Iнодi буває, що важко вiдрiзнити марення вiд реальностi. Фотографiї у руках - до i пiсля. Мало що залишилося iз того, що було: снаряди створюють свою архiтектуру, своє мистецтво, свої iнсталяцiї. Але чомусь експерти не оцiнюють i не дають автору нагород. Вибитi вiкна, знищенi дахи, скелети - не будинки. Табличка може бути яка завгодно: Широкине, Горлiвка, Щастя. Чи щасливi ви, люди, коли вiйна зробила перформанс iз вашого мiстечка?
Ми приїхали сюди вiйськовою вантажiвкою, обнiмаючи одяг для тiтоньок, каву, воду, крупи, берцi... Вiд червоних хрестiв на аптечках уже мерехтить в очах. Нам сказали, що нашiй машинi пощастило: сьогоднi навпрочуд тихо на передовiй, бо й сюди iнодi долiтає. Хлопцi на останньому блокпосту радили довго не гуляти, тим паче, якщо пiзно ввечерi.
Сюди варто приїхати тiльки заради їхнiх очей, вологих вiх раптових слiз, коли тремтiчими пальцями вони беруть листи i дитячi малюнки. Скiльки б не було поїздок, в якi б мiсцини ти не потрапляв, цi очi йдуть за тобою, сняться тобi, дивляться на тебе, навiть коли ти на самотi. I кожного разу ти питаєш: чи правильно я роблю? Чи те, що належне? Чи зможу я подивитися просто в цi очi? Вiдкрито, без жалю i сорому?
У цi очi, якi бачили смерть i знають, що таке ночi в окопах? Цi очi не дають менi тут заснути - не вибухи десь на передовiй i не свiтло лiхтарикiв вартових - саме цi очi...
Iду собi вулицею, лiтнє сонечко ще не встигло злизати вранiшнiй туман, i менi по-весняному прохолодно. Пiд ногами перекочуються камiнцi - у цьому районi мiстечка тiльки головнi вулицi заасфальтованi, а тут шлак - головне покриття. Робiтники, як мурахи, вiдбудовують потихеньку, зафарбовуючи та пiдмуровуючи перформанс вiйни, але в цей раннiй час люди ще сплять, стомленi, виснаженi, бо зламати не важко, а от склеїти... iнодi неможливо.
Мене обганяє хлопець на велосипедi, їде непевно, трохи вихляє, поволi доїжджає стовпа, на якому ще декiлька годин тому горiв лiхтар. Його просто дивом не зачепило, коли артилерiя додавала мазкiв до повної картини. Зупиняється, i я думаю собi, чи вiн нетверезий, чи не вмiє їздити?
Я вже поряд, вiн дивиться на мене трохи сумними очима. Обличчя менi здається якимось пiдзабуто-знайомим, нiби ми йому привозили щось, чи, може, на когось схожий? - Все крутиться... голова мабуть...
На ньому лiтнi берцi i форменi штани, а кiтеля немає, я не знаю, з якого вiн пiдроздiлу. Господи, вiн же поранений, мабуть, струс мозку, хлопчина - нi, молодий чоловiк - блiдий, може, якiсь i внутрiшнi пошкодження...
Пiдхоплюю його пiд руку.
- Стiй, що болить? Давай вiдведу до медпункту, тут недалечко.
- Та в нормi. Голова трохи крутиться. Менi б кави...
Вiн твердо стоїть на ногах, хоча i тримається за мою руку холодними пальцями.
Ми проходимо до перехрестя, я влаштовую його на напiврозваленому мурованому парканi, витягаю iз рюкзака термос - просто щастя, що захопила iз собою, тут якраз залишилось кави десь на чашку... Наливаю у ковпачок, солодку, тягучу, чорну, як його орлинi очi. Вiн стоїть i грiє руки, мовчить, а я не знаю, що i спитати. Треба хоча б дiзнатися бригаду, хоча б iм'я, хоча б... У його темних очах свистять кулi i земля стає дибки вiд градiв. В його очах горить збитий лiтак i хлопцi гинуть вiд уламкiв. В його очах затерплi вiд автомату руки i синцi на плечi вiд вiддачi. I менi нiчого йому сказати. Бо я роблю, що можу - а, проте, роблю замало.
Вiн дякує за каву i йде собi у провулок, сповнений туману по самi вiнця, i здається, що реальнiсть закiнчується там, i далi не буде вже нiчого...
Менi б треба його наздогнати, сказати, що саме завдяки їм, що саме тому, що вiн... чи його побратим... Просто подякувати, розпитати, можливо, чимось допомогти. Розповiсти, як страшно, що могло б бути iнакше, i не було б уже i мого мiста... Вибачитися, що так мало роблю, i що не тримала зброю в руках. Сказати, що це не просто слова, Господи! Дiбрати б тiльки їх... Та вiн iде, а я стою, i серце не дає менi дихати, виступаючи iз очей сльозами.
Уже напiвзникнувши в туманi, вiн знову повертається до мене, - i я раптом згадую, де бачила це обличчя: у чорнiй рамцi, iз прiзвищем та номером десантної бригади...
У вухах стоїть свист смертi, що наздоганяє лiтак уже бiля самого аеродрому, нанизуючи останнi подихи на нитку вiчностi...
Вiн дивиться на мене iз туману, майже нереальний, i говорить, ледь ворушачи губами, але я чую кожне слово, нiби вiн стоїть поряд: