***
Стала сонячна яса
Кволою.
Вiтер гiлкою стряса
Голою.
Дощ ямки в сирiй землi
Дзьобає
I злились вже журавлi
З обрiєм.
***
Косуля рухами довiрливо-тремкими
Скубла пучечки променiв з гiлок...
А вже на неї вовчими очима
Iз-за кущiв видивлювалось зло.
Пила косуля, витягнувши шию,
Iз блюдця неба сонячне тепло,
Та раптом зло стооке i стосиле
В гарячi груди зуби уп'яло.
I люди так, безпечнi та наївнi,
Ще часто падають подоланi й безкрiвнi
Пiд кiгтями пiдступностi i зла.
Тож будьте пильнi - з зiркiстю орла,
Докiль у свiтi вiйни i катiвнi,
Докiль у крематорiях зола.
Провесiнь
Ще снiг бiснується, та вже зелений шал
Його до сонця тисне, невпокорений,
Бо йде весна - ростком з мiцного кореня,
I благодаттю повниться душа.
Стократ оспiвана, мов сповiдь, очисна,
Вона тебе, кохана, так нагадує...
Десь просяться у просинь перша райдуга,
Десь бруньку млоїть з розповнi вина...
Весна...
Снiжинка
Цнотлива i чиста, привабна й тендiтна,
Мов рiзьблена з крихiтки скла,
Тремтячим, блiдим i ярiючим тiлом
До нього в обiйми лягла.
Наповненi всi непорочнi клiтинки
Коханням, подiбним до бунту.
Я бачив, як палко вмирала снiжинка
В пашiючих пестощах ґрунту.
Мiнорний мотив
Замело. Знавiснiвши, завiяло
Тужний поклик лiта рахманного...
Нерозгаднi краплинки пiд вiями, -
На повiках снiжинки тануть.
Закосичена травами стежечка
Сивим iнеєм попроростала.
У моєму серцi збентежено
Вгомонiлася юнiсть зухвала.
Серцем сприймати
В вагранку обрiю злилась
З ковша небес багряна криця,
Я йшов од стихлого села
Туди, де мiсяць заiскрився.
Струмок десь близько жебонiв,
Так нiжно, трепетно, уроче...
I ехолотами стернi
Земля ловила шепiт ночi.
Я йшов од стихлого села,
Щоб серцем слухати й сприймати
Усе, що нам навiк дала
Природа-мати.
Посiвна
Сiють. Сiють, в небi - грай,
Захлинувся обрiй спiвом,
Крiзь утому прозира
Молоде жадання дива.
Розмовляю з сiвачем.
Вiн снагою аж буяє.
Каже: "Бути урожаю!
Бути всьому, що схочем!.."
Ґрунт важнiє семеном -
Прорiсть вдасться не обрiдна.
Ти возносиш, земле рiдна,
Спiв, зерно i труд - водно!
Дощ
Перебори пружних лiнiй
На оспраглiй шибцi синiй -
Весняна мажорна мить.
Розбростило серце чуле:
Брунька лагiдно змахнула
Зеленавими крильми.
Вечiрнiй мотив
Лука Горинi, вмаєна в багрянь.
Привиддя тiней чудно-легкокрилi -
То знову меркне день на небосхилi
I вогнянисто вруниться зоря.
Щось урочисте шепотить листва,
Немов менi звiряє таємницi...
Люблю тебе, годино смуглолиця,
За негучнi, замрiянi дива.
У Колодяжному
Лесi Українцi
Ларисо Петрiвно, я бачу вас скрiзь
На давнiх узлiсних стежинах Волинi,
Де срiбним дощем обсипається iнiй
З косичок мрiйливих дiвчаток-берiз.
I ви серед них, нiби Мавка з борiв,
Всмiхаєтесь поглядом дзвоникiв синiх.
Я бачу вас скрiзь... У квiтчастiй долинi
Ви сонце стрiчаєте в раннiй порi.
Ось тут у хвилини натхненних збентежень
Писали ви вiршi палкi, як пожежi,
I в кожному словi - вогонь боротьби.
Ось тут наслухали ви людськi розмови,
Вслухалися в пiсню i гнiву, й журби.
