Аннотация: Козаки та їх пригоди, бентежать думки нащадкiв не одне сторiччя. Багато розповiдають про лицарiв степу iсторiй i це одна з них.
Страшний лiс
Якось випало трьом козакам їхати диким полем та ще й у сторону Страшного лiсу де як кажуть нечистi водяться. Та що зробиш? Пан сотник наказав, тож осiдлали коней, зiбралися та й поїхали . Було їх троє. Пристаркуватий Байда що вже рокiв з тридцять козакував та багато чого бачив, та ще двоє молодикiв iз ним, Чуб та Смалець. Цi двоє на Сiчi були недавно, але показали себе хоробрими та вмiлими воїнами, за що й були направленi у подорож з бувалим Байдою. Ось їдуть вони по степу, люльки курять та пильно на обрiй поглядають щоб десь ворог не винирнув, та й звiрiв навколо повно. Можуть й схотiти солодким м'ясом людей та коней поласувати. Та степ то таке. А ось коли пiд'їхали до лiсу Байда що був за старшого, наказав пiдготувати пiстолi, та перевiрити шаблi, щоб легко з пiхов виймалися.Перехриститися та крiпко Боговi помолитися.
- Пане Байда, ви що вiрите у тi бабськi побрехеньки? Засмiялися хлопцi.
Старий козак лише посмiхнувся у вуса та пришпорив коня в'їзджаючи на вузьку ледь помiтну стежку що йшла до лiсу. Спочатку нiчого не здавалося дивним або страшним, лiс як лiс яких багато на Українi. Свiтило сонечко, спiвали пташки, все було чудово. Але чим далi трiйця просувалася тим вищими ставали дерева, тим густiше вони росли одне до одного i поступово свiтло стало зникати. Спiв птахiв зник, i настала така тиша, якої нiколи не буває у звичайному лiсi. Молодi козаки що до того посмiювалися за спиною дiда, один за одним стихли. Щось навколо i справдi було не так. Нiби i так, але зовсiм не так. Не видно жодного звiра навколо, та навiть вужа. Мертво та тихо, тiльки вiтер грає у гiлках дерев iнодi завиваючи, а вiд того ставало ще моторошнiше на душi та згадувалися страшнi тiї побрехеньки, що розповiдали пошепки бiля вогнищ. Так проїхали вони кiлька годин доки дiд раптово не звернув коня вбiк з стежки по лише йому вiдомому напрямку.
-Куди це ви?
Байда глянув у далеке ледь видне крiзь крони дерев небо та промовив.
- Скоро нiч. В мене нема бажання спати на землi. Кiстки й без того болять.
Козаки перезирнулися. Байда хоч i був пристаркуватий, але зовсiм не хворий чи немiчний. Мiг за потреби пiдкову зiгнути, чи вiдро горiлки випити. Але нiчого не сказавши поїхали слiдом. Десь через годину вони виїхали на галявину серед якої притулилась наполовину врiсши у землю невеличка хатинка. Старi дубовi колоди з яких вона складалася потемнiли вiд часу, та зсохлися. То там то тут проступали щiлини. Але хатинка ще була досить мiцна i могла витримати i нападникiв i дикого звiра. Вздовж галявини йшли залишки тину та лежали зiрванi з навiсiв дверi.
- Байда обережно пiд'їхав до будiвлi, злiз з коня та взявши до рук того чудернацького предмету що йому розумник коваль виготовив,зайшов у дверi. Потiм через хвилину вийшов вже трохи бiльш розслаблений. Молодi козакi проникнутi насторогою бувалого товариша та держалися за пiстолi, полегшено зiтхнули.
- Хлоцi, вiдремонтуйте дверi. Та на совiсть. В нас ще година доки не стемнiло.- Наказав старий i хлопцi дiставши похiдний iструмент почали ремонтувати масивну ставню та насаджувати дверi. Залишитися в хатинi без дверей у цьому лiсi вночi нiкому не хотiлося.
Байда ж щось визирав навкруги придивлявся. Прислухувався та навiть принюхувався. Потiм дiстав з сумки довгу, тонку матузку та якусь шкiру, пiшов до ялинки що нависла просто над дахомдревньої будiвлi.
- Пане Байда, запитав Смалець- а звiдки ви знали що тут житло є?
- Був я тут колись- вiдповiв той чомусь закидаючи мотузку на високу гiлку ялинки.- Ледь живий залишився.
