В Мадриді настала справжня весна, а по міркам України - справжнє літо. Якось раптом, несподівано, зацвіли маки. Яскравими вогниками вони забовваніли на узбіччі доріг та вздовж колій поїздів. Біліючи цятки польових ромашок вкривають зелений килим соковитої трави. І як це нагадує українські простори! І там також весна. Але які переміни вона несе нашій потенційно могутній державі?
Саме це питання стало причиною гарячої суперечки між кількома моїми друзями. Дехто доволі песимістично висловлювався, що Україна загниває, продовжує скочуватись у прірву повної деструктурізації, розвалу економіки і тотального збідніння населення. Деякі навпаки, наполегливо роз'яснювали всі плюси нових парламентських реформ, які невдовзі виведуть нашу державу із довготривалої кризи. Запитали й мене:
- Чого сидиш і мовчиш? Неначе вдруге оженився! Деколи жодного слова іншим не даєш вимовити, а зараз циганом прикидаєшся! Невже забув Батьківщину?
- Так не був я на ній п'ять років! Як я можу сперечатися, що стало кращим, а що погіршало?
- Але ж ти збираєшся у відпуск, на Великдень! От все і побачиш! - згадали друзі й порадили: - Як будеш вдома, тобі все відразу кинеться в очі. А після повернення звітуєшся перед нами про всі зміни. Домовились?
Чом би й ні? Тим більше що й самому неймовірно цікаво зробити порівняння.
І ось я над Європою. Літак як літак. Якщо викинути з голови жахливі припущення, що його викрадуть терористи і уріжуться на ньому у львівській завод автонавантажувачів, аби знищити, то подорожувати можна. Тим більше коли подивишся на той нещасний завод. Вірніше на то, що від нього залишилося. А в повітрі не помічаєш майже нічого. Тим більше - кордонів.
Перший кордон я помітив у Києві. Миршавий, зголоднілій на вигляд лейтенант-прикордонник довго перегортав сторінки мого паспорта, та випитував про дату видачі мого індефікаційного посвідчення. Второпавши, що я його маю лише два роки, суворо запитав:
- А що ви робили три роки до того? На якій підставі там знаходилися? І чому так довго не поверталися в Україну?
На що я не менш переконливо і рішуче відповів:
- Прокляті іспанські бюрократи три роки марудили мене по інстанціях та кабінетах, розшукуючи мої папери і не даючи змоги чесно заробляти на хліб насущний. А потім ще два роки знадобилося аби підлікувати нерви й назбирати грошенят для відвідин Батьківщини.
Лейтенант якось здивовано подивився на моє негабаритне личко і, ставлячи печатку про в'їзд, пробурмотів:
- Поставити би вам "невиїзд"! - і повернув мені мої документи.
Настрій мій зіпсувся моментально, але сваритися бажання не було. Тому я лише посміхнувся прикордоннику своєю самою найщирішою посмішкою. (Чому той здригнувся при тому, я розповім якось іншим разом). Розмірковуючи над дивною, з мого погляду, прискіпливою поведінкою лейтенанта, я швиденько пройшов митницю, яка приємно вразила. Ніхто не вивертав моїх кишень у пошуках порножурналів, не копирсався у моїх валізах на рахунок надмірної кількості хамону і навіть не спитали, чи не завіз я часом якоїсь зброї. Просвітили мої речі рентгеном, поцікавились чи не маю надмір валюти і побажали щасливої дороги.
На виході, дочекавшись своїх земляків, які подорожували одним рейсом зі мною і назавжди поверталися в Україну, я зрозумів чого чекав від мене лейтенант-прикордонник. Для того, щоб не поставили відмітку про депортацію, мої земляки вкладали у паспорт двадцять евро, або доларів США. І у відповідь отримували привітне "Ласкаво просимо"!
Чекаючи на рейс до Львова, я поліпшив свій настрій вивчаючи величезний стенд з написом: "Добровільні зобов'язання аеропорту". Там з великим пафосом обіцялося широке коло послуг, які може отримати кожен подорожуючий. Приведу лише декотрі з них: надавати інформацію про час, затримки та відкладення рейсів. Забезпечити необхідною кількістю візків для багажу. Підтримувати чистоту. Цілодобово тримати відкритим один із пунктів харчування. (До речі, ціни там просто неймовірні: Сік томатний - 8 гривень, кава - 18!). Майже всі добровільні зобов'язання виглядали як знущання над здоровим глуздом. В усіх аеропортах світу (принаймні в столицях) вищезгадані послуги надаються як само собою зрозумілий сервіс.
