують, смакуючи, щоденно; 
І що їм той, котрий згорів, 
Палких викрешуючи слів. 
Він сміховинний, наче шпеник, 
Який зламався, бо, натхненний, 
Нові світи відкрить хотів. 
Вже так химерно повелося: 
В одного сивіє волосся 
Від поривань, шукань значних. 
А syibq - клоччяний батіг - 
Од війн ізсохнувся хатніх, - 
Йому про мрії і не йшлося.


Сніжинка 

Цнотлива і чиста, привабна й тендітна, 
Мов різьблена з крихітки скла, 
Тремтячим, блідим і яріючим тілом 
До нього в обійми лягла. 
Наповнені всі непорочні клітинки 
Коханням, подібним до бунту. 
Я бачив, як палко вмирала сніжинка 
В пашіючих пестощах ґрунту.




*** 
Стала сонячна яса 
Кволою. 
Вітер гілкою стряса 
Голою. 
Дощ ямки в сирій землі 
Дзьобає 
І злились вже журавлі 
З обрієм.



1651 рік 
(тріолет)
 
Над Берестечком споночіло небо 
Й литаври захлинулися в крові. 
Чи є, братове, серед вас живі? 
Над Берестечком споночіло небо. 
Козацька слава ще звістить про себе 
Крізь осоружні далі вікові. 
Над Берестечком споночіло небо 
Й литаври захлинулися в крові.




***
Замизкане слово не бгай у рядок 
І не заміряйся ним серця вразити. 
В нім сила згрубіла. В руці неофіта 
Воно безперечне, неначе кілок. 
Розважно (мов крига, скресаючи в повінь) 
Хай слово те кресне велично і важко, 
Нехай буреломить само, без підважок, 
Бо вся твоя слава суєтна - у слові. 
Злеліяне лельом-полельом, воно, 
Немовби пирій, проросте й тугошкірих. 
Інакше ж твоє копошіння при лірі - 
Безладне й даремне змагання зі сном. 

 
Умійте дорожить коханням 

(За мотивами С.Щипачова)
 
Умійте дорожить коханням, 
Його плекайте повсякчас, 
Воно - не пристрасні зітхання, 
Що так колись проймали вас. 
Все буде: хліб глевкий і прісний, 
І хмари, що тіснять блакить - 
Кохання - то неначе пісня, 
Яка складається не вмить.
 
Коханням дорожити треба, 
З роками вдвічі дорожить... 
Воно - не дар нічного неба, 
Аби окрилити на мить. 
Все буде: і тривога пізня, 
Й сльота затьмарить білий світ. 
Кохання - вистраждана пісня, 
Одна на двох до скону літ. 


Мить 

Я промінь цей ловлю. Він пестить і сліпить, 
Аж думка оживає, рвійна й легкокрила... 
О, як минає все - мов не була ця мить, 
А сном химерним з вічності явилась. 


Озеро бачу у снах

 (Переспів з Лідії Мокієвської, Вологодщина)

 Вінок сонетів

Мадригал

Омана сну глибока і ясна, -
З небес мені сподіване послання,
Енергії незнаної струна
Роз"ятрить душу струмом трепетання.

Озветься стоголосо далина,
Багрянцем озера умиється світання,
А десь там - гай і дім мій вирина, -
Чудова мить осягнення за гранню

Утрачених язичницьких часів -
У цих місцях наш праотець ходив,
Собі вподобавши цю Білозерську землю.
Нуртують хвилі озера, мов дзвін,
А берег лунко стримує розгін.
Хай сон трива - я нурт його приємлю.

 

1.

Омана сну глибока і ясна,
Незримо виникаючи із ночі,
В той вічний край запрошує вона,
Де хвиля загадкове щось шепоче,
Де марево самотнього човна,
Що на каналі веслами плюскоче,
Де ранньої зірниці таїна
Передріка бентежне і уроче...
Шаленство сну в душі моїй вита -
Їй до снаги безумна висота
Від досвітку до пізнього смеркання.
За мить відступить темінь-темнота -
Хтось явиться і тихо прочита
З небес мені сподіване послання.

 2.

З небес мені сподіване послання
Я тільки в сні зумію осягти,
Бо вдосвіта словес тих одіяння
Порозриває буря суєти.
Залишиться хіба що спогадання...
Настане день - і, щоб дійти мети,
Новим тривогам і новим ваганням
Дозволю я у серці прорости.
Ах, тільки б знати, скільки там ще віку
Терпітимуть поета-недоріку
Ця путь-дорога й рідна сторона.
Та розум наш влаштований безлико,
Чи вмістить нашу пісню смутку й крику
Енергії незнаної струна?

 3.

Енергії незнаної струна
Віщує сон - і де його загадки,
І смисл який у видивах зрина -
Хто пояснити зможе, 
                             мов лампадка,
До глибини, до сутності, до дна
Туман розсіявши і вищого порядку
Слова знайшовши, в чому новизна
Трудів моїх і в чому їх розгадка.
Все витлумачить, видно, не дано
В видіннях тих, немов німе кіно,
Та дивних букв містичне поєднання
Розбудить все, що вже давним-давно
В мені дрімало летаргійним сном, -
Роз"ятрить душу струмом трепетання.

 4.

Роз"ятрить душу струмом трепетання,
Відкриє код нечитаних письмен -
І десь за гранню світообертання
Почую голоси я тих сирен,
Що їх, забувши про самовладання,
Сприймав плавець, вирівнюючи крен
Своєї шхуни. Та нові страждання
Мені звістує "Книга мельпомен".
І - вір не вір - немов на сполох птиця,
Злетить душа туди, де заіскриться
Зірок вервечка дзвінко-неземна.
І спалахне між них моя зірниця,
Моя розрада, втіха, таємниця,
Озветься стоголосо далина.

 5.

Озветься стоголосо далина -
Прийдуть у сон і вулиця знайома, 
І озеро, й щемливі імена,
Мов з аркушів забутого альбому.
Бульвару ген вказівка напрямна,
Що за тополями ховає втому.
Ось древній вал - історії луна...
Як легко тут, бо тут я знову вдома.
Мені звідсіль така видніє даль,
Що тонуть в ній і горе, і печаль,
В душі - непереборні поривання.
"Й нічого вже в минулому не жаль"...
Нехай пітьми розвіється вуаль -
Багрянцем озера умиється світання.