I вiрили в силу вогнистого слова.
Сонет про Килину Хомич
Упала ницьма мiсячна трава,
Постинана осколками кровинок.
Ой, хто там очi вирячив совино
I неквапливо серце вирива
За те, що душу Правда зiгрiва,
Що ти - Народний депутат, Килино?
Пролине нiч. I смерть твоя пролине.
I тим - мiж нас - жива, жива, жива...
Щебечуть днi у сонячнi кларнети,
Твої ровесники освоюють ракети
I орють лан, що нiмував вiками.
I ти iз нами твориш i дерзаєш,
Аж заздрять тi, узятi тлiном зграї,
Котрi тобi грозили хробаками.
Пробудження
Весна-красна, нуртуючи, сяйнула
Орошеними кiльчиками трав -
I барвами заграло все поснуле,
I в серцi пристрастей потiк заграв.
Замшiлий дiд, що думав умирати,
Вже й радий, що зi смертю не в ладах.
I навiть клен сухезний, каракатий
По-молодому бростi викида.
Межа
Нелегко людинi подолати в собi одвiчно закладене в неї,
але ще важче людинi подолати межу самої себе,
яка здається їй межею.
Е.Межелайтiс.
Живуть розжовуванням снiв
I потерть спогадiв плiсенних
Жують, смакуючи, щоденно;
I що їм той, котрий згорiв,
Палких викрешуючи слiв.
Вiн смiховинний, наче шпеник,
Який зламався, бо, натхненний,
Новi свiти вiдкрить хотiв.
Вже так химерно повелося:
В одного сивiє волосся
Вiд поривань, шукань значних.
А другий - клоччяний батiг -
Од вiйн iзсохнувся хатнiх, -
Йому про мрiї i не йшлося.
Пам'ятаю
-Гiрка полуда, в лестощi сповита...
Навiщо, пам'яте, вдираєшся, як тать,
Щоб мiй криштальний спокiй зруйнувать,
Щоб сон i смiх брутально осквернити!
Навiщо, пам'яте, скажи ти,
Навiщо, зранена, скажи ти,
Настирливо в душi щемиш?
Облиш мене, облиш!..
-Нi, голубе... Я бачу: ти гориш,
Пожухло стелячись, мов стоптаний спориш,
Аби примхливу мить завоювати.
Облишити? Я не мара, а лиш
Невтомний, невблаганний реєстратор, -
Зневiльна клекочу я, наче кратер.
Мене розпукою, овва, не притлумиш,
Мене тонким розсудком не вблагати.
-Хiба я пiдлий чи нещирий?
А що, як нi? Тодi усiм ти кум?
Усяк тобi нутра глибiнь довiрить?..
Не я ж вигадниця понурих дум -
Є в свiтi пiдступ, зрада, глум:
При совiстi, вiдкритi не допiру,
Притерлися лукавцi й лицемiри,
Мерщiй крiзь радiсть i крiзь сум
Їх розпiзнай очима вiри!
Про кохання
Я вперто гадав, що любов - маячня,
Знiчев'я надумана штука.
А вона капосна, нiби свиня,
I раптова, як в травах гадюка.
Без попередження серце спиня,
А то на всi груди стука.
Головне - напада серед бiлого дня,
Мов крадiй чи скажена сука.
Я маю з нею чимало морок:
Тиняюсь, як тiнь, неприкаяно
I ревно благаю: "Вiдстань, маро!
В дарунок - днi мої згаянi
I не один остаточний зарок,
Власним безволлям облаяний".
***
Облиш розiгрувати млосну згагу
I в поцiлунках мляво корчити вуста.
Таке пошляцьке, низькопробне благо
Iз легковажних забаганок вироста.
Ще день - i ти введеш мене в оману,
I я нараз постану - неспроста! -
На перехрестi дiловитостi й туману,
Де хирява мета й комiчна суєта...
***
Закостенiли трепетнi слова,
Лише серця ще ледве-ледве бражать.
Сьогоднi я уперше вшанував
Стихiю вчинкiв наших нерозважних.
***
Безустанне безумство ночей незлiченних
I розкрилених рук найжаданiша втома
Лихословам лукавим набили оскому;
А для нас все таять жар утiх невiдомих,
Незбагненних, солодких, палких i шалених.
