Калюжная Екатерина : другие произведения.

Раздел 1. Глава 1

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Данное произведение расчитано на украиноязычных читателей. История о двух девочка-подростках, попавших в очень интересный круг не совсем понятных людей. Чем закончится это рассказ - не знает даже автор... Даное произведение потерпело очень сильные изменения. Если кто читал его ранее, то убедительная прозьба (во избежание каких либо непоняток) перечитать все заново. Вы не пожалете!

  
   01.01.
   Привiт, мiй друже!
   Це, напевне, iронiя долi - закiнчився рiк, а в мене закiнчилися чистi аркушi в твоєму попереднику. Таке передчуття, наче життя почалося заново. Взяти, наприклад, всi пригоди на Новорiчну нiч.
   I треба ж було таке сказати? "Якщо на цей Новий рiк зi мною станеться щось веселе, то це свято стане мом улюбленим!"
   Все почалося з того, що я та моя подруга по дорозi до нашо площi, на якiй стояла ялинка, зустрiли старих друзiв. Домовились з ними про зустрiч, пiшли гуляти далi.
   ***
   Хвилину тому телефонувала Жанна i ми домовились про зустрiч через пiвгодини в не дома. Замiсть того щоб квапливо збиратися, я спокiйнiсiнько вмостилася на стiльчику i намагалася залити до свого нещасного шлунку кави, а зверху ще й тортику покласти. Але нiчогiсiнько в мене не виходило: напханий шлунок протестував. Я була вдячна природi за те, що вiн не вмiє розмовляти (ну, шлунок...), а то б я почула в свою адресу купу матюкiв.
   Ну i куди ми пiдемо? Тинятися по нашому мiстечку? За звичай тихе й спокiйне, зараз воно нагадувало мiсце воєнних дiй: феєрверки, петарди, салюти.
   Знову дзвiнок:
   - Де тебе носить?!!!! - бiснувалася подруга.
   - Чекай, зараз буду. - Буркнула я та пiшла вдягатися.
   Ой, чогось у мене ну зовсiм не Новорiчний настрiй... Тим паче, "ВIА Гра" не в повному складi - себто: я - темненька, Жанна - руденька i Соя - бiленька ( справжнє  iм'я Соломiя, але вона страшенно ненавидiла його, тому всi  звали саме Соєю), так от, цiє бiлявки не буде - вона хворiє. Та що, якось воно буде...
   Пiднiмаючись на п'ятий поверх до подружки почула щасливий лемент на площадцi - то були сусiд Жанни, наш колишнiй однокласник, та його брат. На них були iдiотськi червонi капелюшки "а-ля Санта Клаус" та й обличчя були не розумнiшi. Жанна стояла трохи позаду цих "подаруночкiв". Ми привiтали один одного зi святом i "подаруночки" побiгли на дискотеку, а ми зiбравшись пiшли до нашо компанi, побачити не зовсiм тверезi, а точнiше зовсiм не тверезi обличчя друзiв.

***

   ...Все нiчого, тiльки даремно ми туди прийшли... Гуляли "нашi" в приватному будинку напроти друго школи. На лавцi бiля двору сидiло два тiла, а пiд лавкою ще одне. Оте, що сидiло пiд лавкою, шукало щось у темрявi i не перериваючи цього цiкавого процесу, разом з тими двома лементували якусь пiсню з репертуару гурту "Сектор Газа".
   - З Новим роком!!! - закричав Юра нам, покинувши своє цiкаве заняття пiд лавкою.
   - А ми вже вас зачекались. - Сказали в один голос брати-близнюки Петро i Павло. Скiльки з ними дружу, до сих пiр не розпiзнаю хто де.
   - I вас з Новим роком! Видно ви без нас не сумували. - Алiнка розворушила носком свого взуття купу окуркiв потiм глянула на п'янi очi братикiв.
   - Юро, а що ти там так ретельно шукаєш? - я теж присiла поряд i почала шукати "те чого не знаю".
   - Та запальничку... Десь вона тут... була...
   - Тю-ю-ю-ю... Яка? Оця? - навно спитав хтось з братикiв. - А я вже купу цигарок з нею викурити вспiв... Тiльки всi вони кудись недокуренi дiвалися...
   - Якi? Оцi? - таким же голосом запитав Юра, показуючи на купу розворушену Алiною бичкiв.
   - Ах ти ж скотина!!!
   - На себе поглянь!! Загрiб собi мою запальничку i радiє!!!! - Хлопцi почали виясняти вiдносини, хоча встати для цього обоє полiнились.
   - Ну, ми пiшли...
   - Тiльки не лякайтесь, коли зайдете в двiр, - подав голос другий з братикiв, перекрикуючи сварку.
   - А собака там великий? - запитала Алiна.
   - Який собака? - не второпала я.
   - Та той, що гавкає. - Я прислухалась. Точно гавкає!
   - Та наче нi. - флегматично вiдповiв Павло (напевне). - Така собi московська сторожова.
   В дворi нас чекав сюрприз. Цуцик (нiчого собi цуцик метра пiвтора в холцi) зi здивовано-розгубленими очима гавкав на власну будку.
   - Вони, що й собаку споли? - не втрималась я. Раптово з будки з собачою мискою в руках виповз хазян двору та собаки - Андрiй. Картину завершив його радiсний крик:
   - Закуска-а! - нам ледве вдалося вiдiбрати в Андрiя ту миску i запхати його в будинок. Вiн вiдчайдушно пручався з криками: "Я ще пляшку там сховав. Нагадайте вранцi забрати...".
   Як виявилося, купа п'яних випхала з хати хазяна "провiтритись", при чому його люба дружина Анюта активно приймала в цьому участь, хай-но вiн дiзнається вранцi... Та не будемо про сумне.
   В кiмнатi було дуже яскраве свiтло, на всю волав музичний центр. Пiд веселi ритми Вєрки Смердючки на стiльчику танцював Дiма на прiзвисько Димедрол, одягнений мiнi-спiдницю зроблену на скору руку з кухонного рушника бiлого кольору, демонструючи всiм бажаючим сво волохатi ноги. На головi красувалася дитяча дiадема снiжинки дочки подружжя,та в футболцi " I AM SEX". За руку його тримав Богдан. В нього була бутафорська бiла борода - вiн символiзував тверезого (!) Дiда Мороза (Богдану не можна пити), який не давав гепнутись нашiй п'яненькiй "Снiгурочцi" Димедролу.
   Дiвчатка грали з Денисом та Євгеном в карти на роздягання (весела дитяча забава "А вам подивитись чи показати?"). Дiвчата грали активно. Хлопцi залишились в плавках та натiльних хрестиках, а у дiвчат була жорстока битва за бюстики.
   На кухнi тарабанили тарiлками, Лiна пiшла допомогти Анютi.
   - Дiвчата, а де мiй ненаглядний? Хто-небудь його бачив? -Я зручненько вмостилася на диванi поряд з дiвчатами. - Цiкаво куди його знесло вiтром?
   - Я, здається, чула... Не махлюй, зараза! - Марина боролась з Денисом, - Вони пiшли до магазину. Зараз як дам боляче!!
   Я з горя з'ла солоний огiрочок. Смачний такий. О, i шматочок оселедцю був саме в тему.
   - Я щось не зрозумiв? Ти ж ненавидиш оселедцi!.. - мене ледь не вдавило, коли я почула схвильований голос свого Костянтина. Вiн та Вадим викладали покупки на стiл. - Чи то тебе на солоненьке потягнуло?!

***

   Тихенько вiдкривши дверi я зазирнула до кухнi. Анюта воювала з Андрiєм. Вони перетягували пакет з собачою жею. Пакет розiрвався, собачi сухарики розлетiлися по всiй кухнi.
   - А чого ви х тягали? - запитала я, заходячи до кухнi.
   - Вона не давала менi сухарикiв! - ледь не плакав Андрiй.
   - Котику, сонечку, то собачi сухарики, х сти не можна. - Пiвтораметрова Анюта намагалася обiйняти свого "два на два" Андрiя.
   Я вискочила з кухнi, заливаючись смiхом зайшла до кiмнати. Там було поповнення, прийшли Костя i Вадим. Жанна сидiла в куточку закривши обличчя руками.
   - ... Я лише намагаюся зробити краще нам обом, - надривався Костя. - Невже ти не розумiєш?.. - Побачивши мене, вiн осiкся на пiвсловi.
   - Що за крики? - мiй веселий настрiй як вiтром здуло. Вадим почувши мiй голос кинув викладати речi з пакету.
   - Лiночко! Сонечко моє, ти прийшла. - Вiн закрив спиною Костика i Жанну. - Я так радий тебе бачити.
   - Я тебе теж. - Я чмокнула його в щоку i попрямувала бити морду Костi. - Може ти поясниш, що тут вiдбувається? - Я пiдвищила голос i Костик вiдскочив вiд мене. Я присiла поряд з Жанною.
   - Я нiколи не народжу дитини вiд такого виродка! Можеш не перейматися! - Вона пiднялася i вийшла на веранду. - Я лiпше... Пiшов ти... - i вийшла на вулицю. Я наскочила на двохметрового Костика. Збоку це було схоже, як маленька моська скаче проти великого ротвейлера. Та iнколи й маленька моська може дати добрячо прочуханки. Як не крути, а вiн мене побоювався.
   - Так я не зрозумiла!.. - Та вiн вже побiг за Жанною.
   - Люба, заспокойся. - Вадим пiдiйшовши ззаду обiйняв мене. - Це хнi справи.
   - Справи то хнi, - я повернулася до нього обличчям i зазирнула в карi очi. - Та якщо вiн й щось зробить, то... Тодi дiзнаєшся.
   Веранда закрилася на замок перед мом носом, а з не доносились лише приглушенi голоси. Я вирiшила поки що не вмiшуватись. Поки що...
   Вадим вiдтягнув мене вiд дверей i ми вирiшили трошки вiдволiктись. Все ж таки дiйсно скучили одне за одним.
   ...В кiмнату постукали. Я зi смiхом спихнула Вадима з лiжка. Так i знала, що застукають. Вадим, стрибаючи до дверей, намагався одягнути штани. Я сховалася пiд ковдру.
   - Лiночко, тут до тебе. - Я висунулася з-пiд ковдри. В кiмнату зайшла засмучена Жанна. Ї очi були як у лабораторного пацюка - такi ж червонi.
   - Ти не дуже зайнята? - Було  перше питання. - Нам треба поговорити.
   - Гаразд. Зачекай. - Вона вийшла, чекаючи мене в коридорi. Я почала одягатись. Вадим засмучено глянув на лiжко.
   - Ну от як завжди... - ображено заскиглив вiн.
   - Не скавчи, - я подарувала йому втiшний поцiлунок, який затягнувся на бiльше нiж треба. - Стоп! Мене там Жанна чекає. - Я викрутилась з його обiймiв. - Застiбни штани i не сумуй!
   ... А Жанна терпляче чекала.
   - Вибач, що перервала вашу розмову...
   - Та нiчого... - Ми не витримали i разом розсмiялись, - Все одно ми вже закiнчили... розмовляти.
   - Тю... Так швидко? Ану, розповiдай!!
   - Нiчого собi, швидко! За цей час ти з Костиком могли б помиритися, посваритися i вбити одне одного разiв сiм, а то й бiльше.
   - Тодi пiшли ховати труп! - ми знову залилися смiхом. - Пiшли звiдси. - Раптово попросила подруга.
   - На зовсiм чи так?
   - На зовсiм... Не можу бiльше лишатись поряд з цим... - вона хитнула головою в сторону веранди.
   - Тодi, одягайся, я зараз пiдiйду. - Я зайшла до кiмнати попрощатись з Вадимом. Вiн намагався мене затримати та, знаючи мiй характер, кинув цю невдячну роботу.
   - ...Його хвилює лише вiн сам. "Ми занадто молодi, щоб вiшати собi на шию це ярмо! Навiщо нам дитина зараз?..". Навiть не знаю, чому я була така слiпа! I не кохаю його я зовсiм!! Менi вiн противний, як сотня тарганiв в купi! - Я мовчки слухала подругу йдучи по дорозi. - Мене вже не заспокоює навiть той факт, що ми збирались одружитись.
   - ЩО?!
   - Ой, вибач, не встигла тобi сказати. Вiн тiльки-но запропонував. Цiкаво, що вже вiн собi нафантазував, побачивши мене з оселедцем в руцi?..
   - Що ти вiдповiла?
   - Та ну його... Потiм все життя мучся, що зробила невiрний вибiр.
   - I то таке.
   - Хоча остаточного слова я не сказала. Навiщо менi це ярмо?.. - Жанна саркастично пiдняла лiву брову. - Але, напевне, це кiнець.
   - Ну, от тобi... Але кiнець, значить кiнець. - Пiдбила пiдсумки я. - Ну що, йдемо гуляти?
   - "Хулi нам вєсьолим бабам..." - ми покотились зi смiху.