 6.

Багрянцем озера умиється світання -
І ночі ніби зовсім не було.
А я - уся вагання, вся - благання:
А скільки літ, віків уже спливло
Мого напівдрімотного блукання?
І скільки рік в озера затекло,
І скільки доль, занесених в писання,
Зібрало їх вологе, тьмяне скло?
А час над нами напина вітрила.
На жаль, збагнуть здебільшого несила,
Коли підстереже нас мілина.
Тож ми умить, бодай нас лихо било,
Вже летимо, обпалюючи крила...
А десь там - гай і дім мій вирина.

 7.

А десь там - гай і дім мій вирина...
Але сильніші бурі і знегоди,
І що крутіша дасться вишина,
Тим вниз стрімкіші стерегтимуть сходи.
І нас поглине час-трясовина.
Не вір: "не буде роду переводу".
Тож марновірність наша і смішна,
І жалюгідна, як прогноз погоди.
Про що звіщає видиво зі сну,
Що зникло, наче сутінь на стіну?
Над ним не владне жодне заклинання.
То як же долю я свою збагну,
Знання про це, співмірне знамену, -
Чудова мить осягнення за гранню.

 8.

Чудова мить осягнення за гранню
Колишніх днів, уривків сновидінь,
Але навряд чи ти на запитання
Знайдеш не відповідь - бодай химерну тінь
Того, що долею звемо чи безталанням,
Того, що з заводей виводить на бистрінь,
Бо є таки жорстка межа пізнання -
І недосяжна в неї височінь.
Та доль ланцюг мільйони літ не рветься,
До ланки ланка з віку в вік кується,
А значить вірю я, що й поготів
В моєї долі, наче у фортеці,
Є свій секрет, послання, пломінець є
Утрачених язичницьких часів.

 9,

Утрачених язичницьких часів
Не зберегли нам книги літописні,
Тому не знаю, хто в мені ожив,
Чий голос озивається у пісні.
Минали дні, такі, як сотні днів,
Минала доля, тиха і безвісна.
Вони жили серед густих лісів,
Ще збереглася стежка їх первісна.
Імен нема. Але красиві лиця
І смуток, що таїться у зіницях,
В іконах бачу, наче диво з див.
В нічних дощах і в спалахах зірниці
Виразно уявляю, то не сниться:
У цих лісах наш праотець ходив.

 10.

У цих лісах наш праотець ходив,
Назвав озера, болота і ріки -
І тим про себе пам"ять заронив,
І не зітреться карб оцей довіку.
Бурхливий час в віночок доль заплів
І мій букетик квіту невеликий:
Це вже увічнено - тут з"єднання шляхів,
Які зближали світ багатоликий.
Ішли в північний і в південний бік,
Добро й любов розносячи навік.
Де шлях більш сутній, я й не відокремлю.
У фресках храму - той далекий вік, 
Коли якийсь незнаний чоловік
Собі вподобав Білозерську землю.

 11.

Собі вподобав Білозерську землю
Не він один. Бо тут така краса -
Тремка, мінорна, чиста, позаземна...
Які тут ранки і яка роса!
І як зірки зчудовано й недремно
Вдивляються в глибінь, а небеса
Дарують водам барву синьо-темну.
Тут неповторна сонячна яса
Над схилом валу досить ще високим,
А коло озера врочистішають кроки -
Сама минувшина сягає тих глибин.
...Та не заріс кущами рів широкий,
Сюди із хащ біжать струмків потоки,
Нуртують води озера, мов дзвін.

 12.

Нуртують води озера, мов дзвін.
І є канал біля старої лави.
О, як багато пам"ятає він!
Смолою пахне втомлена заплава.
Ідуть віки - й взнаки дається тлін,
Тополі лиш незмінно величаві,
А також не швидкий до перемін
Наш древній вал, величний в ратній славі.
Йому над світом довго панувати,
Хоча ніщо не вічне, будуть втрати,
Адже життя ніхто не спинить плин.
А місто хай понад віки і дати
Стоїть над озером, де хвиля різкувата,
А берег лунко стримує розгін.

 13.

А берег лунко стримує розгін,
Лиш бічевник наплив його ударів
Відбити може в"яззю мотузин, -
На рубежі своїм стоїть недаром.
І пам"ятає шурхотіння линв,
Коли по озеру йшли баржі із товаром,
І бурлаки - могутні як один -
Із злидарем ділилися "наваром".
Та непомітно сон свій біг спиня -
І я бреду вже майже навмання,
Аби за мить вернутися на землю.
Поглине нас химерна метушня -
Й поблякнуть радість і принади дня.
Хай сон трива - я нурт його приємлю.

 14.

Хай сон трива - я нурт його приємлю.
Душе моя, ти вдома ще побудь -
Тут все таке бентежне і приємне,
А вдосвіта проляже інша путь.
Радію я відкрито, ніжно, щемно
Ударам хвиль - і осягаю суть
Летючих днів і крапель недаремних
На листі верб, як обважніла ртуть.
Вони для озера - нове життя й підмога,
А плескіт хвиль - про них немовби спогад,
Який повторить ранішня луна.
А я забуду знову всі тривоги -
Й полину у незвідані дороги -
Омана сну глибока і ясна.



