Аннотация: Про трагiчну долю генерала Мирона Тарнавського i його рiдних
За генерала поплатилася родина
(Мирон Тарнавський)
Зi спогадiв вiдомого дiяча нацiонально-визвольних змагань, генерала Української галицької армiї Мирона Тарнавського (це було в серпнi 1914 року, саме невдовзi пiсля початку Першої свiтової вiйни): "14-го ранком вислали мене з моєю сотнею у розвiдку до Бродiв - провiдати приблизну кiлькiсть ворожого вiйська в напрямi на Радивилiв... Вперше з москалями довелося мому вiддiловi стрiнутись пiд Радивиловом, коли то ми ворога виперли з мiстечка з великими витратами по нашому боцi... Пiд Радивиловом москалi вжили рiзних боєвих штучок, про якi ми не мали найменшого поняття. I так ми побачили велику кiлькiсть ворога, що облiпив усi кущики, борозни, дерева. Було лиш дивно, що вiд такого числа вояцтва йде розмiрно мала пальба. Обстрiлюючи рясним вогнем дивно непорушнi постатi, ми пiдступали все ближче i ближче. Вже зовсiм недалеко ми помiтили, що противник, на якого ми сам Бог знає скiльки тисяч вистрiляли набоїв, це паперовi манекени. Зручно поприлiплюванi до кущикiв, дерев або повпиханi просто в землю... Справжнiй вогневий хрест перейшов наш полк пiд Радивиловом...".
Тарнавський народився 1869 року в с.Бариловi Брiдського повiту (нинi це село в Радехiвському районi на Львiвщинi). Учився в гiмназiї в Бродах, пiсля старшинської школи дiстав призначення до 30-го Брiдського батальйону польових стрiльцiв (австрiйської армiї).
Першi враження про радивилiвцiв, точнiше - про тутешнє росiйське офiцерство - ще з тих, мирних часiв. "На австрiйський бiк часто-густо переходило за перепустками не тiльки цивiльне населення, - згадував Тарнавський, - але й росiйське вояцтво. В Бродах не раз роїлося вiд росiйських старшин, що приїздили сюди на бричках з жiнками або веселим товариством до кав"ярень чи ресторанiв на веселi гульки, що при алкоголi зчаста кiнчалися авантюрами або голосними криками пiдпитих весельчакiв".
А згодом iз ними довелося з"ясовувати стосунки не тiльки навкулачки.
Мирон Тарнавський воював пiд Ярославичами, Буськом, Львовом, Городком, удачi принесли йому славу хороброго командира. Знайомство зi старшинами Українських Сiчових Стрiльцiв, довгi щирi бесiди з ними посилили орiєнтацiю Тарнавського на нацiональнi потреби свого народу. Становлення Захiдно-Української Народної Республiки кличе пiдполковника Тарнавського в ряди її захисникiв.
У лютому 1919 року вiн приймає пiд свою команду групу "Схiд", згодом реорганiзовану в Другий корпус УГА. Петрушевич призначає його Начальним Командантом УГА.
Пiсля переходу за Збруч ця армiя налiчувала 20 тисяч пiхотинцiв, мала на озброєннi понад 500 кулеметiв, 800 шабель, 160 гармат, кiлька бронепоїздiв, дивiзiон бронемашин i авiацiйний полк. З усiма допомiжними формуваннями УГА мала близько 50 тисяч чоловiк.
Об"єднана Українська армiя у серпнi 1919 року вирушає на Київ. Там Мирон мав зустрiч iз Петлюрою, щоб вирiшити, як бути з денiкiнцями, адже воювати на два фронти не вистачало сил. Однак продуманої стратегiї виробити не вдалося. I денiкiнцi, почавши бойовi дiї проти галичан, зумiли скористатися їх неготовнiстю до такого повороту подiй.
У квiтнi 1920 року двi бригади УГА, якi воювали на боцi армiї УНР, були роззброєнi поляками, трохи згодом така ж доля чекала й третю бригаду. Мирон Тарнавський потрапив до рук польської полiцiї. У 1921 роцi вiн оселився в селi Черниця на Брiдщинi, в напiврозваленому палацi Ковнацького. Там i жив до 1938 року. Похований у Львовi
на Янiвському кладовищi.
Наприкiнцi 1941 року в Радивиловi оселилася дочка генерала - лiкар Марiя Тарнавська-Коцюба, 1902 року народження. У мiстi, як установив краєзнавець Федiр Бортник, вона подружилася з родинами активiсток "Просвiти" Зiнаїди Шепченко i Олени Гончарик, перевозила багато патрiотичної лiтератури з Галичини на Волинь (а мiж цими українськими землями нiмцi запровадили кордон), допомагала переправляти кiлькох важливих осiб з числа дiячiв українського пiдпiлля з Радивилова до лiкарнi в Бродах. У серпнi 1944 року Марiя Миронiвна надавала лiкарську допомогу бiйцям УПА.
Трагiчно склалася доля цiєї родини. Марiя Тарнавська 11 iз половиною рокiв провела в таборах Воркути, її чоловiк Степан загинув у ГУЛАГу, вiдбували заслання у Читинськiй областi доньки Яромира та Зоряна. Найстарший син генерала Омелян, який разом iз батьком воював за незалежнiсть України, в 1924 роцi поїхав "будувати Україну" радянську, здобув в Одесi професiю iнженера. У 1937 p. його заарештували й розстрiляли. На два роки молодший син Мирон-Зимовiт навчався у Празькiй полiтехнiцi, був знаний у "Пластi". Пiсля розгрому дивiзiї "Галичина" з рiк був в УПА. Провiв у радянських концтаборах 10 рокiв. Помер у Владимирськiй областi. Дочка Олена-Ганна в 1940 роцi вийшла замiж, а в груднi чоловiка заарештували енкаведисти. Його слiд пропав. У вереснi 1945 року "визволителi" замордували й Ганну - її знайшли зариту в глинi з одинадцятьма проколами багнетом.
Цi обдарованi вiд природи люди були цвiтом нацiї, але комунiстичний режим знищив їх, бо побачив у них, дiтях легендарного Мирона Тарнавського, неабияку загрозу власним устоям.