***

   Ми присiли на лавцi в парку.
   - Кожного Нового року в мене щось за звичай в життi ламається, - я дiстала пачку цигарок, запасливо закупованих в кiлькостi двох блокiв. - Рiк назад розбiгшись з Кирилом - бiльше не хотiлось нiчого. Вiн був першим, з ким я серйозно зустрiчалась.
   - Цiкаво, - Лiна дiстала цукерку. - А чого ви розбiглись?
   Якось я так хотiла забути цю iсторiю. Менi було боляче. Все ж таки перше кохання i все таке.
   - Я познайомилась з Кирилом, коли ходила в клас дев'ятий. Це було якесь свято. В натовпi, що зiбрався, я наступила хлопцю на ногу, щей штовхнувши задала направлення словами. Зi словами: "Я тебе запам'ятав" та хитрою посмiшкою, вiн вiдступив в сторону. Менi стало совiсно. Ну уяви собi: високий красень з блакитно-сiрими очима та довгим свiтлим волоссям! Просто моя мрiя. Тодi менi подумалось: "Мабуть у нього ще й байк є...", а я так ото людину негарно...
   Ввечерi, коли я стояла i весело пила пиво разом з Чеховим, Кирило пiдiйшов, швиденько його привiтав:
   - Привiт, ти не проти я вкраду в тебе на пару хвилин цю нахабну дiвчину? Менi треба дещо й сказати.
   Чехов пiдняв брову знаком питання.
   - Вляпалась. - Коротко вiдповiла я.
   Ми довго розмовляли. Пiсля цього Чехов зi мною не говорив напевне днiв зо-три.
   Кирило взяв в мене мiй номер телефону. Завжди телефонував, коли в нього була вiльна хвилька. Напевне, це була мiцна дружба. Я знала, що вiн ще той ловелас. З ким вiн був, що вiн робив - я знала все.
   Моя мама чомусь дуже радiла, що я з ним "зустрiчаюсь". Потiм вона розказувала, що саме в його сiм' знiмала кiмнату, коли тiльки перехала до цього мiстечка.
   В кiнцi листопада в нього був день народження. Я була приємно здивована, що крiм мене запрошених бiльше не було. Ввечерi, коли його поздоровили всi, хто хотiв, вiн взяв свою машинку i ми похали кататись мiстечком. Зупинились тодi, коли в мене в очах крутилась лише стрiчка наших дорiг. Потiм я його чомусь поцiлувала.
   Потiм Кiр запропонував стати його дiвчиною. Мене не зупинило сказати "так" навiть те, що я хотiла зустрiчатись з Чеховим. За тим було шалене кохання. З ним я стала жiнкою. Демонстративно бувши одиначкою, я намагалась тримати в секретi нашi стосунки.
   Якось я разом зi своєю мамою поверталась додому вiд бабусi. До нас пiдiйшла мамина знайома зi своєю дочкою. Що мене здивувало - у цiє знайомо були яскравi блакитнi очi. Таке вiдчуття, наче вона в лiнзах. А  дочцi на вигляд не було бiльше 1-1,5 роки. Миле спокiйне дитятко з сiро-блакитними очима i свiтлорусявим волоссям.
   - Маленька красуня, - сказала я, коли ми сiли в автобус. А по душi щось зашкребло. Когось менi ця дитина нагадувала. - Мабуть татко гордиться своєю донечкою?
   - Наш татко не з нами, - тихо сказала мама дiвчинки, яка представилась як Оксана. - Вiн вiд нас вiдмовився.
   Ця розмова не давала менi спокою. Яким же потрiбно бути безсердечним або несерйозним, щоб зробити дитя, а потiм вiд нього вiдмовитись?
   Буквально через декiлька днiв Кiр забрав мене пройтись. Ми розговорились за дiтей, за вiдношення до цих маленьких створiнь. Пiсля того як я задала чергове питання, вiн не втримався:
   - Люба, от тобi зараз 16 рокiв. Нащо тобi дiти? Для того, щоб заводити дiтей...
   - Заводять собак, котiв. Дiтей народжують та виховують, - звично огризнулась я.
   - Не важливо. Сам факт в тому, що треба мiцно стояти на ногах, щоб зважуватись на такий крок, мати свою квартиру, стабiльну роботу...
   З точки зору банально логiки - все було вiрно до самих дрiбниць. Та все одно. Вiн же про щось думає, коли спить зi мною? Невдоволена вiдповiддю я ще трохи побубнiла, Кiр мене поцiлував. Про спiр спiшненько забули.
   Як завжди рiвно о 23.55 я стояла бiля пiд'зду, прощаючись з ним. На прощання поцiлувавши, хлопчина розвернувся i неоглядаючись пiшов геть. Додому йти зовсiм не хотiлось. Я дзв'якнула мамi, сказала, що затримаюсь ще десь на годинку.
   Зайшла на автобусну зупинку. На  територi знаходився маленкий цiлодобовий магазинчик з цигарками та пивом. Затарившись всiм добром, я попрямувала до парку. Знайомих було вдосталь, та чомусь дуже кортiло побути однiй. Пiдкурила, ковтнула пива... Оце справжнє життя. Свобода!
   Рай перервало чиєсь надмiрно штучне покашлювання над мом вухом. Ну кому нейметься?!. Зараз буду рiзко порушувати основну Бiблiйську заповiдь: "Не вбий!".
   За спиною стояла дiвчина, в який я взнала колишню Кирилову, звали  Iра:
   - Привiт. Що, знову одна? - вона безцеремонно вмостилась на лавцi поряд зi мною.
   - Чому одна? В мене дуже цiкавий спiврозмовник, - я посмiхнулась.
   Вона озирнулась в пошуках "спiврозмовника".
   - Я про себе, взагалi-то.
   - А.
   Ми випили мого пива, викурили мо цигарки... Розмова зайшла про хлопцiв:
   - А я от не розумiю... чому вiн мене кинув? - захмiлiла Iрина ледь не плакала. - Я ж для нього все... Все робила!!
   - Iрочко, - я заспокiйливо погладила  по плечi, - Зайчик, а скiльки ти випила?
   - Та небагацько. А скiльки ж менi там треба?.. - Iрочка видихнула на мене шаленим коньячним перегаром. Точно... Скiльки й там треба?
   - Може додому пiдеш? - Я вже не знала як  вiдправити подалi.
   - Нє. Не пiду... Жанночко, - почала скиглити вона. - Я знаю, ти дуже дружиш з Кирилом, поговори з ним... Будь ласка, я тебе дуже прошу! Я так хочу бути з ним... Хоч вiн i скотина остання, та всеж... Ти ж в курсi, що у нього кiндер є?.. Вiд цiє, як ... тьху... - Iра захиталась i щеб трохи i гепнулась з лавки. Вчасно  впiймавши я розпустила вуха:
   - Та ну? I хто вона? - Я сидiла наче на голках.
   - Ця... Оксана, в не характернi блакитнi очi. Всi думають, що то вона лiнзи носить. Нiчого подiбного! - Замахала руками Iрина, знову ледь не впавши. - Я тобi кажу, то в не справжнiй колiр. Вона якась... Якась... Бiсовка! Там така iсторiя... Пальчики оближеш! - Iра всеж впала, бо пiймати  я не встигла. Сама в ступорi була. Оце так-так!
   - Короче кажучи. В когось iз х спiльних знайомих був день народження. Кiр тодi набрався, як сучка блох. Оксана в нього i вцепилась. Всi бачили як вона його заводила до кiмнати. Що потiм було - здогадатись не важко. Через девять мiсяцiв Оксана народила дiвчинку. Ото вона дитину обрiкла - назвала якимось екзотичним м'ям, а дитинi мучся. - Прешла на фiлософську тему Iрен.
   - Не вiдволiкайся. I що далi?
   - А що далi? Кирило кричить, мовляв, дитя не моє, нiчого не знаю, нiчого не пам'ятаю. Ця ж звiзда думала, що вiн на нiй ожениться, як справжнiй мужчина. Угу. Дивись, вiн вже розiгнався... - Iра подивилась навкруги i зашепотiла. Наче нас мiг хтось пiдслухати:
   - Я тобi кажу, вiдьма вона i є! Захомутати його хотiла, та вiн не пiддався. Зате я чула, що вона ще одну жертву знайшла... - На цьому поворотi сюжету дiвчина впала з лавки та мирно засопiла. Щоб .
   Не хочу говорити, якими очима дивились на мене  батьки, коли я притягла  додому. I загалi це не дуже важливо.
   Я вирiшила дочекатись моменту коли можна буде все вияснити точнiше. Одне дiло - коли це говорить дiвка, яка може наговорити тобi всього чого хочеш, а друге дiло - коли перевiряєш це сам.
   В ту Новорiчну нiч ми стояли семе на цiй площi i знiмали iграшки. Я вирiшила почекати. Ще не довго.
   - Кiр, скажи менi будь ласка, в тебе є дитина? Тiльки чесно.
   Вiн як сидiв на ялинцi з iграшкою в руках, так i впав. Але iграшка залишилась цiлою.
   - Це тобi Оксана сказала? - вiн обтрусився, протягнув менi червону кульку з яскравим малюнком. Я бережливо взяла прикрасу, покрутила  в руках.
   - Я навiть не знаю про кого ти говориш. Тiльки скажи - це правда?..
   - Правду сказати чи як на справдi було? - Скрутивши кислу мiну, вiн перевiрив цiлiсть боку, на якого впав.
   - Постарайся сказати максимально близько до того, щоб я зрозумiла твою позицiю. - Закрутивши цю промову, я зробила вигляд розумнумницi.
   - Позицiю, - Кiр задумливо розглядав сво шкарпетки. - Дитина в мене є. Але з  матiрю мене нiчого не пов'язує. Точнiше, я не хочу, щоб пов'язувало. Тому i вiдмовився вiд мало.
   Ще раз глянувши на мене з винуватим виразом обличчя, Кiр додав:
   - Це ж не причина щоб отак псувати нам свято?
   Добре, що юнак встиг вiдстрибнути, бо та ялинкова прикраса вже летiла йому в голову. Розбившись вона залишила яскравий мерехтливо-червоний слiд на снiгу.
   Я не хотiла його бачити, чути, знати. Менi хотiлось все забути, наче всi три мiсяцi були, хоч i прекрасним, але сном. Спочатку телефон мовчав. Перших днiв зо-два. Потiм почались дзвинки, смс-ки... При чому вони не закiнчувались. Через три тижнi мого впертого мовчання та повного iгнору Кирило вирiшив зiйти з дорiжки, по якiй ми йшли разом.
  
   Подруга слухала мовчки, нiде не перебиваючи, без фальшивих спiвпереживань та бурхливих овацiй. Вона просто слухала i менi вперше захотiлось банально поплакати, пожалiти себе. Що я й зробила, вiдключившись з реальностi хвилин на 5.
  
   - Чула, Алiнко, а я дещо згадала. Пiшли на саму площу? - заспоковшись я згадала про план "Б".
   Ми стояли на площi. Лiнка з цiкавiстю роздивлялась ялинку.
   - Слухай, це тобi нiчого не нагадує?
   - Ну-у-у-у, а що воно може менi нагадувати? - я зиркнула на те нещастя, яке називали ялинкою.
   - Ну глянь. Снiгу немає i вся ця байда в купi, типу ялинка i майдан, нагадує менi лису-лису макiтру з чорною-чорною волосиною посерединi.
   - А на цiй волосинi купа непотребу з паперу. Можна було б розоритись i на дорожчi iграшки.
   - Ага, якби деякi - вона зиркнула на мене, - х не здирали...то повiсили б.
   - Вiд тако чую!!!
   - А в лоба не хочеш? Мене там не було! - крити було нiчим. Сама ж тiльки но розпатякала про сво "грiшки".
  
   На минулий Новий рiк мерiя таки розщедрилась на ялинковi iграшки, але, не встигла прийти нiч перед самим святом, як ялинка стояла вже майже гола - без дорогих скляних iграшок, та китайських лiхтарикiв iз якогось матерiалу схожого на склопластик. Перед святковим виступом мера було вирiшено в швидкому порядку оновити запас прикрас, але вийшло це все дiло в три рази дорожче. Тепер мерi наука, краще повiсити iграшки iз паперу - i дiти, якi робили х в школах, були при справi, i батьки цих дiтей були задоволенi творчо-розвитковою дiяльнiстю школи.
  
   Телефон потрапив мо руки.
   - Е! А що ти робиш?
   - Чекай-чекай! Я зараз. - вiдмахнулась вiд не. - Алло! Алло! Ну що за курв'ячий зв'язок? Сашко! О, нарештi! З Новим роком!! Пам'ятаєш свою обiцянку?
   - Привiт. I тебе теж. Пям'ятаю. Але виходити... холодно. Краще ви до нас.
   - А де ви?
   - А ти де?
   - А я на морi!!! - крикнула що сили Алiна.
   - О, i Лiна з тобою?!
   - А ти чисто не почув? - iронiчно запитала я. - Ми на площi бiля ялинки.
   - Так ми ж поруч!! - почувся радiсний крик в вухо. - Йди прямо до банку, тодi лiворуч, тодi побачите двоповерховий будинок, а тодi...
   - Сонечку, золото, краще вийди зустрiнь.
   - Добре. Пiдiйдiть хоч до будинку...
   - Ага. - я поклала слухавку.

   ЗА КАДРОМ
   По дорозi до Танино квартири (я, Рено та його майбутня дружина) зустрiли двох знайомих дiвчат Рено. Я особливо не звертав на них уваги, та й темно було. Але в душi щось колихнулось. Передчуття... Євген перекинувся з ними парою слiв i ми розбiглися. Та чомусь в мене було вiдчуття, що ми ще будемо мати з ними справу.
   - Гарнюнi цукерочки. - сказав сво першi враження я до Рено. - Я б х гарненько пригрiв...
   - Єгор тебе б тодi вгрiв... - перебив мене Женя. - Ти ж х i не роздивився!
   - А що такого? Можна подумати... - Ми зайшли до квартири. Вона була повна крику та гамору, продовження розмови вiдпало саме по собi.
   Все б нiчого, вечiр як вечiр, але Рено та Єгор ледь не надерли один одному дупи через якусь дрiбницю. Певне, цiм дрiб'язком стала боротьба за владу. Це вже не в перше, як стався той випадок з мом братиком.
   Згрiбши свою благовiрну, Євген гордо залишив примiщення.
   - Якесь дивне передчуття, - сказав я дивлячись на бутерброди.
   - А то! - перекривив мене Єгор. - Воно справдиться, хай-но зателефонують.
   - Хто?..
   В когось задзвонив мобiльний. Всi дружно кинулись перевiряти свою трубу. Голий схопив свiй телефон.
   - Маленьке проханнячко, - всi повернули голови до Сашка. - Позатикайтесь!!!!!!! Дякую. - З цими словами Голий вийшов в коридор.
   - Ти запитував "хто?". Пiдеш з Голим - дiзнаєшся. - Подав до мене голос Єгор.
   В кiмнату засунулась голова Чехова:
   - А як щодо поповнення?
   - Якщо дiвчата, то приводь! - прокинувся Слава.
   - А хто пiде зi мною?
   - Бошся що зґвалтують? - вiдiрвався вiд пляшки Вєля i як дiвчина заклiпав очима. - Ги-ги!
   - Ну, йди з ним, - тихо наказав менi Єгор.
   Ми з Голим вийшли з будинку. Той, певно, помiтивши дiвчат першим, попер поперед мене з щасливим лементом:
   - Мо-о-i дiвчатка-а!
   Спостерiгаючи з темряви, як Голий згрiб в сво обiйми спочатку одну потiм iншу, я вийшов на свiтло лiхтаря. Одну з них я знав. Жанна. Що вона тут робить? Ми що по них вийшли?! Мене помiтила лише незнайомка. Вона намагалась видертись з обiймiв Чехова:
   - Сашко, ти... Та пусти! А це хто?
   Голий вiдволiкся i дiвчина вислизнула з його обiймiв, а з-за спини вийшла Жанна. Вона була в темно-синiй куртцi, яка не приховувала пишнот  тiла. Руде волосся розвiв вiтер, а з обличчя не сходила щаслива посмiшка. Блискаючи зеленими очиськами вона помiтила мене.
   - А ви що, знайомi? - Жанна зиркнула на Чехова.
   - Його? Його я добре знаю... - Сашко скривив пику, як вiд зубного болю. - Це кращий друг мого старшого брата. Ну що йдемо? - всi пiшли за Голим.
   - Ти чого? - Я обернувся на голос Жанни.
   - Сашко, ведеш нас кудись, а хоч би з людиною познайомив! - До закiнчення фрази ми всi стояли бiля незнайомки.
   - Як це "познайомиш"? Ви ж знайомi. - Запротестувала Жанна.
   - Ми?! Знаємо одне одного?! - Викрикнули ми в один голос. Я нарештi роздивився незнайомку.
   У дiвчини було темно-русяве хвилясте волосся, зав'язане на потилицi мiцним хвостиком. Чiткi риси обличчя робили  схожою на маленьку фею. Та  точена фiгурка, яку було видно неозброєним оком навiть пiд курткою, зводила мене з розуму (завжди мрiяв спробувати трахнути фею)... Поки я не глянув в  очi... Я вiдвiв погляд. Вперше за все життя я не витримав погляду. Хто це?..

***

   Я дивилась на хлопчину допитливими очима. Так дивиться iменинник на загорнутий подарунок.
   Трохи вищий за мене, рокiв 22-23, русяве та ще й хвилясте волосся ледь-ледь не досягало плечей. Фiгура, закутана в чорний плащ, нагадувала англiйця (чи англiйського вампiра). Правильнi риси обличчя (схожий на гарнюньою лисичку), чуттєвий рот i очi... Його зеленi очi. Ми дивилися один на одного. Вiн вiдвiв погляд. Щось в ньому криється. Таке... Заварене таємницею i трошки приправлене цiкавiстю.
   - Нi! Я його/ не знаю. - озвалися ми в один голос.
   - Та знаєте ви одне одного!
   - Нi!
   - Так!
   - Нi!
   - Так!
   - Годi! Я вже геть змерз, - Тiльки тепер я помiтила, що Сашко стоть без верхнього одягу i труситься. - Лiно, це Марк, або просто Марiк. Марк, це Алiна. Все? Пiшли до квартири!
   - Дуже приємно. - Марк взяв мою руку.
   - Менi теж. - Я з цiкавiстю чекала. Що ж вiн робитиме далi. Хлопчина галантно поцiлував мою руку. Не витримавши "лихо долi" Сашко потягнув нас на квартиру.

***

   Мiй мозок безапеляцiйно кричав "Не треба!!!! Це пахне великими проблемами!", а мом "останнiм 90" хотiлось пригод.
   - Iдете?
   - Та йдемо, йдемо. - сказали я i Лiна в один голос. "Вляпалась." - констатував мозок. "Причому по самi помiдори" - сказало серце. "Дурне! В не нема помiдорiв. Видно, що не мозок." . "На себе глянь.". "Дiвчатка, позатикайтесь." - сказала я обом голосам. Бррр. Давно я не розмовляла сама з собою.
   Квартира була розташована на першому поверсi. Поки Сашко вiшав наш верхнiй одяг на вже забиту вiшалку, я озиралась довкола.
   Квартира була однокiмнатною. Стандартна "хрущовка". Всюди горiло свiтло, крiм кiмнати, звiдки лунали запрошення зайти, зверненi в нашу адресу. Цiкаво, чи це вони для понту свiтло не вмикають (щоб не лякати одне одного), чи в них лампочка згорiла, а вкрутити iншу вже нiхто не в змозi?
   Я зазирнула до кiмнати i в ту ж мить висунулась звiдти. ЄГОР?!! Я вирiшила перевiрити свiй зiр, засунувши голову назад. Єгор... Вiн здивовано зиркнув на мене. Я обернулась до Лiни. Вона, посмiхаючись, спостерiгала, як Сашко намагався прилаштувати  куртку, яка весь час сповзала.
   - Лiнка, вгадай хто сидить в кiмнатi.
   - I?
   - Єгор.
   - Шо? - вона клiпала очима, не закриваючи рота. - Як?
   - Так!
   - Оце вляпались... - Прошепотiла Лiна.
   - Дiвчатка, - Чехов нарештi повiсив куртку, - Заходьте до кiмнати. Я вас познайомлю з вишуканою богемою нашого задрипаного мiста.
   - Ну, - подружка скорчила гримасу, - Що нас не вб'є, те зробить нас сильнiшими.
   Коли ми зайшли до темно кiмнати, я побачила, що Марiк стоть бiля дверей.
   - Я думав, ви вже нiколи не зайдете. - I тихо, як привид, подався до дивану.
   В кiмнатi були диван, стiл, купа стiльцiв, тумба, на якiй розривався магнiтофон i недобита стiнка з дзеркалом часiв Сталiна. Компанiя складалася з шести осiб чоловiчо статi i двох жiночо (не враховуючи нас).
   - Так, дiвчатка, - нарештi озвавсь Сашко, - Це мiй меншенький братик Сергiй, - хлопчина рокiв 15-ти, самий молодший в компанi, вiдразу ж поставив пляшку з пивом на стiл i миленько посмiхнувся. - Це...
   - Слава! - Перебив його хлопчина рокiв 20-ти, який сидiв поряд з Сергiєм, пiднявши до гори правий кулак. Його пшеничне волосся було стягнуте на потилицi в хвоста. Оце так шевелюра, аж заздрiсно...
   - Кому слава? - Не зрозумiли ми.
   - Я - Слава. - Зам'явся вiн. - Янiслав.
   - Та-а-к!! - сердито подав голос Сашко - Може я продовжу?
   - Ок, брателло. - Слава винувато всмiхнувся.
   - Так от. Це Юрко, або Вєля. - хлопчина з борiдкою "а-ля Меладзе" нервово поправив чорний хвостик. - Далi Таня та Аня. Це - Є...
   - Ми його знаємо. - Перебила Сашка Лiна.
   - Гаразд. - Вiн здивовано глянув на не, мовляв, звiдкiль у вас такi пiзнання? - Марка ви вже знаєте...
   - Ага, - озвався Марк, - А це Голий стоть.
   - Де голий? - Лiнка роззирнулася по кiмнатi. - Хто голий?
   - Ми так Сашка називаємо. - пояснив Слава. - Дайте дiвчаткам мiсце.

***

   - Чекайте, - спинила нас чорнява Тетянка. - Чехов, може ти все таки скажеш як звуть дiвчат?
   - Ой! Проклятий склероз! Це Жанна, а це Алiна.
   Всi з цiкавiстю роздивлялися нас. Хоча за обстановкою на i пiд столом (там стояло 3 пустi пляшки з-пiд горiлки i одна з-пiд шампанського) менi здалося, що до половини нашi iмена не дiйшли. Тобто вони х почули, але не осмислили.
   - Дiвчатка, а що будете пити? - звернувся до нас Олександр. - Вино? Шампанське?
   - А ви що п'єте? - запитала
   - Vodka. - з англiйським акцентом сказонув Янiслав. - Ще пиво є.
   - Тодi vodka! - перекривила його Жанна.
   - I пивом зап'ємо. - заспокiйливо додала я.
   - Ага! - спочатку Сашко зайшовся смiхом, потiм, зрозумiвши, що ми не жартуємо, смiятись перестав. Вся компанiя дивилась на Голого з нiмим питанням "А Шо Такоє?".
   - Точно? - недовiрливо запитав вiн.
   - А шо такоє? - озвучила загальне питання Жанна. - Тебе щось не влаштовує? Чи може тобi жаль "вогненно води"?!
   - Нi, ну, ви чули? - Саша виглядав так, неначе образили самi святi його почуття. - Недавно пiшов з ними гуляти...
   - Ого! Жеребець! - крикнув, здається, Вєля. - Аж з двома?
   - Тихо. Так от, кажу, ходiмо в кафе: винця, пивця чи чого покрiпше хильнемо? I що я чую? - драматично пiдвисив голос Сашко, - "Нi!!! Хiба що кави чи соку...", а тут?!
   - У нас була культ програма, а не п'янка, - захищалась я.
   - Я б на тебе подивилась, якби тобi було завтра на роботу. - образливо пробурчала Жанна, а вся компанi, котра з захопленням спостерiгала за розвитком подiй, зайшлась смiхом.
   - Так, Сашко, ану посади дiвчат. - Взяла iнiцiативу в сво руки Таня. - Отак, на диван!
   Мене посадили бiля Марка (з правого боку) i Жанни (з лiвого).

***

   Я й i вмоститись не встигла, як Лiна, по-хазяйськи окинувши простори напiвпустого столу видала:
   - А з чого ми пити будемо? - вона безцеремонно обперлася спиною об Марка.
   Той був не проти. Цiкавий екземпляр, яскравий приклад флегматика. Чехов побiг на кухню i звiдти почулись голоси ображеного посуду. А в кiмнатi лунали анекдоти.
  
   Через кiлька хвилин явилося моє кохання, сяючи, як лампочка Iллiча. Кохання поставило передi мною 300-грамову червону чашку в бiлий горошок з чайного сервiзу, я прийшла в себе.
   - Тань, ти бачила? - Марiк продемонстрував й Лiнкину чашку. - Ти бачила якi в тебе є тут скарби?
   - Голий, де ти  взяв? - запитала та.
   - На кухнi.
   - Логiчно. Та я питаю де саме?
   - В тумбочцi, бiля умивальника.
   - Нi, ну, ти подумай?! Моя квартира, а я i не знала, що вони в мене є!
   - Тепер знаєш. - Сашко дiловито вiдiбрав у Марiка чашку i поставив на мiсце. - Це тобi щось дало?
   - Ти його ще раз до кухнi вiдправ, то вiн тобi Тульський самовар 1812 року випуску знайде! А може який могильник пiд паркетом, - Веля пойорзав на стiльцi та пересiв до мене на диван.
   ...Вiд смiшного перейшли до того, чому, власне, всi й зiбрались: Сашко наливав, Малий (Сергiй) розставляв. Нам набулькали по пiвчашки. Лише зараз я обвела поглядом всiх присутнiх. Менi страшенно хотiлося дiзнатись чому Сашка називають Голим. Пiсля побаченого, я здивувалась своєму дурнуватому питанню. У всiх присутнiх молодикiв було довге волосся. Лише у Малого i Сашка короткi стрижки. Та Малий вiн i в Африцi Малий.
   Я в пiтьмi намагалася знайти чим запивати. Сашко галантно запропонував менi свiй стаканчик з лимонадом.
   - О! А це з кого кровi нацiдили? - Не втрималась я, побачивши в руках Алiни склянку з томатним соком.
   - Я спитала теж саме. Не признаються!
   Врештi тост було сказано i випито. Потiм пили, смiялись. Дивно, п'ю i нi грамусеньки не п'янiю...

***

   Коли сiк i лимонад скiнчились, а Марковi хотiлось пити, Вєля дiстав хто-зна звiдки пляшку шампанського i передав спраглому другу.
   - Дiвчата, шампанське будете?
   - Нi! - Категорично вiдмовилась Жанна, на якийсь момент вiдiрвавшись вiд щасливого щебетання з Сашком. - На зниження градусу не йдемо!
   - Зрозумiло. А ти? - запитав вiн вже в мене.
   - Не зараз.
   Та через деякий час знудившись (Юра, Слава i Таня пiшли на кухню, Єгор i Аня танцювали, а Жанна розмовляла з Малим i Голим) я попросила у Марка пляшку. Марк не вiдразу вiдреагував на мiй дотик до його плеча, зайнятий обнiманням пляшки i задумливим спогляданням недодених бутербродiв на тарiлцi.
   - О, то ти б зразу так. - Переключив вiн свою увагу на мене. - Коли чого захочеш, то вдар мене i кажи: "Марк, скотина жлобська, дай менi те..." - чесно кажучи, в той момент я трошки пожалкувала, про те, що взагалi його зачепила. Та вже краще побалакаю з симпатичним хлопчиною, нiж буду роздивлятись чашку з недопитою горiлкою.
   - А чого ти так не схвально про себе вiдзиваєшся?
   - А що, думаєш, неправду кажу? Мене нiяка дiвчина довго витримати не зможе... - не встигла я й рота вiдкрити, як в кiмнату вскочили Славко i Юрко:
   - Ну, що ще по однiй? Чи як? - задавати питання Марку пiсля цiє фрази було все одно, що розмова слiпого з нiмим.
   Серед цього шумного застiлля раптово захотiлося тишi. Я пiшла до пусто кухнi, подивитись чи не залишилось тут ще стаканiв. А в серединi йшла вiйна вiдчуттiв. Щось тут не так. Мою самотнiсть перервав Слава:
   - Чому ти не з усiма?
   - Не знаю, просто раптом спокою захотiлось.
   - О-о-у, тодi я не буду заважати. - вiн вже хотiв пiти.
   - Лишайся.
   - Точно? - перепитав вiн. I тут почалося....

