Марусевич Катя : другие произведения.

Пошуки iстини

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Большое, спасибо Галина Прокофьева за прекрасную обложку
  Пошуки iстини
  Ця iсторiя розпочалася одного лiтнього дня.
  Сонце палило невблаганно, здавалося воно виїдає шкiру, голова не хоче думати, мозок посилає тiльки механiчнi сигнали. Спека робила з людей нуднi марiонетки, що говорили тiльки про цей пекельний тиждень. Здавалося з кожним днем Сонце все ближче наближається до Землi.
  Камiлла вийшла на балкон обплетений виноградом, що створював незначну прохолоду.
  'Ця нахабна спека. Треба втiкати з цього мiста, iнакше я теж стану лялькою в руках сонця, яке обпiкає мене навiть за стiною з листочкiв.'
  До друзiв дзвонить не хочеться (не хочу на двiр виходить, тай вони напевно також сидять по домiвкам, ховаючись вiд спеки), у єдиної подруги Тетяни, завжди проблеми з хлопцем (набридло слухати одну i ту ж саму iсторiю, яка повторюється з рiзними хлопцями).
  'Куди б зникнути?', - так обмiрковувала свої подальшi дiї Камiлла,аж поки не згадала про затишний будиночок бiля озера неподалiк вiд лiсу. Бабуся та дiдусь давно чекають на неї.
  - Дача,дача,дача. Батьки поїхали вiдпочивати, чому б i менi не чкурнути з цього нудного мiста.
  Одягнувшись та зiбравши речi вона вийшла на двiр. Спека панувала в мiстi, та мабуть i в усiй країнi,роблячи усiх людей однаково втомленими та нудними зомбi.
  - Нiчого, треба тiльки дiйти до зупинки - подумала вона - Обов'язково зупиниться якась машина, i через 5 хвилин я буду на мiсцi.
  Та дiставшись зупинки, дiвчина побачила декiлькох людей, що стояли та чекали автобуса.
  - Хто крайнiй? - запила дiвчина, стараючись говорити у хорошому привiтному настрої.
  - Я - вiдповiла старенька бабця. - Через 15 хвилин буде вже автобус.
  - Може автобус це i на краще, адже нiколи не знаєш з ким доведеться їхати в машинi - втiшала себе Камiлла.
  Доки дiвчина сподiвалась на автомобiль, приїхав 'чудо-юдо' маленький автобус забитий старенькими,i тiльки де-не-де бачились дiти та батьки. Залiзши туди Камiлла вiдчула що потрапила в ще бiльше пекло. Якщо на вулицi було +37,то всерединi цiєї оренди - +46.
  - Куди я потрапила?- перше що спитала себе подумки дiвчина. - Я хочу додому. Навiщо я сюди сiла,чи точнiше встала(мiсць в салонi не було).
  - Скiльки нам їхати до Садового проспекту? - таким було її запитання до кондуктора, що пiдходив.
  - Хвилин 50, якщо не бiльше.
  - Це жах. Менi кришка - промайнуло в дiвочiй головi. - Нiчого, як приїду покупаюсь в холодному озерцi, зустрiнусь з Артемом - моїм колишнiм бой-френдом, якiй i досi не знає скiльки менi насправдi рокiв.
  Але автобус i не думав вiдпускати людей вiн все заповнювався i заповнювався. В перше Камiлла почувалася 'шпротами', так було багато людей.
  Дiвчина вже обдумала все, коли водiй нарештi об'явив це чудове словосполучення - 'Садовий проспект'.
  Камiлла з головною бiллю вийшла знову пiд палючi променi сонця.
  'Менi залишилося ще кiлька метрiв i я буду мiсцi. Але якщо я у такому виглядi прийду до своїх лiтнiх родичiв,вони перелякаються.'
  - Вигляд у мене щось не найкращий - дивилась у дзеркальце подумала красуня - зайду я спочатку до Дани, вона живе близенько бiля моєї дачi.
  Пiдiйшовши до знайомої блакитної хвiртки Камiлла поправила волосся,усмiхнулась собi дивлячись у дзеркальце машини батькiв давньої подруги та пiдiйшла до дверей будинку,думаючи, як буде рада Дана їхнiй зустрiчi. Аж раптом дверi вiдчинились самi собою i перед дiвчиною постала постать її колишнього кохання у всiй своїй красi. Засмаглий блондин з блакитними,як море очима. Вiн йшов купатися в басейн розмiщений на дворi.
  - Ти до Дани? Вона ще в мiстi. Коли вона приїде їй щось передати?
  Артем це говорив з великою впевненiстю у собi. Камiлла дивилася в лице своєму спiврозмовнику, зовсiм не вiд симпатичного личка, вона почала задумуватися чому розлучилася з цим красивим юнаком рокiв дев'ятнадцяти.
  - Нi,нi, я не до Дани. Твої батьки є вдома? Менi треба дещо запитати - почала виправдовуватися 17-рiчна дiвчинка.
  - Всi приїдуть завтра. Ти що тiльки з мiста приїхала,до своїх ще не заходила? Хочеш скупнутись в басейнi? Спекотно ж. Чудово виглядаєш - посмiхнувся Артем.
  - Дякую. Не вiдмовлюся. 'Вiн з мене знущається' - пробiгла думка в Камiлинiй головi.
  - Я з тебе не знущаюсь, ти i справдi чудово виглядаєш.
  - Я напевно вже пiду
  - Зачекай. А твої знають що ти сьогоднi приїдеш? Я можу тебе пiдвести.
  - Дякую не треба. Тобi що батьки подарували свою машину?
  - Так, в них тепер нова. Коли я тебе побачив бiля автомобiля,бiг як скажений,ти не повiриш, я думав що ти зараз зникнеш.
  - Я що привид,щоб зникати? Добре, де твiй басейн?
  - Можеш пройти в Данину кiмнату, я за тобою не пiдглядатиму,стоятиму тут чекаючи тебе.
  - Чудово!
  Камiлла повернулася через 10 хвилин. Її нiби охопив азарт цiєї дивної гри, вона хотiла дiзнатися,що буде далi.
  - О,ти маєш чудовий вигляд. Ти просто казкова - говорив забувши про минулi подiї їх давньої розлуки Артем. Вiн поводився так,наче до нього прийшла не подруга сестри,а кохана дiвчина.
  Спека панувала,роблячи людей нiби п'яними вiд сонячних променiв.
  Пiсля вiдпочинку в басейнi, Артем запропонував з'їздити до лiсу. Його зовсiм не хвилювало,що поруч з лiсовими хащами живуть родичi дiвчини. Молодi люди були там,доки вечiр не поглинув мiсцевiсть.
  - До мого будиночку, я прийти не можу - розпочала Камiлла - i до тебе поїхати також.
  - Отже, ночуватимемо в лiсi? Прекрасно. Я згоден - з якоюсь не впевненiстю промовив Артем - тiльки треба знайти мiсце де ми залишили машину.
  Юнак з дiвчиною швидко знайшли автомобiль i сiли в середину(комарi напевно, тiльки проснулись i почали шукати чим би перекусити).
  'Вiн не чiпляється до мене. Ми просто розмовляємо. Нам добре ось так сидiти - вiн змiнився' - подумала дiвчина.
  Вона боролася зi сном, їй не хотiлося розставатися з колишнiм коханням, яке довгий час ятрило її душу, навiть i на мить,що не говорити до завтрашнього ранку.
  Та все ж таки вона тулячись до сплячого на задньому сидiннi юнака,дуже хотiла закрити очi хоч на хвилинку. Камiлла пригорнулася до нього i раптом юнак ненавмисне спросоння зiмкнув обiйми.
  'Тепер я не можу дивитись на його прекрасне лице,отже буду спати' - це була її остання думка на той прохолодний вечiр.
  Дiвчина проснулася приблизно о 5 ранку. Обдивившись навкруги вона зразу ж згадала все що було учора. 'Тiльки де ж Артем? Завжди його немає i не було,коли вiн менi так особливо потрiбен!'
  Юнак не примусив довго чекати. Коли вiн вiдкрив дверцята автомобiля, Камiлла помiтила що його очi сяють вiд радостi,а усмiшка стала особливо чудесна(вiн так нiколи не всмiхався),його обличчя свiтилось щастям.
  - Що з тобою? - запитала Камiлла.
  - Я не розумiю,що я таке зробив,що моя найзаповiтнiша мрiя здiйснилася - промовляв в захватi Артем. - Як би я мiг повернути час назад...
  - Це була твоя мрiя? - здивувалася дiвчина - Я думала, що тобi вiд нас - дiвчат треба чогось iншого. Ти справдi змiнився. Що ж облишимо цю тему,йдемо гуляти!
  Перший раз за багато рокiв Камiлла встала так рано, перший раз вона побачила ранок у всiй його красi. Вiн був схожий на Артема, але не подiбний нi на одного з її друзiв чи хлопцiв. Ранок полонив її серце своєю прохолодою,пташиним щебетом,свiжим повiтрям, вiн нiс в собi спокiй та радiсть. Юнак вiв подругу за руку не зрозумiло куди, аж поки вони не вийшли до чудового лiсового озера. На березi якого стояв тисячолiтнiй дуб,єдиний в тому лiсi
  - Ти пам'ятаєш це мiсце? - запитав хлопець
  - Так! Звичайно! Я вперше тебе поцiлувала саме тут,пiд цим деревом - вигукувала дiвчина. Вона не хотiла щоб ця мить закiнчувалася коли-небудь.
  - А озеро. Пам'ятаєш?
  - Так. Це мiсце ми називали 'хащею двох сердець'. Давай подивимося, може дуб ще досi оберiгає нашi надписи?! - попросила дiвчина i зразу почала шукати на стовбурi знайомi iнiцiали. Дерево справдi берегло висловлювання.
  'К любить А. НАВIКИ'
  Повiтря нiби мiстило в собi фантастичнi мрiї,не минуло i хвилини,як двоє колись закоханих цiлували один одного,пiсля двох рокiв розлуки. Дiвчина не могла зрiвняти цi поцiлунки нi з чим. 'Тьома - один такий на цiй планетi, нiякий юнак не зможе замiнити його нiколи' - думала вона.
  Закiнчувався ранок,розпочинав своє володiння день. Артем з Камiллою були змушенi їхати додому. Коли до будинку дiвчини залишилося кiлька метрiв Артем запитав:
  - Ти будеш до мене приходити? Якщо хочеш ми можемо продовжувати зустрiчатися.
  - Нi, нам треба про це забути. Ми просто друзi - говорила Камiлла, але як їй хотiлося знову повернутися в обiйми блондина. - Ти красунчик,в тебе є багато дiвчат, не заперечуй цього, я знаю. Ми не можемо бути разом. Якщо ми продовжимо нашi стосунки,то пiд кiнець зробимо боляче один одному.
  - Але ж якщо я i ти будемо вiрнi один одному?
  - Нi,не будемо. Повiр менi будь ласка. Якщо нам судилося бути разом,доля нас ще обов'язково зведе. До зустрiчi!
  Артем сидiв в автомобiлi, не розумiючи що коїться 'Камiлла дуже сильно змiнилася' - думав вiн. Хлопець не вiрив своїм очам i вухам, невже це був тiльки сон?
  Камiлла пiдiйшла до свого будиночку i обернулася,машина юнака все ж стояла бiля дороги, вона не вiрила що так могла вчинити адже кохала його i кохає досi. Зайшовши в середину її радiсно зустрiчали родичi i її собачка Елька, яка вiдпочивала на дачi вже мiсяць.
  В 14.00 год. приїхала Дана i вони з Камiллою стали разом проводити час,але компанiя змiнилася,залишилися тiльки вони,змiнилось i мiсце зустрiчi. Цiлi два тижнi дiвчина старалася не попадатись на очi коханому,адже знала що це завдасть бiль i йому i їй. Днi стали холоднiшими,уже частiше на дворi ставала погана погода, почався сезон дощiв, воно й не дивно, стiльки часу була спека, вся рослиннiсть нiби знову ожила i радiла 'краплинкам життя'. 'Час їхати в мiсто' - все частiше така думка приходила до Камiли.
  *****************************************************************
  
  I знову настало те злощасне 1 вересня. Камiлла довго не хотiла вставати з лiжка. Та все ж таки вона була змушена iти на свято '1 Дзвоника' до лiцею. Вмившись,поївши та святково вдягнувшись,дiвчина поспiшила до друзiв-однокласникiв. Хоч i дiвчина не сильно за ними сумувала,але якiсь радiсний настрiй панував в атмосферi. Все залишилося по старому - Дiмон - друг Камiлли перший її помiтив i обiйняв iнстинктивно,далi до дiвчини пiдбiгла Тетяна i нiжно її поцiлувала в щiчку.
  - Ти маєш чудовий вигляд - посмiхнено прошептала подруга.
  - Дякую,ти теж
  (Всi миттєво обдивитись Камiллу з нiг до голови). В головах декiлькох однокласниць промайнуло: 'Чому вона одягнула не те,про що ми домовлялися? Невже її не сподобалася наша iдея? Невже вона не зробила таку зачiску?', 'Але чому всi хлопцi так на неї дивляться? Що в нiй такого? Чого немає у кожнiй iз нас?' Камiлла здогадалася про що вони думають по їх очам. Хоч дiвчина i посмiхалась - в душi у неї творився безлад. Ще й на неї дивилися очi хлопця з паралельного класу. 'Це Вiктор!Вiктор!' дiвчина не довго думаючи пiшла привiтатися з юнаком, який в далекому минулому був її найкращим другом.
  Пiсля дружньої розмови дiвчина знов повернулася до своїх. '1 Дзвоник' тягнувся на погляд дiвчини вiчнiсть,а насправдi пройшло всього годину. Пiсля заключної фрази директора i гiмну, ученикiв запросили до класiв,якi за ними закрiпленi.
  ' I знову ця нудна промова керiвника' - подумала красуня.
  Одне чому радiла Камiлла - це Тетяна,з якою вона вчиться з першого класу i уже 4 роки сидять разом. Вони були найкращими подругами i деякi з людей, навiть думали що вони сестри. (Так i було,вони були сестрами по душi,кожна iз них розумiла це).
  Пiсля розмови з керiвником, однокласники домовились зустрiтися бiля кафе, о 14.00,тобто через двi години.
  Iти з ними туди не хотiлося,адже iз однокласникiв Камiлла багатьох не хотiла навiть бачити.
  - Дiма, ти йдеш з ними?- ввiчливо запитала Камiлла.
  - Я ще не знаю. А ти хочеш? - голос юнака був спокiйним.
  - Я теж ще думаю. Давай запитаємо Таню.
  - Тань, ти iдеш з ними у кафе?
  - Не хочу. Але якщо iдете ви,то i я пiду.
  - Я не хочу - весело вiдповiв Дмитро.
  - Ну я теж не особливо туди рвуся.
  Усi засмiялися
  - Ну,тодi вирiшили, йдемо гуляти без них!
  - Так.
  Домовившись з Дiмою i ще 3 друзями зустрiтись бiля парку ми розiйшлися. Всi пiшли по своїх домiвках i тiльки ми з Тетяною пiшли до мене.
  - Давай, розповiдай як з'їздила на дачу - проговорила подруга
  - Нiчого цiкаво не має. Ну цi тижнi я провела з Даною,адже у тебе ж були свої проблеми.
  - Камiлл, давай не про мене, а про тебе. I що було далi. Ти бачила Артема?
  - Вiн змiнився - це одне що могла тодi сказати дiвчина.
  - У тебе знов до нього виникли почуття!
  - Тань,вiн дуже змiнився. Пройшло уже 2 роки,а я досi його кохаю.
  - Як там бабуся та дiдусь - швидко перескочила на iншу тему дiвчина.
  - Здається нормально..... ну дiдусь як завжди хоче щоб ми були ближче. Але ж знає що цiле лiто я у них провести теж не можу.
  Це все про що ми говорили йшовши до мого пiд'їзду(дорога до лiцею була короткою,якщо йти швидко то за 3-4 хвилини ти уже на мiсцi), iнколи мене дратувало те, що я так близько живу, якщо потрiбно допомогти то дзвонять менi,а якщо проблеми в лiцеї,то про них знають мої батьки.
  Швидко переодягнувшись та взявши потрiбнi речi ми пiшли до Тетяни(вона жила неподалiк)
  У неї ми були довго,адже її батьки пiшли на роботу, а молодший братик ще десь з друзями гуляв.
  Роздався дзвiнок телефону
  - Алло
  - ...
  - Так,ми зiбранi
  - ..
  - Добре.
  Тетяна поклала слухавку i повернулася до мене
  - Нашi плани трохи змiнилися, ми збираємося бiля магазину. Хлопцi нам вирiшили влаштувати сюрприз.
  - Цiкаво який.
  - Вони не розповiли.
  Ми швидко допили каву i пiшли до мiсця зустрiчi. На нас уже чекали Надя (наша спiльна подруга-вiдмiнниця i загалом чудова людина) та Дмитро
  - Привiт. Як з настроєм? - запитав Дмитро
  - Супер - вiдповiли ми з Тетяною хором.
  - От i добре
  'Хлопцi щось замислили' - подумала Камiлла
  - Нам потрiбно скупитись - весело проговорив Дiма
  - А куди? - Надiїна цiкавiсть взяла верх на її скромнiстю
  - А це секрет, хлопцi пiд'їдуть i ви про все дiзнаєтесь
  I так завжди,Дiма нiколи не видає секретiв. Навiть якщо його просить найкращий друг.
  Хлопцi нас не заставили довго чекати,рiвно о 13.00 з'явилося двi машини. За кермом одного автомобiля дiвчата побачили Тараса (наш колишнiй однокласник), iншим - керував старший брат Дмитра - Максим.
  - Привiт,ну що Дiма нiчого не говорив? - запитав Максим, оскiльки першим пiд'їхав до компанiї.
  - Мовчить, як риба - усмiхнулася Камiлла
  - Значить поїхали, але з нами буде ще один юнак,вiн мiй новий друг, i його сестра.
  - Добре,я не проти - вiдповiв Дiма - Дiвчата,а ви?
  - Ну...в принципi....я теж не проти - роздався Камiлин голос.
  Надя та Таня просто кивнули,даючи зрозумiти що вони тiльки 'за'.
  - От i добре.
  Авто зрушили з мiсця...на радiсть сьогоднi на дворi була чудова погода. Сонце свiтило дуже яскраво, знову потеплiло, легенькiй вiтерець проходив крiзь щiлини у вiкнах автомобiлiв.
  Зупинившись бiля знайомого мiсця думки швидко полiзли в Камiлину голову 'Невже цей лiс? Чому саме вiн?'.
  - Гей! Мiла! - позвала її подруга,адже тiльки вона на неї так говорила.
  - Вибачте. Вам допомогти? - запитала дiвчина.
  - А про що ти так замислилася? - на цей раз запитав Максим.
  - Да так...нi про що...просто...гарний лiс - почала виправдовуватися Камiлла. Тетяна зразу зрозумiла про що насправдi замислилася подруга,адже це був лiс...лiс в якому все i сталося...лiс де вперше вони поцiлувалися з Артемом(подруги частенько дiлилися секретами i часто самi ходили до лiсової галявини...щоб помилуватися краєвидами).
  Раптом до них пiд'їхала доволi знайома машина. Машина Артема!!!! Шофер чудово виглядав. Темнi джинси та майка пiдчеркували його фiгуру,а шкiряна куртка надавала строгого вигляду. Вiн вийшов з автомобiля та посмiхнувся
  - Приймете у свою компанiю?
  - О,ну ти i швидко - Максим пiдiйшов до свого друга та потиснув йому руку - А де сестра?
  - Вона зараз пiдiйде, вона близько - не вiдводячи вiд Камiлли очей сказав хлопець.
  - Давай,я тебе познайомлю зi своїми однокласниками. Це - юнак показав на Дiму - Дмитро,вiн у нас веселий хлопець,правда трохи надоїдає - посмiхнувся Макс - далi Тарас,вiн завжди анекдоти розказує, також хороший хлопець. Надiйка - вона скромна,але весела дiвчина. Таня та Камiлла,найкращi подруги,ми з ними уже 3 роки вчимося.
  - Приємно познайомитися - вiдповiв юнак - А мене..
  'Артем' - вимовила Камiлла лише губами.
  - А мене Артем - ввiчливо сказав хлопчина так i не вiдiрвавшись вiд Камiлли.
  ' Ну чому саме цей сюрприз? Я не витримаю цього!'
  - Макс! - гукнула Камiла.
  - Ти щось хотiла? - до нас розвернувся хлопець.
  - Нам для вогнища потрiбнi гiлки?
  - Ну,так...але зараз хлопцi самi сходять - коротко вiдповiв той.
  - Значить ми просто з Танею i Надею пройдемося...дiвчачi розмови. На декiлька хвилин, якраз зустрiнемо Артемову сестру.
  - Добре. А ми поки що розкладемося.
  - Дiвчата ви не ображайтесь але я не пiду... краще допоможу хлопцям - промовила Надiя та повернулась до хлопцiв.
  - Добре - вiдповiла Камiла та подумала що так навiть буде краще, Надiя не знала про деякi секрети.
  Дiвчата вже стали вiдходити як почули:
  - Камiла, Тань! А як ви будете знати, що це Дана?
  - Макс, не бiйся. Ми дiзнаємося. - посмiхнулася Таня.
  Дiвчата йшли i посмiшка не сходила з їх облич. Вiдiйшовши так щоб їх не почули,Таня запитала:
  - Це вiн?
  - Таня, я не можу. Так, це вiн. Можливо ти їм скажеш, що менi батьки подзвонили...i я поїхала.
  - Камiлл...я тебе не впiзнаю. Я звичайно скажу,але хто менi казав 'потрiбно дивитися своїм страхам в очi'? Тай й цим хованкам вже давно треба покласти край!
  - Я...але...я не можу.
  До них пiдiйшла дiвчина.
  - Привiт Камiлл. А ти тут якими шляхами?
  - Ну, ти йдеш до нас на поляну - посмiхнулася дiвчина.
  - Що? Ти...що ми з вами будемо? Ти його бачила? - не розумiючи питала Дана.
  - Да. Ти не рада?
  - Я, дуже рада,що хоч хтось буде iз знайомих зi мною. Я Дана.
  - Приємно познайомитися,Таня. Наша подруга зараз трiшки в шоцi.
  - Я це помiтила. Це випадково не через мого брата? - з посмiшкою проговорила дiвчина.
  - Да.
  - Дiвчата! Досить мене обговорювати. Ходiмо.
  - Ну да. Ну да...Пiшли поки ти не передумала.
   'I знову та галявина... I знову вiн...Чому? Краще б я з однокласниками в кафе пiшла. Там його точно не було б.'
