Вже понад два роки живу і працюю в Іспанії. Багато чому навчився, багато чого побачив. Познайомився з новими друзями, зустрів тут своє нове кохання. На даному відрізку свого життя не можу пожалітися на лиху долю або на якісь невдачі витікаючи з особистих рішень і міркувань.
Але часто мене обпікає незабутня згадка про моїх колишніх друзів, з якими разом довелося працювати.
З поміж нас усіх я першим приїхав до Іспанії. Знаючи достеменно польську мову знайшов багато знайомих серед заробітчан з Польщі, які працювали тут вже багато років. Пішов помічником до одного з них, потім до другого, третього. Кожен знає, як нелегко адаптуватися в новій країні, та ще й змінивши професію. Але бажання полегшити життя своїх рідних, котрі залишилися в Україні допомагає перенести всё труднощі і здолати всі перепони які встають на життєвому шляху.
Та от, нарешті, приїхали мої друзі. Як було приємно побачити знайомі обличчя, почути рідну мову, просто відвести душу, розповідаючи про свої турботи і міркування. Хотілося щоб в дружньому колі легше працювалося, жилося і, як кажуть, моглося.
Так, на початку й було. Ми проводили екскурсії по Мадриду, навідували музеї, знайомилися з парками та архітектурними здобутками. З роботою також поталанило. Один з моїх щирих польських друзів Януш (він до речі, колись грав у добре відомому ансамблі НО-ТО-ЦО) познайомив мене зі своїм земляком, Валдеком. Попередивши правда, що з тим треба працювати обережно: були випадки несплати грошей з його сторони в тих місцях, де він керував роботами раніше. Та все було нормально. Новий майстер, як їх тут називають ель каргадо, ставився до моїх друзів добре. Ще й мене до себе перетягнув, почувши що я спеціаліст по зварювальних роботах. Платили регулярно, щонеділі і це нас влаштовувало. Приємно коли працедавець виконує свої зобов'язання.
Зі своєї сторони ми сумлінно намагалися показати себе з найліпшої сторони. Незважаючи на втому рвали жили і виконували всі завдання якнайшвидше і з високою якістю. Від перевантаження по ночах в декого навіть м'язи зводило судомою. Особливо в перші місяці, поки не призвичаїлися. Але викладалися ми повністю, і як внаслідок, нами були дуже задоволені.
Шеф, іспанець Даніель, якого ми поміж собою назвали Данко, поплескував нас по плечах, радісно потирав руки та весь час повторював: "Добра робота, дуже добра!" Ще з перших днів він пообіцяв найближчим часом зайнятися паперами для всіх бажаючих, заохочуючи нас тим самим до більш енергійної та самовідданої праці. Каргадо Валдек також не відставав від шефа, мальовничо розписуючи наше майбутнє життя; "Коли ви навчитесь новим професіям станете заробляти більше. Значно більше!"
І ми вчилися. Освоїли професії муляра, штукатура, гідравліка. Без проблем могло облицювати плиткою, встановити сантехніку, підвісити ескайолу чи покрити стіни пладуром.
Та місяці йшли. Папери нам не робили, платня залишалася на тому ж самому низькому рівні. Так сталося, що в нашому колективі я був за бригадира. Знав ліпше всіх іспанську мову і мав більше досвіду в будівельних роботах. Тому всі стосунки й питання з керівництвом вирішувалися через мене. Без ніякої для мене додаткової платні. Отримував як і всі мої друзі. До того ж бригадирство було трохи обтяжливо і не завжди приємно. Був наприклад, один випадок. Нашого товариша (чесно кажучи: самого лінивого і нікчемного працівника) Валдек вирішив вигнати. Я мав з ним неприємну розмову і заявив, що в разі "скорочення" ми всі підемо звідси і найдемо інші місця заробітку. Це допомогло. Колектив не змінився, залишився цілим й непорушним. Але той же колектив став тиснути на мене й далі. Ти, мовляв, бригадир, йди, піднімай питання про документи і гроші. І я йшов, лаявся з Валдеком, висловлював наші претензії Даніелю.
Це їм дуже не сподобалося. Запідозрили мене навіть в створенні нелегального профсоюзу. Але відразу позбутися мене вони побоювалися: друзі мене підтримували й пішли би за мною. В такому випадку великий запланований об'єм робіт був би зірваний, а це фірмі "Абако" дуже могло зашкодити.