***

   ...За столом ми вже нi на кого не дивились. Для нас кiмната здавалась пустою.
   Все б нiчого, якби менi не захотiлось вийти на свiже повiтря. Моє кохання попхалось слiдом. А що я йому скажу? Подихати свiжим повiтрям вiн менi не дав. Ще б трохи, i вiн мав би на свох руках свiжого трупика (ця зараза зацiлувала до пiвсмертi, ледве видерлась).
   - Сонце, слухай, а це не твоя сестра часом?
   - Тю... Вона... А що вона... Людо! - Моя троюрiдна сестричка жила на iншому кiнцi мiста, Новий рiк гуляла в центрi, в подруги.
   - Привiт! Гарно виглядаєте. Як справи? - з дким сарказмом запитала вона.
   - Як справа, так i злiва, поки що нiчого не змiнилось. А в тебе, я бачу, трапилось. Кого вже вбили i де ви заховали мерця?
   - Поки що - нiкого. Прикинь собi таку ботву. Прихали Верес i Папай. Вереса я пiймала, а от з Папаєм проблемка...
   - Йому погано стало? Нi? Мiлiцiя забрала? Теж нi? А що?..
   - Ми його... згубили. Але в мiлiцiю вiн точно не потрапив!
   - Як можна згубити живу людину?!! - в мене не вкладалось в головi.
   - Якщо оте тiло можна назвати людиною... та ще й живою...
   - Де ви його... гм...згубили? - не подобалось менi це слово.
   - Десь в районi нашого вiддiлу мiлiцi... Вiн там того... Пiд дверi... гм...в туалет... гм... сходив.
   - Вiн там - що?!!
   - Ага. - Сiстер тiльки головою хитала. У мене був шок.
   - Люд, я з тобою разом пiти не можу, - пiдсмiявшись пояснила ситуацiю я.
   - Та розумiю.
   - Менi аж не зручно, все таки вони й мо друзi.
   - Забудь. Я пiшла. Вiдпочивайте. - Людмила зробила ручкою i пiшла.
   - Малюк, - звернувся до мене Сашко. Незвичне звертання трошки рiзонуло вуха, але менi, в цiлому, сподобалось. - Я починаю в тебе закохуватися. Я думаю нам потрiбно спробувати... Я вже не надiюсь, що ти даси згоду. Давай спробуємо? Може в нас що-небудь вийде.
   - Добре. Я згодна. Сонечко... - через 15 хвилин ми повернулись. Ми явно щось пропустили...

***

   ... Славко - знахiдка для шпигуна. Тобто, для мене. Ми говорили хвилин 15, але я встигла зрозумiти, що вiн класний i цiкавий спiврозмовник. Помiж розповiдями вiн давав менi поради. Чи то менi здалося, чи то вiн ставився до мене з прихильнiстю.
   Як виявилось, вiн навчався в дуже престижному вузi столицi на перекладача. Я не повiрила. А потiм довго смiялась. Вiн ледь не образився.
   Я обернулась до коридору почувши гамiр. Це були Юрко та Марiк, якi про щось сперечались. Юрко помiтив нас i попрямував до нас.
   - Славко, ходiмо зi мною.
   - Ти бачиш, що я з дiвчиною розмовляю.
   - Славко, прошу, як в людини, нам потрiбно... - хвилин п'ять вони сперечались, поки Славко не здав сво позицi.
   - Вибачай, я зараз. - Вони вдвох пiшли до вiшалки, ледь не збивши сновигаючого в коридорi Марiка з нiг.
   Щось почуваю я себе не в свой тарiлцi...
   - Що робиш? - запитав мене Марiк, "запливши" до кухнi.
   - Закрий дверi, будь ласка. - Вiн покiрно виконав моє прохання. - Так, про життя балакали.
   - Про життя? Хм, - вiн скорчив несмiшливо-болiсну гримасу. - А можна й менi поговорити з тобою?
   - А що ти бажаєш менi розповiсти?
   - Багато. - Присiдаючи на стiл, де кiлька секунд тому сидiв Слава, вiн подарував менi багатообiцяючий погляд. - Все залежить вiд тебе.
   - Зачини, будь ласка, дверi.
   - Навiчно? Нам все одно нiхто не заважатиме. - Чули б ви як вiн це сказав. I що вiн собi надумав?
   - Я не тому. Мене зараз видує цим протягом.
   Тiльки-но ми зручно вмостились, як увалився Слава. Вiн здивовано подивився на Марiка, потiм на мене. Це повторилось N-ну кiлькiсть разiв.
   - А пшов звiдсiль!! - сердито i якось по-дитячому вимагав Чехов. - Я тут сидiв.
   - Той що? - не реагуючи на iстерику Янiслава, iз спокоєм психiатра, вiдрiзав Марк. - Сядь он на той стiльчик.
   Скосивши око на малесенький стiльчик, Чехов ще з бiльшою злiстю накинувся на опонента.
   - Кущин! Курва, сам туди й сiдай! - якби Славко тупнув ногою - картина була б повна.
   - По-перше, я не курва. По-друге, не пiду я звiдси.
   Раптово пiдiрвавшись Янiслав вискочив з кухнi. Я тупо дивилась йому в слiд.
   - Образився...
   - Не звертай уваги. Ти просто йому сподобалась. Ну? - лукавими очима глянув вiн на мене.
   - Що ну? А! - дiйшло до мене, - Чим ти займався?
   Як виявилось Марiковi був 21 рiк. Вступивши до медичного вузу та першого ж дня на першiй парi вкрив матом професора, який йому чимось не сподобався. Це був перший i останнiй день його навчання в тому вузi.
   Неждано-негадано на кухню вiтром занесло купу людей: Єгор, Таня i незнайомий, чорнявий хлопчина.
   - Це хто? - запитала я в Кущина.
   - Конина в пальто. Чекай. - вiн смикнув хлопчину за штанину. - Познайомтесь. Алiно - це Валентин. Валентин - Алiна. О! - Марк озирнувся, - а он побiгла - його люба жiнка.
   - А що ви робите? - переключив увагу на купку люду Марк.
   - Каструлю шукаємо. - вигукнув хтось з натовпу.
   - А нащо вона вам?
   - Чай поставимо.
   - Чай?! - В один голос вигукнули ми з Марком, переглянувшись. - В каструлi?!
   - А бiльш немає в чому, - пiдбила пiдсумки Таня.
   Я вирiшила швиденько змитись з кухнi - надто вже буйно вони шукали ту каструлю. Амнiстiя в дурдомi. Вони всiм скопом намагалися запхати голови i руки до маленько тумбочки штовхаючись i заважаючи одне одному. Не вiдриваючись вiд цiє цiкаво справи встигали лаятись.
   Вже в коридорi я почула задоволене "ура!". Схоже вони таки знайшли ту каструлю i почали розбиратись хто буде ставити чай. Я повернулася до темно кiмнати. Коли очi трохи звикли, я побачила сяюче обличчя Жанни.

***

   Нас ледь не знесло ураганом на iмення Слава. Вiн вилетiв зi дверей квартири, навiть не помiтивши нас i понiсся кудись на двiр. Цiкаво, що тут без нас трапилось? Явно Лiнина робота... А подумалось менi так, тому що коли збирається казино кращих друзiв, а потiм туди проходить пара нових, незнайомих людей всi сварки через цю пару. Я - була зайнята. Значить - це Лiна. Розберемось...
   А в нас були гостi: подружжя Алла i Валентин. Цiкава пара, точнiше на пару зовсiм не схожi. А коли Сашко сказав, що це подружжя... Я пiдбирала щелепу з полу. Алла - смуглявка з довгим темним волоссям, десь мого зросту, з худорлявою фiгурою. А вiн - й явно не пара, бiльше схожий на брата чи хорошого друга. Його я роздивилась краще: трохи вищий за мене, теж з темним волоссям та трошки сутулий. Темно-карi очi наркоматського вигляду та розумна голова на плечах.
   Прийшла Лiна. Вмостившись по-зручнiше, згадували початок цього вечора. Ми почули як вiдчинилися вхiднi дверi. Лiнка зiгнулася в земному поклонi. Я озирнулась i второпала причину приступу подруги. В кiмнату ввалилася компанiя гномикiв в червоних капелюшках. Пiд капелюшками стирчали знайомi фейси: Малого i Вєлi.
   - А ва лбу звезда гарiт.... - прокоментував Сашко.

***

   Юрко, з свом довгим волоссям у цьому капелюшку "а-ля Санта Клаус", був схожий на ельфа. Я хотiла було вiдiбрати в Малого шапку та почула по-дитячому ображений голос:
   - Не чiпай, - вiдскочив вiн вiд мене. - Я про не все життя мрiяв!
   Та побачивши, що Жаннинi очi загорiлись вогником до цього капелюшка, Малий швиденько передумав:
   - Гаразд-гаразд, тримай... Але поверни! - капелюшок побував в мох та Жанниних руках.
   Жанна роздивившись капелюшок упевнено так, повернулася i натягнула його Сашковi на голову, аж по самi окуляри. Сашко виглядав на стiльки кумедно зi свом здивованим, а потiм свом усмiхненим обличчям, що всi покотились зi смiху.
   Мабуть, засоромившись, Голий зняв капелюшок i так, щоб Жанна не оговталась одягнув й цей червоний клаптик тканини до самого носу. Зiрвавши цей нещасний капелюшок, Жанна стукнула балабоном по носу Сашка. Веселу картину перервав ображенний крик Сергiя:
   - Що ви робите?! Ви ж менi  зiпсуєте!
   - Нiчого, - втiшила його Жанна, - Вiзьмеш ще, де перед цим брав.
   - Там де брав - вже нема. - Пробубонiв Сергiй. - Всi жлоби, хоч би хто добровiльно вiддав...

***

   - Не бубони! - До кiмнати зайшов Слава, вiдiбрав у мене кепочку i вiддав любому братику.
   Явились тi четверо з кухнi. I швиденько розпорошивши те, що принесли з магазину "чуда в шапках", народ почав розсiдатись по свох мiсцях.
   - Марк, перестав касету, - з порогу дав настанову Єгор.
   Марк з розумним обличчям почав мучити магнiтофон. В нього нiчого не виходило.
   - Що за апарат такий?! Нiяк працювати не хоче! - Не витримав Марк.
   - А може то ти не вмiєш? Тiкай. - Єгор вiдсунув безтолкового технiка вiд магнiтофону.
   Ображений Марк, певний час по споглядавши нижню частину нагнутого Єгора, не втримавсь вiд дкого коментарю:
   - Це ти менi сво джинси демонструєш?
   Єгор не залишився в боргу:
   - Якщо так хочеш можу i бiлизну свою продемонструвати - бiлi в зелену смужечку. - повернувшись до магнiтофона, Єгор висмикнув вилку з розетки i сiв на своє мiсце. Марк пришиблено дивився на товариша. - Не працює зараза...
   - Ти ще й пам'ятаєш якого вони кольору? Феномен! - Вiн задумливо подивився на стелю. - А я от пам'ятаю, що сьогоднi новенькi вдягнув, а от якого вони кольору?
   - То подивись! - даремно Єгор це сказав.
   - Точно, зараз подивлюсь!
   - О, гля, люди, безкоштовний стриптиз! - не втрималась я.
   Весь цей час всi присутнi в кiмнатi спостерiгати за "розмовою" Марка i Єгора. Нiхто не чекав подальшого розвитку подiй, але... Марк, трохи пiднявши светр, почав розстiбати ремiнь, тодi застiбку на джинсах. Всi зачаровано дивились на цю картину, в тому числi чоловiки. До речi, бiльш за все це цiкавило чоловiчу половину. Приспустивши правий бiк, щоб нiхто нiчого зайвого не побачив (чи не зайвого?). Довго придивляючись до клаптику тканини, яку було видно всiм, Марiк здивовано сказав:
   - Наче темно-синi... - i iз таким самим спокiйним виглядом почав одягатись.
   Пiсля чергового невеличкого застiлля, за вiдсутностi працюючого магнiтофона, прибiгли до народно творчостi пiд гiтару. Правда гiтари теж не було... Та все одно, спiвали "Арiю". Курв'ячi рокери. Знайшли-таки ми рiдних людей в нашому пришелепуватому мiстi.
   ... Доспiвавши, народ почав розповзатись хто куди бачить. Деякi не могли нi бачити, нi повзти.
   - Лiнко, не добре все якось виходить. Прийшли та ще й з порожнiми руками. Треба щось купити.
   - Купимо соку, а то останнiй раз я запивала шампанським. Пити є що, а запивати нема чим. Маразм.
   - Точно, маразм.
   Ми йшли до магазину, обмiнюючись першим враженням вiд компанi.
   - Чуєш, Алiно, менi це нагадує старий анекдот: жила була собi грiшниця. Тiльки Бог збирався  покарати, вона падала на колiна i починала благати: "Боже, прости мене, грiшну! Я виправлюсь, бiльше не грiшитиму!", Бог вiрив, прощав. Таке повторювалось багато разiв. Одного разу ця жiнка виграла поздку на круз. Пливе корабель, пливе, допливає до самого глибокого мiсця i починає тонути. Жiнка падає на колiна i прохати: "Боже, то хай я, а як же люди? Я не за себе, за людей прошу!". А Бог й вiдповiдає: "Мовчи, грiшна! Я вас на цей корабель три роки збирав".
   - I то правда. Ох, не просто так це все...
   Продавщиця дивилась на нас так само, як i ми на не - мутними, нетверезими очима. Купили соку. Вже вийшли i тут... До нас пiдiйшли Костя та Вадим. Приємна зустрiч, нiчого не скажеш... Ну-ну цiкаво, що далi буде?
   - А де ви були? I куди йдете? Тю... А чого з соком?.. - чуючи, що кораблик тоне, Лiнка попхалась до рятувального човна.
   - А це суттєво? - заклiпала очима Лiнуська. - Суттєво те, де ми зараз. - Обiйнявши Вадима вiдвела його в сторону.
   Ми стояли як два бовдури. Чому - як?
   - Що? - не зрозумiв Костянтин.
   - Де? - не зрозумiла я.
   - Щось казала?
   - Мовчи абiзяна, шо ти понiмаєш. - буркнула я собi пiд носа. Добре, що вiн не почув.
   - Пробач менi. - тихо, майже пошепки сказав вiн.
   Ого! Костик вибачається?!! В мене галюцинацi. Пити треба менше... Зараз ще й чортики iз його пазухи повискакують i надеруть менi вуха...
   - Чому ти мовчиш? - Ще тихiше сказав вiн.
   - А що я маю тобi сказати? В мене нема слiв. Сам факт того, що ти просиш пробачення, примушує мене засумнiватись у твоєму психiчному здоров'! - На останньому словi я видохлась.
   - Жанно, перестань. Ми не в цирку, а я не клоун. - Розсердився вiн. Та швидко заспоковшись взяв мене за руки. - Я не хочу щоб все скiнчилось...
   - Але все вже й так скiнчилось. - Перебила я. Якщо вiн ще трохи по вибачається, то я певно таки повернуся до нього. Пiдсвiдомо я починала сама себе сердити аби ця розмова не мала хорошого закiнчення. - Я не хочу повертатись в те минуле, яке не принесло спокою нi тобi, нi менi. Ця розмова мене таки дiстала i я розвернувшись пiшла в той бiк, куди Лiна повела Вадима.
   - Жанно.
   - Годi. - Я рiзко спинилась i Костя ледь не налетiв на мене. - Давай припинимо цю безглузду розмову i перенесемо  до кращого часу.
   - Я не все ще сказав! - вiн згрiб моє нещасне плече, та так, що в мене там i синцi залишились, та почав цiлувати.
   - Чи точнiше, не все зробив? - Я рiзко видерлась з його ведмежих обiймiв. - Невже я для тебе нiчого не значу? З мене досить! - Я вiдвернулась вiд нього. - Алiно! Я йду звiдси! Ти як - залишаєшся?
   - Га?! - почулось з темряви.
   - Я пiшла!
   - Куди? - почувся голос Вадима.
   - В.... - зi злостi почала я. - ТУДИ!!!
   - Ти... Ти... Ти! Та я тебе. - О! Лiнка вже встигла накинутись на Костика. Чи пiти допомогти? Нє-є-є. Його доля i так покарала. Мною. Йому не вистачало лише зло Лiнки. А ви були б не злi, коли вас в самi цiкавi моменти переривають? Ну, а винний як завжди Костя.
   - Не бий по головi! - почувся крик Костi. - А то гадити буду де попало!..
   Я тарабанила Алiнку, а вона билась у конвульсiях зi смiху. Але таки, пiвчуприни Костика в руках у не залишилось. Шуткую.
   Коли ми вже доходили до будинку вона дiйшла висновку:
   - Нє, треба буде наступного разу брати з собою табличку: "Не турбувати!", а внизу приписочка: "ВБ'Ю!!!".
   - Тебе совiсть не мучить? Бiдний Костя...
   - Ой-йо-йой! Чия б корова мукала!