  Вони мовчки йшли до друзiв.
  - О,нашi дiвчьонки вернулися - радiсно прокричав Дмитро.
  - Ми уже за вами заскучали - пiддержав думку Артем.
  - Звичайно,ти уже заскучав - тихенько сказала собi Камiлла, Артем посмiхнувся
  'Невже вiн це почув? Я ж тихенько сказала'
  - Проходьте давайте. О, Дануся прийшла. - радiсно промовив Артем.
  I знову повторилось знайомство,Максим знову знайомив всiх, так i не зрозумiвши що деякi уже знайомi.
  Учнi гучно гуляли навiть i не замiтивши що своє володiння знову бере вечiр. Стало прохолодно i чоловiча половина їхньої компанiї почала запалювати багаття.
  - Народ, ми ж не тут ночуватимемо. Давайте збиратися - голос Тараса був засмученим, нiхто не хотiв прощатися з цим днем. Нiхто не знав що буде завтра,хоча завтра ще недiля але потрiбно готуватися до навчання. 11 клас дуже вiдповiдальний,потрiбно вчитися...а не так як завжди це було.
  - У мене iдея. Їдем до нас, ми тут близенько живемо - Артем взяв iнiцiативу в свої руки.
  - Якщо уже на те пiшло,то я йду до себе. А завтра зустрiнемося. - голос Камiли був як нiколи рiшучим. Друзi переглянулись...
  - Ми з тобою - в один голос сказали подруги.
  - Мiла, тебе родичi не зрозумiють. - вiдчуваючи що знову може втратити кохану дiвчину впевнено попередив Артем.
  - Ти в цьому правий,бабуся злякається,якщо ми прийдемо в такому виглядi. Але до тебе я не поїду! А iншi...як хочуть, так хай i роблять! - Камiла не знала що їй робити.
  - Я обiцяю, це нiчого не значитиме. Але тут,я вас не лишу. А ночувати в авто вже холодно..хоча, можемо i в машинах переночувати.
  - Навiть якщо в автомобiлях, то точно не з тобою!
  - Що значить ваша суперечка?- не зрозумiвши запитав Тарас поки всi iншi просто стояли i дивувалися 'чому вони кричать'.
  - Не лiзь краще - попросила Таня - це стосується тiльки їх.
  - Дiвчата,ви не проти переночувати у нас? Дана,переконай i попроси їх! - наказав брат.
  - Я не проти - вiдповiла Надiя - Тут холодно.
  - Ну, Камiлл, поїхали...Вiн пообiцяв. - попросила Дана
  - Добре Сонце,тiльки через тебе.
  Вони сiли по автомобiлях i вже через 5 хвилин були бiля дому Дани та Артема.
  - Заходьте - запросила гостей Дана.
  Друзi вийшли з машин та направилися в дiм. Комахи знову почали свiй напад...
  - Дана,давай я тобi допоможу - нарушила тишу Камiлла.
  - Та я сама справлюсь..Ти залишайся з дiвчатами та хлопцями - на останньому словi Дана задумалася. Йдемо. Якраз розкажеш чому пiсля того як ти поїхала Артем почав по-iншому ставитися до життя - тихiше добавила дiвчина.
  - Це ти про що? - зi здивуванням промовила Камiлла.
  Дiвчата вийшли з кiмнати та направилися на другий поверх.
  - Вiн...- їх перебив чоловiчий голос
  - Про що шепочемось? - ненароком запитав Артем
  - Артем,тебе це не стосується! Йди до гостiв! - грубо промовила сестра.
  - Мене не стосується? Звичайно...звичайно - Артем посмiхнувся.
  Камiлла подивилася у вiкно i побачила повний мiсяць. На дворi уже була нiч.
  - Мiлл, йди в мою кiмнату. А тут я покладу дiвчат - Дана почала розбирати постiль в кiмнатi.
  Дiвчина слухняно вийшла з однiєї кiмнати i направилася в iншу. В новiй кiмнатi було дуже затишно, велике вiкно та велике лiжко,шафа, маленьке крiсельце та стiл.
  Раптом в кiмнату хтось зайшов. Камiлла обернулась,але нiкого так i не побачила
  ' Можливо здалось' - подумала дiвчина.
  Але нi. Її обняли за плечi.
  - ААА - почала кричати дiвчина
  - Тихо, не кричи...а то зараз всi збiжаться - говорив чоловiчий голос
  - Тьома! Пусти мене.
  - Добре,але якщо ти будеш кричати, бо зараз Дана прийде!
  - Добре.
  Хлопець забрав руку з її обличчя та сiв на лiжко.
  - Ти обiцяв що не будеш менi на очi попадатися!
  - Ти в моєму домi - хлопець пожав плечима - значить ти мене будеш частенько бачити.
  - Що з тобою сталося? Ти вже не такий!
  - Такий як i був. Просто я...
  Його перебила Дана.
  - Марш звiдси, i залиш нас на самотi - вона пiдiйшла до нього i щось шепнула на вухо. Артем шмигонув з кiмнати .
  - Що вiн хотiв? - запитала Дана.
  - Поспiлкуватися i розказати що з ним сталося.
  - А,ясно. У нього завтра ще буде час,щоб поспiлкуватися.
  - Ну, напевно, так.
  - Ходи вниз,до наших.
  - Окей. - Камiлла встала з лiжка i направилася до дверей.
  Все було добре. О 3 годинi ночi всi почали розходитися по кiмнатах. Але Камiллi не спалося,вона лежала та обдумувала слова її минулого кохання. Повний мiсяць ярко свiтив у вiкно. Дiвчина встала з лiжка та спустилася на перший поверх. Вiтер трiпав штори 'Цiкаво що це з погодою сталося?'- подумала вона. Прикривши вiкно вона взяла лiхтарик та вийшла на веранду. Небо було темним, ну звичайно зараз нiч. Пiдiйшовши до басейна вона побачила силует.
  - Ти хто?- задала питання дiвчина.
  Силует пiднявся на ноги та повернувся до Камiлли обличчям. На мить їй здалося що у нього свiтяться очi
   'Це просто здалося' - подумала вона
  - Мiлл,це я, тихо. - проговорив голос якiй належав Артему
  - Що ти тут робиш?
  - Менi не спиться - вiдповiв вiн. - А ти чому посеред ночi на дворi?
  - Теж не можу заснути. Докажи те що ти мав сказати
  - Я вже i не пам'ятаю...
  - Артем, ти пам'ятаєш. Але чомусь менi не хочеш це казати?
  - Бо це довго пояснювати i ти просто не зрозумiєш - пожав плечима спiврозмовник.
  - А раптом зрозумiю...
  - Нi - крикнув Артем - ти цього не зрозумiєш. I йди у дiм... тут не без... холодно.
  - А ти?
  - Я теж пiду - вiн пiдiйшов до дiвчини i взяв її на руки
  - Я i сама можу дiйти
  - Нi - коротко вiдповiв хлопець
  - Але...
  - Я сказав - грубим голосом сказав юнак - я i донести можу!
  Раптом знову стало прохолодно i почався сильний вiтер.
  - Що з тобою сталося? Ти нiколи таким не був. Твiй глос став жорстоким - злякано питала дiвчина.
  - Зi мною все цiлком нормально. А що менi робити ще якщо моє єдине кохання уже всоте мене iгнорує?!
  - Ти закохався в когось? Вiтаю
  - Нi. Я люблю тiльки тебе - пiсля цих слiв вiн поставив її на ноги а сам зайшов в дiм.
  Камiлла ще сидiла так довго та думала над його словами навiть i не помiтила що ось-ось має зiйти сонце. Його промiнчики уже спалахували на обрiї. Чекають ранку всi: рослини, тварини, люди. Тiльки чому ж його ще немає?
  Схiд поступово рожевiє. Нарештi, зiйшло над горизонтом сонце, величне, красиве.
  Хутенько освiтило променями воду, лiс, навколишнi поля, будинки людей. Заiскрилась зеленим килимом земля в його сяйвi.
  До Камiлли пiдiйшла подруга та сiла бiля неї.
  - Ти що тут пiв ночi провела?- запитала Тетяна.
  - Так - коротко вiдповiла та.
  Уже всi почали просинатися i виходити на подвiр'я.
  - Якi плани на сьогоднi? - запитав Макс
  - Можна по лiсу пройтися - запропонувала Дiма.
  - Менi потрiбно їхати в мiсто,дзвонила мама - голос Надi був сумним.
  - Ми тебе на зупинку проведемо,чи хтось її довезе до мiста? - зверталася Камiлла до сильної половини їхньої компанiї
  - Я її довезу. Я теж мабуть їду, менi щось погано стало - посмiхнувся Тарас.
  - Тiльки обережно - знаючи любов до екстриму та швидкостi товариша наказала Камiла.
  - Як завжди...Да я буду,буду...
  До 3 години друзi гуляли по лiсу.
  - Нам завтра рано вставати,можливо ми вже будем збиратися? - запитала Таня.
  - Ну так, але я не хочу звiдси їхати,тут так красиво - спокiйним голосом говорив Макс.
  - Так,тут i справдi дуже красива природа, але треба їхати в мiсто. Вам всiм потрiбно збиратися на навчання. - у вiдповiдь сказав Артем.
  - Ти як завжди правий - грубим голосом сказала Камiлла.
  - Мiлла, ти ще на мене ображаєшся? Це ж було 2 роки назад....i тодi ти просто все не правильно зрозумiла.
  - Тьом, я тобi уже казала. ЦЕ ТВОЄ ЖИТТЯ I Я В НЬОГО НЕ ЛIЗУ,I ТИ НЕ ЛIЗЬ В МОЄ.
  - Я звичайно вибачаюсь,що перебиваю вас, але що означає ваша суперечка i що було 2 роки назад? - нiчого не розумiючи запитав Макс.
  - Не важливо що тодi сталося - говорив Артем до друга потiм повернувся до дiвчини - Я тебе i досi кохаю, i те що було колись не важливо. Тодi вона сама до мене полiзла...
  - Ну да, ну да...I так завжди...- промовила Камiлла зi сльозами на очах
  - Мiлла, що сталося? - почувся голос Максима.
  - Нiчого - крiзь плач проговорила дiвчина. Вона швидко розвернулася i побiгла в глибину лiсу.
  'Чому життя таке не справедливе? Чому таке жорстоке? Чому всi хочуть мене обманути? Чому? Чому? Чому?' - думки не покидали голову Камiлли поки вона бiгла сама не знаючи куди.
  - Мiлла, стiй! - кричав Артем - я її дожену, ждiть мене тут!
  Вiн розвернувся та побiг за красунею.
  - Мiлла, я знаю що ти тут - пiдходячи до дерева сказав Артем.
  Але у вiдповiдь була повна тиша.
  - Мiлла,не змушуй мене... - перервав себе Артем - не дурiй, та йдемо назад!
  Тiльки шум дерев нарушав тишину.
  - Мiлла! Мiлла! Я тебе кохаю! - кричав Артем - i ти знаєш що своїм ставленням до мене ти й причиняєш бiль.
  Вiн пiдiйшов до одного iз дерев та присiв.
  - Чому ти не хочеш визнати що i ти мене кохаєш?
  - Бо це буде не правдою - почувся голос дiвчини
  - Не правдою? А що саме? Те що ти бiльше до мене нiчого не вiдчуваєш? Так я не вiрю цьому!
  - Але...
  - Мiлла, ти ж сама чудово розумiєш...що це правда, хоч i тобi вона не подобається.
  - Менi не правда не подобається...
  - А що? - спокiйним голосом говорив юнак.
  - Ти. Артем, я не можу - знову почавши плакати промовила дiвчина.
  - Сонце, не плач. Я не можу дивитися коли дiвчина плаче.
  - Чому ти про це 2 роки назад не думав... Коли менi i справдi не вистачало тебе... Коли менi не хотiлося через тебе жити... Ти просто гуляв i дивився на дiвчат, не вiдповiдаючи на дзвiнки та повiдомлення!
  Вiн пiдiйшов ближче та обiйняв.
  - Мiлл, я просто...
  - А зараз ти кажеш що знову хочеш вернути тi вiдносини що у нас були. Я через тебе перестала довiряти хлопцям.
  - Що я такого зробив, що ти досi менi цього не пробачаєш?
  - Ти... давай повертатися, бо люди нас не дочекаються i поїдуть.
  - Як тiльки вiдповiси на запитання - з посмiшкою сказав хлопчина.
  - Я? Ти... ти зрадив...ще й з ким, з Христиною....а вона була менi подругою.
  - I ти їй просто взяла i повiрила. Це була брехня.
  - Артем! Я вiдповiла вже на запитання, а тепер якщо ти не хочеш вертатися то я сама пiду!
  - Нi! Я йду.
  - Держись на вiдстанi вiд мене - закомандувала ледi.
  - Добре.
  Вони йшли по лiсу, пiд ногами трiщали сухi палки.
  - ААААА - роздався крик iз вуст Камiлли - ЧОРТ,ЧОРТ,ЧОРТ.
  До неї швидко пiдбiг Артем.
  - Що сталося? - вiн спробував пiдняти дiвчину з лiсових хащ але замiсть подяки отримав гучного ляпасу.
  - Я ПРОСИЛА ТРИМАТИСЯ ВIД МЕНЕ НА ВIДСТАНI - кричала дiвчина - ПУСТИ МЕНЕ, ЗI МНОЮ ПОРЯДОК!
  Юнак почув побажання дiвчини та вiдiйшов вiд неї.
  - Якщо з тобою все добре, то ходи...чому ти не йдеш?
  - Зараз...зараз...зараз - вона спробувала стати на ногу. Але сильний бiль не дозволяв цього.
  - I?
  - Зараз пiду! - крикнула дiвчина - трiшки постою i пiду.
  - Ну ну...побачимо...
  - Йди собi!
  - Нєа, я тебе тут не залишу - крiзь посмiшку сказав хлопець - раптом на тебе нападуть, а ти така безпомiчна..
  - Що? Я можу за себе постояти!
  - Що чула. Ти... ха-ха..
  - Ти не вiриш?
  - Ага. Ну спробуй, може зараз вийде.
  - Сама знаю що менi робити!
  Дiвчина знову повторила свою спробу,але знову напрасна. Нога дуже болiла.
  - Не виходить? Дай я хоча б ногу гляну - спокiйно говорив юнак.
  - НI!
  - Мiлла, не будь вредною! Дозволь глянути ногу!
  - Нi! Яка уже є
  - Менi ця гра вже надоїла! Або ти по хорошому дозволяєш менi глянути, або...
  - Що?
  - Або я все рiвно гляну.
  - Ти не посмiєш!
  - Ти погано мене знаєш!
  - АРТЕМ, ТИ НЕ ПОСМIЄШ!
  - Так давай я гляну, i тодi всiм буде добре.
  - Ну...добре тiльки глянеш!
  - Мг.
  Вiн пiдiйшов ближче, присiв бiля дiвчини та почав розглядати її ногу
  - Ясно.
  - Що саме?
  - Все.
  - А зi мною подiлися своїми догадками!
  Артем взяв на руки Камiллу та почав йти
  - Ее, ти обiцяв просто глянути. Пусти!
  - I не подумаю
  - Чуєш но! Пусти мене на ноги, я не iнвалiд i сама дiйти можу
  - От якраз на ноги я тебе не пущу - вiн ще бiльше прижав до себе дiвчину - А дiйти ти сама не можеш
  - А це ще чому?
  - У тебе проблема з ногою
  - Я дiйду - коротко вiдповiла дiвчина та спробувала вирватися iз рук юнака.
  - Мiлла! Я ЗДАЄТЬСЯ СКАЗАВ - голос хлопця був грубим - Я ТЕБЕ ДОНЕСУ ДО МАШИНИ
  - Що знову з тобою таке? Минулого разу ти був не таким.
  - Я змiнився пiсля нашої зустрiчi, хоча i до неї я вже був таким...просто не хотiв цього показувати.
  - Можливо, але 'той' Артем менi бiльше подобався нiж 'теперiшнiй'.
  - Вибач, але я змiнився.
  Не помiтивши за розмовами дiйшли до друзiв
  - Чого ви так довго? - питав Макс.
  - Трiшки посварилися...
  - Чого вона у тебе на руках? Що ти вже зробив? - зi здивуванням питала Таня.
  - Тань, заспокойся, я просто впала - спробувала заспокоїти подругу Камiлла.
  - ТОЧНО?
  - Так,вона просто запнулася за гiлку. I впала...
  - Чогось ми розговорилися, їдемо до дому - перебила їх Дана - а то нас батьки повбивають.
  - Точно, сестричка, вiдкрий дверцята...
  - Я не поїду з тобою! - кричала дiвчина
  - Мiлла, це не обговорюється. I ти не тiльки зi мною, ти ще з Даною, i можеш Таню взяти. ТИ ВIДКРИЄШ?
  - Не кричи, якщо ти ... старший, то це не означає що потрiбно на мене кричати!
  - Зайчику, вибач..Просто...ти сама розумiєш.
  - Ви там ще довго сперечатись будете? - перебив їх Дiма.
  - Їдемо.
  Дана вiдчинила дверцята та сiла,бiля неї сiла Таня. Камiлла примостилася бiля водiя, а водiєм був Артем.
  Двi машини зрушили з мiсця, через 15 хвилин вони стояли на в'їздi в мiсто.
  З машини вийшов Макс та пiдiйшов до нас.
  - Вам куди? - Звертався до Артема та Дани хлопець.
  - Ми живемо за мiстом, точнiше, у нас там дiм.
  - Так що, менi Камiллу i Таню забирати, бо їм зовсiм в iншу сторону?
  - Я довезу Таню до її пiд'їзду, не хвилюйся.
  - Таню? А Камiллу?
  - Як я знаю вам взагалi в центр, так що дiвчата доїдуть нормально.
  - Добре - вiн сiв у машину та поїхав.
  - Тьом, то ми їдемо? - збентежено питала Таня.
  - А, що? А, так,ми їдемо.
  Через 5 хвилин вони стояли бiля пiд'їзду Танi.
  - Ну все, до завтра. А ти хоча б в лiцей прийдеш? - запитала Таня Камiлу.
  - Так.
  - Нi! - вiдповiв Артем - вона не прийде, завтра до лiкаря сходить треба.
  - Нормально? Ти вже будеш за мене вирiшувати? - здивовано запитала Камiла.
  - Я не вирiшую, я констатую те, що ти будеш завтра робити.
  - Тань, можна до тебе...бо моя мама ще на роботi, а дома Аня i я не хочу йти..
  - Так - Таня вiдкрила переднi дверцята та хотiла допомогти пiдвестися.
  - Нi, до Танi ти не пiдеш! - крикнув Артем.
  - Що з тобою сьогоднi? - крикнула на нього Дана.
  - Сам не розумiю. Мiлл, поїхали до нас - просячи проговорив хлопець.
  - Нi, я не хочу. Тань, допоможи. Дана, вибач, але я не можу до нього поїхати, менi i так бiль минула не пройшла.
  - Я вiрю, звичайно йди до Танi.
  - Ти не ображаєшся?
  - Я знаю який у мене братик, так що нi, я не ображаюся.
  - Дякую
  - Дай, я тобi хоча б допоможу дiйти до квартири.
  - Нi, я сама.
  Артем допомiг вийти з машини, пiсля чого та сiв в авто та поїхав.
  - Ну що, пошкандибали - прозвучав Танiн голос.
  - Ага.
  Весь залишок дня, дiвчата говорили про 'своє', та збиралися на навчання. У вечерi роздався дзвiнок:
  - Алло
  - ...
  - Я у Танi
  - ...
  - Не можу. Менi нога болить.
  - ...
  - Добре.
  - Я ночую у тебе - веселим голосом сказала дiвчина.
  - Ура.
  Наступила нiч, але дiвчатам не спалося. Вони продовжували говорити про рiзнi теми та смiятися.
  - Ти йдеш? - роздався Камiллин голос
  - Що? Куди? Навiщо? - запитала Таня
  - Ти в лiцей йдеш?
  - Ну мабуть.
  - То вставай. Я теж йду.
  - А нога?
  - Нiчого з нею не буде. Снiданок на столi, ходи їсти будемо.
  - Ти? Дякую
  Поснiдавши вони пiшли одягатися та збиратися на перший навчальний день.
  - Ти скоро?
  - Я вже - сумно вiдповiла Таня - а ти?
  - Я теж. Йдемо, а то запiзнимося.
  Вони швиденько добралися до лiцею. До початку першого уроку ще залишилося 5 хвилин.
  - Йдемо у кабiнет - запропонувала Тетяна
  - Мабуть.
  Вони зайшли у клас та сiли на своє робоче мiсце. Пролунав дзвiнок, викладача ще не було.
  'Цiкаво де дiлася Ольга Вiталiївна,вона ж нiколи не запiзнюється. I нам не дозволяє.'
  - Мiлл, про що думаєш? - питала Таня
  - Думала де вчителька.
  - О, привiт. Як ви тут? - пiдбiгаючи питав Дмитро.
  - Нога болить, до лiкаря не пiду.
  - Мiлл, потрiбно сходити.
  - Я знаю, я взагалi не можу ступати на неї.
  Перший урок пройшов добре,вчительки не було. Всi обговорювали свої проблеми i дiлилися враженнями про лiто.
  'Чому життя таке?' - подумала дiвчина.
  - У нас новенька - пiсля дзвiнка сказав керiвник.
  'Цiкаво хто?'
  - Дiвчина, вона прийде зараз, просто живе за мiстом i тому я дозволила прийти на мiй урок. Ви сiдайте.
  - Вона гарненька - почулося iз останнiх парт.
  - Починаємо урок!
  - А давайте просто посидимо - Максим як завжди вiдлiчився вiд всiх.
  - Максим! Прошу тебе, заспокойся i сядь - пропонуючи наказала керiвничка
  - Добре.
   У дверi хтось постукав
  - Заходь.
  У кабiнет зайшла дiвчина 16 рокiв. З милим личком та щирою посмiшкою:
  - Можна?
  - Дана, сiдай.
  'Що? ДАНА?' - подумала Камiлла.
  Вона пiдняла очi та побачила свою подругу. Та теж її помiтила, бо зразу же на її обличчi можна було прочитати i радiсть, i смуток. Радiсть - вона побачила друзiв. Смуток - Камiлла була в класi, пiсля вчорашнього.
  - Ти що тут робиш? - iз здивуванням виговорила дiвчина.
  - На уроках сиджу.
  - ТИ ЧОГО НЕ ПIШЛА ДО ЛIКАРЯ? - перейшла на крик дiвчина.
  - Не кричи на мене, схожу, можливо завтра.
  - Нi, ти сходиш сьогоднi, i це не обговорюється!
