Ящук Владимир Иванович : другие произведения.

Радзивилiвська митниця

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    З 1795 року, пiсля третього подiлу Польщi, волинськi землi вiдiйшли до складу Росiйської iмперiї, Радзивилiв (нинi - мiсто Радивилiв на Рiвненщинi) став її прикордонним пунктом, адже кордон з Австрiєю пролiг мiж Радзивиловом i Бродами. При кордонi Радзивилiв пробув майже 120 рокiв, за цiле столiття росiйська влада не зважила за необхiдне мiняти назву мiстечка, i вона залишалася такою, як була за Польщi. Прикордонний статус Радзивилова зумовив те, що в ньому розмiстили прикордонну варту i митну службу, зросла роль поштового вiдомства.
  З 1795 року, пiсля третього подiлу Польщi, волинськi землi вiдiйшли до складу Росiйської iмперiї, Радзивилiв (нинi - мiсто Радивилiв на Рiвненщинi) став її прикордонним пунктом, адже кордон з Австрiєю пролiг мiж Радзивиловом i Бродами. При кордонi Радзивилiв пробув майже 120 рокiв, за цiле столiття росiйська влада не зважила за необхiдне мiняти назву мiстечка, i вона залишалася такою, як була за Польщi. Прикордонний статус Радзивилова зумовив те, що в ньому розмiстили прикордонну варту i митну службу, зросла роль поштового вiдомства.
  
  Сенатський указ вiд 16 вересня 1796 року носив назву: "Об ограничении свободы книгопечатания и ввоза иностранных книг; об учреждении на сей конец Цензур в городах: Санктпетербурге, Москве, Риге, Одессе и при Радзивиловской Таможне, и об упразднении частных типографий". В цьому указi мiж iншим було й таке (тут i далi в основному цитуватиму росiйськомовнi документи, не перекладаючи їх i зберiгаючи особливостi правопису): "В прекращение разных неудобств, которые встречаются от свободного и неограниченного печатания книг, признали Мы за нужное следующие распоряжения: 1) в обоих престольных городах Наших, Санктпетербурге и Москве, под ведением Сената, в Губернском же приморском городе Риге и Наместничестве Вознесенского в приморском городе Одессе и Подольского при Таможне Радзивиловской, к которым единственно привоз иностранных книг по изданному вновь Тарифу дозволен, под наблюдением Губернских Начальств учредить Цензуру, из одной духовной и двух светских особ составляемую... 3) Никакие книги, сочиняемые или переводимые в Государстве Нашем, не могут быть издаваемы, в какой бы то ни было типографии, без осмотра от одной из Цензур, учреждаемых в Столицах Наших, и одобрения, что в таковых сочинениях или переводах ничего закону Божию, правилам Государственным и благонравию противного не находится. 4) Учрежденные, как выше сказано, в обеих Столицах, також в Риге, Одессе и при Таможне Радзивиловской Цензуры должны наблюдать те же самые правила и в рассуждении привозимых книг из чужих краев, так что никакая книга не может быть вывезена без подобного осмотра, подвергая сожжению те из них, кои найдутся противными Закону Божию, Верховной власти, или же развращающие нравы..."
  
  Радзивилiвська митниця була вiдкрита 11 лютого 1798 року.
  
   У 1798 роцi посада цензора на цiй митницi була запропонована професору хiмiї Академiї наук Якову Дмитровичу Захарову, але вiн вiдмовився, пославшись на свою недостатню обiзнанiсть у питаннях лiтератури, полiтики тощо. Все одно факт сам собою знаковий: цензорська посада в маленькому Радзивиловi визначалася як рiвнозначна званню академiка.
  
  У 1827 г. були запровадженi "почт-дилiжанси" - поштовi дилiжанси для перевезення пасажирiв i пошти бiлоруським трактом вiд Санкт-Петербурга через Могилiв, Київ i Житомир до Радзивилова. До 1851 року в Росiї вже нараховувалося 17 лiнiй руху таких карет. Пошта в Радзивиловi мала тiльки 2 поштовi скринi - одну в примiщеннi, другу бiля нього.
  