Опiй щемних принад - найхимернiший трунок -
Лащить серце пiдступно вогнем благовiсним.
Ефемерний, я нехтую "праведним" вiче
Невибагних вагань, осторог i повiр'їв...
I тому лиш безвладно благаю цiлунок.
***
Коханий погляд твiй вiдкритий
Юнацьку згагу розпалив.
Безмовно пестую ланiти
I вже не стримаю порив,
Й очима мов з тобою злився.
"Лиш ти, лиш ти..." - уста, як листя.
Єство, зчароване й хмiльне,
Нуртує млостю i вогнем
I найнiжнiшими словами
(Банальними! Однак же й нас
Iмлистий обезбавить час...)
Лазурнi дивотворить храми...
Але вже в небi - сонця гра, -
Нам розлучатись знов пора.
Експромт
Ну, як оця казковiсть не насниться:
Глибокi жвавiстю, ледь-ледь насмiшкуватi,
Серпанковi, зачаєнi зiрницi;
Пiсеннi брови - трепетнi й крилатi,
I губи - соковитi полуницi,
I коси - наче легiт сiножатi,
I руки - мов з розпеченої крицi,
Бо в них - жага й знеможене завзяття.
Благоговiйно тiшусь не натiшусь,
I наслухаю божевiльну тишу,
I непритомно шепочу: "О Боже!
Уже в собi я не знайду зупину,
Ще мить єдину, тiльки мить єдину -
Й вiд щастя серце захлинутись може!.."
Про районку
Зло коридорне й метелик патетики
Злетять, зiткнуться - i сiра маса
Вивалює нудьгою на лоно газетки,
Вiдбутої, вiдпрацьованої i де-де обласканої.
По тому стрiчав її в рiзних халепах:
Зачитану, засиджену й просто забуту,
I корчилися на вiтрi слова-епiлептики,
I гноєм смердiли краплини рути.
А вранцi вставав я i серце розжарене
Вмокав у ту саму збовтану гущу,
А коли виривав, всi зiтхали :"Мариш!"
I я знову брався за "дiло насущне".
***
Поцiлуй мене, кохана,
Так, щоб нiч зiтхнула палко,
Щоб хитнувся мiсяць п'яно.
Поцiлуй мене, кохана...
Я тремчу, вуста, мов рана, -
Угамуй той бiль, весталко,
Поцiлуй мене, кохана,
Так, щоб нiч зiтхнула палко.
Звернення
Замизкане слово не бгай у рядок
I не замiряйся ним серця вразити.
В нiм сила згрубiла. В руцi неофiта
Воно безперечне, неначе кiлок.
Розважно (мов крига, скресаючи в повiнь)
Хай слово те кресне велично i важко,
Нехай буреломить само, без пiдважок,
Бо вся твоя слава суєтна - у словi.
Злелiяне лельом-полельом, воно,
Немовби пирiй, проросте й тугошкiрих.
Iнакше ж твоє копошiння при лiрi -
Безладне й даремне змагання зi сном.
***
Любуйся: ще одна зима
Намудрувала вiзерункiв.
Коцюбне все. Лиш поцiлунки
Медвяно-нiжнi, як хурма.
Десь приховатися дарма -
Свистять провулки, мов форсунки, -
Любуйся: ще одна зима
Намудрувала вiзерункiв.
Жартуй, та глянь, яка сама, -
У незвичайнiм дрантi клункiв...
З-пiд нiг бiжать химернi лунки,
За метрiв сто їх вже нема.
Любуйся: ще одна зима...
Зiзнання
Моя пора осяяння й трудiв -
Це вечiр томний, тихий, мов кохання,
Коли думки, прудкi, неначе ланi,
Шукають жвавих та iгристих слiв.
Тодi я по-пуссенiвськи ясний
Та легковисний, нiби вальс Шопена,
I струменяться вiршi так натхненно,
Немовби запозиченi вони.
Нехай мiй стиль не зовсiм-то гладкий
(Я щойно ж у колодочки - iз пуху),
Нехай там хто за "простотою" трухне -
Вже не менi наївнi повзунки.