  - Дiвчата! У вас якiсь проблеми? - втрутилася у їхню розмову керiвничка. - Так може ви вийдете за дверi, i там продовжите обговорення?
  - Вибачте - перепросили дiвчата та спокiйно сiли по своїм мiсцям.
  Уроки проходили далi нормально, тiльки iнколи Дана пiдходила до подруги i просила сходити до лiкаря.
  - Ти обiцяла! - роздався жiночий голос пiсля останнього уроку
  - Дана я схожу - запевняла Камiлла.
  - Можливо тобi потрiбна допомога?
  - Я i сама справлюсь!
  - Нi, ми тобi допоможемо.
  - МИ?
  - Я i Артем. А ти зараз получиш!
  - Чого? Вiд кого? - не розумiючи питала юна ледi.
  - О, привiт красунi - за спиною роздався знайомий чоловiчий голос.
  - Привiт - в один голос сказали три дiвчини.
  - Дана, ти готова? Таню - гарно виглядаєш! Мiлла - ти обiцяла сходити ранком до лiкаря!
  Всi затихли та тiльки чекали вiдповiдi дiвчини.
  - Я...ну да...але менi не болить вона - виправдовувалася дiвчина.
  - Мiлла, це ж не правда - втрутилася Таня - ти ж ледве ступаєш на неї.
  - Дякую тобi! - крикнула Камiлла.
  - Мiлла, заспокойся! - Артем пiдiйшов та взяв кохану на руки.
  - ВIДПУСТИ!
  - Я тобi ще вчора казав, зi мною сперечатись не можна - ввiчливим голосом сказав юнак
  - Артем, будь ласка, тут же люди. Вони це не правильно зрозумiють!
  - А менi не має рiзницi як вони це зрозумiють.
  - Ну то тобi, а то менi. АРТЕМ.
  - Уже 20 рокiв 'Артем' - вiн почав смiятися
  - Пусти мене!
  - Менше кричи. Ну все Тань, ми поїхали.
  - ЩО? Я не поїду з тобою в машинi!
  - Камiлл, ми до лiкаря їдемо - пояснила подруга - до завтра.
  - Подзвониш менi Мiлл - останнє що почула дiвчина сiдаючи у машину.
  Машина рушила з мiсця.
  - Ти чого не послухалася? - запитала Дана.
  - А що зразу я? Я ...
  - Мiлла, якщо я тебе вчора не завiз до лiкаря, то сьогоднi я точно це зроблю. Сьогоднi перший навчальний день, учити не потрiбно нiчого. Так що їдемо.
  - Я i сама схожу.
  - Нi, ти сходиш зi мною! - крикнув хлопець.
  - Тьома, заспокойся - заспокоювала його сестра - а то знову зiрвешся.
  - Об'яснiть що у вас сталося!
  Всi їхали i не звертали на неї нiякої уваги.
  - Ау!!! Чуєте???
  - Мiлла, я цього тобi не скажу
  Вони мовчки доїхали до лiкарнi. Артем вийшов першим та вiдчинив двоє дверцят.
  - Ти побудеш тут? - звертався вiн до сестри
  - Нi, я в магазин схожу, дай менi грошi, а то у нас деякi продукти закiнчилися.
  - Добре - вiн дiстав гаманець та дав їй пару купюр.
  'Мабуть всi продукти закiнчилися, якщо ти взяла 400 гривень' - подумала Камiлла.
  Реакцiя Артема була дивна, вiн перш посмiхнувся а потiм став сумним.
  - Iди давай - крикнув вiн - Мiлла, ходи.
  Вiн дiстав дiвчину з машини та пiшов у середину лiкарнi.
  - Хто останнiй до травматолога? - запитав юнак
  - Я - вiдповiла молода дiвчина.
  - Ясно, значить ця дiвчина за вами буде.
  Вiн посадив Камiллу на стiлець
  - Я зараз повернуся, сиди тут! - наказовим тоном сказав хлопчина
  - Ну да...
  - Мiлла!
  - Що? Та буду я тут, буду.
  - От i домовилися. Дiвчино, а перед вами ще багато людей?
  - Ну...семеро, здається.
  'Ого , як багато людей' - подумала дiвчина
  - Так, людей багато. - вiн присiв бiля Камiлли - Я повернуся десь через десять - п'ятнадцять хвилин, ти сиди тут i не вставай.
  - Добре.
  Вiн пiдiйнявся та пiшов, Камiлла спробувала встати, але у неї нiчого не вийшло
   'Що за...Чому я не можу пiдiйнятися?' - думала дiвчина
  - Дiвчино, вам допомогти? - звертався до неї молодий чоловiк.
  - Нi, все добре.
  П'ятнадцять хвилин тягнулося цiлу вiчнiсть.
  - Наступний - почулося iз кабiнету.
  'Де вiн лазить. Ще 3 людей залишилося!' - думала дiвчина, але не встигши це подумати до неї пiдiйшов Артем.
  - Ну що? Встиг?
  - Де ти був? - поцiкавилася дiвчина.
  - До Дани ходив. Просто треба було ключi вiд машини вiддати - вiдповiв юнак.
  - Ну ну ... Вона уже вернулася з магазину?
  - Нi.
  Артем сiв бiля дiвчини, дiстав телефон та почав щось шукати там.
  Пiдходила i їхня черга. Артем так i дивився у телефон
  - ТЬОМА! Може ти вiдволiчешся. Я ВСТАТИ НЕ МОЖУ!
  - Упс, дай,я допоможу встати - вiн встав та пiдiйняв кохану на руки, вiн держав її на рука, як пiр'їну.
  - А тобi не тяжко? Може поставиш на ноги. Стояти я ж можу.
  - Ти легенька - посмiхнувся вiн
  ' Легенька? П'ятдесят кiлограм. Нiчого собi легенька!'
  Вiн знову посмiхнувся, нiби прочитав думки дiвчини
  - Чого смiєшся? - запитала вона.
  - А що? Не можна?
  - Можна. Но менi зараз не до смiху.
  - Ну то тобi... А ти смiшна.
  - Чому це?
  - Не знаю. Просто
  - Наступний - знову роздалося iз кабiнету.
  - Ну що, красуня, ходи ногу мучати - iз смiхом сказав вiн
  - Достав. Iдiот.
  - Я не Достаєвський - заходячи у кабiнет сказав вiн.
  - Доброго дня. Що сталося? На що жалiємося? - промовив лiкар.
  - Доброго дня - в один голос сказали молодi люди.
  - От вчора гуляли по лiсi, i дiвчина впала. Сьогоднi не може на ногу ступити - вiдповiв юнак випередивши дiвчину
  - А чому вчора не прийшли?
  - Думали пройде - вiдповiла дiвчина.
  - Молодi люди, зi здоров'ям думати не можна. Воно не гра. Ну, показуйте свою ногу.
  Артем посадив дiвчину на кушетку. А сам сiв на стiлець бiля лiкарського стола.
  - Так, подивимося...
  Лiкар хвилин п'ять розглядував ногу дiвчини. Потiм вiдiйшов вiд неї,сiв за стiл та почав щось писати.
  - Ну що? - не здержавшись запитала дiвчина
  - У вас здається трiщина. Це в кращому випадку.
  - А в гiршому?
  - ПЕРЕЛОМ - викрикнув Артем.
  - Так,перелом. Я виписую талон на Рентген. Сходiть зараз. I я вас чекаю. Навiть i без черги зайдете.
  - Добре.
  Вони вийшли з кабiнету та направилися на перший поверх.
  - Я ж тобi казав! Вчора йти треба було! - кричав на неї хлопець.
  - Не кричи ти на мене! Я тобi ще нiчого поганого не зробила. На вiдмiнну вiд тебе.
  - Мiлла. Вибач. Я останнiм часом просто трохи нервовий.
  - Я це помiтила. Ми пришли.
  - Можна? - вiдкриваючи дверi питав юнак
  - Заходьте.
  Вони зайшли у кабiнет. Темна кiмната.
  - У вас перелом - пiсля Рентгена вiдповiв лiкар.
  - Що? НЕ може бути! Менi ж нормально.
  - Дiвчино, не нервуйтесь!
  - Чому? - не розумiючи питав юнак
  - У неї може кровотеча початися
  - А, ясно.
  - Гiпс потрiбно накласти.
  - Добре, а я в лiцей зможу ходить? - машинально запитала дiвчина.
  - Дiвчино! Ви так вчитися хочете?
  - Через друзiв.
  - Ну так завжди. Юначе, не дозволяйте їй ставати на ногу.
  - Звичайно - посмiхнувся Артем - Чула? Тепер ти мене повинна слухати!
  - Ага. Звичайно.
  - Молодi люди, можливо ви не будете у моєму кабiнетi сваритися?
  - Вибачте.
  Лiкар швидко наклав гiпс.
  - Прийдiть будь ласка через два тижня, подивимося як справи з вашою ногою.
  - Добре.
  - Але я прошу, на ногу сильно не спирайся.
  - Я прослiдкую щоб вона дотримувалася цього розпорядку.
  - Що?
  - До побачення - сказав лiкар.
  Артем взяв Камiллу на руки та вийшов з кабiнету.
  - Ми їдемо додому - сказав Тьома - i це не обговорюється.
  - Добре. Але просто завезеш.
  - Ага. Завезу. Але почекаємо Дану.
  - Добре.
  Дана не заставила довго чекати. Через 10 хвилин вона прийшла з трьома пакетами. Артем допомiг їй погрузити їх в багажник i вони сiли у салон.
  - Артем! Ти обiцяв! - крикнула на нього Камiлла.
  - Я знаю що я обiцяв. Ми їдемо додому.
  - Але я живу не в цiй сторонi...
  - Я знаю де ти живеш. Ми їдемо до нас.
  - Але..
  - Що?
  - Я маю бути дома, так що менi потрiбно.
  - Через Аню?
  - Так.
  - Я з нею поговорю.
  - Ну ну. Ти її характер просто не знаєш.
  - Вона змiнилася?
  - Нi. Така i залишилася
  Навiть i не помiтивши вони доїхали до замiського будиночку.
  - Що сталося. Чому ти така сумна? - питала Дана.
  - Та так, усе добре.
  - Нi, не все. ЩО СТАЛОСЯ?
  - Я не хочу залишатися з ним. Менi й так погано, а ще його компанiя... я не хочу щоб минуле знову повернулося.
  - Цього не буде. Я тобi обiцяю - перебив нас Артем.
  - Тьом вiднеси її у одну iз кiмнат - Дана говорила спокiйно - а потiм допоможи менi.
  - Ок - вiн взяв Камiллу на руки та направився до будинку.
  - Мiлл, чого ти мене так не любиш?
  - Я не не люблю а просто... це тяжко пояснити.
  - А ти спробуй, я зрозумiю.
  - Давай не сьогоднi
  - Чого?
  - Або нi, я скажу якщо ти менi вiдповiси на запитання - посмiхнулась дiвчина.
  - Задавай, я вiдповiм
  - Ти сам сказав. Ти дуже змiнився. Але хто ти я так i не зрозумiла. Так дай вiдповiдь на запитання 'ХТО ТИ?'
  - Не зрозумiв запитання!
  - Нi, ти якраз зрозумiв. От як ти даси вiдповiдь на моє запитання я почну вiдповiдати на твої.
  - Але...
  - Артем - почувся жiночий голос за спиною - ти здається понiс Камiллу у кiмнату а не забрав на допит. Так що кiмната вiльна знаходиться тут - вона показала на кiмнату яка знаходилася з лiва вiд Дани.
  - Артем ти її чув? НЕСИ мене.
  - Якщо я тобi вiдповiм на це запитання ти обiцяєш вiдповiдати на всi мої?
  - Ну...можливо.
  Кiмната була оформлена у поєднаннi темних та бiлих тонiв, так як i весь дiм.
  - Тьома! - роздався крик сестри - А менi допомогти?
  - Бiжу, бiжу! - Артем поклав Камiллу на лiжко i швиденько вийшов з кiмнати.
  'Що ж йому вiдповiсти? Скрiзь буде не правда.' - думала дiвчина.
  Мiлла знову почала оглядати кiмнату в котрiй вона була.
  'Як тут гарно, цiкаво чого я ранiше сюди не заходила, хоча частенько була у Данусi'
  - Подобається? - у кiмнату зайшла знайома дiвчина.
  - Так, дуже. А як ти так тихо пiдiйшла, я тебе не чула i не бачила?
  - Секрет. Ти можливо щось хочеш? Говори не соромся.
  - Не знаю, мабуть зараз пити, хоча i їсти теж не завадить, я ж не снiдала.
  - Я швиденько, ти тут покищо роздивляйся та розташовуйся - сказала подруга та тихiше добавила - бо ти у нас на довго.
  - ЩО? ДАНА ЩО ТИ ТIЛЬКИ ЩО СКАЗАЛА?
  - Що треба продукти розкласти.
  - НI! Не це ти казала
  - Мiлла, заспокойся i присядь, бо я зараз Артема покличу! - крикнула дiвчина.
  - Я спокiйна, як удав.
  - ТЬОМА! - i в кiмнату зайшов юнак - Допоможи менi на кухнi.
  - АААА, добре.
  - Давай йди - вона виштовхнула його з кiмнати
  З першого поверху почалися роздаватися дивнi звуки, то брязкiт тарiлок, то крики, то шуршання пакетiв.
  А через певний час смачненько запахло. Камiлла спробувала встати з лiжка, але у неї це перш не вийшло,але з другої спроби вона встала та почала йти до дверей. Знизу чулись голоси:
  - Дан! А що далi?
  - Яйце вбий, точнiше, вiддiли жовток
  - Ок. А далi?
  - Втули їх у борошно з яйцем.
  - Добре.
  - I не забудь про пательню...
  - Я ЦЕ ПАМ'ЯТАЮ, не маленький!
  - Помiтно.
  Камiлла вийшла з кiмнати та направилася до сходiв.
  ' ЧОГО ВОНИ ТАКI КРУТI?' - думки не залишали дiвчину.
  Мiлла почала спускатися по них, але ненароком полетiла з передостанньої сходинки, на шум прибiг Артем iз сковорiдкою в руках.
  - Мiлла! Ти що тут робиш? - зi здивуванням запитав юнак.
  - Та так, вирiшила прокататися по сходах - з усмiшкою промовила дiвчина, але зразу ж стала сумною
  - ТИ I ХВИЛИНИ НЕ МОЖЕШ ПОБУТИ У ЛIЖКУ! ЩО УЖЕ ГОВОРИТИ ПРО ЦIЛИЙ ДЕНЬ! ТИ...ДИТИНА....АНУ МАРШ У ЛIЖКО...ЩО Я ГОВОРЮ, ТОБI Ж НЕ МОЖНА ХОДИТИ..
  На всi цi крики прибiгла Дана
  - Мiлла!? Артем, вiддай сковорiдку, а то зараз погано комусь буде!
  - Чому ви на мене так кричите? Я ж не винувата що так менi не сидиться на мiсцi, ще й нудно.
  - Ми зараз це виправимо! - Артем вiддав сковорiдку сестрi та рiзко взяв Мiллу на руки.
  - Тьома, охолонь. Зараз не час, йди їсти готуй далi! - кричала уже на нього сестра.
  - А...
  - Нi. Посади її просто на стiлець.
  - Але...
  - Я на коня схожа?
  - Що?
  - Iди вже 'Ромео'!
  Камiлла сидiла на руках та смiялася iз друзiв. Артем розвернувся та пiшов на кухню.
  - Чому 'ви' нiколи не слухаєтеся? - звертався вiн до Мiлли.
  - Ви? Ти уже так заговорив! Ну ну.
  - Я мав на увазi дiвчат. Чому ти з Даною мене не слухаєте?
  - Бо ми дiвчата.
  - Вредiни ви.
  - Не спорю - посмiхнулася дiвчина. Далi приготування їжi тривало у повному мовчаннi.
  На другому поверсi Мiлла почула знайому пiсню, та вже хотiла побiгти за телефоном
  - СИДIТИ! Кому треба перетелефонують!
  - Нi, це важливо. Раптом це Аня.
  - Я що сказав!
  - Ти сказав що ми нiколи не слухаємо, так що i зараз я так i зроблю. Камiлла вже встала як її посадили та прижали до спинки стiльця.
  - От якраз зараз, ТИ послухаєш мене.
  - Пустив, менi боляче! Кретин.
  - ЗАСПОКОЇЛАСЯ. Бо зараз ...
  - АРТЕМ ОЛЕГОВИЧ - крикнула на нього моя рятувальниця - швидко вiдiйди вiд неї!
  - Мала. Не лiзь зараз до мене!
  - Тьома, я вродi ... уже тобi сказала ВIДIЙШОВ - та лише губами прошептала - ти зробиш їй бiль - i побiгла у кiмнату.
  Очi хлопця були налитi злiстю та в них можна було прочитати порожнечу.
  - Зайка я не хотiв... Мiлла, вибач
  - Звичайно, ти не хотiв. Силу потрiбно розраховувати!
  - Я...вибач.
  - Артем, я їсти хочу, i у тебе щось от там пригорає.
  - Що? Де? Дiдько!
  - Ха ха
  - Зовсiм не смiшно. Блiн, згорiли...
  - Давай я приготую.
  - Нi, сиди.
  - Але ж я просто буду стояти на одному мiсцi i все.
  - Мiлла, нi.
  - Забирайся з кухнi, 'повар' звалився на мою голову - до них пiдiйшла Дана.
  - Я? Я таке не робив нiколи, можу iнше приготувати.... по своєму рецепту.
  - Iди вже.
  - Тьом, принеси телефон мiй! Будь ласка.
  - Ну ну, де вiн?
  - На тумбi.
  - Добре.
  Артем пiшов з кухнi, а Дана стала до плити. Стола i мовчала.
  - Ти зi мною не говориш?
  - Мiлла, почекай хвилинку. Я зараз зайнята.
  - Ти нiколи не була зайнята готуючи їсти.
  - Я змiнилася, як i всi iншi.
  - Я помiтила - грубо вiдповiла Камiлла.
  - Що саме?
  - Неважливо. Артьом! - покликала дiвчина.
  - Хвилинку, я ще не найшов його...
  - I не треба. Йди сюди!
  Через хвилину на кухнi з'явився Артем.
  - Що ти хотiла?
  - Допоможи менi.
  - Цiкаво чим
  - Донеси мене у кiмнату. Або я сама дiйду.
  - Нi. Я донесу. Ви посварилися? - здивувався хлопець
  - Нi - в один голос сказали дiвчата
  - Я помiтив.
  - Що ти помiтив? - вiдiрвалась вiд плити дiвчина.
  - Що ви не 'посварилися'. Через що?
  - Просто так.
  - Я не розумiю вас.
  - А ти i не маєш розумiти.
  - Тебе нести, чи ви миритись будете?
  Його перебила сестра:
  - Нi, ми їсти будемо i ти сiдай. Смачного усiм
  - Дякуємо. I тобi.
  Далi всi їли тихо. Пiсля обiду Артем став мити посуд, Дана пiшла кормити собаку, котра жила у вольєрi бiля будинку. А Камiлла дивилася на те, як юнак миє посуд. Раптом у неї знову задзвонив телефон.
  - Я сходжу - виключаю воду вимовив Артем i швидко пiшов за телефоном
  Через декiлька хвилин вiн вернувся, але уже розмовляв по телефону.
  - Хто дзвонить?
  - Знайома.
  - АРТЕМ! Це мiй телефон! Хто дзвонить?
  - Таню, Камiлла видирає телефон, так що я її даю. Мовчи там, зрозумiла?
  - Звичайно - ледве чутно почулося зi телефону.
  - Привiт, сестричко
  - Хай. Ти як?
  - Нормально. Тiльки Артем не дозволяє ходити, а Дана не говорить зi мною.
  - Ясно. Помиритеся.
  - Звичайно. Я хочу до тебе.
  - Я теж сумую без тебе.
  - I так ще буде довго.
  - Я знаю. Ти не хвилюйся, я якось в гостi завiтаю.
  - Тьома сказав?
  - Так.
  - А ти як?
  - З мамою знову посварилася.
  - Як завжди.
  - Угу. Ладно Мiлл, мене мої звуть, подзвоню пiзнiше.
  - Добре.
  Камiлла поклала слухавку та глянула на Артема
  - Що вона менi не має говорити?
  - Потiм все дiзнаєшся - посмiхнувся вiн
  - А зараз?
  - Нi.
  - Дана знає це?
  - Нi.
  - ВЕСЕЛО.
  - Звичайно.
  - Як я можу з тобою вжитися якщо ти менi не говориш правду?
  - Легко i просто. I ще, старайся не злити мене.
  - Я i так стараюся. Ти так i не вiдповiв на питання.
  - Я зараз це не поясню.
  - Добре. Забули. Де Дана так довго?
  - Джека кормить.
  - Я це зрозумiла. А чого так довго...
  - Не знаю. Все, досить питань.
  - Мабуть так.
  - Пити хочеш?
  - Можливо.
  - Що будеш? Є сiк, чай, кава, вино та к...коньяк. Останнi два не дам.
  - Так навiщо пропонуєш?
  - По звичцi.
  - Ясно. Сiк який є?
  - А який хочеш?
  - Мультивiтамiнний.
  - От якраз вiн i є.
  - Круто.
  - Звичайно. Я ж знаю твiй смак.
  - А якби вiн змiнився?
  - Але ж не змiнився.
  - Ну так - посмiхнулася дiвчина.
  - Йдемо погуляємо.
  - Ходи.
  Артем пiдiйшов до дiвчини та обережно взяв її на руки, Мiлла обiйняла друга за шию. Та Артем вийшов iз будинку.
  - Чому ти так змiнився?
  - А що?
  - Просто цiкаво.
  - Тобi такий я не подобається?
  - Артем, не вiдходь вiд вiдповiдi! Ти менi таким дуже подобаєшся - та поцiлувала юнака.
  - ВАУ! А чому ти так зробила?
  - Артем, тобi питання повторити?
  - А?
  - Тьома!
  - Мене заставили так змiнитися. Ще щось?
  - А хто? Я хочу подякувати тiй людинi.
  - ЛЮДИНI? Ха ха....Упс, ну да, людинi.
  - Народ! - почулося з заду.
  - О, Даночка... Ну як, накормила?
  - А ви уже помирилися, швидко ж. Так, Джек на кормлений. А ви взагалi куди?
  - В лiс - вiдповiв юнак.
  - Не з'їж її - посмiхнулась вона.
  - ДАНА, ПОМОВЧИ I МАРШ В БУДИНОК.... МИ ПРИЙДЕМ I Я РОЗКАЖУ ТОБI .... САМА ЗНАЄ.