***

   - Де ви ходили? Ми тут вас обшукалися! Ви хоч би сказали, що пiшли! - Репетував Сашко, побачивши нас бiля пiд'зду.
   - Сашо, та я ж тобi говорила. Ти ще й головою в знак згоди хитнув... - Жанна говорила з ним наче з зачарованим. Дурдом N 23, палата N10.
   - Ну як ви не розумiєте, я ж так хвилювався... - Вiн дiстав i вiдразу ж сховав пачку цигарок. - Все, кидаю курити... Ви знаєте он вже "рятувальна служба" через 5 хвилин пiшла б.
   - Ми що гриби, щоб нас шукати? - не стрималась я. - Та на нас наткнутись - раз плюнути, куди б ви не пiшли!
   - Ми що камiння, щоб на нас натикатись? - Роздратувалась Жанка. А потiм нагнувшись до мого вуха прошепотiла, - Дай менi 5 хвилин i ти побачиш чудо.
   - Чи я чогось не знаю, чи в дурцi день вiдкритих дверей?
   - Мовчи, медик! Що ти розумiєш?
   - Тiльки мовчи про свою обiзяну, а то...
   - Що, ну що?
   - Скажу як твоя професiя по iншому називається.
   - Мовчи!
   - Мiж iншим, а час пiшов.
   Трохи заспоковшись, Олександр таки смалив цигарку. На двiр вийшло ще двоє людей: Малий та Марiк. Малий не здавав свох позицiй - вийшов нiжно обiймаючи пляшку з пивом.
   - Вичитав? - з сарказмом в голосi запитав Марк.
   - Ми що малi дiти, щоб нас шукати, а ще й потiм вичитувати? - надулась я. За кого вiн себе вважає? Що за порiвння з мене лiзуть?!
   - Та заспокойся! Що за iстерика? - примирливо подивився вiн на мене. -Я ж лише запитав!
   - Ти ще iстерик в моєму виконаннi не бачив... - Багатообiцяюче зиркнула я на нього.
   - Давай, вiдiйдемо... - Марк галантно запропонував менi руку i ми вiдiйшли в сторону.
   - Тiльки не далеко, - притримала я Марiка.
   - Чому? - лукаво зиркнув вiн на мене.
   - Жанна дещо обiцяла менi показати.
   - А ти досi вiриш обiцянкам?
   - Дивлячись чим.
   - А мом? - розмова набувала цiкавих оборотiв. - Якщо я пообiцяю тобi якийсь подарунок до Нового року, ти менi повiриш?
   - А який?
   - Я його сам оберу. Ок?
   - Ну, як хочеш. - Знизавши плечима вiдповiла я. А куди було дiватись? - До речi ти щось хотiв?
   - Так нiчого.
   - Ти, та нiчого не хотiв? - з сарказмом "не повiрила" я. - Повертаймося. Час вийшов.

***

   Лiнка вiдiйшла. Та не до кращого свiту, так, в темряву.
   - Малий, ти хоч коли-небудь доп'єш цю бляшанку пива? Що не гляну, ти з нею носишся. Їй-богу, що з тухлим яйцем в кишенi!
   - Довожу до вашого вiдома, панянко, що з того моменту, як ви прийшли - це вже третя.
   - Я за тебе рада. А погано не буде? - Ой, ну й потрапили ж ми...
   - Сергiй, будь ласка, йди звiдси. - Середнiй Чехов пiдкрався до мене ззаду.
   - Не пiду. Та й не потрiбно переживати - я вам не заважатиму.
   - Зате ми будемо. - почувся голос моє подруги. - Сонечко, п'ять хвилин вже пройшло.
   - Чого вас десь снiгом не занесло?..
   - Тому, що на дворi +8 та ще й дощ йде!
   - Як я люблю твою розумну голову!
   - Я теж.
   - Показувати? - Марiк, Сашко та Сергiй слухали наше перегав...гм... нашу типову розмову, з вiдвертою цiкавiстю. Нi ну ти тiльки нiчого не подумай, ми любимо одна одну, тiльки на людях ведемо себе як сви... соб..., взагалi не як люди.
   Обережненько пiдсунувшись до Сашка, я взяла його за руки. Саша зрозумiв чого я хочу. Враховуючи, що вiн був вищий за мене сантиметрiв на 10, йому довелось добряче погнути шию. Його поцiлунок пах вишнями.
   - Я замерзла, - сказала я своєму коханому.
   - Я теж. Зайдемо в середину?
   До цього часу Малий, який сидiв на лавцi, з гуркотом з не звалився. Ми засмiялись, а вiн, здається, образився.
   Алiна взагалi здалася менi дивною, про що вони там так недовго говорили? Що сказав Марк Алiнi i вона так швидко заспоколась? Дивно. Такого ще не було...
  
   ЗА КАДРОМ
   Пройшло ще трохи часу. Єгор запропонував вийти покурити.
   - Дивно... - нiби сам до себе звернувся Єгор. - Я нiколи не думав, що це вони зателефонують.
   - Ти про що? - не второпав я.
   - Про любов!!!! Чи ти геть нiчого не вiдчуваєш?!
   - Що я маю вiдчувати?
   - Те, що дехто має деякi здiбностi, схожi на нашi...
   - Та ну... А я вiдчуваю лише неймовiрно-шалений сексуальний потяг! - вхопив дурку я. I так сором'язливо, клiпаючи очима, запитав:
   - А можна я тебе поцiлую? - Бачив би хто його реакцiю...
   - Педрилло! Скрiзь однi педики!! Нагнутись не можна! Рятуйте! - Я ледь не отримав по своєму дорогоцiнному генофондовi! I де подiлась його серйознiсть? Єгор ластiвочкою вилетiв з кухнi. - Пiшов геть! Мав я на увазi вашi сексуальнi меншини!
  
   ...Стоячи перед всiєю чесною компанiєю я прочитав один з свох вiршiв. Всi задумливо слухали, хоче до половини думка вiршу, який в дану хвилину грав роль тосту, не в'жджали. Пiсля схвальних вiдгукiв всi вже збирались пити, як раптом Алiна, заплющивши очi, почала читати:
  
   Вона пiшла i серце впало.
   I я стою вдивляючись у даль,
   Мене немов би вмить не стало
   I душу опекла печаль.
   Лиш тиша на мо питання
   Та бiль там де серденько було
   I в мене є лише одне бажання
   Вернути все, що в нас було
   Покласти руки на тво долонi
   Та нiжно стиснути в свох руках
   Поцiлувати тебе нiжно в скронi
   Та мед вiдчути на твох вустах
   Тво ласкаво обiйняти плечi
   Зустрiти нiжнiсть у очах
   Проводжати разом вечiр
   Пiзнати вiчнiсть у ночах
   Та все минуло, навiть тi ночi
   Свiтанки тихi. А прийшов лиш страх
   Того, що не побачу рiднi, нiжнi очi
   I просто так розтану у вiках
   "Вернися, сонце, люба мила
   Тво я хочу цiлувать вуста.
   Згадай про те, як ти любила" -
   Мелодiя звучить в душi проста...

***

   - Чий вiрш? - пролунало з гурту, як грiм серед ясного неба.
   - Мiй.
   - Звiдки? - блiде обличчя Марiка виражало весь спектр почуттiв - вiд подиву до майже вiдверто збентеженостi. Вiн дивився на Алiну чи то як на ворога народу, чи то як на всезнаючу провiсницю.
   Була одна iсторiя, яку знають певно всi жителi нашого мiстечка. Та я певна, Лiна не знала про те, що однiєю з головних дiйових осiб  був Марк.
   Марiк одним махом випив все, що було в склянцi, пiсля чого, втупившись в злощаснi бутерброди, заглибився у власнi роздуми.
   Сашковi спиртне пiшло не на корись, випивши свою дозу вiн почав "думати вголос":
   - Ну i що це за психи були? Давно можна було б пережити, а ти до цього часу живеш минулим.
   - Стули пельку!! Ти нiчого не розумiєш! - визвiрившись на Чехова, Марiк вилетiв з кiмнати. Всi подивились на мого милого осуджуючи ми очами. В цей момент Лiнка непомiтно для всiх вислизнула з кiмнати.
   - Сонечко, як ти можеш? - зашипiла як змiюка я. - Вiн же твiй друг.
   - Вiн - мiй друг?! Та що ти про мене знаєш? - раптом розволався на мене п'яний Сашко. - У мене взагалi друзiв немає. Менi нiхто не потрiбен!
   - Навiть я? - прошепотiла ковтаючи сльози.
   - Навiть ти...- Повторив за мною.- Га? - спохватився вiн та було пiзно.
   - Нiчого. - i виходячи з кiмнати додала - Я все зрозумiла...
   З-за неприкритих дверей долинала розмова на пiдвищених тонах. Пiду гляну. I чого мене сюди поперло?
   Коли я вiдчинила дверi на мене поглянули двi пари злих очей. Аж в жар кинуло.
   - Чого тобi? - крiзь зуби процiдив Марк.
   - Ой, я вам завадила...
   - Нi. - Перебила мене Лiна - Я вже йду.
   I вона швидко прошмигнула повз мене грюкнувши дверима. Давно я не бачила  такою розлюченою. Марiк менi теж не сподобався. Його очi здавали його з повинною. Марк вiдвернувся вiд мене до вiкна.
   - Так що ти хотiла? - зло пiдносячи до рота цигарку, згадав про мене вiн.
   - Е... Вибач забула... - i я навшпиньках почала прокрадатись до виходу.
   - Стояти! - не обертаючись скомандував вiн тоном який не терпiв непокори. - Прошу, пiдiйди сюди, - а це прозвучало як погроза.
   - Та я... Та ну... Е-е-е.. - Що це?!! Я не можу слова вимовити!
   - Iди сюди, - бiльш спокiйним тоном сказав вiн. - Я не кусаюся.
   - А звiдки менi знати?
   Вiн преспокiйненько розвернувся до мене спиною знову, вiдкриваючи кватирку.
   - Ти ще щось хочеш знати?
   - Як в тебе справи?.. - менi нiчого розумнiшого прийти не змогло.
   - Це все? - Здивовано, та якось розгублено подивився вiн на мене. - Я думав ти спитаєш дещо про iнше...
   - Ти б мене прибив за це "iнше". Закрий будь ласка вiконце, а то в мене видує.
   - Що - видує?
   - Те що там, - я показала на голову, - рiдко ночує.

***

   ... Боже ж мiй. Яке божевiлля. Звiдки я могла знати...
   Мо тихi роздуми у ваннiй перервав гомiн:
   - Люди добрi, - по звуку цей хтось йшов до кухнi, - в когось є гребiнець?
   - Шуруй сюди i не заважай людям.
   Я затягнула здивованого Славу до ванно.
   - А ти що тут робиш?
   - Дiда Мороза чекаю. - Не втрималась я.
   - Щось в тебе настрiй не дуже. - Розгрiбаючи сво патли, недовiрливо глянув на мене. - А звiдки ти знала, що там хтось є? I що ти робиш у ваннiй?
   - Сиджу i пiдглядаю! - гаркнула я показуючи на вiкно, яке виходило на кухню пiд самою стелею. Цiкаво, який такий iнженер додумався тут його зробити?
   - Ти чого така зла? - Образився вiн.
   - Вибач. Я просто... Ти тут нi до чого.
   - Може поясниш. - Вiн сiв поруч мене на край ванни, дiстаючи цигарку з пачки. Я мовчала втупившись в пiдлогу.
   - Лiна, - вiн присiв навпроти мене, зазираючи в очi. - Ну хочеш запитай мене про що завгодно.
   - Що ти вiдчув, коли дiзнавсь про смерть свого батька?..