Рубаї

За мотивами Омара Хайяма

***
Весь вічний рух у Всесвіті - це ми. 
В очах пізнання є зіниця - ми. 
Неначе перстень, цей яскравий світ, 
Найбільш коштовний в ньому камінь - ми. 
*** 
Тримає землю Бик споконвіків, 
А угорі Тілець всевладно сів. 
Поглянь очима розуму - й побач: 
Між цих биків пасеться гурт ослів. 
*** 
На долю - мачуху лиху - не нарікай, 
А краще в келиху вина втопи відчай, 
Хай виноградна сила нас втішає 
Й напій струмує, як весни ручай. 
*** 
Усе минеться - і чудес не жди, 
Наш дух полишить тіло назавжди, 
А прах із глиною згодиться гончарю - 
Й наллють у глечики нові меди. 
*** 
Багато друзів гуртувать не смій, 
Їх лестощі - отруйливий напій. 
Отож тепер, їй-право, начувайся: 
Комусь довірився - а він же ворог твій. 
*** 
З усіх, хто вирушив в останню путь, 
Нікого не вдалося повернуть. 
Отож в старому караван-сараї 
Чогось-бо на прощання не забудь. 
*** 
Краще будь ти злидар, зголоднілий крадій, 
Ніж лакуза із блазнем навперебій. 
Краще гризти маслак, ніж впиватись вином 
За столом, де панує владар-багатій. 
*** 
Життя минуло - гріш йому ціна, 
Знікчемнів подих - і самотина 
Питає за відступництво й гріхи, 
За все ганебне: "В тім твоя вина?" 
*** 
То доля пестить - я немов емір, 
То нидію, обшарпаний, як звір. 
Радій намарне чи спивай журбу, 
Та долі не ставай наперекір. 
*** 
Печалі квіт у серці не плекай, 
Натомість насолодам потурай, 
Вино шануй, бажанням підкорись, 
Бо вже твій день іде за небокрай. 
*** 
Ви, в мудрості явивши щедрий хист, 
До знань нових споруджували міст, 
Однак і вам несила вийти з ночі 
Тих злих казок, яких збагнули зміст. 
*** 
Пощо страждання, сумніви і гнів? 
Щоб назбирати золота-скарбів? 
Допоки подих твій не скрижанів, 
Потрать їх з друзями, не дай на ворогів. 
*** 
Коли, коханням створений на світ, 
Отримав я любові первоцвіт, 
То вирішив плекати думи серця - 
Й пізнав я духу трепетний політ. 
*** 
У судний день, либонь, не буде зла: 
Якщо твоя душа всякчас жила 
Високим, чистим, добрим і святим, 
Тобі воздасться слава й похвала. 
*** 
Скінчилась книга юності. Як жаль... 
Весна сповита у зими вуаль, 
А птаха радості, що молодістю звалась, 
Назавжди відлетіла в синю даль. 
*** 
Твою ніколи не збагну канву, 
В узори нитку виткавши нову. 
Однак роблю все з трепетом надії, 
Бо в милосерді я твоїм живу. 
*** 
Бажань своїх осилить не зумів, 
Страждав од вчинків, од порожніх слів. 
І навіть, може, ти мені пробачиш, 
Та соромно за все, що я чинив. 
*** 
Щоб ми високі здужали щаблі, 
До знань нас прилучали вчителі. 
Але кінець цій повісті один: 
Прийшли з імли й розтанемо в імлі. 
*** 
Ходжо! Прохань дослухайся хоч раз - 
Помовч, дозволь звершити нам намаз. 
Йдемо ми прямо, а ти бачиш криво - 
Твої поради зовсім не для нас. 
*** 
Живи сто літ чи й сотню не одну, 
Не оминеш сумну трясовину: 
Чи ти емір, чи ринковий бідняк - 
Геть-чисто всім складуть одну ціну. 
*** 
Не знічуйся, як лає падишах, 
Бо все - минуще й перетліє в прах. 
Нехай ця мить у радощах мине - 
І на душі не заклякає страх. 
*** 
Обачним бувши, навіть од забав 
Очікуй підступів і зла не без підстав... 
Не їж халву, що доля підсуває, - 
Твій недруг в ній отруту підмішав. 
*** 
Ти бачив світ, та все, що вздрів, - ніщо. 
І все, що мовив і почув, - ніщо. 
І те, що світ ти обійшов, - ніщо. 
Якщо лиш дома сновигав, - ніщо. 
*** 
І трав, і квітів маєво густе, 
Немов вино, п'янить нас, а проте 
Цікаво б знати, хто той квіт побачить, 
Що з твого й мого праху проросте. 
*** 
Нумо, випиймо всі! В мить розваг і утіх 
Хай звучать славослів'я вину й щирий сміх, 
А до судного дня, як колись він настане, 
Вірогідно, забудуть маленький наш гріх. 
*** 
Гріх і прощення - мов нерозлучні брати, 
Тож дарма од гріха так проймаєшся ти, 
Свою душу й сумління гнітиш до розпуки. 
Якщо ти не згрішив - хто й за віщо простить? 
*** 
Біля замку, який підпирав небозвід 
І колись владарів возвеличував рід, 
Я побачив, як горлиця сумно кричала: 
"Де згубився ваш слід? Де згубився ваш слід?" 
*** 
Чом, Хайяме, картаєш себе за гріхи? 
Благочин на показ - це природа пихи. 
І спокути не буде, якщо безгріховний, 
Тож наповнюй вином спорожнілі міхи. 
*** 
Чи користь є, що ми в цей світ прийшли? 
Чи вслід хтось скаже слово похвали? 
О, як багато люду спопеліло, 
Та чи знайдеш хоч пригорщу золи. 
*** 
Шейх блудниці сказав: "Ти сп'яніла й авжеж 
У тенета ще більших спокус попадеш". 
Та згодилась: "Це правда. Та чесно зізнайся, 
Чи такий ти, якого із себе вдаєш?" 
*** 
Якщо славу здобув - ти смішний славолюб. 
А в тіні - підозрілий, немов душогуб. 
Хто б не був, тобі краще нікого не знати - 
І пізнати себе не давай навідруб. 
*** 
Знов квітує весна. Принеси-но вина! 
Що нам самотина? Принеси-но вина! 
Смерть лаштує засаду - всім знана вона. 
Лиш в коханні й вині нас чека таїна. 
*** 
Сотні пасток ти ставиш мені на путі, 
Хоч нікуди не йди і сиди взаперті. 
Все погрози звучать: покараєш, уб'єш... 
Та чи варто боятись чогось у житті? 
*** 
Слава зробить із тебе пихате цабе, 
А відлюдька в кутку - тінь підозр погребе. 
Хто ти? Хизр чи Ільяс - буде краще для тебе, 
Щоб не знав ти нікого й не знали тебе. 
*** 
Я жадав би, щоб Бог перейнакшив ці дні 
І з безвиході вихід вказав в далині, 
У пророцьких писаннях ім'я моє витер 
І змінив своїм таїнством долю мені. 
*** 
Нащо, келих наливши, тримаєш Коран? 
Ти ж зміняв благочестя на луду й обман 
І під цим небозводом величним та світлим 
Лиш ганьбиш непорочне ім'я мусульман. 
*** 
Веселись, бо не видно стражданням кінця. 
Що ти зміниш, як смуток припнеш до лиця? 
Ті цеглини, що виліплять з праху твойого, 
Стануть домом, щоб іншим зігріти серця. 
*** 
Не тремти в павутинні невдач і знегод, 
А нектари спивай із квіток насолод. 
Потурай потаємним жаданням своїм, 
Бо страшенно короткий оцей епізод. 
*** 
Ти спогорда пішов - повернувся повзком. 
Вже й наймення твоє призабули кругом. 
Нігті схожими стали на справжні копита, 
А сідниці твої ознаймились хвостом. 
*** 
Ми під зводом небес мовчазні блукачі, 
Потамуймо, Хайяме, жалі і плачі, 
Нас, мов бульки вина, із барила життя 
Виночерпій предвічний забрав тисячі. 
*** 
Хай сп'янілим назвуть - я до того мастак, 
Хай верзуть, що фігляр, баламут і лайдак. 
Я - це я. І базікайте, що вам завгодно. 
Я зостанусь Хайямом. Воістину так. 
*** 
Кажуть: гурії будуть, і мед, і вино, - 
Так принадами раю нас ваблять давно. 
Тож зі мною всякчас і кохана, і келих, 
Бо до цього прийти нам дано все одно. 
*** 
Коли втрапиш до мудрого гурту ослів, 
Стати схожим на них постарайся без слів. 
Адже, хто не осел, того ці недотепи 
Звинуватять у тому, що чинить підрив. 
*** 
Заповіт мій - кохання, ніяк не Коран, 
Я муравлик-трудяга, а не Сулейман, 
Ви знайдете в мені тільки щоки збліднілі 
І сорочку просту - не шовки й не сап'ян. 
*** 
Годі ревно молитись. Неси-но вино, 
Добру славу забудь, зажбурни у багно, 
Свою долю однак за поділ не спіймаєш, 
Хоч красуню, сп'янівши, торкни за стегно. 
*** 
Чашу цю мудреці не втомились хвалить. 
І закохані з нею вщасливлюють мить. 
А гончар незбагненний цю чашу чудову 
Ліпить тільки для того, щоб знову розбить. 
*** 
З обертання гончарного круга часів 
Щось збагнув тільки той, хто ученість посів, 
Або п'яний, що звичний до обертів світу, 
Заверткого як для нетверезих голів. 
*** 
Пекла й раю немає, о серце моє! 
З небуття не повернешся, серце моє! 
І не треба надіятись, серце моє! 
І не варто боятися, серце моє! 


*** 
За кохання хай лають мене надовкруг. 
Але що мені всі? Ти - кохана і друг! 
Чистий трунок кохання лиш мужа зціляє, 
А ханжі він приносить стражденний недуг. 
*** 
Джерело ми розваги і смутку копна, 
В нас - всевишній живе і живе сатана, 
Бо людина, як світ цей, багатоманітна, 
Ми - провалля і ми ж таки - височина! 
*** 
Не молільником-грішником будь на землі, 
А радіючим грішником будь на землі. 
І оскільки життя наше сплине миттєво, 
Балакучим дотепником будь на землі. 
*** 
П'ю я в міру, тож розумом завжди сповна. 
П'ю жагуче від досвітку і дотемна. 
Ти, святеннику, втішений тільки собою, 
Я ж себе забуваю, напившись вина. 
*** 
Всі держави скоривши, великі й малі, 
Всі народи знеславивши у кабалі, 
Ти не станеш, великий владарю, безсмертним - 
Твій набуток дрібний: три аршини землі. 
*** 
Вчений муж, що мудріший самого мулли, 
За обман заслуговує тільки хули. 
Той же, слово у кого міцніше скали, 
Гідний - більш як за мудрість - і честі, й хвали. 
*** 
Весь оцей небозвід видається мені 
Мов великий ліхтар із вогнем в вишині, 
Той вогонь - наше сонце, а світ - ніби сцена, 
Ми - немовби танцюючі тіні смішні. 
*** 
Крайка синіх небес, яку час обмина, 
Перекинута, буцімто чаша вина. 
Кружеляє по колу, вділяючи віку, 
І тебе не мине, не забуде вона. 
*** 
Твою просьбу "не пий!" я втямки не беру, 
Здавна добре засвоїв я мудрість стару: 
Жодний засіб не зцілить од прикрощів світу, 
Тільки кров винограду лікує хандру. 
*** 
Сад, кохана і добре вино про запас - 
Ось мій рай, без яскравих принад і окрас. 
Та й хто зна, яка буде небесна країна? 
Рай земний якнайдовше хай радує нас. 


*** 
Від красуні своєї очей не відводь, 
Сад кохання й розваг дарував вам господь. 
Адже доля безжальна - в потрібну годину, 
Мов сорочку, із тебе зірве твою плоть. 
*** 
Це біда, якщо пристрасть із серця пішла 
І жадання кохати згоріло дотла. 
День без мрії про щастя - тьмяніший, сіріший, 
Ніж цей день, що його огорнула імла. 
*** 
Передвісник усього на світі - любов, 
Перше слово, що юність промовить, - любов. 
Бідолахо, що тонкощів цього не звідав, 
Знай, що сутність усього живого - любов. 
*** 
Таємницю ввіряю я волі твоїй, 
В ній розгледіти ніжність і смуток зумій: 
Я у прах перейду із любов'ю до тебе 
І постану із праху в любові святій. 
*** 
Я кохаю тебе до напівзабуття, 
Світло зору мого, квіт мого почуття... 
Чи бува над життя щось дорожче на світі? 
Ти для мене дорожча самого життя. 
*** 
Ще в кишенях достатньо бряжчить дрібняків, 
Та не лий більш вина і вмовляючих слів, 
Я впивався вином, щоби серце хмеліло, 
А тепер я не п'ю, бо від тебе сп'янів. 
*** 
Як зцілити недугу, завжди знаєш Ти, 
Які ліки рятунок несуть, знаєш Ти. 
Я повідав би чесно про рани сердечні, 
Але, знавши про все, і про це знаєш Ти. 
*** 
Хто ти - грішник? брехун? - все одно повернись. 
Чи безбожник, чи ідолів жрець - повернись, 
Не давай опосісти себе безнадії, 
А, покаявшись щиро, таки повернись. 
*** 
Ти, красу увібравши ланів золотих, 
За міхраба гарніша із храму святих, 
Тебе матінка змалечку амброю мила, 
Домішавши до неї кровинок моїх. 
*** 
Чорне пасмо волосся затьмарило світ, 
А вуста в тебе ніжні, як персика цвіт, 
А твій точений стан я зрівняв з кипарисом. 
Кипарис запишався на тисячу літ. 