  - Не кричи на мене я ж пожартувала!
  - Ти менi уже надоїла - вiн розвернувся та пiшов у сторону лiска.
  - Артем, чого ти так з нею? - у розмову втрутилася Камiлла.
  - Я ще нормально. Я просив не дратувати мене.
  - А я уже в чому винна? Якщо я тобi заважаю, то вiдвези мене дамой, тебе нiхто не просив мене вiд дому забирати!
  - Мiлл, заспокойся, ти не винна у тому, що я уже не...
  - Що?
  - Що я не такий уже й хороший, i не такий як був.
  - Ти хороший, просто iнколи зло бере верхи над тобою... i ти зриваєшся.
  - Йдемо до будинку, а то можливо...я зроблю тобi боляче.
  - А я не думаю.
  - Ну звичайно, ти знаєш.
  - Ну якщо ти так хочеш, то ходи. Якраз з Даною помирюся.
  - Так буде всiм краще.
  Артем рiзко розвернувся та пiшов назад.
  - Тьом, а чого ти не хочеш мене вiдпускати?
  - Бо сильно люблю i дорожу нашою дружбою.
  - Ясно
  - А ще знаю що ти не послухалася б лiкаря.
  - Але ж ти не завжди будеш з мною.
  - Якщо це буде потрiбно, то я буду разом з тобою
  - Але ж у кожного з нас буде своя друга половинка.
  - Побачимо - навiть i не замiтивши вони дiйшли до великого красивого будинку.
  - Давай я тебе у кiмнату занесу.
  - Я не хочу, менi там сумно
  - Я буду з тобою, якщо захочеш.
  - Якщо чесно, то дуже.
  Артем посмiхнувся
  - Значить я буду з тобою сьогоднi, поки ти не заснеш.
  - Дякую.
  - А їсти хтось буде? - у прихожiй з'явилася Дана.
  - Ммм, дякую але я пас. Я не хочу, не ображайся.
  - Ладно, ладно. Iдiть уже.
  Артем пiдiйшов до леснiци, але раптом зупинився
  - Камiлла, постiй тут. Я швиденько.
  - Добре. А ти куди?
  - Зараз вернусь.
  Артем поставив Камiллу на ноги та пiшов у кухню. Вернувся вiн через хвилин так п'ять та був дуже радий.
  - Ти чого так свiтишся?
  - Що?
  - Чому такий радий?
  - Ти близько, от я i радий - вiн пiдiйшов та обiйняв юну ледi - ну що, красуня, ходи у кiмнату?
  Мiлла у вiдповiдь просто посмiхнулася.
  Артем увiйшов до кiмнати та положив дiвчину на лiжко. Розвернувся та направився до дверей
  - Ти обiцяв - зупинила його Камiлла.
  - Що? А, я зараз прийду. Просто Дана попросила допомогти. Не сумуй - вiн пiдiйшов до дiвчини та поцiлував її
  - Ти мене досi любиш? - задала питання Мiлла.
  - Дуже. А тепер заспокойся i приляж, я зараз вернуся.
  - Я ж здається не знервувалася - посмiхнулася вона але вже хлопця близько не було.
  Камiлла дiстала телефон та включила музику, щоб не так сумно було. Її улюблена пiсня заграла у навушниках Гуф ' Три кращих друга'.
  'Цiкаво чому Артем так змiнився, чому вiн такий дивний,чому вiн так приємно пахне, чому я знову закохалася?' - думала дiвчина.
  У кiмнатi зайшов Вiн, з чарiвною посмiшкою на вустах та цiлим пiдносом фруктiв
  - Будеш? - запитав вiн.
  - Не вiдмовлюся - посмiхнулась дiвчина та забрала ноги пiд себе, щоб хлопчина сiв.
  - Можна? - у кiмнатi з'явилося обличчя милої дiвчини
  - Звичайно Дан. Це ж твiй дiм.
  - Зараз це i твiй дiм, поки ти тут.
  - Дякую. Сiдай з нами.
  Дiвчина сiла бiля лiжка i вони у трьох почали згадувати минуле, поки не дiйшли до того моменту...моменту про який хотiла забути Камiлла... моменту розлуки з коханим. Усi замовкли i кiмнатi панувала повна тишина. Пiсля невеличкого мовчання Артем переключився на iншу тему, вона стосувалася погоди. За вiкном темнiло, Дана глянула на годинник, '00.27'
  - Я розумiю що ви завтра вiльнi, але менi потрiбно йти на навчання, так що я спати - почала Дана - Артем ти йдеш?
  - Ще нi, йди спати. А ми ще поговоримо трiшки.
  - Як хочете. Мiлл вiн не заважатиме?
  - Що ти, нi звичайно. Я все рiвно спати не хочу.
  - Ладно. На добранiч.
  - Бувай - в один голос сказали iншi.
  Дана вийшла з кiмнати та направилася у свою. Друзi посидiли ще трiшки поки дiвчина не задрiмала. Артем встав та накрив дiвчину одiялом. Та вийшов з кiмнати на останок ще раз глянув на сплячу дiвчину.
  ' Навiщо я тодi таке зробив? Був би зараз з нею. А так, не щасливий без неї' - думав юнак прикриваючи дверi.
  Зайшовши в кiмнату Артем лiг на лiжко та зразу же заснув. Проснувшись вiн побачив дивну картину, його кохана лежала бiля лiжка, накрившись одним тоненьким покривалом.
  Вiн встав та взяв її на руки, нiжно поцiлував та поклав на своє лiжко. А сам переодягнувся та пiшов у кухню. Приготувавши снiданок Артем пiднявся до своєї кiмнати. Дiвчина в його лiжку ще спала. Маленька, беззахисна дiвчинка. Вiн сiв на пiдлогу взявши з тумби альбом та простий олiвець, та почав щось малювати. Час летiв наче пройшло всього декiлька секунд. За улюбленою справою Артем i не замiтив його. Годинник показував '08.00'. З кiмнати сестри почувся її мелодiйний та нiжний голос. За декiлька хвилин вона i сама з'явилася у кiмнатi.
  - Ого!
  - Дана тихiше трiшки - тихеньким голосом сказав юнак.
  - Йдемо вийдемо. Я не хочу її розбудить.
  - Я теж - вони вийшли з кiмнати та пiшли на подвiр'я.
  - Що вона робить у твоїй кiмнатi? - запитала дiвчина
  - Спить - посмiхнувся Артем.
  - Я це замiтила. ТИ ВЗАГАЛI НОРМАЛЬНИЙ?
  - Дана, я цiлком нормальний. Коли я уходив вона спала у своєму лiжку. А коли проснувся - вона у мене на пiдлозi спала. Що менi треба було робити?
  - Весело.
  - Дуже. Ти йдеш у лiцей!
  - Нi.
  - Я не питав, Дана ти йдеш.
  - Но...
  - Нi, Дана. Ти пiдеш на навчання. Ти ж знаєш що ти туди пiдеш.
  - Ну будь ласка!
  - Дана...краще не нервуй мене. Йди збирайся!
  - Звичайно - вона вiдiйшла i тихенько добавила - Козел.
  - Дана, бiгом. Я завезу тебе. У тебе 5 хвилин
  - Придурок
  - Дана, я все чую.
  - Ну да. А пiдслухувати не можна - посмiхнулася вона
  - Мала! - крикнув юнак - ти зараз получиш у мене.
  - Бiжу.
  Через 15 хвилин вийшла Дана з широкою посмiшкою на вустах.
  - Марш в машину. Вже i так 25 хвилин
  - Так може i не поїдемо?
  - Ти уроки не повчила?
  - Майже
  - Дана. Що ти повчила?
  - Перший i останнiй.
  - Сiдай у машину я зараз.
  Дана послухалася брата i сiла в машину, вiн зайшов у дiм, вернувся вiн сумний.
  - Що?
  - Мiлла ще спить. Ладно, їдемо.
  Пiд'їхавши до лiцею Дана не захотiла виходити з авто
  - Артем, я не хочу йти.
  - Мала, менi все рiвно. Я тебе ще на руках можу занести.
  - Нi,дякую,не потрiбно.
  - Да нiчого, менi ж все рiвно до керiвнички вашої потрiбно.
  - Навiщо - здивувалася дiвчина.
  - Про навчання поговорити i сказати що Камiлли не буде.
  - Я i сама можу сказати.
  - Нi, скажу я.
  - З тобою спорити безкорисливо.
  - От i не спор. Для життя краще буде.
  - Ти менi не батько,щоб казати що менi робити.
  Артем вийшов з машини,та дiстав з салону сестру.
  - Ей! Пусти!
  - Не кричи. Ти вже на 10 хвилин запiзнилася. Так що мовчи.
  Артем поставив дiвчину на ноги,але не вiдпустив її руку.
  - Менi боляче! - крикнула вона.
  - Потерпиш.
  Вони швидко зайшли до лiцею та направилися у сторону кабiнету керiвника.
  - Доброго ранку, молодi люди - почулося з заду них
  Вони повернулися у сторону звiдки лунав знайомий жiночий голос, голос керiвника.
  - Доброго - вiдповiв хлопець.
  - Мг - одне що видавила iз себе сестричка,можливо вiд болю,а можливо вiд сорому iз за запiзнення.
  - Ти чому не на уроцi? - поцiкавилася вчителька.
  - Вiталiя Володимирiвна, це я її задержав, просто не мiг машину завести. А сестра дуже на мене надiялася.
  - Добре Артем, я вибачаю вам. А де Таня i Камiлла?
  - Мiлла не прийде iз за того у неї проблема з ногою - вiдповiла Дана - а Таня прийде,якщо ще не прийшла.
  - Ну добре. Я так зрозумiла що ти на перший урок не пiдеш. Що у тебе зараз?
  - Свiтова - дивлячись в пiдлогу вiдповiла ледi.
  - На ключi i чекайте мене у кабiнетi, я зараз прийду.
  - Добре - не встигла Дана це сказати,як ключi були у руцi у брата.
  - Пiшли! - Артем ще сильнiше взяв сестру за руку i потягнув до кабiнету.
  Вiдкривши кабiнет Артем штовхнув Дану у нього,а потiм i зайшов сам та прикрив дверi.
  - Дана, я не хочу проблем.
  - А я не хочу на навчання.
  - Про це ми поговоримо у дома!
  За своїми спорами вони навiть i не замiтили що на порозi з'явилася керiвничка
  - Кх. Ну з учителькою я договорилася що я тебе забрала до себе, так що ти поки що у мене побудь,а далi пiдеш.
  - Добре. Дякую.
  - Артем, можна тебе на хвилинку? - запитала вчителька
  - Звичайно.
  Вони вийшли з кабiнету. Учителька глянула на Артема i сказала:
  - Камiлла живе у тебе?
  - Так. У нас. Просто.. у неї з ногою проблеми i їй ходити не можна.
  - Значить передасте їй, що вона повинна заяву принести,вона зрозумiє.
  - Добре - посмiхнувся Артем
  - А довго у неї ще будуть проблеми?
  - Трохи да. Вона її зламала.
  - Зрозумiло. Значить скажеш їй хай одужує
  - Передам, а тепер вибачте, менi потрiбно по справам.
  Вiн зайшов у кабiнет та повернувся до сестри.
  - Сонечко, я пiшов - вiн поцiлував дiвчину - коли за тобою заїхати?
  - Артем я сама доїду додому.
  - Добре, о котрiй тебе чекати?
  - До десятої приїду - посмiхнулася Дана
  - Смiшно. Але на правах старшого брата я можу тобi приказати. Щоб ти дома була о п'ятiй!
  - Тьом,у нас тiльки в чотири уроки закiнчуються.
  - Ну i добре. У тебе буде година щоб доїхати. Все, я уїхав.
  Вiн ще раз поцiлував сестру i повернувся до вчительки
  - До побачення.
  - До побачення - у вiдповiдь сказала вона
  Артем розвернувся та вийшов у дверi, залишивши сестру з учителькою.
  На дворi знову вiтер трiпав крони дерев та волосся перехожих людей. Хмари говорили про дощ. Ось i наступила осiнь.
  Час летiв швиденько. Недавно було гаряче, безпощадне лiто. I ось,холод, дощ...
  Артем сiв у машину та включив музику. Музика це найважливiша рiч у його життi.
  Доїхавши до будинку вiн зразу же побiг у середину. Але нiчого не змiнилося, Мiлла так i спала на лiжку. Заспокоївшись Артем пiдiйшов до милої, та поцiлував її, потiм спустився на кухню.
  Знову почали лiзти думки про природу, близьких йому людей, проблеми у сiм'ї i те життя що було колись, життя що уже не повернеш назад.
  Артем присiв на стiлець, чомусь йому не хотiлось нiчого робить. Думки все лiзли i лiзли. Вiн вийшов у двiр, щоб хоч трошки заспокоїтися. Лiс стояв сумний i мовчазний, здавалося, що вiн глибоко замислився. Повiльно починають кружляти в повiтрi жовтогарячi листочки.
  Лiто вже згасло. Вересень зробився повноправним господарем у природi. Лише вдень пригрiває сонечко, немов намагається нагадати про лiто. Поля вiдпочивають пiсля виснажливої тривалої працi. Усюди вiдчувається прохолодний подих осенi. Сiре небо все частiше затягають низькi хмари.
  З будинку почувся жiночий голос.
  ' Ура! Не вже вона проснулася...' - подумав юнак i зразу ж побiг у будинок.
  Камiлла вийшла з кiмнати та спочатку обдивилася все навкруги. У домi панувала тишина. Можна було почути як плавають у акварiуму рибки, як за межами дому вирує вiтер.
  Її хтось рiзко пiдняв на руки i почав кружить.
  - Артем! Постав мене. Менi погано.
  - Я заскучав. Чого тобi погано?
  - Бо ти мене крутиш.
  Артем поставив кохану на ноги
  - Тобi краще?
  - Я їсти хочу - жалiсно глянула на нього Камiлла.
  - Звичайно.
  Пiдхвативши дiвчину вiн побiг у низ.
  - Що будеш?
  - Те що запропонуєш - посмiхнулася вона.
  - Ну...те що я запропоную ти точно не будеш,є картопля, буш?
  - А казав що я не буду.
  'Як це гарно' - подумала дiвчина 'не кожен день побачиш хлопця за дiвчачими справами'.
  - Про що задумалася? -в трутився в її думки хлопець
  - Що? А, да так - почала виправдовуватися дiвчина
  - Ну ну - посмiхнувся вiн i знову розвернувся до плити
  - Артем?
  - СИДИ! - крикнув юнак
  - Я ще навiть i не вставала
  - Але ж ти хотiла - спокiйнiше вiдповiв вiн.
  - Звiдки ти дiзнався?
  - Неважливо
  Камiлла спробувала пiдвестися,але раптово з нею нiби щось трапилося, вона не змогла навiть поворухнутися
  - Що це значить? - крикнула вона
  - Що тобi потрiбно хоч iнколи слухатися мене
  - Поясни
  - Я уже не такий,яким був колись, якщо ти не замiтила тепер моя поведiнка змiнилася
  - Я замiтила, але ще досi не зрозумiла iз за чого,чи iз за кого.
  - Я сказав НЕВАЖЛИВО - вiн повернувся до дiвчини та поставив тарiлку на стiл - снiданок подано - та швидко вибiг з кухнi.
  Камiлла залишилася зi своїми думками на самотi.
  ' Що з ним трапилося?' - питала вона себе
  З'ївши усе наявне у тарiлцi,вона знову спробувала встати i пiти у двiр. 'Чудова погода',листя шарудiло пiд краплями доща. Свiже повiтря. Вона сiла на качелю,що стояла пiд накриттям.
  Думки не давали спокою, їй здавалося що весь свiт налаштований проти неї. Дощ все сильнi починав iти.
  'Чому всi мною користуються? Я що лялька? В чиїх руках? Можливо в усiх? То навiщо менi жити? Ради кого? Нiхто мене не любить...'
  Раптом до неї пiдбiг великий,мокрий клубок з шерстю.
  'Гав' - почула дiвчина
  Вона поглянула на пса, такий гарненький, Джек пiдбiг до неї та почав махати хвостом.
  - Джек! Миленький, ти замерз?
  Вона сiла на пiдлогу поруч з ним та почала гладити його.
  Собака так зацiкавив дiвчину, що вона i не замiтила як швидко проплинув час.
  До будинку пiд'їхала машина, з якої вийшла Дана. Замiтивши подругу,яка гралася з псом, вона побiгла до неї.
  - Що трапилося? Чому ти тут?
  - Дана, заспокойся. Я просто вийшла свiжим повiтрям подихати.
  - Давно ти тут?
  - Нi, десь з 10 чи пiв 11, а що?
  - Ого, ти не замерзла?
  - Нi, а що мала?
  - Ну не знаю. Де мiй братик?
  - Я не знаю
  - Вiн уже приїжджав? Ну вiн дома уже був?
  - Так
  - I?
  - Що 'i?'
  - Iз за чого сора?
  - Що за сора?
  - Iз за чого посварилися?
  - Ми...просто вiн образився - сумним голосом промовила Камiлла
  - Цiкаво на що?
  - Неважливо
  - Важливо
  - Нi
  - Так
  - Дана. Нi це не важливо!
  - А все таки?
  - Нi.
  - Мiлла!
  - Ну що?
  - Розкажи!
  - Я просто здивувалася
  - Обба, iз за чого?
  - Що вiн зумiв прочитати мої думки
  - ЩО?
  - Ну я не встигла подумати,як вiн уже на мене накричав.
  - Ого
  - Ти об'ясниш?
  - Нi. Менi уроки вчити потрiбно
  - Я допоможу тобi.
  - Нi. Я сама.
  - Але ж менi треба знати що ви вчите поки мене немає.
  - А, ну да. Ладно. Але я перш їсти буду.
  - На кухнi є картопля i смажена риба.
  - Дякую.
  - Ти скажеш?
  - Нi. Вiн сам об'яснить.
  - Але ж вiн не розповiсть, де вiн взагалi лазить?
  - Зараз пере телефоную i дiзнаємося.
  Дана дiстала телефон та стала набирати, але музика з гори вiдволiкла вiд дзвiнка.
  - Вiн забув телефон!
  - Нi, вiн його вирiшив залишити,щоб ми не дзвонили.
  - Буває. Та ти не переживай, вiн вернеться.
  - Цiкаво коли!
  - Ти щось хочеш?
  - Так
  - Що?
  - Артема побачити тут
  - Я знаю де вiн.
  - Менi скажеш?
  - Ти ж все рiвно не пiдеш туди. Ти залишишся у будинку, а я через 40 хвилин вернуся.
  - Ого
  - Що?
  - Тебе так довго не буде
  - Ну ти ж хочеш Артема побачити?
  - Так
  - Ну то мовчки залишишся тут
  - Ну...капец
  - Давай я тобi допоможу
  - Нi - Камiлла розвернулася та направилася у сторону вхiдних дверей.
  - Мiлочка,ну залишися дома. Я постараюся швиденько.
  - Ладно
  Дiвчата пiднялися на верх, Дана дала подрузi завдання, а сама побiгла у сторону лiсу. Час тягнувся дуже довго. Дiвчинi нiчого не лiзло у голову, тiльки Артем i Дана(де вони дiлися).
  Але раптом з першого поверху роздалася розмова.
  - Ти ж обiцяв
  - Все, закрили цю тему, я зараз вибачуся.
  - Побачу зараз як ти вибачатимешся.
  - Ну ну. Ладно, пiшли.
  Вони пiднялися на верх.
  - Що ти робиш? - до Камiлли пiдбiг Артем
  - Я, нiчого
  - Вiддай менi лезо!
  - Я ж нiчого не роблю.
  - Дай!
  - Не хочу
  - Мiла, дай!
  - На - вона вiддала хлопцю лезо - я ж нiчого не робила
  - Ти хотiла поранитися?
  - Чому? Нi.
  - Я замiтив
  Вiн пiдiйшов та обiйняв дiвчину.
  - Дурненька ти ж моя
  - Де ти був?
  - Гуляв, а що?
  - Я хвилювалася!
  - Сонечко,що зi мною б трапилося?
  - Авдруг
  - Я дорослий, i сам можу за своє здоров'я потурбуватися.
  - Не смiши
  - Це ти про що?
  - Розкажи, як ти так зумiв?
  - Що саме?
  - Ти знаєш!
  - Давай потiм
  - Артем, я ображуся
  - Цiкаво чи довго ти протримаєшся
  - Ну ну
  - Що?
  - Неважливо - вона вирвалася з його обiймiв.
  - Важливо
  - Я з тобою говорити не хочу.
  - Цiкаво чого?
  У вiдповiдь Камiлла потиснула плечима та лягла на лiжко.
  - Ой ой. Якi ми образливi. Ну i лежи тут... я пiшов.
  Вiн вийшов з кiмнати та попрямував до себе. Все залишилося як i було,речi були розкиданi, а лiжко розстеленим. Хлопець накинув на лiжко покривало, щоб хоч трiшки замаскувати безлад. Переодягнувшись вiн пiшов у низ, по дорозi заглянувши до Камiлли. Вона сидiла на краю лiжка та щось писала
  - А що пишеш?
  - Ти мене злякав - крикнула вона - неважливо.
  - Ти довго так себе вестимеш?
  - Як? Щось не подобається?
  - Нагло. Нi, почтi все подобається
  - Так
  - Що 'так'?
  - Чому 'почтi'?
  - Бо ти вредна. Перевиховувати тебе потрiбно.
  - Не має нiхто такого права.
  - Побачимо ще. Ладно, ходи їсти.
  - Нi
  - Що 'нi'? Ти голодовку об'явила?
  - Нi
  - То ходи
  - Нi
  - Мiла, я зараз сюди їжу принесу i заставлю тебе.
  - Не посмiєш!
  - Ти мене погано знаєш - посмiхнувся вiн
  - Можливо. Ну ти не накормиш мене таким чином.
  - Ха-ха - промовив вiн i вийшов з кiмнати,вернувшись через 3 хвилини з пiдносом - ну що, приступимо? Чи можливо сама?
  - Я не хочу!
  - Треба
  - Нi
  Вiн глянув так, що дiвчина на хвилинку злякалася. Очi хлопця почали мiняти забарвлення, вiн повернувся до коханої спиною, та спробував заспокоїтися.
  - Артем! Що з тобою? - вiдходячи вiд шоку говорила дiвчина
  - Я зараз вернуся - його голос був як нiколи грубим та холодним.
  - Тьома, не уходь!
  - Все, я зараз - вiн вибiг з кiмнати
  'Що з тобою милий сталося?' - думала вона
  У кiмнату заглянула дiвчина, низенького росту.
  - Дануся - плачучи промовила подруга - що з ним?