  У 1846 роцi пiсля закiнчення курсу навчання у Вiленському дворянському iнститутi на Радзивилiвську митницю був направлений на роботу дворянин Микола Iванович Рудницький (нар. 1831). У 1851 роцi вiн переведений у Бесарабську казенну палату. З 1855 року, вийшовши у вiдставку, вступив на навчання в Петербурзьку академiю мистецтв i став художником.
  
  Ще архiвнi знахiдки. "Журнал действий III отделения С. е. и. в. канцелярии по делу колежского секретаря Николая Ивановича Гулака и Славянского общества", 1847 рiк, 14 травня:
  
  "В 10 часов утра доставлен из Радзивиллова арестованный при возвращении из-за границы в Россию надворный советник Федор Чижов со всеми его вещами и бумагами.
  
  К рассмотрению бумаг его немедленно приступлено.
  
  Рассмотрение бумаг Чижова окончено. Из них видно, что он два раза - в 1845 - 1846 гг. - путешествовал по славянским землям и что он преимущественно занят славянскими идеями. По примеру других славянофилов он рассуждает о возвышении народа, о достоинстве человека и проч., а по местам проявляется у него мысль о соединении славянских племен под российскую, однако же, державу. Ничуть не заметно ни политических злоумышлений, ни сообщества с кем-либо; Чижов везде является славянофилом, вроде московских, которые даже печатают подобные напыщенные и двусмысленные фразы. Несколько сомнительны только стихи его к Хорвату, в которых он говорит о народе в таком смысле, как бы хотел, чтобы народ был главным сословием в государстве.
  
  Из другого журнала Чижова видно, что он имел свидание и переписку с польскими выходцами Мицкевичем и гр. Туровским, тем самым, который был осыпан милостями государя и в 1845 году бежал за границу. Гр. Гуровский должен быть также пламенный славянофил и полюбил Чижова за приверженность его к славянству. Напротив того с Мицкевичем Чижов имел не столько дружбы, сколько споров, ибо Мицкевич в своих лекциях о славянских племенах вовсе не упоминал о русских, а Чижов несколько раз ходил к Мицкевичу именно с тем, дабы доказать, что, рассуждая о славянах, несправедливо и невозможно забывать о столь могущественном племени, как русские.
  
  В бумагах Чижова находится еще письмо Луи Бонапарта, сына Люциана, который собираясь издать словарь всех языков и наречий, просил Чижова о содействии к собранию славянских слов.
  
  У Чижова не оказалось ни кольца во имя св. Кирилла и Мефодия, ни бумаг, кои показывали бы связь его с киевскими славянистами или с Славянским обществом.
  
  Из всех обвинений против Чижова составлено 15 вопросов, которые и предложены ему для написания ответов".
  
  У 1856 роцi цензором у Радзивилiвську прикордонну поштову контору був вiдкомандирований Матвiй Єгорович Лаймiнг (1828 - 1914), але в 1861 р. переведений у Житомирську губернську поштову контору. Врештi-решт зi служби його звiльнили "за незадовiльне цензурування".
  
  Ще один цiкавий документ кидає свiтло на значення Радзивилова в ту пору. "Народная диссертация о перемене правительства в империи нашей", яка вийшла 1798 року з-пiд пера Олександра Миколайовича Овцина (1768 - 1813?) i яку називають "дворянським дисидентством" ХYIII вiку, в статтi 8 мiстила такий запис: "Купечество думает, но не смеет просить, чтобы ГОСУДАРЬ благоволил приказать - открыть по прежнему Радзивиловскую таможню; ибо буде вывозить товары чрез Порты Рижской или Петербургской и в Крыму на Порте Франке, то оне не находют себя в состоянии, а чрез сие их богатая в тех местах торговля превращаится ныне в бедной рынок".
  
  Зовнiшня торгiвля Росiї здiйснювалася в тутешньому краї не лише через Радзивилiвську митницю, а й через Волочиську, Дружкопiльську, через 2 митнi застави - Збаразьку i Мервинську та через 2 перехiдних пункти.
  
  Скупий штрих до обставин перетину кордону в Радзивиловi. Зi щоденника Афанасiя Миколайовича Гончарова (1760 - 1832) (предок дiтей Олександра Пушкiна по лiнiї його дружини Наталiї Гончарової): "1812 год. 22 августа (3 сентября) , четверг - В Радзивилове. Сей день получил обратно пачпорт, с биваков от города Луцка с позволением ехать в Россию; и наняв фурманских лошадей до Бердичева, в 11-ть чесов утра выехал из Радзивилова".
  