Сам же Байда, доки хлопцi стукали молотками, до тiєї мотузки що з дерева звисала прив'язав мiх, зрiзав з нього верх, та налив туди води з iншого. Потiм висунув з кишенi невилику пляшечку прозорого скла, вiдкрив її та вилив щось туди ж, стиха про себе щось промовляючи. Глянув ще раз на небо що вже починало темнiти,та потягнувши за мотузку пiдняв важкий, повний води мiх у гiлля. Той i повис прямо над дахом. Матузку ж дiд крiзь щiлину затягнув у середину споруди та надiйно прив'язав.Хлопцi нiчого не питали. У старих козакiв свої секрети.
Та ось дверi були поставленi на мiсце. Конi схованi у стiйло. А вихiд надiйно закритий мiцним засовом з того ж дуба. Такого i медвiдь не зламає. На дворi промайнули останнiпроменi сонця що сiдало до нового дня. I настала темрява.
Козаки запалили каганець, повечеряли чим бог послав та притулилися хто де вiдпочивати.
-Спiть хлопцi, я перший почергую сказав їм Байда.
Непройшло й хвилини як втомленi козаки вже спали.
Байда ж пiднявшись, ще раз перевiрив дверi та дубовий засов та з надiєю подивився на ремiнь, що держав мiх висячий на ялинцi.
Перевiривши пiстоля, шаблю та iнше знаряддя старий козак i собi влаштувався поблизу дверей та запалив стару глиняну люльку. Разом потягнуло смачним димом та пiд вусами старого козака засяяв ледь помiтно синiй вогник. Час повiльно спливав, лiс за мiцними стiнами хати жив своїм життям. I здавалося, що в ньому немає нiчого страшного чи надзвичайного. Нiби все так як i усюди. Десь закричить птах, або трiсне гiлка яку жбурнув вiтер. Нiби усе як усюди. Але не зовсiм. Вiдчувається щось вороже в цьому мiсцi. Нiби саме повiтря стало терпким та тягучим. I тiльки на бога уповати залишається, щоб нiч пройшла без всiляких пригод на голови трьох козакiв.
Через кiлька годин, варту змiнили. На чати став Смалець.
Той також присiв бiля дверей, та запалив люлюку.
Байда ж залiз на купу сiна та й вмить заснув.
Та ось через деякий час крiзь сон почув вiн нiби голос якоїсь старої людини.
- Добрi люди, пустiть переночувати мандрiвника. Я вже старий, а дорога далека. Важко менi пiд небом спати. Болять вже ребра та ноги.
- Та добре, добре дiду- то голос Смальця почувся крiзь сон - зараз вiдчиню!
I чутно було як став вiн гримiти засовом бiля дверей.
Аж раптом схаменувся Байда, скинув з себе сон. Та крикнув:
- Стiй!
Смалець нiчого не розумiючи завмер.
Байда пiднявся та пiдiйшов до дверей.
- То що, добрi люди. Пустите старого переночувати чи як?- Чулося з за них.
- Звiсно пустимо, чому б i не пустити втомленного перехожого- завiв Байда- та ти лише нам докажи що ти душа християнська. Прочитай Отче Наш. I ми вмиг вiдкриємо дверi.
Що ту за дверми почалося!
Щось зашумiло, заверещало, затупотiло, застукало. Немов стадо диких коней стрiмголов промчалися поряд з хатою що ховала трьох запорожцiв з яких сон злетiв вмить.
Вже всi були на ногах та хватались за пiстолi.
А з за дверей почувся замогильний голос, що мовив:
- Смерть, смерть вам! Козаки!
Не вийти вам з цього лiсу, не побачити бiльше сонця!
Роздеру вас на шматки та полоню душi на вiки!
I тут мiж щiлинами у дверей з'явилося сяюче пекельним сяйвом нелюдське око. Поглянуло на козакiв
- Баааайда! Впiзнав я тебе! Хоч двадцять рокiв тому ти втiк, зараз не вийде...
Байда шаидко вихопив ту штукенцiю що зробив йому коваль. Навiв на щiлину з оком та натиснув на гачок!
Тонка цiвка води вдарила точно у пекельне око! Страшний зойк пролунав знадвору! Око зникло. На мить все затихло, та зненацька щось з силою вдарило по дверям. Заверещало як свиня на закланi,а в повiтрi добре засмердiло шквареним.
- Що це?- тремтячим голосом запитав молодий Чуб
- Свята вода.Ця штукенцiя стрiляє святою водою. А там за дверима нечистий. Колись як я був таким як ви, ми зустрiчалися з ним.
А тепер хлопцi до зброї. Нам треба зберегти свої душi. Дочекатися сходу сонця, та виконати наказ сотника!
А на вулицi тим часом щось засопiло та як завиє на весь лiс.