  - Сонечко, заспокойся
  - Чому вiн так зi мною?
  - Вiн не хотiв зробити тобi боляче.
  - Але зробив
  - Киця, я не хотiв - почулося зi сторони дверей.
  - Я тобi не вiрю! Ти завжди робиш менi боляче! Не люблю тебе!
  - КАМIЛЛА, заспокойся! - вiн спробував обiйняти її,але замiсть цього отримав дзвiнкого ляпасу
  - ВIДСТАНЬ ВIД МЕНЕ!
  - Нi
  - Камiлла, не ображайся потiм.
  - Що? - не встигши промовити вона замiтила що в кiмнатi залишилася сама
  'Достали!' - дiвчина пiдiйшла до дверей,але не зрозумiло чого вони були зачиненими.
  Не зрозумiвши нiчого вона знову спробувала вiдчинити, але нiчого не змiнилося.
  'Що це? Чому тут зачинено? Я нiчого не розумiю...' вона сидiла у кiмнатi так нiчого i не зрозумiвши. Але раптово дверi вiдчинилися, i в кiмнату зайшли троє людей.
  - Привiт - цей голос дiвчина дiзналася б iз 1000, вiн належав найкращiй подрузi, Тетянi.
  - А ти що тут робиш? - здивувалася Мiла.
  - Я, взагалi то у гостi приїхала, але якщо ти не хочеш мене бачити то я пiду.
  - Таню, нi. Я просто перш не повiрила
  - Але це i справдi я.
  - Як ти сюди дiсталася?
  - Мене Тьома запросив i привiз.
  - А, от що...
  - Артем, можеш нас залишити з дiвчатами на самотi!?
  - Ну да. Але давайте не довго. Адже їсти треба.
  - Добре. Вали уже.
  - Не ввiчлива ти - промовив вiн як його дiвчата виставили за дверi.
  - Iз за чого ви посварилися?
  - Вiн достав
  - Ну не кажи ти так
  - А що? Це ж правда
  - I що з того? Треба дати ще йому один шанс.
  - Я уже давала.
  - Ще раз дай.
  - Я бiльше не можу.
  - Але ти ж його любиш.
  - Я уже не впевнена - вона затихла. Але через хвилину додала - я його дуже кохаю.
  - Ну от i добре
  - Вiн змiнився
  - А ти спробуй з цим змиритися i не трiпати нерви
  - Нi
  - Чому?
  - Бо вiн уже не такий,яким я його кохала...
  - А тепер таким його покохай.
  - Ти знаєш те, що не знаю я?
  - Нi
  - Так чому ти так стверджуєш що вiн уже не такий?
  - Просто
  - Ну звичайно...
  - Дiвчата! - почувся чоловiчий голос
  - Iдемо! - вiдповiла сестра
  - Ходи, а то Артем не витримає. Хоча сиди. Артем! Iди сюди!
  - Я тут - через секунду хлопець стояв в дверях
  - Занеси Мiлу.
  - Звичайно - вiн пiдiйшов взяв дiвчину на руки та поцiлував
  - На змiну твого настрою у мене скоро алергiя почнеться.
  - Надiюсь нi
  - Надiйся
  - Артем! Постав мене на ноги! - закомандувала дiвчина
  - Нi. Ти хоча б лiкаря слухала. Тобi не можна навантажувати ногу
  - Я не буду
  Спустившись у низ дiвчата побачили стiл, котрий був переповнений рiзними стравами, ледве чулася класична музика, а в повiтрi вiтав святковий настрiй.
  - Артем - здивувалася Таня - сьогоднi якесь свято?
  - Нi. Хоча можна i так сказати.
  - А можна поцiкавитися яке?
  - Сьогоднi 10 рокiв як я знаю одну дiвчину - при цьому вiн глянув на дану а потiм на Камiллу та посмiхнувся.
  - Точно - зрадiла Дана, а я уже i забула.
  - А можете i менi об'яснити, а то я щось не розумiю - втрутилася Тетяна
  - Я тобi потiм розповiм
  - Ну хоча б трiшки
  - Ладно. 10 рокiв як моя сiм'я знайома з Даниною.
  - Вау, у вас кругла дата.
  - У нас з Артемом да, а Дану я ще ранiше знала.
  - Ого
  - Що?
  - Да так - посмiхнулась подруга
  - I так завжди, Тьом постав мене уже.
  - Не дочекаєшся - посмiхнувся хлопець i показав язика i сильнiше притиснув.
  - Укушу зараз - посмiхнулася вона - ти мене задушиш, легше.
  - Ну ну, побачимо ще хто кого. Я кусючiй
  - Я переживу - дiвчина поглянула на юнака, але чомусь вiн став сумним - ти чого?
  - Просто я роблю велику помилку
  - Ти про що?
  - По-перше, я тримаю тебе тут силою, я навiть i не запитав тебе чи ти цього хоче;по-друге,я роблю тобi боляче...- дiвчина перебила його поцiлунком, а потiм промовила:
  - Ну по-перше ти робиш це правильно, бо я б нiколи не погодилася лежати у лiжку, по-друге, ти бiль причиняєш своїми словами, а не вчинками i по-третє,я їсти хочу - посмiхнулася вона - адже ми на кухню їсти прийшли а не вирiшувати хто правий - пiсля цих слiв вона знову поцiлувала його.
  - Ей, може хватить прилюдно таке робити, у вас є для цього кiмнати, там i витворяйте що хочете, я їсти хочу. А не дивитися як двоє закоханих миряться - кричала Таня.
  - Добре, добре, сiдайте. Чого так кричати? - Дана посмiхнулася i теж сiла за стiл - а ти чого смiєшся? Кушай...
  Всi сiли за стiл та прийнялися за поїдання їжi. Здається всi iз присутнiх замiтили те, що Артем майже нiчого i не з'їв.
  - Ти не хочеш їсти? - поцiкавилася Таня.
  - Можна i так сказати - вiдповiв вiн пожавши плечима.
  - А якщо чесно - уже питала Мiла
  - Я наївся просто.
  - Мммм, ясно. Ладно не хочу знову сваритися.
  - А скiльки годин?
  - Тань, 23.40
  - ЩО? Скiльки?
  - Залишайся у нас, а завтра я вас завезу
  - Добре. Але менi мамi пере телефонувати треба, сказати що я у вас залишуся.
  - Звичайно - посмiхнувся хлопець - мама це святе, її слухатися потрiбно.
  - Згiдна з братом - принiсши телефон сказала Дана.
  - Що з вами сьогоднi? - Камiлла дивилася то на Артема, то на Дану - ну. Чекаю вiдповiдь.
  - З нами все добре. Тобi здається.
  - Здається що...я чомусь не вiрю.
  - Чого?
  - Бо це не правда!
  - Здається
  - Нi
  - Ти ж здається сваритися не хотiла - втрутився Артем перебивши спори дiвчат.
  - Але ж з тобою по iншому не можна.
  - Народ! - перебила їх Таня - не сварiться.
  - Так, у нас все таки гостi, поговоримо завтра.
  - А ти кажеш змиритися, вiн завжди себе так веде, а от ранiше... - сумно промовила Мiла.
  - Все рiвно.
  - Ну да - пожала плечима Мiла
  - Iдемо гуляти - весело промовила Таня
  - Пiзно. Вам спати потрiбно.
  - Ну Артем. Трiшки! - просячи говорила сестра
  - Дана,ви завтра не захочете вставати i йти у лiцей.
  - Побачиш. Ми пiдемо.
  - Звичайно пiдете, ще б не пiшли.
  - Ну годинку - продовжувала Дана
  - Ладно, годинку. I назад, ти ж знаєш яка у нас тут мiсцевiсть.
  - Добре. Знаю. А ти з нами йдеш?
  - Я не iду, бо менi тут все до ладу привести потрiбно
  - Мiла, а ти?
  - А... - перебив її юнак.
  - А я її не пускаю
  - Ооо,тепер ясно...
  - Мовчи! - крикнула Мiла - Артем, не знущайся.
  - Я, я навiть ще i не починав - посмiхнувся вiн - iдiть поки я не передумав.
  - Уже уйшли - сказала Таня i взяла подругу за руку
  - Повнiть, годинку. Не бiльше!
  - Ще склероз не мучає - останнє що сказали дiвчата, та залишили закоханих на самотi
  - Ти спати хочеш? - поглянувши на годинник запитав Артем
  - Нi.
  - Тодi посидь тут я скоро прийду
  - Окей. Тiльки не довго.
  - Я швиденько
  - Бiжи - засмiялася юна ледi - а то я сумуватиму
  - Ну да.
  У домi ще чулася музика, дiвчина сидiла на кухнi та вiдбивала по столику пiд знайому мелодiю ритм.
  'Дивно це' - думала вона - 'Як я знову швидко в нього закохалася, а обiцяла собi, що нiколи цього бiльше не буде'.
  Дiвчина так задумалася, що не замiтила як задрiмала, але шуми що доносилися iз другої кiмнати знову прогнали її сон. Вiдкривши очi вона побачила тiльки темноту, яка нiбито не хотiла її вiдпускати, а все глибше забирала до себе. У темнотi дiвчина нащупала дверну ручку. Перш все було розмитим i дуже яскравим, але тiльки як очi пристосувалися до таких кольорiв вона здивувалася.
  'Де я ?' - яскраве свiтло все ще давило на маленьку дiвчинку, i ще одна кiмната, яка не була схожою нi на одну iз тих, що знаходилися у домi коханого. 'Як я тут опинилася?'
  До дiвчини пiдiйшов хлопець середнього росту, з карими очима, якi здавалися чорними як смола,у них було видно щось страшне i заворожуюче, обрамленi густими вiями.
  - Хто ти? - вiдходячи вiд хлопця кричала Камiлла.
  - Не бiйся. Я не зроблю тобi боляче - бархатним голосом промовив незнайомець.
  - Хто ти?
  - Я друг Артема - видно було що пiсля цих слiв дiвчина трiшки змiнила свою точку зору про юнака.
  - А де вiн сам?
  - Заспокойся. Вiн скоро вернеться.
  - Де вiн? Хто ти? I як я тут опинилася?
  - Вiн уїхав з мiста по справам. Я Давид, найкращий друг Артема. Тебе привiз вiн сам.
  - Но чого вiн сам не сказав що йому потрiбно уїхати.....
  - Вiн сказав би, якби ти б не заснула.
  - А чого вiн не залишив мене у себе, або не вiдвiз до мене, чого я тут, i взагалi де я? i де Таня i Дана?
  - Не залишив по багатьом причинам, ти в 140 хвилинах вiд його дому.
  - Що? Чого так довго?
  - Бо ти не у своєму мiстi
  - Ого
  - Ну да, я живу в iншому мiстi. А Таня це хто?
  - Наша подруга
  - А, це та дiвчина. Я не знаю. А Дана у їхньому будинку
  - А чому вона не у тебе?
  - Бо вона... i сама може...
  - Що?
  - Вона i сама може за себе потурбуватися. Вона уже доросла.
  - Звичайно. На два мiсяцi, от велика рiзниця...
  - Ну все рiвно. Давай сваритися,бо тобi ще 2 тижнi зi мною жити.
  - Що? Чого? Я не хочу! - плачучи промовила дiвчина
  - Потрiбно. Ходiмо зi мною! - закомандував незнайомець.
  - Ти... - не встигши промовити як опинилася на руках - пусти мене!
  - Ти заблукаєш у моєму маєтку
  - У тебе великий дiм?
  - Побачиш скоро... Чорт...
  - Що трапилося?
  - Не важливо - вiн занiс Мiлу в одну iз кiмнат - посидь тут, я вернуся швидко.
  - Давид
  - Я сказав! Сиди тут! I нiкуди не уходь, хоча я краще тебе закрию.
  Камiлла знову залишилася на самотi з думками. Вона поглянула у вiкно, був уже ранок, цiкавi кольори вкрили усе небо.
  'Вiн дивний. Як i Артем...' - вона не могла зрозумiти усього що зараз її оточує, дiвчина лягла i забувши про все заснула.
  - О, проснулася - донеслося до дiвчини.
  - Привiт - вскочивши з лiжка промовила вона - що це було?
  - Що саме?
  - Ти чого мене залишив, точнiше закрив у кiмнатi?
  - Так було потрiбно.
  - Поясни!
  - Не зараз. Я не маю такого права.
  - Тиждень в його будинку проходив дуже довго. Камiлла частiше сумувала. Кожен день, не бачачи Артема, ставав для неї катастрофою.
  I навiть музика i друзi могли її трiшки заспокоїти, але навiть вони не могли замаскувати тi рани, що причиняла розлука. Дiвчина все бiльше i бiльше уходила в себе, та старалася викласти усю бiль на чистий аркуш паперу.
  Частенькi гостi все бiльше насторожували Мiлу. Вона не розумiла, навiщо їй потрiбно сидiти у кiмнатi.
  Якось на мить все змiнилося, її настрiй покращився, адже дзвонив знайомий номер.
  - Алло - сказала вона.
  - Привiт, як ти? - роздався чоловiчий голос на тому кiнцi дроту.
  - Привiт - радiсно проспiвала вона - я, дуже погано.
  - Сонечко не сумуй, я ж повернуся
  - Звiсно, але я уже не можу.
  - Що таке?
  - Просто Давида часто немає у будинку, а самiй менi залишатися не хочеться. А ще...
  - Сонечко, менi час йти, я тобi ще подзвоню.
  - Так швидко?
  - Так
  - Я кохаю тебе
  - Взаємно. Слухайся Давида - промовив юнак та поклав слухавку.
  I знову порожнеча, i знову смуток. Вона все частiше питала себе, чому ранiше була такою, не розумiла що i справдi кохає його.
  Ще один тиждень... Дiвчина кожного дня чекала дзвiнка, але все марно, вона потрiбна була тiльки двом найкращим подругам.
  - Чого ти такий? - задала питання Давидовi Мiла.
  - Який?
  - Дивний
  - Не знаю. А ти чого така допитлива?
  - Бо менi цiкаво.
  - Звичайно
  - Чого ти менi уже 2 тижнi не говориш де Артем i чого не хочеш гуляти зi мною?
  - Артем по справах, вiн ж тобi дзвонив. А гуляти... це небезпечно.
  - А ти звiдки знаєш? - на що Давид посмiхнувся - I, ти скажеш?
  - Ти ще багато чого не знаєш.
  - Розкажи. А чому гуляти небезпечно?
  - Нi. Бо...тобi нога болить.
  - Менi до вiвторка...А далi, ти дозволиш?
  - Я подумаю. У вiвторок кажеш...
  - Так, а що?
  - Просто думаю, тебе у мiсто завести, чи тут .. сходиш до лiкаря.
  - Не знаю.
  - Ладно. Тобi доречi хтось дзвонить.
  I справдi, телефон свiтився 'невже знову вiн' подумала дiвчина та пiдняла слухавку. Знову приємний голос, голос якого дiвчина дуже довго чекала
  - Я приїду у четвер - перше що почула вона.
  - Ура, але це ще 5 днiв
  - Да. Тебе там не ображають?
  - Давид
  - Що?
  - Не хоче гуляти
  - I правильно робить
  - Що? I ти теж з цим згiдний?
  - Мiла,не влаштовуй розборок. Я приїду поясню.
  - Добре.
  Вони говори ще так двi години.
  - Ну ладно. Я побiг. Цiлую.
  - I я тебе.
  Днi йшли на диво швидко. I ось наступив вiвторок. Мiла поїхала до лiкаря.
  'Ура' - подумала вона - 'Нарештi я вiльна'
  Вийшовши з лiкарнi вона набрала подруг та подiлилася новиною.
  ' Ще два дня i я побачу його, обiйму та поцiлую'.
  Але не все було i добре, уже наступного дня, весела картина змiнилася. I причина цьому єдиний дзвiнок.
  - Привiт - почула вона
  - Привiти. Нарештi.
  - Ти де?
  - У Давида.
  - Точно?
  - Так.
  - Не виходь на двiр!
  - Чому?
  - Розкажу потiм
  - Артем. Ну розкажи...
  - У суботу розповiм
  - Чому у суботу?
  - Бо я приїду i заберу тебе
  - Що? Чого?
  - Проблеми. Ти мене почула, не виходь у двiр?!
  - Почула.
  - От i добре. Як ти?
  Розмова тривала ще годину. Пiсля чого Камiлла закрилася у кiмнатi та почала щось писати. Але це уже через годину надоїло. Вiдчинивши кiмнату, вона вийшла у коридор, скрiзь була тиша, у будинку нiкого не було. Вона спустилася у низ, i забувши про всi заборони, вийшла з дому. Бiля будинку було багато людей, вона сiла на сходинки бiля будинку. Думки все бiльше нагадували про смуток. Раптом до неї пiдсiв чоловiк,лиця у нього не було помiтно, воно було закритим капюшоном, одягнений вiн був у темне пальто з довгими рукавами.
  - Дiвчина, чому ви такi сумнi? - почула вона.
  - Проблеми з хлопцем i здоров'ям.
  - Це пройде, не хвилюйтеся.
  - Мабуть.
  - Так i буде, ви просто надiйтеся, i воно збудиться.
  - Я на це i надiюся. Дякую за пiдтримку. А вас як звати?
  - Андрiй - нарештi дiвчина роздивилася його обличчя, вiн виглядав молодо.
  - А мене Мiла.
  - Я знаю - тихенько сказав чоловiк
  - Що?
  - Говорю, приємно познайомитися.
  - А, значить менi почулося.
  - Можливо. Ви не хочете пройтися
  - Давай на 'ти'.
  - Давай. Ти не хочеш пройтися?
  - Можна. Але... - вона глянула на свою ногу.
  - Iдемо помаленьку.
  Вони iшли i розмовляли. Андрiй рiзко зупинися бiля красивого будинку.
  - Якщо ти не проти, давай зайдемо до мене.
  - Добре. Але не надовго.
  Будинок був дуже великим. За розмовами i смiхом час летiв швидко, на дворi вже почало темнiти
  - Менi уже час йти. Мiй друг хвилюватиметься.
  - Я завезу тебе.
  - Добре.
  - Може ще чаю, поки я збиратимуся?
  - Ну можна - хлопець принiс чашечку чаю, та пiшов.
  Прокинулася дiвчина в темнiй кiмнатi, подумавши що вона у Давида, Камiлла рiзко спробувала встати, але замiсть того щоб пiднятися, її щось не вiдпускало, вона знову спробувала, але бiль все бiльше давала про себе знати.
  ' Що сталося?' - думала вона, у цей час у кiмнатi з'явилася постать хлопця.
  - Привiт красуня. Ти вже прокинулася?
  - Ти хто?
  - Андрiй. Ти не пам'ятаєш вчорашнiй день, це нормально.
  - Що ти зi мною зробив? - перейшла вона на крик.
  - Камiлла з тобою все добре.
  - А що з рiками? Вiдпусти мене! Менi дуже боляче!
  - Заспокойся - через секунду вiн опинився бiля дiвчини - пiзнiше.
  - Менi боляче - вона спробувала звiльнитися.
  - Дура! Не роби так! Тобi буде ще гiрше!
  - Пусти!
  Вiн сiв та подивився їй у очi. Дiвчина заспокоїлася та почала щось собi наспiвувати пiд нiс
  - От i добре. Побудь тут ще кiлька годин, а потiм я вернуся.
  Вiн скрився за дверима, а через декiлька годин прийшов з пiдносом з їжею.
  - Камiлла, я тобi принiс поїсти - промовляв вiн ставлячи їжу на стiл.
  - Я не хочу - вiдвертаючись говорила вона
  Вiн пiдiйшов до неї i промовив: ' Ти поїси. I будеш надалi слухати мене'. Вона кивнула головою.
  - От i славно - вiн звiльнив їй руки - а тепер їж, смачного.
  Вернувшись через декiлька хвилин, вiн замiтив що тарiлка з їжею була пуста, а дiвчина сидiла в самому дальньому кутку кiмнати.
  - Мiла, не бiйся - вiн простягнув їй руку та почав наближатися до неї маленькими кроками щоб не нашугати дiвчину.
  - Не пiдходь!
  - Камiлла, ти повинна мене послухатися, ходiмо звiдси, тут дуже холодно i сиро.
  - Я з тобою нiкуди не пiду!
  - Не змушуй мене робити боляче.
  - Iди ти
  - Мiла. Ти не оставляєш менi вибору...
  - Я сказала уже, я з тобою бiльше нiкуди не пiду.
  - Добре. Значить я тебе сам занесу. Не хватало менi щоб ти захворiла, тодi мене Артем точно уб'є.
  - Що ти тiльки що сказав? Артем, де вiн?
  - Я i сам його шукаю. I ти менi тут допоможеш.
  - Що ти хочеш?
  - Просто...поговорити.
  - Я тобi не допоможу.
  - Ти допомагаєш менi тим, що ти у мене...- вiн швидко пiдбiг до неї i взявши на руки спокiйною ходьбою пiшов з кiмнати.
  Вiн зайшов в одну iз кiмнат.... Скрiзь темнi тона.
  - Чому саме я?
  - Бо вiн тебе кохає, хоча у нас ще була iдея з Даною, але сплили новини цiкавi.
  - НЕ ТРОГАЙТЕ ЇЇ, ВОНА БЕЗЗАХИСНА,I НЕ ПРИЧЬОМ ТУТ
  - Не кричи. Вони тобi нiчого не розказали?!
  - Що?
  - Що ми не такi як всi iншi люди.
  - Я це замiтила.
  - Федь, проведи ледi до її теперiшньої кiмнати!
  У кiмнатi з'явився юнак, рокiв 28, дуже накачаний. Одягнений вiн був у темнi штани та сорочку. З коротким волоссям та блiдою шкiрою.
  - Добре. Може ще щось хазяїн?
  - ХАЗЯЇН?
  - Так. Якщо що, то ти знаєш що з полоненими робити - у вiдповiдь слуга просто кивнув головою.
  - Ну що юна ледi, ходiмо? - вiн схватив її за зап'ястя та повiв темним коридором.
  - Куди ти мене ведеш? - знову взялася за соє дiвчина.
  - Зараз побачиш - далi вони йшли мовчки, спустившись на нижнiй поверх, хлопець зупинився бiля дверей - ЗАХОДЬ - дiвчина почала впиратися руками, але уже через хвилину опинилася у кiмнатi.
  Клацнув замок. Мiла пiдбiгла до дверей, але вони уже були зачиненими. 'Напевно, я тут надовго' - подумала вона. Тому вирiшила оглянути свою темницю: це була маленька похмура кiмната. Єдиним джерелом свiтла в нiй було високо розташоване вiкно.