  У Радзивиловi народився i провiв дитячi роки майбутнiй вiдомий росiйський дипломат, мiнiстр закордонних справ Микола Карлович Гiрс (1820 - 1895), нащадок древнього шведського роду. Рiч у тiм, що його батько Карл Карлович мав у Радзивиловi посаду поштмейстера. У їхньому домi пiд час поїздок за кордон зупинялися впливовi на той час полiтичнi дiячi - князь Адам Адамович Чарторийський, генерал-фельдмаршал граф Петро Християнович Вiттенштейн.
  
  За свiдченням письменника Володимира Короленка, його дiд був "директором митницi" в Радзивиловi. А оскiльки в дитинствi Володимир з сiм"єю жив у Дубнi, можна припустити, що навiдувався i до дiда в Радзивилiв.
  
  У другiй половинi ХIХ столiття, з розвитком капiталiстичних вiдносин i зростанням обсягiв товарообiгу, значення Радзивилова зросло. Прикордонна служба до кiнця столiття видiлилася з Департаменту митних зборiв як самостiйна структура. На замiну вiльнонайманiй сторожi, митним чиновникам i козакам до захiдного кордону iмперiї, в тому числi до Радзивилова, спрямували вiйсько прикордоннрої варти, якому в завдання ставилися охорона кордону вiд зазiхань iззовнi, боротьба з контрабандою i виконання карантинних заходiв. Радзивилiвський митний округ був у пiдпорядкуваннi головного управлiння прикордонної варти Департаменту зовнiшньої торгiвлi (з 1865 року - Департаменту митних зборiв). Оскiльки структура митних округiв скрiзь була однакова, то й у Радзивиловi митний округ мав у своєму складi бригаду з 3 - 5 рот. Ця бригада охороняла дiлянку кордону до найближчих митних округiв, тобто в кiлька сотень кiлометрiв. Ротна дiлянка являла собою вiддаль вiд 25 верст. Роти мали по 2-3 загони, загонова дiлянка розбивалася на 15 постiв. Охоронюванi вiдрiзки були неоднаковi, тому й чисельний склад постiв коливався вiд 5 до 20, а той 50 чоловiк. У середньому радзивилiвський прикордонник вiдповiдав за безпеку 5 верст кордону. Вiдомо, що росiйсько-австрiйський кордон у 1117 верст перебував пiд охороною 6 бригад у складi 220 постiв. Досить-таки щiльне пильнування.
  
  Старшими постiв i начальниками кордону були вахмiстри або єфрейтори, на чолi загонiв стояли штабнi ротмiстри або ротмiстри, вiддiлами командували пiдполковники, бригадами - полковники i генерал-майори. Таким чином, можна стверджувати, що похованi у Радзивиловi генерал-майори Олександр Федорович Крамер (1800 - 1871), Оскар Густавович Нiтц (1847 - 1907) були командирами тутешньої бригади. Генерал-лейтенант Петро Тимофiйович Лазовський (1842 - 1910) очолював прикордонну варту. Дiйсний статський радник Володимир Iванович Благой (1839 - 1895) був начальником Радзивилiвського митного округ, а Микола Васильович Баклановський (1835 - 1908) керував Радзивилiвською митницею (обоє за заслуги перед православ"ям похованi бiля церкви св. Олександра Невського).
  
  Безумовно, мали вiдношення до Радзивилiвської митницi i охорони кордону митний працiвник, колишнiй керiвник Керченської портової митної ради Йосип Iванович Александрович (помер 1838), командир Волинської прикордонної варти, полковник Каранат Федорович Бузовський (1785 - 1838), ротмiстр цiєї бригади Гаврило Георгiйович Сливинський (п. бл. 1914), статський радник Георгiй Олександрович Петров (п. 1896), колезький радник Андрiй Iванович Малишев (п. 1881), надвiрнi радники Олексiй Олександрович Солодов (1765 - 1822), Петро Петрович Урсин-Нємцевич (1828 - 1889), титулярний радник Павло Петрович Комарницький (п. 1894), поручик прикордонної варти Антон Васильович Радзевенчук (1834 - 1879), телеграфiст Георгiй Iванович Улович (1881 - 1905) та iншi.
  