Розгнiваний вiрш
Намножилося бiльше, нiж бацил,
Бовдурiв пихатих i ослизлих,
Власним гонором обпещено-прилизаних,
Плоскодумих, сiрих, наче пил.
Все нудне, що не на їх копил,
До Прокруста в виконавцi лiзуть.
Хоч самi не вивергнуть без клiзми
Навiть сурогатiв - мало сил...
Слухай, дещо! Вилiз ти на диби -
Ще не значить, що сягнув небес.
Ту мару з-пiд тебе легко вибить -
Не щадить народ божкiв-нетес,
Не пройма його лякливий стрес,
Вiн, гляди, сквитається коли-будь.
Славлю розум
Я славлю розум, бо в облогу
Його узяв мерзенний дур.
"Ми - мiць!" - кричать мiзками вбогi,
А розум гордий, наче мур.
Тут благоглупостi безсилi,
Срiбляник лестощiв - лузга...
У мудрiсть вхожi легкокрилi;
Її пiд круп не залигать.
Я славлю нiжний i високий,
Прямий i вiрний, мов булат,
Натхненний розум! Славлю! Поки
Над квiтом - згубна бугила.
***
Де лiхтарiв лавина грає,
Йдемо ми, сповненi до краю
Палкого, любого одчаю,
Що в'януть зустрiчi, мов квiт;
I тихо мжичить нам услiд
Глибоке небо оксамитне,
Досвiтнiм променем умите.
Одухотворенi зiрницi,
Й крилатi жарти, нiби птицi,
Й снiжок так радiсно iскриться,
Неначе розважає нас...
Пора почуть: "Володю, час..."
"Я знаю й сам, не згадуй лучче..."
Але яка ж бо нiч бiгуча!
***
Ой угледжу, щойно гляну,
шапочку бебряну,
А в очах твоїх - весняну,
Сонячну красу.
Заметiль гуля, мов пава,
Зла до нас, а то ласкава.
I оббабрує лукаво,
Наче бабський суд.
***
Нi, я тебе очуднювать не стану,
Хоч ти земна й водночас неземна, -
З тобою я возношусь у нiрвану,
Журюся i сумую, мов струна.
З тобою я божественний, кохана;
I злий та мстивий, наче сатана,
I болiсний, як рана безнастанна,
Та в цьому - вiриш? - не моя вина.
Коли рiка бурунить безберего,
Її душею треба осягти.
Шукаючи одвiчне alter ego,
Ми часто слiпуватi, мов кроти, -
Де справжностi i альфа, i омега,
Хто зможе нам на це вiдповiсти?
Прелюд
Пробач менi цей неприборкний шал,
I напiвдикi пестощi, й докучнi
Слова про тлiннiсть, бо жахтить душа,
Законом розвереджена ядучим.
Жадливо й спрагло п'ю твої вуста,
Жадливо й спрагло тисну-пригортаю.
У далечi маячить чорнота,
А я ж цю мить увiчнити бажаю.
Упав листок. Снiжок зажебонiв
Мiж пролiскiв. Меж квiтного палання
Знов жовтизна. Усе неначе в снi:
Копiйчана мета й хистке кохання.
Пробач несамовиту мить життя,
Минає все, проймись моїм мiнором,
Минає вечiр, мисль, серцебиття,
Хирiє погляд, вчора ще бадьорий.
Кохаю я. I все. Оцим живу.
Ти у трудi й натхненнi - сяйво щире...
Я не казав цього? Бо прiсний звук
Не передасть любов мою без мiри.
Образок
Зима. Печально та убого.
Лиш снiг лелiє. I трiскочень
Окропом хлюпає у ноги.
Тьмянiють губи, мерхнуть очi,
I студенiє пал блаженний,
Сором'язкий, солодконочий.
Нам крижаний огидний генiй
Ввiлляв у жили свого жару -
I ми, безпомiчно-мерзеннi,
Такi байдужi, мов примари,
Такi мертвеннi, бо байдужi:
Вже й поцiлунки - не ошпара, -
Щось прохололе, осоружне...
Вже i в обiймах мало смаку -
Тiла не млiють i не пружать.