*** 
Серцем світла в коханих очах зачерпнем. 
Цього сяйва позбавлений став би сліпцем. 
Ви йому повідомте, що є таке світло, - 
Й слово тих, хто страждають, обпалить вогнем. 
*** 
Я все зло моїх днів обійду-обмину, 
Бо кохану я маю - єдину-одну... 
Хоча п'яний - до слів мудреців глухуватий, 
Але ці словеса я, звичайно, збагну! 
*** 
Вість Аллаха в наш світ суєти - це ж бо ти! 
І взірець доброчесності та красоти - це ж бо ти! 
Світ без тебе для серця не вартий нічого. 
Віщий знак, як до мрії дійти, - це ж бо ти! 
*** 
Ти, хто світ цей створив, - небувалу з споруд, 
І в людині, і в тварі увічнив свій труд. 
Тож правитель і раб, випивака й тверезий - 
Всі ми - в правді Твоїй. Ти - єдиний наш Суд. 
*** 
У ваганнях підтримай мене і порадь, 
Сколупни з недолугого слова печать. 
Якщо в силі ослабну і в мові поблякну, 
То мене надихає Твоя благодать. 
*** 
Я пиячив, гуляв - не грішити не міг, 
Хоч страждав, але праглося інших утіх... 
Та відомо: нікчема прийде з покаянням - 
І всевишній відпустить увесь його гріх. 
*** 
Кохання - біда, та біда неспроста - 
з волі Аллаха. 
Навіщо ж ганьбити все те, що зроста - 
з волі Аллаха. 
І зло невідмивне, й свята чистота - 
з волі Аллаха. 
За що ж нам до Суду відкриті врата - 
з волі Аллаха? 
*** 
Дню новий! Піалу дай з іскристим вином, 
Келих доброї слави відкину притьмом... 
Що нам мрія-химера? Я прагну вже зараз 
Кіс дівочих, мов струн, доторкатись перстом. 
*** 
Навесні переддосвіта йди до струмка 
Із тією, котра твому серцю близька. 
Трунком ранку впивайся - і серце звільни 
Від примар і всього, чим життя нас ляка. 
*** 
Пелюстками троянда знадливо ряхтить, 
Ця краса в солов'їному співі бринить. 
Не проходь неуважно, - троянда квітує 
Й нас чарує, на жаль, тільки мить, тільки мить. 
*** 
Ніч - і бризки зірок, що летять невпопад 
Вогнеликими квітами в стишений сад. 
І на подив - прямісінько в келих мені. 
Я тим бризкам іскристим нечувано рад. 
*** 
Хай зціляє вино від сердечних недуг, 
Добрий радник в печалі і в смуткові - друг. 
Ліпше - мрії впідпитку і п'яні омани, 
Ніж журливо-зловісний оцей небокруг. 
*** 
Я в тенета кохання попав залюбки - 
Не від вин захмелів, а від нього ж таки... 
Глузд тверезий покроїв халат благочестя, 
Тільки ж доля порвала його на шматки. 
*** 
Ми забули і клятви, й слова каяття - 
Їх згадати не годен ніхто до пуття. 
Але нас не картай: ми нестямні й сп'янілі 
Не вином, а коханням, жагою життя. 
*** 
Ти - неначе троянда і сонячна рань, 
Ти - порадник, і друг, і повірник жадань. 
Лиш вино, лиш вино пересилити може 
І ядуху печалі, й отруту ридань. 
*** 
В сподіваннях - підтримка і в скруті - заслон, 
Ти цінніше відзнак всіх, скарбів і корон, 
Як же можна, їй-право, ці ліки чудові 
Закупорити корком смішних заборон. 
*** 
І старому, й малому вготовлено час 
Відійти в небуття - так бува раз у раз. 
Що тут вдієш, нам світ цей дають ненадовго, - 
Й нас не стане, і тих, хто прийдуть після нас. 
*** 
Все на світі хистке - літ на сто чи на мить. 
Ще до того ж багато і ганджу таїть! 
Чи не краще вже сущим вважати незриме, 
А примарним усе, що довкола стоїть? 
*** 
Вуст твоїх незрівнянний, жаданий кармін. 
Ти пішла - і мене прирекла на загин. 
Хто в ковчезі сховався, як Ной від потопу, 
Той у вирі кохання вціліє один. 
*** 
Чи потвора, чи красень - а пристрасть одна, 
Аж до пекла спровадити здатна вона. 
Тож закоханим байдуже, що в них за одяг 
І яке небеса їм шатро напина. 
*** 
Я дрімав, хтось схилився до вуха мені: 
"Годі спати, не стрінеш удачу вві сні. 
Що валятися - наче на смертному одрі, 
Прийде час - і своє ще відлежиш в труні". 
*** 
У коханої очі, вуста і чоло - 
Зроду-віку ні в кого таких не було... 
Я і слова не вимовлю, скутий жагою, 
А ось поруч цілюще, живе джерело. 
*** 
Відлунає ім'я твоє, ніби зурна. 
Не сумуй, хай утішить горнятко вина, 
І до того, як тіло твоє стане тліном, 
Втіха з милою буде як вічна весна. 
*** 
О всевишній, несила терпіти життя, 
Бо від злиднів та горя нема укриття. 
Ти з буття небуття учиняєш уміло, 
То й мене увільни від такого буття. 
*** 
Де ви ділись, шановані мною дядьки? 
Лиш вино - мій товариш, один на віки. 
Тож тримайся за ручку, підносячи глека, 
Як нікому не треба твій потиск руки. 
*** 
В день, коли загнуздали небес скакуна 
І сузір'ям та зорям дали імена, 
Коли долі людські записали в скрижалі, 
Ми впокорені стали. Не наша вина. 
*** 
Я на схилі років зажадав каяття, 
Та не хочу пощади ані співчуття, 
Бо гріховних спокус і відступництва всього 
Мене вчило дароване звище життя. 
*** 
Торував я до мудрості сотні доріг, 
Міркував про незвідане - й спати не міг. 
Сімдесят я прожив. І що встигнув збагнути? 
Що нічого збагнути я, власне, й не встиг. 
*** 
Світ не знає кінця і початку не зна. 
Нас не стане, зітруться в віках імена. 
Буде сонце вставати і зірка зоріти 
Сотні тисячі літ. Після нас і без нас. 
*** 
В цьому світі, сповитому підлістю й злом, 
Нас життя пригощає отруйним вином. 
Хочу я, щоб отрута не мучила довго - 
Свою чашу одним випиваю ковтком. 