  Вписанi на надмогильнi таблички титули "єфрейтор", "вахмiстр" тiльки сьогоднiшньому читачевi можуть видатися малозначущими. Цi люди займалися розстанковкою пiших i кiнних нарядiв (вiд одного до п"яти чоловiк). Цiкаво, що прикордонники перед заступанням на службу тягнули жеребки, якi визначали дiлянку несення служби. У лiсо-болотиситiй мiсцевостi бiля Сестрятина така служба давалася важче, нiж на горбисто-рiвниннiй бiля Дранчi, адже сесрятинськi лiси були бiльш вiрогiдним напрямком руху порушникiв кордону. Сама назва села, за переказами, вказувала, що колись тут хтось "сi стратив", тобто, мабуть, втратив контрабанднi товари. До речi, населення, знаючи, що частину коштiв, отриманих вiд вилучення контрабанди, йде на премiювання добровiльних помiчникiв, допомагало прикордонникам. Так що кордон однаково допомагав у боротьбi за виживання: як тим, хто допомагали контрабандистам (бо прекрасно знали всi мiсцевi стежки-дорiжки), так i тим, хто сприяли у їх виловленнi.
  
  Утiм, порушники виявляли неабияку вигадливiсть i кмiтливiсть. Ось опис одного з таких випадкiв: "Начальник караула, отримавши вiдомостi про пiдготовлене перекидання на його дiлянцi великої партiї товарiв, улаштував засаду на шляху передбачуваного руху порушникiв кордону. Було це вночi. Спочатку пройшов дiд. Приблизно через годину начальник караула зi своїми помiчниками неподалiк почули сигнал про допомогу, яким звичайно користувалися прикордоннi наряди. Потрiбно було добре знати службу, щоб не пiддатися на цю провокацiю. Мирнуло п"ять хвилин, i дорогою вiд кордону галопом iз криком про допомогу проскакав вершник. Засада пропустила його. Через деякий час услiд за ним проїхала бричка з "веселою компанiєю". Засада пропустила i її. Тiльки слiдом за бричкою з"явилися завантаженi пiдводи. Тодi засада виявила себе i, пiдстрiливши коней, затримала контрабанду".
  
  Дрiбнi партiї контрабандного товару переправляли за допомогою натренованих коней, якi, обв"язанi мiшками, без вершника перетинали кордон i рухалися до знайомого їм мiсця, де чекали контрабандисти.
  
  Уночi прикордонники користувалися слiдовими лiхтарями. Мали при собi караульних i сторожових псiв, з 80-х рокiв ХIХ ст. їх використання було обов"язковим. У циркулярi вiд 12 липня 1884 года пропонувалося мати на посту по двi-три сторожовi собаки (з породи сибiрських лайок).
  
  У 1860 роцi при всiх прикордонних бригадах захiдного кордону органiзуються учбовi команди для пiдготовки вахмiстрiв i унтер-офицерiв, яких гостро не вистачало. У 1861 роцi бригади бiля Радзивилова, як i на всьому захiдному кордонi, змiцнили об"їждчиками з офiцерами. У мiру збiльшення чисельностi 12-го Донського козацького полку, розквартированого в Радзивиловi, загони мiсцевої варти з населення поступово починають вiдсторонювати вiд вартування кордону.
  
  З вiдкриттям залiзничного сполучення з європейськими країнами через Радзивилiв товарнi состави вивозили на експорт лiс, пшеницю, вовну, жито, велику рогату худобу. Ввозилися сталевi i залiзнi вироби, машини i сiльськогосподарську знаряддя.
  
  Пiсля 1874 року служити на кордон у Радзивиловi починають прибувати рекрути, якими витрiшили комплектувати й прикордоннi бригади, оскiльки в Росiї на основi манiфесту ввели загальну вiйськову повиннiсть (6 рокiв дiйсної служби i 9 рокiв перебування в запасi). Росiйськi прiзвища серед жителiв сьогоднiшнього Радивилова нагадують про цю сторiнку в iсторiї мiста, адже багато хто з новобранцiв пiсля закiнчення строку служби залишався жити в Радзивиловi, заводив тут сiм"ю.
  