***

   ... Я нiколи не бачила таких очей, гiпнотичний погляд яких, зводив мене з розуму.
   ... Тю, я не могла такого сказати!!!
   ... Та прийшла я в себе тiльки тодi, коли вiдчула дотик його губ на свох вустах.
   Чого тiльки вiн менi не набазiкав. В основному я намагалась довести йому, що жити бiльш не хочу, тому, що немає бiльше для чого. Ми стояли поряд потягуючи пивце з однiє пляшки.
   - Я хочу померти, - сказала я йому.
   - А тепер?.. - Вiн рiзко нахилився до мене та поцiлував, бо стояли на дуже небезпечнiй дистанцi одне вiд одного.
   - Ще бiльше!.. Тобто... Ну, ти зрозумiв...
   Вiн здивовано глянув на мене:
   - Так, зрозумiв.
   Ми весело проводили час... Можна в принципi не так сказати, весело проводив час лише Марк.
   - Слухай, так хочеться свiжого повiтрячка. - Хитрi очi пройшлися по мом персам.
   Нiхто й не думав пручатися! Я пiшла за ним, як повiтрна кулька на мотузцi. СКОТИНА!
   Вiн добре зрозумiв, що може керувати мною. I користувався цим.
   Я зайшла до темно кiмнати, куртку взяла, а цигарки - забула. На диванi щось лежало. Придивившись я впiзнала в цьому "щось" свого коханого. Ця скотинка мирно хропiла, як тракторець у жнива. Нехай тобi я приснюсь. З косою в руках.
   З цими веселими думами, я пiдкурила цигарку. Навiть вибачитись не подумав. Хоча, чому? Може й думав, та не встиг..
   Марк терпеливо мене чекав на вулицi, як наречений бiля Рагсу.
   - На чому ми закiнчили? - Вiн поправив своє пальто.
   - На тому, чого в тебе така кисла мiна весь вечiр.
   Розмова не клелась. Вирiшили помовчати.
   - Я не сплю нормально вже дуже довго. - Марiк повернув до мене голову, заглядаючи в очi. - Дай будь ласка руку.
   Я мовчки подала йому руку, дуже надiючись повернути  цiлою. Рука була негайно схоплена мiцною хваткою.
   - Пробач, а ми куди йдемо? - Я пiзно спохватилась, дивлячись як вiн веде мене до темного закутку.
   - Я ж казав, поговорити. - Вiн знову пiдпалив цигарку.
   - Вибач за таке питання, але чому ти вибрав мене для цiє розмови?
   - Яке довге речення, га?
   - Не тiкай вiд вiдповiдi. Я знаю дещо i тепер хочу в цьому переконатись!
   - Знаєш?!! - Його наче дзига за одне мiсце вкусила.
   - Скажи, - я понизила голос, - А де ти був в той вечiр?.. Коли...
   Його реакцiя для мене була неочiкуваною. Вiн кинув мою руку i опустив обличчя, ховаючи очi за волоссям.
   - Ти хочеш сказати, що... - Вiн просто шипiв вiд злостi, а очi пашiли вогнем. - Що це зробив я?
   - Нi. Я не говорила цього i навiть не думала. Просто, де ти був?.. - питання повисло в повiтрi.
  
   ... Декiлька рокiв тому в моєму будинку сталась страшна трагедiя. Пара покидькiв забрали життя в цiло родини з трьох чоловiк. Великим дивом залишився в живих старший син Олександр, якого забрала його дiвчина прогулятись. Ця сiм'я була дуже близька мом батькам. I як стало ясно менi - не тiльки мом. На похоронi була така кiлькiсть людей, що просто не було видно нi кiнця нi краю потоку людей, котрi йшли за машиною з трьома домовинами. В однiй лежала Маргарита. Наречена Марка.
   Казали, що пiсля того у Марка стався "здвиг по фазi". А потiм вiн перестав виходити на люди. За три мiсяцi вiн висох так, що лише великi зеленi очi були iндикатором життя в його тiлi. Шаленi гулянки з запоями - вiн обов'язково десь свiтився.
   До речi, в однiй з таких - ми i познайомились.
  
   - Угу, "не думала", так як i твоя подружка. Нiчого конкретного та все за адресою.
   - А до чого тут Лiнка?
   - Ой, одна типу нiчого не знала, а iнша нiчого не думала. Але одна сказала, а iнша продекламувала! - Якби очима можна було спалити - вiд мене б i попелу не лишилось. - Ну тiльки не треба робити з мене iдiота!
   - А для чого робити? Вiн i так передi мною стоть.
   Швидко розвернувшись, я йшла i чекала коли ж вiн пiдбiжить i приб'є мене. "О! Гля, який зручний парканчик, щоб падати..."
  
   ... Слухай, а чому не чутно крокiв за спиною?.. Дивно...
   Я озирнулась i побачила Марка, який сидiв навколiшки на снiгу! Зрозумiвши спинним мозком, що я побачила цю картину, вiн пiднявся.
   -Жанно. Послухай.
   -Нi, не буду. - Я вже не рада була що й спитала. - Навiщо менi тебе слухати, якщо я знаю, що правди ти менi не скажеш!
   - В той вечiр ми страшенно полаялись. Вона кричала, що я великий iдiот, що бачити мене бiльше не бажає. Ї крик було чутно на два поверхи вверх. Того разу я єдиний раз силомiць намагався  поцiлувати. Я не знав, що робити з такою iстерикою. Я чомусь надiявся на те, що вона заспокоться, перестане геть що-небудь кричати образливе в мою адресу. Але помилився. - Пiдiйшовши до дерева, Кущин пiдпер його спиною.
   Закинувши голову до верху, вiн продовжив:
   - Вона залiпила менi звучного ляпаса, потiм задала направлення словами. Тодi я й не втримався, - хлопець роздратовано повернув голову до мене. - Я гепнув дверi пiд'зду кулаком поряд з  обличчям i вона в сльозах побiгла до себе.
   - I куди ж ти пiшов?
   - Напиватись. Бо...
   - Ти знав?..
   - Цiкаво, що ти вкладаєш в це питання?..

***

   - Знаєш, а ти класна дiвчина. - Обнiмаючи мене за плечi, говорив Слава.
   - Ой, не нада я стiсняюсь. - По дитячому просюсюкала я, колупаючи одним пальцем край ванни.
   - Нє, серйозно класна. Не те, що я.
   - А ти що?
   - А я - противний грек. I нiс у мене противний - грецький, i волосся противне - грецьке. - Вiн поправив свiй довжелезний i пишний хвiст.
   - No problems! З волоссям ми i зараз можемо розiбратись. Тiльки треба ножицi знайти...
   - Нє-є! Я не дамся! Нiколи!
   - Та заспокойся ти! - Шикнула я на нього. - Нiхто тебе чiпати не буде.
   Мо заспокiйливi речi перервав наполегливий стук в дверi.
   - Пiшли нах ... - Голосно i за адресою висловився Янiслав.
   - Славуся, ти забув де ми? - Вiн озирнувся довкола нiби вперше побачив, що знаходиться в ваннiй разом з туалетом. В дверi знову постукали.
   - Ану пiшли геть, а то я тут!.. - Хлопчина показав кулака дверям.
   - Слав, ну може людям i справдi треба. - Перервала я нескiнченний потiк слiв нецензурного походження, якi складенi воєдино в Славинiй iнтерпретацi змушували задуматись про вiчнiсть та походження свiту.
   - А менi все одно що м треба! Пiшли...
   - Хоч дверi вiдчини i спитай, що треба!! - Швидко прокричала я, перш нiж мiй милий спiврозмовник почне процес... навчання мене складанню од.
   На моє диво Слава, не вiдриваючись вiд обнiмання мене, iншою рукою вiдкрив дверi. У вiдчиненi дверi засунув носа Вєля, з-за його спини визирав Єгор.
   - ЧОГО ТРЕБА??? - Навiть я здригнулась вiд Славиного крику. Що вже казати про Вєлю, над яким навис роздратований Славко. Вєля ошарашено клiпав очима. - Я запитую чого треба?
   - Слав, ти ж його геть злякав. - Висунулась iз-за його спини я. - Вєль, ти щось хотiв?
   - Я?
   - Ти, ти. Тобi по потребi чи просто з цiкавостi.
   Поки Юра згадував чого прийшов, Єгор, людина розумна, зразу попрямував до кухнi.
   - Стояти, там зайнято! - Не втрималась я, зупиняючи Єгора.
   - Там нiкого немає.
   - Як немає?! А де Марк i Жанна?
   - Та вони давно вже пiшли на двiр.

***

   - ...На нас, певно, вже чекають. - Я намагалась зручнiше вмостись в його обiймах. - Але, я бачу, тобi йти туди не хочеться.
   - А що, це зараз так помiтно? - Вiн нахилився i поцiлував мене.
   - Так... - Я зам'ялась, забувши, що хотiла запитати.
   Ми говорили нi про що.
   - Треба йти. Я вже змерзла. - Ти хотiв щось менi сказати?
   - Нi. Забудь. Просто не згадуй про це.
   I ми потихеньку рушили назад.
   Краще б вiн мене прибив, чим так мучити цiкавiстю...

***

   - Я тебе питаю, де твiй мобiльний? - Кричала я Сашковi в вухо. А вiн, ... батон, дививсь на мене як китаєць на iнопланетянина i мило всмiхавсь. - САШКО!!
   - Мобiльний у мене. - Висунув з кiмнати нiс Малий.
   - Зараза малолiтня, ти чого мовчав? Я тут бiгаю, розпинаюсь, а вiн мовчить! Дай сюди.
   - Ги. А на ньому грошей все одно немає!
   - Та хай вам присняться голi поросята разом з Бiллом Гейцом.
   - Алiн.
   - ЩО? - сердито зиркнула я на Єгора.
   - Давай номер. Я подзвоню.
   - Справдi? - Не повiрила я. Вiн кивнув. - Нарештi.
   Весь народ (ну майже весь, крiм Анi i Танi, якi спали на матрацi) з кiмнати перебазувався в кухню. Малий споряджав Сашка до дороги додому. Славко рвався йти з ними та Малий твердо сказав "НI!".
   - Котрий номер?
   - Тей, що закiнчується на пожежну-швидку.
   - Значить - цей. А що писати?
   - Спитай, де х носить? Пройшло бiльше години, а х все немає!
   - Так i писать?
   - Так i пиши.
   - О-о-о-о! - Славко, обiйшовши мене, визирнув в коридор. - Дункан МакЛауд прийшов!
   - Хто? - Вся компанi дивилась, кого ж там таки принесло iще.
   - Де Жанна? - Наскочила я на Марка.
   - Що? - Не вiдразу зрозумiв вiн чого я хочу. - Десь ззаду йшла.
   - Як це "десь ззаду"?

***

   - О, i жiнка Дункана МакЛауда! - Палець старшого Чехова вперся менi майже в груди.
   - Дурень волосатий! - Я не втрималась i гупнула його по руцi. - Ти хоч би культурнiше руками розкидався!!
   - Тю... - образився Слава.
   I тут я побачила Лiну... Ой...
   - Тобi щось сказать, чи ти сама зрозумiєш? - Вона наступала на мене грозою всiх Жан.
   - А шо я, шо зразу я?!
   - Я тут дурку ловлю - де  носить? А вона i вухом не веде! Вже весь народ переполошила, поки ваша Величнiсть з'явилась!
   - Вибач, я не маю уявлення про час. Не знала, що пройшло так багато часу.
   - Ага. Швендяла чортi-де, хто ж на годинник дивився?!
   - Та що я вже такого зробила? I взагалi, я не думала, що ви нас шукати будете...
   - Ай, гаразд, прохали. - Придивившись до мох очей вiдчепилась Лiна.

***

   - Роздягайся, погрiєшся. - махнула я рукою, хоча на замерзлу Жанна нi я не була схожа, а от очi... В них явно читався смуток i переляк. Враження було таке, нiби вони кричали на всю: "Рятуйте!". Та фiзично вона спокiйнiсiнько роздяглась i ми пiшли до кухнi.
   Ми продовжили... нi не пити, а просто спiлкуватися. Пити вже просто не хотiлось.
   Мене понесло до вiшалки з речами. За мною попрямувала Жанна.

***

   - Я бiльше не можу це чути!
   - Що трапилось?.. - повернулась до мене Лiна. З кухнi до коридору Вийшли Слава i Марк. Я подивилась в х бiк i швидко мотнулась з квартири. Алiна попрямувала слiдом.
   Вхопивши мене за руку, подруга добряче смикнула на себе, змушуючи зупинитись. Пiдперши стiну, я присiла i глянула на не. Вона примостилась поруч.
   - Може ти поясниш, що тут вiдбувається? - Лiна марно намагалась мене заспокоти.
   - Навiщо?.. Що я йому зробила?.. Вiн... - Мене всю трясло вiд злостi так образи, яку вiн менi нанiс. Невиннi слова: "ПРОСТО ВИЙШЛО..." мене стосувались!
   Гупнули дверi пiд'зду. Вийшли Чехов та Кущин. I чого вiн мене переслiдує? Мститься?..
   Я рiзко встала, намагаючись врятуватись вiд його присутностi.
   - Жанно... - тихо погукав мене Марiк. - Жанно...
   Спочатку я пiддалась його голосовi, а потiм нiби прокинувшись вiд сну помчала до квартири.

***

   Я не знала що й думати, не те щоб щось робити. Геть нiчого не розумiю.
   - Алiно, - я пiдвела погляд на Марка. - Iди сюди.
   - А навiщо? - Я здивувалась приреченостi свого голосу.
   - Iди. - Нiби манив вiн свом спокiйним заволiкаючим голосом. Я й не поворохнулась, опустивши очi. Та що ж це дiється, в кiнцi то кiнцiв?!
   Вiн зробив по iншому - пiдiйшов сам. Надягнув на мене свiй плащ. Я й не помiтила, що вискочила на вулицю без верхнього одягу.
   - Навiщо ти це робиш?
   - Сядь, погрiйся. - Вiн посадив мене на лавку поруч з Славком. Слава вiдмiнно грав роль "Сiсi-в-комi", флегматично смалячи, напевно, вже третю цигарку. Марк нахилився i закутав мене в плащ, поли якого розкинулись по лавi. - У мене до тебе одне прохання. Пообiцяй.
   - Угу. - з видом пофiгiста "пообiцяла" я.
   - Подивись менi в очi. - От же причепився, як п'яний до радiо "Заграй "Яблучко", та заграй "Яблучко"!" Я пiдняла голову, але погляд вiдвела в сторону.
   - Пообiцяй, що не будеш розпитувати Жанну про нашу розмову. Пообiцяй. З часом ти про все дiзнаєшся.
   - Щодо цього можеш не перейматися. Я обiцяю.
   Пiднявшись з лавки, я пiшла по темнiй вулицi геть вiд будинку.
   - Лiно! Лiнко!.. - Кричав у слiд менi Слава, прокинувшись вiд "коми". - Ти куди? Зачекай!..
   - Облиште мене!.. - прошепотiла я, давлячись слiзьми. - Дайте хоч трошки спокою...