Але ось вже й Київ позаду і мене стрічає рідне місто Львів. Найліпше місто в цілому світі, чарівне й неповторне. Таємне і прекрасне, світле і контрастне. Колись я не вірив, що покину його, та ще й так надовго. Але долю ніколи не передбачиш.
Що оповісти най перш? Мабуть спочатку про сумне і неприємне. Тоді легше чекати з надією чогось ліпшого. Але одразу хочу сказати: я не зустрів похмурих й нещасних облич на вулицях рідного міста. Так - заклопотані, так - серйозні, так - трохи стомлені і не завжди привітні. Але! Мене залякували що я побачу розлючених напівголодним існуванням людей, стикнуся з грубістю, хамством та жорстокістю. Нема цього! Майже всі живуть нормально! Хоч і з труднощами, але й зі здоровим оптимізмом. Інша справа, що українці можуть, і повинні, жити набагато краще! То вже зовсім інша розмова. Без конкретних винуватців її не поведеш.
З першої хвилини пересування по львівських дорогах я згадав всі ями, які існували п'ять років назад. На тих самих місцях, і такої самої глибини. Хіба що їх стало трохи більше. Невдовзі побачив поїдені іржею металеві сховиська автомобілів. І почув купу оповідей про викрадення транспорту навіть з місць підвищеної охорони. За останні роки призвичаївся до того, що нема де припаркуватися уздовж міських вулиць. Призвичаївся і до завжди зачинених і чистих іспанських під'їздів. Зовсім забув про бруд, котячий сморід і майже повне затемнення на сходових клітках львівських будинків. Дійсність нагадала про себе неприємною брутальністю. Хоча вже є під'їзди, які мають домофон, міцний замок і не менш міцні двері. То напевно повертаються ті, хто вирішив вкласти свої гроші в розвиток української економіки. Або сервісу. Пізніше я бачив кілька вивісок над кафе з іспанськими назвами: "Адьос", "Аста ля віста", "Пронто" й навіть "Трен".
На день мого приїзду ще танув останній сніг і впродовж якогось часу брудні калюжі виводили з рівноваги. Ала напевно тільки мене. Бо всі ходили у заляпаному взутті, не звертаючи на прикрощі весни ніякої уваги. І в у якому взутті! В Іспанії такого не носять. Тим більше тотально. Та що там не носять! Тут такого не знайдеш в найліпших комерційних центрах. А у Львові користуються взуттям найвищих світових стандартів. Про одяг я вже й не кажу: у повсякденності іспанців можна порівняти з нашими бомжами. Уявіть собі таку сцену: в переповнену маршрутку намагаються влізти дві шикарні дівахи. На високих шпильках, одяг від найліпших кутюрьє, личка як у світових топ моделей. І ніхто на них, майже, не звертає уваги. Впевнений: на Грам Бія так красу не зустрінеш!
Громадський транспорт майже повністю перейшов на маршрутне таксі. В період найбільшого руху в центрі міста цілий рій метушливих мікроавтобусів нагадує численних рікши в Делі. Але зате можна дістатися з одного кінця в інший без пересадок. І дешево. Навіть подорож у Трускавець коштує всього шість гривен. До речі, на обласних трасах я побачив дивну картину. Сотні дітей стояли на узбіччях і пропонували купити перші весняні квіти. А на мої запитання, чому ж вони не в школі, солідно відповідали: "Бізнес - най головне!" Невдовзі я почув численні скарги від знайомих, що рівень освіти катастрофічно падає до низу. І це одне з найсумніших порівнянь.
Дуже повільно в Україні входять в побут сучасні речі. Такі наприклад, як проста фрегона. У львівській залізничній лікарні до тепер миють підлоги якимись шматами. А вона, до речі, є однією з найліпших в Україні. Там і обладнання більшою частиною застаріле, малоефективне. До тепер з кабінетів чуті стукіт друкарських машинок, нагадуючи часи комуністичного режиму. Мабуть ще не зрозуміли перевагу сучасних комп'ютерів.