I йому почали звiдусiль вiдповiдати такi ж диявольскi голоси. Щось помчалося по лiсу, заскрипiло, затрiщало гiлля, i звiдусiль стали збiгатися до хати страховиська вiд яких кров стигла в жилах.
Тут усяка нечисть була, що людинi на бiлому свiтi жити не дає та всюди чатує.
Кинулися вони до дверей, та давай її трощити.
- Ану хлопцi в шаблi їх! - закричав Байда.
I почали козаки крiзь щiлини колоти ворогiв. Забризкали свiтлi леза кров'ю нечистих. Але вiдiгнали їх таки вiд дверей. На мить все стихло, тiльки стогiн лунав по ту сторону дверей! Та потiм зашумiло вже зверху. Взялися бiси за дах. Почали з нього дошки здирати. Тут довелось козакам пустити в дiло пiстолi зарядженi срiбними кулями за порадою Байди,та знову примiнити водомет з заговореною водою.
I на цей раз вдалося встояти. Нечистi кричали та бiснувались. Але вдертися в хату поки що не змогли.
Крiзь щiлини що хвилини зазирали якiсь потворнi морди. Клацали щелепи повнi гострих мов лезо зубiв. Горiли пекельнi очi. Та тягнулися лапи з пазурами велетенськими мов леза кинжалiв.
Звiдусiль щось вило, гарчало та кричало. Час вiд часу у старi колоди хатини щось з силою вдаряло, аж стiни хиталися. Намагаючись пробити стiни, пронипнути а середену та розiрвати людей. Поласувати таким смачним людським м'ясом.
Запорожцi, як один стiйко та безстрашно кололи тих потвор крiзь щiлини в колодах та стрiляли коли була змога. Але видно було що перемога не за ними. Вже дверi ледь трималися побитi та потрощенi. З величезними дiрками у якi вже не раз намагалося залiзти щось мале та кликасте. Але кожний раз, отримавши кулю або шаблю вiдступало. Звична зброя не вбивала нечистих. Лишень водомет Байди палив їх на щент та серебрянi кулi вражали на смерть. Але ось в Байди скiнчилася вода. Потiм став закiнчуватись порох. Ще трохи й стрiляти буде нiчим. I до ранку залишилося трохи. Але як протриматися той час без заговореної зброї?
А бiси немов вiдчули що козаки в гiршому становищi та ще потужнiше почали вдиратися в хатину. Здавалося ще мить i будуть вони панувати на кiстках людей та коней.
- Зараз Байда я з'їм твої очi! Заверещало, загоготiло на вулицi.
Але старий козак тiльки посмiхнувся в свої сивi вуса.
- Спершу водички попийте!
З цими словами вiн перерiзав того мотузка на якому у гiллях ялинки прямо над дахом хатинки висiв мiх з водою. Той хутко полетiв до низу, вдарився об дошки та купою маленьких фонтанчикiв розлетiвся по усьому подвiр'ї!
Увесь двiр спалахнув мов сонце бiлим вогнем. Запахло смаленим. Кругом заверещало як тисяча диких свиней. Та щось стало тiкати i тупотiти подалi вiд хатини. I скоро зовсiм все стихло.
- що то було?- Запитали молодi козаки у Байди.
- Свята вода- вiдповiв той- я вилив її трохи у бурдюк з простою водою, i та теж стала святою. А далi ви бачили, пiдвiсив на ялинцi. Вiн впав та залив ничистих. Щоб їм грець!
Дивiться хлопцi, ось i ранок!
Всi повернулися до дверей крiзь якi пробивалися слабкi променi свiтла.
Через кiлька годин, коли повнiстю розвиднiлось, втомленi, але живi та здоровi запорожцi поїхали далi.
Ще довго вони згадуватимуть той лiс та смикалку старого Байди. Але пiд впливом свiжiших подiй, те сталося забуватись, та обростати вигадками. Але ж хiба росповiси гарну iсторiю не прибрехавши?
Але правда була ще бiльш цiкава. Бо коли козаки виїхали з того пекельного лiсу, на старому курганi їм зустрiвся старий кам'яний iдол-баба, що височiв там з древнiх часiв. I Байда вiдкрив прохiд у iнший свiт куди повiв здивованих хлопцiв i куди у свiй час зникали усi запорожцi. Але час вiд часу вони приходять подивитись, як живуть їхнi нащадки в неньцi Українi.
А трьом героям ще предстояло багато пригод у рiзних свiтах доки вони довезли послання сотника, до голови їхнiх побратимiв у iншому свiтi.