  'Добре,що хоч в пiдвалi зi щурами не закрили' - красуня усмiхнулась сама до себе. Також в кiмнатi було лiжко i маленький шкафчик. Мiла залiзна на лiжко i думки почали атакувати її голову. 'Чому вони шукають Артема? Що вiн їм винен? Що означають слова Андрiя: ми не такi як всi iншi люди?' Камiла не знала скiльки часу вона провела в роздумах, але вiд думок її вiдiрвав звук крокiв а за тiм звук замка i вiдчиняючи дверей. В кiмнату з'явився знайома уже постать. Це був Андрiй.
  - Я принiс тобi вечерю.
  Вiн був одягнений в майку, яка пiдкреслювала його спортивну статуру i темно-синi джинси. Мiла пiдвела очi i раптом її наче током ударило. Очi Андрiя горiли i переливалися вiд свiтло карих до чорних. Мiла хотiла щось запитати,але запнулась на пiвсловi. Андрiй поставив пiднос з їжею на лiжко i мовчки пiшов. Грюкнувши дверима i клацнув замок.
  Вона глянула на їжу, але чомусь зразу же вiдвернулася до стiни i заплакала. Сльози болi, намочували постiль, але не дивлячись нi на що вона лежала i плакала. Чи то втома,чи нерви,але Мiла на диво швидко заснула. Спочатку їй снились дитячi роки,як вона в бабусi в селi милується цвiтом вишнi. Потiм їй снилось,як вони з Артемом гуляли бiля озера,клялись одне одному в коханi,в знак свого кохання залишили написи на столiтньому дубi. Але раптом картинка змiнилась,вона побачила Артема,вiн був дуже блiдий. - Мiло,як ти? -Доооообре. Артем чому ти мене покинув? Менi страшно!!! Я боюсь!!! - Сонечко,заспокойся! Вони тебе не скривдять,їм потрiбен я. Обiцяю я заберу тебе. А зараз менi треба йти. Я кохаю тебе! - Артема не йди,я тебе теж дуже сильно кохаю,не йди чуєш-вона вже не говорила,а кричала. Мiла прокинулась в сльозах,вона не розумiла,чи це сон,чи реальнiсть. Але надiя грiла серце!
  Вона поглянула, нiчого в кiмнатi не змiнилося, все як було. Темна кiмната, яка ледве освiтлювалася маленьким вiконцем, не вiдпускала її. Дiвчина пiдiйшла до шафи, крiм пилу i павутини, нiчого бiльше не знайшла. Поглянувши у сторону вiкна вона замiтила ранкове свiтло.
  ' Невже уже ранок!'. ' Цiкаво. Довго мене тут тримати будуть?' 'Навiщо їм Артем?'
  Раптом дверi вiдчинилися i на порозi стояло два хлопця.
  - Мiла, чого ти не вечеряла? - запитав один iз них
  - Не хотiла. Навiщо вам Артем? - дiвчина замiтила що хлопець почав дуже швидко дихати
  - Федь, не нервуй дiвчину. Мiла iдемо з нами
  - Куди? Навiщо?
  - Забагато питань як для маленької дiвчини!
  - Федiр! Iди, я сам.
  - Мiла, я тобi нiчого не зроблю. Просто нам твоя допомога потрiбна.
  - Вiдпусти мене. Я вам допоможу, але ви не заподiєте нiчого Артему!
  - Ти i так нам допоможеш. Но я не хочу силу застосовувати.
  Андрiй все ближче i ближче пiдходив до дiвчини.
  - Я вам допоможу,але не чiпайте Артема.
  - Ну маленька, ми подумаєм - Андрiй усмiхнувся-Я хотiв поговорити з тобою про iнше. -Про що? Про що я можу з тобою розмовляти?
  - Мiла, не перебивай мене! Ми з Федором на деякий час покинем маєток,тому ти залишаєшся за господарку. Весь будинок твiй,їжа в холодильнику. Але нi в якому разi не виходь на вулицю,хоча ти i так звiдси не вибирешся. Будь чемною дiвчинкою. Почула мене! - Мiла кивнула.
  Хлопнули вхiднi дверi,заревiв двигун автомобiля. "Ну нарештi поїхали"-подумала дiвчина.
  - Як же менi їсти хочеться,я ж вчора не вечеряла-сказала сама до себе красуня-що ж iдем на пошуки кухнi. Дiм був просто величезним."Хоть би карту дали,а то так i заблукати можна"-усмiхнулась своїм думкам дiвчина.
  - О сходи. Камiла почала пiднiматися нагору. Вийшовши наверх вона побачила велику кiмнату. Тут все було старовине,i просто дихало старiстю. Мiла вирiшила не затримуватись. I далi пiшла шукати кухню. Вона пройшла через кiмнату i вiдчинила дверi. За дверима був довгий коридор з багатьма дверима,i гвинтовими сходами,якi йшли наверх."Наврядче тут є кухня,краще я повернусь на низ"-подумала дiвчина.
  Зiйшовши у низ Мiла пiшла по коридору. Вона пiдiйшла до найдальших дверей i вiдчинила їх - це була кухня.
  - Ура - вигукнула дiвчина - такс щас ми щось органiзуєм.
  Дiвчина поснiдала, допиваючи чай роздумувала 'Що робити далi?'-Дослiджука я кiмнати-усмiхнулась дiвчина. Камiла вийшла з кiмнати i пiшла на верх, вирiшивши спочатку оглянути кiмнати на 3 поверсi. Вона пройшла через усю кiмнату вийшла у коридор i почала пiднiматись сходами. Через хвилину у неї запаморочилось у головi,здавалось,що цi сходи нiколи не закiнчаться. Але Мiла всетаки подолала їх. I вийшла у коридор iз 7 дверима. Зразу бiля сходiв стояв маленький столик на 3 нiжках,якi нагадували лапи з кiгтями. На столику стояла старовина скринька з рожевого дерева iз золотою iнкрустацiєю,що вiдтворювала якусь монограму.
  - Я ще нiколи не зустрiчала таких дивних лiтер-сказала про себе дiвчина. Красуня пiшла вздовж коридору i намагалась вiдчинити дверi,але вони всi були зачиненi. Вона вже хотiла йти, але жiноча цiкавiсть заглянути у скриньку її перемогла.
  Мiла вiдчинила скриньку, на червоному оксамитi лежав срiбний ключик, прикрашений рубiнами.
  'Цiкаво' - подумала вона - 'Що вiн вiдчиняє?'
  Дiставши його, вона спробувала вiдчинити замкненi дверi. 'Цiкаво, що тут' - дiвчина ввiйшла у кiмнату, вона була дуже великою i заставлена книгами.
  - Так, почитаємо...Що у нас це...- дiвчина пiдiйшла до однiєї iз шаф та дiстала книгу - 'Темный принц'
  'Ого, клас' - подумала вона? Обкладинка говорила багато чого про вмiст
  Дiвчина взяла книгу та вийшла з бiблiотеки. Вернувшись у кiмнату вона почала читати книгу
  - Дивнi вони якiсь...
  Тут рiско вiдчинилися дверi i в кiмнату зайшов Федiр
  - Хто дивний?
  - Ти про що?
  - Ой...забув
  - Мiла де ти взяла цю книгу? - запитав Федiр.
  - В кiмнатi на верху! А що? Менi було скучно,от i рiшила почитати iсторiї - вiдказала дiвчина.
  - A ну да iсторiї, гаразд читай, але бiльше не ходи туди! Почула мене? - прогарчав вiн.
  - Да але я це швидко прочитаю ,i що робити тодi? - запитала Мiла.
  - Пiдiйдеш до мене i скажеш! Зрозумiла мене? - Федiр,глипнув своїми очицями i вийшов з кiмнати. Мiла заглибилась у читання.
  'Он больше не мог обманывать самого себя. Медленно, с бесконечной усталостью, Михаил Дубрински закрыл первое издание книги в кожаном переплете. Это был конец. Он больше не мог выносить этого. Книги, которые он так любил, уже не могли скрадывать полную безысходность его одинокого существования. Весь кабинет был заставлен книгами - от пола до потолка вдоль трех из четырех стен комнаты. На протяжении столетий он прочитал каждую, зафиксировав в своей памяти. Они больше не могли служить утешением для его разума. Книги питали его ум, но разрушили его сердце....'
  - Цiкаво, чого вiн їй зразу не хоче признатися.
  Мiла не знала скiльки провела за читанням,але вiд цього її вiдiрвав скрип дверей - це був Андрiй.
  - Привiт. Як почуваєшся? Хватить сидiти в домi ,ходiмо погуляємо в саду, якщо ти не проти? - усмiхнувся хлопець.
  - З радiстю - вигукну дiвчина,- але я переодягнусь.
  - Добре буду тебе чекати в коридорi - сказав Андрiй i вийшов за дверi.
  Мiла швидко одягатися i десь через 2хв була готова. Вона вийшла в коридор де стояв Андрiй.
  - Ти так швидко? Зазвичай дiвчатам година потрiбна! - усмiхнувся вiн.
  - Так i є,але я дуже на вулицю хочу - вiдказала красуня.
  Вони пройшли через весь коридор, вiдчинивши дверi вони впустили яскраве сонячне промiння. Було, ще тепло не зважаючи, що була осiнь. Навколо була рiзнокольорове листя. Мiла вдихнула свiже повiтря,оглянулась i о стовбенiла. Вона думала, що побачить великий дiм, але натомiсть, побачила звичайний одно поверховий будинок!
  - Чому ти така здивована? - запитав Андрiй.
  - Це не можливо! Поясни, як це розумiти? - запитала дiвчина не зводячи погляду з будинку.
  - Це маленька таємниця, я тобi вечером розповiм, а зараз ходiмо на галявину - сказав хлопець.
  - Гаразд пiшли, але вечором розповiси все - сказала вона, i вони пiшли викладеною каменем стежкою.
  Вони йшли та мовчали, у лiсi було як завжди добре. Свiжi запахи, звуки, але раптом роздався рик...
  На галявинi стояв величезний сiрий вовк. В нього були великi i сильнi лапи. Довга сiра шерсть,яка вилискувала на сонцi. Вiн скалився i були добре виднi довгi iкла,але його синi очi чомусь не висвiтлювали загрози. Вовчий повгляд навпаки притягував,а не вiдштовхував!
  - Ого!
  - Не двигайся!- шепотом сказав Андрiй
  Дiвчина завмерла любуючись красою цього велетня. Чому вiн такий великий?
  - Мiла, зараз не час розпитувати... от i погуляли - хлопець нахмурився та прошептав - iди назад у дiм. Там Федiр є, я вернуся через годину.
  - Я нiкуди не пiду.
  До них на галявину вийшов ще один юнак. Його сорочка була защебнута лише на 3 ґудзика, за нею можна було побачити накаченiсть хлопця.
  - Доброго дня... молодi люди.
  - Доброго - в один голос промовили вони.
  - Мiла, iди до Федора! - наказовим тоном говорив Андрiй
  - Андрiй...
  - Мiла, iди... хай вона йде - звертався уже до юнака Андрiй. Хлопець махнув головою та присiв на траву.
  - Дiвчино, ви можете йти, а ваш хлопець на трiшки залишаться, вiн повинен дещо пояснити.
  - Хлопець? Вiн менi не хлопець! - перейшла на крик дiвчина - навiщо вiн вам?
  - Я перепрошую, вас батьки не вчили вихованiшою бути i не кричати?
  - Вибач. Так навiщо вiн вам?
  - Це тобi не зрозумiти. Iти поки не передумав.
  - Мiла, йди - уже бiльш лагiдним голосом вимовив Андрiй.
  - Но...
  - Швидко!
  - Ну якщо дiвчина не хоче, то хай залишиться...
  - Саша, не потрiбно.
  - Ти забув що вашi обiцяли?
  - Я пам'ятаю.
  - То чого не дотримуєшся обiцянки?
  - Ви теж дещо обiцяли! - Андрiй поглянув на вовка,який так i продовжував скалитися на них. Спiврозмовник теж поглянув на шерстяний клубок та махнув голову у сторону дерев, за хвилину там зник вовк.
  - Iдiть - сказав Олександр - я поговорю з тобою потiм
  - Дякую - Андрiй взяв Камiлу за руку та потягнув назад до будинку.
  - Андрiй! Не так швидко...я не встигаю - ледве дихаючи говорила дiвчина.
  Вiн взяв дiвчину на руки та швидким кроком пiшов далi. Дiйшовши назад, Мiла знову поглянула на будинок.
  - Поясни що це таке?
  - Про що ти?
  - Чому дiм такий, хто такий Олександр?
  - Давай не зараз, я дуже втомився. Може ти ще щось хочеш?
  - Вiддай телефон!
  - Iди до Федора i попроси. У тебе пiв години, хватить?
  - Можливо. I ще, чого... - її перебили
  - Всi питання завтра.
  - До завтра - дiвчина вийшла з кiмнати та попрямувала прямо по коридору.
  - О, Федя,будь-ласочка дай телефон, я батькам зателефоную,що не хвилювались.
  - Добре бери,я сьогоднi добрий.
  - Я в кiмнатi поговорю. Добре? А через пiв години вiдам!
  - Забирай.
  Мiла взяла телефон i пiшла в кiмнату,зачинила дверi на замок. Спочатку вона набрала номера Артема,але жiночий голос повiдомив,що телефон абонента вимкнений. Подумавши,вона набрала номер Дани. В трубцi роздався дiвочий голос!
  - Алло,я вас слухаю.
  - Дана,я така рада,що з тобою все добре. Я так хвилювалась за тебе.
  - Боже,Мiла - це ти! Я тут такого надумала. Ти де пропадала?
  - Ну це довга iсторiя! Ти менi краще скажи,де Артем дiвся?
  - Я сама не знаю! Я його бачила останiй раз ввечерi,коли вiн тебе забрав! Постукали у дверi.
  - Мiла,вiдай телефон!
  - Зараз,ще одну хвилинку!
  - Все,вибач,менi треба йти. I не дзвони на цей номер,я сама зв'яжуся з тобою!
  - Давай телефон - у кiмнатi з'явився Федiр - добранiч - вiн вийшов з кiмнати, дiвчина сiла дочитувати книгу
  - Книга так увлекла, що ледi i не замiтила що уже нiч, вона пiдiйшла до вiкна, з вiдти вiяло осiннью прохолодою, до неї доносилися звуки лiсу та вiтру, рiчки, що протiкала близенько, нiчних птахiв та...
  Дiвчина прислухалася, це були 3 чоловiчи голоса
  - Ви менi обiцяли,що не будете з'являтися в день-пролунав знайомий голос.
  - А ви обiцяли,що не будете чiпати людей! - сказав один iз тих.
  - Ми її не чiпали,вона потрiбна нам для iншого - вiдказав Андрiй.
  - Знаю я це ваше ,,iнше". Гаразд йдемо поговоримо в iншому мiсцi.
  Мiла довго обдумувала їхнi слова. Зрозумiвши,що не засне вона стала з лiжка i вiдчинила дверi,постоявши з хвилинку в коридорi вона переконалась,що дома нiкого нема. Дiвчина повернулась в кiмнату,взяла лiхтарик i вирушила на 3 поверх. Мiла пiднялась на гору взяла в скриньцi ключ i вiдчинила уже знайомi дверi. Зразу запахло книгами i пилом. Камiла засвiтила свiтло i почала розглядати книги на полицях. Всерединi пiдказувало,що вона має щось найти,але що саме не знала. Раптом їй на очi потрапила книга в шкiрянiй палiтурцi. Вона вiдрiзнялася вiд iнших книг,тим що була без будь-яких надписiв. Мiла дiстала книгу з полицi. Погасила свiтло,зачинила дверi,поклала ключ в скриньку. Раптом вона знову почула голоси,вони наближались,,От я i попала!"- подумала дiвчина. Вона забилася в кут коридору i почала молитись. Андрiй i Федiр зайшли в коридор,взяли ключ i вiдчинили бiблiотеку. Внизу загорiлася смужка свiтла. Мiла вирiшила вернутись в свою кiмнату. Вона пiдвелася з колiн i навшпиньки пройшла повз бiблiотеку. Камiла спустилася гвинтовими сходами,пробiгла великою кiмнатою i вже добiгала до iнших сходiв,але її зупинив голос.
  - Ти,що тут робиш? - запитав Андрiй.
  - Я,я,я просто. Менi не спалось i я вирiшила пройтись.
  - А,ясно,а зараз вертайся в свою кiмнату i не виходь нiкуди. Зрозумiла мене? Дiвчина кивнула i з полегшенням видихнула. ,,Як добре,що вiн не помiтив книгу". Мiла вернулась в кiмнату i зачинала дверi на ключ.
  Нiчне мiсто манило до себе, дiвчина сiла на пiдвiконня та прийнялася за книгу
  "Дивна вона"- подумала Камiла
  У тишинi що вiтала у кiмнатi можна було почути голоса, що доносилися з бiблiотеки. Допитливiсть взяла гору над дiвчиною, вона вiдклала книгу та тихенько вийшла з кiмнати та пiдiйшла до сходiв, раптом голоса затихли i тепер була справжня тиша
  - Ааа- закричала дiвчина, за її спиною стояла знайома їй постать
  - Не кричи - прошептав їй на вухо Федор
  - Ти ж там був - дiвчина показала на верх
  - Ти у кiмнатi мала бути!
  - Я, я у дамську кiмнатку вийшла, що уже не можна?
  - Вона здається в iншiй сторонi - посмiхнувся юнак
  - Що правда? Ой, я потiрялася - засмiялася вона - ну значить пiшла в iншу сторону шукати її
  - Звичайно...може ще провести?
  - Ти зi мною в туалет може пiдеш?
  - Нi
  Камiла посмiхнулася та пiшла у свою кiмнату. Мiла полинула у свої думки. Їй здавалося що Федiр i Андрiй знають бiльше нiж говорять. Вона вже навiть почала думати що сходить з глузду. Вирiшивши пiти на кухню, щоб вiдволiктися, Камiлла вийшла. Вiдкривши холодильник дiвчина почала шукати сир, щоб зробити бутерброди. Раптом на її плече упала рука. Вона скинула її та вже хотiла закричати, через мить дiвчина була притиснена до стiни, а її рот був прикритий рукою.
  - Артем?- здивувалася Мiла.
  - Тихо! Не кричи. Я, я це... Але помовчи
  - Чого? - Артем взяв Камiллу на руки i пiшов у її кiмнату та закрив дверi. Вiн пiдiйшов до вiкна
  - Я прийшов щоб дiзнатися як ти
  - Жива ще. Ти мене забереш?
  - Да. Але не сьогоднi. Менi пора бiгти...- раптом бiля дверей роздався чоловiчий голос
  - Мiла, ти спиш? - роздалося iз iншої сторони дверей
  - Хвилиночку, я одягнуся - вiдповiла вона, та побiгла до коханого - що робить будеш? - тихiше сказала вона
  - Iди вiдчиняй,але не говори про мене i не думай про нашу зустрiч - Артем присiв на пiдвiконня i поцiлував дiвчину, а потiм спригнув з вiкна i пiшов далi. Вона подивилася на те мiсце де був юнак, нiякого слiду не знайшовши дiвчина пiдiйшла до дверей,та щераз глянулана вiкно
  - Федя, ти шось хотiв?
  - З ким ти тут розмовляла?
  - Телевiзор - розвела дiвчина руками
  - А, добре...якiй телевiзор?
  - Кольоровий - дiвчина мило посмiхнулася
  - А,тодi добре - юнак виййшов з кiмнати
  " Ух, пронесло...а я то уже думала"
  Хлопець вiдчинив дверi
  - Спать лягай i нiяких вiдмов!
  - Ага... Канешно...
  Дiвчина лягла на лiжко, їй снився прекрасний сон: вона разом з її коханим гуляли по лiсу, раптом вийшли на яскраве свiтло.
  - Артем, ти прекрасний...
  Юнак посмiхнувся та пiшов далi у тiнь.
  - Камiлла - дiвчина стояла i любувалася красою, що вiдходила вiд Артема
  - Мiла, Мiла, Мiла - її хтось почав трусить
  Вiдкривши очi дiвчина побачила Андрiя.
  " Що вiн тут робить?" - здивувалася вона
  - Я тебе буджу, спляча красуня - посмiхнувся вiн
  - А...
  - Ходи обiдати - вiн вийшов з кiмнати
  -
  Мiла намагалася зрозумiти сон, що вiн значить...Але ще потрiбно не думати про нього, як i тяжко це було їй. Вона цiлий день ходила i чекала вечора, щоб знову побачити його i зрозумiти сон...
  "Нарештi"- подумала дiвчина. За вiкном була уже нiч. Раптом її дверi вiдчинилися i на порозi стояв хлопець,але не той,котрого чекала юна ледi
  - Камiлла! - покликав її хлопець - ходи зi мною
  - Андрiй, я спати хочу!
  - Це не на довго. Просто хотiв тобi дещо показати...
  - Нащо?
  - Так ти пiдеш?
  - Нi. Я спати хочу
  - Ладно. Лягай спати. Я через 5 хвилин зайду
  - НАЩО?
  - Треба. Все,лягай - Андрiй вийшов з кiмнати та прикрив дверi
  "Дивно, навiщо йому заходити до мене? Навiщо вiн мене кликав з собою...."
  Скрипнули дверi i знову зайшов Андрiй.
  - Мiла,ти вже спиш?
  - Уже нi. Що сталось? Чому не даєте менi поспати?
  - Ходiмо зi мною i дiзнаєшся - Сказав Андрiй i подав дiвчинi руку.
  - Гаразд,я пiду. Але вийди менi одягнутись треба-вiдказала ледi i глянула у вiкно.
  - Уже виходжу-хлопець зник за дверима. ,,Ну що їм вiд мене сьогоднi треба. Невже вони догадались про Артема"- вдягаючись думала красуня. Дiвчина вийшла з кiмнати,на неї чекав Федiр.
  - А де Андрiй? - здивовано запитала Камiла.
  - Зараз дiзнаєшся,ходiмо-усмiхнувся хлопець. Вони почали пiднiматися сходами на другий поверх,пройшли через кiмнату i вийшли в коридор.
  Серце Мiли почало сильно битися ,,Невже вони помiтили,що я була в бiблiотецi i взяла книгу" Але Федiр пiшов у глиб коридору.
  - Ну чого ти там завмерла,як статуя? Не бiйся ми тобi нiчого не зробимо! - сказав вiн. Мiла пiшла до Федора.
  - Куди ми йдемо? - налякано запитала красуня йдучи за юнаком.
  - Уже нiкуди,ми прийшли.-вiн зупинився i вiдчинив дверi.
  - Заходь не бiйся. Ледi зайшла в середину на них там чекав Андрiй.
  - Ну як тобi кiмната? - запитав хлопець з усмiшкою дивлячись на великi очi дiвчини.