А до весни - до бiса з гаком...
До всього справжнього, земного,
Як Одiссею до Iтаки.
Зима... Печально... Та убого...
Де воювали...
Такi скрiзь картини природи-майстра,
Цю довершенiсть сам, якби мiг, перейняв.
А колись же тут журно ловили чугайстри
Надломлений лемент своїх бусленят.
В потрощенiм вiттi, як в порваних венах,
Вогнем обпалений, сiк висихав,
I мерхли вiд кiптяви злаки ядренi,
I хтось помирав на фонi заграв.
Але уставала умита сльозами,
I потом, i кров'ю - вiдплати зоря.
I оживали над ними - й над нами! -
Дерева i птахи, квiтки i поля...
То оживало життя сонцелике
У барвах веселок, в буяннi дiбров,
Щоб день наш обмаяло щастя без лiку,
Щоб ворог довiку нас не зборов.
Трiолет
Сьогоднi їй вручив букет квiток -
I вересень засяяв, нiби травень,
У серцi безмiр щастя, мов зiрок...
Сьогоднi їй вручив букет квiток.
У неї владний i звабливий крок,
I погляд нiжний, трiшечки лукавий.
Сьогоднi їй вручив букет квiток -
I вересень засяяв, нiби травень.
Умiйте дорожить коханням
(за мотивами С.Щипачова)
Умiйте дорожить коханням,
Його плекайте повсякчас,
Воно - не пристраснi зiтхання,
Що так колись проймали вас.
Все буде: хлiб глевкий i прiсний,
I хмари, що тiснять блакить -
Кохання - то неначе пiсня,
Яка складається не вмить.
Коханням дорожити треба,
З роками вдвiчi дорожить...
Воно - не дар нiчного неба,
Аби окрилити на мить.
Все буде: i тривога пiзня,
Й сльота затьмарить бiлий свiт.
Кохання - вистраждана пiсня,
Одна на двох до скону лiт.
Вiдлетiло листя
(за М.Рубцовим)
Опадання листя не карбуй
У душi зi смутком зав'ядання.
Не шкодуй ти листу, не шкодуй,
А шкодуй моє палке кохання.
Голе вiття у чеканнi злив,
Кожен з нас такий осамотiлий...
Але хто ж у тому завинив,
Що з дерев листочки вiдлетiли?..
Мить
Я промiнь цей ловлю. Вiн пестить i слiпить,
Аж думка оживає, рвiйна й легкокрила...
О, як минає все - мов не була ця мить,
А сном химерним з вiчностi явилась.
Посвята
Коли всяк писар пнувся у кумири
I словоблуддя лаштувало бал,
Ви гiднiсть берегли й потребу мiри,
Не товплячись пiд владний п'єдестал.
I мов учитель мудрий, нелукавий,
У словесах уже пiзнавши смак,
Ви молодь надихали - не для слави,
А щоб не продавалась за мiдяк.
I хоч лiта не зупиняють лету,
Й поважний вiк пiдкрався невпопад,
Та хто ж повiрить, глянувши в анкету,
Що вам уже давно не шiстдесят?
До ста вам лiт радiти суголоссю
Старих колег, друзяк-товаришiв,
Бо вiк же наш - не в кольорi волосся,
А в ваговитiй сутi наших днiв.
***
Дощ безликий
Б'ється в скло.
Галок крики
За селом.
Ти ж бо, мрiє,
Оживай -
Вже веснiє
Небокрай.
Серця струни
Так бринять...
Трепет юний.
Благодать.
Дощ мiнорно
Вiдшумить, -
Неповторна
Прийде мить.
1651 рiк
(трiолет)
Над Берестечком споночiло небо
Й литаври захлинулися в кровi.
Чи є, братове, серед вас живi?
Над Берестечком споночiло небо.
Козацька слава ще звiстить про себе
Крiзь осоружнi далi вiковi.
Над Берестечком споночiло небо
Й литаври захлинулися в кровi.
Про бiлий вiрш
(за В.Корнiловим)
Бiлий вiрш - не мiй виднокiл,
У роботi рвуся повище.
Бiлий вiрш iз грiхом навпiл
На переклади тихо нищу.