*** 
Світ наш сіті спокус і розбещення сплів, 
А земля - мавзолей і юдоль вічних снів. 
Тут покояться воїни й сонми царів. 
І красуні потрапили до хробаків. 
*** 
Скільки в світіт чудес, скільки всюди принад. 
Рай земний - весняний наш квітуючий сад. 
Попід райським кущем, біля ніжної діви 
Ти до щастя й блаженства іди навдогад. 
*** 
Встаньмо вдосвіта, ранок дарує свій шал. 
Що нам смуток, і сварка, й огидний скандал? 
З насолодою пиймо цей вранішній подих 
І хмеліймо, допоки ще повен бокал. 
*** 
Ти до зла не хились, а роби лиш добро! 
Бо не зло тобі друг, а добро, лиш добро. 
Якщо зло і добро тобі в друзі прибились, 
Вибирай однозначно - добро, лиш добро! 
*** 
Тільки сутнє, як варте того, говори, 
Тільки будучи вартим того, говори. 
Двоє вух, та язик тобі даний один - 
Двічі слухай, єдиний лиш раз говори. 
*** 
Марнославцем, для влади придатним, не будь. 
Будь бальзамом. Отруті подібним не будь. 
Якщо прагнеш життя не прожить як нікчема, 
Не збивай на дурне і злостивим не будь. 
*** 
У колисці - дитина, покійник - в труні. 
Ось і все, що про долю відомо мені. 
Скільки віз не наповнюй пожитком-скарбами, 
Все одно до межі добредеш впорожні. 
*** 
Для достойних немає достойних відзнак, 
Я достойному дам свій останній мідяк. 
Хочеш знати, чи пекло існує насправді? 
Суще пекло - це жити в гурті вовкулак. 
*** 
Сотні літ я готовий палати в огні. 
То не пекло, що сниться мені уві сні. 
Я боюся нікчем; розмовляти із ними - 
Ще страшнішим від смерті здається мені. 
*** 
Не годиться вдаватись до лайки й образ, 
А люб'язність тримати лише про запас. 
Не розумно хвалитись нажитим багатством, 
Не годиться знання виставлять напоказ. 


*** 
В цьому світі підступних і підлих людей 
Вуха щільно заткни, рот надійно заклей 
І повіки зажмур, - хоч би трохи подумай 
Про збереження вух, язика і очей. 
*** 
Той блажен, хто в наш час не зробився рабом 
У ганебній гонитві за жирним шматком, 
Хто свій вік не потринькав на піст і моління, 
А втішався життям і втішався вином. 
*** 
Прожену я від себе святош, далебі, 
Скільки будуть сидіти на нашім горбі... 
То заманюють раєм, то пеклом лякають, 
Не спроможні зарадити навіть собі. 
*** 
Прокидайся, красуне, - і пісню заводь, 
Спозаранку в застілля нас кличе Господь, 
Бо за ніч сотні тисяч царів і героїв 
Поміняли на рай свою трепетну плоть. 
*** 
Де спочинок тривожним думкам віднайти? 
Де той шлях, що вінчає кінець суєти? 
О, нехай хоч надія була б: мов стеблина, 
Через тисячу літ з-під землі прорости. 
*** 
Що ти вартий на світі без волі небес? 
Ти помреш - і не станеться жодних чудес. 
Краще жити сьогоднішнім щастям химерним, 
Ніж чекати біди, як зіщулений пес. 
*** 
Поруч мене - красуня, а в серці - весна. 
Вволю хліба Всевишній послав і вина, 
М'яса добрий кавалок і дах від негоди... 
То навіщо нам розкіш, навіщо вона? 
*** 
Я в пригніченні духу. Надії нема. 
Світ до скону триматиме, ніби тюрма. 
Тож наповни-но келих, хай серце відтане, - 
І закови ослабнуть, і зникне пітьма... 
*** 
Покохавши, забув про свою сивину, - 
Демонструю прихильність, неначе вину, 
Всі зароки відкинув заради кохання, 
Навіть розум впокорив, відчувши весну. 
*** 
О нікчеми! Наш образ тілесний - ніщо. 
Власне, й світ піднебесний, по суті, - ніщо. 
Розважайтеся ж, тлінні невільники миті, 
Бо вона не воскресне, - вона - це ніщо. 


*** 
О, якби я причину життя міг збагнути, 
Я зумів би і нашу кончину збагнути. 
Те, чого не збагнув я, на світі поживши, 
Не надіюсь, зі світу пішовши, збагнути. 
*** 
Не тужи - майбуття не змінить все одно. 
Краще думай про щастя, про дів і вино... 
Каяття мені Бог не дарує ніколи. 
А якщо й подарує - навіщо воно? 
*** 
Гордовитість у серці зника від вина. 
Сутність світу виразна стає і ясна. 
Захмелівши, змінився б і сам сатана 
І Адаму доземно вклонився б притьма. 
*** 
Ми чалму із найтонших шовків продамо 
І корону султана також продамо, 
Навіть чотки, важливий набуток святоші, 
На додачу за чарку вина віддамо. 
*** 
Пий вино, насолода тілесна - у нім. 
Слухай чанг, мелодійність небесна - у нім. 
Поміняй і скорботу, і сум - на гуляння, 
Бо мета, що найбільш доброчесна, - у нім. 
*** 
Скільки тих, хто намарне розтринькують час, 
Скільки тих, хто злобою пригнічують нас, 
Скільки тих, хто ганьбили подобу людини 
В золотому і срібному сяйві прикрас. 
*** 
В житті так мало добрих, світлих днів, 
Втопи в вині знервованість і гнів. 
Творцю однакові і гріх, і послушання, 
Тому живи, не боячись гріхів. 
*** 
Добро і зло воюють, світ в огні. 
А небо що ж? А небо - в стороні. 
Прокляття і розкішні славослів'я 
Незрозумілі там, в височині. 
*** 
Все багатство не в золоті і не в шовках. 
Нас на інше багатство покликав Аллах: 
Залишайся собою за всякої скрути, 
Залишайся царем і в старих лахманах. 
*** 
Світ прекрасний - і що йому ця похвала? 
Його зваба в полон моє серце взяла... 
Як по правді - чудова ця наша обитель, 
Тільки жаль, що багато в ній підлості й зла. 


*** 
Квіти в лузі зачахнуть, що вдієш? Гай-гай... 
І струмок врешті-решт обміліє, гай-гай. 
Веселись, все одно тебе завтра забудуть, 
Прах розвіють вітри-вітрюгани, гай-гай. 
*** 
Дивовижний цей світ із жагою сприймай, 
То Всевишній нам щедро дарує цей рай. 
За бездомність, якою душа оповита, 
Ти словами гіркими мене не картай. 
*** 
Знов напровесні дощ нашу землю омив, 
Знов у серці бентежний, юнацький порив. 
Пий із милою вина в зеленому лузі, 
Розбуди у землі всіх, хто досі тут жив. 
*** 
Замість вин - мені вкотре холодна вода, 
Замість страв і приправ - лиш якась баланда. 
І при тому ще хочуть, щоб кланявся в ноги... 
Ні, за все це - і спину згинати шкода. 
*** 
Що ж, ти збився зі шляху і йдеш навманці. 
Та хіба ж не однакова путь ця в кінці? 
Ти силач чи каліка? Мудрець? Недоріка? 
Не тужи - в цьому світі ми всі не жильці. 
*** 
Тчу тканину життя, та зривається нить, 
Йду я сонцю навстріч, та тьмяніє блакить. 
Вітер жаром пекельним мене обвіває, 
П'ю вино, але в горлі землею гірчить. 
*** 
Наш творець повсякчасу вдається до див. 
Не збагнеш: чи то ласку являє, чи гнів. 
Ти безгрішний - жбурляє тебе у спокуси. 
А як грішник - хіба в тому він завинив? 
*** 
Від пиятики так я просякну вином, 
Що й з могили нестиме вином, не лайном, 
Тож якщо ти за день не спромігся хильнути, 
Хоч дихнуть до могили приходь перед сном. 
*** 
Добрів до обрію наш весен караван, 
Та є ще в нас вином налитий жбан. 
Сказав же мудрий: лиш вино ізцілить 
І стишить болі невигойних ран. 
*** 
Навіть землю напоїш - квітує вона. 
Тільки дурень, їй-право, живе без вина. 
Бо воно - вихователь. Лиш келих осушиш - 
Зразу сутність твою кожен бачить сповна. 


*** 
Так, я тямлюсь на винах, вони - не дурман. 
Я впиваюсь настільки, що знаю свій стан. 
Краще вже перед чаркою гнути коліна, 
Ніж вітально вклонятись тобі, критикан. 
*** 
Пий вино, безтурботна гульба - не порок. 
Ще впаде і недоля на твій жеребок - 
Небеса повернуться примхливо над нами - 
Відберуть навіть хліба останній шматок. 
*** 
Я, нікчема нещасний, піддався гріхам 
І пожертв не збираюсь носити богам, 
Від похмілля у мене в мізках тарарам, 
Вірний келих лікує мене, а не храм. 
*** 
Я полишив пиття. Та немає пуття. 
Від нудьги, мабуть, мову зміню на виття. 
Жодні ліки полегкості в душу не вселять, 
Тільки чара вина - для Хайяма життя. 
*** 
В дім молитви не кличте мене й на поріг, 
Я - в гріхах. Чи не бог мені в цьому поміг? 
Я - немовби повія, що вірить у гріх, 
А до раю не йде, бо не знає доріг. 
*** 
Я, тверезий, шукав і розваг, і вина, 
Та побачив зчорнілу троянду, - вона 
Ледве чутно мені промовляла: "Я гину. 
Я весела й п'янка - а вина це страшна". 
*** 
У житті цім сп'яніння - цінніше за все. 
І коханої слово - цінніше за все. 
Й вільнодумства кипіння - цінніше за все. 
Й заборони забути - цінніше за все. 
*** 
Може здатись, що істина - суща брехня, 
А наука - нездарних голів маячня. 
Та, сп"янівши, у сумніви ти не вдавайся, 
Світлість думки й чуття не втрачай ані дня. 
*** 
Ти небесних світил вираховував рух - 
Я вином частував чарівних щебетух. 
Не турботи дрібні, не посади й відзнаки, 
А кохання й вино - моя суть і мій дух. 
*** 
Серед вчених мужів благородства не бачу. 
Та не здумай комусь ти відкритись, бідаче, 
Бо твоя голова піде псам на поживу - 
Й за тобою лиш вітер у полі заплаче. 


*** 
Все, що знаєм про світ, - тільки здогад ума. 
Все, що суще, навіки поглине пітьма. 
Бо існує не те, що здається нам сущим, 
Достеменного в світі - по суті - нема. 
*** 
У шаленстві кохання холодним слід бути, 
На сановних бенкетах тверезим слід бути. 
Щоб і вуха, і очі, й язик були цілі, 
І глухим, і німим, і незрячим слід бути. 
*** 
Щоб долі догодити, ховай хандру і сум, 
Щоб догодити людям, у мову всип ізюм, 
Лукавство й хитрощі я часто брав у друзі, 
Та підіймала доля мене всякчас на глум. 
*** 
У страждання сповиті усі мої дні, 
Ну, а в тебе вони - у гульні і вині. 
Тільки ж знай, що на долю надія даремна, 
З нею ти - як дитя у хиткому човні. 
*** 
Замість золота й перлів, що тішать усіх, 
Ми вбрання собі інше знайдемо для втіх. 
Скинь прикраси й наряди, лишись у лахмітті - 
Ти й у дранті царем залишитися зміг. 
*** 
Всі пророцтва - полова, брехливі слова? 
Хибні сумніви серце гризуть, як черва. 
Випий чашу - і серце нехай веселиться. 
Та щоб завжди твереза була голова. 
*** 
По життєвій пустині йдемо навмання, 
Тож пиха твоя, смертнику, - це маячня. 
Ти для кожного кроку знаходиш підставу, 
Хоч без волі Творця не минає і дня. 
*** 
Ти одна в моє серце кохання несла, 
Горем серце моє твоя смерть обпекла. 
Лиш з тобою терпів я всі прикрощі світу. 
Що вартують без тебе мирські всі діла? 
*** 
Чи ліпив мене раю, чи пекла владар, 
Цих загадок лантух - не для мене тягар. 
Маю лютню, вино - і мій ангел зі мною, 
А тобі це - надійся - відкриє грабар. 
*** 
Жодній жінці ніколи не лізь під каблук, 
Розлучайся із кожною легко, без мук. 
Бо життя пролітає - й краса швидкоплинна, 
Мов примара, ураз вислизає із рук. 