  З 80 рокiв начальниками Радзивилiвського митного округу могли бути не тiльки цивiльнi чиновники, до числа яких ранiше належали Володимир Благой чи приятель Бальзака Павло Гаккель, а й генерали та штабс-офiцери з правом носити вiйськову форму i залишатися з отриманими званнями. Прикордонна варта набуває справжнього вiйськового вигляду. Навiть її забезпечення ведеться за стандартами вiйськових частин.
  
  З 1883 року статус Радзивилiвського митного округу незрiвнянно зрiс. Справа в тому, що ранiше таких округiв у Росiї було 17, натомiсть залишено 9 - Санкт-Петербурзький, Ризький, Вержеболiвський, Калiшський, Радзивилiвський, Бесарабський, Пiвденний, Кутаїський i Бакинський (30 тис. рядових та унтер-офiцерiв i 1 тис. офiцерiв - у середньому на округ вiдповiдно понад 3 тис. i понад 100). Але недовго Радзивилову випало пишатися своїм становищем - у 1889 роцi Радзивилiвського округу не стало, зилишилася тiльки Радзивилiвська митниця. А мiсцевою прикордонною вартою керували з iнших мiсць (Санкт-Петербург, Київ), з 1893 року захистом i охороною всiх кордонiв iмперiї займався Окремий корпус прикордонної варти.
  
  З "Мертвих душ" Миколи Гоголя знаємо про службу Чичикова на митницi: "В непродолжительное время не было от него никакого житья контрабандистам. Это была гроза и отчаянье всего польського жидовства...". В одному з листiв у Радивилiв доктор iсторичних наук Iгор Свєшнiков стверджував, що та служба вiдбувалася в Радзивиловi. Насправдi в творi Гоголя про це не говориться. Однак в уцiлiлих фрагментах другого тому "Мертвих душ" записано: " В то самое время, когда Чичиков в персидском новом халате из золотистой термаламы, развалясь на диване, торговался с заезжим контрабандистом-купцом жидовского происхождения и немецкого выговора, и перед ними уже лежали купленная штука первейшего голландского полотна на рубашки и две бумажные коробки с отличнейшим мылом первостатейнейшего свойства (это мыло было то именно, которое он некогда приобретал на радзивиловской таможне; оно имело, действительно, свойство сообщать непостижимую нежность и белизну щекам изумительную), в то время, когда он, как знаток, покупал эти необходимые для воспитанного человека продукты, раздался гром подъехавшей кареты, отозвавшийся легким дрожаньем комнатных окон и стен, и вошел его превосходительство Алексей Иванович Леницын.". Виходить, лiтературний герой Чичиков таки служив у Радзивиловi. Звiдки ж Гоголь знав про зловживання на Радзивилiвськiй митницi?
  
  Олексiй Улянович Болотников (1735 - 1828), генерал-лейтенант, дiйсний таємний радник, член Державної Ради, сенатор, ще в 1818 роцi був призначений у комiтет по Волинськiй губернiї i в комiсiю щодо зловживань на Радзивилiвськiй митницi. Так що розповiдь у "Мертвих душах" про велику партiю контрабандного товару, який пiдв"язали пiд черева овець, очевидно, не вигадка М.Гоголя, факт мав мiсце саме на Радзивилiвськiй митницi.
  
  В "Орловских губернских ведомостях" за 2 квiтня 1849 року було вмiщене дивне оголошення вiд Київського губернського правлiния: "Умершему контрабандисту еврею Бенюмину Вибору о взыскании с онаго 38 рублей 98 коп. серебряных денег, с отсылкою в Радзивиловскую таможню мятежґнику Белашевичу о взятии онаго в казну". Окрiм факту причетностi оголошення до iсторiї Радзивилова, тут важко щось збагнути: контрабандист... заколотник... взяття в казну... стягнення коштiв iз померлого єврея... Зрозумiло одне: Радзивилiв вiдiгравав помiтну роль у долi i полiтикiв, i торговцiв, i контрабандистiв, i навiть заколотникiв.
  
  Володимир ЯЩУК, журналiст.
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"