  - Дуже гарна, i дуже велика - вiдповiла дiвчина,здивовано оглядаючись. Це була велика кiмната,з вишуканими,старовинними меблями. В кiмнатi був камiн,бiля якого стояло крiсло-гойдалка. Мiлi аж дух перехопило,такi кiмнати вона бачила хiба,що в фiльмах про королiв.
  - Радiй,це тепер все твоє. Моя кiмната навпроти,якщо щось станеться клич-усмiхаючись сказав Андрiй i кивнув Федору на вихiд. Хлопцi покинули кiмнату залишивши дiвчину одну.
  Мiла залишилася знов залишилася сама. Тiльки думки не давали спокою,вона думала про коханого i нову кiмнату... Вона хотiла побачити його,але її новi знайомi зробили так, щоб Артем не змiг забрати її.
  - Ну як ти тут? - у кiмнату зайшов усмiхнений Федiр.
  - 'СУПЕР'
  - Ти чимось не довольна?
  - Неважливо
  - МIЛА!
  - Що?
  - Ти спати вродi хотiла
  - Уже перехотiла
  - Помiтно
  - Що тобi блiн треба...О, к статi, я речi не забрала
  - Я принесу
  - Мг... - дiвчина настiльки була погружена в свої думки, що забула про книгу.
  Через 10 хвилин дверi знову вiдчинилися, на порозi стояло уже двоє, Андрiй та Федiр. Дiвчина сидiла на пiдвiконнi та дивилася на вiкно, по якому стiкали краплi доща.
  - Мiлло, ти нiчого не хочеш розказати?
  - Нi, нiчого. Я не зобов'язана...
  - Дiвчино, ти не забувай, що ти не у себе дома i не у Артема... i якщо я захочу...
  - Менi пофiк - раптом бiля неї опинився Федiр та рiско зняв її з пiдвiконня та поставив на ноги.
  - Федiр! Не перебiльшуй - сказав Андрiй i вийшов з кiмнати
  Проснувшись в ранцi Камiлла не пам'ятала що було цiєї ночi. Дивнi думки вiтали в її головi. Останнє що вона пам'ятала, це слова Андрiя коли вiн виходив
  - Доброго ранку! - без настрою привiтався Андрiй
  - Привiт, щось трапилося? - не розумiючи питала дiвчина.
  - Все прекрасно, у тебе 10 хвилин на збори!
  - А куда ми?
  - Переодягайся - юнак вийшов за дверi та зачинив їх на замок
  'Дивно...цiкаво, що було нiччю,iз за чого Андрiй образився...Спитаю як дiзнаюся куди ми їдемо'
  Одягнувшись Мiла сiла на лiжко, та глянула у вiкно, дивно але воно було щiльно закрите.
  - Ти готова - почула дiвчина чоловiчий голос
  - Заходь. Федь, що сталося? Чого Андрiй образився?
  - Уже не важливо
  - Федiр, що таке? I що ти в ночi зробив що я нiчого не пам'ятаю?
  - Ти просто заснула. Нiчого не сталося. У нас просто настрою немає.
  - А я там причтом? I чого вiкно аж так заперте?
  - Так треба було. Ходи бо Андрiй знову злитися буде
  - А що уже сталося?
  - Просто. Ходи
  Федiр взяв Камiллу за руку та повiв на перший поверх
  Що за офiцiальнiсть - хлопець нiчого не вiдповiв, а ще сильнiше зжав руку дiвчини
  Зупинившись бiля одного iз будинкiв дiвчина через тоноване скло побачила великий котеджний дiм.
  - Ого - здивувалася дiвчина, але раптом її здивування змiнилося на сум - блiн, чому так погано...
  - Що сталося? - обличчя Андрiя наповнилося жалiстю та переживанням.
  - Можна я вийду?
  - Звичайно - через секунду бiля її дверцят опинився Федiр.
  - Дякую
  - Що сталося, ти не вiдповiла?!
  - Все добре - дiвчина сiла на траву та пiджала колiна.
  - Не видно. Завтра ж до лiкаря.
  - Мг - дiвчина вiдвернулася та її очi наповнились сльозами
  - Мiла, ти чого?
  - Може не треба завтра до лiкаря? Зi мною все добре.
  - Поговоримо потiм. Ходи, нас уже чекають.
  - А що це за дiм - Камiлла поглянула на нього i заспокоїлася.
  - Це дiм мого друга. Нас запросили у гостi
  - Вас, але не мене...
  - Ти хочеш побачити Артема?
  - Да. Але ж ти не дозволиш...
  - Якби я цього б не хотiв, я б не брав тебе з собою.
  - Чесно?
  - Ходи - вiн пiдняв її з трави, та понiс до дверей. Їх вiдчинила молода дiвчина, рокiв 20-ти.
  - Заходьте - її нiжний голос здивував дiвчину - почувайтеся як у дома...
  - Альбiн, проведи наших гостiв у хол, та запропонуй їм щось - почулося iз за спини, далi Андрiй, Федiр та Мiла побачили молодого чоловiка рокiв 25 - а я тут зi своїм старим другом поговорю
  - Федь, забирай Мiлу та iдiть. Я скоро присойденюся до вас.
  - Добре. Камiло, не бiйся. - вiн взяв її за руку та повiв по довгому коридору слiдом за Альбiною - Тiльки не роби рiзких рухiв - сказав вiн їй майже бiля самих дверей
  - Чому? - дiвчина задала це питання i зразу ж глянула на всiх присутнiх, їх було десь бiля 100-нi - ОГО, а чому?
  - Ми тобi потiм це пояснимо
  - Мг - дiвчина притиснулася ще бiльше до руки Федора, аж поки не побачила два знайомих лиця.
  - Арт... - спробувала крикнула вона, але їй Федiр рот прикрив рукою.
  - Мiла, я просив - тихенько сказав вiн їй. Всi присутнi пильно дивилися на цю пару. Серед них вона знову спробувала найти друзiв, але тi не подавали нiяких при знакiв що вони її знають.
  - Я хочу звiдси уйти - тихенько прошептала вона - менi погано.
  - Все буде добре. Альбiно, ми з моєю нареченою - на цьому словi хлопець ще бiльше зжав руку дiвчини - вийдемо на балкон, якщо ти не проти.
  - Якщо вам так хочеться, то йдiть. Я не думаю що Серж буде проти, ви ж друзi.
  - Дякую - Федiр обiйняв дiвчину, її погляд зразу ж пройшовся по гостях та зупинився на засмученому Артемовi.
  В її серцi щось йокнуло. Вона хотiла пiдiйти до нього та приласкати, але перешкодою був Федiр та цiлий натовп не знайомих людей. Вийшовши на балкон свiже повiтря зразу ж пройшлося по обличчю дiвчини. На дворi стояла прекрасна погода, сонце грало своїми промiнцями.
  - Чому вони такi дивнi? - запитала Мiла у Федора
  - Ну бо...я не знаю чи ти повiриш у це.
  - Чому? Скажи правду?
  - Мiло - почулося зi сторони дверей. Вона поглянула на знайомого, але ота байдужiсть у залi, змусила вiдвернутися до Федора.
  - Держи мене бо я зараз помилку зроблю - промовила вона Федору
  - Ха...
  - Федiр! Що ти з нею зробив? - вигукнув Тьома
  - Нi, нiчого. Вона просто не хоче тебе бачити.
  - Федь...- ласкаво промовила вона - просто менi погано i я не хочу.
  - ЩО ТИ З НЕЮ З НЕЮ ЗРОБИВ - перейшов на крик Артем - I НЕ ККАЖИ ЩО ТАК I БУЛО!
  - Я трiшки не зрозумiла - втрутилася Камiлла
  - Що саме?
  - Чого ти кричиш?
  - Бо ти...ви...вiдпусти її...
  Дiвчина звiльнила руку i пiдiйшла до Артема та положила руку на його обличчя
  - Заспокойся i об'ясни толком
  - Це ти вирiшила помститися менi?!
  - Артем об'ясни - вона почала плакати - чому всi говорять загадками...
  - Сонечко заспокойся - вiн обiйняв свою кохану та поглянув на Федора, який ще стояв бiля одного iз перил, та прошептав - УБЮ.
  - Ти менi поясниш? - крiзь сльози сказала дiвчина
  - Дома, все дома поясню. Федь, ми до вас?
  - Питай у Андрiя - грубим та сумним голосом сказав вiн.
  - Тiльки його тут немає. Федь, виведи її звiдси кудись, де не було би так багато ва...народу. Бо якщо я це зроблю то вони неправильно зрозумiють.
  - ЗВИЧАЙНО
  - Федь...не груби. Тьом, менi уже краще.
  - Помiтно.
  Ледi поглянула на юнака що обiймав її. Раптом дверi вiдчинилися i до них вийшло 5 людей. Хлопець зразу ж вiдсторонився вiд неї, але ще продовжував тримати її за руку.
  - Все буде добре. Я тебе не вiдпущу - шептав вiн їй на вухо.
  - Я вiрю
  Раптом її за другу руку взяв Федiр - довiрся - промовив вiн
  Але тi люди просто поглянули на них та пiшли далi.
  - Зустрiнемося у них - промовив Артем та зник у залi.
  - Федь, я пити хочу...
  - Ходи
  Цiлий день дiвчина пробувала знайти Артема, але всi її спроби були марними, його нiде не було. Вона з нетерпiнням чекала їхньої наступної зустрiчi.
  I знову нiч брала своє володiння. Дивнi гостi починали розходитися.
  'Нарештi' - подумала вона - ' Ми з вiдси їдемо'
  Хлопцi переглянулися та посмiхнулися. До будинку вони доїхали дуже швидко.
  - Ви всi дивнi - промовила вона заходячи у дiм
  - Бо ми не такi як всi НОРМАЛЬНI люди
  - Це як?
  - Мiло, ми не маємо права i не хочемо це казати. Ти належиш Артему, вiн тобi це i розповiсть
  - Я нiкому не належу, я не iграшка. У мене теж почуття є - вона ще раз поглянула на 'друзiв' та побiгла у кiмнату
  Всю нiч дiвчина провела у себе у кiмнатi, не вiдповiдаючи нi на рiзнi пропозицiї, нi на знайомий голос коханого. Вона нiкого не хотiла бачити, а просто побути на самотi зi своїми думками. Вийшовши по обiдi дiвчина направилася на кухню, хоча на її шляху зустрiвся Андрiй який хотiв щось сказати їй, але дiвчина пройшла повз нього, навiть i не зупинившись. Узявши усе що вона хотiла вона знову вернулася у кiмнату.
  
  - Я поговорю з нею - почула дiвчина iз за дверей
  - Ти думаєш вона тебе послухає?
  - Надiюся - вiдповiв все той ж голос i роздалося 'Тук-Тук'
  - НIКОГО нема.
  - Вiдкрий.
  - Артем я не хочу нiкого бачити. Вибач.
  - Вiдкрий дверi! - уже командував спiврозмовник - або я по iншому опинюся у тебе...але це тобi не сподобається.
  - Менi все рiвно.
  Раптом голоси стихли. Дiвчина пiдiйшла до пiдвiконня та сiла на нього, погода вiдповiдала її настрою. На дворi було прохолодно та похмуро, за вiкном каркали ворони, сильний вiтер рвав голi гiлки дерев. Усе це нагадувало дiвчинi про те, що сьогоднi 1 грудня. Ось i наступила ця чудова пора року, зима.
  Ривок i дiвчина уже в обiймах хлопця.
  - Артем, як ти..... - здивовано скрикнула Мiла.
  - Сюди потрапив? - продовжив за неї хлопець.
  - Я ж казав щоб ти дверi вiдчинила.
  - Я думала,що це жарт - невиними очима глянула дiвчина.
  - Менi поговорити з тобою треба, i це дуже важливо. Вiд цього залежить майбутнє! - серйозним голосом промовив Артем i глянув на кохану.
  - Що це аж так серйозно?
  - Так, Мiл, дуже. Я не знаю чи ти захочеш далi бути зi мною.
  - Артем, не тяни - глянула вона на хлопця.
  - Гаразд. Це почалось дуже давно. Наш рiд дуже давнiй.
  - Ого - здивовано вигукнула дiвчина.
  - Але, я зараз не буду тобi розповiдати всю iсторiю. Ти напевно помiтила, що я дуже дивний?
  - Звичайно, таке б не помiтити. Ти що захворiв? - дiвчина пiдiйшла до хлопця i хотiла його обiйняти,але вiн вiдiйшов.
  - Мiл, не треба. Я не хворий, навiть навпаки, уже давно не хворiю. Камiл, я вампiр! - хлопець глянув на кохану.
  - Артем,це не смiшно. I цей жарт не смiшний - обурилась дiвчина i вже хотiла пiти з кiмнати, але хлопець зловив її за руку.
  - Я не жартую. Не вiриш дивись.
  Мiла застигла вiд побаченого. Хлопець почав змiнюватись. Його очi налились кровю,i вона побачила iкла.
  - Це не смiшно, перестань, я боюсь тебе - пропищала дiвчина, i почала вiдступати до дверей. Але вони були зачиненi, а щоб вiдчинити їх, красунi треба було обернутись до хлопця спиною. Артем почав пiдходити ближче. I вiд страху вона заплющила очi.
  - Камiл, я не причиню тобi шкоди.
  - Я боюся. Вiдiйди! - зi страхом у голосi промовила дiвчина
  - Добре - вiн сiв на лiжко i заспокоївся, набувши нормальної форми.
  - Вибач но я не хочу зараз бути .... я не хочу нiкого бачити....я боюся
  Дiвчина спробувала вiдчинити дверi,але нiя не могла попасти ключем у замок
  - Я розумiю, йди. Тiльки не на роби дурниць! - вимовив вiн забираючи у неї ключ вiд кiмнати - Не бiйся Камiло - вiн вiдчинив дверi та вiдiйшов у бiк - Йди
  Дiвчина нiчого не сказавши побiгла з кiмнати... спустившись на перший поверх вона вибiгла з будинку, добiгши до забору дiвчина ще раз поглянула на будинок i на вiкно своєї кiмнати, побачивши його вона заплакала i подалася далi...
  Погода погiршилася... снiг, колючий вiтер.. все це вiдчувала дiвчина заблудившись у страшному та голому лiсi... кожен шорох вiтру чи трiск гiлок здавався дiвчинi страшним, нiби за нею хтось наглядає i хоче щось зробить з бiдною дiвчиною.
  День минав, а дiвчина все ще лишалася у холодному лiсi. Замерзнувши i будучи уже знесилена вона сiла бiля одного iз дерев. Раптом на її плечi упала якась тканина та хтось пiдняв з землi прижавши до себе, її сил не вистачало навiть щоб поглянути на рятiвника
  Прокинулася вона уже в знайомiй кiмнатi що належала будинку Артема i Дани. Тiнь яка сидiла бiля її лiжка була доволi знайома
  - Дана - викрикнула дiвчина та пiднялася щоб обiйняти подругу
  - Я теж за тобою заскучила але приляж - промовила вона спробувавши вложити подругу назад
  - Дан щось сталося? - здивувалася Мiла
  - Нiчого. - засумувала подруга
  - Нi, Дан, скажи правду!
  - Зараз лiкар прийде. Полежи я вiдчиню дверi
  - Менi не потрiбен лiкар
  - Я зараз вернуся. Тодi i поговоримо
  Дана вийшла з кiмнати та через певний час вернулася з лiкарем
  - Огляньте її. - промовила вона та вийшла з кiмнати на останок сказавши: - Як щось потрiбно то я знизу
  "Дивно" подумала Мiла пiсля огляду лiкарем
  - У вас запалення - промовив вiн та покликав Дану. Виписавши великий список лiкiв i сказавши сидiти у будинку вiн уйшов
  - Де Артем?
  - Камiл я на кухню - вона вибiгла з кiмнати залишивши подругу на самотi
  Через деякий час дiвчинi надоїла самотнiсть i вона спустилася у низ
  - Дан де вiн?
  - Ти повниш що вчора було?
  - Я питання задала?- перейшла вона на крик
  - Ти перш дай вiдповiдь на моє
  - Помню. Тепер ти
  - Вiн зараз мабуть десь бiля .... прийде скоро
  - Скажи що ти не доказала, бiля чого
  Дверi вiдчинилися i на порозi стояв її коханий. Вона пiдбiгла до нього але раптом згадала хто вiн i зупинилася
  - Як ви тут?
  - Все добре. - посмiхнулася Камiлла - Я хочу додому
  - Я завезу тебе. Тiльки не зараз.
  - Добре. Я у кiмнату свою...
  - Вона сильно засмутилася? - почула Мiла чоловiчий голос
  - Да. Но вона тебе як i колись любить. Дай їй привикнути до тебе такого.
  - Вдруг вона не захоче мене бiльше бачить - засмутився вiн
  - Хто iз нас парень, не розкiсай мiсяць i вона знову тобою так дорожитиме, якщо i справдi кохає.
  - Авдруг нi.
  - Зараз її краще завези до дому
  - Я так i зроблю, але я не хочу її вiдпускати
  - Ще й це запалення, її не атестують.
  - А це уже проблема, ладно я про це подумаю, але уже завтра.
  Мiла забiгла у кiмнату,зачинила на ключ дверi,упала на лiжко i заридала. 'Дана усе знала i не сказала менi, ще й подруга називається. Але якщо Артем вампiр,то Дана напевно теж...'
  - Мiл,з тобою все добре? Вiдчини дверi! - почувся голос хлопця.
  - Не хочу, залиш мене, я хочу одна побути - сказала крiзь сльози дiвчина.
  - Мiл, краще вiдчини, я все рiвно увiйду. Тобi лiки випити треба -промовив хлопець
  - Я рахую до 5. Один....Два....Три....Чот....
  - Уже вiдчиняю.
  Мiла встала з лiжка, витерла сльози i вiдчинила дверi. На порозi стояв її коханий.
  - Ось тримай. Тобi це випити треба - хлопець дав Камiллi таблетки,склянку води,i раптово розчинився у повiтрi.
  - Дякую, що залишив мене - прошепотiла дiвчина i вернулась у кiмнату,випила таблетки. Лягла на лiжко,тiльки її голова торкнулась до подушки заснула. Прокинулась вона вiд того,що хтось тормосив її за плечi i грозив вилити воду.
  - Дана, тiльки без води! - жалiсливим голосом промовила красуня.
  - Добре. Вставай,пiшли їсти - усмiхнулась дiвчина.
  - Дан,а чому ти не на уроках? - здивувалась ледi.
  - Якi уроки, сьогоднi субота - розсмiялась та i вибiгла з кiмнати, щось наспiвуючи
  Мiла встала з лiжка,на швидкоруч прийняла душ, вiдкопала в шафi джинси, майку, i спустилась в кухню де вже смачно пахло. Бiля плити стояла Дана i щось мугикала собi пiд нiс. Дiвчина сiла за стiл. Дана так захопилась приготуванням,що не помiтила Мiлу,тому тiй довелось кашлянула,щоб привернути увагу подруги.
  - Тебе хто так людей лякати навчив? - вигукнула подруга, театрально тримаючись за серце.
  - Дан, взагалi то серце з лiвої сторони - смiялась Камiлла лапаючись за живiт.
  - Ой, точно - розсмiялась подруга.
  Насмiявшись до знемоги,дiвчата сiли снiдати. Допиваючи каву,ледi глянула на подругу.
  - Дано, я тебе хотiла дещо запитати, але не ображайся - майже шепотом промовила дiвчина, нiби боялась,що їх хтось почує.
  - Мiл, звичайно запитуй. Я знаю в тебе зараз багато питань.
  - Дан, ти теж.....Я не знаю,як це сказати - опустила очi красуня.
  - Тебе цiкавить чи я вампiр. Нi, але ним стану, щойно менi виповниться 18. - усмiхнулась подруга,i сумними очима глянула на Мiлу
  - А чому ти, ви це приховували вiд мене?
  - Ти б не була така б щира з нами. Ну i хто любитиме демонiв...
  - Дана, не говори так, якби ти менi сказала що i ти така. Я б мабуть не змiнила свою думку, адже я тебе знаю так довго, i ти моя найкраща подруга.
  - Дякую Мiл, але повiр, ти змiниш думку.
  - Нi. До твого повнолiття ще бiльше року. Я звикну до цiєї думки, моя подруга вампiр... Брр, страшно.
  - От i я про те саме.
  - Все рiвно я не змiню свою думку як ти б мене тут не переконувала.
  - Привiтик - роздався чоловiчий голос позаду Камiлли.
  - Артем, сiдай їсти - голосом господинi будинку сказала Дана
  - Звичайно, я голодний як... - вiн поглянув на сестру та посмiхнувся.
  - Артем.
  - Що?
  - Завезеш Камiлу до дому?
  - Я маршруткою доїду - дiвчина глянула на подругу нiби благала про це.
  - Нi. Про маршрутку i мови не буде. Я завезу тебе сам.
  - Нi - дiвчина вибiгла iз за столу так i не доївши.
  - Що це з нею?
  - А ти що хотiв? Треба було по iншому це їй розказати, або iще краще зразу показати за рахунок чого ти живеш.
  - А я що винен що менi так прийшлося зробить, от не були б ви такi любо питнi нiчого не сталося.
  - Звичайно во-всьому виннi тiльки ми...ладно я пiшла, убереш тут.
  Дiвчина пiднялася на другий поверх. Дверi у кiмнату Камiли були зачиненими.
  - Сонечко вiдчини будь ласка! - ласкавим голосом попросила подруга
  - Дан я не хочу його бачити, я боюся.
  - Вiдчини його зi мною нема. Я сама.
  - Не хочу все рiвно.
  Дiвчина сiла пiд дверима та знову почала щось наспiвувати собi
  - Мiла.
  - Що?
  - А вiн тебе i справдi любить - шепотом прошептала дiвчина
  - Менi його любов не потрiбна. Якби вiн менi ранiше розповiв...
  - То що б було. Камiло,твоя б реакцiя не змiнилася
  Але у вiдповiдь дiвчина нiчого не почула. Дверi вiдчинилися i на порозi стояла заплакана ледi.
  - Вибач - вона присiла бiля Дани - я не можу так бути.
  - Тебе тримає?
  - Я не довiряю йому. Авдруг...
  - Вiн не з'їсть тебе, про це можеш i не хвилюватися.
  - Ну. Все рiвно.
  - Юнi ледi - почулося по заду - я переб'ю вас.
  Дiвчата замовкли та почали дивитися на спiврозмовника
  - Ти залишаєшся у нас, чи я завожу тебе - це звернення призначалося заплаканiй дiвчинцi ...
  - Не знаю.
  - Мiлуся, залишайся. А завтра поїдете. Ради мене - благала її подруга.
