До мого друга приїхав чоловік його рідної сестри. Як у нас кажуть - швагер. Привіз як годиться, ковбаски, сала й горілки, щоб було чим почастуватися на честь його прибуття.
Зібралися ми всі, випили, потеревенили, послухали розповіді про останні новини, які відбулися у нашому рідному Львові. Все як завжди, коли приїздить в Іспанію новий заробітчанин. Новоприбулий, якого звали Богдан, виявився людиною веселою, балакучою та, як здавалося, відвертою. За столом поводив себе пристойно і, на подив, не випив жодної склянки алкоголю. Мотивуючи це своєю повною відразою до нього. Це в нашому гурті завжди вітається, бо ліпше коли чолов'яга взагалі не п'є, ніж полюбляє частенько "заглядати" у чарку. Тим більше, що встало питання про працевлаштування Богдана. Та й мій друг дуже за нього вболівав: все-таки родич - є родич.
Переговоривши з нашим іспанським шефом, на фірмі якого ми працювали всі разом, дістали дозвіл на прийняття Богдана підсобником, на перший місяць, два. І невдовзі він вийшов на роботу. Вигляд мав нівроку, хоч і не надавали краси вельми об'ємний живіт, та дуже вже округле обличчя. Ми знали як тяжко працюється упродовж цілого дня, то ж жартували з цього приводу; мовляв за місяць скинеш з себе непотрібне сальце.
Так і сталося. Потрохи Богдан втягнувся в наше буденне життя, схуд, став набагато стрункіший й підтягнутий. Хоч і було йому дуже тяжко: не такий вже він був і міцний, як здавалося на перший вигляд. Але ми мусимо підтримувати один одного і завжди допомагати. То ж не раз давали йому при нагоді перепочити. Звісно, коли шефа не було поруч.
Та через місяць, два з нашим новим співробітником стало коїтись щось незрозуміле. Він швидко втомлювався, довго не міг відсапатись, жалівся на кволість та знесилення. На наші занепокоєнні запитання він не відповідав, а мій друг по родинному його прикривав, збрехавши що в Богдана хворий шлунок.
Це нас ще більше стурбувало. Та й шеф, перейнявшись нашими клопотами, запропонував відвести Богдана на медичне обстеження. За рахунок фірми, зрозуміло. Богдан відмовився категорично, це в мене, каже, буває кожної весни, скоро усе минеться. Ну добре, не будемо ж силоміць тягнути людину в госпіталь.
Але поліпшення стану не приходило. А через місяць хлопці стали підозрювати, що наш колега веде, м'яко кажучи, нетверезий спосіб життя. "Як же так, - дивувався я, - Він же не п'є взагалі!" "А ти придивись уважніше!" - радили мені. І дійсно, поведінка "хворого", по всім ознакам, нагадувала тяжке похмілля. Пішов до друга в гості, припер його до стінки: "Розповідай, що робить твій швагер?!" Той не витримав, розплакався і розповів жахливу правду: Богдан закінчений алкоголік! Останні дні п'є кожний вечір, усю ніч реве й стогне як скотина, а на ранок, трохи отямившись, повзе на роботу. "Чому ж ти мовчав раніше?!" "Соромно! - жалівся мій друг. - Вся родина мала надію, що чолов'яга опам'ятається на чужині й візьметься за розум. Але це все! Кінець! Молюся на сестру, щоб вона його забрала назад в Україну, але вона від нього відреклась. Бажає йому тут смерті!"
Що було робити? Здзвонилися з хлопцями, знайшли п'яничку на якійсь лаві у парку. Затягнули додому, трохи навіть поштурхали, і посадили під домашній арешт. Встановили над ним постійний контроль: хтось завжди супроводжував Богдана з роботи і на роботу. Гроші не видавали (платню отримував мій друг за себе і за нього), пильнували за кожним його кроком. Я навіть склав вірша, намагаючись хоч тим розбудити занедбану совість, притягнути до відповідальності та дисципліни.
Сумує жінка, плачуть діти, вони не можуть зрозуміти:
Чому їх батько не чужині вже майже рік, але й донині
Вони голодні, без грошей, без нових куплених речей,
Без яблучок і абрикосів, живуть як трави без покосів.
А татко їхній помарнів: нічого кілька днів не їв.
Тому, що хоч і заробляє, все до песети пропиває.
І бачить тільки один сон: як він новий купив "картон"
І смокче в парку, у сутінку, забувши дім, дітей та жінку.
Нічого не допомогло. Всі наші зусилля пропали марно. Врешті решт Богдана вигнали з праці і він просто-напросто втік з під нашої групової опіки. Втік вкравши гроші в свого родича.... І свої, і чужі.... І усе пропив, до останнього сантима. Коли його знайшли через два місяці, в ньому вже не було нічого людського. Наші спроби знову повернути його до нормального життя не дали жодних результатів. Кожний раз, просидівши день, два мало не зв'язаний мотузками, Богдан виривався знову на вулицю і котився на саме дно. Жебракував, а для більшої жалюгідності навіть припалював недопалками цигарок свої долоні! Аби більше подавали! Поліція кілька разів забирала Богдана в комісаріат, але після того як він загубив свій паспорт, перестали звертати на нього жодної уваги. Тай нащо він був їм потрібний? Здичавіле, нелюдське творіння! Непотріб, сміття нашої цивілізації!
Навіть не хочу згадувати яких зусиль ми доклали, щоб переправити зненависнілого нам пияка додому. Не знаю і не хочу знати як зустріла його жінка, діти і що він зараз поробляє. Достатньо тільки додати, що мій друг посивів майже повністю і завжди чи не панічно дивиться тепер на людей, котрі п'ють чарчину. І довго потім заглядає їм в очі, жахаючись побачити в них бездонну пустку в якій нема місця людяності, доброті і коханню.