А які страшні речі робляться в українських видавництвах! Не подумайте що я маю на увазі жахливі малюнки с жахливими віршами. Йдеться про абсурдні закони, які не дають розвиватися українській літературі та поезії. Собівартість книжок катастрофічно зросла і як внаслідок, всі магазини заполонила більш дешева продукція з Росії та Білорусії. Щоб якось вирівняти внутрішній ринок, депутати було прийняли закон про не оподаткування видавництв. Пишуча братія України зустріла це схвальними оплесками. Але тішились не довго. Через три місяці рішення відмінили. Ще й зобов'язали стягнути податки за вищезгаданий час. Прославлені письменники палили свої рукописи перед Верховною радою у відповідь на таке знущання. Бо тепер вряд чи вони зможуть дочекатися видання своїх творів.
Та депутатам це було, як кажуть, по барабану. Вони займалися більш "важливою" справою. Приймали закон про скорочення передвиборної компанії. На цю їхню діяльність змістовно висловився один селянин-тракторист з Мурованого: "Для тих, хто при владі, дуже вигідно скоротити час передвиборних сутичок і дебатів. Так їм набагато легше буде залишитися на теплому місці. А гроші при тому вони економлять не народні, а свої!" Приблизно так міркувала й більшість мною опитуваних.
Ще один показник застою в виробництві - мізерна наявність рекламних щитів. А це один з перших показників пожвавлення економіки та торгівлі. А ті що є - просто жалюгідна обіцянка якихось хитрощів тим хто викурить кілька пачок сморідних цигарок. Або триповерхова пляшка горілки з написом: "Пийте на здоров'я!" Комусь дуже вигідно тримати українців в алкогольному дурмані. І найдешевшу горілку чомусь везуть тільки зі сходу.
Тепер про те, що мені сподобалось. Найперше - це молоді мами з немовлятами. Неймовірні красуні продовжують народжувати діточок в молоді роки і, здається, зовсім не хвилюються про тяжкі часи. Не те що в Іспанії: йде жіночка з дитинкою й намагаєшся вгадати бабця то, чи прабабця. А виявляється то її дитина! До того же - перша!
Значно поліпшився телефонний зв'язок. Подешевшав, став доступним майже кожному громадянину. Мобільній телефон тепер не розкіш, а закономірна необхідність. Його мають чи не всі. Навіть мій знайомий тракторист дістає по мобільному зв'язку замовлення орати поле в іншому місці. І дуже цим задоволений.
У лікарнях значно зросла якість платних послуг, та й самі ціни піднялися. Але я побачив там великі черги! А в косметологічну лікарню треба записуватись за кілька місяців. Красуні хочуть бути ще більш привабливішими.
Відкрилися неймовірні, по старим часам, супермаркети. В них можна купити все. Як в Іспанії. Й навіть більше! Навіть те що є у всьому світі. Тому що Іспанія не пускає на свій ринок іноземну продукцію і все тут одноманітне і швидко приїдається. А в Україні вибір просто вражає.
Прочитав у газеті, що Україна, по рівню заробітної платні, знаходиться на третьому місці в Європі. З кінця! Гірше тільки в Білорусії та Молдавії. І мені стало смішно. Що можуть знати іноземні чиновники розглядаючи бланки отримань платні та пенсій? Як вони можуть підрахувати ті гроші, які обертаються "в тіні"? Де вони можуть побачити вісім мільйонів українців які знаходяться за кордоном? Ці вісім мільйонів заробляють дуже добре, але передають гроші рідним, близьким та далеким без всяких квитанцій, розписок і статистики. А на папері - вони всі безробітні! Навіть допомогу не отримують. І платня у них - повний нуль! Що ж можна порахувати? Виходить явна брехня! Але нам від того тільки веселіше. А корумпованій владі - ще ситніше. Гроші йдуть на Україну великі і це вже позначилося на деяких цінах нерухомості. Наприклад собівартість мешкань зросла в три рази! І це за останніх п'ять років! Такі речі насторожують, але й додають оптимізму. Може невдовзі Україна дожене, а той пережене, ту ж саму аграрну Іспанію? Небезпідставно маю на це надію!