Аннотация: Радивилiв у долi українського письменника Петра Козланюка
"Бурхливi залiзнi часи"
Петро Козланюк i Радивилiв
Петро Козланюк (1904 - 1965) завоював широку популярнiсть у читачiв епiчним романом-трилогiєю "Юрко Крук", повiстями "Весна" i "Мандрiвники", колоритними оповiданнями.
Нелегко складалася його лiтературна доля. Виходець iз бiдної селянської сiм'ї, вiн завдяки обдарованостi, завдяки твердiй життєвiй позицiї зумiв стати виразником думок i почуттiв багатьох захiдноукраїнцiв.
Пiсля виходу в УРСР першої книжки молодого письменника - "Хлопськi гаразди" (1928) - дефензива Польщi влаштовує його переслiдування. Починаються арешти. Перший - у 1930 роцi. Незабаром пiсля виходу з в'язницi - другий, - за те, що П.Козланюк редагував газету "Сила", за те, що в УРСР з'являється нова збiрка його оповiдань - "Вогонь".
"Переляканий бунтами в'язнiв у переповнених "кримiналах", селянськими заворушеннями i повстаннями проти осадникiв та колонiзацiї, - писав Ю. Кобилецький у передмовi до чотиритомника Петра Козланюка (Київ, 1974-1975), - уряд "милосердно" випускає з тюрем частину своїх жертв. Вийшов тодi на волю i П. Козланюк. Незабаром письменник виїжджає з сiм'єю у глухе мiстечко на Волинi Радзивилiв...".
Чому саме в Радзивилiв (Радивилiв)? Яким чином мiсто стало важливою вiхою у бiографiї письменника? Щодо цього в моєму розпорядженнi були вельми скупi факти. Тож у 1986 роцi вирiшив скористатися свiдченням дочки письменника, Тамари Петрiвни Козланюк, яка тодi працювала у Львiвському унiверситетi iменi I.Франка, її квартиру на Лижвярськiй вулицi, поблизу Стрийського парку, розшукав без особливих труднощiв. Чепурний будиночок потопав у зеленi... На другому поверсi натиснув дзвiнок бiля дверей з числом "2".
Тамара Петрiвна, така знайома за давньою фотографiєю, умiщеною в одному з Козланюкових томiв (там вона разом iз батьком i матiр'ю), запросила до кiмнати. Мова зайшла про Радивилiв 30-х рокiв, про радивилiвський перiод життя Петра Степановича.
Дочка письменника розповiла:
- Радивилiв, чи Радзивилiв, - то, можна сказати, рiдне мiстечко моєї матерi, Олени Олексiївни Почаєвець. Звiдти - родовiд: у Радивиловi жив батько бабусi, Трохим Вовк. Бабуся вийшла замiж за залiзничника, чимало часу проводила в роз'їздах. Мiж iншим, моя мама народилася в Люблiнi. У 1922 роцi бабуся, Почаєвець-Бiлинська, повернулася до Радивилова. Сiм'я була велика - восьмеро дiтей. Пiдростаючи, вони їхали до Львова - шукати роботи. Там улаштувалася працювати i мама - вона була рентген-технiком. А у вiльний час вiдвiдувала товариство "Муза", куди її запросив брат Костянтин. Там i познайомилася з початкуючим лiтератором Петром Коланюком.
У 1930 роцi вони одружилися. Причому мiй батько був греко-католицької вiри, мати - православної. Отож укласти такий шлюб виявилося справою не з простих. Допомогли радивилiвськi зв'язки.
Але ще бiльше ставали на перешкодi сiмейному благополуччю прислужники польської влади. Можна собi уявити, як затьмарювалося життя обох, коли батько опинявся за ґратами.
Тому пiсля другого виходу з в'язницi вiн вирiшує вiдвезти вагiтну дружину до її матерi в Радивилiв, у невеликий будиночок на вулицi Кременецькiй. Тут 8 квiтня 1933 року я i народилася. I жила до 1939 року. А батько, як вам напевно вiдомо, перебував на напiвлегальному становищi.