***

   Я навiть не здивуюсь, якщо зараз зайде Марк. Це менi як "пороблено"!
   - Агов, люди! - Кiмната здавалась пустою.
   Не враховуючи старенького матрацу, на якому спали Таня i Аня, а мiж ними Єгор (гарнюньо вмостився, i я так хочу! Тiльки не мiж дiвчатами...), в кiмнатi спостерiгалась iдеальна тиша, яку переривало дружне сопiння цiє трiйцi.
   На кухнi сидiла весела трiйця юних алкоголiкiв i прикiнчувала останню пляшку з вином, запиваючи нашим злощасним соком. Вишневим, мом улюбленим.
   Я начепила на себе маску задоволено життям:
   - Люди вдiлiть спраглiй соку! Помру, так пити хочеться!
   - О, ти не пiшла? - Округлив очi Вєля. - Я думав тебе Голий повiв додому.
   - Куди б вiн  повiв? - Перебив Вєлю Валiк. - Його самого повели!
   - Його... Немає? - Ось тобi i велике кохання, яке розвалилось ще не дiставшись свого апогею. Вiн покинув мене тут одну... Я була йому просто непотрiбна, от i все. Виявляється я просто дурила сама себе, гадаючи, що я йому не байдужа...
   - Та вже напевне хвилин з 15 як пiшли з Малим.
   Я тимчасово стала Кентервiльським привидом - туди пiду, там загляну, то цепами позвякаю (а цепiв на мох штанах було хоч вiдбавляй).
   Зайшов Марк (я ж кажу, вже навiть не здивувалась...) i прямим ходом пiшов на кухню, обдавши мене льодяним поглядом. "Сам дурень!" - подумала я, продовжуючи свою подорож. В кiмнатi задавав хропака Славко. Швидко щось. Зайшла до ванно помити ручки, почула, як збирались йди наше миле подружжя. Вєля напросився х провести. Я зачинила дверi на гачок. Хай йдуть.
   ... Кухня дихнула на мене морозною свiжiстю вiдчинено кватирки. Цiкаво де Лiнка? На мене накричала, що я така-сяка сволота, а сама?.. Виповзти з ванно змусила спрага. Пити хотiлось... Точнiше випити...

***

   ...Я йшла по вулицi все далi й далi в темряву. Моя душа палала, нiби  пiдпалили хвилину тому. Було так гидко, сумно вiд присутностi само себе.
   Я дiйшла до нашого Бiлого дому, яки по кольору був зовсiм не бiлим. Присiвши, я сховалась в його тiнь. Менi добре було чути галас i пiснi людей, якi зiбрались навколо Новорiчно ялинки, та моє серце кричало голоснiше. Набагато голоснiше, корчачись в агонi. Воно давно вмирало, потрошку, починаючи з того моменту, коли Вiн загинув. Потрошку, нiби хворе на проказу, вiд якого щодня, щогодини i щохвилини вiдпадав шматочок вiдмерло частинки, вiдкриваючи ще живе, але приречене до тiє ж участi тiло.
   "Хто ти?"
   Чому зараз, чому так раптово?.. I чому з ними? Нiби нiчого особливого, але щось обiрвалось, чи вiдкрилось? Невже Вiн казав правду? Точнiше, не казав, а натякав, як завжди.
   "Хто я? Я i так знаю..."

***

   Виповзу-но я на вулицю, мо там Лiна? На вулицi було теплiше навiть чим на кухнi.
   З темряви вийшов ще один привид (чи то може Смерть? Та нi наче, у Смертi атрибут - коса, а в нашому випадку - цигарка?.. Тю-ю...): дiвчина (а це була саме дiвчина) в довгому темному плащi, поли якого розвiвались вiд  швидко ходи. Я аж задивилась - так менi сподобалась ця картина. Поки я не добрала, що та дiвчина є моєю Лiнкою! Тю-ю-ю...
   Мене колихнуло вiд сорому, який я вiдчула перед Алiною.
   - Лiно, де ти була? - я вискочила iз своє зручно засiдки в тiнi банку. Вона сахнулась вiд мене.
   Я обiйняла  за плечi.
   - З тобою все в порядку? - я подивилась в  очi. А вона старанно х вiд мене ховала. - Пробач... Пробач мене будь ласка...
   - За що пробачити? - нiби робот, запитала вона.
   - За все. За те, що залишила тодi тебе з ним. Я...
   - Перестань. - Вона викрутилась з мох обiймiв, не дивлячись навiть в мою сторону. - Нема менi тобi чого вибачати, а тобi просити пробачення. Ходiмо.
  
   ЗА КАДРОМ
   От курва. Цi двоє мене вже дiстали зi своми заморочками. I Голий...
   Комусь iз них сьогоднi дiстанеться. Чисто з принципу. I за Голого, i за вiрш, i за повчання... Повчають? Навчимо! Снiгуроньки...
   Я сiв бiля Чехова, який заливисто, як соловейко - пiдсвистуючи хропiв.
   Пограємо в веселу гру - хто зайде першою, тiй за все й вiдповiдати. Чесно?
   Не можу зрозумiти, чому Лiнка не ведеться на мене? От Жанка - iнше дiло. З нею легко. Що сказав, те й зробила. Треба буде ще раз спробувати, тiльки в iншiй ситуацi... Пiзнiше, а зараз...
   О, Жанна! Я нутром це вiдчував. А то! Менi моє нутро ще нi разу не брехало.
   - Жан, ти як? - Я взяв  за руку. Нiколи не дозволяю собi цього фривольного руху. Та для дiла можна. - Давай поп'ємо пива на кухнi?
   Жанна повернула до мене голову, в очах читалось "Ти на голову не хворий?". Я прикинувся слiпим дурником.
   Я притяг з собою в кухню не обiцяне пиво, а дещо покрiпше. Спочатку треба довести до кондицi, а вже потiм...
   Спочатку Жанна пити вiдмовилась. Я махнув на не рукою - махнув двi чарки сам.
   - Марк, а де нашi чашки з котрих я i Лiна пили? - мене  питання насмiшило.
   - Та не повiриш. - Я пiдкурив цигарку. - Будеш? - Вона взяла цигарку i теж пiдкурила. - Коли ти та Лiна вийшли на вулицю, прийшли Валiк та Алла. Їм же ж налили штрафну. Валiк випив стопарь, а запити? Побачив твою чашку, схопив  i "запив". Довго потiм Алла пiдлогу витирала. - Жанна ледь димом не подавилась зi смiху.
   Так перший етап пройдено - я  до себе повернув.
   - Може вип'єш? - з надiєю в голосi звернувся я до не, заглядаючи в очi.
   - Нi. - Сказала вона. Це "нi" було як "так".
   - Та ну?! - Я спокусливо всмiхнувся й очима. - А якщо отак?
   Цiлувати було  приємно, подих пах вишнею. Так i захопитись можна, а тодi це не буде схоже на урок.
   Етап намба два вже пройдено. Вона згодна випити зi мною.
   - Наливай. З двох бiд вибирають найменшу. - Вона потушила цигарку об каблук. Дурненька, сама не розумiє, що копає собi могилку.
   Процес навчання йшов успiшно, доти доки в Жанни не задзвонив мобiльний.
   - Вадим?.. - Зиркнула вона на мене, так просячи не кричати, не шумiти, не лiзти. - Так, все нормально. Лiна. Де Лiна? Е-е...
   Дверi ванно вiдчинились.
   - Я тут.
   - Тут вона. - Жанна передала телефон Лiнi. Дверi ванно закрились, даючи зрозумiти, що iнше нас не стосується. Жанна розвела руками показуючи на дверi ванно.
   - Тримай. - З тiє ж ванно висунулась рука Жаннино подруги. - Я йду звiдси.
   Лiна показалась повнiстю. Зняла з вiшалки свiй одяг.
   - Зачекай на мене.
   - А вiн тебе вiдпустить? - Кивнула Лiнка в мiй бiк. За весь цей час вона навiть не глянула в мiй бiк.
   Хуг, я вже думав, що всьому гаплик. Повний. Та вона не помiтила i пiшла.
   ...Спочатку вона намагалась супротивитись, та "наркоз" i трохи мо очi зробили своє дiло. Вона майже повнiстю вiдключилась. Я мiг робити з нею все що хотiв. I робив.
   Мо руки вивчали  нiжне, зараз пiддатливе, тiло. На пiдлогу полетiла моя кофта. Вона вiдповiдала на мо пориви, нiби автомат. Та це мене мало цiкавило.
   Я потихеньку стягнув з не штани. I почав своє дiло.
   Ну ось i основна частина уроку.
   - Ой, вибачте, що перериваємо, але нам хочеться чаю.
   В кухню засунулись Таня i Вєля. Блядь. Але в принципi так навiть краще.
   Я швидко одягнув , поки Таня i Вєля галантно вийшли, i вислизнув з кухнi.
   Все. На сьогоднi досить.

***

   Боже мiй. Невже... Як це могло статись?
   Я тихо сповзла на стiлець, закриваючи обличчя руками. В мене нiби хтось свiдомiсть вимкнув.
   I що тепер? Що робити далi?
   - Та заспокойся ти. - Присiла поруч Тетяна. - У мене теж не все було супер.
   - Але я не розумiю - як? - Я билася в iстерицi.
   Таня обiйнявши мене за плечi, почала смiятись.
   - Що я не так сказала, що ти смiєшся?! - чай, який менi пiдсунув Вєля був гiркий, як моя доля.
   - Доросла, а в казки вiриш. Чи може не дiйшло, що це дiйсно сталось? - я вже не плакала, а вiдверто смiялась. Це так весело. Навiть чай без цукру.
   - Не кривись. Чай дiйсно без цукру. - Таня привстала даючи можливiсть Вєлi вийти з кухнi.
   ...З пожитками на вихiд.
   На вулицi вже було свiтло, як вдень. Навiть якось i не помiтила як поруч почав маячити Слава, його добре штормило, i Марк, який намагався втримати Чехова. Схоже я х наздогнала. Дiйшовши до кафешки Марк несподiвано взяв мою руку i спинивсь:
   - Пiдеш зi мною?
   - А мачку до дульки не хочеш?
   - Пiшли з нами! - Нi в тин нi в ворота вперло Славу. Цiкаво, а вiн взагалi розумiє, що мав на увазi Марк? Певно, що нi.
   - Я сказала - нi!!
   - Ну, тодi, як хочеш. - Марк рiзко вiдкинув мою руку. Я ледь втрималась на ногах.
   Вони почвалали в свiй бiк, точнiше Марк потяг за собою Славу, а я в свiй.
  