Бiлий вiрш менi в дивину:
I в баладi, i навiть в пiснi
Я його висот не збагнув,
Адже в ньому душi затiсно.
Пам'ятаю, в мiй розквiт життя,
Лiтредактор, готуючи змiну,
На показ менi гнав без пуття
Кiлометрами бiлу пiну.
Цих рядкiв величезний стiг,
Може, й бiльше - таки доволi, -
Я зжувати без рим не мiг,
Як жувати не годен без солi.
Римо, ти спокуса й наврок,
Незбагненно зчаровуєш зразу -
I вже вiршiв п'янкий ковток
Несемо в собi, мов заразу.
Римо, ти не символ хреста,
Ти придумана сатаною,
Та без тебе життя - пустота,
Хоч i мук спiзнаєш з тобою.
Гiмн Радивилiвського району
(Музика Вiталiя Колесника)
1. Наш
район - то душ палких порив,
Що давно порiднений iз тими,
Хто зiрницю волi запалив
Вiд козацьких iскор невгасимих.
Приспiв:
Район iз центром Радивилiв -
Маленька частко України,
Твої простори серцю милi,
До тебе думка всюди лине.
Пiснею залишиться для нас
Героїчна Берестецька битва, -
Подвиг козакiв, здолавши час,
Зазвучав, немов свята молитва.
Краю мiй, напоєний слiзьми,
Вбраний у веснянi оксамити,
Тут себе утверджуємо ми,
Тут нам доля дарувала жити.
I нехай в далекiй сторонi
Понад снами край наш закурличе,
Забринить в душi тобi й менi,
Щемом нерозгаданим покличе.
2.
Мiй краю, добре звiданий, знайомий,
Щоразу ти береш у свiй полон,
Коли я повертаюся додому,
До тебе, Радивилiвський район.
Приспiв:
Люби свiй край, люби не для годиться,
В розлуцi вiн не раз тобi насниться.
В тобi є стiльки величi й звитяги
Ще з тих далеких i бентежних днiв,
Коли пiд мудрим Богуновим стягом
Утвердилася слава козакiв.
Козаччина в днi радостi i суму -
Неначе свiтла, провiдна зоря.
I недаремно берестецька дума
Озвалася у вiршах Кобзаря.
Твої сини i дочки, рiдний краю,
Не раз за волю вирушали в бiй,
Адже утiхи бiльшої немає,
Як Українi послужить своїй.
Усього свiту i мiста, i рiки,
Напевно, не зрiвняються iз тим,
Що iз дитинства увiйшло навiки
У наше серце, ставши нам святим.
Усмiшки
Не впiзнали
-Якось я порушив мiру
I хильнув чимало,
Тож коли прийшов в квартиру,
Дiти не впiзнали.
-I що ж далi, небораче?
-Коли вийшов з хмелю,
То тодi лишень побачив:
Сплю не в тiй оселi.
Неправда
-Що ти, Грицю, за проказа? -
Жiнку б'є нервовий шок, -
Як приїду, то щоразу
В хатi тьма пустих пляшок!
-Жiнко, вийди iз екстазу,
Годi зайвих балачок,
Сам дивуюсь: я нi разу
Не купив пустих пляшок.
Не стрiлась
Двоє п'яних у пивбарi
Теревенять залюбки.
-Ти ще досi не надумав
Йти кудись у приймаки?
-Стiльки лiт я в цiй пивницi,
Будь вона неладна,
А ще й разу тут не стрiлась
Дiвчина порядна.
Я єсть школяр
(Пародiя на мотив П.Тичини)
Я єсть школяр, якому упiвсили
Вивчати все - то рiч цiлком свята.
Яка бiда мене, яка чума косила! -
А хитрiсть знову розцвiта.
Байдикувати права не питаюсь,
А зошит з двiйками визивно розiрву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь -
Я так живу.
Перед уроком - спокiй олiмпiйський,
Списати я не клянчу, не молю,
Зневажу всiх нудних зубрил зубрiйських,
Зневажу без жалю.
Життям своїм вдоволений, не каюсь,
Йду на урок - немов на рандеву.
Ось так щодня спроквола утверждаюсь
I так живу.