  - Мг.
  - Добре - потиснув вiн плечима i пiшов у кiмнату.
  - Вiн мене не любить - знову почала Мiла - вiн навiть не хоче спокiйно поговорити зi мною.
  - Заспокойся, вiн кохає тебе, просто боїться зробити боляче. Ходи у кiмнату, там зможемо нормально поспiлкуватися
  Остаток дня дiвчата провели у кiмнатi Камiлли згадуючи усi веселi i сумнi моменти життя. Знову темна нiч брала своє володiння.
  Наступав новий день i новi випробування чекали дiвчину.
  - Привiт! - раптово роздалося бiля її вуха що дiвчина аж пiдскочила
  - А, ти. Привiт. Не лякай так.
  - Вибач я не хотiв. Ходи їсти.
  - Не хочу....
  - Ща принесу сюди.
  - Iду я, iду - промовила вона встаючи iз лiжка - а тепер йди, я скоро прийду
  Через 20 хвилин вони усi сидiли за столом та їли.
  - Я через годину їду у мiсто. Ти їдеш зi мною чи я увечерi тебе завезу?
  - Зараз. Не хочу загружати Артем тебе.
  - Ти ж знаєш що для мене ти не є навантаженням.
  - Все рiвно. Я майже зiбрана.
  - Добре. То через годину я вернуся - вiн пiдiйшов до дiвчини в плотную та поцiлував її - пробач, я не змiг здержатися.
  - Я чекатиму - вона вiдсторонилася вiд нього.
  Через мить хлопець пропав.
  - А ти казала.... - розсмiялася подруга.
  - А чого вiн такий сьогоднi хороший?
  - Запитаєш у нього сама - продовжувала смiятися дiвчина
  - Ну да....завжди ви щось не договорюєте, а потiм от таке виходить. Ладно
  Через годину Камiлла з Артемом уже їхали у машинi. Тишина що панувала у салонi усiм набридла, i того дiвчина потягнулася на магнiтоли, щоб уключи щось веселе.
  - Класна пiсня, залиш - пiдспiвуючи говорив юнак.
  - Що з тобою сьогоднi?
  - Все як було
  - Нi.
  - Значить день хороший
  - Може i так.
  - А ти пам'ятаєш цю пiсню - хлопець затих
  Раптом дiвчина почула знайомi слова...
  ... Something strange is happening
   and I don't know what to do
   I haven't felt my heart beat in over 90 years
   I love the way you look at me,
   When you're thinking no one else can see
   I feel like someone different when you're near.
   So, sleep now and hold me tight, Everything will be alright.
   Just lay down and rest your weary eyes.
   Calm down, you're safe with me, I love you more than you can see.
   You need your rest and so I wrote you this
   Lullaby
  - Пам'ятаю. Наша пiсня...
  - Ти боїшся? - раптово запитав юнак
  - Ти про що? А нi, просто...
  - Хочеш дiзнатися чого я такий?
  - Звiдки...?
  - Звiдки я знав - посмiхнувся вiн,перебивши подругу - я умiю дiзнаватися думки
  Знову запанувала цiлковита тиша.
  - Розкажи - промовила дiвчина не вiдводячи погляду вiд вiкна
  - Все розпочалося багато рокiв назад - розпочав Артем свою розповiдь - як ти зрозумiла з моєю родиною. Близько двохсот рокiв назад мiй пра пра дiд приймав участь у Франко-росiйськiй вiйнi 1812 року. Багато iз вiйськових отримало складнi поранення,одним iз них був i вiн. У батальйонi у них був дивний юнак,якого ти вже знаєш. Усi цi рани були смертельними i йому залишалось жити лiченi днi. Тому Федiр вирiшив врятувати мого дiда,вiн перетворив його на вампiра.
  - Федiр - вигукнула дiвчина.
  - Так, Мiл,саме Федору я завдячую цим-хлопець показав свої iкла.
  - Артем - злякано писнула дiвчина вжавшись в крiсло.
  - Вибач-винувато промовив вiн
  - Мiл,ти не бiйся мене,я тебе нiколи не скривжу,бо люблю!
  - Тьом, я теж тебе люблю, але я не можу довiряти тобi. Розумiєш?
  - Мiл,я все чудово розумiю. Ти не можеш любити таке чудовисько,як я. Якщо ти скажеш залишити тебе, я це зроблю, але знай я завжди любитиму тебе!
  Запала мовчанка. Мiла сидiла i просто плакала. Гарячi сльози обпiкали обличчя,вона глянула на свого коханого,такого близького,але зовсiм не вiдомого. Серце не хотiло вiдпускати його,але розум кричав зовсiм iнше....
  - Артем просто дай менi трохи часу! - провила дiвчина все ще дивлячись у вiкно,а по обличчю текли солонi сльози. А що було далi. Чому ти такий як вiн?
  - Мiй дiд зробив страшну помилку. Вiн вбив одну iз перших вампiрш, молодi вампiри дуже сильнi i майже всi мають свiй дар. Як потiм всi дiзналися, Шарлотта була Федоровим творцем та коханою людиною.
  - Коли вiн убив Шарлоту, Федiр прокляв наш рiд. Сказавши, що сам буде прирiкати нащадкiв дiда на муки, тобто обертати нас в вампiрiв.
  - Невже ваш рiд завжди буде таким?
  - Нi,не завжди. Це прокляття закiнчиться на 5 поколiннi. Ми з Даною 4. Отже, нашi дiти будуть нормальними.
  - Але ви уже назавжди будете вампiрами?
  - Тiльки, до того,поки у когось iз нас народиться дитина. Пiсля народження дитя знiми прокляття iз усiх нас. Ну все, Мiл, ми приїхали. Завтра можеш iти на уроки, я уже все наладив не переживай. Тобi допомогти дiйти до дому?
  - Дякую,Тьом,але не треба. Я зараз сама хочу побути,розiбратись у своїх почуттях. Па па
  Хлопець все ще залишався у машинi, дивлячись у слiд наляканiй красунi. Вона ще раз поглянула на машину та забiгла у пiд'їзд.
  - Чому саме зi мною таке сталося? - питала вона у самої себе - я боюся його, но вiн ж сказав що не назавжди такий, а тiльки...
  Раптом дiвчина побачила рiдних, нiби вони чекали на неї
  - Ну ти i довго - промовила мати обнiмаючи дитину.
  - Ми заскучали - голос її сестри був як нiколи ласкавим - розповiдай як ти.
  - Я втомилася i не хочу нi з ким говорити - грубо вiдповiла красуня - я у кiмнату.
  Залишок дня дiвчина провела у своїй кiмнатi розглядаючи старi фотографiї друзiв. Ранок знову прийшов не вчасно.
  - Камiло, вставай - роздався матерi голос - пора у лiцей
  - Да йду я... - вигукнула дiвчина. Переодягнувшись вона пiшла на кухню
  - Що з тобою? - голос у сестри був переляканий
  - А що? - вона пiдiйшла до дзеркала та побачила незнайому дiвчину: скуйовджене волосся, заплакане обличчя, та синцi - ЧЬОРТ
  - Ти що не спала?
  - Не зовсiм - тихенько промовила та
  - Може ти не пiдеш у лiцей, а поспиш?
  - Я i так там довго не була. Зараз все буде добре.
  Дiвчина швиденько поснiдала та стала замасковувати нiчне безсоння.
  - Все, я пiшла. Щасливого вам дня - узявши сумку дiвчина ще раз поглянула на себе та побiгла
  - Привiт - першою її замiтила Тетяна - що з тобою сьогоднi?
  - Довга iсторiя. А ще Перепьолкi не було? - на прiзвищi дiвчина посмiхнулася.
  - Нi. Ти вчасно. А чому запiзнилася?
  - Неважливо
  У кабiнет зайшла повненька жiнка, рокiв 45
  - Таню, Мiло - помовчiть промовив вчитель
  - Добре... Потом розповiм, а то це чудовище нас з'їсть зараз - тихiше промовила Камiлла.
  Урок пройшов як нiколи швидко, але учитель знову розпитував дiвчат про творах що вони вчили. Пролунав дзвiнок та учнi вже почали розходитися.
  - Менi iнколи здається що вона на нас з тобою має зуб якийсь, або ми їй дорогу перебiгли - з посмiшкою промовила дiвчина.
  - Вона з заду - тихенько добавила Таня.
  - Готуйтеся, наступний урок я вас знову опитаю - зi злiстю говорила вчителька
  - Добре. - промовила Таня i тихенько на вухо подрузi прошептала - а наступного разу може i не буде.
  Дiвчата засмiялись та пiшли далi
  - Що у нас далi? - запитала Мiла.
  - Фiзика. Так розкажи що з тобою сьогоднi.
  - А Дани на свiтовiй не було? - спробувала переключитися дiвчина на iншу тему
  - Нi. Ну Мiло, розкажи. Ти ж знаєш я не вiдселюся з цим питанням.
  - Тань отстань - дiвчина пiшла у перед не дочекаючись на подругу
  До 4 уроку Камiлла не помiчала подругу та її спроби помиритися.
  'Ось i настала перерва' - подумала вона, зiбравши сумку дiвчина побiгла до вхiдних дверей лiцею, сiвши на сходи вона заплючила очi, неочiкувано чиїсь руки лягли на її плечi
  - Мiло - спробував знайомий голос перебить її думки.
  - Що? - вона вiдкрила очi та побачила Дану - Ура, ти прийшла. А я думала тебе уже i не буде - дiвчина сильно обiйняла подругу
  - Ти мене задушиш! Тихiше, сонечко щось сталося? - Дана спробувала ослабити руки Камiлли, але та намертво зцепила їх у замок - сонечко, ну заспокойся, на нас усi дiти дивляться. Об'ясни що сталося.
  - Я не можу - крiзь сльози видавила дiвчина
  - Ясно з тобою усе. Такс, ходи у лiцей - але Камiлла почала махити головою у протест, ладно iди на лавку сядь, а то простудишся, i чекай мене там, я зараз вернуся. Тiльки чекай
  У вiдповiдь дiвчина махнула головою та послушно пiшла до лавки.
  Через п'ять хвилин подруга вернулася з верхнiм одягом подруги та щось говорила у трубку телефону.
  - Одягнися! - наказала Дана
  - Менi не холодно - дiвчина вiдклала в сторону куртку та поглянула на подругу
  - Мiло, не виводь мене. Одягнися, якщо тобi все рiвно на себе то ради мене i нашої дружби
  - Добре
  - От i добре. А тепер заспокойся - вона пiдiйшла та обiйняла дiвчину.
  - Мг. Де ти була всi цi 4 уроки?
  - Не важливо де я була, основне те що зараз я тут.
  - Ну да. Але менi все рiвно цiкаво.
  - З Федором говорила.
  - Що? - дiвчина знову заплакала
  - Мiло, якщо ти не перестанеш я тебе залишу тут, а тут небезпечно буде.
  - Чого?
  - Мiло, тяжко це об'яснить
  - А ти спробуй.
  - Тебе Федiр шукає. А вiн дуже сильний.
  - Я щось такого не вiдчувала як була у них.
  - Дурненька, вiн не хотiв цього. Сонечко, ти ще багато чого iз нашого жорстокого свiту не знаєш.
  - Так розкажи.
  - Не зараз.
  - Навiщо я йому?
  - Ти йому дуже сподобалася i вiн хоче щоб ти була його.
  - ЩО? Но я не хочу. Вiн менi огидний!
  - На це йому все рiвно.
  - Капец. Но я не хочу бути з ним.
  - Мiл, ходи. Ми зараз замерзнемо.
  - Спершу розкажи.
  Дана погляну у бiк та побачила знайому машину, сiре Volvo що належало її братовi
  - Добре - вона подала вигляд що нiчого не сталося, i щоб подруга не замiтила гостя, стала трiшки в сторонi
  Артем тихенько пiдiйшов до дiвчат та обiйняв Мiлу за плечi
  - Аааа - роздалося з її вуст
  - Камiлла тихо, це я - спробував заспокоїти її хлопець
  - Не лякай так! - прокричала ледi
  - Поїхали.
  - Куда? Навiщо? - здивувалась Мiла
  - Мiл, довiрся. Ми тобi нiчого не зробимо...
  - Я вiрю. Но...
  - Що? Ти ж хочеш дiзнатися чому саме тебе шукає Федiр...
  - А ти знаєш?
  - Поїхали, а то буде пiзно.
  - Якiсь ви дивнi сьогоднi.
  У вiдповiдь пролунала тишина,та юнак пiдняв кохану на руки та понiс до машини. Великi дерева мелькали усю дорогу, дорога була прокладена через густий лiс, тихенька мелодiя нагадувала дiвчинi про минуле(це одне що звучало у машинi)
  - Ми приїхали - вiдволiк її чоловiчiй голос
  - А? що?
  - Мiло, поки що нам тут прийдеться побути
  - Ви можете менi об'яснити толком, чого хоче Федiр.
  - Так, але не зараз.
  - Менi надоїли вашi секрети! - перейшла на крик красуня
  - Заспокойся, або..
  - Що або, ти не причиниш менi болю, ти сам обiцяв
  - Я i не порушу обiцянку... Ходи у дiм, на дворi дуже холодно
  - Я не хочу бути тут з тобою, тим бiльше з кровожерливим монстром, що може у любу секунду взбеiситися i убити когось!
  - Не хоч собi i дальше, за тебе усе уже вирiшено, i не пробуй втекти, як ти там назвала.... - подумавши продовжив вiн - а, згадав, 'кровожерливий монстр' сильнiший i бистрiший тебе. Iще, за межами цього будинку водяться не тiльки такi як я, а ще й страшнi для людського ока.
  - Хватить сваритися, поводите себе як малi дiти, швидко у дiм - перебила їх Дана. А з тобою ми ще поговоримо - тикнувши пальцем у брата промовила вона.
  - Да пiшла ти.... - вiн скрився за парканом, що вiдгорожував яскраво освiчену поляну та маленький будиночок.
  - Не звертай уваги, вiн зараз вернеться, ходи у дiм
  - Чого вiн такий - знову заплакала дiвчина - я ж люблю його.
  - Мiло, вiн тебе теж любить, просто зараз дуже складний перiод тому вiн такий i злий,ходи у дiм.
  - Добре.
  - Розкажи чого Федiр мене шукає?
  - Я ж сказала ти йому дуже сподобалася, ну iще вiн не хоче щоб такий вампiр як Артем знову ставав простою людиною...
  - А в чому особливiсть його? Вiн що унiкальний?
  - Можна i так сказати
  - А як це зрозумiти?
  - Це тяжко об'яснити да я i не зумiю, вiн як повернеться обов'язково пояснить.
  Днi минали дуже швидко, але юнака все не було й не було. Дiвчата тiрялися в догадках. Невже заради життя коханої вiн подався до ворогiв...
  - Розкажи менi усю правду - одного iз днiв не витримала красуня
  - Мiло, ще тиждень,якщо вiн не з'явиться я розповiм
  - Нi, Дано... Менi потрiбно зараз!
  - Ладно, ладно. Тiльки не кричи
  I дiвчина почала розповiдати про всi моменти iз їхнього життя, що було до перетворення її брата.
  - Так чому вiн особливий? - перебила її подруга
  - Тому що ми з ним маємо не тiльки вампiрську силу.
  - Я не зрозумiла - здивувалася дiвчина
  - Якби Федiр не перетворив Артема на вампiра, вiн був би оборотнем
  - ЩО? - закричала Мiла.
  - Я ж просила не кричати, те всiх тваринок у лiсi злякаєш - засмiялася Дана та продовжила - як ти уже знаєш, дитина знiме прокляття i вони стануть ворогами
  - Чекай,якщо я правильно розумiю,Федiр хоче бути зi мною тому що думає,що я народжу Артему дитину.
  - Саме так! А ти хiба не збираєшся бути з Артемом i народити дитину?
  - Нi,вiн монстр,- вигукнула дiвчина i вибiгла з будинку
  Дiвчина бiгла лiсом,крiзь сльози вона майже нiчого не бачила. На дворi стемнiло,i вона не бачила нiчого,тому сiла пiд великою сосною,i почала розмовляти з собою: - Як же я його ненавиджу,за те що люблю....дiвчина знов заридала...- Вiн же кровопивця,вампiр,вiн вбиває людей...Хоча його таким полюбила. Але я його боюсь,хоча вiн менi обiцяв...чому все так заплутано.
  Раптом,хтось її рiзко пiдняв,i почав пристрасно цiлувати. Дiвчина почала вириватись,але сильнi руки її мiцно тримали...хтось її на вухо тихо прошепотiв
  - Ти що тут, красуне робиш? Марш до дому!
  - Артем,ти що здурiв, в мене чуть серце не зупинилось! -
  - Вибач,я не хотiв злякати!
  - А чому ти такий веселий?
  - Не знаю,просто монстер чув все,що ти тiльки що собi говорила! Значить ти всетаки мене любиш?
  - Угу,кивнула дiвчина.
  - А зараз ходiмо до дому,менi поговорити з тобою треба
  Артем,зняв свою куртку вiддав її дiвчинi,i залишився в голим торсом.
  - Тьом,ти що здурiв,захворiєш.
  - Мiл менi це не грозить. Краще швидше ходiмо,а то ти окончатiльно замерзнеш.
  - Менi не холодно,Артем,тут темно,як ти бачиш куди йти?
  - Мiл,тобi холодно i я це знаю. Ну да я в темнотi бачу.
  - I звiдки ти це все знаєш?- обурилась дiвчина
  - Мiл,ти мене вже не боїшся?
  - А в мене хiба є вибiр? Краще боятися тебе,нiж тварин в лiсi.
  - А ти не бiйся, вони не посмiють образить тебе... Ходи, а то уже дуже темно, да i Дана хвилюється, адже цей лiс ти не знаєш i легко заблудитися могла
  - Де ти був? - почала допит дiвчина
  - Про це ми дома поговоримо - хлопець узяв дiвчину на руки та не великими кроками пiшов до будинку
  - -Ну нарештi вернулась! - вигукнула Дана,коли Мiла зайшла у будинок. Слiдом за нею зайшов хлопець. - Артем,а ти чого голий?- глянула дiвчина на брата.
  - Мiлi куртку вiддав,щоб не замерзла. Чи я щось не те зробив?
  - Все те,Мiл ходiмо,я напою тебе гарячим чаєм.
  - Гаразд,Артем не зникни.
  - Не зникну не переживай. Я у свою кiмнату.
  Дiвчата зайшли на кухню.
  - Сiдай. Я зараз чай поставлю - сказала Дана i почала метушитись.
  - Данно,я все вирiшила!- видихнула Мiла i глянула на свою подругу.
  - Що саме? - не зрозумiла дiвчина.
  - Я буду з Артемом,i менi наплювати на те що вiн вампiр.
  - Мiл,ти це серйозно - не повiрила своїм вухам подруга.
  - Так,цiлком. А зараз я пiду скажу йому про це.
  - Не треба нiкуди йти, я сам прийшов. - сказав хлопець зайшовши в кiмнату. Мiла зразу ж кинулась цiлувати свого коханого.
  - Мiл,давай одружимось?- глянув прямо у очi Артем.
  - Так,я вийду за тебе! - усмiхнулась дiвчина i обняла свого коханого.
  Через три мiсяцi.
  - Мiл,з такими темпами ти запiзнишся на власне весiля - бурчала мама.
  - Не запiзнюсь, не можу ж iти з таким розгардiяшем на головi. - вiдiзвалась Мiла поправляючи пасмо волосся, що вибилось iз зачiски.
  - Мiл,уже Артем приїхав,а ти ще неготова - закричала сестра.
  - Уже iду - Мiла глянула на себе в дзеркало.- Ну все прощавай вiльне життя! - усмiхнулась собi красуня.
  - Кохана,ти в мене справжня красуня,- вигукнув Артем побачивши свою дiвчину у весiльному платтi i з усмiшкою на устах.
  - Ну нарештi ти моя дружина - прошепотiв Артем на вухо,пiд час першого подружнього танцю.
  - Ти не думай,що все так буде просто i те,що ти вампiр тобi не допоможе! - усмiхнулась дiвчина цiлуючи свого чоловiка
  Ще через 9 мiсяцiв.
  - Артем,здається почалось! - переляканими очима глянула Мiла.
  - Що уже?
  - Здається так!
  - Ну що поїхали в родом!
  - Угу - Мiла вже не могла сказати нi слова вiд болю. Завiзши Мiлу в лiкарню,Артем не мiг собi знайти мiсця вiд хвилювання.
  Ну чого ж так довго,вже три години пройшло. Iз род-залу вийшла медсестра.
  - Ну? - кинувся хлопець до неї.
  - Папаша,не хвилюйтеся,у вас здоровенький син - сказала та i пiшла далi.
  - УРА. У МЕНЕ СИН!
  Через два мiсяцi.
  - Ти iдеш до нього? - запитала дiвчина
  - Треба обговорити деякi речi.
  - Ладно. Тiльки не довго будь - поцiлувавши промовила Мiла - а ми з Матвiєм сходимо погуляємо,до тьотi в гостi зайдемо
  - Люба, тiльки обережно.
  - Добре. Матвiй! - покликала Камiлла.
  У кiмнату зайшов малий хлопчик. На вигляд йому було пiвтора року, з темним волоссям i очима та з милою посмiшкою на устах
  - Ма, ми iдемо? - мелодiйний голос роздався у кiмнатi
  Дiвчина узяла його на руки та вони вийшли iз квартири.
  - Нарештi - промовила дiвчина - нарештi сонячнi променi не щипають шкiру.
  - Ула - закричав Матвiй
  Дiвчина повернула голову у бiк i побачила знайомий силует.
  - Привiтик, а ви куди? - з посмiшкою промовила Дана
  - До тебе. Да i дома надоїло сидiти.
  - Як ти вирiс - узявши на руки племяника сказала Дануся.
  - Ну що ж зробиш. Ходи пройдемося
  - Iдемо. А ти як себе почуваєш?
  - Уже краще, звиклася з цiєю думкою
  - А братик як мiй?
  - Ви ж бачилися учора?
  - Авдруг - посмiхнулась дiвчина
  - Пiшов До Федi
  - Ясно, ну да. Завтра повна луна.
  - Я боюся.
  - Сонце вiн тобi нiчого не зробить
  - Я не за себе, а за малого.
  У вiдповiдь просто Дана засмiялась.
  - Хоть вiн i вампiр i оборотень, але ж i частинка людини у ньому присутня.
  - Ну да взагалi, але якось дивно. Я їсти хочу - очi дiвчини блиснули
  - Такс, значить дамой ходи, а то бiднi люди жити ще хочуть...
  Засмiявши дiвчати пiшли до будинку.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"