Аннотация: Українським лицарям - героям Берестецької битви 1651 року присвячується
Останнiй поєдинок
Образок
Пам'ятi українських лицарiв - героїв Берестецької битви 1651 року
У знiчених, розгублених заплавах стихав поклик його непiддатливої душi, що озивається в менi через вiки, бо, може, то душа мого кревного пращура - стельмаха, теслi чи огородника. Нiби спалах болотної тванi - на його шкарубкому обличчi, обвiтреному хвищами вiйни.
Ти оживаєш у менi, незламносте мого прапрадiда, на тернистих путiвцях мого гiнкого рубiкону - мiж двадцятим i двадцять першим столiттям. Вода Пляшiвки навiк солонава сукровицею його тiла, очерети - мовби списи його одчайдушностi. Ми всi вiдживляємо душi клейнодами козацьких одностроїв -не блаватами й кармазинами, а сiрими жупанами й черкесками, довгополими киреями й смушевими шапками-бирками...
Моя душа розпачливо гойднулася в тому кiльканадцять разiв прострiленому човнi, за краєм якого вiн пробував сховатися. Кулi з аркебузiв, навiть iз куцих бандолетiв протинали старе дубовище нещадимо.
Кiнчався порох у його обпаленому безустанною пальбою козацькому мушкетi - як далекий вiдгомiн липневої грози. Був понедiлок, день нещасливий...
I були почуття, збуруненi запальною вдачею, волею нескореностi. I була пiд рукою коса, якою вiн колись стiльки духмяно-запаморочливих трав поклав у валки. О, як вона йому спiвала росистими мрiйливими ранками.
А може, почуття запаморочення вiд невiдворотностi того, що незабаром станеться? Тепер цiй косi судилася iнша пiсня, схожа на розпачливе голосiння, бо кожний змах кiсся - i, зойкнувши, репається кривавою рiнню розкучмана голова нападника.
В одiннi чистих небес, мов на сповiдi, був вiн начеб непiдвладний ужаленню куль. Цебенiли маснi цiвки з десятка ран, а вiн бився.
Затято, знетямлено...
Вже й король нагодився до того незвичайного поєдинку, наказав гукнути, що дарує вiдчайдуховi життя, аби лиш не пручався i смиренно здався.
Здатися? Вся б окрадена земля здригнулася й розверзлася, якби долю його знадили брязкальцями неволi. Крикнув понад вiки: "Лiпше вмерти, як личить козаковi, нiж чекати милостi вiд ворогiв!" Їх там триста вже поцяткували своїми тiлами поверхню тванi.
Вiн бачив вiстря списа, мов суворий припис неминучостi, але вже хтось вищий поклав вольовиту руку йому на серце - i втамував бiль роз"ятрених ран.
Якими птахами пролинете ви, спiвцi-кобзарi, над небачено збуруненими баговиннями, щоб уздрiти цю доблесть, якими пiснями озвуться вiщi вашi крила струн?