І почалася закулісна боротьба. Впродовж якої все стало на свої місця й достеменно виявилося; хто є хто. Моєму товаришу, якого я знав з самого дитинства, запропонували місце бригадира. Ще й з додатковою платнею! Особисто для нього. Буцім то за ліпшу працю. Кільком особам пообіцяли за два найближчі місяці зробити документи на дозвіл перебування й праці в Іспанії. Але якщо вони будуть вести себе лояльно і замовчувати про свої пільги. Іншим "навішали лапши" про підвищення заробітку в разі переходу на особисті підрахунки відпрацьованого. За схемою: скільки зробив, стільки й дістанеш грошей. До того нам оплачували по годинах. А ти, мовляв, найліпший в своїй професії. Навіщо тобі тягнути за собою тих, хто працює гірше? Та ще й віддавати їм частину своїх грошей?
Усі ці подробиці я взнав набагато пізніше, але вже тоді відчув, що над моєю головою збираються хмари. Мені й справді були потрібні папери, хотілося впорядкувати їх якнайшвидше. Тому я вирішив форсувати події і конкретно визначити своє становище. Почавши розмову з "Данком" проінформував його, що в разі ненадання мені пре контракту найближчими днями, буду змушений шукати іншу роботу. Там, де свої обіцянки виконують.
Мого ультиматуму виявилося достатньо щоб оголосити мене бунтарем котрий насмілюється заперечувати керівництву. І мені повідомили: що мене звільнено! Щоправда з виплатою грошового відшкодування в розмірі тижневої платні. Невеличке відшкодування, але! Разом зі мною "скоротили" й мого кума, єдиного хто мене у всьому підтримував. Мотивуючи це його не достеменною працею. Через якийсь час ми дізналися про основну причину: цілком вільне володіння іспанською мовою, якої кум навчався ще в школі. Валдек і Данко почали розуміти: освічені люди, котрі мають повагу до інших і вимагають до себе, в першу чергу, їм не підходять. Такі люди не допустять брехні й несправедливості, неповаги й знущання.
А що ж мої колишні друзі? Ті, кому я допоміг приїхати в Іспанію? Ті, кому я допомагав в перші найтяжчі дні? Ті, котрим я радим брати на плечі мішок з піском легший, а сам брав той що тяжчий? Як вони відреагували?
Всі, всі відвернулися! Зробили вигляд, що нічого не сталося! Поховали свої очі і навіть на почулося жодного слова на нашу підтримку! Я вже й не кажу про погрозу всіх піти з праці! Всі виявилися дешевими зрадниками, нікчемними, нічого не вартими особами.
Через день після того я вже працював на іншій роботі. Трохи пізніше знайшлася прекрасна робота й для мого кума. Його шеф зробив йому дозвіл на роботу, постійно підвищує платню, надає оплачувану відпустку. Друзі по праці запрошують на сімейні та іспанські свята, дуже його поважають і люблять.
В мене все також стало набагато ліпше, ніж за часів животіння під керівництвом Валдека й Даніеля.
А от інші, ті що залишалися працювати в фірмі "Абако". Де вони? Де їхні папери, жадані заробітки й пільгові посади? Нема! Нічого нема! Всіх повиганяли! Навіть без жодної компенсації! А декотрі самі були змушені втекти. Бо несила стало терпіти тяжку працю і мізерну платню. На їх місце Валдек відразу набирав нових, незнаючих іспанську мову людей. Людей, котрі були заздалегідь залякані поліцією та свої безправним становищем.
Мої колишні "друзі" не раз потім зверталися до мене в пошуках праці, наївно надіючись на мою підтримку. На відверті запитання: "Чому ж ти тоді промовчав?" починали виправдовуватись тим, що їх "підставили", злісно здурили, скривдили і т.д. і т.п. Я не пробачив жодного! І не пробачу вже ніколи! Сама згадка про них викликає у мене відразу й душевний біль настільки, що навряд чи я схочу працювати в подібному колективі, з непровіреними земляками. Мій кум притримується тієї ж думки. Ліпше вже обертатися серед іспанців, чи навіть серед так нас недолюблюючи поляків.
Хоч хочу ще раз наголосити: в мене є багато друзів, а українців взагалі я вважаю за самих ліпших і сумлінних трударів. Може це тільки мені не поталанило з друзями дитинства? Може з ними було добре тільки гуляти та дудлити горілку?
Все тече, все змінюється. Ніщо не є вічним. Але тут, на далекій чужині, особливо гостро починаєш розуміти всі барви міжлюдских відносин. Й, на жаль, не тільки щирих, чесних, вірних, відвертих. Яка шкода, що можна стикнутися з ницістю, заздрістю й духовним зубожінням. Хотілося б тільки нагадати одну життєву істину: час все ставить на свої місця, а доля завжди провчає зрадників.