*** 
Ти для мене була - як зоря золота. 
Ти померла - й обсіла мене самота. 
Тільки разом ми знали, як жити на світі. 
Що без тебе цей світ і його суєта? 
*** 
У неволю кохання - я серце віддам 
І в молитві змалію: кохана - мій храм. 
Ти за примхи дівочі не гнівайся дуже. 
Бо ж - коханий, і дякуй за те небесам. 
*** 
По розлуці - до тебе лечу з усіх сил, 
Тільки б вітер нещадний не збив моїх крил. 
Я сліди твої, наче святиню, шукаю, 
Ти яскрава красою, мов сотні світил. 
*** 
Бачив: п"яний дідок перекинувся в рів 
І, блаженно дрімаючи, щось белькотів. 
Я, проходячи мимо, почув кілька слів: 
"Бог прощає своїх легковажних синів". 
*** 
В каяття мене кличуть похилі роки. 
Лиш тепер від полуди звільнились думки. 
Я, нікчема, до Божих велінь не вслухався - 
Намагався чинити усе навпаки. 
*** 
Чесноти занедбав я. Від ранку й дотемна 
Затягує підступно мене трясовина. 
Я справді п"яний нині, пробач мені, Аллах, - 
То - від вина кохання. Й ніяк не від вина. 
*** 
Із усього, що Бог мені вибрати дав, 
Взяв я хліба шматок і постелю із трав. 
Для рятунку душі я постив і страждав - 
Хоч злидар, - за візира багатшим я став. 
*** 
Думав, наше життя, то Аллаха вінець, 
Та сказав мені з болем учений-мудрець: 
"Наймудріше, до чого дійшов я: померти 
Ув обіймах коханки. нехай йому грець!" 
*** 
Таємниці буття огортає імла, 
Через те відкриттям ні одна не була. 
Так хотілося морок жаский розігнати... 
Але тануть у нім наші думи й тіла. 
*** 
Чи направду цей світ мав початок-зачин? 
Як творець налаштовував колесо-млин? 
Мудреці міркували про це, мізкували, 
Та пояснень добути не зміг ні один. 


*** 
Я жагою палав і впивався гріхом, 
Я вставав для покути і падав ничком, 
Не спроможний спокусу і хіть подолати. 
Чом ведеш ти, Всевишній, гріховним шляхом? 
*** 
Якщо гріх на мені, то не з власної волі. 
І дорогу долаю не з власної волі, 
В напівтемряві йду я, здійсняючи ревно 
Все, що визначив Він, а не з власної волі. 
*** 
Суть буття - то горіх не для кепських зубів, 
Не збагнеш незбагненне, хоч як би хотів. 
Краще пий-випивай і тупій непомітно. 
Що те змінить, що неук ученість посів? 
*** 
Справ земних осягаючи втрачену суть, 
Серед люду безумцем і дурнем не будь. 
Мудреці в насолодах тамують тривогу. 
Ти її у замріях сп"яніння забудь. 
*** 
Де він, той, хто вино поміняє на квас? 
І невір"я на віру оберне для нас. 
Чи вдалося комусь відректися від світу? 
Де ж він, той, хто лиш істину бачить всякчас? 
*** 
О Всевишній, означив Ти всі мої дні: 
Ті - веселощів повні, а ці ось - сумні, 
Та й грішу я з Твоєї всевишньої волі - 
І настільки, наскільки дозволиш мені. 
*** 
Дав красуням звабливі обличчя Господь 
І вуста чарівні, й похітливую плоть. 
Як тут можна думок про спокусу зректися? 
Хай би спробував Сам ті принади збороть. 
*** 
Коли люба Тобі й недотепи клятьба, - 
То не можна й мене полюбити хіба? 
Я й півкроку не годен ступити без Тебе, 
Відпусти - не годжусь я Тобі за раба. 
*** 
Я, просяклий вином з голови і до п"ят, 
Звинувачений в тім, що п"яничка й вар"ят. 
Та коли б же гріхи тільки винами пахли, 
Звідусіль би незгірший летів аромат. 
*** 
Твою логіку я зрозуміти не вмів - 
І свавілля Твоє, і розгнузданий гнів. 
Благородство цькуєш, а підлоту голубиш, 
Потураєш порокам і славиш ослів. 


*** 
Йди з добром до людей - і воздасться тобі. 
Скромним будь - і не згубишся ти у юрбі. 
Із маленьким муравликом краще зріднися, 
Аніж з тим, хто в гордині погруз і чваньбі. 
*** 
Захмелілі думки огорта очмана, 
До знетями розчулює чанга струна. 
Є ще досить вина. І наповнили келих, - 
Не мели язиком - не розхлюпуй вина. 
*** 
Час розваг бережи від набридлих турбот, - 
Недоглянутий лан обсідає осот, 
Тож плекай насолоди і втіхи бездумні 
І хмелій від вина та любовних щедрот. 
*** 
Щастя прагне багатий і прагне бідняк. 
Та кмітливець його здобува - не вахлак. 
Ти щоденно за щастя борись відчайдушно - 
Вислиза воно з рук недотеп і зівак. 
*** 
На стежинах кохання не втрать чистоти, 
Бо дороги в прожиті роки не знайти. 
Що журбою ми здатні змінити на світі? 
Порятуймось вином - од життя марноти. 
*** 
Коли примхи і хтивість тобі на умі, 
Ти бредеш манівцями у глупій пітьмі. 
Ти ж явився в цей світ як людина, їй-богу, 
То невже з перепою сконаєш в корчмі? 
*** 
Не цурайся скарби наживати горбом. 
Навіть впавши з коня, залишайся верхом. 
У бідняцькім лахмітті ти гідність не страчуй, 
У багатстві не стань різним модам рабом. 

(Збірка вийшла друком у 2009 році).

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"