   P.S.: (вечiр)
   Привiт, друже!
   Тiльки-но повернулась. Нiколи не думала, що це буде так важко.
   Пiсля того, що сталося, я вирiшила вiдразу зателефонувати та розповiсти коханому все, що сталося зi мною вранцi, пiсля того, як вiн пiшов.
   - ...Я все знаю. - Тiльки i сказав Сашко - Я приблизно й знав, що таке трапиться. Менi Кущин сьогоднi все розповiв... До речi, вiн тебе згадував та хотiв подзвонити. До того ж... - Вiн зробив паузу на декiлька секунд. - Ви непогана пара... - Почуте переварювалось з великим подивом. Ого... Оце так!
   На тому боцi, в Чехова, хтось запитав хто це телефонує. Через секунду я почула голос Марiка:
   - Жанночко! Привiт, сонце! Як ти? - Дурне питання, зважаючи на те, ЩО вiн зробив менi сьогоднi вранцi.
   - Та нiчого. Все нормально. А ти? - Я запитала чисто машинально. Мене нi краплi не цiкавило, що вiн скаже. На душi було гидко.
   - Слухай, нам потрiбно зустрiтися. Давай хвилин через 20? Зможеш? - А цього я вже точно не очiкувала. Правду кажуть: "Злочинцiв тягне на мiсце злочину".
   - Зможу. - Видавила з себе я. - Де?
   - Бiля банку. - Можна подумати в нас мало банкiв. - Запиши мiй номер... Банк навпроти твого дому. Чекатиму.
   I вiн передав телефон Чехову. Той лише сказав:
   - Раз таке дiло.. Навiщо ти тодi казала, що кохаєш мене?.. Дивнi ви, жiнки... - Я сказати у вiдповiдь нiчого не встигла. Вiн вiдключився.
   ...Збиралась як на похорони. На вулицi не дивлячись на те, що це середина зими, а не осенi, йшов дощ. Знаєш, противний такий. З легко мжички вiн все поривався стати повноцiнними крапельками. Я закуталась по щiльнiше у свою куртку. Ну, я вийшла, а вiн де?
   Чекаючи, я вирiшила поговорити з Сашком. Щоб там не було, я не хотiла його втратити, через, можливо, його дурну голову.
   - Сашуня, сонце, це знову я... - Я почала говорити тихо вiдчуваючи вину ( та й ще й яку!), мусила бути обережною, щоб не зiрватися та не заплакати. - Поговори зi мною.
   - Що Марiк не дiйшов? - iронiчно кинув Голий. - Вiн, до речi, хвилину тому вийшов. Чекай його. Я тобi навiщо? - остання реплiка була сказана з таким болем, наче його патрали заживо.
   - Сонечко, я... - Я вдавилась слiзьми, - Невже ти думаєш, що я промiняла тебе на Марка? Що тi поцiлунки щось означали?..
   - Якi поцiлунки?!! - Чехов зiрвався на крик. - Жанно, я прошу, тiльки скажи правду, ти що нiчого не пам'ятаєш?
   - Нi... - Сказонула я те, що перше прийшло в голову. Тодi вже якось буду вiдмазуватись.
   - Жанно, - на тому кiнцi почулася жалiслива iнтонацiя. - Давай не будемо про це по телефону. I взагалi, не телефонуй сюди бiльше... - Сказати хоч слово я не вспiла. Знову!
   Я вирiшила пройтись. Холодно стояти на одному мiсцi. Вiдiйшовши вже далеченько, я озирнулась. На освiтлений єдиним лiхтарем вiд банку клаптик землi вийшла темна висока темна фiгура в чорному плащi.
   О! Явилось, Дункан МакЛауд, блiн. Я розвернулася на 180 градусiв i почимчикувала до того ловеласа. Вiн притулився до лiхтаря, виглядаючи мене з iншо сторони. Налякати хлопця менi не вдалося. Навiть не почувши, а вiдчувши, моє наближення вiн безпомилково повернувся в мою сторону:
   - Я чекав на тебе. - сказав Марк.
   - Я тебе - довше, - вiдповiла я, виходячи на свiтло. Замiсть вiтання Марiк пiдiйшов ближче, нiжно обiйнявши мене, поцiлував. Я було не проти. Менi було все одно. В головi прокручувались варiанти вiдмазок перед Голим. Одну з них я хотiла уточнити. Прямо зараз:
   - Марк, слухай, - не без жалю вiдлiпившись вiд губ цього молодого хлопця (чи вже чоловiка?), сказала я.
   - Ну? - буркнув вiн, явно не бажаючи вiдпускати мене з обiймiв.
   - Менi приємно вiдчувати себе потрiбною тобi, але ж ти знаєш...
   - Та знаю, знаю! - Розсерджено тупнув ногою Кущин. - Я, коли йому розповiв, що мiж нами сталось... Вiн ледь не вбив мене!
   - Ти - ЩО?! - От нiколи не думала, що в мене такий обширний словарний запас. Ненормативно лексики. Навiть Марк заслухався.
   - А, власне, чому ти сваришся? Невже ти не збиралася нiчого говорити Сашку?
   - По-перше, я не сварюся. Я грубо енд брудно матюкаюсь! Я зараз в такому станi, який навiть словами не опишеш! По-друге, що я повинна йому розповiдати? Те, чого я не пам'ятаю? Що там було?
   - Е-е-е... Ну-у-у...
   - Смiливiше, смiливiше! Чи ти може теж не пам'ятаєш? - Я посмiхнулася своєю фiрмовою посмiшкою голодно вовчицi. Вiн поспiшно вiдсунувся вiд мене.
   - Давай, я тобi потiм все розповiм, колись. Пiзнiше.
   - Добре. - Я лукаво посмiхнулася, моментально заспоковшись. - Я тебе потiм допитаю. З пристрастям. В миленькiй, домашнiй обстановцi. Прив'яжу тебе до стiльчика i...
   - Досить!!! Я...
   - Та нi, ти послухай, що тебе чекає! - Я пiдiйшла поближче взявши його за руки, пiднiсши х до свох губ.
   - Та досить мене лякати! Вiрю, я тобi вiрю!
   - Прогуляймося? - "миролюбно" запропонувала я.
   - Добре. - Марк вiдiйшов подалi вiд мене, але руки вiдпускати не став.
   Починався снiг, та нам це не позбавило ентузiазму. Ми бадьоро чимчикували, не забуваючи так само бадьоро лаятись. Встигли згадали всiх родичiв по мой та його лiнi, дiбрались вже до прабабцi в п'ятому колiнi, як перед нами з'явились дружелюбнi до болю в зубах знайомi залiзнi дверi пiд'зду. Я пiдняла голову:
   - Ви тут гуляєте?
   - Так. Чому ти так високо голову задерла? Ми на першому поверсi. У Холмса.
   - Кого?
   - Хазара. Знаєш такого? Це чоловiк моє родички, вони в громадянському шлюбi живуть.
   - Хоч покажу, де живе Лiна? - не звертаючи уваги на його реплiку, запитала я.
   - А що, це десь недалеко? Я готовий прогулятися ще!
   - А навiщо? Голову пiднiми. - Вiн пiдняв голову. - Он вони, тi два вiкна.
   - О, то це ж так класно! Тобi буде не так нудно. Пiшли до не?
   - Ї немає. Вона похала. Буде завтра. - До мене дiйшла вся його реплiка. - А чого менi повинно бути нудно?
   - Та нi, я мав на увазi, що ви б удвох пiшли б, а так ти одна... до Холмса пiдеш... зi мною. Ти ж пiдеш? Власне, я ж вийшов тебе зустрiти i забрати. До нього... в гостi... - побачивши вираз мого обличчя Марк темп збавив. - Як не пiдеш?!!
   - Отак i не пiду! "Первая причина - это ты..." - наспiвала я вiдому попсову пiсеньку. - "А вторая - все твои мечты...", ну, а третя, по логiцi, Сашко. Я не можу пiти туди з тобою, розумiєш?
   - Сашко-Сашко... - перекривив мене Марк, нервово дiстаючи пачку цигарок. - Дивнi ви люди - закоханi. То кричите, що одне без одного жити не можете, а на наступний вечiр: "...я не хочу тебе бачити."
   - Ти не забувай, що бачити не хоче вiн мене, а не я його. Якби по менi, то я б на нього день i нiч дивилася! А те, що вiн мене бачити не хоче -заслуга твоя.
   - Ти там теж участь приймала. - Тихо, та все ж добре чутно сказав Кущин. - Якби ти не хотiла, ти б вiдштовхнула мене!
   - А я могла?!! Чому ж ти не вiдпустив мене як я просила? Чому я не... - Я ледь не зiрвалася. Кричати вже не було сенсу. Навiщо? Олександр тепер з таки-и-и-ими рогами....
   - Так, роги в нього конкретнi... - Пiдтвердив Марк. Мабуть останню думку я сказала в голос.
   - I вiн менi цього нiколи не пробачить. - Я прикрила обличчя долонями.
   - Ти повинна його повернути. - Твердо сказав Марiк. От вже чого не чекала почути.
   - По твой милостi - це не-мож-ли-во! До речi це мiй власний рекорд - прозустрiчатися 3 години...
   - То вiн вспiв?.. Е-е-е, наважився?..
   - Уявляєш?! А тепер все горить синiм полум'ям.
   - Я прошу тебе, досить, - вiн махнув рукою, викидаючи бичка. - Це можливо. Якщо постараєшся. На скiльки я знаю Голого, вiн, якби був злющий на людину, то навiть говорити з нею б не став, просто вiдключив би телефон.
   - I давно ти його знаєш?
   - Майже з пуп'янка.
   - Дивно. Йому до мене не байдуже...
   - Що дивного? Наче так не видно. Вiн давно в тебе втрiскався. Ще з Iвана Купали. Я пам'ятаю, в недiлю пiсля свята з компанiєю гуляли, вiн як пришиблений ходив. Тодiшня його тодi так дiстала.... В черговий раз Потєряна двинула його лiктем: "Любий, перестань пiдтакувати, я вже хвилин 7 як мовчу...". Янiслав перший не втримався та заржав, як кiнь Пржевальського. "Що, - каже, - та руда причарувала вчора", "Та вiдчепись вiд мене!". Вiдiславши всiх подалi, червоний як рак, Сашко пiдiрвався i кудись впер. - Кущин засмiявся, подивившись на мене якось дивно. - Що то за "руда" була, я дiзнався недавно.
   - А звiдки ти знаєш, що на Iвана Купали - я була?
   - Славко впiзнав. Ви тодi незнайомi були, а Сашка вiн пiдколював.
   - А чому пiдколював? Я йому не сподобалась?
   - Та не ти причина. Чехову подобалось дивитись, як Голий мається. А через деякий час Сашко залишив Потєряну. Те...
   - Досить. Навiщо ти менi це все кажеш? Думаєш, щось змiниться?
   - Я в цьому впевнений.
   - Нiколи в життi не буду принижуватися, до того щоб... щоб...
   - На скiльки я тебе знаю - будеш. Повiр, я розбираюсь в людях. - Вiн провiв рукою по моєму обличчю. - Слухай, не стiй пiд снiгом, зайди пiд навiс.
   - Це не снiг. Дощ iде.
   - Тим паче. Iди сюди. - Вiн взяв мене за руку i так смикнув мене, що я аж побiгла.
   - Ти напевно не можеш лагiднiше? Тiльки так?
   - Та з тобою тiльки так i треба. По iншому слухатись не будеш! - Я опинилася в його обiймах.
   - Цього взагалi не повинно бути. Марк, ми тiльки-но говорили про те, що я повинна повернути Олександра. А ти що робиш?
   - Добре. Я не буду нiчого робити. А ти пiдеш зi мною до Холмса?
   Вiн подивився на мене свом особливим поглядом, як тодi... Е, нi! Не треба гiпнозу! Я не пiддаюся! Я гiпностiйка!! Я так думаю...
   Що я думаю, нi його нi мене не цiкавило. Тiкати треба було. Ноги в руки i тiкати...
   В почуття мене привiв сильний укус за нижню губу:
   - Твою кочережку!!! Моя губа!!!!!!!
   Його очi, ось, що свiдчило про його бiль. Цей бiль був бiльший за банально вкушену губу.
   - Мiй маленький...
  
   ЗА КАДРОМ
   - ...Я знаю що тобi боляче. А також знаю, що я тобi не потрiбна. Просто випадково була поряд.
   Дивно, вона добре розумiла, що те, що трапилось вчора не має для мене нiякого значення крiм помсти. Я добре знав - вона брехала, що нiчого не пам'ятає. Та самим незвичним для мене було те, що я хотiв помирити  з Голим. Чи це совiсть?! Та нi. Скорiш, менi шкода  - робить винною у всьому себе.
   Ну от, хотiв дати урок, а вiн вийшов якимсь не правильним. I ще й сам чортiв повну пазуху отримав.
   - Чому тобi не все одно до мене? Невже ти мене поважаєш пiсля всього?.. - Я провiв рукою по  рудим кучерям.
   - Тихо. Кожна людина має на помилку, а в даному випадку помилку зробили ми обоє. Так що в мене аналогiчне питання. Ти все ще мене поважаєш?
   Я надломив . Сука. Я хотiв зовсiм iншого:
   - Я не розмовляю з людьми, яких не поважаю.
   - Ого! То це - верх довiри? - Жанна прибрала за вухо волосся, подивившись на мене якось недовiрливо.
   - Не довiри, а поваги. Я навiть собi не довiряю. Кому при таких обставинах довiришся?
   - Я йду додому.
   - Пiшли зi мною. - Ефектна пауза. - Пiшли. Дай руку.
   Вона простягла руку до моє, а потiм рiзко вiдсмикнула.
   - Я не бажаю бути весь час пiд гiпнозом. Досить.
   Я зайшов до чотирьохкiмнатно квартири, де ми розмiстились. На порозi мене зустрiчав Голий:
   - Нам треба поговорити. - Стискаючи кулаки i кидаючи блискавки очима прошипiв вiн.
   - Та ну? А про що? - Обiгнувши його я пiшов по коридору до найвiддаленiшо кiмнати квартири, добре знаючи, що розмови не уникнути.
   - Про що ти говорив з нею? - Заскочивши за мною вiн стукнув дверима.
   - Про тебе. - Я купався в його злостi.
   - Ти справжня скотина!! - верещав вiн на мене, впившись руками в пуловер. - Що ти й наговорив?
   - Ми говорили про те, що й треба тебе повернути. - Мене почала дратувати його поведiнка.
   - Це все через тебе... - Вiн опустив руки з неможливостi що-небудь зробити.
   - А то! - пiдначив я його. Все ж таки вiн мене розiзлив. - А ти - такий хороший! Наговорив й хтозна-чого, суть якого в тому, що вона тобi нi в копiйку. А потiм, наш чарiвний принц, упившись, вiдключився. А коли х пречемна високiсть продерла очi, то навiть i не подумала забрати кохану i провести додому, а пiшла по-англiйськи... Чи точнiше, по-свинськи?
   Голий ривком притис мене до стiнки, його аж тiпало. В принципi, мене теж.
   - Та що ти знаєш? - кричав вiн.
   - Я казав тобi теж саме, коли ти пхав свого носа, куди не слiд.
   Ми вчепились одне в одного. Враження було таке, що кiмната почне палати вiд скажено злостi i енергi.
   Раптом мене вiднесло назад, я опинився на лiжку, а Голого винесло в коридор, де вiн загальмував на Холмсi.
   Єгор холодно дивися на мене:
   - Може поясните, що за крики?
   - Все просто. Марк... гм... Переспав однiєю з вчорашнiх дiвчат. - Висунувся в коридор доброзичливий Вєля. - А та виявилася коханою Сашка.
   В очах Єгора затанцювали вогники. Не вiдриваючи вiд мене погляду, вiн зачинив дверi.
   - Ти хоч розумiєш, що наробив?!
   - Так. Наставив Голому роги!! - я не вiдразу вловив хвилi гнiву, якi йшли вiд Єгора. Упс.
   - А що я такого зробив?
   - Ти що не вiдчув хто вони? - Єгор навис надi мною, як Карлсон над варенням. - Чи тебе заслiпило твоє "сексуальне бажання"? Спермотоксикоз?!!
   - Та чого ти так завiвся? - З того боку хтось хотiв засунутись в кiмнату. Єгор так гепнув по ледь прочиненим дверям, що той "хтось" явно передумав сюди лiзти.
   - Завiвсь? Герман наказав оберiгати тих, хто подзвонить, а потiм прийде до нас, як зiницю ока. Тiльки-но я заснув, а ти вже вберiг!! Чи тобi дiвчат мало? З твоми можливостями будь-яка б пiшла. Навiщо тобi Жанна?
   - Я не думав, що...
   - Ти не думав?!! Так. Ти просто вирiшив помститись Голому? Чи зiгнати злiсть за Лiнкин вiрш? I хто вийшов крайнiм?
   - Я не думав, що вони належать, можливо належатимуть до нас...
   - А не думати треба було, а вiдчувати.
   Мене вразило те, про що розповiв Єгор. Вони - з наших...
   - Так. Лiна. Вiд не чимось вiяло. Ї очi... Але Жанна?..
   - I Жанна теж.
   - Але чому така рiзниця?
   - Менi теж дивно. Я знайомий з ними десь рiк i вже тодi я вiдчував щось незрозумiле в Алiнi. А Жанна, вона ще поки не така... як треба нам. - Вiн подививсь на мене якось... жалiсливо. - Подумай добре. Як i коли нам треба. Бо так i залишишся бовдуром.
   I вийшов. Я не втерпiв i кинув вслiд домашнього тапка. Тапок вдарився об дверi та повис на двернiй ручцi. Сам вiн бовдур.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"