Що ж, такий факт i справдi досить вiдомий. Козланюк, не маючи змоги знайти застосування своїм розумовим здiбностям, змушений - щоб заробляти на утримання сiм'ї - працювати на впорядкуваннi вулиць мiстечка, на будiвництвi мiсткiв, на заготiвлi жолудiв для мiсцевого лiсництва. Але не може вiн залишатися мовчазним спостерiгачем соцiальної й нацiональної несправедливостi. Тож вiдкрито висловлює своє неприйняття порядкiв, встановлених режимом Пiлсудського, читає робiтникам байки письменникiв, уривки з власних оповiдань.
- У Петра Степановича в Радивиловi було чимало приятелiв i однодумцiв, - продовжила розповiдь Т. П. Козланюк. - Це перш за все Костянтин Бiлинський-Почаєвець - повiтовий керiвник Мiжнародної органiзацiї допомоги революцiонерам (МОДР)... Це Микола Семенович Почаєвець, який у повоєннi роки працював у Червоноармiйську головою мiськради... Це Петро Васильович Гревцов, який у 30-i роки був залiзничником i жив у сусiдствi з нами. Його сiм'я пiдтримувала стосунки з батьком i матiр'ю до останнiх їх днiв... Часто зустрiчався з батьком фельдшер латиш Ернест Оссас. Любив Петро Степанович працювати в бiблiотецi Iвана Гончарика, який жив на околицi Радивилова - в напрямi на Крупець. Певний вплив на батькiв свiтогляд мали розповiдi польського залiзничника Тадеуша Блажевича, який в'їдливо глузував над мiсцевими осадниками-шовiнiстами, розповiдаючи смiшнi бувальщини про їхнi повадки.
Усе це закарбовувалося у пам'ятi, а потiм поставало у творах якимись важливими деталями, замальовками. До речi, саме в Радивиловi батько почав роботу над романом "Юрко Крук", але переслiдування властей перешкоджали цьому. Праця переривалася, згодом знову продовжувалася...
...Наприкiнцi 1933 року письменника заарештовують утретє.
Полiцiї не вдається довести пiдпiльної революцiйної дiяльностi молодого лiтератора, i в квiтнi 1934 року вiн ненадовго повертається у Радивилiв, а потiм їде на заробiтки до Львова. Нужда, злиднi непокоять його найбiльше: потрiбно ж дбати про дружину, дочку.
"Я нiби працюю досi за песiй грiш, - писав вiн в одному з листiв до дружини, - в такий час праця для мене велике благо, я не гублю життєздатностi й людської гiдностi, праця додає менi сил i бадьоростi ставити смiливо чоло життю. А це для мене дуже багато. Майбутнє ще передi мною, i свiдомiсть, що живеш усе-таки гiдно, не цуциком продажним, не хамелеоном, не ганчiркою i можеш смiливо й не по-рабськи дивитися кожному в вiчi - це дуже-дуже багато в життi. Нашi бурхливi залiзнi часи вимагають i залiзного хребта, залiзних нервiв i залiзної впертостi..."
Тим часом полiтична боротьба в Польщi набуває розмаху. I Козланюк не бажає лишатися осторонь. Вiн, зокрема, бере участь у пiдготовцi антифашистського конгресу працiвникiв культури - i вiдчуває: навколо знову згущаються хмари. Тому вкотре їде у вiдносно затишний Радивилiв. Але бiльше буває не вдома, а у своїх далеких родичiв по навколишнiх селах. I така обачнiсть виявилася немарною: за ним на Кременецьку приходять жандарми...
-Батьковi було в кого переховуватися, - розповiдала Тамара Петрiвна, - бо ж родичi нашi жили в Бугаївцi, Опарипсах, на хуторi Пороховня. Пам'ятаю, батько бував в Олексiя Семенюка в Опарипсах. I досi перед очима, як разом iз батьком ходила я через греблю, повз велике озеро - в село. Вiн плiв менi з рогози криселики, розповiдав казки й легенди. I це було так захоплююче!.. До речi, коли брався розповiдати свої казки вже моїй дочцi Оксанi, вони в неї такого захоплення не викликали: знала їх iз книжок. У моїх дитячих, "радивилiвських", спогадах батько не стiльки за письмовим столом, скiльки в буденнiй роботi: любив доглядати сад, який посадив коло хати, як я народилася, у жнива ходив до Семенюкiв - допомагати хлiб збирати. До речi, довгi роки пiдтримував добрi стосунки з радивилiвським садоводом Яковом Бортником.
-Чи бував Петро Степанович у Червоноармiйську в 40-60-i роки? - поцiкавився у Тамари Петрiвни.
- Восени 1944 року вiн допомагав переїздити моїй бабусi до Львова. Хата була напiврозвалена. Пiзнiше побував у Червоноармiйську ще разiв два чи три. Одного разу виступав там на читацькiй конференцiї, здається, то було на початку 60-х. З Червоноармiйськом у нього було пов'язано i багато приємних, i багато тривожних спогадiв.
- На закiнчення бесiди Т. П. Козланюк порадила побувати в знайомих Петра Степановича - Гревцових.
Ось-бо як буває: навiть не пiдозрював, що в Червоноармiйську середини 80-х ще хтось мiг пам'ятати про перебування тут у 30-i роки письменника Козланюка.
На тодiшнiй вулицi Карла Маркса (Почаївськiй), у будинку ? 54, зустрiвся з Петром Васильовичем Гревцовим (за лiченi днi до його кончини).
- Петро Козланюк? - перепитав спiврозмовник. - Ну, як же не пам'ятати! Його ж сiм'я жила через одну хату вiд нас. Вiн менi свiй роман "Юрко Крук" подарував iз дарчим написом. Я на це ось мiсце, де тепер живу, перебрався, одружившись, у 1933 роцi. А як ми познайомилися? Я працював на залiзницi механiком, а в Козланюка серед залiзничникiв було чимало знайомих. До того ж у Бiлинських-Почаєвцiв квартирував начальник станцiї Тадеуш Блажевич. От вам i спiльнi iнтереси. Притягували в Петрi Степановичу його начитанiсть, умiння цiкаво говорити на суспiльнi теми. Я знав про його переконання. Бачив, чим це йому загрожує: був очевидцем, як його заарештовували, як приходили й допитувалися, чим займається. Вiн, звичайно, запевняв, що нiчого "такого" не пише. Хоча писав... Нашi добрi стосунки збереглися i в пiслявоєннi роки. Я бував у Козланюка у Львовi. Вiн, коли приїздив у Червоноармiйськ, заходив погостювати.
Петро Васильович пригадав, що фотографувався з письменником на згадку. Кинулись до сiмейних альбомiв. I справдi: тут чекав приємний сюрприз. На одному зi знiмкiв Петро Степанович Козланюк iз дружиною Оленою Олексiївною стоять на порозi дому ? 42 (потiм будинок ? 54) поряд iз своїми радивилiвськими приятелями Зiнаїдою Iванiвною та Петром Васильовичем Гревцовими i їхньою дочкою Ларисою. На другому знiмку П.С.Козланюк - перед дерев'яною помпою, яка тiльки й лишилася вiд того обiйстя, де вiн жив. Знiмки були опублiкованi в газетi "Прапор перемоги" за 23 серпня 1986 року.
- А що сталося з домом, де жив письменник? - запитав у Петра Васильовича.
- Поряд iз нами жила одна сiм'я. Так-от, мiж їх хатою i Козланюковою в 1944 роцi вибухнула бомба. Мене вже призвали на фронт. Але знаю, як то було - нашi бачили: попадали прилеглi стiни в обох будинках, одного пораненого вбило. Бо, треба сказати, в хатi Марiї Трохимiвни Почаєвець розмiщалася санчастина Червоної армiї. А потiм Почаєвець виїхала до Львова. Хата залишилась бездоглядна. Так її i розiбрали.
Приємно було дiзнатися так багато нового про радивилiвськi факти з життя Козланюка. Вiдтодi навiть певна переоцiнка його творчостi, що сталася в суспiльствi, не заважає менi iз симпатiєю ставитися до його манери письма, колоритної мови, вмiння створити життєвi художнi образи.